План:
1. Сутність протестантськоїфілософії
2. Погляди на протестантськуортодоксію М. Лютера та Ж. Кальвіна
3. Розвиток протестантськоїфілософської теології в XIX-XX столітті
Висновки
Список використаних джерел
1. Сутність протестантської філософії
Реформація затверджуваларелігійну віру як особистий зв’язок людини з Богом. Істинно релігійне пізнаннябога М. Лютер протиставляв світському розуму, включаючи схоластичні умогляди.Тим самим розум був винесений за межі релігійної віри й позбавлений навіть тогозначення, який йому надавали схоласти, що визнавали філософію в якості«служниці теології».
У протестантизмі на ційоснові зложилася «антифілософська» традиція, представлена в 20 ст. унеоортодоксії К. Борта. Однак і протестантизм не зміг обійтися без філософськоїінтерпретації ряду найважливіших теологічних понять і обґрунтування принципіввіровчення. Ця потреба зумовила виникнення протестантської неосхоластики,основи якої були закладені соратником М. Лютера — Ф. Меланхтоном. Вонапроіснувала до 18 ст. і була витиснута школою Лейбніца-Вольфа.
Відкинувши католицькуфілософію, протестантизм зробив саму релігію об’єктом осмислення світським розумом.Вчення І. Канта про релігію, його критика схоластичної метафізики й існуючоїцеркви, визнання Бога як постулату розуму й гаранта моральності буливикористані протестантськими теологами й представлені як протестантськафілософія релігії.
Важливу роль у розвиткупротестантизму зіграли погляди Шлейермахера ( 1768-1834), який створив Основи«ліберальної теології», що бачила джерело віри в закладеному в самій людині«релігійному досвіді» або «переживанні», тобто в тому або іншому станіособистості, людини як суб’єкту віри.
Виникла в 20-х р. 20 ст.«діалектична теологія « (К. Барт), відкинувши як «надання світськості» віриліберальний протестантизм, опиралася на метод вирішення філософських проблем,розроблений в екзистенціальному вченні (в основу апологетики християнської вірибула покладена ідея «парадоксальності», «абсурдності» світу й «занедбаності» уньому людини. Всупереч очевидному зв’язку «діалектичної теології» з екзистенціальноюфілософією бартіанці продовжують стверджувати, що Бог не може бути об’єктомфілософського пізнання, він не має потреби в услугах почуттів або розуму, щоб статиоб’єктом віри. Негативне відношення бартіатської неоортодоксії до філософіївиражає її відступ на позиції сліпої віри. От чому інший найбільший представниксучасної протестантської теології П. Тілліх поставив завдання відновитивтрачений синтез християнства із сучасним сприйняттям, у т.ч. і з філософією.Він пропонує переосмислення християнської догми за допомогою екзистенціальноїфілософії. Програма і методи деміфологізації християнства, запропонованіпротестантським теологом Р. Бультманом, були розроблені на основі екзистенціальноїфілософії М. Хайдеггера. Для сучасної протестантської думки особливо характернийфілософський еклектизм.
Але, потрібно докладнішезупинитися на поглядах відоміших представників протестантської філософії.2. Погляди на протестантську ортодоксію М. Лютера та Ж. Кальвіна
Протестантська ортодоксія була розроблена М. Лютером, Ж. Кальвіномі ін. Лютер протиставив умоглядній філософії й теології, спрямованій напізнання сутності Бога і його атрибутів, боговідверту теологію, предметом якоїє порятунок грішника. Реформатори відмовлялися від раціональних доказів буттяБога в ім’я вчення про божественне одкровення.
У своєму вченні про подвійність людського буття М. Лютер, Ж.Кальвін і інші реформатори розвили важливу в християнській філософії й теологіїтему гріха як відчуження людини від Бога й розкривали особистісні й соціальніаспекти цього відчуження.
