Курсоваробота
натему:
«Трансформаціяполітичного устрою Югославії в кінці 90-х – початку ХХІ ст.»
Вступ
Югославські землі з давніх часів посідали одне з провідних місць вжитті балканського регіону. Завжди звертали на себе значну увагу. З історіїюгославських земель можна виокремити певні періоди, коли до них був особливозагострений інтерес Наприклад, у другій половині ХІХ століття, коли югославськітериторії були розмінною картою в великій політиці європейських держав. У 1914році Сербія фактично спровокувала початок Першої Світової війни. У часи Другої Світовоївійни югославський регіон знов починає звертати на себе посилену увагу, а позакінченню війни посідає значне місце не тільки в Європі, а й в світі. Певнийспад цікавості до цього регіону простежувався у 70–80 ті роки, а з кінця 80хроків Югославія знов займає місце загального центру уваги. Тепер югославськийрегіон викликав до себе великий інтерес через розпад Югославії – конституційноїфедеративної держави. Югославські події викликали до себе жвавий інтерес і збоку України, адже проходили і проходять вони в безпосередній близькості від їїмеж. Особливо ці події вдарили по Придунав’ю – краю, який тісно пов’язаний зекономічною артерією Європи – Дунаєм. Саме тому варто вивчати югославські події90х, а особливо кінець 90х — початок ХХІ століття, коли відбувся остаточнийрозвал Югославії як держави, її корінна трансформація. Таким чином актуальністьобраної теми не тільки не зменшується, а й збільшується через останні події.
Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період з 1997 року і до 2006 року. Самев межах цього хронологічного простору є можливим дослідження останнього етапузагибелі Югославії. А тому ці роки є особливо зручними при дослідженні теми.
Географічні межі роботи охоплюють Сербію з автономними одиницями Косово і Методія,Воєводину та незабаром незалежну Чорногорію (яка вже давно є фактичнонезалежною). Такі географічні межі дозволяють к повному обсязі дослідити подіївідрізку часу що розглядається.
Предметом дослідження є особливості розпаду Югославії – етнічні, релігійні, територіальні,зовнішньо і внутрішньополітичні, військові.
Об’єктом дослідження є процес трансформації політичного устрою Югославії –суспільно-політичні, зовнішньополітичні, економічні та інші аспекти.
Метою роботи є висвітлення особливостей процесу трансформації політичногоустрою Югославії в кінці 90х — початку ХХІ століття, зокрема специфіки,суспільно-політичних, зовнішньополітичних, територіальних процесів.
Виходячи з дослідженого матеріалу автор визначив наступне колозавдань курсової роботи:
– висвітлити хід трансформаціїполітичного устрою Югославії в кінці 90х — початку ХХІ століття;
– дослідити головні причинитрансформації югославської політичної системи;
– проаналізувати наслідки цихзмін;
– оцінити їх значення длябалканського регіону в цілому, та югославських земель зокрема;
– звернути увагу наособливості югославської трансформації;
– з’ясувати, як відреагуваласвітова спільнота на політичні зміни в Югославії;
– визначити ступінь участізовнішньополітичних сил у югославських змінах;
– охарактеризувати сучаснийстан колишніх югославських земель, як на них відбилися зміни.
Історіографія теми. Тема курсової роботи торкається останніх подій і є недостатньодослідженою. Відсутні комплексні праці з цієї теми. Більш менш досліджені події1997–2001 років, А вже події 2003–2006 років залишаються в основному білоюплямою дослідники ще не осилили всю сукупність останніх подій і це впливає накількість робіт з даної теми. З опрацьованих авторами праць можна виокремитинаступні: «Новітня історія централь європейських та балканських країн» Ярового В.І.,«Новітня історія країн Європи та Америки» Родрігеса А.М. та Пономарьова М.В.,«Геополітика» Дергачова В.А.
Найгрунтовнішою з них є праця Ярового В.І. Це відомийдослідник історії слов’янських народів, який стабільно підтримує за собоюрепутацію передового дослідника історії слов’ян. В своїй останній роботі віндоволі коротко, але насичено описав події розпаду Югославії. Головну увагуприділив початку та середині 90х років. З інтересуючих нас часів він ґрунтовнодослідив період з 1997 по 2002 роки Приділив значну увагу розгортаннюКосовського конфлікту та його переростанню в регіональну проблему. В незначніймірі дослідив процес приходу до влади опозиції, розгортання суперечностей міжСербією та Чорногорією, натовсько-югославської війни. Останньою подією, якурозглядає Яровий є підписання між керівництвом Сербії і Чорногорії договору про«Про принципи перебудови відносин між Сербією і Чорногорією», внаслідок чогоназва «Югославія» зникла зникла з політичноі карти світу, а з’явилася назва «СІЧ»(Сербія і Чорногорія). Автор нейтрально описує події, але не зважаючи на це, вйого праці простежується прихильність відносно приходу до влади демократичноїопозиції, обособлення Чорногорії, зміни зовнішньополітичного вектору у напрямізахідноєвропейських структур: Ради Європи, ЄС, НАТО. В той же час діїПівнічноатлантичного альянсу він трактує як агресію.
Значний інтерес представляє робота Родрігеса А.М. та Пономарьова М.В.,це також дуже відомі дослідник але з історії країн Європи та Америки (передусімЗахідної). В третій частині фундаментальної праці «Новітня історія країн Європита Америки» вони приділили певну увагу і подіям на Балканах. У главі третій «Країнисхідної Європи у 1945–2000 роках» автори непогано прослідили процес розгортаннячорногорсько-сербського протистояння, косовську проблему, натівсько-югославськівійни. В незначній мірі торкнулися того, як прийшла до влади опозиція на чолі зВоіславом Коштуницею. Усі ці події розглянуті неупереджено, об’єктивно, що єдуже важливим.
Геополітичну оцінку подіям на Балканах дає Дергачов. Він негативноставиться до війни НАТО з Югославією, вважає, що внаслідок цього ситуація врегіоні не тільки не поліпшиться, а навіть стане гіршою. Зокрема вважає що відСербії можуть відділитися не тільки Косово, а й Чорногорія (яка вже відділилася)та Воєводина (адміністративна одиниця на півночі Сербії, в Придунав’ї, населенапереважно угорцями). Це в свою чергу призведе до погіршення етнічних стосунків.Звертає увагу на те, що вперше за останні століття Захід виступи на боцімусульман проти православних.
Загалом події трансформації політичного устрою Югославії в кінці90х – початку ХХІ століття досліджені не дуже добре, передовсім бракуєоб’ємних, ґрунтовних та об’єктивних робіт.
Джерельною базою курсової роботи є періодичні видання – газети, журнали. Саме вониподають найсвітлішу інформацію. Серед газет по кількості матеріалу перше місцепосідає «Дзеркало життя» від 17 червня 2006 року. В ній розглядається питанняперспектив незалежності Косово. Оцінюється загальна політична та етнічнаситуація в регіоні, яку роль відіграє у вирішенні конфлікту ЄС та НАТО,розглядається ставлення до косовського питання таких країн, як Франція,Австрія, ФРН, Нідерланди.
Менш цінним джерелом інформації є «Факти та коментарії». В них якправило подається стисла інформація в незначному об’ємі. Так у газеті від 17квітня 1999 року повідомляється про те, що війська НАТО можливо використовуютьзброю заборонену женевськими угодами. У номері за 14 березня 2006 року містятьсявідомості про причини смерті Слободана Мілошевича, та суспільну реакцію на це;в номері за 16 березня 2006 року повідомляється про те, де буде похованийперший президент, та знов розглядаються причини його смерті; нарешті у номерівід 17 березня 2006 року подається інформація про похорон Мілошевича вБелграді.
