РЕФЕРАТ
на тему:
“
Українські політичні партії
та організації на Україні
кінця ХІХ – початок ХХ століття
”
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по- літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но- вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар’єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо- мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра- бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні- верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло- гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль- ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра- їнських політичних організацій.
Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р.,коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі- зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра- дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав’язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста- новку п’єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни- чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі- тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на- слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.
Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.
Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов’язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви- ховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах україн- ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо- кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль- турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза- баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.
Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об’єднала б усіх ук- раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна орга- нізація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент- ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да- ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят- кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен- ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За- хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної партії.
Революційна українська партія (РУП).
І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По- знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної
партії було об’єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта- ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов’язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів- цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селя- нин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політи- зувати селянство.
Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда- лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про- блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Са- мостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.
У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми- колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю- рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав Мар’ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки- нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.
Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму- ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей- ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад- ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв’язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре- зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.
Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхнов- ського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її чле- нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра- тів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетвори- тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт- ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.
Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра- їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра- тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз-
рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро- сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі- зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри- тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.
Помірковані.
РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко- ваних українців, об’єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со- ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера- тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою- вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн- ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо- кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар- тією, дуже подібною до російських кадетів.
Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив- на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму- шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
У 40-х роках XІX сторіччя в Україні оформлюються два головних напрямки соціально-політичної думки: ліберально-демократичний та революційно-демократичний.
До ліберально – демократичного належали М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Драгоманов. До революційно-демократичного – Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка та ін .
Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку як в країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством обумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і внаслідок того – засиллям та популярністю радикальних течій.
Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов’язана з намаганням відомого українського публіциста, історика, філософа М.Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М.Драгоманов, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» – анархосоціалізм прудонівського зразку. За думкою М.П. Дрогоманова гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.
Суть концепції, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.
Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива і без національно-державного відокремлення від Росії.
Друга спроба переносу ліберальних ідей на український грунт мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності представників російської ліберальної течії в Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст. В цей час поширенню ліберальних ідей в нашій країні сприяли окрім М.Драгоманова, Б.Кістяківський (1863 – 1920 рр.), М.Туган-Барановський (1871 – 1919 рр.), М.Ковалевський (1871 – 1916 рр.) та ін.
Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:
* існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;
* головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;
* в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;
* визнання верховенства права в суспільному житті;
* пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;
* децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.
Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, перш за все, в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов’язували з революцією яка призведе до суспільства без експлуатації і суспільної нерівності усіх народів Росії.
Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М.С.Грушевського (1866 – 1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на грунті національної та регіональної автономії.
Політичні погляди Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України ХІХ ст. Він вважав, що створення держави повинно бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об’єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.
Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що нарівні з М.Грушевським здійснювали у 1918 – 1939 роках Р.Лащенко (1878 – 1929 рр.) та С.Шелухін (1864 – 1939 рр.). У своїх працях вони обгрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв’язки, зокрема, з Росією (Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С.Шелухін).
Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу перед правами держави.
У 30 – 50-х рр. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко (1880 – 1951 рр.) та І. Багряний (1906 – 1963 рр.). В.Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обгрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50 – 60-х р. І.Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму у всіх його виглядах та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.
В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з’являється марксистський напрямок політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 – 1918 рр.), В.І. Леніна (1870 – 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 – 1944 рр.), М.А.Бердяєва (1874 – 1948 рр.) та ін.
Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях капіталістичного розвитку.
Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.
Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв’язок ленінізму з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив еволюцію «в ім’я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А. Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).
На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.
Друга половина ХХ ст. і далі визначається існуванням однієї політичної сили – комуністичної партії, яка не впускала на політичну арену СРСР жодної іншої політичної партії.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. – М., "Логос", 1997.
2. Зеркин Д.П. Основи политологии. – Р-на/Д, "Феникс" 1996.
3. Политология. Учебник. / Под ред. М.Н.Марченко, – М., Изд-во МУ, 1997.
4. Мальцев В.А. Основы политологии. М., ИТРК РСПП,1997.
5. Політологія. / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.: Видавничий центр "Академия", 1998.
6. Мельник В.А. Политология. – Мин., Вышейшая школа, 1996.
7. Енциклопедичний політологічний словник. – К., Вища школа, 1997.
8. Макарічев А.С. Постмодернизм и западная политическая наука. // Социально-политический журнал, 1996, №3.
9. Фавр П. Политическая наука во Франции. // Полис, 1996, №6.