Тарас Шевченко – великий син України

Реферат
ТарасШевченко – великий син України

Життя Т.Г. Шевченка
Батьки Тараса Шевченка буликріпаками поміщика Василя Енгельгардта, якому в Звенигородському повітіКиївської губернії належали великі маєтності, зокрема й села Кирилівка таМоринці. Родом з Кирилівки був батько Тараса, з Моринців — мати. Тарас народився9 березня 1814 року в Моринцях. Коли хлопчикові не було й двох років,його батьки повернулися до Кирилівки, і тут, у вбогій хатині діда Івана, втяжких злиднях минули дитячі літа майбутнього великого поета. Дід був свідкомнародного повстання проти польської шляхти 1768 року, його розповідізахоплювали допитливого хлопця й на все життя запали в його пам’яті.
КолиТарас підріс, то батько віддав його в науку до дячка. Навчання поцерковнослов’янських книжках було тяжким і супроводжувалось систематичним покараннямучнів різками. На дев’ятому році Тарасового життя померла його мати. Батькоодружився з удовою, яка мала своїх трьох дітей. Життя хлопця стало ще тяжчим.Незабаром помер і батько. В одинадцять років Тарас лишився круглим сиротою.Деякий час він був пастухом у дядька Павла, далі став за «школяра-попихача» вдяка: носив до школи воду, рубав дрова, топив грубу. П’яниця-дяк знущався надшколярами й над Тарасом. Проте, яким не було лихим становище«школяра-попихача», воно все ж давало йому шматок хліба й змогу вчитися. Зранніх років виявилась у Шевченка пристрасть до малювання. Вугіллям і крейдоювін малював, де тільки міг: на стінах, дверях, воротах. У школі, коли до йогорук могли вже потрапляти папір і олівець, потяг до малювання зріс ще більше.
Нап’ятнадцятому році Тарасового життя в його долі сталася зміна. Помер старийпан. Кирилівка дісталася його синові — Павлу Енгельгардту, для якого набиралипо селах двірню. Тараса зробили «козачком», в обов’язки якого входилоневідлучно сидіти в панському передпокої й чекати, поки панові необхідно будедати люльку, вогонь чи налити склянку води. З початком польськогонаціонально-визвольного повстання 1830-1831 років службове становищеШевченкового пана змінилося. Він покинув Вільно і на початку 1831 року переїхавдо Петербурга. За ним, разом з іншими, прибув і Тарас. У Петербурзі Тарасованездоланна пристрасть до малювання виявилася ще з більшою силою. Енгельгардтвирішив, що йому вигідно мати власного кріпосного маляра. Він поступився,нарешті, невідступному проханню Шевченка і законтрактував його, ужевісімнадцятирічного юнака, на чотири роки «різних малярських справ майстрові»Василю Ширяєву. Світлими «білими» ночами Шевченко ходив у Літній садзмальовувати статуї. За цим заняттям якось застав його земляк, молодий художникІван Сошенко. Вражений талантом юнака і його становищем кріпосного художника,Сошенко намагався всіляко допомагати Шевченкові. Він познайомив його з байкаремЄ.Гребінкою, деякими учнями й викладачами Академії мистецтв, зокрема славетнимхудожником К. Брюлловим. Нові знайомі вирішили визволити його з кріпацтва.Брюллов намалював портрет відомого поета В. Жуковського, який було розіграно влотерею. На виручені гроші 22 квітня 1838 року Шевченко був викуплений на волюі незабаром став учнем Академії мистецтв, його вчителем став Брюллов, підкерівництвом якого Шевченко досяг значних успіхів. Протягом 1839-1841 років вінодержав три срібних медалі за художні роботи.Початокпоетичної творчості
Писативірші Шевченко почав невдовзі до викупу з кріпацтва. Перші його літературніспроби гаряче підтримав і заохотив відомий український письменник Є.Гребінка.Поступово вірші молодого поета в рукописах ставали відомими його друзям тазнайомим, які пророкували в ньому геніальний поетичний талант.
Уперший період своєї творчості Шевченко написав баладу «Причинна»сюжет якої побудований за мотивами народних пісень про вірне кохання, розлуку йтрагічну смерть дівчини й козака. Балада змальовує кінцевий момент трагедії.Дівчина, доведена до розпачу розлукою з коханим, йде до ворожки. Від її “чарів”вона стає “причинною” душевно хворою. Напівсонна, білим привидом блукаєбурхливої ночі понад Дніпром, лізе на вершину дуба, щоб подивитися чи не їдемилий. Причинна злазить з дуба, а внизу на неї чекають русалки – душі нехрещенихдітей, які повиходили з Дніпра грітися проти місяця. Русалки залоскоталидівчину, а потім “Довго, довго дивувались на її вроду”. А вранці на стомленомуконі повертається козаченько. Не спочиваючи, поспішає додому, щоб швидшепобачитися з дівчиною. Його гнітить тяжке передчуття. Він помічає тіло коханоїі з розпуки вбиває себе. Виразно виявилося в баладі «Причинна» й гнучке,майстерне володіння ритмічними засобами віршування.
«Причинна» — великий творчий успіх молодогоШевченка. Сучасники сприйняли баладу з захопленням. Два уривки з неї — «Ревета стогне Дніпр широкий» і «Така її доля…» — перейшли в народ,стали популярними піснями. В баладі «Тополя» поет розповідає прострунку, одиноку тополю, яка не піддається вітрам і високо здіймається у своїйнезайманій красі до «самого неба», стає символом краси простоїдівчин, її моральної величі. «Тополя» — одна з кращих балад Шевченка. Воснову сюжету покладено звичайний для тогочасної дійсності факт – відданнядівчини за нелюбого, старого, зате багатого. У баладі “Утоплена”розповідається про розбещену матір, яка за гульнею «не зчулася, як минулиліта молодії…», із заздрості до молодості і розквітлої вроди дочки топитьїї і сама гине. Поет засуджує неробство, розбещеність, паразитизм, які вбиваютьу людині все найблагородніше, найвеличніше, навіть материнську любов. Досоціально-побутових поем раннього періоду належать «Катерина»,«Мар’яна-черниця», «Слепая». Поеми Шевченка «Катерина»,«Тарасова ніч» склали першу поетичну збірку Шевченка — «Кобзар».Спеціально для «Кобзаря» Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думимої, думи мої». Вихід у світ цієї невеличкої книжечки, до якої ввійшло лишевісім творів, приніс Шевченкові широку славу. У цей же час він починає писатидраматичні твори російською мовою. Уже в ранніх творах Шевченка визначилисьхарактерні риси його поезії — народність, волелюбність, свіжість, простота.
У«Кобзарі» 1840 року особливу увагу сучасників Шевченка привернулапоема «Катерина». Вона швидко набула популярності. Щирість ібезпосередність почуття молодого поета, глибока емоційність, краса і виразністьпоетичної мови виявилися в «Катерині» з винятковою художньою силою йпоставили її на одне з перших місць серед ранніх творів Шевченка. Шевченкоприсвятив її видатному російському поетові-романтику Василю Жуковському, якийпоряд з Карлом Брюлловим відіграв вирішальну роль у його викупі з кріпацтва.
Твірпочинається ліричним зверненням поета до «чорнобривих» дівчат. Поет закликаєнедовіряти спокусникам, які можуть легко занапастити молоде життя. Вінпротиставляє здорову народну мораль моралі нетрудових верств. Звернення поетастановить ліричний образ-переживання, в якому з самого початку виразновгадується і тема твору – тема зневаженого кохання селянської дівчини до людиниіншого соціального етапу, і сумно-трагічний характер її висвітлення. Катеринапокохала панича-офіцера. Вона не слухала «ні батька, ні неньки», пішла запокликом свого серця. Нерівного кохання Катерини, яке криє в собі небезпеку длядівчини і загрожує їй занапащенням долі, село не схвалює. Слава про Катерину«на все село недобрая стала». Але суворої правди, яку підказує навколишнєсередовище, Катерина не сприймає. Незабаром панич-офіцер пішов з села у похід.Події розвиваються дедалі драматичніше, розповідь про них стає напруженішою. Іставши покриткою, Катерина ще деякий час живе ілюзіями, надіями, що милий, який«обіцявся вернутися», повернеться, тоді Катерина стане його дружиною,«забудеться горе». Сільські поговори вилилися в справжню трагедію для Катерини,коли вона народила дитину. Вона «вже не співає, як перше співала» — «кляне своюдолю». Вдень Катерина не виходить з хати, тільки увечері носить по садочкусина.
