РЕФЕРАТ
На тему: “Виникнення і становлення філософських учень. Предмет філософії його історичне трактування”
ВВЕДЕННЯ
Перші спроби людини осмислити навколишній його світ — живу і неживу природу, космічний простір, нарешті, самого себе — слід віднести до того періоду людського існування (імовірно, його можна датувати п’ятим — четвертим тисячоліттями до нашої ери), коли людина в процесі еволюції, перш за все розумової, почала диференціювати природу як місце свого існування, поступово виділяючи себе з неї. Саме внаслідок того, що людина стала сприймати тваринний і рослинний світ, космос як щось відмінне і протистояче йому, у нього почалося формування здібностей осмислювати дійсність, а потім і філософствувати, тобто робити висновки, виводи і висувати ідеї про навколишній його світ. Родоначальники філософського мислення з’явилися в прадавніх людських цивілізаціях — Єгипті, Шумерах, Вавилоні, свідоцтвом чому є багато чисельні історичні пам’ятники, на жаль) лише непрямі. Письмових свідоцтв діяльності мислителів цих цивілізацій до нас не дійшло.
Відомі нам найбільш прадавні вигадування, в яких формулюються філософські ідеї, з’явилися в другому тисячолітті до нашої ери в древній Індії, Древньому Китаї і декілька століть опісля в Древній Греції.
Як правило, це були літературні пам’ятники, в яких в міфологічній формі висловлювалися наївні ідеї про навколишній людину світ і робилися боязкі спроби його осмислення. Прадавні людські цивілізації, по суті, не мали міцних зв’язків і не робили взаємного впливу, що передбачає їх ізольованість один від одного, а отже, у філософському плані вони розвивалися сповна самостійно. Відомі у наш час джерела свідчать, що найбільшого успіху філософія досягла в Древній Греції, і саме грецька культура надала в подальшому переважаючу дію на розвиток людського суспільства. Неабиякою мірою цьому сприяли ті, що дійшли до нас в чималій кількості вигадування старогрецьких мислителів, поставлені в них проблеми, і високий рівень їх філософського аналізу.
Поняття філософія в буквальному розумінні означає любов до мудрості. Воно виникло в Древній Греції багато десятиліть опісля після появи філософствуючих людей. До речі, подібне характерний для будь-якої форми людської діяльності. Спочатку зароджується явище, деякий час вирушає на його розвиток і становлення і лише потім для його позначення знаходиться адекватне поняття. Традиційно прийнято вважати, принаймні у вітчизняній історико-філософській літературі, що поняття філософія вперше використовував Піфагор. Інші античні автори вважають, що пріоритет належить Геракліту. Але в будь-якому разі філософами вважалися люди, що займалися проблемами навколишнього їх світу, його збагненням, з’ясуванням місця і ролі в нім людини. Великі труднощі представляє питання про визначення предмету філософії. Ця проблема, виникнувши на зорі існування філософії, викликає спори і в даний час. Одні автори розглядали філософію як любов до мудрості, як науку про мудрість, інші ж як “прагнення до збагнення багатьох речей” (Геракліт).
Історично предмет філософії змінювався, що обумовлювалося суспільними перетвореннями) духовним життям, рівнем наукових, у тому числі філософських знань. В даний час філософія — це вчення про універсальні принципи буття і пізнання, єстві людини і його відношенні до навколишнього світу, іншими словами — наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
1. Філософські ідеї в Древній Індії
Філософські ідеї в Древній Індії починають формуватися приблизно в другому тисячолітті до нашої ери. Раніших прикладів людство не знає. У наш час вони сталі відомі завдяки староіндійським літературним пам’ятникам під загальною назвою “Ведами”, що буквально означає знання, ведення. “Веди” є своєрідними гімнами, молитвами, співами, заклинання і тому подібне Написані вони приблизно в другому тисячолітті до н.е. на санскриті.
У “Ведах” вперше робиться спроба наблизитися до філософського тлумачення людину довкілля. Хоча в них міститься напівзабобонне, напівміфічне, напіврелігійне пояснення довколишньої людини світу, проте їх розглядають як філософських, а точніше передфілософських, дофилософских джерел. Власне, перші літературні твори, в яких робляться спроби філософствування, тобто тлумачення довколишньої людини світу, за своїм змістом і не могли бути іншими.
Філософськими творами, відповідними нашим уявленням про характер постановки проблем, та і формі викладу матеріалу і їх рішення, є “Упанішади”, що буквально означає сидіти у ніг вчителя і отримувати повчання. Вони з’явилися приблизно в IX—VI століттях до нашої ери і формою представляли, як правило, діалог мудреця зі своїм учнем або ж з людиною, що шукає істину і його учнем, що згодом стає. В цілому відома близько сотні Упанішад. Релігійно-міфологічне тлумачення довкілля в найбільш знаменитих “Упанішадах” переростає до певної міри в диференційоване осмислення явищ світу. Так, з’являються ідеї про існування різних видів знань, зокрема, логіки (риторики), граматики, астрономії, науки чисел і військової науки. Зароджуються ідеї і про філософію як своєрідної галузі знань. І хоча повністю позбавитися від релігійно-міфологічного тлумачення світу авторам “Упанішад” не удалося, можна рахувати “Упанішади” і, зокрема, такі з них, як “Бріхадарацьяка”, “Чхандогья”, “Айтарея”, “Іша”, “Кена”, “Катха” найранішими з відомих філософських творів.
У “Упанішадах”, в першу чергу в згаданих вище вигадуваннях, зроблена спроба постановки і обговорення таких істотних філософських проблем, як з’ясування першооснови природи і людини, єства людини, його місця і ролі в його довкіллі, пізнавальних здібностей, норми поведінки і ролі в цьому людської психіки. Зрозуміло, тлумачення і пояснення всіх цих проблем дуже суперечливо, а деколи зустрічаються думки, що виключають один одного.
Очолююча роль в поясненні першопричини і першооснови явищ світу, тобто місця існування відводиться духовному початку, який позначається поняттям “брахманом” або ж “атман”. Проте в інших випадках такими є їжа (анна) або ж певний речовий елемент — бухта, як яке найчастіше виступає вода або ж сукупність таких елементів, як вода, повітря, земля і вогонь.
Відзначаючи наявність спроби певною мірою натурфилософского пояснення першопричини і першооснови явищ світу і єства людини, слід зазначити, що очолююча роль авторами “Упанішад” все ж відводилася духовному початку — “брахманові” і “батману”. У більшості текстів “Упанішад” “брахман” і “атман” трактуються як духовний абсолют, безтілесна першопричина природи і людини. От як про це говориться в “Упанішадах”: “19. Брахман виник першим з богів, творець всього, охоронець світу”.
Воістину спочатку це було одним атманом. Не було нічого іншого, що б блимало. Він придумав: “Тепер я створю світи”. Він створив ці світи”.
Червоною ниткою через всі Упанішади проходить ідея про тотожність духовного єства суб’єкта (людини) і об’єкту (природи), що знайшло своє віддзеркалення в знаменитому вислові: “Ти є те”, або “Ти — одне з тим”.
“Упанішади” і викладені в них ідеї не містять логічно послідовної і цілісної концепції. При загальному переважанні пояснення світу як духовного і безтілесного в них представлені і інші думки і ідеї і, зокрема, робляться спроби натурфилософского пояснення першопричини і першооснови явища світу і єства людини. Так, в деяких текстах виявляється прагнення пояснити зовнішній і внутрішній світ, що складається з чотирьох або навіть п’яти речових елементів. Деколи світ представляється як недиференційоване буття, а його розвиток як послідовне проходження цим буттям певних станів: вогонь, вода, земля, або ж — газоподібне, рідке, тверде. Саме цим і пояснюється все те різноманіття, яке властиво світу, у тому числі, людському суспільству.
Пізнання і придбане знання підрозділяється в “Упанішадах” на два рівні: нижче і вище. На нижчому рівні можна пізнавати лише довколишню дійсність. Це знання не може бути достеменним, оскільки воно за своїм змістом є уривчастим, неповним. Пізнання істини, тобто духовного абсолюту, можливо лише через вищий рівень знання, яке отримується людиною за допомогою містичної інтуїції, остання ж, у свою чергу, формується в значній мірі завдяки йогическим вправам.
Одна з найважливіших проблем в “Упанішадах” — дослідження єства людини, його психіки, душевних хвилювань і форм поведінки. У цій області староіндійські мудреці добилися успіхів, неперевершених в інших світових центрах філософії. Так, мислителі Древньої Індії відзначають складність структури людської психіки і виділяють в ній такі елементи, як свідомість, воля, пам’ять, дихання, роздратування, заспокоєння і тому подібне Підкреслюється їх взаємозв’язок і взаємовплив. Безперечним досягненням слід вважати характеристику різних станів людської психіки і, зокрема, безсонний стан, легкий сон, глибокий сон, залежність цих станів від зовнішніх стихій і первоэлементов зовнішнього світу.
