ТДП (шпаргалка повна велика)

–PAGE_BREAK–12.Внутрішні функції держави: поняття і зміст.
Внутрішні функції – такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. До таких відносять функції: регулювання економіки, підтримання та розвиток культури, охорону та захист усіх форм власності, соціальний захист населення, забезпечення екологічної безпеки, охорону правопорядку та ін.

13.Зовнішні функції держави: поняття та зміст

Зовнішні функції – основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Функціями є: організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, культурний та освітній обмін тощо. За часом здійснення – постійні та тимчасові.

14.Форми та методи здійснення функцій держави.
Функції держави здійснюються в чітко визначених формах та специфічними методами.
Форми здійснення функцій — це реальні можливості забезпечення умов для діяльності держави, що надають можливість визначити характер взаємодії держави та правових інститутів.
Розрізняють три форми здійснення функцій держави:
1. Правотворча, тобто діяльність держави по розробці та прийняттю правових приписів, що визначають зміст функцій держави;
2. Правореалізаційна — діяльність спеціальних державних органів по конкретизації та виконанню приписів, що прийняті державою, шляхом видання індивідуальних нормативних актів;
3. Правоохоронна. Змістом є державна діяльність, що виявляється в контролі за виконанням чи дотриманням норм і застосуванні примусових заходів до правопорушників.
Функції держави здійснюються певними способами, які визначаються як методи:
1. метод переконання — здійснення функцій шляхом правового виховання громадян та проведення превентивних заходів;
2. Метод заохочення, що здійснюється шляхом впровадження державою певного досвіду, що дав позитивні результати, а також передбачає певні пільги суб’єктам які не вчиняють правопорушень;
3. Примусові методи — застосування до осіб, які вчинили правопорушення, певного покарання, метою якого є попередження правопорушень, виховання правопорушників та відшкодування нанесених державним інтересам збитків.
15.Поняття та елементи форми держави.
Держава характеризується не лише наявністю певного змісту, який складають функції та структури, що складають механізм держави, а й наявністю зовнфшньої форми прояву своєї діяльності.
Форма держави — це такий устрій держави, в якому виявляються основні формальні характеристики держави і який забезпечує організацію державної влади, а також визначає способи та прийоми реалізації владних повноважень.
Форма держави дає можливість визначити структурну, територіальну та політичну організацію влади.
Форма держави складається з трьох основних елементів:
а) форма державного правління, що визначає порядок утворення та організації вищих органів влади та управління.
Цей елемент дає можливість:
— визначити структуру вищих органів влади держави;
— визначити порядок утворення цих органів;
— визначити порядок розподілу повноважень між вищими органами;
— дати характеристику взаємодії вищих органів влади в процесі здійснення владних повноважень.
б) форма державного устрою — спосіб територіальної організації влади держави, що характеризує порядок взаємодії центральних, регіональних та місцевих влад.
Цей елемент характеризують:
— принцип розподілу держави на складові частини;
— характер управлінської функції держави, тобто способи організації населення на певних територіях;
— можливості врахування інтересів національних меншин шляхом надання території, де вони проживають, певних пільг по територіальному самоврядуванню;
— можливості характеризувати взаємовідносини між різними рівнями владних органів.
в) політичний режим — сукупність способів та методів за допомогою яких здійснюється політична влада.
Цей елемент характеризує:
— способи взаємодії держави з населенням;
— політичний статус громадських об’єднань;
— роль державних органів в процесі управління населенням;
— співвідношення правових та позаправових методів в процесі здійснення влади;
— рівень ідеологічного тиску на населення в процесі реалізації державно-владних повноважень
16.Типи держав: формаційний та цивілізаційний підходи.
Тип держави – це сукупність загальних ознак, властивих визначеній, як правило, історично відособленій групі держав.
Загалом виділяють два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний.
Формаційний підхід до типології держав був розроблений у межах марксистської теорії держави і права. Відповідно до цього підходу тип держави визначається економічним ладом суспільства, що відповідає його класовій структурі та сутності.
Марксизм розглядає історію як природничо-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій. Кожна суспільно-економічна формація – це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Кожному типу суспільства властивий відповідний тип виробничих відносин (економічний базис) та специфічних політичних, правових та інших установ (надбудова). Скажімо, у рабовласницьких суспільствах основу економічного добробуту становили раби. Забезпечення належного управління рабською працею вимагало специфічного управлінського апарату та правил поведінки. З переходом до феодального суспільства основу економічного базису становить феод – земельна ділянка чи встановлений постійний прибуток від сюзерена. Відповідно, змінюється і система відносин, що обслуговували економіку. Виходячи з цього, марксисти стверджували, що держава і право – це найважливіші частини надбудови, хоча їхня сутність та зміст зрештою визначаються економічним базисом.
Таким чином, відповідно до формаційного підходу до історії розвитку суспільства, історичний тип держави – це сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації.
За формаційним підходом виділяють такі типи держав:

рабовласницька держава (основна характеристика – політична влада знаходиться в руках рабовласників)

феодальна держава (політична влада знаходиться в руках феодалів)

буржуазна держава (політична влада – у буржуазії)

Держава при соціалізмі та у перехідний період до комунізму є соціалістичною, виражає волю всього народу.
Марксисти вважали, що рушійна сила послідовної зміни історичних типів держав – класова боротьба, а сам цей процес визначений соціально-економічним розвитком суспільства. Зміна типу держави означає зміни в політичній надбудові суспільства, що викликані розвитком самого способу виробництва та продуктивних сил. Сам же процес зміни історичних типів держави характеризується об’єктивністю: у цілому він не залежить від волі і свідомості людей, різні суб’єктивні фактори можуть лише прискорити чи сповільнити його, але не перервати чи повернути його в інший бік. Кожен наступний тип держави є історично більш прогресивним, ніж попередній.
Чи має сенс звернення до формаційного підходу в наш час, чи він уже став надбанням історії? Вірогідно, доцільно говорити про певну пізнавальну цінність формаційного підходу до історії розвитку суспільства, але лише на обмеженій території і лише до 20-30-х рр. XX ст. Після Першої світової війни почалося активне втручання держави в економіку, поступове згладжування соціальних суперечностей, міжнародне співробітництво держав на основі визнання прав людини (у тому числі й соціально-економічних), створення гарантій їх дотримання, підвищення рівня добробуту всіх членів суспільства.
Існує кілька трактувань і цивілізаційного підходу до типології держав. Найбільш часто термін «цивілізація» вживається як синонім культури взагалі йпозначає історично визначений рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя та діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Тому можна говорити про цивілізації древні та сучасні (і про відповідні типи держав), про цивілізації західні та східні (і про відповідні типи держав), про цивілізації аграрні, індустріальні та інформаційні (і про відповідні типи держав) тощо.
Відомим є тісний взаємозв’язок суспільства і держави, завдяки чому значний пізнавальний зміст має типологія держав, заснована на типах суспільств, що існували чи існують (цивілізаціях), і особливості яких обумовлюють своєрідність тих чи інших держав.
Більшу цінність має цивілізаційний підхід до типології держав, заснований не на зовнішніх, а на внутрішніх особливостях функціонування держав. Держава – це організація влади, тому аналізуючи особливості різних держав, увагу варто зосередити насамперед на аспекти формування, належності та здійснення державної влади. З таких позицій при цивілізаційному підході до типології держав в основу класифікації береться співвідношення держави та особистості. Відповідно до цього розрізняють держави традиційні та сучасні (чи конституційні).
Традиційні держави – це насамперед рабовласницькі та феодальні монархії. Тут народ не є джерелом державної влади, держава має практично необмежені повноваження щодо більшості населення, заперечується рівноправність людей, наявність у них природних прав.
Сучасні (конституційні) держави – це в основному буржуазні республіки і конституційні монархії. Народ тут є джерелом державної влади, ним формуються законодавчі органи. Держава служить суспільству, а сфера її діяльності обмежена конституцією (тому сучасні держави називають конституційними). Тут також визнані й гарантовані права людини.
Слід сказати, що це досить загальна класифікація. Існують також інші види, які уточнюють і доповнюють її. Крім того, багато держав навіть у наш час знаходиться на різних стадіях переходу від традиційних до сучасних за типом.
17.Поняття та види форми правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: — монархії; — республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем’єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем’єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем’єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.
18 Поняття та види форми державного устрою.
Форма державного устрою — це спосіб організації владно-територіальної цілісності держави, що проявляється в розподілі держави на складові частини й розподілі влади між ними і її керуючим центром. Форма державного устрою виражає структуру розподілу державної влади «по вертикалі» (наприклад, у рамках систем «влада центра — влада на місцях», «влада федерального центра — влада суб’єктів федерації»), визначає характер взаємин між центральними й місцевими органами.
За формою державного устрою держава може бути:
1) простим (унітарним);
2) складним.
Для простої (унітарної) держави характерний поділ на адміністративно-територіальні одиниці й наявність у ній єдиних, загальних для всієї країни вищих органів влади й керування.
До складу унітарної держави можуть входити автономні утворення (наприклад, Україна — унітарна держава, у ній Автономна Республіка Крим — адміністративно-територіальна автономія). Унітарними державами є Франція, Італія й ін.
Складною державою є імперія (у сучасному світі імперій немає), федерація — союзна держава. Для федерації характерна наявність вищих органів влади й керування загальних для держав — членів федерації, при збереженні ними в себе аналогічних органів, свого законодавства, громадянства, податкової системи.

21.Механізм держави: поняття, ознаки та принципи діяльності.

Механізм держави – це система державних організацій, які складаються з державних органів, державних підприємств і державних установ, які здійснюють її завдання і реалізують її функції.
Механізм держави – це складна ієрархічна структура державних органів, закладів, підприємств за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів.
До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і судової влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот, поліція), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний пропагандистський апарат (ЗМІ).
Механізм держави має певні характерні ознаки:
а) це ієрархічна система побудована на позиціях ординації і субординації;
б) це цілісна система зовнішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови. Кожен із суб’єктів механізму держави, як його системний елемент органічно пов’язаний із всіма іншими його елементами. Первинним елементом являються державні органи;
в) наявність можливості реалізації функцій і завдань організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;
г) наявність у державних органів, підприємств і установ своїх повноважень, як правової основи їхньої діяльності.
Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, включає в себе органи, блоки, підсистеми, і навіть, самостійні гілки влади.
Так, одну із підсистем утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави.

22

апарат держави — це конституційно передбачена система державно-владних структур, наділених визначеними повноваженнями представницького, управлінського та судового характеру.
23. Принципи організації та функціонування апарату держави

Принципи апарату держави — це основні ідеї та положення, що закріплюються нормативно і покладаються в основу його функціонування.
Необхідно зазначити, що ці принципи мають динамічний характер і виникають чи змінюються відповідно до потреб суспільного розвитку та етапу функціонування держави. Як правило, вони закріплюються конституційно і мають програмно-декларативний характер. Це, звичайно, не позбавляє необхідності втілення вказаних положень у діяльність системи державних структур, однак забезпечує можливість встановлення принципів, до яких держава має намір наблизитись у майбутньому.
Розглянемо основні принципи діяльності апарату держави. Важливого значення для ефективної реалізації завдань держави має принцип оптимальності організації та функціонування держапарату. Саме він забезпечує вірне ставлення до структури апарату держави, формулювання його завдань і функцій. Адже громіздкий, ускладнений апарат не може забезпечити чіткості, якісності і простоти управлінського впливу держави, а спрощений підхід до апарату держави не забезпечить комплексності та єдності процесу управління суспільством. Змістом зазначеного принципу є:
— виваженість функціональної характеристики структур держапарату;
— відповідність системи органів можливості вирішення поставлених завдань;
— достатня чисельність чиновників, яка забезпечує ефективне функціонування державного апарату;
— доцільний зв’язок та взаємодія елементів апарату держави, що забезпечує його несуперечливість і цілісність;
— існування лише тих структур, які об’єктивно обумовлені рівнем розвитку суспільства та його потребами.
Важливе практичне значення має принцип ефективної діяльності держапарату, який визначає ступінь реальності його функціонування. Він надає можливість:
— забезпечити прийняття апаратом тих рішень, які відповідають інтересам суспільства;
— досягти чіткості та повноти формулювання покладених на державні структури повноважень;
— визначити можливості реального впливу державних органів на суспільство з метою надання йому рис системності;
— визначити ступінь практичної реалізації функцій та завдань відповідних органів держави;
— обґрунтувати шляхи підвищення ефективності діяльності апарату держави як системної комплексної категорії.
За умов побудови соціальної демократичної держави значно зростає роль такого принципу діяльності апарату держави, як гуманізм. Його змістом є:
— конституційне закріплення прав та свобод людини як основної соціальної цінності суспільства та держави;
— визнання у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини;
— закріплення засобів відповідальності посадових осіб та владних структур держави за порушення конституційно передбачених прав і свобод особи;
— забезпечення компромісу інтересів різноманітних соціальних груп у процесі реалізації владних повноважень.
Конституційне проголошення держави правовою зумовлює необхідність функціонування владних структур на основі принципу законності та конституцінності. Його зміст складають наступні положення:
— можливість функціонування лише тих владних органів, які передбачені конституцією держави;
— наявність нормативне закріплених повноважень державних структур;
— функціонування органів у межах, визначених законодавством;
— можливість приймати рішення лише в межах наданих органам повноважень;
— дотримання процесуальних вимог, що регламентують діяльність владних структур.
Політичний характер державної влади, що реалізується шляхом діяльності владних органів, зумовлює важливість такого принципу діяльності апарату держави, як політична лояльність. Саме він обумовлює позапартійність посадових та службових осіб, неполітичність діяльності державних органів та її заснованість на загальнолюдських і демократичних цінностях.
Принцип професіоналізму визначає необхідність реалізації владних повноважень на професійній основі, наявність комплексу спеціальних знань суб’єктів владних відносин та можливість їх оптимального застосування для досягнення поставленої мети. Добір та розстановка високопрофесійних службовців передбачає застосування у процесі відбору відповідних засобів і критеріїв. Серед них — анкетування, співбесіда, тестування, екзаменування. Від того, яким чином і відповідно до яких критеріїв здійснюється добір претендентів на посаду, залежить ефективність та коефіцієнт корисної дії апарату держави в цілому.
Важливим у процесі функціонування державного апарату є принцип єдності та поділу влади, який зумовлює належність влади державі (народу), її суверенний характер та публічний політичний зміст, з одного боку, та її розподіл між органами, що реалізують владні функції — з іншого. Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю системи стримань і противаг, що спричиняє певну конкуренцію владних структур з метою підтримання рівноваги сил. Вона забезпечується через повноваження органів держави.
Так, серед засобів стримань і противаг, передбачених Конституцією України, можемо назвати:
— право парламенту на вираз імпічменту Президенту;
— можливість парламенту виразити недовіру Кабінету Міністрів як вищому органу виконавчої влади;
— участь парламенту в формуванні Конституційного Суду;
— право Президента на вето стосовно прийнятого парламентом законопроекту;
— парламентський контроль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
— контроль за законністю прийнятих органами держави актів Конституційним Судом держави тощо.
Принцип верховенства влади має конституційне закріплення. Його основний зміст складають наступні положення:
— вищу юридичну силу в процесі діяльності апарату держави мають конституція та конституційні закони;
— індивідуальні нормативні рішення та прийняті державою акти можуть бути оскаржені у судовому порядку;
— права людини, порушені у процесі діяльності органів держави, повинні бути поновлені та відшкодовані.
У юридичній літературі називаються й такі принципи організації та діяльності апарату держави:
— ієрархічність;
— поєднання виборності і призначуваності;
— демократизм;
— змінюваність;
— поєднання колегіальності та єдиноначальності;
— науковість;
— гласність;
— прозорість;
— підконтрольність;
— відповідальність;
— стабільність кадрів;
— рівне право на державну службу;
— народовладдя;
— позапартійність.
Наявність та взаємодія означених вище принципів зумовлює і забезпечує функціонування апарату держави як взаємопов’язаної системи органів, що забезпечують ефективне виконання владних повноважень.
24 Поняття та ознаки органів держави

Орган держави — основна структурна одиниця механізму держави, що визначається як колектив службовців, створений державою з метою реалізації державних функцій.
До загальних ознак можна віднести:
1. Всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції;
2. Мають державно-владні повноваження;
3. Діють у встановленому порядку;
4. Взаємопов’язані відносинами субординації;
5. Всі разом створюють одну цілісну систему що називається апаратом держави.
Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:
1. Формування їх безпосередньо державою чи виборцями і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;
2. Виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законному порядку повноважень, видів і форм діяльності;
3. Наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті а також порядок його взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;
4. Надання державним органам повноважень державно-владного характеру

25Види органів держави.

Орган держави — основна структурна одиниця механізму держави, що визначається як колектив службовців, створений державою з метою реалізації державних функцій.
I. За роллю і місцем в системі державного апарату:
— первинні, що утворюються шляхом безпосередніх виборів населенням;
— вторинні, що утворюються первинними і їм підзвітні.
II. За напрямком та змістом діяльності:
— органи державної влади;
— глава держави;
— органи державного управління;
— судові органи;
— контрольно-наглядові органи.
III. За способом утворення:
— ті, що обираються;
— ті, що призначаються;
— ті, що передаються у спадок.
IV. За часом функціонування:
28Співвідношення правової держави та громадянського суспільства.

Правова́держа́ва – форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на (законодавчу, виконавчу, судову).

Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення.
Це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Переходячи до розгляду  співвідношення   громадянського   суспільства  та правової  держави  слід, на мою думку, відмітити, що без правової  держави  немає  громадянського   суспільства  і без  громадянського   суспільства  немає правової  держави. Правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Основним законом країни, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу  громадянського   суспільства. Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність усіх її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідальна за свої дії перед державою, а й держава несе відповідальність перед особою за результати своєї діяльності.
Цінність правової  держави  полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкованості державних структур правовим нормам. Ідея панування закону в житті народу,  суспільства ,  держави  має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї  держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висвітлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав мислитель, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової  держави  пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII – XIX століть (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. В.-Ф. Гегелем).
Філософська основа правової  держави  була сформульована Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності  держави  і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати так саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.
29 Доктрина держави загального добробуту

Доктрина держави загального добробуту й відповідні їй механізми соціального захисту грунтуються на принципах соціальної справедливості, а матеріальна підтримка поширюється на всіх осіб, які її потребують, а не лише на тих, хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю.
Існує твердження, що підґрунтям ідеології держави загального добробуту значною мірою стала теза Дж. Кейнса про те, що соціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит. На заміну класовій боротьбі й конфронтації приходить громадянська згода, система тристоронніх угод, або трипартизму — участь у розробці та запровадженні програм соціального захисту представників роботодавців, працівників і держави. Адже створення державою соціальних гарантій переводило питання розподілу матеріальних благ у цілком економічну площину, здебільшого звільняючи його від політичних нашарувань. Нарешті, за воєнні й перші повоєнні роки централізована державна влада значно зміцніла й могла стати головною силою в законодавчому визначенні напрямків соціального захисту. Утвердженню держави загального добробуту до середини 70-х років значною мірою сприяв також швидкий економічний розвиток країн Західної Європи і можливість спрямовувати дедалі більше коштів на соціальні потреби.

31. Основні положення теорії плюралістичної демократії.
Теорія «плюралістичної демократії» була найвпливовішою у 60-70 роках XX ст. (Р. Аллен, Р. Даль, М. Дюверже, Р. Дарен-дорф, Д. Рисмен), хоча термін «плюралізм» введено у політичний обіг у 1915 р. англійським соціалістом Г. Ласкі. Відповідно до цієї теорії класи у сучасному буржуазному суспільстві зникли. Сучасне буржуазне суспільство складається з різних взаємодіючих «страт» — прошарків. Вони виникають у результаті спільності тих або інших інтересів (професійних, вікових, матеріальних, духовних, релігійних та ін.). Оскільки ці інтереси не антагоністичні, то й відносини між стратами позбавлені антагонізму.
Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — «групи тиску». Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні, спортивні та культурні об’єднання. Кожна «група тиску» діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Для задоволення інтересів соціальних страт, яких вони представляють, «групи тиску» беруть участь у політичному житті, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в політичні партії та суспільно-політичні організації, прагнуть одержати доступ до засобів масової інформації з метою формування громадської думки.
Механізм політичної влади, прийняття урядом тих чи інших політичних рішень у таких умовах є результат взаємодії різних
політичних сил, їх конкуренції, «вільної гри», що сприяє виявленню «загального інтересу», встановленню класового миру. У зв’язку з цим політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими групами й асоціаціями. Кожна з них впливає на формування політики, проте жодна з них не має монополії на владу. Відбувається «дифузія» політичної влади між урядовими і неурядовими інститутами. Різні суспільні інтереси, у тому числі інтереси трудящих, у такий спосіб максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралізму здійснюється народовладдя.
Звідси випливає положення про роль держави при «плюралістичній демократії»: держава є лише знаряддя узгодження інтересів різних груп, нейтральний арбітр між конкуруючими політичними групами, покликаний не допустити переваги одних над іншими, тобто охороняти умови вільної політичної конкуренції. При цьому діяльність «зацікавлених груп» зображується як не пов’язана з державою: переговори з іншими групами, укладення угод — колективних договорів профспілок із підприємцями — це різні форми тиску на інші групи.
При всій стрункості теорія «плюралістичної демократії» має внутрішні протиріччя і слабкі місця. Насамперед, нереальною є настанова на об’єднання всього населення в «групи тиску», на їх рівність у впливі. Хоча бажаним проголошується залучення як можна більшої кількості громадян до «груп тиску», більшість із них приречена на пасивність у політичному процесі.
Наприкінці 70-х — 80-і роках XX ст., у зв’язку із занепадом популярності теорії «плюралістичної демократії», деякі її давні прихильники (Г.Парсонс, Р.Даль) перейшли на позиції теорії елітарної демократії.
32Теорія елітарної демократії

Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен).                    І
Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.
Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов’язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості -елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.
До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були ЇЇ «периферією» (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, шо перша є емпіричні-шою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною «ціннісна» інтерпретація еліти.
Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше — елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.
Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».
Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об’єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб’єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.
Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.
33 Поняття та види дисципліни

Державна дисципліна
Дисципліна пов’язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:
1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;
2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі. Види дисципліни:
• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;
• трудова — обов’язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;
• військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;
• договірна — додержання суб’єктами права договірних зобов’язань;
• фінансова — додержання суб’єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень;
• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у
процесі виробничої діяльності та ін.
Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного суб’єкта виконувати свої обов’язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб’єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.
Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов’язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного став­лення державних службовців до встановленого правопорядку.
Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.
1. З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і не­ухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.
2. Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов’язків.
3. Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат законності — правопорядок. Результат дисципліни — громадський порядок.
Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.
Трудова дисципліна — показник як ставлення громадянина до виконання службових обов’язків, так і роботи кожної з державних структур. У чинному трудовому законодавстві передбачені загальні вимоги дисципліни, пов’язаної з виконанням правил внутрішнього трудового розпорядку: своєчасно приходити на роботу, додержуватися встановленої тривалості робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін. Ці норми і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в трудовому законодавстві визначається додаткове коло обов’язків працівників, що пов’язані з додержанням технологічної дисципліни.
Для підвищення ефективності дисципліни важливими є:
• застосування заходів заохочення з метою розвитку спонукальних факторів (оголошення подяки, видача премії, нагородження цінним подарунком, почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями, званнями, матеріальна винагорода);
• накладення заходів юридичної відповідальності (звільнення, депреміювання, пониження на посаді та ін.).
Слід визнати, що дисципліна залежить не стільки від сили примусу або виховного впливу переконанням, скільки від раціональної системи господарювання і управління, стилю керівництва, орієнтованого на особу, яка реалізує себе в процесі праці.
На дисципліну праці, як мінімум, впливають два фактори. Перший фактор — бажання, з яким виконуються накази і розпорядження адміністрації. Виконавча дисципліна обумовлюється: а) підбором кадрів — залученням найбільш здатних працівників і турботою про підвищення їх кваліфікації; б) демократичним стилем керівництва, який поєднує колегіальність в обговоренні рішення (право мати власну думку, доки не прийняте рішення) та єдиноначальність при ухваленні рішення і відповідальності за його результат. Другий фактор — сприйняття правил і стандартів у роботі. Правила повинні бути розумними і доречними, тоді й дисципліна додержуватиметься. Головним має бути принцип: прагнути до поєднання інтересів працівників і адміністрації. Якість дисципліни залежить від ефективності правового виховання, рівня правової культури. Дисципліна — невід’ємна риса демократії.
34

           

Права громадянина

Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв’язок людини і держави

Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

— реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державо
У Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов’язків.
1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.
Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.
Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.
Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід’ємне право на життя.
Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.
У Конституції України це право відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини 1948 р. здобуло своє закріплення у статтях 3 і 27 Основного Закону. Згідно зі ст. З Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Тому саме держава відповідає перед людиною за забезпечення цього права, прийнявши на себе обов’язок захищати життя людини (ст. 27).
Відповідно до цієї статті кожна людина має невід’ємне право на життя (ч. 1 ст. 27). Гарантією цього є те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ч. 2 ст. 27).
У свою чергу, крім держави, кожний має право захищати своє життя і здоров’я, а також життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. З ст. 27).
Особисті права людини як універсальні передбачають конституційний захист приватного життя, свободи людини від непомірного втручання держави у всі сфери цього життя.
Громадянські права є своєрідними гарантіями охорони життя людини з боку держави, основним обов’язком якої є саме захист життя людини.
Вони охоплюють широкий комплекс дій усіх державних і суспільних структур зі створення і підтримки нормальних умов життя людини.
Особисті (громадянські) права — це природні, основоположні, невід’ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.
35. Поняття та ознаки права у його нормативному розумінні

Юридичне суб’єктивне право — певні можливості, міра свободи, що належить суб’єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні. До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

— право — це система правових норм;

— це правила поведінки загального характеру;

— ці правила мають загальнообов’язковий характер;

— вони тісно зв’язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

— формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

— установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

— у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

— правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.
       36.Принципи права, їх види та характеристика.

      Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін.
Принципи права:
• Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність;
• Координують функціонування механізму правового регулювання;
• Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян;
• Формують правове мислення і правову культуру;
• Цементують систему права.
Форми існування принципів права різноманітні:
— У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій;
— Я к правові орієнтації суб’єктів права;
— У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань;
— У вигляді вимог правового регулювання;
— У вигляді правових цінностей та ін.
Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.
Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:
1) Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
2) Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.).
Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.
• Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів).
• Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на:
• Загальноправові принципи:
1. Принцип гуманізму — домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини;
2. Принцип рівностігромадян пред законом — всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;
3. Принцип демократизму — право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;
4. Принцип законності (правності) — здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини;
5. Принцип взаємної відповідальності держави і особи — не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов’язані взаємними правами і обов’язками.
• Міжгалузеві принципи — діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом);
• Галузеві принципи — притаманні окремим галузям права;
• Принципи інститутів — їх дія обмежена предметом їх регулювання.
38 Аксіологічне праворозуміння

    продолжение
–PAGE_BREAK–Праворозуміння— це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої діяльності людини, що полягає в пізнанні права, його сприйнятті (оцінці) і усвідомлення його які цілісного соціального явища.

Ідеологічний (аксіологічний) підхід(природно-правове праворозуміння): вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

39Поняття та структура суб’єктивного права

Суб’єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.
Суб’єктивний характер права виявляється у тому, що воно:
— залежить від волі суб’єкта;
— реалізується залежно від його бажання та належить йому.
Формою виразу суб’єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб’єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об’єктивного та суб’єктивного права характеризуються:
— спільними рисами;
— відмінностями;
— взаємодією.

Суб’єктивне право, як і об’єктивне, має свою структуру. Можна розрізняти два рівні структури суб’єктивного права — структуру всієї системи прав суб’єктів зв’язків і відносин, що існують у даній державі, і структуру кожного наявного права суб’єкта. Власне право як єдність об’єктивного і суб’єктивного права утворить у свою чергу вищий рівень структури даного виду, але в цьому випадку нас цікавить лише структурованість суб’єктивного права .
Для системи суб’єктивних прав, так само як і для правової системи (системи норм) вирішальне значення має розподіл усіх суспільних відносин на горизонтальні і вертикальні. Система суб’єктивних прав відповідно може у визначених суспільно-економічних формаціях і при відомих історичних умовах підрозділятися на публічні і приватні суб’єктивні права. Характер встановлення або придбання, ступінь волі дій і залежності від волевиявлення суб’єктів, шляхи і міри захисту публічних і приватних суб’єктивних прав відрізняються досить істотно.
Система суб’єктивних прав підрозділяється на галузі й інститути в залежності від виду суспільних відносин, у яких бере участь той або інший суб’єкт. Коль незабаром багато суб’єктів права, наприклад, громадяни, виявляються учасниками суспільних відносин різного виду одночасно, те вони володіють або можуть мати суб’єктивні права, зв’язаними з різними галузями права.
Система суб’єктивних прав, на відміну від правової системи держави (об’єктивного права) особливо динамічна. Суб’єктивні права здобуваються, знаходяться в тій або іншій стадії реалізації, вичерпуються, змінюються по своєму безпосередньому змісті й обсягу, виявляються юридичною підставою виникнення інших прав. Правомочні можуть не використовувати наданих прав або використовувати їхній частково, можуть звертатися або не звертатися за захистом прав, що порушуються. Суб’єктивними правами володіють і розпоряджаються мільйони громадян країни, посадові особи, величезне число підприємств і установ. Число одиничних суб’єктивних прав, наявних правомочій у суб’єктів найрізноманітніших суспільних відносин практично неозоро.
Якщо об’єктивне право — це право, що у відомому змісті відображає статику юридичної форми, і складається з визначеного числа норм, то суб’єктивне право в масштабі країни динамічно по самій своїй природі, тому що безпосередньо зв’язано з людською діяльністю у всіх сферах життя, уплетено у величезну мережу суспільних відносин і зв’язків.
Без динаміки суб’єктивного права законодавство країни відірвалося б від реального соціального руху і перетворилося в мертву схему логічно зв’язаних норм. Але у винятковій рухливості суб’єктивних прав є і свої мінуси, їхня динаміка має тенденцію до деструктуруванню юридичної форми, соціальне життя може наповнити зміст суб’єктивного права таким чином, що воно грозить підірвати правову оболонку. Стримують таку тенденцію юридичні норми, тобто об’єктивне право, вносячи в правове регулювання необхідну стійкість і міцність, вносячи в нього зміни, що заздалегідь осмислені законодавцем, будуються на відомих узагальненнях юридичної практики.
Зі змістовної сторони центральним елементом суб’єктивного права є юридична можливість власних дій. Тим більше, що саме сюди включається можливість володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними благами і цінностями, у тому числі волею.
Отже, суб’єктивне право (право суб’єкта суспільних відносин) складається з трьох елементів (правомочій): права на власні дії, права вимоги і права на захист. Тільки в органічному зв’язку ці елементи утворять суб’єктивне право. Без другого й у потенції третього елемента можливість власних дій утрачає свій юридичний характер. Право вимоги виявляється безглуздим, якщо воно не зв’язано з можливістю користування якимись соціальними благами. До того ж право вимоги також є лише різновидом власних дій правомочного. Домагання означає, що юридичні обов’язки не виконані й правомочний звертається в компетентний орган. Регулятивний вплив права досягає своєї кульмінації, у всякому разі з погляду державного забезпечення.
Від структури суб’єктивного права, характеру складових його елементів залежить можливість його реалізації поза конкретними правовідносинами або в правовідносинах.
40 Поняття і види соціальних норм, їх основні властивості

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв’язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Види соціальних норм за сферами дії:
— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов’язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;
— політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов’язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;
• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;
• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.
Види соціальних норм за регулятивними особливостями:
•  норми моралі;
•  норми-звичаї;
•  норми права;
•  корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об’єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

41Види норм права

Но́рмапра́ва (правова́ норма) — формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, закріплене в праві і забезпечене державою.
Всі норми права в сукупності складають об’єктивне право, а регулюючі лише певний круг суспільних відносин — галузь права. Усередині галузей норми також групуються за інститутами і субінститутами (підінститутами).

Правові норми розрізняють по:
1. Галузевої приналежності (норми конституційної, карної, цивільної, трудової й іншої галузей права),
2. виконуваної функції в правовому регулюванні
а) регулятивні (розраховані на правомірне поводження, установлюють юридичні права й обов’язки учасників регульованих суспільних відносин);
б) правоохоронні (розраховані на неправомірне поводження й завжди містять санкції, застосовувані до правопорушників);
3. Рівню правового регулювання
а) норми матеріального права (прямо, безпосередньо регулюють суспільні відносини, визначаючи юридичні права й обов’язки їхніх учасників);
б) норми процесуального права (визначають порядок, процедуру реалізації норм матеріального права);
4. Характеру диспозиції
а) уповноважуючі (вказують на можливість робити певні дії);
б) зобов’язуючі (указують на необхідність робити певні дії),
в) заборонні (указують на необхідність утримуватися від здійснення певних дій);
5. Способу встановлення диспозиції
а) імперативні (правило поведінки встановлюється державою);
б) диспозитивні (установленою державою правило поведінки діє лише тоді, коли учасники регульованих суспільних відносин самі не встановили для себе іншого правила);
6. Призначенню в правотворчестве
а) первинні;
б) похідні (детализирующие, що конкретизують первинні),
7. Дії в просторі
а) загальні (загальнодержавні);
б) місцеві;
в) регіональні;
г) локальні;
8. Дії в часі
а) постійні;
б) тимчасові;
9. Дії по колу осіб
а) загальні (поширюються на все населення країни);
б) спеціальні (поширюються на певне коло осіб);
в) виняткові (роблять вилучення із загальних і спеціальних);
10. Юридичній чинності
а) норми законів;
б) норми підзаконних актів.
42.Структура норми права
Класична, ідеальна структура норми права складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза — елемент, який вказує на адресата норми (суб’єктів регульованих відносин) і умови, при яких норма підлягає застосуванню.

Диспозиція — містить само правило поведінки і вказує на те, якою може бути і якою повинна бути ця поведінка, якої повинні додержуватись учасники правовідносин, встановлює суб’єктивні права і обов’язки адресатів.

Санкція — вказує на правові наслідки недодержання встановлених вимог, як правило несприятливі для правопорушника.

