ЗМІСТ
ВСТУП
1. Започаткування системинаціональної політичної економії в Німеччині
1.1 Економічний націоналізм
1.2 Роль держави і теоріяпротекціонізму
2. Історична школа
3. Нова історична школа та «соціальний напрям»
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНІДЖЕРЕЛА
ВСТУП
Тема контрольної роботи «Виникнення альтернативної школи політичноїекономії. Німецька національна політекономія» з дисципліни «Політичнаекономія».
У XIX ст. доктрина Адама Сміта користувалася загальним визнанням,залишаючи далеко позаду інші економічні теорії. Хоча послідовники класичноїшколи пропонували власні корективи та доповнення до класичної теорії,різноманітні трактування її, кілька фундаментальних принципів, декларованихСмітом, залишалися недоторканними протягом тривалого часу — це, зокрема,методологія (філософія) дослідження, принцип невтручання держави в економіку тасвобода міжнародної торгівлі.
Серед критиків ідей класичної школи, щоправда, траплялись автори,які не погоджувалися з тим, що капіталізм є досконалим і справедливим устроєм,але й вони визнавали принципи лібералізму, саморегулювальну здатність ринковоїекономіки. Ні Сісмонді, ні Прудон, ні соціалісти-рікардіанці, нісоціалісти-утопісти не спромоглися вийти за межі аналізу, запропонованікласичною школою.
Проте існував і інший напрям, який тривалий час залишався позаувагою економістів-дослідників, оскільки його представники спочатку лишепіддавали сумніву засадні принципи класиків, але не пропонували власної теорії.
Критика була спрямована проти самої філософії, методівдослідження, якими користувалася класична політекономія. Філософія класичноїшколи була індивідуалістичною та гедоністичною: по-перше, вона наголошувала, щооснову економічного розвитку суспільства становлять індивідуальні інтереси;по-друге, стверджувала, що матеріальне, економічне життя суспільства відіграєвизначальну роль щодо інших форм суспільної діяльності — моралі, етики, правата інших інституцій; по-третє, декларувала принцип невтручання, який не лишепередбачав створення умов для дії механізмів ринкового саморегулювання, а йпроголошував індивідуальні інтереси єдиною силою, що формує особистий ісуспільний добробут. За цією філософією «економічна людина» була і виробником,і споживачем, але повністю втрачала свою належність до певного, визначеногосуспільства. Учення класичної політекономії було космополітичним. Діяльностідержави уваги майже не приділялося, її соціальні функції не розглядалися.
Критики засад класичної теорії вказували, що не можна ігнорувативпливу неекономічних чинників на суспільний розвиток. На їхню думку, економічніявища й економічну поведінку треба розглядати з огляду на менталітет нації, аце суперечило принципам космополітизму та індивідуалізму класичної школи.
Недоліки класичної політекономії критики бачили й у тім, що вонане визнавала важливої ролі національних та державних інституціональних складовихсуспільного життя у розвитку економіки. Представники альтернативної школинамагалися довести, що індивідуальні й суспільні інтереси не збігаються, неперебувають у гармонічній єдності, що держава, формуючи економічну політику,може сприяти реалізації приватних інтересів, а може і гальмувати цей процес.
Вони нещадно критикували принцип невтручання держави в економіку,вільну міжнародну торгівлю. Національне багатство для них не було загальноюсумою індивідуальних багатств, індивідуальний добробут вони узалежнювали відмогутності держави, а тому як визначальний чинник розвитку суспільствапроголошували побудову міцної держави.
Вони стверджували, що засади економічної теорії, започаткованіСмітом, помилкові і є шкідливими для національної економічної політики.
Критичні зауваження щодо змісту основних постулатів класичноїекономічної доктрини можна було знайти в працях філософів, соціологів іекономістів, але цільної доктрини суспільного розвитку, побудованої наальтернативній методології, на той час не існувало. Потрібні були особливіісторичні та економічні умови, щоб виникла необхідність в економічній теорії,котра використовувала б інші підходи й вирішувала інші проблеми, ніж класичнаполітекономія. Такі умови в XIX ст. сформувались у Німеччині.
