НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Навчально-науковий інститут підготовкислідчих і криміналістів
Кафедраконституційного праваНаукова робота
на тему:
“Виборча система України:сучасний стан і перспектива розвитку”ВИКОНАВ: курсант 204 н/гр рядовий міліції
Льовкін М.О.Науковий керівник: старший викладач Кафедри конституційного права Козодой Л.М.
КИЇВ
План.
Вступ.
1. Виборчісистеми у світовій практиці.
1.1. Факторивстановлення змішаних виборчих систем.
1.2. Структуравиборчого бюлетеню, як спосіб голосування.
1.3. Величинавиборчого округу.
1.4. Методиконвертування голосів виборців у депутатські мандати.
2. Генезисукраїнської електоральної системи.
3. Політико- правовий аналіз сучасної виборчої системи України.
4. Перспективирозвитку виборчої системи України.
Висновки.
Списоквикористаної літератури.
Вступ.
Становлення України як демократичної держависпонукає її всіма засобами забезпечувати реалізацію прав людини і громадянина,визначених у Конституції України. Як відомо, Конституція України закріплюєдосить широкий спектр прав, які можна класифікувати на різні групи. Але середцього спектра можна виділити ті права, які є найнеобхіднішими кожномугромадянину. Такими, на нашу думку, звісно, крім особистих прав, є політичніправа, зокрема право громадян на управління державою. Так, ч.3 ст.21 Загальноїдекларації прав людини стверджує, що воля народу повинна бути основою владиуряду; ця воля має проявлятися у періодичних нефальсифікованих виборах. У ст.25Міжнародного пакту про громадянські і політичні права записано, що кожнийгромадянин повинен мати без будь-якої дискримінації та без необґрунтованих обмеженьправо на участь у веденні державних справ безпосередньо та через представників,а також голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах. Засобомреалізації права громадянина на управління державою є виборча система. Взалежності від виборчої системи, яка встановлена в державі права громадян приформуванні органів державної влади, можуть або розширюватись, або жзвужуватись.
Вихід України на демократичний шляхрозвитку спонукає до глибокого вивчення сучасного стану її виборчої системи таперспектив її розвитку. Адже вибори є одним з найосновніших механізмівотримання влади в демократичній державі.
Зазначимо, щовибори, як політичне явище, існували ще в первісному суспільстві, де вигрававсильніший. Але кожен етап розвитку суспільства приносив нові нюанси у цейінститут.
Кінець 80-хпочаток 90-х років ХХ століття став періодом переходу багатьох країн відтоталітарного до демократичного політичного режиму. В багатьох державах в цейчас відбувалися кардинальні зміни у політичні, економічній, соціальній сферах.Зазнають кардинальних перетворень і виборчі системи: відбувається пошукоптимальної виборчої системи – системи, яка б забезпечила справедливе, рівнепредставництво всього народу держави у законодавчому органі.
Зазначимо, що процес пошуку оптимальноївиборчої системи в Україні відбувається у надзвичайно складних умовахперехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем для кожного видувиборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Це спричиниловирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамках відповіднихвиборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним за умов швидкогорозвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити, що протягом90-х років минулого століття склалася практика проведення кожних наступнихпарламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксував щоразу новумодель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборча системапочала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України “Про виборинародних депутатів України” від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і вчинному законі України “Про вибори народних депутатів України”.
Та після прийняття останнього закону “Провибори народних депутатів України” дискусії щодо зміни виборчої системи Українине припиняються. Це є закономірним явищем, бо пошук оптимальної виборчоїсистеми для України – це складний і водночас відповідальний процес.
Та оскількипроблема пошуку оптимальної виборчої системи для України є досить складною імістить багато підходів для її вирішення, то виникає потреба вказати на рядособливостей проведення дослідження.
По-перше, у данійдослідницькій роботі під поняттям “виборча система” буде розумітися спосіброзподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатівголосування виборців або інших уповноважених на те осіб.
По-друге, слідзазначити, що в цій роботі під словом “вибори” буде розкриватися вибори допарламенту, якщо не зазначено іншого. Адже саме цей орган є повноважнимпредставником усього народу, він є колегіальним органом, а тому особливостітієї чи іншої електоральної системи кардинально позначаються на його складі.
По-третє, данаробота не містить аналізу більшості технічних моментів виборчого процесу. В нійзосереджена увага лише на основних елементах виборчої системи: величина інарізка виборчих округів, структура виборчого бюлетеню, правила розподілумісць. Решта факторів стосуються механізму виборів і не будуть предметом нашогорозгляду.
1. Виборчісистеми у світовій практиці.
Для знаходження шляхів удосконаленнясучасної виборчої системи України досить важливо проаналізувати досвід іншихкраїн у цій галузі. Найцікавішим для нас буде відповідний досвід тих краї, щомали з Україною подібні умови формування демократичних інститутів. Це, перш завсе, країни Східної та Центральної Європи, ті з них, що мають комуністичнеминуле, та інші, які мають реальні напрацювання в даній сфері.
1.1. Факторивстановлення змішаних виборчих систем в країнах колишнього соцтабору.
Змішані виборчі системи з’явилися там, депроцес демократизації включив відчутний момент домовленостей між правлячоюпартією та опозицією. Найцікавішими прикладами такого роду є Болгарія таУгорщина.
В Болгарії, післяпадіння режиму Т. Живкова та приходу до влади П. Младенова, Болгарськасоціалістична партія, далі БСП, під тиском опозиції змушена була погодитись напроведення переговорів, результатом яких стало прийняття змішаної виборчоїсистеми. Причиною такого вибору стало те, що БСП та Союз демократичних сил,далі СДС на момент проведення переговорів мали значні політичні ресурси. БСП,маючи вплив у невеликих містах і селах, які чисельно переважали, прагнулавстановити мажоритарну виборчу систему. СДС, маючи вплив у великих містах, аотже і значної частини електорату Болгарії, прагнула запровадити пропорційнусистему. Запроваджена таким чином, прийнята змішана виборча система сталакомпромісом між правлячою партією і опозицією.
Вона передбачала,що в народні збори половина з 400 депутатів обиратиметься за мажоритарноювиборчою системою в одномандатних округах у два тури. Решта 200 – вбагатомандатному окрузі на основі принципу пропорційного представництва по такзваному. методу д‘Ондта в порівняно невеликих округа (в них переважнорозподілялось від 4 до 11 місць, лише в одному – 17, та ще у столичному Софійськомуокрузі – 26). Результати виборів проведених за цією методою виявилися такими:завдяки мажоритарному елементу виборчої системи соціалістам вдалося, отримавши47,2% голосів виборців в цілому (частина кількостей голосів, отриманих БСП запропорційною і мажоритарною виборчою системою становлять відповідно 48,5% та57%), зайняти 52,8% місць у парламенті; СДС, отримавши в цілому по країні 36,2%голосів виборців (за пропорційною системою – 37,5, за мажоритарною – 34,5%),отримав у парламенті 36% місць[1].
В умовахполітичної поляризації, коли майже всі голоси відійшли до двох найбільшихпартій, пропорційна система не дозволила б соціалістам конвертувати свої 47,2%голосів в абсолютну більшість місць. Але це було досягнуто завдякимажоритарному елементу виборів.
В Угорщиніпричини запровадження змішаної виборчої виборчої системи були подібні до тих,що існували в Болгарії. Тобто, було досягнуто компромісу між правлячою партією,яка відстоювала мажоритарну виборчу систему, і опозицією, якій була вигіднапропорційна система.
Сама ж виборча система Угорщини сталадосить складно. З 386 місць 176 мандатів розподілялися в одномандатних округахпо мажоритарній системі у два тури, 152 місця розподілялися по пропорційнійсистемі в 20 порівняно невеликих округах, а решта 58 обирались назагальнонаціональному рівні шляхом застосування пропорційного принципу доголосів, що виявилися невикористаними на двох перших рівнях. Для обрання водномандатному окрузі застосовувалася система абсолютної більшості. До того ж увиборах мало взяти участь не менше половини зареєстрованих виборців. Якщо ціумови не виконувалися, то проводився другий тур. У випадку, якщо в першому турібула порушена квота явки виборців, то всі кандидати мали право брати участь удругому турі. Якщо жоден кандидат не отримував у першому турі абсолютноїбільшості, на другий тур проходили троє, а також всі ті, хто отримав понад 15%голосів виборців. На регіональномурівні застосовувалася система виборчих квот. Вони визначались шляхом діленнязагальної кількості дійсних бюлетенів в окрузі на кількість пропонованихмандатів плюс один. Якщо в результаті процедури підрахунку голосів певнакількість місць в окрузі виявилася незайнятою, вакансії передавалися на поділна загальнодержавний рівень. В національній виборчій комісії підсумовувалисьнереалізовані голоси виборців і розподілялися невикористані мандати. При цьомуна загальнодержавному рівні встановлювався 4-відсотковий бар‘єр-мінімумпідтримки партій виборцями.