З використаних газет найменша кількість інформації міститься у «Київськихвідомостях» за 14 квітня 2005 року. У рубриці «Коротко» повідомляється прозаяву командуючого європейськими силами НАТО генерала Д. Джонса, в якійвін наголосив на можливості зменшення чисельності миротворчого контингенту вКосово.
Проте найбільшу кількість інформації автор взяв з журналів «Ехопланети» та «Новий час». З великої кількості журналів «Новий час булиопрацьовані номери за 1998 рік, №24, 25, 26.
В номерах 25 та 26 містяться насичені за змістом статті,присвячені косовській проблемі. Автори розглядають ситуацію в цьому краї таполітичну гостроту навколо нього напередодні натівсько-югославської війни. А вномері 24 автор статті «Чорногорська альтернатива» Олександр Дідусенко оцінюєстен чорногорсько-сербських відносин на 1998 рік, конкретизує появу черговоїкризи в політиці Мілошевича.
Проте основний об’єм інформації був взятий з журналів «Ехо планети».Було опрацьовано і використано матеріал з чотирнадцяти номерів від 1999 по 2006роки. В них значний об’єм інформації, але він викладений в переважній більшостіз поглядів Росії на балканські події. Це є мінусом, адже відсутня об’єктивністьта незаангажованість.
За 1999 рік було опрацьовано і використано лише один номер – 27,виданий вже після війни НАТО з Югославією. В ньому є стаття Миколи Хагінцева «Часрозбиратися: хто винен?», В якій російський автор дає оцінку наслідкам війнидля Сербії, Косово, положенню сербів в Косово, реакцію сербського керівництвана результати війни.
За 2000 рік було опрацьовано два номери – 12 та 42. В першому, устатті «В Сербії знову пахне війною» містяться відомості про сепаратистськийрух на півдні Сербії, що почав розгортатися після вводу військ КФОР. А вдругому номері, у статті «Оксамитова революція», описуються події початкужовтня, коли було повалено уряд Мілошевича шляхом масових демонстрацій, значнаувага приділена стосункам з Чорногорією, докладно розбираються події «оксамитовоїреволюції». Розглядається як новий лідер Сербії Воіслав Коштуніца.
За 2001 рік використано матеріал лиши з одного номеру – 15.Опрацьована була стаття «Мілошевич під арештом. Що далі?». В ній докладнорозглядається постать колишнього сербського лідера та коло його прибічників іворогів.
З номерів за 2002 рік були опрацьовані і використані у курсовійроботі номери 17, 39, 41, 48. У першому з перелічених номерів ретельнорозглядається питання майбутніх стосунків між Сербією і Чорногорією, даєтьсяоцінка новому державному утворенню – СіЧ. В другому – інформація про вибори2002 року в Сербії, Ґрунтовно описуються претенденти на президентське крісло,їх передвиборчі програми та заяви. А в третьому номері дається оцінка першоготуру цих виборів, їх результати. Нарешті в останньому номері в статті «Югославія.Екзамен, провалений Росією», подається в хронологічній послідовності реакція тадії Росії на події в Югославії у 1999–2002 роках.
За 2003 рік було опрацьовано три номери – 4, 7, 12. У першому зцих номерів у статті «Югославії не буде. Але що буде?» міститься інформація просербсько-чорнргорські відносини, про економічний стан Сербії, про боротьбу двохсербських лідерів Зорана Джинджича і Воіслава Коштуніци. В статті «ПрощавайЮгославія» з №7 підводиться підсумок під існуванням Югославії. В третьомуномері дуже докладно описується вбивство Зорана Джинджика, розглядаються певніверсії, подаються відомості з біографії колишнього прем’єра. А в номерах 50–51за 2004 рік міститься інформація про суд над Мілошевичем в Гаазі, його ворогівта прибічників і зокрема російських свідків.
В номерах 20–21 за 2006 рік продовжується тема суду над сербськимивійськовими. Зокрема в статті «Де генерал?» містяться відомості про пошукисербського генерала Ратко Младіча. А в номерах 22–23 підводиться єдинийпідсумок стосовно існування СіЧ, повідомляється про припинення існування цьогодержавного утворення та здобуття Чорногорією незалежності.
Методологічна база курсової роботи. У роботі використано проблемний метод, який передбачає комплекснийпідхід у дослідженні теми, а також метод історизму.
Методико-теоретичною основою загальнонаукові принципи системності, об’єктивності, історизму.
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків,літератури та додатків.
У І розділі, який називається «внутрішньополітична ситуація вЮгославії наприкінці 90х – початку ХХІ століття.» розглядається косовськийконфлікт, натівсько-югославська війна, падіння режиму Мілошевича та прихід довлади опозиції.
У ІІ розділі – «Шлях від Югославії до її повного краху»розглядається процес перетворень постійного устрою в Югославії, утворення СіЧта припинення існування цього державного формування.
Історія Югославії є дуже цікавою і актуальною. Вона потребуєґрунтовного дослідження, адже з кінця 80х і до початку ХХІ століття на їїтеренах відбулася неімовірна кількість подій, процесів, які суттєво вплинули наполітичну, етнічну та релігійну ситуацію на Балканах.
Розділ 1
1.1 Проблема Косово
Косовська проблема набагато ширша, ніж думає більшість пересічних громадян.На пострадянському просторі є поширеною думка, що югославський диктатор ЙосипБроз Тіто за часів свого правління дозволив албанцям заселити Косово черезслабку заселеність цього краю., а після його смерті невдячні албанці почалиборотьбу з сербами і батогом захопили ці землі. Проте ця точка зору зовсім невідображає дійсності. Конфлікти подібні до того, що відбувається зараз в Косововідбувалися і раніше. Причиною є цього є заплутана історія цього краю, щодозволяє усім конфліктуючим сторонам казати про свою правоту.
На початку ХІІ століття територія Косово і Метохії стала одним знайбільш значущих сербських феодальних наділів. На її території знаходилоськілька сербських культурних центрів. Відомий сербський воєвода Стефан Не манія,спираючись саме на Косово, зумів затвердитись на престолі. Після смертісербського короля Стефна Душана (1355) Сербська держава розпалась і Косовостало фактично незалежним. В 1389 році на косовському полі відбулася вирішальнабитва між об’єднаними військами Сербії і Боснії та турками. Внаслідок поразкикрай був захоплений османами. Саме в ці часи були закладені підвалени майбутніхконфліктів бо з приходом турків багато сербів покинули свої землі і пішли напівніч, а на їх місце почали заселятися албанці. [1.9. стор. 116]
Після розгрому турецького війська в 1683 році під Віднем коаліціяєвропейських країн змогла витіснити турків з багатьох балканських регіонів, алев 1699 році, за умовами Карловицького мирного договору, за османською державоюзалишилися усі югославські землі, а так як серби допомагали європейцям, на нихвпала помста турків. Рятуючись від знищення серби масово переселяються напівніч, зокрема за Дунай. В ХVIII – XIX столітті, при підтримці турецькогоуряду почалося систематичне заселення цих земель албанцями. На початку ХХстоліття Косово ввійшов до Королівства сербів, хорватів і словенців. В цей часюгославський уряд почав витісняти албанське населення, чим фактично спровокувавперший конфлікт. Конфлікти виникали і в подальші роки і ставали дедалігострішими.
Саме події в Косово започаткували процесрозпаду югославської держави., а постійнепогіршення становища в краї неухильно вело до дестабілізації в країні.Албанське населення, чисельність якого швидко зростало, вимагало надання рідніймові статусу офіційної та збільшення державних дотацій на розвиток краю.Націоналістичний рух албанців в Косово швидко переростав в радикальний. Всечастіше виникали сутички між албанським та слов’янським населенням, врезультаті яких сербів та чорногорців стали витісняти з рідних територій.Косовські албанці проголосили гасло утворення «етнічно чистого Косова». Такіподії в краї ображали національні почуття сербів.