43Норма права і стаття нормативно-правового акту (аспекти співвідношення).
Загальнообов’язковість правової норми та її формальний аспект забезпечуються шляхом її викладу в тексті юридичного документа. При цьому, норму права не слід ототожнювати ні з правовим її текстом, ні з його структурними елементами, оскільки правовий текст завжди є ширшим за обсягом та інформацією, аніж правова норма. По-перше, нормативний акт може вміщати різноманітну інформацію стосовно мети і завдань акта, дефініції. По-друге, у статті акта фіксується лише частина правового правила. Суб’єкт у процесі інтерпретації змісту всіх статей відтворює цілісну правову норму.
При цьому можливі два аспекти співвідношення норми і статті нормативного акта.
I. За повнотою викладу норми у статті нормативно-правового акта розрізняють три способи:
1. Повний, коли елементи норми прямо формулюються у статті (можливо і не повністю) без посилання на інші статті чи акти.
(Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому до досягнення 21 року щороку підлягають обов’язковому медичному огляду (ст. 191 КЗпП України.)
2. Відсилочний, коли у статті містяться не всі елементи, а є посилання на інші статті цього ж акта.
(Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75 — 78 цього Кодексу (ст. 104 КК України.)
3. Бланкетний спосіб є різновидом відсилочного. Його своєрідність виявляється у посиланнях не на нормативні положення даного закону, а на інший нормативний акт.
(Молодим спеціалістам — випускникам державних навчальних закладів надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ст. 197 КЗпП України.)
II. Залежно від рівня нормативного узагальнення розрізняють:
1. Абстрактний спосіб, при якому норма моделює ті чи інші дії у вигляді абстрактного поняття.
(Норма ЦК, що регулює правила застосування цивільного законодавства за аналогією: при неможливості використання аналогії закону права та обов’язки сторін визначаються, виходячи із загальних основ та сенсу цивільного законодавства і вимог розумності та справедливості.)
2. Казуїстичний спосіб надає можливість викласти норму шляхом перерахування чи вказівки на індивідуальні ознаки.
Наприклад, норма, що визначає перешкоди до укладення шлюбу:
— наявність іншого шлюбу;
— наявність відносин родства;
— недієздатність хоча б однієї особи.
Можливо виділити й інші способи викладу норм права в нормативно-правових актах, які визначаються правилами юдичної техніки. Однак вони мають доповнюючий характер і не впливають суттєво на правозастосовчу практику.
    продолжение
–PAGE_BREAK–44Співвідношення норм права з нормами моралі.
Норми права й норми моралі мають ряд загальних ознак:
 і ті й інші регулюють відносини між людьми (загальний родовий предмет регулювання);
 є правилами поведінки загального характеру, оскільки адресовані якщо не до усім, то у всякому разі до великої групи людей, а не до якихось конкретних осіб;
 спрямовані на встановлення певного порядку в суспільних відносинах (загальна родова мета),
 можуть збігатися по втримуванню, коли норми права закріплюють норми моралі (наприклад, християнську моральну заповідь «не укради» повторює відповідна заборона в кримінальному кодексі).
Норми права й норми моралі мають ряд відмітних ознак:
 по походженню:
а) норми моралі складаються в суспільстві;
б) норми права встановлюються або санкціонуються державою;
 по сфері дії:
а) норми моралі — універсальний регулятор; його предметом є майже всі сфери суспільних відносин;
б) норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини й тільки ті, які піддаються зовнішньому контролю;
 по ступені деталізації:
а) норми моралі звичайно являють собою загальний принцип поводження людей (треба бути справедливим, добрим, чималим, треба поважати батьків, старших і т.д.);
б) норми права закріплюють чітко певні права й обов’язки суб’єктів права;
 за формою вираження:
а) норми моралі втримуються в суспільній свідомості;
б) норми права втримуються в нормативно-правових актах і інших джерелах права;
.   по способі охорони від порушень:
а) норми моралі охороняються внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу;
б) норми права охороняються державою

45Право, економіка, політика: взаємозв’язок і взаємодія.

Право, економіка, політика: їх взаємозв’язок і взаємовплив
Право «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього, але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика.
Яким є співвідношення права і економіки ?
Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні цього поняття, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування права. Наприклад, власність є соціально-економічним явищем дійсності. І лише в поєднанні з юридичним елементом виникає право власності. Сама по собі належність комусь майна означає лише «прив’язку» суб’єкта власності до об’єкта, особи до речі. І лише юридичний зв’язок між ними переводить це соціально-економічне явище в правову площину. Лише за її наявності і можна говорити про право власності. Звідси випливає, що певним економічним відносинам відповідає правова форма, яка закріплює їх.
Економіка впливає на право або безпосередньо, або опосередкованим шляхом — через державу, політику, правосвідомість та ін. Безпосередній вплив економіки на право проявляється в праві держави розпоряджатися засобами виробництва, які знаходяться в її власності. Найтиповішим є опосередкований вплив економіки на право. Це виявляється у визначенні державою розміру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, встановлення правил екологічної і технічної безпеки та ін.
Зворотний вплив права на економіку відбувається у три основні способи:
–  право закріплює сформовані економічні відносини, гарантує їх стабільність (право як закріплювач);
— право стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови (право як стимулятор);
— право підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що знов виникли (право як охоронець).
Розглянемо кожний із зазначених способів.
1.  Необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин об’єктивно породжується економічними потребами суспільства. Виступаючи як закріплювач сформованих реальних відносин в економіці (напр., визначення учасників ринкових відносин за допомогою реєстраційної діяльності компетентних органів держави), право забезпечує їхню стабільність. Право відповідає матеріальним умовам життя, обумовлене ними, фіксує їх. Воно не може бути вище ніж рівень економічного розвитку суспільства. Приміром, не можна вимагати, щоб в Україні були встановлені такі самі норми права, як у США, про забезпечення старості, про допомогу по безробіттю тощо, оскільки, не маючи під собою реальної економічної підстави, вони не будуть виконані.
2.  В умовах трансформації економічної системи суспільства право може виступати як певний стимулятор розвитку цих відносин. Право не може насаджувати ринкові відносини, але може сприяти їхньому розвитку. Воно здатне зняти перепони на шляху до ринку, створити додаткові економічні стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло суб’єктів ринкових відносин та ін. В Україні право стимулювало забезпечення економічної свободи, розвиток права приватної власності, затвердження рівноправності форм власності, захист бізнесу від надмірного регулюючого впливу держави, запобігання забрудненню довкілля та ін. Проте нові, більш розвинуті за своїм наповненням виробничі відносини, не можуть з’явитися раніш, ніж будуть підготовлені необхідні матеріальні передумови.
3.  Право впливає на економіку, виступаючи як охоронець існуючих економічних відносин. Це виражається в забороні законом порочних засобів ведення господарства та комерції; застосуванні санкцій при зловживанні рекламою, товарними знаками тощо (антимонопольне законодавство). Це проявляється в регламентації порядку вирішення ринкових справ і спорів про право; відновленні порушеного становища, відшкодуванні шкоди; встановленні юридичної відповідальності, насамперед матеріальної — із волі потерпілої сторони (а не за вказівкою зверху).
Отже, визначаючись економікою, право справляє зворотний вплив на економіку — або сприяє розвитку економіки, прискорює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування відбувається в тому разі, коли економічні вимоги в праві відбиваються в перекрученому вигляді. Радянське законодавство, на жаль, протягом кількох десятиліть установлювало такі методи правового регулювання і закріплювало таку структуру управління народним господарством, що перешкоджали розвитку ринкових відносин, підривали економічні стимули трудової діяльності. Та й у сучасній Україні право нерідко ставить бар’єри на шляху економічного розвитку (приміром, у податковій сфері, конфлікти в котрій часто приводять людей до арбітражного суду).
Яким є співвідношення права і політики ?
Політика — це система відносин між людьми та їх об’єднаннями з приводу влади, держави, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціонування інститутів демократії — це сфера політики.
Політика з’явилася разом із державою. Інші суб’єкти політичної системи (партії, громадські об’єднання тощо) формувалися поступово, набуваючи навички впливу на розробку і здійснення політики. Політика може проводитися в різних територіальних рамках — держави, регіону, області, міста, району тощо. Ми розглядаємо політику держави, яка (політика) може бути визначена як стратегічний курс держави (має три види діяльності: виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація вибраного курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — прерогатива політичних партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, вибирають курс політики держави. Реалізація вибраного курсу політики здійснюється через механізм держави урядом, сформованим партією (або блоком партій), яка перемогла на виборах. Держава відповідальна за реалізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтересам суспільства.
Політика і право тісно взаємозалежні. Процес прийняття закону (законодавчий процес) також є політичним за своїм характером. Принципи справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває політичного характеру. Наприклад, політичний характер має рішення населення Криму про самовизначення у формі Автономної Республіки в складі України або прийняття нової Конституції Автономної Республіки Крим у 1998 р. Якщо принципи справедливості та свободи вірно відбиваються в політиці і згодом одержують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона не стає й існує у формі довільного законодавства. Актуально звучать нині слова Іммануїла Канта: «… усій політиці слід преклонити коліна перед правом…».
Право залежить від політики:
• будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих та інших правотворчих органів держави);
• політика в праві формується у вигляді формально закріплених прав та обов’язків. Політичні вимоги стають правом лише в тій мірі, у якій вони закріплені в системі загальнообов’язкових норм, що охороняються державою.
Політика залежить від права, яке є засобом вираження політики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики.
Право впливає на політику:
— конституційно закріплює політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи (поділ влади, політичний плюралізм, статус партій, виборче право та ін.), політичні права та свободи громадян;
— робить легітимними політичні рішення і органи державної влади, що забезпечує їм підтримку населення (у тому числі не допускає протидії владі у разі прийняття непопулярних рішень), визначає межі та можливості діяльності як опозиції, так і правлячих структур;
–  гарантує (охороняє і захищає) політичні права і свободи громадян, забезпечує механізм їх реалізації.
Право виступає як своєрідний індикатор зрілості політики того чи іншого класу, народу (нації), держави.
У демократичній державі легітимація офіційної політики передбачає її відповідність праву, а легалізація — закріплення в правовому законі.

46.Поняття та характеристика елементів системи права.

Система права — це внутрішня будова права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:
1) єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;
2) диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права);
3) наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).
Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв:
І. За характером і змістом впливу норм права на суспільні відносини правові норми поділяють на:
— регулятивні;
— та охоронні групи правових норм.
ІІ. За соціальними зв’язками, що регулюють норми права:
— координаційні (на засадах рівності суб’єктів);
— субординаційні (на засадах підлеглості).
ІІІ. Найбільш поширеним є об’єднання норм права у певні угруповання на основі особливостей предмету і методу правового регулювання. У цьому випадку внутрішню структуру (форму) права складають:
— міжгалузеві комплекси;
— галузі;
— підгалузі;
— інститути права.
Міжгалузеві комплекси — об’єднують в собі деякі галузі, підгалузі, інститути права. До міжгалузевих комплексів слід віднести морське, природоохоронне право. Вони об’єднують групи норм цивільного, адміністративного, процесуального, кримінального права та ін.     продолжение
–PAGE_BREAK–
Галузь права — це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.
Підгалузь права — це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Я к приклад підгалузі цивільного права є авторське і винахідницьке право, фінансового — банківське право.
Інститут права — це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності.

47Поняття та структура системи законодавства.
В юридичній літературі розрізняють поняття «система права» та «система законодавства» які не є тотожними і характеризують правову норму та способи її зовнішнього виразу.
Система права — це внутрішня структура права, що характеризується певним співвідношенням таких елементів як норма права, інститут права та галузь права.
Система законодавства — є зовнішнім виразом права і характеризується як система нормативних актів.
Норма права
Інститут права
Галузь права
Інститут — інститут власності
Галузь — цивільне право
В юридичній літературі існують три аспекти поняття «законодавство»:
1. Це система нормативних актів, що приймаються вищим представницьким органом держави;
2. Це система нормативних актів, що приймаються вищими органами влади та управління;
3. Це система всіх нормативно-правових актів, що приймаються державними структурами.
Система законодавства має складну структуру і характеризується наявністю трьох рівнів:
1. Вертикальна (ієрархічна) структура законодавства — характеризується розміщенням нормативних актів в залежності від їх юридичної сили.

48.

Отже, система законодавства — це система нормативних актів, особливості співвідношення яких визначається такою категорією як «структура законодавства.»

Тема
Системи права і законодавства є взаємодіючими, але різними явищами.
СПІЛЬНІ РИСИ:
1. Системи права і законодавства будуються на єдиних принципах;
2. Залежать від особливостей устрою держави;
3. Відображають національні особливості держави;
4. Охороняються державою в рівній мірі.

49

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб’єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права.
У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп’ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.

Консолідація — це поєднання, об’єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів.

Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо.

Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.

За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).

За критерієм об’єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб’єктах (хто приймав ці акти).

Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов’язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв’язку із цим може бути тільки офіційною.

За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна;

за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

50.Суб’єкти та види правотворчості. Законодавча ініціатива.
Суб’єкти правотворчості — народ, Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет Міністрів Укра­їни, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління

Критеріями виділення видів правотворчості служать: 1) суб’єкти правотворчості, тобто орган або особа, що має право прийняти той або інший акт. Їх правомочність обумовлена нормативними актами; 2) процедури прийняття правотворческих актів (законодавчий процес, індивідуальне або колективне рішення); 3) форми нормативних правових актів (закони, підзаконні акти).
За названим підставами виділяють такі види правотворчості:
1) законотворчість;
2) правотворчествооргановісполнітельнойвласті;
3) правотворчествооргановместногосамоуправленія;
4) непосредственноеправотворчествограждан;
5) договорноеправотворчество;
6) локальноеправотворчество.
Розглянемо особливості названих видів правотворчості.
Законотворчість — це процес створення законів. Існує кілька законотворчості видів, які виділяються в залежності від видів законів, які приймаються в результаті цієї діяльності:
а) прийняття закону Російської Федерації;
б) прийняття федерального конституційного закону;
в) прийняття федерального закону;
г) прийняття закону суб’єкта Російської Федерації.

Особливістю законотворчості полягає в процедурі,
яка поділяється на ряд стадій.
Підзаконні правотворчість здійснюється Президентом Російської Федерації, Урядом Російської Федерації, органами виконавчої влади. На рівні суб’єктів Російської Федерації також здійснюється правотворчість даного виду. Підзаконні правотворчість не має стадій, однак може мати процедури погоджень. Кожен орган сам визначає порядок підготовки, погоджень, розгляду проектів актів, їх прийняття та підписання.
Президент Росії на основі Конституції і законів видає укази, при чому вони можуть бути як нормативного, так і ненормативного (індивідуального, оперативного) характеру. Уряд має повноваження вирішувати питання державного управління, віднесені до ведення федерації. Уряд з питань своєї компетенції видає постанови.
Міністерства, державні комітети, відомства, будучи центральними органами державного управління, керують дорученими їм сферами управління. Їх повноваження у галузі видання нормативних актів визначені законами, актами Президента та Уряду. Міністерства як органи одноособового керівництва видають накази та інструкції, а державні комітети як колегіальні органи — постанови. Нормативний характер носять, як правило, інструкції та постанови.
У межах своїх повноважень видають нормативні акти органи законодавчої і виконавчої влади суб’єктів Федерації.
Основи правотворчості органів місцевого самоврядування закладені Федеральним законом «Про б загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації». Більш детальне регулювання цього виду правотворчості здійснюється законами суб’єктів щодо місцевого самоврядування, статутами органів місцевого самоврядування.
Видаючи нормативні акти, органи місцевого самоврядування забезпечують самостійне рішення громадянами всіх питань місцевого значення через обрані ними органи або безпосередньо виходячи з інтересів населення, на основі закріплених за органами самоврядування матеріальних і фінансових ресурсів.
Безпосередня правотворчість громадян здійснюється за допомогою референдуму. Регулювання цього процесу здійснюється Федеральним конституційним законом «Про референдум Російської Федерації», законами суб’єктів Російської Федерації про референдум. На рівні місцевого самоврядування безпосереднім народним правотворчість є прийняття рішень сходів або зборів громадян, місцеві референдуми.
Пряме правотворчість громадян характеризується рядом ознак:
а) воно проводиться з ініціативи груп громадян, населення;
б) у референдумі беруть участь виборці, чия воля є правообразующім джерелом рішень;
в) підсумки референдуму не підлягають будь-якому затвердженню і мають вищу юридичну силу;
г) підготовка і проведення референдуму покладаються на державні органи, виборчі комісії або комісії референдуму, чиї права і обов’язки підпорядковані досягненню головної мети — забезпечення повного і вільного народного волевиявлення.
На всенародне голосування може бути поставлений текст законопроекту, за яким громадянам пропонується висловити свою думку.
Договірне правотворчість — це діяльність державних органів щодо укладання публічно-правових договорів. Особливістю цього виду — узгодження інтересів сторін, добровільність.
Прикладом нормативного договору є також Федеративний договір, що став правовою базою для створення Російської Федерації на новій основі. Він містить норми про розподіл компенсації між державними утвореннями Російської Федерації, про предмети виключного ведення Федерації й її суб’єктів, а також їх спільного ведення. Практикується укладання угод і з економічних, політичних та інших питань між федерацією та окремими її членами, між суб’єктами федерації.
Федеральний закон «Про принципи та порядок розмежування предметів ведення і повноважень між органами державної влади Російської Федерації і органами державної влади суб’єктів Російської Федерації» дає визначення відповідного виду договору, його принципам, визначає його предмет і порядок укладення.
Прикладом нормативного договору є колективний договір. Відповідно до Закону Російської Федерації від 11 березня 1992 «Про колективних договори і угоди», колективний договір ~ це правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічних, професійні відносини між роботодавцем і працівниками. Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних підрозділах, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми власності, позавідомчої приналежності й чисельності працівників.
Локальне правотворчість — це створіння актів різних колективів, організацій, що регулюють їх діяльність, внутрішню організацію, права і обов’язки членів цих спільнот. Прикладами можуть бути положення про преміювання, правила внутрішнього трудового розпорядку і т.п. акти.
51Принципи та стадії правотворчого процесу

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:
1. Передпроектна стадія
— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;
— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування юридичної значущості правової регламентації — видання нормативно-правового акта.
Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;
2. Проектна стадія
— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;
— розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.
Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.
Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.
До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання;
— попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залуча-
ютьсязацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, ре-зензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується;    продолжение
–PAGE_BREAK–
— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.
Цей етап правотворення становить початкову стадію право-творчості;
3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації (див. §«Поняття підзаконного нормативно-правового акта»);
Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб’єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».
4. Засвідчувальна стадія
— підписання нормативно-правового документа;
— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;
5. Інформаційна стадія
— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.
Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.

