Територіальна автономія в Україні. Соціально–культурні права і свободи громадян України

Економіко-технологічний університет
Кафедра ”Соціально-гуманітарних дисциплін “
______        _______________ 2008
Викладач  ________________
Контрольна робота
З дисципліни:«Конституційне право»На тему: Територіальнаавтономія в Україні. Соціально –культурні права і свободи громадян України.
Студента 2 курсу юридичного факультету
Заочної форми навчання гр. ЗП-21
Гузій  Юрій Васильович
Бровари — 2008

План
Вступ
1.        Адміністративно-територіальна
2.        Національно-територіальнаавтономія
3.        Національно-державнаавтономія
4.        Формитериторіальної автономії5.        Автономна Республіка Крим
6.        СОЦІАЛЬНІ ПРАВАГРОМАДЯН УКРАЇНИ
— право на соціальний захист;
— право на житло;
— право на достатній життєвий рівень;
— право на охорону здоров’я.
7.         КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
— право на освіту;
— право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
Висновок
Списоквикористаної літератури

Вступ
Вумовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладунашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення тагарантування прав людини і громадянина.
Відповіднодо Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічнихсоціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідносказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положеньКонституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина,перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чиннимзаконодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до законув звязку з тим, що деякі норми чинного законодавства, ще не повністюпристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можнавіднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охоронуздоров’я та на соціальний захист.
Наприклад,право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, якіб задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суминастільки низькі, що на громадяни не взмозі задовільнитисвої потреби навіть наполовину. До речі, за порушення даного права законодавством України непередбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активномупорушенню цього права.
Щеодин яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульованесвідчить те, як виконується право на охорону здоров’я. Теоретично охороназдоровя в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшістьпослуг громадяни зобовязані платити самостійно. Тобто держава повинна детальноврегулювати виконаня даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.
Це йобумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та її значеннядля практики державного будівництва Української держави.
Метоюданого кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та науковоїлітератури з даного прлемного питання.
Передданою кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:
— висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, якізакріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людинита Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;
— докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, якізакріплені в Конституції України;
— дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини ігромадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапірозвитку законодавства України.
Структурнокваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, та спискувикористаних джерел.

Адміністративно-територіальна
Адміністративно-територіальна (регіональна) автономія – один із способівдецентралізації влади в унітарній державі. Статус суб’єктівадміністративно-територіальної автономії вищий, ніж у звичайнихадміністративно-територіальних одиниць, але нижчий за статус суб’єктівнаціонально-територіальної, національно-державної автономії чи суб’єктівфедерації. Суб’єкт адміністративно-територіальної (регіональної) автономії немає ознак державного утворення. Адміністративно-територіальна автономіявиявляється у наявності у її суб’єктів системи органів законодавчої тавиконавчої влади, що формуються самостійно, а також повноважень приймати закониз питань, коло яких окреслено центром. Органи суб’єктаадміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність піднаглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для цьогосвоїх представників (наприклад, губернаторів). Регіональні закони можуть бутискасовані центральними органами, якщо вони не співпадають із загальнодержавнимиінтересами.
 
Національно-територіальна автономія
Національно-територіальна автономія – різновид територіальної автономії,один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі . Національно-територіальна автономія означає надання певній частині (частинам)унітарної держави, населеної здебільшого представниками будь-якої національноїменшини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статуссуб’єктів національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статуссуб’єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статуссуб’єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональноїавтономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки наадміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На територіїнаціонально-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною, офіційновикористовується мова національної меншини. Формування, існування органіввлади, прийняття ними рішень – схоже із адміністративно-територіальноюавтономією.
 
Національно-державна автономія
 
Національно-державна автономія – різновидність територіальної автономії,один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі.Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшогопредставниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибутидержавності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежновід центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавчакомпетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб’єкт національно-державноїавтономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший,ніж обсяг повноважень суб’єкта федерації. Прикладом може бути статус АвтономноїРеспубліки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства,національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.
Культурна (культурно-національна) автономія – надання певній етнічнійспільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності впитаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (правостворення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо) .
Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не наконкретній території, а поширюється на всіх представників певноїнаціональності.  Культурна автономія реалізується через такі організаційніформи, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва.