Косовська проблема спонукала відродження сербського національногоруху. Його духовним центром стала Сербська академія наук і мистецтв. Саме в їїнадрах у 1986 році було підготовлено «меморандум про становище в Югославії»,який визнав сербський народ головною жертвою режиму Й. Тіто. На з’їзді СКСербії в травні 1986 року було обрано нове керівництво на чолі з С. Мілошевичем,яке стало домагатися перегляду положень конституції та обмеження прававтономій. З керівних посад Сербії невдовзі усунули протітовських діячів. У1988 році сербська влада розгорнула масові акції солідарності з слов’янськимнаселенням Косова.
Союзне виконавче віче прагнуло нормалізувати в країні здійсненняекономічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рікзбільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишатикрай. У Косово то запроваджувався військовий стан, то здійснювалася черговапрограма. Однак всі ці заходи врешті-решт виявилися неадекватними.
Неспроможність розв’язання косовської проблеми не тількипідточувала проблеми СФРЮ, а й загальмувала здійснення реформ. Усе цепідсилювала відцентрові настрої в Словенії і Хорватії, керівництво якихвиступало з критикою сербської політики відносно албанців Косова. Акціїпротесту проти політики Сербії у жовтні 1988 року відбулися також у Воєводині.Усі ці події розхитували політичний механізм федерації.
Союзна скупщина у листопаді 1988 року ухвалила майже 40 поправокдо конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, арешта – відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчомувічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, яких останні недотримувались. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова і валютнасистеми. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегіюнауково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзномууряду право виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали міжсуб’єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.
Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косовоі Воєводину автономних прав. Цей крах Белграда викликав протести косовськихалбанців У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники якихвимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзікосовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджуваласякомендантська година.
У конфлікт навколо Косова втягнулись і інші республіки, які непогоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадськогопорядку в Сербії. Надалі косовське питання все більше розділяло федеральні республіки,стимулюючи розпад Югославії. Мілошевич ще більше загострив ситуацію, добившисьприйняття в 1989 році нової конституції (вересень 1990 року вона набулачинності), згідно з якою відновлялося верховенство республіканських законів надкрайовими, було скасовано конституцію ліквідовано законодавчі та виконавчіоргани влади Косова. У відповідь на це відбулося кілька демонстрацій, які булишвидко придушені. В 1991 році в краї був проведений нелегальний референдум,який ухвалив незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили «РеспублікуКосово», сформували парламент і уряд, а президентом обрали письменника І.Ругову. Для боротьби за незалежність була використана організація «Визвольнаармія Косова» (ВАК), яка вперше заявила про себе в 1993 році. Фактично в Косовобула створена «тіньова держава». Після цього і до 1998 року ситуація в Косовонагадувала міну сповільненої дії. Конфлікт поступово загострювався.
В результаті стався вибух. Якщо з 1991 по 1997 роки в Косововідбулося лише кілька нападів албанських бойовиків на сербську поліцію тамирних громадян, то в 1998 році ситуація різко загострилась.
Албанці розгорнули масштабні бойові дії і взяли під контроль майжеполовину Косова, підійшли до столиці краю – Пріштіни. Лідери ВАК закликали дозброї усіх чоловіків віком від 15 до 55 років. Таким чином край, який бувфактичним стимулом розпаду Югославії, тепер мав зіграти останню роль в його добиті.Всім було абсолютно зрозуміло, якщо Белград не утримає Косова у складі залишківЮгославії і їй прийде кінець. Адже це стимулюватиме відцентрові тенденції вЧорногорії та Воєводині. Крім того поразка в Косово мала добитинаціоналістичний режим Мілошевича, внаслідок чого вектор внутрішньої тазовнішньої політики сербів мав докорінно змінитися. Таким чином Косово перетворилосяна політичний вузол, який мав суттєво змінити ситуацію на Балканськомупівострові. Він мав підвести межу під довготривалим процесом трансформаціїполітичного устрою Югославії.
В липні – серпні 1998 року, після вводу в Косово додаткових підрозділівюгославської армії з важкими озброєннями, США в ультимативній формі почаливимагати від Белграда негайного припинення бойових дій. Тим не менш операціїсербських сил у Косово продовжувалися до осені. З краю у сусідні Албанію іМакедонію хлинув потік біженців. В жовтні їх чисельність сягнула за 300 тисяччоловік. [18. стор 185] Лише під прямою загрозою авіанальотів з боку НАТО,югославське керівництво погодилося розпочати поетапний відвід військ, тарозмістити в краї наглядачів з ОБСЄ. Проте заходи лише тимчасово стабілізувалиситуацію в краї. Головною причиною незгод став правовий статус Косова. Сербськасторона принципово відмовлялась від жодних форм розширення косовськоїавтономії, албанці ж вимагали права на самовизначення та навіть розглядали можливістьвиходу зі складу федерації. Міжнародні переговори, присвячені косовськійпроблемі, пройшли у лютому 1999 року в, були зірвані непоступливістю обохсторін. Вже в цей час стало зрозумілим, що якщо сербське керівництво не піде нарадикальні поступки то війни з НАТО не оминути. КомандуванняПівнічноатлантичного альянсу спільно накопичувало сили і, зрозуміла річ не малодовго тримати їх в бездіяльності. Крім того США та ряд європейських країнвідразу ж зайняли проалбанську позицію з метою добити залишки непокірливоїЮгославії.
24 березня 1999 року керівництво НАТО оголосило про зри політичнихпереговорів по Косово та своїй готовності нанести авіаційні удари по військовимоб’єктам в Югославії для того, аби схилити керівництво країни до більшконструктивної позиції. Одночасно на територію Македонії був передислокований11-тисячний контингент військ НАТО. В послідуючі два місяці територія Косово таінші регіони Югославії знаходились під ракетно-бомбовими ударами. Основні ударизавдавались по Сербії. Але головної поразки Югославія зазнала в пропагандистськійвійні. Ще одною, не менш серйозною, поразкою була відсутність союзників. Росія,на яку дуже сподівався Мілошевич, фактично зрадила Югославію, не зробившижодної реальної дії щоб допомогти «братському народові». [8.стор20] Опинившисьпід жорстоким політичним і жорстоким тиском, перед перспективою гуманітарноїкатастрофи всередині країни, Югославське керівництво було змушене піти на згодуз НАТО.
20 червня 1999 року 84 – денна військова операція військ НАТО під назвою«Союзницька сила», яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня булаприпинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнароднуадміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.
Проте поразка Югославії в війні не призвела до затишшя убалканському регіоні. Косовський конфлікт був фактично заморожений. Зокрема цестосується питання визначення статусу Косова. І з часом воно набуває все більшогозначення.
31999 року (після завершенняоперації НАТО у Сербії) й досі провінція Косово фактично є самостійноютериторію під опікою ООН та Євросоюзу. Влада у провінції на всіх рівняхповністю перебуває в руках албанського етносу. У місцевому політикумі тасуспільстві існує абсолютний консенсус щодо необхідності здобуття незалежностіКосово.
Офіційно Косово залишаєтьсяскладовою частиною Сербії, а остаточний статус провінції визначається напереговорах між Белградом та Пріштіною за посередництва ООН і ЄС. Сербськаменшина у краї стабільно зменшується, що посилює позиції албанців напереговорах. Впливу Белграда на політику керівництва Косово фактично немає.
У краї діють стабілізаційнісили НАТО, основне завдання яких – недопущення нових зіткнень албанськогонаселення з сербською меншиною та відповідне розмежування територій їхкомпактного проживання. Поступово зростає в Косово безпекова роль ЄС, який узявна себе політичне лідерство з визначення майбутнього як Косово, так і регіонуЗахідних Балкан загалом. Переговори про майбутній статус Косово досі булибезрезультатними і перспектива покращення ситуації поки що не проглядається.Жодної серйозної домовленості між Сербією та Косово досягти не вдається, зогляду. –.на небажання сторін іти на компроміс. Керівництво Косово однозначновиступає за повну незалежність краю, у цьому його підтримують, згідно зсоцопитуваннями, 88% населення провінції; ще 8% виступають за приєднання Косоводо Албанії.