52Поняття і види форм /джерел/ права.
Джерела (форми) права — це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.
Види основних джерел (форм) права:
а) нормативно-правовий акт;
б) нормативно-правовий договір;
в) правовий звичай;
г) правовий прецедент.
Нормативно-правовий акт — це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.
У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб’єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.
У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» і ст. 1 розділу XV Конституції України.
Нормативно-правовий договір — це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права.
Нормативно-правовий договір — це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів ( суб’єктів правотворчества).
Нормативно-правовий договір — основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України — джерело права України, невід’ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.
Правовий звичай — це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов’язкове значення.
Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов’язкове правило поводження, адресованого відповідним суб’єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов’язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою
Правові звичаї як джерело права з’явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам’ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.
У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.
Правовий прецедент — це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов’язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.
Види правових прецедентів:
а) судовий;
б) адміністративний.
Розходження цих прецедентів пов’язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.
У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.
В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

53Види нормативно-правових актів в Україні.

Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:

• закони;

• підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта — це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії інших правових актів і залежати за формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії:

• загальні;

• спеціальні;

• локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення:

• акти встановлення норм права;

• акти заміни норм права;

• акти скасування норм права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

• цивільні;

• кримінальні;

• адміністративні;

• кримінально-процесуальні;

• адміністративно-процесуальні та ін.

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства Шенуються галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс, Адміністративний кодекс, Кримінально-проце-сУальний кодекс, Адміністративно-процесуальний кодекс, та ін.).

Види правових актів за суб’єктами нормотворчості в Україні:

Верховна Рада України — закони і постанови;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим — постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) і рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України — укази (нормативні та ненормативні) і

розпорядження;

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження;

керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови,

рішення і розпорядження;

голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій — розпорядження;

місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети — рішення і нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень — нормативні накази;

адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази, статути, положення та інструкції.
64.Поняття і види тлумачення норм прана за суб’єктами

За суб’єктами:
1) Офіційне — здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.
В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:
• Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;
• Легальне — засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;
• Нормативне, що є обов’язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах.);
• Казуальне, що є обов’язковим при розгляді конкретної справи.
2) Неофіційне тлумачення — здійснюється посадовими та фізичними особами, які не мають права на офіційне тлумачення і є необов’язковим для органів, що застосовують норми. Існує у двох різновидах:
• Доктринальне, що визначається як науковий аналіз статей закону (науково-практичні коментарі);
• Повсякденне, що здійснюється в процесі адвокатської практики, консультування та громадянами.
54Закон та його види.
Закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.

ОЗНАКИ:
1. Це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону.
2. Приймається в рамках законодавчого процесу;
3. Приймається особливими суб’єктами;
4. Охороняється державою в особливому порядку;
5. Регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства;
6. Конкретизується підзаконними актами.
Закони класифікують за двома критеріями.
І. За юридичною силою:
• Конституційні — це Конституція, закони, які вносять зміни та доповнення до неї, а також закони, безпосередньо передбачені текстом Конституції. Ці закони приймаються парламентом, кваліфікованою більшістю (2/3) голосів від конституційної кількості депутатів;
• Звичайні закони — це нормативні акти, що приймаються парламентом простою більшістю голосів від присутніх депутатів.
ІІ. За способом прийняття:
• Поточні закони — приймаються відповідно до плану законотворчих робіт;
• Надзвичайні — приймаються в екстремальних ситуаціях.

55Підзаконні нормативно-правові акти: поняття та класифікація.

Підзаконний нормативний акт — це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.

ОЗНАКИ:
1. Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;
2. Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення;
3. Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити;
4. Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;
5. Має спрощений порядок відміни.
В залежності від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:
1) Загальні — ті, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на територію всієї держави (Постанови ВР, Постанови ВР Республіки Крим, Укази Президента, Постанови, Рішення та Накази Уряду).
2) Відомчі акти — документи, які приймаються центральної виконавчої влади та регламентують відносини в певній сфері життєдіяльності суспільства (акти міністерств, відомств та державних комітетів).
3) Місцеві акти — документи, які приймаються місцевими органами управління та поширюються на територію адміністративної одиниці (акти державних адміністрацій).
4) Локальні акти — документи, які приймаються адміністрацією підприємств, установ та організацій і регламентують порядок діяльності цих структур (правила внутрішнього розпорядку, статути).

56Дія нормативно-правових актів у просторі та по колу осіб.

Види законів у дії за колом осіб:
1.  Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);
2.  Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів, інші — лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.
Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов’язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та ін.).    продолжение
–PAGE_BREAK–
3.  Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов ‘язаних із їх службовою діяльністю.
Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети (виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об’явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.
57Дія нормативно-правових актів у часі

Дія нормативного акту в часі тісно пов’язане з поняттям юридичної чинності (законної чинності) нормативного акту. Цій дії властиві два основних моменти:
набрання актом чинності;
втрата актом чинності.
Нормативні акти набувають чинності:
а) або з моменту їхнього прийняття;
б) або з моменту їхнього оприлюднення (офіційного опублікування);
в) або з моменту настання строку, зазначеного в самому нормативному акті або в спеціальному акті про введення його в дію;
г) або після закінчення певного строку після оприлюднення (офіційного опублікування) нормативного акту (строк набрання чинності не зазначений у самому нормативному акті, але визначений для такого випадку законодавством).
д) або з моменту їхнього одержання адресатом (якщо акти відповідно до законодавства не публікуються, а розсилаються).
В Україні строки набрання чинності актами парламенту, глави держави, уряду визначають п.5 ст.94 Конституції України, Указ Президента України від 10 червня 1997р. №503/97 (зміни: Укази Президента України №1327 від 04.12.97р., №1235 від 10.11.98р.).
Згідно ч.ІІІ ст.57 Конституції України, закони й інші правовий^-правові-нормативно-правові акти, які визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючими.
Способи припинення дії (втрати чинності) нормативних актів:
закінчення терміну дії, на який був прийнятий даний акт;
скасування акту уповноваженим на те органом (пряма скасування);
фактична заміна даного акту іншим актом, прийнятим по тимі ж питанням (фактичне скасування).
За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряма дія, і не мають зворотного, що переживає дії.
Пряма дія припускає застосування акту у зв’язку з юридичними фактами, що виникли після введення його в дію.
Зворотна дія (т.зв. «зворотна чинність закону») припускає застосування акту у зв’язку з юридичними фактами, що виникли до введення його в дію.
Згідно ч.1 ст.58 Конституції України закони й інші правовий^-правові-нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони зм’якшують і скасовують відповідальність особи.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 9.02.1999р. ч.1 ст.58 не поширюється на юридичних осіб.
дія, Що Переживає, припускає часткова дія скасованого акту поряд з новим актом.
58Поняття та форми реалізації норм права.
Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб’єктів права, в іх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.
Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини, поведінку громадян — волю законодавця й інших суб’єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.
Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб’єктів права.
За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень      

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна           

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах
Реалізація загальних установлень
— це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».
Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами
— це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб’єктів права, тобто безперешкодне використання суб’єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб’єктивних юридичних обов’язків — без конкретних зв’язків або відносин між суб’єктами права.
Є дві форми такої реалізації:
• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб’єкти права щодо всіх інших суб’єктів. Цим правам відповідають обов’язки всіх інших суб’єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;
•  пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб’єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов’язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.
Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах
—  це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу «Правовідносини. Юридичні факти»).
Форми реалізації права за суб’єктами такі:
—  індивідуальна;
—  колективна.
Форми реалізації права за складністю і характером дій суб’єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня
(без участі держави)      

Складна, опосередкована
(за участю держави)
— додержання — виконання — використання       

— застосування
Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:
Додержання
— полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).
Припускає пасивну поведінку суб’єкта — незалежно від його власного бажання
Виконання
— полягає в обов’язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обв’язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).
Припускає активну поведінку суб’єкта — незалежно від його власного бажання
Використання
— полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб’єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).
Припускає як активну, так і пасивну поведінку
59Застосування норм прана як особлива форма їх реалізації.
Способи застосування норм права.
     Якщо звернутися до статей нормативно-правових актів (законам, актам

виконавчої влади), то при аналізі ми не завжди знайдемо всі 3 елементи

правової норми. Так, у статтях Конституції міститься, як правило, тільки

гіпотеза і диспозиція, санкція ж відсутня. У ряді статей карного закону

гіпотеза і санкція викладаються в повному обсязі, а диспозиція

формулюється лише в загальному виді. Це говорить про те, що норма права

і стаття нормативно-правового акта не збігаються.
     Фактично елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція)

можуть розташовуватися в різних статтях того самого нормативно-правового

акта. А іноді й у статтях різних нормативно-правових актів. Це

обумовлено тим, що норми мають неоднакові форми, способи свого

вираження, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру.  Адже

норма права — це єдине, загальнообов’язкове правило поведінки, що

виходить від держави і знаходиться під його захистом.
    Що таке стаття нормативно-правового акта? Це форма вираження, спосіб

викладу правової норми. Існують наступні основні способи викладу

правових норм у статтях нормативно-правових актів:
   Прямий спосіб: 
    Суть цього способу полягає в тому, що в статті нормативно-правового

акта викладаються всі 3 елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція і

санкція). Тут логічна структура норми права збігається зі структурою

статті нормативно-правового акта. Можна знайти безліч прикладів такої

побудови нормативного матеріалу, коли б воно ідеально відповідало 3-х

членній структурі норми права. У діючих нормативно-правових актах такий

збіг буває не завжди. Головне полягає в тому, щоб обличчя, що

застосовують норму права, змогли б знайти в статтях нормативно-правового

акта чи актів усі структурні елементи, тому що тільки при їхній

наявності норма може забезпечити державно-владне регулювання суспільних

відносин.
        Відсильний спосіб:
    При такій формі викладу правової норми в статтях

нормативно-правового акта містять не всі її структурні елементи, але є

відсилання до інших родинних статей цього ж нормативно-правового акта,

де знаходяться відсутні зведення.
        Бланкетний  спосіб:
    При такому способі в статті нормативно-правового акта встановлюється

лише відповідальність  за порушення визначених правил. Однак самих

правил, що порушені, у ній не має, і немає прямого відсилання до іншої

статті цього ж закону.
     Норма права — це логічно завершене правило поведінки, а стаття

закону — це форма його викладу. У статті закону, як видно, може

міститися частина норми чи навіть частина її елемента. Норма права,

тому, може викладатися в ряді статей одного, чи навіть декількох

нормативно-правових актів. Дану обставину необхідно мати на увазі виді

усім, хто користується правовими нормами чи застосовує їх у юридичній

практиці.
60Стадії застосування норм прана

Застосування правових норм (правозастосовча діяльність) — це одна з форм реалізації права, яка має державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб”єктів суспільних відносин і направлених на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону
соціальних цінностей.1

Найбільш доцільно виділити шість стадій, оскільки всі вони мають самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності. До них можна віднести:
1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка;
2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них;
3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;
5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм;
6) доведення цього рішення до суб”єктів    продолжение
–PAGE_BREAK–, яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання.
Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і вивчення договірних зобов”язань або угод, які заключались між суб”єктами. В трудових правовідносинах — це, можливо, вивчення умов контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки того чи іншого рішення.
Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб”єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадій процесу застосування правових норм; ідивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних цінностей і законних прав суб”єктів суспільних відносин.

61Вимоги щодо правильного застосування норм права
Основні вимоги до правильного застосування норм права
Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.
Правозастосовний орган керується такими вимогами:
1.  Законності (належного додержання законних процедур):
а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;
б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;
в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу.
2.  Обґрунтованості:
а)  виявляє всі факти, що стосуються справи;
б)  ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;
в)  відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.
3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:
а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;
б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;
в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.
4. Справедливості:
а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;
б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

62Поняття та види правозастосовчих актів
Акти правозастосування, їх види
Акт застосування права — це такий правовий акт, у якому формально закріплюється рішення державного органу в конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юридичних актів на відміну від правових приписів і має такі ознаки:
а) видасться компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владний характер. Відмова від їх виконання або неналежне виконання можуть тягти за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну;
б) спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;
в) адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їхні суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відповідальності, направлений на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкретної життєвої ситуації);
г) акти застосування норм права вичерпуються виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);
ґ) правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових актів не можуть мати зворотної сили в часі.
Офіційний характер правозастосовного акта потребує його виконання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозастосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб. Структура акта застосування норм. права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не дозволяє подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосування іноземної, архаїчної та вузькоспеціальної термінології, неблагозвучних або непоєднуваних словосполучень (наприклад, «живий громадянин», «тваринний організм»).
Класифікація правозастосовних актів здійснюється за такими підставами:
1) за суб’єктом прийняття: акти представницьких органів державної влади; глави держави; акти органів виконавчої влади; суду; контрольно-наглядових органів; органів місцевого самоврядування;
за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти застосування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно-правових, кримінально-правових норм та ін.;
за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішення та ін.;
за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;
за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточ не рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про на городження); допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);
за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують; ті, що зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);
за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, правовідновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;
за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи; резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовими особами; наприклад, «до виконання», «сплатити», «до наказу»); акти-дії (словесні; конклюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб дійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника

державтоінспекціїдо учасників дорожнього руху).

63

Правовий стимул – це правове спонукання до законослухняному поведінки, що створює для задоволення власних інтересів суб’єкта режим сприяння.
Загальні ознаки правових стимулів:
1) пов’язані зі сприятливими умовами для здійснення власних інтересів особистості, тому що виражаються в обіцянці або надання цінностей, а іноді у скасуванні або зниженні міри позбавлення цінностей (наприклад, скасування або зниження міри покарання є стимул);
2) повідомляють про розширення обсягу можливостей, свободи, бо формами прояву правових стимулів виступають суб’єктивні права, законні інтереси, пільги, заохочення;
3) позначають собою позитивну правову мотивацію;
4) припускають підвищення позитивної активності;
5) спрямовані на впорядкована зміна суспільних відносин, виконують функцію розвитку соціальних зв’язків. У цих ознаках полягає їх необхідність і соціальна цінність.
Види правових стимулів (в залежності від):
елементу структури норми права можна виділити юридичний факт-стимул (гіпотеза), суб’єктивне право, законний інтерес, пільгу (диспозиція), заохочення (санкція);
предмета правового регулювання – конституційні, цивільні, екологічні і т.п.;
об’єму – основні (суб’єктивне право), часткові (законний інтерес) і додаткові (пільга);
часу дії – постійні (право на власність) і тимчасові (разова премія);
змісту – матеріально-правові (зарплата) і морально-правові (подяку).
Правове обмеження – це правове стримування протизаконного діяння, що створює умови для задоволення інтересів контрсуб’екта і суспільних інтересів в охороні та захисті; це встановлені в праві межі, в межах яких особи повинні діяти, це виключення певних можливостей у їх діяльності.
Загальні ознаки правових обмежень:
1) пов’язані з несприятливими умовами (загроза або позбавлення певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб’єкта, бо спрямовані на їх стримування і одночасно на задоволення інтересів протилежної сторони і громадських інтересів в охороні та захисті;
2) повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а отже, і прав особистості, що досягається за допомогою обов’язків, заборон, покарань і т.п.;
3) позначають собою негативну правову мотивацію;
4) передбачають зниження негативної активності;
5) спрямовані на захист суспільних відносин, виконують функцію їх охорони.
Види правових обмежень (в залежності від):
елементу структури норми права можна виділити юридичний факт-обмеження (гіпотеза), юридичну обов’язок, заборона, призупинення та пр. (диспозиція), покарання (санкція);
предмета правового регулювання – конституційні, цивільні, екологічні і т.п.;
обсягу – повні (обмеження дієздатності дітей) і часткові (обмеження дієздатності неповнолітніх віком від 14 до 18 років);
часу дії – постійні (встановлені законом виборчі обмеження) і тимчасові (зазначені в акті про надзвичайний стан);
змісту – матеріально-правові (позбавлення премії) і морально-правові (догана).

65 Способи тлумачення норм права

Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу втримування норм права. Розрізняють способи тлумачення норм права:
язиковий (граматичний);
логічний;
систематичний;
історичний.
Язиковий (граматичний) спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знань про мову, на якому вони сформульовані. Знання синтаксису, морфології, слововживання, здатність інтерпретатора розрізняти синоніми, омоніми, пароніми є необхідною передумовою встановлення дійсного, а не мнимого втримування толкуемой норми права.
Логічний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права за допомогою прийомів логічного мислення, заснованих на законах і правилах формальної логіки. До таких прийомів ставляться, наприклад, логічне перетворення пропозиції, логічний розвиток норми, висновок за аналогією, висновок від противного, дедуктивне або індуктивний умовивід і ін.
Систематичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норми права на основі знань про її логічні зв’язки з іншими нормами в системі права. Наприклад, при конкуренції норми загальн і спеціальної застосовується спеціальна в чинність дії правила: «спеціальна норма скасовує дію загальної у випадках, передбачених першої».
Історичний спосіб тлумачення припускає встановлення втримування норм права на основі знання фактів, що ставляться до історії її виникнення. Джерелом цих знань можуть бути різного роду публікації, що ставляться до процесу створення нормативного акту, що закріплює толкуемую норму права.
Нерідко при реалізації історичного способу тлумачення рівняються толкуемая нова норма права й аналогічна норма, закріплена:
а) у старому (зміненому, скасованому) нормативно-правовому акті;
б) у проекті нового (прийнятого, виданого) нормативно-правового акту.
Такий підхід дозволяє краще зрозуміти мету нової норми права й на цій основі висунути аргументи, що підтверджують або спростовують тези, що розкривають зміст толкуемой норми.