Людина, відповідно до відомого тексту з послання апостола Павла,усвідомить, що робить не те добре, що хоче робити, але зле, котрого не хоче(Рим. 7:14 — 25). М.Лютер підкреслював, що життя християнина виявляє собоюроздвоєння на внутрішню й зовнішню людину, духовну й плотську. На відміну відсередньовічної доктрини про ушкодження гріхом природи людини М. Лютер учив, щогріх повністю псує природу людини.
Разом з тим у вченні реформаторів про людину як незбагненновиправданого грішника, виражений пекучий інтерес до людської індивідуальності йобґрунтування її цінності. Наполягаючи на виправданні однією тільки вірою вІсуса Христа, підкреслюючи особисте перетворення людини, її «народження вищимисилами», покаяння, звернення, освячення, реформатори замінили зовнішнічудеса чудом перетворення особистості.
Звідси виникало істотне посилення уваги в їхній теології дорелігійного досвіду. Лютер проводив розходження «царства Божого» і«царства мирського»: у першому здійснене виправдання й порятуноклюдини, друге виникає внаслідок гріха, але спрямоване проти гріха, назабезпечення правопорядку.
Євангеліє (благодать, віра) і закон (мир, розум) лежать, по М. Лютеру,як би в різних площинах. Одному царству віруючий належить як християнин, іншому- як людина. До другого пришестя Христа царство Боже має тільки внутрішнійобраз, а Ісус — влада тільки в серцях людей. Тому розрізняється внутрішнійнастрій віруючого й зовнішнє професійне поводження. Християнин представляєтьсяМ. Лютером одночасно й вільним у вірі паном всіх речей, і рабом, підлеглимзаконам тварного світу.
У трактаті «Про рабство волі» М. Лютер заперечує узанепалої людини прагнення до добра. Тільки по благодаті, у вірі знаходитьлюдина внутрішню волю й сподівається одержати в остаточному явищі Бога, в«світлі слави» вирішення всіх питань, нерозв’язних у світліприродного розуму.
У центрі кальвіністської теології перебуває вчення про Бога якабсолютної суверенної волі, джерела будь-яких норм і встановлень. Людина,згідно Ж. Кальвіну, призначена бути «сосудом волі Божої», але врезультаті первородного гріха втрачає образ Божий, здатність бути«дзеркалом Божественної слави». Людина повинна безумовно підкоритисяволі Бога. Ця самовіддача себе Богові робить в істинно віруючій, а виходить,вибраній людині чудо. Вона стає абсолютно впевненою в тому, що призначена довічного життя і її ніщо не може викрасти з рук Божих. Людина повинна поводитисебе так, щоб бути гідною вічного блаженства, якщо вона до нього визначена. Світрозглядається як засіб реалізації задумів Бога й підлягає перетвореннювідповідно до них. Інтенсивна професійна діяльність розуміється як релігійнийобов’язок, лінощі прирівнюється до гріха.3. Розвиток протестантської філософськоїтеології в XIX-XX столітті
Важливо зазначити, що навідміну від католицизму протестантизм ніколи не мав власне />протестантськоїфілософії/>. Після Лютера />протестантськатеологія стає настільки філософською, наскільки будь-яка />філософіяв рамках протестантизму стає теологічною. Тому, розглядаючи еволюціюпротестантизму, неможливо відділити />протестантськутеологію від />протестантської релігійної />філософії.
Початок розвитку />протестантської філософської теології поклала ліберальнатеологія, засновником якої був Ф. Шлейєрмахер. Ліберальна теологія позначена,по-перше, ідеєю єдності божественного та людського. В релігії, на думкуГарнака, суттєвим і важливим є лише одне — особисте ставлення душі людини доБога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується вреальному людському житті як любов до ближнього. За уявленнями Гарнака, Христосє еталоном максимально близького спілкування людини з Богом, таким ідеалом, доякого мають прагнути всі люди. Бути релігійним — означає наслідувати прикладХриста.
По-друге, з точки зоруліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частинукультури. А. Гарнак і Е. Трельч проголосили всі досягнення людської культурита науки результатом мирського втілення християнських принципів. І, по-третє,прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод утеології історичним. За допомогою цього методу, на їхню думку, слід історичнопідходити до християнства, тлумачення біблійних текстів тощо.