З іншого боку, керівництвоСербії, зокрема її прем’єр-міністр Воїслав Коштуніца, категорично відкидаєможливість незалежності. Белград пропонує принцип: «менше, ніж незалежність,більше, ніж автономія». За цим принципом Косово отримує право на власногопрезидента й уряд, які матимуть широкі суверенні права на території краю, алейому буде заборонено мати представництво в ООН, здійснювати самостійну зовнішнюта оборонну політику і мати відповідні відомства (МЗС та МО). З боку Белградалунають пропозиції взагалі відкласти розгляд питання статусу Косово на двадцятьроків. Серед основних вимог Сербії також забезпечення соціального захистуетнічним сербам Косово та свободи віросповідання.
В квітні у Відні відбувсявже третій раунд переговорів лише за поточний рік. Наразі обговорюються питанняфінансування сербської общини та її зв’язків із Сербією. Питання прав людини танаціональних меншин сторони обговорювати поки що не готові…
В умовах, коли учасники неможуть дійти якого-небудь компромісу, зростає роль третіх сторін та їх баченняшляхів вирішення проблеми. У ролі посередників тут виступають ООН (персональнопредставлена спеціальним представником, колишнім президентом Фінляндії МартіАхтісаарі) та Європейський Союз (найчастіше представлений Верховнимпредставником із питань Спільної зовнішньої та без-пекової політики Хав’єром Соланоюта представником головуючої у ЄС країни). Сьогоднішню позицію посередників неможна визначити як чітку й однозначну. І це також не сприяє розв’язаннюпроблеми.
Проте керівництво Євросоюзуй окремих країн Європи дедалі частіше висловлює припущення про можливевідокремлення Косово від Сербії. Зокрема міністр закордонних справ ВеликоїБританії Джек Стро недавно заявив, що «найвірогіднішим варіантом врегулюванніситуації, що склалася, є незалежність Косово». Вирішення проблеми Косово дляЄвропейського Союзу – своєрідна «справа честі», «лакмусовий папірець», що маєпродемонструвати здатність Брюсселя не лише ефективно діяти як економічнеоб’єднанням заможних держав, ай виступати потужним регіональним та глобальнимактором, який може досягати власних зовнішньополітичних цілей поза своїмимежами й нести відповідальність за безпеку і стабільність в усьому континенті.Саме на території колишньої Югославії, і Косово зокрема, проходять практичнуапробацію Спільна політика безпеки та оборони ЄС і його новостворені Силишвидкого реагування. Це почалося після того, як Брюссель став переймати на себевідповідальність за стабільність і безпеку у центрі Європи від ООН та НАТО.
Зацікавленість Євросоюзу уврегулюванні ситуації на Балканах має й іншу складову, що впливає на загальнубезпеку об’єднання. Адже щороку з Балкан до ЄС нелегально пробираються 120 тис.осіб, а 80% усього героїну, який потрапляє на територію Об’єднаної Європи,надходить саме з цієї території. Значну частину зазначених нелегальних трафіківутримує саме Косово.
Невизначеності ситуаціїдодала і раптова зміна влади у Косово, пов’язана зі смертю у січні 2006 р.багаторічного лідера косоварів Ібрагіма Ругови. У лютому президентом булообрано близького соратника Ругови – Фатміра Сейдіу. Новий президент, щоздобував освіту у США та Франції, активно обстоює прозахідний курс. У березніпрем’єр-міністром Косово став генерал Визвольної армії Косово, яка воювала зсербами у 90-ті роки, – Агім Чеку (також брав участь у бойових діях протисербів на боці Хорватії під час сербсько-хорватської війни).
Белград вважав А Чеку найнеприйнятнішою кандидатурою на посаду голови уряду краю й підозрює його ускоєнні воєнних злочинів. З огляду на це, варто очікувати, що суперечності напереговорах можуть ще більше загостритися, а їх перебіг – стати ще неефективнішим (До того ж недавно: міністром оборони Сербії таЧорногорії став Зоран Станковіч – колишній соратник лідера боснійських сербівРатко Младіча, який розшукується Гаазьким трибуналом за військові злочини.)
Як Євросоюз, так і ООНвизнали повну легітимність нового керівництва і висловили впевненість у йогоздатності вести подальші переговори. Керівництво Косово підтвердило абсолютнувідданість європейським та євроатлантичним принципам і заявило про курс наінтеграцію до ЄС та НАТО, чим також посприяло зміцненню прихильності до себе збоку Брюсселя.
Позитивно впливає насприйняття Європою прагнень косовських албанців також інтенсивний інтеграційнийдіалог із ЄС та НАТО Албанії, де після парламентських виборів 2005 р.соціалістичний уряд замінила правоцентристська коаліція на чолі з Демократичноюпартією, яка сформувала молодий прозахідний уряд.
Слід Зазначити, що Європарозуміє і небезпеки, які можуть виникнути у разі проголошення незалежностіКосово. Це здатне створити прецедент і викликати невигідну для ЄС реакцію вінших регіонах, де Брюссель має свої зовнішньополітичні та без-пекові інтереси.Передусім ідеться про Придністровську Молдавську Республіку, Нагірний Карабах,Абхазію, Південну Осетію)
Таким чином Косовський конфлікт, що має довготривалу історію ісприяв розпаду Югославії, був одним зі стимулів трансформації її політичногоустрою й досі не завершився, а й має перспективи розвитку (це зокремастосується долини Прешово на півдні Сербії). Загалом, підводячи підсумок підусім вищесказаним, треба зазначити, що Косовська проблема зіграла значну роль втрансформації Югославії, недооцінювати її значення в цьому не можна. Проте йдавати однозначну оцінку теж не слід.
1.2 «Жовтнева революція» в Югославії
Слободан Мілошевич по суті ніколи не був тим диктатором, яким йогозображують на Заході. Так, це був авторитарний володар, проте спирався він нестільки на військову підтримку, скільки на підтримку народу. Це був публічнийполітик, а не кабінетний (як наприклад Сталін) і це підтверджують останніподії, коли відбувся похорон колишнього лідера у Белграді 17 березня 2006 року,– вулиці міста були переповнені його прихильниками, що само вже по собі руйнуєзахідну теорію про те, що Мілошевич передусім спирався на військових.
З самого початку своєї активної політичної діяльності СлободанМілошевич зайняв позиції сербського націоналізму, а враховуючи, що націоналізмв той час користувався значною підтримкою сербської спільноти (та й не тількисерби підтримали ідею націоналізму, а також хорвати, словенці, босняки,албанці, македонці, чорногорці, воєводинці), це вже само по собі принесло йомушироку популярність і підтримку в народі. Підвалини свого довгого політичногожиття Мілошевич заклав у 1986–1990 роках, будучі головою Пезидії ЦК СК Сербії,членом Президії ЦК СКЮ. Вже тоді він відійшов від ідеї Вітовського соціалізму.В 1990–1997 роках був президентом Сербії, а в 1997–2000 р. – президентомСРЮ. [20.стор783] І на протязі всього цього періоду у Мілошевича були суперникив середині каїни, діяла опозиція. Але народ підтримував саме його через те, щоСлободан був більш зрозумілий їм, з його гаслом створення «великої» Сербії,захисту інтересів сербів у колишніх республіках Югославії. Загаломнаціоналістичні ідеї тоді в Сербії панували і саме це тримало Мілошевича привладі. Він був борцем за права сербів.
