ХАРКІВСКИЙ ФІНАНСОВО –ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ
(ХФЕК)
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни Філософія
Тема роботи: Традиціїта особливості розвитку філософської думки України. Філософія нового часу.
Виконала студентка 1 курсу 15 групи
Спеціальність: „Фінанси”
_________ Коновал А. А.
Викладач ______ _______________
(підпис) (прізвище)
Харків 2004
–
План
1 Традиції таособливості розвитку філософської думки України.
1.1 Становленняукраїнського неоплатонізму XIX – XX ст.
1.2 Академічна філософія України в XIX ст. ( Куліш, Шевченко, Юркевич)
2 Філософія новогочасу
2.1 Філософія обґрунтуваннянової картини світу (Ф. Бекон, Р. Декарт.)
2.2 Класична німецькафілософія (Кант, Гегель, Фейєрбах.)
1.1 Становлення українськогонеоплатонізму XIX – XX ст.
Одним з прихильників думок Платона бувП. Д. Юркевич. Він як філософ намагався знайти незмінну ідею об’єкта; в ційідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а йсерцем, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнямилюдини.
Значний вклад у розвиток філософіїУкраїни зробили видатні вчені – природознавці другої половини XIX – XX ст. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М. С. Ващенко – Захарченко,Д. О. Граве, В. П. Єрмаков, Й. Й. Косоногов, Т. Ф. Осиповський, С. М.Реформатський та ін. Сконцентрували світоглядно – філософську увагу наобґрунтуванні положень про об’єктивне, незалежне від свідомості людей існуваннясвіту. Вони обґрунтували прогресивні погляди на рух, простір і час як формиіснування матерії, пропагували ідею єдності світу, яка передбачала розуміннялюдини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно – як окремуособистість.
1.2 Академічна філософія України вXIX ст. (Куліш, Шевченко, Юркевич.)
У XIX ст. філософська думка вийшла на новийрівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світськихнавчальних закладах. Після відкриття у 1803р. Харківського університету навикладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад, ученьФіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із1806 по 1816 рік. Йоган Шад намагався наблизити теоретичний розум допрактичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливуувагу приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожнійречі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодіїпозитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволюційного розвиткусуспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів.
Памфіл Юркевич (1826 – 1874) справив особливий вплив на духовне становлення своїх сучасників,викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 року – уМосковському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа булинадруковані 12 його праць.
Філософські погляди і позиції П.Юркевича були такі:
· вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільшпродуктивними в історії філософії;
· високо оцінював і філософію Гегеля, не приймаючийого діалектики;
· критикував як однобічні крайні філософські позиціїяк матеріалізм, так і ідеалізм;
· поза відношенням до духовного неможливою постаєлюдська моральність;
· розробив вчення про серце, яке філософ розглядавтрояко: як центр людської тілесної організації; як центр духовної діяльностілюдини; як осередок морального життя людини.
Інша велика постать в українськійлітературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, — Т. Г. Шевченко (1814 – 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам’ятокнаціональної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обґрунтуванніструктури альбому „ Мальовнича Україна”: „ У межах моєї Батьківщини… збереглисядотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край убезперервній боротьбі за віру й незалежність із чужорідними хижими сусідами…в пам’яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетніподвиги предків”.
Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно тапереконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земельвсупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю,розкидавши їх по різних державах.
Ідеї світогляду Т. Шевченка:
Ідея глибинної спорідненості людини ізприродою;
Ідея народу як єдиного суверенна своєїісторії та своєї життєвої долі;
Ідея віри у справедливого Бога;
Ідея насильницької народної революції;у творах Шевченка досить виразно Проведена думка про важливу роль у суспільномужитті та історії прогресу знань, науки, освіти.
Через усю творчість Шевченка проходитьсвоєрідний культ жінки – матері: для поета вона постає уособленням і силижиття, і його чарівної краси.
Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) бувсоратником Т. Шевченка та М. Костомарова. Особливе місце у його творчостіпосідає нарис „Зазивний лист до української інтелігенції”(1883), у якому у полум’яній,закличній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов’язанихвиконати функцію національної еліти. Твір П. Куліша сповнений оптимізму й віриу відродження українського етнічного організму.
За світоглядним спрямуванням П. Кулішбув:
· Людиноюглибоко релігійною;
· Дещоабсолютизував фатальний хід процесів дійсності;
· У поглядах наУкраїну він романтизував її минуле;
· Звинувачувавурбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу;
Розвивав так звану „хуторянськуфілософію”, закликаючи повернутися до близькості із природою та простих формжиття.
