ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ.УКРАЇНА В СИСТЕМІ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИРОЗВИТКУ
Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвимигеополітичними змінами. Серед нових політичних реалій —творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянськогопростору.
Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувалаглобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенногостатусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського,є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставшинезалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — якдержави і нації — стати, нарешті, демократичною таєвропейською. Був час, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір міжУкраїною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США,зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимутьстабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбнізасади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки наконтиненті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейськоюсім’єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві йдалекосяжні за наслідками події.
До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовомуспівтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, ай руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому неюпросторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні роліУкраїни як «детонатора» у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так,американський політик і вчений Д. Мойніхен найсуттєвішим чинником розвалуРадянського Союзу вважає «небажання слов’янської України продовжувати жити врежимі домінування слов’янської Росії».
Віднині Україна після тривалого періоду перебування у складі Російськоїімперії, а потім СРСР, коли вона могла дивитися на світ лише крізь «московськіокуляри», почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися доміжнародного співтовариства як його повноправний суб’єкт. Підписанням Україноюна початку 1992 р. гельсінського Підсумкового акта було увінчаносамовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами.Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейськихструктурах як рівноправного партнера.
Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х рр. повернулисядо природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносинбули геополітичні фактори — територія, матеріальні ресурси,національна структура населення, а також національно-релігійні характеристики,що діяли протягом багатьох століть. Саме вони стали обґрунтуванням національнихінтересів, коаліційних і військово-політичних союзів тощо
Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичнихінтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню,а й міжнародну вагу Стратегічна мета нашої країни полягає в інтеграції доєвропейських та євроатлантичних структур. За умов збереження багатовекторностізовнішньої політики України принциповий європейський вибір обумовлюється несьогоденною кон’юнктурою, а національними інтересами. Об’єднана Європа вжеперебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільноїдемократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства уЄвропейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст.Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов’язані з«невизначеністю» і «непередбачуваністю» України.
Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширенняНАТО. Проте стратегічні інтереси України, а також досвід Польщі, країн Балтіїта інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвоїактивізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.
Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливимгеополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження доєвропейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії.Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принциповонових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішнятрансформація. Наріжним каменем цього процесу є положення Підсумкового акта провідсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, атакож про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деякихінших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політичнасила не висуває територіальних претензій до наших сусідів. Розширення відносинКиєва з більшістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, ай передбачуваний характер.
Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральнійі Східній Європі та в ширшихмежахстало добровільно взяте передміжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов’язання пробез’ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього зарозмірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значнопідвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світовоїпрактики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільнотивзагалі.
У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскількизник ризик великої глобальної війни. Але тепер він є менш стабільним. Подоланняконфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичнихсил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи зоднією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заходікидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції.
Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб’єктівзовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд зіншимичинниками привело до порушення балансу сил країн регіону,посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістюбільшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії зЄвропейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися «парасолькою НАТО». Цюпрагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться таківпливові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європита ін.
Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь вєвропейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, аперехідні форми. В 1994 р. було підписано угоду проспівробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованогочленства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.
Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та СхідноїЄвропи, відповідні об’єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька роківУкраїнська держава докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамкахЦентральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому напрямістало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це— підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок дореалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України вєвропейський економічний простір, оскільки учасниками цього об’єднання є члениЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр.характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що відбувалисяв рамках ЦЄІ.
Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД.Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна заперечуєнадання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсімвлаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.
Надто важливим і показовим, під кутом зору трансформації НАТО, єпідвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність.Це було яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо приборканняагресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і країн — не членів альянсу зналагодження миру в колишній Югославії. В миротворчих операціях брали участь івійськовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці,згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.
Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавленийу співробітництві з Росією, Україною та іншими державами СНД.
Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднання до НАТО новихчленів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чинавіть розширенням без’ядерного «коридору». За таких підходів можна апелюватидо держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхідзнаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів інамірів та причин» розміщення в країнах-претендентах ядерної зброї.
Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. УКиєві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр україні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірнупоточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.
З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносинпо лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їхофіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнароднувагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці.Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТОперейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері(Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На ційцеремонії були присутні міністри всіх 16 країн — членівНАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент Українита глави держав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство насаміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності йнедоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність.Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремихполітичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальніпретензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордониУкраїни та її демократичний вибір.
Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальнихчинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вкладнашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерногоменталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власнувідповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такіполітико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основнінапрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепціянаціональної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.
Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіонівідіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документівнашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стаєважелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень іствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж доситьтривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політичногожиття Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, топідписання у травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договорута інших документів знаменує формування якісно нових політико-правових засадвідносин між двома найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнутідомовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімаютьрівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.
Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республікамиСРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає протиперетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її якміждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусімекономічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв’язків, що склалисяв колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити їх на належну політико-правовуоснову.
Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України зіншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинамхарактеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договорув 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон та зРумунією про відносини добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском узміцнення міжнародних відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусіднімикраїнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод ідокументів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новомугеополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючипартнерські й добросусідські відносини.
Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучивідкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країнЦентральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, яківиникли після другої світової війни. Перша з них — межа міжкраїнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається ізникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межадуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природнихпартнерів у Центральній та Східній Європі.
Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти ірозглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхіднупередумову створення системи глобальної безпеки, утвердження новогогеополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Ізприйняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськимиоб’єднаннями з’явилися принципово нові можливості для застосуваннябагатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державногобудівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцниласпівробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнароднийвалютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку.Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти дорозвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівеньспівпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часірозвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО.Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичнихкроків свідчить на користь нарощування зусиль до утвердження нашої держави влоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали іздобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якостістосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичнізрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавнихвідносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв’язків, співпраці внауці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провіднімісця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприялияк наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічногохарактеру.
Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.
1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-хрр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених — як бажаних, так інебажаних, але потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрайважливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави йконтиненту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництвана дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу,заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдськихфундаментальних цінностей.
2. Конструктивними в діяльності урядових кіл,зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постаютьадаптація зовнішньополітичних засад, корекція стратегічних пріоритетів зурахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного йгеоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періодуЄвропейського континенту.
3. Долаючи труднощі об’єктивного й суб’єктивного порядку,Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності усвіті. Завдяки зробленому в 1991— 2006 вона набуває рис впливовоїєвропейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального таактивного суб’єкта міжнародних відносин.
Список використаної літератури:
1. Видрін Д., Табачник Д. Україна напорозі XXI ст. Політичний аналіз. — К., 1995;
2. Гончаренко О. Поширення НАТО і Україна //Економічний часопис. —1997. — № 4;
3. Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності (Сучасніамериканські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — № 1;
4. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А.Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995;
5. Кононенко С. Новітня великодержавність //Політична думка.— 1997. — № 1;
6. Кудряченко A.I. СхіднаЄвропа на шляху змін. —К., 1990;
7. Кудряченко A.I.Європейська політика ФРН (1970—1991 рр.).— К., 1996;
8. Політологія посткомунізму: політичний аналізпосткомуністичних суспільств. — К., 1995;
9. Сжора 1. Геополітична легітимація ролі Українив новому світовому порядку // Політологічні читання. — 1994. — № 1;
10. Україна та міжнародне співтовариство //Політична думка. —1993. — № 1;
11. Українська державність у XX ст. іісторико-політичний аналіз.— К., 1996;
12. Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія //Політична думка. — 1996.