1. Започаткуваннясистеми національної політичної економії в
Німеччині
Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політично й економічно відособленихдержав, об’єднаних у конфедерацію за національною ознакою. їхня економічнавідособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії,політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічноїдіяльності.
Чине найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такоївідсталості) було існування митних кордонів між окремими державамиконфедерації. У самій тільки Пруссії існувало майже 70 різних торгових тарифів.
Цікаво, що ці митні перешкоди не стосувались відносин з державамиза межами зовнішніх кордонів Німеччини. Німецькі держави закривали свої кордонитільки одна для одної, тому індустріально розвинена Англія за короткий часспромоглася заполонити своїми дешевими товарами всю Німеччину, завдавши шкодиїї торгівлі та нерозвинутій іще промисловості. Необхідна була негайна митнареформа. її було проведено 1818 p., коли Пруссія створила власне торгове об’єднання, ліквідувавшивнутрішні митні кордони і скасувавши всі митні податки, які перешкоджаливільному ввезенню сировини, та встановивши невисоке мито на ввезеннямануфактурних товарів.
Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила станунімецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформуванняторгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною булаполітика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіхнімецьких держав.
На той час Німеччина вже мала давні традиції історико-філософськихдосліджень, але зовсім не провадились системні економі-ко-теоретичнідослідження.
Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, щопередувало зародженню національної економічної теорії в Німеччині, дісталоназву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історикаІммануїла Канта (1724—1804 р.р.), який наголошував на значенні моральногозакону й морального самовизначення і стверджував, що держава існує длязабезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільстводля людини. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише державою йколективною волею.
Значний внесок у розвиток романтизму зробив філософ-суб’єктивістЙогам Фіхте (1762—1814 р.р.), який у центр свого вчення поставив людину, критикуючи Сміта зате, що останній основою всього бачить лише багатство. Для Фіхте держава — природне явище, а її закониє лише вираженням природного стану речей. Людина — це член суспільноїасоціації, перед якою вона має певні зобов’язання. Держава нейтральна доіндивідуальних інтересів, а тому може свідомо спрямовувати й забезпечуватирозвиток суспільства.
Його послідовник Адам Мюллер (1779—1829 р.р.) уважав, що державасама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспільство. Вона створюєумови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечувавпротистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництвоінтересів різних націй. Він зазначав, що захоплення універсальнимикосмополітичними схемами призводить до ігнорування національних особливостей,національних інтересів та пріоритетів.
Теорії представників романтизму мали ґрунтовнийсоціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблемекономічного розвитку.
Науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичноїдоктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а йу США. її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідейневтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму такосмополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальнихінтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.
Фрідріх Ліст (1789—1846 р.р.) народився у Вюртемберзі, де здобувпочаткову освіту. У 17 років був призначений на посаду службовця Тюбінгенського філіалуВюртемберзького бюро. Там слухав лекції в місцевому університеті. Його першунаукову працю було присвячено проблемі викладання в університеті курсумісцевого самоврядування. Аргументи, що наводились у цій праці, були настількивагомі, що Ліст отримав призначення на посаду керуючого справами і політикоюТюбінгена, а також став професором Тюбінгенського університету.
Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосуєтьсярозвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою дляяких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.
1819 р. під керівництвомФрідріха Ліста у Франкфурті було засновано «Генеральну асоціацію німецькихпромисловців і комерсантів» для впливу на конфедеративний уряд. Сам вінзвертається з петиціями до урядів Мюнхена, Штутгарта, Берліна, Відня, друкує статті в газетах із закликами доліберальних реформ. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різкокритикує реакційний уряд країни за бездіяльність.
Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічногооб’єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиноюзвільнення з посади та політичних переслідувань. Він був змушений залишитиНімеччину, жив у Франції, Англії, Швейцарії. Після повернення на батьківщинуйого було заарештовано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і1825 р. він виїздить до Америки.
ВАмериці Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, що в ній друкувавсвої статті на економічні теми. Діла його йшли досить успішно, але 1832 p., коли державна влада зміниласвої політичні та економічні погляди, Ліста знов запросили до Німеччини. Країнатоді була вже на порозі митного об’єднання, за яке Ліст боровся протягом 13 років і яке 1834 р. стало реальністю.
