–PAGE_BREAK–
Соціальні права громадян
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ – це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить право на соціальний захист(ст.46); право на житло(ст.47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (сть.48); право на охорону здоров’я (ст48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).
Право на соціальне забезпечення
Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.
Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.
Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід’ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.
У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:
— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують;
— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних організацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;
— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги;
— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету;
— система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом;
— сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності;
— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;
— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров’я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення державою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забезпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.
Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінні як забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші — у ширшому розумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності; треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чи матеріальної забезпеченості, або з частковою і, як правило, з незначною оплатою.
На нашу думку, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування.
Складовими названого забезпечення є:
1. Соціальне значимі обставини, які повністю або частково позбавляють особу чи її сім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових витрат. До них належить: хвороба, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, втрата годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони вказані як соціальні ризики і соціальні випадки;
2. Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби до існування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або вже є непрацездатними. Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному тлумаченню не підлягає;
3. Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального забезпечення вказаним вище фізичним особам. Вони створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частки державного бюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значимі складні життєві ситуації;
4. Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» (1952 р.) і включають: медичну допомогу; допомоги у зв’язку з хворобою; допомоги по безробіттю; допомоги по старості; допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання; сімейні допомоги; допомогу по вагітності та пологах; допомогу по інвалідності; допомогу в зв’язку з втратою годувальника. Ці мінімальні норми і види забезпечення держава залежно від економічного стану може розширювати, але ні в якому разі не звужувати. Способами розподілу матеріальних благ є: безоплатність багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; пільгові умови надання деяких видів послуг з незначною їх оплатою.
6. Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення. Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на умовах і в порядку, закріплених в нормативному акті чи договорі.[30; с 36]
Нормативними актами встановлюються види соціального забезпечення, умови і порядок їх надання, способи формування фондів, з яких надаються матеріальні блага, тощо.
Соціального захисту та надання їм певних соціальних послуг потребують діти-сироти, діти-інваліди, діти, що залишились без батьківської опіки, громадяни з психічними вадами.
Не зайвим було б використовувати досвід зарубіжних країн щодо створення «хоспісів» — установ, де безнадійно хворі люди проводять свої останні дні та, крім медичного обслуговування, отримують ще й соціальні послуги. Названі установи необхідні, насамперед, для тих, хто не може самостійно утримувати себе через безпорадний стан або не має для цього достатніх коштів. Таких людей багато.
Гострим є питання безробіття і безробітних. Це серйозна проблема, без розв’язання якої для багатьох людей ст. 48 Конституції залишається декларативною.
Проблема, безумовно, більш складна, вона потребує фінансових коштів і великих зусиль усіх гілок влади. Не так багато в світі країн, громадяни яких досягли достатнього життєвого рівня. На жаль, Україна до них не належить. Але слід вживати зусиль щодо реалізації цієї конституційної норми. Бо, врешті-решт, всі реформи здійснюються в Україні не заради реформ, а для людей.
Право на житло
Право на житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; 2) разом з органами місцевого самоврядування надаватимуть громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5—3 рази). При цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення), проживають у незадовільних умовах — гуртожитках, комунальних квартирах в орендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім’ї, що мають право на першочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від ЗО червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних майнового стану й умов проживання, а не відповідно до заслуг особи перед державою, відношення її до військової служби тощо.
Основним актом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще ЗО червня 1983 р. і звичайно, що за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудувати житло або придбати його у власність (не враховуючи можливості приватизувати державний житловий фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас, значна кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціального захисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в оренду у держави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слід зазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять різних підстав для примусового виселення громадян і членів їх сімей із жилих приміщень, і половина із них — виселення без надання іншого жилого приміщення. При цьому значна кількість норм ЖК УРСР суперечить нормі, встановленій у ст. ЗО Конституції України, якою кожному гарантується недоторканість житла. Так, виселення без надання іншого жилого приміщення за чинним ЖК України можливе, зокрема: якщо наймач або члени його сім’ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними; відносно осіб, які самоправне зайняли жиле приміщення; із службових приміщень — робітників і службовців, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією; у разі здачі жилого приміщення в піднайом з порушенням встановлених житловим законодавством вимог; у разі виключення з кооперативу члена житлово-будівельного кооперативу (у тому числі разом з членами його сім’ї). Наведений перелік не є вичерпним. Право на житло, відповідно до ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, як зазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків примусового позбавлення житла.
Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньому необхідно:
• розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворий контроль за його використанням.
Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприяти створенню соціально орієнтованої економічної системи, яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов’язком нашої держави є створення державного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату.
Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житлових проблем на плечі самих громадян
Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48 Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. До речі, за порушення цього права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність.
Як зазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення; б) організує натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.
Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.
Так згідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунком на працездатну особу.
продолжение
–PAGE_BREAK–