Суспільне виробництво й система економічних законів

МІНІСТЕРСТВО ТРАНСПОРТУ ТА ЗВ’ЯЗКУ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ
ІМЕНІ АКАДЕМІКА В. ЛАЗАРЯНА
Кафедра Економічної теорії
Контрольна робота
з дисципліни: Політична економія
на тему:
Суспільне виробництво й система економічних законів.
Дніпропетровськ
2010
Зміст
Суспільне виробництво й система економічних законів.
Поняттявиробництва. Фактори виробництва………………………….3
Виробничі відносини…………………………………………………….5
Спосіб виробництва та формації……………………………………….10
Економічні категорії та економічні закони.
Економічні категорії…………………………………………………….13
Економічні законита характер їхньоїдії……………………………….13
Системаекономічнихзаконів…………………………………………..14
Способи прояву економічних законів………………………………….17
Форми прояву економічних законів……………………………………19
Використанняекономічнихзаконів…………………………………….22
Суспільний продукт і його форми.
Суспільне виробництво………………………………………………….23
Суспільний продукт………………………………………………………24
Форми суспільного продукту……………………………………………25
Висновок…………………………………………………………………………………29
Додаток………………………………………………………………………………….30
Список використаної літератури………………………………………………………31
Суспільне виробництво й система економічних законів.
. Поняття виробництва.Фактори виробництва.
Що ж ми розуміємо під виробництвом? Спробуємоуявити життя людей без їжі, одягу, взуття, житла. Це неможливо, бо саме за допомогою цих речей підтримується життя людей. Але piзнipeчi, з допомогою яких люди підтримують своєіснування, в готовому виглядіяк манна небесна, з неба не падають. Ціречі, якекономісти назвали матеріальними благами, люди повинністворювати caмi.Людсъка діяльність, спрямована на створення матеріальних благ (засобів існування) — це ієвиробництво.
Фактори виробництва.Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий icторичний шлях розвитку: віддобування їжізадопомогою елементарних знарядь первісноїлюдини до сучасного рівня перетворювальноїдіяльностісуспільства. Та все ж будь-яке виробництво, первіснечи сучасне, характеризується деякими спільними рисами. Воно маєвосновієдинітри компоненти (фак­тори): робочу силу людини, предмети працi,засоби праці.–PAGE_BREAK–
Робоча сила — це здатність людини до праці. Предмет праці-те, на що скерована діяльшсть людини, з чого вона виробляєнеобхідніматеріальніблага.Hapeшті засоби праці — це інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці (наприклад, сировину), виробляючи з нього необхідні засоби існування. Предмети праців сукупностіз засобами праціскладають засоби виробництва.
Робоча сила виступаєв якостіособистого фактора виробниц­тва. Це головна творча продуктивна сила суспільства. Засоби виробництва складають речовий фактор виробництва.В резуль­татівзаємодіїфакторів виробництва створюється продукт праці, призначений задовольняти тiчи іншіпотреби людей. Сама ж праця, в результатістворення корисних матеріальних благ (проду­кту, послуг iт. ін), виступаєяк продуктивна сила.
Кількісневідношення обсягу (маси) виробленого продукту (послуг) до затрат праці, затраченихна їxвиготовлення, характеризуєпродуктивністъ праці.
Продуктивні сили.Засоби виробництва(речовий фактор) caмiпо co6i— це купа мертвих речей. Для того, щоб почався процес виробництва, їxнеобхіднопоєднати з робочою силою (особистий фактор). Лише жива праця спроможна воскресити з мертвих iперетворити в діючізасоби виробництва. А це означає, що виршальним елементом будь-якого виробництва єлюдина з їїумінням, виробничим досвідом, навичками до праці. Отже, особистий та речовий фактори виробництва повинніпостійно взаємодіяти. В результатітакоївзаємодії фактоpiввиробництва виникаєнова категорія — продуктивнісили.
Продуктивнісили суспільства— це сукупністъ особистих iречових факторів виробництва іїxвзаємодіїта взаємозв’язку. Продуктивнісили — це одне з основних понять політичноїекономії. Icтopiярозвитку людства являєсобою процес зміни, розвитку iвдосконалення зacoбiвпраці, людей, їxвиробничого досвіду, навичок до праці, вміння користуватися знаряддями праці. Тому рівень розвитку продуктивних сил виступаєяк найважливіший критерій iнайбільш змістовний показник суспільного прогрессу. Звідси випливаєдуже важливий практичний висновок: перехід відодного етапу розвитку суспільства до наступного не перериваєрозвитку й не вимагаєзнищення наявних продуктивних сил, щоб усе починати заново. Навпаки, новiсуспільнісили, якприходять до влади, можуть остаточно довести своїпереваги, якщо вони максимально використають створенів старому суспільстві(на попередньому етапірозвитку) продуктивнісили та забезпечать їxпіднесення на якісно більшвисокий piвень.На жаль, цей висновок люди не завжди успішно реалізують у своїйпрактичній діяльності. Принцип «ми старий світзруйнуємо,а потім…» виявляється, був притаманний не тількиреволюційним епохам. Iтепер, у період еволюційноїзмінисуспільного ладу в Україні, деякідеструктивнісили намагаються знищити не лише політичніструктури старого ладу, а й ущент зруйнувати економіку для того, щоб, як обіцяється, на новому мiсцізбудувати нове життя. До чого це привело, констатував Президент Л.Кучма у вересш 1995р., виступаючи на Всеукраїнськійнарадіекономістів: «Економіка Українинабула рис колоніальноїiвсе більше стаєсировинним придатком провідних країнЗаходу, постачальником дешевоїробочоїсили, ринком збуту залежаних товарів та застарілих технологій».    продолжение
–PAGE_BREAK–
Продуктивнісили — це не просто сукупність людей, що володіють певним виробничим досвідом та засобами виробництва. Вони, в першу чергу, відображають відношення суспільства до природи. Людина — це біосоціальна істота. Тобто, з одного боку, вона єпородженням природи й не може існувати без природного середовища, яке єдля неїджерелом матеріального існування. Ще А.Смітговорив, що праця єбатьком багатства, а земля (природа) його матір’ю. А з іншого боку, людина може жити, діяти й розвиватися лише будучи включеною в суспільний зв’язок з іншими людьми, тобто в певне соціалъне середовище.