На жаль, його співвітчизники не дарували йому колишньоголібералізму, не підтримали його боротьби за об’єднання Німеччини, не повірили взапропоновані ним реформи. Він знову опинився у вигнанні і після новогоповернення на батьківщину вкоротив собі віку. Як це часто буває, після смертідо Фрідріха Ліста прийшло величезне визнання: він став (посмертно) докторомнаук, його ім’ям називали вулиці та навчальні заклади, на його честь булоспоруджено монументи в кількох німецьких містах.
Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі книжка«Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торговаполітика й німецький митний союз» (1841 р.), що ввібрала всі ідеї, викладеніним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захистпротекціонізму як обов’язкової умови становлення економічної могутності нації.
1.1 Економічний націоналізм
На думку Ліста, класична політична економія обґрунтувалакосмополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес кожної особи якоснову розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільнотулюдей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немаєнеобхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історичносклалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю доконкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідівзалежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.
Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на паритетнихосновах. За принцип об’єднання треба брати однаковий соціально-економічнийрівень розвитку, щоб жодна нація не потрапляла в залежність до іншої.
На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра,«віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, яксаме кожна нація може піднестися до такого рівня економічної культури, щоб їїсоюз з іншими націями був можливим і корисним». «На нації, як на перехіднійстадії між індивідуумом і всім людством, засновано всю мою систему», — писав він.
Нація об’єднує людей в одне ціле і є результатом попередньогорозвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі надбання якматеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатнаорганізуватись для досягнення спільної мети.
За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобтоісторичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієїстадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі істійкості.
Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж натеоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: вінвиключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.
На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди:первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфактурний,аграрно-мануфактурно-комерційний.
Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові. Для йогодосягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі територіїзі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії,працьовита й об’єднана спільною метою нація, що прагне створити могутню державу.
Німеччина, за Лістом, має всі ці умови, крім достатнього розмірутериторій, які, проте, можна збільшити за рахунок невеликих дер-жав-сусідів(наприклад Голландії і Данії), котрі однаково не мають таких блискучихперспектив, як Німеччина.
Важливою умовою досягнення ідеального стану суспільства єздатність нації до створення багатств, що є важливішим за саме багатство. Тобтонедостатньо, щоб праця й ощадливість забезпечували їй необхідну кількістьтоварів на даний момент, вона має бути здатною на жертву заради великогозавдання — здобути ті інтелектуальні та соціальні сили, які Ліст називає«продуктивними силами суспільства».
До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітнісуспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд —нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення високорозвиненогосуспільства.
У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включаєматеріальне багатство, природні та набуті здібності людей. Поєднанняфіксованого капіталу та продуктивних сил є умовою розвитку виробництва. Алевизначальним Ліст уважає відповідний рівень організаційно-економічних відносин:мануфактурну індустрію й розвинену транспортну інфраструктуру (особливозалізниці).
Створенню матеріального підґрунтя розвитку продуктивних сил Ф.Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберального спрямуванняморального духу нації.
Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить увизначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі«збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія маєвизначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, абипродуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт.
ХочаЛіст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вона майженепридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економікиНімеччини.
1.2 Роль держави і теорія протекціонізму
Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період муситьздійснювати функцію організації, об’єднання, виховання та захисту нації.Політично сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодостворення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню метипротекціоністська політика держави, яка захищатиме молоду індустрію відконкуренції.
Класична школа політичної економії дотримувалася принципу, згідноз яким кожна держава має спеціалізуватись на випуску того виду продукції,котрий забезпечить їй переваги в міжнародній торгівлі, а на внутрішньому ринкубуде дешевшим за імпортований. Інші галузі виробництва будуть розвиватися лишеодночасно із формуванням достатніх капіталів. Адже основною метою розвиткусуспільства є збільшення в кожний даний момент багатства, яке споживає країна,і за умови вільної торгівлі ця проблема вирішується значно простіше. Політикапротекціонізму стримує цей процес, бо вартість товарів на внутрішньому ринкузростає, а обсяги їхнього споживання зменшуються.