Приділяючи значну увагу етичним проблемам, автори “Упанішад” фактично закликають до пасивно-споглядальної поведінки і відношення до навколишнього світу, вважаючи вищим блаженством для людини повне усунення від всіх мирських турбот. До вищого блаженства вони відносять не плотські задоволення, а милостивий, спокійний стан душі. До речі, саме в “Упанішадах” вперше ставиться проблема переселення душ (самсара) і оцінка минулих дій (карма), що згодом отримало розвиток в релігійних віровченнях. Зрозуміло, цю проблему не можна оцінювати однозначно, наприклад, лише в релігійно-богословському ракурсі. Тут робиться також спроба за допомогою етичних принципів (дхармы) скоректувати поведінку людини на кожній стадії його існування.
Роль “Упанішад” в історії всієї індійської філософії надзвичайно велика. Вони, по суті, є фундаментом для всіх або майже всіх подальших філософських течій, що з’явилися в Індії, оскільки в них були поставлені або розроблялися ідеї, які тривалий час “живили” філософську думку в Індії. Можна сказати, що в історії Індії, а певною мірою і деяких довколишніх країн Середнього і Далекого Сходу, “Упанішади” є тим же, чим для Європи філософія Древньої Греції.
2. Філософська думка в Древньому Китаї
Одним з найраніших літературних пам’ятників Древнього Китаю, в якому викладені філософські ідеї, є “І цзин” (“Книга змін”). У назву цього джерела вкладений глибокий сенс, суть якого — це спроба відобразити процеси, що відбуваються в природі, включаючи її небесну сферу з природною системою зірок. Небесна природа (світ), разом з Сонцем і Луной, в процесі своїх щодобових орбіт, то піднімаючись, то опускаючись, творить все різноманіття піднебесного світу, що постійно змінюється. Звідси і назва літературного пам’ятника — “Книга змін”.
Строго кажучи, “Книга змін” — це ще не філософський твір, а своєрідна літературно-поетична лабораторія, в якій здійснюється перехід від дофилософских і в якій те міри міфологічних вистав до власне філософського мислення, а колективістська родова свідомість переростає в особові філософські погляди абсолютно мудрих людей.
“Книга змін” займає особливе місце в історії старокитайської філософської думки. Впродовж століть все або майже всі старокитайські мислителі намагалися тлумачити і коментувати її вміст.
Видними філософами Древнього Китаю, що багато в чому визначили її проблематику і розвиток на століття вперед, є Лаоцзи (друга половина VI — перша половина V ст до н.е.) і Конфуцій (Кун Фуцзи, 551—479 до н. э.). Хоча в Древньому Китаї творили і інші мислителі, все ж в першу чергу філософська спадщина Лаоцзи і Конфуція дає досить об’єктивне уявлення про філософські шукання старокитайських мислителів.
Своєрідна закономірність просліджується в тому, що про перших філософів, незалежно від регіону і часу діяльності, збереглися лише приблизні автобіографічні дані. Лаоцзи не становить в цьому плані винятку. Його ідеї викладені в книзі “Дао дэ цзин”, яка була підготовлена до друку його послідовниками і з’явилася на рубежі IV—III в до н.е. Важко переоцінити її значення в історії старокитайської думки. Досить сказати, що Лаоцзи і його вигадування заклали основи даосизму, першої філософської системи Древнього Китаю, що отримала довге життя і що не втратила значення в наші дні.
Філософські погляди Лаоцзи суперечливі. Дивуватися з цього не слідує, іншими вони і не могли бути. У ту епоху йшов процес становлення китайської філософії, і кожен великий мислитель, а Лаоцзи був таким, не міг не відобразити в своєму ученні суперечність світу, що оточував його. Центральне значення в даосистском ученні належить поняттю “дао”, яке постійне, а не одного разу, з’являється, народжується в будь-якій точці Всесвіту. Проте трактування його вмісту неоднозначне. З одного боку, “дао” означає природну дорогу всіх речей, не залежну ні від бога, ні від людей, і що є вираженням загального закону руху і зміни світу. Відповідно до цього підходу всі явища і речі, перебуваючи в стані розвитку і зміни, досягають певного рівня, після якого вони поступово перетворюються на свою протилежність. При цьому розвиток трактується своєрідно: воно йде не по висхідній лінії, а здійснюється по кругу.–PAGE_BREAK–
З іншого боку, “дао” — вічне, незмінне, таке, що не має яких-небудь форм непізнаваний початок, що не сприймається органами людського чуття. “Дао” виступає як нематеріальна духовна основа всіх речей і явищ природи, у тому числі і людини. Приведемо деякі вислови про єство “дао” і форми його прояви, що містяться в “Дао дэ цзин”. По суті, йдеться про розумінні старокитайським мислителем єства буття. Ось приклад вислову, що визначає природне походження “дао”, а певною мірою і його тілесність: “Дао, що може бути висловлено, не постійний дао. Ім’я, що може бути названо, не є постійне ім’я. Безіменне є початок піднебіння і землі. Те, що володіє ім’ям є мати всіх речей”. І далі. “Людина слідує землі. Земля слідує піднебінню. Піднебіння слідує дао, а дао слідує природності”. А ось уривок, що характеризує безтілесність “дао” і форми його прояву. “Дао безтілесно і позбавлено форми, а у вживанні невичерпно. Про, якнайглибше, воно здається праотцем всього сущого. Якщо притупити його прозорливість, звільнити його від безладного стану, стримати його блиск, уподібнити його порошинці, то воно здаватиметься таким, що ясно існує. Я не знаю, чиє воно породження”. І далі. “Дао безтілесно. Воно настільки туманне і невизначено! Проте в його туманності і невизначеності містяться образи. Воно настільки туманне і невизначено, проте в його туманності і невизначеності приховані речі. Воно настільки глибоке і темно, проте в його глибині і темноті приховані якнайтонші частки. Ці якнайтонші частки володіють вищою дійсністю і достовірністю”.
Лаоцзи і його послідовники переконані в необхідності знань і відзначають їх величезну роль в людському житті. Проте їх ідеал знання, їх розуміння знання відрізняються своєрідністю. Це, як правило, споглядальне знання, тобто констатація, фіксація речей, явищ і процесів, що відбуваються в світі. Зокрема, це знаходить своє підтвердження у визнанні того, що “Оскільки все суще змінюється само собою, нам залишається лише споглядати його повернення (до Корню). Хоча речі (в світі) складні і всілякі, але всі вони розцвітають і повертаються до свого Корню. Повернення до колишнього Корню називаю спокоєм, а спокій називаю поверненням до єства. Повернення до єства називаю постійністю. Знання постійності називається досягненням ясності, а незнання постійності наводить до безладності і бід. Що знає постійність стає досконалим”. Лаоцзи робить спробу структурувати різні рівні знання: “Що знає людей — мудрий, знає себе — освічений”. Далі пропонується своєрідна методологія пізнання, суть якої зводиться до того, що по собі можна пізнати інших; по одній сім’ї можна пізнати останні; по одному царству можна пізнати інші; по одній країні можна пізнати Всесвіт. Яким чином я знаю, що Піднебесна така? Завдяки цьому.
А ось які ідеї висловлюються про соціальний пристрій суспільства і його управління. Так, характеризує стиль управління державою, а побічно це передбачає форми державного пристрою, старокитайський мислитель вважає кращим правителем того, про яке народ знає лише те, що він існує. Дещо гірше ті правителі, яких народ любить і прославляє. Ще гірше ті правителі, яких народ боїться, і гірше за всіх ті правителі, яких народ зневажає. Про метод, стилі державного управління говориться, що коли уряд спокійний, люди стають простодушними. Коли уряд діяльний, люди стають нещасними. І як своєрідна рекомендація і порада правителям пропонується не тіснити житла людей, не зневажати їх життя. Хто не зневажає простолюдинів, той не буде зневажаємо ними. Тому абсолютно мудрий, знаючи себе, не проникається гординею. Він любить себе, але сам себе не прославляє.
Подальше становлення і розвиток старокитайської філософії зв’язується з діяльністю Конфуція, мабуть, найвидатнішого китайського мислителя, чиє учення і зараз має мільйони шанувальників і не лише на території Китаю. Становленню Конфуція як мислителя багато в чому сприяло його знайомство із старокитайськими рукописами: “Книга пісень” (“Шиц-зін”), “Книги історичних віддань” (“Шуцзін”). Він привів їх в належний порядок, відредагував і зробив доступними для широкого ознайомлення. Велику популярність Конфуцію на багато століть вперед принесли змістовні і багаточисельні коментарі, зроблені їм до “Книги змін”.
Власні погляди Конфуція були викладені в книзі “Бесіди і думки” (“Лунь юй”), яка була опублікована учнями і послідовниками на підставі його висловів і повчань. Конфуцій є творцем оригінального этико-политического учення, деякі положення якого не загубили свого значення і в наші дні.