Ця двоїстість людини зумовлюєтой факт, що вона, з одного боку, щоб забезпечити coбiматеріальне ісування, вступаєв певнівідношення з природою, використовуєприродний матеріал, переробляєйого й створюєнеобхіднідля життя матеріальніблага. Саме цівідносини між людиною та природою, якіхарактеризують виробничий, технологічний зв’язок у суспільному виробництві, складають основний зміст продуктивних сил.
Ф/>ункціональна структура продуктивних сил
1.2. Виробничі відносини.
3 іншого боку, люди ніколи не працюютьвідокремлено один від одного. Так чи інакшевони пов’язані в своїй виробничій діяльності.Навіть Робінзон на своєму безлюдному острові користувався знаряддями праці (сокира, рушниця, лопата і т. ін.), перенесеними з затопленого корабля, тобто виготовленими іншими людьми. Як дотепно зазначив німецький письменник минулого століття Карл Берне, багато без чого людина може обійтися, але не без собі подібних. Тому створення матеріальних благ завжди є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільний харак­тер. А це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між собою. І ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин.
Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробництвом, а точніше «суспільним виробництвом», економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе чотири ланки (стадії): безпосере­дньо виробництво як процес створення матеріальних благ (по­слуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі (натуральна, грошова) обмі­нюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання — тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.
У даному випадку виробництво розглянуто в його найголовні­шій іпостасі — як основа життєдіяльності людей. Але ж виробницт­во, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Тому в кожній з названих стадій виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадії виробництва ми бачимо виробництво не лише предметів споживання, а й засобів виробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, робоча сила та засоби виробництва між різними сферами, галузями й підприємствами соціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється в обміні діяльністю, а на стадії споживання пара­лельно з особистим діє виробниче споживання.
С/>тадії суспільного виробництва
/>На всіх цих стадіях суспільного виробництва люди вступають між собою в певні відносини. Тому, коли ми говоримо про вироб­ничі відносини, розуміємо під ними всю їх сукупність. А саме: відносини виробництва, розподілу, обміну й споживання.
Суть і основу названих відносин складають відносини власно­сті на засоби виробництва. Тому що вони характеризують: по-перше, суспільний спосіб поєднання робітника із засобами вироб­ництва, по-друге, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва; по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва, тобто ту суспі­льну форму, у якій відбувається виробництво. Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву соціально-економічних відносин. Саме тому марксистська політекономія виділяє їх як свій специфічний предмет вивчення.
Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу ви­робництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ або привласнення засобів і результатів виробництва. Вони виникають також і в процесі організації виробництва та управління ним. (Організація виробництва — це процес забезпечення єдності, злагодженості функціонування факторів виробництва; взаємодія людей, що беруть участь у виробництві).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Ця група відносин називається організаційно-економічнимивідносинами. Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в тому, що вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх суспільну комбінацію. При цьому не зачіпаються соціально-економічні форми виробництва (феодалізм, капіталізм, соціалізм тощо). Тому організаційно-економічні відносини можуть мати спільний зміст на різних історичних ступенях розвитку. Це, наприклад, поділ праці, спеціалізація та кооперація праці, комбі­нування виробництва тощо.Наприклад: У виготовленні металу беруть участь шахтарі (добувають вугілля, руду), чавуноливарники (виготовля­ють чавун), сталевари (з чавуну роблять сталь), прокатники (виготовляють стальний прокат). Всі вони об’єднані один з одним певними виробничими зв’язками: технологією виробництва сталі, послідовністю виконання робіт, різними нормативами і т. ін., які практично байдужі до пануючого в суспільстві соціально-економічного ладу або до того, кому належить шахта, завод — приватнику чи державі.
Організаційно-економічні відносини (приклад: металургійне виробництво)
/>

/>
Підкреслюючи інертність організаційно-економічних відносин до відносин власності на засоби виробництва (тобто найпрогресивніша форма власності не забезпечить високої якості металу, якщо буде порушена технологія його виробництва), в той же час слід пам’ятати, що саме виробництво, а, отже, й організаційно-економічні відносини теж є похідними (як і соціально-економічні) від відносин власності. Історично будь-яке виробництво починаєть­ся з привласнення кимось (общиною, державою, колективами людей або приватними особами) засобів виробництва. Правда, потім, на відміну від соціально-економічних відносин, вони функціонують як самостійні, що створює зовнішню видимість неприче­тності їх до власності на засоби виробництва. Це служить підста­вою багатьом західним економістам стверджувати (а зараз це повторюється і в Україні), що предметом політекономії (економіч­ної теорії) повинні бути саме організаційно-економічні відносини, бо їх вивчення дає можливість, абстрагуючись від соціально-економічних відносин, вирішити завдання, як в умовах обмежено­сті ресурсів забезпечити економічне зростання й задовольнити безмежні потреби людей.