Але Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (замоделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конкурентної боротьби,яка була непідсильною для нерозвиненої ще індустрії. З іншого боку, Англія таФранція самі перешкоджали експорту німецьких продуктів землеробства.
Крім того, Ліст мав змогу переконатись, що економіки країн є дужерізними, а законодавство цих країн, гучно декларуючи загальні економічнісвободи, відображає національні особливості розвитку і спрямовується на захистнаціональних інтересів.
Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажаннябільшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націюзалежною. Крім того, вільна торгівля перешкоджатиме формуванню національнихгалузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадіїрозвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно,протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії віннеобхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусиллядержави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічногорозвитку.
Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та«індустріальне» виховання нації.
Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежноїіндустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держави. Але,зазначає Ліст, розуміння нацією протекціоністської політики можливе лише заумови її відсталості в індустріальному відношенні. У цьому разі не викликатимесуспільного протесту навіть демпінг.
Саме через протекціонізм держава реалізує функцію індустріальноговиховання нації. Ліст наголошує, що протекціонізм виправданий як засібіндустріального виховання, коли в нації є перспективи (географічні, сировинніта ін.) і схильність (особливості національного характеру) до мануфактурного розвитку.
Винятком з політики протекціонізму є сільське господарство,продукція якого, на думку Ліста, завжди конкурентоспроможна, а, крім того, вонозалежить від успіхів індустрії, а не навпаки.
Держава відповідає перед нацією за успіхи індустріалізації. Колидержава регламентує діяльність якоїсь економічно важливої галузі, вона маєвзяти на себе відповідальність за розвиток інших. Стимулюючи розвитокмануфактурної індустрії, вона мусить знайти якісь способи забезпечення балансугалузей, оскільки протекціонізм такому балансові не сприяє.
Політикою протекціонізму, отже, не вичерпується роль держави внаціональній економіці. її економічні функції полягають у формуванніраціональної виробничої структури, інвестуванні розвитку виробництв, якістраждають від протекціонізму. Для цього державі потрібне власне господарство,тобто державний сектор економіки.
Ліст проаналізував вплив єдності нації й державного управління наекономічний розвиток, на прикладах показав, як держава може, узгоджувати таспрямовувати діяльність окремих ланок національного господарства.
За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економікивирішальна, але її діяльність має спиратися на об’єктивні економічні закони,«особливі для кожної з націй», і на те, що називають «духом (ментальністю) нації».Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація може розвиватись закосмополітичними законами класичної школи.
Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політикинаціональної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Воназбагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі тапротекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічногодослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішньоговикористання й космополітичного, два рівні природних економічних законів —особливих для окремої країни (нації) і загальних для всіх економік, щоперебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки —макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думкуФ. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.
Коли вийшла у світ книжка Ф. Ліста «Національна система політичноїекономії», в економічній думці вже склалось кілька течій, представники яких абокритикували класичну теорію, або «вдосконалювали» її, розвивали та доповнювалиновими підходами. Ф. Ліст був серед тих, хто, не спростовуючи основнихпостулатів класичної школи, збагатив метод дослідження, створивши політекономіюнації паралельно, а не всупереч класичній політекономії.
політичний економія кант протекціонізм
2. Історична школа
Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали втім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ іне могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизуютьтезу Ліста, що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичномупорівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувшиабстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності вісторико — національному аспекті єдиною метою політекономії.
Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школиполітекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з їїприхильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудуватиякусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однаксаме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяларозширенню предмета дослідження політичної економії.
Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об’єднує їхні теорії, але головне — це намагання визначити йпростежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, необмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність єголовним недоліком класичної політекономії.
Історичний метод дослідження представників цієї школихарактеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіхісторичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв,індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елементцивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались ікамералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвитоксуспільства як позитивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичногодуху, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.
Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894 р.р.). Він вивчав юриспруденцію іфілологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п’ятдесят років бувпрофесором Лейпцизького університету. Він автор книг і статей з питань хлібноїторгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 р. Рошер публікує своювідому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу».Йому належить «Історія англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851р.), п’ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894 р.р.), «Історіянаціональної політичної економії в Німеччині» (1874 р.). Рошер був не лишепровідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером новогонапрямку в розвитку політекономії.
