Вступ
Розвиток філософської думки вУкраїні на ґрунті взаємодії із культурою Західної Європи, започаткований вепоху Просвітництва (XVII—XVIII ст.),одержує своє завершення становленням в українськомудуховному житті професійної філософії як самостійної складової культуриукраїнського народу. Цей процес пов’язаний із діяльністю першого вищогоучбового закладу на землях східних і більшості південних слов’ян— Києво-Могилянською академією, де розвивалась українська науково-філософська думка.Вона розвивалась у контексті надбань західноєвропейської філософської традиції,нагромаджувала необхідні резерви для свого подальшого розвитку, переконливимсвідченням чого стала творчість вихованця Києво-Могилянської академії ГригоріяСковороди (1722—1794), філософське вчення і літературна діяльність якого —яскраве завершення доби бароко в історії української культури. Діяльність Г.С.Сковороди, називають класичним періодом українського бароко.
Григорій Сковорода — найвидатнішапостать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог імузикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької,російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став нелише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішоговчення в історії української філософської думки. Сковорода дійшов висновку, що«коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле,щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя іпрагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположніпринципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя.
Своє філософське вчення Сковородасформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес,Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський);народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів’я таприказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф.Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом іспрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорівКиєво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковородавідходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже взагальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсівкиєво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який вакадемії був об’єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженніпроблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішньогосвіту, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього напередньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїмучителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земнежиття людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людськоїплоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи доних сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорівКиєво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравийетико-гуманістичний вияв.
Актуальність теми.Філософська спадщина Г. Сковороди багато в чому визначала загальнуспрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду,зокрема І. Котляревського, М. Гоголя, М. Максимовича, П. Юркевича, засновниківКирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка,української суспільно-політичної думки загалом. Саме тому це дослідження вартеуваги.
Об’єктом дослідженняє творчість Г.С Сковороди в порівнянні з Європейським бароко та вплив йоготворчості на філософські погляди українських мислителів.
Предмет аналізу– джерела, становлення та форми вияву ідей Г.С.Сковороди в творчості українськихфілософів.
Мета і завданнядослідження. Мета дослідження полягає укомплексному історико-філософському аналізі творчості Г.С. Сковороди, їївідображення в ідеях його сучасників та мислителів більш пізнього періоду.
1. Зародження українськогобароко та його зв’язок з Європейським Просвітництвом
Розвиток української філософськоїдумки відбувався на складному, почасти трагічному історичному тлі, що булопов’язано з розпадом Києво-Руської імперії, який особливо прискорився із смертюВолодимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою. Розпадфеодальних імперій, якою була у XIII ст… З розпадом Київської Русідержавницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинськекнязівством, а в XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського.
Ці суттєві суспільно-політичнізміни вплинули на зміст духовного життя тогочасної України. Нові історичніреалії актуалізували й докорінні зміни у сфері філософського мислення, якезмушене було здійснити рішучу переорієнтацію від духовної культури Візантії докультури західноєвропейського світу, християнської Європи, куди відносили себекнязі Київської Русі, приймаючи християнство ще до його великого розколу.Розрив між західним і східним християнством, хоча і спричинив своєріднуізолятивність нашої культури, а отже і філософії, від швидко прогресуючоїзахідноєвропейської традиції, все ж не знівелював їх національну самобутність.Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеїзахідноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засадпрофесійної української філософії.