Отже, структура виробничих відносин суспільства неоднорідна. Вона включає в себе соціально-економічні та організаційно-економічні відносини. Основою ж усіх виробничих відносин виступають відносини власності. В сукупності всі ці відносини складають систему виробничих відносин суспільства.
С/>истема виробничих відносин
Чому предметом політекономії є виробничі відносини? Отже, суспільне виробництво як об’єкт вивчення політекономії має дві сторони: продуктивні сили як відносини людей до природитавиробничі відносини як відносини між людьмив процесі створення ними необхідних засобів існування (матеріальних благ). Що ж конкретно вивчає політекономія?Предметом вивчення для політекономії виступає не все суспільне виробництво в його багато­гранності, а лише виробничі відносини в їхній системі. Чому саме виробничі відносини? Тому, що, по-перше, система виробничих відносин утворює економічну структуру суспільства, його економічний базис. Саме вони створюють стимули (або анти-стимули) для розвитку (гальмування) продуктивних сил. По-друге, виробничі відносини визначають соціальну та політичну структуру суспільства. Тобто, вони виступають основою, яка визначає політичні, правові, ідеологічні, національні, сімейні та інші суспільні відносини та інститути, котрі утворюють в сукупно­сті надбудову суспільства.
Надбудова є формою існування базису, вона виникає на його основі, органічно з ним пов’язана, ним визначається. В той же час політика, право, мораль та інші елементи надбудови відіграють активну роль по відношенню до базису, зворотно впливають на економічні відносини, що їх породили, а через них і на розвиток продуктивних сил суспільства. Тому політекономія, вивчаючи виробничі відносини у взаємозв’язку з відносинами надбудови, має можливість більш глобально пізнавати закони розвитку суспільно­го виробництва.
1.3. Спосіб виробництва та формації.
Продуктивні сили та виробничі відноси­ни знаходяться у взаємозв’язку, взаємодії й суперечливій єдності, яка, як буде показано далі, виступає внутрішнім джерелом розвитку суспільного вироб­ництва. В чому це проявляється? Це проявляється в тому, що виробничі відносини встановлюються не по волі людей, не за їхнім бажанням. Той чи інший тип виробничих відносин — результат певного рівня розвитку і характеру продуктивних сил. «У суспіль­ному виробництві свого життя, — писав К.Маркс, — люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. У свою чергу, виробничі відносини, як було з’ясовано вище, утворюють суспільну форму, в якій розвиваються продуктивні сили, надають цьому розвиткові соціальної визначеності.Єдність і взаємодія продуктивних та виробничих відносин утворюють спосіб виробництва.
Спосіб виробництва в єдності з надбудовою (з усіма характер­ними для неї формами життєдіяльності: ідеологічними, політич­ними, соціальними і т.д.) утворюють суспільно-економічну формацію.Зроблений аналіз суті й структури суспільноговиробництва дає змогу більш повно и розгорнутодати відповідь на запитання: що ж вивчає політекономія і що це за наука?Політекономія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємозв’язку з продуктивними силами й надбудовою. Вона з’ясовує закони, які лежать в основі функціонування виробни­цтва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ, тобто всього соціально-економічного розвитку суспільства.
Уцьому визначенні виділяються два моменти. Перший — виро­бничі відносини розглядаються не як автономна, ізольована система, а в тісній взаємодії з продуктивними силами та надбудо­вою. Другий — у процесі цієї взаємодії формуються так звані приграничні або стикові відносини й категорії, які суттєво впли­вають на розвиток продуктивних сил і надбудови. Це викликає необхідність їх вивчення політекономією. Що мається на увазі?Довгий час такі поняття, як „суспільне виробництво“, „народне господарство“, „народногосподарська система“, „економічна система“, практично збігалися. Проте за останні 40-50 років ситуація докорінно змінилася. На периферії того, що ми визначає­мо як суспільне виробництво, почали створюватися могутні струк­тури, які якоюсь частиною належать до економіки, але в цілому знаходяться за її межами. Це такі структури, як „економіка та наука“, „економіка та освіта“, „економіка та соціальна інфраструк­тура“, „економіка та оборона“, „економіка та екологія“ і т. ін. За цих умов структура економічної (народногосподарської) системи суттєво ускладнюється.
А це означає, що вивчаючи виробничі відносини як суспільну форму розвитку продуктивних сил, політекономія повинна до їх складу включати також ті відносини, які складаються в цих структурах тому, що вони суттєво впливають на характер функці­онування й розвиток продуктивних сил суспільства.
С/>учасна структура економічної системи
/>
Економічна система
Економічна система
2. Економічні категорії та економічні закони.
2.1. Економічні категорії.
Розвиток економіки (суспільного виробниц­тва) не є випадковим процесом. У ній, як і в природі, через зовнішній, здавалося б, хаос, прокладає свій шлях необхідність закономірного розвитку. Тобто мова йде про те, що економічні (господарські) процеси направля­ються внутрішніми, властивими саме їм законами.