БатькиКатерини, прибиті горем дочки і сільським поговором, проганяють її з дому. Цятрагічна сцена — одна з найбільш вражаючих у поемі. Після довгих поневірянь,під час яких доводилося і ночувати під тином, і просити милостиню, Катеринітаки вдалося зустріти свого Івана, але він її грубо, брутально відштовхнув. Уцьому епізоді, сповненому надзвичайної драматичної сили, розвиток дії досягаєкульмінації, за якою настає трагічна розв’язка: остаточно вибита з життєвоїколії, втративши свою останню надію, знесилена Катерина лишає сина на шляху, асама кидається в ополонку.
Епілогпоеми — епізод,що стався через кілька років. По дорозі до Києва сів спочивати сліпий кобзар зхлопчиком-поводарем. У великій подорожній кареті — берлині, запряженійшестернею, їде шляхом пан з сім’єю. Спинились коло старців, махають з віконцярукою, підкликають малого поводаря-міхоношу. Пані дивується його вроді, даєйому гроші, а пан пізнав батько свого сина, та не хоче взяти. Хлопчик-поводар —це син Катрусі, Івась. Його врятували лісники, він підріс і тепер водитьстарого кобзаря, викликаючи глибоке співчуття дівчат.
Катерина— образ неповинноїстрадниці-покритки, селянської жінки, скривдженої офіцером. Доля Катеринивикликає глибоке співчуття і збуджує палкий протест проти соціальної кривди,проти наруги над людиною.
Катеринів поемі протиставлений пан-офіцер, людина з потворними моральними уявленнями йзвичками свого класу, бездушний і підступний зальотник, для якого страждання йзламане життя селянської дівчини нічого не важать. На початку поеми вінподається тільки в сприйнятті дівчини: молодий військовий, чорнобривий. Майжедо кінця твору судити про нього можна лише з того, що через нього і з його винисталося з Катериною. Тільки в одному епізоді, під час зустрічі із зведеною нимКатериною, офіцер виведений безпосередньо. Пізнавши сина, він не хоче йоговзяти, відвертається, покидає його напризволяще. Трагедія Катерини сталатрагедією і її батьків. Це трудівники-селяни, чиї нехитрі поняття про святістьі непорушність сім’ї та шлюбу, чистота й правда в людських взаєминахґрунтуються на здоровій народній моралі. Лихий поговір і глузування з Катеринина селі вони беруть і на себе й переживають її необачний вчинок як власнуганьбу й вину перед сільською громадою. Батько й мати осуджують Катерину і, хочі люблять її, з пекучим болем у серці виганяють зганьблену дочку шукати батькасвоєї дитини. З горя й туги батьки невдовзі помирають.
Уромантичному світі поетичних образів «Кобзаря» одною з найяскравішихромантичних постатей є мандрівний народний співець, змальований у вірші «Перебендя».Самотній сліпий кобзар Перебендя «усюди вештається та на кобзі грає», усюдизнаходить потрібне людям слово: з дівчатами на вигоні співає «Гриця» та«Веснянку», з парубками — «Сербина», «Шинкарку», злу свекруху вміє зачепитипіснею «про тополю, лиху долю», на базарі «тяжко-важко заспіває, Як Січруйнували». Кобзар кровно зв’язаний з народом, користується його любов’ю йповагою, є виразником народних печалей і радостей, носієм народних традицій.Він пробуджує в людей високі громадянські почуття, але стає сам собою лише насамоті, в час високого творчого натхнення. В такі хвилини він – не простийвиконавець народних пісень, а натхненний поет-творець, наділений палкою,бурхливою уявою, який «все знає… все чує», скрізь проникає своїм поглядом,задушевно розмовляє з природою, володіє чудодійною силою поетичного слова. Своїзадушевні пісні Перебендя співає «в степу на могилі, щоб ніхто не бачив». ОбразПеребенді-поета значною мірою зливається з образом самого автора «Кобзаря».
«Мар’яна-черниця»(1841). Мар’яна,дочка багатої вдови, покохала бідного Петруся. Але мати хоче віддати її занелюба, багатія. Тяжко переживають це і Петрусь і Мар’яна. Петрусь виявляєрішучість іти добути гроші. На цьому розповідь обривається. Очевидно, зазадумом, як про це свідчить назва поеми, Мар’яна залишилася вірною своємукоханню і, не дочекавшись Петруся, пішла в черниці.
«Слепая»(написана 1842 і за життя поета не була надрукована). Основну частину поеми становить розповідьнезрячої матері, жертви панської розпусти, 15-річній Оксані про своєстрадницьке життя і поневіряння. Росла вона сиротою. Її вродою захоплювалися,любили її в чужій сім’ї. Та ось з’явився в селі старий дідич. Вона повірилайому, а пан зганьбив її і виїхав. Народивши дочку, безіменна героїня поемизнаходить для себе радість і втіху. Все своє життя вона присвятила доньці. Довговона чекала на повернення пана, батька своєї доньки красуні Оксани, від горя іпролитих сліз осліпла, та надії не втрачала. І дочекалась. Повернувся пан, невідмовився від своєї доньки, взяв її у покої. Але в панських покоях Оксана нездобула щастя. Пан не велів виходити її із покоїв. Слухаючи через вікно співсвого коханого, вона в своїй уяві створює картину втечі. Але за наказом панакозака вбивають. Пан – рідний батько – чинить наругу над донькою. Оксанапомстилася і за себе і за свою матір; гайдамацьким ножем зарізала пана,підпалила маєток, і сама, збожеволівши, згоріла в огні пожежі.
 
Історичніпоеми
 
Поема«Тарасова ніч» (1839). Шевченко відтворив один з епізодів героїчної боротьбиукраїнського народу проти польської шляхти – переможну битву козацького військапід проводом Тараса Федоровича (Трясила). У цій поемі Шевченко вперше звернувсядо теми боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту.
1841року він видавокремою книжечкою велику історичну поему «Гайдамаки» над якою вінпрацював протягом 3-х років. У поемі дано широку картину козацько-селянськогоантифеодального повстання 1768 року – найбільш напруженішого епізоду в історіїгайдамацьких рухів на Правобережній Україні у 18 ст., відомого під назвоюКоліївщина. Основними джерелами для поеми були усна народна творчість прогайдамаків, спогади, народні перекази, якими цікавився поет ще в дитинстві,розповіді діда. Композиційно поема складається з лірично-філософськоговступу-присвяти, історичного вступу (“Інтродукція”), десяти розділіві епілогу. “Інтродукція” становить експозицію сюжету поеми, якийрозвивається двома лініями. Основна сюжетна лінія зв’язана з підготовкою,наростанням і розвитком гайдамацького повстання. З головною сюжетною лінієютісно переплітається розповідь про Ярему і його кохання з Оксаною. До повстаннянарод готувався як до урочистого свята. Це яскраво змальовано у розділі«Свято у Чигирині», де подана картина освячення ножів. Важливу роль угайдамацькому повстанні відігравали народні співці-кобзарі. Нерозривним зповсталою масою показаний у поемі кобзар Волох. Він своїм співом збуджує маси,підносить настрій, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. Типовимпредставником повсталої маси в поемі виступає Ярема. Сповнений снаги доборотьби, але засмучений розлукою з коханою Оксаною, йде до повстанців.Випадково довідавшись від Залізняка про викрадення Оксани, Ярема спочаткувтрачає притомність, а потім вибухає незвичайним гнівом і сповнюється бойовимзнаряддям. Ризикуючи своїм життям він звільняє Оксану з неволі, непритомнупривозить в Лебедин, де через тиждень з нею вінчається, і того ж дняповертається до повстанців. Для Яреми інтереси повсталого народу вищі за йоговласні.
Поема”Іван Підкова”. Іван Підкова – це постать історична. Він жив і діяв у середині 16ст., відзначався легендарними перемогами над турецькими військами на Україні ів Молдавії. Але про морські походи Івана Підкови нічого не відомо. Поемаскладається з 2-х частин. У першій поет оспівує козацькі часи на Україні. Вдругій частині зображено морський похід запорожців до столиці султанськоїТуреччини – Царграду. Велич, рішучість, силу і сміливість запорожців і їхотамана тут змальовано на фоні грізного буяння морської стихії.
