ЗМІСТ
ВСТУП
1. Історико-культурнатеорія особистості
2. Генезис морального«Я»
ВИСНОВКИ
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Як, коли і у зв’язку з чим виникає особа і індивідуальна самосвідомість?Залежно від прийнятих критеріїв учені називають самі різні місця і дати«народження особи»: у античній Греції; разом з християнством; уєвропейському середньовіччі; в епоху відродження; у епоху романтизму і так даліПроте історія поняття або терміну «особа» не збігається з історієюпроцесу становлення людської індивідуальності. Крім того, як підкреслювавВ.І.Ленін, «абстрактне міркування про те, в якій залежності коштуєрозвиток (і добробут) індивідуальності від диференціації суспільства, — абсолютно ненауково, тому що не можна встановити жодного співвідношення,придатного для всякої форми пристрою суспільства. Само поняття „диференціація“,»різнорідності” і тому подібне набуває абсолютно різного значення,дивлячись по тому, до якої саме соціальної обстановки застосувати його”.
Окремі елементиіндивідуальної самосвідомості історично складалися поступово, і їх діалектикаскладає стержень всієї соціальної історії «Я», але, чим глибше вминуле, тим скудніше джерела цієї історії і проблематичніше їх інтерпретація.По образному вираженню І.С. Кона, “інтерпретатор стоїть як товмач іперекладач у присутності автора і свого сучасника, в ситуації людськогоспілкування з тим і іншим.
1. Історико-культурна теорія особистості
Вивчаючи еволюцію образу людини в культурі, історична психологіязвертається до таких джерел, як міф, казка, героїчний епос, лірика. В центріміфу коштує не подія з життя окремих людей, а колективна доля. Навпаки,героїчний епос підкреслено виділяє героя з колективу, хоча індивідуалізаціяобмежується подієвою стороною справи, не поширюючись на психіку, «яка уепічних героїв абсолютно однорідна і дуже проста».
Але яке співвідношення стадіально-історичних закономірностейіндивідуалізації людини і жанрових закономірностей художньої творчості? Чомуіндивідуальне самовідчуття виражене в ліриці сильніше, ніж в епосі? Чи тому, щолірика — продукт зрілішого суспільства або індивідуальність в будь-якихісторичних умовах розкривається перш за все через опис емоційних переживань(самопочуття передує самосвідомості), привілейованим засобом вираження яких єлірика?
Для історичної психології особи особливо важливі такі літературні жанри,як біографія і автобіографія. Але характер і способи будь-яких життєписівбезпосередньо обумовлені функціональними завданнями твору. Наскальні написи, вяких вавілонські царі увіковічували свої діяння, староєгипетські надгробки,ліричні вірші, дружнє листування, сповіді і автобіографічна проза переслідуютьрізні цілі, їх не можна збудувати в єдиний генетичний ряд. Мова, звернена донащадків, сповідь перед богом, розкриття душі другу і внутрішній діалог з самимсобою функціонально різні явища.
Поява портрета явна ознака пробудження інтересу до людськоїіндивідуальності. Але деякі релігії (скажімо, іслам) забороняють змальовуватилюдину. Чи означає це, що там, де їх сповідають, немає особи? Різні і самі типипортрета: портрет може підкреслювати соціально-типові властивості змальовуваноїособи, його соціальний статус і приписувані його сану доброчесності або йогоособливість, неповторність; розкривати внутрішній світ або фіксувативластивості зовнішності; бути таким, що прославляє або викривальним. Що ж доавтопортретів, то їх пишуть лише художники.
«Чим далі назад вирушаємо ми в глиб історії, — писав К.Маркс, — тимбільшою мірою індивід, а, отже, і виробляючий індивід, виступає несамостійним,таким, що належить до обширнішого цілого…». Індивідуалізація, зростанняіндивідуальної варіативної психіки і поведінки є об’єктивною філогенетичноютенденцією. В ході біологічної еволюції зростає значення індивіда і його впливна розвиток вигляду. Це виявляється в подовженні періоду індивідуальногоіснування, протягом якого відбувається накопичення індивідуального досвіду(період дитинства, навчання і так далі), і збільшенні морфологічної,фізіологічної і психічної варіативної усередині вигляду. Чим вище рівеньорганізації живої істоти, чим складніше його життєдіяльність, тим важливіше длянього благоприобретенный досвід і тим сильніше розрізняються особини одного ітого ж вигляду.