Форми територіальної автономії
До форм територіальної автономії можна віднести:
а) у федеративних державах – самостійність суб’єктів федерації увирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;
б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.
Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальнаавтономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністюподіляються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусомавтономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковійлітературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальниходиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних,політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних,релігійних, мовних.
Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпиннопротікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.
Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодорегіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейськихрегіонів  04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації – „територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що єбезпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичнимсамоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні.Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.
Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдинусутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, такі законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тількина законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).
Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвиткудержави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, якавідповідала б викликам, що стоять перед країною. Регіональна політикаторкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість(у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіхбюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівнірегіонів (столиця України за соціально-економічними  показникамивипереджає найрозвинутіші промислові області України – Донецьку, Харківську,Дніпропетровську – у 4 – 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську,Херсонську, Житомирську області у 2 – 3 рази); 3) політична стабільність(поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Такимчином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдністьрегіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню. Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно,економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головнимипринципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору,мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпеченнявисокого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави вїї різноманітті (тобто слід враховувати і  поважати особливостікожного регіону).
У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілямдецентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.
Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблемрозвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади.Ця проблема стає ще більш актуальною у зв’язку з:
– проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільногожиття;
– бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;
– планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітковизнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не маєтериторіальної децентралізації державної влади.
Виходячи із сказаного вище, можна запропонувати наступні
висновки:
1. У період розвитку демократизації держави одним із найголовнішихчинників цього процесу стає децентралізація влади, яка проявляється врегіоналізмі, федералізації, автономізації.
2. Певним ступенем самостійності територій у межах єдиної держави єавтономія. Серед територіальних типів автономії для сучасного українськогосуспільства особливого інтересу набуває поки що теоретична розробка,філософсько-правове осмислення національно-державної автономії. Авториправознавчих досліджень як приклад такого виду автономії наводять АРК, але фактичнорівень цієї автономії  сьогодні не відповідає ні теоретичним, ні правовимстандартам розуміння цього поняття. Першим кроком на шляху децентралізаціївлади як одного з найголовніших чинників демократизації суспільства може статиприведення фактичного стану АРК до рівня міжнародних стандартівнаціонально-державної автономії.
3.Наступним кроком децентралізації влади може стати філософське таправове обґрунтування зміцнення прав місцевої влади, практичне приведення ролігромад до європейських стандартів.
4. Паралельно з першим і другим блоком вирішення проблемдецентралізації влади може йти процес надання національним та мовним меншинамкультурної автономії. Процес будівництва структур культурної автономії не єновим для полікультурної України, але варто визначитися із моделлювзаємовідносин держави і суспільства у сфері культурної політики.
5. Наступним кроком у процесі демократизації суспільства черезвирішення проблеми децентралізації влади може стати набуття Україною статусуфедеративної держави. Це питання потребує особливо ретельногосоціально-філософського та правового вивчення, обґрунтування та планомірноїкопіткої ідеологічної роботи через всі канали інформації, виховного процесу,просвітницької діяльності. Тільки комплексні зусилля вчених, влади та громадянськогосуспільства можуть привести країну в плані децентралізації влади до стандартівЄвропи, яка йшла до нинішнього рівня демократії суспільства декілька століть.
 
Автономна республіка Крим
КонституціяУкраїни закріпила цілісність і недоторканість території України в межахіснуючих кордонів, а також визначила її унітарною державою. Це дістало підтвердженняі в тому, що Автономну Республіку Крим визначено як складову частину України.
Конституційнийстатус Автономної Республіки Крим.
Зміставтономії Криму визначено у статтях 134-139 Конституції України, якимивстановлено повноваження Автономної Республіки Крим, а також її відповіднихорганів.
Основнідержавні ознаки Криму зводяться до такого: 1) Крим є державним утворенням –республікою; 2) він має Конституцію; 3) як регіональна діє система державнихорганів Автономної Республіки Крим на чолі з Верховною Радою і Радою міністрів;4) державні органи Автономної Республіки Крим, насамперед Верховна Рада та Радаміністрів, видають у межах своїх повноважень відповідні правові акти, якіскладають регіональну систему правових актів Автономної Республіки Крим.
ВодночасКрим має конституційний статус автономної республіки, що в цілому дістає вияв унизці суттєвих обмежень, які пов’язані саме з цим статусом. До таких обмеженьналежать: 1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаютьсяКонституцією України; 2) Конституцію Автономної Республіки Крим затверджуєВерховна Рада України; 3) нормативно-правові акти найвищих органів державноївлади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законамУкраїни і приймаються відповідно до Конституції України та актів її найвищихорганів державної влади (закони, акти, Президента України і Кабінету МіністрівУкраїни) та на їх виконання; 4) повноваження та порядок формування і діяльностінайвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаютьсяКонституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами ВерховноїРади Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції; 5) судиАвтономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України; 6)Конституція України визначає ті питання, нормативно-правове регулювання якихмає право здійснювати Автономна Республіка Крим; 7) Конституція Українивизначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим.
Цейперелік свідчить про досить широкі повноваження Автономної Республіки Крим.Крім того, Конституція України (ст. 138) встановлює, що „законами УкраїниАвтономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження”, якідоцільно буде надати їй з тих чи інших міркувань.
Требавзяти до уваги й те, що згідно зі ст. 137 Конституції України Президент Україниможе зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради АвтономноїРеспубліки Крим, якщо вони не відповідають Конституції та законам України. Утакому разі Президент повинен водночас звернутися до Конституційного СудуУкраїни з метою визначення конституційності актів, які були ним зупинені.