66 Тлумачення норм права за обсягом

Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту    продолжение
–PAGE_BREAK–
Результати тлумачення за обсягом залежать від співвідношення дійсного змісту правової норми і її буквального змісту. За названим критерієм існує три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне.
Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли зміст правової норми повністю збігається з її буквальним змістом (зовнішнім виразом певної норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта й не має якихось труднощів в розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний та ін.). Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України «Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України». Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.
Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов’язане передусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність одночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодавчої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта. Суб’єкт тлумачення лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.
Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, Кримінальний кодекс України перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність особи, але цей перелік обставин не є вичерпним, оскільки при призначенні покарання суд може враховувати й інші обставини, що пом’якшують провину. В ньому поширювально тлумачаться незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних випадках», «і в інших випадках, передбачених законодавством».
Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виняткової норми, яка робить виняток з більш загальної норми. У даному випадку застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно зі ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах «мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України…». Але текст ч. З ст. 7 названого закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).
Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якої галузі законодавства завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини Кримінального кодексу України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але аналіз відповідних норм Загальної частини Криміналь­ного кодексу України приводять до висновку, що суб’єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини Кримінального кодексу України.
Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком з загального правила.
Суб’єкт, який має на меті з’ясувати для себе чи роз’яснити зміст норми в повному обсязі завдяки тлумаченню, використовуючи всі способи та прийоми тлумачення, не змінює, не звужує й не поширює, а тільки встановлює, пояснює й роз’яснює смисл правового припису.
67 Акти тлумачення права, їх види
Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-пра-вовий акт) — це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються.
Норма тлумачення — своєрідна «тінь» норми, що тлумачиться, вона не існує окремо від самої норми і може бути реалізована на практиці лише у разі її застосування. У природі тінь завжди в цілому відповідає її матеріальній основі.
Ознаки акта тлумачення норм права полягають у тому, що він:
1) діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться, залежить від них і, як правило, поділяє їх долю;
2) є формально-обов’язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються;
3) не виходить за межі норми, що тлумачиться, являє собою уточнююче судження про норму права, а не нове нормативне розпорядження;
4) приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб’єктами;
5) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз’яснення, інструктивні листи та ін.).
Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:
— за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;
— за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;
— за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз’яснення та ін.;
— за сферою дії — нормативні, казуальні;
— за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,
6) акти легального (делегованого) тлумачення.
— за повноваженнями інтерпретатора:
інтерпретаційні акти правотворчих органів
інтерпретаційні акти правозастосовних органів
— засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз’яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)
— засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)
Щоб уникнути підміни актів більшої юридичної сили актами меншої юридичної сили, слід скоротити кількість роз’яснень, що виходять від нижчих управлінських органів. Серед інтерпре-таційних актів правозастосовних органів слід віддати перевагу актам суду і арбітражу. Свої роз’яснення суд і арбітраж дають на основі вирішення конкретних справ, підсумовуючи судову і арбітражну практику.
Акти тлумачення норм права (интерпретаційно-правові акти) поряд з нормативно-правовими актами і актами застосування норм права (правозастосовними, індивідуальними актами) складають особливу («третю») групу правових актів.
Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з’ясування нормативних чи актів про їхнє роз’яснення.

З’ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з’ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з’ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з’ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з’ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення — з’ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв’язку, у зв’язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення — з’ясування змісту законодавчої волі в зв’язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв’язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов’язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з’ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз’яснення правових актів є суб’єкт — особа чи орган, що дає це роз’яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов’язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов’язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб’єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв’язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз’яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз’яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз’яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов’язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз’яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив’язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

68 Прогалини в законодавстві і шляхи їх усунення.
В процесі     продолжение
–PAGE_BREAK–правозастосувальної діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. Такі ситуації називаються прогалинами в праві. Прогалинами в праві слід вважати відсутність в діючій системі права і законодавства нормативних приписів по відношенню до обставин, які знаходяться в сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу.1
Термін «прогалина» має два значення. В першому значенні він вживається як незаповнене місце, або пропуск в друко­ваному тексті. В другому — як упущення або недолік. При цьому упущення характеризується як невиконання необхід­ного, недогляд, помилка по недбалості, а недолік — як недосконалість, вада, погрішність або неповна кількість чого-небудь.2
Про прогалини в праві можна говорити переважно в переносному значенні, як про одну із недосконалостей права, відсутності в ньому того, що повинно бути необхідним його компонентом. Разом із тим багато спеціалістів виділяють в праві «умисні» прогалини. Про такі прогалини кажуть тоді, коли законодавець свідомо залишив питання відкритим з метою, щоб воно вирішилось через деякий час або щоб його вирішили практичні органи, посилаючись на звичаї, традиції і правозастосувальну практику. Віднесення подібних явищ до прогалин в праві не дозволяє розмежувати процес їх усунення і конкретизації права, діяльності по тлумаченню норм права.
Оскільки поняття права і поняття законодавства не співпадають, то доцільно говорити про прогалини в системі права
69.Поняття та види правовідносин.

У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб’єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин. Такими ознаками є:
1) належність правовідносин до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людини;
2) правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їх основі. Реально можуть виникати лише правовідносини, які визначені юридичною нормою. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку вирішення справи на основі аналогії права;
3) правовідносини — це особлива форма взаємозв’язку суб’єктів через їх права і обов’язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах завжди є дві сторони — одна, що має суб’єктивні права, і друга — на яку покладені відповідні юридичні обов’язки;
4) у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу;
5) правовідносини — це вольові відносини між суб’єктами, тобто вони виникають за їх волевиявленням. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (вступ до шлюбу), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).
Отже, правовідносини — це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.
Виходячи з того, що правовідносини — це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Суб’єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.
Юридичний обов’язок — це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Існуючі у суспільстві правовідносини, залежно від їх певних ознак, поділяються на декілька видів:

1. За функціональною спрямованістю норм права, на основі яких виникають правовідносини          а) регулятивні, в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною;

      б) охоронні — виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку.

2. За рівнем індивідуалізації суб’єктіва) відносні — в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець і продавець, наречений і наречена і т. ін.);

      б) абсолютні — в яких визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності, в яких точно визначений власник, а всі інші — зобов’язані не втручатися в його справи).

3. За галузями норм права        Державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-процесуальні і т.ін.

4. За кількістю суб’єктів            а) прості, що відбуваються лише між двома суб’єктами;

      б) складні — між трьома і більше суб’єктами

5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами    а) односторонні, в яких кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки;

      б) двосторонні, в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки.

6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта   а) активні, в яких зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії;

      б) пасивні, в яких він повинен утриматись від певних дій.

7. За волевиявленням сторін    а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони (напр. Договір найму);

      б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).

82.Поняття, ознаки та функції юридичної відповідальності.

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлюючі заходи до правопорушників. Останні зобов’язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому понесені ним збитки.
Юридична відповідальність — це вид соціальної відповідальності. Вона характеризується такими ознаками:
• зовнішнім характером;
• застосуванням лише за здійснені правопорушення;
• зв’язком з державним примусом у формі каральних і правовідновлюючих заходів;
• визначеністю у нормах права.
Основною рисою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом. Тому її можна розглядати як правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб’єктів, які скоїли правопорушення і зобов’язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права. Юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, як і останній — до першої.
Державний примус — це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відповідальністю за правопорушення. Наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій.
Соціальне призначення юридичної відповідальності — охорона суспільних відносин — реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна фунуція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна — на функції спеціальної і загальної превенцій.
Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи:
а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм;
б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників;
в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.
Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обгрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.
За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності.
Кримінальна відповідальність наступає за скоєння злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, виправні роботи тощо). Вона застосовується тільки в судовому порядку.
Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження і т. ін. Застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі.
Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах, а також у випадку заподіяння шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових втрат, відміна незаконних угод, штрафи та інші заходи). Питання про притягнення до цивільної відповідальності вирішується судом, арбітражем чи адміністративними органами держави.
Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень внаслідок:
а) порушення правил внутрішнього розпорядку;
б) у порядку підлеглості;
в) у відповідності з дисциплінарними статутами і положеннями. Заходами дисциплінарної відповідальності є?
— зауваження;
— попередження;
— догана;
— переведення на іншу роботу тощо.
Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізуються заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника.
90.Правова культура: поняття та характеристика структурних елементів.

Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.
Складовою культури як соціального явища є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. д.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження в життя.
Показник правової культури — це міра активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.
В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.
Структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Я кщо статичний (структурний) аспект правової культури — це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) — виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.
Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на:
— правову культуру суспільства;
— правову культуру соціальної групи;
— правову культуру особи.
Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень:
1) системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативно-правових актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;
2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов’язків;
3) сукупності суб’єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);
4) правосвідомості — системи духовного відображення правової дійсності;
5) режиму законності і правопорядку — стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права.
Динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів:
— правоутворення;
— правового мислення;
— правового регулювання, у тому числі правотворчості;
— реалізації норм права;
— правозастосування;
— правомірної поведінки.
Аксіологічний підхід — відображає якісну характеристику правової культури. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються у ході розвитку суспільства і відображують пргресивні досягнення минулого і сьогодення.
Якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес — це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають ступеню визнання загальнолюдських цінностей, таких, як права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожному громадянину.     продолжение
–PAGE_BREAK–
Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб’єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.
Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ.
70

У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб’єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин. Такими ознаками є:
1) належність правовідносин до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людини;
2) правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їх основі. Реально можуть виникати лише правовідносини, які визначені юридичною нормою. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку вирішення справи на основі аналогії права;
3) правовідносини — це особлива форма взаємозв’язку суб’єктів через їх права і обов’язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах завжди є дві сторони — одна, що має суб’єктивні права, і друга — на яку покладені відповідні юридичні обов’язки;
4) у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу;
5) правовідносини — це вольові відносини між суб’єктами, тобто вони виникають за їх волевиявленням. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (вступ до шлюбу), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).
Отже, правовідносини — це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.
Виходячи з того, що правовідносини — це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Суб’єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.
Юридичний обов’язок — це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Існуючі у суспільстві правовідносини, залежно від їх певних ознак, поділяються на декілька видів:

За функціональною спрямованістю норм права, на основі яких виникають правовідносини  а) регулятивні, в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною;

      б) охоронні — виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку.

2. За рівнем індивідуалізації суб’єктіва) відносні — в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець і продавець, наречений і наречена і т. ін.);

      б) абсолютні — в яких визначена лише одна сторона — носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності, в яких точно визначений власник, а всі інші — зобов’язані не втручатися в його справи).

3. За галузями норм права        Державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-процесуальні і т.ін

4. За кількістю суб’єктів            а) прості, що відбуваються лише між двома суб’єктами;

      б) складні — між трьома і більше суб’єктами

5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами    а) односторонні, в яких кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки;

      б) двосторонні, в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки.

6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта   а) активні, в яких зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії;

      б) пасивні, в яких він повинен утриматись від певних дій.

7. За волевиявленням сторін    а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони (напр. Договір найму);

      б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).
70Структура правовідносин

До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб’єкти; 2) об’єкт; 3) суб’єктивне право; 4) юридичний обов’язок.
Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.
Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об’єднань.
Норми права і правовідносини органічно взаємопов’язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.
Зв’язок норми права і правовідносин виражений у наступному:
1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб’єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.
2. Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.
3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.
4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов’язки їх суб’єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.
71Зміст правовідносин

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове — державна воля, втілена в правовій нормі й у виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб’єктивні права та обов’язки сторін (суб’єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов’язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб’єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов’язок — як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб’єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов’язку — юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов’язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов’язаний їхній виконувати.

Структура суб’єктивного права. Суб’єктивне право — це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов’язку; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи, суб’єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб’єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило — перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб’єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб’єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл, що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: «що не заборонено, те дозволено».

Таких дозволів у повсякденному житті — незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику, займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб’єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб’єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах — до п’яти — семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб’єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов’язку відповідає структурі суб’єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у відношенні якого він має право.

Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона — гарант їхнього здійснення. Суб’єктивне право — право суб’єкта правовідносини. Епітет «суб’єктивне» відбиває тут, по-перше, приналежність права суб’єкту і, по-друге, залежність його від суб’єкта .

У цьому змісті юридичний обов’язок також можна кваліфікувати як суб’єктивну. У рамках правового відношення право й обов’язок суб’єктів рівною мірою суб’єктивні. Доданки юридичного обов’язку — це свого роду окремі повинності — на подобу повноважень у суб’єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв’язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов’язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов’язку довгий час не розкривалася — увага концентрувалася головним чином на структурі суб’єктивного права. Однак, як показане вище, суб’єктивне право і юридичний обов’язок — це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.
72.Об’єкти правовідносин: поняття, види
Проблема поняття, змісту, класифікації і аналізу інших сторін об’єктів правовідносин має важливе значення, оскільки лише наявність об’єкта права викликає необхідність виникнення і здійснення самих правовідносин. Відсутність об’єкта права позбавляє сенсу існування будь-яких правовідносин. У суспільстві немає і не може бути правовідносин не тільки безсуб’єктних, а й безоб’єктних.
Проблема загального визначення поняття «об’єкт правовідносин» завжди привертала увагу дослідників і була предметом дискусій. Намагаючись знайти оптимальне і адекватне рішення і відповісти на загальне питання, що таке об’єкт права, багато з авторів висловлюють не тільки відмінні точки зору, а й ті, що доповнюють одна одну.
У юридичній літературі існують різні трактування об’єкта правовідносин. Проте у ході тривалої дискусії склалися в основному дві концепції — моністична і плюралістична. Згідно з першою з них об’єктом правовідносин можуть виступати тільки дії суб’єктів, оскільки саме дії, вчинки людей підлягають регулюванню юридичними нормами, і лише людська поведінка здатна реагувати на правовий вплив. Звідси у всіх правовідносин єдиний, загальний об’єкт.
Згідно з другою, більш реалістичною позицією, об’єкти правовідносин настільки різноманітні, наскільки різноманітні правовідносини, що регулюються правом.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами виступають:
1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, обмін, заповіт тощо).
2. Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право на ім’я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.
3. Поведінка, дії суб’єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).
4. Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).
5. Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші, приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати об’єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні, оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об’єктами угод.

73

Суб’єкт права — це особа чи організація, за якими держава визнає здатність бути носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. У сучасній юридичній літературі поняття «суб’єкт права» частіше за все використовується як синонім термінів «суб’єкт» чи «учасник правовідносин». У юридичних джерелах кінця XIX — початку XX ст. поняття «суб’єкт права» використовувалося для позначення носія «суб’єктивних прав».
Слово «суб’єкт» стосовно юридичних відносин, зазначав Г. Шершеневич, використовується у подвійному значенні. Визначають суб’єкта юридичних відносин, розглядаючи його або з активної сторони, як носія права, або з пасивної сторони як носія обов’язків. Частіше під суб’єктом права мають на увазі тільки того учасника юридичних відносин, якому належить в них право.
Суб’єктом права є той, розвивав цю думку Е. Трубецькой, хто здатний мати права незалежно від того, користується він ними в дійсності чи ні.
Юридична якість, чи властивість, бути суб’єктом права у правовідносинах не виникає сама собою. Вона не складає, за справедливим твердженням Г. Шершеневича, «природної якості людини, а є створенням об’єктивного права». Тому спроби закріплення у деяких конституційних документах положень, що випливають з теорії природного права, про те, що якість суб’єктів права — носіїв основних прав і свобод людина набуває «природним шляхом», що «вони належать кожному від народження», в практичному плані є лише декларацією.
Не природа, не суспільство, а тільки держава визначає, хто і за яких умов може бути суб’єктом права, а отже, і учасником правовідносин, які якості він повинен мати. Лише законом може встановлюватися і визначатися та особлива юридична якість, чи властивість, яка дозволяє особі чи організації стати суб’єктом права. Ця якість чи властивість називається правосуб’єктністю.