У людини індивідуально-природні відмінності доповнюються відмінностямисоціальними, обумовленими суспільним розподілом праці і диференціацієюсоціальних функцій, а на певному етапі суспільного розвитку — також івідмінностями індивідуально-особовими. Усвідомлення значущості, соціальній іособистій цінності індивідуальних відмінностей і пов’язану з цим автономізаціюіндивідів назвемо персоналізацією. Якщо користуватися абстрактними термінами,людина виступає спочатку як особина, «випадковий індивід» (Маркс),потім — як соціальний індивід, персоніфікація певної соціальної спільності,групи («становий індивід» або “індивід класу”) і, нарешті,як особа. Кожною з цих іпостасей відповідає певний тип самосвідомості.
Оскільки саморегуляція — необхідна передумова всякої доцільноїдіяльності, певна міра самосвідомості властива вже тваринним. Передісторіясамосвідомості починається з несвідомого відчуття ідентичності, завдяки якомуорганізм безпомилково «взнає» свої і відторгає чужі клітки. Вищітварини легко засвоюють власні імена, а шимпанзе, виучені мові глухонімих,можуть навіть «говорити» про себе в першій особі, використовуючи знак«я», і в якійсь мірі описувати свої емоційні стани. Хоча це — результат навчання, багато учених вважають, що можна говорити про наявність вприматів зачатків або елементів самосвідомості.
У історико-психологічних дослідженнях генезису «самозвеличання»чітко просліджуються можливі три лінії розвитку: 1) консолідація єдності істабільності категоріального «Я»; 2) виділення індивіда з общини; 3)становлення розуміння індивідуальності як цінності. Проте ці процеси далеко неоднозначні.
Найбільш загальна властивість архаїчної свідомості в порівнянні зсучасною — його дифузність. «Людина ще не виділяла себе виразно знавколишнього природного світу і переносив на природні об’єкти свої власнівластивості… Дифузність первісного мислення виявилася і в невиразномурозділенні суб’єкта і об’єкту, матеріального і ідеального (тобто предмету ізнаку, речі і слова, істоти і його імені), речі і її атрибутів, одиничного імножинного, статичного і динамічного, просторових і тимчасових стосунків».
Незібраність, текучість, множинність «Я» первісної людиниодностайно підтверджують религиоведы і етнографи. Французькийетнолог Л.В.Тома визначає цього типа особи як «зв’язний плюралізм»,що характеризується множинністю складових її елементів (тіло, двійник, декількарізних душ, імен і так далі), кожен з яких відносно автономний, а деякі навітьвважаються зовнішніми, локалізованими зовні «Я» (перевтіленняпредків, залучення до буття іншого шляхом символічного породнения і так далі).«Африканська особа», на думку Тома, включає цілу систему специфічнихстосунків, що пов’язують її з космосом, предками, іншими людьми і речами. Цейплюралізм є одночасно структурним і диахроническим: кожен новий етап життєвогоциклу передбачає радикальне переродження індивіда, відмирання одних і появаінших елементів «Я» [8].
Плюралістична концепція «самозвеличання» типова для всіхнародів тропічної Африки. Діола (Сенегал) вважають, що людина складається зтіла, душі і думки. Згідно віруванням йоруба (Нігерія) людина складається з«ара» (тіло), «эми» (дихання життя), «оджиджи»(двійник), «кричи» (розум, що поміщається в голові),«вікон» (воля, що знаходиться в серці) і декількох вторинних сил, щорозміщуються в різних частинах тіла. Само (Буркина-Фассо) виділяють в структурілюдини дев’ять елементів, які не лише автономні, але мають різні витоки: тілодитя отримує від матері, кров — від батька і тому подібне Не лише життя, але ісмерть мислиться як щось множинне: різні компоненты «самозвеличання»як би «розбрідаються» в різні боки. Згідно віруванням бамбара (Малі)душу («ні») і двійник («дьа») постійно перебувають вплемені. Після похоронів людини його не зберігається в особливому святилищі, а«дьа» повертається у водирічки. При черговому народженні «ні» і «дьа» вселяються в новонародженого,тому окрім родинного імені батька дитя отримує ім’я того предка, якому вінзобов’язаний своїми «ні» і «дьа».