Вибори, проведені за цією методою, далидосить несподівані і, очевидно, необ’єктивні результати[2]. По-перше, всуперечочікуванням Угорської соціалістичної партії, далі УСП, саме елементпропорційності в системі дозволив їй, отримавши перемогу в одномумажоритарному окрузі (за мажоритарним принципом за УСП проголосувало 0,6%виборців, за пропорційним – 11,7), зайняти аж 8,6% місць у парламенті.По-друге, Угорський демократичний форум, далі УДФ, зібравши 33,3 голосів запартійний список, отримав 42,8% місць у парламенті саме завдяки мажоритарномупринципу, за яким він зібрав 65,3% голосів. По-третє, складна процедура виборівза мажоритарним принципом і чотирьох-відсотковий бар’єр на національному рівні,призвели до того, що решта партій (крім УСП, УДФ та Союзу вільних демократів),користуючись підтримкою 43,1% виборчого корпусу, отримали лише 25% місць упарламенті.
Цікавий досвід у галузі виборчої системимає Грузія. Там змішана виборча система існує з 1990 році. В 1995 роцівідбулися вибори в Грузинський парламент, в яких взяло участь 53 політичніпартії. Союз громадян Грузії, далі СГГ, мав колосальні організаційні перевагиперед партіями і займав лідируюче положення, а більшість інших партій булимайже нікому невідомі. Маючи значні політичні ресурси СГГ між без особливихзусиль змінити виборча система в країні, зробивши її, скажімо більш прозорою.Але цього не сталося, бо як було сказано грузинським лідером, сполученняпропорційного і мажоритарного елементів виборчої системи дозволялоконсолідувати еліту країни в організованих рамках СГГ і парламенту. Проведенівибори були в цілому успішними для СГГ: набравши 23,7% голосів виборців, вінотримав 45,7% місць у парламенті (така невідповідність полягає в тому, що засписок СГГ було подано 61,6% голосів виборців, а мажоритарний елемент приніс їїлише 18,2% голосів). Надійна робоча більшість йому була забезпечена“незалежними” депутатами.
Досвід Грузії цікавий з тієї точки зору, щовін показує, до якої невідповідності реального впливу партії кількості зайнятихнею місць у парламенті може призвести застосування загороджувальних бар’єрів.Так політичні партії Грузії, крім СГГ та Націонал-демократичної партії, набрализагалом 68,3% голосів виборців, а отримали 39,6% місць у парламенті. Таксталося тому, що кількість голосів поданих за партії, які подолали5-відсотковий бар’єр, становила 21,3% голосів. Та наслідки використаннязагороджувальних бар’єрів вдалося подолати завдяки використанню мажоритарногоелементу у виборчій системі (за ним було отримано 77,9% голосів електорату).
Як і у вище зазначених країнах, так і Росіїмажоритарний елемент виборчої системи дав змогу партії влади, якою на той часбув Вибір Росії, далі ВР отримати більшість місць у парламенті. Так ВР,отримавши 15,5% голосів в цілому, вдалося здобути 15,5% місць у парламенті.Невдахою виявилася Ліберально-демократична партія Росії, далі ЛДПР, набравшизагалом 22,9% голосів виборчого корпусу, вона в підсумку отримала 14,4%мандатів у парламенті. Причиною цьому стало, те що за список партії проголосувало26,3%, а мажоритарний елемент приніс лише 2,3%[3].Таким чином, ЛДПР виявилася недопредставленою у парламенті.
Підсумовуючи досвід вище наведених країн,треба зазначити, що змішані виборчі системи у них встановлювались як компромісміж владною партією та опозицією. Поєднання пропорційного та мажоритарногоелементів призводило в основному до викривлення політичної волі громадян. Вцьому контексті сумнівним видається твердження, що ніби змішана виборча системає компромісом, який згладжує негативні сторони як мажоритарної так іпропорційної системи. Але з іншого боку, змішана виборча система в певній міріможе згладити дисбаланс, викликаний застосуванням загороджувальних бар’єрів, якце було в Грузії.
1.2. Структура виборчого бюлетеню, як спосібголосування.
Важливим компонентомвиборчоїсистеми є структура виборчого бюлетеню. Бюлетені, що видаються виборцям, можутьбути по структурі простими, а можуть і навпаки – досить складними. Виборибувають одноступеневі (президентські) і багатоступеневі (включають в себе івибори до президента, членів парламенту, місцевих органів влади). В останньомувипадку виборцю може бути надане право вибирати одну із декількох партій і тимсамим проголосувати за всіх її кандидатів, але буває так, що на кожному рівніпотрібно робити окремий вибір.
З вище сказаного, можна зробити висновок,що поняття “виборчий бюлетень” є в певній мірі тотожнім з поняттям“голосування”, тому поняття виборчого бюлетеню краще замінити поняттям“голосування”, оскільки воно, не змінивши змісту, значно полегшить виклад даноїпроблеми. Тому замість поняття “ординальним бюлетень” і “категоричний бюлетень”будемо використовувати поняття ординального і категоричне голосування.
Голосування називається категоричним, якщовиборець має право обирати лише одну партію або одного кандидата з числа всіх,хто в нашому випадку претендує на депутатський мандат. Голосування називаєтьсяординальним в тому випадку, коли виборець може ранжувати партії чи кандидатів.При такому порядку виборець має можливість показати, що хоча кандидат В – йогоперший вибір, та при його поразці він віддає перевагу кандидату С, а не А.
З вище сказаного можна зробити висновок, щокатегоричний бюлетень ставить виборця перед дилемою: якщо він проголосує закандидата В, що користується його особистою довірою, але можливо непопулярного,то переможцем може виявитися кандидат А, але ж це – найгірший варіант. Щобуникнути цього, виборець може проголосувати за більш популярного кандидата С.Іншого раціонального виходу, що уникнути найбільш небажаних результатівголосування, може просто не бути. Але може статися і так, що кандидат, якийкористується найбільшою підтримкою виборців, отримає мало голосів тільки черезмасову недооцінку його популярності. З цієї точки зору, ординальне голосуванняефективніше з позиції виявлення реальних уподобань виборців, ніж категоричне.
Окрім чистих видів голосувань, існують ізмішані. Багато виборчих систем дають можливість голосувати більш ніж за одногопретендента, не вводячи ординального голосування. Наявність у виборців більшніж одного голосу робить вибір більш змістовним. Таку можливість дають системиз так званим кумулятивним голосуванням. За такої системи виборці мають певнукількість голосів, скажімо, стільки ж, скільки і мандатів в окрузі. Такасистема, до речі, використовується на виборах до органів місцевогосамоврядування в Баварії. За такої системи виборці мають три голоси. Вони їхможуть віддати одному кандидату або розподілити між декількома. Даний видголосування є придатним для невеликих виборчих округів, в котрих виборці добрезнають всіх кандидатів, а їх політична належність для них великого значення немає.
Окрім чистих видів голосування, існує ізмішане. Багато виборчих систем дають можливість проголосувати більш ніж заодного кандидата, не вводячи ординального голосування. Наявність у виборцівбільш ніж одного голосу робить вибір багатшим.
Таким чином, розглянувши наведені методиголосування, можна зробити висновок, що якщо законодавець хоче розширитиможливість вибору для виборців, забезпечити об’єктивніше виявлення їхуподобань, він може надати їм більш ніж один голос, відкинувши категоричнеголосування, і ординальне, змішане або ж кумулятивне.
1.3. Величина виборчого округу.
Поняття величини округу використовуєтьсядля відображення важливого фактора виборчої системи – кількості місць, щорозподіляються в окрузі. Вона може коливатися від 1 до більш ніж 100.
При встановлені величини виборчого округувиникає чимало проблем. Найсерйозніша з них пов’язана з нерівною нарізкоювиборчих округів. Особливо гостро вона стоїть в одномандатних округах. Адже незавжди буває так, що кількість мандатів, за які ведеться боротьба, не завждипропорційні кількості виборців. Так одні округи можуть перевершувати інші закількістю потенційних виборців. А це означає, що голоси виборців матимутьнерівну “вагу”.
