Судприсяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства
План
ВСТУП
Розділ І. Історичнийрозвиток, правова природа та соціальне значення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства
1.1 Історичний генезис виникнення тастановленнясуду присяжних
1.1.1 Виникнення суду присяжних (античнамодель)
1.1.2 Походження суду присяжних в епохусередньовіччя (перехідна модель)
1.1.3 Становлення класичної моделі судуприсяжних
1.1.4 Особливості становлення і розвиткуінституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. –першій чверті XX ст.
1.1.5 Суд присяжних у судовій системіУкраїни 1917-1920 рр.
1.1.6 Сучасна модель суду присяжних:стан та перспективи розвитку: порівняльно-правовийаналіз суду присяжних в континентальній, англосаксонській правових системах тав Росії
1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності
1.2.1 Соціально-правова природа судуприсяжних як форми участі народу в судочинстві
1.2.2 Суд присяжних в механізмізабезпечення прав та обов’язків людини в кримінальному судочинстві
1.3 Значення суду присяжних яккомплексного теоретико-правового інституту для системи змагальногокримінального судочинства
Розділ ІІ. Умови ефективногофункціонування суду присяжних
2.1 Соціально-політичні умовивпровадження інституту суду присяжних в систему змагального кримінальногосудочинства
2.2 Економічні та соціально-культурнічинники ефективності суду присяжних
2.2.1 Проблеми формування колегіїприсяжних засідателів
2.2.2 Організаційне забезпеченнядіяльності суду
2.2.3 Здоровийглузд та совість присяжних засідателей як інтелектуальна та моральна засадаефективного функціонування суду присяжних
2.3 Взаємообумовленість етапів судового розгляду кримінальних справ та вплив їх розташування наефективність діяльності суду присяжних
Розділ ІІІ. Перспективи імплементаціїміжнародного досвіду здійснення правосуддя судом присяжних в національнезаконодавство України: організаційно-правові аспекти
3.1 Місце і роль інституту судуприсяжних у судовій реформі України
3.2 Організаційні та процесуальні проблеми впровадження та функціонування судуприсяжних в Україні та міжнародний досвід їх вирішення
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність темироботи полягає в тому, що реалізація конституційної ідеї перетворення України вдемократичну, соціальну, правову державу вимагає проведення судово-правовоїреформи для створення ефективного чинного законодавства, а також судовоїсистеми, що забезпечує реальний захист прав і свобод людини. Одним із важливихетапів судово-правової реформи є створення в Україні судів присяжних, щонаблизять суд до суспільства й у певній мірі дозволять подолати негативнийстереотип до правосуддя. Введення цього інституту в нашу державну і правовусистеми вимагає зваженого підходу, врахування як історичного досвіду, так і сучасноїпрактики його діяльності в зарубіжних країнах.
Сьогодні вУкраїні відсутні цілісні теоретико-прикладні дослідження проблем організації тадіяльності суду присяжних. Недостатня теоретична розробленість цієїпроблематики негативно впливає на розвиток законодавчої бази в цій сфері, аотже, й на захист прав і основних свобод людини. Тому дослідження правовоїприроди, процедур організації і діяльності судів за участю представників народує дуже актуальними.
Закон України«Про судоустрій України» закріпив положення про те, що суди присяжнихутворюються і діють у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного судуУкраїни, встановив вимоги, яким повинні відповідати присяжні. У той же часцілий ряд організаційних і процедурних питань діяльності суду присяжних незакріплено в законодавстві України і є предметом наукових спорів. Зараз йдереформування кримінально-процесуального законодавства і формулюються норми, щорегламентують процедуру розгляду справ судом присяжних, в яких повинно знайтивідображення усе краще, із досвіду діяльності судів присяжних у зарубіжнихкраїнах з урахуванням, звичайно, особливостей національної правової системи.Тому науково корисними є порівняльно-правові дослідження нормативногорегулювання цих питань в інших державах і пропозиції по створенню йудосконаленню законодавства України в цій частині. Усі ці обставини, які вкомплексі включено до предмета дослідження, й обумовлюють актуальність обраноїтеми роботи.
Метою роботи є створенняконцепції суду присяжних в Україні, пояснення його правової природи ісоціального призначення у суспільстві, а також визначення та науковеобґрунтування комплексу пропозицій, що спрямовані на створення нового івдосконалення чинного законодавства про суд присяжних та правозастосовноїпрактики.
Поставлена метаобумовила виконання у процесі дослідження таких задач:
— проаналізуватиеволюцію суду присяжних та розкрити правову природу його сучасних моделей;
— обґрунтуватимісце суду присяжних у судовій системі України;
— охарактеризувати вимоги, що ставляться до присяжних;
— дослідитипроблеми формування й организаційно-правові проблеми діяльності суду присяжнихі виробити шляхи їх вирішення та усунення недоліків;
— проаналізуватиположення законодавства про суд присяжних зарубіжних країн з точки зоруможливості імплементації відповідних норм у вітчизняне законодавство.
Об’єктомдослідження є сучасний стан і подальший розвиток суду присяжних в Україні якінституту сучасної демократичної, правової держави, визначення місця судуприсяжних у суспільстві та судовій системі, проблеми його формування йорганізаційно-правові проблеми його діяльності.
Предметомдослідження є механізм створення і функціонування суду присяжних, а такожсукупність нормативних положень, які регламентують порядок організації таорганізаційні питання функціонування судів присяжних в зарубіжних країнах.
Методологічнуоснову роботи становлять універсальні діалектичні методи наукового пізнанняреально існуючих явищ і їх зв’язок із практикою формування і функціонуваннясуду присяжних. У роботі використовувалися і спеціальні наукові методи, такі яксистемно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, статистичний,логіко-юридичний, соціологічний та інші методи. Використання методусистемно-структурного аналізу дало можливість показати внутрішню побудову іпроблеми організації суду присяжних, дозволило обґрунтувати взаємозумовленістьі взаємодію цілей, задач, форм і методів діяльності суду присяжних приздійсненні правосуддя. Застосування історичного і порівняльно-правового методівдозволило типологізувати суди присяжних і визначити їх моделі, а також їхправову природу. Метод функціонального аналізу дозволив представити діяльністьпо формуванню колегії присяжних як поліфункціональну діяльність, пов’язану зрізноманітними правовими проблемами, показати її значення і роль у здійсненніправосуддя.
У роботі всіметоди дослідження використовувалися у взаємозв’язку і взаємозалежності, щозабезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, коректність,переконливість і достовірність наукових результатів.
Теоретична основароботи базується на дослідженнях про суд присяжних англійських, американських,австрійських, німецьких, російських, українських, французьких та інших вчених.Зокрема, свій внесок у розробку концепції суду присяжних зробили О.М.Бобрищев-Пушкін, Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, В.Ф. Дейтрих, М.О.Лозина-Лозинський, С.П. Мокринський, М.І. Муравйов, М.М. Розін, Л.Я. Таубєр,С.М. Тригубов, І.Я. Фойницький та ін. Чимало з їх наукових розробок єактуальними й донині. Однак сьогодні слід констатувати, що більшістьтеоретичних висновків потребують ґрунтовного переосмислення з огляду на новіреалії.
Плідні результатив теорію і практику організації і функціонування суду присяжних у сучаснихумовах внесли дослідження Л.Б. Алексєєвої, Т.В. Апарової, С.В. Боботова, В.П.Божьєва, О.Д. Бойкова, В.Д. Бринцева, М.М. Видри, Ю.М. Грошевого, С.І.Добровольської, Л.М. Карнозової, В.П. Кашепова, В.М. Лебедєва, П.А. Лупинської,В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, В.В. Мельника, Сібільової, В.С. Стефанюка, М.С.Строговича, Г.А. Філімонова, Н.М. Чепурнової, В.І. Шишкіна, та ін., а такожкомпаративістські дослідження закордонних авторів П. Арчера, У. Бернема,Е.Джінджера, Д. Карлена, Д. Кларка, Е. Кларка, Р. Коллинсона, Д. Мідорока, Р. Уолкера,Л. Уайнреба, Б. Футея. Вони сприяли формуванню законодавства про суд присяжнихі ефективності його діяльності в захисті прав людини і основних свобод.
Аналіз наявних вУкраїні публікацій з цього приводу показує, що вони присвячені лише окремимпитанням організації та діяльності суду присяжних, які висвітлені дужефрагментарно. Комплексного цілеспрямованого дослідження правових особливостейсуду присяжних в Україні, проблем його формування та організації роботи насьогодні немає.
Розділ І. Історичний розвиток, правова природа та соціальнезначення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних
Важливимметодологічним засобом дослідження історії інституту суду присяжних єперіодизація як фактор її систематизації. Ця періодизація охоплює весь процесстановлення інституту суду присяжних, досліджує динаміку його розвитку, фіксуєключові моменти і результати переходу від одного періоду до іншого. З огляду наце в роботі буде проаналізовано п’ять періодів розвитку суду присяжних. Три зних будуть стосуватися світової концепції суду присяжних: античний період(антична модель), період середньовіччя (перехідна модель); період ХІХ-ХХ ст.становлення класичної моделі суду присяжних. Два будуть стосуватися розвиткусуду присяжних в Україні протягом: другої половини XIX ст. – першої чверті XXст. та 1917-1920 років.1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)
Народні збори(Екклеса), що складалося з повноправних афінян, що досягли 20-річного віку,спочатку збиралося 10 разів на рік, потім 40 разів на рік. Одне із зібраньмісяця вважалося головним. На ньому вирішувалося питання про остракізму, на трьохінших зборах розглядали скарги громадян, релігійних, адміністративні справи іінші питання. Вносить проекти законів формально міг кожен громадянин. Практичноце робили професійні оратори-демагоги, що супроводжували цю процедуру своїмивиступами. Проекти законів попередньо вивішували, потім вони надходили до Радип’ятисот (буле) на укладання і голосування підняттям рук. Для учасника народнихзборів існувало право вимагатиме зняття законопроекту з розмови або ж такогоголосування по ньому, яке могло спричинити загрозу судового розгляду дляініціатора, якщо виявиться незаконність проекту. Голова зборів міг знімати зголосування законопроект по цьому ж мотиву. Прийнятий законопроект стававзаконом лише в тому випадку, якщо він не відкидався судом присяжних — геліеєй. Головинародних зборів обирали щодня на 24 години з врученням йому ключів відскарбниць храмів і міської друку.
Рада п’ятсотскладався з осіб, які досягли 30-річного віку і вибраних жеребком за 1 рік, за50 людина від кожної філи, для керівництва справами поліса в період міжзасіданнями народних зборів. На його засіданнях обговорювалися дипломатичнізносини з іншими державами, питання управління фінансами, контроль запосадовими особами. Тут ж попередньо розглядали питання, надходили а потім на обговореннянародних зборів. Рада поділявся на 10 комісій, складалися з 50 представниківоднієї якої-небудь філи. Комісії по черзі виконували обов’язку всього Ради.Щодня по долі обирали нового голову зборів, що в період працює Екклеса буводночасно його головою (починаючи з IV в. Голови стали обирати перед кожнимзасіданням). Існувала також практика залучення до відповідальності тихпосадових осіб, які завинили, однак це проводилося після закінчення термінуслужби кожного такого особи. Плата за виконання посади здійснювалася позавершенні року, оскільки після заслуховування звітності могла з’явитисяможливість бути притягнутим до суду.
До складу геліеітакож входили громадяни віком 30 років, що складаються в колегії з 500 суддів(і, крім того, 100 запасних) і працювали за жеребкуванням. Слово «геліея»використовувалося в багатьох грецьких полісах для позначення народних зборів.Воно походить від слова «Геліос» (солнце), це пов’язане з тією обставиною, щовсі народні збори проводили і закінчували до заходу сонця. Всі обрані посадовціперед вступом на посаду проходили особливу перевірку (докімасію) — перевіркуправа на зайняття посади, політичну благонадійність, необхідних особистих риста ін Перевіряли, зокрема, вік особи, відповідність його майновому і становогоцензу, наявність заборгованості скарбниці, ставлення до батьків і богам та ін.
Геліея приймалатакож вирішення стосовно долі законопроектів, та робила це у складі колегіїномофетов із 1 тис. членів. Колегія номофетів здійснювала також докімасію істверджувала звіти посадових осіб.
Не можна булодвічі займати одну і ту ж посаду чи суміщати дві посади. Виконання службовихобов’язків оплачувалося, за винятком стратегів посад. Воєначальники-стратегивдягалися владою і повноваженнями проводити політику буле і народних зборів. Їхобирали щорічно в кількості десяти, по одному від кожного філи, та моглипереобирати кілька разів. Стратеги відповідали перед народним зборами за своїдії і звітували про витрачені гроші. Гарячі практикувалися в Раді п’ятисот ігеліее. Переважна кількість посад у період розквіту демократії — а їх буловсього близько 700, включно з посади в філах і демах — колегіальними були.Серед стратегів на випадок надзвичайних обставин була передбачена посадаавтократор — командувача армією, володів всією повнотою влада.
У колегії дев’ятиархонтів виділялися три посади архонта: посада архонта-епоніма,архонта-базілевса і архонта-полемарха Архонт-епонім очолював міська влада;призначав тих хто фінансував хорові й театральні конкурси; відав справами сім’ї,нащадків, в особливості вдів і сиріт; його іменем називався рік поточний.Архонт-базилевса головував в ареопаг, відав культовими жертвопринесеннями,порядкував орендою земельної власності храму, керував театралізованимиурочистостями. Архонт-полемарх відав військовими ділами, керував зборомпожертвувань і атлетичними змаганнями в честь загиблих на війні, вів судовісправи Метек (іноземців).
Решта шістьархонтів іменувалися фесмофетамі (знавцями постанов народних зборів) і булизайняті відправленням правосуддя, віднесених до ареопагу юрисдикції. Вониповинні були записувати найважливіші законоустановленія та зберігати їх дляподальшого використання в судових спорах. Архонти мали право вирішувати справиостаточно. Роль охоронців законів виконували також і Ареопагіта (члениареопагу), що поєднували цю роль з розпорядчого владою щодо кар та стягнень безправа на апеляцію.
Діяльність усіхпосадових осіб підпорядковувалася деяким організаційним діловим принципів:виборність великих посадових осіб на основі голосування у народних зборах абовибори по долі на дрібні посади; однорічний термін відправлення посади іззабороною на заняття двох посад одночасно і на два терміни (крімвоєначальників-стратегів); особиста підзвітність народним зборам або геліеепісля закінчення терміну (особливо з фінансових питань); змінюваність(перебування на посаді не більше ніж один раз); колегіальність (за виняткомпосад архонта-епоніма, архонта-базилевса і архонта-полемарха); відсутністьбагатоступеневою чиновної сходи; підконтрольність результатів й способівобрання судової перевірці та ін Умови використання персонального підбору таобрання мав таке пояснення: всі громадяни остільки рівні у своїх політичнихправах, оскільки відправлення службових обов’язків можна довірити випадку і тимсамим волі богів, що цей випадок контролюють. Голосуванням за окремимперсональним кандидатурах вибирали тільки на військові посади.1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя(перехідна модель)
Причина відмінностіпроцесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюєтьсяспецифікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпакиперешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів уперіод ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участьпредставників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франціїправосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади черезінститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвомуправі, та рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати),заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала утому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати прообставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали упроцесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядалисправу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення.Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститутрекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявностіспеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, доситьчасто одна процедура переходила в іншу [52, с. 39-41]. Однак про подальшийрозвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам невідомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походженнясуду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часівсудових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення йогодії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження усудовій системі [134, с. 116; 68, с. 6], слід визнати хибність цієї концепції,оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних увласному сенсі.
У англійцівнеобхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг, своєріднаадміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальнувідповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідськоїсолідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні,на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергуземельні спори, завірялися цивільні угоди – договори і заповіти, а такожрозглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканціспільно виконували суддівські обов’язки; головуючий (ельдормен) лише формальнокерував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків [22,с. 1-2].
Одним із засобівдоведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, щообвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвенопідтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалосядовести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до«суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачаткипроцесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутністьчіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступалив ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесенняприсяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом ізпоєдинком, який також не був знайомий англійцям [18, с. 221-222].
Отже, і ванглійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипомсуду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраціпостійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді буливитіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як вАнглії суд присяжних ніколи не переставав діяти.
Тому більшістьдослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який мігзародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції,ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме –фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднанняанглосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання,тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійськогозвичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневоїструктури суду присяжних – великого (обвинувального) і малого (судового) журі.
Назви велике і малежурі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всьогографства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які малибезпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали дооднієї сотні з обвинуваченим.
Як було зазначенораніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства ілише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часівправління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних буловіднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального правабуло закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння»повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося,що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «проутримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися заучастю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі [122, с. 273].
У сферікримінального судочинства процес становлення суду присяжних як правомочногоінституту починається за часів Едуарда Сповідника (1042-1066 рр.). Так,обов’язок фріборгу полягав у передачі королівському судді того із своїхспівчленів, який здійснив злочин. Якщо це було неможливо, то глава і два членифріборгу, до якого належав біглий злочинець, з главою і двома членами кожного зтрьох найближчих фріборгів, що в сукупності становило 12 осіб, мали засвідчитиклятвою, що вони непричетні ні до злочину, ні до втечі злочинця [18, с. 213].
У справах, де небуло приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідуванняв інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль натаких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази нарік об’їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальнежурі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжнихвизнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зіспівприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, воназнову ставала членом фріборгу [52, с. 43, 49]. Таким чином, в результатітрансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальнежурі.
Подальшеудосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства,видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизаминазивали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називатиордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отрималисуди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставивпитання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основіїх одностайного рішення [3, с. 153].
Продовжуючисудову реформу, Генріх II ввів інститут роз’їзних (мандруючих) суддів. Англійськізібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуютьсячасовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, щороз’їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіченаселення, що досягло п’ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося натрадиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських ідатських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статіп’ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати іпередавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надаватидопомогу злочинцям.
З часом, назборах начальників сотень, кожен з них зобов’язувався представляти зі своєїсотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов’язувалися підприсягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб – лицарів чи інших вільнихосіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчиненозлочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненнізлочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало підюрисдикцію королівської курії та її органів на місцях – юстиціаріїв, що суттєвообмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і покримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені зюрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжнихзасідателів [52, с. 50-51].
1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних
Велике значення установленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій ХартіїВольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, устаттях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник неможе притягувати до відповідальності, тримати у в’язниці, позбавляти власностітощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень таза законним вироком рівних їй громадян [42, с. 349]. В утворенні судового (малого) журівелику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі зпапою Інокентієм III у 1215 р.
З часів правлінняЕдуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почалиобиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятихсотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якоїпередбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним,інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегіясуду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайнийвердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішенняприсяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, щорозподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворивменшість, що краще він помре у в’язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусиласуд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі.З того часу вимога щодо одностайності стала обов’язковою [136, с. 179].
Остаточневідділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскількивважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами ісуддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслуханіпоказання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, щозаслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку вононе мало подальшого ходу [18, с. 218].
Присяжні судового(малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їхрішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку,скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запровадженопроцедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагалонеобхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як судпочав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних назначущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін,давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійноприймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносивостаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свійобов’язок роз’яснення закону присяжним, натомість розуміли його як правовтручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно здумкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії міжкоронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжнихзасідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронногосудді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативнихнаслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралисяштрафами і тюремним ув’язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суднад присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадкувизнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачалигромадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час яксторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основіквазінесправедливого вердикту прав [22, с. 2]. Таке свавілля суддів корони зачасів Генріха III, Едуарда III було за правило.
В історіїдіяльності суду присяжних існує декілька резонансних справ, що значно вплинулина подальший розвиток даного інституту. Однією з таких справ, де яскравопроявилося суддівське свавілля і тверда громадянська позиція присяжних, єсправа Вільяма Пенна та Вільяма Меда, що розглядалась у 1670 р. Вказані особиобвинувачувались у публічних проповідях на релігійні теми, що було сприйнятомісцевою владою як неповага до церкви і порушення громадського спокою. Журі, щорозглядало цю справу, визнало Пенна винним, а Меда виправдало. Однак, такерішення не влаштовувало суд, тому присяжних двічі повертали у нарадчу кімнатудля перегляду і зміни вердикту. У результаті журі виправдало обохобвинувачених, за що суд наклав штраф на присяжних. Деякі присяжні відмовилисьсплатити штраф і звернулися зі скаргою на дії міського суду в суд королівської лави. Суддя суду common pleasВоген, куди один з присяжних (старшина Бушель) подав скаргу на основі права habeascorpus, прийшов до висновку, що покарання присяжних за винесеннявиправдувального вердикту, яке суперечить настанові судді, протирічить сенсузакону і постановив звільнити всіх присяжних від покарання. В історіїанглійського судочинства не зустрічається більше жодної справи про покаранняприсяжних засідателів за їх вердикти: хоча присяжні не мали вирішувати питанняправа, але за судовим журі було закріплено право обходити інструкціїголовуючого судді.
При винесеннізагального вердикту присяжні опосередковано вирішували і юридичну сторонусправи, піддаючись небезпеці бути засудженими, тому Другий вестмінстерськийстатут уповноважив присяжних вирішувати виключно питання факту, а суд –застосовувати відповідний закон. На основі цього статуту, дія якогообмежувалася справами про протизаконне захоплення об’єкта власності у власника,було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лишефактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і післявестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальнийвердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалисяпри вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов’язок судді.
В той же часпроблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й уподальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справпро пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають правоприсяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предметобвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість упарламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичнепитання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масовоїінформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаногозакону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса),в якому визначалися права присяжних і обов’язки суддів у процесах про злочинипроти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні маютьправо виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, аголовуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з йогодумкою. В усіхінших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877р. за ініціативою палати лордів [7, с. 44].
Таким чином,порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінивсянастільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства,незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинуваченихвеликим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді судиприсяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертнихсесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вонирозглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальнісправи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графствіпо мірі накопичення справ.1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту судуприсяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.
Історія судуприсяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена щенедостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність такихданих унеможливлює не лише з’ясування суспільно-правових процесів в Україні уперіод кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовійпрактиці.
На територіїУкраїни реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р.Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводивсяпоетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумськогота Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії.Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренахПравобережної України — у Київському, Уманському, Кам’янець-Подільському.Житомирському та Луцькому судах [10, с. 48].
Важлива роль упідготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарюдепартаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомийюрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль… борця заоснови судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні.З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіямицієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіхподальших фазах даної справи…» [29, с. 91].
Після введеннясуду присяжних у практику судочинства число противників останнього незменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників.Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною.Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інститутусудочинства, нерозв’язаністю їх як у практичному, так і у теоретичномувідношеннях.
Концептуальнорозглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображенау розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільнемісце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимоколо теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інститутуприсяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядокформування і склад суду; судовий процес тощо.
Доцільність судуприсяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цьогопитання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичноготовариства [128]. На її основі можна виділити наступні аргументи противниківсуду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумнимпереконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питаньфакту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань єнеможливим тощо (Феррі — представник італійської антропологічної школи); 2) судприсяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним —немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний —виправданим (Гарофало — представник цієї ж школи); 3) вказаний суд має обмеженукомпетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагаєзалучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним длясуспільства (Шварц та Білдінг — представники Німеччини); 4) члени суду не маютьусвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, щорозвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні (Шварц таБілдінг); 5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, віннесумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідувалиполітичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки (Фукс — Росія) [128, с. 13].Детальний аналіз перелічених головних аргументів новітніх противників судуприсяжних дав можливість обґрунтувати контраргументи, зміст яких переконує вдоцільності введення суду присяжних. Наведемо щодо кожного аргументу проти судуприсяжних контраргументи.
Стосовноаргументів проф. Феррі, то можна переконатися, що окреслені ним недоліки єчастковими і не можуть бути визнані органічними для цього суду. Вони легкоусуваються. «Для справ більш складних можна, нарешті, сформувати суд присяжнихз особливого списку, так званих спеціальних присяжних з підвищеним освітнімцензом». Таким чином, М.Чубинський доводить, що вдосконаленням системиформування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.
Аргументаціянедоліку непередбачуваності результатів суду є непереконливою тому, що Гарофалоґрунтується на аналізі суду присяжних Франції, де на суді не піклуються прокритичне ставлення присяжних до надання доказів. У інших же державах досвідзасвідчує протилежне, тобто достатнє вміння присяжних виносити рішення наоснові розумної оцінки наданих суду доказів. Завершуючи аналіз аргументівантропологічної школи проти суду присяжних щодо невмотивованості їх вердиктівта наукової необізнаності, М. Чубинський зазначає: «мотивування кримінальнихвироків, звичайно, є поверховим і довільним; іншим за колегіального рішеннявоно бути не може… Якщо ж нам скажуть, що, дякуючи відсутності мотивування урішеннях присяжних є сваволя, ми відповімо, що у справі боротьби зі сваволеюмотивування не допоможе; проти такої сваволі придатними і належними засобами єхороше, доступне розумінню народу і не розбіжне з його поглядами кримінальнезаконодавство, а також висока якість діючих разом з присяжними і скеровуючихпроцес коронних судців і особливо їх голови» [128, с. 9]. Щодо науковоїнеобізнаності присяжних, то є аргумент: для вирішення фактичних питань справипотрібно мати живу совість і здоровий глузд, а дані медичні, антропологічні іюридичні можуть без особливих труднощів бути сприйняті присяжними у судовомузасіданні.
Стосовнозауважень третьої групи, то вони не можуть похитнути суд присяжних за йогосутністю. Окрім того, такий суд не потрібний для всіх справ, а лише длянайбільш важливих, результат яких може істотно вплинути на долю підсудного.
Що стосуєтьсявідсутності практики у присяжних засідателів, то вважаємо це зауваження недостатньо аргументованим, адже, по-перше, почуття законності розвивається нелише завдяки практиці, а формується у людини на основі здорового глузду таморальних принципів; по-друге, відповідальність у присяжних не залежить від їхпосади, а, як переконує практика цього суду, зумовлюється усвідомленнямвідповідальності перед совістю та громадською думкою.
Історичнимдосвідом діяльності суду присяжних в таких країнах з монархічною формоюправління, як у Англії, Австрії, Іспанії та Німеччині, нівелюється зауваженняпро його несумісність з формою державного правління в Росіїї.
Розглядаючипитання умов дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього вУкраїні проведено ґрунтовне дослідження Л.Владимировим [20]. На підставідослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу, а такожтеоретичних засад автор обґрунтовує морально-правові умови, потрібні для судуприсяжних. Своє дослідження він починає з аксіоми — будь-який заклад у сферіполітичній і суспільній є таким, яким його зробило середовище, де вінфункціонує. На її основі обґрунтовується важливий науково-методичний принцип —«під час дослідження закладів політичних і юридичних вивчення слід, перш завсе, скерувати на ідеї, що складають їх атмосферу в даного народу» [20, с. 4].Аналізуючи умови держав, де існує суд присяжних, автор приходить до висновку:для цього суду потрібно, щоб суспільство характеризувалося розвинутим почуттямобов’язку та справедливості. Якраз названі почуття досить розвинуті у Англії таФранції. На основі праці Монтеск’є «Дух законів» аналізується різниця міжприродою уряду та його принципом. Для таких суспільних організацій якмонархізм, республіка і деспотія принципами, відповідно, є: честь,доброчинність і страх. З огляду на це, автор пропонує для різних організаційкримінального процесу виділяти структуру і принципи. Для суду юристів та судуприсяжних, відповідно, принципи такі: виконання закону; моральне зобов’язання.Важливою умовою діяльності суду присяжних є також довіра до нього з бокусуспільства і уряду. Загалом виділяються наступні моральні умови: почуттяобов’язку; моральне зобов’язання; справедливість. Щодо правових умов присяжних,то автор зауважує, що цей суд можливий лише у правовій державі, де є закон,який визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушитьзакон. Правовими умовами названого суду є також: почуття законності;індивідуальна свобода; узгодженість кримінального права із суспільним сумлінням.Ці теоретичні виклади автора характеризуються достатньою ґрунтовністю ілогічністю, на їх основі можна глибше зрозуміти причинність аргументів іпоглядів на суд присяжних в Україні.
Дискусія стосовнокомпетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду йогодіяльності. Першим важливим їх моментом було те, що цей суд з самого початкуіснування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, заЗаконом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалисяпреси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинівпроти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилученосправи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшуваликількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахункамиО.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикціїсуду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції судуприсяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; частевинесення щодо окремих злочинів виправ-дальних вироків; необ’єктивністьрозгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушеневдаватися до надзвичайних заходів [23, с. 169].
Важливе значеннящодо обмеження компетенції суду присяжних було «нерозуміння» реакційноючастиною суспільства окремих його вироків. Зокрема, виправдального вироку в1878 р. з обвинувачення В.3асулич, такого ж вироку в 1883 р. Київськогоокружного суду в справі М.Свиридова тощо. Нерозуміння глибинних кореніввинесення присяжними зазначених вироків не лише пересічними громадянами, а йдержавними мужами було також причиною дискусій щодо обмеження прав присяжних —аж до створення спільної колегії коронного та присяжного суду.
Поступовеобмеження компетенції та прав суду присяжних не залишилося поза увагою яквчених, так і юристів-практиків, котрі розділилися на два табори — прихильниківта «реформаторів» цього суду. До прихильників, крім названих вчених, слідвіднести таких відомих юристів як І. Фойницького, А. Коні, В. Спасовича, А. Лихачовата інших, їхні погляди на компетенцію і право присяжних проявлялися як напідставі аргументованої критики уже введених у дію нових положень, так ісуперечок стосовно окремих теоретичних питань цього суду. Зокрема, у праці [93],виданій в Україні, проф. В. Полузанов критично аналізує погляди опонентівдіяльності суду присяжних — Вальтера та Брадзького щодо місії присяжних. Першийдоводив недоречність чинного законодавства, згідно з яким місія присяжнихзасідателів під час вирішення питання про ставлення у вину підсудному йогодіяння ширша від місії щодо цього питання коронних суддів; що присяжні зачинними законами мають право визнавати підсудного невинним також з іншихпідстав, ніж ті, які означені у кримінальному законі (ст. 92). Брадзькийпропонував ввести у закон положення, яким би судді взагалі, а присяжнізасідателі — особливо, не були пов’язані з причинами неможливості поставлення увину діянь підсудному, означених у ст. 92 Уложення про покарання. Пропонувалосязазначити у законі, що за наявності у справі причин, які унеможливлюютьпоставлення у вину підсудному діянь, передбачених в Уложенні, суд зобов’язанийне ставити йому ці діяння у вину. Окрім того, останній може негативно вирішитипитання про ставлення у вину також з інших виявлених у справі причин, якізовсім не означені законом [93, с. 33]. В.Полузанов на основі аналізу статейчинного закону логічно доводить неспроможність аргументів та шкідливість длядіяльності суду присяжних як пропозицій Вальтера, так і Брадзького.
