Суб'єктивна сторона злочину

Зміст
Вступ…3-4
РОЗДІЛ 1. Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину ……… 5-8
РОЗДІЛ 2. Форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
2.1. Вина у формі умислу………………………………….………………… 9-12
2.2. Вина у формі необережності…………………………………………… 13-15
2.3. Змішана (подвійна) форма вини……………………………………… 16-17
РОЗДІЛ 3. Вина та її форми укримінальному праві Франції та США
3.1. Франція………………………………………………………………… 18-25
3.2. США ……………………………………………………………………26-33
РОЗДІЛ 4. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину  34-37
РОЗДІЛ 5. Помилка та їїкримінально-правове значення …………..…… 38-42
Висновки…43-44
Перелік посилань…45-46
Список використаних джерел…47-48

Вступ
Суб’єктивнасторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльністьособи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечногодіяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.
Зміст суб’єктивної сторони складу злочинухарактеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та метавчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчиненнязлочину неоднакові.
Вина особи — цеосновна, обов’язкова ознака будь-якогоскладу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність винивиключає суб’єктивну сторону і тим самимсклад злочину.
Проте в багатьохзлочинах суб’єктивна сторона потребуєвстановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони маютьзначення обов’язкових ознак лише в тихвипадках, коли названі в диспозиції Закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину.Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з’ясування емоцій,які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різнятьсяза своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають замежами суб’єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формуванняїї ознак (каяття у вчиненому, страх покарання) або вплив їх настільки малий, щоне має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчиненнязлочину (співчуття, жалість). Однак деяким із них Закон надає значення ознакисуб’єктивної сторони.
Актуальність темидослідження, проведеного в курсовій роботі, полягає у вивченні внутрішньоїсутності злочинного діяння (суб’єктивноїсторони злочину), тих внутрішніх процесів, які відбуваються у психіці осудноїособи під час вчинення нею передбаченого кримінальним Законом суспільнонебезпечного діяння.
Просуб’єктивну сторону злочину можна знайти досить багато літератури: підручників,навчальних посібників, монографій, наукових статей та праць багатьох сучаснихвітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: М.І. Бажанов, Ю.В. Александров, В.А. Клименко, Р.Верема, П. Воробей, Л. Черечукіна, О. Ткачук, А. Музика, І. Осика, В.О. Кузнєцов.
Предметомдослідження в курсовій роботі стали суспільні відносини, які виникають при встановленнівини (її форми) особи, яка скоїла злочин, її мети та мотивів, які в свою чергує обов’язковими і факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину.
Об’єктдослідження в курсовій роботі – наукові статті та праці сучасних вітчизнянихкриміналістів.
Мета даногодослідження – розкрити та дослідити зміст суб’єктивної сторони злочину насучасному етапі розвитку кримінального права України.
Таким чином,необхідно вирішити слідуючі завдання:
1) розкрити тадослідити зміст суб’єктивної сторони злочину на сучасному етапі розвиткукримінального права України;
2) зробити аналізвстановлених фактів, а потім – висновки по зробленому дослідженню.
Методологіюкурсової роботи складають наступні методи: описовий, порівняльний,соціологічний та експертних оцінок.

РОЗДІЛ1. Поняття йознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Суб’єктивна сторона створюєпсихологічний, тобто суб’єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні зоб’єктивною,стороною. Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичнийзміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місцізлочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і післяйого вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми підданабути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивнеїх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складузлочину й інших ознак, які входять до складу злочину.
Отже,суб’єктивна сторона складу злочину — це внутрішній зміст злочину,це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняєзлочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяннята його наслідків.
Остаточниймотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину в багатьох випадкахможна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину (наприклад,висновок про те, чи є скоєне вбивство умисним чи необережним) [1, 114].
Значеннясуб’єктивної сторониполягає в тому, що завдяки її правильному визначенню:
а)здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від іншихзлочинів;
б)встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила;
в)здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання проможливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.
Процеси,що відбуваються у психіці людини, поділяються на інтелектуальні, емоційніта вольові. Вони існують у тісній нерозривній єдності, але їх окремедослідження, як побачимо далі, має велике значення для правильного встановлення суб’єктивної сторони складузлочину.
Напідставі зазначених процесів психіки зміст суб’єктивної сторони складу злочинувизначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, — таких, як вина, мотив,мета, емоційний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночаснерозривно пов’язані між собою івзаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони непоглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правовезначення.
Виною є психічнеставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, таїї наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23 ККУ).
Винає обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складузлочину. Без вини не може бути злочину. Автор курсової роботи хоче зазначити,що винна відповідальність у кримінальному праві є конституційним принципом.Згідно з частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочинуі не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено взаконному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду. Це положеннявідтворене у частині 2 статті 2 КК України.
Однієюз конституційних засад судочинства є забезпечення доведеності вини [2, 129]. Згідно зі статтею327 КПК України обвинувальний Вирок може бути постановлений лише за умов, колив ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена [3, 327].
Отже,кримінальне право непохитно стоїть на позиціях суб’єктивного ставлення завину, тобто відповідальності тільки за наявності вини. Безвиннавідповідальність навіть за наявності суспільно небезпечних наслідків (так званеоб’єктивне ставлення за вину)неприпустима (скажімо, не може відповідати водій за травмування пішохода,якщо водієм не порушені правила безпеки дорожнього руху).
Отже,вина розглядається законодавцем як категорія психологічна. Одночасно вонарозглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка вчиняє злочин, нехтуєвимогами суспільства, посягає на його інтереси, завдає суттєвої шкоди особі,суспільству, державі.
Щодомотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факультативними ознаками суб’єктивної сторони. Тобтотакими, що впливають на кваліфікацію діяння тільки у випадках, коли вони прямозазначені в Законі або випливають з нього.
Згідноіз Законом, вина може проявлятися у формі умислу або необережності.Інших форм вини Закон не знає. В свою чергу, умисел поділяється на умиселпрямий і умисел непрямий, а необережністьподіляється на злочинну самовпевненість і злочиннунедбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту йспіввідношення інтелектуального і вольового моментів і характеризують психічнеставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та йогонаслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать досвідомості особи, а вольовий — ті чинники, які належать до її волі.
Залежновід форми вини злочини поділяються на умисні й необережні. У певних випадкахвказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ- умисне вбивство, стаття 119 ККУ — вбивство через необережність), але убільшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину,наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вказано мотив,мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними(зґвалтування, крадіжка, вимагання, незаконні дії у разі банкрутства).
Вінших випадках шляхом застосування філологічного, систематичного та іншихспособів тлумачення приходимо до висновку, що злочин є необережним (порушеннявимог законодавства про охорону праці — стаття 271 ККУ, порушення чинних натранспорті правил — стаття 291 ККУ). Деякі злочини можуть бути вчинені якумисно, так і необережно (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншоїневиліковної інфекційної хвороби — стаття 130 ККУ, розголошення державноїтаємниці — стаття 328 ККУ).
Наособливе значення дослідження вини при розгляді кримінальних справ звертаєувагу Пленум Верховного Суду України. Так, у пункті 2 своєї Постанови від 7лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя іздоров’я особи» Пленум зазначив, що при призначенні покарання відповідно достатей 65-69 КК України суди мають враховувати ступінь тяжкості вчиненогозлочину, сукупність усіх обставин, що його характеризують (форма вини, мотив,спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру,тяжкість наслідків), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання[4, 2].

РОЗДІЛ2. Форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторонискладу злочину
 