Основними поняттями конфуціанства, складовими фундамент цього учення, є “жэнь” (людинолюбство, гуманність) “чи” і. “Жень” виступає і як фундамент этико-политического учення і як його кінцева мета. Основний принцип “жэнь”: “Чого не бажаєш собі, того не роби людям”. “Лі” (шанобливість, норми гуртожитку, церемоніал, соціальний регламент) включає широкий круг правив, що регламентують, по суті, всі сфери суспільного життя, починаючи від сім’ї і включаючи державні стосунки, а також стосунки усередині суспільства — між окремими людьми і різними соціальними групами. Етичні принципи, соціальні стосунки, проблеми державного управління — головні теми в ученні Конфуція. Ось деякі вислови китайського мислителя, що дозволяють отримати уявлення про те, як він личить до позначених питань і як їх вирішує. Конфуцій вважає етичною поведінку, наприклад, сина, який за життя батька з повагою спостерігає його вчинки, а після смерті наслідує приклад його діянь і протягом трьох років не змінює порядків, заведених батьком. На питання про те, як потрібно управляти людьми і як змусити простолюдинів покорятися, Конфуцій відповідає: “Якщо наставляти людей за допомогою законоположень, якщо обмежувати і стримувати їх за допомогою покарань і страт, то хоча вони не скоюватимуть злочинів, але в серцях своїх не випробовуватимуть відрази до поганих вчинків. Якщо ж наставляти людей за допомогою етичних вимог і встановити правило поведінки “чи” згідно, то люди не лише соромитимуться поганих справ, але і щиро повернуться на праведну дорогу”.
І далі, якщо наближати щирих людей і ставити їх вище лукавих, то простолюдини будуть слухняні. Якщо ж наближати лукавих людей і ставити їх над щирими людьми, то простолюдини не будуть слухняні. Із сказаного виходить, що взаємини між людьми повинні будуватися на етичних принципах, а керівництво суспільством і державою повинне здійснюватися з врахуванням звичаїв, традицій країни, пошани до попередніх поколінь, з опорою на порядність і здоровий людський розум.
У тому, що стосується осмислення і пізнання навколишнього світу, Конфуцій в основному повторює ідеї, висловлені його попередниками, і зокрема, Лаоцзи, в чомусь навіть поступаючись йому. Так, навколишній світ, природу Конфуцій, по суті, звужує і обмежує лише небесною сферою. Істотним елементом природи у нього виступає доля, як щось природжено зумовлює єство і майбутнє людини. Так він говорить: “Що можна сказати про піднебіння? Зміна чотирьох пір року, народження всього сущого”. Про долю говориться: “Все спочатку зумовлено долею, і тут нічого не можна ні збавити, ні додати. Бідність і багатство, винагорода і покарання, щастя і нещастя мають свій корінь, створити який сила людської мудрості не може”. Аналізуючи природу людського знання і можливості пізнання, Конфуцій вважає, що за своєю природою люди схожі між собою. Лише вища мудрість і крайня дурість незмінні. Люди починають розрізнятися один від одного завдяки звичкам і вихованню. Що ж до рівнів знання, то він проводить наступну градацію: “Вище знання — це природжене знання. Нижче — знання, придбані ученням. Ще нижче — знання, придбані у результаті подолання труднощів. Найбільш нікчемний той, хто не бажає витягувати повчальні уроки з труднощів”.
Отже, можна з повною підставою стверджувати, що Лаоцзи і Конфуцій своєю філософською творчістю заклали міцний фундамент для розвитку китайської філософії на багато століть вперед.
3. Філософія в Древній Греції
Європейська і значна частина сучасної світової цивілізації прямо або побічно є продуктом старогрецької культури, найважливішою частиною якої є філософія. З врахуванням цієї парадигми наше відношення до старогрецької культури не може бути неупередженим і навіть більш того, вимагає більшої уваги і зацікавленого відношення. Власне кажучи, ці думки не є оригінальними. Все або майже всі європейські дослідники якщо не перебільшували роль і значення Древньої Греції в розвитку сучасної цивілізації, то, принаймні, ніколи цю роль не зменшували.
Нагадаємо, що під Древньою Грецією мається на увазі цивілізація, яка в VII — VI вв. до н.е. включала ряд рабовласницьких держав, розташованих на півдні Балканського півострова, островах моря Егейського, побережжі Фракиі і західній береговій смузі Малої Азії і що розповсюдили свої володіння в період грецької колонізації (VIII — V вв. до н. э.) на Південну Італію і Східну Сіцілію, на південь Франції, північне побережжя Африки, побережжя Чорного моря і чорноморських проток.
Філософія в Древній Греції виникає на рубежі VII—VI вв. до н.е. Відомо, що першими грецькими філософами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, чиє життя і діяльність випадає на VI ст до н.е.
При аналізі грецької філософії в ній виділяють три періоди: перший — від Фалеса до Арістотеля; другий — грецьку філософію на римському світі і, нарешті, третій — неоплатоновскую філософію. Хронологічно ці періоди охоплюють понад тисячу років, з кінця VII ст до н.е. до VI ст поточного літочислення. Об’єктом нашої уваги буде лише перший період. У свою чергу перший період доцільно розділити на три етапи. Це необхідно для того, щоб чіткіше позначити розвиток старогрецької філософії як по характеру досліджуваних проблем, так і їх рішенню. Перший етап першого періоду — це в основному діяльність філософів Мілетськой школи Фалеса, Анаксимандра, Анаксимена (назву отримала по найменуванню іонійського міста Мілет); другий етап — це діяльність софістів, Сократа і сократиков і, нарешті, третій включає філософські ідеї Платона і Арістотеля.
Слід зазначити, що про діяльність перших старогрецьких філософів практично, за невеликим винятком, достовірних відомостей не збереглося. Так, наприклад, про філософські переконання філософів Мілетськой школи, а в значній мірі і про філософів другого етапу, відомо, головним чином, з творів подальших грецьких і римських мислителів і в першу чергу завдяки роботам Платона і Арістотеля.
Натурфілософія в Древній Греції
Першим старогрецьким філософом прийнято вважати Фалеса (ок. 625—547 до н. э.), засновника милетской школи. Згідно Фалесу, все різноманіття природи, речей і явищ можна звести до однієї основи (первостихии або першооснові), як якої він розглядав “вологу природу”, або воду. Фалес вважав, що все виникає з води і в неї ж повертається. Він наділяє першооснову, а в ширшому розумінні весь світ одушевленою і божественністю, що знаходить своє підтвердження в його вислові: “світ одушевлений і повний богів”. При цьому божественне Фалес, по суті, ототожнює з першоосновою — водою, тобто матеріальним. Фалес, згідно затвердженням Арістотеля, стійкість землі пояснював тим, що вона знаходиться над водою і володіє, подібно до шматка дерева, спокоєм і плавучістю. Цьому мислителеві належать багаточисельні вислови, в яких були висловлені цікаві думки. Серед них і загальновідоме: “пізнай самого себе”.
Після смерті Фалеса на чолі Мілетськой школи став Анаксимандр (ок. 610—546 до н. э.). Про його життя практично не збереглися жодних відомостей. Вважається, що йому належить робота “Про природу”, про вміст якої відомо з вигадувань подальших старогрецьких мислителів, серед них — Арістотель, Цицерон, Плутарх. Погляди Анаксимандра можна кваліфікувати як стихійно-матеріалістичні. Як першооснова всього сущого Анаксимандр рахує апейрон (безмежне). У його інтерпретації апейрон не є ні водою, ні повітрям, ні вогнем. “Апейрон є не що інше, як матерія”, яка знаходиться у вічному русі і породжує безконечну безліч і різноманіття того, що всього існує. Можна, мабуть, вважати, що Анаксимандр певною мірою відходить від натурфилософского обгрунтування першооснови і дає глибше його тлумачення, вважаючи як першооснова не який-небудь конкретний елемент (наприклад, воду), а визнаючи таким апейрон — матерію, що розглядається як узагальнена абстрактна першооснова, що наближається по своєму єству до поняття і що включає істотні властивості природних елементів.
Анаксимандра, мабуть, можна вважати першим старогрецьким мислителем, в якого зустрічається спроба пантеїстичного тлумачення світу. На відміну від Фалеса, який обожнював природу, він врівноважує, ототожнює природу з богом, зокрема, це виявляється в його словах про те, що є народжені боги, які періодично виникають і зникають, причому ці періоди тривалі. Цими богами, на його думку, є незліченні світи. Він же висуває ідею про незліченність світів, які виникають і зникають. Це підтверджується і його твердженням, що “ці міри— то руйнуються, то знову народжуються, причому кожен (з них) існує протягом можливого для нього часу”.
Представляють інтерес наївно-матеріалістичні ідеї Анаксимандра про походження життя на Землі і походженні людини. На його думку, перші живі істоти виникли у вологому місці. Вони були покриті лускою і Шипом. Вийшовши на землю, вони змінили свій спосіб життя і придбали інший вигляд. Людина сталася від тварин, зокрема, від риб. Людина тому зберігся, що із самого початку був не таким, як нині.
