Сучасні світові ідеології” Виконав: ст. групи ЛТ-41 Прийняв: Дзера М. М. Львів 2005 Зміст. ст. І. Ідеологія і політика 3 ІІ. Типи політичних ідеологій 3 1. Лібералізм 3 2. Ліберальний реформізм 4 3. Соціалістична ідеологія 4. Марксизм як ідеологія пролетаріату 5. Демократичний соціалізм 8 6.
Консерватизм 7. Неоконсерватизм 11 Ідеологія і політика. Політична ідеологія є найбільш впливовим раціоналізованим (усвідомленим) елементом політичної свідомості, що робить вплив на ту або іншу політичну силу. Термін «ідеологія» був введений французьким філософом і економістом Антуаном Дестют де Траси для позначення вчення про ідеї. З часу появи терміну в науці склалася безліч поглядів на явище
ідеології. Представники французького матеріалізму писали про ідеологію, як і Антуан Дестют де Траси. У Франції при Наполеоні термін придбав негативний відтінок. Маркс і Енгельс вважали, що ідеологія представляє дійсність в спотвореному вигляді. Ідеологічний простір завжди плюралістичний. В суспільстві одночасно
існують різноманітні ідеологічні теорії. Функціонуючи, вони взаємодоповнюють одні одних, створюючи єдину ідеологічну систему. Навіть в тоталітарних режимах, де існує державна ідеологія, котра поглинає майже повністю духовне життя суспільства, функціонують контрідеології. Заборонені контрідеології все-таки кидають виклик даному стану. Основні сучасні ідеології – лібералізм, соціалізм, націоналізм – виникли в умовах становлення
і розвитку західноєвропейської цивілізації. Ці ідеології відображали реальні ті багатообразні конфлікти буржуазного розвитку. У них в максимальній мірі ввійшло вираження розуміння проблем сучасного суспільства основними соціальними прошарками і класами, і саме в цих ідеологіях соціальні групи отримали ясну самосвідомість. Лібералізм. В політичній історії Заходу виникнення лібералізму пов’язане з розвитком капіталістичного суспільства і співпадає по часу з періодом буржуазних революцій ХVIII-ХIХ ст. Теоретики класичного лібералізму Дж. Локк (1632-1704рр.), Адам Сміт (1723-1790рр.), Ш. Л. Монтеск’є (1689-1755рр.) виражали інтереси мас, що вели боротьбу з феодальною реакцією. Їх ідеї лягли в основу концепції демократії. Центральне місце
ідей лібералізму займає ідея індивідуальної свободи. Лібералізм відстоював цінність людської особистості ті її права на самостійне переслідування власного інтересу. Індивідуалізм в розумінні епохи Просвіти – це здатність затвердити себе як носія розуму, здатність перетворювати реальність в згоді з потребами розуму, зробити
її гідною природи людини. Ліберальна доктрина природних прав людини на життя, свободу, власність вимагала від суспільства надання особі максимальної свободи для самореалізації. Природнім і єдиним обмеженням такої свободи була свобода іншого індивіда. Ліберальна теорія „суспільної угоди” засновувала суверенність народу як джерела влади і формування держави як угоди між народом та владою.
Охорона власної безпеки і прав власності була першопричиною для соціальної угоди, згідно якої об’єднання людей в співтовариство і підпорядкування владі і є захистом їх безпеки і власності. Влада – лише опікун суспільних прав. Якщо влада не зуміла захистити права громадян, значить, не виправдала їх довіри та не може більше претендувати на підпорядкування зі сторони громадян.
Ідея опору деспотичній владі займала важливе місце в ідеології і політичній боротьбі ХVII-ХVIII віків. Думки лібералів в основному розходились у питанні про способи опору владі, яка перевищує свої повноваження. В цілому ж лібералізм признавав право на революційний спротив деспотизму і виправдовував не тільки революції в Англії та Франції, але й американську війну за незалежність. Крім принципу управління зі згоди громадян, лібералізм обґрунтовував й принцип управління на основі закону. Ціллю держави є забезпечення верховенства права, вимогам якого вона сама має підкорюватись. Класичний лібералізм рішуче виступав за рівність громадян перед законом, захищав правові основи демократії та парламентаризму. Рівність в свободі по загальному закону – такий ліберальний імператив права. В економічній області ліберали захищали принцип вільного робочого обміну, власної підприємницької
ініціативи, конкуренції, засуджували протекціонізм, політичне втручання в економіку. Основну функцію держави ліберали того часу вбачали в охороні приватної власності, встановленні загальних рамок вільної конкуренції , охороні порядку і контролі за законослухняними громадянами, а також у захисті зовнішньополітичного суверенітету країни. Держава – це всього лиш „нічний вартовий”. Лозунг „Анархія плюс констебль” гарно відображала суть цієї точки зору.
Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії і конституціоналізму сформулював один із ведучих ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн. Пейн вважав державу необхідним злом: чим воно менше, тим краще для суспільства. Наділені невід’ємними правами, вільні і рівні від природи індивіди передують державі як у минулому, так і в сучасності та в майбутньому.
Держава вважається законною і цивілізованою лише у тому випадку, якщо вона створена на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена і зафіксована за допомогою парламентських представницьких механізмів. Таке представництво і така влада не мають яких-небудь особливих прав, вони мають лише обов’язки перед своїми громадянами. У демократичному представницькому правлінні ліберали вбачали досить ефективний механізм захисту інтересів особистості та суспільства. Теоретики лібералізму, а саме, Дж. Локк і особливо послідовники Ш Л. Монтеск’є, обґрунтували принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, котрі повинні стримувати і зрівноважувати одна одну. Система стримувань і противаг розглядалась як перешкода до узурпації влади будь-ким, будь-то особа, партія, гілка влади або більшість. Демократична більшість, не обмежена нічим, також може стати деспотом, вважали ліберали. Тому в демократії повинен існувати центр опору демократії, тобто виборчому деспотизму
більшості. Права меншості бути гарантованими. По суті справи, ліберали відстоювали право на політичну опозицію. В духовній сфері лібералізм схилявся до терпіння та компромісу. Свобода думки та слова для ліберала вважалась найважливішим принципом життєдіяльності. Лібералізм зіграв величезну роль у руйнуванні ідеологічних цінностей традиційного суспільства. Він затвердив новий демократичний символ віри: – індивідуалізм, який вбачає основну задачу суспільства
та держави в забезпеченні кожному індивіду можливостей для розвитку його здібностей; – свобода, яка повинна забезпечуватись в рамках закону в максимально можливих межах для кожного індивіда; – рівність, як затвердження того, що всі люди рівні від природи і мають рівні права і можливості; – братерство, яке розуміємо як співпрацю людей у створенні успішного суспільства і відмова від використання своєї свободи на зло
іншим. Ліберальний реформізм. Ідеологія класичного лібералізму почалась видозмінюватись у XIX віці. Лібералізм еволюціонував в сторону ліберального реформізму. Одним із перших серед ідеологів лібералізму, який побачив необхідність і перспективність цієї стратегії, був Дж. Ст. Мілль (1806-1877рр.), котрий вже у середині XIX віку вказував на необхідність гнучкої соціальної політики, направленої на вирівнювання тих нерівностей, котрими доля несправедливо наділила людство, але в рамках існуючого сьогодні порядку. Під сумнів був поставлений і принцип невтручання держави у сферу ринкової економіки. Державне регулювання економіки і реформи стали розглядатись як необхідні умови вдосконалення суспільства і вирішення його протиріч. Тенденція розвитку бурхливого реформізму стала помітною з 70-х років
XIX віку. Реформами в області вибіркового стягнення податку на прибуток, розвитком антитрестового і трудового законодавства відзначений цей період у США, Англії, Франції, Німеччині. Втручання держави в економіку посилилось в роки першої світової війни і особливо в часи світової кризи (1929-1933рр.) Величезний внесок у формування доктрини ліберального реформізму вніс англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946рр.).
Його програма, сформульована під впливом світової економічної кризи, включала в себе активне втручання держави в соціально-економічну сферу, а саме, всебічне підвищення витрат держави, розширення суспільних робіт, інфляційну та циклічну податкову політику, циклічне балансування бюджету, досягнення балансу „попиту” та „повної зайнятості” та інше. Своє політичне втілення ліберальний реформізм по Кейнсу отримав у новому курсі президента Ф. Д. Рузвельта, завдяки чому
США вийшли із економічної кризи та успішно здійснили глибоку економічну перебудову суспільства. „Зоряний час” ліберального реформізму в США приходиться на 60-і роки ХХ століття, на період правління адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Ідеологами ліберального реформізму була висунута концепція „державного благоустрою”, котра показувала нову роль держави в соціальній сфері західних країн.