 Соціальні права громадян
 
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ – це можливості людини і громадянина іззабезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх призначення. До системисоціальних прав Конституція України відносить право на соціальнийзахист(ст.46); право на житло(ст.47); право на достатній життєвий рівень длясебе і своєї сім’ї (сть.48); право на охорону здоров’я (ст48); право на охоронуздоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).
 
Правона соціальне забезпечення
Яксоціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питаннянародонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праціта мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформуваннясоціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальноюполітикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходівдержавних і недержавних установ і організацій, що враховують економічнийпотенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності усуспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатнихосіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чиінші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.
Законодавчоюбазою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, дезакріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їхреалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну відособистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичнимизасобами.
Поняття«соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різнихзначеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих інепрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділічастини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни;невід’ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функціядержави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; формаопосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічномужитті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.
Урадянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття«соціальне забезпечення», зокрема, це:
—частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів,заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтриманнястабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, якійому загрожують;
— тівиди матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства убезоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету,система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членівкооперативно-колгоспних організацій через фонди суспільного споживання,забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;
—діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек,що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхомнадання їм грошової чи соціальної допомоги;
—одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і принепрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямихасигнувань держбюджету;
—система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян устарості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у іншихвипадках, встановлених законом;
—сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченнямматері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичнимлікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновленняпрацездатності;
—сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільнихфондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистихматеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працюабо як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;
—форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом,нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю встарості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорониздоров’я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальноїзахищеності, шляхом справедливого розподілення державою з урахуваннямгромадських організацій і трудових колективів фондів соціального забезпечення,які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному зарахунок необхідного продукту суспільства.
Такимчином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробитивисновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінніяк забезпе­чення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатнихгромадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші — у ширшомурозумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числіутримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а такожмедичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності;треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондівспоживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до нихкожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чиматеріальної забезпеченості, або з частковою і, як правило, з незначноюоплатою.
Нанашу думку, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріальногозабезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, ізспеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від нихжиттєві обставини не мають достатніх засобів до існування.
 
Складовиминазваного забезпечення є:
1.Соціальне значимі обставини, які повністю або частково позбавляють особу чи їїсім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових витрат. До нихналежить: хвороба, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання,втрата робочого місця, старість, втрата годувальника, материнство й дитинствотощо. У законодавстві вони вказані як соціальні ризики і соціальні випадки;
2.Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби доіснування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного прожитковогомінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або вже є непрацездатними.Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному тлумаченню не підлягає;
3.Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріальногозабезпечення вказаним вище фізичним особам. Вони створюються за рахунок коштівзастрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілупозабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частки державногобюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значиміскладні життєві ситуації;
4.Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у Конвенції №102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» (1952 р.) і включають:медичну допомогу; допомоги у зв’язку з хворобою; допомоги по безробіттю;допомоги по старості; допомогу в разі трудового каліцтва або професійногозахворювання; сімейні допомоги; допомогу по вагітності та пологах; допомогу поінвалідності; допомогу в зв’язку з втратою годувальника. Ці мінімальні норми івиди забезпечення держава залежно від економічного стану може розширювати, алені в якому разі не звужувати. Способами розподілу матеріальних благ є:безоплатність багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але зурахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; пільгові умовинадання деяких видів послуг з незначною їх оплатою.
6.Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення.Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на умовах і в порядку,закріплених в нормативному акті чи договорі.[30; с 36]
Нормативнимиактами встановлюються види соціального забезпечення, умови і порядок їхнадання, способи формування фондів, з яких надаються матеріальні блага, тощо.
Соціальногозахисту та надання їм певних соціальних послуг потребують діти-сироти,діти-інваліди, діти, що залишились без батьківської опіки, громадяни зпсихічними вадами.
Незайвим було б використовувати досвід зарубіжних країн щодо створення «хоспісів»— установ, де безнадійно хворі люди проводять свої останні дні та, кріммедичного обслуговування, отримують ще й соціальні послуги. Названі установинеобхідні, насамперед, для тих, хто не може самостійно утримувати себе черезбезпорадний стан або не має для цього достатніх коштів. Таких людей багато.
Гостримє питання безробіття і безробітних. Це серйозна проблема, без розв’язання якоїдля багатьох людей ст. 48 Конституції залишається декларативною.
Проблема,безумовно, більш складна, вона потребує фінансових коштів і великих зусиль усіхгілок влади. Не так багато в світі країн, громадяни яких досягли достатньогожиттєвого рівня. На жаль, Україна до них не належить. Але слід вживати зусильщодо реалізації цієї конституційної норми. Бо, врешті-решт, всі реформиздійснюються в Україні не заради реформ, а для людей.
 