2 Філософія нового часу
2.1 Філософія обґрунтування нової картини світу Ф. Бекон,Р. Декарт.)
Філософія Нового часу на відміну від попередніх часіввідрізнялася тим, що більшість ідей і напрямків, які розроблялися у бікпояснення світобудови були не просто домислами чи теоретичним матеріалом.Більшість напрямків і гіпотез, які були запропоновані у той час опиралися нанові досягнення в області фізики, механіки, хімії та інших наук. Наукова практикастала фундаментом новим філософським міркуванням. Вчені різних наук у періодНового часу створили фундамент для розвитку філософії Нового часу стосовнопояснення світобудови.
За спеціальним змістом це був період формування іутвердження в Європі буржуазних відносин. Зараз термін буржуазний не дужевживаний, проте в даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що у самихзасадах суспільного життя відбулися суттєві зміни: центр життя – виробничої,культурної, соціально – політичної діяльності змістився у міста, де почалибурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Врешті цепривело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людськудіяльність взагалі.
Паралельно зі змінами у діяльності відбувались і зміни усуспільних стосунках: розриваються колишні зв’язки особистої залежності людинивід людини, зникає велика сім’я, а натомість з’являється вільний автономнийіндивід. Все це спричиняє шалене прискорення темпів життя, зростання масштабівсоціальної динаміки.
Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовногожиття:
· з’являється мистецтво в його сучасному розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своємурозвитку;
· народжуються роман як літературний жанр, опера,сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;
· виникають національні Академії наук, з’являютьсяперші газети та часописи, у тому числі – і наукові, з’являється мілкийтранспорт.
Нарешті, все це знайшло своє виявленняу новому світогляді:
· світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на якийспрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт, тобто вихіднийавтономний пункт такої активності;
· світ постає в якості надскладного механізму,типовим взірцем якого був механічний годинник;
· людина повинна пізнати цей механізм та опануватийого;
· природа тепер поділяється на живу та неживу, але іта, і інша є лише основою для росту людської могутності;
· вважається, що людина, спираючись на свій розум,повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.
ФілософіяНового часу історичними передумовами свого формування має утвердженнябуржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVIIст., становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала своїзасадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою,релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження.Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація наприродознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, вякому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства,утвердження людської гідності, свободи і щастя.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає врозробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну своюпроблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На ційоснові формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм тараціоналізм, й Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримуєз чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвомудосвіді суб’єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого новогозмістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду.Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається черездіяльність розуму, роз судку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво сенситивнепізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так іраціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинногознання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.
Засновником емпіризму був англійський філософ ФренсісБекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях «Новийорганон» (1620) і «Про гідність та примноження наук» (1623).Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння їїсилами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшимшляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльністьлюдини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття новогометоду необхідна значна підготовча робота, яка б ліквідувала причини, щозатримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляхубагато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікаютьпізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень,«примар», від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання.До першого виду помилок, які він називає «примарами Роду», належать ті,що пов’язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вониукорінені в самій людській природі. Під впливом цих «примар» людинарозглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її.Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомленнянебезпеки цих суб’єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницькадисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є «примариПечери», зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням,звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери.«Примари Печери», як і «примари Роду», є проявомсуб’єктивного ставлення людини до природи. Ці «примари» можнаподолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю всудженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок «примариПлощі», що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вонипороджуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять,суджень, слів. Четверте джерело помилок — «примари Театру», щопороджуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційніфілософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральнідійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходитидише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним усвоїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкоючасу, а не авторитетів.
Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжнімивідкриттями і влада людини над силами природи; об’єктом пізнання є природа, аосновними методами — індукція та експеримент.
Будучи засновником методології емпіричного рівня науковогопізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивноїметодології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює задопомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.
Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розумувиводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактногораціоналізму.
Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм,який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шляхнауки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед,так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональнихметодів у наукову істину/
Метод, за допомогою якого відбувається сходження відодиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методомнаукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнанняприроди.
Основоположником протилежного раціоналістичногонапрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім’я —Ренатус Картезіус (1596—1650). Основні погляди викладені у працях:«Міркування про метод» (1637), «Роздуми про першуфілософію» (1641), «Начала філософії» (1644), «Пристрастідуші» (1649).
Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення наукияк знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципахраціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, щомає підпорядковуватись раціонально математичному мисленню.
Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомихчотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначенняпринципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише тіположення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення,істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву!
У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивченняприродних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити цедоти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає«дотримуватись певного порядку мислення», який полягає в тому, щоб починатиз найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити доскладніших і важчих.
Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованогодедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементамираціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правилоорієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельністьдедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіхланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основисвіту і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні доістини.
Критерій ясності та очевидності приводить Декарта донеобхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальноїінтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні зчого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положенняДекарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокремагеометрії.
Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що невикликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежитьположення: «Я мислю». Неможливо заперечувати положення «Ямислю», бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню«Я мислю» притаманні ясність та само очевидність. Далі Декарт робитьдругий крок: «Мислю, отже існую » («Cogito ergo sum „).Тобто від здатності мислити переходить до суб’єкта, істоти, яка мислить. Декартвважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундаментпізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично дедуктивного методувивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить:ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики,наприклад, “якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результатибудуть рівними між собою» і т.д… Ці ідеї Декарт розглядає як втіленняприродного світла розуму.
2.2 Класична німецька філософія (Кант, Гегель,Фейєрбах.)
Німецькакласична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, щоохоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливомна духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представленасукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такимиоригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724—1804), Йоган Готліб Фіхте(1762—1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854), Георг Вільгельм ФрідріхГегель (1770—1831), Андреас Фейєрбах (1804—1872).
Вчення Г. В.Ф.Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Вонохарактеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю табагатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики /Гегель створивтеорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезу Органічнезлиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектицісформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.
Вихідним пунктомфілософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність,гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємо протилежність, і в ній виникаєроздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб’єкт думки тана думку як змістовний об’єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лишесуб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивноюсутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своєбуття у формі матерії, природи, яка є “інобуттям” цього об’єктивноіснуючого мислення, або абсолютної ідеї.
При цьому Гегельрозглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосортність, аяк процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого довищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе,проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, колиабсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистогомислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як системалогіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає”інобуттям ” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї— це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу іповертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнанняідеї).
Ці три етаписформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи:логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиноюгегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що законимислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думкуГегеля, є вченням про сутність усіх речей.
Перш ніж говоритипро систему логіки Гегеля, слід зупинитись на характеристиці ним діалектичногометоду Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу, які діють у розвиткуяк загальнолюдського, так і індивідуального мислення і проявляються у кожномуконкретному пізнавальному аналізі, утворюючи при цьому потрійну єдність. Першоюсходинкою «логічного» діалектичного методу, на думку Гегеля, єрозсудок. Розсудливий — це підлеглий, але необхідний бік діалектичногомислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум якпроміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка — спекулятивний розум,якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на конечні природні речі. Самев цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищоїзрілості. Позиція Гегеля щодо розуму та розсуду значно відрізняється відкантівської. У нього розум є не нижчим, а вищим виявом мислення. Він вважає, щорозум та розсудок мають складати єдину висхідну послідовність, де вониспіввідносяться як провідний та підлеглий чинники, що взаємо обумовлюються тапроникають один в одного.
Завдання логіки, надумку Гегеля, полягає в аналізі наукового методу мислення, Він намагавсяпоказати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметомраціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою —поняття. Тому логіка, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.
Змістовний підхідГегеля до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в процесі їхньогорозвитку від абстрактного до конкретного. Значним досягненням Гегеля булодослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів та категорій. Цясистема є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою:твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та запереченнязаперечення (синтез). Кожна наступна сходинка, на думку Гегеля, зберігаєсуттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегелярозпадається на три підгрупи відповідно до тріади: буття-сутність-поняття.Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність — видимість,тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.д. Поняття включаєв себе два моменти: по-перше, перехід від суб’єктивного поняття (судження,умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм); по-друге, перехід до ідеї (життя,пізнання, абсолютна ідея).
Поняття, на думкуГегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються,розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманніїм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.
Гегель сформулювавтакож основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і,навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.