У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета простоописати економічну природу людини і її економічні бажання, дослідити закони іхарактер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань… Таке дослідженняможе бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями ізнаціонального життя, наприклад з історії права, політичної історії та історіїцивілізації».
Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загальновизнанутеорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики.У його працях наявний глибокий порівняльний аналіз історії становлення йрозвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезисміжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначаєпритаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причининаціональних особливостей розвитку економічних процесів.
Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту івказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості,що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяннямашинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства.Його практичні рекомендації фактично є порадником щодо використання можливостейсуспільства з метою його самовдосконалення.
Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці відкритичного переосмислення історії для вирішення сучасних проблем за конкуренціїна внутрішньому та зовнішньому ринках» — набуває особливого значення, коли зпозицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальноїполітики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власниками,організації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв’язуючи всіці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.
Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошеробов’язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самимпідтверджуючи плідність історичного методу, який зв’язує класичну теорію ізжиттям.
Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборникаеволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке революційнеперетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос якневід’ємний супутник переворотів заважає розвиткові започаткованих прогресивнихявищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а націяможе бути учасником цього процесу під керівництвом держави.
Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставлявсоціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав заможливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичнушколу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результатцивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними й вічними, небачила історичної перспективи.
Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економістБруно Гільдебранд (1812—1878 р.р.), який вивчав історію й економіку в Бреслау іпосів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано доШвейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд бувзасновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. доНімеччини викладав у Ієнському університеті, з 1863 р. став засновником іредактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальнимиреформами і навіть був одним із керівників організації «Verein ftir Socialpolitik» (з 1872р.).
Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціології,бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного імайбутнього» (1848 р.) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основногоісторичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію натеорію, що має справу з економічним розвитком народів».
Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політекономію:не визнає об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень,принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примиритисвою теорію з класичною.
Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повногооновлення науки. На його думку, «політична економія має бути наукою про закониекономічного розвитку націй». Під такими він розуміє закони еволюції, які можна простежити,вивчаючи історію та узагальнюючи фактичний матеріал із допомогою статистики.
Прикладом таких узагальнень є його відкриття фаз еволюції: фазанатурального господарства середніх віків, фаза грошової та фаза кредитноїекономіки. За основу періодизації Гільдебрант бере способи організації обмінупродуктами. Доводячи свою теорію, він постійно шукає аргументів у класичнійполітекономії, особливо щодо питань виробництва та обміну.
Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історіюрозвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнюєосновні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Яквершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, щоформується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.
Ця форма господарства будується на справедливому обміні йрозподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вартості, їїГільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задлязадоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливоюзавдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає вкерівництві соціально-економічним процесом.
Якщо зважити на те, що теорії історичної школи завойовували своємісце в боротьбі з теоріями соціалізму, то ідея кредитного господарства, якевирішує всі соціальні проблеми, забезпечує рівність та справедливість, є надтопривабливою, бо вона, по-перше, передбачає досягнення мети засобамиеволюційного розвитку, а, по-друге, уважає власність недоторканою, оскількивона є основою еволюції.
Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898 р.р.), професор Марбурзького, Фрейбурзького,Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою«Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливостій послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні вГільдебранта.
Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільстваі теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатамипевної передісторії розвитку. Рівень, якого досяг-ло воно на даний момент, єперехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівеньрозвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку,оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі,але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії узагальнюють тількианалогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономіядотримується доктрин, які в часі залишаються незмінними, вона просто не можебути правильною.
Кніс критикує Рошера за визнання об’єктивності законів тавикористання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролічистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюціїявища у його взаємозалежності і взаємозумовленості з іншими аспектамисуспільного розвитку.
Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомовпливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих процесів добре відомий,а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільнозначущою.
Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеяминаціональної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя.Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна було, лише користуючисьісторичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецькоїнаціональної єдності, створили історичний метод дослідження і скористалися знього для заснування нового напрямку політичної економії, основою якого сталовивчення закономірностей розвитку національного народного господарства,визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напрямок протистоявкосмополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичноїшколи було й те, що вчені цієї школи широко користувалися історичним тастатистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.