Поема«Гамалія» (1842). Поема багата на слухові, музикальні образи. Починаєтьсяневільничим плачем-піснею козаків-бранців у Скутарі – передмісті Стамбула, дебули в’язниці для невільників. Навіть природа не може залишитися байдужою дотого страшного козацького ридання. Почули цей плач Великий Луг і Хортиця івирушили в похід запорожці «не кишені трусить», тобто не зарадиздобичі а «братів визволяти». Потім дія переноситься у Стамбул. Всезаснуло, тільки у Скутарі «в склепу не дрімають козаки-сердеги». Воничекають братів-визволителів. І в дрімотну тишу вриваються могутні козацькібойові поклики «Гамалія по Скутарі – по пеклу гуляє», «самхудригу розбиває, кайдани ламає». Козацтво зробило свою справу, бранціввизволено. Поема закінчується картиною повернення козаків на Батьківщину. Вониспівають бадьору, величальну пісню про Гамалію, отамана завзятого.
 
Другийперіод творчості 1843-1847
 
Другий період творчості 1843-1847 «період трьох літ» (закінчився для Тараса арештом).Відбулася перша поїздка Шевченка на Україну, яка тривала протягом 9-ти місяців(травень 1843 – лютий 1844) з того часу, як залишив свою батьківщинупідлітком-кріпаком. Першим твором, який написав Шевченко по приїзді на Україну1843 році була поема російською мовою “Тризна”. Поема відбиваєпочуття і настрої поета під час першої подорожі на Україну, шукання ним новогогероя-борця за «свободу на раб ской земле».
У1845р. перебуваючи на Чернігівщині написав поеми “Єретик”,”Сліпий”. У кінці жовтня поет захворів і переїжджає вПереяслав до свого знайомого лікаря А.Козачковського. Тут він написав поеми”Наймичка” і “Кавказ”. Перебуваючи усусідньому селі В’юнищах тяжко хворий Шевченко створив такі видатні твори, якпослання “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”в якому вперше Миколу І названо «лютим Нероном», а його прислужників– панів – «людоїдами лихими», «розбойниками неситими»,«голодними воронами». Символом нездоланних визвольних прагнень народуу вірші виступає Холодний Яр. Впевненість у майбутньому торжестві правди, добравіру в неминучість кари катам-гнобителям Шевченко висловлює і в циклі “ПсалмиДавидові”. У кінці грудня здоров’я поета значно погіршилось.Потрібний був постійний нагляд лікаря. Шевченко знову повернувся до Переяславаі 25 грудня 1845 року він пише свій славнозвісний безсмертний вірш “Заповіт”,де звучать відверті заклики до революційного повалення самодержавства і, якимзавершується збірка “Три літа”. Народ сприйняв заповітШевченка як свій революційний гімн. Його перекладено на 50 мов.
Цітвори, які були написані Шевченком у 1843-1847 роках, у той час не булиопубліковані, бо переважна частина з них мала антицарський і антикріпосницькийхарактер. Тому він і не думав їх друкувати, а призначав для нелегальногопоширення. Ці поезії він об’єднує у рукописну збірку “Три літа”,куди ввійшли: “Сон”, “Кавказ”, “Імертвим, і живим…”, “Заповіт”, “Розрита могила”та ін. У рукописній збірці “Три літа” першим вміщено ліричнийвірш “Чигрине, Чигрине”. Поета тепер цікавить нестільки героїчна боротьба народу України в минулому, скільки її наслідки.Відвідавши Чигирин, що був столицею України в Хмельницького, і побачившистрашенне запустіння міста, поет задумується, за що ж боролися відважні синиУкраїни з польською шляхтою, з турецько-татарськими ордами, з царизмом. Чому жтепер «заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, в калюжі, вболоті серце прогноїла, і в дупло холодне гадюк напустила». Від минулогоУкраїни залишились тільки руїни, «розсипаються могили» і навіть«Дніпро висихає». Вірш цей засвідчує початок еволюції в поглядахШевченка на завдання і значення поезії. Ліричні поезії збірки «Три літа»показують, в яких тяжких роздумах, іноді внутрішніх суперечностях відбувавсяпроцес вироблення нового поетичного слова, нового стилю. У вірші «Минаютьдні, минають ночі…» поет, звертаючись до бога, просить собі долі:«Коли доброї жаль, боже, то дай злої, злої»!
Новогохарактеру у другому періоді творчості Шевченка набувають балади«Лілея». Квітка Лілея розповідає Королевому цвіту про своє життя,коли вона була людиною. Рано вона залишилась сиротою, мати її “… злогопана кляла-проклинала, та й умерла…”. Дівчину забирає пан. «Явиросла, викохалась у білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що йогодитина». Пан покинув зганьблену дівчину. Терплячи тяжкі поневіряннядівчина «умерла зимою під тином», а весною «процвіла… цвітом придолині», і назвали її «Лілеєю-Снігоцвітом».
Балада«Русалка».Тут витвори народної поезії – русалки, переосмислені поетом, виступають і якжертви кріпосницької сваволі, і як месниці за вчинене панами зло. Жертвоюкріпосницької сваволі була мати, яка, народивши від пана дочку, топить її ізаповідає, щоб вона перетворилась у русалку та помстилась над паном. Але потім«грішна мати» помирилась з паном, «знову розкошує упалатах». І русалки, «Дніпрові дівчата», помстились над нею.
Поема«Сон» (1844) посідає особливе місце в творчості Шевченка. Це його першасатирична поема в якій він засуджує не тільки окремі потворні явища тогочасноїдійсності, а всю систему феодально-кріпосницького ладу. Шевченко змалювавжахливі картини цього «сну», в якому перебувала тоді царська Росія ів її складі Україна. Поет ніби пролітає уві сні над просторами України і Росії,перед його очима проходять страшні картини життя народу, знущання поміщиків,чиновників, «самого» царя, картини які могла б тільки витворити соннауява та ще підпилої людини. Перша частина починається монологом прощання герояз Україною – «безталанною вдовою». У розповідній частині Українаспочатку подана як чудовий земний рай, як країна, «повита красою». Тав цьому раї поет побачив пекло, породжене кріпосництвом і царським деспотизмом.
Поема«Кавказ»–ще одна вершина політичної поезії Шевченка, його геніальної сатири присвяченаЯкову де Бальмену – щирому приятелеві Шевченка, який загинув у Кавказі навійні. Твір починається образом Кавказу – картиною гірських вершин, сповненихвеличі. В уяві поета-революціонера і гуманіста Кавказ вимальовується країною,де гори «засіяні горем, кровію политі». У поемі змальовано війни наКавказі. Шевченко не малює її безпосередньо, не подає банальних сцен. Яскравеуявлення про війну створюється пристрасним, глибоко емоційним змалюванням їїтрагічних наслідків. «Огненне море» народних сліз і крові, якими бвистачило напоїти «всіх імператорів», втопити їх «з дітьми івнуками» – ось який потрясаючий образ війни та її жертв створює Шевченко.Війна зображена крізь призму глибоких переживань поета. Його розповідь сповненагнівного осуду тих, хто винен у війні, й водночас палкого співчуття до їїнеповинних жертв. Поет вбивчо висміяв намагання ідеологічних посіпак царизмунав’язувати думку про умиротворенність в імперії. В загибелі свого приятеляЯкова де Бальмена Шевченко звинувачує царя, яким він вважає справжнімвинуватцем війни називаючи Миколу І «катом». «Кавказ» –світлий реквієм загиблому другові поета.
Послання(1845) “Імертвим, і живим… і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйнімоє дружнєє посланіє”. У посланні в одне художнє ціле поєднано сатиричневикриття українських панів-лібералів і позитивна програма – якими повинні бутисправжні патріоти, як вони по-справжньому повинні любити «найменшогобрата», єднатися з ним, служити йому, батьківщині, дбати за її славу,свободу і розквіт. Бути справжнім патріотом – означає боротись за соціальне інаціональне визволення народу. Ті, хто експлуатує народ, «замість пиваправедную кров із ребер точать», не можуть бути патріотами. Своїмпосланням Шевченко дав політичний заповіт українській інтелігенції, яка повиннабути завжди в тісному зв’язку з народом, знати його історію. Послання “Імертвим, і живим…” відіграло важливу роль у пробудженні національноїсвідомості українського народу, у вихованні його національної гордості,революційної активності у боротьбі за своє визволення.
