лля та слов’янство
Виконав студент групи М-31 ПолішкоВалентин
Київ 2004
Трипільська культура.
На території України Трипільська культура була поширена уЛісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Часїї існування: друга половина шостого — перша чверть третього тисячоліття доХриста. На землях України нині відомо близько 2000 трипільських пам’яток:поселень, могильників, курганів. Понад сто років досліджують цю давнюцивілізацію археологи, здобувши під час розкопок важливий матеріал длявідтворення давньої історії, відкривши тисячі шедеврів давнього мистецтва.
Розселення людності Трипільської культури на теренах Лісостепусприяло зростанню її чисельності та добробуту. Не всі відомі нам трипільськіпоселення існували одночасно, адже їх мешканці періодично переносили своїпоселення на нове місце. Тому ідея циклічності, повторюваності набулаособливого змісту і значення у світогляді давніх землеробів краю. На полях вонивирощували плівчасті пшениці, ячмінь, горох, бобові. Посіви, на думкупалеоботаніків, були чистими, а поля використовували тривалий час. Врожайзбирали серпами з кремінними вкладениками.
Споро-пилкові аналізи дозволили відтворити рослинний світ, якийоточував трипільські поселення шість тисячоліть тому. Біля хат та на стежкахріс подорожник, далі — кропива. Схили балок вкривало буйне різнотрав’я,червоніли мальви, білів в’юнок та рожевіли дикі гвоздики. На полі, середпшениці, синіли волошки. Над струмками та річечками росли верби, вільха, кущіліщини. В байраках росли дубові та грабові ліси. В лісах було багато зубрів,оленів, кабанів, водилися ведмеді, вовки, лиси та зайці.
Тисячі дерев кам’яними та мідними сокирами зрубали трипільці, щобзбудувати свої будинки. Спочатку їхні поселення були невеликими — від семи дочотирнадцяти будівель, а з часом виникли справжні міста з тисячами споруд.Будинки мали каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили з дерева або плели злози, а потім обмащували глиною з домішками полови. Цей тип житла виник втрипільські часи і існує в лісостепу України донині.
Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жителта храмів. Серед них є двоповерхові. Існування у трипільців кількаповерховихспоруд засвідчується також розкопками залишків міських кварталів. Міжповерховіперекриття робилися з дерева та обмащувалися глиною, як і стіни. Другий поверхзвичайно був житловим, а перший — господарчим. Підлогу і стіни фарбували вчервоний і білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, який мав оберігатимешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами тапечами, по-чорному. Вздовж однієї з стін робили довгу глиняну лаву — на неїставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в які вмонтовували камені длярозтирання зерна на борошно.
Навпроти єдиного округлого вікна, яке звичайно робили упротилежній до входу стіні, зводили глиняний жертовник — у плані округлий абохрестоподібний. Вівтар фарбували в червоний колір та прикрашали ритим спіральниморнаментом. Загальна площа трипільських жител становила від 60—100 до 200—300кв. м. Крім жител, відомі також, повторимо, храми та інші громадські споруди.
Одна з таємниць Трипільської культури — знайдені археологамирештки тисяч спалених будівель. Серед руїн — десятки, а іноді й сотні посудин,статуетки людей та тварин, інструменти, кістки тварин, а деколи і людей. Напочатку вивчення цієї культури В.Хвойка розглядав ці рештки як “будинкимертвих”. Інші археологи доводили, що це звичайні житла. Сучасні дослідженнясвідчать, що є сенс поєднати ці висновки. Справді, тривалий час ці спорудислужили людям як будинки, комори, храми. Та надходив певний час, і всі ціспоруди ставали житлами мертвих — пристанищами для душ предків, яким належалибагаті пожертви — весь цей чудовий посуд, реманент, м’ясо жертовних тварин.Такий будинок, все селище належало спалити і спокійно переселитися на іншемісце, до нових полів та угідь, лишивши старі ниви предкам. І так тривало понаддві тисячі років — доки існувала Трипільська цивілізація на землях від Карпатдо Дніпра. Освячений тисячолітньою традицією, землеробський цикл трипільцівполягав у будівництві кожні 60—80 років нових поселень.
Найбільші з трипільських міст існували у V тисячолітті до Христа.Їхні розміри вражають: сотні гектарів площі, тисячі жител, чисельністьмешканців — до 10—15 тисяч чоловік. Потужні укріплення, які зводилися по колу укілька рядів і складалися із сотень щільно прибудованих одна до одної дво- інавіть триповерхових споруд, надійно захищали своїх господарів. Населення містзаймалося переважно сільським господарством, проте були там і ремісники —гончарі, ковалі, ткачі.
Коли шукають корені народів, які жили на землях України, так чиінакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля — це перший хліб,перший метал, початок планетарного землеробського світогляду на теренах, якінині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізаціїЄвропи і зробили дуже вагомий внесок у формування сучасної культури України.