3. Нова історична школа та «соціальний напрям»
У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г.Шмоллер (1838—1917 р.р.), Л. Брентано (1844—1931 р.р.) і К. Бюхер (1877—1930 р.р.). Головна відмінність новоїісторичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, щоїї лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни нановому етапі — етапі переходу до монополістичного капіталізму, посиленнянаціоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини,зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — інамагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціальногопартнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістськихконцепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школавважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовоютечією в робітничому русі Німеччини.
Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінськогоуніверситету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів.Головний його твір — «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому ібазувався на принципах і методах старої історичної школиВ. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.
Основнимитеоретичними засадами, що визначали світогляд новоїплеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічнихявищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності,накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутньогораціонального мислення.
Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насампередна історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бутинеминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання —«поглиблення історичного методу» — представники даної течії бачили в написаннівеликих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини(економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих підприємств),уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.
Шмоллер сформулював це завдання так: «особливо важливо з’ясуватипередовсім виникнення окремих господарських інституцій, а не всього народногогосподарства або універсального світового господарства. Немає потреби ставитиширокі історичні проблеми, необхідно за допомогою строгого історичного методувивчати одиничне». Він виходив з того, що народне господарство в цілому залишаєтьсянезмінним, відбуваються лише часткові зміни в його окремих ланках. Такий підхідзвужував спектр досліджень до інтерпретації одиничних, окремих форм виробничихвідносин, не розкриваючи їхньої суті.
У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мализаслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу,вони значно знизили науковість своїх концепцій. Теорія і історія, як відомо,взаємозалежні: історія сама по собі не повна, а теорія без історії неадекватна.Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природноопинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїхпопередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідеюкласиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірногохарактеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, щоекономічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бутисформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, щотеорія має ґрунтуватися на історичній основі, яка, у свою чергу, спирається наемпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі — сформулювати закони напідставі емпіричних фактів.
Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, щовони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу рольдержави у господарському житті суспільства. Шмоллер, наприклад, стверджував, щоПрусська держава — це основна сила розвитку суспільства, найвагоміший речовий капітал.Він був активним прихильником міцної спадкової монархії, за допомогою якоїможна вирішити будь-які соціальні суперечності. У рамках буржуазної системиреалізація ідеї соціальної справедливості можлива лише за умови сильного уряду.Мудрий і сильний уряд, на його думку, може протистояти проявам класовогоегоїзму і класових зловживань, забезпечити економічний розквіт. Ця теза поклалапочаток теорії «надкласової держави».
На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активноїкультурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або законикультурного розшарування в економічному аспекті, в такий спосіб забезпечуючиузгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскількиісторія — це послідовність подій, товичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективудля розвитку в майбутньому.
Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує«етичний принцип», який сьогодні набрав великого поширення у світовійекономічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається нетільки природними й технічними, а також і моральними факторами: без міцноїморальності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, щоШмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей усуспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічногоуспіху досягають ті люди, учинки, доброчесність і порядність яких відповідаютьвисоким моральним нормам.
Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенніробітничого питання. Він писав, що кращий засіб для його розв’язання —- цевиховання моральності в робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення допідприємців, активне тяжіння до об’єднання у профспілки, запобігти посиленнюреволюційного руху серед робітничого класу.
Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликаввиховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами.
У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школивіддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер,зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто великунерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальнихконфліктів. Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, новашкола виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями,засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципамикерувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілкасоціальної політики».
Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Проширокий діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичнихдосліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 pp. У цій праці він розглядавфізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток іструктуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значеннядля економіки, вивчав ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.
Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією знай-видатніших постатей нової історичної школи.
Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієїшколи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політичнаекономія» (1888 р.) та «Етика і народне господарство в історії» (1894 р.).
Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі векономіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв напозиціях мінової концепції.
Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення»порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав детальной докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного життя», що, найого думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. ФактичноБрентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бовона не має прикладного практичного значення.
Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею«соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцямнадавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цьогофабричне законодавство, профспілки, а також споживчу кооперацію, житловебудівництво тощо.
Об’єднанняробітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатисясправедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизувавроль профспілок у ^» системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, щопоширення тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію ідокорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватноївласності на засоби виробництва.
Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру. Він підкреслював,що за умов розвинутого капіталізму зникає необхідність політичної боротьби,оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтересиробітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.
Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якоїдотримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позитивну силудержави і не визнавав її вищості над особистістю. Брентано вважав, щоособистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніжті, які може ініціювати держава.
Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці,Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціальногопротистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям вінроз’яснював неефективність застосування ними тривалішого робочого дня і нижчоїоплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальмують розвиток технічногопрогресу в німецькій промисловості, знижують конкурентоспроможність німецькихтоварів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищеннязаробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростанняпродуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.
Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологівтаких об’єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб дляусунення криз і безробіття, стабілізації економіки. На його погляд, «картелі —це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво допопиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін,банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування».
Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчийзасіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшогорозвитку в соціально-інституційній течії та доктринах державно-монополістичногорегулювання.
У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погляду, щовін складається «з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньомучерез поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів доїхнього поєднання». Відтак він ототожнювавприбуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його«творчий дух».
Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тутпогляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкістьдрібного селянського господарства», уважаючи, що великі господарства маютьпевні переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузяхсільського господарства дрібне господарство більш вигідне і перспективне.Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На йогодумку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого видусільськогосподарської діяльності.
З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назватипитання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способіввирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців іробітників.
Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теоріявисокої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибуткомкапіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскількипідприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників.Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, щопідприємці, як товаровиробники, залежать від розширення ринку, збільшенняплатоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнемзаробітної плати основної маси трудящих.
Значний внесок у економічну науку зробили й інші представникинімецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки«Піднесення національної економіки» (1893 р.). У цій праці він досліджуєдоекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквітуцивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашньогогосподарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, якіскладаються між виробником і споживачем.
З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизаціюекономічної історії людства, яка включала три види господарств:
— замкнуте домашнєгосподарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);
— міське господарство(виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);
— народне господарство (колитовари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача).
Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашньогогосподарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античнулатифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток ранньогосередньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин,К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад,рабовласницький лад і ранній феодалізм.
Характеристика міського господарства обмежувалася, головне,описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісниківна замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівліремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладінатурально-господарського устрою.
Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його зкапіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля із’являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішурису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхернадавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху,спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.
Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історичнаперіодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно,характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чиіншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним факторомсоціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним відвиробництва й економічного зростання.
Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власнакласифікація форм і стадій розвитку промисловості:
— перша стадія зв’язується здомашнім, замкнутим виробництвом;
— друга — з працею ремісника назамовлення;
— третя — з працею ремісника навільний ринок;
— четверта — з домашнім виробництвом дляскупника;
— п’ята — з великим фабричнимвиробництвом.
К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власнетрактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкуванняпромислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталусправляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.
До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941 рр.) і Макса Вебера (1864—1920 рр.). Найвідоміша багатотомнапраця Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927 рр.) є одним із кращихдосліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обґрунтувавконцепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодонеминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував,що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи,котра включає як старі, так і нові форми господарювання. Він прогнозувавеволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленоїекономічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься навпорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багатов чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівноюна Заході.
Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цейсуспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим рисам людського характеру.Він розрізняв так званий буржуазний дух і дух підприємництва. Перший, на думкуЗомбарта. проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництвавідбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сферівиробництва. Таким чином, Зомбарт дотримувався думки, що в основікапіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природубуржуазного суспільства він зв’язував із біологічним розвитком людини, їїінстинктами та уподобаннями.
Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більшреакційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецькогофашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і«геополітики».
Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системноаналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони.Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала уформулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретнихфактів і процесів історичного розвитку. У 1919—1920 pp. Вебер прочитав уМюнхенському університеті курс лекцій «Історія господарства», які пізніше буливидані окремою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи здоісторичних часів і до XVIII ст.