Правона житло
 
Правона житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строкиотримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання,житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати умови, за яких кожнийгромадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти воренду; 2) разом з органами місцевого самоврядування надаватимуть громадянам,які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них платувідповідно до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не бувпримусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратнихметрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівнязабезпеченості в розвинутих країнах у 2,5—3 рази). При цьому майже 6 млн. сімейі самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення),проживають у незадовільних умовах — гуртожитках, комунальних квартирах ворендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площіна одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім’ї, що мають право напершочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на облікуяк такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житловогобудівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції державноїжитлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від ЗО червня1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесенімалозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, якіпостраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категоріїгромадян. Проте поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки закритеріями фактичних майнового стану й умов проживання, а не відповідно дозаслуг особи перед державою, відношення її до військової служби тощо.
Основнимактом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловийкодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще ЗО червня 1983 р. ізвичайно, що за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавствоповинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться уст. 47 Конституції України, а чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудуватижитло або придбати його у власність (не враховуючи можливості приватизуватидержавний житловий фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас,значна кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціальногозахисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в оренду удержави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бутипримусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слідзазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять різних підстав дляпримусового виселення громадян і членів їх сімей із жилих приміщень, і половинаіз них — виселення без надання іншого жилого приміщення. При цьому значнакількість норм ЖК УРСР суперечить нормі, встановленій у ст. ЗО КонституціїУкраїни, якою кожному гарантується недоторканість житла. Так, виселення без наданняіншого жилого приміщення за чинним ЖК України можливе, зокрема: якщо наймач абочлени його сім’ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, абовикористовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правилспівжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чиодному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилисьбезрезультатними; відносно осіб, які самоправне зайняли жиле приміщення; ізслужбових приміщень — робітників і службовців, що припинили трудові відносини зпідприємством, установою, організацією; у разі здачі жилого приміщення впіднайом з порушенням встановлених житловим законодавством вимог; у разівиключення з кооперативу члена житлово-будівельного кооперативу (у тому числіразом з членами його сім’ї). Наведений перелік не є вичерпним. Право на житло,відповідно до ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовахвоєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, якзазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків примусовогопозбавлення житла.
Томунеобхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла тазабезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві.Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ іорганізацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньомунеобхідно:
•розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; у першучергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, якіпотребують поліпшення житлових умов.
Разомз тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачівквартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускативикористання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворийконтроль за його використанням.
Реформуваннявідносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприятистворенню соціально орієнтованої економічної системи, яка знайде своєвідображення і в правовому плані. Адже обов’язком нашої держави є створеннядержавного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України,який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму задоступну для нього плату.
Державаповинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадянжитлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житловихпроблем на плечі самих громадян
Правона достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнєхарчування, одяг, житло.
Цеєдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальнихконституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тількидостатнє харчування, одяг і житло. До речі, за порушення цього правазаконодавством України не передбачається і юридична відповідальність.
Якзазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з метоюзабезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованихмедичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлюєєдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомогита інших доходів населення; б) організує натуральне, в тому числі безплатне,забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом,ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходівщодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які немають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальнеобслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі,загрозливому для їх життя і здоров’я.
Медичні,фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населеннязатверджуються Верховною Радою України.
Такзгідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна плата у розміріне нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунком напрацездатну особу.
ЗакономУкраїни „Про мінімальний споживчий бюджет” встановлена структура наборупродовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісномувираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних фізіологічних ісоціально-культурних потреб людини, але склад споживчих кошиків надано правозатверджувати і не рідше, ніж раз на п’ять років, переглядати КабінетуМіністрів України.
Вумовах кризового стану економіки та спаду виробництва життєвий рівень населенняповинен визначатися також на підставі іншого соціального нормативу — межімалозабезпеченості. Відповідно до Закону „Про межу малозабезпеченості ця межаозначає величину середньодушового сукупного доходу, який забезпечуєнепрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальномурівні, встановленому законодавством. Набір продовольчих товарів і послуг длявизначення величини вартості межі малозабезпеченості розробляється КабінетомМіністрів України за участю профспілок, а зазначена величина щорічнозатверджується Верховною Радою України, як правило, при затвердженні Державногобюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу цінна споживчі товари і послуги.
Наприклад,вартісна величина межі малозабезпеченості з 1 січня 1998 р. була встановлена врозмірі 73,7 грн., з 1 січня 1999 р. — 90,7 грн., з 1 липня 1999 р. — 118,3грн
ЗаконУкраїни „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” передбачаєнадання за заявочним принципом щомісячної допомоги малозабезпеченим сім’ям угрошовій формі в розмірі, що визначається як різниця між прожитковим мінімумомдля сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим,ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.
УказомПрезидента України від 15 серпня 2001 р. № 637 затверджена Стратегія подоланнябідності, у якій бідність визначена як неможливість унаслідок нестачі коштівпідтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретнийперіод часу.
Відповіднодо ст. 64 Конституції України право на достатній життєвий рівень можеобмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану.
Правона охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Відповіднодо ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожналюдина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Ценевід’ємне право людини знайшло відображення у ч. 1 ст. 49 Конституції, яканаголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичнестрахування.
Кожнийгромадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
життєвийрівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговуванняі забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне дляжиття і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічнеблагополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здоровіумови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарнудопомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; достовірнута своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючиіснуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; участь в обговоренні проектівзаконодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики вгалузі охорони здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; оскарженнянеправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я;можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадяниназ висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходівпримусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорониздоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.
ЗаконодавствомУкраїни може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.
Державазгідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав угалузі охорони здоров’я шляхом:
а)створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організації іпроведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцненняздоров’я; в) подання всім громадянам гарантованого рівня
медико-санітарноїдопомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійсненнядержавного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорониздоров’я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізусоціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; е)встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян угалузі охорони здоров’я.
Слідзауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи безгромадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше непередбачено між­народним договором чи законодавством України (ст. 11 Основзаконодавства про охорону здоров’я).
Безпосереднюохорону здоров’я населення забезпечуютьсанітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі,санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.
Порядокі умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитаціїцих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практикивизначаються актами законодавства України.
Фінансуванняохорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджетуРеспубліки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондівмедичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, незаборонених законодавством.
Обсягибюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованихнормативів з розрахунку на одного жителя.
Державазабезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення.Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштівпідприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питанняорганізації медичного страхування населення і використання страхових коштіввизначаються відповідним законодавством.
Важливимнапрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних послуг, їх ефективністьі доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальнихзакладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державнихі комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких забороненоскорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними,лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними ізубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.
 

Культурніправа громадян
КУЛЬТУРНІПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу тавсього людства. Вони у Конституції України передбачені правом на освіту(ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічноїтворчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересівгромадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальноїдіяльності(ст.54).
 