Дійсно, якщо в одному окрузі 2000 виборців,а в іншому 500, то в більш заселеному окрузі норма представництва становитиме0,5 на 1000 виборців, а в менш заселеному 2 на 1000 виборців. Це і є нерівнанарізка округів. Основною причиною такої ситуації є міграція населення, тобтолюди, в основному, переїздять із села до міста.
Нерівна нарізка виборчих округів можлива іпри виборах по багатомандатних округах. Прикладом, може слугувати Ісландія. Такфакт перепредставленності ірландської Прогресивної партії в парламенті запідсумками виборів 1933 р. обумовлювалося тим, що партія опиралася на аграрненаселення. Не дивлячись на декілька перенарізок, проблема нерівності округіввиникала знову в міру переїзду усе більшого числа людей у місто.
Основним рішенням даної проблеми єперенарізка виборчих округів. Але багатомандатному окрузі, на відміну відодномандатного, перенарізка не потребує зміни кордонів, достатньо лише передати1 чи 2 місця від одного округу до іншого.
Ще однією проблемою, пов’язаною з нарізкоювиборчих округів, є часті махінації з визначенням їх кордонів, так званапроблема виборчої географії або джеррімендерінгу (цей термін виник в США в 1912році, коли в одній з газет було розміщено малюнок одного з виборчих округівштату Массачусетс у вигляді саламандри – англ. Мовою salamander і цей малюнокназвали Derrymander – губернатором штату в цей час був Е. Джеррі, якийпрактикував махінації з нарізкою виборчих округів для того, щоб забезпечитиперевагу своєї партії). Основними принципами джеррімендерінгу є: в регіонах, детвоя власна партія особливо міцна, намагайся стримувати величину округанастільки, наскільки дозволяють закони, а регіонах, де сильні інші партіїзбільшувати величину виборчого округу[4].
1.4. Методи конвертування голосів виборців удепутатські мандати.
Методи конвертування голосів виборців удепутатські мандати можна поділити на ті, що застосовуються в одномандатних(мажоритарна), та на ті, що застосовуються в багатомандатних округах(пропорційна виборча система). В свою чергу ці дві категорії мають своїпідвиди, в яких діють свої специфічні правила.
Спочатку розглянемо правила розподілу місцьв мажоритарних округах, бо вони порівняно прості.
У світовій практиці застосовують уніномінальнімажоритарні системи – вибори проводяться по одномандатних виборчих округахі поліномінальні – у багатомандатних округах[5].
Серед уніномінальних мажоритарних системрозрізняють: систему відносної більшості, систему абсолютної більшості тасистему кваліфікованої більшості.
Система відносної більшості історично найдавніша. Вибори за нею проводилися ще наприкінці XVIII століття. Зараз вона використовується втаких країнах, як: США, Нова Зеландія, Індія, Великобританія, Австралія тощо.За системою відносної більшості вибори проводяться в один тур, переможцем вкожному одномандатному окрузі стає той кандидат, який набрав більше голосів,ніж кожен з його супротивників. Голоси подані за переможених кандидатів невраховуються. Застосування такої системи має ряд позитивних рис. Зокрема, вонапередбачає проведення результативних виборів і обрання представницькоїінституції; забезпечується тісний взаємозв’язок кандидата з виборцями;підвищується (хоч і суб’єктивному розумінні електорату) відповідальністькандидата перед тими, хто його обрав. До вад системи слід віднести те, щопідривається принцип представництва, адже значна частина голосів виборціввтрачається. Класичним прикладом втрати значної кількості голосів виборцівслугують вибори 1987 року до парламенту Великобританії. Консерватори, одержавши42% голосів, отримали 59,5% мандатів, а коаліція, маючи підтримку 23%електорату, отримала лише 3% місць у парламенті. Більше того, одержавши суттєвуперевагу в меншості виборчих округів і програвши з незначним розривом у решти,можна програти вибори, зібравши більше голосів по країні, ніж партіяпереможець. Так сталося при виборах до британського парламенту у 1951 та 1974роках. У 1951 р. консерватори, одержавши на 26 мандатів більше, ніж лейбористи,сформували уряд, хоча голосів зібрали на 224 тисячі менше. А на виборах 1974 р.лейбористи отримали на 4 мандати більше, ніж консерватори, і сформували уряд,хоча голосів зібрали на 270 тисяч менше.
Отже, система відносної більшості, хоч і маєряд своїх переваг, але водночас значно спотворює волевиявлення електорату, що єсуттєвим недоліком, враховуючи велике значення виборів для життя країни.
Наступна система, що буде характеризуватися– мажоритарна система абсолютної більшості. За цією системою дляперемоги необхідно отримати більше 50% голосів виборців. Для відверненняситуації, коли кандидат, що переміг, користується підтримкою менше ніж 50%виборців, вводяться правила розподілу місць, що передбачають проведення другоготуру голосування, або ж дозволяють виділити найбільш прийнятного для більшостівиборців кандидата на основі ординального бюлетеню (голосування).
При категоричному голосуванні (голосуванніу два тури) передбачається, що якщо в першому турі жоден з кандидатів не набравнеобхідної кількості голосів, то проводиться другий тур, в якому для перемогинеобхідно набрати відносну більшість голосів. В другому турі беруть участь двакандидати, які набрали більше голосів в першому, хоча, наприклад, при виборахдо Національних зборів Франції з 1958 до 1985 року в другий тур проходили всікандидати, що отримували в першому не менше 12,5% голосів зареєстрованихвиборців в окрузі.
Позитивних рисами даної системи є те, щоунеможливлюється формування однопартійного уряду більшості партією, яка загаломпо країні зібрала менше голосів, а також зменшується, порівняно з системоювідносної більшості, розрив між кількістю поданих за партію голосів та їїпарламентським представництвом. Також проведення другого туру підштовхуєблизькі за політико-ідеологічними позиціями партії до блокування, що даєможливість до політичної самореалізації не тільки найбільшим, але й середнім завпливом партіям.
До негативних рис мажоритарної системивідносної більшості слід віднести те, що, по-перше, дорожчає процедура виборіввнаслідок двох турів, по-друге, відбувається фактично нехтування волевиявленням50% виборців.
Існує ще один різновид системи мажоритарноїсистеми абсолютної більшості, що дозволяє уникнути проведення другого туру. Цетак зване альтернативне голосування, що відбувається на основі ординальногобюлетеню. За цією системою виборець в одномандатному виборчому окрузі голосуєне за одного кандидата, а за декількох, вказуючи цифрами навпроти прізвищ їхперевага для нього. Навпроти прізвища самого бажаного кандидата ставиться 1,навпроти наступного – 2 і т.д. Якщо кандидат отримав більше половини першихпереваг, він вважається обраним. В разі, коли жоден з кандидатів не набравзазначеної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати, що набралинайменшу кількість перших переваг, а їх голоси передаються іншим кандидатамвідповідно до других переваг. Якщо ж і після цього жоден з кандидатів не набравабсолютної кількості голосів, то з розподілу виключаються кандидати з найменшимчислом перших і других переваг, і процес продовжується до того часу, доки жоденз кандидатів не набере відносної більшості голосів.
Наступною уніномінальною виборчою системоюємажоритарна система кваліфікованої більшості. Вона передбачає те, щообраним вважається той кандидат, який набрав кваліфіковану більшість голосів,що встановлює законодавством і як правило перевищує абсолютну. Черезнерезультативність ця система застосовується рідко, хоча використовується дляобрання сенаторів в Італії, де для перемоги в першому турі потрібнакваліфікована більшість у 65% голосів. Але в разі, якщо в першому турі не булонабрано кваліфікованої більшості голосів, то проводиться другий тур, в якомунеобхідно набрати абсолютну більшість.
Серед поліномінальних виборчих системвиділяють два види: пропорційні та напівпропорційні (деякі науковці їх щеназивають поліномінальні мажоритарні системи[6])виборчі системи. До напівпропорційних систем відносяться: система єдиногоголосу, що передається, далі СЄГП; система єдиного голосу, що не передається,далі СЄГНП; кумулятивне голосування.
За СЄГНП величина виборчого округувід 3 – 5 місць, виборець має один голос, а переможцями стають кандидати, якінабрали відносну більшість голосів. Дана система існувала у Великобританіївпродовж 1885 – 1945 роки, а також використовується в Японії.
Серед позитивних рис системи – створеннясередньовпливовим партіям суттєво більших умов для політичної реалізації, ніжза уніномінальних виборчих систем, тобто прихильних таких партій вбагатомандатному виборчому окрузі мають змогу, зосередивши підтримку наобмеженій кількості кандидатів, провести їх (або принаймні одного з них) допарламенту. До того ж, система найбільш проста і зрозуміла виборцям порівняно зіншими пропорційними та напівпропорційними системами.