Помітною уісторії змагань поглядів та відстоювання суду присяжних у XX ст. є статтяМ.Чубинського [129]. У ній відображено чотири головні напрями думок стосовноцього суду: звуження компетенції суду присяжних; усунення даного суду відсправ, у яких підсудний визнає свою вину; підпорядкування вердиктів присяжнихконтролю коронного суду; об’єднання суду присяжних і коронного в одну колегію.
Ці«реформаторські» спроби, скеровані на послаблення суду присяжних, були у полізору державної комісії, що переглядала судові статути. На їх підтримку інколилунали голоси. Однак у опублікованих проектах судових статутів зазначені«реформаторські» пропозиції відображення не знайшли. Автор вказує: «якбизаконотворці їх прийняли, то, можливо, реформа виявилася б згубною не лише длясуду присяжних, а й взагалі для російського правосуддя». Але законодавець їх неприйняв. Проте у 1903 р. вийшло роз’яснення Сенату. Він заявив: присяжні немають права виправдовувати обвинувачених, які зізналися; голови судівзобов’язані кожен раз нагадувати про це присяжним; захисники, які переконують,що за вказаних умов присяжні мають право виправдовувати підсудного, підлягаютьдисциплінарній відповідальності. Таке роз’яснення суперечить чинномузаконодавству і відкидає суд присяжних у середньовіччя.
Наукові дискусіїщодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступнихмоментів: якісного його складу; участі адміністрації у процесі формування суду;відхилення присяжних обвинувальною і захисною сторонами. Не вдаючись уподробиці окремих аргументів, зазначимо, у результаті цих дискусій за Законом1884 р. змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складаннясписків, та право відхилення присяжних засідателів. За Законом 1887 р. дляприсяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою (замість їїзнання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентованостатутами 60-х pp.[23, с. 171].
Зазначені змінибули оцінені прихильниками суду присяжних переважно негативно. Наприклад, щодозменшення кількості відхилених засідателів (з 12 до 6 осіб), що передбачалосяЗаконом 1884 р., то Г.Джаншієв вбачав у цьому великий крок назад руськогосудового законодавства^, 158]. Такого висновку він дійшов на основі аналізуєвропейського і американського законодавства, якими передбачалось широке правовідхилення присяжних. У Америці підсудний з огляду на важливість справи мігвідхилити від 10 до 20 присяжних (обвинувач — тільки 5); у Франції — від 6 до12; у Італії — 8; а у Німеччині — від 6 до 9 осіб [57, с. 158]. Критикувавсятакож штат комісій для формування чергових списків присяжних засідателів, якийфактично був у руках адміністрації.
Аналізуючипогляди щодо судового процесу, приходимо до висновку: вони стосувалися змістуформулювання запитань для суду присяжних головою суду, його участі в управлінніперебігом процесу, ставлення до колегії, допиту підсудних тощо. Окрім того,важливе значення стосовно цього питання належало присяганню засідателів. Підвпливом аргументу доцільності економії часу дана процедура стала необов’язковоюдля кожного окремого засідання лише на 28-му році існування суду присяжних.
Таким чином, розглянутіна підставі аналізу історичної літератури з науково-прикладних питаньфункціонування суду присяжних, введеного в Україні судовою реформою 1864 p.,робить можливим формулювання наступних висновків. Історія суду присяжних вУкраїні досліджена недостатньо, що унеможливлює повне оцінення його значення врозвитку суспільства. На теренах України такий суд запровадився поетапно,нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обгрунтування тастворення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна рольналежала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо якихрозгорнулася дискусія про шляхи розв’язання та впливу на діяльність даногосуду, є п’ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжнихбули у полі зору та грунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали вУкраїні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв’язанняостанніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказанихпроблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частимизмінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювалирегрес у судочинстві. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку судуприсяжних в Україні переконують у наступному. Цей суд неоднозначно сприймавсярізними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практицірозвитку судочинства держави.1.1.5 Суд присяжних у судовій системі України 1917-1920 рр.
Незважаючи наскладні політико-економічні умови, що виникли внаслідок частої зміни влади ібезперервних бойових дій, в Україні продовжували діяти всі судові установи таінститути на основі положень законодавства Російської імперії.
До судовоїсистеми України за часів влади Центральної Ради входили мирові суди та з’їздимирових суддів, окружні суди, апеляційні суди (колишні судові палати) іНадвищий суд. Суди присяжних продовжували діяти при окружних судах: присяжнізасідателі вирішували лише фактичні питання про винуватість особи при розглядісправ про злочини, за які законом визначалися покарання, що передбачалипозбавлення майнових та особистих прав. Присяжні засідателі обиралися порядком,встановленим законодавством Російської імперії, яке мало чинність в частині, щоне суперечила законам нової влади. Участь суду присяжних передбачалася також ів апеляційних судах, що виступали судами першої інстанції при розглядікримінальних справ про державні злочини замість скасованого інституту становихпредставників, коли покарання було «не нижче поправного закладу» [76, с. 3, 19].
Скасування судуприсяжних не передбачалося, натомість було створено комісію для переглядуположень Статуту кримінального судочинства, яка приділила особливу увагупитанням діяльності інституту суду присяжних. 8 грудня 1917 р. до судовоговідомства надійшов проект устрою кримінальної юстиції в УНР від членаКам’янець-Подільського суду, колишнього прокурора Єлісаветградського окружногосуду, П. Науменка. Згідно з проектом, судом за участю присяжних засідателівмали розглядатися всі значні кримінальні справи, за виключенням політичнихсправ і справ про посадові злочини. Присяжним засідателем могла бути особавіком від 25 до 75 років, яка вільно володіла б (читала і писала) українською іросійською мовами. У справах, де підсудний був особою жіночої статі, до складуприсяжних засідателів мали входити 6 чоловік і 6 жінок. Старшиною міг бути нелише чоловік, але і жінка [68, с. 3-4].
Однак більшістьфахівців вважала за неможливе реалізацію цих прогресивних ідей без належногореформування суміжних судових установ й інститутів. 17 грудня 1917 р. відбувся2-й правничий з’їзд у Києві, на якому було розглянуто питання необхідностіреформування судочинства з метою його пристосування до вимог, що склалися всуспільстві при розбудові нової незалежної держави. Так, зазначалося, що дляреформи суду присяжних потрібно реформувати інститут професійних суддів такимчином, щоб на посаду судді призначалися особи українського походження або іншоїнаціональності, але прихильні до української справи, які знають українську мовута місцеве життя (як було зазначено ще на 1-му правничому з’їзді). Ці першіумови вважалися найбільш важливими, без яких не могло бути ефективного суду наУкраїні. Негативним чинником було визнано відділення колегії суду присяжних відколегії професійних суддів, що не давало права присяжним вирішувати питанняправа і сприяло тим самим винесенню невиправдано великої кількостівиправдувальних вердиктів. Внаслідок вищезазначеного було висловлено наступнупропозицію: після винесення вердикту присяжні засідателі мали брати участьразом з професійними суддями в обговоренні і вирішенні питання про покарання іпро зарахування підсудному попереднього ув’язнення. Зазначалося, що такапрактика суду присяжних мала місце у деяких державах і дала позитивнірезультати. Було також вирішено за доцільне переглянути підсудність справ, щобвсі незначні правопорушення, за які призначалося покарання у вигляді арешту,були передані мировим суддям, а решта розглядалася за участю присяжнихзасідателів. Практика розгляду справ окружним судом без участі присяжних засідателівмала бути скасована зовсім. Камера віддання до суду, що існувала раніше присудових палатах, мала бути перенесена до окружного суду через те, що судприсяжних функціонував при окружному суді, а не при палаті. Для зменшення часурозгляду справ у камері пропонувалося скоротити відповідні інстанції (відпрокурора суду до прокурора палати тощо). Саме таким чином, вважалося, можнадосягти утворення народного суду, який буде «творити суд правий і скорий» [59, с. 5-8].
З початкомокупації території України німецькими та австрійськими військами процесздійснення судочинства ще більше ускладнився. У зв’язку з цим Міністр справсудових М.С. Ткаченко видав Циркуляр № 13 від 23 березня 1918 р., в якомузвернувся до прокурорів окружних судів з вимогою заборонити засуджувати осіб,обвинувачених німецькими й австрійськими судами, оскільки рішення цих судівнеправомірні та неправомочні на території Української Народної Республіки: «Дляпокарання злочинців – мешканців Республіки, згідно військовому стану існуютьвійськові революційні суди при Українських Військових Комендантах, до якихСудів німецькі та австрійські власті і мають представляти злочинців мешканцівРеспубліки» [127,с. 15]. Інші діїрозцінювалися як втручання в юрисдикцію законної судової влади, тому їх слідбуло визнавати незаконними, а винних осіб піддавати відповідному покаранню.
Нестабільнийполітико-економічний стан у державі спричиняв проблеми в діяльності судів,оскільки через нестаток присяжного контингенту призупинявся процес розглядупевних видів кримінальних справ. Внаслідок цього ряд окружних судів звернувся доМіністра справ судових з вимогою вжити необхідних заходів для вирішення даноїпроблеми. Так, 26 квітня 1918 р. надійшла телеграма з Чернігова від ГоловиЧернігівського окружного суду про неможливість складення чергових списківприсяжних засідателів, що спричиняло відміну судових сесій, погіршуючи тимсамим становище обвинувачених. Вирішенням даної проблеми могло стативикористання попередніх списків, тобто за 1917 р. Однак для цього потрібнобуло, на думку судових чиновників, прийняти закон про чинність попередніхсписків присяжних засідателів протягом 1918 р. (при цьому робилося посилання наЗакон Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р. про складання списків присяжнихзасідателів за надзвичайних умов, що склалися в державі).
Проблематичнимбуло також і застосування самих Судових статутів внаслідок застарілогохарактеру ряду положень. З цього питання 17 квітня 1918 р. Голова Полтавськогоокружного суду звернувся до Міністра юстиції щодо невідповідності ст. 81 Устроюсудових установлень вимогам нового державного ладу [100, с. 5].
Скарги такогороду продовжували надходити і після встановлення на території України владиГетьманату, оскільки ситуація залишалася незмінною. У травні-червні 1918 р. доМіністерства юстиції і Міністра справ судових надійшов ряд звернень від голівКам’янець-Подільського, Уманського, Ніжинського, Лубенського, Чернігівськогоокружних судів, а також Київського апеляційного суду про неможливість розглядукримінальних справ через неефективність закону, який не дозволяв складатисписки присяжних засідателів. Також вказувалося і на неможливість проведення виїзних сесійвнаслідок «більшовистських рухів» і залізничної розрухи. Так, наприклад, справавід 31 жовтня 1918 р. про обвинувачення І. Максименка та І. Красненка увбивстві агента Київського кримінально-розшукового відділення Лютого івартового Либідського району Половецького, свідчить про призупиненнякримінальної юстиції на той час. Слідчий Київського окружного суду К.К. Грабовськийна підставі статей 416-424 Статуту кримінального судочинства інкримінував данийзлочин І. Максименку за ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання, а І. Красненку заст. 9 і ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання як такі, що пов’язані зпозбавленням майнових та особистих прав, про що було зазначено у матеріалах,переданих прокурору [28, с. 1-8]. Отже, дана справа мала розглядатися за участю суду присяжних, однакматеріали судового розслідування у ній відсутні, що доводить наявність гостроїпроблеми у сфері судочинства.
Працівникипрокуратури, в свою чергу, звертали увагу на те, що відсутність провадження покримінальним справам сприяла безкарності, яка спонукала окремих осіб зухвалопорушувати закон. Таким чином, чиновники прийшли до висновку про необхідністьскасування закону, який не сприяв належному обранню присяжних засідателів в умовах особливого політичногостану.
Однак подоланнянедоліків у процесі судочинства шляхом прийняття нових правових норм невирішувало дану проблему. Ефективному функціонуванню суду присяжних заважалитакож негативні чинники політичного характеру. Як і за часів влади ЦентральноїРади, у діяльність судових органів Гетьманату втручалися представники німецькоївлади: в ряді українських міст вийшло повідомлення про те, що оскільки «повнеукраїнське судочинство не існує», генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн наказавзвертатися до польових судів особам, котрі не належали до українськихвійськових частин на основі Постанови II від 28 грудня 1899 р. про надзвичайневійськове судочинство. З 1 травня 1918 р. на Україні і в Криму мали діятинімецькі військово-польові суди, до юрисдикції яких мали належати справизазначених осіб, а також державних службовців [82, с. 22, 38].
Подальшеудосконалення діяльності інституту суду присяжних відбулося за часів владиДиректорії. В цей період слід відзначити наявність не вирішеної двомапопередніми урядами проблеми щодо складання списків присяжних засідателів на1919 р., що ускладнювало відкриття судових сесій, про що регулярно повідомлялиголови окружних судів з вимогою врегулювання даної проблеми законодавчим шляхом.В той же час слід зазначити про наявність ще однієї серйозної проблеми, а саме– неузгодженості в законодавстві порядку складання списків присяжних різнимисудовими установами. Так, відповідно до положень Постанови Тимчасового уряду від31 березня 1917 р., справипро державні і службові злочини мали розглядатися судовими палатами таДержавним сенатом за участю присяжних засідателів. Склад присяжних, згідно зПостановою Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р., повинен був обиратися судовимипалатами на кожний період судових засідань за жеребом з чергових і запаснихсписків, складених за правилами вищезазначеної Постанови. Згідно з цимиправилами, чергові і запасні списки присяжних засідателів мали складатисяокружними судами у розпорядчих засіданнях на основі загальних списків, щонадавалися повітовими комісарами і міськими головами головам окружних судів.При цьому в чергові списки вносилися з числа осіб, що мали право бутиприсяжними засідателями тільки ті, які повинні були призиватися у поточномуроці за умови, що у повітах, в яких передбачалося на наступний рік не більшечотирьох періодів засідань окружних судів за участю присяжних засідателів, буловнесено по 100 осіб на кожний період, а у повітах, в яких передбачалося більшечотирьох періодів, по 100 осіб на кожний з чотирьох періодів і по 60 осіб накожний наступний період. Проблема полягала у тому, що судові палати не складалисамі чергових і запасних списків присяжних засідателів для розгляду підсуднихїм справ, а використовували списки окружних судів. Окружні суди, в свою чергу,при складанні списків враховували лише періоди своїх судових засідань івідповідно до їх чисельності вибирали певну кількість присяжних засідателів нанаступний рік, не приймаючи до уваги потреби судових палат у присяжномуконтингенті для розгляду кримінальних справ. Через відсутність у цій Постановівказівок про те, що при складанні таких списків окружні суди повинні складативідповідні списки присяжних засідателів на цей же період і для судових засіданьсудових палат за участю присяжних засідателів, на практиці виникали серйозніпроблеми, які затримували розгляд справ у судових палатах за участю присяжнихзасідателів.
Зважаючи на данупроблему, один з членів Одеської судової палати направив 24 червня 1918 р. вМіністерство справ судових свої зауваження і пропозиції про порядок обранняприсяжних засідателів для вирішення кримінальних справ, підсудних судовимпалатам та Державному сенату, згідно вимогам Постанови Тимчасового уряду від 31березня 1917 р.[36, с. 1-4].
Наступним крокомщодо покращення діяльності суду присяжних у нових умовах, стало внесенняМіністром юстиції М.П. Чубинським наприкінці грудня 1918 р. законопроекту «Прозміну глави II розділу II Устрою судових установлень». У своїй пояснювальнійзаписці до законопроекту Міністр юстиції обґрунтував необхідність прийняттянового закону зміною державного устрою в Україні, а також потребою узабезпеченні «реального» вибору осіб, які за своїми внутрішніми і зовнішнімиякостями могли б заслуговувати безсумнівної суспільної довіри, про що зазначалище автори Судових статутів.
Відповідно довимог ст. 81, присяжними засідателями могли бути громадяни України чоловічої статівіком від 25 до 65 років, обрані з усіх станів, які володіють українською чиросійською мовами, проживають не менше 2 років у даній місцевості і займаютьсяпевним видом діяльності. Хоча офіційною мовою судочинства в республіцівизнавалася українська мова, законопроект передбачав тимчасове використанняросійської мови поряд з українською через неотримання українською мовою на тойчас загального розповсюдження. Вимога наявності певного роду занятьпояснювалася відміною майнового цензу для обрання присяжних засідателів яканахронізму, однак наявність нового цензу потрібна була для «усуненняможливості проникнення в число присяжних засідателів осіб, які хоча івідповідають вимогам ст. 81, однак є елементом чужим місцевому населенню інічим з інтересами останнього не пов’язаний» [35, с. 16, 25].
В ст. 82передбачалися винятки з вищезазначеного правила, відповідно до яких не моглибути присяжними засідателями особи, що мали судимість чи перебували підслідством за злочини або проступки, за які передбачалося покарання у виглядіпозбавлення волі, а також неплатоспроможні боржники, крім «нещасної»неплатоспроможності, хатня прислуга, особи, які через фізичні та психічні вадине могли залучатися до здійснення правосуддя тощо. Як і у попередній редакціїСудових статутів, хатня прислуга належала до тих, хто не мав права бутиприсяжним засідателем. Мотиви такого рішення були ті ж самі, що і раніше –запобігання можливому впливу на їх рішення шляхом дачі хабара.
В ст. 85визначались певні категорії осіб, специфіка роду діяльності яких вважаласянесумісною з обов’язками присяжних засідателів, серед котрих священнослужителі,державні службовці перших чотирьох класів, працівники прокуратури й адвокатури,військовослужбовці та посадові особи різних військових відомств, вчителі тощо.
Враховуючинедоліки діяльності суду присяжних за попередній період, Міністром юстиціїособливо ретельно було розроблено положення про порядок складання списківприсяжних засідателів, оскільки саме неналежне складення списку негативновпливало у подальшому на роботу суду і постановку вердикту судом присяжних. Доскладу комісії по складанню списків присяжних засідателів, відповідно до ст. 89,мали входити: члени волосних управлінь для вибору представників від селянства;представники купецьких гільдій для вибору купців; начальники підлеглихприсутственних місць й установ для вибору державних службовців; міський головачи голова повітової земської управи обирали осіб, які володіли нерухомістю;начальники місцевої Державної Варти мали обирати представників решти верствнаселення. Комісія по складанню чергових списків мала утворюватися, відповіднодо вимог ст. 97, у кожному повіті під керівництвом місцевого адміністративногосудді, а де був окружний суд – члена цього суду, дільничного товариша прокурораокружного суду, місцевих дільничних і почесних мирових суддів тощо. З метоюбільшого забезпечення принципу неупередженості судові органи усувалися відскладання списків присяжних засідателів.
Таким чином, слідзазначити, що функціонування інституту суду присяжних на території України буловрегульовано лише нормами Статуту кримінального судочинства, що стали частиноюнаціональної системи законодавства, з тими змінами, що вимагав сучаснийрозвиток суспільних відносин. Після розпаду Австро-Угорської імперії на ційтериторії України була утворена Західна область Української Республіки, до складу якої ввійшли Західна іСхідна Галичина та Буковина. Однак на території ЗОУНР не були поширені закони, щостановили загальну законодавчу базу держави, натомість продовжували матичинність австрійські закони, на основі яких функціонували попередні державніустанови й інститути [76, с. 3].1.1.6. Сучасна модель суду присяжних: стан та перспективирозвитку: порівняльно-правовий аналіз суду присяжних в континентальній,англосаксонській правових системах та в Росії.
В сучасній Англії суд присяжних розглядає як кримінальнісправи, так і цивільні спори. Порядок організації та діяльності суду присяжнихрегулюється такими законодавчими актами, як: Закон про здійснення правосуддя1970 р.; Закон про суди 1971 р., що передбачає створення суду Корони і наділяєостанній (замість низки колишніх судових установ) правом розгляду справ запершою інстанцією, в тому числі за участю присяжних; Закон про присяжних 1974р. (зі змінами 1984, 1988 рр.); Закон про кримінальне право 1977 р.; Закон проВерховний Суд 1981 р., Закон про поліцію і докази у кримінальних справах 1984р., Закон про державних обвинувачів 1985 р., Закон про суди і правовеобслуговування 1990 р., закони про кримінальне правосуддя і громадський порядок1994 р.; Закон про кримінальний процес і розслідування 1996 р. та ін. [131,с.34–36].
До 1971 р. присяжні брали участь при розгляді справ учетвертних сесіях графств, судах ассизів, відділенні Королівської лави абоЦентрального кримінального суду… Створений у 1971 р. судКорони регулярно проводить засідання у шести округах, центри яких розташовані внайбільших містах Англії та Уельсу, і розглядає за першою інстанцією, за участюприсяжних такі категорії справ: 1) державна зрада і піратство; 2) тяжке іпросте вбивство; 3) геноцид; 4) видача державної таємниці; 5) дітовбивство; 6)зґвалтування; 7) статеві зносини з неповнолітньою; 8) заклик до заколоту,заколот; 9) порушення правил руху транспорту, що спричинили смерть потерпілого;10) нанесення ран або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 11)насильницьке вторгнення в нічний час до чужого приміщення; 12) грабіж; 13)злочини, передбачені законом про відповідальність за підробку документів; 14)підбурювання, замах і змова з метою вчинення вищевказаних злочинів і т. д.
Присяжні в Англії, за образним висловом М.М. Полянського,вважаються «суддями факту», тобто вони не вирішують питань права. Більше того,за англійським законодавством вони можуть бути вилучені на час розгляду судомсуто юридичних питань. Так, під час обговорення в судовому засіданні питань прозаконність методів одержання доказів присяжні підлягають виведенню з залузасідання. Утім, «… норми права не відділені глухою стіною від питань факту,оскільки існують певні правові норми, що встановлюють порядок, якого сліддотримуватися, вирішуючи питання факту, а також передбачають ті доказу, щовимагаються для винесення рішення».
За Законом про розгляд справ у суді (1981 р.) вердиктвиноситься присяжними більшістю голосів (10 з 11 або 12, 9 з 10), однак суддяможе вимагати винесення одноголосного вердикту. За рішенням судді допускаєтьсяповторне обговорення вердикту за умови, якщо, на його переконання, присяжнірадилися недостатньо довго. Ніхто не має права вимагати від журі мотиваціївердикту про винність. Більше того, той, хто спробує проникнути в таємницюдорадчої кімнати, може бути покараний у кримінальному порядку.
При винесенні присяжними обвинувального вердикту питання проміру покарання вирішує суддя у вироку. Причому вирок може бути винесено суддеюза кілька днів і навіть місяців після вердикту, протягом яких чиновники службипробації з’ясовують умови життя, виховання, роботи підсудного, встановлюютьінші випадки його конфліктів із законом. Одержавши цю інформацію, яка,звичайно, не може бути доказом винності особи, суддя призначає покарання, тобтоприймає рішення на основі кримінального закону [89, с.51].
Оскарження у формі апеляції можливе тільки у разі винесенняобвинувального вердикту присяжних. Право на апеляцію має тільки засуджений. ЗаЗаконом про апеляцію у кримінальних справах (1966 р.), апеляція надсилається докримінального відділення Апеляційного суду, де вона підлягає розгляду колегієюз трьох суддів-професіоналів. Практика апеляційного суду свідчить, щонайчастіше підставами скасування вердикту присяжних є явні порушенняпроцесуального порядку розгляду справи, а також неправомірна поведінка суддіабо присяжних. Так, рішення про новий розгляд справ апеляційним судомприймалися у випадках, коли присяжні виносили вердикт шляхом жеребкування; коливони упереджено ставилися до однієї зі сторін, не вислухавши докази іншої сторони;коли суд було введено в оману адвокатом і коли суддя заважав одній із сторінпроводити перехресний допит.
Виправдувальний вердикт присяжних не може бути скасовано,тому він є остаточним і оскарженню не підлягає.
До початку XX ст. погляд на суд присяжних як на непорушнийі священний судовий інститут став слабшати. Значення суду присяжних ванглійському судочинстві зменшилося. На думку дослідників суду присяжних,«…основними причинами цього явища були ослаблення прерогатив королівської владив сфері правосуддя, швидке збільшення обсягу цивільних позовів і ще більшстрімке зростання сумарної юрисдикції (тобто спрощених процедур) у кримінальнихсправах». Лунають і слова критики на адресу присяжних за їх «надмірнучутливість до риторики і за відсутність досвіду при оцінюванні доказів».
У той же час в Англії не ставиться під сумнів самеіснування суду присяжних. Навпаки, англійська правова доктрина високо оцінюєдіяльність цього суду. Присяжних у кримінальних справах визнають бар’єром, щовідокремлює народні свободи від прерогативних повноважень корони, а судприсяжних – основою конституційної свободи, на якій тримається вся будівляправосуддя, підкреслюючи: «Нехай ніхто не думає, що народ якоюсь міроюнастроєний проти судового розгляду за допомогою присяжних. Протягом надтотривалого часу присяжні були оплотом наших свобод, щоб будь-хто з нас намагавсяце змінити. Коли людину обвинувачують у серйозному злочині, тоді суд присяжнихне має собі рівних» [123, с.412].
Таким чином, унаслідок розвитку суспільства, становленняанглійської державності журі присяжних було остаточно оформлено як правовусубстанцію, діяльність якої спрямовувалася на захист громадян від сваволівлади, і тим самим журі розглядалося як необхідний державно-правовийдемократичний інститут [114, с.28, 29].
Англосаксонська модель суду присяжних майже повністюсприйнята США, а також багатьма англійськими колоніями, які формували основисвого права під впливом англійського законодавства. За справедливим зауваженнямС.І.Добровольської, розбіжності між англійським судом присяжних і судамиприсяжних у цих країнах викликані не його модернізацією, а скорішенаціональними та соціально-політичними умовами життя, що склалися в цих країнах[30, с.34].
Право людини, обвинуваченої у вчиненні злочину, бутисудимою рівними їй за станом розглядається як фундаментальний елементправосуддя в Сполучених Штатах. Американське коріння права на суд присяжнихбере початок від Великої Хартії Вольностей 1215 р. як основи британськихконституційних свобод. Подальший розвиток законодавства США відбувався багато вчому самостійно.
СтворюючиКонституцію США, її засновники вважали за необхідне включення суду присяжних досистеми кримінального правосуддя, оскільки не безпідставно гадали, що судприсяжних зможе стати останнім захистом для тих, хто вважав себе обмеженимунаслідок незаслужених утисків або очевидної несправедливості.
Право бутисудимим судом присяжних міститься в розділі 2 статті II Конституції СполученихШтатів, де говориться, що «за винятком імпічменту, той, що вчинив злочин, маєсудитися судом присяжних». У Шостій поправці до Конституції Сполучених Штатівтакож сказано: «При всякому кримінальному переслідуванні обвинувачений маєправо на швидкий і публічний суд безсторонніх присяжних…» Гарантії, наданірозділом 2 статті II і Шостою поправкою до Конституції, є обов’язковими длявсієї федеральної судової системи США і забезпечують право на суд неупередженихприсяжних «у всіх кримінальних справах». Однак Верховний Суд США прийняв більш вузькетлумачення конституційного права на суд присяжних. Зараз суд присяжнихгарантований стосовно всіх небезпечних і менш небезпечних злочинів. Злочинвважається небезпечним, якщо припустиме за кримінальним кодексом покарання зайого вчинення перевищує шестимісячний строк тюремного ув’язнення. Суд за участюприсяжних не надається у разі, коли злочин класифікується як дрібний і за йоговчинення може бути призначено покарання у виді шестимісячного строку ув’язненняабо більш м’яке покарання (рішення Верховного Суду США в справі «Шефф протиШнаккенберга», 1966 р.) [17, с.7].
Крім федеральноїсудової системи штати створили власні судові органи. Права обвинуваченого в судіштату не застерігаються ні в статті II розділу 2, ні в Шостій поправці. Томуспочатку обов’язковість суду присяжних для федеральних судових органів невважалася стосовною кримінальних справ, розглянутих судами на рівні штатів.Суди штатів обґрунтовували це Чотирнадцятою поправкою до Конституції США. ОднакВерховний Суд США вирішив, що гарантоване Конституцією США право бути судимимсудом присяжних є «… основним для американської системи правосуддя» іреалізація закладеного в Чотирнадцятій поправці до Конституції США положенняпро те, що «… жоден штат не може… позбавити будь-яку особу життя, волі абовласності без належної правової процедури має здійснюватися саме через судприсяжних» (рішення Верховного Суду США в справі «Дункан проти (штату) Луїзіани»,1968 р.). Право на суд присяжних дозволяє «… враховувати норми моралі тапоєднати правосуддя з милосердям, коли докази свідчать про те, що обвинуваченийвинний у злочині або причетний до нього». З того часу і донині право бутисудимим судом присяжних гарантовано Конституцією США в кримінальномусудочинстві як на федеральному рівні, так і на рівні штатів.
Уцивільному судочинстві право на розгляд справи судом присяжних гарантуєтьсясьомою поправкою до Конституції США. У свою чергу право на суд присяжних уцивільних справах має бути закріплено в конституції відповідного штату США.Сьому поправку тлумачать таким чином, що право на процес у суді присяжнихпоширюється тільки на «позови за законом», але не на «позови по правусправедливості». Звичайно цей термін означає, що процеси в судах присяжних непроводяться у справах, котрі вимагають особливих засобів судового захисту. Так,право на суд присяжних відсутнє у разі подання позову на одержання судовоїзаборони, або на розлучення, або на порядок регулювання особливих умовконтракту. Однак право на суд присяжних існує в справах із заподіяння тілеснихушкоджень або заподіяння майнової шкоди, а також на випадки порушенняконтракту, що тягнуть за собою істотні фінансові втрати, тощо. В сучаснихумовах у судах першої інстанції США фактичні аспекти судових справ вирішуютьсясудом присяжних або ж сторони відмовляються від цього права. Є особливостітакож у тому, що в різних штатах існують свої відмінності щодо того, чизобов’язане одне журі присяжних йти за раніше винесеним рішенням іншого журітого ж суду. Коли різними журі приймаються суперечливі рішення з одного й тогосамого питання, такий конфлікт вирішується його переглядом у верховному судіштату.
В юридичнійлітературі було проведено серйозний теоретичний аналіз інституту суду присяжниху Сполучених Штатах Америки. У цьому дослідженні розглядатимуться лише основніорганізаційні риси інституту суду присяжних США порівняно з Англією.
Американському судочинству відомі дві форми залученняприсяжних до розгляду судових справ – велике і мале журі. Велике журіназивається так за традицією, бо раніше складалося з більшої кількостіприсяжних, ніж мале журі. До його складу входить від 15 до 23 присяжних, а домалого – завжди не більше 12 осіб.
Основною функцієювеликого журі є перевірка обґрунтованості обвинувальних актів прокурора.