Соціальна політика в капіталістичних країн стала важливою сферою діяльності держави, асигнування на соціальні потреби виросли в гігантських розмірах. Оптимістична цілеспрямованість ідеологів і політиків була зв’язана з успіхами науково-технічної революції та економічним ростом. Здавалось, що наступила ера технічних відповідей на соціальні питання, і економічний ріст при раціональній політиці вирішить, остаточно, соціальні питання і покінчить із бідністю. Соціальний лібералізм дійсно зумів вирішити багато питань, пов’язаних із освітою, медичним обслуговуванням, соціальним страхуванням, правами меншин, розширенням участі громадян в політичному процесі. Але безробіття та бідність залишились, хоч в розмірах, незрівняними з XIX століття. Соціальний лібералізм породив і нові проблеми. Розростання державних суспільних політик призводило до росту бюрократичних структур
і бюрократизації політики. Підвищення соціальних програм викликало думку, згідно з якою держава як орган, котрий усі права в тому числі й соціальні, повинен забезпечити громадянам у все більших розмірах. Виникло й багато інших проблем, які вимагали нових ідеологічних підходів у 80-х роках XX століття. Незважаючи на суттєві відмінності, ліберальний реформізм не порвав ідеологічні зв’язки з класичним лібералізмом.
Мостом між старим і новим лібералізмом стала опосередкованість до індивідуальної свободи, соціального прогресу, політичного плюралізму та демократії. Тільки тепер досягнення усього цього признавалось неможливим без державного втручання, так як тільки держава, являлась, з точки зору лібералів, надкласовим органом, здатним виступити незацікавленим посередником між соціальними інтересами та діяти заради загального блага та в
ім’я свободи кожного. Заслуга ліберальної ідеології у тому, що вона затвердила індивідуально-особистий початок буття. Ця ідеологія зуміла донести в якості універсальних, загально цивілізованих по своїй суті цінностей – демократію, свободу і цінність людського Я. Лібералізм змінив політичну практику і політичну мову, привив нову правову культуру, нову правосвідомість, слугував справі створення громадянського суспільства і правової держави. Таким чином, ліберальна ідеологія являє собою досить цілу теоретичну конструкцію, яка має ряд ознак. В економіці – це обґрунтування економічної свободи і права власності; в соціальних відносинах – рівність можливостей; у політиці – захист представницької, плюралістичної демократії; в духовному житті – свобода думки та слова: у релігії – антиклерикализм;
в моралі – індивідуалізм. Сучасний лібералізм є засобом вираження інтересів середнього класу. Як ідеологія сучасний лібералізм, подібно класичному лібералізму, виступає за динамічне, орієнтоване на соціальний прогрес суспільство, в котрому особистий фактор, власні заслуги і результати знаходились б на першому місці. Ця ідеологія вимагає від особи максимальної реалізації своїх здібностей, бажання брати на себе відповідальність за власну долю, не розраховуючи на благодійність
і гарантії держави-захисника. Соціалістична ідеологія Соціалістична ідеологія має тривалу історію. Однак термін „соціалізм” вперше появився в суспільній літературі тільки в 30-х роках XIX століття. Літературне авторство приписується французькому теоретику П`єру Леру, котрий у 1834 році написав статтю „Про індивідуалізм та соціалізм”. Ідеї, котрі пізніше стали називати соціалістичними, з’явились у
XVI столітті. Вони відображали стихійний протест експлуатованих прошарків періоду першочергового накопичення капіталу. Ці теорії про ідеальний суспільний устрій, котрий відповідає природі людини, знешкоджує експлуатацію, піднімає благоустрій нижчого класу і ліквідує приватну власність, стали називати утопічним соціалізмом. Його засновниками є англієць Томас Мор (1478-1535рр.), автор книги „Утопія” та італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639рр.), котрий написав „Місто сонця”. Вони вважали, що саме суспільна власність створить умови для справедливого розподілу, рівності, благоустрою і соціального миру. Соціальна рівність сприймалась як найвище благо і для особи і для суспільства. На протязі ХVII-ХIХ ст. багато теоретиків намагались відкрити формулу ідеального суспільства, так як капіталізм, створивши світ, переповнений багатством, все-таки був насичений жебрацтвом. Найбільший вклад у розробку соціалістичних концепцій утопічного напрямку внесли французи
А. Сен-Симон (1760-1825рр.), Шарль Фур’є (!772-1837рр.) та англієць Роберт Оуен (1771-1858рр.). Їх праці формувались під впливом Великої Французької революції та бурхливого розвитку промислового капіталу. Погляди теоретиків утопічного соціалізму значно різнились між собою по багатьох питаннях, але всі вони вважали, що в суспільстві вже є умови для невідкладної реформи устрою на справедливих умовах, щоб покінчити
з нерівністю, бідністю і пороками. Ініціатива перетворення повинна йти зверху від тих хто має, котрі забов′язані допомогти бідним та зробити всіх щасливими. Соціалістична ідеологія цілеспрямовано захищала інтереси робітників, соціальний прогрес і вірила в прекрасне майбутнє людства. В цей період виникає і крайній прояв соціалізму – комуністична ідеологія.