2.1.Вина у формі умислу
Згіднозі статтею 24 КК України умисел поділяється на прямий (dolusdirectis) і непрямий (dolus eventualis). Прямим єумисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння(дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажалаїх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлюваласуспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачалайого суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їхнастання.
Ознакамиінтелектуального моменту прямого і непрямого умислів є:
а)усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння;
б)передбачення його суспільно небезпечних наслідків (ключовими словами, яківідповідають першій і другій ознакам інтелектуального моменту, є: усвідомленняй передбачення).
Ознакавольового моменту прямого умислу полягає в бажанні особи настання суспільнонебезпечних наслідків, а непрямого умислу — у не бажанні, але свідомомуприпущенні їх настання (ключові слова: бажання і свідоме припущення).
Розглянемосутність ознак, які характеризують прямий і непрямий умисел.
Усвідомленнясуспільноїнебезпеки діяння означає розуміння винним як фактичного, так і соціального йогохарактеру. Так, ухиляючись від сплати податків, зборів, інших обов’язковихплатежів, особа розуміє, що через це має місце фактичне ненадходження добюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах [5, 212] — фактична сторона діяння, чим порушується встановлений законодавством порядокоподаткування юридичних і фізичних осіб, який забезпечує за рахунок надходженняподатків, зборів та інших обов’язкових платежів формування доходної частинидержавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових фондів — соціальнасторона діяння.
Законне вимагає усвідомлення особою кримінальної протиправності діяння, яке неювчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки суспільної небезпеки, вонапрактично є очевидною. Тому особа, що вчинила злочин, не може посилатися на незнаннякримінального Закону з метою уникнути відповідальності. Стосовно цього питанняримляни казали: Lex est ab aеterno (Закон існує вічно). Згідно з частиною 2статті 68 Конституції України незнання Законів не звільняє від юридичноївідповідальності.
Передбаченняособоюсуспільно небезпечних наслідків свого діяння означає відображення у їїсвідомості подій, які неминуче або можливо стануться в майбутньому.
Отже,на думку автора курсової роботи, це передбачення самих наслідків. Воно можебути передбаченням їх неминучості (постріл з пістолета у скроню передбачаєнеминучу смерть), або передбачення реальної можливості їх настання (постріл улюдину на значній дистанції; безладна стрільба у приміщенні, де знаходятьсялюди). Це також передбачення хоча б у загальних рисах розвитку причинного зв’язку між діянням інаслідками, що мають статися.
Що ждо вольового моменту, то він різний у зазначених видах умислу, і саме по ньомупроходить поділ умислу на прямий і непрямий. Вольовий момент умислу вирішує питанняпро ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння.
Припрямому умислі особа, як уже зазначалося автором курсової роботи, бажаєнастання суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому — не бажає, алесвідомо припускає їх настання. Бажання означає, що особа цілеспрямовано діє внапрямку досягнення тих суспільно небезпечних наслідків, досягнути яких вона поставиласобі за мету[6, 119].
Свідомеприпущення настання суспільно небезпечних наслідків означає, що особа незацікавлена в їх настанні, вони виступають як побічний результат діяннявинного, бо він прагне досягти інших наслідків. Що ж до тих наслідків, якінастали, то він ставиться до них байдуже, не замислюючись з цього приводу, або без всякихконкретних підстав сподівається, що вони не настануть. Скажімо, пропускаючиелектричний струм через дріт, закріплений на паркані ділянки, особа не бажаєураження ним кого-небудь, але свідомо це припускає стосовно осіб, які захочуть проникнути наділянку. Смерть потерпілого від електроструму буде кваліфікуватись яквбивство з непрямим умислом.
Оскількисуспільно небезпечні наслідки від злочинів з прямим і непрямим умислом цілкомпорівнянні, Закон не формулює окремо злочинів, що характеризуються прямимумислом, і злочинів, що характеризуються непрямим умислом.
Зауважимо,що формулювання, дані у статті 24 КК України, стосуються тільки злочинів ізматеріальним складом (бо в другій ознаці інтелектуального моменту та в ознацівольового моменту йдеться про суспільно небезпечні наслідки). Щодо умислустосовно злочинів з формальним складом, то він полягає в усвідомленні особоюсуспільно небезпечного характеру свого діяння і в бажанні його вчинити. Томуумисні злочини з формальним складом можуть вчинятися тільки з прямим умислом.
Щодонепрямого умислу, то він можливий тільки у злочинах з матеріальним складом(умисне вбивство, умисне знищення або пошкодження майна). До того жконстатування наявності непрямого умислу можливе тільки у закінченому злочині(бо готування і замах з непрямим умислом неможливі). Якщо у наведеному ранішеприкладі з електричним струмом ніхто не буде травмований, кваліфікувати цедіяння як замах на вбивство не можна [7, 123].
Умежах формулювання прямого умислу теорія і практика кримінального права знаютьпевні його різновиди. Так, за часом виникнення умислу розрізняють заздалегідьобдуманий умисел і такий, що раптово виник. При заздалегідьобдуманому умислі є певний розрив у часі між виникненням наміру вчинити злочині його реалізацією (те, що в деяких країнах зветься «передумисний злочин»). Приумислі, що раптово виник, намір вчинити злочин виникає раптово і зразу жреалізується (так званий «непередумисний злочин»). Як правило, злочини звисоким ступенем суспільної небезпеки характеризуються заздалегідь обдуманимумислом, хоча можуть бути вчинені і з умислом, що раптово виник (це стосуєтьсявбивств, хуліганств, зґвалтувань, розбійних нападів). Дослідження питання часувиникнення наміру вчинити злочин і його наступної реалізації має суттєвезначення для індивідуалізації покарання.
Удвох випадках Закон розглядає злочин, вчинений з умислом, що раптово виник, якпривілейований. Це умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевногохвилювання [8,116], й умисне тяжке тілеснеушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання.
Цізлочини, вчинені в стані так званого афекту, тобто сильного душевногохвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства,систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, караються значном’якше, ніжаналогічні, вчинені не в стані афекту. Встановлення факту вчинення злочину підвпливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними абоаморальними діями потерпілого, є обставиною, що у всіх випадках пом’якшуєпокарання.
Залежновід визначеності мети, якої хоче досягти особа, вчиняючи злочин, умиселподіляється на визначений і невизначений. При визначеномуумислі особа чітко уявляє собі, яких саме наслідків вона хочедосягти. Недосягнення цих наслідків з причин, що не залежали від її волі, будерозглядатись як замах на конкретний злочин. Скажімо, з метою вбивства наноситься удар каменем поголові. Якщо смерть не настала, це буде розглядатися як замах на вбивство.
При невизначеномуумислі особа передбачає настання наслідків свого діяння, але вонинеконкретизовані, будь-які з них «задовольняють» злочинця. Так, наносячи ударипотерпілому, злочинець усвідомлює, що вони можуть призвести до різних наслідків щодо здоров’я потерпілого, і згоднийна будь-які з них. У таких випадках кваліфікація здійснюється за наслідками,що фактично настали. У нашому випадку це можуть бути й легкі тілесніушкодження, й середньої тяжкості, й тяжкі.
 