Розвиваючись, />протестантська філософія/> набуваларізноманітних форм. Загальна криза західного суспільства в першій половині XXст. започаткувала так звану протестантську/>«теологію кризи», яка включала: «діалектичну теологію» К. Барта(1886-1968), Р. Шбура (1892-1971), «екзистенціальну теологію» П. Тілліха(1886-1965), «деміфологізоване християнство» Р. Бультмана(1884-1976), «безрелігійне християнство » Д. Бонхьоффера (1906-1945).
«Теологіякризи», маючи певні загальні риси, в цілому дуже суперечлива, тому її слідрозглядати в контексті аналізу окремих концепцій.
Представники«діалектичної теології», перш за все Барт, виступили проти основнихідей ліберальної теології. Барт був переконаний, що джерелом віри є Бог, якийпороджує цю віру через одкровення, і тому обгрунтування її криється в нійсамій. Віра, з його точки зору, є божественним чудом і виявляється у формідіалогу між Богом та людиною. За Бартом, існує нездоланна відмінність, прірваміж Богом та людиною.
Людина ніколи не зможеконтактувати з Богом ні через почуття, ні через релігійне переживання, ні задопомогою історичного знання. Антропологізму ліберальних теологів він протиставивтрадиційний геоцентризм. Бог, з точки зору Барта, — надрозумний, надприродний,непізнаваний і несумірний людині. Лише через Христа або через пророків тадуховенство він може явити себе людині.
Основні положення«діалектичної теології» непримиренно спрямовані проти історичногопідходу до Біблії. Історичному методу Барт протиставляє вчення про натхнення,згідно з яким теолог має крізь історичне бачити вічний дух Біблії. Своєрідноставиться та вирішується в «діалектичній теології» і проблема людини.Християнська антропологія для Барта — це христологія. Про людину, на йогодумку, нічого не можна сказати поза її зв’язком із Богом. Людина знаходить своюсутність лише при зустрічі з Богом, а не у відносинах з іншими людьми.Можливості людини обмежені, і лише Бог надає людським діям такого змісту, якимсама людина не володіла і володіти не може.
Р. Нібур, який напочатку своєї діяльності в основному поділяв погляди Барта, розглядав проблемулюдини через категорію «гріховності». Людина, з його точки зору,гріховна одвічно, від природи. Ця гріховність виявляється в тому, що людинанеминуче прагне до заперечення своєї залежності від Бога. Подоланнягріховності, вважає Нібур, можливе лише в релігійній жертві. У зв’язку з цим,важливого значення в його концепції набуває релігія: вона покликана розкритилюдині гріховність її природи, пробудити в ній почуття провини перед Богом ітим самим направити її на шлях самоудосконалення.
В ході історії і в процесііндивідуального розвитку, вказує Нібур, свобода людини зростає лише щодоприроди. Стосовно ж історії свобода неможлива, тому що людина неспроможнаправильно розібратися в різноманітних історичних зв’язках, вона навіть не можемати достовірного знання про них. Оптимістичнішими були погляди на цю проблемуБарта. Він надавав людині свободу і покладав на неї відповідальність: оскількиБог далеко (віддалений і відділений від світу), то людина має самостійноприймати рішення, діяти і втілювати їх у дійсність.
Так, у політиці людина маєсправу з людськими установами, а не з божественними, тому вона несевідповідальність за соціальні наслідки своїх дій. На цій підставі, Барт вважав,що справжня християнська теологія не має зв’язувати свою діяльність з будь-якоюдержавою чи системою. Барт також розрізняв сферу христинської релігії тасвітської науки і культури. Він проголошував догмати християнстваневідповідними і несумірними з положеннями та висновками науки і філософії/>. Практично це означало повне розмежування християнства зіншими сферами духовної культури.