Негативними рисами даної системи є те, щопри розподілі мандатів може викривитися волевиявлення виборців внаслідокнеадекватної політичної тактики партій. Зокрема, провідна політична сила вокрузі теоретично може одержати кількість мандатів, неадекватну її впливу, боїї виборці підтримують висунутих кандидатів нерівномірно. Наприклад один зкандидатів одержав величезну, порівняно з необхідністю для обрання, кількістьголосів і пройшов до парламенту. Це в свою чергу призвело до відтягуванняголосів виборців від решти представників даної партії і в кінці-кінців до їхпоразки. За цих обставин не досить впливові, за кількістю отриманих голосів, партіїможуть одержати ті місця, які втратила провідна партія.
Слід відмітити, що існує виборча система,яка в певній мірі схожа на СЕГНП. Це, так звана, система з обмеженим числомголосів, далі(СОГ). Дана система використовується назагальнонаціональному рівні при виборах до Сенату Іспанії. Особливістю даноїсистеми є те, що число кандидатів, за яких голосує виборець, більше 1, алеменше від величини округу і, голосуючи за декількох кандидатів, надати комусьперевагу він не може.
Дану систему не можна віднести ні до чистокатегоричного, ні до чисто ординального голосування. Адже за цієї системивиборець не може надати одному кандидату більшу перевагу, ніж іншому, отже цене ординальне голосування. В цей же час виборець має широкий вибір кандидатіввід різних партій.
Переваги даної системи визначити важко.Говорячи про недоліки, необхідно зазначити, що виборці, маючи декілька голосів,цілком природно, проголосують і за найвпливовішу партію, і за партію, що маєсередній рівень підтримки. Це ставить у невигідне положення найвпливовішупартію, і водночас необ’єктивно збільшує представництво середньої за рівнемпідтримки партії, що в певній мірі спотворює уподобання електорату.
Наступна система, що заслуговує уваги, це СЕГП,або як її ще називають – система Гер-Кларка. Особливостями даної системи є те,що виборець має можливість позначати в бюлетені цифрами найбільш прийнятних длянього кандидатів у порядку надання їм переваг, відповідно до того, кого він бихотів бачити переможцем в першу чергу, другу, третю і т.д. Величина виборчогоокругу має бути невеликою, тому що в іншому випадку справитись з голосуванням,тобто розставити кандидатів в порядку надання їм переваг, буде складно навітьдля добре інформованих виборців. Так величина виборчого округу в Ірландії становить3 – 5 місць. Підрахунки голосів відбуваються за такою схемою: спочаткувираховується квота, наступним кроком є переадресація голосів. Надлишковіголоси (голоси більше квоти, отримані кандидатами-переможцями) передаютьсякандидатам, яким виборці надали перевагу в другу чергу, а кандидати, щоотримали найменшу кількість голосів викреслюються зі списку, а їх голосипереадресовуються таким же чином. Тоді цей процес повторюється знову, доки всімісця не будуть зайняті.
Дана система має ряд позитивних рис.По-перше, вона доводить до максимуму ефективність кожного голосу; по-другевиборець може проголосувати за будь-який набір кандидатів, тобто він отримуємаксимальну свободу вибору; по-третє, СЕГП дозволяє голосувати виборцям занайбільш прийнятного для нього кандидата, навіть якщо його перемогамалоймовірна, адже нема підстав хвилюватися, що цим самим він сприяє успіхунайгіршого кандидата, бо виборець сам вирішує до кого перейде його голос, вразі поразки найбільш прийнятного для нього кандидата.
Щодо вад системи, то вона мало сприяєзміцненню політичних партій. Також, дехто стверджує, що вона є досить складноюі незрозумілою для виборців. Хоча в Ірландії виборці двічі рятували СЕГП, колипитання про реформування виборчої системи виносилось на референдум[7].
Ще однією системою, що відноситься донапівпропорційних є система відносної більшості з кумулятивним голосування,про механізм якої вже йшлося вище. Нині застосовується при виборах до палатипредставників в штаті Іллінойс (США). Має практично ті ж самі переваги інедоліки, що і СЕГП.
Отже, розглянуті вище напівпропорційнісистеми надають виборцям ширші можливості і об’єктивно враховують їх вибір, ніжуніномінальні системи.
Наступним видом виборчої системи, щозастосовується в багатомандатних округах є пропорційна система. Вперше булазапроваджена в Бельгії у 1889 році. Зараз використовується у більше, ніж 60країн світу, в тому числі в Ізраїлі, Іспанії, Італії, Португалії тощо.
Зміст пропорційної системи зводиться дотого, що виборці голосують за списки партій, і кожна партія отримує впарламенті число мандатів, пропорційно числу поданих за її кандидатів голосів.
Існують такі різновиди пропорційноїсистеми, коли виборець може мати, а може і не мати можливість віддаватиперевагу кандидатам внесеним у список партії.
Пропорційна система при якій виборці немають можливості впливати на розташування кандидатів в списки партій є системоюжорстких списків. Деякі науковці вважають її “чистою” пропорційною системою[8]. Суть даної системиполягає в тому, що партія на передодні виборів висуває списки кандидатів,розташовуючи їх у порядку убування важливостідля неї, і, вигравши певне число місць, партія передає їх кандидатам, щознаходяться на початку списку. Наприклад, у виборчому окрузі з величиною у 10місць, кожна партія висуватиме по 10 кандидатів. Якщо певна партія виграла 5місць, то перші 5 кандидатів в її списку і отримують депутатські мандати. Данасистема діє в Ізраїлі, Іспанії і часто критикується за те, що відомі іменатягну у парламент посередностей, що не мають відповідних знань, навичок, уміньдля законодавчої роботи, а виборець практично не може відкоригувати список щодосвоїх уподобань.
Інший варіант пропорційної системи даєвиборцям більшу свободу у виборі окремих кандидатів. Це пропорційна системаз перефериціями (система з “гнучкими списками”). Вона дозволяєголосувати не тільки за певну партію, але й віддавати перевагу комусь звисунутих нею кандидатів. Вона застосовується в Бельгії, Нідерландах.
“Голосування та розподіл мандатів заперефериціями відбувається наступним чином. Усі голоси, подані за партію беззазначення переваги комусь із кандидатів, надаються тому, хто стоїть упартійному списку першим. Йому ж належать голоси подані за нього особисто. Якщовін набрав квоту, то одержує мандат, а “зайві” голоси передаються кандидату, щостоїть у списку другим, і додаються до його власних голосів. Якщо він такожнабрав квоту, то стає депутатом, а залишок голосів переходить до кандидата, щостоїть у списку третім і т.д. У разі якщо вже перший кандидат не набрав квоти,то всі голоси, подані за список, додаються тому, хто має найбільшу кількістьголосів виборців. Потім “зайві” голоси передаються кандидату, який стоїть надругому місці після нього за кількістю набраних голосів і т.д”[9].
За пропорційної системи з перефериціямипартійні лідери втрачають можливість впливати на розташування кандидатів всписках; виборці отримують більшу свободу вибору; представництво стає більш“особистим”, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками.
У виборчому досвіді зарубіжних країнзустрічається іще один вид пропорційної системи: панаширування, тобто“змішування”. За цією системою виборці отримують можливість голосувати закандидатів, що балотуються в окрузі, незалежно від їхньої партійноїприналежності, “змішувати” кандидатів однієї партії з іншою. В Люксембурзі,Швейцарії виборці додатково отримують право “накопичувати” переваги, тобтовіддавати найбажанішим кандидатам зразу по декілька голосів.
Отже, дана система розширює спектрможливостей, що відкривається перед виборцями, але одночасно виникає ситуація,при якій ряд членів партійної фракції потрапляють туди за рахунок підтримкиприхильників інших партій. Це викликає сумніви з точки зору ідей представництва.
Та про яку б із пропорційних систем нейшлося, всі вони потребують математичних процедур для визначення квоти іподальшого розподілу місць у парламенті.
Отже, наступним елементом науковогодослідження є аналіз виборчих квот.
Першою буде розглядатися проста квота(квота Хейра). Зміст її полягає в тому, щоб ділити загальне число голосів вокрузі (V) на величину округу(M), q0=V/М (q0=100% / М – ця формула спрямована на вирахування відсоткової частини голосів, щодає право на один мандат).
Основним недоліком квоти Хейра є те, щочастина місць може залишитися нерозподіленою, а для їх розподілення необхіднаяка-небудь додаткова процедура. Перший з них (метод найбільшого залишку)полягає в тому, що, мандати, які не розподілилися, передаються партіям, щомають найбільший залишок. Інший метод полягає в тому, що число отриманихпартією голосів ділиться на число отриманих нею мандатів плюс 1, нерозподіленімандати передаються партіям з найбільшим середнім.