Поема «Великийльох» (1845).Цю поему справедливо вважають одним з найменш вивчених творів Шевченка інайбільш суперечливим. Поема складається з 3-х частин: “Три душі”,«Три ворони», «Три лірники», у кожній частині триперсонажі. Центральним у поемі є образ «великого льоху» – символгероїчного минулого українського народу та його прихованих сил у боротьбі зсамодержавством і кріпосництвом. Організовуючим і композиційним центром поеми єрозкопка в селі Суботові коло Чигирина, де колись жив Б.Хмельницький. До місцярозкопок злітаються три душі, три ворони, приходять три лірники. У їх розмовахпоказано, як кожна з цих груп персонажів сприймає подію розкопування льоху,чого від неї сподівається. В перших двох частинах діють цілком фантастичніперсонажі (три душі, три ворони), а в третій частині – персонажі цілкомреальні. В першій частині передається розмова трьох пташок – душ. Вони знетерпінням чекають, щоб той льох «швидше розкопали, тоді б у рай насповпускали». Першу душу не пускають через те, що як була ще дівчиною,перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, коли він з старшиноюїхав у «Переяслав Москві присягати». Друга душа карається за те, щоПетру І «коня напоїла». Третя, що ще немовлятком усміхнулась КатериніІІ, коли та подорожувала Дніпром. Три ворони – це символи зла, нещастя вісторичній долі України, Польщі й Росії. Вони теж прилетіли на те місце, дебудуть розкопувати великий льох. Чекаючи розкопок, вони вихваляються одна передодною власними злочинами щодо своїх народів. У третій частині подано розмовутрьох лірників: «один сліпий, другий кривий, а третій горбатий».Вони також йдуть у Суботів на розкопки, щоб «про Богдана мирянамспівати». Але «начальство мордате», розгніване невдачеюрозкопок, їх вилаяло й побило. Виявилось, що розкопаний був лише «малийльох»: «Великого ж того льоху ще й не дошукались». Царизму івсім злим силам, що прислужують йому, всім тим українським, польським,російським ворогам, які котять лихо народові, ніколи не вдасться«розкопати» його прихованих сил, його волелюбних прагнень трьохбратніх слов’янських народів – російського, українського і польського – жити вдружбі і мирі.
Поема «Сліпий» («Невольник»)за жанромісторико-побутовий твір. До оцінки історичних подій другої половини XVIII ст.—ліквідації Запорізької Січі і закріпачення селян Катериною II — звертаєтьсяШевченко і в поемі «Сліпий» («Невольник»). Ґрунтуючись нанародних переказах, поет в уста сліпого Степана вкладає сумну розповідь, почутугероєм від запорожців на Дунаї, про те, «як Січ руйнували», як царські війська«срібло й золото на Січі забрали», як «степи запорозькі» цариця «німоті ділила,та бахурам і байстрюкам люд закріпостила». Це беззаконня щодо України царицявчинила при підтримці гетьмана Кирила Розумовського з козацькими старшинами,які «в цариці, мов собаки, патинки лизали». Підлій, продажній козацькійстаршині в поемі протиставлено просте козацтво, чистота і благородство моралітрудящих людей. Всі персонажі твору — представники народу, наділені високимиморальними якостями. Майстерно змальовані в поемі картини вирядження юнака наСіч, поетичний ритуал прощання старого батька з своєю священною козацькоюзброєю і передачі її синові. Тяжко переживає розлуку з Степаном батько,«багатий, сивий сирота», на серці якого, «мов лату на латі», «печалі нашилиліта», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим.Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається увисокопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан іЯрина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не булоспоконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».
Соціально-побутові поеми«Сова» (1844),«Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері вкріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчостіШевченка.
Соціальні причинитрагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахливакартина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої зсвоїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її синанема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї,кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляєтьсявсюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюютьсяпохмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла внайми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому«жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці,діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати.Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали івдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вонастає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже,Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царськарекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породженійого розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вонизвільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, апотім ще й знущаються з матері-вдови.
«Образматері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному знайкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка». Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке жгоре, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинутибатьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну відКатерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегтижиття для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає уних наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоконещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тількиперед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я караласьвесь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати».
Новою ідеєю теми прострадницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), якуШевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма». Моральнийвиродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана уформі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини поверненнядо неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, якбула вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця івзяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Домазастала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. СинаІвана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукіяпереконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весьсенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись»(людей убогих), не мати нічого спільного з панами.
 
Третій періодтворчості Шевченка (1847-1857)
 
6 квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченкавідправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув’язнено в казематіТретього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру імужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючисвоїх зв’язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царяі кріпосників. На засланні об’єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку«Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчостівеликого поета.
Цей цикл віршівШевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичнимбагатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втіливнезламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, великулюбов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і всвоїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поетдокоряє собі тільки за те, що до ув’язнення зроблено мало для свого рідногонароду.
Мотив розлукизворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» —казали…», «Чого ти ходиш на могилу?…», «Ой три шляхи широкії…».Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу інастрої ув’язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.
Свою безмежну любов доУкраїни, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково,чи буду…». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів.Головний мотив її — самозречення в ім’я щастя і свободи батьківщини, відмовавід особистого щастя жити на рідній землі.
Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві,і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.
Рідкісною перлиноюлірики Шевченка є його поезія „Садок вишневий коло хати…“.Уява поета відтворює красу весняного надвечір’я на Україні, сповненого гармонії почуттів,спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна умріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншукартину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші«Рано-вранці новобранці…». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали всолдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчининаречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ціпромовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченнямгоря і страждань знедоленого народу.
Антикріпосницьку іпротисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде…»).Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля,стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Дляборотьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднаннятрудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського іросійського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море…»відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця —про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля.Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу.
Весь цикл поезій «Вказематі» — новийетап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрівйого лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше івиразніше у його поетичній творчості на засланні.
30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію:«Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу… піднайсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всідруковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливонебезпечного політичного в’язня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім доОрської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поетав задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і внестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години,вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів ікиргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворійзабороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їху „захалявних книжечках“, які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847,1848, 1849, 1850).
23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиноюарешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати імалювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що ім’я Шевченка з пошаноюзгадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; творипоета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалисясеред передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, щонавколо поета об’єднуються революційні елементи.
Восени 1850 року Шевченка через Уральськ і Гурь’єввідправили до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлак. Тутйому судилося ще сім років тяжко страждати. Це були найважчі роки в його житті.Шевченко тримав себе мужньо і стійко і цим викликав пошану і любов місцевогоказахського населення, російських і польських політичних засланців, солдатів іофіцерів, які ще не втратили почуття людяності. У важких умовах засланняШевченко виконав понад 300 малюнків, в яких розвивав кращі реалістичнітрадиції образотворчого мистецтва, удосконалював свою майстерність. Цевиявилося в його акварельних пейзажах («Пожежа в степу», «Джангисагач»,серія малюнків «Мангишлацький сад», «Новопетровське укріплення з моря» табагато інших). З особливою любов’ю змальовував Шевченко казахських дітей («Казахськийхлопчик розпалює грубку», «Шевченко і байгуші»). Великих успіхів досягШевченко і в портретному живописі (автопортрети, «Казашка Катя», портрет А.Ускової). В останній рік перебування на засланні Шевченко наполегливо працювавнад задуманою серією «Притча про блудного сина». Лише 2 серпня 1857року Шевченка нарешті було звільнено.
У перший періодзаслання (1847—1850) Шевченко, незважаючи на заборону, продовжував свою поетичнутворчість, яку згодом назвав «невільницькою поезією». Епіграфом до неїможуть служити його слова: «Караюсь, мучуся… але не каюсь». Поезія Шевченкаперіоду заслання — це поезія революційної нескореності, новий, вищий етап утворчості поета-борця. У ній знайшли продовження мотиви періоду «трьох літ».Домінуюче місце в творчості поета часів заслання посідає лірика.
Лірична поезіяШевченка періоду заслання різноманітна за змістом і формою. В ній органічно поєднані особистіі громадянські мотиви. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка євірш «Думи мої, думи мої…», яким відкривається перша «захалявнакнижечка» поета. На засланні поет-революціонер відточує свою полум’янупоезію. «Думами», «славою злою» називає поет свою творчість у поезії «N. N.»(«О думи мої! О слава злая!»), яка сповнена непохитної рішучості і далітворити в ім’я народу, в ім’я «безталанної своєї Вкраїни». З незміннимоптимістичним бажанням, всупереч забороні, починає поет писати свою другу«захалявну книжечку» в 1848 році, яка відкривається віршем «А нумо зновувіршувать». Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй.Метою свого життя поет-революціонер обрав непохитну боротьбу: «На те й лихо,щоб зтим лихом битись», — проголошує він у вірші «Не додому вночійдучи». Ніщо і ніхто не в силі примусити поета відмовитись від творчості:«Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав,І третій в добрий час почну» віршем «Неначе степом чумаки…», — гордозаявляє поет, починаючи третю «захалявну книжечку». Цю ж думку щевиразніше повторює він у вірші «Лічу в неволі дні й ночі», якимвідкривається четверта «захалявна книжечка»: «Хоч доведеться розп’ястись.А я таки мережить буду Тихенько білії листи». У віршах, якими відкривались«захалявні книжечки», Шевченко далі розвивав свої погляди на те, яким повиненбути справжній поет-революціонер, поет-патріот.