Комуністична ідеологія була більш послідовною у прямуванні перетворити суспільство на основі рівності засобами встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а інколи і на предмети вжитку. Теоретики утопічного соціалізму сформулювали основні принципи організації майбутнього справедливого суспільства: від кожного по його здібностях, кожній здібності по її справам; всебічного і гармонічного розвитку особи; ліквідації відмінностей між містом та селом; різноманіття і заміни фізичної та духовної праці; вільного розвитку кожного як умови вільного розвитку всіх. Соціалісти – утопісти вважали, що або всі люди повинні бути щасливими, або ніхто. Соціалістичний устрій повинен надавати реальну можливість бути щасливим кожному. Ідеологія соціалістів початку ХІХ століття була просякнута емоційно-образним уявленням про майбутнє і нагадувала соціальну поезію. Представники утопічного соціалізму
і комунізму по-різному відносились до методів реалізації своїх ідей. Сен-Симон і Фур’є вважали, що головний шлях – реформи, і свята справа бідних – це і діло багатих. Інші, наприклад, Маблі, Мел′є, Бабеф закликали робітників до революції. Марксизм як ідеологія пролетаріату. В 40-і роки ХІХ століття виникає марксизм як теоретичне вираження
пролетарського руху. К.Маркс (1818-1883рр.) і Ф. Енгельс (1820-1895рр.) створили філософську, економічну та соціально-політичну теорію, котра здійснила величезний вплив на історію людства другої половини ХІХ і ХХ століть. Марксизм і комуністична ідеологія стали синонімами. Комуністичне суспільство в розумінні марксизму – це не відкрита ідеальна модель щасливого устрою, в закономірний результат прогресу цивілізації.
Капіталізм сам створює передумови для соціальної революції, ліквідації приватної власності та переходу до соціалізму. Головне протиріччя, котре підриває капіталізм із середини – це протиріччя між суспільним характером праці, сформованим промисловістю та ринком, та приватною власністю на засоби виробництва. Капіталізм, як вважали марксисти, створює і свого соціального грабаря – пролетаріат. Звільнення пролетаріату – лейтмотив соціальної революції.
Але, звільняючи себе, пролетаріат звільняє і всіх робітників від любих форм експлуатації. Досягнення соціалізму можливе лише в результаті історичної творчості пролетаріату, здійснення пролетарської революції та встановлення диктатури пролетаріату. Гасло „ Пролетарі всіх країн, об’єднуйтесь!” став мобілізуючим закликом до боротьби з експлуататорами. Марксизм як ідеологія перетворив соціалізм у боротьбу мільйонів, на десятиріччя ця ідеологія стала духовною зброєю експлуатованих та пригнічених. Розвиток комуністичної формації проходить, вважав Маркс та Енгельс, ряд етапів: перехідний період, соціалізм і власне комунізм. Це довготривалий процес перетворення життя суспільства на справді гуманістичних початках, коли людина стає вищим створінням для людини. Комунізм в своєму вищому розвитку – це суспільство вільних
свідомих робітників, де встановиться суспільне самоврядування, а держава вмре, де не буде класів, і соціальна рівність досягне втілення у принципі ”Від кожного по здібностях, кожному – по необхідному”. В трактуванні марксизму комунізм є рухом до безмежного розквіту особи в умовах свободи від експлуатації, це початок справжньої історії людства. Революційний пафос марксизму знайшов своє втілення в теорії та практиці ленінізму, котрий став теоретичною основою пролетарської революції в
Росії та соціалістичного будування в СРСР. Не дивлячись на суттєву поразку, викликану розпадом СРСР, ліквідацією Східного боку соціалістичних держав, ортодоксальний марксизм зберігає значний вплив на окремі соціальні групи в пострадянському суспільстві. Це обумовлене ідеями соціальної рівності, справедливості і соціальних гарантій з боку держави на працю, безкоштовну освіту, медичне обслуговування, житло.