Іноді використовується покращенні квоти,зміст яких полягає в тому, що загальне число голосів ділиться на число місцьплюс 1: q1=V/(M+1). Ця квота менша за квотуХейра і тому дозволяє розподілити більше число місць. Недолік цієї квотиполягає в тому, що при певних обставинах вона може відвести партіям більшемісць, ніж величина виборчого округу. Наприклад, місць 4, так, що квота q1=100/(4+1)=20%.Якщо виявиться, що кожна з 5 партій, які висунули свої списки в даному окрузі,отримають рівно по 20% голосів, то нам необхідно 5 місць. Однак квота Друпа абоГогенбаха-Бішофа унеможливлює і цю можливість. Вона фактично становить собоюнаступне ціле число, що слідує за q1; qd=[V/(M+1)]+1, де V/(M+1) обчислюється на числовій основі, а невідсотковій частині голосів.
Загальна формула квоти виглядає так: qn=V/(M+n), де n може бути будь-яким (додатнім чи від’ємним) числом, що перевищує (-М).По мірі збільшення n зростає і кількість місць, що розподіляються за квотою.Коли n стає більшим, ніж +1,зростає ймовірність, що число партій, які претендують на місця, перевищитьчисло місць, що виборюються. Не дивлячись на це існують величини n, прирівняні до 2 або 3 (цей різновид квотивідомий під назвою Імперіалі[10]). У таблиці 1 показано до яких результатів приводить використання різних квот упоєднанні з найбільшими залишками при однаковому розподілі голосів в окрузі звеличиною М=5.
Таблиця1
Гіпотетичний розподіл місць міжп’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5; 1,0% при використаннірізних квотN Q, % Місця Квоти -М+1=14 100/1=100 1 1 1 1 1 -3 100/2=50 1 1 1 1 1 -2 100/3=33,3 2 1 1 1 -1 100/4=25 2 1 1 1 100/5=20 2 2 1 Проста квота 1 100/6=14,3 3 1 1 Квота Друпа 2 100/7=14,3 3 2 Імперіалі 3 100/8=12,5 3 2 1 Імперіалі
Якщо проаналізувати результати, подані втаблиці, то можна прийти до такого висновку: якщо необхідно обмежитипредставництво найвпливовішої партії, то необхідно використовувати низькувеличину n, а якщо збільшити їїпредставництво, то високу.
Наступний спосіб розподілення місць полягаєу використанні методу дільників. Цей спосіб полягає у тому, що число голосів,отриманих кожною партією, ділиться на ряд зростаючих чисел, після чого отриманічастки розташовуються по убуванню. Та частка, яка по своєму порядковому місцювідповідає числу мандатів представляє собою виборчу квоту, а число рівних чиперевищуючих її часток, які має партія, вказує на те число мандатів, котрі вонаотримала. Найбільш поширеним з таких процедур є метод д’Ондта, за якоговикористовуються дільники 1, 2, 3, 4, 5 і т.д. Цей метод є найбільш прийнятнимдля впливових партіях. Наступний метод – це метод Сен-Лаге, девикористовуються дільники 1, 3, 5 і т.д. Використання таких дільників зменшуєперевагу впливових партій, надаючи її малим. Інший – модифікований методСен-Лаге оперує дільниками: 1,4; 3, 5 і т.д. Цей метод зменшує превагу малихпартій, надаючи її середнім. Існують і інші методи, приклади та назви якихприведені в таблиці 2.
Таблиця 2
Гіпотетичнийрозподіл місць між п’ятьма партіями з частинами голосів 48,5; 29,0; 14,0; 7,5;1,0% при використанні різних методів розрахункуМісця Методи розрахунку 5 Проста більшість (1, 1, 1, 1…) 4 1 Імперіалі (1; 1,5; 2; 2,5…) 3 2 Метод д’Ондта (1, 2, 3, 4…) 3 1 1 Модифікований метод Сен-Лаге (1; 2,14; 3, 57;5…) 3 1 1 Метод Сен-Лаге (1, 3, 5, 7…) 2 1 1 1 Датська система (1, 4, 7, 10…) 1 1 1 1 1 Кожній партії по місцю (1, 101, 201, 301…)
Як видно з прикладів, приведених в таблиці,при використані різних методів розрахунку, отримуємо і різні результати. Такчим щільніші дільники один до одного, тим більше переваги отримують потужніпартії. І навпаки, із зростанням різниці між дільниками зростає пропорційність,що вигідно середнім і малим партіям. Але із зростанням виборчого округу,специфічні ефекти застосування того чи іншого виборчого правила проявляютьсявсе менше, і тим пропорційніше стає результат.
У деяких виборчих системах зустрічається щеодна змінна – загороджувальний бар’єр – мінімальна кількість голосів, якуповинна набрати партія, що претендувати на участь у розподілі мандатів. Такийбар’єр вводиться в пропорційній системі для того, що зменшити фрагментаціюпартії, і відповідно парламенту. Їхня висота коливається від 1 (Ізраїль,Фінляндія) до 17 (Греція)[11].Але окрім позитивних рис, вони мають і ряд негативних. По-перше, використаннязагороджувального бар’єру веде до того, що значна частина голосів виборців невраховується, адже багато маловпливових партія залишаються поза ними. По-друге,із-за довільного встановлення бар’єру виникає певного роду несправедливість,яка полягає в тому, що партія, яка набрала на 0,1% голосів більше за бар’єрпотрапляє до парламенту, а та, яка набрала на 0,1% менше ні.
Закінчуючи розгляд пропорційних, можназробити такі висновки. До позитивних рис пропорційної системи відносять більшу,порівняно з мажоритарною системою, відповідальність впливу різних політичнихсил їхньому представництву в парламенті, а також послаблення лобіюваннядепутатами місцевих інтересів на шкоду загальнодержавним. Що ж до негативнихрис, то, по-перше, голосування проводиться у багатомандатних округах, дезмагаються списки кандидатів, висунуті партією і вона може привести якпрофесіоналів так і не професіоналів. По-друге, необмежене використанняпропорційної системи може призвести до дроблення і формування недієздатногопарламенту (хоча цього можна уникнути завдяки використанню загороджувальнихбар’єрів). Характерний приклад – польський Сейм 1989 – 1993 рр., де призагальній кількості в 460 депутатів в парламенті, однією з найкрупнішихвиявилася фракція Партії любителів пива, де нараховувалося півтора десяткадепутатів.
Окрім пропорційної системи у світовійпрактиці зустрічаються змішані виборчі системи, за якої виборець отримує дваголоси, що дозволяє йому одну частину депутатського корпусу обирати на основіпропорційної системи, а іншу на основі мажоритарної системи[12]. Вони можуть бути“незв’язаними” і “зв’язаними”. Перший різновид надає виборцям два голоси. Одинз них він віддається за індивідуального кандидата в одномандатному окрузі, аінший за партійний список на загальнодержавному рівні. Подібна система діє вУкраїні.
“Зв’язана” виборча система діє в Німеччині.Суть її полягає в тому, що одна частина місць в парламенті заповнюється водномандатних округах, а інша на основі пропорційного представництва. Але прицьому, наприклад, кількість отриманих партією “пропорційних” мандатівзменшується в залежності від того,наскільки вдалим був її виступ в одномандатних округах. Тому, наприклад, якщоодна партія отримала 10% голосів в одномандатному окрузі та 10% голосів засписок кандидатів, а інша 10% голосів за список, але не отримала жодногомандата в за системою відносної більшості, домагаються рівного представництва впарламенті.
2. Генезис українськоїелекторальної системи.