Інших поглядівдотримувався />протестантський теолог і філософ П.Тілліх, який у своїй концепції намагався подолати розрив між богослів’ям тапроблемами повсякденного життя. Тілліх рішуче не погоджувався з релігійнимізоляціонізмом Барта і був глибоко переконаний у тому, що християнська думка неможе мати суттєвого значення для сучасної людини, якщо вона не намагаєтьсявідповісти на ті питання, які ставить перед нею життя. П. Тілліх доклавбагато зусиль, щоб довести близькість Бога до людини, тісний зв’язок між ними.Релігію він позначив терміном «вищий інтерес». Таке визначення ужепов’язує релігію з людиною.
Не заперечуючитрансцендентності Бога, Тілліх вважав, що Бог одночасно і трансцендентний ііманентний людині. Спираючись на філософію/>екзистенціалізму, він виводив необхідність релігії із потреби особистостіподолати «екзистенціальний страх». Лише християнська релігія може,вважав Тілліх, надати людині мужності і таким чином здолати екзистенціальнийстрах. Поняття Бога у Тілліха — теологічний синонім категорії Буття. Це буттянеможливо вивести з буття речей і неможливо звести до нього.
Як і екзистенціалісти,Тілліх вважав, що буття людини — єдиний ключ до буття як такого. Релігійність —це і є стан граничної турботи про безумовний смисл Буття, тому вона івизначається Тілліхом фундаментальною характеристикою людини. Спроба Тілліхапримирити релігію з сучасним світом вилилась у доведення того, що релігіястановить внутрішній смисл духовного життя. З його точки зору, релігія є сутністюкультури, а культура — вираженням релігії. Все те, що реалізується вдосягненнях людської культури, за змістом є глибоко релігійним. Релігія нібитовнутрішньо пронизує і особисте, і суспільне життя людини. Проте за умов земноїісторії або релігія зовнішнім чином підкоряє собі культуру, або культуравідокремлюється і замикається в собі. В обох випадках у духовній історіїпочинає діяти деструктивне начало.
Ідеалом для Тілліха єпринцип гармонії релігії і культури. На відміну від Барта, він не тільки незаперечує впливу християнства на світську культуру, а, навпаки, всілякопідкреслює цей вплив. Саме християнство, на думку Тілліха, може оновити людину,забезпечити їй «нове буття», яке він тлумачить у дусі християнськихзаповідей.
Широкі дискусії в коліфілософів викликала концепція «деміфологізованого християнства»,сформульована німецьким богословом Р. Бультманом. Він обґрунтовує ідею про те, щобіблейські міфи є лише способом передачі змісту віровчення. Проте цей спосіб,на думку Бультмана, уже застарів. Він констатує, що міфологічна картина світу,яка лежить в основі традиційного християнства і поділяє світ на світ Бога таангелів, світ людей, підземне царство, є чужою й неприйнятною для сучасноїлюдини. Причиною цього Бультман вважав те, що Біблія і церква говорять про Богаміфологічною мовою, неадекватною сучасності. Для подолання такої кризи, на йогодумку, необхідно деміфологізувати християнське вчення, виразивши його зміст утермінах людського існування. Це тлумачення має бути антропологічним, екзистенціальним,і християнські міфи слід розглядати лише як певні способи вираження ставленнялюдини до Бога. Для людини, вважає Бультман, Бог існує виключно у сфері«Я», в індивідуальній свідомості, в почутті безпосередньоїспівпричетності до нього. Бог, таким чином, уявляється не потойбічною істотою,а деякою сутністю, нерозривно пов’язаною з людиною. Бог є трансцендентним досвіту, але саме він визначає людське існування, екзистенцію. При цьому цеіснування, підкреслює Бультман, може бути справжнім і несправжнім.
Несправжнім він вважаєіснування без віри, коли людина живе у видимому світі і життя її пройнятестрахом, постійною тривогою. Лише віра робить існування людини справжнім, лишезавдяки вірі людина може прийти до зовсім нового розуміння свого існування, якеє результатом зіткнення людини зі словом Бога. Смисл релігії Бультман вбачає утому, щоб вивести людину за межі реальності і залишити наодинці з Богом,залучаючи її тим самим до істинного світу. Людина може бути невіруючою втрадиційному розумінні, але бути релігійною в розумінні Бультмана.