Види суб’єктів права, учасників правовідносин
У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі є загальновизнаним, що суб’єктами права можуть бути фізичні і юридичні особи.
До фізичних осіб (індивідуальні суб’єкти) належать всі громадяни (при монархічній формі правління — піддані), іноземці і особи без громадянства. У сучасному розумінні «фізична особа» як суб’єкт права ототожнюється, по суті, з людиною, що має правоздатність та дієздатність. Фізична особа, зазначав ще Г. Шершеневич, «це суб’єкт права, який співпадає з людиною».
До юридичних осіб (колективні суб’єкти) учасників правових відносин, належать підприємства та організації. Вони: а) мають відокремлене майно; б) відповідають цим майном за своїми зобов’язаннями; в) можуть від свого імені набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права; г) мають самостійний баланс чи кошторис; д) можуть нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.
Згідно з цивільним законодавством України, юридичними особами можуть бути комерційні організації, що мають на меті одержання прибутку, і некомерційні об’єднання, які є неприбутковими і не розподіляють прибуток між їх учасниками.
Юридичні особи (колективні суб’єкти) — комерційні організації можуть створюватися у формі господарських товариств, кооперативів, різних державних організацій. Юридичні особи — некомерційні організації можуть створюватися у формі громадських чи релігійних об’єднань, а також у інших формах, передбачених законом.
Слід мати на увазі, що не будь-який колектив людей може виступати взагалі суб’єктом права. Наприклад, навчальна група, курси, кафедри, виробничі бригади та інші спільноти не мають цієї якості. Суб’єктами права є лише стійкі, постійні утворення, які характеризуються єдністю волі і мети, а також певною внутрішньою організацією. Це не випадкові і не тимчасові об’єднання громадян чи яких-небудь структур.
74
У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі є загальновизнаним, що суб’єктами права можуть бути фізичні і юридичні особи.
До фізичних осіб (індивідуальні суб’єкти) належать всі громадяни (при монархічній формі правління — піддані), іноземці і особи без громадянства. У сучасному розумінні «фізична особа» як суб’єкт права ототожнюється, по суті, з людиною, що має правоздатність та дієздатність. Фізична особа, зазначав ще Г. Шершеневич, «це суб’єкт права, який співпадає з людиною».
До юридичних осіб (колективні суб’єкти) учасників правових відносин, належать підприємства та організації. Вони: а) мають відокремлене майно; б) відповідають цим майном за своїми зобов’язаннями; в) можуть від свого імені набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права; г) мають самостійний баланс чи кошторис; д) можуть нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.
Згідно з цивільним законодавством України, юридичними особами можуть бути комерційні організації, що мають на меті одержання прибутку, і некомерційні об’єднання, які є неприбутковими і не розподіляють прибуток між їх учасниками.
Юридичні особи (колективні суб’єкти) — комерційні організації можуть створюватися у формі господарських товариств, кооперативів, різних державних організацій. Юридичні особи — некомерційні організації можуть створюватися у формі громадських чи релігійних об’єднань, а також у інших формах, передбачених законом.
Слід мати на увазі, що не будь-який колектив людей може виступати взагалі суб’єктом права. Наприклад, навчальна група, курси, кафедри, виробничі бригади та інші спільноти не мають цієї якості. Суб’єктами права є лише стійкі, постійні утворення, які характеризуються єдністю волі і мети, а також певною внутрішньою організацією. Це не випадкові і не тимчасові об’єднання громадян чи яких-небудь структур.
75
Юридичні факти класифікуються за різними підставами. Найбільш розповсюдженим критерієм класифікації є вольова ознака. Відповідно з цим всі юридичні факти поділяються на дії і події. Дії являють собою такі юридичні факти, що пов’язані з волею людей правових відносин. Залежно від характеру дії поділяються на правомірні і неправомірні.
Правомірні дії виражаються у поведінці людей, яка відповідає правовим вимогам і дозволам. Залежно від цільової спрямованості волі людей, що здійснюють такі дії, від їх намірів викликати чи не викликати певні наслідки своїми діями, в свою чергу, здійснюється поділ на юридичні акти і юридичні вчинки.
Основною особливістю юридичних актів є те, що вони здійснюються для того, щоб викликати певні юридичні наслідки. Деякі з них мають владний характер.
Такі, наприклад, акти виконавчих органів державної влади, акти адміністрації підприємства чи установи, судові рішення тощо. Багато з юридичних актів не мають владного характеру. Такі акти називають правочинами. До них належать цивільно-правові правочини купівлі-продажу, дарування тощо.
Юридичні вчинки — це правомірні чи неправомірні дії осіб, із здійсненням яких закон пов’язує настання юридичних наслідків незалежно від волі, бажання і намірів цих осіб. Типовими прикладами правомірних дій можуть слугувати, наприклад, створення художнього твору, знахідка речі тощо. Неправомірні дії — це дії, що не узгоджуються з вимогами правових норм, порушують правові приписи. Залежно від ступеня суспільної небезпеки, заподіяння шкоди, неправомірні дії як юридичні факти поділяються на злочини (кримінальні правопорушення), адміністративні і дисциплінарні проступки, цивільні правопорушення (делікти).
Скоєння неправомірних дій тягне за собою появу кримінально-процесуальних, цивільно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших охоронних правовідносин.
Події як юридичні факти не залежать від волі людини, але тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин, відповідно до суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Юридичними фактами — подіями можуть бути народження, хвороба чи смерть людини, пожежі, епідемії і всі інші, незалежні від волі і свідомості людей явища, які законодавець розглядає як підставу для виникнення, зміни чи припинення правовідносин.
Слід враховувати, що для виникнення, зміни чи припинення правовідносин інколи необхідні не окремі юридичні факти, а їх сукупність, цілісна система. Наприклад, при призначенні пенсії необхідно, щоб був певний вік, трудовий стаж, умови роботи, рівень зарплати тощо.
76,77
Поняття, ознаки та види правової поведінки
Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні прагнення людини.
Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни у оточуючому світі чи у самому суб’єкті. У даному визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб’єкта.
Енциклопедична література під поведінкою людини розуміє систему взаємопов’язаних дій, здійснюваних суб’єктами, що вимагають його взаємодії із середовищем з метою реалізації певної функції.
Поведінка — це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб’єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.
Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).
Ряд авторів виділяють так звану девіантну поведінку — поведінка, яка не відповідає прийнятим у суспільстві стандартам на даному етапі розвитку, але у майбутньому може їм відповідати.
Заслуговує на увагу позиція науковців, які виділяють нормативну поведінку, під якою розуміють таку поведінку, яка врегульована будь-яким видом соціальних норм — звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.
Нас цікавить поведінка, яка регулюється нормами права та отримала назву «правова поведінка».
У юридичній літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб’єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.
Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Скакун зазначає, що правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.
Слід погодитись з даною позицією автора, оскільки правова поведінка — це соціально значимі, свідомі вчинки суб’єктів права, що передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки.
Правовій поведінці притаманні ряд ознак:
— соціальна значущість — це оцінка поведінки суб’єктів з точки зору сукупності її соціальної характеристики. Вчинки людей перебувають у сфері суспільних відносин. Вони певним чином впливають на них та одночасно породжують відповідну реакцію оточуючого середовища залежно від того, чи є вони соціально корисними, чи суспільно шкідливими, або, навіть, небезпечними;
— суб’єктивізм — тобто ставлення особи до своїх дій та наслідків, які вони породжують. Суб’єкти мають певний рівень свідомості та волі, вони здатні управляти своїми вчинками відповідно до тих цінностей, які склалися у даному суспільстві та норм, що в ньому існують;
— регламентованість поведінки нормами права — тобто за допомогою норм права впроваджується у життя суспільно корисна поведінка та витісняється небажана. Регулятивна функція права передбачає вплив на поведінку суб’єктів права у процесі регулювання суспільних відносин. Правомірна поведінка повинна відповідати тим вимогам, які містяться у нормі права. Остання містить основні цілі, умови, форми поведінки суб’єктів, які є найбільш важливими для суспільства чи соціальної групи;
— підконтрольність поведінки державі — держава контролює діяльність суб’єктів суспільного життя залежно від соціальної значимості вчинків. Держава через свої структури гарантує діяльність суб’єктів, створюючи відповідні умови, застосовуючи у необхідних випадках засоби примусу чи заохочення, тощо;
— здатність правової поведінки породжувати юридичні наслідки. Поведінка суб’єктів надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, мотиви та наслідки. Норми права можуть дозволяти (уповноважуючі норми), забороняти (забороняючі норми) чи зобов’язувати (зобов’язуючі норми) суб’єктів до певної поведінки. Поведінка, яка не заборонена нормою права, є правовою. Деякі вчинки не заборонені нормою права, але не тягнуть юридичних наслідків, оскільки є юридично нейтральними (заняття спортом, музикою тощо).
Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:
1) правомірна поведінка;
2) правопорушення;
3) зловживання правом;
4) об’єктивно протиправне діяння.
Окрім зазначених видів правової поведінки, О. Скакун за формою зовнішнього прояву виділяє: фізичну поведінку (діяльність); усну (вербальну) та письмову (документальну).
Ряд авторів зазначають, що правова поведінка характеризується внутрішньою структурою, елементним складом, якої є правові вчинки. Під правовим вчинком вони розуміють діяння, складовими елементами якого є суб’єкт (фізична чи юридична особа, наділена правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), суб’єктивна сторона (передбачає внутрішнє ставлення суб’єкта до свого діяння та включає цілі, мотиви, правові установки тощо), об’єкт (явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння — суспільні відносини, соціальні цінності) та об’єктивна сторона (форма зовнішнього прояву вчинку — діяння, суспільно значущі наслідки та причинний зв’язок між діянням та його наслідками).    продолжение
–PAGE_BREAK–
78,79

Поняття та основні види правомірної поведінки
Суб’єкти у процесі своєї життєдіяльності постійно перебувають в соціальному середовищі, яке впливає на них через певну сукупність факторів та умов соціального характеру, які у юридичній літературі отримали назву багаторівневої системи соціальних інститутів.
У юридичній літературі даний вплив державних органів та громадських організацій на процес реалізації суб’єктами своїх прав, свобод та обов’язків розглядається як соціальне середовище у широкому (макросередовище, яке включає відносини, що формуються у межах суспільства, держави в цілому) та вузькому значеннях (мікросередовище, яке включає ті відносини міжособистісного характеру, що склалися у межах невеликої соціальної групи чи трудового колективу тощо, до яких входять окремі суб’єкти).
Соціальне середовище досить динамічна категорія, вона потребує постійного регулятивного впливу. Правові норми регулюють поведінку суб’єктів у межах даного середовища. Як зазначалось вище, поведінка врегульована нормою права, отримала назву правової.
Різновидом правової поведінки є правомірна поведінка. Правомірна поведінка відрізняється від правової активності. Під правовою активністю розуміють внутрішнє усвідомлене, цілеспрямоване, суспільно корисне, ініціативне діяння суб’єктів у сфері права.
Важливою особливістю об’єктивної сторони правової активності є насамперед ініціативний характер діяння суб’єкта, а не тільки його суспільно корисний, цілеспрямований, що має позитивний результат характер. Суб’єктивна сторона правової активності характеризується не тільки усвідомленням потреб та інтересів ініціативної діяльності, а і готовністю до неї.
М. Абдуллаєв та С. Комаров вважають, що правомірна поведінка — це усвідомлення особою та відтворення у своїх діяннях всіх соціальних норм суспільства, свідома, вольова поведінка, спрямована на досягнення особистого чи суспільного блага.
А. Малько дещо звужує визначення правомірної поведінки, підкреслюючи, що правомірна поведінка — це діяння суб’єктів, що відповідає нормам права та соціально корисним цілям.
Враховуючи викладене вище, слід зазначити, що правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб’єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.
Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:
1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій);
2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов’язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов’язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;
3) дана поведінка має суб’єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;
4) об’єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов’язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;
5) форми реалізації правомірної поведінки пов’язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов’язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб’єкт;
6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами.
Правомірна поведінка включає два аспекти:
— інформаційний, що передбачає широкий доступ до правової інформації, обізнаність щодо своїх прав та обов’язків, активне їх використання та дотримання;
— поведінковий, що передбачає законні способи здійснення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:
I. Залежно від суб’єктів розрізняють:
— правомірну індивідуальну поведінку;
— колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).
II. Залежно від об’єктивної сторони розрізняють:
— активні дії;
— бездіяльність.
III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють:
— дотримання;
— виконання;
— використання;
— застосування.
IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб’єкт реалізації, розрізняють:
— юридичні акти;
— юридичні вчинки.
V. Залежно від суб’єктивної сторони розрізняють:
— соціально активну поведінку, яка характеризується високим ступенем активності суб’єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов’язків, у межах правових норм;
— законослухняну поведінку — це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб’єктів;
— конформістську поведінку — це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб’єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб’єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;
— маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;
—    звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб’єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.
80.81

Правопорушення: поняття, склад, види
Аналіз юридичної літератури, дав можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння категорії правопорушення.
А. Венгеров вважає, що правопорушення — це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов’язків, передбачених нормою права.
Правопорушення має протиправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду.
Узагальнивши викладене слід підкреслити, що правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб’єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.
Правопорушенню властиві такі ознаки:
1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб’єктивним правом, перевищення компетенції.
2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по — перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об’єкті правопорушення; по — друге це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спричиненої правопорушенням шкоди. Дещо іншої позиції притримуються М. Абдулаев та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної шкідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними.
3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.
4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.
5) Є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.
6) Причинний зв’язок між діянням та спричиненими наслідками.
7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.
Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення — як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об’єктивний і суб’єктивний характер.
Отже, юридичний склад правопорушення — це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.
До юридичного складу правопорушення входять:
1. Суб’єкт правопорушення — це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:
а) індивідуальний суб’єкт — фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб’єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;
б) колективний суб’єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов’язані з колективним винесенням рішень.
2. Об’єкт правопорушення — це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров’я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо). У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об’єкт.
Загальний об’єкт — це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.
М. Аблулаев, С. Комаров вважають, що суспільні відносини — це складне явище суспільної дійсності, яке складається із різних елементів, до яких вони відносять: суб’єктів, що є сторонами у цих відносинах; об’єкти, з приводу яких встановлюються ті, що регулюються правом, зв’язки; діяння сторін та правову норму.
Родовий (видовий) об’єкт правопорушення — це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров’я, свободи і гідності особи).
Безпосередній об’єкт — це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров’я, честь, майно тощо).
3. Суб’єктивна сторона правопорушення — це сукупність ознак, які характеризують суб’єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.
Ознаками суб’єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини — намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.
Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.
Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.
Необережність теж має дві форми — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.
Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.
Мета — це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.
Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.
Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.
Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.
4. Об’єктивна сторона правопорушення — це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:
— діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);
— протиправність (формальний аспект);
— наслідки діяння (змістовний аспект);
— причинний зв’язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;
— місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.
Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.
Злочин — це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.
Проступок — це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об’єкти впливу та юридичні наслідки.
Розрізняють такі види проступків:
— Конституційні — суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.
— Адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).
— Цивільно-правові — це правопорушення у сфері майнових та пов’язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб’єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов’язань за цивільно-правовим договором тощо).    продолжение
–PAGE_BREAK–
— Дисциплінарні — суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків працівником тощо).
—    Процесуальні — це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.
83