Кажучи про генезис займенникових слів, ми вже звертали увагу на їхетимологічний зв’язок із словами, що позначають тіло або душу. «Душа»- не лише прообраз, але часто лише інше найменування«самозвеличання». У первісній свідомості душа, що розуміється якжиттєва сила, або як гомункулус (маленька людина), що сидить усерединііндивіда, або як його віддзеркалення, тінь, завжди так чи інакше пов’язана зтілом. Різні народи відводять душі різне місцеперебування.
З тією ж проблемою ми стикаємося при вивченні особистих імен. У чистограматичному аспекті всі власні імена суть позначення предметів і одночаснозасоби комунікації. Проте особисті імена мають специфіку. Ім’я (з великої букви)відрізняє свого носія від всіх останніх людей, особливо в його власнійсамосвідомості. Власні імена першими засвоюються дитям і останніми втрачаютьсяпри деяких розладах мови. В той же час імена функціонують як певні соціальнізнаки, вказуючі походження, сімейний стан, соціальний статус і багато іншихякостей своїх носіїв. Хоча ці функції здаються протилежними, вони лишевідображають подвійність поняття эго — ідентичності, в якому соціальнівластивості нерозривно переплітаються з індивідуальними.
У неписьменних народів особисті імена були родовим, племінним абородинним надбанням, їх розподіл складав прерогативу общини і регулювавсястрогим ритуалом, а самі вони, як правило, позначали конкретні стосунки свогоносія до інших членів общини, рід його занять, місце проживання і так далі Втой же час ім’я наділялося особливою магічною силою і розглядалося як складовачастина особи. Магічне значення імені спонукало приховувати його або матидекілька імен. Багато релігій забороняють називати вголос імена божеств абоволодарів, що обожнюють. Єгиптяни уникали вживати ім’я фараона, японцям неповинно називати ім’я імператора. Особисті імена незрідка ховаються, абиобдурити ворогів або злих духів. Про людей вважають за краще говорити описово:«той, про кого ти запитуєш», «син такого-то». У багатьохдревніх суспільствах люди підлеглого соціального статусу — раби, жінки,маленькі діти — не мали особистих імен; їх позначали по імені власника абочерез родинні стосунки — дружина або мати такого те. Відсутність імені означаласоціальне безправ’я і відмову в праві на індивідуальність.
Ототожнення імені і іменованої індивідуальності характерний не лише дляархаїчної психіки. Особисте ім’я як би підтверджує і затверджує гідністьіндивідуальності. Недаремно на каторзі ім’я людини замінювалося номером, тимсамим він як би позбавлявся індивідуальності.
2. Генезис морального «Я»
Як же складається і функціонує система етичного саморегулювання особи, їїморальне «Я»?
Це питання, однаково важливий для психологів і етиків, розпадається на три проблеми: які основні стадії формування і розвиткуморального «Я»? Як співвідносяться в нім знання, відчуття іповедінка? Чи є моральна свідомість субстанціальне єдиним або парціальним,залежним від особливостей ситуації дії і її інтерпретації суб’єктом?
У філософській і психологічній літературі давно вже загальноприйнятевиділення трьох головних рівнів розвитку моральної свідомості індивіда:доморальный рівень, коли дитя керується своїми егоїстичними спонуками; рівеньконвенціональної моралі, для якого характерна орієнтація на задані ззовні нормиі вимоги; нарешті, рівень автономної моралі, для якої характерна орієнтація настійку внутрішню систему принципів. Загалом ці рівні моральної свідомостізбігаються з культурологічною типологією страху, сорому і совісті. На«доморальном» рівні «правильна» поведінка забезпечуєтьсястрахом можливого покарання і чеканням заохочення, на рівні«конвенціональної моралі» — потребою в схваленні з боку значимихінших і соромом перед їх засудженням, «автономна мораль»забезпечується совістю і відчуттям провини. Хоча загальна лінія освоєннялюдиною моральних норм, перетворення їх в «своїх» досить детальнопрослідила у вітчизняній психології (праці Л.І.Божовіч, Е.І.Кульчицкой,В.С.Мухиной, Е.В.Субботського, С.Г.Якобсон і інших), співвідношенняповедінкових, емоційних і пізнавальних аспектів цього процесу і тим більшеспіввідношення стадій морального розвитку з певним віком залишаєтьсяпроблематичним.