Ефективністьвеликого журі як механізму захисту від незаконного обвинувачення, за оцінкоюамериканських юристів, досить слабка. За даними статистики, за результатамипопереднього слухання справи в суді припиняється від 5 до 15% справ, у той часяк після розгляду справи великим журі – від 3 до 8 %. Це призводить дообмеження сфери діяльності великого журі. Так, згідно з Правилами кримінальногосудочинства в районних федеральних судах затвердження обвинувального актавеликим журі обов’язкове лише тоді, коли йдеться про злочин, що караєтьсясмертною карою.
Журі присяжних,що розглядає справу по суті, прийнято назвати малим журі через те, що йогосклад не повинен перевищувати 12 чоловік, але не може бути меншим 6 (рішенняВерховного Суду США в справі «Беллью проти штату Джорджія», 1978 р.). Правилакримінального судочинства в районних федеральних судах установлюють таке:«Присяжних має бути 12, але в будь-який момент до винесення вердикту сторониможуть застерегти в письмовійформі за згодою суду, що журі складатиметься з будь-якого числа, меншого від12». Тут простежується аналогія із сучасним англійським правом, за яким вердиктможе виноситися не 12, а 11 або 10 присяжними.
До функцій малогожурі входять оцінювання доказів і винесення вердикту з питань факту, тобтовстановлено чи ні подію злочину і винність підсудного.
У федеральнихсудах і в більшості окружних судів штатів залишається класичне уявлення проприсяжного, як про «суддю факту». Присяжні у своєму вердикті лише вирішуютьпитання про винність або невинність особи, а професійний суддя визначає мірупокарання. Проте за законодавством деяких штатів США присяжні у своєму вердиктіповинні також вирішувати і питання покарання (наприклад, про застосуваннясмертної кари та ін.).
Слід зазначити,що в судовому процесі головуючий (професійний суддя) має процесуальніможливості впливати на присяжних, особливо у федеральних судах. Так, він маєправо не тільки керувати ходом судового засідання, а й рекомендувати присяжним,як їм слід оцінювати ті чи інші докази в справі, радити, який вердикт(обвинувальний чи виправдувальний) їм слід винести.
Суд присяжних уФранції почав перероджуватися на своєрідний суд шеффенів. Завершення цьогопроцесу відбулося в 1941 р. під час фашистської окупації. Було скасовано двіокремі колегії (присяжні засідателі та професійні судді) і вирок виносивсясудом у складі шести присяжних і трьох професійних суддів. Цю фактичнуліквідацію суду присяжних юридично було оформлено Ордонансом від 25 лютого 1945р. Вплив професійних суддів на перебіг процесу став вирішальним, аж до того, щообвинувальний вирок нав’язувався присяжним усупереч думці більшості. Про такупрактику красномовно свідчать цифри. Так, якщо в 1929 р. кількість виправдувальнихвироків, винесених судом присяжних, становила 38%, а в 1938 р. вона скоротиласядо 25%, то в 1951 р. становила лише 9% від загальної кількості винесенихвироків [8, с.5].
Прийнятий у 1958р. новий КПК Франції остаточно відмовився від інституту самостійного журіприсяжних, лише формально залишивши в законі термін «присяжні». Стаття 356 КПКФранції передбачає: «Суд і журі радяться, а потім голосують за допомогою подачібюлетенів» і далі в ст. 362 КПК: «У разі позитивної відповіді щодо питання провинність суд невідкладно обговорює питання про міру покарання». Як видно зтексту закону, суд присяжних у його класичному розумінні в сучасній Франціївідсутній [9, с.37].
Крім Німеччини, серед країн, що запозичили багатосудоустрійних і судочинних положень КПК Франції 1808 р., у тому числі і судприсяжних, були Нідерланди (суд присяжних існував у цій країні в періодфранцузького панування з 1810 до 1813 р.), Люксембург (суд присяжних діяв у ційкраїні з 1848 до 1868 р., розглядаючи кримінальні справи про політичні злочиниі про порушення законів про пресу), Греція (система судів присяжних діяла в ційкраїні з 1834 до 1968 рр. і була замінена колегією спільно функціонуючих суддіві присяжних) [105, с.70].
Як видно іздосвіду Франції та інших держав, суд присяжних у його класичному розумінні вдеякіх державах континентальної системи права нестабільний і починає швидкоперероджуватися, поступово віддаляючись від класичної форми суду присяжних досуду шеф фенів [14, с.8–12].
Однак з цього не випливає, що вконкретній країні континентальної системи права одночасно не можуть існуватисуд присяжних у його класичному варіанті і суд шеффенів. Прикладом цього можебути сучасна Австрія.
Сучаснийсуд присяжних у Російській Федерації не скопійовано сліпо із зарубіжного зразката суду присяжних Російської імперії.
По-перше,зберігається змішана форма процесу, коли попереднє слідство організованоінквізиційним чином, ведеться негласно і без ознайомлення обвинуваченого зусіма доказами до завершення всіх слідчих дій; у суд обвинувальна владаперепроваджує справу, де подаються матеріали за і проти обвинуваченого;зрозуміло, свідки та експерти виступають як об’єктивні джерела доказів, небудучи «на стороні обвинувачення або захисту».
По-друге,російський судовий розгляд, на відміну від англосаксонського, не розпадаєтьсяна два, відділених один від одного кількома місяцями, етапи: постановленнявердикту і винесення вироку; покарання визначається суддею в тому ж процесі,хоча і без участі присяжних засідателів.
По-третє,обвинувачений може вибирати між традиційним провадженням, коли справарозглядається професійними суддями і судом присяжних; право вибору мають іпідсудні в англосаксонських країнах, але, як правило, воно пов’язується звизнанням вини (той, хто уклав угоду з органом кримінального переслідування,стає перед суддею, який призначає покарання після нетривалого слухання, а той,хто заперечує свою вину, переносить спір у засідання з присяжними).
По-четверте,присяжні у своїх висновках не обмежені жорстко напутнім словом головуючого,оскільки вирішують лише питання факту і винності (невинності в розумінніКримінального кодексу) [89, с.69].
Навпаки,американські присяжні отримують докладну інструкцію з викладом тонкощівкримінального закону і відповідають на єдине загальне питання про винність узлочині певного типу. Зрозуміло, розібратися з тим, «чи винний Х у вбивствідругого ступеня», можна лише безмежно довіряючи суддівському тлумаченню закону.Російські професійні судді пояснюють присяжним засідателям зміст кримінальногозакону, але питання для їх вирішення формулюються докладно, з описом у нихфактичного боку обвинувачення. У напутньому слові підсумовуються докази ікоротко викладаються позиції сторін – обвинувача, потерпілого, захисника,підсудного.
Відомо,що на правильно сформульоване питання будь-яка розсудлива людина здатна знайтиадекватну відповідь. З урахуванням цього формулюються основні, допоміжні таокремі питання, що підлягають вирішенню колегією присяжних засідателів.
Згідноз ч.1 ст. 339 КПК РФ щодо кожного з діянь, у вчиненні яких обвинувачуєтьсяпідсудний, ставляться три основних питання, що визначають головний зміствердикту:
1)чи доведено, що діяння мало місце;
2)чи доведено, що діяння вчинив підсудний;
3)чи винний підсудний у вчиненні цього діяння.
Висновкиприсяжних не можуть ґрунтуватися на припущеннях, перед ними не можуть ставитисяпитання про ймовірність винності підсудного у вчиненні діяння. Крім того, узапитальному листі недопустима постановка питань про винність інших, крімпідсудного, осіб.1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності1.2.1 Соціально-правова природа суду присяжних як формиучасті народу в судочинстві
Зробивши екскурс в історію виникнення суду присяжних українах загального права і країнах європейського (континентального) права,логічним буде вивчити питання про становлення суду присяжних в Україні.
Перша, основна відмітна риса суду присяжних полягає в тому,що рішення про винність або невинність підсудного приймається самостійноколегією непрофесійних суддів. За висловом Л.М.Карнозової, це «ядропроцесуальної конструкції, навколо якого розгортаються всі інші особливості –процесуальні, організаційні, психологічні» [47, с.27–28].
Друга відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що він є«сукупною» моделлю правосуддя за участю як народного, так і професійногоелементів, роль кожного з яких конституює суд присяжних як ціле. Не замістьсуддів, а разом із суддями розглядають справи присяжні.
Конституція України, встановивши загальні положенняреалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддяпредставників народу через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень,що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюєтьсяпрофесійними суддями, а у визначених законом випадках – народними засідателямиі присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддіввід присяжних і тим самим про проголошення в Україні англо-американської моделісуду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129Конституції України, яка встановлює, що «судочинство здійснюється суддеюодноособово, колегією суддів чи судом присяжних». На жаль, законопроектні роботи,виконані на розвиток конституційних положень, особливо в сферікримінально-процесуального права, «… фактично повністю відкидають накопиченийсвітовий досвід функціонування суду присяжних, перетворюючи його на кількіснорозширену колегію народних засідателів радянських часів» [63, с.77].
Закріпивши можливість участі народу у відправленніправосуддя, Конституція тим самим вказала один із напрямків реформуваннясудочинства. Таким чином, у сучасних умовах розвитку України як правовоїдержави встала насущною проблема формування суду присяжних і створеннявідповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодоорганізації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатіву присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган,відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних усудочинство і, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних уздійсненні правосуддя.
Для правильного розуміння особливостей суду присяжних,властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідноретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існуєінститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство,узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причининедоліків інституту присяжних і визначити умови, завдяки яким він може бутикорисним для вітчизняної судової системи [78, с.4].
Багатовіковий досвід функціонування суду присяжних українах загального права і європейського (континентального) права, півсторічнийдосвід його діяльності в Російській імперії та десятилітній досвід у сучаснійРосії свідчать про те, що колегія присяжних при вирішенні питань продоведеність діяння і винності підсудного в його вчиненні за своєю надійністюперевершує традиційну судову колегію.
Критика судуприсяжних, стрижнем якої є твердження про неспроможність «людей вулиці» довідправлення правосуддя, ігнорує ідею суду присяжних як «сукупної» моделіправосуддя з поділом компетенції між професійними та непрофесійними суддями, вякій професійним суддям приділяються другорядні ролі. Ми згодні з Л.М.Карнозовою у тому, що у вердикті присяжних відбиваються не тільки «забобони»«людей вулиці», а й не меншою мірою забобони і праворозуміння професійнихюристів. І аж ніяк не «спритність» і «красномовство» сторін стоять тут напершому місці [41]. Міф про те, що суд присяжних – «суд вулиці», відвертаєувагу критиків і аналітиків від справжніх проблем нашого правосуддя.
З огляду надосвід держав, які у сучасний період реанімували в себе суд присяжних (Іспанія,Росія та ін.), поява в Україні суду присяжних вимагає проведення постійногомоніторингу діяльності судів присяжних із залученням провідних процесуалістів.
Для цьогодоцільно створити науково-практичні лабораторії в таких юридичних центрах, якКиїв, Львів, Одеса, Харків, з вивчення практики суду присяжних. Лабораторіїповинні стати методичними комплексами з дослідження організаційних іпроцедурних проблем суду присяжних та з підвищення кваліфікації і професійногоросту юристів, які беруть участь у процесі [48, с.7–21].
Результатомдіяльності лабораторій має бути видання літератури, яка б розглядала теоретичніта практичні проблеми, пов’язані зі становленням нового інституту, і містиламетодичні розробки, спрямовані на їх вирішення, і крім того, створеннявідеофільмів про порядок розгляду справ у суді присяжних. Діяльність судівприсяжних має відображатися в «Літописі суду присяжних», який періодичновидається і повинен надходити до судів, що мають журі присяжних. Це якоюсьмірою впливатиме на судову практику, що формується, через опис зразківдіяльності судів присяжних і поступово дозволить внести в неї певнуоднаковість.
Дослідженняпроблем суду присяжних у Російській Федерації приводять до висновку про те, щовін виявився надзвичайно складним інститутом для професійних юристів. Створеноюу Російській Федерації (1997 р.) комплексною групою Громадянського центру«Судово-правова реформа» з аналізу діяльності суду присяжних (Л.М.Карнозова,І.А.Краснопольський, С.А.Насонов) було вивчено в трьох зрізах (процесуальний,психологічний та етичний) поведінку суддів за професією в суді присяжних. Урезультаті цього виявлено, що суд присяжних розцінюється як суд професіоналів(мається на увазі провідна роль «професійного елемента»). Подібне, на нашудумку, спостерігатиметься й в Україні. Тобто, судова практика може деформуватизадум реформаторів, привівши до розриву між духом законів про суд присяжних іпрактикою його втілення. Корені цього явища лежать у традиціях, що збереглися впроцесуальній практиці з радянських часів.
Результатиотриманих у Росії досліджень досить обґрунтовано дозволяють констатувати, що«…сьогодні в судових залах у «мантіях нового процесу» відтворюються старіустановки, ціннісні орієнтації, узвичаєння та стереотипи, проти яких форма судуприсяжних і була спрямована. І в цьому сенсі недоліки суду присяжних виникають,головним чином, не з того, що судять непрофесіонали, а навпаки, зі старогопрофесіоналізму професіоналів» [48, с.14]. Статистичні дані свідчать про те, що помилки, які потягли за собоюскасування вироків, частіше допускаються не присяжними засідателями, апрофесійними суддями, що головують у справах, обвинувачами, захисниками та восновному слідчими органами, які порушують вимоги кримінально-процесуальногозакону при збиранні доказів.
Існування судуприсяжних впливає на процедуру судочинства. У США так звана «угода провизнання», у результаті якої вирішуються понад 90% усіх кримінальних справ,стала можливою саме завдяки наявності суду присяжних, жорсткі стандарти якогозмусили формувати альтернативні способи вирішення кримінальних справ. Адже якщорозглядати суд присяжних як правову модель, то вона включає передбаченузаконодавством і діючу на практиці процедуру, правила поведінки та прийоми,використовувані в ній юристами. Суд присяжних Україні, очевидно, поєднуватиме всобі риси, властиві сучасному зарубіжному кримінально-процесуальномузаконодавству, вітчизняній дореволюційній процедурі і радянському кримінальномупроцесу з притаманним йому обвинувальним ухилом.
Насамперед судуприсяжних суперечитимуть інститут повернення справи для проведення додатковогорозслідування, правило про неможливість самостійного, крім органіврозслідування, збирання доказів захисником, процедура дослідження доказів, щоне передбачає чіткого розмежування подання доказів обвинуваченням і захистом,що ускладнюватиме сприйняття досліджуваних доказів присяжними. З урахуваннямісторичних фактів і сучасної соціально-політичної обстановки навряд чи будесприйнято в українському кримінальному процесі усічену процедуру судовогорозгляду в разі визнання підсудним своєї вини, яка існує в англійському таамериканському процесах. Адже сучасна українська кримінально-процесуальнадоктрина базується на тому постулаті, що визнання підсудним своєї вини незавжди відповідає реальним обставинам справи. Таким чином, суд присяжних – цеінститут, що змінює кримінальний процес і зачіпає правову систему України.
При оцінюванніспроможності суду присяжних виносити об’єктивні рішення слід пам’ятати про те,яких саме суб’єктів установлення фактів ми порівнюємо. Навіть якщо булипідстави допустити, що середній суддя перевершує середнього присяжного,порівнюється не цей чинник. Порівнюється, з одного боку, суддя, а з іншого –весь повний склад колегії присяжних в сполученні зі сприянням і контролем збоку цього судді, у результаті чого в судді є засоби захисту від явнопомилкових рішень суду присяжних.
Формуванню в присяжних у процесі групової дискусіїправильного внутрішнього переконання з питань про винність особи сприяє багаточинників, найважливішими з яких є: віковий склад колегії присяжних; різноріднийособовий склад колегії присяжних; її кількісний склад; особистісні особливостіприсяжних, їх визначальна здатність швидко й ефективно психологічно включитисяв діяльність присяжного [69, с.27].
Суд присяжних критикують з позицій, згідно з якими «народне готовий до того, щоб справедливо вирішувати питання про винність чи невинністьлюдини, оскільки в суспільства немає правових традицій; немає загальнихморальних засад, занадто сильна соціально-економічна диференціація всуспільстві». Це досить обґрунтована, але не безспірна критика суду присяжних.В основі цієї критики лежить визнання суду присяжних як природного «судувулиці», «суду натовпу». Дійсно, журі присяжних характеризується непереборноюдвоїстістю. У ньому одночасно присутні людська свобода (і в цьому сенсі –сваволя) і обмежуюча її правова форма, але не суд натовпу.
Опоненти судуприсяжних, крім того, вважають, що присяжні, вирішуючи питання про винністьпідсудного в конкретному злочині без достатнього уявлення про такі юридичніпоняття, як злочин, вина, співучасть, свідомо приречені на судові помилки івердикти, які суперечать закону. Дійсно, існуюча в кримінальному законіюридична конструкція форми вини може призвести до помилки, коли присяжнівизнають особу винною в учиненні злочину при вчиненні нею лише об’єктивноїсторони злочину, хоча із суб’єктивної сторони в її діях присутній юридичнийказус. У зв’язку з цим можна згадати роман Л.М.Толстого «Воскресіння», в якомуописано випадок засудження головної героїні судом присяжних у Російськійімперії за вчинення об’єктивної сторони злочину, хоча в судовому засіданні буловстановлено, що в неї не було наміру позбавити життя потерпілого, оскільки вонатільки хотіла його приспати і, даючи таблетки, думала, що дає снодійне. Такимчином, у її діях була відсутня суб’єктивна сторона злочину, оскільки вона незнала, не могла знати і не повинна була знати, що дає потерпілому отруту. Закримінальним законодавством Російської імперії в наявності юридичний казус [120,с.23]. Проте присяжні засудилипідсудну за схемою: «винна, оскільки її дії призвели до смерті потерпілого». Функціяпрофесійного судді стає новою і визначальною у процесі з присяжними. Узагальному вигляді перед суддею постає завдання у кожній конкретній справістворити зі звичайних людей діючу «машину правосуддя» ad hok (для даноговипадку), здатну прийняти рішення, вирішивши конкретну справу. Серйозність роліголовуючого в суді присяжних підкреслює методологічний підхідА.М.Бобрищева-Пушкіна, який розглядав рішення присяжних про винність як «думкипро правове питання», а правосвідомість присяжних – як механізм породженняправа, у певному сенсі відтворюючий природничоісторичний механізм виникненняправових норм (не тотожних закону) [12, с.34–44].
У цьомувідношенні професіоналізм судді, який працює в суді присяжних, не порівнюванийза своєю складністю з традиційним професіоналізмом. У суді присяжних головуючийне просто керує процесом, він ніби, за образним висловом Л.М.Карнозової,«надягає» на себе правову форму і демонструє її в дії [50, с.55], оскільки не тільки кожне йогоюридично значуще рішення, а й форма поведінки, способи спілкування з учасникамипроцесу, а також власне процесуальна діяльність знаходяться під пильною увагоюприсяжних, які зіставляють усе це з власним сприйняттям процесу… Так само незмірно більш високу планкупрофесіоналізму ставить суд присяжних перед обвинуваченням і захистом: оскількив радянському кримінальному процесі практично не було змагальності, остількитепер сторони змушені освоювати нові методики реалізації своїх прав у судовомурозгляді [91].
Тому скоріше завсе, на наш погляд, річ зовсім не в тому, що «народ не готовий», а в тому, щопрофесійне співтовариство юристів чинить опір змінам у власній діяльності. Цеопір цілком природний і зрозумілий. Спосіб діяльності в інквізиційному процесіне перетікає плавно в новий професіоналізм у процесі змагальному, і замістьтого, щоб робити основний акцент на підготовці і перепідготовці юристів допраці в нових умовах, проблема вуалюється розмовами про неготовність населення.
Таким чином,український суд присяжних необхідно розглядати не тільки як елемент судовоїсистеми, а й як інструмент судової реформи. Призначення українського судуприсяжних у рамках судової реформи – служити засобом розвитку змагальногоправосуддя і нової правосвідомості в кримінальному судочинстві. Суд присяжних –правова школа не тільки для населення, а й насамперед для професійних юристів.Хочеться сподіватися, що правосуддя України, як і правосуддя інших країн континентальноїЄвропи, які зберегли або відродили класичну форму суду присяжних, усуне такінедоліки кримінально-процесуальної діяльності професійних суддів: по-перше,професійну деформацію суддів при сприйнятті обставин справи; по-друге,ігнорування процедури розгляду кримінальної справи, осмисленість дотриманняякої за наявності непрофесійних суддів стає не просто формальною вимогою, анагальною потребою; по-третє, недоліки в дослідженні доказів, ігноровані черезвідсутність спеціальної процедури виключення недопустимих доказів; по-четверте,недоліки професійного внутрішнього переконання, що формується з обвинувальнимухилом; по-п’яте, скорегує суддівську позицію, залежну від кримінальноїполітики держави; по-шосте, підвищить особистісну відповідальність професійнихсуддів за прийняті в судовому розгляді рішення [49, с.34]. 1.2.2 Судприсяжних в механізмі забезпечення прав та обов’язків людини в кримінальномусудочинстві
КонституціяУкраїни передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддячерез народних засідателів і присяжних (п. 4 ст. 124), що правосуддя в Україніздійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателіі присяжні (ч. 1 ст. 127), а також, що судочинство провадиться суддеюодноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129).
Ці конституційніприписи не тільки відтворені в Законі України «Про судоустрій України» від 7лютого 2002 р. (ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 58), але й конкретизовані в йогоположеннях про те, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненніправосуддя є їхнім громадянським обов’язком (ч. 3 ст. 5). Закон окреслюєправові шляхи залучення до судочинства не тільки народних засідателів, але йприсяжних, визначає їх правовий статус, критерії добору тафінансово-матеріальні умови їх діяльності (глава 10, ст.ст. 65-72).
Виходячи зізмісту Закону, народні засідателі і присяжні є громадянами України, які увипадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійсненняправосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участьнароду в здійсненні правосуддя (ст.ст. 65, 68 Закону). Водночас, на відміну віднародних засідателів, які вирішують у складі суду справи разом із професійнимисуддями, і під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді(частини 1 та 2 ст. 65 Закону), присяжні залучаються до здійснення правосуддя(ч. 1 ст. 68 Закону), але при цьому не наділені статусом судді.
Закон встановлюєрізні вікові вимоги до народних засідателів (досягнення 25 років) і присяжних(30 років). На прийняття законних судових рішень та запобігання корупціїспрямовані встановлені Законом обмеження щодо певних категорій осіб, які неможуть бути занесені до списків присяжних і народних засідателів (ч. 2 ст. 66).
Гарантіїнезалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені Законом,поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання нимиобов’язків щодо здійснення правосуддя (ч. 2 ст. 72 Закону). Це означає, щонародні засідателі та присяжні є незалежними від будь-якого впливу, нікому непідзвітні і підкоряються тільки законові, їм забезпечується свободанеупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішньогопереконання, що ґрунтується на вимогах закону.
Прогресивноюзміною в законодавстві є виплата винагороди та відшкодування інших витратнародним засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді.
Стаття 31 Законупередбачає, що суди присяжних діють у загальних апеляційних судах, а отже,розглядатимуть кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальнийзакон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічногопозбавлення волі.
Водночас, дотепернемає встановленого порядку розгляду справ судом присяжних, і вирішення цихпитань залежить від правової позиції законодавця [62].
Новий КПК міститьглаву 47, в якій визначені особливості провадження в суді присяжних.Передбачається, що суд присяжних за клопотанням обвинуваченого розглядатимекримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачаєможливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в складіпрофесійного судді (головуючого) і семи присяжних. Передбачається приведенняприсяжних до присяги. Вони виноситимуть вирок, відповідаючи на два основнихзапитання, поставлених в опитувальному листі: 1) чи мало місце діяння, увчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винуватий підсудний у вчиненніцього діяння. Якщо підсудний визнає себе винуватим, ставиться питання про те,чи заслуговує він полегкості. Вердикт вважатиметься прийнятим, якщо завідповіді на кожне з основних питань проголосувало не менше 5, а за відповідіна окремі питання – не менше 4 присяжних. Проект деталізує порядок розглядусправи присяжними та інші процесуальні положення.
Сучаснівчені-юристи та практики активно сперечаються щодо доцільності впровадженняінституту суду присяжних в Україні. Повертаючись до минулого, то ми бачимо: цейінститут запроваджено тоді, коли в державах існувала монархічна формаправління, і конституція мала декларативний характер, а вся влада буласконцентрована в руках однієї особи. Суд присяжних та притаманні йому процедурипокликані були зменшити тиск карального апарату влади /держави/ на здійсненняправосуддя.
КонституціяУкраїни передбачила таку форму судочинства, як суд присяжних, але, водночас,законодавець не зобов’язав створити цей інститут саме в цей період і не вказавточну дату його створення в майбутньому. На наш погляд, вводячи ці статті доКонституції України, законодавець передбачав створення суду присяжних у час,коли економічно-політичні відносини в державі стабілізуються, тобто, колидержава забезпечить першочергові права громадян на працю та на відповідну їїоплату. На нинішньому етапі розвитку економіки нашої держави це право сповна нереалізується. Населення багатьох регіонів країни змушене в пошуках роботивиїжджати за межі держави. Статистика стверджує, що це переважно людивиробничих професій, які в силу свого соціального статусу підлягають найменшомувпливові з боку чиновників. Це означає, що до складу присяжних будутьзапрошуватись люди, які працюють в органах державної влади, а це дасть змогудержаві впливати на їхню думку.
При нинішніхсоціально-економічних умовах в Україні проведена велика робота щодо завершеннябудівництва інститутів судової влади, які покликані забезпечити незалежністьсуддів (суду) при вчиненні ними правосуддя від будь-якого впливу держави тапосадових осіб, що дає підстави сподіватись на справедливе та об’єктивнеправосуддя. Практика доводить, що процес змагальності між адвокатом тапрокурором на процесі за участю присяжних засідателів будується рівною мірою,як на оголошенні фактів слідства, так і на емоційному впливові на присяжних. Мипогоджуємось з думкою тих правознавців, які вважають, що суд присяжнихпереважно спрямований на визначення вини підсудного. Отже, в цій ситуації доляпідсудного безпосередньо залежить від красномовства захисника, його вміннявплинути на психологію присяжних [62].
Виходячи ізоб’єктивних та суб’єктивних причин, діяльність цього інституту судочинстваполягає в найбільш повному забезпеченні прав підсудного. Права та інтересижертв злочинів у даній формі судочинства належним чином не реалізуються. Те, щокорпус присяжних формується із людей, у яких відсутні правові знання, і єдоказом того, що кожен із них у процесі визрівання власної думки щодо винипідсудного керується логікою захисника та прокурора, головних учасниківпроцесу, і власними емоціями. Ми переконані, що зазначений інститут не завждиможе бути справедливим і об’єктивним, оскільки він не може однаковою міроюзахистити права підсудного та потерпілого.
Ще одне можливепорушення принципу рівності прав потерпілого та підсудного: клопотати пророзгляд судом присяжних вправі лише підсудний.
Рівеньправосвідомості українських громадян залежить від ЗМІ, в яких часто об’єктивно,а іноді й суб’єктивно населенню нав’язується думка про нездатність органудізнання та досудового слідства належним чином підготувати матеріали справи досудового розгляду. Присяжним теж притаманні подібні настрої, оскільки вони єчленами того самого суспільства і відчувають на собі вплив тих само ЗМІ.
Розгляд справсудами присяжних ускладнить організацію судових засідань, позаяк зібрати великукількість людей у судове засідання проблематично. Справи, які розглядаютьсясудами присяжних, не прості. Цілком справедливо вони передбачають великукількість учасників, і забезпечення своєчасної явки свідків, потерпілих,підсудних, експертів, спеціалістів та інших осіб уявляється нелегкою справоютому, що переважна частина наших громадян у пошуках роботи виїжджає за межіпостійного місця проживання. Ці обставини лише призведуть до збільшеннякількості відкладених справ, розтягнення строку їх розгляду, викличуть штучненезадоволення та недовіру потерпілих до правосудця загалом. Потрібно врахуватиі той факт, що громадяни, які потерпіли від злочину, при таких умовах будутьнести додаткові матеріальні та моральні збитки. У зв’язку з важливістюбезперервності процесу необхідні перерви між судовими засіданнями лишенегативно позначаться на сприйнятті й оцінці доказів присяжними і ускладнятьможливість зібрати самих присяжних.
Суд присяжнихнеобхідно вводити у кримінальне судочинство України з урахуванням особливостейнаціональної правової системи. При створенні такого інституту слід урахуватидосягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні тафінансові можливості держави. Саме тому, на наш погляд, законодавець,закладаючи цей інститут у Конституцію України, передбачав можливість створеннясуду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі не простостабілізуються, а перейдуть на вищий щабель розвитку. 1.3 Значення суду присяжних як комплексного теоретико-правового інститутудля системи змагального кримінального судочинства
Закріплені вКонституції України 1996 р. презумпція невинуватості і принцип змагальності,процесуальні гарантії яких визначено в кримінальному судочинстві, реальнореалізовуватимуться саме в суді присяжних. Це, в якомусь сенсі, стане приводомі стимулом для реформування професійної правосвідомості правозастосувачів.Однак зміни в законодавстві самі по собі ще не здатні швидко і кардинальнозмінити професійні стереотипи і способи діяльності суддів, прокурорів,адвокатів. Адже нові форми діяльності завжди натикаються на «… корпоративнийопір фахівців, чиї професійні навички сформовано в інших ідеологічних умовах,що визначили психологічні механізми, які детермінують індивідуальні стилідіяльності» [47, с.35].
Порівняльно-правовідослідження інституту присяжних за кордоном дозволяють відтворити проблемнукартину реального стану справ і намітити орієнтири для його вдосконалення.Гадаємо, що доводи прихильників неприйняття суду присяжних вичерпали себе черезїх подальшу неконструктивність, оскільки конституційна реальність вимагаєстворення і функціонування в Україні суду присяжних. І це об’єктивнареальність, яку слід ураховувати.
Звичайно ж, усучасному правосудді в Україні сталися позитивні зміни. З’явилися професійнісудді, для яких принцип змагальності процесу став парадигмою справжньогоправосуддя. Однак професіоналізм, що формується, вступає в суперечність зістарою в цілому системою праворозуміння інших суддів, детермінованою не стількиіндивідуально-психологічними характеристиками окремих суддів, скількиособливостями професійної спільності, її мислення, цінностей, установок, атакож традицією і контекстом діяльності. «Радянський процес» продовжує діяти,суд присяжних – усього лише маленьке екзотичне утворення» правової реальності [47,с.15].
Це означає, щосуд присяжних цікавить нас ще й з погляду проблем кримінального судочинства вчастині, що стосується професійного суддівського менталітету (мислення,цінностей, установок). У юридичній літературі досить серйозно дискутуєтьсяпроблема цінності судової влади, у тому числі і через підвищення професіоналізмуі ціннісних установок юристів, серед них – юристів, які здійснюватимутьдіяльність у суді присяжних.