Одночасно з революційним напрямом в соціалістичній думці формувався і інший напрям, який теж спирався на марксизм, але намагався пристосуватися до нових історичних реалій не шляхом форсованої революційності, а шляхом соціальних реформ. У XX столітті цей напрям став називатися соціал-демократичним на противагу комуністичному. Демократичний соціалізм. Ідеологія сучасної соціал-демократії своїм корінням сходить до течії реформізму в II Інтернаціоналі (1889-1914 рр.), представленому Е. Бернштейном, Вандервельде, Фольмаром, Жоресом та ін до переконань теоретиків Робочого Соціалістичного Інтернаціоналу, що існував в міжвоєнний період; концепціям ліберального реформізму, серед яких особливе місце належить кейнсіанству. Особливістю ідеології соціал-демократів
є реформізм, обґрунтування політики регулювання і перерозподілу прибутків в ефективно працюючій ринковій економіці. Один з найбільших теоретиків II Інтернационала Е. Бернштейн заперечував неминучість краху капіталізму і всякий зв’язок настання соціалізму з цим крахом. Соціалізм не зводиться до заміни приватній власності суспільною, вважав
Бернштейн. Шлях до соціалізму – це пошук нових «товариських форм виробництва» в умовах мирного розвитку капіталістичної економіки і політичної демократії. «Кінцева мета – ніщо, рух – все» – таким стало гасло соціалізму реформістів. Сучасна концепція «демократичного соціалізму» в основних своїх рисах була створена в 50-і роки в результаті ухвалення Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу на міжнародній конференції соціалістичних партій у
Франкфурті-на-Майні в 1951 році. «Демократичний соціалізм», згідно програмним документам соціал-демократії це шлях, який відрізняється і від капіталізму, і від «реального соціалізму». Капіталізм, на думку соціал-демократів, розвинув величезні продуктивні сили, проте поставив права власності над правами людини. Комуністи ж, там, де вони прийшли до влади, знищили свободу, створили нове класове суспільство і неефективну економіку, засновану на примусовій праці.
Соціал-демократи однакове значення надають як принципу особистої свободи, так і принципам солідарності і справедливості. Традиційна формула: «Соціалізм = ототожнення + планова економіка», на думку теоретиків соціал-демократії, повинна бути остаточно відкинута. Критерій відмінності між капіталізмом і соціалізмом полягає не в принципах організації економіки, а в тому положенні, яке людина займає в суспільстві, в його свободі, праві на участь в ухваленні рішень, значущих для держави, можливості реалізувати себе в різних сферах суспільного життя. Складовими частинами концепції «демократичного соціалізму» є політична, економічна і соціальна демократія. Ідея політичної демократії ґрунтується на принципах свободи і рівності. Соціал-демократи визнають можливість існування різних форм демократії, проте у будь-якому випадку основоположними вимогами політичної демократії
повинні бути: наявність вільних виборів; надання громадянам дійсного вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами; гарантія прав особи і меншин; існування незалежної судової системи, заснованої на верховенстві закону. Демократія в інтерпретації соціал-демократів представляється як абсолютна цінність, що має надкласовий характер. Виступаючи за «чисту» демократію, соціал-демократи розуміють державу як верховний соціальний
інститут, в рамках якого регулюються і примиряються протилежні соціальні інтереси. Держава виступає як головний орган суспільних змін і прогресивного розвитку. Даючи обґрунтування економічної демократії, соціал-демократи підкреслювали в своїх офіційних документах, що виступають за суспільну власність, але в рамках змішаної економіки. Приватна власність доступна в певних секторах економіки.