Чимало ліричних поезійіз «захалявних книжечок» являють собою хвилюючий поетичний щоденник тяжкихпереживань, сумних настроїв патріота-засланця, породжених розлукою збатьківщиною, тяжкою солдатчиною.
Значне місце в«невільничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики.Поет прагне втішити своє розбите серце спогадами хоч про окремі світліпромінчики свого важкого, безрадісного дитинства. Та знаходить їх тільки у сні («Ідосі сниться»…). «Мені не весело було й на нашій славній Україні»,визнає поет. В дитинстві він дуже рано залишився без материнської ібатьківської ласки і тому на все життя запам’ятав вияв простої людяної уваги допідлітка-сироти з боку трохи старшої за нього дівчини Оксани Коваленко, про якуз незмінною теплотою згадує у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочціколись росли…», «Не молилася за мене…». Тема викриття кріпосництва єголовною в одному з найкращих зразків автобіографічної лірики, у вірші «Якбивизнали, паничі». Подаючи жахливі картини «пекла», «неволі», «роботитяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картинидо широких соціальних узагальнень, полемізує з дворянськими літераторами –»паничами”, які ідеалізували кріпосницьку дійсність, «творилиелегії», в яких називали селянську хату на Україні «раєм», а селян-кріпаківсвоїми «братами». Поет викриває і роль релігії, яка була опорою кріпосників.Поету боляче, що «гинуть у ярмах (лицарські сини», що народ не пробуджується дорішучих дій, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїхведуть». В уяві поета постає майбутнє вільної батьківщини, без «слідупанського».
Поет-революціонер і назасланні продовжує викривати облудний лібералізм панства. У вірші «П. С.»(«Не жаль на злого, коло його…») він створив сатиричний образукраїнського поміщика-ліберала, «потомка гетьмана дурного» ПетраСкоропадського. Сатиричне викриття панства завершується засудженням рабськоїпокірливості селян, які ще й кланяються («шапочку мужик здіймає») перед«паскудою»-паном.
Не примирився змерзенним вчинком розпусного панича-недолітка, який намагався зганьбитиселянську дівчину-кріпачку, герой вірша «Якби тобі довелося…». Він,наймолодший серед парубків, виявив мужність та «вилами пана і просадив, мов тужабу». Ніяке моралізаторство не може подіяти на панів: «Шкода й праці! Покисела, поки пани в селах, будуть собі тинятися покритки веселі…». Тількиселянські вила та сокира можуть розв’язати соціальні суперечності вкріпосницькому селі. Поряд з мужнім месником у вірші подано образ благородної,сміливої і рішучої дівчини. Хлопця закували в кайдани і відправили в Сибір.Впізнавши його серед закованих невольників, вона «покинула своє весілля і«помандрувала за невольником убогим у Сибір».
На засланніпродовжував Шевченко розвивати мотиви дружби народів. Казахському народові поетприсвятив вірш «У бога за дверима лежала сокира». Тут в алегоричнійформі викривається колонізаторська, грабіжницька політика російського царизму,внаслідок якої колись квітучий край перетворився на пустиню. Та залишилосьодне-єдине дерево, «покинуте сокирою», «вогнем не палиме» — символ невмирущоїсили народу, віри його в майбутній розквіт свого краю, звільненого відколоніального гніту. Заклик зміцнювати дружбу між українським і польськимнародами містить вірш Шевченка «Полякам» («Ще як були ми козаками…»).«Неситії ксьондзи, магнати» насильним проголошенням унії, насаджуваннямкатолицизму на Україні сіяли ворожнечу між двома братніми народами. Та інтересиг.гх народів спільні і звідси звертання поета до польського «друга-брата»:«Подам же руку козакові і серце чистеє подай!».
Велику мистецькуцінність мають вірші (близько 40), створені Шевченком на зразок народнихпісень.
Соціально-побутовіпоеми. Змалюваннюпоневоленого кріпацького села і викриттю здеморалізованого дворянства присвяченопоему „Княжна“. Сюжет поеми — трагедія княжни, знеславленоїнелюдом-батьком, розгортається на фоні страшного життя кріпосницького села.Автор змальовує звироднілого князя — жорстокого визискувача, п’яницю,марнотратника і лицеміра. Усі ці риси князя подані в поемі як типові для всьогодворянського класу. І взагалі в змальованих картинах і епізодах, які складаютьсюжет поеми, автор постійно наголошує на їх типовості для всієї поневоленоїУкраїни. Уже в ліричному вступі висловлено намір розповісти, що діється не воднім селі, а «скрізь на славній Україні». Це ж підкреслено і у вступі допоеми, де подано узагальнений пейзаж українського села: «Село! — і серцеодпочине. Село на нашій Україні — неначе писанка. Кріпосницький лад сповненийнепримиренних суперечностей: день і ніч гуляє й п’є князь, у своїх палатах«літом і зимою музикатне, вино рікою гостей неситих налива», а «мужицькі душіаж пищать». «Гуляє князь, гуляють гості, ревуть палати на помості, а голодстогне на селі», і це не тільки в одному селі, а «стогне він, стогне по всійУкраїні». І знову: «тисячами гинуть голоднії люде», а «… скирти гниють, а паний полову… продають», вони «голоду раді, та бога благають, щоб ще хоч годокхлібець не родив». До того ж цього гульвісу-князя в середовищі панів славлятьяк «патріота», «брата убогих»: «А патріот, убогих брат… дочку й теличкуоднімає у мужика». Князь не тільки жорстокий визискувач селян, а й моральнийвиродок. Дружина, яку він тримав «взаперті», рано померла дочку князь кинувнапризволяще, а коли підросла, збезчестив. У поемі Шевченко також розвиває далітему розвінчання релігії: князь чинить в селі страхітливі неподобства, а «богне знає, а може й знає, та мовчить», «бо куняє», «бо було б диво, щоб чути ібачить — і не покарать». Люди не рятували пана, вони мовчки спостерігали, «якдим до неба підіймавсь». Тільки помстою, справедливою розправою над панамиможна припинити їх знущання над народом: «Убий гадюку, покусає! Убий, і бог непокарає!».
Пожежею в панськомумаєтку закінчується і поема «Марина». У вступі поет розповідає, як довговін виношував у своїх думках образ жінки-месниці Марини, як цей образ будивйого творчий неспокій: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу».Поема «Марина» є цілком оригінальним, новим твором і за ідейним задумом, і захудожнім виконанням. В ній показано, що деморалізація і жорстокістьпанів-кріпосників дійшли крайніх меж, і все це не виняток, а закономірнепородження всієї феодально-кріпосницької системи: «І звір того не зробитьдикий, що ви, б’ючи поклони, з братами дієте… Закони катами писані завас…». За цими катівськими законами і діє в поемі «злий пан», «лихая твар».Свою звірячу жадобу і розпусту він прагне приховати за удаваною побожністю ілицемірно пристойним ставленням до дружини і дітей. За два роки перебування в селірозпусник багато «бідних покриток пустив по світу з байстрюками». Черговоюжертвою він обрав вродливу Марину, яку він побачив на весіллі, коли «з костьолуїхав». Молодого за наказом пана на другий же день «в город одвезли та йзаголили в москалі», а Марину пан забрав у покої. Та ні умовляння, ніжорстокість розпусника не зломили волі Марини, вона зберегла вірність своємукоханому, людську гідність. І коли пан хотів вчинити насильство над нею, вонавбила його і підпалила маєток. Освітлена загравою пожежі, з ножем кривавим уруці з’являється божевільна Марина як символ помсти над панами. Панів і їхньогомаєтку ніхто з селян не рятує: «Пани до одного спеклися, неначе добрі поросята,згоріли білії палати, а люди тихо розійшлись».