Опір новаціям –доволі поширений феномен. Однак його не можна зводити лише до психологічнихпричин. Чинять його не тільки люди, чинить «система». Імплементація в неїпринципово нового елемента викликає системні ефекти відторгнення абоперекручування. Одним із напрямків цього дослідження є організаційно-правові тапсихологічні процеси, що відбуваються між професійними суддями і присяжними, включенимив судову діяльність.
Для виокремленняпроблемних ситуацій, що виникають при організації суду присяжних, можназастосувати підхід, запропонований С.А.Насоновим і Л.М.Карнозовою [47, с.25],який полягає в тому, що, по-перше, за точку відліку приймаються сутніснівластивості суду присяжних як форми судочинства, і, по-друге, суд присяжних –це елемент перетворюючої діяльності суспільства і держави, продукт та інструментсудової реформи [88, с.3]. В останньому випадку підставою для виділенняхарактеристик суду присяжних служать загальні цілі, завдання і функції зміникримінального судочинства в Україні в конкретній історичній ситуації. При цьомумаються на увазі його характеристики, необхідні як засіб зміни кримінальногосудочинства, оскільки наявність в одній державі провадження у кримінальнихсправах у суді присяжних ще не означає, що це має застосовуватися в кожнійдержаві.
Суд присяжних якправовий інститут, як процесуальна конструкція існує в дійсності як соціальнийінститут, лише будучи включеним у контекст оновленої судочинної діяльності.Включення до закону норм, що регламентують порядок організації та процедурудіяльності суду присяжних, загалом не гарантує справедливого правосуддя. Крімцього, реформуватися мають праворозуміння професійних суддів і правосвідомістьусього суспільства.
Суд присяжних,отже, не можна включити до судочинства України, не торкнувшись суті останнього,оскільки його діяльність базується на доктрині, радикально відмінній відрадянської кримінально-процесуальної доктрини, і припускає іншу правозастосовнупрактику [118, с.294]. Звідси призначення суду присяжних, як власне і відповідьна питання, чи потрібний Україні суд присяжних, визначається цілямиреформування судочинства і перетворення професійного суддівського мислення.Очевидно, що суд присяжних для «старого» кримінального судочинства, мислення іпрофесіоналізму, безумовно, поганий. Мало сенсу й в обговоренні питання, про течи дозріла Україна для введення в нас суду присяжних. На нашу думку, обговорюватислід проблеми, що повинні вирішуватися в України з уведенням цього інституту.
Суд присяжних –це породження судово-правової реформи, здійснюваної в Україні. Основнийпозитивний орієнтир реформи – автономізація судової влади в житті суспільства.Така автономізація і є реальне, а не декларативне утвердження самостійноїсудової влади, заснованої на принципах верховенства права, неупередженості,незалежності, змагальності, презумпції невинуватості, публічності та ін.Основне питання реформи стосується механізмів їх реалізації: за рахунок чогозазначені принципи можуть бути переведені з рангу теоретичних та ідеологічнихпостулатів у практичні і впроваджені в національну судову практику? Для цього,з одного боку, потрібна була їх нормативізація, а з іншого – специфічний органсудочинства, що перешкоджає девальвації нових процедур. Суд присяжних і єпроцесуальною конструкцією, якій усі ці характеристики «притаманні». У цьомувідношенні призначення суду присяжних у сучасній Україні полягає в тому, щобпослужити органом становлення незалежного, змагального правосуддя. У судіприсяжних процедурно відпрацьовується технологія змагального процесу, якавідповідно до Конституції України повинна бути реалізована й в інших формахсудочинства, і одночасно формується правова ідеологія, що базується напроцесуально гарантованій презумпції невинуватості. Саме цю обставину нерідкоігнорують критики суду присяжних, зміщуючи акцент з аналізу проблем соціальноїі правової сутності суду присяжних до обговорення його зовнішньоїхарактеристики – чи добре судять присяжні порівняно з професійними суддями.
Суд присяжних завжди народжується в умовах гострої полемікийого прихильників і супротивників. Якщо прихильники введення суду присяжнихнаводять теоретичні аргументи, нагадуючи, для вирішення яких проблем вінуводиться, то противники наводять реальні факти помилкових рішень судуприсяжних. Такими фактами служить в основному велика кількість виправдувальнихвердиктів присяжних. Крім того, діяльність суду присяжних породжує безліч загальносоціальнихпроблем. Саме нерозв’язаність багатьох організаційних і процедурних питань, щочасом вимагають законодавчих рішень, породжує у суспільстві дискусії пронеприйнятність цього інституту, його безцільність [51, с.182–195].
Конституція України, закріпивши в ст. 124 положення про те,що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народнихзасідателів і присяжних, проголосила тим самим створення в Україні судуприсяжних.
Конституційна вимога про створення суду присяжних в Україніпородила в юридичній теорії чимало дискусій. На наш погляд, це пов’язано з тим,що жодний інститут судової реформи не посягнув так, як суд присяжних, натрадиції радянського кримінального процесу і особливо на професійну юридичнусвідомість. На жаль, суспільство не включено в обговорення проблем судуприсяжних.
І хоча на перший погляд суспільству ніби байдуже, який унього суд, але, як показує практика діяльності судів присяжних у РосійськійФедерації, кількість клопотань обвинувачених про розгляд їх справ судом присяжнихз кожним роком зростає.
судприсяжні судочинство
Розділ ІІ. Умови ефективного функціонування суду присяжних2.1 Соціально-політичні умови впровадження інституту суду присяжних всистему змагального кримінального судочинства
Суд присяжнихфункціонує впродовж багатьох століть у різних державах світу незалежно від їхправової системи, як було зазначено раніше. В той же час, розкриваючи питаннястановлення і розвитку даного інституту відзначимо, що суд присяжних,незважаючи на свій космополітичний характер, має свої відмінні особливості укожній з держав, хоча в основі діяльності полягають загальність та єдність метиі завдань його призначення.
Суспільнесприйняття суду присяжних постійно балансує на межі від схвальних відгуків догострої критики, наслідком чого є або запровадження суду присяжних, або йогоскасування. Така неоднозначність у підході до діяльності даного інститутувикликає ряд запитань, а отже, і необхідність дослідження таких процесів.
Суд присяжнихстав об’єктом недовіри і гострої критики внаслідок таких приписуваних йомунедоліків, як інтелектуальна неспроможність пересічних громадян правильнооцінити докази і всі обставини по справі через відсутність юридичної освіти;використання маніпуляційних технологій з боку адвокатів, прокурорів і навітьсуддів дозволяє схиляти присяжних засідателів до прийняття необхідного рішення; необ’єктивність присяжних, щозумовлена перерахованими вище недоліками, призводить до необґрунтованихвердиктів, в той час як незалежність суддів і підпорядкування їх лише законуавтоматично виключає можливість будь-якого впливу соціальних, політичних, економічнихта інших чинників на прийняття суддею рішення. Також суд присяжних визнаєтьсянебажаним інститутом внаслідок його неефективності, що проявляється у більших витратах часу натакий судовий процес, та високої вартості процесів за участю суду присяжних.Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне самостійно проаналізувати всіці аргументації, спираючись на досвід таких провідних держав світу, як Англія,США, Франція і РФ.
Деякі юристиставлять під сумнів спроможність присяжних засідателів як пересічних громадян,що не володіють належною базою юридичних знань, розібратися у досить складнихправових категоріях таких, як, наприклад, належність і допустимість доказів,питання кваліфікації вбивства – співучасть, сильне душевне хвилювання,необхідна оборона та перевищення її меж тощо, в яких часом важко розібратисянавіть судді з великим стажем роботи. Однак питання, хто здатен більш правильновирішувати кримінальні справи (професійні судді чи присяжні), на думку К. Міттермайєра,слід ставити наступним чином: чи має суд присяжних такі чесноти, які бслугували запорукою того, що при вирішенні питання про винуватість присяжнізасідателі можуть дати більш відповідний вимогам матеріального права вирок, ніжколегія професійних суддів [71, с. 505].
Вважається, щопитання факту і права досить сильно взаємопов’язані. Критики суду присяжнихроблять із даного положення висновок про те, що така взаємопов’язаністьпороджує певні труднощі, оскільки для вирішення цих питань недостатньо одногожиттєвого досвіду, потрібні правові знання, які може мати лишеюрист-професіонал. Дана проблема ускладнюється, на їх думку, також складністюукраїнського законодавства і недосконалістю юридичної техніки, внаслідок чогоположення закону потребують численних роз’яснень Пленуму Верховного СудуУкраїни і науково-практичних коментарів, які широко використовуютьсясуддями-професіоналами [65, с. 6].
Складністьрозмежування питань права і факту визнають також і прихильники судочинства заучастю суду присяжних, але розглядають її дещо в іншому аспекті. Вважається, щоприсяжні засідателі беруть, хоча й опосередковано, активну участь у вирішенніпитань права: щоб суддя міг визначити міру покарання, спершу слід визначитиюридичний характер діяння, тобто, чи дійсно воно відповідає ознакам вказаного узаконні злочину [16, с. 220]. Так само і професійний суддя вирішує, на думку деяких дослідників, нелише питання права, але і факту – чи є допустимими ті чи інші докази. Якпоказує сучасна практика судочинства США, у деяких штатах присяжні мають правовирішувати не тільки питання факту, але і права. Внаслідок певних труднощів привирішенні правових питань допоміжним засобом для присяжних є методикаінструктажу, що затверджується верховним судом відповідного штату. Більше того, з метою визначенняспроможності присяжних виносити правильні вердикти у 1966 р. у США провелидослідження, згідно яким мали встановити наскільки рішення присяжнихвідрізняються від рішень суддів по тим же справам. При вирішенні кримінальнихсправ думки професійних суддів і присяжних засідателів співпадали на 78 %,однак 19 % становили справи, де присяжні виправдали, а судді професійні винеслиб обвинувальний вирок, та 3 % становили справи, де присяжні винеслиобвинувальний вердикт, а судді виправдали б. Що стосується цивільних справ,думки професійних суддів і присяжних розходилися приблизно на 22 %: 12 %становили справи, де присяжні виносили вердикт на користь позивача, а суддявідповідача, та 10 % становили справи, де суддя приймав сторону позивача, априсяжні відповідача [5, с. 18-19].
Психологічнідослідження показали, що у випадку розходження думок між суддею і присяжнимивисновки присяжних могли б бути точнішими. В той же час рішення, якіприймаються групою осіб більш вірні, ніж прийняті одноособово, внаслідокдинаміки, що властива прийняттю групових рішень. Дослідження Барлунда, якийвивчав ефект групової динаміки на прикладі тестування силогічної здатностістудентів коледжу формулювати основу для винесення рішення, показали, щоіндивідуальні рішення найкращих студентів були менш задовільними, ніжрезультати групи слабких студентів. Таких студентів-відмінників відволікала їхемоційність. Наявність же у членів групи різних емоційних реакцій дозволилавиправити тих, у кого починали проявлятися зайві емоції, або ж збалансувати їхсприйняття іншою емоційною реакцією.
Неефективністьдіяльності суду присяжних вбачається у затягуванні розгляду справи по сутічерез процедуру підбору присяжних і неможливості взагалі передбачити результатсудової тяжби внаслідок їх участі у справі. Беззаперечним є положення про високувартість процесів за участю суду присяжних: спершу кожен присяжний проходитьдопит і, якщо йому не було заявлено відвід, приносить присягу та бере участь усправі. Відвід може бути заявлено тільки до принесення присяги. Ця процедураможе тривати іноді не один місяць і вимагає зайвих витрат. Крім того обов’язок присяжногозасідателя оплачується і вимагає компенсації всіх витрат, пов’язаних з йоговиконанням.
Стосовногалузевої компетенції суду присяжних, зменшення обсягу його юрисдикціївідбулося спершу у цивільному судочинстві. В Англії Закон 1933 р. просудочинство зменшив юрисдикцію суду присяжних у цивільному судочинстві.Відповідно до положень цього Закону, право вимагати участі суду присяжних прирозгляді цивільних справ обмежене випадками наклепу, дифамації, зловмисногосудового переслідування, незаконного ув’язнення, звідництва, ухилення відодруження, якщо тільки суд не вирішить, що судовий процес вимагатиме тривалоговивчення документів або такого розслідування обставин справи, яке виходить замежі компетенції суду присяжних. У США право вирішувати справу за участю суду присяжних у цивільномусудочинстві регулюється положеннями Сьомої поправки. Однак це право має бутизакріплено у конституції відповідного штату. Сьому поправку трактують такимчином, що дане право розповсюджується лише на «позови за законом», але не на«тяжби по праву справедливості». Тобто суд присяжних не залучається до розглядутих справ, що вимагають особливих засобів судового захисту, а саме: позов проотримання судової заборони, позов про розлучення, позов про порядок регулюванняособливих умов контракту. Однак суд присяжних бере участь при розгляді справпро спричинення майнової шкоди на суттєву грошову суму, порушення умовконтракту, що тягнуть фінансові втрати, при розгляді позовів про відшкодуваннязбитків у зв’язку з завданням тілесних пошкоджень і протиправним спричиненнямсмерті тощо.
Особливо рішучепроти залучення присяжних засідателів до розгляду цивільних справ виступаютьадвокати і страхові компанії. В основу їх обґрунтувань лягли факти присудженняприсяжними невиправдано великих сум на користь позивачів у справах пронанесення особистої шкоди. Однак прихильники суду присяжних звинувачують уцьому суддів, які вправі зменшувати розмір суми, що присуджується, чи вимагатинового судового процесу, але залишаються у таких ситуаціях пасивними [5, с.20-21].
У кримінальномусудочинстві також відбувається значне зменшення юрисдикції суду присяжних,однак воно має менший обсяг порівняно з цивільним судочинством. В Англії, заданими 1998 р., загальна кількість кримінальних справ, що розглядалися заучастю присяжних засідателів, становила менше 5 %, в новому столітті – 3 % відзагальної кількості справ у кримінальному судочинстві, що направляються в суд.Така зміна обсягу юрисдикції суду присяжних пояснюється декількома факторами.По-перше, велика кількість злочинів перекваліфікована у злочини, що становлятьменшу суспільну небезпеку і проступки, тому розглядаються магістратськимисуддями у порядку сумарного провадження. По-друге, більшість обвинуваченихвідмовляється від залучення присяжних засідателів до розгляду справи,зізнаючись у здійсненні менш тяжкого злочину.
В той же час зазаконодавством Англії обвинувачений продовжує мати право вимагати розглядусправи судом присяжних по всім злочинам, що передбачені загальним правом. Однакдумка обвинуваченого враховується не завжди. Так, якщо обвинуваченийвідмовляється від такого права, суддя самостійно вирішує чи буде справарозглядатися судом у сумарному провадженні, чи за участю присяжних. Отже, суд присяжнихзалишається судом, де розглядаються кримінальні справи про злочини, що маютьбільш високий ступінь суспільної небезпеки: державні злочини; злочини протижиття та здоров’я особи; злочини проти власності.
Слід окремовідзначити таку форму суду присяжних, як коронерське журі. Характерним дляданого виду журі є те, що вердикт є лише констатацією факту смерті на основідосліджених фактів й обставин справи, а не визнанням вини конкретної особи.Такий вердикт не обов’язково приймати одностайно, однак розходження в думкахмає становити не більше, ніж у 2 голоси. Вердикт не є актом віддання до суду,він разом з матеріалами дізнання передається до суду або прокурору. Однак,незважаючи на те, що присутність присяжних у кількості від 7 до 11 чоловік,сприймалася суспільством як гарантія об’єктивності висновків коронера пропричину смерті, у XIX ст. коронерське журі поступово стало втрачати своюзначимість внаслідок зростання повноважень поліції. Законами про кримінальнеправосуддя від 1977 р., про коронерів від 1980 р., про коронерське журі від1983 р. обсяг юрисдикції коронерського журі було настільки мінімізовано, щодеякі дослідники сприймають це як його повне скасування [40, с. 23].
Незважаючи накритику вердиктів суду присяжних та зменшення його юрисдикції, слід відмітити,що всі спроби скасувати даний інститут не були реалізовані. Результатидослідження показують, що позиція суду присяжних в Англії, США, Франції залишаєтьсяміцною, не виявлено наміру влади витіснити повністю даний інститут професійнимелементом: в Англії здатність присяжних засідателів розглядати кримінальнісправи про найбільш тяжкі злочини в цілому ставиться поза сумнівом, більшетого, англійський суд присяжних вважається основою буржуазної демократії; у СШАсуд присяжних відображає особливості специфіки американської системи цінностей;у Франції громадяни ставляться до суду присяжних позитивно в силу традиції [7,с. 44].
Сприятливий впливсуду присяжних має місце й у питанні зниження рівня корупції і хабарництва. Соціологічні опитування показують,що міцна позиція суду присяжних в американській системі судочинства єрезультатом недовіри американців до суддів, що зумовлено існуючими методами їхобрання і поганим функціонуванням судової системи. Право обвинуваченого бутисудимим судом присяжних вважається реальним захистом проти корумпованихобвинувачів і необ’єктивних суддів.
Отже, аналіздіяльності суду присяжних розкриває як недоліки, так і переваги судочинства заучастю суду присяжних, що спонукає ґрунтовно досліджувати середовище йогодіяльності з метою вироблення теоретичних розробок створення таких умов, які бсприяли його найбільш ефективному функціонуванню. Провести таке дослідженняможливо шляхом аналізу мети, з якою створюється інститут, і середовища, в якомувін функціонує найбільш успішно. Вважається, що можливість діяльностібудь-якого суспільно-політичного інституту зумовлюється в кожному суспільствінеобхідністю його органічного поєднання з іншими інститутами, відповідністюйого суті морально-етичним вимогам членів суспільства, а також рядом іншихумов, без яких цей інститут буде поступово відмирати.
Звертаючись дотеоретичних досліджень і напрацювань наших попередників з даного питання, атакож зауважень сучасних юристів, можна виділити ряд умов, які сприятимутьефективній діяльності суду присяжних.
Суд присяжнихможе функціонувати у будь-якій державі незалежно від форми правління, однак удержаві правовій, де має місце реальне визнання і нормативне закріпленняпанування правового закону і забезпечення законності. Враховуючи те, щозапровадження суду присяжних в Україні передбачається саме у сфері кримінальногосудочинства, слід зосередити увагу на якості кримінального,кримінально-процесуального та виправно-трудового законодавства, оскільки неможна сподіватися на адекватні вимогам законодавства вердикти суду присяжних,якщо право, що застосовується судом, буде супротивне совісті присяжних.
Законодавець зметою захисту приватних і публічних інтересів від злочинного посягання можеперейти межу справедливості, якою вона є у понятті народному, і закон будесуперечити поглядам суспільства на злочин і покарання. Враховуючи зазначенийнедолік законодавства, теоретики права стверджують про необхідністьзабезпечення адекватності міри покарання, що зазначена у кримінальному законі,ступеню суспільної небезпечності протиправного діяння, де наріжним камінням маєвиступати поняття справедливості саме в народному баченні. ПрийняттяКримінального кодексу, де теоретичні положення неузгоджені з такимизагальноприйнятими у суспільстві поглядами, зазвичай, як показує практика,створює перепони на шляху діяльності суду присяжних, що, в свою чергу, будевикликати невдоволення суспільства цим інститутом [19, с. 41].
В той час якпрофесійний суддя керується у своїй діяльності приписами закону, незважаючи нате, що закон може бути недосконалим чи несправедливим, присяжні засідателі необтяжені вимогами закону при постановленні своїх рішень і керуються лишепоняттям і почуттям справедливості, користуючись повною свободою як при визначеннідостовірності факту, так і визнанні діяння злочинним. Якщо закон, який їмроз’яснюють, недосконалий чи незрозумілий, або суперечить вимогамсправедливості, вони його ігнорують при розгляді конкретної справи, не даючийому застосування. Послідовність дій присяжнихзасідателів, що полягає в ігноруванні такого закону кожним новим складом судуприсяжних, змушує законодавця переглянути положення даного закону. Виходячи зцього, прихильники суду присяжних стверджують, що присяжні засідателі виконуютьу таких випадках коректуючу функцію, в той час як суд професійних юристів маєсвоїм рушійним началом виконання своїх повноважень у суворому дотриманні буквизакону: суддя зобов’язаний застосовувати такий закон, оскільки правнича функціяне входить в межі його повноважень. З іншого боку, правова вимога суворогодотримання закону має на меті обмеження свавілля судді.
Виходячи звищезазначеного, деякі науковці заперечували закріплення творчої ініціатививиключно за законодавцем, який не творить, а лише надає праву форму закону.М.Д. Сергієвський розглядав таку кореляцію дій законодавця і народу в аспектіправ більшості і меншості. На думку вченого, мірилом народної правосвідомості єпогляд більшості на те, чи є дане діяння порушенням правопорядку, чи ні, тобтощо більшість у даній державі буде вважати у даний час за правовий порядок, то іповинно охоронятися санкцією кримінального закону. Думка меншості, хоча може ібільше відповідати положенням теорії права, але не буде представляти собоюнародної правосвідомості, а тому не може слугувати основою правопорядку, щоохороняється кримінальним законом. Тому суд присяжних корегує законодавство, аотже, законодавча влада, яка виступає в ролі меншості, не може нав’язуватисвоєї думки [110, с. 84].
Оскількикримінальне правосуддя є вираженням народних поглядів про «праве» і «неправе»,суд присяжних, на думку О.Ф. Кістяківського, сприяє більш повному вираженнюнародних переконань про справедливе і несправедливе у кримінальній юстиції, акритика щодо неправомірності вердиктів має бути спрямована на адресузаконодавця, а не присяжних засідателів. Такий підхід аргументується тим, щопричина виправдання злочинців у більшості випадків полягає у надто суворомупокаранні, що не відповідає уявленням пересічних громадян про справедливість,чи небажанні піддавати особу, яка вперше оступилася морально, томунегативно-руйнуючому впливу, що існує у середовищі місць позбавлення волі,знаючи, в якому стані знаходяться заклади пенітенціарної системи. Лише за умовистворення ефективної і гуманної пенітенціарної системи можна досягнутизбільшення репресії вердиктів суду присяжних: присяжні засуджують, знаючи, щопокарання не є жорстоким, а спрямоване на перевиховання і виправлення злочинця.
Досліджуючипитання правосвідомості присяжних, О.М. Бобрищев-Пушкін вказував на те, що прививченні правосвідомості присяжних потрібно сприймати її результати яксоціальні факти позитивної якості, з якими слід рахуватися і законодавцю.Присяжні засідателі, як представники громадської думки, ігнорують закон, щоб вінтересах сторін – як потерпілого, так і обвинуваченого – здійснювати «судправий», тобто карати те, що дійсно шкідливе для суспільства, враховуючи нетільки порушення закону, але і тяжкість покарання. Дослідження О.М. Бобрищева-Пушкінапривело його до висновку, що вердикти присяжних – не випадковий результатнервової самовпевненості чи апатичного нерозуміння, оскільки закони, за якимидіє суд присяжних, мають науковий характер [11, с. 41-42].
Враховуючинедосконалість юридичної техніки, фахівці наголошують, що норми кримінальногозаконодавства мають бути сформульовані таким чином, щоб бути доступнимирозумінню громадян, не озброєних знанням правової теорії, науковими способамитлумачення закону, оскільки вердикт присяжних засідателів будується звідповідей на запропоновані професійним суддею запитання, що складаються зюридичних термінів, які містяться, зокрема, у Кримінальному кодексі.
На даний часзанепокоєння українських юристів викликає більше станкримінально-процесуального законодавства. Фахівці вважають, що суд присяжних,як форма змагального судочинства, не може діяти задовільно в режимі змішаногопроцесу, що запроваджений як у чинному КПК, так і в проекті. Даний проект невідповідає стандартам Ради Європи, гарантованих Європейською Конвенцією з правлюдини, та судовій практиці Європейського Суду з прав людини. Репресивністьданого проекту полягає в обмеженні можливості змагального дослідження доказів,відсутності принципу змагальності на стадії досудового слідства, натомістьзбережено принцип таємності, що робить докази, здобуті під час закритогослідства, неприйнятними для присяжних засідателів. Таким чином, фахівцівважають, що сподіватись на ефективну роботу суду присяжних за таких умов недоводиться [95,с. 82].
Однією з передумовдієвості кримінального закону є необхідність усвідомлення громадянами, що данийзакон надає реальні гарантії у розкритті злочинів і викритті справжніхзлочинців. Громадяни повинні усвідомлювати, що кожний з них зобов’язанийсприяти досягненню загальної мети – практичному забезпеченню справедливості.
Рушійним моментому діяльності суду присяжних виступають ідеї, що панують у певному середовищі.Для функціонування суду присяжних, в якому засідають люди з різних прошарків,потрібно, щоб у суспільстві були розповсюджені правові вчення про державу,законність, свободу та їх співвідношення. Отже, ефективна діяльність даногоінституту можлива за умови поваги членів суспільства до права, що представляєрезультат цілком сформованого юридичного побуту. Враховуючи специфіку слов’янськоїментальності щодо терпимості до злочину, яка, на думку Л.Є. Владимирова,близько межує з фаталізмом, вчений відмітив, що «саме там, де почуття обов’язкустановить енергійний мотив життя, там суспільство суворо ставиться до злочину,оскільки така суворість слугує на користь виправлення злочинця, асентиментальність є моральнісною індиферентністю» [19, с. 24].
По-друге,негативним чинником, що породжує таку індиферентність, є недолік організаціїматеріального забезпечення діяльності суду присяжних. Дане питання є проблемоюдля всіх держав, де функціонує суд присяжних, однак практичне його вирішенняочікує кращих часів. Українські юристи, аналізуючи дане питання, проводятьаналогію з проблемами діяльності інституту народних засідателів. Питаннянепристосованості приміщень судів для нормальної життєдіяльності інститутународних засідателів обговорювалося неодноразово, а стосовно діяльності судуприсяжних (більш чисельного) навіть не йдеться. Іншою проблемою, виходячи зузагальнених даних Верховного Суду України, є ігнорування значною частиноюнародних засідателів виконання покладеного на них законом обов’язку, щопризводить до повторного залучення тих самих народних засідателів до участі врозгляді багатьох справ. Причиноютакого уникнення є несплата народним засідателям їх середнього заробітку за часздійснення ними повноважень у суді за місцем основної роботи, а такожневідшкодування судами витрат на проїзд міжміським транспортом, винайманняжитла та добових. Трапляються випадки, коли деякі судді за свій рахунокоплачують проїзд засідателя. Наявна проблема матеріально-технічного забезпечення судів дає всіпідстави стверджувати, що оплата обов’язків присяжних засідателів буде такою жпроблематичною. Крім того, держава навряд чи буде спроможною встановити розміртакої компенсації, який задовольняв би всіх. За таких умов присяжні засідателіне будуть матеріально зацікавленими з’являтися до суду для виконання свогогромадянського обов’язку. У такій ситуації не допоможуть навіть заходиадміністративної відповідальності, що передбачені Законом «Про відповідальністьза неповагу до суду». Інший бік цієї проблеми становлять побоювання громадянбути звільненими з роботи через тривалу відсутність. Хоча у проекті новогоКримінально-процесуального кодексу України зазначається про недопустимістьзвільнення присяжного з роботи або його переведення на іншу роботу без йогозгоди під час виконання ним обов’язків у суді, що тягне передбачену закономвідповідальність винних осіб за грубе порушення законодавства про працю, однакнасправді такі порушення можуть стати масовими, особливо у комерційнихструктурах. Довести грубе порушення вимог чинного законодавства керівником установиі притягнути його до відповідальності досить складно, оскільки найбільш гнучкимприйомом у таких ситуаціях є посилання керівника на невідповідність особизайманій посаді чи неналежне виконання нею своїх функціональних обов’язків.Довести протилежне – досить складне завдання. На думку фахівців, законодавчеврегулювання процедури формування корпусу народних засідателів, як і присяжнихзасідателів, було побудоване за міжнародними принципами без врахуваннянаціональних особливостей. Так, наприклад, законодавством не передбачено прискладанні відповідних списків засідателів погодження кандидатур з роботодавцямиі трудовими колективами за місцем їх роботи. Враховуючи такі моменти вдіяльності юридичних осіб, як госпрозрахунок і самофінансування, існують реальніпобоювання зриву судових засідань, оскільки неявка присяжних засідателів досуду, на думку багатьох юристів, буде масовою. Все це породжує негативне ставленнядо суду присяжних.
В той же часдеякі українські юристи, незважаючи на наявність таких проблем, все одновважають, що не слід більше очікувати на кращі матеріальні умови, натомістьзапроваджувати негайно цей інститут і не вибірково, а в усіх областях держави. Можна не погодитися з такою думкою,оскільки залежно від якості забезпечення таких умов залежатиме якість рішеньприсяжних засідателів. Запорукою сумлінності присяжних має стати як вихованняпочуття моральнісного обов’язку, так і належне матеріально-технічнезабезпечення діяльності суддів і судів.
Ефективнадіяльність суду присяжних можлива, якщо забезпечена індивідуальна свободачленів суспільства. Тому наступною умовою є необхідність забезпечення особистоїбезпеки присяжних засідателів. При вирішенні кримінальних справ, які інодімають політичний характер, присяжним необхідно почуватися безпечно таусвідомлювати, що свобода присяжного не зазнає ніяких посягань. Практикапоказує, що мають місце як погрози здійснити розправу над засідателями, так іреальне заподіяння шкоди майну і життю особам, які виконували свійгромадянський обов’язок.
Ще однієюнеобхідною умовою ефективної діяльності суду присяжних є відсутністьсоціально-політичного протистояння між різними верствами і групами суспільства.Як зазначали наші попередники, якщо суспільство поділено на два ворожі станивнаслідок політичної, етнічної, расової чи релігійної боротьби, там важкосподіватися на правильне функціонування народного суду. Такі приклади репрезентує історіястановлення і розвитку суду присяжних у Франції часів державних переворотів. УСША крізь увесь історичний розвиток суду присяжних червоною ниткою проходитьпроблема расової дискримінації як по відношенню до присяжних (обмеження правтемношкірих громадян щодо участі у здійсненні правосуддя), так і дообвинувачених чи потерпілих (необ’єктивність й упередженість щодо захисту правцих осіб). Запорукою неупередженості присяжних має стати виховання почуттязаконності та моральності, що повинні домінувати над почуттям своєї могутностісудити та вирішувати долю іншої людини. В іншому випадку, інститут судуприсяжних перетвориться, на думку Л.Є. Владимирова, на школу безправності ісвавілля [19, с. 20].