2.2.Вина у формі необережності
Другоюформою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинами необережні,виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але за своїмисуспільно небезпечними наслідками не тільки не поступаються нічим умиснимзлочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати Чорнобильськутрагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу з літаком нааеродромі під Львовом.
Необережність поділяється на злочиннусамовпевненість (luxuria) і злочинну недбалість (negligentia).Згідно з частиною 2 статті 25 КК України необережність є злочинноюсамовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільнонебезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їхвідвернення. Згідно із частиною 3 статті 25 КК України необережністьє злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільнонебезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була імогла їх передбачити. Необережні злочини сконструйовані як злочини зматеріальним складом, але деякі склади формальних злочинів, передбачені в ККУкраїни, можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушеннявстановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їханалогів або прекурсорів [9, 320], розголошення державної таємниці, й отже,форму вини тут треба встановлювати відносно конкретного діяння.
Призлочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього виду необережностіполягає в тому, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечнихнаслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент злочинної самовпевненостіспоріднюється з другою ознакою інтелектуального моменту прямого і непрямогоумислів. Але характер передбачення в них різний. При злочинній самовпевненостійдеться про передбачення тільки можливості настання наслідків. У контекстінаведеного формулювання Закону це означає, що на відміну від умислу, депередбачення наслідків має конкретний характер, при злочинній самовпевненостіце передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водій автомобіля, виїжджаючиу забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє, що він може зіткнутися зтранспортним засобом, що рухається назустріч, і заподіяти фізичну шкоду комусьіз підлеглих. Однак, не бачачи на цій смузі зустрічного транспорту, вважає, щоз ним цього не станеться.
Вольовиймомент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа розраховує навідвернення наслідків, тобто, базуючись на конкретних реальних обставинах,вважає, що вона зможе попередити їх настання. Таке попередження може вбачатисяв об’єктивних (вмомент виїзду на зустрічну смугу руху транспортних засобів там не було) абосуб’єктивних (високийдосвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає, що критичної ситуаціїдля настання суспільно небезпечних наслідків не виникне, а якщо вона виникне, тонаслідки будуть відвернені.
Алетаке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідок вчиненого діяння настаютьсуспільно небезпечні наслідки, відвернути які особа з різних причин виявиласянездатною. В цьому й полягає злочинність її самовпевненості.
Якщопорівняти вольовий момент злочинної самовпевненості з вольовим моментомнепрямого умислу, то в першому випадку йдеться про конкретні розрахунки, які,на думку особи, відвернуть наслідки, а в другому — особа свідомо припускаєнастання наслідків, не плануючи і не здійснюючи зусиль щодо їх відвернення, абобезпідставно сподіваючись, що вони не настануть [10, 54].
При злочиннійнедбалості інтелектуальний момент докорінно відрізняється від ознакінтелектуального моменту обох видів умислу й злочинної самовпевненості. Призлочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільнонебезпечних наслідків свого діяння, ні як неминучих, ні як реально або навітьяк абстрактно можливих. Тобто особа не усвідомлює суспільно небезпечнийхарактер свого діяння. Непередбачення суспільно небезпечних наслідків являєсобою особливу форму психічного ставлення до них. Це свідчить про зневажливеставлення особи до вимог Закону, приписів інших нормативних актів, правилспівіснування, інтересів інших осіб. Здебільшого особа «розпустила» себе,звикнувши до певних «дрібних» порушень вказаних вимог, не аналізуючи своїх дійі можливих наслідків, діє без необхідної обачливості й обережності. Саме це йпризводить у багатьох випадках до того, що можливість настання суспільнонебезпечних наслідків не охоплюється свідомістю особи.
Щодо вольовогомоменту злочинної недбалості, то в ньому вирізняється два критерії. Вониполягають в тому, що особа повинна була (об’єктивний критерій) і могла (суб’єктивний критерій)передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а отже, невчиняти його. Наявність обох критеріїв необхідна.
Об’єктивнийкритерій має, як правило, нормативний характер або характер вимог обачливоїй сумлінної (bonae fidei) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимогдало б можливість виключити поведінку, яка призвела до суспільно небезпечнихнаслідків. Відсутність обов’язку виконувати певні вимоги виключає кримінальнувідповідальність.
Суб’єктивнийкритерій означає, що людина, щодо якої вирішується питання про кримінальнувідповідальність, у конкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки,розумових і фізичних можливостей та інших обставин, що склалися на відповідниймомент, мала можливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.
Здебільшогоза наявності об’єктивного критерію є й суб’єктивний критерій злочинної недбалості. Алеможливі випадки, коли особа (через хворобу, перенавантаження) не моглапередбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності [11, 117].
Відсутністьсуб’єктивногокритерію виключає кримінальну відповідальність, бо в діянні відсутня ознакавини. Інше рішення питання було б порушенням принципу суб’єктивного ставлення завину.
Ситуація,за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у причинному зв’язку з діянням особи, алевказана особа не повинна була і (або) не могла їх передбачити, зветься випадком(casus). Наявністьказусу означає відсутність вини, а отже, й кримінальної відповідальності.
2.3.Змішана(подвійна) форма вини
Кримінальнеправо знає дві форми вини: умисел і необережність. Отже, можемо сказати, щозлочини можуть бути вчинені умисно (крадіжка), через необережність (службованедбалість), або як умисно, так і через необережність (вбивство).
Водночасряд злочинів з матеріальним складом сконструйовано таким чином, що окреміознаки об’єктивної сторонискладу злочину характеризуються різними формами вини. Таке сполучення в одномуі тому ж складі злочину різних форм вини (умислу і необережності) в теоріїкримінального права зветься змішаною (подвійною, складною) формою вини (culpadolo exorta). Отже, йдеться не про якусь форму вини, якої законодавство незнає, а про сполучення існуючих форм, бо умисел і необережність поміж собою незмішуються, а існують самостійно, хоча і в одному злочині, характеризуючиставлення винного до різних ознак об’єктивної сторони складу злочину: діянню інаслідку (або наслідкам).
Є дварізновиди змішаної форми вини. У першому різновиді сутність змішаної виниполягає в тому, що у суб’єкта злочину наявне різне психічне ставлення винного до вчиненого нимсуспільно небезпечного діяння і до його наслідків. Така ситуація можеспостерігатись у злочинах, пов’язаних із порушенням певних спеціальних правил (охорони надр), що тягнеза собою певні шкідливі наслідки або створює реальну загрозу завдання їх.
Утаких злочинах психічне ставлення до діяння, яке не вважається злочином безнастання наслідків, може бути як умисним, так і необережним, що ж до наслідків — тількинеобережним.
Занаявності умислу до порушення правил (діяння) і необережності до завданої шкодимовамаєйти про змішану форму вини. За наявності необережності і до діяння і до наслідків- змішана форма вини відсутня.
Уцілому за такого різновиду змішаної форми вини злочин вважається необережним [12, 125].
У другомурізновиді змішаної форми вини йдеться про різне психічне ставлення додвох різнорідних і неоднакових за тяжкістю наслідків, які є результатом одногосуспільно небезпечного діяння.
Психічнеставлення особи до діяння у злочинах цієї групи є тільки умисним, умисломхарактеризується й ставлення до першого, менш тяжкого наслідку. Ставлення додругого, більш тяжкого наслідку характеризується необережною виною. В цілому злочинрозглядається як умисний.
Скажімо,у злочині — проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти,якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смертьпотерпілої [13, 134], діяння характеризується умисною формою вини, до першогонаслідку — позбавлення вагітності — винна особа відноситься умисно, до настаннятривалого розладу здоров’я, безплідності або смерті потерпілої — необережно. Узлочині — умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого,саме діяння й перший наслідок — тяжке тілесне ушкодження — характеризуютьсяумисною формою вини, а ставлення злочинця до смерті потерпілогохарактеризується необережністю. Аналогічна ситуація при умисному знищенні абопошкодженні майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки та вінших аналогічних конструкціях.
Точневстановлення змішаної форми вини дає можливість для розмежування суміжнихскладів злочину, правильної кваліфікації вчиненого діяння, індивідуалізаціїпокарання, своєчасного розгляду питання про умовно-дострокове звільнення відвідбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.
Скажімо,наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження й необережностіщодо смерті, що настала внаслідок цього, дає підстави кваліфікувати діяння зачастиною 2 статті 121 КК України.
Якщож внаслідок тяжкої шкоди здоров’ю, завданої умисно, настала смерть потерпілого,яка також охоплювалася умислом винного, діяння характеризується єдиною формоювини й кваліфікується як умисне вбивство. І навпаки, якщо не встановленоспричинення умислу на спричинення тяжкої шкоди здоров’ю, яка потягла за собоюсмерть потерпілого, змішана вина відсутня. Мова може йти лише про вбивство черезнеобережність.