Особлива роль у цьому процесіналежала гуртку київських книжників, зусиллями яких у другій половині XV ст. вукраїнське культурне оточення, за словами українського філософа Дмитра Чижевського(1894—1977), вперше були зараховані твори «філософського змісту», із «сутофілософічними інтересами». Це передусім енциклопедична праця арабськогопоходження «Арістотелеві врата», або «Тайная Тайних», яка національною мовоюнесла інформацію не лише з філософії (онтології, гносеології), етики, а ймедицини, фізики, космології, географії, математики, астрономії, зоології,ботаніки, геології тощо. Вперше українською мовою подані думки видатнихмудреців арабського світу Ібн-Сіни (Авіцени), Ібн-Рошда (Авенрошта), античнихавторів — Арістотеля, Гіппократа тощо. [9‚ 221]
Поява перекладної літературиукраїнською мовою створювала сприятливі умови для зміцнення тенденції доавтономізації філософських знань, їх виокремлення з-поміж релігійних. Водночасвона зумовила зміщення акцентів філософського розгляду із загального,спільного, повторюваного на індивідуальне, унікальне, неповторне. Світогляднаустановка ренесансної свідомості все активніше спрямовувалася на людину,людську особистість, її духовний, внутрішній світ, «екзистенцію». Активносприяли цьому й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кириличні друкарнідля випуску східнослов’янських книг, в одній з яких у 1483 р. і вийшла першадрукована праця «Прогностична оцінка тогочасного 1483 року» Юрія Дрогобича(1450—1494) — одного з пропагандистів гуманістичних ідей в Україні. Людинавсебічно освічена, доктор філософії та медицини, професор математики йастрономії Краківського та Болонського університетів, Ю. Дрогобич був відомоюпостаттю на європейських наукових теренах. Його учнем був знаменитий польськийастроном Микола Коперник. У дусі тогочасної європейської науки Ю. Дрогобичрозглядав ортодоксальні догмати християнства, звеличував людину, її розум,пізнавальні здібності. Працюючи здебільшого за кордоном, він пам’ятав своєнаціональне коріння, відстоював інтереси рідної землі.
У розвиток української філософськоїкультури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останнійчверті XVI — на початку XVII ст. як громадські центри оборони українськоїдуховної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл,вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, щосприяло становленню професійної філософії в Україні.
Одним із перших і найавторитетнішихз-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діялашкола, статут якої («Порядок шкільний»), як і братства загалом, був зразком длявсіх інших, що згодом відкрились у Бережанах, Дубні, Галичі, Вінниці, Замості,Кам’янці-Подільському, Кременці, Немирові, Острозі, Рогатині, Холмі, Шаргородітощо. У Львівській школі викладали читання, арифметику, слов’янську та грецькумови, основи риторики, діалектики, астрономії, вивчали Псалтир, Часослов,Катехізис, Євангеліє. З її діяльністю пов’язані імена багатьох видатнихпостатей на терені української духовної культури.
В основу змісту тогочасноїфілософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму,елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва здуховною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українськогоменталітету. Тобто першою формою буття української філософії як самостійноїсфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неїпоєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму прирозгляді глибинних філософських проблем.
Українське Просвітництво мало своїмідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів— Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск’є, Маблі та ін. Власні традиції — цегуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. ВипускникиКиєво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва.Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав пропереклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років(1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію»Дідро.
Своєрідність українськогоПросвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу — носія ідейПросвітництва в Європі, тому українські просвітники — це дворяни й міщани,об’єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад,вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізаціїсільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва,демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гурткиучених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливопід час правління «філософа на троні» — Катерини II, коли рольКиєво-Могилянської Академії в Україні було зведено до звичайного училища«єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівськийколегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О.Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Серед просвітників —випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі,публіцисти, зокрема М. Мотоніс, В. Рубан, Г. Полетика, Я. Козельський та ін.Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності івласності. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепціяосвіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осудексплуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи.Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти іпрогресу. [14‚ 253]
Представником українськогопросвітництва являється Г. Сковорода – філософ, поет, педагог, збирачукраїнського фольклору, співак, музикант, художник, а розвиток духовноїкультури українського народу нерозривно пов’язаний з його іменем. Діяльність Г.Сковороди припадає на другу половину XVIII століття.
В його особі вітчизнянадемократична культура має оригінального мислителя і письменника, пристраснадумка якого не бажала й не могла миритися з несправедливою, ворожою трудовій людинісоціальною дійсністю. Він виступив як виразник ідей гуманізму та селянськогопросвітительства, різко засудив хижацькі інтереси панівних класів, їхзлочинність та аморальність, жорстокість і зажерливість, паразитизм іпихатість. Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, щомогло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати намогилі слова: “Світ ловив мене, та не впіймав”.
На мій погляд, внесок митця усуспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти і оцінити лише узв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилиласявизвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалисяпогляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу,в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті.Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю.Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків,глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходженнявід простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та виробленняпевного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічнообґрунтованих поглядів і принципів.2. Г.С. Сковорода –життєвий шлях та філософські погляди
ГригорійСковорода народився 3 грудня 1722р. в с. Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині указацько-селянській родині. З дитячих років Сковорода виявив схильність долітератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідномуселі, наділений неабияким розумом Сковорода 1734 р.вступив до Киево-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов’язано понаддесять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив 1753 р. Цейважливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лишездобуттям широкої освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержувавв учбових аудиторіях й в бібліотеці Академії. Навчання тричі переривалось.Наприкінці 1741 р. Сковороду булозараховано співаком придворної капели у Петербурзі. Під час подорожіімператриці Єлизавети до Києва 1744 р.він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745р. у складі місії, яку очолював генерал Вишневський,Сковорода відїжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії,Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини 1750 p.,Сковородапевний час викладає поетику у Переяславській семінарії. Але після конфлікту змісцевим єпископом, незадоволеним прогресивними нововведеннями, реалізованими вкурсі поетики Сковородою, його було виключено з семінарії і протягом 1751— 1753 р. він знову перебуває в Академії.