Образ народногомесника змалював Шевченко також у поемі «Варнак», написаній наматеріалах про повстанський рух на Волині і Поділлі, з якими познайомивсяперебуваючи в цих місцях у 1846. Цікавився ними поет і на засланні, виявляючиособливий інтерес до постаті Устима Кармелюка, і скористався ними при створенніпоеми «Варнак», а також в написаній пізніше однойменній повісті. Поемамає соціальний характер. В ній розробляється основна тема творчості Шевченка —тема боротьби покріпаченого селянства проти поміщицької сваволі. Але своєрідністьїї в тому, що авторська характеристика героя, яка подається в багатьох поемахШевченка у формі ліричних відступів, у поемі «Варнак» зведена домінімуму. Лише у вступі автор повідомляє про обставини, за яких вінпознайомився з героями. «Тиняючись по чужині», він зустрів «діда вельмистарого», це був його земляк, «недомучений варнак». В розмові старий «Згадавсвою Волинь святую і волю-долю молодую, Свою бувальщину». А далі йде суцільналірична сповідь героя, в якій вимальовується його життя, думи, прагнення,розкривається характер. Сповідь не переривається авторськими відступами ізавершується не авторською кінцівкою, а розповіддю самого героя, якою поетоб’єктивніше розкриває причини, що призвели героя до стихійної помсти надкріпосниками. Поет показує силу і слабкість селянського стихійного повстання.Сила такого повстання у його нестримності, в жагучій жадобі повстанцівзруйнувати, дотла знищити, спалити все, «що паном звалось». Відсутністьперспективи і мети перетворює Варнака в жорстокого вбивцю: «Ходив три годи я зножами, неначе п’яний той різник». Зневірений у доцільності стихійної помсти,герой пішов до Києва не тільки для того, щоб «святим помолитись», а щоб«… суда, суда людського у людей просити». Цими словами старого варнака поет ізакінчує поему. Над месником, захисником народу, борцем за правду і честь,відбувся суд, але не людський, а царський. Вирок його відомий: підсудний ставварнаком-каторжником. Релігійність прирікає його на сліпу покору, на примиренняз вічним рабством, неволею, вбиває віру у можливість визволення. А «судалюдського» варнак не дочекався. На такий суд свого уярмленого народу, на судвдумливого. розумного читача, свого сучасника, і виніс свою поему Шевченко. Ітой суд засуджує не варнака, а виносить вирок усій системі феодально-кріпосницькогогноблення.
В сатирі «Царі» («Старенька сестро Аполлона…»)він розвінчує «святих царів» — можновладних тиранів різних часів, показує їхницість, деспотизм, свавілля, розбещеність. Сатиричне вістря твору спрямованетакож проти релігії, яка канонізувала цих найжорстокіших тиранів як «святих»,називала всіх царів «помазаниками божими», намагаючись переконати віруючих, щовлада царям дана від самого бога. Тому висновок, який випливає з сатиричноїрозповіді про «святих царів», стає закликом до революційного знищення царів,будь-якої монархічної влади: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катівлюдських…». Настанова на сатиричне осміяння царів дається вже у вступі дотвору, що являє собою пародію на традиційне звертання до музи, яким починалисяхвалебні оди реакційних поетів на честь царя. Шевченко теж звертається до музи,яку іронічно називає «старенькою сестрою Аполлона», «дядиною». У першихтрьох розділах теми для яких запозичено з біблії, розповідається пророзбещеного, підступного і лицемірного царя Давида, про те, як піп звелівпривести до своїх покоїв Вірсавію, а Гурія, її чоловіка, вбив; як з його жнаказу «дівчат старому навели, да гріють кров’ю молодою свого царя», і про йогосина Амона, який збезчестив рідну сестру Фамар; а в четвертому — про«святого» Володимира, князя Київського, що насильно взяв собі за дружинуРогніду, а її батька, старого Рогволода, князя полоцького, вбив. П’ятийрозділ логічно підсумовує висновком-закликом те, про що розповідалось упопередніх чотирьох, і продовжує розвивати роздуми, звернені до музи.Царі-кати, царі-поганці не варті того, щоб про них співали музи, не для поета,а тільки для ката вони являють інтерес («бодай кати їх постинали»). І поет знепохитною вірою в народ, в його невмирущі сили закликає свою музу — «найкращусестру Аполлона», свою «голубку»: «Ходімо: в селище, там люде, а там де люде,добре буде», і не царів, а простих людей хвалить.
У період 1853-1857років Шевченкопрацює над своїми повістями російською мовою.
Про роботу над ними Т.Шевченко сповіщав у листах своїм знайомим, надсилав їм рукописи, просив порад,клопотався про надрукування під вигаданим ім’ям К.Дармограя в журналах«Отечественные записки» або «Современник». Та за життя поета його повісті так іне були надруковані.
Різко негативно доповістей Шевченка поставився П. Куліш. Йому було не до вподоби, що поет почавписати російською мовою, він намагався переконати Шевченка, що його повістіхудожньо недосконалі. Після смерті Шевченка рукописи його дев’яти повістей (засвідченням самого Шевченка, він написав їх близько двадцяти) потрапили до М.Костомарова, в архіві якого й пролежали двадцять років; їх публікація почаласялише в 80-х роках у газеті «Труд» та журналах «Исторический вестник» і«Киевская старина». У 1888 році всі дев’ять повістей з’явилися у виданні«Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писаные на русском языке». Виданнябуло неякісним, з багатьма пропусками, перекрученнями, що спотворювалоідейно-художній зміст повістей.
Порушена Шевченком убагатьох поезіях проблема становища митця в кріпосницькому суспільствірозв’язується в повістях «Художник» і «Музыкант».
Повість «Художник» починається міркуванням про долюдатчанина Торвальдсена, італійця Карреджо та інших видатних митців минулого.Навівши факти з їх біографій, оповідач робить узагальнення про ворожістьприватновласницького світу мистецтву. Шевченко показує, що ідеал митця,пов’язаного з народом, з його прагненнями і бажаннями, вступає в суперечність зумовами життя експлуататорського суспільства, яке не сприяє, а перешкоджаєрозвиткові справжнього мистецтва. Ця думка художньо втілюється в розповіді протрагічну долю талановитого юнака, безіменного художника, вихідця з простогонароду. При змалюванні образу героя повісті Шевченко скористався фактами зсвого життя часів викупу з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв. Другачастина написана у формі листів героя повісті до оповідача. Така форманайкраще відповідає задуму Шевченка показати образ художника, колишньогокріпака, в процесі його становлення і зростання, в зіткненні його благороднихідей і прагнень, творчих дерзань з жорстокою дійсністю. В цій частині повісті єтакож деякі автобіографічні елементи, але вони переосмислені і збагаченіхудожніми вимислами з метою повнішого розкриття трагізму становища митця знароду в кріпосницькому суспільстві. До таких художніх вимислів належатьепізоди, де описані особисті взаємини юнака-художника і дівчини, сироти Паті.Та в ці взаємини втручається розпусник, гульвіса мічман. Паша стала жертвоюцього мерзотника — типового представника звироднілого панства. Художникврятовує збезчещену дівчину від загибелі, дає їй притулок, одружується з нею.Конфлікт художника з навколишнім оточенням дедалі поглиблювався і в соціальномуплані. В Академії його не допустили до конкурсу. Щоб утримати сім’ю, вінзмушений відмовитись від творчої роботи і взятися за ремісництво. Відчувши, яку боротьбі з нестерпними умовами життя гине його талант, він божеволіє,потрапляє в лікарню і там помирає. Поема також цінна автобіографічними фактами,які доповнюють і часом підтверджують відомі факти з біографії її автора —великого народного поета і художника-живописця Т. Г. Шевченка.
Проблема ворожостікріпосницького суспільства мистецтву поставлена і в повісті «Музыкант».Тут вона розв’язується на показі важкої долі двох артистів-кріпаків: музикантаТараса Федоровича і співачки Марії Тарасевич. У повісті використано багатіспостереження Шевченка над придворними кріпацькими театрами під час йогоподорожей по Україні. В образі талановитого кріпака-музиканта Шевченко втілюєідею невичерпності творчих сил народу, скованого кріпацтвом, його нездоланногопрагнення до волі. Багато поневірянь випало на долю Тараса Федоровича. Синкріпака, він рано залишився сиротою, став поводирем сліпого кобзаря. Це сприялопробудженню його потягу до музики. Помітивши талант молодого кріпака, поміщицянаказала вчити його грати на скрипці і віолончелі. На талант кріпака звернувувагу великий композитор М. Глінка, який домагався, щоб пани відпустили його наволю. Але Тарас і далі залишається кріпаком. У повісті показано, як унестерпних умовах поневірянь і принижень кріпак-музикант зберіг високеблагородство душі, любов до прекрасного. Він уболівав за долю народу, своїммистецтвом прагнув служити йому. Головним обов’язком мистецтва він вважаєвикриття кріпосників і висловлює жаль, що «музыка не в силах выразить этоговеликого сарказма». «Талановитий музикант — власність мерзотника поміщикаАрновського. Він втратив будь-яку надію на визволення. Тільки після тяжкихпоневірянь Тарас все ж стає вільною людиною, одружується з коханою дівчиноюНаташею і повністю віддається служінню мистецтву. Типовими для кріпосницькогосуспільства були «паскудства», що коїлись у Качанівці. Про них розповідається увставній новелі про трагічну долю талановитої співачки, артистки кріпосноготеатру Марії Тарасевич. Ще дівчиною-сиріткою вона потрапила в «благороднийпансіон» Арновського, з якого той добирав вродливих дівчат до свого театру ігарему. Дівчина виявилась найздібнішою і найвродливішою серед вихованокпансіону. Вона багато читала, глибоко розуміла мистецтво, мала великіартистичні здібності, чудовий голос, яким захоплювались Глінка і Штернберг.Вона прагне вирватись із задушливого кріпосницького театру, мріє потрапити настоличну сцену. Арновський обіцяє відвезти її до Петербурга, якщо вонапогодиться стати його коханкою. «Я все забыла для искусства и для столицы, все!всем пожертвовала!» -— говорить вона Тарасу Федоровичу. Але сцени вона так і непобачила, бо до Петербурга приїжджає вагітною, хворою. Арновський відрядив її влікарню як «крепостную девку». Там вона й помирає.