Правона освіту.
Правона освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому суспільстві. Безналежної освіти особа не спроможна сприймати себе як частину суспільства, яквільну постать, не спроможна навіть зрозуміти сутність тих прав і свобод, якігарантує Конституція. Не даремно ЦК УРСР надає суду право визнаватинедієздатним громадянина, який внаслідок недоумства не може розуміти значеннясвоїх дій, і встановлювати над ним опіку. В медицині ж визнається, щонедоумство як стан психіки може бути обумовлене як хворобою, так і бракомвиховання і освіти.
Відповіднодо Закону України „Про освіту” освіта — це основа інтелектуального,культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства ідержави. Метою освіти є, зокрема, всебічний розвиток людини як особистості танайвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичнихздібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатнихдо свідомого суспільного вибору.
Ст.53 Конституції України передбачене право кожного на освіту. У цій статті такожпрямо або через визначення обов’язків держави як гарантій права на освітууточнюється, що це право полягає у тому, що:
1)повна загальна середня освіта є обов’язковою; 2) громадяни мають правобезоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах наконкурсній основі; 3) дошкільна, повна загальна середня, професійно-технічна,вища освіта в державних і комунальних навчальних закладах є доступними ібезоплатними у тій мірі, в якій це здатна забезпечити держава; 4) державазабезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної,професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навмання; 5)держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 6)громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до законугарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови удержавних і комунальних навчальних закладах або через національні культурнітовариства.
ЗакономУкраїни „Про освіту” встановлено право громадян на безкоштовну освіту в усіхдержавних навчальних закладах, яке забезпечується: розгалуженою мережеюзакладів освіти, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритимхарактером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання івиховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формаминавчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічнимпатронажем.
Дляреалізації права на освіту вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі,стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти під час навчання наділенігарантованим державою правом на: вибір закладу освіти, форми навчання,освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; продовженняосвіти за професією, спеціальністю на основі одержаногоосвітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти; користуваннянавчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчоюбазою закладу освіти, доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.
ЗаконУкраїни „Про вищу освіту” встановлює, що громадяни України мають правобезоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальнихзакладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певнийосвітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні увиборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напрямупідготовки і спеціальності. Іноземці ж та особи без громадянства, якіперебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищоїосвіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державногобюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнароднимидоговорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
УЗаконі України „Про професійно-технічну освіту” зазначено, що громадяни Українимають рівні права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до своїхздібностей і нахилів. Обмеження допускаються за медичними та віковимипоказниками, а також показниками професійної придатності, що визначаютьсяКабінетом Міністрів України. Але професійно-технічна освіта добуваєтьсягромадянином України безоплатно, за рахунок держави, лише у державних і комунальнихнавчальних закладах.
Відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту” доступність ібезоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних ікомунальних навчальних закладах забезпечується громадянам України, а такожіноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законнихпідставах Крім того, вказані особи мають право на здобуття повної загальноїсередньої освіти у приватних навчальних закладах.
ЗакономУкраїни „Про позашкільну освіту” встановлено, що вихованці, учні і слухачімають право на здобуття позашкільної освіти відповідно до їх здібностей,обдарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта здобувається громадянамиу позаурочний та позанавчальний час у позашкільних навчальних закладах та іншихнавчальних закладах як центрах позашкільної освіти.
ЗаконУкраїни „Про освіту” передбачає, що фінансування державних закладів освіти таустанов, організацій, підприємств системи освіти здійснюється в основному зарахунок коштів відповідних бюджетів, а також інших коштів. При цьому державаповинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншомудесяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основнудіяльність. Таким чином, існують необхідні правові гарантії для того, щобкожний громадянин здійснив своє право на освіту.
Алепостійне зменшення бюджетних видатків на освіту є причиною скорочення існуючихдержавних закладів освіти, зокрема, дошкільних закладів, шкіл іпрофесійно-технічних закладів, збільшення частини дітей, які не відвідуютьсередню школу, фактичної часткової оплати за рахунок батьків дошкільної ізагальної середньої освіти, а також того факту, що лише 35 відсотківвипускників середніх шкіл, які бажають продовжити навчання у вузах, мають такуможливість. Недостатність фінансування змушує керівників державних закладівосвіти запроваджувати плату за навчання, розширювати на шкоду навчальномупроцесу та якості освіти господарську діяльність, в першу чергу, в галузінадання додаткових освітніх, послуг (деякі з яких важко назвати додатковими),вимагати від зацікавлених юридичних і фізичних осіб „добровільних” внесків,вчинювати інші протиправні дії. Постійно зростає частка студентів, якінавчаються у вузах на контрактній основ. Зазначені фактори насправді обмежуютьправо людини на освіту, хоча за Конституцією України воно може бути тимчасовообмежене тільки в умовах воєнного та надзвичайного стану.
Правогромадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості,захист інтелектуальної власності.
У ст.54 Конституції України визначаються зміст свободи творчості і права нарезультати інтелектуальної, творчої діяльності та їх гарантії. Відповідно доцієї статті, громадянам гарантуються: 1) свобода літературної, художньої,наукової і технічної творчості; 2) захист інтелектуальної власності, їхніхавторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку зрізними видами інтелектуальної діяльності; 3) право на результати їхньоїінтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє будь-якевикористання або поширювання цих результатів без згоди їх власників, завинятками, встановленими законом.
Яквипливає із Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, науковаі науково-технічна діяльність є інтелектуальною творчою діяльністю, спрямованоюна одержання і використання нових знань.
ЦимЗаконом встановлені певні права вчених, наукових і науково-педагогічнихпрацівників, інших суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності. Так,відповідно до ст. 6 Закону вчений має право, зокрема: обирати форми, напрями ізасоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів,творчих можливостей та загальнолюдських цінностей; здобувати визнання авторствана наукові і науково-технічні результати своєї діяльності; публікуватирезультати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку,встановленому законодавством України; отримувати, передавати та поширюватинаукову інформацію; здобувати державне і громадське визнання.
Згідно з Законом України „Про пріоритетні напрями розвитку науки ітехніки”, обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічнихпрограм за пріоритетними напрямами науки і техніки затверджується у законі проДержавний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше ЗО відсотківзагального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України.
Основамизаконодавства України про культуру (ст. 5-10, 13 та ін) встановлено, щогромадяни у сфері культури мають право, зокрема, на:
а)свободу творчості. Творчі працівники мають право на розповсюдження тапопуляризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначають репертуар іпрограми, зміст і форми гастрольної, виставкової та іншої діяльності.Забороняється розповсюдження тільки таких творів, які містять заклики до змінинасильницьким шляхом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля,жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті,порнографію, підбурювання до вчинення злочинів; б) вільний вибір будь-якоговиду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей тасамостійне визначення долі своїх творів, не допускаються втручання у творчийпроцес, цензура у сфері творчої діяльності (згідно з ст. 15 Конституції Україницензура заборонена не тільки у сфері творчої діяльності). Разом з тимстворюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших формоб’єктивної оцінки історико-культурних процесів; в) здійснення професійної тааматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи здопомогою будь-яких форм посередництва; г) створення закладів, підприємств іорганізацій культури, об’єднання у творчі спілки, національно-культурнітовариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сферікультури; д) захист інтелектуальної власності. Встановлено, що твори літературита мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців; з) здобуття спеціальноїосвіти в галузі культури.
Законом України „Про власність” передбачено, що об’єктами праваінтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття,винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції,знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та будь-які іншірезультати інтелектуальної праці (топографії інтегральних мікросхем,комп’ютерні програми та бази даних, „ноу-хау”), навіть такі, які не єрезультатами творчості, але становлять значну виробничу, комерційну цінність.
Правона інтелектуальну власність має двоїсте значення, оскільки передбачає наявністьяк майнових, так і особистих прав.
Дотворів, що охороняються авторським правом, як випливає із Закону України „Проавторське право і суміжні права”, належать як обнародувані, так інеобнародувані у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: літературніписьмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру(книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші уснітвори; музичні твори; драматичні, хореографічні твори, пантоміми тощо;аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, інші твориобразотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії та ін.
Відповіднодо Закону України „Про авторське право і суміжні права” автору належать такіособисті (немайнові) права: а) вимагати визнання свого авторства; б) заборонятипід час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автортвору бажає залишитись анонімом; в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагатизазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і йогопримірниках і під час будь-якого його публічного використання; г) вимагатизбереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотвореннючи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодитичесті і репутації автора. До майнових прав автора або іншої особи, яка маєавторське право, належать: а) виключне право на використання твору, якедозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом; б)виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Цеправо передбачає можливість дозволяти або забороняти: відтворення творів;публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію іпублічний показ; розповсюдження творів; здавання в майновий найм і (або)комерційний прокат; імпорт примірників творів тощо.
Зметою створення умов для вільного користування громадянами культурною спадщиноюУкраїни держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про охорону культурноїспадщини”, заносить усі її об’єкти (археологічні, історичні, монументальногомистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва іландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, визначає порядокздійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, режим їх утриманнята використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації,реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам’яток,забороняє діяльність, яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи.