Цей період життяпозначений здобуттям освіти й життєвих вражень, що, зрештою, визначили характері спрямування його подальшої філософської творчості.
У наступнийперіод, що охоплює 50 — 60-іроки, Сковорода працював домашнім вчителем, викладав у Харківському колегіумі.Цей час позначено активною поетичною творчістю, розробкою власної філософськоїта життєвої позиції.
З 1769р.мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад, обираючи долюмандрівного філософа. Протягом 70 — 80-х років Сковорода перебував у багатьохмістах і селах Слобідської та Наддніпрянської України і поза її межами. На цейчас припадає період його активної філософської творчості. Перший філософськийдіалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя», булостворено ним наприкінці 60-х років. Тематично до нього примикає й другий діалог«Симфонія нареченная книга Асхань, опознании самого себя». Вобох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усійтворчості Сковороди.
На початку 70-хроків ця тема одержує свій розвиток у розробці вчення про дві натури,якому присвячувалося три діалоги («Бесъда, нареченнаядвое», «Бесьда 1-я, нареченная Observatorium»,«Бесъда 2-я, нареченная ObservatoriumSpecula»),
Наступний циклдіалогів, що складається з чотирьох творів («Діалог, илиразглаголодревнЪм міре», «Разговор пятипутников о истинном щастіи в жизни»,«Кольцо», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира») присвячуєтьсяаналізові проблеми щастя. У створених після цього трактатах та діалогах («ИконаАлкивиадская (Израильській змій)», «Жена Лотова», «Брань архистратига Михаиласо Сатаною», «Пря бьсу со Варсавою», «Благородный Еродій», «Убогій Жайворонок»)Сковорода по-філософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вченняпро дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1791 р. віннаписав останній свій діалог «Потоп змиін», в якому підсумовуються головніідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.
Істотнуконкретизацію філософська позиція Г. Сковороди одержує також в його поетичнійта епістолярній спадщині.
ПомерГ.Сковорода на 72-у році життя у маєтку свого давнього приятеля АндріяКовалевського в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка)на Харківщині 9 листопада1794 р. На могильному камені, згідно із заповітом, булонаписано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософіївеликого мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».[4‚12]
Дослідникитворчості Г.Сковороди пов’язували його ідейно-теоретичну спадщину знайрозмаїтішими філософськими традиціями: античною, репрезентованою Сократом,Платоном, Арістотелем, стоїками, Плотіном. У філософії його відзначаютьспівзвучність з ідеями отців церкви, Спінози і Мальбранша, Хр. Вольфа,представників філософії просвітництва та німецькими містиками.
Перелік імен івчень, з якими можна зіставити окремі ідеї філософії Г.Сковороди, насамперед,засвідчує органічну належність його до загальноєвропейської філософськоїтрадиції, з якою був добре обізнаний український мислитель. Істотна роль уформуванні підвалин, що визначали високий рівень філософської ерудиціїСковороди, відіграли роки навчання його у Києво-Могилянській академії. Звідсивін виніс добрі знання мов, античної філософської спадщини. Тут він мавможливість прилучитися до новітніх здобутків сучасної йому філософської думки.Курси, читані в Академії, дали Сковороді вельми багато для філософськихроздумів про людину, її внутрішній світ, для вироблення його літературного тафілософського стилю, витриманого в дусі культури українського бароко.