Проте поразки в війнах з Боснією і Герцеговиною, Хорватією,Словенією, втрата Македонії, поразка у війні з НАТО, посилення відцентрованихтенденцій в Чорногорії і Воєводині, вкрай важке економічне становище підірвалибезграничний авторитет Мілошевича і призвели к утворенню можливості для приходудо влади опозиції. Це стало остаточно зрозумілим по закінченню війні з НАТО.
Вперше опозиція заявила про себе, як про серйозну силу в 1996році, в листопаді, під час виборів до народної скупщини СРЮ та місцевихорганів. Тоді правляча коаліція на чолі з СПС здобула 64 місця в скупщині із138, а опозиція, яка об’єдналася у блок «Єдність» на чолі із Зораном Джинджичемотримала 22 депутатські мандати. На виборах до місцевих органів правлячакоаліція перемогла у 75% виборчих округів, але у Белграді та великих містахперемогу здобула опозиція. Її лідер Зоран Джинджич посів місце мера Белграда(хоч і не на довго). Тоді влада спробувала опротестувати кілька результатів,проте опозиція вивела на вулиці багатотисячні демонстрації і правлячі колапоступилися. Проте надалі, до закінчення натівсько-югославської війни, опозиціяактивних дій не робила. Але потім, відчувши послаблення влади Мілошевича таСПС, зайняла активну позицію. В вересні 2000 року відбулися президентськівибори, на яких було два головних суперника – Мілошевич – лідер правлячоїкоаліції, та Воїслав Коштуниця – лідер Демократичної опозиції Сербії. [13.стор15]
24 вересня 2000 року відбулися вибори, на протязі кількох днівправляча коаліція не давала жодних повідомлень про остаточні результати.Спочатку пролунала заява про перемогу Мілошевича вже в першому турі, потімпочали казати про другий тур голосування. Центрвиборчком призначив повторнеголосування на 8 жовтня. При цьому кандидату від опозиції (ДОС) Коштуниці невистачило всього 0,4% для абсолютної перемог.
На прохання опозиції порівняти офіційні та неофіційні підсумкиголосування за допомоги міжнародних структур, бо спеціальної комісії, пролуналависокомірна відмова. Російському президенту Володимиру Путину дали зрозуміти,що його посередництво небажане. Проявившим таку ж ініціативу грекам, відповідівзагалі не дали. Членів ДОС у Центрвиборчкомі до аналізу документів недопустили. Підсумки голосування по округах не опублікували. І нарешті – рішенняКонституційного суду відмінити підсумки виборів та провести їх заново, колизахочеться Мілошевичу.
Опозиція висунула владіультиматум до 15 години 5 жовтня визнати перемогу Коштуніци. Ранком на Белградрушили сотні автобусів і автомобілів із прихильниками ДОС із провінції. Поліціянамагалася зупинити їх, але маніфестанти розтрощили всі виставлені барикади.Після мітингу в будинку Скупщини СРЮ, у якому брало участь, за данимиорганізаторів, до півмільйона громадян, парламент був узятий штурмом ірозграбований. Надалі атаці піддався будинок державного телебачення. Воно булопідпалено й майже повністю вигоріло. Був установлений контроль за іншими,близькими до уряду, засобами масової інформації, захоплені деякі поліцейськіділянки, штаб-квартири Соцпартії Сербії (УПС) і руху «Югославські ліві».Властиво, протягом трьох годин влада в столиці перейшла в руки демонстрантів.Поліція чинила опір лише в будинку парламенту й телебачення. Потім поліцейськихвзагалі не було видно на вулицях.
Після визнання перемогиВоислава Коштуници Конституційним судом він офіційно став на посаду.президента, проголосивши клятву перед новим складом парламенту. Але ця подіялише відкрила нову сторінку протистоянь у югославському суспільстві.
А в грудні 2000 року відбулися парламентські вибори (23 грудня),на яких перемогу (64% голосів) перемогу здобув блок вісімнадцяти партій –«Демократична опозиція Сербії» (ДОС). В результаті перемоги опозиція зайняла впарламенті 2/3 депутатських місць і отримала змогу формувати уряд.Прем’єр-міністром було обрано Зорана Джинджича союзника Воіслава Коштуниці поДОС.
Восени 2002 року колишня опозиція домоглася остаточної перемоги вборотьбі з соціалістами – колишньою правлячою силою. Президент, соціаліст МіланМіллутинович, строк повноважень якого скінчився 5 січня 2003 року, був змушенийїхати у Гаагу, де представ перед Міжнародним трибуналом. Його звинуватили узлочинах проти людськості. А загалом він проходить по тим же справам, що і йогопокровитель Слободан Мілошевич. А колишнього президента СРЮ було заарештовано 1квітня 2001 року, разом з кількома соратниками. Сербська радикальна партія, начолі з Воіславом Шешелем, прямо звинуватила владу в тому, що вона діяла занаказом США. Офіційний Вашингтон, як відомо, пов’язав надання фінансовоїдопомоги Югославії з арештом Мілошевича в строк до 31 березня.
Всі ці, та інші дії колишньої опозиції відверто підтримував Захід.Окрім цього, одразу після зміни влади в Белграді ООН скасувала всі міжнароднісанкції проти СРЮ. В країні розпочався процес інтеграції до західноєвропейськихструктур: Ради Європи, ЄС, НАТО.
Проте повалення Мілошевича не принесло Югославії спокою.Розгорнулася запекла боротьба між Воіславом Коштуницею – поміркованимнаціоналістом та Зорном Джинджичем – відвертим прихильником прозахідногоактивного курсу. На президентських виборах 2000 року Джинджич не висунув своюкандидатуру, це він пояснив так: «Я занадто прихильний до Заходу, щоб сербськийвиборець мене підтримав».
Припинилася ця боротьба 12 березня 2003 року внаслідок вбивстваДжинджика. Це фактично принесло перемогу партії поміркованих націоналістів, яківважають, що швидкий темп економічних і політичних реформ створює загорзу«продажу» країни Заходу.
Таким чином підводячи підсумок ті темою приходу до влади опозиції,можна сказати, що перемогу здобули помірковані націоналісти, яких Західвимушений підтримувати через загрозу приходу до влади радикалів. ЗагибельЗорана Джинджича завдала серйозного удару по прозахідним позиціям в Югославії іСербії зокрема. Помірковані націоналісти на чолі з Коштуницею взяли курс назбереження Югославії, або хоча б її частини.
Розділ 2
2.1 Від СРЮ до Сербії і Чорногорії
Союзна республіка Югославія виникла в полум`ї громадянської війниі з самого початку не розглядалася її творцями, передусім сербами, якдовготривале державне утворення. В ті часи керівництво Сербії, ще мріялоповернути старі кордони – «великої Югославії». в Белграді вважали, що зможутьпридушити сепаратистський рух в Хорватії, Боснії і Герцеговині та відтворитисиру країну, проте з домінуючим положенням Сербії. А Союзна РеспублікаЮгославія, до складу якої входили лише Сербія і Чорногорія, розглядалося яктимчасове державне утворення. І вже це заклало підвалини загибелі в майбутньомуСРЮ. Адже Белград не приділив достатньої уваги Чорногорії та через це дужешвидко втратив контроль над цією територією.
Союзна республіка Югославія була утворена 27 квітня 1992 року. 3січня 1992 року в Белграді 104 з 160 політичних партій та організацій підписалиКонвенцію про нову Югославію 12 лютого на зустрічі у Тітограді (нині Підгориця)вищого керівництва Сербії і Чорногорії. Було вирішено поєднаним ці республіки вєдину державу. 1 березня в Чорногорії пройшов референдум, в ході якогочорногорці висловились за збереження єдиної держави з Сербією. 23 квітняпарламенти Сербії і Чорногорії затвердили проект конституції СРЮ.