Звичайно, це не заперечує існування випадкових явищ, непе­редбачених ситуацій, які не вписуються у загальну логіку розвит­ку. Чому? Тому, що закони проявляються не в кожному окре­мому явищі, а у вигляді пануючої тенденцїі, яку можна виявити лише у всій сукупності явищ і процесів, що відбуваються.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Пізнавання суті цих явищ і процесів відбувається шляхом абс­трагування від випадкових, одиничних, поверхових ознак і на цій основі виявлення родових (основоположних) ознак економічного явища, ознак, які відобра­жають в узагальненому вигляді найбільш суттєві його сторони. Такий підхід до вивчення економічних явищ і процесів дає мож­ливість сформулювати свої категорії і поняття.
Що розуміється під економічною категорією?Категорія політекономії— це найбільш загальне логічне поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Або інакше — це теоретичне відображення реально існуючих виробничих відно­син людей. Наприклад: товар, гроші, вартість, капітал.
2.2. Економічні законита характер їхньоїдії.
Категорія— це нижчий ступінь пізнан­ня економічних явищ. Вищим, який дозволяє повною мірою розкрити суть явища, є економічний закон. Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні в’язки й залежності, які характеризують головний магістральний напрям розвит­ку тієї чи іншої сфери економіки.
Сутність економічного закону
/>
Економічні закони, як і закони природознавства, мають об’єктивний характер, тобто вони виражають реальний зв’язок економічних явищ і процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.
А оскільки це так, то люди не можуть створювати або скасовува­ти економічні закони (як, наприклад, вони поступають з юридични­ми законами). Але це не означає, що економічні закони проявля­ються, діють самі по собі, поза господарською діяльністю людей (як, наприклад, закони природи). Економічні закони можуть проявляти­ся, реалізовуватися лише через господарську діяльність людей, через їхні економічні стосунки (відносини) між собою. Тобто виробничі відносини між людьми є тим середовищем, в якому виникають і діють економічні закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні закони не залежать від свідомості, бажання людей, але не від їхньої діяльності.
2.3.Системаекономічнихзаконів.
Навіть перше, поверхове знайомство з еко­номікою показує, що процеси, які в ній відбу­ваються, складні й багатогранні. Дедалі ми все більше будемо в цьому переконуватися. А цеозначає, що не може бути якогось єдиного закону функціонування економіки, економічних процесів. Закони економіки різноманітній різнобічні. Зокрема, серед них можна виділити три основних групи законів. Першу групу утворюють загальні економічні закони. Це зако­ни, які діють у всіх без винятку способах виробництва. Вони відображають: а)загальну спрямованість поступального розвитку суспільного виробництва; б)об’єктивні основи зростання його ефективності; в)розвиток організаційно-економічних відносин; г)діалектику взаємодії продуктивних сил і виробничих, відносин. Отже, загальні економічні закони відображають, як правило, внутрішні, сталі й суттєві зв’язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства. Серед них слід виділити закон зростання продуктивності праці або, як його ще називають, закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб.
Вивчення і пізнання загальних економічних законів має виня­тково велике значення для створення політекономії у широкому розумінні. Саме тому, що різні політ економічні школи (особливо західні) займалися і продовжують займатися вивченням переважно специфічних економічних законів (в першу чергу законів, власти­вих капіталізму), досі практично не існує єдиної політекономії як науки, вона розділена на декілька розрізнених політекономій, мало пов’язаних одна з одною. А в окремих випадках, вона виродилася в Арістотелеву хремастику, тобто в певні рекомендації як, використовуючи знання специфічних законів, заробляти гроші. На жаль, більшість вітчизняних еконо­містів теж стали на такі позиції.
У той же час, у сучасних умовах загальні економічні закони й закономірності дають все більше про себе знати у зв’язку з небува­лим процесом усуспільнення виробництва на основі інтернаціоналі­зації капіталу та міжнародної економічної інтеграції. За цих умов розкриття загальних економічних закономірностей стало нагаль­ною необхідністю, тому що дозволяє розглядати суспільний розви­ток як єдиний світовий процес.
Другу групу утворюють специфічні економічні закони. Це за­кони, що діють лише в межах одного способу виробництва. Вони виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось конкретного суспільного ладу. Так, наприклад, феодалізм має свої специфічні економічні закони, капіталізм — свої, а соціалізм — інші.
Будь-який спосіб виробництва має багато властивих йому спе­цифічних законів, кожний з яких регулює функціонування якоїсь окремої сфери (галузі) економічної системи. Але серед них виділя­ється один, який виражає найбільш глибинні зв’язки даного способу виробництва, його мету й засоби досягнення цієї мети. Цей закон називається основним економічним законом формації.
До третьої групи економічних законів належать закони, які не можна віднести ні до загальних, ні до специфічних. Вони виража­ють такі особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам виробництва, і тому діють лише в їхніх межах. До них відносяться, наприклад, закони товарного виробництва: закон вартості, закон попиту й пропозиції, закон грошового обігу. Ці закони отримали назву особливих законів.