Останнім відомим представником Мілетськой школи був Анаксимен (ок. 588— ок. 525 до н. э.). Про його життя і діяльність також стало відомо завдяки свідоцтвам пізніших мислителів. Як і його попередники, Анаксимен надавав велике значення з’ясуванню природи першооснови. Таким, на його думку, є повітря, з якого все виникає і в який все повертається. Анаксимен обирає як першооснову повітря внаслідок того, що він володіє такими властивостями, яких немає (а якщо є, то недостатньо) у води. Перш за все, на відміну від води, повітря має необмежене поширення. Другий аргумент зводиться до того, що світ як жива істота, яка народжується і вмирає, вимагає для свого існування повітря. Ці ідеї знаходять підтвердження в наступному твердженні грецького мислителя: “Наша душа, будучи повітрям, є для кожного з нас принципом об’єднання. Точно також дихання і повітря объемлют весь всесвіт”. продолжение
–PAGE_BREAK–
Оригінальність Анаксимена не в переконливішому обгрунтуванні єдності матерії, а в тому, що виникнення нових речей і явищ, їх різноманітність пояснюються їм різними мірами згущування повітря, завдяки чому утворюються вода, земля, камені і т. п., а із-за його розрідження формується, наприклад, вогонь. Появу холоду він пояснював як результат згущування повітря, а тепло — як наслідок його зріджування. В результаті повного згущування повітря з’являється земля, а потім і гори. Таке трактування різноманіття світу було глибшим і зрозумілішим, чим у його попередників, і не випадково саме анаксименовская інтерпретація різноманіття світу набула досить широкого поширення в античній філософії. Стабільність, міцність землі пояснювалася тим, що вона, будучи плоскою, парить в повітрі, і так само як сонце, місяць і інші вогненні небесні тіла, тримається на повітрі.
Як і його попередники, Анаксимен визнавав незліченність світів, вважаючи, що всі вони сталися з повітря. Анаксимена можна розглядати як засновника античної астрономії, або вчення про піднебіння і зірки. Він вважав, що всі небесні світила — сонце, місяць, зірки, інші тіла ведуть своє походження від землі. Так, утворення зірок він пояснює зростаючим розрідженням повітря і мірою його видалення від землі. Близькі зірки виробляють тепло, яке падає на землю. Далекі зірки не виробляють тепло і знаходяться в нерухомому стані. Анаксимену належить гіпотеза, що пояснює затьмарення сонця і місяця.
Підводячи підсумок, слід сказати, що філософи Мілетськой школи заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідоцтвом цього служать як їх ідеї, так і той факт, що все або майже все подальші старогрецькі мислителі більшою чи меншою мірою зверталися до їх творчості. Істотним є і те, що, не дивлячись на присутність в їх мисленні міфологічних елементів, його слід кваліфікувати як філософське. Вони зробили упевнені кроки по подоланню мифологізма і заклали серйозні передумови для нового мислення. Розвиток філософії у результаті йшов по висхідній лінії, що створювало необхідні умови для розширення філософської проблематики і поглиблення філософського мислення.
Видатним представником старогрецької філософії, що вніс помітний вклад до її становлення і розвитку був Геракліт Ефеський (ок. 54—540 до н.э.— рік смерті невідомий). Особа Геракліта вельми суперечлива. Походить з царського роду, він поступився успадкованим саном своєму братові, а сам віддалився в храм Артеміди Ефесськой, присвятивши свій час заняттям філософією. Отримавши від персидського царя Дарія Гистаспа запрошення приїхати до Персії і познайомити його зі своєю філософією, Геракліт відповів так: “Всі смертні люди, що живуть на землі, чужі істині і справедливості і дорожать непомірністю і порожніми думками, слідуючи своєму злому нерозумінню. Я ж, досягнувши забуття всього злого і уникаючи переслідуючої мене безмірної заздрості і зарозумілості великих світу сього, не поїду до Персії, задовольняючись малим і живучи по-своєму”. Більшість народу він вважав безрозсудною і тупою і лише небагато хорошими. Для нього один був рівноцінний десяти тисячам, якщо він найкращий. На схилі віку Геракліт віддалився в гори і вів життя відлюдника.
Основне, а можливо, єдиний твір Геракліта, який дійшов до нас в уривках, згідно одним дослідникам, називався “Про природу”, а інші називали його “Музи”.
Аналізуючи філософські погляди Геракліта, не можна не бачити, що як і його попередники, він в цілому залишився на позиціях натурфілософії, хоча деякі проблеми, наприклад, діалектики, протиріччя, розвитку їм аналізуються на філософському рівні, тобто рівні понять і логічних висновків.
Історичне місце і значення Геракліта в історії не лише старогрецької філософії, але і усесвітньою полягає в тому, що він був першим, як сказав Гегель, у кого “ми бачимо завершення передуючої свідомості, завершення ідеї, її розвиток в цілісність, що є початком філософії, оскільки вона виражає єство ідеї, поняття безконечного, в собі і для себе сущого, як те, що воно є, а саме як єдність протилежностей — Геракліт перший висловив цінність, що назавжди зберегла, ідею, яка аж до наших днів залишається одній і тій же у всіх системах філософії”.
У основі всього сущого, його першоосновою, первовеществом Геракліт рахував первоогонь — тонку, рухливу і легку стихію. Світ, Всесвіт не створив ніхто ні з богів, ні з людей, але вона завжди була, є і буде вічне живим вогнем, згідно своєму закону, що спалахує і згасає. Вогонь розглядається Гераклітом не лише як єство всього сущого, як перше єство, як першооснова, але і як реальний процес, внаслідок чого завдяки розгоранню або згасанню вогню з’являються всі речі і тіла.
Діалектика, по Геракліту, це перш за все зміна всього сущого і єдність безумовних протилежностей. При цьому зміна розглядається не як переміщення, а як процес: становлення Всесвітом, Космосу. Тут є видимою глибока думка, виражена, правда, недостатньо чітко і ясно, про перехід від буття до процесу становлення, від статичного буття до битік” динамічному. Діалектична думок Геракліта підтверджується багаточисельними висловами, які навіки увійшли до історії філософської думки. Це і знамените не “можна двічі увійти до однієї і тієї ж річки”, або “все тече, ніщо не перебуває ц ніколи не залишається тим же”. І вже зовсім філософський по характеру вислів: “буття і небуття є одне і те ж, все є і немає”.
Із сказаного вище виходить, що діалектику Геракліта до певної міри властива ідея становлення і єдності протилежностей. Крім того, в наступному його твердженні, що частина відмінна від цілого, але вона є також те ж саме, що і ціле; субстанція ціла і частина: ціле у всесвіті, частина — в цій живій істоті, є видимою ідея збігу абсолютного і відносного, цілого і частини.
Про принципи пізнання Геракліта висловитися однозначно неможливо. (До речі, ще за життя Геракліта нарекли “темним”, і це сталося не в останню чергу із-за складного викладу ним своїх ідей і трудності їх розуміння). Мабуть, можна передбачити, що своє вчення про єдність протилежностей він намагається розповсюдити і на пізнання. Можна сказати, що природний, плотський характер знань він намагається поєднати з божественним розумом, виступаючим дійсним носієм знання, розглядаючи як перше, так і друге як першооснова знання. Так, з одного боку, над усе він цінує те, чому нас учать зір і слух. При цьому очі точніші свідки, ніж вуха. Тут примат наочного плотського знання в наявності. З іншого боку — загальний і божественний розум, через участь в якому люди стають розумними, вважається критерієм істини, а тому на довіру заслуговують те, що всім представляється загальним, володіє переконливістю через свою причетність загальному і божественному розуму.
Філософські ідеї Сократа
У становленні і розвитку філософії в Древній Греції видатне місце належить Сократу (470—469 — 399 до н. э.). Зробивши філософію своєю спеціальністю, а судячи по відомостях, що дійшли, це так і було, оскільки окрім декількох років, проведених як воїн, Сократ нічим не іншим займався старогрецький мислитель проте не залишив після своєї кончини філософських творів. Пояснюється це просто: свої ідеї Сократ вважав за краще висловлювати в усній формі учням, слухачам і опонентам.
Те, що відомо про життя і діяльність Сократа, дійшло до нас завдяки роботам Ксенофонта, Платона і Аристотеля. Саме на підставі їх спогадів, головним чином перших два, можна викладати погляди Сократа, оскільки у Аритотеля, по суті, немає нічого іншого, чого б не було в Ксенофонта або Платона. Сучасників приголомшувало у Сократа багато що: неординарна зовнішність, спосіб життя, висока моральність, парадоксальність думок і глибина філософського аналізу.
Сократ є, по суті, першим старогрецьким філософом, хто відходить від натурфілософського тлумачення світу і філософськи, тобто шляхом міркувань і висновків, намагається знайти істину, відповіді на поставлених їм самим і його попередниками-філософами питання. Іншими словами, предметом його філософських міркувань є людська свідомість, душа, людське життя в цілому, а не космос, не природа, як це було у його попередників. І хоча він ще не дійшов до платонівського або арістотелівського розуміння філософії, безперечне те, що він заклав основи їх переконань.