Повість «Близнецы». В основу сюжету повістіпокладена історія формування характерів двох близнят — Зосима і Саватія,підкинутих невідомою покриткою хуторянину Никифору Сокирі. Дитинство близнятпройшло в дружній, працьовитій, благородній сім’ї заможного, освіченого імудрого Никифора Сокири — учня Сковороди, приятеля Котляревського. Умови длявиховання хлопчиків були найсприятливішими. Змалку близнят були подібні нетільки зовнішністю, але й характерами.
Та характери їх стаютьабсолютно протилежними, коли вони потрапляють у різні умови шкільного вихованняі, головне, в різне середовище після закінчення школи. Саватія віддають вчитисяв гімназію, а Зосима в кадетський корпус. Схожість між ними стала швидкозникати. Зосим, потрапивши після навчання в кадетському корпусі у середовищерозбещеного царського офіцерства, став моральним виродком, ледарем, картярем,п’яницею і злодієм. Самого навчання Зосима в кадетському корпусі Шевченко не показує,він змальовує лише наслідки «нелюдського, хоч і дешевого» «виховання», афактично опошлення людської особистості, яке насаджувалось царизмом в усіхнавчальних закладах, а особливо процвітало в кадетських корпусах.
Зовсім в іншомусередовищі формується характер Саватія. Після закінчення гімназії, де йогоучителем і наставником був І. Котляревський, він навчається на медичномуфакультеті Київського університету; його інтелектуальні запити і розумовіздібності весь час розвиваються, він захоплюється всім передовим, поглиблюєсвої знання з музики, займається живописом. Саватій стає всебічно розвиненоюпорядною людиною — громадянином, добрим фахівцем-лікарем. Після закінченняуніверситету він їде працювати в Оренбурзькі степи, щоб принести користь забитомуі темному казахському народові. Саватій ще в гімназії виховувався на творахКотляревського, Гулака-Артемовського. Він добре знає і вміє виконувати народніпісні, чудово володіє мистецтвом гри на гуслях.
Єдиною серед повістейШевченка, в якій дія відбувається не „на Україні, а в одній із «центральныхгуберний нашего неисходимого отечества», є повість «Несчастный».У ній також показано спотворюючий вплив морально розкладеного, здичавілогопанства на виховання людини; головна увага зосереджена на розкритті умовформування характеру і причин, що призвели до остаточного падіння людини.Жертвою такого виховання став Іполітушка — центральний образ повісті. Всієюсистемою змальованих у повісті типових образів Шевченко переконливо доводить,що причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство,паразитизм, гонитва за наживою, тобто типові обставини, породжені кріпосницькимсуспільством. У цих умовах втрачає людську подобу і перетворюється нажалюгідного нікчему відставний ротмістр поміщик Хлюпін, який зовсім нецікавиться вихованням своїх дітей, а дбає лише за собак (єдиний об’єкт йогозахоплення). Колишня повія Мар’я Федорівна, його друга дружина, прибравши досвоїх рук маєток Хлюпіна, робить усе для того, щоб він перейшов у спадок до її«ненаглядного» сина Іполітушки. Лицемірна і безчесна, вона стає жорстокою ідеспотичною не тільки щодо закріпачених селян, а й щодо дітей свого чоловіка.Пасербницю Лізу вона відвозить до Петербурга і, назвавши кріпачкою, здає добудинку розпусти, а пасинка, сліпого Колю, прирікає на голодну смерть. Ріднийїї син Іполітушка швидко оволодів «наукою» брехні, злодійства і розбещеності.Щоб здихатися свого вкрай зіпсованого сина, мати віддає його в солдати для«виправлення». В Орській фортеці і зустрівся автор повісті з цим «нещасним».Солдатчина не виправила його, а призвела до остаточного морального падіння,перетворила «на что-то вроде идиота».
У повісті«Капітанша». Центральнийперсонаж повісті — Омелько Туман. Потрапивши до армії, він не міг зносититупої, безглуздої солдатської муштри, за це його часто били. Впертий,наполегливий і терплячий, він знайшов у собі сили піднестися над брудом ітупістю солдатського життя, зберегти чесність, благородство, працьовитість,здатність до самопожертви в ім’я правди і людської гідності.
Ці риси характерупростої людини, солдата, особливо яскраво виявляються у протиставленні їхмерзенним вчинкам полкового ад’ютанта, «хватыша на все руки», який вивіз ізФранції дівчину, збезчестив її, а коли завагітніла, кинув напризволяще. Під часродів дівчина померла. Омелько Туман узяв на виховання її дочку Варочку.Зворушливо розповідається у повісті, скільки ніжності, батьківської ласки,любові виявила ця проста людина до Варочки в жорстоких умовах солдатчини,глузувань, принижень.
Четвертий періодтворчості Шевченка (1857-1861)
 
2 серпня 1857 року Шевченко дістав офіційнезвільнення і в той же день на рибальському човні відправився до Астрахані.Астраханські друзі-українці, росіяни, поляки щиро, палко вітали поета, оточилийого увагою і піклуванням. З Астрахані Шевченко виїхав до Нижнього Новгорода напароплаві «Князь Пожарский». За допомогою капітана пароплава Кишкіна вінзнайомиться з революційною літературою, з новинами художньої літератури, іззахопленням читає «Губернские очерки» Салтикова-Щедріна, «Полярную звезду»,революційні вірші французьких поетів Беранже і Барб’є та іншу нелегальнулітературу.