Отже, всівищезазначені умови досить важливі та тісно переплітаються між собою. Для повноцінногостановлення суду присяжних в Україні необхідно визначити, чи створені всівищезазначені умови в нашому суспільстві для запровадження й ефективногофункціонування даного інституту. Українські юристи слушно зазначають, щомеханічне копіювання певних положень зарубіжного законодавства без урахуванняособливостей політичного й економічного розвитку нашої держави, національнихправових традицій, розвідок вітчизняної юридичної науки, а також особливостейментального забарвлення нашої суспільної психології, не буде для нас корисним. 2.2 Економічні та соціально-культурні чинники ефективності судуприсяжних 2.2.1 Проблемиформування колегії присяжних засідателів
Під організацією суду присяжних слід розуміти діяльність іпроцедури, відповідно до яких, по-перше, здійснюється відбір громадян длявиконання функцій присяжних; по-друге, перевіряється відповідність цих осібвимогам, встановленим у законі до присяжних; по-третє, присяжні викликаютьсядля відправлення правосуддя. Крім того, у це поняття включаються всі іншіорганізаційно-правові аспекти, що виникають у період виконання ними своїхобов’язків (надання послуг і приміщення для присяжних; використання часуприсяжних; компенсація витрат присяжним; забезпечення безпеки присяжних).
Присяжні відіграють важливу роль у системі правосуддяУкраїни. Ці громадяни привносять в суд життєвий досвід і ціннісні орієнтаціїсуспільства в цілому. Функції присяжних одночасно є почесними і повчальними.Для багатьох осіб ці функції часто є першим знайомством із системою правосуддя.Через те існує потреба в розробленні науково-практичних методів роботи зприсяжними, які враховували б як питання, що цікавлять присяжних особисто, такі вимоги, що ставляться законом до присяжного. Ефективна організація судуприсяжних дозволить знизити витрати, пов’язані з розглядом справ цим судом ізначною мірою сприятиме при цьому підвищенню авторитету судової влади всуспільстві.
Організація суду присяжних повинна починатися з процесувідбору присяжних. Процес відбору присяжних містить у собі декілька етапів.
На першому етапі голова апеляційного суду відповідноїобласті складає список на підставі списків виборців. В Україні, на відміну відінших країн, немає необхідності використовувати які-небудь інші списки,наприклад, реєстрацію осіб, що одержали права водія, оскільки історичноактивність виборців завжди була високою і найбільш повними списками осіб, щопроживають на відповідній території, є списки виборців.
На другому етапі комісія з уповноважених представниківсуду, органів юстиції і відповідної ради, склад якої затверджується головоюВерховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київськими таСевастопольським міськими головами, формує список присяжних.
На третьому етапі список присяжних затверджується рішеннямвідповідної ради – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної ради,Київської і Севастопольської міських рад.
Списки присяжних апеляційних військових судів за поданнямголів цих судів формуються з числа військовослужбовців, рекомендованих зборамивійськових частин та військових установ військових гарнізонів, розташованих натериторії, на яку поширюється юрисдикція апеляційного військового суду.
Від кожного гарнізону до списку присяжних включаються відп’ятнадцяти до двадцяти військовослужбовців, які відповідають вимогам ст. 69Закону «Про судоустрій України». Список присяжних апеляційного військового судузатверджується рішенням відповідної ради, на території якої розташованогарнізон.
Списки присяжних затверджуються не пізніше одного місяця здня одержання подання голови суду і в той же строк надсилаються до суду, атакож публікуються в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевоїради.
Списки присяжних затверджуються строком на чотири роки і переглядаютьсякожні два роки (ст. 68 Закону «Про судоустрій України»).
Серед найбільш гострих проблем, пов’язаних зі складаннямсписків присяжних, слід виділити:
– складаннясписків присяжних і проблему обчислення необхідної кількості присяжних;
– формуваннянайбільш оптимальної системи органів, що здійснюють складання списківприсяжних;
– порядокскладання списків присяжних;
– порядок поданняі розгляду заяв громадян про неправильності у списках присяжних;
– визначенняформи даних у списках присяжних.
Цікавим длявдосконалення сучасної процедури складання списків присяжних є досвід Франціїчасів Наполеона. Французьке законодавство передбачало щорічне складаннязагальних і запасних списків присяжних засідателів. Так, департаментськийсписок містив від 400 до 600 присяжних (по 1 чоловіку на 500 жителів), адепартамент Сени – 3000 чоловік. Таким чином, закон установлював точнукількість осіб, що підлягали внесенню до списків, а не віддавав вирішення цьогопитання на відкуп суддівському корпусу.
У сучасних зарубіжнихправових системах процедура формування списків присяжних, аналогічна російськійдореволюційній, діє в Австрії.Згідно із Законом про реєстрприсяжних і шеффенів, муніципальна комісія складає список на 4 роки. З ньогорайонна комісія відбирає найбільш придатних осіб і подає список цих осіб головісуду першої інстанції. Затверджений ним реєстр стає початковим реєстром. Набазі початкового реєстру комісія при Вищому Суді потім формує річний реєстр, щоскладається з головного і додаткового списків (в останній включаються особи, щопроживають у найближчих околицях суду). Шляхом жеребкування річний реєстррозбивається на реєстр присяжних (для кожної сесії) і два реєстри для шеффенів(місячні) [15, с.34].
Перевага цієїмоделі очевидна: по-перше, немає необхідності складати явно завищені закількістю річні списки присяжних. У разі недостатності присяжних у річномусписку можна поповнити його із загального. А по-друге, голові суду не потрібнозайматися плануванням кількості присяжних на наступний рік.
Своєчасневиявлення осіб, не здатних швидко й ефективно включитися в діяльність колегіїприсяжних, і виключення їх з числа кандидатів у присяжні з метою формуванняякісного складу колегії з числа соціально зрілих, морально добропорядних ірозсудливих осіб забезпечуються за допомогою спеціальних організаційнихзаходів, насамперед шляхом складання списків присяжних згідно з вимогами ст.ст.66, 67, 69 і 70 Закону «Про судоустрій України» і перевірки апаратом судувідповідності вимогам закону кандидатів, включених до списків.
При складаннісписків присяжних, створюваних окремо по кожному району або місту області, доякого включаються тільки громадяни, що постійно проживають у місці знаходженнясуду присяжних, кандидатури присяжних відбираються шляхом випадкової вибірки зісписків виборців, складених до останніх виборів народних депутатів України порайонах або містах області. Слід зазначити, що до кандидатів у присяжні ставлятьсянабагато більш суворі вимоги, ніж до виборців. До списків присяжних невключаються особи, не внесені до списків виборців на виборах, що передувалискладанню списків присяжних, а також особи, що не досягли до моменту складаннясписків присяжних віку 30 років, які мають не зняту або не погашену судимість,визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними.
Соціальнийконтроль за дотриманням цих вимог до кандидатів у присяжні повиннізабезпечуватися такими організаційними заходами:
1) спискипублікуються в місцевій пресі для відома населення;
2) громадяни,представники підприємств, установ і організацій мають право звертатися докомісії з заявами про незаконне включення або невключення конкретних осіб досписку або про виключення їх зі списку, про інші неправильності у списку;
3) комісіяповинна розглядати заяви, що надійшли, і приймати рішення, які можуть бутиоскаржені в суд у порядку, встановленому цивільним процесуальнимзаконодавством;
4) комісіязобов’язана регулярно перевіряти і за необхідності змінювати списки присяжних,виключаючи зі списків осіб, що втратили право бути присяжними, і включаючи тих,хто був відібраний за поданням голови апеляційного суду додатково.
Закон «Просудоустрій України» зобов’язує громадян, посадових осіб державних органів,підприємств, установ і організацій подавати комісії за її запитом інформацію,необхідну для складання списків присяжних. За неподання такої інформації, атакож за подання неправдивої інформації зазначені посадові особи і громадянинесуть відповідальність, передбачену законодавством про адміністративніправопорушення.
Згідно з ст. 70зазначеного Закону зі списку присяжних виключаються на їх письмову заяву особи,не здатні швидко й ефективно включитися в діяльність колегії присяжних зрозгляду складних кримінальних справ і вироблення якісного (правильного ісправедливого) колективного рішення з питань про винність: особи, що неволодіють мовою, якою ведеться судочинство в даній місцевості; німі, глухі,сліпі та інші особи, які є інвалідами; особи, не здатні через свої фізичні абопсихічні вади, підтверджені медичними документами, успішно виконувати обов’язкиприсяжного; особи, що досягли віку 65 років; священнослужителі; керівники ізаступники керівників органів представницької та виконавчої влади; судді, прокурори,слідчі, адвокати, нотаріуси, а також особи, що належать до оперативного складуорганів внутрішніх справ і державної безпеки та інших правоохоронних органів.
Уявляється, щооскільки ці категорії осіб не здатні швидко й ефективно включитися в діяльністьколегії присяжних з об’єктивних причин, що обмежує їх здатність якісновиконувати обов’язки присяжного, то, як уже зазначалося, в інтересах правосуддяїх узагалі не варто було б включати до списків присяжних. Навряд чи виправдановирішувати питання про включення їх до списків залежно від того, чи захочутьвони звернутися з письмовою заявою про виключення їх із цих списків.
Особливо цестосується осіб, що страждають на психічні вади, підтверджені медичнимидокументами, оскільки такі вади можуть перешкодити їм критично оцінити своїможливості повноцінно реалізовувати права й обов’язки присяжного. Річ у тому,що будь-яка психічна вада так чи інакше пов’язана з певними аномаліями в тихсферах психіки, що утворюють інтелектуальний, емоційний, вольовий і моральнийпотенціал особистості, і тим самим обмежує суб’єкта, який має таку ваду, уздатності бути особистістю, що надійно виконує таку важливу соціальну роль, якприсяжний.
У кожномуапеляційному суді має бути план організації колегії присяжних, в якому описуєтьсяпорядок відбору присяжних. У плані має міститися посилання на відповіднийзаконодавчий акт, що є правовим джерелом, яким керується суд при відборуприсяжних.
Крім того, уплані зазначається, хто з апарату суду зобов’язаний здійснювати процедуру випадковоговідбору присяжних, а також містяться: рекомендації стосовно порядку здійсненняцієї процедури; джерела висування кандидатур, що включаються до списківприсяжних; порядок складання і ведення списків присяжних; порядок перевіркивідповідності кандидатів у присяжні вимогам закону; порядок виклику іпризначення присяжних для здійснення їх функцій, а також інші адміністративніаспекти діяльності присяжних.
Суди можутьзвертатися до цього плану в процесі розробки планів організації суду присяжнихв апеляційних судах.
Загальний змістплану може бути коротко наведено так.
а. Складання списківприсяжних:
1.Відповідальність за складання списків
Згідно з ст. 67 Закону«Про судоустрій України» відповідальність за складання списків присяжних несутькомісії, що діють на території, на яку поширюється юрисдикція відповідногосуду. Списки оновлюються один раз на два роки. Чисельність кандидатів покожному зі списків визначається головою відповідного апеляційного суду іпредставляється головою відповідної ради з огляду на зразкову кількістьприсяжних, які, за оцінкою суду, будуть потрібні для роботи в процесах укримінальних справах за участю присяжних протягом наступного року. Після цьогоголова відповідної ради встановлює і повідомляє головам міських і районних рад прочисельність тих кандидатів, яких кожний з них має представити йому з метоюскладання представницького централізованого списку присяжних.
При складанні списківнеобхідно, щоб у них було пропорційно представлене населення кожноїадміністративно-територіальної одиниці (району, міста тощо), що знаходиться натериторії, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.
2. Складання списків
Кандидатури присяжних,що включаються до списку, відбираються методом випадкової вибірки зі списківвиборців по кожній адміністративно-територіальній одиниці. Після складаннясписку з нього виключаються особи, що не відповідають вимогам ст.ст. 68 і 69Закону «Про судоустрій України». Список присяжнихзатверджується рішенням обласної та прирівняної до неї ради на сесії.
Потім списки необхідноопублікувати в місцевій пресі з метою ознайомлення з ними громадськості, атакож для того, щоб надати можливість у разі потреби оскаржити неточності,допущені в списках присяжних. Комісія в п’ятиденний строк повинна розглянутизаяву, що надійшла, і прийняти за нею рішення, причому відмова в задоволеннівимог може бути оскаржена у суд.
3.Запасний список
Крімзагального списку, на нашу думку, слід складати запасний список присяжних.Порядок відбору кандидатів для включення до запасного списку і ознайомлення зним громадськості аналогічний порядку, що діяв стосовно загального списку, зтим лише застереженням, що кандидати, які включаються до списку, повинніпостійно проживати в обласному центрі або в іншому постійному місці знаходженняапеляційного суду.
4. Передачасписків до суду
Після завершеннязазначених процедур комісія представляє суду остаточний загальний і запаснийсписки присяжних.
Списки присяжнихзгідно з ч.6 ст. 68 Закону «Про судоустрій України» затверджуються на строкчотири роки і переглядаються кожні два роки. Для реалізації цих законодавчихвимог необхідно розпорядженням Президента України затвердити «Рекомендації пропорядок складання списків присяжних». Судова адміністрація повинна їх видати інадіслати головам обласних рад і головам апеляційних судів, тобто тим, хтобезпосередньо відповідає за складання списків присяжних. Правила складаннясписків присяжних, встановлені в «Рекомендаціях», в основному мають спиратисяна норми закону, конкретизувати й доповнювати його.
Крім якомогабільш широких і доцільних умов для вибору в присяжні важливо також, щоб, зодного боку, складання списків здійснювалося належним чином, тобто щоб до їхскладу включалися дійсно здатні виконувати функції присяжного, а з іншого – щобусі спроможні несли цю повинність і не ухилялися від неї. Значною міроюправильне здійснення цього залежить від установи, якій доручається складаннясписків. Вона має складатися насамперед з осіб, які знають місцеве населення [32,с.94]. Визначення і створеннянайбільш оптимальної системи органів, що здійснюють формування списківприсяжних, – це проблема, на яку хотілося б звернути увагу.
Країни загальноїсистеми права, на відміну від континентальної, практично не знають такоїпроцедури, як складання спеціальними комісіями загальних, чергових і запаснихсписків присяжних. Дані зі списків виборців про громадян, що проживають упідвідомчому йому окрузі і відповідають вимогам, котрі ставляться до присяжнихзасідателів, заносяться в комп’ютер, який на основі спеціальної програми-доборуприсяжних друкує для розсилання анкети (форми) можливим кандидатам у присяжні.За діями комп’ютера стежать секретарі суду або самі судді. За результатамианкетування кандидати в присяжні запрошуються в суд. Аналогічну систему викликукандидатів у присяжні до суду закладено й в англійському законодавстві проприсяжних.
Ще одна проблема – визначення порядку складання списківприсяжних. Списки присяжних формуються шляхом випадкової вибірки на основісписків виборців останніх виборів. У «Рекомендаціях» слід запропонуватипроводити випадкову вибірку або арифметично (наприклад, заносити в присяжнікожного п’ятидесятого або сімдесятого), або з використанням комп’ютерноїпрограми. Причому для проведення випадкової вибірки присяжних з використаннямкомп’ютера можна використовувати комп’ютерні програми, засновані на різнихматематичних методах.
Як уже говорилосявище, функції комісії з первинного складання списків можуть бути занесені вкомп’ютер. Однак діяльність комісії виявляється необхідною при розгляді заявгромадян на неправильності включення до списків присяжних. Згідно з ст. 70Закону «Про судоустрій України» після того, як до списків занесено необхіднечисло громадян, що відповідають вимогам, котрі ставляться до присяжних, маєбути вирішене питання про осіб, що мають право на виключення зі списківприсяжних за їх заявою. З цією метою про складання загальних списків присяжнихкомісія повідомляє населення і протягом двох тижнів після цього допускає всіхбажаючих до ознайомлення з ними і розглядає заяви, що надходять. Заяви громадянпро включення (або невключення) до списків присяжних повинні розглядатися таабо задовольнятися, або відхилятися в місячний строк.
Одночасно зіскладанням загальних по районах, містах, областях списків присяжних очевидно,що комісія повинна складати запасний (по обласному центру) список присяжних, доякого включаються тільки громадяни, що постійно проживають в обласному центріабо іншому постійному місцезнаходженні відповідного суду. До запасного спискуприсяжних включається не більше однієї чверті від кількості всіх присяжних пообласті в цілому, що включаються до загальних списків присяжних. При складаннізапасного списку присяжних застосовуються ті самі правила, що й при складаннізагальних списків присяжних (ст.ст. 69, 70 Закону «Про судоустрій України»).
Аналізуючипроцедуру складання списків присяжних, необхідно пам’ятати, що проведенийаналіз – багато в чому теоретичний. Остаточний висновок про позитивні риси інедоліки існуючої системи формування загальних і запасних списків присяжнихможливо зробити тільки за результатами багаторічної практичної діяльності. Аледеякі рекомендації можна дати вже зараз: по-перше, видається за доцільне увестимодель складання загальних і річних списків присяжних; по-друге, наділитикомісії повноваженнями як щодо складання списків присяжних, так і щодовирішення питань неправильного включення (виключення) осіб зі списківприсяжних; по-третє, розширити перелік відомостей, що заносяться у форму, заякою вносяться дані до списків присяжних.2.2.2 Організаційне забезпечення діяльності суду
Відповідно доплану організації суду присяжних після складання списку присяжних секретар судурозсилає поштою всім кандидатам, переліченим у списку, кваліфікаційні анкетиприсяжних. Після одержання заповнених кандидатами кваліфікаційних анкет поштоюсекретар обробляє їх з метою виявлення тих кандидатів, що підлягаютьзвільненню, виключенню зі списку згідно зі статтями 68 і 69 Закону «Просудоустрій України», потім складає список таких осіб і передає його назатвердження судді. Після цього секретар поштою повідомляє зазначених осіб проприйняте рішення. У разі виявлення судом обставин, що вимагають виключенняособи зі списку присяжних, суд повідомляє про це відповідній раді.
Після складаннярозкладу судових процесів за участю присяжних кожний із суддів доводить цейрозклад до відома секретаря. Це повинно бути зроблено як мінімум за два тижнідо призначеної дати суду. Секретар суду, керуючись принципом випадковоївибірки, відбирає зі списку ту кількість присяжних, яка буде потрібна суддям упевні дати, і розсилає цим присяжним повідомлення про з’явлення до суду увідповідні дати. Письмовий виклик має бути вручено присяжному під розписку. Увиклику вказуються день, час і місце проведення судового засідання,формулюється пропозиція про з’явлення, а також указується на обов’язокприсяжного повідомити суд про причини нез’явлення [6, с.123].
Присяжний,викликаний для участі в судовому засіданні, з поважних причин може бутизвільнений головою суду від виконання обов’язків присяжного на підставіписьмової або усної заяви (ст.ст. 67, 70 Закону «Про судоустрій України»). Умайбутньому він може бути викликаний до суду для участі в інших судовихпроцесах.
Присяжний,викликаний до суду, але не відібраний для участі в судовому засіданні, можебути згодом знову викликаний до суду для участі в іншому судовому засіданні.
У Законі «Просудоустрій України» не встановлено, скільки разів на рік і який строк береучасть присяжний у розгляді справи. Очевидно, що присяжний може брати участь урозгляді не більше однієї справи в рік на увесь час розгляду цієї справи.
Після винесенняпостанови про призначення справи до розгляду суддя дає розпорядження апаратусуду про забезпечення з’явлення в дане судове засідання не менше дев’ятнадцятиприсяжних. Якщо справа привернула увагу засобів масової інформації і широковисвітлюється в газетах і по телебаченню, суддя повинен викликати більшеприсяжних, ніж звичайно, щоб гарантувати наявність відповідної кількостіпередбачуваних членів складу присяжних, з числа яких можна вибрати кандидатуридля об’єктивного і неупередженого складу суду присяжних.
У день, коливикликані присяжні з’являться в суд, вони зустрічаються із суддею, головуючим уданій справі, для короткої інформації і проведення добору присяжних відповіднодо процедури, що має бути встановлено в КПК України. Якщо після процедуриопитування і відводів присяжних залишиться менше семи, головуючий дає вказівкуапарату суду викликати необхідну кількість присяжних із запасного списку іоголошує перерву для їх виклику.
Громадянам слідпозитивно ставитися до участі в судочинстві як присяжні, вони повинні такожрозуміти, що ця діяльність одночасно надає їм права і накладає обов’язки.Важливо повідомити новим присяжним, що в їх розпорядження буде надана необхіднаїм інформація, що до них буде виявлено повагу й увагу і що вони є найважливішоючастиною системи правосуддя. Добре продумане орієнтування має велике значення ідає присяжним необхідну підготовку. Будь-яке орієнтування повинне матисправедливий і безсторонній характер.
Основнаінформація, додана до повідомлення про з’явлення в судове засідання, покликанаусунути непорозуміння й уникнути зайвих питань, що призводять до невиправданихвитрат часу. Це набагато доцільніше, ніж проведення основного орієнтування всуді. У перелік відомостей, що повідомляються, можуть входити такі: поясненняпроцедури, за допомогою якої ім’я даного громадянина було обрано для участі вскладі присяжних; повідомлення (довідка) для вручення за місцем роботи; час імісце з’явлення; місцезнаходження будинку суду (найкраще докласти карту-схему);відомості про розташування автостоянки і місцевий транспорт, на якому зручнішепроїхати до будинку суду; відомості про наявність обладнання для осіб зфізичними вадами або інвалідів; години роботи суду; передбачуваний розкладпершого дня засідань; передбачувана тривалість участі в судовому процесі;процедура і підстави звільнення від участі в судовому процесі; відповідальністьза нез’явлення без поважної причини за викликом до суду; порядок реєстраціїприсяжних, що з’явилися в суд для виконання своїх обов’язків; оплата праціприсяжного; форма одягу, що допускається; харчування присяжних у процесівиконання ними своїх обов’язків; перелік предметів, які присяжний можеприносити із собою в суд (наприклад, книги, журнали і т.д.); номери телефонів іадреси для одержання додаткової інформації.
Момент прибуттядо суду повинен бути обраний зручно для того, щоб працівники суду мали часпредставитися присяжним. Присяжний повинен одержати і прикріпити до одягупізнавальний значок з написом «Присяжний». Після цього присяжним надається уснаінформація і відбувається їх ознайомлення з друкованими і відеоматеріалами.Слід мати на увазі, що ефективність орієнтування знижується, якщо вонопродовжується менше однієї години. У видрукуваній брошурі та відеофільмі можеміститися інформація про такі аспекти судової процедури: який порядок доборуприсяжного перед слуханням справи і чому можуть виникнути різні затримки; колиповинен розпочатися судовий розгляд; у чому полягають обов’язки судді і якафункція присяжних; обов’язки співробітників суду; правила поведінки присяжних;роз’яснення заборони спілкування з особами, що не входять до складу суду, бездозволу головуючого, а також заборони не збирати відомості в справі позасудовим засіданням; опис дорадчої кімнати для присяжних і наданих у їхрозпорядження зручностей; опис і місцезнаходження кімнати присяжних; правилакористування кімнатою відпочинку присяжних; питання забезпечення безпеки(наприклад, місцезнаходження пожежних виходів); визначення необхідних юридичнихтермінів; відомості про суддю, якому доручено розглядати справу; роз’ясненняобов’язків обвинувача і захисника на процесі; опис процедури судового розгляду;знайомство з планом типового залу суду.
Слідом заознайомленням присяжних із призначеними для них основними відомостями суддя абопрацівник апарату суду може виступити перед присяжними зі зверненням, у якомуміститься подяка за готовність громадян брати участь у судовому розгляді якприсяжні і особливо виділяється роль складу присяжних як найважливішого чинникадля встановлення істини. Звернення такого роду звичайно досить коротке, і післянього присяжним представляються співробітники суду, до яких кожний із присяжнихможе звернутися по допомогу, і виділяється якийсь час для того, щоб вони моглипоставити питання співробітникам суду, відповідальним за роботу присяжних.
Після того якприсяжні займуть призначені для них місця в залі судового засідання, суддя можепопередити їх про те, що вони не мають права обговорювати хід слухання справи зким би то не було, а також про те, що вони зобов’язані повідомити суду пробудь-чиї спроби справити на них тиск (якщо такі будуть вжиті). Це короткезвернення покликане роз’яснити присяжним, яким чином вони можуть входити вконтакт із суддею та іншими працівниками суду.
Надання присяжнимвідповідних послуг і приміщень знижує тягар навантажень на них у процесі роботив складі колегії й одночасно сприяє збільшенню ефективності роботи. До спискунеобхідних послуг можуть входити: по-перше, транспортні послуги. Якщо громадськийтранспорт не дає можливості присяжним прибути в суд, слід подумати про те, яквони зможуть добратися до суду.
По-друге, місцявходу присяжних у будинок суду та їх реєстрації. Кількість людей, що входять доприміщення суду, досить велика. Тому місце з’явлення присяжних має бути чіткопозначене і відділене від місць входу публіки. Місце реєстрації має знаходитисяпоруч із приміщеннями для присяжних і бути достатньо просторим. Необхіднораціонально організувати процедуру реєстрації.
По-третє,приміщення для очікування і кімната відпочинку присяжних. У приміщенні дляочікування слід проводити інформування присяжних тривалістю близько однієїгодини. У разі, якщо одночасно в суді розглядаються декілька справ за участюприсяжних, імовірно, що їм доведеться якийсь час очікувати в кімнаті, коли їхвикличуть для участі в процесі. У зв’язку з цим присяжним слід надати низкузручностей і послуг, що повинні бути в приміщенні для очікування: столи істільці; туалетні кімнати; кімнату для куріння; ізоляцію від публіки та відінших приміщень суду; телевізор.
По-четверте,дорадча кімната для присяжних, з гарною вентиляцією і звукоізоляцією,розташована в безпосередній близькості до залу, в якому проходить розглядсправи. У цьому ізольованому приміщенні можуть знаходитися присяжні, що берутьучасть у розгляді кримінальної справи. Таке приміщення має бути поруч з кожнимзалом суду, в якому слухаються справи за участю присяжних. Обстановка в цьомуприміщенні має сприяти тому, щоб присяжні виносили об’єктивні рішення. У розпорядженніприсяжних повинен бути принаймні один секретар, котрий міг би надавати допомогуприсяжним як під час слухання справи, так і в процесі обговорення рішень. Такийсекретар має бути готовий негайно надавати послуги, як тільки присяжнівисловлять прохання про сприяння, однак він не може мати доступу усерединуприміщення під час проведення обговорень. Присяжні повинні перериватиобговорення рішення, якщо їм з будь-якої причини дозволено залишити приміщення.Супровід присяжних, які продовжують обговорювати рішення, що виноситься, наобід або в приміщення суду, слід здійснювати за допомогою працівників апаратусуду.
Устаткуваннядорадчої кімнати включає: письмове приладдя; туалетні кімнати; стіл для нарад істільці; відповідне освітлення для денних і вечірніх годин; прохолодні напої; упроцесі проведення наради зовні кімнати, безпосередньо біля її дверей, повинензнаходитися працівник апарату суду, який допомагає вирішити питання, що виниклив присяжних, і повідомити судді про необхідність пройти до залу суду.
Використання часуприсяжних має бути раціональним. Головуючий суддя має установити час, колипотрібна присутність присяжних. Судді повинні щодня розпочинати судочинство івідпускати присяжних у ці встановлені години, які, коли це можливо, повинні відповідатизвичайним робочим годинам у будні дні.
Присяжні неповинні залишатися в залі суду довше необхідного і їх слід відпускати, коли їхприсутність не потрібна.
Головуючийповинен установити щоденну годину, коли присяжні зобов’язані з’являтися в залісуду, і ця година має з дня в день залишатися незмінною. Робота юристів ісуддів з підготовки суду присяжних повинна бути завершена до цієї години, такщоб час очікування був мінімальним. Присяжні, що знаходяться в залі суду підчас заслуховування показань сторін, усвідомлюватимуть, що їм дійсно відведеноважливу роль у системі правосуддя, тоді як присяжні, котрі значний періодперебувають у чеканні, зроблять висновок про те, що їх присутність не потрібна.
Послуги присяжнихповинні компенсуватися. Щоб не допустити помилок або зловживань (наприклад,багаторазова оплата послуг одного присяжного, оплата послуг неіснуючогоприсяжного та ін.) необхідно розробити систему реєстрації часу прибуттяприсяжного і тривалості судового процесу.
Реєстрація явкиприсяжних являє собою першу можливість для перевірки правильності відомостей.Слід зобов’язати кожного присяжного в перший же день участі в роботі судуприсяжних пред’явити своє повідомлення про з’явлення в суд, а також здатизаповнену інформаційну анкету, прислану одночасно з повідомленням. Ці документиможна використовувати для реєстрації первинної явки присяжних. Кожномуприсяжному можна присвоїти номер для зручності обліку їх роботи в суді.
Час оплати послугприсяжних, очевидно, настільки ж важливий для них, як і розмір цієї оплати.Можна вважати, що оплата послуг протягом тижня після останнього дня присутностів суді буде досить швидкою, якщо тривалість перебування присяжного в суді неперевищує десяти днів.
У процесі роботисуду присяжних працівники апарату суду мають бути готовими відповідати напитання присяжних, що стосуються компенсації їх роботи в суді і можливихпроблем за місцем їх основної роботи.
При виконаннісвоїх обов’язків присяжні повинні бути ізольовані і захищені від публіки. Усіприміщення, призначені для використання присяжними, повинні бути розташовані,наскільки це можливо, осторонь від приміщень для публіки, так щоб присяжні немали контактів зі свідками, сторонами в судовому процесі або іншими особами.
Необхіднозобов’язати присяжних носити на одязі добре помітні пізнавальні знаки, щопозначали б їх належність до складу присяжних, сприяючи запобіганню неумиснихконтактів зі сторонами в судовому процесі або з іншими особами.
Працівники судутакож повинні носити легко помітні пізнавальні знаки, щоб присяжні моглизвертатися до них для з’ясування наявних питань або для якого-небудь сприяння.
По завершеннісудового засідання присяжних слід відпустити. Їх необхідно провести черезбудинок суду в супроводі працівника апарату суду і вивести назовні через вихід,де імовірність зустріти представників публіки буде мінімальною. Свідків іприсутню публіку необхідно затримати в залі суду, доки присяжні не залишатьбудинок суду.
2.2.3 Здоровий глузд та совість присяжних засідателей як інтелектуальната моральна засада ефективного функціонування суду присяжних
Дослідження зпсихофізіології показують, що елемент емоційності присутній при формуваннііндивідуальної думки стосовно певного питання у будь-якій сфері діяльностілюдини незалежно від роду діяльності, освіти і досвіду роботи у даній сфері, утому числі у сфері судочинства. Різниця у побудові судження людини, яка володієсукупністю спеціалізованих знань (юриста), і людини без таких знань(пересічного громадянина) полягає у тому, що для юриста кінцеві результатислугують критеріями оцінки поступово отриманого матеріалу, в той час якпересічний громадянин будує судження хронологічно.