Аналізуючи проблеми людського буття, Сократ всю увагу в своїх мовах і бесідах приділяв питанням етики, тобто тим нормам, по яких людина повинна жити в суспільстві. При цьому спосіб доказу і спростування висловлюваних думок відрізнявся у Сократа різносторонньою і чарівною формою дії.
У своїй філософській діяльності Сократ керувався двома принципами, сформульованими оракулами: необхідністю кожному “пізнати самого себе” і тим, що “жодна людина нічого не знає достовірно і лише дійсний мудрець знає, що він нічого не знає”. З одного боку, ці принципи були йому необхідні для боротьби проти софістів, яких Сократ різко критикував за безплідність їх учення, претензії на знання істини і гучні заяви про навчання істині. З іншого боку, прийняття цих принципів повинне було спонукати людей до розширення своїх знань до збагнення істини. Найважливішим засобом, а якщо говорити на сучасній філософській мові — методом для залучення людей до пізнання виступає іронія, істотною частиною якої є визнання свого неуцтва. У інтерпретації Сократа іронія виступає способом самоаналізу людиною самого себе, результатом чого є визнання власного неуцтва, що, у свою чергу, спонукав людину до розширення своїх знань. По свідоцтвах Ксенофонта і Платона, в своїх бесідах і мовах Сократ майстрово володів іронією, ставлячи деколи співбесідників і слухачів, які до зустрічі з Сократом вважали себе утвореним, в положення нічого не знаючих і не розуміючих людей.
Пізнання саме себе, по Сократу, — це одночасно пошук справжнього знання і того, по яких принципах краще жити, тобто це пошук знання і доброчесності. По суті, він ототожнює знання з доброчесністю. Проте не обмежує сферу пізнання твердженням про те, що йому потрібне, або тим, що має бути, і в цьому сенсі знання одночасно виступає як доброчесність. Це фундаментальний принцип етичної концепції і якнайповніше він представлений в діалозі Платона “Протагор”. Неуцтво більшості людей виявляється в тому, що знання і доброчесність вони розглядають як дві різні субстанції, незалежні один від одного. Вони вважають, що знання не робить жодного впливу на поведінку людини, і людина поступає не так, як того вимагає знання, а відповідно до своїх плотських імпульсів. По Сократу, наука, а у вужчому сенсі — знання, яка демонструє свою нездатність впливати на людину особливо в моменти дії плотських імпульсів, не може вважатися наукою. В світлі сказаного стає ясним, що етична концепція Сократа базується не лише, а можливо, не стільки на моральності, скільки на подоланні неуцтва і на знанні. Мабуть, його концепцію можна представити так: від неуцтва, через знання, до доброчесності, а далі — до досконалої людини і добродійним стосунки між людьми.
Розглядаючи інші ідеї Сократа, що зробили величезний вплив на подальший розвиток філософії, поважно відзначити його роль в розробці загальних визначень і індуктивних міркувань. “Дві речі можна по справедливості, — пише Арістотель, — приписувати Сократу — докази через наведення і загальні визначення”. При цьому загальні визначення, за допомогою яких Сократ відшукати “єство речей”, Аристотель зв’язав з появою діалектичного аналізу, який, по суті, був відсутній до Сократа. “Адже тоді ще не було, — пояснює свою думку Аристотель, — діалектичного мистецтва, аби можна було, навіть не стосуючись суті, розглядати протилежності”.
Індуктивне міркування передбачає, що в процесі аналізу певного числа речей або окремих думок можна зробити загальну думку через поняття. Так, наприклад, (у діалозі Платона “Горгий”) з тверджень про те, що той, хто вивчив архітектуру, є архітектором, хто виучувався музиці, є музикантом, той, хто вивчав медицину, став лікарем, Сократ приходить до загального твердження, тобто до поняття, що той, хто вивчив науку, — це той, хто зробив саму науку. Таким чином, індуктивне міркування призначене для визначення поняття і це поняття повинне виражати єство або природу речі, тобто ніж насправді вона є. З повною підставою можна стверджувати, що Сократ стояв у витоків формування у філософії загальних понять.
Істотним, як вже наголошувалося вище, є внесок Сократа у розвиток діалектики. Аристотель, наприклад, вважає, що до Сократа не існувало діалектики. Вченню Геракліта про постійну текучість плотських речей він протиставляє ідеї Сократа про діалектику, оскільки останній ніколи не наділяв загальне відособленим існуванням. Аби пізнати істину, необхідно, згідно Сократу, здолати протиріччя. Діалектика Сократа — це вчення про подолання протиріччя, заперечення протиріччя, недопущення протиріччя. До сказаного необхідно додати, що діалектика і ідеї про пізнання у Сократа тісно переплетені з його телеологією, тобто вченням про доцільність.
Таким чином, Сократом завершується натурфілософський період в історії старогрецької філософії і починається новий, можна сказати, філософський етап, який отримує свій подальший розвиток в роботах Платона і Аристотеля.
Філософія Платона
Видатне місце в історії старогрецької філософії належить Платону (428—347 до н. э.). Строго кажучи, про філософію в Древній Греції із значною мірою визначеності можна говорити, лише починаючи з Платона. Головним аргументом на підтвердження цієї думки є те, що про всіх попередніх мислителів і їх діяльність можна було судити з дуже низькою мірою достовірності. Як вже говорилося раніше, деякі з них, наприклад, Сократ, а можливо, і Фалес не писали філософських робіт, від останніх залишилися невеликі фрагменти, істинність і авторство яких беруться під сумнів і у наш час. Виходить, що сучасні думки про їх творчість в основному базуються на спогадах і думках про них подальших авторів. Неважко передбачити, що в цих спогадах, до речі, про це прямо заявляв Арістотель, можливо спотворений виклад не лише ідей великих попередників, але і неадекватне їх тлумачення. продолжение
–PAGE_BREAK–
Платон є, по суті, першим старогрецьким філософом, про діяльність якого можна судити по його власних творах. Про життя і діяльність Платона, особливо юнацькі роки, збереглося трохи відомостей. Головним джерелом, що дозволяє реконструювати біографію великого мислителя, його духовні інтереси на зорі його діяльності, є сьомий лист Платона. Ці відомості доповнюються спогадами учнів і послідовників старогрецького мислителя.
Платон народився в Афінах в аристократичній сім’ї. У юнацькі роки подружився з Кратилом, одним з учнів Геракліта, і це дає підставу вважати, що в цей період він познайомився з його ідеями. У юнацькі роки Платон хотів присвятити себе політичній діяльності, що не дивно, оскільки серед політиків того часу у нього були родичі і друзі. Але доля розпорядилася по-іншому. У двадцятирічному віці він познайомився з Сократом, і це знайомство стало вирішальним в його подальшому життю і діяльності. До останнього дня життя Сократа, протягом восьми років, Платон залишався захопленим учнем і послідовником свого вчителя, якого він згодом називав “самою гідною і справедливою людиною”.
Після смерті вчителя Платон із-за несприятливої політичної обстановки покидає Афіни. Про його подальшої діяльності немає достовірних даних. Відомо, що він відвідав в 389 р. Південну Італію і Сицилію, де мав контакти з піфагорійцями, а отже, і з їх ученням. Не виключено, що Платон побував і в інших країнах, зокрема, в Єгипті, але точних даних про це не є. Судячи з усього, Платон не хотів залишатися лише “людиною чистої науки”. Так, коли його знайомий Діон, який до того ж був дядьком тирана Сиракуз Діонісія Молодшого, запросив його взяти участь в реалізації реформ, Платон відгукнувся на прохання і відправився в 361 році на Сицилію. На жаль, ця поїздка виявилася невдалою, оскільки знання Платона залишилися незатребуваними, і він повернувся до Афін. Тут, недалеко від Афін, в передмісті під назвою Академа, Платон придбав гай і створив знамениту Академію, в якій прожив все життя, що залишилося, і яка проіснувала майже тисячу років.
Свої ідеї Платон викладає у формі діалогу. Такий літературний прийом вибраний не випадково. Діалог, на думку Платона, — це більш менш адекватне відображення “живої і одушевленої мови знаючої людини”. Логічно тому вважати, що жива, тобто усна мова мудреця є досконалішою формою викладу своєї думки. Про те, що це так, свідчить наступне міркування Платона. Той, хто розраховує письмово зберегти своє мистецтво і той, хто черпає знання з письмових джерел сподіваючись на те, що воно міцно збережеться там на майбутнє, по суті, помиляються, оскільки записану мову вони ставлять вище, ніж мова людини, досвідченої в тому, що записане. Письмові джерела схожі з живописом. Подібно до картин, які виглядають як живі, а запитай їх — вони величаво і гордо перебувають в мовчанні і нерухомості, письмові вигадування точно також на будь-яке питання відповідає одне і те ж. Таке “вигадування, — продовжує Платон, — одного дня записане, знаходиться в обігу скрізь — і у людей тих, що розуміють, і рівним чином в тих, кому зовсім не личить його читати, і воно не знає, з ким воно повинне говорити, а з ким немає. Якщо їм нехтують або несправедливо його лають, воно потребує допомоги свого батька, само ж не здатне ні захиститися, ні допомогти собі”. Найдосконалішою ж формою викладу ідей є те “вигадування, яке у міру придбання знань пишеться в душі того, що виучується; воно здатне себе захистити і при цьому уміє говорити з ким слідує, уміє і промовчати”.
Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших з процесом філософської творчості, тому через діалог він виражає свої ідеї.
Для розуміння філософської спадщини Платона велике значення має з’ясування того, чому у нього немає систематичного, послідовного і продуманого викладу і розвитку висунутих ним ідей і концепцій. Дійсно, Платон сформулював безліч глибоких ідей, але не лише не систематизував їх, але навіть, схоже, і не намагався це зробити. Зрозуміло, така позиція була не випадковою.
Навіть у зрілому віці Платон не прагнув до систематичного викладу своїх поглядів, оскільки був переконаний в тому, що філософствування, пошук, дослідження не можуть закінчитися яким-небудь стабільним результатом. У цьому плані діалоги є етапами, фазами пошуку, дослідження і досягнуті завдяки діалогам результати можуть носити лише тимчасовий характер.
Філософські ідеї Платона, як вже наголошувалося раніше, не є логічно стрункою філософською системою. Деколи його думки суперечливі, що проте не означає їх обов’язкову помилковість. Проте Платона не випадково вважають родоначальником ідеалізму, оскільки принципи ідеалізму і, зокрема, притиснутий свідомості, ідеї над буттям, явищем викладені їм достатньо послідовний і глибоко. Більш того, цей принцип добре є видимим в його основних діалогах.
У Платона немає робіт або робіт, спеціально присвячених розробці проблеми пізнання, буття або діалектики. Його ідеї по цих проблемах висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах “Держава”, “Теетет”, “Парменід”, “Філеб”, “Тімей”, “Софіст”, “Федон”, “Федр” і листах Платона.
У основу вчення про буття Платоном покладено три субстанції: єдине, розум і душа. Однозначно визначити єство цих понять неможливо, оскільки Платон дає загальну характеристику єств цих понять, яка дуже суперечлива і, деколи, містить думки, що взаємно виключають один одного. Спроба визначити природу походження цих першооснов виявиться важко здійснюваною із-за приписування цим єствам властивостей, що незрідка несумісних і навіть виключають один одного.
З врахуванням цих попередніх зауважень проаналізуємо єство відмічених першооснов. Єдине трактується Платоном головним чином як основа всякого буття і дійсності, як першооснова. Єдине не має жодних ознак або яких-небудь властивостей, по яких можна було б визначити його єство. Воно не має частин і, отже, не може мати ні почала, ні кінця, ні середини. Одночасно єдине не є буття, а виступає як ніщо. Єдине виступає як єдине, але одночасно як багато що і безконечна безліч. Єдине, про що з визначеністю можна сказати про єдиний, відзначає Платон в “Парменіде” — це те, що “якщо єдине не існує, то і інше не існує”.
Першопричиною всякого сущого — явища і речі — у Платона виступає також розум. Зрозуміло, розум трактується Платоном не лише онтологічно, але і гносеологічно. Розглядаючи розум як одну з першопричин, Платон вважає, що саме розум разом з іншими першопричинами складає суть Всесвіту, і тому мудреці вважають, що “розум у нас — цар піднебіння і землі…” Розум не лише одна з основних складових Всесвіту, він також вносить порядок і розуміння до неї. “Розум устрояє все”, у тому числі явища, гідні “світового порядку — Сонця, Місяця, зірок і всього кругообертання небесного зведення”. У Платона зустрічаються вислови, в яких розум виступає як життя, як щось живе, але, насправді, розум розглядається не як яка-небудь жива істота або властивість, а швидше як раціональне родове узагальнення всього того, що живе, володіє здатністю жити. Виражено це в досить узагальненою, можна сказати, метафізичній формі.
Третьою основною онтологічною субстанцією у Платона виступає душа, яка підрозділяється на “світову душу” і “індивідуальну душу”. Природно, що як субстанція виступає “світова душа”. Походження душі трактується Платоном неоднозначно. Як і при характеристиці єства двох попередніх субстанцій у Платона зустрічається немало суперечливих думок. З врахуванням сказаного платонівську “світову душу” можна представити як щось створене із змішення вічного єства і того єства, яке залежить від часу. Душа виступає як суще для того, щоб об’єднати світ ідеї з тілесним світом. Вона виникає не сама по собі, а по волі деміурга, під яким мається на увазі “вечносущий бог”. Коли весь склад “душі був народжений у згоді із задумом того, хто його складав, цей останній почав владнувати усередині душі все тілесне і приладнав те і інше один до одного в їх центральних крапках. І ось душа, простягнута від центру до меж піднебіння і що закутує піднебіння по кругу ззовні, сама в собі обертаючись, вступила в божественний початок неперехідного і розумного життя на всі часи. Притому тіло піднебіння народилося видимим, а душа невидимою…”
Підсумовуючи онтологічне учення Платона, слід сказати, що як першопричина всього сущого він розглядає ідеальні субстанції — “єдине”, “розум”, “душу”, які існують об’єктивно, незалежно від свідомості людини.
Теорія пізнання Платона базується не на плотських знаннях, а на пізнанні, любові до ідеї. Схема цієї концепції будується за принципом: від речового тілесного кохання по висхідній лінії до кохання душі, а від неї до чистих ідей. Платон вважає, що ні відчуття, ні відчуття через свою мінливість ніколи і ні за яких умов не можуть бути джерелом дійсного знання. Саме більше, що можуть виконати відчуття — це виступити як зовнішній стимулятор, спонукаючий до пізнання. Результат відчуттів — це формування думки про предмет або явище, дійсне знання — це пізнання ідей, можливе лише за допомогою розуму.
Велику увагу Платон приділяє розробці питань діалектики. При цьому слід врахувати, що його відношення до діалектики мінялося у міру еволюції його філософських поглядів взагалі. Якнайповніше своє вчення про діалектику Платон виразив в діалогах “Парменід” і “Софіст”. Якщо в цілому резюмувати його погляди з цієї проблеми, то слід зазначити, що діалектика у нього виступає як основна наука, оскільки з її допомогою визначається єство всіх інших наук. Досягається це завдяки тому, що діалектика виступає і як наука, і як метод. Ось лише одне з діалектичних міркувань Платона, за допомогою якого розкривається єство понять: “Небуття, таким чином, необхідне є як в русі, так і у всіх пологах. Природа, що адже поширюється на все, іншого, роблячи все іншим по відношенню до буття, перетворює це в небуття, і, отже, ми по праву може назвати все без виключення небуттям і в той же час, оскільки воно причетне буттю, назвати таким, що його існує”.
Як метод діалектика виступає завдяки тому, що допомагає чітко розділяти єдине на багато що, зводити багато що до єдиного, дозволяє представити ціле як роздільно-єдину множинність. Ось яку дорогу дослідження пропонує Платон філософові-діалектикові: “Розрізняти все по пологах, не набирати одного і того ж вигляду за іншою і іншою за той же самий — невже ми не скажемо, що це (предмет) діалектичного знання? — Хто, таким чином, в змозі виконати це, той зуміє достатньою мірою розрізнити одну ідею, всюди пронизливу багато що, де кожне відокремлене від іншого; далі він розрізняє, як багато відмінних один від одного ідей охоплюються ззовні однією і, навпаки, одна ідея зв’язана в одному місці сукупністю багато, нарешті, як багато ідей абсолютно відокремлено один від одного. Все це називається уміти розрізняти по пологах, наскільки кожне може взаємодіяти (з іншим) і наскільки немає.”
Великий інтерес представляє соціальна філософія Платона. По суті, він був першим з грецьких мислителів, хто дав систематичний виклад вчення про державу і суспільство, які він, судячи з усього, насправді, ототожнював. Держава, по Платону, виникає із-за природної потреби людей до об’єднання з метою полегшення умов свого існування. Згідно Платону, держава “виникає, коли кожен з нас не може задовольнити сам себе, але має потребу ще ув багатому — таким чином, кожна людина залучає то одного, то іншого для задоволення тієї або іншої потреби. Випробовуючи нужду багато в чому, багато людей збираються воєдино, аби мешкати спільно і надавати один одному допомогу: таке спільне поселення і отримує у нас назву держави…”
Розробляючи концепцію ідеальної держави, Платон виходить з тієї відповідності, яка, на його думку, існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. У державі і в душі кожної окремої людини є одні і ті ж початки. Трьом початкам людської душі, а саме: розумному, лютому і жадаючому в державі відповідають три аналогічних почала — дорадче, захисне і ділове, а останнє у свою чергу формує три стани — філософів-правителів, воїнів-захисників і виробників (ремісників і землеробів). Держава, по Платону, може вважатися справедливою лише в тому випадку, якщо кожен з трьох його станів виконує в нім свою справу і не втручається в справи інших.