Генезис української електоральної системипочинається від часів Київської русі і триває по сьогоднішній день. Зутворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загальногохарактеру, хоча публічна влада ще не мала парламентських форм. Але посиленнякняжої влади та зміцнення позиції знаті з II половини ХІІ століття, а такожмонголо-татарська навала в першій половині ХІІІ століття призвели допослаблення ролі виборів. Подальший розвиток інституту виборності в Україніпов’язується з існування гетьманської держави, Запорізької Січі та СлобідськоїУкраїни. Їм притаманна одна й та сама форма державного правління – демократичнареспубліка. У них всі державні інституції формувалися тільки шляхом виборів.Акт, що має назву “Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностейвійська Запорожського”, названий Конституцією України 1710 року гетьмана ПилипаОрлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого праваУкраїни, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державноївлади, порядок, термін і періодичність скликання вищого представницького органутих часів – Генеральної Ради. Важливо зазначити, що з 1848 року українціЗахідної України могли брати участь у виборах до Австрійського парламенту. Вониобирались до нижньої палати непрямими виборами. У 1873 році виборча системазмінюється: встановлюється майновий ценз, вибори відбуваються по куріях, щообмежує коло виборців. З 1896 року зменшується податковий ценз, але виборчеправо мали лише чоловіки, які сплачували по 8 крон безпосередніх податків.Вибори відбувалися по куріях і кожна курія посилала в парламент нерівномірнукількість депутатів: І – 1 від 28, ІІ – 1 від 64, ІІІ 1 – від 334, ІV — 1 від11055, V – 1 від 69697. Важливо відмітити, що з 1919 року в Україні діяламажоритарна система, яка передбачала вибори по одномандатним виборчим округамна основі абсолютної більшості. Вибори відбувалися на безальтернативній основі,тому українське суспільство не могло брати участь у реальних виборчихкампаніях, у світовому їх розумінні досить довгий час.
3. Політико — правовий аналіз сучасної виборчої системи України.
Задля визначення шляхів удосконаленняіснуючої в Україні виборчої системи необхідно проаналізувати її слабкі тасильні сторони, щоб знати, що саме треба змінити.
Змішана виборча система здебільшогозастосовується у тих країнах, де відбувається пошук і становлення виборчихсистем або існує необхідність досягнення компромісу між принципомпредставництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованогоуряду.
В Україні застосовуються різні виборчісистеми: при виборах Президента України та на місцевих виборах — мажоритарна,при виборах народних депутатів України — змішана.
У цьому зв’язку необхідно зазначити, щопроцес пошуку оптимальної виборчої системи в Україні відбувається в надзвичайноскладних умовах перехідного суспільства. Основні параметри виборчих систем длякожного виду виборів у Конституції України не знайшли свого втілення. Цеспричинило вирішення проблеми обрання моделі виборчої системи в рамкахвідповідних виборчих законів, процес напрацювання яких є вкрай динамічним заумов швидкого розвитку відповідних політичних процесів. Варто також зауважити,що протягом 90-х років минулого століття склалася практика проведення кожнихнаступних парламентських виборів за новим виборчим законом, який фіксувавщоразу нову модель виборчої системи. Лише починаючи з 1997 р. змішана виборчасистема почала застосовуватися в Україні (згідно із Законом України «Про виборинародних депутатів України» від 24.09.1997 р.). Ця система збережена і вчинному Законі України “Про вибори народних депутатів України”.
Змішана система виборів народних депутатівУкраїни, що встановлена, має такі особливості: по-перше, застосовуєтьсяпринцип так званого «паралельного комбінування», тобто і за мажоритарноюсистемою відносної більшості, і за пропорційною системою обирається однаковакількість народних депутатів України – 225, по-друге, багатомандатнийокруг визначено як загальнодержавний виборчий округ, по-третє,використовується принцип «жорстких» списків, коли до виборчого бюлетенязаноситься лише 5 перших прізвищ кандидатів у депутати, і виборець віддає свійголос за той чи інший виборчий список партії, виборчого блоку партій у цілому,по-четверте, при застосуванні пропорційної виборчої системивикористовується відповідний «загороджувальний бар’єр», тобто для того, щобвзяти участь у розподілі депутатських мандатів, партія (блок) повинна набратине менше ніж 4% голосів виборців від тих, які взяли участь у голосуванні.
Застосування змішаної виборчої системи приобранні складу парламенту України має на меті мінімізацію недоліків якмажоритарної, так і пропорційної виборчих систем[13].
Так, мажоритарна система доситьрезультативна і проста у застосуванні. У той же час вона не завжди адекватновідображає у складі парламенту політичний спектр суспільства та призводить довтрати великої кількості голосів виборців, а це має своїм наслідком послабленняпредставництва в парламенті іноді значної кількості виборців.
Пропорційна система також має ряднедоліків: по-перше, вона передбачає неперсоніфіковані вибори – до виборчихсписків партій ймовірно можуть бути включені маловідомі, некомпетентні,непопулярні політики, яких, так би мовити, «витягає» за собою перша п’ятіркакандидатів, по-друге, обтяжливою обставиною запровадження пропорційної системиє досить складний порядок підрахунку голосів виборців.
Разом з тим пропорційна система стимулюєрозвиток багатопартійності, оскільки при її запровадженні виборець обираєполітичну платформу і програму майбутньої діяльності політичних партій і блоків[14].
Використання «загороджувального бар’єра» несуперечить Конституції України. Розглядаючи справу про вибори народних депутатівУкраїни, Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1 рп/98 відзначив, щопозбавлення списків кандидатів у депутати від політичних партій, виборчихблоків партій, що отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців, права научасть у розподілі депутатських мандатів, є питанням політичної доцільності, івоно має вирішуватися Верховною Радою України. 4 – відсотковийзагороджувальний бар’єр, який стримує фрагментацію парламенту. Однак,використання загороджувального бар’єра веде до недопредставленості у парламентізначної частини електорату, адже більшість партій не можуть його подолати, іподані за них голоси не враховуються при розподілі місць у парламенті.
Застосування змішаної системи, з одногобоку, сприяє політичній структурованості суспільства та парламенту, формуваннюсильних політичних партій та їх коаліцій, з іншого – саме ця система дозволяєзберегти певний зв’язок між депутатами та виборцями відповідного округу,регіону.
Розподіл мандатів за нинішньої виборчоїсистеми відбувається наступним чином. Пропорційна система передбачає, щодепутатські мандати розподіляються між політичними партіями пропорційно докількості голосів, отриманих на виборах виборчими списками цих партій, зурахуванням загороджувального бар’єра (або виборчого порога).
Загороджувальний бар’єр, як відомо – цеправило, згідно з яким політичні партії, виборчі списки яких не отрималивстановленого відсотка голосів виборців, відсторонюються від участі у розподілідепутатських мандатів. Відповідно до частини 2 статті 76 цього Закону України“Про вибори народних депутатів України” загороджувальний бар’єр при виборахнародних депутатів України за пропорційною системою становить чотири відсотки.Це означає, що до участі у розподілі депутатських мандатів допускаються лише тікандидати у депутати, які включені до виборчих списків партій, що отрималичотири і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Як вже зазначалося вище, для пропорційногорозподілу депутатських мандатів у світовій практиці найчастіше застосовуєтьсяметод виборчої квоти (виборчого метра) та метод дільника. Відповідно до частини5 статті 79 Закону України “Про вибори народних депутатів України” длявстановлення результатів виборів народних депутатів України у багатомандатномуокрузі застосовується метод виборчої квоти, що вимагає дотримання такоїпослідовності дій:
І. Спочатку обчислюється виборча квота.
Виборча квота (або виборчий метр), тобто мінімальнакількість голосів виборців, необхідна для обрання одного депутата. У різнихдержавах, як зазначалося нижче, застосовуються різні способи обчисленнявиборчої квоти (наприклад, методи Т. Хейра, Друпа, Гогенбах-Бішопа тощо).
У частині 5 статті76 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передбачено, що дляобчислення виборчої квоти має застосовуватися метод Т. Хейра. Стосовно виборівнародних депутатів України за пропорційною системою ця формула набуває такоговигляду:
q=V: 225.
При цьому V — це сумарна кількість голосіввиборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списківпартій, що подолали чотиривідсотковий загороджувальний бар’єр. Тобто голосивиборців, подані за виборчі списки партій, що не подолали загороджувальногобар’єра, взагалі не враховуються при розподілі депутатських мандатів.
Визначається кількість депутатськихмандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар’єр, упершому наближенні. Для цього застосовується формула:
К. М. П. = К. Г. П.: В. К.,
де К. М. П.-кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати відповідноїпартії, К. Г. П.- кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати,включених до виборчого списку цієї партії.
Перше наближення практично ніколи недозволяє повністю розподілити всі депутатські мандати, оскільки завжди (чимайже завжди) після ділення залишаються дробові залишки.
Визначається кількість депутатськихмандатів, отриманих кожною партією, що подолала загороджувальний бар’єр, удругому наближенні, шляхом врахування дробових залишків, не розподілених упершому наближенні.
При цьому діє правило найбільшого залишку:по одному додатковому депутатському мандату отримують партії, кандидати удепутати від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після діленняу першому наближенні (частина 7 статті 79 Закону України “Про вибори народнихдепутатів України”). У разі, якщо дробові залишки у двох чи більше виборчихсписках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує тойвиборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшукількість голосів виборців.
