Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України

Дипломнаробота
Зпредмету: Цивільнеправо України
Натему: «Відповідальністьпродавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному правіУкраїни»

План
Вступ
Поняття відповідальності продавця заевікцію
Розділ І. Відповідальність продавця заевікцію у римському приватному праві
1.1 Попереднізауваження
1.2 Встановленняобов’язків продавця
1.3 Судовийзахист покупця – головний обов’язок продавця
1.4 Деталі обов’язкузахисту
1.5 Наслідкиневиконання обов’язку захисту
Розділ ІІ Відповідальність продавця за відсудженнятовару у покупця в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав
2.1 Питанняевікції в цивільному праві України
2.2 Відповідальністьпродавця за евікцію у цивільному праві РФ
2.3 Німецькамодель купівлі-продажу
2.4 Французькамодель купівлі-продажу
Висновки
Список використаної літератури
 

Вступ
З розвиткомринкової економіки у нашій державі майбутнім юристам, науковцям особливоактуальним стає глибоке вивчення цивілістики та сучасного цивільного права.Характерною особливістю сучасного цивільного права є його генетичний зв’язок зримським приватним правом. Римське право належить до тих унікальних витворівлюдського генія, котрі на кшталт семи чудес світу є найвищими досягненнямицивілізації – віхами на шляху прогресу. Як відомо сучасне цивільне право нашоїдержави та інших держав, що входять до романо-германської правової сім’їувібрало в себе основоположні ідеї, принципи, поняття ще із римського приватногоправа, довершеність якого ґрунтувалась на ідеях природного права, засадахсправедливості, порядності та доброчесності. Роль римського права у становленніфундаментальних інститутів сучасного цивільного права важко недооцінити. Саметому вивчення сучасної цивілістики необхідно починати з вивчення римськогоприватного права. Сьогодні найбільш важливим після інституту власності єінститут зобов’язань в цивільному праві. Нас же цікавлять двостороннізобов’язання, іншими словами – договори, зокрема договір купівлі продажу. Яквідомо договір купівлі-продажу був і залишається най розповсюдженішимконсесуальним контрактом. Обіг речей у суспільстві здійснюється в основному вформі купівлі-продажу. За часів натурального господарства він провадився увигляді міни – товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюєтьсяв обмін товару на гроші. Однією з найважливіших проблем цього договору як встародавні часи, так і в теперішній час є вирішення питання провідповідальність продавця за евікцію. Актуальність цього питання полягає втому, що в сучасний період дослідженню цього питання не приділялося належноїуваги. Останні фундаментальні дослідження цієї проблеми в нашій державівідбувалися ще у дореволюційний період в Російській імперії. Саме тому, на нашпогляд, необхідно приділити увагу цій проблемі. На сьогоднішній день вирішенняпитання відповідальності продавця за евікцію речі досить рідко зустрічається усудовій практиці. Крім того актуальність цього дослідження саме в сучаснийперіод полягає в тому, що в умовах становлення в Україні правової демократичноїдержави та громадянського суспільства на перший план висувається особа, права,свободи та інтереси якої підлягають захисту в першу чергу з боку держави. Унашому випадку це стосується захисту перш за все прав та інтересівдобросовісного набувача речі за договором купівлі-продажу, а не зміцненнюцивільного обороту. Тобто покупця, який не знав та не міг знати про праватретіх осіб на річ, яку він придбав та міг її позбутися в результаті евікції. Нажаль сучасна як українська так і російська наука цивільного права недостатньоприділяє увагу вивченню природи та підстав евікції, сутності позову проевікцію, захисту прав добросовісного покупця у разі евікції у нього речі. Ненаука, не практика загальних та господарських судів не вносить ясності упитання правової природи договорів купівлі-продажу речі неправомочнимпродавцем, які в одному випадку кваліфікуються як недійсні, а в іншихвизнається відносна неможливість виконання такого договору, викликана винними діямипродавця або договори визнаються не укладеними. Існування вказаних проблемпов’язане з відсутністю у законодавстві вимоги легітимізації власності на боціпродавця. Якщо проблеми володіння та співвідношення індикаційного тареституційного позовів достатньо повно досліджені і сучасними вченими ікласиками цивілістики, то проблеми дії правил про евікцію практично недосліджувались, а якщо і згадувалися, то лише у рамках визнання договорукупівлі-продажу чужої речі недійсним. Така неузгодженість та суперечність унауковій сфері безумовно веде до проблем в сфері законодавства, що регулюєвідносини купівлі-продажу. Суперечливість нормативного регулювання породжуєпроблеми у сфері правозастосування, відсутності єдності судової тагосподарської практики при вирішенні спорів, що випливають із вимоги провилучення товару у добросовісного покупця і його зустрічної вимоги доненалежного продавця про відшкодування збитків. Дослідження вказують, щопрактика в більшості випадків просто не застосовує правила про евікцію,передбаченні в статтях 660 та 661 Цивільного кодексу України. Таким чиномвказана гостра необхідність вивчити яким чином вирішувалося дане питання уримському приватному праві та порівняти його із регулюванням даного питання всучасному цивільному праві України та інших держав. Ця робота є комплекснимнауковим дослідженням проблем евікції та захисту прав добросовісного покупця. відповідальність продавець римський право евікція
Вивчення питанняпочнемо із з’ясування що ж таке евікція та яким чином вирішуваласявідповідальність за неї продавця у римському та в сучасному праві. Для того,щоб краще зрозуміти сутність сучасного інституту порівняємо його з цим жеінститутом у римському приватному праві. Як відомо договір купівлі-продажу єдвостороннім, тобто у контрагентів, в даному випадку покупця та продавця є якправа так і обов’язки. Ми зупинимося на дослідженні обов’язків продавця.Головною метою купівлі-продажу було, звичайно, перенесення права власності напокупця. Через це першим обов’язком продавця було передати проданий товар увласність покупця. Отже, продавцем міг бути тільки власник товару (вийняток –продаж за договором доручення і з публічних торгів, але й у цих випадках продажпроводиться від імені продавця-власника) Якщо продавець продав чужу річ, небудучи її власником, покупець також не може стати її власником – не можнапередати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі продавець несевідповідальність за евікцію. Евікцією речі називається відсудженнятретьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще допередачі речі продавцем покупцеві. Тобто продавець відповідав перед покупцем зане перенесення на нього права власності на куплену річ, в результаті чого річмогла бути відсуджена і вилучена у покупця третьою особою, яка є власником цієїречі. Під поняттям третіх осі розуміються особи, які, не виступаючи стороною узобов’язанні, у випадках, що повинні бути встановлені договором, можуть матипевні права щодо боржника та (або) кредитора У разі пред’явлення позову третімиособами, які є справжніми власниками речі до покупця, то останній повідомлявпро це продавця, який повинен був вступити у справу на стороні продавця тазахищати його права. Якщо у разі рішення суду річ була вилучена у покупця накористь третьої особи на підставах, які виникли ще до укладання угодикупівлі-продажу, то продавець мав відшкодувати покупцю завдані збитки, тобто вартістьцієї речі, за римським правом у подвійному розмірі.
В стародавні часице питання вирішували найвідоміші римські юристи такі як Павло, Папініан,Ульпіан та ін. Розвинуте воно французькою елегантною юриспруденцією ХVIстоліття Куяцієм, Донеллом і особливо чітко Дуареном 1); звідси вонопередається голландським юристам XVII ст. і початку XVIII ст. 2); вXVIII ст. його дотримувався відомий французький романіст Потьє 3),йому слідують і німецькі пандектисти того напрямку. В перші три чверті XIX ст.у ряду найбільш видних представників німецької історичної школи, як-то Пухта,Арндтс, Бринц, Синтенис, Келлер.
Впершетрадиційній доктрині серйозний удар наносить Екк. Дослідивши ряд рішень юристівкласичної епохи, Екк дійшов до висновку, що вже класичне римське праводопускало покупця до позову проти продавця поза евікцією у всіх тих випадках,коли відсутність права у продавця, а отже і не отримання його покупцем,наносить інтересам покупця ті чи інші збитки. 6).
Думка Екказустріла повне визнання зі сторони таких видатних юристів, як Віндшейд таДернбург, Регельсбергер та Бехманн 7). Також питання цього торкалисяПухта, Хушке, Перніс, Ієринг, Жирар, Рабель, Варрон, Карлова, Ленель. Пізнішейого вивчали дореволюційні дослідники Азаревич Д.І., Анненков К., Гуляєв А.М.,Муромцев С.А., Мейер Д.И., Петражицький Л.І., Побєдоносцев К.П., СинайськийВ.І., Шершеневич Г.Ф., Володимирський-Буданов, Мітюков та ін., а також авторирадянського періоду та сучасні дослідники Алєксєєв С.С., Агарков М.М.,Брагинський М.И., Венедиктов А.В., Витрянський В.В., Дождєв Д.В., КабалкінА.Ю., Ломідзе О.Г., Новицький И.Б., Садиков О.Н., Скловський К.И., СухановЕ.А., Сергеєв А.П., Тархов В.А., Толстий Ю.К., Хаскельберг Б.Л., Хохлов С.А.,Цибуленко З.И., Черепахин Б.Б., Чорноморець А.Е., Чечот Н.А., Щенников Л.В.,Эрделевський А.; у нашій державі проф. Підопригора, Харитонов.

Розділ І. Відповідальність продавця заевікцію у римському приватному праві
1.1 Попереднізауваження
Відомо, щоукладення договору купівлі-продажу в Римі супроводжувалося особливим обрядоммансипації. Відомо також, що мансипація в класичну епоху служить загальноюусунутою від causa (абстрактною) формою придбання прав майнових та правсімейної влади. Але таке широке значення мансипація отримала лише у результатітривалого історичного процесу, який змінив її первісну природу та розширивобласть її застосування. Аналіз обряду мансипації, слів та дії його утворюючих,привів істориків до переконання, що первісно мансипація являла не що інше, яккупівлю і саме купівлю натуральну 2), яка через особливу важливістьпредметів купівлі (res mancipi – це основний фонд селянського господарствадревнього римлянина) здійснюється гласно у присутності не менше 5 свідків.Продавець за римською купівлею-продажем був зобов’язаний до перенесення не права власності, а всього лишеспокійного володіння річчю. Слід також зауважити, що продавець зовсім не бувзоб’язаний бути власником речі,яку він продає.