С/>истема економічних законів
/>
Специфічні економічнізакони відрізняють один соціальний ступінь розвитку суспільства від іншого. Загальні економічні закони, відображаючи поступальний процес розвитку суспільного виробництва, пов’язують економічну історію суспільства в єдине ціле. Особливі закони дають можливість з’ясувати специфіку функціонування ринкової економіки. Така роль різних типів економічних законів визначає й порядок їх вивчення. В першому й п’ятому розділах посібника при аналізі загальних основ економічного життя основна увага приділяється розгляду загальних еконо­мічних законів. Закони, що властиві товарній (ринковій) організа­ції виробництва, в основному, з’ясовуються в другому розділі. В інших розділах (третій і четвертий) мова піде переважно про форми прояву специфічних економічних законів. Проте такий поділ є умовним, тому що всі ці закони проявляються одночасно, їхні дії переплітаються, взаємопов’язані. Тому зрозуміти поступа­льний розвиток суспільства, механізм функціонування економічної системи, як у цілому, так і в окремих її ланках (макро- і мікрорівнях), можна лише аналізуючи прояв економічних законів у їх взаємодії, взаємозв’язку й взаємозалежності.
2.4. Способи прояву економічних законів.
Вище мова йшла про те, що економічні закони за характером дії є об’єктивними, тобто діють незалежно від того,хочуть того люди чи ні. Проте це не означає, що люди безсилі перед економічними законами. Вони можуть вивчати їх, пізнавати механізм їхньої дії і на основі цього використовувати в своїх інтересах. Саме політекономія й дає можливість пізнавати вимоги об’єктивних економічних законів, а економічна політика, яка будується на рекомендаціях політекономії, — використовувати свідомо ці закони в інтересах суспільства.
Звідси випливає дуже важливий висновок: механізм функціо­нування й розвитку будь-якого способу виробництва, незважаючи на те, що в остаточному підсумкувін визначається вимогами об’єктивних економічних законів як невід’ємний елемент, перед­бачає сукупність свідомих, вольових дій людей.Особливо зростає роль свідомого фактора в умовах великомасштабного й складного виробництва.
Проте така роль свідомого фактора не говорить про те, що лю­ди вільні в своїй економічній, господарській діяльності поступати так, як їм заманеться. Люди в своїй практичній діяльності зреш­тою підкоряються тій об’єктивній необхідності, яка диктується вимогами економічних законів. Що ж спонукає людей діяти так, а не інакше, тобто не так, як їм заманеться? Чи не можуть вони, маючи розум і свободу волевиявлення, діяти всупереч економічним законам? Відповіді на ці запитання мають принципове значення для розуміння об’єктивності всього ходу розвитку людського суспільства. Розуміння того, що це процес не випадковий, а закономірний, що розвиток суспільства може й повинен йти лише в такому, а не в іншому напрямку.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Річ у тім, що спонукальним, мотивом господарської діяльнос­ті людей виступають їхні економічні інтереси. Саме вони націлюють на діяльність людей у напрямах, які диктуються об’єктивними законами. Так, наприклад, фермери або ремісники як дрібнотоварні виробники в силу своїх економічних інтересів змушені рахуватися з законами ринку, які диктують їм ціни, обсяги й асортимент продукції, що виробляється. Підприємець, бажає він того чи ні, не може не прагнути до привласнення мак­симально можливого прибутку (причому, як правило, будь-якою ціною). До цього його теж спонукає економічний інтерес і закони ринку — інакше не виживе у конкурентній боротьбі. Нарешті, в умовах багатофакторного, складного й великомасштабного вироб­ництва планове, регульоване ведення господарства — це не просто побажання, а необхідність, породжена суспільним економічним інтересом. Інакше висока ефективність виробництва не буде забезпечена, а отже, не зростатиме добробут людей.
Звичайно, дрібний виробник може поступати так, як йому за­манеться, може не рахуватися із законами ринку. Але платою за це буде його розорення й зубожіння. Банкрутство чекає й підпри­ємця, якщо він наважиться ігнорувати закони, що примушують його до все більшого розширення виробництва (справи) з метою отримання все більшого прибутку. Нарешті, складне, велике за обсягами виробництво ніколи не дасть великої ефективності, якщо воно не буде координуватися й направлятися з одного центру. Тобто, будь-які дії людей, що йдуть всупереч вимогам економічних законів, неминуче ведуть до господарських труднощів і значних економічних втрат. Економічні закони «не прощають» тим, хто ігнорує їхні вимоги й хоче будувати господарське життя на свій розсуд.
Сказане означає, що об’єктивні економічні закони спонукають людей до певних дій, диктують логіку їхньої поведінки з допомо­гою економічних інтересів. Тому саме інтереси разом з потребами й стимулами (про що мова буде в наступних темах) утворюють найважливішу ланку в дії і прояві економічних законів. Саме через них об’єктивна необхідність прокладає собі дорогу, приво­дить у рух господарську діяльність людей.