Під впливом всьогопобаченого і прочитаного під час подорожі по Волзі у Шевченка ще більшепосилювались антикріпосницькі настрої, визрівали нові творчі задуми. Поет незбирався затримуватись у Нижньому Новгороді, а хотів швидше прибути до столиці,щоб там ринутись у боротьбу за «миллионы крепостных душ». Але саме цьогонайбільше й боявся царизм. Тому поетові-революціонерові заборонили в’їзд до Москвиі Петербурга. Був навіть наказ повернути його етапом знову до Оренбурга.«Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!» писав Шевченко в щооденникудовідавшись про такий наказ. Тільки втручання лікарів врятувало його відвідправки в Оренбург. Майже півроку він змушений був жити в Нижньому Новгороді,чекаючи дозволу на виїзд до столиці. Тут з’явилося у поета багато новихзнайомих. Особливе захоплення викликали у Шевченка розмови з декабристомАнненковим. На засланні до поета лише зрідка потрапляла книга. Тепер йому буввільний доступ до міських бібліотек, найцікавішою, переважно нелегальноюлітературою постачали його друзі. «А книгами и журналами, по милости моихдрузей, вся комната завалена. Просто купаюсь в книгах»,— писав поет в одному злистів. З Нижнього Новгорода Шевченко активно листувався з багатьма друзями ізнайомими: Я. Кухаренком, Бр.Залеським, М. Лазаревським, А. Толстою, С.Аксаковим, М. Максимовичем та ін. В одному з листів до Куліша Шевченкозапрошував його прибути до Нижнього Новгорода на побачення. Куліш відмовився,посилаючись на те, що він «чоловік у громаді замітний» і що йому «не подобаєїздити на розмову» з опальним поетом. Так Шевченко розпізнав ще до приїзду вПетербург справжню ціну «дружби», про яку так розпинався ліберал Куліш в листахдо «брата Тараса». Не побоявся зустрітися з поетом тільки сімдесятилітнійМ.С.Щепкін, який гостював у Шевченка останній тиждень грудня 1857 р.«Праздникам праздник и торжество есть из торжеств»,— захоплено писав поет процю зустріч. У Нижньому Новгороді Щепкін взяв участь в кількох виставахмісцевого театру, зокрема, ним була підготовлена вистава «Москаль-чарівник».Роль Тетяни виконувала молода артистка К. Піунова. Шевченко відгукнувся на цювиставу рецензією, яка була вміщена в місцевій газеті. Твори нижнєгородськогоциклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля» «Муза», «Слава») розпочинаютьостанній, найвищий і завершальний етап творчості геніального поета. Поема«Неофіти» — алегоричний твір. У листі Я. Кухаренкові поет повідомляє, що«він скомпонував» поему «Неофіти» «нібито з римської історії». Анасправді мав на увазі не далеку «римську історію», не першиххристиян-неофітів, яких жорстоко переслідував «лютий Нерон», а близьку,сьогоденну для поета російську історію, «перших російських благовісників свободи»— революціонерів-декабристів, з якими жестоко розправився російський Нерон — цар Микола І. Поема складається з. 14-ти розділів. У сюжеті розповідається протипові явища з життя Римської імперії часів її морального занепаду. В щасливоїматері росте син Алкід. Мати молиться за його щастя перед хатніми пенатами ікапітолійськими богами. Як і кожен юнак з заможної римської родини, Алкідпроводить свою безтурботну молодість в шалених оргіях. Та безжурне життя Алкідаі його друзів різко змінилось після зустрічі з апостолом Петром, якийблаговістив їм «любов, і правду, і добро». Вони пішли за апостолом у катакомби,стали борцями за правду, любов і братолюбіє, проти тиранії і деспотизму.Незабаром Петра повісили, а «неофітів у Сіракузи в кайданах одвезли». Мати йдешукати свого сина «в Сибір, чи теє… в Скіфію». Шевченко назвав Миколу ІНероном ще в поезії «Холодний Яр». А взагалі ж ім’я Нерона вже давно сталосинонімом кривавого деспота. Саме це мав на увазі і Шевченко, втілюючи всатиричному образі Нерона ті риси відомого римського імператора, які ріднилийого з Миколою І і які були притаманні будь-якому тиранові. Як це характерновзагалі для Шевченка-сатирика, в поемі наявні прямі авторські викриття об’єктусатири: Нерон — «лютий», «деспот скаженини», «собака», «людоїд», «мерзеннийстарець». Свавільство Миколи І, як і Нерона, не мало меж. Нерона проголосилисамим богом Юпітером. Самообожнювання було характерною рисою і Миколи І.Допомагало сучасникам розпізнати в Нероні Миколу І і саркастичне викриттярозпусти «милосердного істукана», від якого «лилася божа благодать» на його«патриціїв і сенаторів».
Поема «Юродивий». Ще на засланнічерез польських політичних засланців дійшла до Шевченка чутка про один ізпроявів суспільного протесту. В Петрозаводську один із чиновників під часцерковної відправи публічно дав ляпаса хабарникові-губернатору М. Е. Писарєву.Сміливця оголосили юродивим і заслали на каторгу в Сибір. Шевченко знавПисарєва ще до заслання. Почутим голосним епізодом з ляпасом поет у дещотрансформованому вигляді скористався у вступі до поеми, яку задумав ще назасланні. Шевченко почав її писати наприкінці 1857 року в Нижньому Новгороді,але з невідомих причин не закінчив. Написано лише вступ — «Юродивий».
Твір починаєтьсянищівним сатиричним памфлетом на Миколу І та його двох генерал-губернаторів –Бібікова й Долгорукова, які «Украйну правили». Самодержавний режим Миколи Іпостає в «Юродивому» як задушлива казарма під наглядом тупих солдафонів.Бібіков виступає в парі з своїм «єфрейтором малим та жвавіш, на лихо лихим» —Писарєвим. Щоб ще більше поглибити сатиричне змалювання Бібікова, Шевченко«переадресовує» йому скандальну історію з ляпасом, що сталася з його підручним— Писарєвим. Поет висловлює впевненість у прихід революційних сил, знесеннясамодержавства, на зміну якому прийде новий, демократичний лад. Згадка прокерівника визвольної боротьби північних американців проти Англії й першогопрезидента Сполучених Штатів Америки Джорджа Вашінгтона свідчить аж ніяк не про«симпатії» поета до буржуазного ладу, а про чудове розуміння ним єдностісвітового революційного процесу та про його непохитну впевненість у неминучійперемозі народної революції в Росії. Поет з гарячою симпатією й любов’ю звертаєсвій погляд і думки на «споборників святої волі» — декабристів та інших борцівпроти царату, з якими пов’язує світлу, переможну історичну перспективу. Востанніх рядках «Юродивого» Шевченко декларує намір перенести свою розповідь уСибір «аж за Байкал», заглянути в «вертепи темнії і нори, без дна глибокії»,—місця заслання революціонерів і вивести «споборників святої волі царям і людямна показ». Можна гадати, що, за задумом поета, «юродивий», який дав назвутвору, мав зустрітися в Сибіру з іншими бунтарями-протестантами й революційнимиборцями, а поема, якби вона була закінчена, становила б твір, у якому сатиричнатема поєдналася б з героїчною темою уславлення подвигу декабристів та іншихреволюційних борців проти самодержавства.
«Я не нездужаю,нівроку».Визначним зразком політичної лірики Шевченка останнього періоду його творчостіє вірш «Я не нездужаю, нівроку» — перший безпосередній відгук недавньогосолдата-засланця на ті зрушення в суспільному житті, з якими він зіткнувсяпісля повернення до Петербурга, і насамперед — відгук на підготовку царськимурядом селянської реформи. В той час, коли ліберали, а частково навіть і деякіпредставники демократичної громадськості, покладали надії на реформи згори,Шевченко таврує антинародну сутність царизму і закликає не вірити ніякимцарським обіцянкам. Заклик поета сповнений бурхливої експресії й громадянськогопафосу. Шевченків заклик «вигострить сокиру» буквально збігається з гаслом водному з листів до О. Герцена, надрукованому в «Колоколе».
«Ісаія. Глава 35».Одним із наскрізних мотивів поезії Шевченка останніх років його життя є світлавіра в прийдешню перемогу народу, знесення самодержавно-кріпосницького ладу,оновлення суспільства. Однією з таких світлих, сонячних, переможних пісеньШевченка про оновлення суспільства, про розквіт людини і природи «на оновленійземлі» є вірш «Ісаія. Глава 35». У своєрідній формі наслідуваннябіблійного пророцтва поет пристрасно висловив свою невичерпну любов до життя йнепохитну мрію про визволення людини-трудівника, про вільне й щасливе життянароду після перемоги над «владиками». В біблії пророцтво Ісаії— це втішання«праведних» тим, що бог колись нагородить життям без хвороб і сумування. Вньому нема й натяку на той соціальний протест і переворот, який становить змісті пафос Шевченкового твору — натхненного гімну людям, які визволилися зрабської неволі і, оновлюючи землю, будують на ній нове, вільне суспільство,нове, вільне, щасливе життя. Встановлення нового ладу й нового суспільстваШевченко зображує як радісне визволення «убогих» і як відплату «злодіям зазлая», за їхні кривди. Картина оновлення людини й природи, яку малює Шевченко,захоплює силою й глибиною поетового гуманізму, пафосом утвердженнядемократичного соціального ідеалу. Жодних згадок про „кайдани“ й»невольничі утомлені руки”, як і про «рабів» і«владик», у біблії нема. Створена поетом прекрасна, художньо яскрава,пронизана потоками сонячного сяйва картина – це погляд на багато років уперед,це геніальне відчуття всесвітньо-історичної перспективи.
Драматичнітвори. «Назар Стодоля» – єдина п’єса Шевченка, що повністю дійшла до наших днів іто в не первісному вигляді, а в публікації її тексту П.Кулішем в«Основі» уже після смерті Шевченка в 1862 році.
КозакНазар Стодоля і дочка сотника «Назар Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотникзадумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. У цьомусприяє йому ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий.Після довгої й завзятої боротьби полковник змушений дати згоду на шлюбдочки-одиначки з козаком. П’єса «Назар Стодоля» — реалістичний твір,якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара зГалею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць таінші побутові сцени. Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацькоїстаршини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбністьі прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинулановаторські традиції п’єс Котляревського, Квітки-Основ’яненка, збагатилаукраїнську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв ІванКарпенко-Карий.