Якщо у мансипаціїми маємо випадок купівлі у її найдавнішій будові, то цілком правильно початививчення питання про відповідальність продавця за не перенесення праварозглядом відповідальності мансипанта. Так вчинили: Екк, Бехманн та Жирар, также вчиняє і найновіший дослідник питання Рабель. У вивченні даного питання удослідників існують розбіжності. Причина розбіжності дослідників всезагальнолежить у стані джерел. Свідчення, що отримуються з них, убогі, відривчасті тавідносяться до епох відносно пізнім. Ні в Дигестах, ні у Кодексі Юстиніана ми,звичайно, не знайдемо прямих вказівок у питанні про відповідальністьмансипанта: все, що у творах юристів класиків та в указах імператорів,торкалося наслідків мансипації, чи зовсім не увійшло в Юстиніанівські зводи,якщо ввійшло, то з більш чи менш суттєвими змінами. Що стосується творівюристів-класиків, що збереглися поза Юстиніанівської компіляції, то Гай, якщо ізачіпав наше питання, то у такому місці, яке не вдалося прочитати. (Gai. II.26), в «Regulae» Ульпіана питання обійдене мовчанням і тільки в «Sententiae»Павла, який зберіг нам вест готський збірник Аларіха, є короткий уривок,безпосередньо, дотичний до нашого питання: це §§ 1-3, сімнадцятого титулудругої книги.
Розкрити причинувиникнення стародавніших римських правових явищ ми можемо лише за допомогоюприйому історико-порівняльного: з одного боку, Римляни спорудили будинок свогоправа на загально-арійському фундаменті, з іншого – у пам’ятниках писемностідавньогрецької (критський напис т. н. «Гортинське міське право»),давньогерманської (leges barbarorum) та давньоруської (Руська Правда) відбитийюридичний побут набагато більш низької сходинки, ніж той, про який свідчатьнайдавніший юридичний пам’ятник Риму – Закони XII таблиць.
Отже, повневисвітлення давньоримської купівлі можливе лише за умови звернення допам’ятників первісного права інших народів, одного з Римлянами арійськогокореня. Цей прийом негайно виявляє, що auctoritas» не є чим-небудь властивимлише римській мансипації, що захищати покупця від третіх осіб зобов’язуєпродавця і право грецьке і германське, і руське.
Крім порівняльно-історичногометоду наукового дослідження у цій роботі використовується метод порівняльногоправознавства, діалектичний метод та формально-логічний метод (метод тлумаченняправових норм).
Після цихпопередніх зауважень про методи, яких ми будемо дотримуватися при вивченніпитання, переходимо до викладу самого питання. Ми розглянемо порядоквстановлення обов’язку продавця, його зміст, наслідки його порушення тапідставу відповідальності продавця. Встановивши таким чином суттєві рисиінституту, наскільки це дозволяє вищеописаний стан джерел, ми, перейдемо і допояснення інституту. Для того, щоб комплексно дослідити даний інститут вважаємоза доцільне спочатку розглянути підстави встановлення обов’язку продавця позахисту покупця в результаті пред’явлення позову третьою особою та йогообов’язку відповідати перед покупцем в результаті евікції, потім детальнопроаналізувати обов’язок продавця здійснювати судовий захист покупця і нарештірозглянемо саму відповідальність продавця за евікцію перед покупцем, тобтонаслідки невиконання обов’язку захисту.
1.2 Встановленняобов’язків продавця-мансипанта
 
Дослідники Рудорфф,Екк, і в особливості Карлова 4) засновують обов’язки мансипанта напрямій з його боку обіцянці, на особливому акті, який вони називають«nuncupato»; акт цей приєднувався до головного акту мансипації у виглядідодаткової статті (lex mancipi), але в той же час складав з мансипацією одненерозривне ціле і тому у своїй дії захищений був відомим положенням XIIтаблиць: «cum nexum faciet mancipiumque, uti lingua nuncupassit, ita jus esto»(Tab. VI, 1). У відповідністі з основним своїм поглядом прибічники цієї теоріївизнають, що duplum pretii складає лише звичайний розмір відповідальностімансипанта, що від сторони залежить збільшити чи зменшити цей розмір, щосторони можуть, утримавшись від укладення акту нункупації, і зовсім усунутивідповідальність мансипанта.
В підтвердженняцієї теорії Екк у вигляді аргументу загального характеру посилається наположення, яке захищається Ієрінгом 5), що акти давнього права маютьнаслідки або тільки вічного або тільки зобов’язального характеру, що діяти зефектом вічним та зобов’язальними ці акти не можуть. Проти цього зауважимо: самЕкк вважає нункупацію нерозривною частиною мансипації і, таким чином, усутності приходить до того самого результату, можливість якого заперечуєІєрінг. Далі нам здається, що теза Ієрінга з різним успіхом може бути оберненаі проти теорії Екка. І справді, якщо у древньому праві угоди – ці продукти волісторін – могли діяти або тільки вічно, або тільки зобов’язально, то чи невипливає з цього, що зобов’язання мансипанта не складає продукту волі сторін, ападає на нього силою самого закону? В усякому разі, інтерпретація Карлови немає ніяких переваг перед тлумаченням Фогта, який цитує даний текст, як доказтого, що відповідальність мансипанта виникає із однієї мансипації, без всякої нункупації.
Цицерон розкриває картину поступового розвиткувідповідальності мансипанта за розміри проданої ділянки («action de modoagri»). Стара практика, спираючись на букву закону XII таблиць, притягаламансипанта до відповідальності тільки тоді, коли ділянка не мала того розміру,який був названий в акті мансипації; наступна юриспруденція знайшласправедливим встановити відповідальність мансипанта і в тому випадку, коли вінзмовчав (dolose?) про те, що ділянка не має того розміру, який за нимпередбачає покупець. Але що з цього слідує для теорії нункупації? Думаємо рівнонічого. Тексти для Карлови доказові тільки тому, що він твердо вірить в те, що «nuncupatio»є акт прямого прийняття на себе мансипантом відповідальності перед своїмконтрагентом. Джерела, однак, не тільки не підкріплюють цього значення«nuncupatio», але навпаки спростовують його: і Фест, і Варрон, і Гай згодні утому, що «nuncupare» означає «palam dicere» і нічого більше. З іншого боку, зпорядку здійснення нормальної мансипації, як він нам описаний Гаєм (Gai 1, 119)ми бачимо, що мансипант під час здійснення акту перебуває у спокої: він нічогоне робить, не вимовляє ніякої формули, нічого не обіцяє. Ми знаємо тільки одинвипадок мансипації, коли всупереч звичайному порядку мансипант вимовляє уснуформулу: це в обряді testamentum per aes et libram після здійснення familiaemancipatio (Gai 2, 104); але ця угода явно видає штучність свого походження іробити від неї висновки до випадків нормальної мансипації ми не маємо права.Нарешті, що стосується вищезазначеного положення XII таблиць, то воносанкціонує не добавки до mancipatio і в їх числі «nuncupatio», як думають Еккта Карлова, а сам акт мансипації. Таким чином, переконання Карлови у технічномузначенні «nuncupatio» виявляється упередженням, разом із яким руйнуєтьсядоказова сила всіх вищезазначених текстів.
Друга теорія, яку тепер можна визнати пануючою, вчить, щообов’язок мансипанта виникає безпосередньо з акту мансипації, безособливої зі сторони мансипанта обіцянки. Висновками з цієї теорії служатьположення, що відповідальність мансипанта є неминучим супутником мансипації іщо розмір відповідальності за невиконання мансипантом своїх обов’язківвизначений самим законом міцно та незмінно. Вперше цей погляд висловив Хушке увідомій монографії про «nexum»; його наслідували Міллер, Дегенколб, Крюгер,Беккер та Ієринг; особливо докладне обґрунтування ця теорія отримала завдякиБехманну та Жирару, до аргументації яких приєдналися Лен ель, Пернис, Кюк,Лейст, Фогт та, нарешті, Рабель. Дивлячись на мансипацію з точки зору свогочасу, як на загальну форму переходу права, Павло для встановленнявідповідальності продавця мансипанта вимагає крім здійснення мансипації виплатиціни покупцем та передачі речі продавцем; очевидно, що в ту епоху, колимансипація була купівлею а, отже, вміщувала у своєму ритуалі якщо не актвручення речі, то в усякому разі акт внесу купівельної плати, достатньо булоздійснити мансипацію, щоб створити відповідальність мансипанта. В усякому разіпро особливу обіцянку мансипанта Павло нічого не знає.
Свідчення т. н. tabula Baetica важливе у тому відношенні, щоз нього ми бачимо, як нерозривно пов’язана була з мансипацією відповідальністьмансипанта. У тих випадках, коли за наміром сторін мансипант повинен був бутизвільнений від всякої відповідальності за евікцію, сторони включали в актмансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводиласьдо нуля: це і є т. н. mancipatio numm umo. Tabula Baetica, як відомо,являє зразок фідуціарної мансипації для забезпечення вимог, які manc. В усякомуразі tabula Baetica цілком переконливий аргумент проти теорії нункупації: дочого сторонам долучатися до дивної процедури mancipatio nummo uno, якщо длябезвідповідальності мансипанта достатньо не здійснювати «nuncupatio»? Той жепорядок речей для епохи республіканської доводиться свідченням Плавта таВаррона. Свідчення Плавта цікаве лише у тому відношенні, що вказує ще одиншлях, до якого долучалися сторони у тих випадках, коли продаж здійснювалась наризик і страх покупця. У цьому випадку сторони, здійснюючи продаж, нездійснювали мансипацію. Так, особа, котрій доручається продати (уявну) рабинюбез відповідальності перед покупцем за перехід до нього права, отримує певніінструкції.