Разом з тимГ.С.Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється відсвоїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії булопритаманним акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософіяСковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці.Сковорода натомість підносив істинно людське, духовне начало в людині.Позиції Сковороди стосовно вчення своїх вчителів, як і видатних мислителівминулого й тодішнього, до спадщини яких він був дотичний, органічно властивийдіалогізм. Саме тому серед найменувань, якими здавна супроводжувалась згадкапро Григорія Сковороду, «український Сократ»— чи не найбільш влучне. Сократувійшовдо історії культури як винахідник діалогу, що є головним методом на шляху допошуку істини. Саме завдяки цьому він зажив характеристики «втіленоїфілософії». Адже філософія як специфічний спосіб духовної діяльності,спрямований на усвідомлення граничних підстав людського буття, — завжди єнапруженим діалогом, під час якого відбувається зустріч різних смислів,розуміння сенсу буття людини. Для Г. Сковороди діалог — не лише форма, якоїнабирають часто-густо його твори. Діалогічним, по суті, було все життямислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.
Поряд іздіалогізмом не менш притаманним для творчості Г. Сковороди є властивий йому символічно-образнийстиль мислення. Ця особливість зумовлювалась специфікою культуриукраїнського бароко.
Філософія серця,яка єднає віру і розум, беручи початок у філософії отців церкви певною міроювідбилася в історії української думки і чи не найбільш повно репрезентована увченні саме Г. Сковороди.
На думку Г.С.Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання ітією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.
Зазначенівихідні принципи філософії Сковороди визначають характер розробки нимонтологічних, гносеологічних та етичних проблем, що становлять зміст йоговчення.
Основнимиположеннями філософської системи Сковородиє вчення про дві натури та трисвіти.
З поглядуголовної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, цевчення конкретизує розуміння шляху до досягнення цієї мети.
Вихідним длянього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, —пишевін в діалозі «Наркісс», — состоит из двух натур:одна —видимая,другая —невидима.Видима —называется тварь, а невидима —Бог.Сія невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает и содержит,вездъ и всегда был, есть и будет».[4‚ 334]
В основу такого погляду,започаткованого в античній традиції, зокрема в філософії Платонаірозвиненого в християнській філософії, покладено антитетичне розуміння дійсногобуття як єдності протилежностей. Ідея про «двонатурність» світу проходитьчервоною ниткою через всі філософські праці мислителя. У цьому розумінні сенссамопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складаєтьсяз двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої,тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману та істини, тварі та Бога, матеріїі форми.
Людина, щопізнала себе, тепер всюди і в собі бачить двоє «мір і мір, тіло итіло,человека и человека — двое в одном и одноводвоих, нероздълно и неслитно же».
Значення цихдвох натур,щоначе яблуня і тінь співіснують нерозривно, — неоднакове.
Основоювсіх речей, їх діяльною ірушійною силою є саме невидима натура — Бог.Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічна глава і таємний закон утварях. Закон же цей є господньою природою, тобто невидимою натурою, що непідлягає тлінню. Вона в усьому є основою, початком, а сама безпочаткова, необмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Бог, з погляду Сковороди,являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.
Поняттям,протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура, або тварь.Це —видимість,«внешность»,«наружность» речей. Вона — минуща,а тому не може бути істинною.
Вже у першомудіалозі «Наркісс» видима натура характеризується як «ничто»,«гной», «идол», «хвост», «ад», «пепел», «песок», «плоть», «тень», «пята»,«ночь», «смерть», «тлень», «желчь», «тма». Вонай є той зовнішній світ, що оточує людину й утворює зовнішнє, тілесне начало всамій людині. Це світ, який, згідно з епітафією Сковороди, «ловив його, але невпіймав».[4]
Протиставленнямдвох натур, Сковорода постійно підкреслював їх невід’ємний зв’язок.Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі.Натура видима є мовби тінню, що невід’ємно пов’язана з тим, відбиттям чого вонає. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень, ані в просторі, ані вчасі, остільки вічною є й тінь її — матерія.
Існуючи в одномусутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі.Тіло воює з духом, дух — з тілом.
Антитечним є нелише співвідношення видимої й невидимої натури, а й природа кожної з нихзокрема. Зазначене яскраво виявляється у специфіці потрактування Бога. З одногобоку, Сковорода у пантеїстичному дусі називає Бога природою, переносить його знеба у світ речей. З іншого ж, він не менш рішуче розмежовує духовне,божествене начало і тілесне. Таке одночасне злиття і відмежування Бога іприроди, притаманне філософському баченню Сковороди, дає змогу характеризуватийого вчення як іманентний трансценденталізм. Бог, невидима натура,за Сковородою, іманентний природі, речам, всьому сущому і разом з цим непереходить в них, не зливається з ними, залишається в них чимсь, що «завесоюсокровенное и дверью затворенное». Щоб досягнути його,необхідно перейти межу, яка виокремлює невидиму натуру від натури видимої.
