–PAGE_BREAK–4. Директорія
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного
повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.
Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі-
нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид-
ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»
на зразок Грущевського, а молоді.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,
що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд-
ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло-
жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при-
ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов’я-
зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а
також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур-
жуазію. З цією метою він скликав з’їзд робітників, що мав функціонувати як пред-
ставницький і законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з
усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що
через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося
до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли
помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися
ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-
вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-
рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-
кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-
ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-
тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-
тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-
вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во-
рожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні
1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських
портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід-
них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір
надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії,
що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим
часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на
Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому
була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко
зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як
помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв’язали цю супе-
речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-
ректорією, червоні війська напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ
Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим Центральна
Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння Києва, Директорія про-
вела кілька символічних демонстрацій суверенності. 22 січня 1919 р. вона відсвятку-
вала злуку Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західно-
українською Народною Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені
боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними. До того ж
ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат, військо й політику. Тому
це була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала лише роз-
чарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали участь у пова-
ленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню думку, головну загрозу
для свого благополуччя і не дбаючи про долю Директорії. Виразні прорадянські тен-
денції, що проступали в політиці українського уряду, допомогли більшовицьким агі-
таторам ще легше, ніж раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія
Директорії, яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменши-
лася до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів на чолі
з отаманами,-яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. З даль-
шим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого Директорія залишила Київ і пере-
їхала до ‘Вінниці. Весною, після ряду військових поразок, вона ледве утримувала
невеличку смугу території навколо Кам’янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції, війська
якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі. Щоб виглядати
привабливішою для французів, Директорія очистилася від радикальних прорадян-
ських елементів. У середині лютого подав у відставку В. Винниченко, а соціалістич-
ний кабінет Чехівського замінили помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер
Петлюра був найвплИвовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що. фран-
цузи під впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських
«сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати Директорії.
На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли французькі війська під
тиском отамана Григор’єва, одного з партизанських командирів Петлюри, котрий
. перекинувся до більшовиків, покинули Україну так само несподівано, як і з’явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні суперечки
серед українців. Від двох найбільших політичних партій — соціал-демократів і со-
ціалістів-революціонерів — відділилися невеликі, але впливові фракції радикалів, що
проголосили себе окремими партіями, стали на радянську платформу й приєдна-
лися до більшовиків. Вони привели з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зе-
лений, Соколовський, Тютюнник та Григор’єв. Відокремлення в соціал-демокра-
тичній партії лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від со-
ціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що організувалася
навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5 тис. членів.
Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р., стало
поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із боку антибільшо-
вицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою
про те, начебто євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв на-
справді лишалася аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до мен-
шовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків,
зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особ-
ливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі
євреї знову стали об’єктом зростаючого невдоволення.
За оцінками істориків,’ під час погромів 1919—1920 рр. на Україні загинуло від
35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань громадянської війни на Укра-
їні та у Південній Росії, зазначає: «… До приходу Гітлера найбільше в наш час масове
винищення євреїв мало місце на Україні під час громадянської війни. Всі учасники
конфлікту несуть відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте най-
більше жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики), її погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її супротивники; вони
здійснювалися найретельніше, характеризувалися найскладнішою організацією,
інакше кажучи, вогій були найсучаснішими… Інші погроми були справою рук селян.
У погромах Добровольчої армії до того ж брали участь три різні групи: селяни, ко-
заки і російське офіцерство. Особливо кривавий характер цієї різанини пояснював-
ся тим, що цих три типи вбивць підсилювали один одного».
Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія, що
влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також війська
Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували отамани). Найкри-
вавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Корос-
тені та Бахмачі. Жорстокий погром спровокував у лютому 1919 р. отаман Семесенко
у Проскурові, під час якого загинуло кілька тисяч євреїв.
Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на відміну
від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони являли собою спонтан-
ні спалахи деморалізованих і часто п’яних ополченців, до того ж вони робилися всу-
переч спеціальним заборонам вищого командування. На відміну від таких білих ге-
нералів, як Антон Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична
партія, до якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із єврей-
ськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну автономію для
євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів, як Арнольд Марголін та
Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів великі суми грошей і навіть
вела переговори із знаменитим провідником сіоністів Володимиром Жаботин-
ським про те, щоб включити загони єврейської міліції до власної армії.
Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із євреями,
він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові суди, наступна страта
Семесенка та інших партизанських ватажків не поліпшили становища), і їхні стра-
хітливі злочини пов’язувалися з його урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали
себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців,
ніж на Денікіна з його російськими генералами.