Вивчаючи економічні закони, політекономія виділяє два основ­них способи їх прояву: стихійний і свідомий.Стихійний— коли люди в своїй господарській діяльності ігнорують їхні вимоги. Закони все одно діють, але діють як сліпа руйнівна сила. Яскравим прикладом того є економічна політика, яка проводиться в Україні уже впродовж шести років некомпетентними (щоб не сказати більше) політиками в угоду МВФ. Результатом є незнане історією скорочення й занепад національного виробництва у відносно норма­льних умовах існування країни. Не було ні війн, ні збройних конфліктів, ні природних катаклізмів, а виробництво ВВП через суперечливі дії урядів (які змінювалися, як у калейдоскопі), що йшли всупереч вимогам економічних законів, бо силовими методами здійснювались економічні реформи, скоротилося за шість років на 70% і продовжує скорочуватися далі. Свідомий— коли люди вивча­ють вимоги економічних законів і відповідно до них, свідомо використовуючи механізм дії економічних законів через економічну політику, будують свою господарську діяльність. За цих умов економічні закони проявляються як пізнана необхідність, і їхня дія підпорядковується інтересам суспільства.Отже, економічні закони, рахуємося ми з ними чи ні, все одноіснують. Тільки в умовах, коли люди їх враховують, вони служать їмна користь. Коли ж закони ігноруються, вони діють всуперечінтересам людей.
2.5. Форми прояву економічних законів.
Наступним кроком у теоретичному аналізі економічних законів є розгляд тихконкретних форм, через які проявляєтьсяїхня глибинна сутність (зміст) у реальній господарській діяльності людей. Саме через господарську практику економічні закони виявляють себе, виходять як би на поверхню економічного життя. І саме тут, у господарській діяльності, люди стикаються з ними.Конкретні господарські форми, в яких проявляються економічні закони, дуже багаточисельні й рухомі. Тобто один і той же закон може проявитися в найрізноманітніших формах. Так, закон вартості проявляється через ціни на товари, заробітну плату, майнову диференціацію товаровиробників тощо. Закон економії часу знахо­дить своє вираження в зростанні продуктивності живої праці, зниженні матеріаломісткості продукції, підвищенні капіталовіддачі. Різноманітність форм прояву економічних законів залежить від тих конкретних історичних умов, у межах яких вони діють.
Конкретні господарські форми являють собою зовнішній пласт виробничих відносин, тобто ті відносини, які складаються в повсяк­денній практиці господарювання. Саме вони в першу чергу сприй­маються свідомістю людей і є об’єктом безпосереднього впливу на них господарюючих суб’єктів (держава, фірма, підприємець). У зв’язку з цим слід розрізняти категорії суті й категорії явища.Категорії суті відображають зміст економічних законів. Для закону економії часу — це економія часу. Для закону вартості -вартість. Ці категорії менш рухомі, бо виражають зв’язки гли­бинні, стійкі, такі, що постійно повторюються.
Категорії явища — це конкретні форми прояву суті економіч­них законів. Вони, на відміну від категорій суті, досить рухомі й мінливі, бо залежать від конкретних соціально-економічних умов їх. застосування. Наприклад, ціни, заробітна плата, економічні пропорції, тощо.
Якщо ж узяти конкретний закон, то ця взаємодія виглядає так, як на схемі.
Взаємодія економічного закону з формами його прояву на прикладі закону економії часу
/>

Слід мати на увазі, що категорії явища (тобто форми прояву закону) бувають різної глибини. Так, категорія зарплати більш глибока по відношенню до її форм — погодинної і відрядної, а останні у свою чергу, є більш глибокими по відношенню до конк­ретних форм організації заробітної плати. А це означає, що необ­хідно розрізняти, для того щоб найбільш ефективно використову­вати економічні закони в своїй господарській діяльності, головні й похідні форми прояву законів.
Чим ближче до поверхні життєвих реалій розташовані ті чи інші форми, тим вони різноманітніші, тим більшою мірою виявляється їхній похідний характер і відірваність від сутності закону, залежність від зовнішніх, несуттєвих факторів. На основі цього складається хибне враження, що ці форми існують автономно й формуються під впливом лише зовнішніх, другоря­дних факторів.
Реакція господарюючих суб’єктів у практичній господарській діяльності саме на це хибне враження може привести до прийняття неефективних, а іноді й безперспективних рішень.
Співвідношення категорій суті і категорій форми на прикладі закону економії часу.
/>/>
Розглянуте дозволяє зробити дуже важливий у теоретичному й практичному відношенні висновок. А саме: одна й та ж сут­ність (закон) проявляє себе в реальному житті неоднозначно. А це означає, що немає й не може бути єдиної, придатної на всі випадки життя, раз і назавжди даної системи форм прояву економічних законів. Наприклад, форм оплати праці, цін і т.д. Вони повинні застосовуватися й змінюватися з урахуванням конкретних соціально-економічних умов. Але не довільно, реагуючи лише на чисто зовнішні фактори, а виходячи з вимог об’єктивних економічних законів, тобто з їхньої суті.
Нарешті, розмаїття конкретних форм прояву економічних за­конів породжує складну проблему вибору в господарській діяль­ності різних рівнів. Це одне з найвідповідальніших і складних завдань економічної політики, бо саме форми прояву економіч­них законів і є основними інструментами управління економі­кою.
2.6. Використанняекономічнихзаконів.
Вище мова йшла про те, що вивчаючи вимоги й механізм дії економічних зако­нів, люди можуть використовувати їх у своїх інтересах, тобто будувати свою господарську діяльність у руслі вимог цих законів і тим самим забезпечувати високу ефективність своєї праці в суспільному виробництві як основному джерелі багатства.