Вченняпро дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософіїСковороди вченням про три світи.
Все існуюче, надумку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття («світи») великий(макрокосм), І малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Вчення це такожспирається на давню традицію, що бере свій початок в обгрунтованій античнимимислителями ідеї про єдність людини з всесвітньо — космічною субстанцією,згідно з якою людина розглядалась як малий світ, мікрокосм, що відбиває в собі,у менш досконалій формі, всі особливості, притаманні макрокосму.
Погляд на людину— мікрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється задоби Відродження (М. Кузанський, Д. Бруно та ін.). Аналогічні ідеї, як вжезазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симеон Полоцький,крім микрокосму та макрокосму, виокремлює і третій світ — світ першообразний(Бог).
На відміну відсвоїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Біблію як сутніснийвияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливимє осягнення невидимої натури (Бога).
Поясненнювеликого світу порівняно до інших двох світів Сковорода приділяє менше уваги. Йце зрозуміло. Адже в центрі його філософії —проблема людини (мікрокосму), щорозглядається у процесі переображення її на шляху до пізнання Бога.
Великий світ —цевесь світ речей, Всесвіт. Він нескінченний і безмежний, він складається збезконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями, Сковородавказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи —вогонь,повітря, вода і земля. Великий світ Сковорода називає старим світом, бо йогодавно й усі знають. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хтоза видимим бачить невидиме. У цьому розумінні старий світ є тінь нового світу.Новий світ — вічний і незмінний, натомість старий світ — мінливий, перебуває впостійному русі. Отже, макрокосм є антиномічним за своєю будовою і складаєтьсяіз видимого і невидимого, старого і нового світів.
Концепціядвох натур, що зумовлює антиномічне бачення великого світу, поширюється й нарозуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великомусвіті, а й в малому світі, в людині є два єства, стверджує він: тіло земляне ітіло духовне, таємне, приховане, вічне. Не заперечуючи реальності тілесного влюдині, Сковорода рішуче підкреслює, що справжньою людина не зможе стати доти,доки не збагне, що «кров і плоть є ніщо», а істинну людину утворює невидиме,духовне її начало. Суть невидимого начала утворює серце. З огляду на це Г.С.Сковорода осмислює проблему смерті й безсмертя. В поемі «Про святу вечерю, абовічність» він пояснює, що сутністю всього є невидиме. Смерть дає можливістьбути невидимими, а тому її не слід боятись. Зникає лише видиме тіло.Внутрішній, духовний світ залишається навіки. [3‚ 158]
Людина,мікрокосм для Г.С.Сковороди це центр, в якому сходяться і набувають свогозначення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину,є стрижнем усієї філософської системи Г.С. Сковороди. Великий світ є першимлише у логічному плані. Історично ж концепція великого і символічного світускладається у творчості Сковороди на основі розуміння ним сутності людини. Причому,на відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції доосягнення сутності людини через пізнання природи, Г.С. Сковорода прагненасамперед з’ясувати сутність людини з середини її.
Великий же світфілософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблемулюдини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософіїГ.С.Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури влюдині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Отже, самопізнання є разомз цим і пізнанням Бога. З цим пов’язане вчення Г.С. Сковороди про третій світ —світ символів, або Біблію.
Завдяки третьомусимволічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжнимдля сприйняття.
Принцип цей,насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізуєтьсяу процесі наукового дослідження навколишнього світу. Сковородинськесамопізнання, по-перше, принципово різниться об’єктом, на осягнення якого воноспрямоване. Якщо науковий дослід спрямовується на здобуття істини про оточуючулюдину дійсність, то самопізнання звернене всередину самої людини й прямує доосягнення Бога в ній. Зрештою, відображенням Бога є й світ навколишньоїдійсності, який являє собою ніщо інше, як тінь його. Отже, наукове пізнаннясвіту має сенс, з огляду на кінцеву мету — осягнення людиною Бога, хіба що тим,що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати якузаконами науки, втім, неможливо. Шкідливим, на думку Г.С. Сковороди, є ненаукове пізнання світу як таке, а обмеження пізнавальної діяльності лише цим. [15‚198]
Але шлях самопізнаннявідрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Істотно, що метасамопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована якінтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприроднареальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насампереджиттєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органомцього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові. Діалог Г.Сковороди«Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, є розповідь про історію кохання.У міфі про закоханого в себе Нарциса Г.С. Сковорода вбачає найбільш адекватнийсимвол, що передає ідею самопізнання: «Пізнай самого себе!» Самопізнання —справа серця. Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, Г.С. Сковородарозглядає як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джереломжиттєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльностіутворює в людині Бог, Г.Сковорода часто ототожнює серце з Богом або СловомБожим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця.