Пересічнігромадяни, на яких покладено обов’язок судити людину, аналізують представленіперед ними факти і приймають рішення через призму етико-моральних норм шляхомвласного розуміння поняття справедливості. Прихильники суду присяжних вважають,що присяжним у такому випадку цілком достатньо здорового глузду і власногожиттєвого досвіду для того, щоб зрозуміти мотиви вчинення даного діяння,оцінити і вирішити як слід вчинити по відношенню до обвинуваченої особи.Оскільки судити іншу людину це нова і незвична для присяжних справа, вони, навідміну від судді, сприймають все досить чуттєво, вбачаючи у даній справі неодні жорсткі факти, а в першу чергу живу людину, таку, як вони самі. У такиймомент кожен з присяжних ставить себе на місце підсудного, намагається відчути,що керувало тоді цією людиною. Інший бік задачі суду присяжних має становитите, що при вирішенні справи присяжні засідателі також повинні поставити себе іна місце потерпілої особи чи родичів загиблої жертви злочину.
Для подоланнянегативного впливу фактора емоційності російські колеги пропонують правильноформувати лист з питаннями, який, вимагаючи відповіді на чіткі питання, маєпереводити свідомість від емоційних вражень до аналізу доказів [46, с. 108].
Якщо присяжнихзасідателів звинувачують у занадто великій сентиментальності, то у діяльностіпрофесійного судді відзначається такий недолік, як черствість і, можливо,підсвідома упередженість, що формується під впливом особливостей професійноїдіяльності. Дослідженнями з психологіїпрофесій встановлено, що особи, які постійно працюють з людьми, більше піддатніпрофесійній деформації, ніж всі інші. Така деформація виробляється у процесізвикання до однорідних ситуацій, що відтворюються у часі. В результаті звиканнядо стандартних ситуацій в особи формуються певні стереотипи, які за допомогоюнакопиченого професійного досвіду допомагають розв’язувати вищезазначеніситуації шляхом підставлення заздалегідь готових рішень-шаблонів. З одногобоку, наявність таких шаблонних рішень дозволяє достатньо швидко й ефективнодіяти у стандартних ситуаціях, скорочуючи процес пізнання. Однак, з іншогобоку, така стереотипізація суддівських оцінок впливає на сталі судження ішаблони, що заважають правильному сприйняттю доказової інформації, що, у своючергу, відображається на об’єктивності формування суддівського переконання ізумовлює суб’єктивізм у висновках. В результаті у суддівській психологіїпороджується налаштування на безумовну правильність тільки його оцінок інебажання співвідносити своє рішення з конкретною ситуацією, що виникає покримінальній справі. Оскількисуддями, зазвичай, стають колишні слідчі та прокурори, існує велика небезпекаперенесення (свідомо чи ні) вчорашнього скептичного ставлення до твердженьпідсудного на своє бачення як судді. Обставина, що перешкоджає безпосередньому сприйняттю судом матеріалутієї життєвої ситуації, стосовно якої повинно бути вироблено правове судження,полягає у тому, що процес сприйняття з самого початку опосередкованийспецифічними формами юридичного мислення. Внаслідок цього прихильники присяжної форми судочинствастверджують, що в дійсності має місце прецедентне право, яке носить латентнийхарактер, оскільки при розгляді кожної нової кримінальної справи суддявикористовує заготовлені заздалегідь шаблони рішень, ігноруючи при цьому фактнеповторності кожної справи [46, с. 55].
Для того, щобоцінка певного доказу набула відомого ступеня об’єктивності потрібно, щоб вонапроводилася значною кількістю людей, які розглядають цей доказ з різних точокзору. Оскільки кримінальні докази є реальними життєвими фактами, то їхправильна оцінка передбачає необхідність знання всіх гранул суспільного життя.Як член даного суспільства, суддя також володіє певним обсягом знань, однак судприсяжних, як сукупність відносно великої кількості осіб, може забезпечитивсебічність такого знання, оскільки у його складі знаходяться представникирізних прошарків суспільства. Такі відомості особливо потрібні в країні, дерізні верстви населення живуть досить відокремленим життям, де професійнісудді, що зазвичай належать до вищих верств населення, не можуть зрозумітижиття людей тих прошарків, котрі дають найбільшу кількість злочинців [19, с. 57].
Таким чином, слідпогодитись з нашими попередниками, які, досліджуючи дану проблематику, прийшлидо висновку про необхідність одночасного залучення професійного і народногоелементів для запобігання суб’єктивізму й упередженості з ціллю досягненнязагальної мети судочинства – постановленню справедливого рішення.
Одним ізкритичних моментів у діяльності присяжних засідателів є наявність упередженогоставлення. Дослідження з соціальної психології свідчать, що автентичнесприйняття і розуміння є базовою психологічною умовою здійснення правосуддя.Механізми формування внутрішнього переконання характеризують змістовну сторонусудової здатності. У зв’язку з позитивним чи негативним першим враженнямподальше сприйняття людини відбувається згідно сформованому «ореолу», тому всіінші риси, виявлені пізніше, не помічаються чи недооцінюються.
Упередженістьвиявляється по відношенню не лише до обвинуваченого, але і до жертви злочину.Результати численних досліджень свідчать, що приймаючи рішення, кожнийприсяжний розглядає дану справу перш за все крізь призму чинників особистісногохарактеру (вік, стать, раса, соціальний статус), що відбивається на ставленнідо особи обвинуваченого і потерпілого, де не останнє значення має так званасоціальна привабливість.
Стосовно жертвизлочину присяжні досить прискіпливо ставляться до характеристик особистісногостилю життя потерпілої особи й у разі відхилення від усталених стандартів,частіше за все до таких осіб не відчувають поваги і співчуття. Більше того, вдеяких випадках присяжні засідателі вважають самих потерпілих винними у тому,що сталося, стверджуючи, що саме вони своєю поведінкою спровокували злочиннепосягання. Такі мотиви виправдувальнихчи обвинувальних вердиктів часто дають підставу для їх відміни.
Наступнимаргументом, що підтверджує недоцільність запровадження суду присяжних, єнеспроможність присяжних засідателів самостійно приймати рішення. Темаманіпуляції волею людей почала досліджуватися ще у XIX ст. Серед зовнішніхфакторів впливу на процес формування рішення присяжних засідателів слідвиділити дії судді, прокурора, адвоката. В юридичній літературі достатньодосліджено роль прокурора та адвоката у кримінальному процесі, де аналізуютьсяспособи можливого впливу на присяжних засідателів з метою отримання необхідногорезультату, вираженого у вердикті суду присяжних. Серед можливих засобів такоїманіпуляції можна виділити цілеспрямоване перетворення інформації, психологічнепримушення до необхідної дії.
За данимисоціологічних досліджень, присяжні засідателі більше піддаються впливувербальної «атаки» адвокатів, оскільки внаслідок негативного ставленняпредставників громадськості до правоохоронних органів присяжні більш схильнінадавати перевагу аргументам сторони захисту, а не державному обвинувачу. Самі ж адвокати підтверджують, щозакон і факти це другорядні чинники у судовому процесі, головне – «розворушити»присяжних.
Орієнтаціяприсяжних на безсумнівну доведеність доказів, щоб при винесенні обвинувальноговердикту не залишалося сумнівів у винуватості обвинуваченого, часто призводитьдо винесення виправдувальних вердиктів. Слід зазначити, що помилковістьвердиктів суду присяжних виникає, у більшості випадків, внаслідок необізнаностіприсяжних засідателів з особистісною характеристикою підсудного, що призводитьдо виправдання злочинця-рецидивіста [45, с. 186].
Наступнимаргументом є ймовірний вербальний вплив головуючого судді на присяжнихзасідателів. Такий вплив, як зазначають дослідники, не завжди носитьспланований характер. У більшості випадків він несвідомий, а тому більшнебезпечний, оскільки розкрити його своєчасно дещо складно. Саме тому доситьважливо виявити цей феномен у взаємовідносинах головуючого судді з присяжними ізробити неусвідомлене очевидним.
Одним ізефективних засобів суддівського впливу є лист з питаннями. Так, суддя виділяєіз вказаних основних питань спірний фрагмент і містить його вкінець листа підпевним номером. Присяжні, зазвичай, при відповіді на вказані питання необговорюють цей спірний момент, оскільки щодо нього є окреме питання. Колиприсяжні доходять до нього, в наявності вже більшість позитивних відповідей. Самев такий спосіб головуючий суддя сприяє винесенню присяжними обвинувальноговердикту.
Наступнимінструментом такого впливу можна зазначити гру у солідарність з присяжними.Акцентуючи увагу присяжних на необхідних моментах зі словами «ми з вами судді»,суддя, як показують психологічні дослідження, заздалегідь орієнтує тим самимприсяжних на ідентифікацію їхньої позиції з власною. Однак, якщо такасолідарність не буде встановлена, існує небезпека винесення навмиснопротилежного вердикту, навіть коли суддя і правий, що призведе до покаранняневинної особи чи звільнення від відповідальності справжнього злочинця.
В той же час,незважаючи на приведені вище факти, прихильники суду присяжних, погоджуючись знаявністю такого впливу, однак стверджують його можливість виключно вдіяльності народних засідателів і абсолютно неможливим по відношенню до колегіїприсяжних засідателів із дванадцяти осіб, наголошуючи, що прийняти незаконнийвердикт неможливо. З таким твердженням не можнапогодитись, оскільки такі юристи, нажаль, забувають про провідну роль заключноїпромови головуючого судді. Так, за даними соціологічних досліджень, вердиктбільшою мірою визначається змістом самої суддівської інструкції. Як виявилося,різниця у варіантах суддівських інструкцій щодо достатності доказів призводиладо зміни внутрішнього переконання у 15 % присяжних засідателів, а різниця воцінці значення попередньої судимості обвинуваченого для встановлення йоговинуватості призводила до зміни внутрішнього переконання у 30 % членів журі [7,с. 43].2.3 Взаємообумовленість етапів судового розгляду кримінальних справ тавплив їх розташування на ефективність діяльності суду присяжних
Кримінальнусправу, за обвинуваченням кількох осіб, розглядається судом за участю присяжнихзасідателів стосовно всіх підсудних, якщо хоча б одна з них заявляє клопотанняпро розгляд кримінальної справи судом у такому складі (ч. 2 ст. 325 КПКУкраїни). Виробництво у суді присяжних врегульовано загальними вимогамикримінального процесу (ст. 324 КПК України).
Склад судуприсяжних — суддя і дванадцять присяжних засідателів. Їм можуть розглядатисяділа, в яких хоча б одна з поставлений обвинуваченому злочинів підсуднаВерховного суду республіки, крайовій або обласному суду, суду містафедерального значення, суду автономної області та суду автономного округу (п. 2ч. 2 ст. 30 КПК України).
На попередньомуслуханні і у судовому розгляді обов’язково участь захисника (п. 6 ч. 1 ст. 51КПК України) та прокурора.
Специфікавиробництва в суді присяжних складається з п’яти груп положень:
І. Загальних длявсього виробництва;
ІІ, Що маютьмісце на стадії попереднього розслідування;
ІІІ. Характернихдля стадії призначення судового засідання;
IV. Визначають особливості судовогорозгляду;
V. Деяких додаткових вимог до основ іпорядку виробництва на подальших судових стадіях.
Кримінально-процесуальніособливості, пов’язані з можливістю розгляду справ судом присяжних з’являютьсяще на стадії попереднього розслідування справ підсудних суду другої ланкиросійської судової системи. При оголошення обвинуваченому про закінченняпопереднього слідства і пред’явленні для ознайомлення всіх матеріалів справивін вправі заявити клопотання про розгляд його справи судом присяжних. Якщо вінце не зробить, друге можливості йому вже не випаде. Призначення Після судовогозасідання підсудний не має право заявляти клопотання про розгляд його справисудом за участю присяжних засідателів (ч. 5 ст. 231 КПК України).
На слідчомулежить обов’язок забезпечити участь у цьому процесуальному дії захисника і,крім того, роз’яснити обвинуваченому, особливості розгляду кримінальної справисудом присяжних, права обвинуваченого в судовому розгляді і порядок оскарженнясудового рішення. Незалежно від того, чи ні обвинувачений заявив клопотання,думка обвинуваченого з приводу необхідності розгляду його справи судомприсяжних слідчий зобов’язаний зафіксувати в що складається при цьомупротоколі, який підписується слідчим і обвинуваченим.
Законом, крімтого, передбачено спеціальну підставу виділення діла, що застосовується, колиобвинувачені розходяться у своїх бажаннях з приводу доцільності дозволу їхсправи судом присяжних.
Підготовка досудового засідання в суд присяжних відрізняється від звичайного здійсненнякримінально-процесуальної діяльності на даній стадії наступними ознаками.
Стан підготовкидо судового засідання в суд присяжних завжди включає в свій зміст попереднєслухання. Попереднє слухання проводиться у всіх випадках, коли хоча б один зобвинувачуваних у кримінальній справі заявляє клопотання про розгляд йогосправи судом присяжних.
Саме на ційстадії обвинуваченого надається остання можливість відмовитися від розглядуйого справи судом присяжних.
У постанові пропризначенні кримінальної справи до слухання судом за участю присяжнихзасідателів повинно бути визначено відкритим, закритим або частково закритимбуде судове засідання. В останньому випадку суд вказується, у якій частинісудове засідання буде закрито (ст. 325 КПК України).
Одночасно зпризначенням судового розгляду суддею визначається число кандидатів в присяжнізасідателі, які підлягають виклику в судове засідання. Кандидатів у присяжнізасідателі повинно бути не менше двадцяти.
На даній стадії здійснюєтьсявідбір кандидатів в присяжні засідателі для участь в розгляді кримінальноїсправи за першої інстанції і складається їх попередній список.
Кандидатам уприсяжні засідателі, які включено до попереднього списку не пізніше, ніж за 7діб до початку судового розгляду повинні бути вручені повідомлення іззазначенням дати і часу прибуття до суду. Судовий розгляд судом присяжних повинно бути розпочато непізніше 30 діб з дня винесення суддею постанови щодо призначення судовогозасідання.
Правила відбору кандидатіву присяжні засідателі та складання попереднього списку присяжних засідателів булирозглянуті вище.
Структурасудового розгляду в суді присяжних така ж, як і у звичайному порядку. Тим часомчотири з п’яти етапів в судового розгляду суд присяжних (крім останнього словапідсудного) свої особливості мають.
Після виконаннязвичайних дій, обов `язкових для даного етапу судового розгляду в закритомусудовому засіданні проводиться відбір кандидатів в присяжні засідателі шляхомвирішення питань про їх самовідводи та мотивованих відводи.
Потім державнийобвинувач має право заявити відвід невмотивований не більше ніж двом кандидатаму присяжні засідателі. Він погоджує свою позицію з відведень з іншимиучасниками карного судочинства з боку звинувачення. Після нього невмотивованийвідвід заявляє підсудний (захисник), так аби кандидатів в присяжні засідателізалишилося не менше чотирнадцять — дванадцять комплектних присяжних засідателіві двох запасних.
Коли ж кількістьневідведених кандидатів у присяжні засідателі чотирнадцять перевищує, то допротоколу судового засідання за вказівкою головуючого включаються чотирнадцятьпершого за списком кандидатів.
Колегія присяжнихзасідателів може бути розпущена судді постановою, якщо останній визнаєобгрунтованим заява однією з сторін про те, що колегія може виявитися нездатноювинести об’єктивний вердикт.
Вибираєтьсястаршина присяжних засідателів, присяжні засідателі приймають присягу і їмпояснюються їх права та обов’язку.
Відмінностісудового слідства в суді присяжних від звичайного судового слідства саме такі:
1. Судовеслідство починається зі вступного заяви державного обвинувача, в якомувикладається суть пред’явленого обвинувачення та пропонується порядокдослідження представлених стороною обвинувачення доказів.
2. За державнимобвинувальним з подібною заявою вступним виступає захисник. Він висловлюєузгоджену з підсудним позицію з пред’явленим звинуваченням й думку про порядокдослідження доказів, поданих стороною захисту.
3. Присяжнізасідателі беруть участь у допитах підсудного, потерпілого, свідків та експерта(фахівця). Питання вони задають в письмовому вигляді через головуючого, допитпісля того, як закінчили сторони.
4. Під чассудового розгляду судом присяжних питання про неприпустимість доказів врозглядається відсутність присяжних засідателів. Вислухавши думку сторін, суддяприймає рішення про виключення доказу, визнаного їм недопустимим.
5. У присутностіприсяжних засідателів досліджуються лише ті докази, які дозволяють їм прийнятирішення про те, чи мала місце діяння, в здійсненні якого обвинувачуєтьсяпідсудний; чи доведено, що діяння вчинив підсудний; чи винен підсудний ускоєнні цього злочину.
6. Особапідсудного за участю присяжних засідателів досліджується лише в тій мірі, вякій це необхідно для встановлення окремих ознак складу злочину, у вчиненніякого він звинувачується. Не підлягають дослідженню відомості, здатні викликатиупередження присяжних щодо підсудного. До таких як мінімум відносяться дані пронаявність підсудного біля колишньої судимості, визнання громадянина хронічнималкоголіком або наркоманом.
Наступна частинасудового розгляду, дебати сторін, у суд присяжних має кілька відмінностей відзагального порядку проведення таких:
1) проводятьсялише вони в межах питань, що підлягають вирішенню присяжними засідателями.Відповідно боку не має права торкатися обставин, що розглядаються післявиголошення вердикту участі без присяжних засідателів;
2) якщо сторонапосилається на обгрунтування своєї позиції на докази, які в установленомупорядку визнані неприпустимими або не досліджувалися в судовому засіданні,суддя зобов’язаний перервати такий виступ і роз’яснити присяжним засідателям,що вони не повинні враховувати дані обставини при винесенні вердикту;
3) у дебатахсторін беруть участь захисник і підсудний, одним з них вимовляється останнярепліка.
Особливостейостаннього слова підсудного законодавець не передбачив.
Постанова вирокупочинається з постановки питань перед присяжними засідателями. При тому суддя іприсяжні засідателі повинні вирішувати різні питання. Перед присяжнимизасідателями ставляться питання:
1) чи доведено,що мав місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;
2) чи доведено,що діяння вчинив підсудний;
3) чи виненпідсудний у вчиненні цього злочину;
4) чи заслуговуєпідсудний поблажливості.
Всі інші знаведених в переліку питань дозволяє суддя одноосібно. Питання присяжнимзасідателям формулює головуючий, проте сторони можуть висловити свої зауваженняз утримання та формулюванні питань та внести пропозиції про взяття новихпитань. Питання заносяться в питально лист, який підписується головуючимсуддею, оголошується ним у судовому засіданні та передається старшини присяжнихзасідателів.
Після чогоголовуючий звертається до присяжних з напутнім засідателям словом. Якщо присяжнимне зрозумілі питання, вони вправі отримати на роз’яснення. Відразу ж післянапутнього слова можуть заявити сторони про те, суддя що у своєму напутнє словопорушив принцип об’єктивності та неупередженості.
Комплектніприсяжні засідателі віддаляються в дорадчу кімнату для винесення вердикту тастаршина присяжних засідателів за правилами колегіального прийняття рішенняпроводить з ними нараду, результати та хід якого не підлягають розголошенню.
Обвинувальнийвердикт приймається, тільки коли за позитивні відповіді на кожне з поставлениху ньому трьох основних питань проголосувало більшість присяжних засідателів.Питально лист з відповідями колегії присяжних засідателів підписуєтьсястаршиною присяжних засідателів.
Якщо не уприсяжних засідателів, не у головує не виникає запитань, що вимагаютьпродовження судового слідства або яких-небудь додаткових пояснень, опитувальнийлист проголошується старшиною присяжних засідателів. Після цього виправданий,що знаходиться під вартою, звільняється. Головуючий дякує присяжних засідателіві оголошує про закінчення їхньої участі в судовому засіданні.
У разі винесенняобвинувального вердикту:
а) сторонидосліджують обставини, пов’язані з кваліфікацією вчиненого підсудним,призначення йому покарання, дозволом цивільного позову та іншими питаннями, яківирішуються судом при постановленні обвинувального вироку;
б) проводятьсядебати сторін, під час яких останніми виступають захисник і підсудний;
в) підсуднийвимовляє останнє слово,
г) суддявидаляється для винесення рішення по кримінальній справі. 9. Головуючийпостановляє одне з рішень:
1) припиняєкримінальну справу — за наявності до того передбачених ст. 254 КПК Українипідстав;
2) постановляєвиправдувальний вирок — в випадках, коли головуючий визнав відсутність в діянніознак злочину або присяжні засідателі дали негативну відповідь хоча б на один зтрьох основних питань:
а) чи доведено,що діяння мало місце;
б) чи доведено,що це діяння вчинив підсудний;
в) чи виненпідсудний у вчиненні цього діяння;
3) постановляєобвинувальний вирок з призначенням покарання, без призначення покарання, зпризначенням покарання і звільненням з нього — відповідно до ст. ст. 302, 307 і308 КПК України;
4) постановляєпро розпуск колегії присяжних засідателів та направлення кримінальної справи нановий розгляд іншим складом суду — якщо визнає, що звинувачувальний вердиктухвалений відносно невинного і є достатні підстави для постановленнявиправдувального вироку через те, що не встановлено подію злочину або недоведено участь підсудного у скоєнні злочину.
При призначенніпокарання враховуються наступні обставини. Якщо підсудний визнаний:
1) заслуговуєпоблажливості, йому не можна призначити:
— Обчислюванепокарання, що перевищує за своїм розміром середню величину, отриману врезультаті поділу навпіл суми значень нижнього і верхнього меж позбавлення воліабо іншого виду покарання, передбаченого санкцією відповідної статті КК дляданого покарання;
— Смертну кару.
2) заслуговуєособливої поблажливості, то йому обов’язково призначається покарання нижченайнижчої межі, передбаченої законом заданий злочин, або суд переходить доіншого, більш м’якого виду покарання.
Розділ ІІІ. Перспективи імплементації міжнародного досвідуздійснення правосуддя судом присяжних в національне законодавство України:організаційно-правові аспекти3.1 Місце і роль інституту суду присяжних у судовій реформі України
На початку 90-хроків XX ст. українське суспільство вступило на шлях розбудови демократичноїправової держави. Прагнення формування правової держави, щоб посісти гіднемісце серед розвинутих країн світової спільноти, спонукало Україну допроведення політичної, економічної та судової реформ шляхом приведеннянаціонального законодавства до вимог і стандартів європейського законодавства.Зокрема судово-правова реформа має привести судову систему, всі галузі права увідповідність до вимог Конституції і тих соціально-економічних змін, що сталисяу суспільстві. Проведення судової реформи повинно сприяти становленню незалежногоу своїй діяльності суду, що має приймати самостійні від політичних симпатій таідеологічних упереджень рішення, виступати гарантом законності ісправедливості, забезпечуючи тим самим реальний захист конституційних прав ісвобод людини і громадянина.
З метою виконанняпоставлених задач Верховна Рада України винесла у 1992 р. Постанову «ПроКонцепцію судово-правової реформи в Україні», серед основних положень якої булареалізаціядемократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. Зокремапередбачається створення такого судочинства, яке максимально гарантувало бправо на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови длядійсної змагальності і реалізації презумпції невинності, гарантувало б правогромадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженимсудом. Розгляд окремих категорій судових справ передбачається суддями зрозширеною колегією судових засідателів.
В той же час слідзазначити, що серед українських юристів, прихильників реалізації безпосередньоїдемократії у галузі судочинства, є ті, хто надає перевагу інституту народнихзасідателів як такому, що не втратив свого правозахисного потенціалу насьогодні. Даний інститут, на їх думку, має своєю перевагою адаптованість довітчизняної системи права, а також є більш об’єктивним, оскільки народнізасідателі фактично користуються правами судді, вирішуючи справу разом зпрофесійними суддями, тобто питання права і факту. Вважається, що принцип участі народуу здійсненні правосуддя реалізується ефективнов нашій державі за допомогою інституту народних засідателів, а тому немаєпотреби в заміні даного інституту на інститут суду присяжних, слід лишеполіпшити умови його діяльності. Так, Радасуддів України, підтримуючи ідею розроблення і затвердження Концепціїподальшого здійснення судово-правової реформи в Україні, прийняла 26 травня2006 р. рішення про необхідність виключення з Конституції України положення проучасть у судочинстві присяжних, оскільки ця процедура малоефективна і пов’язаназі значними витратами, однак залишення натомість інституту народнихзасідателів, що відповідає як вітчизняним традиціям, так і практиці тихєвропейських держав, які використовують таку ж форму залучення представниківгромадськості до здійснення правосуддя.
В той же часіснує і думка про необхідність здійснення правосуддя виключно професійнимисуддями. Судприсяжних вважається результатом емоційної, а не правовиконавчої судовоїдіяльності, що був запроваджений у Конституцію України на хвилі значних соціально-політичних потрясінь якпопулістська акція. Враховуючи зазначенеі незадовільнийстан діяльності інституту народних засідателів, такі юристи пропонують виключити з КонституціїУкраїни норму про суд присяжних і народних засідателів, оскільки ці інститути єзайвими всистемі об’єктивної судової влади.
Внаслідоквищезазначеного можна стверджувати про поділ політико-правової думки в Україніщодо доцільності запровадження інституту суду присяжних, де слід виділити: 1)противників будь-якої участі представників громадськості у здійсненніправосуддя, які віддають перевагу інституту професійних суддів, оскільки він,на їх думку, є єдиним здатним здійснювати якісне правосуддя внаслідок володінняналежною базою юридичних знань і професійним досвідом; 2) прихильників залученняпересічних громадян до здійснення правосуддя для забезпечення принципународовладдя, щоб суд відповідав прямому своєму призначенню, тобто був істиннонародним, серед яких, в свою чергу, можна виділити прихильників виключноінституту народних засідателів і прихильників запровадження нової формисудочинства – суду присяжних. Незважаючи на розходження думок щодо вибору форминародовладдя у сфері правосуддя, значна частина українських юристів вважаєнедоречним одночасне запровадження обох інститутів, оскільки це є змішуваннямдвох різних правових систем.
У юридичномусловнику суд присяжних визначено як один з демократичних інститутів судовоїсистеми, що уособлює принцип участі народу у здійсненні правосуддя. Запровадження суду присяжниху національну судову систему відбулося на основі положень Основ законодавстваСоюзу РСР і союзних республік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. Саме вцьому нормативному акті вперше зазначалося про залучення суду присяжних доздійснення кримінального судочинства. Так, ст. 11 Основ визначала, що у справахпро злочини, за скоєння яких законом передбачена смертна кара або позбавленняволі строком понад десять років, питання про винуватість підсудного можевирішуватись судом присяжних (розширеною колегією народних засідателів). Такізміни сталися внаслідок визнання результатів діяльності інституту народнихзасідателів незадовільними. Було висловлено думку про необхідність проведенняпевних змін у судочинстві шляхом збільшення кількості народних засідателів прирозгляді кримінальних справ про найбільш небезпечні злочини або прозапровадження суду присяжних англо-американської моделі. Вважалося, що такізаходи зможуть забезпечити гарантію справжньої незалежності суду, дотриманняправ і свобод громадян, а також зробити життєздатними принципи змагальності іколегіальності.
Після прийняття у1992 р. Закону України «Про судоустрій» суд присяжних було визначено як одну ізможливих форм здійснення правосуддя. Відповідно до чинної на той час системизлочинів і покарань, суди присяжних мали б діяти як на рівні районних (міських)народних судів, де призначалося покарання у вигляді позбавлення волі на строкпонад 10 років, так і на рівні обласних, Київського міського судів, депризначалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років абосмертної кари. Один з найактивніших розробників проектів новогоКримінально-процесуального кодексу України та ряду законів з питанькримінального процесу і судоустрою М.М. Михеєнко вніс пропозицію пронеобхідність перерозподілу підсудності кримінальних справ, щоб як судиприсяжних діяли тільки обласні і Київський міський суди, а також Верховний Судреспубліки при розгляді справ по першій інстанції. Також М.М. Михеєнкозапропонував, щоб кримінальні справи, де підсудному загрожувала смертна кара,розглядалися у складі трьох суддів і восьми присяжних засідателів, з яких неменше шести присяжних мали проголосувати за визнання його винним, а також ускладі двох суддів і шести присяжних засідателів розглядалися кримінальнісправи, де підсудному загрожувало позбавлення волі понад 10 років, з яких неменше чотирьох присяжних мали проголосувати за визнання його винним.
При прийняттіКонституції України 28 червня 1996 р., у статтях 124, 127, 129 було закріпленоположення про обов’язкову участь народу у здійсненні правосуддя через судприсяжних. Однак Голова Апеляційного суду Харківської області В.Д. Бринцеввважає, що Конституція України не запроваджує у державі суд присяжних, оскількинеправильно застосовано правову термінологію. Така проблема виникла, на його думку,внаслідок відсутності у міжнародному праві єдиного для всіх держав визначенняінституту, за допомогою якого громадяни беруть участь у правосудді. Поняття«суд присяжних» і «здійснення правосуддя за участю присяжних», на його думку,нетотожні. В той же час В.Д. Бринцев зазначає про можливість говорити, виходячиз контексту Конституції України, не про копіювання відомих світовій практицімоделей суду присяжних, а про створення національної моделі залучення до участіу правосудді представників народу .
На нашу думку немає підстав, виходячи з аналізу положень Конституції України, підстав дляпобудови нової моделі суду присяжних, натомість поділяє думку російськихюристів, які дещо раніше вже зверталися до питання синонімічного походженнявсіх цих термінів. Так, В.В. Мельник, на відміну від В.Д. Бринцева, прийшов довисновків, що використані у різних правових актах словосполучення «судприсяжних», «розгляд справ за участю колегії присяжних засідателів у судах»,«судочинство здійснюється за участю присяжних засідателів», «суд за участюприсяжних засідателів» мають однаковий зміст і означають особливу формусудочинства, що називається судом присяжних. Така форма судочинства отрималаназву «суд присяжних» тому, що до компетенції колегії присяжних засідателів належитьвирішення трьох основних питань про фактичну сторону і винуватість, від якихзалежить доля підсудного: 1) чи доведено, що дане діяння мало місце; 2) чидоведено, що це діяння здійснив підсудний; 3) чи винний підсудний у здійсненніцього діяння. У випадку визнання підсудного винним колегії присяжнихзасідателів ставиться також питання, чи заслуговує він на полегкість. Відповідіколегії присяжних засідателів на ці питання враховуються головуючим суддею припризначенні покарання. Таким чином, конституційне право обвинуваченого нарозгляд його справи судом за участю присяжних засідателів може бути реалізованетільки в суді присяжних.
За своєю правовоюприродою суд присяжних є однією з форм здійснення безпосередньої демократії,тобто спосіб волевиявлення народу при вирішенні суспільно важливих питань.Історії конституціоналізму відоме широке коло форм безпосередньої демократії,зокрема вибори, референдум, плебісцит, мітинги, демонстрації, а також такіспецифічні форми, як революція, акції громадянської непокори, пікетування тощо.В Україні постійно акцентується увага на необхідності запровадження судуприсяжних внаслідок передбачення даного інституту Конституцією України, однаквітчизняна наука конституційного права не виділяє безпосередньо суд присяжних якодну з таких можливих форм, лише зазначає, що Конституція України не заперечуєможливості й інших форм безпосередньої демократії [92, с. 30].