РОЗДІЛ3. Вина та її форми у кримінальному праві Франції та США
 
3.1. Франція
У кримінальномуправі зарубіжних держав, як правило, виділяється декілька самостійних формвини. При цьому у більшості випадків загальне нормативне визначення поняттявини відсутнє. Подібна ситуація спостерігається і у кримінальному правіФранції, де відсутнє загальне нормативне визначення поняття вини, а названодекілька окремих її форм. У зв’язку зцим постають питання:
1) який зміствкладається в поняття вини за кримінальним правом Франції;
2) які форми вини виділяються вкримінальному праві Франції;
3) якийконкретний зміст має кожна форма вини.
Зазначені питанняу теорії кримінального права досліджували такі вчені, як І. Козочкін, П. Конт, Н. Крилова, Н. Кузнєцова, Г. Левасер, П. Местр дю Шамбон, М.-Л. Раса, А. Шаван, С. Яценко.
Чинний КК Франціїне містить загального визначення поняття вини. У спеціальній юридичнійлітературі можна зустріти різні визначення вини і винуватості. Так, П. Конт таП. Местр дю Шамбон зазначають, що винуватість у широкому розумінні являє собоюрівнодіючу всіх елементів злочинного діяння. М.-Л. Раса визначає вину як певнийпсихологічний фактор злочинного діяння. У цілому ж, в доктринальних джерелах зкримінального права Франції конструкція вини будується на підставі поняттязагальної (або мінімальної) вини, що характеризує будь-яке злочинне діяння.
Загальнавина — це психологічний «мінімум», без якого не може бути злочинного діяння. Вонапередбачає наявність свідомості та волі при вчиненні певного акту поведінки. Успеціальній Постанові Касаційного суду Франції від 13 грудня 1956 рокумістилось положення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть необережне,передбачає, що його виконавець діяв з свідомістю та волею» [14, 138].
З приводу формвини у французькій кримінально-правовій доктрині склалось декілька напрямів таконцепцій. В результаті такої різноманітності виникла певна неоднозначність утермінології. Узагальнюючи погляди французьких криміналістів, можна виділитинаступні форми вини:
а) умисна винаабо злочинний умисел;
б) неумисна винаабо необережна вина;
в) презюмуючавина або вина при порушеннях.
Крім цих основнихформ, часто як самостійні французькі вчені-криміналісти виділяють так званіпроміжні форми: невизначений умисел та евентуальний умисел.
Умисна формавини. Уцілому зазначена форма визначається як форма вини, за якої особа не лишеусвідомлює незаконний характер своєї поведінки (загальна вина), а й бажаєздійснити таку поведінку та досягнути шкідливих наслідків.
Найбільш повневизначення умисної форми вини наводиться у працях П. Конта та П. Местр дюШамбона, на думку яких вона має місце тоді, коли виконавець у момент вчиненнязлочинного діяння діє добровільно, усвідомлює той факт, що його поведінка знеобхідністю потягне незаконний результат, який описаний у кримінально-правовійнормі, і намагається досягти цього результату. При цьому автори піддаютькритиці позиції тих вчених-криміналістів, які визначають умисел через бажання досягтишкідливих наслідків. Вони вважають, що точніше говорити не про бажання, а провольове намагання їх заподіяти. На підтвердження своєї думки автори наводятьнаступний приклад. Особа, бажаючи відвернути від себе підозри у вчиненнізлочину, несправедливо звинувачує у його вчиненні іншу людину, знаючи прицьому, що остання не вчинила даного злочину, і тим самим здійснює неправдивийдонос. У наведеному випадку, на думку авторів, особа, яка здійснила донос,можливо, і не бажає заподіяти шкоду іншій особі, у будь-якому разі прямо уцьому не зацікавлена, оскільки для неї головне не звинуватити конкретну особу увчиненні злочину, а самій уникнути кримінальної відповідальності. Однак вонарозуміючи, що її неправдиві заяви з необхідністю потягнуть за собою заподіянняшкоди невинуватій особі, все ж вчинює саме таким чином. Отже, підсумовуютьвчені, є всі підстави стверджувати, що така особа діяла умисно, оскільки,незважаючи на відсутність «активного» бажання, вона спрямовувала свою волю надосягнення забороненого в кримінально-правовій нормі результату.
За чинним ККФранції, злочини — це лише умисні діяння. Проступки можуть бути як умисними,так і необережними. При характеристиці умисних злочинів законодавець вживаєтерміни: «добровільно», «умисно» або вказує на певну мету вчиненняправопорушення.
У теоріїкримінального права Франції йдеться про різні «ступені» умисної вини, зокремапро передумисність і спеціальний умисел.
КК Франціївизначає передумисність як такий умисел, що сформувався до вчинення злочину абопроступку [15, 132-72]. Таким чином, злочинне діяння є нелише умисним, а умисел у даному випадку формується протягом певного періоду.Передумисність є конструктивною ознакою вбивства, кваліфікуючою ознакоюзастосування тортур, вчинення насильницьких дій, що потягли за собою заподіяннясмерті з необережності.
В окремихвипадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчиненнязлочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов’язковою ознакою діянняі підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння,або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретноюкримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою укримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.
Прикладомспеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність засхиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою абовизначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальнумету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановленакримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо,здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.
При необережнійформі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він ненамагається досягти шкідливого результату.
Часто необережнаформа вини визначається французькимикриміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що «якщо умисел — це спрямованість волі,необережність — це воля не спрямована; якщо умисел — це воля, спрямована нанезаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність — ценепередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваногонастання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючибезперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило,вчинює так, як не вчинила б обачна людина».
Зазначені авторитакож відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною.Необережність, як форма вини, існує лише у зв’язку з шкідливим наслідком, що настав. Однак при умислі спрямованість воліна результат вже свідчить про злочинністьнаміру. У випадкунеобережностіпринципове значення має фактичне настання результату і причинний зв’язок між поведінкою і наслідками [16, 140].
Аналізуючинеобережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем змаксимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма прокримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведенірізні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно,неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов’язку з безпеки чиобережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 ККФранції).
Аналіз злочиннихдіянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, щокримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене знеобережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження),або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб’єктом, на якого покладенообов’язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницюнаціональної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вонизаподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.
У спеціальнійлітературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини — презюмуючаабо вина при порушеннях.
Відповідно доКримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення,навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження,передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішенняу справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якомузазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.
За кримінальнимправом Франції суддя поліцейського трибуналу, розглядаючи справу про порушення,не лише не зобов’язаний доводити певну форму вини особи (умисел абонеобережність), а й не повинен мотивувати своє рішення. Для притягнення довідповідальності за поліцейське порушення достатньо загальної вини. Особавважається винуватою в силу самого факту вчинення правопорушення, тобто занаявності матеріального елемента злочинного діяння, і не підлягаєвідповідальності лише у випадку, якщо буде доведено, що вона діяла під впливомнепереборної сили, або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягненнявіку кримінальної відповідальності.
В силу наведенихпроцесуальних особливостей розгляду таких випадків і прийнято вести мову пропрезюмуючу вину. На думку французьких юристів, у даному разі саме діяння даєпідстави передбачати вину особи. Презюмуюча вина часто називається «виною запорушення», оскільки вона являє собою психологічну ознаку, що характерна длябільшості порушень. При цьому слід мати на увазі, що, з одного боку, існуєдостатня кількість порушень, для яких властивий більш «розвинений» моральнийелемент (умисел або необережність), а з іншого, певна кількість проступківхарактеризується саме цим «мінімумом» психологічної ознаки.
Питання пропрезюмуючу вину є дискусійним у французькій юридичній літературі. Наприклад, П.Конт та П. Местр дю Шамбон відмічають, що така форма вини не зводиться ні доумислу, ні до необережності, фактично, у її традиційному розумінні, означаєвідсутність будь-якої вини, оскільки передбачає лише осудність особи, тобтонаявність сукупності таких ознак, як досягнення встановленого віку кримінальноївідповідальності, відсутність психічного розладу і фізичного примусу з бокуінших осіб, відсутність форс-мажорних обставин. Вчені вважають, що самакатегорія презюмуючої вини мало корисна, оскільки якщо злочинне діяння вчиненоі немає доказів заподіяння шкоди за форс-мажорних обставин, то при відсутностіумислу, тобто спрямованості дій на певний результат, слід вести мову пронеобережність і доводити її, а не презюмувати.
Говорячи пропроблему презюмуючої вини, М.-Л. Раса відмічає, що за своєю суттю ця форма винисхожа з «виною необачною», оскільки полягає або у необережності, або унедотриманні певних правил. Однак в регламентації двох названих форм євідмінність. Вона стосується доказування. Презюмуюча вина завжди презюмується.Моральний момент у подібних випадках виводиться із матеріального. При цьомуМ.-Л. Раса наводить такий приклад: особа, що рухається на автомобілі зпорушенням правил, не може бути звільнена від відповідальності, якщо доведе, щоне бачила дорожнього знаку; вона буде звільнена від відповідальності лише тоді,коли буде встановлено, що дорожній знак був зірваний. Автор не погоджується зтими вченими, які зазначають, що у подібних злочинних діяннях (переважнопорушеннях) відсутній моральний елемент, а існує лише матеріальний. Якщо б такідіяння не мали морального елемента, — зазначає М.-Л. Раса, — було б неможливезвільнення від відповідальності малолітніх, психічнохворих, осіб, що діють підвпливом фізичного або іншого примусу.
Г. Левасер та А.Шаван також не погоджуються з думкою деяких вчених про те, що у цих випадкахможна говорити про «виключно матеріальні» елементи порушення, і про те, щопідставами кримінальної відповідальності є лише легальний і пов’язаний з нимматеріальний елементи. Названі вчені вважають, що розглядувані діяння включають в себе моральний елементлише у виді загальної вини.
В юридичнійлітературі Франції також виділяються і проміжні форми вини. «Проміжний»характертаких форм пов’язаний з тим, що їх не можназ точністю віднести до умислу або до необережності, вони поєднують у собіознаки як першої, так і другої. Слід відмітити, що характеристика такихпроміжних форм в доктринальних джерелах з кримінального права Франції різна,оскільки залежить від позиції вченого, який досліджує дану проблему.
Однією зпроміжних форм, що часто виділяється в кримінальному праві Франції, єневизначений умисел, при якому поведінка виконавця, що діє добровільно і вчинюєбудь-який заборонений Законом акт, призводить до настання більш значної шкодиніж та, що передбачалась виконавцем, хоча останній в абстрактній формі все ж їїуявляв.
Французькікриміналісти вважають, що у даному випадку про умисел можна вести мову лишестосовно тих наслідків, які чітко передбачались виконавцем.
КК Франціїпередбачає відповідальність за такі злочинні діяння, коли виконавець не бажавзаподіяння більш тяжкої шкоди. У юридичній літературі підкреслюється, що уподібних випадках людина, яка використовує насильство, не може точнорозраховувати силу своїх ударів, тому їй важко передбачати, яка буде втратапрацездатності або яким буде в кінцевому рахунку розлад здоров’я потерпілого.Однак винуватий відповідає за будь-які наслідки, які стали результатом його незаконних дій, за умови, що цей результат, принаймніабстрактно, передбачався виконавцем.
Кримінальне правоФранції припускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода не могла бутипередбачена виконавцем. Наприклад,по суті безпечний удар потяг за собою тяжке тілесне ушкодження в силу уразливості організмупотерпілого, про яку винуватий не знав. Такі делікти отримали назву«претеринтенційних». Г. Левасер та А. Шаван зазначають, що «претеринтенційнимиє правопорушення, що є наслідком вчинення умисного акту, наслідки якогоабсолютно перевищили мету виконавця».
Разом з тим, такерозширене розуміння морального елемента злочинного діяння не стосуєтьсязлочину, відповідальність за який передбачена статтею 222-7 КК Франції. Цянорма забороняє притягати особу до кримінальної відповідальності за вбивство,якщо вона заподіяла умисні тяжкі тілесні ушкодження і не мала наміру заподіятисмертельні наслідки. При цьому слід відмітити, що до проведення у Франціїкримінально-правової реформи 1832 року такі дії вважались вбивством. Допроміжної форми вини за кримінальним правом Франції відноситься такожевентуальний умисел. М.-Л. Раса називає даний умисел «необережністю виключноїтяжкості». Наприклад, зазначає вона, водій автомобіля здійснює обгін іншоготранспортного засобу рухаючись по зустрічній смузі в повному тумані. Водій,відмічає вона, свідомо йде на ризик заподіяння шкоди людям, техніці. При цьомудослідниця не погоджується з пропозиціями окремих вчених ототожнити«необережність виключної тяжкості» з умисною формою вини. Таке вирішенняпитання вона вважає несумісним з принципом законності.
Підводячипідсумок розгляду питань щодо вини та її форм за кримінальним правом Франції,слід відмітити:
1) у доктринікримінального права Франції і правозастосовній практиці виділяється поняттязагальної вини;
2) при визначенніумисної форми вини виділяються її ступені — передумисність і спеціальнийумисел;
3) принеобережній формі вини суб’єкт занаявності загальної вини певним чином ставиться до тих наслідків, які передбачені Законом;
4) інколи вкримінально-правовій літературі Франції виділяється третя форма вини — презюмуюча або вина при порушеннях;
5) своєрідним длякримінального права Франції є наявність проміжних форм вини (невизначений таевентуальний умисел).
На думку авторакурсової роботи, виділення та змістовна характеристика основних рис вини та їїформ, зокрема проміжних, за кримінальним правом Франції може бути врахована приудосконаленні інституту вини в кримінальному праві України.
 