Східні слов’яни в давнину. Культура. Світогляд.
Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населенняСхідної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов’янохоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси напочатку VII ст.вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сходізаглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхніпоселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізаціїпішов на південь, на Балкани, куди слов’ян, наче потужний магніт, притягувалиродючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес ізміграцією кочовиків, то розселення слов’ян являло собою повільний рух ізпраслов’янських земель, у процесі якого зберігалися зв’язки з прабатьківщиною.Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії бувїї мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантієюслов’яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники.Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначногоросійського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. ізспільної мови слов’ян сформувалися три підгрупи: західнослов’янська, з якоїзгодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька;південнослов’янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська;східно-слов’янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруськамови.
У VII ст. східні слов’яни зосереджувалися на правому березіДніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов’янськогонаселення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов’яни (чи їхніпрямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти,вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов’янипереселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст. східні слов’янипродовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племіннихсоюзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед нихбули поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До іншихсхіднослов’янських племен України належали древляни — на північному заході,сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частинікраїни жили волиняни та дуліби.
Східнослов’янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вонибули невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічуваливід 4 до 70 дерев’яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили длязахисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов’янськіземлі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Томускандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».
Про політичну організацію східних слов’ян відомо небагато.Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади.Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об’єднувало поклоніння спільнимбогам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізнішей з’явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшаруванняплемені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численнихсімей. Східні слов’яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатнівитримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено навідкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де частовлаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшимиперевагами як у війні, так і під час миру.
Торгівля у східних слов’ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їйдали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати усхіднослов’янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірнівироби східні сло- в’яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед,віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля цяпроцвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов’янами ввійшлитюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію впониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякіслов’яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарамданину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов’яни вступали у новуважливу добу своєї історії.
Слов’ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римськіписьменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, КорнелійНепот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв’язував їх з Балтійським узбережжям.Ґогський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами),живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншимивідомостями, в тому числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст.держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рікВисли, горішніх Варти та Одри і частини Богемії.
Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер,займалися скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські,але мали вони й окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення нев кожвому селі, а спільні — для кількох поселень. М. Ю. Врайчевськийприписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові вали, які тягвуться на десятки кілометрівпо річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров’ї;вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських речей у басейні р. Роси;лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — всі ці речі О.Спщия та В. Рибак» відносять до антів і всі вони згодом відбилися в українськихречах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам’ятки авхів ще малодосліджені.
Характер об’єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважаютьантську державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз».Інші бачать короткотермінове об’єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами,Мезамир — з аварами і т. д.).
У всякому разі, факт об’єднання антів дуже важливий як першавідома нам спроба предків українського народу створити державне об’єднання зорганізованим військом та участю населення у політичному житті.
Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початкуVII ст. Вона впала під навалою аварів.
Одночасно з антами починають вживати назву слов’ян. Вони разом згунами посуваються на захід. У ІІІ-VІст. ст. західні та південні слов’яни опанували вже ті землі, на яких застала їхісторія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім’я слов’ян.
В V ст. слов’яни вибираються в походи на Балканський півострів,переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститисявід слов’ян, Візантія будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканськогохребта. Проте, вона не була в силах зупинити рух слов’ян. У 40—50-х роках VI.ст. слов’яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари.Під тиском народів, які проходили з Азії на захід, слов’яни приходять у рух іподаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі лісів Поділля,Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішнюр. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вжезайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, вУжгороді, населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти напівнічний схід сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя булазаселена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь,Руський торг. Про рух українських слов’ян з півдня на північ свідчить, міжіншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто «права». Якби вони йшли з півночіна південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б назвати її «правою».«Повість временних літ» подає перелік слов’янських племен так, як вони жили вXI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне,ноугородци, полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после жевельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якожерекохом, сущим от рода словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словенже, й нарекошася древляне; радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата влясех, — Радим, а другий Вятко, — й приведеша седоста Радим на Сожю, апрозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашасявятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й радимичи, вятичи йхрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци седяху поДнестру, приседяху к Дунаеви.»
В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння— «в полях, а в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, адругое на Полоте полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й наверх Двиньі й на верх Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи.Таже север от них».
У цьому списку подано племена, від яких походять: українськийнарод (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бужани таволиняни, уличі, тиверці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі,полочани та радимичі) і великоруський (словени та в’ятичі). Сіверяни жили наЛівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по середньому Дніпру, деревляни — поТетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або бужани, «де нині волиняни», надолішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами.Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, ативерці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут літопис має наувазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської держави івід к походять українці східної та західної Галичини. У той же час назвиокремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст.,перелічував племена — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. КонстантинПорфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян,уличів, вербіян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масудіписав, що одне з племен — волінана, і називав їхнього царя Маджака. Такимчином, ім’я слов’ян, які в VII сторіччі замінили назву антів (останній разслово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняютьназви окремих племен.