На Заході,зокрема у США, однією з форм безпосередньої демократії вважають участь громадяну здійсненні правосуддя у суді присяжних. Вважається, що ніякий інший інститутне може конкурувати з судом присяжних щодо розміщення влади настількибезпосередньо в руках громадян. Інститути представницької чи безпосередньоїдемократії наділяють громадян певним обсягом повноважень для вирішеннязагальносуспільних питань, однак такого роду повноваження мають обмеженийхарактер у часі порівняно зі щоденним процесом управління. На противагу цьомусуд присяжних, як один з проявів народовладдя, залишається для більшості членівамериканського суспільства єдиною реальною можливістю участі у самоуправлінні. Практика показує, що бажання братиучасть у суспільних справах – обирати, контролювати і піддавати критиці діївлади, призводить до бажання брати також активну участь й у здійсненнікримінального правосуддя. Тому слушною видається думка К. Міттермайєра про те,що в інтересах самої влади є запровадження такого процесу судочинства, якевикликало б довіру до кримінальних вироків з боку громадян, а отже, «єдинимможливим шляхом вирішення цієї проблеми є необхідність запровадження судуприсяжних, що, в свою чергу, приведе до послідовного проведення системи, щонадає громадянам можливість брати участь у суспільних справах».
Закон України«Про судоустрій» у новій редакції від 12 липня 2002 р. містить низку статей,присвячених регламентації питань, пов’язаних з діяльністю суду присяжних.Участь громадян України у здійсненні правосуддя визначається цим Законом якгромадянський обов’язок. Суд присяжних має розглядати справи у судах першоїінстанції, а також у випадках, передбачених процесуальним законом у загальнихапеляційних судах, крім Апеляційного суду України. За законодавством статусприсяжних засідателів прирівняно до статусу професійних суддів: на присяжнихпоширено гарантії недоторканності суддів на час виконання ними у судіобов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя (п. 2 ст. 15). Порядокформування складу присяжних встановлюється цим Законом, а порядок їх участі уздійсненні правосуддя – процесуальним законом, тобто Кримінально-процесуальнимкодексом України (п. 1, 2 ст. 31). Однак чинний на сьогодні КПК України серед суб’єктів кримінальногопроцесу не виділяє присяжних засідателів взагалі, їх участь у судовому процесіпередбачається лише проектом нового КПК України. Відповідно до п. 1, 2 ст. 439проекту КПК України від 2003 р., суд присяжних має розглядати кримінальнісправи лише про злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічногопозбавлення волі. Такі справи розглядаються у складі судді (головуючого) і семиприсяжних [99, с. 234].
Згідно проектуКПК України, зокрема підп. 3 п. 1 ст. 345 Особливої частини, кримінальна справарозглядається судом присяжних за клопотанням обвинуваченого. У випадку, якщообвинувачених декілька, а таке клопотання подав лише один із них, справа такожбуде розглядатися судом присяжних. У разі відсутності можливості розглянути їхсправи у різних провадженнях справа розглядається судом присяжних за умови, щоті обвинувачені, які таке клопотання не заявили або не вправі були йогозаявляти, не заперечують проти такого розгляду. Тобто враховуватиметься бажання лишеодного із декількох обвинувачених, порушуючи тим самим суб’єктивне право йінтереси інших учасників процесу.
Відповідно доположень Закону України «Про судоустрій» і проекту КПК України, обов’язкиприсяжного засідателя можуть виконувати громадяни України незалежно від свогомайнового чи соціального положення, расової та етнічної приналежності,релігійних переконань тощо, які досягли 30-го віку і постійно проживають натериторії відповідної області. В.Т. Маляренко пояснює такий дещо завищенийвіковий ценз присяжного тим, що він має узгоджуватися з мінімальним віком суддіу відповідному суді, оскільки менший вік засідателя буде, на його думку,дискримінувати професійного суддю, а максимальний вік присяжного повиненузгоджуватись з трудовим та пенсійним законодавством. Отже, при виборі кандидатурприсяжних засідателів мають місце цензи віковий й осілості, однак, на відмінувід законодавства США і Франції, відсутній ценз письменності (вміння читати іписати державною мовою).
Серед фахівцівпоширена думка про необхідність встановлення моральнісного цензу для присяжних засідателів,оскільки залежно від морально-етичного обліку присяжного, що проявляється уйого світогляді і поведінці, визначається ступінь довіри до вердикту судуприсяжних в цілому. Одним ізспособів реалізації даного положення може стати призначення кандидатурприсяжних засідателів шляхом гласного і відкритого обговорення цих кандидатур угромадських організаціях та трудових колективах, однак до затвердження списківзасідателів, як зазначають деякі юристи, а не після, як визначено у Законі.
ЗаконодавствомУкраїни не вимагається наявність вищої освіти у присяжних засідателів. Однакодні з юристів вважають за необхідне встановлення цензу освіти, в той час якінші наголошують на обов’язковості такої умови добору кандидатур присяжнихзасідателів, як відсутність юридичної освіти взагалі. Такий підхід пояснюєтьсяпобоюванням, що особи, обізнані у сфері юридичної науки, не зможуть об’єктивнооцінювати факти, а також будуть впливати на думку інших присяжних засідателів. Дане питання проблематичне і дляінших держав. У Франції деякі юристи звертають увагу на те, що у багатьохвипадках до складу суду присяжних не потрапляє більшість представниківнепривілейованих соціальних груп, натомість комерсанти, підприємці тощо.Пропонувалося навіть змінити метод формування журі з метою систематичногозалучення представників всіх прошарків суспільства, щоб кримінальна юстиція нестала юстицією пануючого класу. У США довгий час через завищений освітній ценз для присяжних засідателівбула поширена практика надання переваг при виборі присяжних засідателівпредставникам привілейованих станів, тобто людям з більш високим освітнімрівнем, а отже, вищим соціальним статусом. Такий підхід пояснювався тим, щоправосуддя вимагає ступеня інтелекту, моральності та порядності, вищого засередній. Лише в 70-х рр. XX ст. Конгрес заборонив таку практику, запровадившисистему «сліпого» методу вибору присяжних засідателів із числа пересічнихгромадян. В Англії практика розглядусправ присяжними, обраними з вищих прошарків суспільства, мала місце щодозлочинів, за які законом передбачається покарання у вигляді смертної кари,оскільки у таких справах присяжним зазвичай потрібно робити складну оцінкупоказань експертів. Однак парламент задля громадського спокою вирішив за кращеуникати створення привілейованої колегії присяжних засідателів, оскільки цемогло б розцінюватися як позбавлення пересічних громадян права, вибореного нимиупродовж століть [113, с. 41].
ЗаконодавствомУкраїни чітко визначені випадки, коли особа не може виконувати обов’язкиприсяжного засідателя, а саме внаслідок фізичних і психічних вад, несумісностісвоєї діяльності з обов’язками присяжного засідателя тощо. Перелік такихпідстав розширюють українські юристи на основі своїх теоретичних розвідок.Однією з можливих підстав визначається наявність заяви особи про звільнення їїсудом від виконання обов’язків присяжного засідателя з поважних на те причин,як то виховання дітей молодшого шкільного віку, дітей-інвалідів, догляд хворихабо похилого віку членів сім’ї, через релігійні переконання. Такожзаконодавством визначаються випадки, коли особа має заявити самовідвід, а якщоце не було зроблено, отримати відвід з боку суду, судді та інших учасниківсудового процесу. Стосовно правової природи відводу, а саме – відсутність йогомотивування, деякі юристи не погоджуються з таким положенням, оскільки це, наїх думку, об’єктивно принижує честь і гідність присяжних, не дає їм можливостідати пояснення з мотивів відводу.
Таким чином,законодавство України визначає лише загальні риси суду присяжних, не вказуючияким чином будуть діяти присяжні – як єдина колегія разом із головуючим суддею,тобто як сучасна континентальна модель суду присяжних, чи суд шеффенів, абосамостійно, як класична модель суду присяжних. Це, в свою чергу, не даєможливості віднести суд присяжних в Україні до жодної моделі, що існують насьогодні у світі. В той же час В.Т. Маляренко вважає, що в Україні маєзапроваджуватися саме англо-американська модель суду присяжних, оскільки на цебезпосередньо вказує сама норма Конституції України, яка визначає участь народуу здійсненні правосуддя як через суд присяжних, так і народних засідателів. Завідсутності норми про інститут народних засідателів можна було б взяти заоснову європейську модель суду присяжних. Однак внаслідок відсутностіофіційного тлумачення в юридичній літературі термінів «суд присяжних» і «суд заучастю народних засідателів» виникає проблема чіткого розмежування їхюрисдикції [65, с. 5].
Вказівка напобудову англо-американської моделі міститься також і в Указі ПрезидентаУкраїни «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливогосуду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 р., дезазначено про необхідність відокремлення функцій присяжних від функційпрофесійного судді: присяжні мають вирішувати у своєму вердикті лише питанняюридичного факту, а професійний суддя на основі вердикту присяжних і нормкримінального права повинен постановляти вирок [96, с. 9].
В той же час слідзазначити, що значна кількість українських юристів серед існуючих у світімоделей суду присяжних надає перевагу запровадженню континентальної моделі. Деякі юристи ототожнюють і судприсяжних, що діє у Франції в наш час, і суд шеффенів, що діє у Німеччині якконтинентальну модель суду присяжних. Підставою для такого ототожнення є схожість правової природи обохінститутів, асаме – справа розглядається єдиною колегією суду у складі судді та певноїкількості громадян, що має спільно вирішувати всі питання по кримінальнійсправі. Цесталося після прийняття у Франції ряду нормативних актів (Закону від 5 березня1932 р., Закону від 25 листопада 1941 р., підтвердженого Ордонансом від 20квітня 1945 р.) з метою усунення недоліків судочинства за участю судуприсяжних, які значно змінили правову природу даного інституту. Відтоді укримінальному судочинстві Франції стала діяти єдина колегія у складі трьохпрофесійних суддів і семи присяжних засідателів, а після наступних змін узаконодавстві у складі дев’яти присяжних засідателів. Така судова колегіяспільно розглядає справу по суті – вирішує питання як про винуватість особи,так і про призначення цій особі певного покарання, виносячи немотивований вирокза внутрішнім переконанням. Однак, на думку К.Ф. Гуценка, таку процедурупровадження кримінальних справ не можна ототожнювати з німецьким інститутомшеффенів, оскільки процесуальні питання і питання, пов’язані з цивільнимпозовом, розглядаються без участі присяжних засідателів.
Доцільність створенняєдиної колегії професійних і народних суддів аргументується українськимиюристами корисністю поєднаного використання правової обізнаності судді ірізноманітного життєвого та професійного досвіду присяжних засідателів усудовому розслідуванні при дослідженні фактичних обставин справи, даних проособу підсудного, причин та умов вчинення злочину, визначенні виду і мірикримінального покарання.
Однак не слідідеалізувати континентальну модель суду присяжних. Суттєвим недоліком такоїмоделі є посилення дискреційних функцій головуючого судді: будучи вжеознайомленим зі справою, він своїми зауваженнями під час дебатів сторін тасвоїм резюме визначає дещо наперед позицію всієї суддівської колегії, тоді якприсяжні на цій стадії не відіграють активної ролі, що в результаті дозволяєголовуючому добитися від журі винесення покарання, яке відповідає йогоособистим переконанням.
Англо-американськамодель суду присяжних вважається непридатною для України внаслідокневідповідності її принципів вітчизняній правовій доктрині та практиці. Значнимнедоліком англо-американської моделі вважається процедура захисту, відсутністьаргументації рішень присяжних, що перешкоджає ґрунтовному оскарженню їхньоговердикту і шкодить тим самим як інтересам підсудного, так і потерпілого, атакож можливість такого оскарження лише у касаційному порядку, де недосліджуються питання фактичної сторони діяння. На противагу цьому слід зазначити,що така ж процедура оскарження рішення, прийнятого судом присяжнихконтинентальної моделі: вирок є немотивованим і оскарженню в апеляційномупорядку не підлягає, а лише у касаційному порядку до Касаційного суду Франції.
Наступноюаргументацією, що заперечує можливість запровадження англо-американської моделісуду присяжних, виступає твердження про непідготовленість чи взагалінездатність наших громадян у правовому та психологічному аспектах досамостійного прийняття судового рішення, тобто вердикту. Таким чином,запровадження суду присяжних англо-американської моделі вважається у правовомурозвитку кроком назад, оскільки лише кваліфіковане застосування досвідченимисуддями норм матеріального і процесуального права на основі принципуверховенства закону й українських правових традицій може бути корисним івідповідати меті правосуддя. Однак, на думку деяких російських колег, переваги судочинства за участюсуду присяжних перед звичайним судовим процесом можливі саме при використанніангло-американської моделі, а не континентальної, яка близька до інститутународних засідателів. Отже,якщо українські юристи стверджують про можливість існування в Україні лишеконтинентальної моделі суду присяжних, то деякі російські юристи, маючи певнийдосвід роботи з цим інститутом, впевнені у протилежному.
Українські юриститакож розходяться в думках з приводу галузевого напрямку діяльності даногоінституту. Дехто вважає помилкою виключення участі громадян при вирішенніцивільних справ, інші наголошують, що розгляд цивільних та адміністративнихсправ має здійснюватися лише професійними суддями без участі присяжнихзасідателів, оскільки не ставиться питання про позбавлення волі.
Прихильники судуприсяжних вважають, що даний інститут треба запроваджувати одночасно на всійтериторії України, не вдаючись до експериментів в окремо взятих областях.
Таким чином,думки українських юристів щодо доцільності запровадження суду присяжних вУкраїні досить неоднозначні – від повного несприйняття, заперечення йогопозитивного значення для забезпечення прав і законних інтересів підсудних,потерпілих та інших учасників процесу, до абсолютної впевненості упрогресивності цієї форми судочинства, її підвищеному правозахисномупотенціалі. Виходячи з вищезазначеного, вважаємо, що тут слід погодитись знашими попередниками, які зазначали, що немає жодної ідеальної установи – кожнамає свої переваги і свої недоліки.3.2 Організаційні та процесуальні проблеми впровадження тафункціонування суду присяжних в Україні та міжнародний досвід їх вирішення
Робочою групоюМіністерства юстиції, спільно з Національною комісією зі зміцнення демократіїта утвердження верховенства права при Президентові України, запропонований длягромадського обговорення проект нового Кримінального процесуального кодексуУкраїни. Проект містить низку концептуальних новел які потребують докладногодослідження, зокрема, кримінальне провадження у суді присяжних (параграф 4глави 27 проекту КПК). Незважаючи на багаторічні дослідження проблем судуприсяжних, деякі доктринальні засади його діяльності викликають суперечки унауковій літературі. Нерозуміння суті суду присяжних, його позитивного впливу,здатного виконати роль «аспірину» для національного правосуддя, призвело довідстрочення його впровадження, незважаючи на закінчення терміну перехіднихположень Конституції України.
Метоюнаціональної правової науки має стати вироблення загальних, несуперечливихрекомендацій для законотворчої діяльності із врахуванням світового досвіду, якіб дозволили максимально реалізувати позитивні сторони інституту суду присяжних.
Проте, насампередпотрібно вирішити питання порядку впровадження суду присяжних. ДосвідРосійської Федерації свідчить про необхідність одночасного, а не поетапногоформування цих судів на всій території держави, з метою забезпечення принципурівності громадян перед законом і судом, незалежно від місця проживання чивчинення злочину. Обґрунтуванням такої позиції слугує Постанова Конституційногосуду РФ від 02 лютого 1999 р. № 3-П в якій зазначається, що згідно зі статтею19 Конституції Російської Федерації – всі рівні перед законом і судом (частина1); держава гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно відстаті, раси, національності, мови, походження, майнового і посадовогостановища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності досуспільних об’єднань, а також інших обставин (частина 2). Отже, право нарозгляд справи судом за участю присяжних засідателів у випадках, передбаченихстаттею 20 (частина 2) Конституції Російської Федерації, має бути забезпеченона рівних підставах і в рівній мірі всім обвинуваченим, незалежно від місцяскоєння злочину, встановленої федеральним законом територіальної та іншоїпідсудності таких справ та інших подібного роду обставин.
Іншим актуальнимпитанням залишається визначення вимог до кандидатів у присяжні, зазначеністаттями 66 і 69 Закону України «Про судоустрій України». Так, за професійноюознакою не можуть бути присяжними депутати усіх рівнів, члени Кабінету МіністрівУкраїни, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органіввнутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.Враховуючи світовий досвід, доцільно, на нашу думку, розширити цей перелік івстановити заборону до участі у якості присяжних взагалі всіх дипломованихюристів, а також священнослужителів, керівників органів виконавчої влади тамісцевого самоврядування, лікарів, військовослужбовців (крім військових судів).Варто також застосувати віковий ценз не тільки щодо мінімально допустимого вікукандидата (30 років), а й максимального, встановивши його за аналогією з вікомзвільнення судді з посади у 65 років.
Заслуговує увагинаціональний досвід формування суду присяжних. Так, наприклад, згідно ст. 84«Учреждения судебных установлений» 1864 року, заборонялось включати дозагальних списків присяжних засідателів: членів судових місць, дільничнихмирових суддів, обер-секретарів і секретарів судових місць, судових приставів,нотаріусів, осіб прокурорського нагляду при судових місцях, віце-губернаторів,чиновників, які займають посади скарбників та чиновників поліції. Вартовідзначити, що питання підбору і діяльності корпусу присяжних набагато кращепродумані в законодавчих актах судової реформи 1864 року, ніж у сучасномузаконодавстві України. В Австрії відповідно до закону про реєстр присяжних ішеффенів 1946 року виключаються із списків члени уряду, адвокати,священнослужителі, а також можуть вивільнятися особи старші 60 років, лікарі,аптекарі, дантисти, жінки з малолітніми дітьми і ті, хто працює за трудовимиугодами п’ять днів на тиждень.
Отже, правиладобору громадян для участі в суді як присяжних, потребують суттєвогодопрацювання з метою виключення осіб, які не здатні виконувати цей почеснийобов’язок громадянина, а також тих осіб, об’єктивність яких заздалегідь здатнавикликати сумніви. Правильний підбір присяжних має забезпечити формування «судународної справедливості», як суду «рівних над рівними».
Право особи насуд присяжних має своє безпосереднє закріплення на конституційному рівні убагатьох країнах, зокрема, в Конституції США. Згідно шостої поправки 1791 рокуу всіх випадках карного переслідування, звинувачений має право на скорий іприлюдний суд безсторонніх присяжних того штату й округу, де скоєно злочин,причому цей округ повинен бути заздалегідь визначений законом. Враховуючиважливість зазначених положень для реалізації прав і свобод громадянина,вважаємо доцільним закріпити право особи на суд присяжних і в КонституціїУкраїни.
Позитивним крокому запропонованому проекті КПК є скасування інституту повернення справипрокурору або на додаткове розслідування, який за своєю суттю знаходиться упротиріччі як з демократичними засадами правосуддя, так і з самою ідеєю судуприсяжних. Вважаємо, що діюча в Україні практика повернення справ на додатковерозслідування має негативний вплив на якість проведення розслідування злочинівта розгляду кримінальних справ в суді, оскільки виступає в якості страховоговаріанту для погано проведеної слідчої роботи. Відміна цього інституту будемати перш за все позитивний дисциплінуючий вплив на представників міліції тапрокуратури, а також позбавить суд «чорних виходів».
Проектом КПКпередбачається надзвичайне обмежене застосування суду присяжних в Україні.Пропонується застосувати лише одну ознаку визначення підсудності – мірумаксимального покарання. Згідно ч.3 ст.403 проекту КПК, правосуддя судомприсяжних здійснюється у кримінальних провадженнях щодо злочинів, за якіпередбачене довічне позбавлення волі. На нашу думку, коло підсудних судуприсяжних справ слід розширити і включити до нього справи про особливо тяжкізлочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понаддесять років (ч. 5 ст. 12 КК України). Ці злочини не становлять великоїкількості і їх розгляд судом присяжних за клопотанням обвинуваченого необтяжить суди. Таке рішення дозволить забезпечити демократичність правосуддя,доступність суду присяжних для більшого кола осіб та надасть їм додатковігарантії правосуддя.
Спірним питаннямє запропонований в ч. 2 ст. 403 проекту КПК України склад суду присяжних: одинголовуючий професійний суддя і колегія із семи присяжних. Відмітимо, щосвітовій законодавчий практиці відома різна кількість присяжних в складіколегії: 6, 12, 15, 23. На нашу думку, з метою підвищення об’єктивності іефективності суду присяжних, слід зупинитись на розширеному складі журі, якескладається з 12 присяжних. Ця модель вже була випробувана на землях Українипісля судової реформи 1864 року і довела свою життєздатність. Саме до неїповернулось і законодавство сучасної Росії (ст. 30 КПК РФ). Християнськаментальність, яка є панівною на теренах України, саме з кількістю обраних здванадцяти доброчесних осіб та одним посвяченим у знання, підсвідомо пов’язуєосновну ознаку правосуддя – справедливість.
Заслуговує увагивирішення в проекті КПК питання відбору присяжних (ст. 411). В основу цієїпроцедури покладено жеребкування, а не послідовний відвід присяжнихпредставниками обвинувачення і захисту, проте залишивши за ними досить широкеправо відводу. Питання мотивів відводу залишено відкритим [83].
Статтею 412Проекту передбачена можливість розпуску колегії присяжних, яка направлена наформування найбільш об’єктивного складу суду. Так, кожен з учасників судовогорозгляду має право на приведення присяжних до присяги, зробивши мотивованузаяву про те, що внаслідок особливостей кримінального провадження чи іншихпричин, склад колегії присяжних у цілому може виявитися нездатним ухвалитиоб’єктивний вердикт. Після вислуховування думок сторін з приводу зробленоїзаяви, головуючий своєю ухвалою, яка постановляється в нарадчій кімнаті,відхиляє або задовольняє її, розпускає колегію присяжних та здійснює повторнийвідбір присяжних. Проте, Проект не регламентує ситуації, за якої зазначеніпричини будуть виявлені в процесі розгляду кримінальної справи.
Проект КПКУкраїни передбачає класичну для суду присяжних процедуру судового розглядусправи (ст. 415). Зокрема, судовий розгляд у суді присяжних здійснюється згідноіз загальними правилами судового розгляду, передбаченими Кодексом, зурахуванням особливостей такого судочинства. Питання про допустимістьвідомостей і виключення відомостей, отриманих незаконним шляхом, з перелікудоказів, які підлягають дослідженню, вирішуються головуючим на підставіклопотань сторін чи з власної ініціативи за умови, що присутні у залі судовогозасідання присяжні не чують сторін і головуючого. Якщо дослідження вжевідбулося, головуючий зобов’язаний повідомити присяжним, що вони не можутьбрати їх до уваги. У разі визнання судом допустимості відомостей частково абодля певної мети, головуючий зобов’язаний забезпечити дослідження лишедопустимої частини відомостей і дати присяжним настанови щодо того, надоведення якої обставини вони можуть брати певний доказ до уваги. Відомості,які визнані, або можуть бути визнані головуючим недопустимими, не можутьрозкриватися присяжним з допомогою висновку експерта. Зазначені положення несуперечать загальновизнаним у світовій практиці нормам, що визначають порядокрозгляду справ судом присяжних.
Неоднозначним євирішення важливої проблеми змісту опитувального листа. Згідно ч. 3 ст. 416проекту КПК щодо кожного кримінального правопорушення, у вчиненні якогообвинувачується особа, в опитувальному листі ставляться питання:
1) чи доведено,що подія сталася;
2) чи доведено,що подія сталася внаслідок діяння обвинувачуваного;
3) чи винуватийобвинувачуваний у вчиненні цього кримінального правопорушення.
Наведені питанняє стандартними і практикуються в судочинстві багатьох країн у незначнихваріаціях. Так, наприклад, стаття 339 КПК Російської Федерації передбачаєаналогічні три питання присяжним засідателям.
В цьому контекстіпотребує додаткового опрацювання запропоновані в частині 4 зазначеної статтіПроекту допоміжні запитання:
1) чи доведеніобставини, які свідчать про ступінь тяжкості кримінального правопорушення;
2) чи доведено,що відсутні обставини, які виключають відповідальність за кримінальнеправопорушення, вчинене обвинувачуваним, або обвинувачуваний заслуговує напом’якшення покарання.
Складнийзмістовний характер цих запитань, як і завищена загальна їх кількість, значноускладнюють винесення вердикту присяжними. Вердикт має бути максимальнопростим, зрозумілим і не мати підстав для вільного трактування. В цьомуконтексті доречною є вимога, закріплена в ч. 6 ст. 416 проекту КПК України,згідно якої питання викладаються у зрозумілих для присяжних формулюваннях. Неможуть ставитися питання, що вимагають від присяжних правової кваліфікаціїкримінального правопорушення, статусу обвинувачуваного, а також інші питання,вирішення яких вимагає юридичної оцінки [83].
Рівеньпрофесійності судді яскраво проявляється у проголошенні головуючим напутньогослова, яке має суттєвий вплив на формування поглядів присяжних та зміствердикту. Згідно статті 417 проекту КПК України, перед виходом колегіїприсяжних до нарадчої кімнати для ухвалення вердикту, головуючий звертається доприсяжних з напутнім словом, у якому нагадує суть обвинувачення, повідомляєзміст закону України про кримінальну відповідальність, що передбачаєвідповідальність за вчинення кримінального правопорушення, в якомуобвинувачується особа, роз’яснює основні правила оцінювання доказів, змістпрезумпції невинуватості, положення про тлумачення сумнівів на користьобвинувачуваного, роз’яснює зміст стандарту переконання «поза розумнимсумнівом». Головуючий звертає увагу колегії присяжних на те, що відмоваобвинувачуваного давати показання або його мовчання не може тлумачитися протинього. Присяжним пояснюється, що їх висновки повинні ґрунтуватися лише на тихдоказах, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду, а такожнагадує свої настанови щодо недопустимості використання певних відомостей.Головуючий також роз’яснює присяжним порядок проведення їх наради, підготовкивідповідей на поставлені питання, голосування та ухвалення вердикту. Головуючийзавершує своє напутнє слово нагадуванням присяжним змісту даної ними присяги.При проголошенні напутнього слова, головуючому забороняється в будь-якій формівисловлювати свої думки з питань, поставлених перед колегією присяжних.Присяжні, вислухавши головуючого та ознайомившись з поставленими перед колегієюприсяжних запитаннями, мають право просити головуючого дати додатковіроз’яснення.
Отже, в цьомуконтексті ще раз постає актуальне для України питання відбору кандидатів усудді та їх фахової компетентності. Судді, які здійснюють правосуддя разом зколегією присяжних, мають додатково проходити підготовку з питань особливостейсудочинства у такому складі. Необхідно розробити методичні посібники, які бузагальнили міжнародну судову практику розгляду справ судом присяжних, щодозволило б на першому етапі реформи розтлумачити суддям основні доктринальнізасади нового інституту та надати рекомендації щодо взаємодії з колегієюприсяжних, в тому числі психологічного характеру. Перші кроки впровадження судуприсяжних не повинні супроводжуватись процесуальними помилками, які бдискредитували інститут суду присяжних в Україні. Суддя має усвідомлювати своюроль і відповідальність в процесі історичних змін судочинства.
Проект КПК (ст.423) передбачає винесення двох вердиктів, якщо присяжні визналиобвинувачуваного винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, за якийпередбачене довічне позбавлення волі. У такому випадку головуючий виносить насудовий розгляд питання щодо попередніх судимостей обвинувачуваного, стану йогоздоров’я, сімейного та матеріального становища, способу життя та іншихобставин, що його характеризують, а також інші питання, відповіді на які можутьвплинути на призначення покарання. Після завершення судового розгляду з цихпитань, головуючий дає старшині присяжних додатковий опитувальний лист зпитанням про те, чи заслуговує обвинувачуваний покарання у виді довічногопозбавлення волі, і виголошує напутнє слово.
Аналогічнапрактика існує в законодавстві деяких штатів США, де присяжні у своєму вердиктівирішують питання про допустимість винесення смертного вироку. На нашу думку,колегія присяжних має проголошувати лише один вердикт, а питання кваліфікаціїзлочинного діяння та розміру покарання є виключною прерогативою професійнихсуддів. Кожна з двох складових частин суду присяжних має виконувати тількисвої, властиві тільки їй функції, що і дозволяє реалізувати потенціал,закладений в особливості процесуальної форми суду за участю присяжних.
Вирок судуприсяжних, згідно ст. 428 проекту КПК, набирає законної сили з моментупроголошення. Вирок не може бути оскаржений в апеляційному порядку. У разіскасування вироку, суд касаційної інстанції призначає новий судовий розгляд усуді першої інстанції в іншому складі суду. Такий підхід в повній мірівідповідає ідеї суду присяжних. Нагадаємо, що у відповідності до світовоїсудової практики вирок суду присяжних у касаційній інстанції може бутискасований лише у випадку порушень процесуального законодавства. Жодні сумнівиу правильності і обґрунтованості вердикту не можуть слугувати підставою дляперегляду кримінальної справи.
Таким чином,архітектоніка національної моделі суду присяжних має увібрати в себе найкращізразки цього суду з різних країн, які вже мають багатовіковий досвід йогодіяльності. Потребує додаткового аналізу досвід діяльності суду присяжних натеренах України після реформи 1864 року з позицій сучасної юридичної науки,враховуючи національну ментальність. Проектом КПК запропонованаангло-саксонська модель суду присяжних, на якій варто зупинитись й іншимсуб’єктам законодавчої ініціативи. Параграф 4 глави 27 проекту КПК України«Кримінальне провадження у суді присяжних» не має доктринальних суперечностей уреалізації інституту суду присяжних, проте потребує доопрацювання. Більшсуттєвою є проблема фундаментальних помилок закладених в самому проекті КПК, щоне дозволять реалізувати основоположні принципи демократичного правосуддя ізводять нанівець позитивні напрацювання щодо суду присяжних.
Перспективнимнапрямком подальшої реформи кримінального судочинства є, на нашу думку,розробка нового кримінального процесуального кодексу, в основу якого мають бутипокладені класичні, перевірені світовою юридичною практикою і наукою принципи,а також найкращі ідеї національних правознавців, в тому числі і щодо судуприсяжних.
Висновки
Суд присяжних –судовий інститут, що представляє собою незалежну від професійних суддів колегіюобраних громадян, які внаслідок своєї обізнаності з умовами місцевого побуту,специфіки життя всіх тих суспільних прошарків, які вони представляють,покликані вирішувати в суді питання факту та виносити справедливий вердикт.