Розподіл депутатських мандатів всерединівиборчого списку політичної партії (блоку) здійснюється в порядку черговостітаким чином: обраними депутатами від партій (блоків) вважаються ті кандидати удепутати, порядковий номер яких у виборчому списку партії (блоку) менший абодорівнює кількості мандатів, отриманих виборчим списком цієї партії (блоку).
За мажоритарною виборчою системою мандатиотримують ті кандидати, які набрали найбільшу кількість у своєму виборчомуокрузі.
Отже, позитивним моментом у виборчійсистемі є те, що виборці мають більші можливості вибору, ніж за багатьох іншихсистем. Цей фактор має місце через наявність у голосуючих одразу двох голосів.
До позитивного елементу виборчої системислід віднести і те, що при виборах обирається майже повний склад парламенту.Тільки у наступних випадках вибори визнаються недійсними: у разі суттєвихпорушень виборчого закону; якщо два або більше кандидатів наберуть найбільшу іводночас однакову кількість голосів; якщо в одномандатному окрузі вибудуть зголосування всі кандидати; в разі, хоча цього і не зазначено в законі, колижодна з партій не подолає 4% бар’єр.
Щодо механізму нарізки одномандатнихокругів, що закладений у виборчому законі, то в загальних рисах він враховуєпозитивний досвід держав світу, однак запроваджене максимально допустимевідхилення кількості виборців в окрузі від середньої по країні (10%) є занадтовеликим і потребує зменшення.
Слід звернути увагу і на квоту, щозапроваджена виборчим законом у зв’язку із застосуванням пропорційного елементувиборів. Це проста квота. За такої значної, як в Україні, величинизагальнодержавного округу (225 мандатів) її специфічні властивості проявлятисяне будуть і на розподіл місць у парламенті практично не впливатимуть. Однак, цяквота, як і всі інші, залишає нерозділеною невелику частину місць, а томупотребує застосування додаткової процедури. Запроваджений метод найбільшихзалишків, хоч і не є ідеально пропорційним, все ж з тієї самої причини майже невплине на пропорційність розподілу мандатів.
Виборчий закон України встановивши змішану«незв’язану» виборчу систему, мінімізував ти самим недоліки якмажоритарної так і пропорційної систем[15]. Однак, окреме використання названих елементів системи забезпечитьпропорційність і персоніфікованість лише наполовину. Як видно з прикладівБолгарії, Угорщини, Грузії та Росії, найчастіше між голосами, що партія зібралау різний спосіб, існує величезний розрив (у 2-12 разів). Тому говорити пропропорційність уже не можна. Так само не можна говорити і про персоніфікаціюполітики в Україні завдяки уніномінальній мажоритарній системі, бо більшістькандидатів, що внесені до партійних списків, невідомі своїм виборцям.
Недолік ми вбачаємо і у великому розміривиборчого бюлетеня для голосування за партійні списки, який вимагає затратзначних коштів, що для України є актуальною проблемою сьогодні.
4. Перспективи розвитку виборчої системи України.
Проаналізувавши сильні та слабкі сторонининішньої виборчої системи України та дослідивши прийняті у світовій практиціелекторальні правила, можна і необхідно використати набутий досвід та зробленівисновки для вдосконалення цих правил у нашій державі та підвищенняефективності національного законодавства в даній сфері.
Запровадження виборчим законом Українизмішаної мажоритарно-пропорційної системи є, як і у випадках розглянутих якприклад країн колишнього соцтабору, компромісом між політичними силами – зодного боку, а з іншого – проявом обережності законодавців. Спрацювалозгадуване вже поширене міркування, що застосування одночасно мажоритарної іпропорційної виборчих систем дасть змогу поєднати позитивні риси їх обох. Однакдосвід Болгарії, Угорщини, Грузії та Росії, що був проаналізований, даєпідстави для сумнівів щодо правильності даного міркування.
Перший спосіб реформування виборчої системи– запровадити в Україні різновид поліномінальної мажоритарної виборчої системи.З трьох основних таких різновидів, що застосовуються у світовій практиці,найприйнятнішою, на нашу думку, є система єдиного голосу, що не передається(СЄГНП), оскільки система єдиного голосу, що передається мало сприяє посиленнюпозицій партій, а отже, і формуванню справді дієздатного парламенту, а системаз обмеженою кількістю голосів надає, як вже зазначалося, значні перевагисереднім за впливом партіям, ставлячи у невигідне становище найвпливовіші імаловпливові політичні сили. До того ж, СЄГП, система з обмеженою кількістюголосів, а також система простої більшості з кумулятивним голосуванням значноускладнюють сам процес виборів і роблять його дорожчим. Система ж ЄГНПвідкриває великі можливості для представництва навіть політичних меншин, але водночас,не будучи ідеально пропорційною, створює умови для посилення впливу окремихпартій, що є значно кращими, ніж за пропорційної системи. Водночас, пропонованасистема гранично проста і зрозуміла виборцям, що певною мірою може посприятипідвищенню політичної активності українських громадян на виборах та призведе дообрання повного складу Верховної Ради.
За пропонованої системи механізм виборіввиглядатиме наступним чином. Виборець маючи один голос, голосує в окрузі,величина якого становить 5 – 7 місць (зменшення величини виборчого округунегативно позначиться на втіленні у життя принципу представництва, а збільшеннязначно ускладнить процес вибору для голосуючих). Після підрахунку голосівпереможцями стають кандидати, які набрали відносну більшість голосів. В разі,якщо два і більше кандидатів набрали однакову кількість голосів, то щодо нихпроводиться повторне голосування.
Другий спосіб – це запровадити пропорційнувиборчу систему. На нашу думку, найоптимальнішою буде в цьому випадку будепропорційна система з відкритими списками (перефериціями). Запровадження ж“чисто” пропорційної виборчої системи при формуванні парламенту в умовахукраїнської мультипартійності ускладнює формування робочої більшості уВерховній Раді, бо в Україні на сьогодні відсутня потужна політична сила, якамогла б нести відповідальність за прийняті парламентом рішення. В демократичнорозвинутих країнах подібні сили є продуктом двохрічного розвитку. В історіїУкраїні такого періоду не було. Тож сформована в такий спосіб Верховна Рада,по-перше, не зможе ефективно працювати, бо не буде сформовано справжньоїбільшості; по-друге, це не зробить парламент відповідальним перед виборцями, бобільшість кандидатів не відомі електорату. Тому переконаний, що запровадженнячистої пропорційної системи слід відкласти до того часу, поки кандидати, хоча бдекількох партій матимуть принаймні підтримку 50 % голосів виборців.
Тому пропорційна система з відкритимисписками є, на нашу думку, оптимальною виборчою системою в даний час. Цясистема дасть більшу свободу вибору виборцям, зробить представництво більшособистим, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками, що дасть змогуформувати парламент лише з тих особистостей, що відомі виборцям і користуютьсяїхньою підтримкою. При даній виборчій системі роль партійних лідерів уформуванні списку партії зводиться нанівець, а роль народу, навпаки, зростає,що робить вибори справді демократичними.
Але запровадження подібної системи потребуєдетальних змін порівняно з існуючою виборчою системою. Необхідно децентралізувативиборчу систему, сформувавши виборчі округи в областях. На нашу думку, це дастьзмогу враховувати як місцеві, так і загальнодержавні інтереси Орієнтовнувеличина виборчого округу треба встановити на рівні 18 мандатів (450:25=18)[16]. Але так як в кожнійобласті буде неоднакова кількість виборців, то для рівної “ваги” голосівнеобхідно ряд мандатів від одного виборчого округу передати іншому.
Щодо виборчої квоти, то на нашу думку,квота Друпа буде оптимальним варіантом. За неї практично зникає проблеманерозподілених та додаткових мандатів.
За для стримування фрагментації партій,необхідно залишити загороджувальний бар’єр. Але, на нашу думку, при подібнійвиборчій системі загороджувальний бар’єр має залежати від деяких сталихвеличин. Наприклад, від кількості депутатів, яка необхідна для формуваннядепутатської фракції (14) та кількості мандатів у парламенті (450). Тодізагороджувальний бар’єр становитиме 3,2%: кількість депутатів, що необхідна дляформування депутатської фракції (14) ділиться на кількість мандатів упарламенті (450) (14:450*100=3,2). Але загороджувальний в цьому випадку є, нанашу думку, занадто малим і основної своєї функції (стримування фрагментаціїпарламенту) не виконувати. Для його збільшення треба змінити один ізпараметрів, зазначених вище. Так наприклад, в разі якщо б збільшити кількістьдепутатів, необхідних для утворення депутатської фракції до 25, то бар’єрстановив би 5,6%.