Різноманіття форм власності повинне працювати на ефективність виробництва. Колективна власність не є просто самоціллю, а повинна служити інструментом підвищення добробуту суспільства. Пріоритет в своїй економічній стратегії соціал-демократи віддають ринковим відносинам. Держава, у свою чергу, повинна регулювати ринок: не допускати домінування на нім тільки великого бізнесу, добиватися, щоб технології використовувалися на благо всього суспільства. Іншими словами, міжнародна соціал-демократія визнала принцип: «Конкуренція – наскільки можливо, планування – наскільки необхідно». Досягнення економічної демократії пов’язуються і з розвитком «співучасті» представників трудящих в управлінні капіталістичними фірмами, а також з розвитком «самоврядування». В цілому економічна сфера повинна відрізнятися чітко вираженою соціальною спрямованістю і бути підконтрольна суспільству, але без втрати ефективності, притаманній ринковій економіці.
Терміном „соціальна демократія” позначається якісна сторона способу життя людей, яке комплексно характеризує міру соціальної свободи людини, умови і зміст його трудової діяльності, доступність системи освіти і духовних цінностей, стан навколишнього середовища, побутові умови. Боротьба за соціальну демократію – це перш за все боротьба за вищу якість життя. Соціал-демократи в західних країнах, перебуваючи при владі або роблячи вплив на владу, багато в чому
сприяли демократизації суспільства, розширенню і закріпленню прав і свобод трудящих. Їх реальна політика була близька практиці ліберального реформізму, але відрізнялася більшою соціальною спрямованістю і боротьбою за соціальну справедливість. Зміцнення позицій соціал-демократів зв’язане і з тим, що авторитарний комунізм виявився шляхом, усіяним величезними жертвами і вимощеним економічними і соціальними невдачами.
Соціал-демократія продовжує шукати рівновагу між свободою і соціальною справедливістю і прагне до соціальної держави, в якій усунена небезпека буйного розквіту бюрократії, перспективне планування не зв’язує суспільство по руках і ногах і особиста відповідальність всіх членів суспільства ставиться на перший план. Соціалістична ідеологія і в революційній, і в реформістові модифікації здійснювала і здійснює серйозний вплив на людей праці, особливо тих, хто працює по найму. Вплив цієї ідеології обумовлений тим, що вона націлена на справедливе суспільство, без експлуатації, з рівним соціальним статусом громадян. Соціалізм вперше пов’язав можливість здійснення високих гуманістичних ідеалів з необхідністю відмінити приватну власність і знищити експлуататорську державу. У ідеологічному відношенні головне протистояння
XX століття – боротьба ліберальних і соціалістичних ідей. Крах Східного блоку соціалістичних держав примусив соціалістичну ідеологію перейти до оборони. Але соціалізм, що розуміється як гуманне, демократичне суспільство, як і раніше залишається «відкритим питанням», інтелектуальним і практичним завданням, рішення якого прихильники соціалістичної
ідеології поки не мають. Загальною тенденцією розвитку соціалістичної ідеології в кінці XX сторіччя є лібералізація соціалізму, хоча зберігають вплив і радикальні форми – комунізм і необільшовизм. Консерватизм. Консерватизм виник в кінці XVIII століття як реакція на французьку Просвіту і Велику французьку революцію. Консервативна
ідеологія була відповіддю на виклик лібералізму і радикалізму. Оскільки консерватизм виникає саме як зіставлення ліберальним переконанням на природу людини, свободу, рівність і братерство, то його не вважають самостійною, «чистою» ідеологією. Консерватизм трактується як епіфеномен лібералізму, тобто явище, супутнє лібералізму, придаток лібералізму. Подібне народження консерватизму не перешкодило йому перетворити на достатньо струнку систему
поглядів, яка зазнала значну еволюцію, адаптуючись до сучасного світу. Інтелектуальна консервативна традиція була розроблена англійцем Е. Берком (1729-1797 рр.), французами Ж. де Местром (1754-1821 рр.). Л. де Бональдом (1754-1840 рр.). Вони стали основоположниками традиційного консервативного напряму, який відрізнявся неприйняттям нігілістичного характеру французької революції XVIII століття, буржуазної демократії і індивідуальної свободи. «Батьки-засновники» політичної ідеології консерватизму виражали інтереси аристократії, тих шарів, яких капіталізм позбавляв стійкого соціального стану і станових привілеїв. Оптимістичному погляду лібералів на природу людини, розум і воля якого в змозі перетворити суспільство на початках свободи, консерватори протиставили ідею про початкову недосконалість людської природи, через що прекрасні проекти радикального перевлаштування