3.2. США
Одним з елементівзлочину «mens геа» (буквально – «винний дух») — це, по суті, вина. Вважається,що злочином може бути визнано тільки таке протиправне діяння, що зробленевинно. Такий висновок застосовувався на протязі сторіч англійськими, а згодом іамериканськими судами: «Actus non facіt reum, nіsі mens sіt rea» (Діяння неробить людину винною, якщо її дух невинний).
Тільки наявністьдвох елементів становить підставу кримінальної відповідальності. Ця вимогазакріплена в Примірному кримінальному кодексі США, а також у КК ряду штатів.Так, у КК Каліфорнії (§ 20 КК Каліфорнії) сказано: «У будь-якому злочині абопублічному караному правопорушенні повинна бути єдність і взаємодія діяння йнаміру або злочинної недбалості».
М. Бассіуні даєтаке визначення mens rea: «це — психічний елемент, що за Законом потрібенвідносно кожного злочину і який повинен супроводжувати матеріальний елемент або«actus reum»». Однак він не зовсім точний. Справа в тому, що нерідко в силу діїв США інституту «строгої або абсолютної відповідальності» (strіct or absolutelіabіlіty) особа піддається покаранню без встановлення вини. По суті мова йдепро об’єктивне зобов’язання. Про широке поширення й живучість цього інститутуговорить хоча б той факт, що можливість включення в законодавство таких діяньпередбачається й Примірним кримінальним кодексом США (стаття 2.05 ПКК США), атакож кодексами штатів [18, 15.10]. В американській юридичнійлітературі затверджується, що «злочини строгої відповідальності» — це меншнебезпечні зазіхання (порушення правил дорожнього руху), які караються не дужестрого. Але в дійсності це не зовсім так.
Різновидом«строгої відповідальності» є так звана субститутивна відповідальність(vіcarіous lіabіlіty), тобто відповідальність однієї особи за дії іншого,найчастіше хазяїна або роботодавця за кримінально-карані дії своїх робітниківабо службовців.
Питання пропричинний зв’язок — одне із самих складниху кримінальному праві. І в Примірному КК США воно, по визнанню навітьамериканських авторів, викладено досить невдало, тому що його укладачінамагалися укласти в «ложі» законодавчих положень свої складні теоретичніпобудови, що зв’язують фактичний або ймовірний результат дій правопорушника змежами, що усвідомить або ризику, що усвідомить не їм. Тому рекомендаціїПримірного КК США про причинний зв’язок не були сприйняті Кримінальними кодексами штатів країни. Їхніукладачі навіть не намагалися якось спростити їх, а зволіли залишити рішенняпитання про причинний зв’язок судовій практиці йкримінально-правовій доктрині.
Як відзначалосяавтором курсової роботи, вина в кримінально-правовій доктрині й судовійпрактиці США найчастіше за традицією позначається терміном «mens rea». Уроботах американських юристів можна зустріти й інші позначення – «психічнийелемент», «психічна помилка», «намір», «злочинний стан душі» [19, 237].
Але відсутністьтермінологічної однаковості — не єдиний і не найбільший недолік в сфері вини,хоча він симптоматичний. Наявність у юридичній літературі й судових рішенняхвеликого числа самих різних визначень вини дозволяє стверджувати, що це доситьскладний і заплутаний розділ американського кримінального права. П. Робінсонпише, що звичайно «mens rea» визначається як винний психічний стан злочинця підчас здійснення ним вчинку, що становить зазіхання.
Якщо говорити вцілому, то вина в кримінально-правовій теорії визначається як якийсь суб’єктивний стан особи, що робитьпротиправне діяння. При цьому одні автори говорять про здатності усвідомлювати,інші — про намір і усвідомлення, треті — про усвідомлення й бажання, четверті — про певний психічний стан, п’яті — про «будь-який» психічний стан.
Здається, що такеположення у значній мірі є наслідком відсутності законодавчого рішення цьогопитання як на федеральному рівні, так і в штатах. Воно, очевидно, має малошансів на поліпшення в найближчому майбутньому, тому що Примірний КК США, на якийу тому або іншому ступені орієнтуються законодавці, на цей рахунок також немістить ніяких рекомендацій.
Разом з тим вартовизнати, що цей документ вніс якусь ясність у рішення іншого, не менш складногодля американського кримінального права питання — визначення форм вини. Оскількиу відношенні форм вини федеральне законодавство й законодавство штатівхарактеризується відсутністю якогось загального підходу, а останнє, в основномупід впливом Примірного КК США, виявляє певну позитивну тенденцію.
Замість середньовічного«mens геа» Примірний КК США дає інший, що більш точно відбиває сутністьсуб’єктивного елемента термін «винність» (culpabіlіty) У статті 2.02 ПримірногоКК США проголошується принцип відповідальності тільки при наявності вини йвказуються форми вини: «… особа не є винною у здійсненні зазіхання, якщо вонане діяла з метою, свідомо (усвідомлено), необачно (необережно) або недбало,залежно від того, що потрібно за Законом у відношенні кожного з матеріальнихелементів цього зазіхання». На певне впорядкування положення в цій сфері, якпредставляється, спрямовані, окремі Рішення Верховного суду. Так, наприклад,про ті ж чотири «рівні наміру», тобто форми вини, він говорить в одній зі своїхПостанов, винесених в 1971 році.
У пункті 2зазначеної вище статті Примірного КК США містяться розгорнуті визначення цихформ вини. «З метою» і «свідомо» — форми навмисної вини. Перша з нихвизначається в такий спосіб: «Особа діє з метою відносно матеріального елементазазіхання у випадках:
1) якщозазначений елемент містить у собі характер її поведінки або результатповедінки, — його свідома мета складається в здійсненні такої поведінки або взаподіянні такого результату;
2) якщозазначений елемент містить у собі супровідні обставини, вона усвідомитьіснування таких обставин або припускає, або сподівається на те, що вониіснують».
Менша стосовномети ступінь винності — усвідомлення: «Особа діє свідомо відносно матеріальногоелемента зазіхання у випадках:
1) якщозазначений елемент містить у собі характер її поведінки або супровідніобставини, — вона усвідомить, що ця поведінка має такий характер, або що такісупровідні обставини існують;
2) якщозазначений елемент містить у собі результат її поведінки, — вона усвідомить, щоїї поведінка практично має такий результат».
З наведенихвизначень можна зробити принаймні два висновки. Їхнім достоїнством є те, щовина визначається не тільки стосовно до самого діяння й результату, але такождо обставин. Разом з тим у наявності й істотний недолік: неможливістьпроведення досить чіткого розмежування мети й усвідомлення, тому що обоєвизначення містять співпадаючу ознаку — усвідомлення існування супровіднихобставин, причому відносно мети він сформульований навіть ширше й менш виразно.
Слід зазначити,що ціль може бути не тільки кінцевим результатом, до якого прагне особа, але йзасобом для досягнення іншого результату, на попередження якого такожспрямований Закон.
Третя форма вини- необережність: «Особа діє необачно (необережно) відносно матеріальногоелемента зазіхання у випадках, коли вона свідомо зневажає істотним іневиправданим ризиком того, що зазначений матеріальний елемент існує абовиникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру йтакого ступеня, що, з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а такожобставин, які йому відомі, виявлене ним містить у собі грубе відхилення відстандарту поведінки, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухнянаособа».
Три вищезгаданіформи вини — основні, тому що відповідно до положення, що міститься в кодексі,кримінальна відповідальність за вчинене звичайно наступає при наявності мети,усвідомлення або необережності. Діяння, зроблене через недбайливість, караєтьсятільки у випадках, спеціально передбачених Законом. «Особа діє недбало відносноматеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона повинна усвідомлюватиістотний і невиправданий ризик того, що зазначений матеріальний елемент існуєабо виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеруй такого ступеня, що з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а такожобставин, які йому відомі, не усвідомлення їх злочинцем містить у собі грубевідхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася брозумна особа».
Основнерозходження між необережністю й недбалістю проводиться по сугубо об’єктивномукритерію: у першому випадку має місце «грубе відхилення від стандартуповодження, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа», а вдругому – «грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинцядотримувалася б розумна особа». Такий підхід, щоправда, в основному відноснонедбалості зазнає критики й деяких американських юристів: якщо обвинувачуванийкарається за діяння тільки тому, що воно не було зроблене «середньо розумною»людиною, то це «суперечить основним принципам (права) і є зовсімнесправедливим».
З іншого боку, яквідзначалося вище, Примірний КК США значно обмежив сферу застосування репресіїза здійснення діянь через недбайливість. У зв’язку із цим Б.С. Нікіфоров пише:«… достатнього для громадянської відповідальності недотримання однієї тільки«розумної» обережності для кримінальної відповідальності, за кодексом, мало».Одним з найбільш серйозних передбачених ним випадків здійснення злочинів понеобережності у формі недбалості є вбивство [20, 210.4]. Тут слід зазначити, щоіноді законодавство з метою посилення відповідальності за вбивство черезнедбайливість, зроблене в результаті автотранспортної події, дозволяє йогокваліфікувати як просте вбивство, каране набагато суворіше (наприклад, § 40-714Зведення Законів Округу Колумбія).
У деяких штатахвироблені судами визначення недбалості настільки невизначені й двозначні, що,здається, більше проблем породжують, чим вирішують. Так, суд у штаті Міссісіпівказав, що злочинна недбалість — це свідоме й безвідповідальне (conscіous andwanton) або необачне ігнорування ймовірності настання пагубних наслідків урезультаті створеної з волі злочинця надмірної (нерозумної) небезпеки цього.Ясно, що таке визначення може бути віднесено й до необережності, навіть, можебути, більшою мірою, чим до недбалості. Взагалі слід зазначити, що це поняттяодне з найбільш заплутаних в сфері інституту вини, а можливо й Загальноїчастини американського кримінального права в цілому. Не випадково У. Кларк і У.Маршалл пишуть, що «придатне для вживання визначення недбалості в кримінальномуправі — невловима річ».
Примірний КК СШАмістить положення про те, що, якщо необхідна форма винності — недбалість, тосуб’єктивну сторону діяння утворить будь-яка наступна форма вини, що була прийого здійсненні, тобто необережність, усвідомлення і ціль, якщо необережність,то усвідомлення і ціль, якщо усвідомлення, то також і ціль.
Необхідновідзначити, що при визначенні всіх чотирьох форм вини кодекс виходить не зусвідомлення обвинувачуваним соціальної небезпеки зробленого ним діяння і йогонаслідків. У цьому проявляється вплив традиційної для буржуазного кримінальногоправа нормативно-психологічної концепції вини, що повністю ігнорує соціальнусутність злочину.
Характеррегулювання інституту вини, запропонований цим документом, був сприйнятийзаконодавством ряду штатів США. У кримінальних кодексах деяких з них окреміпитання, як представляється, вирішені навіть більш вдало, ніж у Примірному ККСША. Так, наприклад, у КК штату Нью-Йорк замість «мети» використовується той,що більш точно відбиває суть цієї форми вини термін «намір» (іntent). І сама цяформа вини дорівнює: «особа діє навмисно стосовно результату або поведінки, якіописані Законом, що визначає зазіхання, якщо її свідомою метою (conscіousobjectіve) є заподіяння такого результату або здійснення такої поведінки»;«особа діє свідомо стосовно поведінки або обставин, які описані Законом, щовизначає зазіхання, якщо вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїмхарактером або що такі обставини існують».
У КК штатуВісконсінт передбачаються три форми вини: злочинний намір, злочиннанеобережність і злочинна недбалість.
Цікаво, що вкодексах деяких штатів при визначенні необережності й недбалості відмовилися відвикористання традиційної для англо-американського права юридичної фікції«середнього» або «розумної людини» (§ 2901.22 КК Огайо).
Якщо, на думкуФ.М. Решетнікова, викласти чотири форми вини сучасного американськогокримінального права стосовно лише до «результату», то вони виглядають у такийспосіб:
— «з метою» дієтой, хто прагне досягти саме цього результату;
— «зусвідомленням» діє той, хто не переслідує мети досягнення даного результату,але усвідомлює «високий ступінь імовірності» того, що його поведінка приведе доцього;
— «необережно»діє той, хто свідомо ігнорує «істотний і невиправданий ризик» настаннярезультату;
— «недбало» дієтой, хто не усвідомить наявності «істотного й невиправданого ризику» настаннярезультату, про що він повинен був знати.
Розходження міжокремими формами вини по рекомендаціях американських юристів варто проводити втакий спосіб.
Дії «з метою»відрізняються від дій «з усвідомленням» залежно від наявності або відсутностіпозитивного бажання викликати результат. Розходження між другою й третьоюформами вини визначається насамперед ступенем ризику, чи є він «доситьімовірним» або всього лише «істотним і невиправданим», з погляду «розумноїлюдини».
«Недбалість»відрізняється від «необережності», а разом з тим і від всіх інших форм винивідсутністю усвідомлення ризику.
Кримінальномуправу Сполучених Штатів, крім загального поняття наміру, відомо також поняттяспеціального або специфічного наміру (specіfіc іntent). Так, для визнання особивинною у здійсненні крадіжки необхідно встановити, що в неї був загальний,спрямований на проникнення в чуже приміщення спеціальний намір. У силу різнихпричин і, насамперед тому, що спеціальний намір важко доказати, законодавствопоступово позбувається від цієї форми вини. Відомі американському кримінальномуправу й інші різновиди наміру, наприклад, так званий переміщуваний намір(transferred іntent), хоча розходження між ними іноді досить важко провести.
У роботахамериканських юристів можна виявити таку класифікацію форм вини: намір іусвідомлення — форми спеціальної вини, а передбачення, необережність і карананедбалість — загальної вини. Не будемо приводити визначення всіх цих форм вини,приведемо по одному з кожної групи. Особа діє з наміром, якщо вона знає, щоробить, і прагне до досягнення природних і ймовірних наслідків такої поведінки,які, як відомо, є результатом такої поведінки. Необережність — форма загальноївини, і вона заснована на відхиленні від розумного стандарту поведінки; ступіньвідхилення повинен бути такий, щоб вона показувала грубу зневагу на небезпеку,створювану для інших. Неважко помітити, що форми спеціальної вини — церізновиди наміру, а загальної вини — різновиди необережності. На думку М.Бассіуні, «загальна вина завжди заснована на фактичних обставинах, достатніх длятого, щоб судити про рівень психічного стану, що нижче, ніж при спеціальнійвині, і заснована на ступені відхилення від стандарту поведінки, що свідчитьпро грубу зневагу до безпеки й благополуччя інших, і означаєбезвідповідальність, необережність або недбалість».
Тут слідзазначити, що в американській кримінально-правовій доктрині й судовій практицідосить розповсюдженою є точка зору, що в злочинах загальної вини особапрезюмується мавшою необхідну форму вини виходячи з факту здійсненняпротиправного діяння й супровідних обставин. При цьому часто посилаються наафоризм: передбачається, що роблячи дію людина бажає настання її природних іймовірних наслідків. Тягар доведення відсутності вини лежить наобвинувачуваному. Звичайно, доводити вину у формі необережності й тим більше — недбалості — нерідко завдання досить важке, але як бути із принципом презумпціїневинності? Також презюмується вина в злочинах, основною ознакою яких єволодіння, наприклад, наркотиками або викраденим майном. У цих випадкахпрезумпція ґрунтується на матеріальному елементі — добровільному володінні.