5. Більшовики
Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік готувалися
до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918 р. Серед питань, що
стояли перед ними, найгострішим було організаційне: чи утворити окрему українську
більшовицьку партію, щоб піднести свою популярність на Україні, чи ж стати «ре-
гіональним» відгалуженням російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували
традиції російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де пере-
вага була на боці українця М. Скрипника і так званої київської фракції (чутливі-
шої до національного питання), проголосували за утворення окремої української
партії. Але в липні на з’їзді більшовиків України, скликаному в Москві для формаль-
ного проголошення Комуністичної партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору
взяла катеринославська фракція, що вирізнялася сильними централістськими тен-
денціями й складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було ска-
совано, а КП(б)У оголошено невід’ємною частиною російської партії з централь-
ним органом у Москві.
Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії при-
звели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з Дмитром Ма-
нуїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на Україні занадто
слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб удаватися до спроби захоп-
лення влади, й стояла за проведення мирних переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї організації. Інша група на чолі з Пятаковим і Антоновим-
Овсієнком звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не
дати Директорії твердіше” стати на ноги. 20 листопада 1918 р. після довгих вагань
Москва санкціонувала утворення нового українського радянського уряду. Спочатку
його очолював Пятаков, але згодом його змінив русифікований болгарський румун
Християн Раковський. Майже всі важливі посади в уряді зайняли росіяни. В грудні
більшовики були готові розпочати другу спробу завоювання України.
Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з кількох
загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань. Проте в міру їхнього
заглиблення в Україну партизанські загони один за одним кидали Директорію й при-
єднувалися до більшовиків. З січня 1919 р. перед більшовиками впав Харків, а 5 лю-
того вони ввійшли до Києва. Тоді їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за на-
ступних кілька тижнів, коли до них приєдналися два найбільших партизанських
отамани — Григор’єв і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на
їхню підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину України.
Другий український радянський уряд протримався близько семи місяців. За цей
час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші уряди, що
намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з росіян, євреїв та
представників інших неукраїнських народів, силкувався проводити на Україні полі-
тику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на те, наскільки вона відповідала міс-
цевим обставинам. Його російська орієнтація з усією очевидністю проступила в акції,
яку Ленін назвав «хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували
гостру нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із Москви
й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік тому робили німці,—
при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики припустилися ще гіршої по-
милки. Вони розпочали наступ проти буржуазного принципу приватної власності
шляхом упровадження колективних господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії
розгнівали не лише куркулів, а й середняків.
Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську інтелігенцію лі-
вих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись користуватися в управлінні
українською мовою й нехтуючи необхідністю її впровадження в культурну та освітню
діяльність. У відповідь на зростаючу критику й опір більшовики спустили з прив’язу
страшне й ненависне Чека на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно ареш-
товувало й страчувало «класових ворогів». Наслідки цього було- неважко передбачи-
ти: селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці більшовиків,
тепер під проводом боротьбистів та українських соціал-демократів почали масово
повставати проти них. Особливо вирішальним став вихід з їхньої армії у березні ве-
ликих сил на чолі з Григор’євим та Махном. До літа майже все українське село охо-
пило повстання проти більшовиків.
У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ пере-
йшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила велику части-
ну Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія Петлюри на Право-
бережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом Леніна ліквідували в середині
серпня 1919 р. другий український радянський уряд, а більшість його членів повер-
нулася до Москви. Згадуючи про цю другу за два ро^и поразку на Україні, член ко-
лишнього уряду Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми ви-
ряджаємо на Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, поверта-
ється до Москви».
6. Боротьба на заході
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія
почала розпадатися, майже через 20 місяців післяпадіння Російської. Навіть ще до
того як Габсбурги визнали, що прийшов кінець, підвладні їм народи, в тому-числі
західні українці, розпочали підготовку до створення власних незалежних національ-
них держав. Намагаючися збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську
державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному
до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході. Проте майже в усіх інших
аспектах намагання західняків створити державу докорінно відрізнялися від спроб
східних українців.
Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину.
Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «сер-
ця й думки «людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії на-
вчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння
імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед
українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першо-
чергову вагу мало національне питання, а розв’язання соціально-економічних проб-
лем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але
не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по
встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному насе-
ленню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн українців Східної Галичини
та 18 млн поляків, котрі ‘водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також
не хотіли бути включеними до Польської держави.
продолжение
–PAGE_BREAK–Коли стало зрозумілим, що Австрія от-от має впасти, 18 жовтня 1918 р. парла-
ментарії, провідники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Бу-
ковини утворили Українську Народну Раду, що мала діяти як представницький ор-
ган. Вони також оголосили про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в одне ці-
ле, яке мало утримувати певні, ще не обумовлені стосунки з народами колишньої
імперії Габсбургів. Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Га-
личину. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців
Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної
Ради, взяла справу до своїх рук. Увечері ЗІ жовтня вони поспішно зібрали всіх укра-
їнських солдатів, що служили в австрійських частинах Львова, й заволоділи містом.
Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить ук-
раїнський прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з
повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось по-
дібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.
Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визна-
вали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від
потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та
польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному
заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків
упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли
румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика
частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжу-
вали будівництво власної держави. 9 листопада, після того як всі українські партії
досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду
міністрів, або Генеральний секретаріат, на чолі з досвідченим парламентарієм Кос-
тем Левицьким. Через чотири дні нову державу було офіційно проголошено Західно-
українською Народною Республікою (ЗУНР).
22 листопада 1918 р. ще не оперена держава зазнала дошкульного удару, коли
1400 українських солдатів, в основному сільських юнаків, цілком розгублених у
200-тисячному місті, не зумівши придушити повстання поляків, які щойно отримали
підкріплення, були змушені залишити Львів. У січні новою резиденцією уряду став
Станіслав. Власне тут здійснено перші послідовні спроби створити діючий уряд і
ефективну армію.
Майже протягом усього свого 8-місячного існування ЗУНР -була державою
з 4-мільйонним населенням, 3 млн якого були українцями. На місце тимчасової влади вона швидко поставила цілком сформований урядовий апарат. 22—26 листопада
на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народ-
ної Ради, куди входило 150 депутатів і яка мала бути представницьким і законодав-
чим органом. За соціальним походженням делегати переважно складалися із інте-
лігенції, селян-середняків і духовенства, за поглядами величезна більшість, навіть
соціалісти, займала ліберально-національні позиції. За своїм етнічним складом Ра-
да була майже цілком українською, позаяк поляки бойкотували вибори, а євреї з
німцями вирішили не брати в них участі, щоб не втягуватися в українсько-пвльський
конфлікт. Президентом республіки автоматично став голова Ради Євген Петруше-
вич (юрист і колишній член парламенту у Відні).
На відміну від східноукраїнських урядів ЗУНР незабаром уже мала місцеві орга-
ни управління. Вони спиралися на старі австрійські моделі (галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами) й комплектувалися з ук-
раїнців, а також досить часто — з польських спеціалістів. Незважаючи на запеклу
війну, яку нав’язали західноукраїнській державі, їй вдалося забезпечувати на своїй
території стабільність і порядок. Надзвичайно швидке й ефективне створення ад-
міністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко
які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України.
Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної організова-
ності, що дуже розвинулося у довоєнні десятиліття.
До важливих законодавчих актів Народної Ради належать гарантії нових вибор-
чих прав усім громадянам держави, широкі гарантії прав меншостей, включаючи
надання їм ЗО % місць у майбутньому парламенті. Ці кроки зустріли позитивну
реакцію єврейського населення: переживши триденний погром, влаштований поля-
ками у Львові після захоплення міста, євреї стали схилятися на користь українців.
У західноукраїнській армії було утворено тисячний загін, що складався виключно з
євреїв. Без зволікання розв’язувалося й надзвичайно важливе земельне питання: всі
великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріюва-
лися й розподілялися між малоземельними та безземельними селянами. З самого по-
чатку було зрозуміло, що ЗУНР об’єднається зі східноукраїнською державою. 22 січ-
ня 1919 р. в Києві було проголошено Акт злуки, за яким ЗУНР гарантувалася ціл-
ковита автономність.
Чи не найбільш вражаючим організаторським досягненням західноукраїнського
уряду стала Галицька армія. Знову ж таки на відміну від східних українців галичани
цївидко погодилися в тому,; що необхідно створити сильну, ефективну регулярну ар-
мію. Оскільки більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на
італійському фронті й ще не повернулися додому, відчувалася нестача у навчених
солдатах. Однак загальна мобілізація дала свої результати, й до весни в армії налічу-
валося понад 100 тис. чоловік, у тому числі 40 тис. боєздатних. Щоправда, існувала
гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Соціально-економічна відста-
лість провінції зумовила те, що в австрійській армії було непропорційно мало офіце-
рів-українців. Так, на 1000 офіцерів припадало лише два українці, але аж 27 поляків.
До того ж майже всі українські офіцери були молодші від поляків за рангом. Тому
ЗУНР звернулася до східних українців, як, наприклад, до генерала Михайла Оме-
ляновича-Павленка, та до кількох вищих офіцерів колишньої царської армії з про-
позицією зайняти посади командувача та членів Генерального штабу. Для укомп-
лектування штабу залучалося також багато безробітних на той час австрійських та
німецьких офіцерів. Але більшість офіцерів складали галичани, і знаменно, що в го-
дину хаосу й суспільної напруженості між ними та їхніми бійцями розвинулися над-
звичайно приязні стосунки,— ймовірно, тому, що і ті, й інші були або селянами, або
ж недавніми вихідцями з цього класу. Військове спорядження в основному бралося в
австрійських складах або шляхом роззброєння сотень і тисяч німецьких та австрій-
ських військ колишньої окупаційної армії, котрі текли через Галичину по дорозі
додому.