Висновок
Отже, вище були викладені економічні, соціальні та культурні права людинита громадян в Україні та їх гарантії, закріплені у розділі 2 КонституціїУкраїни, який має назву “Права, свободи та обов”язки людини і громадянина”.Необхідність конституційного регламентування економічних, соціальних такультурних прав та їх гарантій зумовлена тим, що їм повинна приділятися належнаувага, інакше ж вони залишаться символами. Але закріплення прав і свобод уКонституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їхреалізації у законах. Тому, у соціально неоднорідному суспільстві тількидержава має не лише закріплювати особисті права і свободи людини, але йзабезпечувати умови, необхідні для їх здійснення та захисту. Створення такихумов є неодмінним соціальним покликанням будь-якої цивілізованої держави. Можнасказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавствовідповідає загально-визнаним правам людини і наскільки реально громадянамнадано право реалізовувати свої права та свободи.
Комплекс економічних, соціальних та культурних прав громадян України вцілому відповідає положенням міжнародно-правових документів у галузі правлюдини, зокрема, Загальній декларації прав людини 1948р, про економічні,соціальні та культурні права. Міжнародному Пакту
Разом з тим, в Україні залишається проблематичною реалізація ряду прав,передбачених Загальною декларацією прав людини, особливо соціальних ікультурних, значна частина яких нині є символічною. Це пов”язується, головнимчином, з економічною кризою. Що стосується пропозицій, я вважав би доцільнимприйняття в Україні: єдиного кодифікованого акту з прав людини — Кодексу прав ісвобод людини і громадянина. У ньому слід було б закріпити загальні принципиправового статусу особи, питання громадянства, основні права і свободи людини ігромадянина, у тому числі й особисті, детальний порядок їх реалізації, їхюридичні гарантії та інші питання. Це мало б сприяти більш повній реалізаціїправ і свобод людини та більш ефективному їх гарантуванню;
Отже, розглянувши основні питання по даній темі, стає очевидним те, щоУкраїна твердо стала на шлях демократичного розвитку. Грунтуючись наверховенстві права, зокрема, на верховенстві прав і свобод людини, Україна, тимсамим, претендує на статус правової держави. Однак, недостатньо лише прийнятивідповідні нормативно-правові акти, важливо також розробити налагоджениймеханізм їх реалізації, що зробити надзвичайно складно. Слід підкреслити, щозакріплені в Конституції України права та свободи людини, в тому числі йекономічні, соціальні та культурні, є реальним шляхом до побудови правовоїдержави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості,забезпечення правового характеру взаємовідносин громадянина і держави,спілкування громадян та інших осіб між собою. Тому, хочеться вірити, що Українабуде успішно розвиватися по обраному шляху, і завдання кожного громадянинаУкраїни — всіляко сприяти цьому процесу.