Столицею залишався Белград. що стосується головного містаЧорногорії, то йому було повернуто стару назву – Підгориця.
Першим президентом СРЮ став сербський письменник Добриця Чосич.Цей крок був по суті закономірним. враховуючи тривалу спільну історію Сербії іЧорногорії. Вони разом билися з турками за незалежність, в 1914 році разомвоювали з Австо-Угощиною, в 1918 році ввійшли до королівства Сербів, Хорватів іСловенців. По завершенні Другої світової війни 29 листопада 1945 року – доскладу ФНРЮ, з 7 квітня 1963 року – СФРЮ…
Проте в середині 90х років шляхи цих союзників розбіглися. В 1996році чорногорський лідер Міло Джуканович відійшов від СПС та СлободанаМілошевича і отримав перемогу на президентських виборах в своїй республіці. Зцього часу Чорногорія почала швидко дистанціонуватися від Белграду. В 1998 роціця республіка вперше в історії не підтримала Сербію у війні, відгородившись відконфлікту в Косово. У відповідь на такі дії Мілошевич, який був тим часомпрезидентом СРЮ, відмовився визнавати депутатів верхньої палати югославськогопарламенту, обраних чорногорцями, чим фактично відсторонив Чорногорію відфедеративної влади. Це була серйозна помилка, яка дало чорногорським сепаратистамреальну силу. Грошовий потік та обмін товарами був повністю заблокований, алінія адміністративного поділу між двома союзними республіками де-фактоперетворився на державний кордон. Єдиним федеральним інститутом, що підтримавіснування СРЮ, була армія. В свою чергу, керівництво Чорногорії збільшилокількість поліції та озброїло її. Белград на силовий варіант вирішення проблемине рішався і фактично, з цього моменту, Чорногорія вже стала практично незалежноюдержавою.
З того часу Міло Джуканович став робити ще більш рішучі кроки дляподальшого дистанціонування від Белграду. Перший крок до відділення Чорногоріязробила в серпні 1999 року, коли її уряд прийняв документ «Основи майбутніхвідносин Сербії і Чорногорії.» Тоді чорногорське керівництво запропонувалозмінити назву країни на «Співдружність Чорногорії та Сербії», а повноваженнясоюзних органів обмежили лише сферами оборони, зовнішньої політики та взаємногоекономічного і науково – технічного співробітництва.
В жовтні 2000 року Чорногорія продемонструвала, що для неї СРЮбільше не існує: більшість виборців бойкотували вибори югославського президента,а Міло Джуканрвич, поздравив Воіслава Коштуницю с перемогою заявив, щоЧорногорія не буде брати участі формуванні федерального уряду. Уже в листопадімонетарна рада республіки заборонила використовувати динар (грошову одиницюСРЮ) у якості грошей, і0 республіка офіціально перейшла на німецьку марку.Чорногорія де-факто перетворювалась на суверенну державу.
В грудні 2001 року. вБелграді почались переговори між президентом СРЮ Воіславом Коштуницею,президентом Чорногорії Мило Джукановичем і сербським прем’єр-міністром ЗораномДжинджичем, стосовно долі союзної держави питання стояло так: союзнафедеративна держава, або незалежність двох республік.
Президент Чорногорії вимагавна незалежності своєї республіки. Офіціальний Белград вважав, що відносини міжСербією и Чорногорією, повинні бути переглянуті, але федеративний устрій треба зберігати,бо це відповідало б інтересам обох республік.
Один з керівників Євросоюзу Хав’єрСолана заявив, що він розділяє позицію сербської влади і хотів би, щобЮгославська Федерація, при її реформуванні, збереглась. Проти розпаду СРЮвиступали і США.
В рішенні цього складногопитання досягли компромісу. 14 березня 2002 року в Белграді керівники Сербії іЧорногорії досягли згоди замінити Союзну Республіку Югославію (СРЮ) новимполітичним альянсом під назвою «Сербія и Чорногорія», який буде будуватися наконфедеративній основі. Договір був підписаний главами обох держав, президентомСРЮ і координатором Європейського Союзу з питань зовнішньої політики і безпекиХав`єром Соланою. Будучі генсеком НАТО в 1999 році саме він віддав наказ пробомбардування Югославії, а надалі став головним ініціатором утворення СіЧ. 4квітня 2002 року сербський чорногорський парламенти ратифікували договір «Опринципах перебудови відносин між Сербією і Чорногорією.
Президент Югославії ВоіславКоштуниця призвав членів федерального парламенту ратифікувати цю угоду, за якоюЮгославська Федерація повинна була перетворитися на союз Сербії і Чорногорії.Глава держави підкреслив, що цей проект принесе стабільність і завершить процесрозпаду на Балканах.
В червні 2002 року уфедеральному парламенті відбулося голосування з приводу ратифікаціїБелградського договору овід 14 березня 2002 року. В нижній палаті (Вічегромадян) за договір проголосувало 74 депутата при 23 «проти», а в верхнійпалаті (Віче республік) – 23 «за» и 6 «проти».
Проти договору виступилипарламентарії від Соціалістичної партії Сербії (прибічники колишньогоюгославського президента Слободана Милошевича). Соціалісти запевняли, щопідписання угоди зраджує інтереси сербського и чорногорського населення, яке напротязі віків жили разом, і веде до їх розміжуванню. Їх піддержали християнськідемократи Сербії, а також радикали – націоналісти на чолі з Воіславом Шешелем. Белградськимдоговором були закладені основні принципи формування нової держави. Новадержава – Сербія і Чорногорія, – після прийняття Конституційної хартії івиборів повинна сформувати наступні спільні органи влади: президент, Скупщина(парламент), уряд (Рада міністрів), суд. Парламент буде однопалатним. Президентбуде обиратися Скупщиною и пропонувати кандидатури в уряд. Президент будеодночасно очолювати уряд. В уряд війнуть тільки 5 міністрів – закордоннихсправ, оборони, міжнародних економічних відносин, внутрішніх економічних справ,по захисту прав людини і національних меншин.
Армією Сербії і Чорногоріїбуде командувати Верховна рада оборони, керувати радою будуть три председателя,а рішення прийматися консенсусом.
Сербія и Чорногоріяотримають власну валюту, роздільні внутрішні ринки і таможенні системи, вонивзяли на себе обов`язок «гармонізувати» свої відносини по стандартам ЕС.
Через 3 роки післяпідписання Белградського договору обидві республіки можуть переглянути свійдержавний статус і війти зі складу нової держави. З сербських політиківпозитивно до Белградського договору віднісся віце-прем`єр Міролюб Лобус. Обидває прихильниками швидкої інтеграції до євроструктур. Джинджич, наприклад,неодноразово заявляв, що Сербія і без чорногорців зможе прожити. Лобус теж єприхильником передусім США і теж загалом не проти визнання незалежностіЧорногорії. Ці, та багато інших сербських політиків цілком реалістично оцінили Белградськийдоговір, як перехідний етап а житті залишків Югославії. Вже тоді пануваладумка, що через кілька років СіЧ розпадеться. 4 лютого 2003 року Скупщина(парламент) СРЮ утвердила Конституціонну хартію нового державного об`єднання.Таким чином Союзна Республіка Югославія перестала існувати. ЇЇ замінило новадержава – Сербія і Чорногорія (СіЧ).
За умовами Белградськогодоговору о перебудові відносин між Сербією і Чорногорією, підписаному 14березня 2002 року, СРЮ, яка існувала з 1992 року, перестала існувати в тоймомент, коли парламенти Сербії і Чорногорії (кожен окремо) і СРЮ на початку2003 року. прийняли Конституційну хартію нової держави.
Незабаром парламент СіЧобрав Світозара Маровіча президентом Сербії і Чорногорії, який заКонституційною хартією буде і главою уряду, нового нової держави.