Аналізуючи поняттякількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієївеличини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Досліджуючизростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категоріїміри, яка поєднує кількість та якість у єдність, синтезує їх у вищій єдності.Це відбувається таким чином: розвиток якості приводить до збільшення, зростаннякількісних характеристик, які в свою чергу сприяють інтенсифікації якості. Алецей процес розвивається до певних меж, які визначаються категорією«міра». Коли ці межі порушуються, відбувається стрибок, тобто розривпоступовості у розвитку. Завдяки стрибку виникає нова якість і відповідні їйкількісні визначення. Міра, на думку Гегеля, як синтез кількості є завершенимбуттям.
Характеризуючисутність як філософську категорію, Гегель підкреслює, що до неї відноситься якте, що відрізняє явища одне від одного, так і те, що їх об’єднує, що є в нихтотожним. Рух від буття до сутності, що саморозвивається, а потім до поняттяздійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до новоїтотожності. Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінністьє розвитком категорії тотожності, що вказує на взаємопов’язану невідповідність,внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності тавідмінності виявляється
суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, єкоренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно євсезагальним принципом саморозвитку.
Із вченням Гегеляпро суперечність органічно пов’язане і його розуміння заперечення заперечення.Діалектичне заперечення (‘«зняття») або перехід у інше як своє інше,є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. «Зняття» включає всебе три взаємодіючих моменти. Перший — власне заперечення, усунення, подолання.Другий —збереження того цінного, що було у заперечуваному. Третій — це«зняття», перехід на більш зрілий рівень розвитку. Своє вчення прозаперечення заперечення Гегель зображав у вигляді тріади: теза — антитеза(заперечення) — синтез (заперечення заперечення).
Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснивпереворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мисленнята пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне,непорушне.
Якщо логіка уГегеля — це наука про ідею в собі та для себе, то філософія природи є наукоюпро ідею в її “інобутті”, в її відчуженому стані. Проте, яквідбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Гегель не пояснює. Найого думку, абсолютна ідея зважується вільно відпустити себе із самої себе вякості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває підвладою розсудку і є найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.
У гегелівськійдіалектиці природи слід підкреслити два моменти:
1) діалектикуфілософського тлумачення природи;
2) діалектику самоїприроди.
Головними формамиприродного буття у Гегеля виступають механіка, фізика та органіка. Механіку вінрозглядає через простір, час, матерію та рух. При цьому Гегель обґрунтовуєнерозривність матерії та руху, намагається логічно вивести матерію з часу тапростору, які є формами її існування.
У фізиці Гегельрозглядає небесні тіла, світло, теплоту і т.д., розкриваючи зв’язок між ними,показуючи послідовний ряд проявів духовної сутності, що їх породжує.
Органіка у Гегеляприсвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Він прагнепоказати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу.
Іммануіл Кант народився в Прусськомукоролівстві в 1724 році, у місті Кенігсберзі, у родині майстрового — майстрасідельного цеху. Закінчив гімназію і Кенігсберзький університет. Спочаткупрацював домашнім учителем. з 1755 року викладав у Кенігсберзькому університетіі лише в 46 років / у 1770 році/ одержав професорську кафедру логіки іметафізики /був деканом факультету і двічі обирався ректором університету/.
У ході семирічної війни Кенігсберг бувзайнятий російськими військами, а в 1794 році Іммануіл Кант обирається членомРосійської академії.
Хоча книги Канта стали публікуватися в70-і роки, широку популярність він одержав лише в останнє десятиліття XVIIIстоліття. Почуваючи, що початків старіти, Кант залишає викладацьку діяльність,але продовжує свої філософські дослідження.
У 1804 році Кант умер. Він похований уКенігсберзі /Калінінграді/ на Острові Канта.
Пізнавати – значить розмірковувати,робити аналіз, приходити до певних висновків. На фоні питання про рівні таформи пізнання слід виділити працю І.Канта «Критику здатностірозмірковувати». Ця книга Канта є основною його роботою, як по її значеннюдля розуміння філософії самого Канта, так і по впливу, яке вона одержала вісторії післякантовского німецького ідеалізму. У цій роботі навчаннякантовского критицизму застосовується, по-перше, до здатності судження пропрекрасне і твори мистецтва, по-друге, до здатності судження про доцільність уприроді, чи про продуманість будівлі організмів.