Надзвичайнохарактерне розходження в встановленні відповідальності за недоліки речі, зодного, та за не перехід права, з іншого боку. У першому випадку укладачформуляра, не розрізнюючи між купівлею з дотриманням мансипації та без такої,рекомендує укладення особливої стипуляції: «sanum esse furtis noxisquesolutum»; у другому відношенні особлива стипуляція рекомендується тільки у томувипадку, коли купівля здійснюється без мансипації; очевидно тому, що упротивному випадку, коли сторони здійснять мансипацію, відповідальністьмансипанта за не перехід права розуміється сама собою. З цим висновком згодні іінші, приведені Варроном, формуляри купівлі-продажу: особлива стипуляція,гарантуюча від евікції, рекомендується тільки при продажі rec nec mancipi.
Нарешті,вагомим аргументом на користь теорії, що нами захищається слугують свідченняпам’ятників давньо-германського права: тут обов’язок продавця захищати покупця,- а це як зараз побачимо, і в Римі є обов’язок продавця-мансипанта – складає утакій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу, що народні правдине знаходять за потрібне особливо згадувати про цей обов’язок та обмежуютьсявказівкою наслідків його невиконання: Lex Salica 47; Lex Itibuaria 33 и 59,, Lex Bajuwar.16.5. Edictus Rothari с.231.
У підсумку аналізу вищенаведених текстів приходимо допереконання, що мансипант зобов’язується перед своїм контрагентом силоюсамої мансипації. Тобто, в нашому розумінні, обов’язок по захисту покупцяпродавцем від евікції встановлювався в результаті здійснення акту мансипації,тобто безпосередньо силою самої мансипації. Обов’язок продавця-мансипанта –складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу — відповідальність мансипанта за не перехід права в разі евікції розуміється самасобою. Договір купівлі-продажу, який укладався без супроводженням його актоммансипації передбачав для встановлення обов’язку продавця та гарантування відевікції укладення особливого акту стипуляції між продавцем та покупцем.
 
1.3 Судовий захист покупця – головний обов’язок продавця.
Урозвинутому праві продавець у випадку евікції проданої речі відповідає (заactio empti) перед покупцем у розмірі всього інтересу останнього; інтерес цей,дивлячись по обставинам випадку, може бути то вище, то нижче купівельної ціни.У порівнянні з цією відповідальністю продавця взагалі відповідальність продавця-мансипантаявляє лише ту особливість, що її розмір визначений міцно і незмінно: це duplumpretii. cf. Paul. Sent. 2. 17. 3. – Інакше у древньому праві. Тут грошовавідповідальність мансипанта є лише наслідком невиконання ним – мансипантомсвого основного обов’язку; а цей основний обов’язок полягає у процесуальномузахисті покупця від віндикації третіх осіб. Цей процесуальний обов’язок древнєправо висуває на перший план і тільки тоді, якщо продавець відмовиться захищатисвого контрагента або, якщо його захист виявиться неуспішним, тільки тоді в,древньому праві встає питання про грошову відповідальність продавця передпокупцем. Розходження між обома системами йде, набагато глибше, ніж можна булоочікувати з першого погляду. І справді, питання про відповідальність за евікціюможлива лише стосовно продавця не власника, тоді як питання про винагороду заненадання процесуального захисту можливе, і стосовно продавця власника.
Іми думаємо, що обов’язок захищати покупця у древньому праві лежить навсякому продавці, чи буде він власником чи ні. Ми тут розходимося іззагальноприйнятою, думкою, по якій зобов’язальний ефект мансипації, щовиражається в actio auctoritais, падає тільки на мансипанта не власника. Разомз Рабелем ми думаємо, що древнє право зобов’язує всякого продавцязахищати свого покупця й зобов’язує тому, що, як побачимо з пояснення інститутуauctoritas, у древньому праві захисту продавця потребував усякий покупець,без розходження чи здобував від a domino або піп domino. — Разом з тимкласичне й древнє право по-різному дивляться на участь продавця в процесіпокупця із третьою особою: в епоху класичну продавець бере участь у процесіпокупця із третьою особою головним чином для відгородження своїх особистихінтересів: а тому класичне право дивиться на цю участь, як на право продавцяй забезпечує продавцеві, цю участь тим, що позбавляє покупця, що не повідомивпродавця про свій процес із третьою особою, права на регрес через евікцію (с. 8Cod. h. t. fr. 29 § 3 Dig. de leg. 3). Навпаки, у древній час продавець,залучається до процесу покупця з третьою, особою головним чином в інтересі йдля огородження покупця й тому-то участь продавця в цьому процесі, є його обов’язок,виконання якого забезпечується правом покупця стягувати із продавця duplumpretii у випадку ухилення від його виконання. Тільки-що сказане становитьузагальнення окремих положень, намічених у джерелах.
Джерелаописують зміст обов’язку мансипанта терміном «auctoritas». Довідка з будь-якимлексиконом показує, як широко й різноманітно значення цього терміна врозвиненій мові як загальній, так і юридичній. Але основне його значення, яксправедливо зауважують Бехманн і Жирар, повинно бути не тільки конкретним, алей близьким до значення дієслова «augere» (множити, зміцнювати), від якого наштермін походить. Auctor, говорить Бехманн, це особа, що приступає до відомогоакту й цим вступом зміцнює чинність і дію акту; «auctoritas» спочатку означаєсамий акт, вступу або зміцнення, а потім у змісті переносному — обов’язок дотакого вступу або зміцнення. Запитується тепер, куди ж вступає, що зміцнюєсвоєю діяльністю мансипант? Відповідно до джерел зміцнення або допомога, щомансипант робить своєму контрагентові відбувається in jиrе, перед магістратом,під час судової суперечки набувача із третьою особою й складається в захистінабувача від домагань третьої особи. Як відомо позов третіх осіб до покупцябув віндикаційним, тобто позовом про витребування речі. Розглянемо будовунайдавнішої віндикації у формі legis actio sacramento. Починається вона, як мизнаємо від Гая, віндикацією однієї й контр віндикацією іншої сторони (Gai. IV.16). Потім веління претора «mittite ambo liominem», по виконанню якого сторона,що почала суперечку («is, qui prior vindaceverat»), звертається до супротивниказ наступними словами: «postulo,. anne dicas qua ex causa vindicaveris» (Gai.ibid.), у цих словах справедливо бачать звернену до відповідача вимогу вказатититул свого володіння. Цю вимогу відповідач не міг залишити без виконання й,назвавши титул похідний, він повинен був представити auctor’a, тобто в нашомувипадку продавця: і справді, обов’язковість відповіді на питання про титулиприпускає, як правильно зауважують Бернгефт і Пфлюгер і обов’язок довестиправо: довести ж це право міг тільки продавець, визнавши здійснення угоди; у такийспосіб обов’язок відповідача вказати й довести право свого володіння припускаєй обов’язок продавця з’явитися на вимогу покупця на суд для захисту останнього.
Ізчасом характер віндикації, як відомо, істотно змінився: із засобу двосторонньоговона перетворилася в засіб односторонній з суворим розходженням позиційпозивача й відповідача; володінням визначалося положення відповідача й цейостанній звільнився від усякого доведення, що було цілком перенесено напозивача «actori incumbit probatio». Далі, Публіцианів едикт створив засіб,яким bonae fidei emptor міг захищатися від всякої третьої особи (крімвласника), не прибігаючи до сприяння свого auctor’a. У результаті цих зміндопомога продавця покупцеві в його процесі із третьою особою перестала бути дляпокупця нагальною потребою. Досить зрозуміло тому, що ми в Дигестах в областівідповідальності продавця-мансипанта, знаходимо рішення мало або навіть зовсімнезгодні з початком, яким у найдавнішу епоху визначався зміст обов’язкумансипанта. Так, якщо покупець при неявці продавця сам веде процес із третьоюособою й програє процес, то продавець проти actio auctoritatis, тобто протипозову про регрес має заперечення про те, що покупець вів процес недбало. Щобпокінчити з обов’язком продавця захищати на суді покупця, вкажемо ще відзначеніджерелами підстави звільнення продавця від цього обов’язку. Сюди відносяться:
а)Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановленийоднаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. Ісправді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливістьсамостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захистіпродавця, який тому й звільняється від свого обов’язку.
Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою,не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вонине могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetemaauctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .
b)Дерелікціяпокупцем придбаної речі.
c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.
Напідставі всього вищесказаного можна визнати, що обов’язок мансипантаскладається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним ізнайголовніших обов’язків продавця був обов’язок надання захисту покупцеві усуді в результаті пред’явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цейобов’язок полягав у тому, що продавець був зобов’язаний вступити у справу настороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захистпокупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергудля того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов’язок стосувався будь-якогопродавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадкуухилення від виконання цього обов’язку покупець у найдавніший період мав правовимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від йоговиконання.
1.4 Деталі обов’язку захисту
Звертаємосядо детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов’язку.Тут прийдеться зупинитися на двохпитаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця ізтретім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.
Пануюча думка, виразникамиякої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавцяпокупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цьогопогляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec.19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початкуримського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже,Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надаєправо припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jusvoсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокремаслова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з’явився всуд за приватним повідомленням покупця.—Рабель, навпаки, думає, що покупецькликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки дляепохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього задумкою Рабеля служить fr. 49pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньомувиді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість нихпропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus». Оборот«deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раззустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте мине маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.
З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохидревнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупецьзалучав auctor’a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in iusvocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху,від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залученняпродавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості,вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу дляпокупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок,що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхомпроголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.