Найбільш загальна теорія морального розвитку особи, що охоплює всю їїжиттєву дорогу і що піддається широкій експериментальній перевірці в багатьохкраїнах, належить американському психологові Л.Колбергу Розвиваючи висунутуЖ.Піаже і підтриману ідею Л.С.Виготським, що еволюція моральної свідомостідитяти йде паралельно його розумовому розвитку, Колберг виділяє в цьому процесідекілька фаз, кожна з яких відповідає певному рівню моральної свідомості.«Доморальному рівню» відповідають стадії:
— коли дитя слухається, аби уникнути покарання, і
— коли дитя керується егоїстичними міркуваннями взаємної вигоди(слухняність в обмін на здобуття якихось конкретних благ і заохочень).«Конвенціональній моралі» відповідають стадії:
— коли дитя рухоме бажанням схвалення з боку «значимих інших» ісоромом перед їх засудженням і
— установка на підтримку певного порядку і фіксованих правил (добре те,що відповідає правилам).
«Автономна мораль» переносить моральне рішення всередину особи.Вона відкривається стадією 5А, коли підліток усвідомлює відносність і умовністьетичних правил і вимагає їх логічного обгрунтування, убачаючи таке в принципікорисності. На стадії 5В релятивізм змінявсявизнанням існування деякого вищого закону, відповідного інтересам більшості.Лише після цього (стадія 6) формуються стійкі моральні принципи, дотримання якихзабезпечується власною совістю, безвідносно до зовнішніх обставин і розсудливихміркувань. У останніх роботах Колберг ставить питання про існування ще вищоїстадії — 7, коли моральні цінності виводяться із загальніших філософськихпостулатів. Проте цієї стадії досягають, як він вважає, небагато. Досягненняіндивідом певного рівня інтелектуального розвитку Колберг вважає необхідним,але не достатньою передумовою відповідного рівня моральної свідомості, апослідовність всіх фаз розвитку універсальною.
Емпірична перевірка теорії Колберга полягала в тому, що випробовуванимрізного віку пропонувалася серія гіпотетичних моральних ситуацій різної мірискладності. Наприклад, така. «Жінка вмирає від раки. Існують нові ліки,які можуть врятувати їй життя, але аптекар вимагає за нього 2 тисячі доларів — в 10 разів більше, ніж воно стоїть. Муж хворого намагається позичити гроші удрузів, але йому удається зібрати лише половину необхідної суми. Він зновупросить аптекаря понизити ціну або відпустити ліки у борг. Той відмовляється.Тоді муж у відчаї зламує аптеку і викрадає ліки. Чи мав він право такпоступити? Чому?» Відповіді оцінювалися не стільки по тому, яквипробовуваний вирішує запропоновану дилему, скільки по характеру йогоаргументів, різносторонності міркувань і так далі Способи рішення зіставлялисяз віком і інтелектом випробовуваних. Окрім серії порівняльно-вікових дослідженьбуло проведено також 15-річне лонгитюдное дослідження, що просліджує моральнийрозвиток 50 американських хлопчиків від 10-15 до 25-30 років, і більшобмежений, 6-річний лонгитюд в Туреччині.
Результати цієї роботи загалом підтверджують наявність стійкогозакономірного зв’язку між рівнем моральної свідомості індивіда, з одного боку,і його віком і інтелектом — з іншою. Число дітей, що знаходяться на«аморальному» рівні, з віком різко зменшується. Для підліткового вікутипові орієнтація на думку значимих інших або на дотримання формальних правил(«конвенціональна мораль»). У юності починається поступовий перехіддо «автономної моралі», проте він сильно відстає від розвиткуабстрактного мислення: понад 60% обстежених хлопців Колбергом старше 16 роківвже опанували логіку формальних операцій, але лише 10% з них досягли розумінняморалі як системи взаємообумовлених правил або мають систему моральнихпринципів, що склалася.
Експериментальними дослідженнями встановлено, що міра зрілості моральнихдумок дитяти співвідноситься з його поведінкою у ряді гіпотетичних конфліктнихситуацій, коли він повинен вирішувати, чи буде він обманювати, заподіювати більіншому, відстоювати свої права і так далі Люди з вищим рівнем моральноїсвідомості менш інших схильні до конформної поведінки. На вищих стадіяхрозвитку моральної свідомості його зв’язок з поведінкою особи тісніший, ніж нанизьких, а попереднє обговорення моральної проблеми позитивно впливає на вибірвчинку. Прямий зв’язок між зрілістю моральних думок, висловлених приобговоренні якої-небудь проблеми, і реальною поведінкою молоді підтверджуютьрадянські дослідження етичного виховання і самовиховання. Юнацькі спори ідиспути по питаннях моралі не лише передують, але багато в чому і зумовлюютьспосіб дозволу реальних життєвих проблем. Звідси величезне значення етичноїосвіти і пропаганди етичних знань серед молоді. Але когнітивні передумовиморального розвитку не можна розглядати ізольовано від загального процесустановлення особи і її життєвого світу. Тому, оцінюючи експериментальні даніпро взаємозв’язок морального і інтелектуального розвитку особи, не можна невраховувати перш за все конкретні соціальні умови, в яких протікає цейрозвиток, а також особливості ситуації, то, наскільки зрозуміла суб’єктовівиникла моральна дилема і який особовий сенс має для нього передбачуванийвибір; нарешті, його особові особливості і попередній етичний досвід.