1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Штаммлер(1856—1938 р.р.) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткувавформування соціального напряму в економічній науці. Основними факторамисоціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явищаекономічного характеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяєрозвитку соціально гармонічної суспільної системи.
Віддаючипереваги праву над економікою, Штаммлер стверджував, що «соціальне життя єзовні відрегульованим спільним життям людей». Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому впершому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою права,державних законів.
Першопричину правової домінанти в житті суспільства представники«соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світприроди, який розвивається за об’єктивними законами, і світ людського духу, щозалежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не єоб’єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою.
Представники «соціального напряму» висунули тезу, що політичнаекономія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретнийсоціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Водночас, спираючись нанеокантіанську філософію, вони стверджували, що в основу суспільних процесівпокладено явища ідеалістичного характеру. Звідси робилися висновки щодонематеріальної природи суспільних процесів.
Іще одна відома теза, обґрунтована Р. Штаммлером, полягає в тім,що за об’єктивної зумовленості історичних процесів недоцільно проявлятиполітичну і взагалі будь-яку активність, аби прискорити ту чи ту подію. Вактивній політичній боротьбі Штаммлер бачив невизнання людьми об’єктивностізаконів, переважання прагнень та бажань особистості.
Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р.Штольцман. Найбільш відомими є його праці «Соціальні категорії» (1896 р.) та «Мета в народномугосподарстві» (1907 р.). Штольцман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним усоціальному плані і не зв’язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Йогооснову він бачив у суспільному поділі праці, але розглядав останній як виключнотехнологічне явище.
У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявлявїї лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й послідовногоаналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.
Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», властивеідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці «Мета внародному господарстві» він виходив з принципу, що економіку підпорядкованоморальним ідеалам і вона є засобом, який використовується людьми для моральнихцілей. На його думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципужиттєвого достатку, який забезпечує існування всім членам суспільства.Штольцман доводив, що окремі економічні категорії (вартість, заробітна плата,прибуток), є тільки засобами для досягнення цього вищого морального принципу.Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життяробітникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна системаможе дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби.До речі, різницю між робітниками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім,що перші є виконавцями, другі — організаторами виробництва, а така різницяіснуватиме завжди.
Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників —класом, що перебуває під захистом капіталістів.
«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власності,обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а йсуспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Томукапіталісти повинні отримувати достатню винагороду і мати приватну власність,щоб виконати свої функції.
Головній моральній меті підпорядковано й дію закону вартості.Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і прибуток. Обидвіці частини мають конкретне функціональне призначення. На думку Штольцмана, сутьзакону вартості полягає в тім, щоб забезпечити нормальне існування всіх членівсуспільства, регулювати їхні доходи.
Висновок
Теоретичнаспадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер,справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так іреформістського напрямів політичної економії. Заслуга її представників полягаєв тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обґрунтувавшиєдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідністьрозвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значеннястатистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правовихвідносин, економічних інституцій на суспільне життя.
Використаніджерела
1. List F. National Sistem of Political Economy. — N.Y., Lloyd, 1985.— P. 87.
2. С. Gide & C.Rist. History of Economic Doctrines. — N.-Y 1948 — P. 382 Ibid., p. 392.
3. Всемирная история экономической мысли. — М., 1989. — Т. 3. — С. 95.
4. Бреитамо Л. Причины экономического расстройства в Европе. — СПб., 1898. — С.29.
5. Бюхер К. Возникновение народного хозяйства. — Петроград, 1923. — С. 54.
6.Мочерний С.В. Політекономія:Підр. – К., Вікар, 2005 – 386с.
7. Політична економія: Навч. посіб./ За ред… К.Т. Кривенка – К., КНЕУ, 2005 – 508с.
8.Политическаяэкономия: Уч. для вузов / Медведев В.А., Абалкин Л.И. и др. – М.; Политиздат,1988 – 735 с.
9.Методикапреподавания политической экономии / Под. ред. А.А. Пороховского – М., Высш.шк., 1995 – 416 с.
10.Конспектлекций по дисциплине «Политэкономия»/ Разраб. ОвечкинаЕ.А.- Северодонецк,СТИ, 2005 – 67с.