З’явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною,продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? Надумку Хушкепокупець залишається стороною в процесі, але зверх того впроцес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, щовисловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавцяв процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лишев другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, уподанні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед,якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з’являється він, як це ми бачимо зCic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де проподання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію,прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не можевступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процесper legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі,вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступитиу процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию,перестав бути власником 40).Відомо, що римляни з найдавніших часівуже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцемдля найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, аленавпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, детака заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на нашпогляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовнопозивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він,продавець, один брав участь у висновку litiscontestatioі уклав її на своє ім’я. Павло ставиться до цього бажаннянегативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізнішевідкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню,того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere). якасуперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавецьвідігравав роль нефактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони.
Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, апрямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legisасtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actioвступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературізахищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною,ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.
 
1.5 Наслідки невиконання обов’язку захисту
Розглянувшиосновний обов’язок продавця-мансипанта, ми повинні перейти до наслідківневиконання продавцем цього обов’язку.
 Мансипант, як ми вище бачили, зобов’язаний по заклику покупця з’явитисяв суд, зобов’язаний вступити в процес покупця із третьою особою в замінупокупця, зобов’язаний, нарешті, захистити покупця. Він, отже, не виконує свогообов’язку, а) якщо зовсім не з’явиться в суд, або b) з’явившись, відмовитьсявід захисту покупця або, нарешті, с) якщо його захист невдалий.
У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуютьсяв джерелах «auctoritatem defugisse», а третій—«aucto-ritatis nomine victumesse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося іякий тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки теперуперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є,виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (KlagloserAnspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служитьфундаментом для actio auctoritatis.
В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала взагальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento inpersonam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, поприпущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадкивідхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так івипадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actioauctoritatis з’явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, щоостаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще вепоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, якбачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legisactio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути досудочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливустипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все,до чого мансипант уже був зобов’язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезоюЛенеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми впершезустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).
Об’єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і унаступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.
Резюмуючи результат вивчення відповідальностіпродавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:
1)Обов’язокпродавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікаєз угоди купівлі (мансипації),а не спеціальної про те обіцянки продавця.
2)Обов’язокцей обумовлюєтьсяструктурою найдавнішого позову про речі.
3)Обов’язокцей лежить навсякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стоявдо проданої речі тобто буввін її власником чи ні. — Положення цеє прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, неможе бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захистіпродавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний,легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов’язку.
Споконвіку поруч із купівлеюмансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, колиоб’єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій безмансипації зміст обов’язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлімансипаційній тобто й тут продавець зобов’язаний робити покупцеві судовийзахист і зобов’язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди.Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коликупівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися доособливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцевівідшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена.
Таким чиномможемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця заевікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає дляпродавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бутиоспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річповинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ,а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видаєтьсязакон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупецьпідходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, — в подібнихвипадках продавець не відповідає перед покупцем.
В тих випадках,коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися доособливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцевівідшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часувідповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід’ємним елементомдоговору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженнямпро відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогоюпозову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річбуло вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.
Проте позов на підставі евікції покупецьміг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідокйого пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчаснопродавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь усудовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупецьповідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобамиповинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки втому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову абосприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупецьміг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавецьвизнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

Розділ ІІ. Відповідальність продавця заевікцію в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав
2.1 Питання евікції в цивільномуправі України
 
Ми з’ясували яким чином регулювалосяпитання відповідальності продавця за евікцію у римському приватному праві.Тепер розглянемо та порівняємо як дане питання регулюється сучасним цивільнимправом в нашій державі. Зокрема в сучасному Цивільному кодексі Українизазначено, що продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіхосіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічногокористування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагатизниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і неміг знати про права третіх осіб на товар. (ст. 659) Повідомлення покупця проправа третіх осіб є обов’язком продавця. Ідеальним варіантом динаміки товарів єпередання «чистого» права власності продавцем покупцю. Однак іноді виникаютьобставини, коли право власності може бути обтяжене правами третіх осіб, якіслідують за ним у процесі передання від продавця до покупця. До таких правзокрема відносяться: право володіння, право користування (сервітут), правопостійного користування земельною ділянкою, право користуватися земельноюділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудовиземельної ділянки (суперфіцій), право довічного користування, право застави(іпотеки), право управління тощо. Наявність вказаних прав третіх осі жоднимчином не знецінює зміст самого права власності, що передається за договоромкупівлі-продажу, хоча може створити деякі незручності при його подальшійреалізації покупцем. Саме тому на продавця і покладається обов’язок застерегтипокупця від можливих проблем щодо реалізації отриманого за договором прававласності на товар у майбутньому. Невиконання покладеного на продавця даногообов’язку буде прирівняно до приховування певного недоліку товару, щопередається за договором купівлі-продажу, і саме тому може тягнути за собоюпевні правові наслідки. Такими наслідками може бути навіть вилучення товару упокупця третіми особами за рішенням суду, тобто евікція. Саме тому, перебуваючипід ризиком евікції, у випадку наявності прав третіх осіб на товар, щопередається за договором купівлі-продажу, покупець має право: а) вимагатизниження ціни; б) вимагати розірвання договору купівлі-продажу. Однак цеможливо лише у випадку, коли покупець не знав і не міг знати про права третіхосіб на товар. У іншому разі продавець вважається таким, що виконав свій обов’язок,а покупець – таким, що погодився з переходом разом із правом власності правтретіх осіб на цей товар. При цьому слід зазначити, що дана стаття не визначаєчи повинен попереджувати продавець покупця про наявність у третіх осіб не правна товар, а інтересів чи претензій, які поки не визнані як суб’єктивні праватретіх осіб судом. З нашої точки зору, в цьому випадку на продавця такийобов’язок не покладається.
У випадку якщо третя особа напідставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця позов провитребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та податиклопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити усправу на стороні покупця. ( ч. 1 ст. 660) Якщо покупець не повідомив продавцяпро пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подавклопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідаєперед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг бивідвернути відібрання проданого товару у покупця. (ч.2 ст. 660) Якщо продавецьбув залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він немає права доводити неправильність ведення справи покупцем. (ч 3 ст. 660)Основними обов’язками покупця відповідно до цієї статті є а) повідомленняпродавця про пред’явлення до покупця позову третіх осіб про витребуваннятовару; б) подання клопотання про залучення продавця до участі у справі.Підставами виникнення вказаних обов’язків покупця законодавець визначає поданнядо покупця позову третіх осіб про витребування товару, тобто індикаційногопозову. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що вказані підставиповинні були виникнути до моменту продажу товару. Якщо вони виникли післявказаного моменту, то продавець не може бути залучений до участі у справі. Якщопокупець поведе справу самостійно, без залучення продавця, позбавивши його тимсамим можливості захисту інтересів покупця, продавець звільняється відвідповідальності за відчуження речі у покупця за позовом третіх осіб при умові,що доведе, що його участь могла б запобігти вилученню проданої речі у покупця.Бувають випадки, коли покупець не притягає продавця до участі у справі звласних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавецьвідмовиться приймати у них участь. Не притягнення покупцем продавця до участі усправі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавецьдоведе, що взявши участь у справі, він міг би запобігти евікції речі у покупця.Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавцявідповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводитинеправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під чассудового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцемпід час регресного звернення.
Виконання покладених на покупцявказаних у ст. 660 ЦК обов’язків тягне за собою виникнення додатковогообов’язку продавця. Сутність цього обов’язку зводиться до того, що продавець,якщо він належним чином повідомлений про пред’явлення до покупця позову третіхосіб про витребування товару та отримав ухвалу суду про залучення до участі усправі, повинен виступити у справі на стороні покупця. Процесуальна форма йогоучасті визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог настороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається впроцесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем усправі і не заявляє вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України). Важливістьданого обов’язку полягає насамперед в тому, що беручи участь у справі,продавець може довести легітимність укладення договору купівлі-продажу. А цеозначає, що він здатний унеможливлювати пред’явлення до себе в подальшомурегресного позову покупця. Стаття 660 ЦК не визначає, чи буде притягуватись досправи продавець, якщо він повідомив покупця про ризик витребування товарутретіми особами або якщо покупець знав чи повинен був знати про такий ризик. Нанашу думку, вказані вище факти є юридично байдужими для виникнення передбачениху цій статті обов’язків. Вони матимуть значення для визначення і розподілутягаря відповідальності між покупцем і продавцем, у тому числі і у випадкурегресного позову. Проте у будь-якому разі вони не визначатимуть залежністьщодо залучення тієї чи іншої сторони до участі у справі.
У разі вилучення за рішенням судутовару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажутовару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупецьне знав або не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо звільненняпродавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товаруу покупця третьою особою є нікчемним. ( ч. 2 ст. 661) У ч. 1 ст. 661 ЦКговориться, що якщо покупець, який не залучив продавця до участі у справі,доведе, що його участь у справі не могла запобігти відчуженню у нього речі абоякщо залучив і продавець ухилявся від захисту покупця, або його захист був невдалий і річ була відсуджена, вправі притягнути продавця до відповідальностіперед ним за відсудження речі. Дана стаття є логічним продовженням положень ст.660 ЦК. Вона визначає відповідальність продавця за евікцію, тобтовідповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця на користьтретьої особи. Тобто, коли внаслідок позову третьої особи до покупця провитребування товару на підставах, що виникли до його продажу, було прийняторішення суду про вилучення вказаного товару, то у покупця виникає правопред’явити претензії до продавця цього товару. Сутність цих претензій зводитьсядо необхідності відшкодування завданих покупцеві збитків внаслідок евікції.Відшкодування таких збитків здійснюється в порядку регресу. Відповідно до даноїстатті, продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки зурахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням судових органівпродана річ була вилучена у покупця. Важливою обставиною такого відшкодування єте, що покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати пронаявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами,тобто був добросовісним набувачем. В іншому випадку, коли покупець знав чиповинен був знати про наявність таких підстав, негативні наслідки для продавцянаступати не можуть. Наприклад, коли продавець при відчуженні товару шляхомкупівлі-продажу застеріг про те, що товар знаходиться під заставою та може бутивитребуваний у разі невиконання основного зобов’язання, яким вінзабезпечується, то у випадку вилучення цього майна за рішенням суду третімиособами покупець позбавляється права позову до продавця. Аналогічно вирішуєтьсяситуація, коли покупець міг знати про те, що він купує товар не у власника.Якщо ж як вже зазначалося покупець товару до моменту його продажу не знав та неміг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуванийтретіми особами та цей товар був у нього вилучений, то продавець маєвідшкодувати заподіяні такому покупцю збитки. В статті не конкретизується якісаме збитки повинен відшкодувати продавець та в якому розмірі. На нашу думку продавецьповинен відшкодувати не лише сплачену вартість товару, але й витрати, пов’язаніз транспортуванням, утриманням, зберіганням речі, її ремонту, а також витрати,пов’язані з покращенням цієї речі і неотримані від неї прибутки. Крім того,продавець, вступивши у справу на стороні покупця, має повністю взяти на себевитрати, пов’язані із веденням справи про вилучення речі на користь третьоїособи. У випадку відсудження і вилучення частини речі покупець вправі залишитиза собою частину, що залишилася, і стягнути заподіяні відсудженням збитки абовимагати розірвання договору купівлі-продажу у зв’язку з відсудженням речі зістягненням заподіяних ним збитків. Таким чином в повній мірі повинні бутизахищені права та інтереси добросовісного покупця.