суспільства приречені на невдачу, оскільки порушують століттями встановлений порядок. Справжній «природі» людини, вважали консерватори, взагалі чуже поняття «свобода». Сенс мають тільки конкретно-історичні свободи, здобуті предками, перевірені традиціями і що приймаються як історичною спадщина. Найважливішим принципом консервативної ідеології є етичний абсолютизм, визнання існування непорушних етичних
ідеалів і цінностей. Ці етичні ідеали і цінності особи повинні формуватися всіма способами суспільної і державної дії і приборкувати «гріховну» природу людини. Політика в цьому сенсі теж не може бути вільною від моралі. Іншим найважливішим принципом консерватизму є традиціоналізм. Традиційні початки – це, на думку теоретиків консерватизму, фундамент будь-якого здорового суспільства.
Суспільні реформи повинні спиратися на створені всіма колишніми поколіннями духовні традиції і цінності. Е. Берк вважав, що в будь-якому суспільстві складається солідарність поколінь. Кожен політичний діяч, що ухвалює рішення, повинен робити це відповідально не тільки перед своїми сучасниками, але і предками, і нащадками. Конструктивному раціоналізму лібералів Е. Берк демонстративно протиставляв апологію «забобонів». Саме у «звичайних забобонах», в традиції акумулюється мудрість, успадкована від предків, відбивається колективний розум, у тому числі і політичний. Традиціоналізм консервативної ідеології найтіснішим чином пов’язаний з політичним реалізмом. Консерватизму чужий доктринерський підхід. Політична практика, як вважають консерватори, не повинна спиратися на голі теоретичні схеми. Реформи, які проводяться в суспільстві, повинні бути розраховані
не на абстрактну людину, а на реальних людей, з плоті і крові, спосіб життя яких, сталі звички не можна раптово змінити без великих нещасть. Консерватизм повертав політичній думці відчуття історичності, відстоював в бурхливий революційний час безперервність історичного розвитку і збереження корисних частин «старої громадської будівлі», замість винаходу абстрактних конструкцій на «чистому листі» революційної
історії. Консерватизм, особливо сучасний, позитивно відноситься до ідеї рівності людей перед богом. Рівність існує в області моралі і чесноти, можливо навіть політична рівність. Але всі форми консервативної ідеології не приймають соціальної рівності. Ніяке суспільство не немислиме без ієрархії і, отже, нерівності. Саме у цьому основа порядку, відповідного «природі».
Соціальна мобільність по вертикалі і по горизонталі важлива для суспільного розвитку. Ще в кінці XVIII століття Е. Берк сформулював принцип мерітократії, відповідно до якого влада повинна знаходитися в руках гідних людей, вихідців з різних соціальних груп. Прийнявши з часом політичну демократію, консерватори стали прихильниками елітарної демократії, коли демократичний механізм дає можливість формувати професійну політичну еліту
і висуває до влади гідних. Гідне – гідним – такий принцип консерваторів стосовно соціального статусу особи. Неоконсерватизм. Об’єктивною основою появи неоконсерватизму була структурна криза капіталістичної економіки. Колишні засоби, що застосовувалися для виходу з кризових ситуацій і обґрунтовані ідеологією ліберального реформізму, виявилися недостатніми. Були потрібні радикальніші засоби. Звалилася віра в те, що науково-технічний прогрес через свій раціональний механізм вирішить соціальні проблеми. Виявилось, що для стабілізації суспільства необхідне міцне моральне підкріплення і додаткові засоби легітимації. Неоконсерватизм був відповіддю на «виклик» кризового стану науково-технічної цивілізації і ослаблення її духовно-етичних засад. Він виявився результативнішим, ніж інші ідеології. Неоконсервативная ідеологія сильніше стимулювала індивідуальні досягнення, а неоконсервативная політика
знайшла достатньо ефективні кошти вирішення економічних і соціальних проблем. У світоглядному плані неоконсерватизм виступає за пріоритетність принципу свободи над принципом рівності. Рівність можлива тільки як рівність можливостей, але не як рівність умов і результатів. Соціальний порядок реалізується перш за все через суспільну ієрархію, яка виникає органічно, природним чином. Захищаючи
ідею свободи і прав людини, неоконсерватизм акцентує увагу і на обов’язках людини перед самим собою і перед суспільством. Права людини тільки у поєднанні з усвідомленням обов’язків і розвиненим почуттям обов’язку ушляхетнюють особу. У економічній області неоконсерватизм виступає за обмеження втручання держави в ринкову економіку.