З огляду ж наетикоморальне вчення Г. Сковороди істотним є розрізнення мислителем«совершенного серца», яке притаманне людині, що вже здійснила актпереображення, очистилась від гніту тлінності й застигла у вільному прагненнідо подібного собі «безначального начала» і серця «старого». У цьому розумінніГ.С. Сковорода потрактовує народження нового і смерть старого серця, про браксерця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську іхристиянську традицію, активно розробляється в українській філософській думці ічи не найяскравіше репрезентована у вченні Г.С. Сковороди. [7‚401]
Символіка дляСковороди — це особливий світреальності, в якому приховується потрібна людині істина. З допомогою символівта емблем він веде напружений діалог із власним сумлінням на шляху пошукуправда і добра, шляху до людського щастя.
Образно-символічнийсвіт мислення Сковороди, на мій погляд, — цілкомспівзвучний його епосі. Він відповідає принципам барокової культури зпритаманною їй підкресленою алегоричністю, потягом до емблематичного зображеннясвіту. Символіко-алегоричне мислення притаманне було й способу мислення діячіввітчизняної філософської думки, починаючи з доби Київської Русі. Вельмипоширеним був інтерес до символіки й емблематики в сучасній Сковородієвропейській культурі. Починаючи з епохи Ренесансу й аж до XVIIIст. на європейському книжковому ринку надзвичайного поширення набуваютьрозмаїті збірки, присвячені тлумаченню символів і емблем. Багато з нихпотрапляли в Україну й добре були відомі діячам тогочасної культури. Нимицікавився Петро Могила, Йосип Кононович-Горбацький, Єпифаній Славінецький. Бонизберігались у бібліотеках С. Яворського й Т. Прокоповича. Чимало їх було вбібліотеці Києво-Могилянської академії за часів навчання там Сковороди.
Звертаючи увагуна проблеми, яких торкався Г.Сковорода у своїх філософських та літературнихтворах, можна зробити висновок, що їхнє основне спрямування зводиться додослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважавнайважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди маютьрелігій-но-філософський характер, вони невідривне пов’язані із зверненнями доБіблії та християнської традиції, а тому спираються на головніхристиянсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхомміркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який змістїї життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитетупроповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, такі словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати вірута любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини.
3. Кордоцентризм у філософії Г. Сковородита його відображення у творчості українських мислителів
Багатьом національним культурампритаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує їїсвоєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражаєспецифіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”.Найбільш яскраве відображення вона знайшла у Григорія Сковороди та філософіїПамфіла Юркевича. “Філософія серця” з’являється як філософська основаукраїнського романтизму та знаходить своє відображення у працях МихайлаМаксимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.
Вчені по-різномуоцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великийвплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвиткунабула у філософському доробку П.Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія ічому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе? Головноюрисою української національної психології є емоціоналізм – надання високоїоцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образсерця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжоїдоби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руськакультура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства таслов’янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце якорган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові прозакон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увестиХристиянство на Русі, в нього в серці “засіяв розум”. [16‚388]Уже після прийняття християнства серце починає переважнорозглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується злюдиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, івиникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починаєрозумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут якзагальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічаєтьсяв багатьох пам’ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерськогопатерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, їївідчуттів і прагнень, які пов’язані із серцем, через яке до неї мовить Бог. Зхристиянською антропологією пов’язані світоглядні настанови таких видатнихмислителів, як Г.Сковорода, Г.Кониський, П.Могила, Д.Туптало. КордоцентризмГ.Сковороди розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться нимне лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі,духовний світ людини є основним об’єктом дослідження мислителя. У понятті“серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, щотільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. Звченням про серце пов’язана етична концепція філософа, за якою серце єнайважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, колисерце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовногорозвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, всвоє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цієюспроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди [11]. “Сродною” єта праця, яка “лягає нам на серце”. Також, необхідно сказати, що сутністьконцепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, вінрозділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” вцентр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним.Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання.Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце уСковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, алеводночас воно є усюди, в усій людській істоті.