Продавець, який знав про права третіхосіб на річ, яка продається, і не попередив про це покупця, не має праваукладати з ним будь-якої угоди про усунення або обмеження своєївідповідальності. Такий правочин, якщо він укладений, буде визнаний нікчемним.Укладання такого правочину припустиме лише у випадках, коли продавець діявдобросовісно, тобто не знав, не міг і не повинен був знати про існування правтретіх осіб на річ, що продається.
Таким чином ми бачимо, що нашепитання регулюється сучасним правом повніше та чіткіше у порівнянні з римськимправом. Порівнюючи регулювання нашого питання вважаємо за доцільне длязручності сприйняття розділити його на окремі моменти та проілюструвати їх увигляді таблиці:№ У римському приватному праві У сучасному цивільному праві України 1. У римському праві за купівлею-продажем передавалося лише спокійне володіння. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов’язок передати право власності на річ покупцеві. Власність переходила шляхом традиції, тобто фактичною передачею речі. У цивільному кодексі встановлено, що право власності виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлене договором або законом. (ч. 1 ст. 334) Тобто як і у римському праві право власності переноситься в момент фактичної передачі речі. Відмінність полягає в тому, що момент переходу права власності може бути встановлений самим договором, тобто сторонами на власний розсуд, а це досить важливе положення, якщо ж сторони не вкажуть момент переходу права власності в договорі, то це визначає закон. 2. У римському праві не була обо’язковою наявність права власності продавця. Не можна не відмітити, що відсутність у покупця права власника, що унеможливлює розпорядженню річчю, саме по собі в римському праві не тягло відповідальності продавця. Зазвичай це пояснюється короткими строками набувної давності, що гарантували покупцю достатньо швидке виникнення права власності у будь-якому випадку. Іншими словами, якщо володіння покупець не втрачав, то відсутність права власності не давало підстав у чомусь звинувачувати продавця. Тільки пред’явлення позову третіми особами до покупця з подальшим відсудженням у нього володіння річчю тягло відповідальність продавця. В сучасному праві при укладенні купівлі-продажу також не обов’язково, щоб продавець був власником речі, що продається. Продавець, наприклад, може продавати річ від імені її власника, тобто повинен мати право відчужувати річ. Навіть якщо він не мав права відчужувати річ та робить це, то добросовісний покупець всеодно набуває право власності крім випадків, коли ця річ загублена і її власник заявить про неї протягом 6 місяців з дня її знахідки. (ст. 330 та 338 ЦК України) 3. В джерелах немає чіткої вказівки на те, що в римському приватному праві продавець був зобов’язаний повідомити покупця про права третіх осіб на річ. Підкреслюємо не був зобов’язаний, отже це він міг робити на власний розсуд – міг повідомити якщо знав про це, а міг не зробити цього. В сучасному праві продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається. 4. В римському приватному праві, коли до покупця пред’являли позов треті особи, то він повинен був повідомити про це продавця та покликати його для участі у справі – це він робив за допомогою спеціально проголошеної перед продавцем формули. В сучасному цивільному праві покупець повинен також повідомити про це продавця, а також подати клопотання про залучення його до участі у справі на підставі якого суд видає ухвалу про залучення продавця у справу. 5.
Якщо покупець не покличе продавця за власними роздумами або продавець не з’явиться і покупець вирішить самостійно вести справу, то продавець звільняється в першу чергу від обов’язку захищати покупця, і якщо в результаті покупець програє справу, то і від відповідальності за евікцію перед покупцем, тобто проти позову покупця про регрес продавець має заперечення, що покупець вів справу недбало. Крім того в римському праві передбачалися ще такі підстави звільнення продавця від обов’язку захищати покупця у суді:
a) Сплив строку набувної давнини.(на крадені речі давність не розповсюджувалася)
b) Дерелікція покупцем придбаної речі.
c) Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника. В сучасному праві зазначається, що продавець звільняється від обов’язку захисту покупця та від відповідальності перед покупцем якщо покупець не повідомив продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі і при цьому ще «якщо продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару покупця». Тобто ми бачимо, що дані положення досить близькі за змістом. ( ч. 2 ст. 660 ЦК України) Також продавець звільняється від відповідальності перед покупцем за евікцію якщо він попередив перед укладенням купівлі-продажу покупця про права третіх осіб на річ і що річ може бути відсуджена або ж доведе, що покупець якимось іншим чином знав про права третіх осіб на річ, яка відсуджена. 6. В римському праві якщо продавець залучений до участі у справі, але ухилявся від її участі, тобто не виконує свого обов’язку: якщо зовсім не з’явиться в суд, або з’явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, якщо його захист невдалий. У кожному з цих випадків якщо річ буде відсуджена, то у покупця виникає право на позов до продавця про відшкодування подвійної вартості товару. В сучасному праві зазначається, що якщо продавець був залучений до справи, але ухилявся від участі в її розгляді, він не має право вказувати на недбалість покупця у доведенні в результаті програшу справи. Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавця відповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення. Так як і у римському праві продавець повинен відшкодувати збитки покупцю лише внаслідок евікції товару. 7. Що стосується відшкодування завданих збитків, викликаних вилученням за рішенням суду товару у добросовісного покупця, то у римському приватному праві продавець був зобов’язаний відшкодувати подвійну вартість товару. В сучасний період такий розмір законодавством чітко не встановлюється і це є, на нашу думку, істотним недоліком. Зазначено лише, що в цьому випадку «продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки…» 8. Звільнення від обов’язку продавця відповідати перед покупцем у разі витребування товару третіми особами у вигляді укладення відповідного правочину, на нашу думку, не застосовувалося. Цього притримується і автор Мітюков. Відомі випадки, коли за наміром сторін мансипант повинен був бути звільнений від всякої відповідальності за евікцію, то сторони включали в акт мансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводилась до нуля. В іншому випадку сторони, здійснюючи продаж, не здійснювали мансипацію. Якщо не здійснювалась мансипація, то рекомендувалось укладення спеціальної стипуляції, що гарантує від евікції. Очевидно сторони, які домовлялися про звільнення продавця від відповідальності у разі евікції могли не здійснювати не мансипації ні особливої стимуляції, але це лише наше припущення. У сучасному цивільному праві існує норма, яка зазначає, що правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. Продавець не може бути звільнений від такої відповідальності чи обмежити її навіть у разі, коли це буде передбачено у правочині, оскільки такий правочин буде вважатися нікчемним з усіма наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК. Однак в окремих випадках, що встановлені законом, подавець може бути звільнений від відповідальності у разі витребування товару у покупця третьою особою (наприклад, коли невиконання покладеного на нього обов’язку повідомити про права третіх осіб на товар сталося внаслідок випадку чи непереборної сили – ст. 617 ЦК). 9. Здається найбільш ймовірною гіпотеза, за якою продавець за римським правом залучався у справу у якості сторони, а не у якості представника покупця чи його фактичного пособника. Як вже зазначалося і сучасному цивільному праві процесуальна форма участі продавця визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається в процесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем у справі і не заявляє вимог щодо предмета спору 10 Обов’язок захищати покупця у разі пред’явлення до нього позову третіми особами та відповідати перед добросовісним покупцем за евікцію у римському приватному праві встановлювався укладенням купівлі-продажу, тобто силою самої угоди купівлі-продажу, яка укладалася шляхом емансипації. Наявність та виконання такого обов’язку забезпечувався самою наявністю акту мансипації, яка означала укладення договору або за її відсутністю наявністю акту стипуляції. В договорі такі обов’язки, як правило, не зазначалися та законом це питання детально не регламентувалося. Обов’язок продавця-мансипанта – складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу -відповідальність мансипанта за не перехід права у разі евікції розуміється сама собою. В сучасному цивільному праві коло прав та обов’язків контрагентів, які виникають при укладенні договору купівлі-продажу детально встановлене та передбачене законодавством, зокрема ЦК України, їх не обов’язково зазначати у договорі. Тобто виконання та охорона цього обов’язку забезпечується законом.
2.2 Відповідальність продавця за евікцію в праві РФ
 
Розглянувши та порівнявши регулювання питаннявідповідальності продавця за евікцію римським приватним правом та правомцивільним українським, вважаємо за необхідне розглянути як це питаннярегулюється також у праві зарубіжних держав у порівняні із цивільним правомУкраїни.