Навчання Канта про доцільність ворганічній природі з його перевагами і недоліками виступають у суперечливомусполученні. Зовсім ясно, що, заперечуючи застосовність до організмів принципумеханічної причинності як спосіб теоретичного пояснення, Кант і в рішенні цьогопитання стає агностиком, однак у кантівському запереченні принципу механічногопояснення доцільних органічних структур звучить і інший, принципово незв’язаний з агностицизмом мотив, а саме критика однобічності і недостатностімеханізму як методу, покликаного пояснити походження органічних форм, алевсе-таки механізм для Канта залишається ідеалом. У той же час він з великоюнаполегливістю висунув перед філософією і перед теорією пізнання питання продоцільність форм органічної природи. Він з рідкою проникливістю показав, щонаука не вправі зупинитися перед загадкою доцільності і не може і не повиннаскласти перед нею зброя причинного теоретичного дослідження і пояснення, однакагностицизм Канта паралізує коштовні висновки з його робіт. Кант указує нанеобхідність доповнити принцип механічного пояснення теологічним принципом ізупровадженням фізичних методів у біологію. Успіхи кібернетики переконливопоказують нам у даний час, наскільки принциповий був Кант, захищаючи право усебільш широкого застосування до органічної природи і до її доцільних структурметодів фізичної причинності.
1. Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує періоднімецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановціпроблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність.
У філософському розвитку Фейєрбаха розрізняють дваперіоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядівГегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософськогоматеріалізму.
Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критикарелігії Ця критика і стала ланкою зв’язку двох якісно відмінних етапів йоготворчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядавфілософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. Найого думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки яктакої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія(релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину дорівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософський) духбув пригніченим. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, щоперешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває позаприродою. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це — питання Фейєрбахвідповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природапредметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля.Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії ізакони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософатому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини, виражених у діях; длятеолога — тому, що так хоче і велить Бог. Фейєрбах наголошує на двох необхіднихумовах у підході до критики будь-якої релігії: по-перше, заперечення наявностіу людини будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів. В іншому разідоведеться визнати, що у людини є особливий орган забобонності, запрограмованийприродою орган релігійного почуття. По-друге, не можна погодитись також і зтими, хто вважає релігію випадковим явищем, позбавленим глибоких психологічнихкоренів. Визнання того, що релігійні погляди мають для свого існування реальніпричини, є, на думку Фейєрбаха, необхідною передумовою їх серйозної науковоїкритики. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень, з йоготочки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своєрідному їх заломленні усвідомості людини. Одначе, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основноїуваги на аналізі конкретно історичних умов, що породжують релігію. Він говоривпро два корені походження релігії, насамперед християнства. Християнськарелігія, на його думку, має необхідне походження, обумовлене самою природоюрелігії, яка є суттєвою формою людського духу, і передусім саме народного духу.Другим коренем походження релігії є час, тобто цей корінь має історичнийхарактер. Християнська релігія, на думку Фейєрбаха, могла народитися саме в тойчас, коли вона і виникла, — в час занепаду античного світу: загибелі усіхнаціональних відмінностей, усіх національно-моральнісних зв’язків, усіхпринципів, що були рушіями старого світу. Саме в такий час, з точки зору Фейєрбаха,могла сформуватись релігія, чиста, вільна від будь-яких сторонніх нашарувань, іприйняти відповідний її сутності образ, набути форму відповідної сутності.
2. Проте більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачаєсвоє завдання в тому, щоб показати, як виникає релігійна психологія, почуття,релігійні переживання/Релігійний об’єкт, підкреслював він, не перебуває якчуттєвий об’єкт поза людиною, а прихований у ній самій, утаємничений у свідомостілюдини. Бог є не фізичною, не космічною, а психологічною істотою, він єдзеркалом душі людини. Саме тому Фейєрбах поділив релігії на природні,характерні для раннього періоду розвитку суспільства, специфічною рисою яких єкульт явищ природи, та духовні, що обожнюють духовні властивості людини.Загальну основу будь-якої релігії, на думку Фейєрбаха, становить почуттязалежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов(духовні релігії).
Проте в релігії відображається, згідно з Фейєрбахом, нелише почуття залежності. Воно є основою релігії, але не вичерпує всього їїзмісту. В релігії відображається також і бажання людини бути незалежною,вільною, щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєрбах, є глибинною основоюрелігії. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові,постійно знову повертається до самої себе. Людина є початком, серединою ікінцем, завершенням релігії.