Договором з Чорногорією, який підвів черту під існуванням,«колишньої Югославії», в Сербіїкоментарії більшості політиків прості:це стало можливим в результатівимог західних держав щодо приближення Белграда до НАТО. Країна, яка дала світуТіто, Рух непрєднання, соціалізм без оглядки на «старшого брата» більшище неіснує…. «Прощавай Югославія», – зі скоботою казали серби, які прокинулася14 березня 2002 року в новій державі.
Таким чином 14 березня 2002 року Союзна Республіка Югославіяприпинила своє існування, а замість неї на карті з`явилася нова держава – Сербіяі Чорногорія (СіЧ). Реально СРЮ розпалася ще в 1998 році, а в 2002, це булолише затверджено в міжнародних домовленостях. Епоха СРЮ та її залишків де-фактоскінчилася, а де – юре – ні.
2.2 Референдум та нова конституціяСербії 2006 року
Після підписання і ратифікації Белградського договору пройшло лишетри роки і відбулося те, що багато політиків передбачали – СіЧ припинила своєіснування. Це стало відомо 21 травня 2006 року. Таким чином прогнози більшостіполітиків, які казали, що існування СіЧ, це лише перехідний етап, по завершенніякого епоха Югославії остаточно завершиться збулися. Чорногорське керівництво,яке теж прагнуло повної незалежності, використало одну зі статей Белградськогодоговору, згідно з якою, через три роки після утворення СіЧ обидві республікимали змогу переглянути свій статус у складі співдружності.
Чорногорія проголосувала засвою незалежність, відокремившись від Сербії і тепер думає про те, яке значенняце має для Балкан і всієї Європи. Перш за все зрозуміло, що референдум 21травня остаточно поховав мрію сербів про створення «Великої Сербії» і позбавивїх останнього виходу до моря – невеличкої ділянки Адріатики.
Є одна обставина, що можеутішити як прихильників, так і супротивників розлучення: він пройшов мирно, безкровопролитної війни, що супроводжувала розпад Югославії в останнє десятиліттяминулого століття.
Нагадаю історичні фактинедавнього минулого. В 90-х пішла епоха «великий» (що складалася із шестиреспублік) Югославії, в 2003 формально зникла й «мала», у яку входили лише дві,що трансформувалися в співдружність Сербії й Чорногорії. Тепер мир остаточнопопрощався з югославською спадщиною, тому що Словенія, Хорватія, Македонія йБоснія з Герцоговиною свого суверенітету вже домоглися.
У той вечір 21 травнянезалежної стала й Сербія, оскільки вибір, зроблений чорногорцями, означавкінець союзу між двома республіками. Однак, відповідно до Бєлградської хартії,на основі якої в 2003 році замість Югославської Федерації був створений союзСербії й Чорногорії, Сербія стане єдиною законною спадкоємицею єдиної держави.
Власне кажучи, референдумтільки оформив розлучення держави, яке не можна було назвати єдиним у повномузмісті цього слова. Союз Сич мав дві столиці, дві валюти, 3 парламенти, 3президентів – 2 національних і однієї загального – і різної економічноїстратегії. Сербські влади результати волевиявлення народу Чорногорії визнали, аміністр закордонних справ уже неіснуючої держави Вук Драш-Кович заявив, щотепер з’явиться «можливість відновлення в Сербії парламентськоїмонархії».Сербії має бути заново визначити свою ідентичність і територію,нормалізувати відносини зі своїми сусідами й – повторю – розстатися із мріямипро «Велику Сербію», що продовжують плекати ультраправі націоналісти. Змушенездобуття незалежності зажадає якнайшвидшого прийняття нової конституції (упротивному випадку країну захлисне нова хвиля розколу й сепаратизму), що у своючергу може прискорити проведення дострокових парламентських виборів в умовахдосить ослабленої позиції сербського прем’єра Воіслава Коштуниці.
Сербія залишається з важкоюспадщиною – проблемою Косово, де більшість становлять албанці. Остаточнийстатус краю, що перебуває під протекторатом ООН, теоретично повинен бутивизначений до кінця цього року шляхом переговорів, на яких сторони маютьпротилежні позиції: Белград згодний на всі, крім надання Косово державноїнезалежності, а косовскі албанці не бажають чути ні про що, крім незалежності.Як уважають експерти, албанське керівництво Косово не має наміру зупинятисявинятково на одержанні незалежності для краю. Остаточною його метою єприєднання до Косово ряду стратегічно важливих територій, зокрема в Македонії,і створення Великої Албанії. Що стосується Чорногорії, то свого прагнення доволі вона не приховувала з кінця 90х. Але в той час проти такої перспектививиступав Європейський союз, що боявся, що незалежність Чорногорії автоматичноспричинить незалежність і Косово. Зараз же Євросоюз, сам того не бажаючи,допоміг успіху прихильників незалежності Чорногорії, заморозивши на початкутравня переговори із Сербією й Чорногорією про вступ союзу в ЄС. Приводом длятакого рішення стала нездатність влади Сербії передати Гаазькому трибуналугенерала Ратко Младича, що дозволили прем’єрові Мило Джукановичу заявити, щоЧорногорія «виявилася в позиції заручника» Сербії на переговорах з ЄС, іпровести на Балканах референдум. Проте головну роль в утворенні незалежноїЧорногорії відіграла не стільки Європа з її не рішучою позицією, скільки вкрайрішучі дії чорногорського керівництва, яке спиралося на підтримку США, які хочі неофіційно, але таємно зацікавлені в збереженні на Балканах напруги, якадозволяє США впливати на Європу, тримати у балканському регіоні значні збройнісили та заважати укріпленню ЄС. Фактично Балкани з початку 90 х років є зброєюСША в протистоянні з Європою.
Саме питання, що інтригує, –чи спрацює тепер «принцип доміно» – спершу в країнах Європи, а потім перекинувшисьі на інші регіони миру.
Офіційно Євросоюз привітаврезультати референдуму. Еврокомісар з питань розширення Олли Рен похваливЧорногорію за спокійний хід голосування й високу явку виборців (у голосуваннівзяли участь 86,49 відсотка від 484 тисяч 718 громадян, включених у списки дляголосування). Але насправді ні єврокомісія, ні глава загальноєвропейськоїдипломатії Хав’єр Солана прямо ідею незалежності Чорногорії не підтримали, арезультати референдуму глибоко розчарували керівництво ЄС, тому що він можевикликати нову хвилю сепаратистських настроїв, що підсилюються останнім часом убагатьох країнах Європи. Та й не тільки в Європі.
Висловився із цього приводунавіть депутат Сенату Канади Джеррі Граф-Штейн, що як заступник голови груписпостерігачів від ОБСЄ стежив за ходом голосування 21 травня. Він сказав,зокрема, що «підсумки референдуму в Чорногорії можуть мати досить значнівнутрішньополітичні наслідки для Канади. Умови референдуму, відповідно до якихприхильникам відділення досить набрати ледве більше 55 відсотків, підтриманіміжнародним співтовариством, можуть обернутися проблемами у випадку проведенняреферендуму про незалежність Квебека».
Світова преса бурхливовідреагувала на сербсько-чорногорське розлучення. Одні коментатори оцінили референдумяк подальше продовження «балканізації», інші відзначили розкол у суспільнійдумці між прихильниками й супротивниками незалежності, треті застерегли проріст сепаратизму, четверті попередили, що процес роздроблення може торкнутися йкраїни Євросоюзу й що незабаром виявиться «ефект доміно».
І справді, навряд чи можнасумніватися в тому, що розлучення додає головного болю Європі. Теперчорногорський прецедент уважно вивчається баскськими, каталонськими й іншиминаціоналістами. Виникає цілком законне питання: якщо можна відділитисячорногорцям, те чому це не можуть зробити баски, каталонці, фламандці,шотландці або корсиканці?