Почнемонаш розгляд із цивільного права Російської Федерації, яке є найбільш близькимдо нашого, що пояснюється спільністю історичного розвитку та співіснуванняправових систем цих двох держав. У ч. ст. 460 Цивільного кодексу РФзазначається, що продавець зобов’язаний передати покупцю товар вільний від правтретіх осіб на нього за виключенням випадку, коли покупець погодився прийнятитовар, обтяжений правами третіх осіб. Невиконання цього обов’язку продавцемнадає право покупцю право вимагати зменшення ціни товару або розірвання договорукупівлі-продажу, якщо не буде доведено, що покупець знав або повинен був знатипро права третіх осіб на цей товар. У ч. 2цієї статті говориться також, що правила, передбачені частиною 1 цієї статті,відповідно застосовуються і у тому випадку, коли по відношенню до товару домоменту його передачі покупцю мали місце домагання третіх осіб, про якіпродавцю було відомо, якщо ці вимоги в подальшому визнані у встановленомупорядку правомірними. />Положенняпро те, що продавець зобов’язаний передати товар покупцю вільний від прав нанього третіх осіб зовсім не означає, що продавець обов’язково повинен бутивласником товару, який він продає. Це положення спільне і з нашим правом. Цеозначає в першу чергу, що продавець зобов’язанийпопередити покупця про права третіх осіб на товар і якщо покупець все ж такипогодиться придбати товар, то тоді він має право передати товар покупцю. Непопередження про права третіх осіб продавцем покупця та продаж такого товарупокупцю, який не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, дає правопокупцю право розірвати договір або ж вимагати зниження ціни на цей товар.Тобто ми бачимо, що обов’язок попередитипокупця про права третіх осіб наявний і в російському праві як і в нашому, алевін викладений трохи іншим чином. В ч. 2 статті 460 ЦК РФ також конкретизуєтьсяположення, передбачене ч. 1 і розглянуте нами, що продавець зобов’язанийпередати покупцю товар вільний не лише від прав на нього, але й від домаганьтретіх осіб, тобто якщо такі домагання мають місце, то продавець має попередитипро них покупця і лише в разі його згоди передати йому товар. При цьому такідомагання на товар третіх осіб мають бути такими, що згодом визнаніправомірними. У статті 461 передбачається відповідальність продавця у випадкувилучення товару у покупця. Зокрема у ч. 1 ст. 461 вказується, що при вилученнітовару у покупця третіми особами на підставах, що виникли до укладення договорукупівлі-продажу, продавець зобов’язанийвідшкодувати покупцю понесену ним шкоду, якщо не доведе, що покупець знав чиповинен був знати про наявність цих підстав. У ч. 2 говориться, що угода сторінпро звільнення продавця від відповідальності у випадку витребування товару упокупця третіми особами чи про її обмеженні є недійсною. Тобто ми бачимо, що цянорма є майже ідентичною нормі в українському ЦК про відповідальність продавцяу разі відсудження товару у покупця.
Стаття462 встановлює обов’язки покупця та продавця у випадку пред’явленняпозову про вилучення товару. Так, якщо третя особа на підставі, що виникла довиконання договору купівлі-продажу, пред’явитьдо покупця позов про вилучення товару, покупець зобов’язанийзалучити продавця до участі у справі, а продавець зобов’язанийвступити у цю справу на стороні покупця. Ми бачимо, що дана стаття ЦК РФ єідентичною ч. 1 ст. 660 ЦК України, в якому проте деталізується процедуразалучення продавця до участі у справі шляхом повідомлення продавця та податиклопотання до суду про залучення його у справу. Незалучення покупцем продавцядо участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщопродавець доведе, що, прийнявши участь у справі, він міг би відвернутивилучення проданого товару у покупця. Продавець, залучений до участі у справі,але не прийнявши у ній участі, позбавляється права доводити неправильністьведення справи покупцем. Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюєтьсяросійським кодексом досить подібно до нашого законодавства. Вказавши на спільніриси українського та російського права в регулюванні нашого питання зазначимотепер деякі відмінності. Відмінності стосуються лише питання передачі прававласності. Закон говорить про угоду як основу виникнення права власності, маючина увазі саме договір купівлі-продажу, а не угоду фактичної передачі речі (п.2 ст. 218 ЦК РФ).Стаття 224 ЦК РФ, перераховуючи дії, які прирівнюються до традиції, ухиляєтьсявід кваліфікації їх в якості підстави виникнення права власності. Тим не меншедеякі автори вказують, що співвідношення норм статей 218, 223 та 224 ЦК РФ не єсвідченням прихильності законодавця консенсуальній моделі придбання прававласності, а скоріше виражає казуальність традиції, виконання нею «допоміжної» функції.Нагадаємо, що в українському праві перехід права власності відбувається врезультаті фактичної передачі речі (традиції) або на розсуд сторін як і вримському приватному праві, а не в результаті укладення договорукупівлі-продажу. Майже таким же чином як і в ЦК України та Російської Федераціїрегулюється питання відповідальності продавця за евікцію у Цивільних кодексахКазахстану та Таджикистану. Моментом виникнення права власності вважаєтьсятакож момент фактичної передачі речі якщо інше не встановлено договором.
Німецькамодель купівлі-продажу
Стосовно переходуправа власності у германському цивільному праві, то воно допускає набуття прававласності від неправомочного продавця за умови добросовісності набувача. (§ 932ГЦУ). ГЦУ, Цивільний кодекс Нідерландів, інші цивільні кодекси вводять умовудобросовісності для отримання права власності набувачем при відсутності прававласності у відчужувача. Очевидно, що, якщо у набувача немає доброї совісті чиневиконані інші умови, вказані в законі, власності у набувача не виникає. Германськеправо, що ще більш важливо, проводить принцип абстрактності традиції (передачіправа власності в порядку передачі власності), її незалежності від правочину,що створює зобов’язання купівлі-продажу. Німецькі юристи запропонувалипринципово відмежувати купівлю-продаж і перехід власності, надаючи другому актунезалежність від першого. Тоді продавець у будь-якому випадку зобов’язується за угодою. Це в такомувипадку означає, що він несе відповідальність і за те, що покупець не отримавправо власності. Звернемо увагу на відмінність римської та германської купівлі.За римським правом продавець передавав лише спокійне володіння. Власністьпереходила за допомогою традиції. За германським правом продавець зобов’язаний передати володіння товаром тапередати власність (§433 ГЦУ). На цю відмінність, зокрема звертаєувагу Р. Циммерман, саме він визначив цю суттєву відмінність. Але і вгерманському праві власність переходить за допомогою традиції. Теорія пояснює,що продавець лише зобов’язується, а реальний ефект,тобто перехід права власності, виникає у процесі виконання, яке може виявитисямарним, якщо власності немає у традента. Але тоді виникає питання: а що крімтрадиції, повинен зробити продавець (власник), щоб виконати свій обов’язок «надати право власності на річ» (§ 433 ГЦУ)? Відповіді на це запитання рішуче не видно. У параграфі 434 перш за всезазначається, що продавець зобов’язаний надати покупцю проданий предмет без обтяження правами третіх осіб.У параграфі 440 сказано, що якщо продавець не виконає обов’язків, покладених на нього §§433-437, 439, то права покупця визначаються на основі §§ 329-327. Якщо рухомаріч була продана і передана покупцю з передачею права власності, то і занаявності права третьої особи на володіння річчю покупець може вимагативідшкодування збитків від невиконання зобов’язання тільки у випадках, якщо вінвидав річ третій особі на основі права останньої (відбулася евікція) абоповернув річ продавцю, або якщо річ загинула. До видачі речі третій особіприрівнюються випадки, коли третя особа успадковує покупця або покупецьзаповідає третій особі, або коли покупець набуває право третьої особи на іншійпідставі, або надає третій особі задоволення. Якщо покупцю належить правовимоги на видачу речі по відношенню іншої особи, то до повернення речіприрівнюється поступка цієї вимоги.
Медикус визнає,що застосування параграфу 325 ГЦУ, що встановлює відповідальність в силупараграфу 440 ГЦУ за неможливість виконання, що виникла з вини продавця,застосовується у випадку «неможливості продавця передати право… всупереч своємубуквальному змісту». При цьому слід відмітити, що норма параграфу 440 ГЦУ, якавстановлює відповідальність за невиконання обов’язків, встановлених параграфом433 ті ін., підпорядкована принципу евікції, тобто встановлює наслідки втративолодіння (а не відсутності права). Важливо зазначити, що у німецькому праві донедоліків речі прирівнюються і недоліки в праві на річ, тобто недоліком правана річ є обтяження його правом третіх осіб. Важливим моментом є те, щопродавець не відповідає за такі недоліки права, якщо покупець знає про такінедоліки в момент укладення угоди (§ 439) У § 441 зазначено, що приписипараграфу 440 стосуються також тих випадків, коли продане право на рухому річявляє собою право володіння річчю. В кодексі також зазнається положення, щотягар доведення недоліків права покладається згідно параграфу 442 на покупця:«Якщо продавець оспорює наявність недоліків права, про які заявив покупець, тоостанній зобов’язаний доводити наявність цих недоліків. Подібно до ЦК УкраїниГЦУ встановлює у § 443, що правочин, який обмежує чи скасовує обов’язокпродавця забезпечити відсутність недоліків права на основі §§ 433-437 та439-442 (у нашому кодексі, який скасовує чи обмежує відповідальність продавця вразі відсудження речі), є нікчемним якщо продавець умисно змовчав про недоліки.Ці положення є досить близькими за змістом, але не тотожними, бо у ЦК Українимається на увазі правочин про обмеження або скасування саме відповідальності уразі відсудження речі, а у ГЦУ мається на увазі скасування чи обмеженняобов’язку гарантувати відсутність недоліків права, тому дане положення є дещоширшим за змістом і передбачає не лише обмеження чи скасування відповідальностіпродавця, а й обов’язку продати річ вільною від прав третіх осіб та обов’язкусудового захисту покупця. Параграф 444 також зобов’язує продавця надати покупцюнеобхідні відомості про правовідносини, що стосуються проданого предмету,зокрема у випадку продажу земельної ділянки – про кордони, привілеях чиобтяженнях, а також передати документи які він має, що засвідчують ці права.Якщо такий документ за своїм змістом торкається і інші правовідношення, топродавець зобов’язаний передати лише офіційнозавірену виписку з документа. Таким чином, ми бачимо, що німецька моделькупівлі-продажу в частині, що стосується нашого питання є досить близькою доукраїнської.