РОЗДІЛ4. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу злочину
Мотив,мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявністьскладу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини ККУкраїни, де вони прямо вказані або випливають з їх формулювань. Там, де згідноіз Законом факультативні ознаки присутні у тому чи іншому злочині, вониповинні бути обов’язково встановлені, бо мають обов’язковий (конструктивний) характерстосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В іншихвипадках, де факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають накваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються припризначенні покарання.
Мотивзлочину — це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки,які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при йоговчиненні. Отже, мотив (лат. moveo — рухаю) є рушійною силою злочинної поведінкилюдини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особизлочинця і вчиненого ним діяння [21, 51].
Мотивяк ознака суб’єктивної сторонискладу злочину притаманний тільки умисним злочинам, в яких він стосується якдіяння, так і його наслідків. У необережних злочинах природа мотиву порівняно зумисними злочинами інша. Це тільки мотиви суспільно небезпечної поведінки, яка,попри бажанню особи, призводить до суспільно небезпечних наслідків. Тобто внеобережних злочинах можна вести мову про мотиви, які штовхнули особу на певнуповедінку, але не на злочин, оскільки злочинного результату свідомість винногоне припускає. Скажімо, мисливець у лісі розклав багаття і, лінуючись йогозагасити, бо вважав, що воно згасне само по собі, залишив його і пішов. Але одвітру вогонь перекинувся на дерева, що призвело до вигоряння ділянки лісу.
Мотививчинення злочину поділяються на мотиви низького характеру й мотиви, якіпозбавлені цього моменту.
Доперших належать корисливість, садистські нахили, хуліганські мотиви. Іншіможливі — це неправильно сприйняті інтереси держави, суспільства, окремихюридичних і фізичних осіб, вчинення злочинів з мотивів наявності тяжкихособистих, сімейних чи інших обставин. Якщо характер мотиву не врахований уконкретному складі злочину, або вказаний у статтях 66, 67 КК України, якімістять обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання, його враховує суд при призначенніпокарання.
Так,примушування слідчим давати показання при допиті є злочином (стаття 373ККУ), мотивами якого можуть бути в одному випадку, наприклад, кар’єристські спонуки, удругому – намір встановити істину в справі. Суд врахує особливості мотиву при призначеннісправедливого покарання.
Мотивяк конструктивна ознака основного складу злочину прямо вказаний і має бути обов’язково встановлений узлочинах, передбачених статтями 148 (Підміна дитини), 172 (Грубе порушеннязаконодавства про працю), 219 (Доведення до банкрутства), 232 (Розголошеннякомерційної таємниці), 364 (Зловживання владою або службовим становищем) ККУкраїни. Інколи мотив випливає із сутності злочинів, хоча прямо і не вказаний удиспозиції відповідної статті КК України. Так, немає вказівки на мотивкорисливості у диспозиціях статей 185-191 КК України, які передбачаютьвідповідальність за посягання на власність. Але без мотиву корисливості не можебути крадіжки (стаття 185 ККУ), шахрайства (стаття 190 ККУ) і тому він такожмає бути встановлений.
Удеяких випадках вказівка на мотив створює кваліфікований склад злочину.Скажімо, корисливі й хуліганські мотиви роблять умисне вбивство кваліфікованим(пункти 6, 7 частини 2 статті 115 ККУ), корисливий мотив робить кваліфікованимнезаконне позбавлення волі або викрадення людини (частина 2 статті 146 ККУ),завідомо неправдиве показання [22, 384].
Метазлочину — це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне,чого добивається особа, вчиняючи злочин.
Отже,якщо мотив — це спонука, то мета — це бажаний кінцевий результат злочинноїдіяльності.
Мотиві мета тісно пов’язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановкупевної мети. Мотив — рушійна сила, яка веде суб’єкта злочину до досягнення певної мети.
Водночасмотив і мета — поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспектипсихічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання — чомуособа вчинила злочин, мета — до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникаєна ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якійнароджується вина.
Мета- ознака тільки злочинів з прямим умислом. Вона вказана як обов’язкова (конструктивна)ознака у статтях 113, 127, 199, 307, 376, 447 КК України. В деяких випадкахсутність мети випливає з тексту диспозиції. Скажімо, дії, передбачені у статті209 КК України, мають метою легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншогомайна, здобутих завідомо злочинним шляхом, або приховання чи маскуваннянезаконного походження вказаних предметів, чи володіння ними, прав на них.
Певнамета може бути кваліфікуючою ознакою. Так, умисне вбивство з метою приховатиінший злочин або полегшити його вчинення є кваліфікованим складом вбивства(пункт 9 частини 2 статті 115 ККУ), мета залякування потерпілого або інших осібпри нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень робить цей злочин такожкваліфікованим (частина 2 статті 121 ККУ).
Безпомилковевстановлення мети вчинення злочину сприяє правильній кваліфікації діяння. Так,удар ножем, залежно від мети, з якою він завдавався, може розглядатися і якзамах на вбивство, і як умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, і якхуліганство.
Емоційнийстан — це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.
Якправило, емоційний стан особи характеризується підвищеним збудженням, в ньомудомінують страх, ненависть, виклик громадській думці. Кримінально-правове значенняЗакон відводить тільки стану сильного душевного хвилювання, так званомуфізіологічному афекту, у стані якого вчиняється злочин. В таких випадках злочинвважається привілейованим. Водночас цей афект, тобто сильне короткочаснеемоційне збудження, що звужує можливості нормального функціонуванняінтелектуальної та вольової сфер психіки людини, але не затьмарює свідомістьповністю (що характерно для так званого патологічного афекту), має бути таким,що раптово виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущанняабо тяжкої образи з боку потерпілого.
Вчиненнязлочину в стані сильного душевного хвилювання передбачено в статті 116 ККУкраїни (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання) і в статті 123КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильногодушевного хвилювання).
Авторкурсової роботи хоче також зауважити на тому, що вчинення злочину під впливомсильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діямипотерпілого, є обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні будь-якогозлочину, де можлива вказана ситуація (пункт 7 частини 1 статті 66 ККУ).
Отже,мотив і мета у певних випадках можуть виступати як обов’язкові (конструктивні)ознаки суб’єктивної сторонискладу злочину. Вони можуть бути також кваліфікуючими ознаками злочину, аемоційний стан (афект) може виступати як привілейована ознака злочину протижиття і здоров’я особи. І,нарешті, мотив, мета й емоційний стан можуть бути враховані судом як пом’якшуючі або обтяжуючіобставини при призначенні покарання у конкретній справі.