Види юридичної відповідальності
Різноманітність відносин, що охороняються державою, а також норм, що встановлюють охоронні засоби, визначають різний ступінь суспільної небезпеки правопорушення та наслідки, можливість класифікації юридичної відповідальності за різноманітними критеріями.
I. За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правопоновлюючу відповідальність.
Штрафна (каральна) відповідальність настає за вчинення злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Вона:
— має відносно-визначений характер, оскільки штрафні санкції, як правило, передбачають нижчу межу покарання, а також призначаються з урахуванням обставин вчинення правопорушення, особи правопорушника, мотивів, засобів та наслідків порушення норми;
— засоби покарання призначаються спеціальними органами держави чи посадовими особами;
— передбачає більш жорсткі міри покарання, що призначаються за правилом покриття більш суворим покаранням менш суворого;
— передбачає чітку професіональну форму реалізації, що закріплюється нормативно;
— забезпечує покарання правопорушника і має примусовий характер.
Правопоновлюючавідповідальність настає відповідно до норм цивільного права. Вона:
— має абсолютно-визначений характер, що зумовлюється можливістю чітко визначити розмір спричинених збитків без врахування особливостей обставин правопорушення;
— забезпечує можливість відшкодування спричинених збитків чи виконання покладених обов’язків добровільно без втручання держави;
— передбачає застосування всіх встановлених засобів впливу і більш суворі міри не перекривають менш суворі, як у штрафній відповідальності;
— може здійснюватись поза процесуальної форми, якщо не потребує примусового виконання;
— може застосовуватись на будь-якій стадії відповідальності.
II. За формою здійснення розрізняють:
Судову відповідальність, що призначається органами правосуддя в результаті розгляду ними певної справи.
Адміністративну, що покладається спеціальними органами за порушення порядку управління.
III. За галузевою ознакою розрізняють конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільну, дисциплінарну, матеріальну відповідальність.
Конституційна відповідальність як самостійний різновид почала розглядатись лише останнього часу. Її особливостями є джерела вміщення, підстави призначення, суб’єкти та наявність особливих санкцій.
Цей вид відповідальності передбачається Конституцією держави та масивом конституційного законодавства, порушення якого і є підставою відповідальності.
Конституційна відповідальність поширюється на широке коло суб’єктів — фізичних та юридичних осіб. Ними може бути держава, державні органи, органи місцевого самоврядування. Посадові особи, об’єднання громадян та окремі громадяни.
Метою цього виду відповідальності є захист Конституції держави як Основного закону, що має вищу юридичну силу та пряму дію. Ця мета досягається шляхом застосування до порушників конституційних норм наступних санкцій:
— відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;
— відставка посадових осіб чи всього органу;
— дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;
— розпуск громадських об’єднань;
— визнання неконституційними актів чи окремих їх частин;
— призупинення дії актів виконавчих органів влади.
Таким чином, конституційна відповідальність має політичний характер; є основним інститутом публічного права; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов’язку; є засобом охорони та захисту Конституції.
Кримінальна відповідальність — це найбільш суворий вид відповідальності. Вона настає за вчинення злочинів та встановлюється лише законом. Кримінальний кодекс закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, а кримінально-процесуальний — регламентує порядок притягнення до кримінальної відповідальності. Повноваженнями притягнення до цього виду відповідальності наділений лише суд. Ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину та притягнутий до кримінального покарання інакше, ніж за вироком суду та у відповідності до закону. Стаття 51 КК України передбачає наступні види покарань:
— штраф;
— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
— позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
— громадські роботи;
— виправні роботи;
— службові обмеження для військовослужбовців;
— конфіскація майна;
— арешт;
— обмеження волі;
— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
— позбавлення волі на певний строк;
— довічне позбавлення волі.
Перелік покарань є обов’язковим для суду, вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
Сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що особа, винна у вчиненні злочину, зазнає певних втрат. Це відображається у обмеженні пересування, права обирати вид діяльності за своїм розсудом, матеріальних та особистих обмеженнях.
Покарання відрізняються від інших примусових засобів тим, що виступає як реалізація кримінально-правових відносин між злочинцем і державою. Метою покарання є не лише кара (тобто застосування комплексу обмежень прав та свобод засудженого, які забезпечать його виправлення), а й виправлення, тобто такі зміни особистості засудженого, що свідчать про позбавлення негативних рис і зумовлюють готовність до суспільно-корисної діяльності.
Важливим напрямом мети кримінальної відповідальності є спеціальна превенція, яка націлена на обмеження можливості винної особи вчинити новий злочин шляхом її ізоляції та загальна превенції, яка полягає в утриманні від вчинення злочинів інших осіб шляхом покарання конкретної особи.
Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості після відбування покарання. Наявність презумпції невинуватості. Необхідність визначення форми вини правопорушника, наявність обставин, що звільняють від відповідальності, наявність основних та додаткових покарань.
Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш суворий вид відповідальності, що призначається судом в рамках матеріального та процесуального закону.
Цивільно-правова відповідальність є самостійним різновидом відповідальності, що характеризується певними особливостями:
— має майновий характер, оскільки збитки визначаються у грошовій формі;
— настає не перед державою, а перед потерпілим;
— діє презумпція винності правопорушника, оскільки він повинен довести відсутність вини;
— можливою є відповідальність без вини;
— має дві форми — договірну, що настає за невиконання чи порушення умов договору та встановлюється як самим договором, так і законом, та позадоговірна, що настає лише за законом та за умови спричинення збитків особою, яка не була з потерпілим у договірних відносинах.
При цьому як покарання позадоговірна відповідальність передбачає обов’язок правопорушника відшкодувати упущені прибутки, майнові втрати, компенсувати витрати на відшкодування майна чи здоров’я. Договірна відповідальність полягає у обов’язку відшкодувати збитки та неустойку;
— захист порушених цивільних прав здійснюється загальними, господарськими, третейськими судами у межах особливого процесуального порядку;
— суб’єктами може бути як фізична, так і юридична особа;
— можливість добровільного відшкодування збитків у досудовому порядку;
— пов’язується не лише з прийняттям, а й виконанням судового рішення.
Таким чином, цивільно-правова відповідальність є засобом відновлення та компенсації договірних та позадоговірних зобов’язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні порушених прав.
Адміністративна відповідальність настає за скоєння адміністративних правопорушень. Через інститут адміністративної відповідальності реалізуються норми різноманітних галузей права — адміністративного, господарського, трудового, фінансового та ін. Це самостійний вид відповідальності, що характеризується наступними особливостями:
— досить широке коло суб’єктів, що притягаються до адміністративної відповідальності. Серед них суд, органи державного управління, державні комісії, інспекції, посадові особи;
— особливий порядок притягнення, що встановлює можливість одночасного застосування засобів забезпечення провадження у справі;
— суб’єктами відповідальності можуть бути як фізичні особи, що скоїли адміністративне правопорушення та досягли 16-річного віку, так і юридичні особи;
— адміністративна відповідальність не тягне судимості;
— настає за вчинення адміністративного порушення, що завдає шкоди порядку управління;
— засоби впливу поєднують матеріальний та моральний вплив. Основними видами адміністративних стягнень є штраф, оплатне вилучення чи конфіскація предметів, тимчасове позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт;
— визначені чіткі строки покладення адміністративних стягнень;
— можливість притягнення посадових осіб за невиконання чи неналежне виконання покладених обов’язків.
Таким чином, адміністративна відповідальність є засобом забезпечення та відновлення порядку управління шляхом покладення на винних фізичних, юридичних і посадових осіб покарання відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення та Статутів.
Відповідальність в трудовому праві. Трудове правопорушення можна визначити як винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків суб’єктами трудових правовідносин. Трудове правопорушення відрізняється від інших галузевих правопорушень суб’єктами та змістом.
Суб’єктом трудового правопорушення є працівник як суб’єкт трудових правовідносин. Трудова дієздатність, а відтак і здатність нести відповідальність за трудовим правом настає з 16 років, а учнів — з 14 років (ст. 188 КЗпП України).
Неправомірність діяння виявляється у невиконанні трудових обов’язків, що складають зміст трудової функції працівника, та порушенні норм трудового права (наприклад, поява на роботі працівника у нетверезому стані; вчинення ним прогулу тощо). Не слід вважати протиправним невиконання трудових обов’язків працівником, зумовлене станом його здоров’я чи внаслідок недостатньої кваліфікації.
Невиконання громадських доручень, моральних, етичних правил поведінки, не пов’язаних з виконанням трудової функції, не може бути підставою застосування юридичної відповідальності. Будь-які дії працівника, які відповідають законам чи іншим нормативно-правовим актам, є правомірними і не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу тощо).
Участь у страйку (за винятком незаконного) не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до юридичної відповідальності (ст. 27 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)».
За загальним правилом, порушення трудової дисципліни вважається таким за умови, якщо воно відбулося у робочий час. Потрібно мати на увазі, що для працівників з ненормованим робочим днем час після закінчення роботи вважається робочим.
Шкідливий наслідок як складовий елемент об’єктивної сторони трудового правопорушення виступає єдиним критерієм визначення виду юридичної відповідальності працівника. Якщо наслідком трудового правопорушення є порушення встановленого на підприємстві внутрішнього трудового розпорядку, має місце дисциплінарна відповідальність. Якщо шкідливі наслідки виражаються у завданні майнової шкоди іншій стороні трудового договору, — застосовуються заходи матеріальної відповідальності.
Таким чином, за наявності одного трудового правопорушення у системі трудового права можна виділити два самостійні види юридичної відповідальності: дисциплінарну та матеріальну. Вони відрізняються за правовим змістом, юридичними наслідками, процедурою застосування стягнень; але, як вже було відзначено, у обох випадках суб’єктом виступає працівник.
Виділяють такі відмінності дисциплінарної та матеріальної відповідальності:
1. На відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець можуть виступати суб’єктами такої відповідальності. Двосторонній характер матеріальної відповідальності вперше за трудовим правом обґрунтував П. Стависький.
2. Метою матеріальної відповідальності є відшкодування (компенсація) завданої шкоди, а дисциплінарної — забезпечення трудової дисципліни. Тому на відміну від дисциплінарної відповідальності працівник може бути притягнутий не за будь-яке винне протиправне невиконання трудової дисципліни, а лише за те, внаслідок якого була завдана майнова шкода роботодавцю.
3. Метою дисциплінарної відповідальності є покарання працівника, а відтак вона може бути замінена іншими заходами впливу. Доцільність її застосування визначається самим роботодавцем. Заходи матеріальної відповідальності є правовідновлюючими, а тому не можуть бути замінені якимись іншими заходами та згідно із законом особа, яка завдала шкоди, зобов’язана її відшкодувати.
4. Дисциплінарні стягнення застосовуються лише в порядку, передбаченому КЗпП, та вимагають наявності акта їх застосування з боку уповноважених органів. Обов’язок працівника чи роботодавця щодо відшкодування майнової шкоди може бути реалізований добровільно і без наявності такого акта.
За одне і те саме правопорушення може застосовуватись лише одне (абсолютно або альтернативно визначене) стягнення у рамках одного виду юридичної відповідальності. Однак, трудове законодавство не забороняє можливості одночасно застосовувати (акумулювати) різні види юридичної відповідальності, якщо їх підставою є трудове правопорушення. Так, наприклад, вчинення працівником розкрадання майна роботодавця, встановлене вироком суду, що набрав законної сили, може мати наслідком притягнення його до матеріальної, кримінальної та дисциплінарної відповідальності одночасно.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Дисциплінарна відповідальність в трудовому праві полягає у обов’язку працівника відповісти за вчинене ним порушення трудової дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права.
На підставі аналізу законодавства дисциплінарну відповідальність умовно можна поділити на два види: 1) загальну (санкції такої відповідальності застосовуються до всіх без винятку працівників); 2) спеціальну (застосовується на підставі окремих нормативно-правових актів: статутів, положень, законів і поширюється лише на визначене коло працівників).
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 147 КЗпП України. Вона є універсальною за характером та може застосовуватись до всіх працівників, які працюють за трудовим договором, незалежно від виду здійснюваної ними діяльності.
КЗпПвизначено два види дисциплінарних стягнень: догана та звільнення. Перелік дисциплінарних стягнень загального характеру є вичерпним.
Спеціальна дисциплінарна відповідальність передбачена спеціальним законодавством: законами, що визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (наприклад, «Про статус суддів», «Про державних службовців» тощо), або підзаконними актами (статутами та положеннями про дисципліну).
Спеціальна дисциплінарна відповідальність працівників відрізняється від загальної більш широким змістом трудового правопорушення та більш суворими заходами дисциплінарного стягнення чи впливу.
Матеріальна відповідальність у правовій літературі визначається як обов’язок кожної із сторін трудових правовідносин (працівника та роботодавця) відшкодувати шкоду, заподіяну іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку.
В основі матеріальної відповідальності лежить обов’язок працівника дбайливо ставитися до майна роботодавця та вжити заходів щодо запобігання шкоди, а також обов’язок самого роботодавця — створити умови, необхідні для нормальної роботи; забезпечити здорові та безпечні умови праці, а також впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки та санітарно-гігієнічні умови, які запобігають виробничому травматизмові й виникненню професійних захворювань працівників (ст. 153 КЗпП).
Матеріальна відповідальність працівника та матеріальна відповідальність роботодавця відрізняються між собою розміром відшкодованої шкоди, порядком відшкодування, характером правових норм, що їх регулюють. Так, обсяг матеріальної відповідальності працівника, за загальним правилом, визначається розміром завданої шкоди у межах середнього заробітку працівника (зобов’язання повного відшкодування виникає у випадках, прямо зазначених у КЗпП). Роботодавець відшкодовує завдану працівнику шкоду в повному обсязі незалежно від власного фінансово-економічного становища.
Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння скоєне ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки). Форма та вид вини впливають на вид матеріальної відповідальності працівника, а отже, на розмір та порядок відшкодування шкоди. За умисне заподіяння шкоди працівник завжди відповідає у повному розмірі завданої шкоди.
За загальним правилом, обов’язок доказування наявності умов для притягнення працівника до матеріальної відповідальності (вина працівника та факт шкоди) покладено на роботодавця. Виняток складають випадки, коли вина працівника резюмується, що буває тоді, коли укладено договір про повну матеріальну відповідальність, або ж коли майно передано йому за разовою довіреністю, тобто матеріально відповідальні працівники вважаються винними у заподіянні шкоди, поки самі не доведуть протилежне.
Роботодавець зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану працівникові при виконанні трудових обов’язків. Шкода, завдана роботодавцем працівнику, полягає у повній чи частковій втраті заробітної плати, яка зумовлена:
1) незаконним звільненням, переведенням, відстороненням працівника від виконання трудової функції;
2) порушенням роботодавцем законодавчо встановленої процедури розірвання трудового договору;
3) затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника;
4) недотриманням вимог законодавства про охорону праці, що призвело до трудового каліцтва або іншого ушкодження здоров’я працівника.
Трудове законодавство передбачає обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника. Так, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони, правовідносини матеріальної відповідальності не виникають.

86

Принципи законності
Єдність такого багато аспектного явища суспільно-політичного життя забезпечується за допомогою її принципів. Принципи законності — це система керівних положень та ідей, що визначають природу законності, її місце у суспільстві та у системі інших правових категорій. Ці ідеї обумовлені закономірностями суспільного розвитку, є засобом формування мотивів правомірної поведінки та переконання суб’єктів з приводу необхідності дотримання законів, вони відображають ставлення суспільства до нормативно-правових актів; опосередковано регулюють суспільні відносини, сприяють дотриманню та виконанню правових приписів всіма суб’єктами права; забезпечують єдину ідейну основу законності та єдність її природи; характеризують місце законності у системі правових категорій та призначення у системі регулювання суспільних відносин.
У юридичній літературі обґрунтовується наявність різного числа принципів законності. Найбільш важливими з них є наступні:
1. Принцип єдності законності полягає у забезпеченні єдності розуміння законів та підзаконних актів, одноманітного тлумачення та застосування нормативно-правових актів, встановлення рівних можливостей та відповідальності для всіх суб’єктів права. Цей принцип:
— забезпечує єдину націленість законності у сфері правотворчості та правореалізації у межах території держави;
— встановлює вимогу загальнодержавного розуміння змісту та ролі закону на всій території держави;
— забезпечує можливість врахування у нормативних документах особливостей певної територіальної одиниці держави, які можуть мати історичний, природний, кліматичний, етнокультурний характер;
— передбачає єдине розуміння і застосування законів на всій території держави;
— зумовлює єдність правового регулювання аналогічних суспільних відносин;
— виводить єдині критерії оцінки поведінки учасників суспільних відносин з точки зору її правомірності чи протиправності.
2. Принцип загальності законності забезпечує рівність всіх суб’єктів суспільних відносин перед законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:
— всі посадови особи держави зобов’язані дотримуватись закону незалежно від їх службового становища та місця у системі посадової діяльності;
— громадяни держави є рівними перед законом незалежно від їх соціального походження, національних, релігійних, расових чи статевих ознак;
— закон повинен виконуватись будь-яким суб’єктом, незалежно від наявності чи відсутності громадянства;
— рівна можливість користуватися матеріальними, політичними та культурними благами;
— неможливість існування виключень із загальних правил дотримання закону;
— рівна відповідальність суб’єктів суспільних відносин за порушення закону.
3. Верховенство закону виявляється у вищій юридичній силі закону у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами. Значення цього принципу виявляється у тому, що він:
— підкреслює значення закону як документу, прийнятого народом в результаті референдуму чи представницьким органом влади в результаті законотворчої діяльності;
— встановлює необхідність функціонування правового закону, що відображає ідеї справедливості та рівності суб’єктів;
— забезпечує відповідність системи підзаконних та індивідуальних актів закону;
— закріплює правило прийняття підзаконних актів на основі, на виконання та у відповідності із законом;
— закріплює важливе значення Конституції як Основного Закону держави;
— забезпечує чітку ієрархічну систему нормативно-правових актів, що покладається в основу їх підпорядкування та взаємодії;
— встановлює можливість скасування нормативного документа у випадку його невідповідності чи протирічності закону.
4. Принцип гарантованості прав та свобод громадян забезпечує конституційне їх закріплення і гарантування, відповідність міжнародно-правовим стандартам та можливість поновлення порушених прав. Саме цей принцип передбачає:
— закріплення прав та свобод громадян системою нормативно-правових актів;
— відповідність проголошених прав і свобод міжнародно-правовим стандартам;
— наявність універсального характеру прав і свобод, необхідних для цивілізованої життєдіяльності людини;
— створення засобів реалізації декларованих прав і свобод, що складають поняття механізму;
— закріплення конституційного обов’язку держави щодо захисту прав та свобод людини і громадянина;
— єдність прав та обов’язків суб’єктів, коли право одного є межею свободи іншого, а обов’язок визнається основною гарантією реалізації суб’єктивного права;
— неможливість використання прав і свобод громадян проти державного ладу та інтересів суспільства.
5. Взаємодія законності та доцільності полягає у можливості суб’єктів правових відносин приймати найбільш ефективні, доцільні рішення у межах правового поля, визначеного нормою права. Цей принцип випливає з цінності права в житті суспільства як засобу забезпечення порядку. Він:
— забезпечує можливість вибору із передбачених законом прав того варіанта поведінки, який найбільш повно задовольняє суб’єктивні інтереси;
— встановлює засоби правового впливу, забезпечує найдоцільніший шлях досягнення мети правового регулювання;
— забезпечує неможливість виправдання порушень закону доцільністю;
— створює умови для визначення відповідності законоположення змінам у суспільному житті чи вимогам суспільства;
— запроваджує правило, відповідно до якого положення закону, які скасовані чи не змінені у встановленому порядку, повинні виконуватись всіма суб’єктами без виключень.
6. Невыдворотність відповідальності як принцип законності полягає у тому, що кожне скоєне правопорушення повинно бути розкрито, а винні у його вчиненні повинні нести відповідальність, передбачену законом. Зміст цього принципу складають наступні положення:
— справедливість покарання, тобто його відповідність скоєному правопорушенню;
— неможливість призначення декількох покарань за скоєне правопорушення;
— неможливість застосування до правопорушника інших, ніж передбачені правом, засобів впливу, а також засобів, що принижують особистість та гідність людини;
— необхідність при призначенні покарання враховувати всі обставини справи, особистість правопорушника та фактори, що спричинили скоєння правопорушення;
— неможливість випадків звільнення правопорушника від відповідальності за будь-якими незаконними мотивами;
— визначення основною метою відповідальності перевиховання, а не покарання винного;
— можливість відповідальності лише за скоєне правопорушення. Ідеї чи переконання не є підставою відповідальності;
— індивідуалізація та адекватність покарання.
7. Взаємозв’язок законності та культури визначає взаємозалежність рівня законності від рівня загальної і правової культури громадян та посадових осіб. Вона виявляється у процесі підготовки законопроектів, їх реалізації, впливає на рівень правосвідомості суб’єктів та забезпечує усвідомлену потребу добровільного, свідомого виконання законоположень. В рівній мірі як законність слугує важливим засобом розвитку, зміцнення та охорони культурних цінностей і традицій, так і висока культура та освіченість людей є основною передумовою впровадження у життя вимог закону. Тому дотримання принципів законності залежить від рівня правової підготовки кадрів державного апарату та правового виховання населення.
Окрім зазначених, в юридичній літературі обґрунтовується можливість інших принципів законності. А саме: гарантованість законності системою дієвих засобів її забезпечення, реальність законності, що відображається у фактичному здійсненні законності у поведінці суб’єктів; непорушність законності як неможливість ухилення від виконання положень закону; примат міжнародного права зафіксовано конституційно як відповідність закону загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання спеціально-дозвільного та загально-дозвільного типів правового регулювання; взаємодія законності, справедливості та демократії передбачає наявність високоморального закону, що забезпечує участь народу в управлінні державними справами.
Реальність зазначених принципів гарантує їх функціонування як ефективного, справедливого та гуманного режиму суспільно-політичного життя.
87

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:
1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні право-порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;
2)припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на при-пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;
3)відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі-ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во-лодіння;
4)каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юри-дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.
Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:
— парламентські;
— президентські;
— судові;
    продолжение
–PAGE_BREAK–— прокурорські;
— адміністративні (управлінські);
— контрольні;
— муніципальні (місцеві).
2.2. Поняття правопорядку
Правопорядок — частина громадського порядку.
Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості со-ціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним юрмам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.
Отже, правопорядок — це частина системи суспільних від-носин, що врегульовані нормами права і перебувають під захис-том закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відно-син, то правопорядок є їх результатом [5, ст. 215].
Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе-ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль-таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.
Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основ-ними законами і тенденціями розвитку.
Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упо-рядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, без-системності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функ-ціонує економіка, досягається гармонія в «діях законодавчої, ви-конавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується віль-ний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку.
Держава об’єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.
Таким чином, правопорядок як державно-правове явище слу-жить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами грома-дянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.
Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.
87