Французька «Монд» такпрокоментувала сформовану ситуацію: «Невже Європа приречена на роздроблення вім’я концепції «чим менше, тим прекрасніше» і бажання зберегти ідентичність,про яку часто забувають при європейському будівництві? Це ще один парадокс устоліття глобалізації й появи великих політичних і економічних об’єднань. Наприкладі Чорногорії міжнародне співтовариство дійшло висновку, що неможливозмусити жити разом народи, які цього не хочуть. Самовизначення – сам по собіпринцип похвальний, але не позбавлений небезпек. Якщо його застосовувати вбуквальному значенні, то це може привести до продовження балканізації регіону.Зародковим мікродержавам знадобиться багато років для того, щоб виконати всікритерії, необхідні для вступу в Євросоюз. І це на тлі обстановки, коли нісуспільна думка, ні уряду країн ЄС не розташовані до прийому нових членів».Сформовану ситуацію «Монд» називає «квадратурою кола».
Росія результати референдумупо Чорногорії визнала. Разом з тим члени Ради Федерації Росії такожвідзначають, що його результати викликають в усьому світі питання, як цепозначиться на політичному статусі Косово, Нагорного Карабаху, Абхазії,Південній Осетії, а заступник голови комітету з міжнародним справам СФ ВасильЛіхачов уважає, що це питання необхідно підняти на засіданні «великої вісімки»у Санкт-Петербурзі.
Приклад Чорногорії, видимо,страшно налякав президента Грузії Саакашвілі, що, як повідомляє газета«Джорджиан таймі», спішно почав проводити зустрічі із грузинськимибізнесменами, щоб мобілізувати грошовий капітал для «підкупу абхазькихсепаратистів». За неофіційним даними, Тбілісі згодний надати Абхазії статусдержавного утворення, максимально наближеного до «мрії про абхазькунезалежність». Якщо буде потреба Тбілісі обіцяє першим особам Абхазії захиствід росіян, розуміє за допомогою американців. США згодні навіть надатиполітичний притулок тим абхазам, які допоможуть Грузії в поверненні загубленоїАбхазії. Ціна питання – понад 700 мільйонів доларів.
Таким чином Югославія та їїспадкові державні утворення, припинили своє існування; якщо повернути політичнеположення югославського регіону, ми побачимо, що усі югославські країни малинезалежність, або певну автономію. Читаючи підручник з історії ми бачимо дочого та роздробленість призвела (турецьке завоювання). Що тепер, покажемайбутнє.
Висновки
Тема курсової роботи охопилавеликий обсяг інформації з історії трансформації політичного устрою Югославії вкінці 90 х – початку ХХІ століття. Через це була розглянута велика кількістьпроблем. Це, зокрема. особливості процесу трансформації, його наслідки дляюгославських земель та Балкан в цілому, значення цих змін, участь у них зовнішньополітичнихсил.
Щоб зробити певні висновки,автору довелося опрацювати багато матеріалів, документів. Більшість з них булисуперечливими, не об`єктивними, уривчастими. проте автор намагався послідовно іоб`єктивно дослідити проблеми, розкрити поставлені на початку роботи завданнята досягти поставленої мети. В результаті, після кропіткої роботи, булизроблені наступні висновки:
особливостями трансформаціїюгославської держави в кінці 90 х – початку ХХІ століття були не лише мирнішляхи змін, постійні важкі політичні та економічні потрясіння, великий впливзовнішніх сил;
·загалом вплив зовнішньополітичних чинників був дуже значним ічасом відігравав провідну роль;
·реакція світової спільноти на зміни в Югославії буланеоднозначною. в Європі, це переважно позитивні настрої, але в Росії та деякихінших країнах (наприклад Білорусь), реакція була негативною.
·наслідки трансформації політичного устрою Югославії є дуженезначними, з одного боку в ході них народи здійснили своє право насамовизначення, а з другого – відбулися війни, наслідки яких досі відчуваються;
·положення погіршується і тим, що ситуація в регіоні залишаєтьсянестабільною. загрозливою. зберігаються перспективи нових війн, новихконфліктів;
·в той же час, внаслідок трансформації політичного устроюЮгославії, стали можливими в цьому регіоні такі речі, як запровадженнядемократії європеїзація.
Загалом події трансформаціїполітичного устрою Югославії в кінці 90 х – початку ХХІ століття набулисвітового значення, зачепили багато країн, народів та спричинили великуполітичну «бурю» в Європі. Їх значення і наслідки, будуть ще довго вивчатися,проте відповіді на багато питань дасть час, адже процеси трансформації нетільки не дійшли до завершальної стадії і настане час нових випробувань.
Список використаноїлітератури
1. Веденський Б.О. Велика Радянська Енциклопедія. В 52 Т.-Т.23.Друге видання. М.1953. Cтр.636.
2. Дергачёв В.А. Геополитика. – Киев: ВИРА-Р, 2000.Cтр. – 448.
3. Новое время // Дидушенко А. Черногорская альтернатива. –1998. №24. Cтр.27.
4. Долгополова С. Развод Сербии и Черногории – головная боль для ЕС. //Эхю планеты. №22–23, май-июнь 2006 г. C. 16–17.
5. Замятина Т., Калинцев Н.В Сербии снова пахнет войной.\\Эхо планеты. – №12, – март2000г. C. 14–15.
6. Замятина Т., Калинцев Н. «Бархатная революция»,югославский вариант.\\ Эхо планеты. – №42, – октябрь 2000 г. Стр. 5–9.
7. Замятина Т., Калинцев Н. Милошевич под арестом. Что дальше?\\Эхо планеты. – №15, – апрель2001г. Стр. 14–15.
8. Замятина Т., Калинцев Н. Экзамен, проваленный Россией. \\Эхопланеты. – №48, – ноябрь 2002 г. Стр. 20–23.
9. Замятина Т., Калинцев Н. В защиту Милошевича выступилисвидетели из России. // Эхо планеты. – №50–51, – декабрь 2004 г.Стр. 14–16.
10. Иванов И. Сколько проживут вместе Сербия и Черногория? // Эхопланеты. – №17, – апрель 2002 г. Стр. 18–20.
11. Иванов И. Выборы в Югославии: кандидатов много но ничего не ясно. //Эхо планеты. – №39, – сентябрь2002г. Стр. 18–20
12. Иванов И. Югославии не будет. Но что будет? // Эхо планеты. –№4, – январь 2003 г. Стр. 16–17.
13. Иванов И. Выступы, потрясшие Сербию. // Эхо планеты. – №12, –март 2003 г. Стр. 14–16.
14. Калинцев Н. Время разобраться: кто виноват? Эхо планеты. – №27, –июль 1999 г. Стр. 16–17
15. Кожемякин М. Где генерал? // Эхо планеты. – №20–21, – май2006 г. Стр. 16–18.
16. Огняник А., Шапочка Я. Во время военной операции на БалканахНАТО использует оружие, запрещённое женевской конвенцией? // Факты икомментарии 17 апреля 1999 г. Стр. 3.
17. Полкин Н. Переговоры в косовском тупике. // Киевскиеведомости. – №26,-1998 г. Стр. 20–21.
18. Родрігес А.М., Пономарьов М.В. // Новейшая история странЕвропы и Америки.ХХ век. В 3 ч. Ч 3. ВЛАДОС, – 2004 г. Стр. 256.
19. Терешко: Балкани в очікуванні незалежності Косово. //Дзеркало тиждня. – 2006. – №23.-стр. 5.
20. Яровий В. І. // Новітня історія центральноєвропейськихта Балканських країн. ХХ ст.-К.: Ґенеза, 2005 р. – стор 816.
21. Дневник. Сербия: «Игра продолжается», // Эхо планеты. – №41, –октябрь 2002 г. Стр. 13.