У державі можуть існувати три основні форми правління — монархія, аристократія і демократія. У свою чергу, кожна з них ділиться на дві форми. Законна монархія — це влада освіченого царя, незаконна, — тиранення; влада освічених і небагато — аристократія, влада небагато, що думають лише про себе, — олігархія. Демократія як влада всіх може бути законною і незаконною. Симпатії Платона однозначно на стороні царської влади.
Кожна форма держави, по Платону, гине із-за внутрішніх протиріч. Тому, аби не створювати в суспільстві передумов для хвилювань, Платон ратує за помірність і середній достаток і засуджує як надмірне багатство, так і крайню бідність.
Управління державою Платон характеризує як царське мистецтво, головною для якого є наявність дійсного царського знання і здатність управляти людьми. Якщо правителі мають такі дані, то буде вже неважливо, чи правлять вони за законами або без них, добровільно або проти волі, бідні вони або багаті: приймати це в розрахунок ніколи і ні в якому разі не буде правильним.
Філософська концепція Аристотеля
Наше уявлення про старогрецьку філософію буде неповним без аналізу філософської спадщини Аристотеля (384—322 до н. э.), одного з найбільших мислителів в історії людської цивілізації. Аристотель народився в Стагире, саме тому його інколи називають Стагирітом. У сімнадцятилітньому віці Аріистотель стає слухачем Платонівської академії і залишається там протягом двадцяти років до смерті Платона. Покинувши академію, він вісім років був вихователем знаменитого царя і полководця Олександра Македонського. У 335—334 роках недалеко від Афін організував учбовий заклад під назвою Лікей, де він разом зі своїми послідовниками виучував учнів філософії. продолжение
–PAGE_BREAK–
Характеризуючи погляди Аристотеля, слід сказати, що спочатку він знаходився під сильним впливом учення Платона, але поступово звільнився від нього, потім піддає його критичному аналізу і створює власне філософське учення. Приголомшує масштаб діяльності старогрецького мислителя. Практично не було в той період науки, якою не торкнувся б Аристотель і до розвитку якої він не вніс би свій внесок. Ось назва лише деяких його робіт, по яких можна скласти уявлення про його наукові інтереси: “Категорії”, “Аналітика перша і друга”, “Фізика”, “Про небесні явища”, “Про душу”, “Історія тварин”, “Політика”, “О мистецтві поезії”, “Метафізика”.
На відміну від Платона, що розглядав як все суще лише ідеї, Аристотель з інших позицій трактує співвідношення в бутті загального і одиничного, реального і логічного. Він не протиставляє і не розділяє їх, як це робив Платон, а об’єднує. Єство, а також те, чиїм єством вона є, не можуть, згідно Аристотелю, існувати окремо. Єство знаходиться в самому предметі, а не поза ним і вони складають єдине ціле. Своє учення Аристотель починає із з’ясування того, яка наука або науки повинні вивчати буття. Такою наукою, яка б, абстрагуючись від окремих властивостей буття (наприклад, кількість, рух), могла б пізнати єство буття, є філософія. На відміну від інших наук, які вивчають різні сторони, властивості буття, філософія вивчає те, що визначає єство буття. Єством, вважає Аристотель, є те, що лежить в основі: у одному сенсі — це матерія, в іншому — поняття і форма, а на третьому місці — те, що складається з матерії і форми. При цьому під матерією мається на увазі щось невизначене, яке “само по собі не позначається ні як визначене по суті, ні як визначене по кількості, ні як що володіє яким-небудь з інших властивостей, якими буває ясно суще”. Правда, по Аристотелю, матерія приймає визначеність лише за допомогою форми. Без форми матерія виступає лише як можливість, і лише набуваючи форми, вона перетворюється на дійсність.
Єство є причиною не лише реально існуючого, але і майбутнього буття. В рамках цієї парадигми Аристотель визначає чотири причини, що детермінують буття:
єство і суть буття, завдяки чому річ така, яка вона є;
матерія і субстрат — це те, з чого все виникає;
рушійна причина, що означає принцип руху;
досягнення поставленої мети і блага як закономірний результат діяльності.
Ідеї Аристотеля про пізнання істотним чином переплітаються з його логічним ученням і діалектикою і доповнюються ними. В області пізнання Аристотель не лише визнавав значення діалогу, спора, дискусії в досягненні істини, але і висунув нові принципи і ідеї про пізнання і, зокрема, вчення про знання правдоподібному і імовірнісному або діалектичному, ведучому до знання достовірному, або аподиктическому. Згідно Аристотелю, діалектиці доступне імовірнісне і правдоподібне знання, а дійсне знання, побудоване на необхідно дійсних положеннях, властиво лише аподиктическому знанню. Зрозуміло, “аподиктическое” і “діалектичне” не протиставляються один одному, вони зв’язані між собою.
Діалектичні знання, що спираються на плотське сприйняття, витікаюче з досвіду і рухоме в області несумісних протилежностей, дає лише імовірнісне знання, тобто більш менш правдоподібна думка про предмет дослідження. Аби додати цьому знанню велику міру достовірності, слід зіставляти різні думки, думки, існуючі або такі, що висуваються після виявлення єства пізнаваного явища. Проте, не дивлячись на всі ці прийоми, отримати таким дорогою достовірне знання неможливе. Дійсне знання, згідно Аристотелю, досягається не за допомогою плотського сприйняття або шляхом досвіду, а завдяки діяльності розуму, який володіє необхідними здібностями для досягнення істини. Ці якості розуму властиві людині не від народження. Вони існують у нього потенційно. Аби ці здібності виявилися, необхідно цілеспрямовано зібрати факти, сконцентрувати розум на дослідження єства цих фактів і лише тоді стане можливим дійсне знання. Оскільки із здібностей мислити, володіючи якими, ми пізнаємо істину, — вважає Аристотель — одними завжди осягнулася істина, а інші ведуть також до помилок (наприклад, думка і міркування), істину ж завжди дають наука і розум, то і жоден інший рід (пізнання), окрім розуму, не є точнішим, ніж наука.
До теорії пізнання Аристотеля впритул примикає його логіка. Хоча логіка у Аристотеля за змістом має формальний характер, вона є багатопрофільною, оскільки включає вчення про буття і вчення про істину і пізнання. Пошук істини здійснюється через сілогізми (висновки) з використанням індукції і дедукції. Істотним елементом пошуків істини виступають десять категорій Аристотеля (єство, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання), які він розглядає як тісно взаємозв’язані один з одним, рухливі і текучі. Ось один з прикладів, що показують, як за допомогою логічного аналізу можна пізнати істину. З двох силлогизмов: “всі люди смертні” і “Сократ є людина”, можна зробити вивід, що “Сократ смертний”.
Не можна не відзначити вклад Аристотеля в класифікацію наук. До Аристотеля хоча вже і існували різні науки, але вони були розрізнені один від одного, не визначена була їх спрямованість. Природно, це створювало певні труднощі і в їх вивченні, і у визначенні їх предмету, і в області вживання. Аристотель був першим, хто провів як би інвентаризацію наявних наук і визначив їх спрямованість. Існуючі науки він розділив на три групи: теоретичні, куди увійшли фізика, математика і філософія; практичні або нормативні, в рамках яких політика є одній з найголовніших; поетичні науки, які регулюють виробництво різних предметів.
В області соціальної філософії Аристотель висунув також глибокі ідеї, що дає підставу розглядати його як мислителя, що стояв у витоків наших сучасних уявлень про суспільство, державу, сім’ї, людині, праві, рівності.
Походження суспільного життя, формування держави Аристотель пояснює не божественними, а земними причинами. Згідно Аристотелю, держава виникає природним чином для задоволення життєвих потреб і метою його існування є досягнення блага людей. Держава виступає як вища форма спілкування між людьми, завдяки чому всі інші форми людських відносин досягають досконалості і завершення. Природне походження держави пояснюється тим, що у всіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, надав людству найбільше благо. З’ясувавши єство людини, закономірності його становлення, Аристотель вважає, що людина, за природою своїй, істота політична і своє завершення, можна сказати, досконалість він отримує в державі. Природа оснастила людину інтелектуальною і моральною силою, які він може використовувати і на благо, і в зло. Якщо людина володіє етичними засадами, то він може досягти досконалості. Людина, позбавлена етичних засад, виявляється істотою самим нечестивим і диким, низовинним в своїх статевих і смакових інстинктах. Стосуючись співвідношення тріади: держава, сім’я, індивід, Аристотель вважає, що “держава за своєю природою передує індивідові”, що природа держави коштує попереду природи сім’ї і індивіда, а тому “необхідно, аби ціле передувало частині”. Держава, і в цьому Арістотель слідує за Платоном, є деяка єдність складових його елементів, правда, не таке централізоване, як у Платона.
Форму державного правління Аристотель характеризує як політичну систему, що втілюється верховною владою в державі. Залежно від числа тих, що володарюють (один, небагато, більшість) визначається форма держави. При цьому існують як правильні, так і неправильні форми правління. Критерієм правильних форм правління є їх служіння загальним державним інтересам, неправильних — прагнення до особистого блага, вигоди. Трьома правильними формами держави є монархічне правління (царська влада), аристократія і політика (політия — це правління більшості, об’єднуюче в себе кращі сторони аристократії і демократії). Помилковими, неправильними є тиранення, олігархія, демократія. У свою чергу, кожна форма має декілька різновидів.