РОЗДІЛ5. Помилка та її кримінально-правове значення
Помилка(в її кримінально-правовому розумінні) являє собою таку, що не відповідаєдійсності, правову й фактичну оцінку особою, яка вчиняє злочин, своєї поведінки,її наслідків і розвитку причинного зв’язку поміж ними.
Як мипобачимо далі, наявність помилки може вплинути на кваліфікацію діяння, бо вонаохоплюється ознаками суб’єктивної сторони складу злочину, будучи визначеноюінтелектуальними, вольовими й емоційними процесами. Особа, вчиняючи злочин,через суб’єктивні особливості, рівень своєї соціалізації, а також ситуацію, якасклалася на момент суспільно небезпечного діяння, може помилково сприйматипевні об’єктивні обставини, що і відбивається на правовій оцінці вчиненого.
Отже,мова йде про помилки особи, пов’язані з вчиненням нею злочину, а не про помилки слідства і суду воцінці доказів і неправильній кваліфікації діяння.
Помилкаможлива тільки в умисних злочинах, бо необережний злочин сам по своїй суті єрезультатом помилки і саме в такому ракурсі й має розглядатись.
Такимчином, проблема помилки тісно пов’язана з принципом суб’єктивного ставлення завину, оскільки зміст вини охоплює не тільки істинні, але й помилкові уявленняособи про характер діяння, що вчиняється, і його соціально-правове значення.
Помилки поділяються на юридичніта фактичні. Юридична помилка (error juris) — це таке уявлення особи про правову сутність і правові наслідки вчинюваного неюдіяння, яке не відповідає дійсності (тобто — це помилка в праві).
Прицьому фактичні обставини діяння усвідомлюються особою правильно. Найбільшхарактерними юридичними помилками є такі:
а)особа вважає, що її діяння є злочином, хоч фактично це не так (так званийуявний злочин). Скажімо, особа, вчиняючи дрібне розкрадання державногомайна, яке є адміністративним правопорушенням, вважає, що це злочин,передбачений статтею 185 КК України. В таких випадках відсутня кримінальнапротиправність діяння як ознака злочину, отже, кримінальна відповідальність ненастає;
б)особа вважає, що її діяння не є злочином, а фактично – це злочин. Згідно зістаттею 68 Конституції України незнання Законів не звільняє від юридичноївідповідальності. Необхідність знання певної норми КК України не охоплюєтьсяінтелектуальним моментом суб’єктивної сторони складу злочину. Отже, існує презумпціяобов’язковості кримінальної відповідальності в такій ситуації. Вона базуєтьсяна конституційному положенні про те, що Закони та інші нормативно-правові акти,які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку,встановленому Законом (стаття 57 Конституції України). Скажімо, хтось не знає,що публічна наруга над Державним Прапором України є злочином (стаття 338 ККУ),але це не звільняє особу від кримінальної відповідальності в разі вчиненнятакого діяння;
в)особа може помилятися щодо кримінально-правової оцінки вчиненого нею злочинногодіяння, або можливого покарання за нього. Скажімо, особа вважає, що вчиняєкрадіжку, фактично ж це є грабіж, або навпаки. Особа вважає, що за вчинюваненею діяння передбачено покарання у виді штрафу, а насправді у санкціївідповідної статті йдеться про позбавлення волі. Ці помилки не впливають наюридичну оцінку скоєного нею діяння.
Такимчином, даючи загальну характеристику значенню юридичних помилок, можнавизначити, що кримінальна відповідальність особи настає у відповідності зоцінкою цього діяння не суб’єктом злочину, а законодавцем. Тобто юридична помилка невпливає ані на форму вини, ані на кваліфікацію злочину, ані на розмірпокарання, що призначається. Винятком із цього правила є ситуація з уявнимзлочином, яка не тягне кримінально-правових наслідків.
Фактичнапомилка (error facti) — це таке, що не відповідає дійсності, уявленняособи про фактичні обставини, які є об’єктивними ознаками діяння, яке вонавчиняє (об’єкта й об’єктивної сторони).
Кримінально-правовезначення має тільки суттєва фактична помилка, тобто та, яка стосується обставин, щомають значення для визначення об’єктивних ознак даного злочину, і, отже, впливають на зміствини.
Несуттєвіпомилки (наприклад, помилка в моделі викраденої автомашини) не можутьбути віднесені до фактичних помилок.
Помилкав об’єкті (erorr in objecto) — це таке, що не відповідає дійсності, уявленняособи про соціально-правову суть об’єкта посягання, а саме:
а)підміна об’єкта посягання. Суб’єкт помилково вважає, що він посягає нанамічений ним об’єкт, фактично ж своїм діянням наносить шкоду іншому об’єкту.Скажімо, проникнувши на склад ліків, суб’єкт украв пакунок із ліками, які, яквін вважав, вироблені на наркотичній основі, тобто посягав на об’єкт, якийохоплюється поняттям «здоров’я населення». Фактично ж через плутанину змаркуванням були викрадені ліки не наркотичного походження, тобто шкода завданавідносинам власності. Діяння, пов’язане з викраденням наркотичних засобів,кваліфікується за статтею 308 КК України, а ліків не наркотичного походження зазагальною для крадіжок статтею — 185 КК України (крадіжка).
Уцьому разі, слідуючи принципу суб’єктивного ставлення за вину, залежно відспрямованості умислу, скоєне належить кваліфікувати за статтею 308 КК України.Але ж об’єкт, на який булоспрямоване діяння винного, фактично не постраждав. Щоб узгодити дві протилежніодна одній обставини — спрямованість умислу на один об’єкт і завдання шкодиіншому об’єкту в даному (і аналогічних випадках) застосовується юридичнафікція: діяння кваліфікується як замах на об’єкт, на який було спрямованоумисел винного (в даному разі на викрадення наркотичних засобів — частина 2статті 15 і стаття 308 ККУ).
Требамати на увазі, що викладене положення застосовується тільки приконкретизованому умислі (якщо в даному разі суб’єкту було байдуже, які лікивкрасти — його діяння кваліфікувалося б за статтею, яка передбачаєвідповідальність за фактично вчинене діяння. У нашому випадку — за статтею 185ККУ);
б)незнання суб’єктом кваліфікуючих обставин, що стосуються ознак потерпілого ізавдяки яким змінюється правова оцінка вчиненого. Цей різновид помилки впливаєна кваліфікацію двояким чином. Якщо винний не знає про наявність кваліфікуючихобставин, але в дійсності вони існують, то злочин кваліфікується як вчиненийбез їх наявності. Скажімо, винний вбиває вагітну жінку, але за обставинамисправи він не знав і не повинен був знати про вагітність. Його дії будутькваліфікуватися не за пунктом 2 частини 2 статті 115 КК України (умисневбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності), а зачастиною 1 статті 115 КК України (умисне вбивство). Якщо ж винний походить зпомилкової уяви про наявність відповідної кваліфікуючої обставини, то діянняповинно кваліфікуватися як замах на злочин з цією кваліфікуючою обставиною.Так, якщо суб’єкт вважає, що вбиває вагітну жінку, а фактично це не так, йогодії мають кваліфікуватися за частиною 2 статті 15 і пунктом 2 частини 2 статті115 КК України, а також частиною 1 статті 115 КК України (або за іншим пунктомчастин 2 статті 115 КК України, якщо для цього є підстави);
в)помилка в особі потерпілого. Для кримінального права захист всіх осібрівноцінний і помилка в особі не впливає, як правило, на кваліфікацію діяння.Але, якщо посягання на життя людини змінює об’єкт злочину, це впливає накваліфікацію. Так, якщо особа має намір вбити працівника правоохоронного органуу зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, але переплутала івбила іншу людину — кваліфікація буде здійснюватися за статтею 348 КК Українияк посягання на життя працівника правоохоронного органу, а не за частиною 1статті 115 КК України.
Середпомилок щодо ознак, які характеризують об’єктивну сторону складу злочину, вкажемо такі:
а)особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє правомірні дії, насправді ж вониє злочинними. Оскільки умислу на завдання шкоди немає, заподіяння суспільнонебезпечних наслідків може розглядатися як вчинене через необережність.Скажімо, мисливець у сутінках сприйняв людину за вепра і вбив її. Кваліфікаціябуде здійснена за статтею 119 КК України (вбивство через необережність);
б)особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє злочин, який потягне певні суспільнонебезпечні наслідки, але в результаті суспільно небезпечного діяння шкода незавдається, бо це об’єктивно неможливо. Скажімо, суб’єкт стріляє з метоювбивства в людину, але виявляється, що вона померла від серцевого нападу ще допострілу. Виходячи з суб’єктивного ставлення за вину, треба визнати, що вина в діях суб’єкта існує, але оскількисуспільно небезпечні наслідки від його дії фактично не настали, ситуаціярозглядається як замах на злочин (у цьому разі — на вбивство);
в)особа для вчинення злочину застосовує непридатні для досягнення мети знаряддячи засоби, про що їй невідомо, але це призводить до того, що суспільнонебезпечні наслідки не настають. У таких випадках також є замах на злочин.Скажімо, суб’єкт намагаєтьсявистрелити в людину з рушниці, не знаючи, що порох у набоях відсирів;
г)помилка в причинному зв’язку. Це неправильне уявлення суб’єкта щодо причинного зв’язку між діянням інаслідком. Як відомо, свідомістю винного мають охоплюватися тільки найбільшзагальні закономірності розвитку причинного зв’язку. Але якщо і їх виннийуявляє неправильно, наявна помилка. Скажімо, винний підпалив будинок з метоюйого знищення, але пішов дощ, і пожежа була погашена з самого початку. Йдетьсяпро замах на знищення майна;
ґ)різновидом помилки у розвитку причинного зв’язку є відхилення дії (aberratio ictus), коли зпричин, незалежних від волі винного, шкода завдається не тому, на когоспрямоване посягання. Скажімо, А. з метою вбивства стріляє в Б., алепромахується і вцілює в В., якого вбиває. Тут немає помилки в особі, про щосказано раніше. Відхиляється саме дія, яка призводить до результату, якого суб’єкт не прагнув.Відповідальність у таких випадках, звичайно, настає за правилами так званоїідеальної сукупності: замах на вбивство Б. і необережне вбивство В. [23, 126]