Список використаної літератури
 
1.        КонституціяУкраїни від 28.06.1996 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.
2.        Загальнадекларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. //База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.
3.        Міжнароднийпакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // Базаданих НАУ-ЕКСПЕРТ.
4.        Європейськаконвенція про захист прав та основних свобод людини // Права людини вУкраїні:Інформатично аналітичний бюлетень –Київ 1994 р. С. 47 — 63
5.        ЗаконУкраїни „Про основи охорони здоровя”від 19 листопада 1992 р. // База данихНАУ-ЕКСПЕРТ.
6.        ЗаконУкраїни „Про освіту” від 23.05.91 р. Відомості Верховної Ради №34, від 20.08.91 р.
7.        ЗаконУкраїни „Про підприємництво” від 07.02.91р. Відомості Верховної Ради №14, від02. 04.91 р.
8.        ЗаконУкраїни „Про порядок вирішення трудових спорів”від 03. 03 98 р. ВідомостіВерховної Ради №34, с.227, 98 р.
9.        ЗаконУкраїни „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. Відомості Верховної Ради №2,ст. 4, 98 р.
10.     ЗаконУкраїни „Про вищу освіту” від 17.01.2002 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ
11.     ЗаконУкраїни „Про професійно – технічну освіту” від 10. 02.98 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ
12.     ЗаконУкраїни „Про загальну середню освіту”від 13. 05.98 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ
13.     ЗаконУкраїни „Про позашкільну освіту” від 22. 06. 2000 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ
14.     ЗаконУкраїни „Про наукову і науково – технічну діяльність” від 13.12.91 р. // Базаданих НАУ- ЕКСПЕРТ
15.     ЗаконУкраїни „ Основи законодавства про культуру” від 14. 02.92 р. // База данихНАУ- ЕКСПЕРТ
16.     ЗаконУкраїни „Про власність”від 07.02.91 р. Відомості Верховної Ради № 20 від 14.04. 98 р.
17.     ЗаконУкраїни „Про авторське право та суміжні права”від 23. 12. 93 р. ВідомостіВерховної Ради № 13 від 29. 03. 94 р.