Сковорода,спираючись на традиції східнохристияиської філософії, розуміє акт самопізнанняне як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Богашляхом заглиблення у себе.
І результатомцього процесу постає не зміна навколишнього світу, переображення людини,обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя.У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основсвого існування.
Саме з цимпов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддядушевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях преображення людини.
Використовуючитрадиції своїх попередників, а передусім Г.Сковороди, Памфіл Юркевич впершепредставив “філософію серця” як теоретично обґрунтоване філософське вчення.Центральною проблемою у філософії П.Юркевича, як і Г.Сковороди, є проблемалюдини. Людина – це малий світ (мікрокосм), за твердженням як Г.Сковороди, такі П.Юркевича. У філософії Юркевича поняття “серця” виступає центральною ідеєю,яку він аналізує у праці “Серце та його значення в духовному житті людини, завченням Слова Божого”. У цій праці він представляє досить своєріднуфілософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовногожиття людини. При цьому він запропонував досить незвичайний на той час підхіддо розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не бувсприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні доідеалістичної антропологічної теорії. На думку Юркевича, релігійне переживаннявідкриває перед нами той факт, що серце є більш глибокою основою душевногожиття, ніж розум. Мислитель наголошує на тому, що релігійна свідомість людинилежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті. У своїйвидатній роботі “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вченняСлова Божого” Юркевич наводить більше 120 цитат з Біблії, показуючи тим самим,що автори Святого Письма розглядають серце як центр духовного життя, якособливий орган для сприйняття Бога. Центром дослідження Юркевича стає “серце”як осередок душевного і духовного життя людини – джерело походження моралі,справжня субстанція людської душі. При цьому він відкидає як раціоналістичнітеорії, що підносять роль розуму в людині, проголошуючи його місцем душі, так іпсихологічні концепції його часу, що стверджують повну залежність психічнихявищ від фізіологічних процесів. Серце – це охоронець і двигун усіх фізичнихсил людини. “Серце”, за Юркевичем, – основа неповторності та унікальностилюдини в світі, тоді, коли розум виявляє лише загальне в діяльності людини. “Усерці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що невипливають з жодного загального поняття чи закону” [13‚73]. У концепції Юркевича розум, “голова” керує,планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце –сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце –це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа – “серце” людинизатримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власнеі визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність усвіті.
Крім того,філософська спадщина Г. Сковороди багато в чому визначала загальнуспрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду,зокрема І.Котляревського, М.Гоголя, М.Максимовича, засновниківКирило-Мефодіївського товариства М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка таукраїнської суспільно-політичної думки ХІХ ст. загалом.
Висновок
Г.С.Сковорода,за влучною характеристикою І.Франка, жив на «розграні двох великих епох». Вінбув чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним,за виразом Д. Чижевського, культура ця «догоріла повним полум’ям до кінця тавраз згасла». Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточноївтрати Україною автономії, покріпачення селян, що здійснене було після указів1763 та 1783 pp. Гинулазроджена попередньою добою козацька людина, в якій привабливо віддзеркалювалисятакі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво,широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі,гумор. Нова соціальна дійсність суперечила цьому, вона позбавляла надії насамозбереження. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати нашлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю в ім’язбереження того, що ця дійсність знищувала; чи спрямувати споконвіку притаманнуукраїнському духові, породженому «кордонною цивілізацією», стихію вільноїсамодіяльності особистості за межі соціального — в сферу духовної реальності,яка свідомо протиставлялась неприйнятній соціальній дійсності. Цей третій шляхобрав Г.С.Сковорода, і як на той час такий вибір був чи не найбільшреалістичний з огляду на потреби збереження і розвитку української духовностіяк такої.
Подібно додавньогрецького Сократа, український філософ вів досить простий і невибагливийспосіб життя. Будучи, як його називали сучасники, «ходячим університетом», вінне прив’язував себе до якогось конкретного місця, крім як до батьківщини, і тимбільше до якихось матеріальних речей. Його ідеї та філософські погляди частовиступали причиною його конфронтації з ретроградами-чиновниками,псевдослужителями віри та іншими проявами бюрократичної машини. Основна причинацього полягала в тому, що ніхто не міг коригувати його думки.
На мій погляд, філософіяГ.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу якдинамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системипоглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності іпорядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свогомісця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і«сродної» людській природі дії.