В ціломудослідження процесу становлення і розвитку інституту суду присяжних з часівсередньовіччя до першої чверті XX ст. дає можливість зробити наступні висновки:
– суд присяжних єодним із давніх судових інститутів, становлення якого припадає на час ранньогосередньовіччя, коли колегіальне судочинство за участю представників громадимало місце у судовому процесі багатьох держав: усвідомлення членами суспільстванеобхідності їх активної участі у забезпеченні громадського порядку спонукалодо утворення добросусідської організації, яка забезпечувала виконання цихпотреб суспільства. Однак перетворення суду присяжних з соціального інститутуна власне судовий інститут, що посів провідне місце в системі державних судовихустанов, відбулося лише в Англії завдяки поєднанню англосаксонських іфранцузьких правових звичаїв та створенню ряду необхідних умов для йогоефективного функціонування;
– репутація судуприсяжних, як інституту найбільш здатного ефективно захищати права людинизавдяки своєму незалежному від впливу різних сил становищу, сприялазапровадженню даного інституту у судових системах інших держав, результатомчого стало утворення нової континентальної моделі;
– запровадженняінституту суду присяжних у судову систему Російської імперії було неминучим:незважаючи на сильний опір з боку консервативних сил, проведення судовоїреформи без запровадження таких демократичних принципів, як гласність, усність,публічність, колегіальність судового процесу за участю представників народу прирозгляді найбільш значних суспільно-небезпечних правопорушень, вважалосьнеможливим;
– запровадженнясуду присяжних на українських землях проходило за досить сприятливих умов,оскільки така форма судочинства не була новою для українського судовогопроцесу, якому протягом століть були притаманні такі риси, як гласність,виборність суддів, колегіальність та участь представників громадськості. В тойже час процес запровадження даного інституту на українських землях мав своївідмінності як і проведення судової реформи в цілому: внаслідок громадськихзаворушень, що відбулися на Правобережжі, царський уряд розпочав проведеннясудової реформи на цих землях набагато пізніше, ніж на території східногорегіону українських земель і з обмеженням ряду демократичних принципів,запроваджених Судовими статутами 1864 р.;
– під часрозбудови в Україні незалежної держави у першій чверті XX ст. інститут судуприсяжних посів провідне місце у національній системі судоустрою, незважаючи нанесприятливі для його діяльності фактори економічного та політичного характеру,та отримав свій подальший розвиток у законодавстві, положення якого булиспрямовані на вдосконалення діяльності даного інституту. Однак втіленню в життяряду прогресивних концепцій щодо удосконалення суду присяжних завадив брак часута нова інкорпорація України до складу радянської Росії.
У 1917-1920 рр.,під час побудови в Україні незалежної держави, інститут суду присяжних отримавсвій подальший розвиток в українському законодавстві, незважаючи на політичнунестабільність й економічну кризу. Було прийнято ряд нормативних актів,спрямованих на удосконалення умов діяльності суду присяжних шляхомдемократизації складу присяжних за допомогою відміни старих і введення новихцензів, зміни правил комплектування колегії присяжних з метою запобіганнявідміни судових сесій внаслідок нестачі присяжного контингенту, упорядкуваннядіяльності комісії по складанню списків присяжних. Пропонувалося введення жінокдо складу суду присяжних.
Призупиненняздійснення судочинства за участю суду присяжних відбувалося також внаслідокнеправомірного втручання окупаційних сил у процес діяльності українськихсудових установ: 1) влада німецького військового командування забороняларозгляд кримінальних справ в українських судах за участю суду присяжних,вимагаючи натомість провадження у німецьких військово-польових судах; 2)радянська влада скасувала (на час своєї дії) інститут суду присяжних разом зіншими судовими установами й інститутами рядом нормативних актів як ворожихвладі робітничо-селянського уряду, незважаючи на демократичний характер даногосудового інституту. Однак завдяки наполегливим зусиллям українського урядувідновити процес судочинства відповідно до положень національногозаконодавства, дію інституту суду присяжних було відновлено.
Дослідженняісторії розвитку суду присяжних допомогло розкрити соціально-правову природуданого інституту та його функціональне призначення: окрім судових функцій(встановлення істини по справі і винесення справедливого рішення), судприсяжних є також й ефективним механізмом інституту захисту прав людини, задопомогою якого долаються різні прояви дискримінації людини за ознаками кольорушкіри, соціального статусу, віросповідання тощо.
Порівняльнийаналіз допоміг встановити позитивні і негативні сторони діяльності як класичноїангло-американської моделі суду присяжних, так і континентальної (французької).На сучасному етапі розвитку суду присяжних його ефективному функціонуваннюзаважають аналогічні проблеми, що виникали при здійсненні правосуддя у XIX ст.:а) присяжні засідателі виносять неправильні вердикти у більшості випадків черезнизький професійний рівень прокурорсько-слідчих органів, адвокатів, суддів; б)низький рівень матеріально-технічного забезпечення породжує громадськуіндиферентність, наслідком чого є представлення у складі суду присяжнихгромадян мало здатних до здійснення правосуддя, що, в свою чергу, спричиняєзначний відсоток помилкових вердиктів. Однак замість вжиття заходів дляпокращення умов діяльності суду присяжних законодавчі органи Англії, США іФранції вдаються до різних заходів, що носять обмежувальний по відношенню доюрисдикції суду присяжних характер з тим, щоб покращити процес здійсненняправосуддя:
– на сьогодні здвох форм суду присяжних велике журі функціонує лише у США;
– у цивільномусудочинстві суд присяжних продовжує функціонувати повноцінно лише у США, вАнглії дозволяється залучати суд присяжних лише при розгляді незначноїкількості цивільних позовів, чітко визначених у законі;
– у кримінальномусудочинстві Англії та США протягом XX ст. відбулося значне зменшення обсягукомпетенції суду присяжних: лише найбільш небезпечні злочини розглядаються заучастю присяжних засідателів, в той час як у Франції законодавець вжив ще більшрадикальні заходи – об’єднав колегію присяжних засідателів з колегією професійнихсуддів.
Виходячи заналізу української політико-правової думки, слід зазначити, що незважаючи на законодавчепередбачення запровадження даного інституту у національну судову систему,українські юристи не прийшли до одностайного рішення – чи бути в Україні судуприсяжних. Представники обох станів вважають за доцільне залишити норму проучасть народу у здійсненні судочинства. На нашу думку, слід анулювати положенняпро народних засідателів як пасивних та індиферентних учасників процесу,натомість залишити суд присяжних. Твердження про чужість природи даногоінституту помилкове, оскільки, як показало дослідження, українськомусудочинству з давніх часів притаманні риси демократичності. Наявність історичногодосвіду дає можливість говорити не про запровадження нового інституту, а прореінституцію суду, діяльність якого була припинена в Україні на довгий час.
Ураховуючипогляди науковців, практиків можна дійти висновку, що інститут суду присяжних єще недопрацьованим інститутом кримінального законодавства. Так, для належного запровадження вУкраїні суду присяжних відсутня достатня законодавча база, яка б детальноврегульовувала питання діяльності даного судового інституту, щоб суд присяжнихналежним чином виконував покладені на нього завдання. Відсутність єдиногопідходу серед українських юристів до принципу участі народу у здійсненніправосуддя, де найбільш авторитетні фахівці ставляться негативно до судуприсяжних, ще більше уповільнює втілення в життя конституційно-правовихприписів, як і невизначеність законодавця щодо вибору моделі даного інституту –класичної англо-американської чи континентальної.
Некоректним єоднобічний підхід до соціально-правової природи суду присяжних: в діяльностіданого інституту слід визнати наявність як позитивних, так і негативнихчинників, чітке визначення яких має допомогти створити інститут, що будесприяти процесу здійснення правосуддя відповідно до вимог норм права та моралі,запобігаючи впливу професійної упередженості, необ’єктивності та корупції.
Неоднозначнеставлення пересічних громадян – майбутніх присяжних засідателів до судуприсяжних пояснюється у більшості випадків не поширенням серед населенняінформації, яка дозволила б створити належне поняття про правову природу даногоінституту. Проведення відповідних заходів з підвищення рівня правової культури,а також, як підтверджує досвід інших держав, створення достатньоїматеріально-технічної бази у своїй сукупності дозволять подолати громадськуіндиферентність та ухилення від виконання громадянського обов’язку і тим самимзабезпечить ефективне функціонування інституту суду присяжних.
Однак, необхіднозауважити важливість цього інституту та зазначити, що суд присяжних у рамкахпроведеної в Україні судової реформи сприятиме вирішенню таких завдань:
а) формуванню вУкраїні самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчоївлади;
б) гуманізаціїдіяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в дусідотримання і поважного ставлення до прав і свобод людини;
в) використаннюправоохоронними органами тільки законних методів боротьби зі злочинністю,викорінюванню в них корупції;
г) підвищеннюпрофесійної культури слідчих, прокурорів, адвокатів та суддів і підтримці їхпрофесійних навичок на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальномукримінальному процесі за участю присяжних.
Для сучасного українського суду присяжних повинні бутихарактерні: 1) розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжнівизначають доведеність діяння, винність підсудного і можливість засудження йогоз полегкістю, а судді ведуть засідання, вирішують юридичні питання, включаючипризначення покарання); 2) організаційне відокремлення колегії присяжних відпрофесійного судді; 3) невмотивованість вердиктів присяжних та їх юридична (алене моральна) безвідповідальність за зміст рішення; 4) непохитність вердиктуприсяжних, який може бути скасовано у касаційному порядку лише з мотивівпорушення процедури його постановлення.
У судоустрійному законодавстві України слід передбачити: а)інститут вимог, що ставляться до присяжних; б) інститут виключення зі списківосіб, що за законом можуть бути присяжними, але в силу певних обставин недопускаються до здійснення правосуддя; в) інститут відсторонення цих осіб відздійснення правосуддя у конкретній справі. Тому у Законі «Про судоустрій»України доцільно виділити самостійну главу «Участь присяжних у здійсненніправосуддя», в якій поряд з іншими питаннями необхідно передбачити умови, що єпідставами виключення особи зі списків присяжних або підставами звільнення її відобов’язків присяжного.
З метою реальногозабезпечення в Україні конституційного права особи, обвинувачуваної в учиненнізлочину, на розгляд її справи судом присяжних у новомукримінально-процесуальному законодавстві необхідно: по-перше, визначити предметнупідсудність справ суду присяжних, надавши йому право розглядати тільки тізлочини, за які за законом передбачено покарання у виді довічного позбавленняволі; по-друге, передбачити процедуру повідомлення потерпілого про обранийобвинуваченим порядок провадження у справі.
Список використаної літератури
1. АндрееваГ.М. Социальная психология. – М.: Аспект– Пресс, 1996. – 520 с.
2. Апарова Т.В. Судыи судебный процесс Великобритании. Англия, Уэльс, Шотландия. – М.: Триада, 2008. – 157 с.
3. Арчер П.Английская судебная система. – М.: Издательство иностранной литературы, 1959. –268 с.
4. БарабашБ. Судова система штатів США та її функціонування // Право України. – 2008. – №8. – С. 117-120.
5. Бернэм У. Судприсяжных заседателей. – М.: Издательство Московского независимого институтамеждународного права, 1995. – 128 с.
6. БілоусенкоВ.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // В збірн.: Суд присяжних укримінальному процесі. – К.: Верховний Суд України, 1999. – 120–125 с.
7. Боботов С.В.Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития. – М.: «Наука», 1989. –253 с.
8. Боботов С.В.Вступительная статья к Уголовно– процессуальному кодексу Франции. – М.: Юрид.лит., 1967. – С.3–15.
9. Боботов С.В.,Чистяков Н.Ф. Суд присяжных. История и современность. – М.: Рос. правовая.академия МЮ РФ, 1992. – 105 с.
10. Бобришев-ПушкинA.M. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных (с атласом). —М., 1869. — 620 с.
11. Бобрищев-ПушкинА.М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных (с атласом). –М.: Печатная А.И. Снегиревой, 1896. – 620 с.
12. Бобрищев-ПушкинА.М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных. – М.: Право,1896. – 675 с.
13. Бринцев В.Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу уздійсненні правосуддя // Право України. – 2004. – № 5. – С. 28-31.
14. Бутов В.Н. Судприсяжных в Австрии // Советская юстиция. – 1992. – № 2. – С.8–12.
15. Бутов В.Н. Уголовный процессАвстрии. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – 202 с.
16. Буцковский Н.Очерки судебных порядков по Уставам 20 ноября 1864 года. – СПб.: ТипографияСкарятина, 1874. – 614 с.
17. Бэрнем Уильям.Суд присяжных заседателей. – М.: МНИМП, 1995. – 128 с.
18. Видинг К. О судеприсяжных в уголовных делах // Юридические записки. – 1862. – Т. 5. – С.183-269.
19. Владимиров Л.Е.Суд присяжных. Условия действия института присяжных и метод разработкидоказательств. – Х.: Университетская Типография, 1873. – 255 с.
20. Владимиров Л.Е.Суд присяжных. Условия действия института присяжных и методы разработкидоказательств. — Харьков, 1873. — 255 с.
21. Воскресенский В.Участие прокурора в формировании коллегии присяжных заседателей // Законность.– 2005. – № 3. – С. 18–20.
22. Гейнц Р. Очерканглийского судоустройства в связи с судом присяжных. С приложением статьи оразличии между функциями судей и присяжных. – СПб.: ТипографияКуколь-Яснопольского, 1866. – 72 (19) с.
23. Гессен И.В.Судебная реформа. — С-Пб., 1907.
24. Головко Л.В.Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.: Изд-во«Юридический центр Пресс», 2002. – 544с.
25. Гуценко К.Ф.Уголовный процесс США. – М.: Юрид. лит., 1979. – 223 с.
26. Гуценко К.Ф.,Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.:Зерцало, 2009. – 480 с.
27. Гуценко К.Ф., Добровольская С.И.Требования, предъявляемые к присяжным заседателям // Советская юстиция. – 2003. – № 10. – С.14–15.
28. Дело по обвинениюИвана Максименко и Ивана Красненко в убийстве агента Киевского розыскного отделения.31 октября 1918 г. – Державний архів Київської області. –Ф. 864. – Оп. 12. – Од. зб. 6. – Арк. 8.
29. ДжаншиевГ.А. Основа судебной реформы. — М., 1891. — 387 с.
30. ДобровольскаяС.И. Суд присяжных: Актуальные проблемы организации и деятельности: Дис. …канд. юрид. наук. – М., 1995. – 231 с.
31. ДорошенкоД. Історія України (1917-1923 рр.) / Д. Дорошенко. – Ужгород: Червона Калина,1932. – 418 с.
32. Духовской М.В.Уголовный процесс. – М.: Право, 1908. – 450 с.
33. Европейский Судпо правам человека. Избранные решения: В 2 т. / Под ред. В.А.Туманова. – М.:НОРМА. – 2008. – 856 с.
34. ЄфремоваН.В. Суд і судочинство в УНР, Українській державі, Західноукраїнській НароднійРеспубліці (1917-1920 рр.): Монографія / Н.В. Єфремова, Б.Й. Тищик, В.Т.Марчук. – Одеса: Фенікс, 2007. – 280 с.
35. Законопроектм.ю. про зміну глави II розділу II Учрежд. суд. установ. про присяжнихзасідателів. 4 жовтня – 31 грудня 1918 р. – Центральний державний архів вищихорганів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Од. зб. 1621. – Арк. 74.
36. Законопроектпро тимчасовий порядок призначення Присяжних Засідателів для участі в Судовихзасіданнях Судових Палат і Державного Сенату. 27 червня – 17 листопада 1918 р.– Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 4. – Од.зб. 9. – Арк. 12.
37. Закревский И.Н. О настоящем и будущемсуда присяжных: Сб. статтей. — С-Пб., 1897. — 201 с.
38. Защитник в судеприсяжных / Отв. ред. Радутная Н.В. – М.: ИГП РАН, 1997. – 150 с.
39. Зеленецкий В.С.Компетентность специалиста (О теоретической компетентности практиков ипрактической компетентности теоретиков) // Весы Фемиды. – 2007. – № 4 (16). – С.47–58.
40. Зивс С.Л.Современный уголовный суд присяжных в Англии. – М.: Издательство Академии наукСССР, 1948. – 108 с.
41. Зыков В. Судприсяжных: напрасные ожидания // Российская газета. – 1999. – 22 сентября.
42. Историягосударства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: В 2 ч. / Под общ. ред.д.ю.н., проф. О.А. Жидкова и д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинниковой. – М.: ИздательствоНОРМА, 2003. – Ч. 2. – 720 с.
43. Історіядержави і права України: Навчальний посібник. – 6-те вид., перероб. і доп. /П.П. Захарченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.
44. Історіядержави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт. кол.), В.І.Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін..; За ред. А.С. Чайковського. –К.: Юрінком Інтер, 2004. – 512 с.
45. Капицын В.М.Права человека и механизмы их защиты: Учебное пособие. – М.: ИКФ «Экнос», 2003.– 288 с.
46. Карнозова Л.М.Возрожденный суд присяжных. Замысел и проблемы становления. – М.: NOTA BENE,2007. – 366 с.
47. Карнозова Л.М.Возрожденный суд присяжных. Замысел и проблемы становления – М.: NOTA BENE, – 2000. – 366 с.
48. Карнозова Л.М. Кпроекту исследовательской инфраструктуры судебных инноваций // Состязательноеправосудие. Труды научно-практических лабораторий. – Вып.1 – Ч.I–ІІ. / Отв. редакторы. С.А.Пашин, Л.М.Карнозова. – М.: НОРМА, 2007. – С.7–21.
49. Карнозова Л.М. Осуде присяжных (психологические аспекты реформирования) // Становление судебнойвласти в обновляющейся России. – М.: ИГП РАН, 2007. – С. 30–49.
50. Карнозова Л.М.Суд присяжных в России: инерция юридического сознания и проблемыреформирования.// Государство и право. – 2007. – № 10. – С.50–58.
51. Карнозова Л.М.Суд с участием присяжных заседателей // Судебная реформа: проблемы и перспективы.– М.: НОРМА, 2009. – С.182–195.
52. Кенигсон А. Очеркпроисхождения и исторического развития суда присяжных в делах уголовных. –Витебск: Типография Губернского Правления, 1871. – 109 с.
53. Клеандров М.И. Статуссудьи. – Новосибирск: Наука, 2007.–444 с.
54. Кони А.Ф.Присяжные заседатели. // Советская юстиция. – 1993. – № 17. – С.15.
55. Кони А.Ф.Судебные речи. – СПб.: Право, 1905. – 386 с.
56. Котляр В.Суд присяжних не для України // Право України. – 1998. – № 9. – С. 72-73.
57. КотюкВ.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. –592 с.
58. КричевскийР.Л., Дубовская Е.М. Психология малой группы: теоретические и прикладныеаспекты. – М.: Изв-во МГУ, 2001.– 287с.
59. КротевичК. Суд на Україні і його завдання в сучасний момент. – Кременчук: Друкарня А.Варшавського і Л. Аронова, 1918. – 11 с.
60. КудлайО.Б. Законотворча діяльність народного міністерства судових справ УкраїнськоїЦентральної Ради / О.Б. Кудлай. – К: НАН України. Інститут історії України,2002. – 72 с.
61. КульчицькийВ., Сидорчук О. Суд присяжних і наукова думка про нього в Україні після судовоїреформи 1864 р. // Право України. – 2003. – № 6. – С. 125-128.
62. Куцин М.Суд присяжних: законодавче закріплення і проблеми впровадження у кримінальномусудочинстві України. – К.: АПН НАН України.– 2008.
63. Лисенков С. Судприсяжних в Україні // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3. – С.75–78.
64. МалютінІ. Проблеми практичної реалізації Закону України «Про забезпечення безпекиосіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» // Право України. – 2002.– № 12. – С. 98-102.
65. МаляренкоВ. Позитиви і негативи суду присяжних // Право України. – 2000. – № 3. – С.3-12.
66. Маркова А.К.Психология профессионализма. – М.: Международный гуманитарный фонд «Знание», 2007. – 252 с.
67. Марочкин И.Е.Судебная власть как социальная ценность // Конституция України – основамодернізації держави та суспільства. Матеріали наукової конференції /Упорядники Ю.М.Грошевий, М.І.Панов. – Х.: Право, 2009. –с. 336–337.
68. Матеріалищодо перегляду Устава Уголовного Судопроизводства. 13 грудня 1917 р. –Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 4. – Од.зб. 18. – Арк. 17.
69. Мельник В.В.Коллегия присяжных заседателей как субъект коллективного решения вопросов овиновности (социально- психологические аспекты) // Государство и право. – 2000.– № 1. – С.26–34.
70. МироненкоО.М. Світоч Української державності / О.М. Мироненко. – К., 1995. – 218 с.
71. Миттермайер К.Европейские и американские суды присяжных, их деятельность, достоинства,недостатки и средства к устранению этих недостатков / Под ред. В. Молчанова. –М.: Издание А.И. Мамонтова и К˚, 1871. – Второй выпуск. – 593 с.
72. МихайленкоП.П. Історія міліції України: у документах та матеріалах. – Т.1. – (1917-1925)/ П.П. Михайленко, Я.Ю. Кондратьєв. – К., 1997. – 187 с.
73. Михеенко М.М.Уголовно-процессуальное право Англии, США и Франции. В двух частях. – К.:Киевский ордена Ленина Государственный университет им. Т.Г. Шевченко, 1966. –Ч. 1. – 108 с.
74. МихеєнкоМ.М. Засади безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя // Проблемирозвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер,1999. – С. 235-237.
75. МихеєнкоМ.М. Проблеми судової реформи // Вісник Київського університету.Суспільно-політичні науки. – К.: «Либідь», 2008. – Випуск 2. – С. 101-107.
76. Мищуга Л.Які тепер суди на Україні. – Кам’янець: Видання «Стрільця» органу Галицькоїармії, 1919. – 31 с.
77. Мідор ДеніелДжон. Суды в Сполучених Штатах. – Сент-Пол, Міннесота: Вест Паблішинг Ко, 1991.– 85 с.
78. Мокринский С.П.Суд присяжных. – Пг.: Право,1914. – 256 с.
79. МузиченкоП.П. Історія держави і права: Навчальний посібник / П.П. Музиченко. – К.:Знання, 2007. – 471 с.
80. Настольная книгапрокурора. – М.: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка, – Изд-во«Эксилит», 2002. – 850 с.
81. НечипорукС. Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального йіндивідуального порядку розгляду справ // Право України. – 2003. – № 11. – С.82-85.
82. Об’яви,постанови, накази, видані німецькою владою, надіслані окружними судами згідно знаказом міністерства. 8 червня – 24 грудня 1918 р. – Центральний державнийархів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Од. зб. 1715. – Арк. 315.
83. ОверчукС. В. Нові перспективи суду присяжних в Україні – Рівне.: Рівненський інститутКиївського університету права НАН України. – 2008.
84. ОмельяненкоГ.М. Судовий устрій України: концептуальні питання // Адвокат. – 2008. – № 3. –С. 7-9.
85. Онищук Н.Судебно-правовая реформа: будут ли даны ответы на вызовы времени // ГолосУкраины. – 2007. – 27 марта. – № 59 (93059).
86. ОсиповаН.П. Соціальні фактори підвищення ефективності правосуддя // Судова реформа вУкраїні: проблеми і перспективи. – К.; Х.: Юрінком Інтер. – 2008. – 136–139 с.
87. Парыгин Б.Д.Социальная психология: Проблемы методологии, истории и теории. – СПб.: ИГУП, 2008. – 302 с.
88. Пашин С.А. Законо суде присяжных как средство судебной реформы//Советская юстиция. – 2003. – № 24. – С. 3.
89. Пашин С.А.Судебная реформа и суд присяжных. – М.: Рос. правовая. академия МЮ РФ, 1994. –103 с.
90. Петрухин И.Л.Состязательность и правосудие // Государство и право. – 2007. – № 10. – С.135.
91. Погодин С.Б.Обвинение в суде присяжных в российском уголовном процессе: – Автореф. дис.…канд. юрид. наук. – Саратов, 2001. – 23 с.
92. ПогорілкоВ. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. – 2001. –№ 8. – С. 26-32.
93. Полузанов В.Н.Вопрос о миссии присяжных заседателей в новейшей русской литературе. — Одесса,1899. — 75 с.
94. Полянский Н.Н.Уголовное право и уголовный суд Англии. – М.: Юридическое издательство НКЮСоюза ССР, 1969. – 400 с.
95. Правалюдини та основні свободи в проекті кримінально-процесуального кодексу України(за матеріалами громадських слухань, що відбулися 12 травня 2004 року). – Х.:«Фоліо», 2004. – 96 с.
96. ПроКонцепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду вУкраїні відповідно до європейських стандартів. Указ Президента України від10.05.2006 № 361/2006 // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 95 (3260). – С. 5-12.
97. ПроКонцепцію судово-правової реформи в Україні. Постанова Верховної Ради Українивід 28.04.1992 № 2296-XII // Голос України. – 1992. – № 152 (402). – С. 4-5.
98. Просудоустрій. Закон України від 07.02.2002 № 3018-III // Голос України. – 2002. –№ 51 (2802). – С. 8-14.
99. ПроектКПК (друге читання) у 2-х томах. Порівняльна таблиця до проектуКримінально-процесуального кодексу України (частина 1). Реєстраційний № 3456-1.– 2003. – 298 с.
100. Проекттимчасових правил про обрання присяжних засідателів. 24 травня – 29 липня 1918р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. –Од. зб. 1570. – Арк. 43.
101. Радутная Н.В.Присяжный заседатель в уголовном процессе // Российская юстиция. – 2004. – № 3. – С. 2.
102. Радутная Н.В. Суд присяжных в зарубежных правовыхсистемах // Советская юстиция. – 1993. – № 4. – С.4–5.
103. Рассмотрение делсудом присяжных: Научно– практическое пособие / Отв. ред. В.М.Лебедев – М.:Юрид. лит., 2009. – 287 с.
104. РепешкоП.І. До питання реалізації принципу участі народу у здійсненні правосуддя //Судова реформа в Україні, проблеми і перспективи. Матеріали науково-практичноїконференції 18-19 квітня 2002 року м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком Інтер,2002. – С. 119-122.
105. РешетниковФ.М. Правовые системы стран мира: Справочник. – М.: БЭК, 1993. – 300 с.
106. РогожинА.Й. Історія держави і права України: Підручник / А.Й. Рогожин, В.Г.Гончаренко, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 680 с.
107. РусановаІ.О. Проблеми організації суду присяжних в Україні: Дис. … канд. юрид. наук:12.00.10. – Х., 2003. – 195 с.
108. Рустамов Х.У.,Безнасюк А.С. Судебная власть. – М.: ЮНИТИ– ДАНА, 2002. – 455 с.
109. СавонюкР. Суд присяжних: яким йому бути // Право України. – 2007. – № 2. – С. 70-71.
110. Сергеевский Н.Д.О суде присяжных. – Ярославль: В типографии Губернского Правления, 1875. – 93с.
111. Смирнов А.В. Состязательныйпроцесс. – СПб.: Альфа, 2001. – 320 с.
112. Соколов А.Н.Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: Янтарь,2002. – 456 с.
113. Суд присяжных вЕвропе и Америке. Юридико-политическое издание / Под ред. Н. Ламанского. –Спб.: Типография Куколь-Яснопольского,1865. – Т. 1. – (XIV) 129 с.
114. Суд присяжных вЕвропе и Америке: юридико-политическое издание / Под ред. Н.Ламанского. – Пг.:Право, 1865. – Т.1. – 485 с.
115. Суд присяжных:особенности функционирования и научно– практическое обеспечение:Учебно-методический семинар // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 130– 135.
116. Суд присяжных:Пособие для судей / Науч. редактор Стивен Тэймен. – М.: Рос.правововая академияМЮ РФ, 2008. – 135 с.
117. Судебная власть /Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ТК Велби, 2003. –720 с.
118. Тарасов А.А.Единоличное и коллегиальное в уголовном процессе: правовые и социально–психологические проблемы. – Самара: Изд-во «Самарский университет», 2001. – 312с.
119. ТимощукО.В. Охоронний апарат Української державності / О.В. Тимощук. – Х., 2000. – 320с.
120. Толстой Л.Н. Воскресение.– М.: Худ. лит., 1958. – 523 с.
121. УкраїнськаЦентральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1997. – Т. 2. – 220 с.
122. Уолкер Р.Английская судебная система. – М.: «Юридическая література», 1980. – 631 с.
123. Уолкер Р.Английская судебная система. – М.: Юрид. лит., 1980. – 630 с.
124. Уразгильдеев Л.Присяжные в уголовном судопроизводстве Англии и США. // Советская юстиция. –1990. – № 2. – С. 21–23.
125. Футей Б.Роль суду присяжних за Конституцією України (в аспекті порівняльного аналізу)// Становлення правової держави: Україна 1991– 2001 роки – К.: – Юрінком Інтер,2001. – С.61–68.
126. Футей Б.Становлення правової держави: Україна 1991–2001 роки – К.: Юрінком Інтер, 2001.– 288 с.
127. ЦиркуляриГенерального секретаріату та Міністерства судових справ. 14 листопада 1917 р. –17 квітня 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2209. – Оп. 1. – Од.зб. 8. – Арк. 22.
128. Чубинский М.П. Борьба взглядов за ипротив суда присяжных и реформаторские попытки в этой области. — К., 1897. — 32с.
129. Чубинский М.П. Суд присяжных и новаяпрактика Сената // Вестник права. — 1904. — февраль. — С. 75—94.
130. ШишкінВ.І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник. У 3-х книгах. – К.:Юрінком Інтер, 2008. – К. 2. – 336 с.
131. Шишкін В.І.Судові системи країн світу: Навчальний посібник: У 3-х кн. – К.: Юрінком Інтер,2008. – Кн. 1. – 320 с.
132. Штогун С.Становлення суду присяжних в Україні. Правові проблеми // Прокуратура. Людина.Держава. – 2004. – № 3 (33). – С. 101-103.
133. Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864года на Правобережной Украине. — Львов, 1974. — 190 с.
134. ЮзіковаН.С. Суд присяжних в Україні, Росії та США у контексті демократичних засадправосуддя (порівняльний аналіз) // Судова реформа в Україні, проблеми іперспективи: Матеріали науково-практичної конференції 18-19 квітня 2002 року м.Харків. – Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2002. – С. 116-119.
135. ЮзіковаН.С. Суд присяжних в Україні, Росії та США у контексті демократичних засадправосуддя (порівняльний аналіз) // Судова реформа в Україні: проблеми іперспективи. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2007. – С.114–116.
136. ЯновськаО.Г. Суд присяжних в системі гарантій захисту прав людини // Вісник Академіїадвокатури. – 2005. – Випуск другий. – С. 93-98./>
137. AbramsonJ. We, the jury: The jury system and the ideal of democracy. – N.Y.: BasicBooksAdivision of Harper Collins Publishers Inc., 1994. – 308 p.