Конкретно це здійснюється, про що говорилося в першій темі, шляхом проведення певної економічної політики, побудованої на вимогах економічних законів. Вищою глобальною метою еконо­мічної політики на будь-якому рівні (держави, фірми, окремого підприємця) повинно бути досягнення високої ефективності діяльності, яка забезпечує: зростання добробуту всіх членів суспільства та всебічний розвиток особистості, якщо мова йде про макрорівень, а на мікрорівні — високі прибутки фірмі й підпри­ємцям. Розробка ефективної економічної політики вимагає певної суми знань.     продолжение
–PAGE_BREAK–
Суспільний продукт і його форми.
Суспільне виробництво.
Розкриваючи основу життя людського суспі­льства, ми в першому питанні з’ясували, що таке виробництво. Проте політекономія має справу не з будь-яким конкретним виробництвом. Вонавизначає закономірності функціонування суспільного виробниц­тва. Що ми під ним розуміємо?Суспільне виробництво — це сукупність індивідуальних ви­робництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв’язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності.Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.
Структура суспільного виробництва
/>
К/>ожна з названих сфер суспільного виробництва об’єднує бага­то найрізноманітніших галузей суспільно-економічної системи, що видно із схеми.
3.2. Суспільний продукт.
У кожному конкретному випадку результат виробництва — це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукт — синтезоване поняття. До його складу входять різнома­нітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюють­ся в різних галузях виробництва. Вік являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господа­рювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залеж­но від того, які елементи включають до його складу.
3.3. Форми суспільного продукту.
Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт(ВСП).Статистичніоргани розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. При визначенні величини ВСП до його складу завжди включа­ється повторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Річ у тім, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту (сировина, паливо, матеріали), який для відповідних галузей (добувної промисловості) виступає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП. Наприклад, вартість добутої нафти спочатку включається у валову продукцію нафтодобувної промисловості. Потім, при виготовленні бензину, — у вартість продукції нафтопереробної промисловості. Далі — у вартість автотранспортних перевезень і т.д. Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв’язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП).Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Тобто, це продукція, яка надходить в особисте або виробничеспоживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді.Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок.
Для чого ж тоді потрібні розрахунки ВСП, якщо він не дає ре­альної картини кінцевої діяльності виробництва? Річ у тім, що ВСП виражає складні госпрозрахункові відносини між підприємст­вами та галузями економіки. Тому його розрахунки потрібні: а)для госпрозрахункової комерційної діяльності підприємств (фірм); б)суспільство завжди повинно знати, скільки необхідно проміжно­го продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання благ. Обчислюється КСП шляхом вилучення з валового продукту повторного рахунку, тобто обороту предметів праці (МЗ) і додаван­ня вартості спожитих засобів праці, що є фондом амортизації (А): КСП — ВСП — МЗ + А, де
ВСП і КСП — це показники матеріального виробництва.
Алеж, як було з’ясовано вище, суспільне виробництво включає в себе не лише галузі матеріального, а й галузі нематеріального виробництва. Тому необхідно обраховувати весь результат господарської діяльності.Здійснюється це за допомогою такого показника, як валовий національний продукт (ВНП).
ВНП обчислюється не за виробничим принципом (як попе­редні показники), а як сума кінцевих доходів, які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в усіх галузях і сферах народного господарства.Його складовими частинами є: а)вартість спожитих населенням предметів спожи­вання та послуг; б)вартість державних закупок; в)капітальні вкладення; г)сальдо платіжного балансу1241.
Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни та при міжнародних порівняннях. Це зумовлено тим, що він відображає кінцеві результати господар­ської діяльності країни, той продукт і послуги, які йдуть на споживчі потреби, інвестиційну діяльність, експорт та інші цілі. ВНП— один з найпоширеніших показників, який застосовується на Заході при визначенні рівня соціально-економічного розвитку країни.
При всіх позитивних якостях цей показник має теж певні не­доліки: а)він не показує джерело доходів; б)штучно завищує доходи, бо включає повторні рахунки; в)не відображає реальний стан виробництва, бо безпосередньо з ним не пов’язаний. Прикла­дом може бути сучасна Україна. Доходи певної категорії людей неймовірно зростають при катастрофічному скороченні виробницт­ва.
Найважливішим результативним показником розвитку економі­ки країни є чистий продукт(ЧП).Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільс­тво може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку виробництва. В політичній економії і сучасній обліково-статистичній практиці ЧП отримав назву національного доходу.
Кількісно ЧП — це різниця між ВСП і вартістю спожитих засо­бів виробництва (ЗВ).
ЧП=ВСП-ЗВ.
Форми суспільного продукту
/>
Необхідний і додатковий продукт.Економічна теорія (політекономія) й сучасна господарська практика викори­стовують усі названі виміри суспільного продукту. Проте з точки зору результативності суспільного вироб­ництва, його динаміки, головне значення має величина ЧП (націо­нального доходу), тому що саме він, як реальний результат функ­ціонування суспільного виробництва, визначає рівень матеріального добробуту населення країни на даному етапі й можливості його зростання в майбутньому. Така важлива роль ЧП передбачає поділ його на дві частини: необхідний продукт і додат­ковий продукт.
Необхідний продукт(НП) — це та частина ЧП, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволен­ня культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи.
Мінімальна величинаНП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Максимальна— розмірами ЧП. Останній варіант може існувати лише як епізод. Бо якщо НП буде постійно поглинати весь ЧП, то це, з одного боку, при незмінній кількості населення породжува­тиме застій життєвого рівня населення, а з іншого — при зростанні населення — його зниження. Тому суспільство завжди повинно
виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.