Тобто у виборчому законі необхідновстановити залежність виборчого бар’єру від кількості депутатів, яка необхіднадля формування фракції. Це, по-перше, гарантуватиме партії, яка потрапляє доВерховної Ради України можливість утворити там свої фракції, і тим самим ефективнопредставляти інтереси своїх виборців, а по-друге, за такої методи виборчийбар’єр виглядатиме більш демократичним і не викликатиме критики з бокугромадськості.
За пропорційної системи з перефериціямипартійні виборці отримують більшу свободу вибору, представництво стане більш“особистим”, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками і, завдякивстановленню високого виборчого бар’єру зменшиться фрагментація парламенту.
Однак, формування повного складу парламентулише на пропорційній основі не відповідає результатам референдуму, що бувпроведений у 2000 р., зокрема у частині створення двопалатного парламенту. Аджеодна палата в таких парламентах формується на основі пропорційногопредставництва, а інша на основі персоніфікованого представництва[17].
Та в Україні, сьогодні можна, невідмовлятися повністю від змішаної виборчої системи, запровадити таку її модифікацію,що поєднувала б у собі елементи пропорційності і мажоритарності, ставлячи їх упевну взаємозалежність, тобто запровадити “зв’язану” змішану виборчу систему.
За подібної системи механізм голосування іпідрахунку голосів виглядатиме наступним чином. Кожен виборець має один голос іголосує в одномандатному окрузі за конкретного кандидата, які висуваються відпартій. Переможець в кожному окрузі визначається за мажоритарною системоювідносної більшості. Після цього підраховується кількість голосів (у відсотках),набрана кандидатами від тієї чи іншої партії в цілому по країні. Відповідно дочастки отриманих кожною партією голосів визначається кількість місць, на якіпартія мала б право претендувати за пропорційної системи в країні (тобто,загальна кількість депутатських мандатів множиться на частку голосів, набранихкожною окремою партією). Потім кількість отриманих в одномандатних виборчихокругах місць віднімається від кількості місць, на які партія могла брозраховувати за вказаних умов. Це число і буде кількістю місць, які партіяотримає за пропорційною системою.
Слід зазначити, що дана система непередбачає обов’язкового рівного розподілу парламентських місць за пропорційнимі мажоритарним принципом. Це означає, що кількість виборчих одномандатних округівв Україні може бути більшою або меншою за 225. Однак, певно, не варто суттєвовідхиляти число округів від названого, бо тоді недоліки елементу системи, якомунадається перевага (пропорційного чи мажоритарного), проявлятимутьсявідчутніше, ніж того нам хотілося б.
Очевидно, що пропонована система дозволяєсправедливо (пропорційно) розподілити місця в парламенті, залежно від впливукожної партії. Це є суттєвою її перевагою не тільки над уніномінальнимимажоритарними системами, але і над існуючою в Україні моделлю виборчої системи,бо дає змогу реально втілити у життя конституційне право громадян на участь вуправлінні державними. Крім того, на відміну від пропорційних систем,пропонована система забезпечує досить тісний зв’язок обраних парламентаріїв з виборцями,адже при її застосуванні політичний успіх партії залежить значною мірою відставлення електорату до її кандидати. Тож у даному випадку політичні партіїмають дбати перш за все про формування відповідальних та компетентнихполітиків-спеціалістів.
Позитивним фактором даної системи є і те,що вона, на відміну від пропорційних систем, має максимально просту і зрозумілудля виборців процедуру голосування, а також вона є, порівняно з існуючоювиборчою системою, більш дешевою, що в умовах нестабільної економічноїситуації є неабиякою її перевагою для України. Також дана виборча система непризведе до разючого розриву між кількістю голосів, що партія отримує замажоритарним і пропорційним принципами, як те спостерігалося в Угорщині іГрузії.
Отже, з пропонованих для України виборчихсистем, на нашу думку, оптимальною буде пропорційна виборча система. Їїзапровадження прискорило б структуризацію політичної системи нашогосуспільства, а також значно спростило б процедуру виборів. При цьому боротьбарізних політичних програм і навіть ідеологій супроводжувалась би зменшеннямкількості особистих двобоїв між кандидатами, характерними для виборів уодномандатних округах, і випадків використання “брудних” виборчих технологій.Хоча ці переваги частково дістають вияв навіть в умовах дії змішаної виборчоїсистеми, однак витрати при використанні пропорційної виборчої системи єменшими.
Але не треба відмовлятися і від СЄГНП. Вонахоч і не є чисто пропорційною, але все ж таки відкриває великі можливості дляпредставництва навіть політичних меншин, і водночас, не будучи ідеальнопропорційною, створює умови для посилення впливу окремих партій. Також данасистема забезпечує тісний взаємозв’язок електорату з кандидатами. Водночас,пропонована система гранично проста і зрозуміла виборцям, що певною мірою можепосприяти підвищенню політичної активності українських громадян на виборах тапризведе до обрання повного і дієздатного складу Верховної Ради.
Висновки.
На завершення викладу результатів цьогонаукового дослідження слід підсумувати їх та навести ряд найважливішихвисновків.
Прийняття Закону України «Про виборинародних депутатів України» не зменшило актуальності та не зняло гостротипроблеми вибору та запровадження оптимальної виборчої системи, в нашій державі.
Даний нормативний-правовий акт, подібно дозаконодавства деяких інших країн колишнього соцтабору, закріпив в Українімодифікацію змішаної мажоритарно-пропорційної системи, що в сучасних умовах неможе забезпечити утвердження принципу представництва та формування ефективнодіючого парламенту.
Прогнозовані наслідки застосування, а такожспецифічні позитивні і негативні фактори поліномінальної мажоритарної системиєдиного голосу, що не передається, пропорційної та “змішаної” виборчої системидають підстави вважати, що саме ці способи визначення результатів виборів єоптимальними для України, принаймні на час становлення її як розвинутої ісправді демократичної держави.
Доцільною здається зміна і деяких іншихвиборчих правил, як-от: заміна простої квоти на квоту Друпа; зміназагороджувального бар’єру і “прив’язування” його до кількості депутатів,необхідної для формування депутатської фракції.
Однак все ж тики є ряд положень нинішньоговиборчого закону, що варті збереження при зміні виборчої системи. А саме:механізм визначення величини та загальна формула нарізки виборчих округів;відсутність вимоги щодо обов’язкового певного відсотка явки виборців наголосування; положення, що закріплює принцип найбільших залишків для розподілунерозділених на загальнодержавному рівні мандатів.
У кінці хотілося б зазначити, що данадослідницька робота потребує продовження та розширення об’єкту вивчення іззагальних і найважливіших виборчих правил до більш конкретних і порівняно меншзначущих. Існуючі ж уже напрацювання можна і необхідно якнайскоріше використатидля удосконалення виборчої системи України.
Список використаної літератури:
1. “Про вибори народних депутатів України” Закон України / Урядовийкур’єр. – 2001. — №. 201-202.
2. За ред. Ставнійчук М.І., Мельник М.І. / Коментар до закону України “Провибори народних депутатів України”. – К.: Атіка, 2002.
3. Мазур О.Г. /Виборчі системи: світовий досвід. – Луганськ: вид-воСхідноукраїнського державного університету, 1999.
4. Отв.Редактор – д.ю.н. Иванченко А.В./Избирательное право и избирательный процесс вРоссийской Федерации. Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 1999.
5. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні. – К. – 1998.
6. Таагепера Р., Шугарт М.С. Описание избирательныхсистем./ Полис. – 1997. – №3 – с. 122. 114-136.
7. МельниченкоВ. Нам не потрібні блукаючі форварди від політики. Виборчі системи у світовійпрактиці./ Віче. – 1997. – №3. – с. 74-86.
8. ГолосовГ.В. Пределы электоральной инженерии: “смешанные несвязанные’’ избирательныесистемы в новых демократиях. / Полис. – 1997. – №3. – с. 102-113.
9. Телешун С. Нові перспективи Закону про вибори народних депутатівУкраїни: версії розвитку./ Право України. – 2001. – №1. – с. 85-86.
10. Лавринович О. Реформа виборчої системи і парламентУкраїни./ Право України. – 2001. – №1. – с. 97-98.
11. Долежан В., Василюк С. Оновлення виборчогозаконодавства: на користь чи на шкоду?/ ./ Право України. – 2001. – №3. – с.35-38.
12. Погорілко В.Ф., Фріцький О.В., Городецький О.В. таін./ Конституційне право України. – К.: Наукова думка. – 1999.