Гарантії законності — це комплекс взаємопов’язаних об’єктивних умов та суб’єктивних факторів і спеціальних засобів, що забезпечують режим законності. Структурно гарантії законності класифікують на загальні та спеціальні.
Загальними є об’єктивні умови суспільного співжиття, у межах яких здійснюється правове регулювання та функціонує правова система. Вони визначають атмосферу функціонування та реалізації права, його ефективність і, як наслідок, визначають рівень законності. Вони ж створюють необхідні умови для розвитку і вдосконалення права, а отже, і для підвищення рівня законності.
Об’єктивний характер загальних гарантій та їх взаємозв’язок із функціонуванням суспільства надають можливість класифікувати гарантії за основними сферами його життєдіяльності. Саме вони і забезпечують різноманітні умови функціонування законності.
Економічні гарантії формуються у процесі функціонування економічної системи суспільства шляхом створення матеріальних умов реалізації правових приписів. Умовами, що забезпечують законність, є рівень розвинутості економічних відносин, стабільність діяльності суб’єктів господарювання, підвищення рівня економічного достатку населення, підвищення продуктивності праці, зростання обсягу виробництва, ефективна грошова система та економічна політика держави.
Політичні гарантії засновуються на сильній легітимній державній владі, що здатна ефективно здійснювати управлінські функції, у тому числі і правоохоронні. Це влада, що спирається на демократичні інститути, користується підтримкою населення та здатна забезпечити і гарантувати реалізацію прийнятих нею рішень. Легітимна демократична влада є запорукою стабільності суспільства, забезпечення суспільної злагоди і безпеки та ефективної боротьби з порушеннями закону.
Важливе значення серед політичних умов гарантування законності належить іншим суб’єктам політичних відносин, що є складовими політичної системи суспільства. Адже саме їх діяльність становить перешкоду авторитарного тиску недемократичної держави на суспільство, сприяє відображенню та врахуванню різноманітних інтересів суспільства, забезпечуючи їх компроміс та гарантує участь населення як у прийнятті, так і реалізації державно-владних рішень. А це, у свою чергу, гарантує усвідомлене ставлення до права та добровільне виконання його положень.
Ідеологічні умови формуються у процесі духовного розвитку суспільства. Правова ідеологія є важливим елементом суспільної і тому перебуває під впливом політичної, правової та загальної культури населення. Особливого значення має правова культура, що формує повагу до права та переконання у необхідності усвідомленого виконання його положень. Політична культурна забезпечує переконання у демократичності державної влади, у її суспільному та соціальному значенні, у можливості забезпечити та гарантувати суб’єктивні права. Формування необхідного рівня культури населення забезпечується шляхом правового виховання, прийняття зрозумілих та реальних для виконання правових приписів, правової пропаганди, патріотичної роботи, формування поваги до прав людини та відчуття відповідальності.
Соціальні гарантії передбачають наявність стабільного суспільства з високим рівнем життя та соціальної захищеності населення. Вони відображають суспільне значення людини, реальні можливості усвідомленого функціонування як суб’єкта суспільних відносин. Звичайно ж незахищеність населення, падіння життєвого рівня, зростання безробіття та вартості соціальних послуг свідчить про політичний авторитаризм держави і перешкоджає сприйняттю прийнятих нею рішень. Особливо значення цих гарантій підвищується у перехідний період розвитку держави, коли становлення нових державно-владних інститутів не забезпечує у повній мірі реалізацію загальносоціальних функцій держави. І тут важливо пам’ятати, що стабільна законність можлива лише за умови соціальної стабільності і впевненості населення не лише у завтрашньому дні, а й в гарантованості наданих прав і свобод.
Загально правові гарантії виокремлюються не всіма авторами. Однак вони мають право на існування, оскільки визнають вплив на законність загального стану права та законодавства. Розвинута система законодавства, що засновується на єдиних принципах, правилах законодавчої техніки, підтверджена дієвим механізмом реалізації, відповідає об’єктивним умовам розвитку суспільства і його потребам, обумовлює стан та дієвість законності.
Спеціальні умови забезпечення законності визначаються як сукупність юридичних та організаційних засобів, створених спеціально для забезпечення законності.
Більшість авторів виділяють серед спеціальних гарантій законності юридичні та організаційні засоби.
Юридичні гарантії являють собою обумовлену рівнем розвитку суспільства систему засобів, що закріплені у чинному законодавстві, мають юридичний характер і націлені безпосередньо на забезпечення законності.
Вони включають:
— конституційне закріплення принципу законності та засобів по його забезпеченню;
— вдосконалення чинного законодавства;
— засоби вияву порушень законності;
— засоби запобігання правопорушенням;
— ефективні засоби юридичної відповідальності та захисту прав та свобод суб’єктів;
— якісну роботу правоохоронних органів, а також органів судового захисту;
— засоби контролю та нагляду за реалізацією нормативно-правових актів;
— засоби профілактики порушення законності;
— розвинуту правосвідомість та правову культуру населення та суспільства в цілому.
Особливістю цих гарантій є те, що вони спеціально створюються для забезпечення і охорони законності та завжди отримують правове закріплення. Вони розробляються, охороняються і гарантуються державою.
Організаційні гарантії базуються на створенні оптимальної структури державного апарату, реалізації принципу розподілу влади та організації роботи спеціальних органів. Система організаційних гарантій теж отримує нормативне закріплення, однак її своєрідність виявляється у поширеності на діяльність спеціальних державних структур. До цих гарантій належать:
— чітка визначеність та нормативна фіксація повноважень державних органів;
— функціональне розмежування діяльності владних структур;
— конституційне закріплення принципів організації державного апарату;
— незалежність юрисдикційних органів та підкореність їх закону;
— створення необхідних умов для роботи правоохоронних органів;
— добір та розстановка державних кадрів;
— наявність органів, що здійснюють контроль та нагляд за законністю;
— наявність системи стримань і противаг у діяльності державних органів владного характеру.
Нами визначені основні спеціальні гарантії законності. Однак, у сучасній літературі обґрунтовується можливість виокремлення і інших гарантій цього виду. Наприклад, проф. О. Шатуров особливу роль серед юридичних гарантій відводить процесуальним, що забезпечують форму життя матеріального права, та судовим, що забезпечують розгляд та вирішення справ з метою зміцнення законності. Проф. М. Вітрук класифікує гарантії за функціональним призначенням на засоби забезпечення та охорони законності, а проф. Л. Морозова обґрунтовує самостійне значення засобів, що забезпечують контроль за законністю, позовне провадження, судовий контроль за законністю правових актів та конституційний контроль, що забезпечує зміцнення законності. О. Лісюткін у межах спеціальних гарантій законності виділяє правові, що мають загальний характер і передбачені чинним законодавством, та договірні, що обумовлені нормативними актами, які регулюють сферу договірних відносин, поширюючи дію на учасників цих відносин.
Гарантіями законності, на думку Л. Явича, є внутрішні переконання суб’єктів, що охоплюються категорією моральності. Саме вони і є фундаментом, що забезпечує законність. Проф. О. Скакун виділяє систему гарантій за цілями (припиняючі, відновлюючі, каральні) та за суб’єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, контрольні, муніципальні). Проф. В. Копєйчиков вважав, що важливою гарантією зміцнення законності є правова активність громадян, яка, з одного боку, виявляється у активному здійсненні належних прав та обов’язків а, з іншого — у непримиренному ставленні до будь-яких порушень приписів нормативно-правових актів.
Гарантіями законності є певні суб’єктивні фактори як умови, що залежать від діяльності різноманітних суб’єктів. Безпосередній вплив на рівень законності спричиняють:
— пануючі в юридичній науці науково-теоретичні концепції;
— вплив гуманістичних ідей на розвиток сучасної юриспруденції;
— діяльність парламентарів, зумовлена демократичними традиціями та встановленням інтересів народу чи політичними традиціями, що зумовлюють пріоритет партійних інтересів над загальнолюдськими;
— формування тенденцій та концепцій розвитку правової сфери суспільства з врахуванням об’єктивних потреб та умов;
— ефективна діяльність політичного керівництва держави;
— вірний вибір пріоритетів у процесі прийняття важливих рішень;
— вміння відповідних органів зміцнювати законність правовими методами;
— бажання населення знати право та вміння застосовувати його положення на практиці;
— значний рівень правової культури та правосвідомості всіх суб’єктів суспільних відносин.
Таким чином законність як складне багатоаспектне суспільно-політичне явище повинна гарантуватись системою умов, що відображають рівень розвитку суспільства та його готовність до свідомого і активного сприйняття правових норм.
88
Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе-ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль-таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.
Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основ-ними законами і тенденціями розвитку.
Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упо-рядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, без-системності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функ-ціонує економіка, досягається гармонія в «діях законодавчої, ви-конавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується     продолжение
–PAGE_BREAK–віль-ний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку.
Держава об’єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.
Таким чином, правопорядок як державно-правове явище слу-жить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами грома-дянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.
Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.
Основні ознаки правопорядку.
1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;
2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;
3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;
4) створює сприятливі умови для здіснення суб’єктивних прав;
5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;
6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;
7) встановлює сувору громадську дисципліну;
8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і при-ватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;
9) створює умови для організованості громадянського суспі-льства і режим сприяння індивідуальній свободі;
10) забезпечується всіма державними заходами, аж до при-мусу.
Зміст правопорядку — це система правових і неправових еле-ментів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встанов-ленню і підтримці правомірної поведінки суб’єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей пра-вового регулювання.
Розрізняють зміст правопорядку:
1) матеріальний — система реальних (економічних, політич-них, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх уча-сників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об’єктив-ної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв’язку з економікою, політикою, культурою [8, ст. 208];
2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов’язків, відповідальності громадян, тобто результат вста-новлення законності, впорядкованості та врегульованості пра-вових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю дер-жави.
Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ сис-теми громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, пра-вопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульова-них нормами відповідних галузей права. У структурному відно-шенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.
89

Правосвідомість: поняття і роль у суспільному житті
Процеси виникнення, розвитку і функціонування права безпосередньо пов’язані із свідомою діяльністю суб’єктів суспільних відносин. У науці розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну, етичну, релігійну та правову. Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості суспільства в цілому від міфологічної свідомості до логічної, а від логічної — до правової та підвищенням ролі права у процесі регулювання суспільних відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала примітивна правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і накопиченням правових знань, їх якісною зміною відбуваються зміни у його структурі: перехід від емпіричного до теоретичного рівня праворозуміння. З іншого боку, виникнення і розвиток правосвідомості проходить декілька етапів: знання права — ставлення до права — здійснення правової поведінки. Відповідно і зміст правосвідомості складається з декількох взаємопов’язаних компонентів: знання про існуюче право, оцінка права, модель відповідної правової поведінки.
З’ясування змісту норм права — суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, допомогає особі зіставити ці знання з існуючою практикою, накопичити правові знання, виробити власну правову позицію. Весь цей процес опосередковується свідомістю особи і, в кінцевому результаті, формує його правосвідомість.
Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості тісно пов’язана з її іншими формами, що є об’єктивним і закономірним процесом. Політична свідомість як сукупність поглядів на взаємовідносини між різними суб’єктами політичних відносин на зміст, методи і форми діяльності органів державної влади та посадових осіб, слугує одним із джерел формування правосвідомості. Зв’язок останньої з моральною свідомістю можна прослідкувати на прикладі формування змісту таких понять як правомірність, протиправність, законність, правопорядок тощо, які базуються на загальновідомих і прийнятих категоріях «добра» і «зла», їх співвідношенні. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тому в процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує у єдиній системі суспільної свідомості, у тому числі й з політичною, моральною.
Поняття, зміст, структура правосвідомості є предметом дослідження загальної теорії держави і права. Цим проблемам, у ході власних досліджень, значну увагу приділяли відомі теоретики права Л. Петражицький, М. Рейснер, І. Фарбер, О. Лукашова, Е. Назаренко та інші. Відповідно, з одного боку, під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень, почуттів, які відображають ставлення суспільства до права, його структури, механізму правового регулювання суспільних відносин. З іншого боку, правосвідомість можна розглядати як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів на закріплення навичок їх правової позитивної поведінки. Об’єктивним є взаємозв’язок права і правосвідомості. Право і правосвідомість не створюють один одного. Вони формуються в об’єктивних умовах і взаємодіють. Право впливає на правосвідомість, складає уявлення членів суспільства про їх права і обов’язки, про належний правопорядок і, навпаки, правосвідомість впливає на право, визначає практику правозастосування в інтересах політичних сил, що перебувають біля влади, обумовлює нормотворчу діяльність держави. І навпаки, правосвідомість впливає на чинне право, обумовлюючи характер правореалізації, нормотворчої діяльності, механізм правового регулювання.
Виконання суб’єктами суспільних відносин приписів правових норм, ефективність правореалізаційної діяльності залежить від розуміння ними змісту цих приписів. Видання правових актів, з одного боку, і їх втілення на практиці, з іншого, свідчить про існування режиму законності, встановлення і зміцнення якого є одним із проявів правосвідомості. Крім того, правосвідомість суб’єктів права визначає сутність і принципи системи законодавства, шляхи його реалізації, визначає правові методи і форми вирішення соціально-економічних завдань на певних етапах розвитку держави. Таким чином, свідомість є психічним відображенням дійсності, відповідно правосвідомість — правової дійсності, дозволяє суб’єктам впливати на соціальну дійсність.
На процес формування правосвідомості впливає багато факторів, серед яких умови життя, соціальне становище, духовна культура суспільства, у тому числі й правова, стан правовиховної роботи, інтелектуальні можливості особи.
Визначають наступні шляхи формування правосвідомості: залучення широких верств населення до правотворчої діяльності шляхом розвитку інститутів прямої (безпосередньої) демократії та представницької демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань), що має на меті усвідомлення ними змісту правових актів, причин їх прийняття та відповідної реалізації; правова пропаганда; правильне застосування правових норм органами державної влади, державними підприємствами та установами (забезпеченням даної умови є чітка і ефективна діяльність працівників органів внутрішніх справ, прокуратури, підвищення рівня їх правової культури); охорона конституційних прав і свобод громадян уповноваженими органами державної влади.
Структура правосвідомості
Дослідження поняття і змісту правосвідомості передбачає визначення її структури, яка складається з двох елементів: правової ідеології і правової психології.
Правова ідеологія — це сукупність правових поглядів, заснованих на певному соціальному досвіді і наукових знаннях. Існування правової ідеології обумовлюється свідомим ставленням до права, а як систематизований обґрунтований вираз потреб населення, вона пов’язана з пізнанням правових цінностей, їх перетворенням у систему нормативного регулювання поведінки людей в суспільстві. Відповідно джерелом виникнення правових ідей, поглядів є об’єктивно існуючі соціально-економічні, політичні відносини в суспільстві, юридична практика. Основним завданням правової ідеології є формування правової свідомості, правової культури окремих суб’єктів і суспільства в цілому, підвищення рівня їх правових знань.
Правова психологія, як елемент правосвідомості відображає правові почуття, настрої, думки, навички і традиції, відіграє важливу роль у формуванні і реалізації права, може бути його стимулятором або гальмом. На думку М. Абдулаєва та С. Комарова правова психологія складається з наступних елементів: суспільного інтересу, мотивів діяльності певних соціальних груп, психологічного укладу (традицій, навичок, переконань тощо), уявлень про право; почуттів, емоцій, настроїв, пов’язаних з правом; способів формування уявлень.
Зв’язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом для формування правових норм, оскільки, на відміну від правової психології, є більш мобільною: швидко реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях та поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.
Право, відносини, які опосередковуються ним, — це відносини, функціонування яких повністю пов’язане з волею і свідомістю людей. Без правосвідомості не можливе ні створення правових норм, ні реалізація права.
Крім елементів, у структурі правосвідомості виділяють рівні, які залежать від ступеня знання права та глибини відображення правової дійсності. Звичайний рівень — виникає під впливом конкретних життєвих обставин, особистого правового досвіду та отриманої освіти, характеризує ставлення особи до права на побутовому рівні. Наприклад, переконання у тому, що довічне ув’язнення вбивці — єдиний спосіб боротьби з такими злочинцями і злочинами.
Професійний рівень — характеризує ставлення до права юристів-практиків, державних службовців тощо, тобто осіб, які мають спеціальну освіту, поглиблені і формалізовані знання принципів та норм права, вміння їх застосовувати у практичній діяльності у різних сферах суспільних відносин: господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній тощо. Професійна правосвідомість відрізняється від звичайної за обсягом і глибиною правових знань, а від наукової — вмінням їх застосовувати.
Науковий рівень формується в результаті спеціальних науково-дослідних робіт на основі теоретичного узагальнення державно-правових знань у правознавців, які займаються науковими дослідженнями у галузі державотворення, дії правової системи і прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості і підґрунтям правореалізаційної практики.
За суб’єктами правосвідомість можна поділити на види:
— індивідуальна — правосвідомість окремої особи, формується під впливом засобів масової інформації, шляхом усвідомлення суспільного досвіду; визначається правовими суспільними відносинами, системою чинного права, з одного боку, а, з іншого — правовою культурою суспільства;
— групова — правосвдомість певних соціальних груп, формується навколо певної ідеї, окремого правового акта тощо (правосвідомість суспільної групи, громадської організації, партії тощо), по суті є узагальненою характеристикою правосвідомості окремих індивідів;
— суспільна — правосвідомість, притаманна більшості членів суспільства, що є носіями національної правової культури, відображає суспільну мету і завдання правового регулювання; знаходить прояв у ході проведення загальних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму або загальнонаціонального опитування.
Взаємозв’язок даних видів правосвідомості полягає у тому, що суспільна правосвідомість складається із правосвідомості окремих осіб. З іншого боку, правосвідомість особи, індивіда формується під впливом суспільної правосвідомості, оточуючого середовища, у тому числі й правового, юридичної практики. Отримані у результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості.
Отже, правосвідомість — це форма суспільної свідомості, змістом якої є сукупність понять, ідей і принципів про сутність права та всіх пов’язаних з ним явищ.
98

Романо-германськаправова сім’я
До неї компаративісти відносять правові системи, які з’явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім’єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.
Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням — (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і     продолжение
–PAGE_BREAK–