Додатковий продукт(ДП) — це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.
ДП=ЧП-НП.
ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського сус­пільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктив­них сил. Тобто, лише тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя. Отже, поява ДП стала результатом і в той же час могутнім рушійним мотивом технічного прогресу.
Соціальним наслідком цього процесу стало те, що поява ДП породила економічну доцільність експлуатаціїлюдини люди­ною, яка до того була просто неможливою. Бо утримувати будь-яку людину, яка не може не те що створити певний надлишок, а й прогодувати себе, економічно недоцільно. Поява економічної доцільності експлуатації привела до поділу суспільства на проти­лежні класи експлуататорів і експлуатованих. Отже, соціальні наслідки технічного прогресу обертаються, як правило, до певного часу проти людини, породжуючи все нові форми та методи експлу­атації. Людство ж намагається звільнитися від цієї приреченості, обернути технічний прогрес на свою користь. Як це практично виглядало й виглядає, ми дізнаємося, вивчаючи політекономію.
Відношення ДП до НП називається нормою ДП. Норма ДП ви­значається за формулою:
Н=ДП/НП*І00, де
Н — норма ДП; ДП — додатковий продукт; НП — необхідний про­дукт.
Висновок.
Зроблений аналіз суті й структури суспільноговиробництва дає змогу більш повно й розгорнутодати відповідь на запитання: що ж вивчає політекономія і що це за наука?Політекономія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємозв’язку з продуктивними силами й надбудовою. Вона з’ясовує закони, які лежать в основі функціонування виробни­цтва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ, тобто всього соціально-економічного розвитку суспільства.
У цьому визначенні виділяються два моменти. Перший — виро­бничі відносини розглядаються не як автономна, ізольована система, а в тісній взаємодії з продуктивними силами та надбудо­вою. Другий — у процесі цієї взаємодії формуються так звані приграничні або стикові відносини й категорії, які суттєво впли­вають на розвиток продуктивних сил і надбудови. Це викликає необхідність їх вивчення політекономією. Що мається на увазі?
Довгий час такі поняття, як «суспільне виробництво», «народне господарство», «народногосподарська система», «економічна система», практично збігалися. Проте за останні 40-50 років ситуація докорінно змінилася. На периферії того, що ми визначає­мо як суспільне виробництво, почали створюватися могутні струк­тури, які якоюсь частиною належать до економіки, але в цілому знаходяться за її межами. Це такі структури, як «економіка та наука», «економіка та освіта», «економіка та соціальна інфраструк­тура», «економіка та оборона», «економіка та екологія» і т. ін. За цих умов структура економічної (народногосподарської) системи суттєво ускладнюється.
А це означає, що вивчаючи виробничі відносини як суспільну форму розвитку продуктивних сил, політекономія повинна до їх складу включати також ті відносини, які складаються в цих структурах тому, що вони суттєво впливають на характер функці­онування й розвиток продуктивних сил суспільства.
Додаток 1
Виробництво взуттяза регіонами

2003
2004
2005
2006
2007
Україна
20343
21700
20500
21211
22475
Автономна
Республіка Крим
61,5
55,4
26,5
21,1
27,6
області
Вінницька
1
1,7
1
1
2,9
Волинська
49,4
42,5
1
62,6
1
Дніпропетровська
453
433
298
150
160
Донецька
376
652
667
671
686
Житомирська
4028
3832
4165
4601
4838
Закарпатська
275
477
185
293
303
Запорізька
85,4
42,4
107
210
198
Івано-Франківська
3,1
1,1
0,9
1
1
Київська
203
504
575
937
1404
Кіровоградська
152
207
69,3
109
17,8
Луганська
386
354
284
348
105
Львівська
1905
1293
1382
817
864
Миколаївська
35,6
61,1
66,7
64,2
41,0
Одеська
89,4
379
73,7
44,9
1523
Полтавська
222
87,6
283
326
161
Рівненська
0,6
2,0
0,5
1
1
Сумська
1355
1152
1206
1635
1669
Тернопільська
164
427
392
291
18,0
Харківська
401
432
410
597
573
Херсонська
2
1
1
1
1
Хмельницька
2185
3370
3926
3846
4415
Черкаська
69,7
63,7
97,5
79,3
156
Чернівецька
3578
4232
2986
2731
2823
Чернігівська
512
625
707
877
938
міста
Київ
3741
2960
2524
2488
1466
Севастополь
―
1
1
1
1     продолжение
–PAGE_BREAK–(тис.пар)
З наведених даних видно, що виробництво взуття з кожним роком збільшується. У 2007 році було зроблено 22475тис. парвзуття, це на 2132 тис. пар більше ніж у 2003 році. Із областей у 2007 році найбільше взуття виробила Житомирська область – 4838тис. пар, за нею йде Хмельницька – 4415тис. пар та Чернівецька — 2823тис. пар. Найменше виробила взуття Рівненська, Івано-Франківська, Херсонська, Волинська — 1 тис. пар.
Місто Київ зменшило кількість випуску взуття: у 2003 – 3741 тис. пар, а вже у 2007 число значно зменшилось і становить 1466тис. пар.
Список використаної літератури.
Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. Київ: «Ніка Центр», 2002 рік.
Україна в цифрах 2007 рік.
Правова бібліотека України – (http://www.uapravo.net)