Творчість Г.Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиваєпідсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницькийреалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого яскрава і різноманітна зажанрами. За його життя вона передавалася з уст в уста, розповсюджувалась у рукописах,але видана була вже після смерті. Вона включає філософські трактати, діалоги(«Наркіс», «Узнай себе», «Асхань» та ін.),проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна,громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти(«Всякому городу нрав і права», оди, монологи, панегірики, псалми,послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури). Найвідомішоюзбіркою поезій є «Сад божественних пісень», до якої увійшло 30творів, написаних у 1753-1785 pp. Поезія Сковороди відзначається тематичноюрізноманітністю, глибиною думки, оригінальністю поетичної форми.
Філософськасистема Сковороди базується на античній спадщині (ідеях Платона, Сократа,Плутарха, Квінтіліана, що становили теоретичну основу його вчення). По суті,Сковорода, не маючи попередників, відновив неоплатонізм в українській духовнійкультурі, став засновником української класичної філософії, започаткувавшиновий науковий напрям — філософію серця, яка грунтовно розроблена в XIX ст. упрацях П. Юркевича та ін. Серце в розумінні Сковороди означало душу людини,думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною»усього. У собі, вважав Сковорода, потрібно шукати “істинну людину”,Бога. «Пізнай себе», — закликав він слідом за Сократом, акцентуючиувагу на самопізнанні та самодосконалості. Вчення Сковороди, хоч він і неприйняв геліоцентричної теорії Коперника («Кинь Коиерникові сфери, глянь всердечнії печери»), поєднало в собі й ідеї просвітництва. Він сіяв знання,освіту і розум серед свого народу, привернувши тим самим увагу освічених кіл допростолюду («А мой жребій з голяками»), пропагував загальнолюдськіцінності, сформував ідею «сродної праці» (тобто вибору життєвогошляху за природними нахилами та обдаруваннями людини), яка мала лягти в основужиття як суспільства так і конкретної людини, поширював ідеї стоїцизму тагуманізму, закликав до поміркованості, повчав керуватися «твердимглуздом», вплинув на становлення просвітницького реалізму в українськійлітературі з його соціально-побутовим спрямуванням та чіткістю думки(«Всякому городу нрав і права», «Сад божественних пісень»)і, нарешті, започаткував нові жанри в українській літературі: сатиричну іпейзажну лірику та байку. Його наука, на мою думку, раціоналістична в томурозумінні, що навчала людей не абстрактним поняттям, а мудрості життя,осмисленню суперечностей навколишнього світу і самої людини.
Таким чином, спадщинаСковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Одним іздоказів цього виступає той факт, що пам’ять про Григорія Сковороду вшановують вУкраїні та в усьому світі.
Перелік використаної літератури
1. Сковорода Г.С.Вибране.- X.: Прапор, 1990р. — 299 с.
2. Сковорода Г.С.Сад пісень.- К.: Веселка, 1972р. — 200 с.
3. Іваньо І.В.Філософія і стиль мислення Г.Сковороди.- К.: Наукова думка, 1983р. — 269с.
4. ГригорійСковорода. Твори у двох томах. Том 1. –К.: АТ «Обереги», 1994р. Т. 1/ Передм. О.Мишанича. – 528с.
5. ЧижевськийД. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992р. 234с.
6. БагалійД.І. «Український мандрівний філософ». К., — 1992р. 200с.
7. АндрущенкоВ.П. Соціальна філософія: історія, теорія, методологія./Підручник для Вищихнавчальних закладів/ Генеза., 2006 – 656с.
8. ФедірЮ.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії., К. – 2000р.
9. Бичко А.К, Історія філософії К. – 2002р. с. 367-379
10. М.Ю.Русин,І.В.Огородник Історія української філософії. Підр. Академвидав. К. – 2008р.
11. СковородаГ.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира //Повне зібрання творів.–Т.1
12. ЮркевичП.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия //Юркевич П.Д. Философские произведения: приложение к ж-лу “Вопросы философии”. –М., 1990.
13. ЮркевичП.Д. Вибране. К., 1993р. – с. 73
14. ГорськийВ.С Історія української філософії./К – 2004р. 488с.
15. ОгородникЦ.В. Русич М.Ю. Українська філософія в іменах / К., 1997р. 328с.
16. ОгородникІ.В Історія філософської думки в Україні/ К., 1999р.- 543с.
17. ШинкаркаВ.І. Філософський словник/ К., 1986р.- 795с.