Французька моделькупівлі-продажу
Відомо, щофранцузька модель не проводить принципу абстрактності передачі власності,оскільки тут власність переходить в силу самого продажу. Прямим наслідком цьогоє недійсність (оспорюваність) правочину по продажу чужоо майна. Більш детально,ніж у французькому Цивільному кодексі, цей підхід викладений у загальнихположеннях про продаж Цивільного кодексу Квебека. Згідно статті 1713 Цивільногокодексу Квебека продаж чужого майна може бути визнана недійсною. Правочин,отже, є оспорюваним. Власник вправі оспорити правочин та віндикувати майно,якщо тільки продаж не було здійснено під контролем суду або покупець не набувріч за набувною давністю. Може правочин оспорити і покупець, крім випадку, коливласник не має права на віндикацію речі (ст. 1714-1715 Цивільного кодексуКвебека). Що стосується оспорюваності правочину, яка випливає з французькоїмоделі, то фактично у нашому обороті так і виходить, коли продані родові речі.Крім того, нам здається досить суттєвим запозичити з французького права заборонуоспорювати продаж чужого майна у будь-якому випадку. Продавець у французькомуправі на відміну від німецького не має права оспорювати продаж чужого майнавзагалі і це є, на нашу думку досить прогресивним положенням. Власне кажучи,сьогодні саме запозичення французького варіанту у частини купівлі-продажучужого майна (хоча наша система в цілому і прилягає до германської) потребувалоби найменших змін ЦК України та найменших потрясінь практики, що склалася таправових уявлень юристів. Право власності на річ переходить відповідно до ст.1583 Французького цивільного кодексу 1804 р.: «з тих пір, як досягнутадомовленість про річ і про ціну, навіть якщо ріс ще не була надана, а ціна небула виплачена. Таким чином, французька конструкція купівлі-продажу, на відмінувід української, пов’язує перехід права власності із укладенням угоди,приводить до висновку, що договір купівлі-продажу – це договір про передачуправа, а не речі. Річ передається вже не покупцю, а власнику, в тому числі –віндикаційним позовом. Таким чином не право слідує за річчю, а річ слідує заправом. З цього випливає юридична неможливість передати покупцю правовласності, якщо його не має у продавця. Передача речі тут нічого змінити неможе. Однак власник, відмовившись переслідувати річ, може дати санкціювідчуженню. Що стосується нашого питання відповідальності продавця за евікцію,то воно зазначається у книзі ІІІ, титулі VI, главі IY, частині ІІІ Французького ЦивільногоКодексу 1804 року. Вважаємо за необхідне детально проаналізувати статті даногокодексу, які регулюють питання евікції. Зокрема у ст. 1625 сказано, щогарантію, яку продавець повинен дати покупцю, поширюється на два аспекти:по-перше, спокійне володіння проданою річчю; по-друге, приховані недоліки цієїречі або недоліки, що тягнуть за собою розірвання договору. Тобто французькийкодекс вводить таке поняття як гарантія, яку продавець зобов’язаний надатипокупцю на річ, яка б забезпечувала покупця від прав на неї третіх осіб та віднедоліків речі. У ст. 1626 говориться, що хоча під час продажу не було укладеноніякого правочину про гарантію, продавець, в силу закону, зобов’язаний гарантувати набувача відвідібрання судом речі, в цілому або в окремій частині, або від претензій, щостосуються обтяжень даного предмета, про які не було повідомлено (продавцем)під час продажу. Таким чином перед продавцем законом ставиться обов’язок гарантувати покупця від евікції,та від позовів третіх осіб. Відповідно до ст. 1627 сторони можуть, шляхомособливих угод, розширити цей законний обов’язок чи обмежити його дію; вони можуть навіть укласти угоду, що напродавця не накладається ніякої гарантії. Хоча б була обмовка, що на продавцяне покладається ніякої гарантії, він несе, однак, відповідальність, що випливаєз його особистої дії. Усяка протилежна угода є нікчемною.(ст. 1628) Занаявності вказаної угоди про відсутність гарантії продавець, якщо річ відібраназа рішенням суду, крім тих випадків, коли покупець під час продажу знав про те,що є небезпека відібрання речі, чи коли він купив річ на свій страх чи ризик.(ст. 1629) Ця норма досить подібна до нашої про відповідальність продавця вразі відсудження речі у покупця ч. 1 ст.661 ЦК України. Якщо ж була обіцянагарантія або з цього приводу нічого не було встановлено у договорі, або річвідібрана судом у набувача, то він має право вимагати від продавця: 1)повернення ціни; 2) повернення плодів, якщо він зобов’язаний віддати їхвласнику, який відібрав у нього річ за рішенням суду; 3) повернення витрат, щобули понесені покупцем в силу пред’явлення ним позову про гарантію, і витрат,понесених первинним позивачем (тобто власником, який пред’явив позов провідчуження); 4) нарешті, відшкодування шкоди і законних видатків по укладеннюугоди. (Ст. 1630). Дана стаття чітко встановлює, які збитки повинен відшкодуватипродавець покупцю в разі якщо була забезпечена гарантія або коли річ булавідсуджена у покупця. В наступних статтях питання відшкодування збитківпродавцем покупцю ще більше деталізується. Якщо під час відбирання речі проданаріч зменшилася у вартості або значно погіршилася через недбалість покупця абовнаслідок впливу нездоланної сили, зазначає ст. 1631, то продавець тим не меншезобов’язаний повернути ціну повністю. Якщо ж покупець отримав вигоду здопущеного ним погіршення речі, то продавець має право утримати з ціни суму,яка дорівнює цій вигоді. (ст. 1632) Якщо продана річ збільшилася у своїй цінідо часу відібрання її за рішенням суду і навіть якщо це збільшення відбулосянезалежно від дій покупця, то продавець зобов’язаний заплатити йому те, чогокоштує річ поверх продажної ціни.( ст. 1633). Цивільний кодекс регулює такожпитання евікції, пов’язані із продажем земельних ділянок. Згідно ст. 1634Цивільного кодексу Франції продавець зобов’язаний заплатити покупцю абовимагати, щоб покупцю заплатила особа, що відбирає річ за рішенням суду, за всівиправлення і корисні покращення, які покупець зробив на проданій ділянціземлі. Якщо продавець недобросовісно продав ділянку, що належить іншій особі,то він зобов’язаний оплатити покупцю всі витрати, зроблені покупцем дляділянки, навіть витрати, що не мають господарської доцільності або зроблені нимдля прикрашення ділянки. (ст. 1635)
Якщо у покупцявідібрана судом лише частина речі, але ця частка має таке значення у складівсієї речі, що покупець не купив би речі без частки, якої він позбувся, то вінможе вимагати розірвання договору купівлі-продажу.( ст. 1636) Якщо ж у випадкувідібрання за рішенням суду частини проданої ділянки землі купівля-продаж нерозірвана, то вартість відібраної у покупця частини відшкодовується йому згіднооцінки під час відбирання, а не пропорційно до загальної продажної ціни,незалежно від того, збільшилася чи зменшилася вартість проданої речі (ст. 1637).Якщо проданий маєток виявляється обтяженим сервітутами, про які не була зробленазаява (продавцем), і якщо ці сервітути мають таке значення, що можнаприпустити, що покупець не здійснив би купівлі, за умови якщо б він знав про цісервітути, то покупець може вимагати розірвання договору, якщо він вирішитьзадовольнитися відшкодуванням. (ст. 1638) Відповідно до ст. 1639 інші питання,які можуть виникнути у зв’язку з відшкодуванням шкоди, що випливають дляпокупця з невиконання (договору) купівлі-продажу, повинні бути вирішенівідповідно до загальних правил, встановлених у титулі «Про договори або продоговірні зобов’язання взагалі». Важливе значення має стаття 1640, у якійзазначається, що гарантія з причини відібрання речі за рішенням суду (у нашомурозумінні обов’язок продавця відповідати перед покупцем, тобто відповідальністьпродавця, яка полягає у відшкодуванні збитків в разі евікції) припиняється,коли покупець допустив програш ним справи в останній судовій інстанції, нарішення якої не можна апелювати, якщо він при цьому не залучив продавця (доучасті у справі) і якщо цей останній довів, що були достатні дані для відмови впозові. Ця норма нагадує нам ч. 2 ст. 660 ЦК України про звільнення продавцявід відповідальності перед покупцем в разі вилучення речі, якщо покупець прицьому не залучив продавця до участі у справі і продавець доведе, що міг бивідвернути відібрання проданого товару у покупця. Таким чином розглянувшиосновні норми французького цивільного права з нашого питання можемо зробитивисновок, що значну увагу воно приділяє саме захисту прав та інтересівдобросовісного покупця, а також значну увагу на відміну українського танімецького цивільного права приділяє питанню відшкодування продавцем збитків вразі вилучення речі у добросовісного покупця третіми особами. Зокрема цепитання розміру і видів збитків. Французьке право встановлює такі обов’язкипродавця: обов’язок продавця гарантувати покупця від відібрання речі танедоліків речі, який по суті поєднує в собі всі інші обов’язки: обов’язокпродати річ покупцю вільну від прав третіх осіб (в разі наявності таких правобов’язково попередити покупця про них), обов’язок судового захисту покупця вразі пред’явлення віндикаційного позову третіми особами та обов’язоквідшкодувати збитки добросовісному покупцю в разі відсудження у нього речі.