В світлі цього очевидна методологічна обмеженість когнітивно-генетичноїмоделі Колберга. Аби застосувати якесь правило навіть в чисто пізнавальнихпроцесах, потрібно не лише опанувати відповідні розумові операції, але і зумітиправильно оцінити що підлягає рішенню завдання, визначити її як завдання самена це правило.
Особливо важливі соціально-особові чинники при вирішенні моральнихзавдань, які завжди співвідносяться з якоюсь системою цінностей. Метод Колбергав цьому відношенні вельми уразливий. Так, багато запропонованих їм длявирішення гіпотетичні дилеми (наприклад, правомірність або неправомірністьвикрадання ліків) мають сенс лише в рамках певних буржуазних вистав (в даномувипадку — про порівняльну цінність людського життя і власності). Радянськіпідлітки, що живуть в інших соціальних умовах і виховані в гуманістичному дусі,просто не зрозуміли б даної дилеми. Та і моральні дилеми, що реально хвилюютьпідлітків, частенько не збігаються з тими, які пропонує їм вирішуватиекспериментатор. Нарешті, необхідно розрізняти здатність людини взнаватиморальну проблему і самостійно вирішувати або ставити її.
Різні рівні моральної свідомості можуть виражати не лише стадії розвитку,але і різних особових типів. Наприклад, етичний формалізм, установка навідділення моральних норм від конкретних умов їх реалізації і на безумовнедотримання правил, які б не були наслідки цього, — не лише певна стадіяморального розвитку, але і специфічний тип життєвої орієнтації, зв’язаної зпевним стилем мислення і соціальної поведінки.
Вирішення етичної дилеми завжди пов’язане з якоюсь життєвою ситуацією.Одна і та ж людина може по-різному вирішувати одну і ту ж моральну дилему,залежно від того, наскільки близько вона його зачіпає. Канадський психологЧ.Льовайн пропонував групі студентів вирішити вже згадану колберговську дилему,сформулювавши її в трьох варіантах. У першому випадку ліки наважувався вкрастисторонній для випробовуваного людина (як було в дослідах Колберга), в другому — його найближчий друг, а в третьому — мати. Рівень розумового і моральногорозвитку випробовуваного від цього не мінявся, тим часом спосіб рішенняваріювався вельми істотно. Коли йшлося про близьких людей, збільшувалося числовідповідей у дусі орієнтації на думку близьких Людей (стадія 3) і зменшуваласядоля відповідей у дусі орієнтації на підтримку порядку і дотримання формальнихправил (стадія 4). Тим часом, по Колбергу, орієнтація на формальні правилавиникає пізніше, ніж орієнтація на думку значимих інших.
ВИСНОВКИ
«Риси особи» не є статичними або просто реактивними, вони включаютьдинамічні мотиваційні тенденції, схильність шукати або створювати ситуації, щосприяють їх прояву. Індивід, що володіє рисою інтелектуальної відвертості,прагне читати книги, відвідує лекції, обговорює нові ідеї, тоді як людина,інтелектуально закрита, цього зазвичай не робить. Внутрішня диспозиційнапослідовність, що виявляється в різних поведінкових формах, має і віковуспецифіку. Одна і та ж тривожність може у підлітка виявлятися переважно внапружених стосунках з однолітками, в дорослого — у відчутті професійноїневпевненості, у старика — в гіпертрофованому страху хвороби і смерті.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. В поисках себя. Личность и еёсамосознание. — М.: Политиздат, 1984.
2. Психология ранней юности[31]. —М.: Просвещение, 1989.
3. Социологическая психология. —Воронеж: Модэк, 1999
4. Ребёнок и общество. — М.:Академия, 2003.
5. Мужчина в меняющемся мире. — М.:Время, 2009. — 496 с.