Далі всіх у спробахпристосувати християнство до сучасності пішов німецький />протестантськийтеолог Д. Бонхьоффер. Він піддав повній ревізії традиційнехристиянське віровчення. Бонхьоффер виходив із того, що люди все більшезвільняються від релігії, що віра в Бога як потойбічну вищу істоту стає для нихнеприйнятною і непотрібною, чужою. На думку Бонхьоффера, людство очікують часиповної відсутності релігії. Він вводить поняття «повноліття» світу.Це такий стан, коли людина у вирішенні усіх найважливіших проблем навчиласяобходитися власними силами і більше не має потреби в ідеї Бога. Бог для неї —не найвища трансцендентальна істота, а сама дійсність. Бонхьоффер, таким чином,ставить під сумнів основу християнського віровчення — ідею трансцендентностіБога.
На думку Бонхьоффера,епоха релігії закінчилась, настала ера християнства. Для нього християнство —це вчення не про потойбічного, далекого від світу Бога, а вчення, яке здатнеперебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людини, у їївідносинах з іншими людьми. Сутність «безрелігійного християнства»Бонхьоффера становить вимога до кожної людини дотримуватись принципівхристиянської етики. Зразком такої поведінки і для християн, і для нехристиянБонхьоффер вважав Ісуса Христа, який був тим моральним ідеалом, який закликаєусіх до. відповідального й розумного життя. На його думку, Ісус закликав не донової релігії, а до нового життя. Бути християнином, за Бонхьоффером, означаєбути людиною, а не бути релігійним Сутність християнства Бонхьоффер вбачає влюбові до ближнього.
При цьому на відміну відофіційних представників церкви він розумів любов до ближнього яквідповідальність християнина за все, зокрема й за оновлення світу християнством.Тому необхідними якостями християнства, на його думку, є не лише покірність, ай опір, активна діяльність.
Висновки
Отже, навіть така короткахарактеристика />протестантської філософії/> дає змогу виділити певні спільні для всіх її концепційриси: акцентування уваги на ідеї Бога, проблемах людини, соціальних проблемахтощо. Особливо гостро стоїть у />протестантській/> філософії проблема Бога. Тут маємо дві основні тенденції:наголос на трансцендентності Бога (К. Барт) і прагнення наблизити Бога до людини, вивестийого з антропологічної природи людини (Р. Бультман, П. Тілліх).
Загалом />протестантськійфілософії/>/> властивийфілософський еклектизм. Останнім часом традиційна релігійна філософія переживаєпевну кризу. Вона викликана труднощами усвідомлення сучасною людиною тихбогословських догматів, які були сформульовані понад тисячу років тому зазовсім інших соціальних та духовних умов. Розвиток науки, філософії створюєнові умови і для розвитку теології.
Підсумовуючи, виділимоосновні орієнтації сучасної релігійної філософії:
1) поворот від геоцентризму доантропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини;
2) спроба скоригувати релігійнуфілософію і науку;
3) опора теорії пізнання на такітечії, як герменевтика, структуралізм та ін.;
4) визнання важливості збереженнягуманістичної орієнтації культури;
5) увага до проблем суспільногорозвитку;
6) екуменістичне зближення релігійяк засіб пом’якшення трагічних суперечностей сучасності.
Сучасна епоха породжує утеологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вонивсе активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства,людини, науки, культури, цивілізації і т.д.
Список використаних джерел
1 Современная западная философия: Словарь/ Сост.: Малахов В.С., Филатов В.П. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.
2 Спиркин А.Г. Основы философии. Учебноепособие. – М.: Политиздат, 1988. – 592 с.
3 Філософія. Курс лекцій: Навч.посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.– 576 с.
4 Философский словарь. Под ред. М.М.Розенталя. Изд. 3-е. М., Политиздат,1975. – 496 с.