В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен.Збереглися назви долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморськогопобережжя — «Лукомор’я».
На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше —Олепіки. Були українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, вФанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появув XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українськогонаселення на Чорномор’ї вказує «Повість временних літ». Про уличів та тиверцівлітописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяхук Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть градьі ихдо сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином виявляється, щовід «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалисяна північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» напоходження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жиливже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід ізПольщі, від ляхів, двох братів — Радима та В’ятка з родами своїми й оселення їх— Радима на Сожу, а В’ятка на Оці.
Серед усіг цих українських племен провідне значення набуваютьполяни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервнозалюдненому, починаючи з часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про якузгадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир готських часів. У всякомуреві, від VI сторіччя тут уже було місто, як свідчать аровеоиогічиідослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським письменником підназвою Куяр.
Як свідчать рештки поселень українців VІІ-VIIIсторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служили землянки згрубами, з дерев’яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньми та двомасвітлицями, що нагадують пляном сучасні українські хати. Біля житла булиглибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бувалимогильники з безкурган-ними могилами, з рештками трупоспалення. Подібніпоселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиноюДесятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинноїцеркви, кінця Х століття.
Українські поселення мали укріплення — городища з високимиземляними валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високихберегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.
По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині —400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині —100. Ці городища були рйного розміру.
Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці,майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатисябагатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ),Перемишль являли собою значні торговельні міста.
Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняттянаселення. Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство(були корови, коні, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво,обробку заліза, інші ремесла. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра.Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром:білок, куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, булобагато диких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті.
Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних купців івтягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.
Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи,які зв’язували їх з культурними країнами всього світу. Перший великийторговельний шлях, що зв’язував країни Сходу з Европою — був Волзький.
У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельнудіяльність і включив до свого кола фінські країни східньої Евройи, швковуВіярмію. В лісах північної Европи водилося багато цінного звіра: горностаїв,соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій модіна сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.
Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмірцієї торгівлі свідчать скарби, які складаівться З дорогоцінного східньогосрібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датуваннязнахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при якому їх карбовано, ІДмонетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.
Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.
Волзький шлях проходив поза українською територією, але великіпритоки Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв’язували Дніпро зСіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським.морем. Де волоком, де по річках,арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі зарабами залишалися великі скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000дир-гемів, в Києві — кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, уМогилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с. Копіївці Вінницької области —500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено західньоевропейські:французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідалипро слов’ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що українські купціприходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабськийписьменниккінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писав, щоці товари спрямовували до Тегерану.
Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський —від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип’яттю на Дніпро. ВГродні був значний осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу.Одночасно з «шляхами з варягів у греки» існував шлях, який )етинав Україну зсходу на захід. Він ішов з Каспійського моря ягою, волоком на Дін. СіверськимДінцем, волоком до приток Дніпро — Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу.Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід Прип’яттю або суходолом на Краків, Прагу.Цим шляхом везли на захід східні товари, а з заходу — зброю, металевий посуд,полотно.
Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ зпівднем, захід — із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію таКитай — з імперією Карла Великого. Короля українських племен не була пасивною вцьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносилинасамперед — хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і уВізантії, і в Західній Евроггі. Вони експортували мед та віск, на які був тежвеликий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та питво, а віск — на освітленняцерков та житла багатих людей. Поставляли вони й «челядь» — рабів.
Релігійне життя українських племен було дуже складне. Передзапровадженням християнства кожне плем’я шанувало своїх богів і мало власнікульти, але з процесом творення держави відбувається об’єднання цих богів.Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог,Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці Х ст. Володимир прагнувоб’єднати всі українські племена, він встановив спільний для всіх культ Деруна.З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганськогопантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалисяритуальні дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю білякняжого двору в Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві решткивеликого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовийбудинок» в Білгороді.
Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ».Збереглися де-не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р.Збручі. Вона мала обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфижінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в с. Липицібіля Рогатина, з 4 головами. У релігійних віруваннях українців існували двітечії: обожнення природи в ріаних формах та культ роду. Для українця всяприрода була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники,русалки, мавки та іішіі живуть, мовляв, у річках, болотах, у лісах і мовкутьприймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв’язку з такимпогаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов’язані зі змінамивесни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різнихобрядів: коляди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цихємних відбивається втаровинний хліборобський та скотарський побут. Другу групустановить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На козковому відчуваласяприсутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля, смерти.Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з нимипокладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипалигорбки, іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі звеликою учтою.
Прийняттяхристиянства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них перейшло дохристиянства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані дохристиянських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісеньобрядових, сезонових, пов’язаних з різними видами праці.Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жилиодним, спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували їїласку.