Держава зобов’язана сприяти приватній ініціативі, а не душити її. Це сприяння можливе за допомогою надання податкових пільг, стимулювання приватних інвестицій і пропозиції на ринку. Будучи супротивниками патронажного регулювання економіки, неоконсерватори роблять ставку на особовий чинник: особиста ініціатива, особиста зацікавленість, особисті можливості і особиста відповідальність – ось найважливіші і непорушні цінності ефективно функціонуючої економіки.
Соціальна політика неоконсерваторів тісно пов’язана з економічною. Три основні принципи складають суть неоконсервативної соціальної доктрини: принцип солідарності, заснований на уявленні про єдність праці і капіталу; принцип справедливості, тобто «справедливий розподіл доходів і власності», «справедлива заробітна плата», «справедлива податкова політика» та інші; принцип субсидіарності – допомога для сприяння самодопомоги і приватній ініціативі. Відповідно до цих принципів особи і невеликі співтовариства повинні самі вирішувати свої соціально-економічні проблеми, а державі передовіряти тільки ті питання, які неможливо вирішити так само. Суть соціально-економічної політики неоконсерваторів полягає в створенні умов, що дозволяють робочим робити заощадження, набувати власності, знаходити фінансову самостійність
і незалежність від державного «соціального опікування». Неоконсерватори вважають, що надавати соціальні блага безкоштовно необхідно дійсно тим, хто їх потребує, і сам не в змозі себе забезпечити. Решта всіх громадян повинна платити за всі послуги, в яких вони мають необхідність і якими вони користуються, але отримувати їх в тому вигляді і такої якості, якої вони бажають
і яке дозволяє їх матеріальний достаток. Соціальне ринкове господарство – ось формула неоконсерваторів. Соціальне ринкове господарство, з погляду сучасних консерваторів, не тільки найбільш вдала економічна форма, що зміцнює і розширює клас власників. Воно також краще всього підходить людям: ставить перед громадянами завдання, але не розпоряджається ними. У політичній сфері неоконсерватори вірні старій консервативній традиції – демократія повинна бути вертикальною,
елітарною. Політична діяльність – не привілей і не монополія однієї соціальної групи, а саме професія, доступна кожному, але лише за наявності у нього відповідних здібностей, покликання і спеціальної освіти. Політикою можуть і навіть повинні цікавитися все, оскільки вона стосується всіх, і всі так чи інакше можуть брати участь в політичному житті країни, але бути політиком, працювати в політиці повинні тільки професіонали, щоб позбавити політичні рішення від дилетантизму. Неоконсерватизм ввібрав в себе принципи класичного лібералізму, перш за все принцип індивідуальної свободи, але зумів пов’язувати їх з традиційними цінностями, такими як релігія, сім’я, закон і порядок, децентралізація і самоврядування, етнокультурне різноманіття. Органічна концепція суспільства, яку зберіг неоконсерватизм, сприяла сприйняттю соціуму як цілісності, де поведінка індивідів з їх пристрастями і егоїзмом підпорядкована структурам, що склалися, цінностям,
традиціям. Завдяки цьому суспільство зберігає стійкість і забезпечує спадкоємність розвитку, зв’язок минулого з майбутнім. Література: 1. Колодій „ Політологія” ; 2. Пугачев В.П Соловьев А.И. „Введение в политологию”. – М 1998; 3. Советский Энциклопедический Словарь. / Гл. ред. А.М.
Прохоров. – М 1986. – 1600 с.