Отже, метод Фейєрбаха привів його до висновку, що ключ дорозуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтересах,бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: «Таємниця та істинний смислтеології є антропологія». Антропологія, гадав Фейєрбах, є прихованимсмислом релігії. Адже, по-перше, релігія викликана такими почуттями та переживаннями,як страх, радість, захоплення, любов. Сутність релігії прихована в людськомусерці, яке відрізняється від тверезого та холодного розсудку і прагне вірити талюбити. По-друге, об’єкт релігії, її образи створюються фантазією. Без цихгносеологічних засобів людина не змогла б створити уявлення про Бога.Психологія, на думку Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силоюрелігії.
Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії:
1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію тапочуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою;
2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бутидосконалою;
3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажаєпомирати. Класична релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини докращого життя у реальному світі. І він пропонує людству «новурелігію», засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, якедосі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності черезпосередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між«Я» і «Ти».
Фейєрбах постійно протиставляє релігійному напередвизначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, ав практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людинадолає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньоїсвободи.
Така своєрідна критика релігії переросла у Фейєрбаха в критику філософськогоідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейєрбахбув глибоко переконаним, що критика релігії не може бути достатньо повною іпослідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Вінпереконливо показав органічний зв’язок релігії та філософського ідеалізму. Фейєрбахзвертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії.Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення відчуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття такатегорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворюєна самостійні сутності. Те ж саме, на думку Фейєрбаха, відбувається і врелігії. Бог у монотеїстичних релігіях, гадає він, теж є загальним поняттям,відірваним та протипоставленим світу. Основний недолік ідеалізму, особливогегелівського, Фейєрбах вбачає в ототожненні мислення та буття. Єдність буттята мислення, на його думку, є істинною і має смисл лише в тому випадку, колиосновою, суб’єктом її буде людина. Фейєрбах розглядав свою філософію якзавершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Якщо Гегель відривав розум,мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб, то «новафілософія», або «філософія майбутнього». Фейєрбаха виходить зтого, що реальним суб’єктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу єпродуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслював значення природи вжиттєдіяльності людини. Природі людина зобов’язана своїм походженням таіснуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише в природі, завдякиїй. Саме це значення природи для людини, підкреслює філософ, і було причиноютого, що природа стала першим предметом релігії, першим богом людини. Фізичніявища, що оточують людину, лише тоді стають об’єктом шанування, обожнення, колинабувають для людей культурно-історичної значимості.
3. В розумінні природи Фейєрбах був послідовнимматеріалістом, розглядав її як цілісний організм. Він вчив, що у світі немаєнічого, окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є людина. Навідміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбахпоклав в основу своєї філософії людину і природу. «Нова філософія»,на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, наєдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Керуючись антропологічнимпринципом, Фейєрбах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є втой же час продуктом суспільного життя. Людська природа тлумачиться Фейєрбахомпереважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовнимутворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процесздійснюється, на думку Фейєрбаха, не під управлінням світового духу, а лише підвпливом змін у релігії та моральній свідомості людини. Продовжуючиматеріалістичні традиції, Фейєрбах вніс значний вклад і в теорію пізнання. Вінрозвиває лінію матеріалістичного сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, єдійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише іможливе його пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнаннявиражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття «об’єкт». Найого думку, поняття об’єкта спочатку формується в досвіді людськогоспілкування. Першим об’єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.
Фейєрбах заперечує існування об’єктів, принципово недосяжних для чуттєвогосприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесіпізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо іопосередковано всі відомості про об’єктивний світ. Проте все це здійснюється небез участі мислення. Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерелознання, Фейєрбах підкреслював взаємозв’язок чуттєвого споглядання та мислення впроцесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати,порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їхприхований, безпосередньо не проявлюваний зміст. Фейєрбах розумів, що мисленнямає опосередкований характер. Яким же чином встановлюється істинність нашихпонять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з данимичуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявляється у Фейєрбахакритерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвимсприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний взаємозв’язок відчуттів тамислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливівисновки. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечнимдосягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самимсправила значний вплив на розвиток філософської думки. Філософська система Фейєрбахастала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.
Список використаноїлітератури:
1.В. Л. Петрушенко Філософія – К.2001р.
2. І. Ф. Надольний Філософія – К. 2000р.
3. Н. Я. Горбач Філософія – Л. 1995 р.
4. А. Х. Горфункель Філософія епохиВідродження – М. 1980 р.
5. А. В. Гулига Німецька класичнафілософія – М. 1986 р.