Висновки
Суб’єктивнасторона складу злочину — це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, якіпроходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставленнядо вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
Остаточниймотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину в багатьох випадкахможна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину.
Значеннясуб’єктивної сторониполягає в тому, що завдяки її правильному визначенню:
а)здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від іншихзлочинів;
б)встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила;
в)здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання проможливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.
Змістсуб’єктивної сторони складузлочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають,- таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони представляють різні формипсихічної активності, але водночас нерозривно пов’язані між собою і взаємозалежні. Це явища зсамосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони не поглинають одне одного,мають різне, тільки їм притаманне, правове значення.
Виноює психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої ККУкраїни, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Мотивзлочину — це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки,які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при йоговчиненні. Отже, мотив є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передуєзлочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненогоним діяння.
Метазлочину — це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне,чого добивається особа, вчиняючи злочин.
Отже,якщо мотив — це спонука, то мета — це бажаний кінцевий результат злочинноїдіяльності.
Мотиві мета тісно пов’язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановкупевної мети. Мотив — рушійна сила, яка веде суб’єкта злочину до досягнення певної мети.
Водночасмотив і мета — поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспектипсихічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання — чомуособа вчинила злочин, мета — до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникаєна ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якійнароджується вина.
Емоційнийстан — це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.
Суб’єктивна сторона створюєпсихологічний, тобто суб’єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні зоб’єктивною,стороною. Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фактичнийзміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місцізлочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і післяйого вчинення, то суб’єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми підданабути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивнеїх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складузлочину й інших ознак, які входять до складу злочину.

Перелікпосилань
 
1. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальнихзакладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. – С. 114.
2. Стаття 129 Конституції України №254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.
3. Стаття 327Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.
4. Пункт 2 Постанови ПленумуВерховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життята здоров’я особи» № 2 від 07 лютого2003 року.
5. Стаття 212 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
6. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – С.119.
7. Кримінальнеправо України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004.– С. 123.
8. Стаття 116 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
9. Стаття 320 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
10. Ткачук О. Одержання даних стосовно суб’єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України.– 1998. — № 11. – С. 54.
11. Кримінальне правоУкраїни: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 117.
12. Кримінальне правоУкраїни: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – С. 125.
13. Стаття 134 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
14. Верема Р. Вина та її форми закримінальним правом Франції // Право України. – 2005. — № 12. – С. 138.
15. Стаття 132-72 Кримінальногокодексу Франції 1992 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательныхактов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. — М.: УДН, 2002. – С. 451.
16. Верема Р. Вина та її форми закримінальним правом Франції // Право України. – 2005. — № 12. – С. 140.
17. Стаття 524 Кримінально-процесуального кодексу Франції 1958 року // Уголовное право буржуазных стран:Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д.Козочкина. — М.: УДН, 2002. – С. 382.
18. Параграф 15.10 Кримінальногокодексу штату Нью-Йорк 1965 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборникзаконодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. — М.:УДН, 2002. – С.234.
19. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Подредакцией И.Д. Козочкина. — М.: Омега, 2003. – С. 237.
20. Стаття 210.4 ПримірногоКримінального кодексу США 1962 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборникзаконодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. — М.:УДН, 2002. – С. 133.
21. Осика І. Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної сторони злочину // ПравоУкраїни. – 1997. — № 3. – С. 51.
22. Стаття 384 Кримінального кодексуУкраїни № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.
23. Кримінальне право України: Загальна частина:Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А.Клименко. — К.: МАУП, 2004. – С. 126.

Список використаних джерел
 
1. Конституція України № 254к/96-ВРвід 28 червня 1996 року //http://zakon.rada.gov.ua.
2. Кримінально-процесуальний кодексУкраїни № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // zakon.rada.gov.ua.
3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІвід 05 квітня 2001 року //
4. Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року // zakon.rada.gov.ua.
5. Науково-практичний коментарКримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І.Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
6. Государственное право США: Учебник / А.Л. Мишин. – М.:Наука, 1976. – 232 с.
7. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. — М.: Наука, 1989. – 493 с.
8. Современное американское уголовное право: Учебник / Б.С. Никифоров, Ф.М. Решетников. — М.: Высшая школа, 1990. – 310 с.
9. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ,Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. — М.: Омега, 1992. – 332 с.
10. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. — М.: Высшая школа, 1993. – 277 с.
11. Роль судебной практики в регулированииуголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. — М.: Высшая школа, 1994. – 384 с.
12. Концепция правового государства и уголовное право:Учебное пособие / И.Д. Козочкин. — М.: Омега, 1996. – 476 с.
13. Основные правовые системы современности: Учебноепособие / Перевод с французского В.А. Туманова. — М.: Международные отношения,1998. – 374
14. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборникзаконодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. — М.:УДН, 2002. – 601с.
15. Кримінальне правоУкраїни: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. – К.: Атіка, 2003. – 288с.
16. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие/ Под редакцией И.Д. Козочкина. — М.: Омега, 2003. – 576 с.
17. Кримінальнеправо України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004.– 297 с.
18. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальнихзакладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. – 328 с.
19. Кримінальне правоУкраїни: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 с.
20. Кримінальне правоУкраїни: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. – К.: Кондор, 2005. – 384 с.
21. Кримінальнеправо України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005.– 480 с.
22. Осика І. Доказування мотиву тацілі як ознак суб’єктивної сторони злочину //Право України. – 1997. — № 3. – С. 51-55.
23. Музика А. Особливості суб’єктивної сторони злочинів, пов’язаних з наркоманією // ПравоУкраїни. – 1997. — № 9. – С. 50-54.
24. Ткачук О. Одержання данихстосовно суб’єктивної сторони злочину прирозгляді справ // Право України. – 1998. — № 11. – С. 53-59.
25. Черечукіна Л. Доказування свідомонеправдивих відомостей як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони шахрайства зфінансовими ресурсами // Право України. – 1999. — № 10. – С. 64-70.
26. Воробей П. Загальне поняття кримінально-правовогоставлення за вину // Право України. – 1999. — № 6. – С. 113-117.
27. Верема Р. Вина та її форми закримінальним правом Франції // Право України. – 2005. — № 12. – С. 138-141.