/> 

Висновки
 
Ми з’ясували яким чином вирішувалося питання відповідальностіпродавця за відсудження речі у покупця третіми особами починаючи із витоківстановлення інституту, тобто із римського приватного права та порівняли із йогозмістом у сучасному цивільному праві України та інших держав. Необхідністьтакого порівняння була зумовлена ще й тим, що українська правова системавходить до складу континентальної або романо-германської сім’ї правових систем, які сформувалисьпід впливом саме римського права. Як відомо існує дві основних підсистемиконтинентальної правової сім’ї – це романська та германська. Романськапідсистема започаткована французькими вченими, ідеї яких втілені в Цивільномукодексі Наполеона 1804 року. Германська започаткована німецькими вченими. Ідеїцих вчених втілені в Германському Цивільному Уложенні 1896 року. Правовасистема України відноситься до германської підсистеми, а Російської Федераціїбільш відноситься до романської підсистеми. Відношення правової системи державидо тієї чи іншої підсистеми зумовлює специфіку правового регулювання в томучислі і цивільно-правових відносин. Германська підсистема, до якої входить і правовасистема нашої держави у більшій мірі в своїх основних положеннях тяжіє саме доримського права, у неї більше спільних рис з римським правом в тому числі іримським приватним правом. Наша порівняльна характеристика показала, що основніположення відповідальності продавця за евікцію у нашому цивільному праві восновному є дуже близькими до таких положень у римському приватному праві,тобто у них більше спільних рис, ніж відмінних. Що стосується правовогорегулювання нашого питання правом РФ, то тут також є багато спільних рис зримським правом, але відмінностей більше, порівняно з правом нашої держави. Які в римському приватному праві, так і в сучасному цивільному праві Україниправо власності на річ за договором передавалося не внаслідок укладення самогоправочину, а внаслідок фактичної передачі речі. Також спільним є те, що вримському і сучасному цивільному праві продавець не обо’язково при відчуженні речі має бутиїї власником. Особливо підкреслюємо, що в римському приватному і в сучасномуправі відповідальність продавця перед покупцем наступає лише за втратуволодіння річчю покупцем, а не за те, що продавець не був власником речі та непередав покупцю права власності на неї. За те, що продавець не є власникомречі, а, наприклад, здобув її внаслідок викрадення і це згодом з’ясовується, топродавець за сучасним правом буде нести кримінальну відповідальність, відповідатиперед власником, а не перед покупцем. Якщо покупець не втрачав володіння річчю,то продавець не ніс перед ним ніякої відповідальності. Після подання до покупцявіндикаційного позову про вилучення речі, він повинен був повідомити продавцята залучити його у справу на свою сторону. Відмінність полягає лише упроцесуальних діях по залученню продавця до справи. У римському праві покупецьзалучав продавця до участі у справи за допомогою спеціально проголошеноїформули, а в сучасному праві він повинен подати клопотання до суду про залученняпродавця до участі у справі. У римському праві якщо покупець не покличепродавця до участі у справі, то продавець звільнявся від обов’язку захисту покупця і відвідповідальності за відсудження речі у покупця. Також передбачалися спеціальнівипадки звільнення продавця від обов’язку захисту та від відповідальності. Всучасному ж праві продавець звільняється від своїх обов’язків якщо він не бувзалучений покупцем до справи якщо доведе, що його участь могла би запобігтивідсудженню речі у покупця, в інших випадках він несе відповідальність передпокупцем. Як у римському так і сучасному цивільному праві України продавець,який був залучений до участі у справі і ухилявся від участі у справі або йогозахист покупця був невдалий і за цих обставин річ була відсуджена нісвідповідальність перед покупцем. В такому випадку також зазначається у ЦКУкраїни продавець позбавляється права доводити неправильність ведення справипокупцем. У зв’язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаютьсяправомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення.І в сучасному і у римському праві не допускається укладення будь-якогоправочину щодо обмеження чи звільнення продавця від відповідальності в разівідсудження речі не допускається. Спільним є також те, що продавець залучаєтьсядо участі у справі в якості третьої сторони, про що в сучасному праві більшдетально зазначено, що продавець вступає у справу в якості третьої особи, якане заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Відмінності полягають утому, що обов’язок продавця захищати покупця на судовому засіданні та йогообов’язок відповідати за відсудження речі у римському праві встановлювався тазабезпечувався силою самого укладення угоди за допомогою емансипації, тобтосилою мансипації, а в сучасному праві такі обов’язки встановлюються тазабезпечуються безпосередньо законом і їх виконання не залежить від тогозазначені вони у договорі чи ні. Деякі відмінності стосуються відшкодуваннязбитків покупцю продавцем у разі відсудження речі у покупця. У римськомуприватному праві продавець був зобов’язаний відшкодувати добросовісному покупцю подвійну вартість речі, а всучасному праві положення про відшкодування збитків не конкретизується.Очевидно розмір збитків у кожній конкретній справі визначається судом залежновід багатьох об’єктивних обставин справи. Цемає як позитивні, так і негативні моменти. У сучасному цивільному праві навідміну від приватного права Риму продавець зобов’язаний також попередити покупця про права третіх осіб на річ тапродавати річ за наявності таких прав лише за згодою покупця. Якщо річ будевідсуджена у покупця третіми особами, про права яких попереджав продавець, тотакий продавець звільняється від відповідальності перед покупцем.
Зробивши висновок щодо спільних та відмінних моментів урегулюванні нашого питання різними правовими системами, вважаємо за доцільневисловити свої думки про перспективи розвиту та вдосконалення даного інституту.Перш за все підтримуємо думку про те, що захисту в першу чергу мають підлягатиправа та інтереси добросовісного набувача, а не інтереси поліпшення цивільногообігу. При цьому слід враховувати також права власника на річ, який також маєправо по витребуванню своєї речі у будь якої особи, яка незаконно володіє нею.Добросовісний покупець має право на захист зі сторони продавця, якщо до ньогобуде пред’явлений позов третіми особами. При цьому ми вважаємо, що продавцявзагалі слід позбавити права оспорювати продаж чужого майна в будь-якомувипадку, в тому числі і права пред’являти регресний позов до покупця. Крім того вважаємо, що продавець,залучений до участі у справі на стороні покупця крім захисту покупця має взятина себе всі витрати, пов’язані з веденням справипокупцем. В разі відсудження у добросовісного покупця речі справжнім їївласником продавець повинен, на нашу думку, відшкодувати не лише вартістьвідсудженої речі, але й відшкодувати збитки, пов’язані з витратами покупця підчас утримання речі, її поліпшення, транспортування тощо. Тобто, на нашу думку,в законі необхідно конкретизувати які саме збитки і в якому розмірі у якихвипадках продавець має відшкодувати добросовісному покупцю в разі відсудженняречі на зразок того, як це здійснено у Французькому Цивільному Кодексі 1804року. Це необхідно зробити для того, щоб на практиці унеможливити визначеннятаких збитків судом на власний розсуд і належним чином захистити інтересидобросовісного покупця. Підтримуємо також думку про те, що добросовіснийнабувач може отримати право власності на річ навіть від продавця, який не є їївласником крім випадків, коли ця річ загублена і її власник заявить про неїпротягом 6 місяців з дня її знахідки. В інших випадках, якщо до покупцяпред’явить позов колишній власник цієї речі, то перед ним має відповідати самепродавець та відшкодовувати йому заподіяні збитки, викликані втратою попереднімвласником права власності на річ. Продавець, крім попередження покупця проправа третіх осіб на річ має попереджувати покупця про всі домагання до нього збоку цих осіб з приводу речі та про можливість відсудження у нього речі.

Списоквикористаної літератури
1.Cuiacius, Observationes Lib.;Donellus cb evictione et duplae stipulatione pag 212 sq; Duarenus, ad. tit,Cod. 8.45′ de eviction, ad rubr. (Oper. pag. 1215); Pothier, Traite du contratde vente; Puchta, Vorlesungen ueber das heutige rOm. Reoht. II, str. 221; A
dts, Pandecten § 302; Eck, d.Verоflichtung des Verkaufers z. Gewahrung d. Eigenthums (1874 р.); Windscheid,Lehrbuch des Pandectenrechts (7-е вид.) II, § 389, прим. 8а і наступ.; BechmannKauf./ У кн. Мітюков А. К. Відповідальність продавця за евікцію вісторико-порівняльному висвітленні, стор. 1.
2. Huschke, d. Recht d. Nexum (Д846г.); Peice, Labeo, т. І, стор. 457; Ihering. Geist d. rom. Rechts Th. Ш, Abth;Girard. Nouv. Rev., Girard. Manuel olementaire do droit Komain (3 вид.); Rabel,Haftung; Karlowa. Rechtsgeschichte; Rudorff, Zeitschrift f. geschichtl.Rechtswissenschaft, т. XIV; Voigt, ХП Tafeln т. II / У кн. Мітюков А. К. Вказ.праця стор. 9.
3. Муромцев, Цив. право давнього Римуpassim, але в особливості різко, стор. 6O—61.
4. Мейер Д.І., Русское гражданскоеправо, репр. изд 1902 г., М., «Статут», 1997 г,, стор. 225-238.
5. Шершеневич, Учебник русскогогражданского права (по изданию 1907 г.) М., «Спартак», 1995 г., стор. 316-324.
6. Йоффе О. С. Избранніе труді погражданскому праву, М., «Статут», 2000 г.
7. Володимирський-Буданов, Обзор иоториирусского права (вид… 3, 1900 р.), стор. 640.; Хрестоматия по истории русскогоправа, вип. 1-ий (вид. 5, 1899 г.), стор. 169, прим. 115.
8. Покровський И.А. История римскогоправа, «Летний сад», 1999 г., стор. 418-423.
9. Мітюков А.К. Відповідальністьпродавця за евікцію в історико-порівняльному висвітленні.
10. Скловський К.И., Одействительности продажи чужого имущества.
11. Стукалова О.В., Проблемы эвикциив гражданском праве России.
12. Підопригора О.А., Харитонов Є. О.Римське право підручник, Київ 2007р.
13. Харитонов Є.О. Гражданское право,К., 2001.
14. Цивільний кодекс України від 16січня 2003, Київ «Форум», 2007 р.
15. Науково-практичний коментар доЦивільного кодексу України за редакцією Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Луця В.В.,том ІІ, 2-ге видання Київ, «Юрінком Інтер», 2006 р.