Польсько-українська війна. Цей конфлікт можна поділити на три етапи. Протя-
гом першого етапу, що закінчився в лютому 1919 р., війна в основному точилася між
українською більшістю та польською меншістю Східної Галичини. Швидка й ефек-
тивна мобілізація дала змогу українцям здобути велику чисельну перевагу і змусити
поляків оборонятися. Проте завдяки майстерному керівництву, ефективній такти-
ці та заповзятості в бою поляки відбивали в’ялі й позбавлені винахідливості атаки
українського командування. На другому етапі — протягом березня, квітня і трав-
ня — війна переросла у сутичку між галицькими українцями та військами власне
Польщі. З приходом у Східну Галичину підкріплень із Центральної Польщі поляки отримали виріщальну кількісну перевагу. Переломною для цього періоду подією ста-
ло розгортання проти українців армії генерала ЙозефаГаллера. Цим сформованим у
Франції з польських військовополонених -і чудово озброєним 60-тисячним військом
командували переважно французькі офіцери. І хоч Антанта направила його до Поль-
щі для боротьби з більшовиками, поляки послали це військо проти українців, твер-
дячи, що всі українці — більшовики або щось подібне до них. У квітні й травні по-
ляки розірвали українську облогу Львова й відкинули деморалізовану Галицьку ар-
мію до річки Збруч.
Організований 8 червня новим командувачем — генералом Олександром Гре-
ковим — несподіваний контрнаступ українців започаткував останній етап війни. Під
Чортковом, мобілізувавши останні фізичні, матеріальні та духовні ресурси, галича-
ни кинулися на переважаючі польські сили. Наступ українців трохи не сягнув Львова,
але його затримали не стільки підсилені польські війська, скільки брак боєприпасів.
Маючи на кожного бійця від 5 до 10 набоїв, сили Грекова були знову змушені від-
ступити, поклавши цим кінець найславетнішим дням в історії Галицької армії. До
середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину, знову притис-
нувши західноукраїнську армію до Збруча.
У цій катастрофічній ситуації державне керівництво (9 липня для ефективнішого
управління президент Петрушевич за одностайною згодою був призначений дик-
татором) виступило з пропозицією перейти на румунську територію. Однак армія
наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступити у
Східну Україну {з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками. 16 липня 1919 р.
Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської арти-
лерії переправилися через Збруч у Східну Україну. Так закінчилася збройна бороть-
ба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих для українців і 10 тис. для по-
ляків.
Дипломатична діяльність ЗУНР. Протягом усього цього збройного конфлікту й
навіть після його закінчення західноукраїнський уряд плекав великі надії на між-
народне визнання своєї справи. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Ан-
танта прийняла знамениті «чотирнадцять пунктів» президента Вільсона, один із яких
гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи
Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасни-
ка цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті
ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобіг-
ти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І
якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.
Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка
зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об’єднану делегацію, на
практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад,
домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із
поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли
мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани фран-
цузів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протя-
гом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду
Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав’язавши прекрасні
контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмов-
ського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями)
поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.
Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що
їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких
тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого гіе знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що
25.червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Схід-
ної Галичини, «щоб захистити цивільне населення вад.неоезпеки більшовицьких
банд», ґіроте Рада не погодилася на включейня Східної Галичини до складу Польщі.
Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть
права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Га-
личини мала вирішуватися у майбутньому.
З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх
цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізняли-
ся високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала
кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти по-
лякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у гіолітичному
і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани- розрахову-
вали на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й ма-
теріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно
зобов’язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, при-
наймні, визнання законності українських прагнень.
Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а
східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб до-
помогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність
до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це
не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним
керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на
Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західно-
українська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національ-
них держав Східної Європи.
7. Розв’язка
Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з’єднання з силами Директорії було
важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та
східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні
між ними братніх зв’язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Те-
пер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода
пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася
надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле.
У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька ар-
мія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,—
української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й ді-
йовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно та-
лановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того,
з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отама-
нів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях
війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сум-
лінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Дирек- ‘
торії з’являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в
управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що
населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія
проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру
відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб ско-
ристатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві
умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а та-
кож переконати Антанту в необхідності” постачання їм зброї.
Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші,
ніж їхня здатність розв’язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктатор-
ством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була
всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці са-
ме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й
тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва
уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключ-
но із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на
ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього схід-
няки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом
на комплімент,’ називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися
високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на орга-
нізаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схиль-
ність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провін-
ційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у шир-
шому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі куль-
турні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й за-
хідними українцями протягом століть.
продолжение
–PAGE_BREAK–