Основну причину обурення людей, що наводять деколи до зміни форм правління, у тому числі, в результаті державних переворотів, Аристотель бачить у відсутності в державі рівності. Саме ради досягнення рівності здійснюються перевороти і повстання.
В питанні про землі Аристотель вважає, що повинні існувати дві форми власності на землю: одна передбачає загальне користування землею державою, інша — приватне володіння громадянами, які повинні на дружніх початках надавати вирощені продукти в загальне користування інших громадян.
Законодавство в державі — це невід’ємна частина політики. Законодавці повинні це враховувати завжди з тим, аби уміло і адекватно відображати в законах своєрідність даного державного ладу і тим самим сприяти збереженню і зміцненню існуючої системи стосунків.
Отже, знайомство з античною філософією показує, що філософія є, по суті, першою усвідомленою формою діяльності людини на тому етапі його розвитку, коли починають формуватися культурні співтовариства людей.
Різноманітність, глибину і масштабність філософських шукань, що багато в чому визначили подальший розвиток людської цивілізації, можна, мабуть, пояснити наступними чинниками.
По-перше, розробка ідей про єство світу, всесвіту в цілому, стосунки природи і пізнання, мала життєво-важливе значення для становлення культурної людини. Поважно було розібратися на тому світі, який оточував людину, в тій суспільній сфері, в якій він жив, з тим, аби визначити, осмислити доцільність і сенс людського життя, знайти найбільш прийнятні форми суспільних стосунків і свого існування. Саме людське життя, суспільне існування людей з необхідністю ставили перед мислителями ці питання, і пошук відповідей на них в значній мірі зумовлював сенс людського існування і його подальший розвиток.
По-друге, філософія була, по суті, єдиною сферою розумовою діяльністю людини. Займатися нею було найбільш престижно, і талановиті люди прагнули бути філософами. Все це в сукупності сприяло припливу у філософію самих здатних розумів того часу.
Третьою умовою, що забезпечила злет філософської думки, з’явилася свобода діяльності філософів. За великим рахунком ні державні, ні політичні діячі не обмежували творчу діяльність мислителів. Вони могли бути невдоволені цією діяльністю і навіть покритикувати мудреця, як це бувало з Сократом, але в, античний час, по суті, ніхто з мислителів не відмовився від своїх поглядів і їх поширення із-за політичних міркувань або яких-небудь інших соціальних переслідувань.
Четвертим чинником і, можливо, вирішальним, була відсутність єдиного політичного, соціального або релігійного світогляду, які силоміць або ж своєю творчою потужністю пригнічували б філософські переконання античних мислителів. Як відомо, релігійне життя того часу характеризувалося язичеством, многобожжям, тобто панував політеїзм. У соціально-політичному плані спокійно уживалися держави з монархічною, тиранічною, демократичною, аристократичною і іншими формами правління. З цього боку античні мислителі, хоча випробовували певний тиск з боку окремих правителів, проте вони володіли високою мірою свободи в науковій діяльності, а тому могли, як правило, не оглядаючись на владу імущих висловлюватися про різні форми державного пристрою і правління.
Всі перераховані чинники забезпечували, на наш погляд, небувалий зліт античної філософії і її величезний вплив на подальший розвиток всіх сфер людської діяльності.
4. Староруська філософія
Як ні парадоксально, але духовні витоки Росії, російської держави до теперішнього часу продовжують залишатися недостатньо вивченими і маловідомими широкому кругу наших співвітчизників. У школах і вузах, академіях і університетах російська філософська, соціальна і релігійна думка, на жаль, не є ще об’єктом глибокого вивчення і дослідження. Справедливості ради, треба визнати, що останніми роками почали виходити роботи вітчизняних мислителів, які раніше не були відомі навіть багатьом фахівцям. Саме ця обставина послужила вагомою підставою для включення даного розділу в підручник по філософії. Мабуть, немає необхідності зайвий раз нагадувати, що для розуміння сьогодення і прогнозування майбутнього необхідно глибоко знати минуле своєї країни. Знання історії вітчизняної філософії, задумів і діянь наших далеких предків — найважливіший елемент культури і практичної діяльності освіченої людини.
Поява філософії на Русі з повною на те підставою можна датувати першою половиною XI століття. Одним з переконливих свідоцтв цього є праця київського митрополита Іларіона, російського за походженням (до нього київськими митрополитами після прийняття Руссю Християнства були греки), “Слово про закон і благодать”, що з’явився приблизно близько 1049 р. З творів, що збереглися і дійшли до нашого часу, в яких були поставлені філософські проблеми, — це саме древнє, але, можливо, не єдине вигадування. Можна з великою мірою вірогідності стверджувати, що серед знищених або втрачених за час більш, ніж двохсотлітнього татаро-монгольского іга літературних пам’ятників були праці і з філософським вмістом. Ймовірно, саме з цієї причини про філософську думку в перші століття існування Російської держави збереглося мало письмових джерел. продолжение
–PAGE_BREAK–
Вирішальна роль в становленні філософської думки в Древній Русі, поза сумнівом, належить православному духівництву. Пояснюється це вельми просто. В період Середньовіччя духовне життя, а в значній мірі і всі інші форми людського буття, визначалося діяльністю церкви. До речі, як вже наголошувалося вище, першими церковними ієрархами в Київській Русі після прийняття Християнства, як правило, були греки. Немало їх було і серед духівництва російської церкви.
Необхідно відзначити, що вивчення історії російської філософії відбувалося не без складнощів і не без спотворень. Одні, ті, що пишуть з цієї проблеми, по суті, намагалися заперечувати її історичне існування, зводячи її виникнення до XVIII століття, інші — навпаки, непомірно звеличували, зводячи її в ранг світових. Превознесіння або ж приниження національної культури того або іншого народу — явище, на жаль, в світі задоволений поширене. Неоригінальним є і прагнення вести відлік існування російської філософії з XVIII ст… Якщо звернутися до історії світової філософії, то можна привести безліч прикладів, коли регіональній або національній філософіям відмовляли в праві на існування. Ось лише один з них. Відомо, що Гегель вів відлік філософської думки, починаючи з грецьких мислителів, і, по суті, відмовляв в праві на подібне існування староіндійської і старокитайської філософії. Більш того, деколи, він істотно зменшував значення філософії в історичному і сутнісному плані в житті деяких європейських народів, у тому числі і Росії. Так, в одній зі своїх лекцій він заявив, що у ряді європейських країн, в яких “ревно займаються науками і вдосконаленням розуму і де ці заняття користуються пошаною, філософія, за винятком назви, зникла до такої міри, що про неї не залишилося навіть спогаду, не залишилося навіть смутного уявлення про її єство — вона збереглася лише у німецького народу, як деяке її своєрідність.
У історії російської філософії можна виділити декілька історичних етапів. Найголовнішими критеріями для подібної періодизації, на наш погляд, мають бути, перш за все, постановка і розробленість філософських проблем, міра впливу філософських ідей на становлення державності, формування основних якостей, духовному життю російської людини, зростання національної самосвідомості, зокрема, соборності (общиність, колективізм) як найважливішої риси суспільного життя росіян, а в подальшому і інших народів російської держави. Одній з істотних особливостей російської філософії, і зокрема, тій її частині, яку зараз іменують філософією політики, була концентрація уваги на рішення теоретичних проблем національного розвитку. Ця особливість в значній мірі була обумовлена обширністю території, поліетнічним складом населення, існуванням різних релігійних конфесій і найголовніше — постійною необхідністю захисту від нападів і консолідації національної державності і території.
Одна з найважливіших особливостей староруської філософії, що помітно відрізняла її від європейської, полягає в тому, що на Заході в період Середньовіччя філософія виступала головним чином як “служниця богослів’я”. Її право на існування в цілому виправдовувалося тим, в якій мірі вона допомагала богослів’ю поширювати його вплив на свідомість людей. Філософія в Київській Русі і в течії декілька подальших століть виступала як соціально орієнтована філософія. Староруські мислителі ратували за створення централізованої держави, розглядаючи його як необхідна умова для майбутнього розвитку Росії (до речі, нагадаємо, що Платон і Аристотель були прибічниками сильної централізованої держави, віддаючи перевагу цілому над його частинами).
Надалі, у зв’язку з татаро-монгольским навалою і встановленням окупаційного режиму, передумов для гідного розвитку філософії було небагато. Але і в цих умовах час від часу з’являлися роботи, (наприклад “Задонщина”, “Оповідь про Мамаєвом побоїще”), в яких ставилися і розроблялися цікаві і глибокі проблеми. Лише після того, як Росія позбавилася від татаро-монгольского гніту, внутрішньої смути і навал і сталася стабілізація внутрішньої ситуації, а це сталося до кінця XVII століття, в Росії починають знов творити глибокі мислителі і з’являються оригінальні філософські роботи.
Перший етап хронологічно охоплює період з моменту виникнення російської держави в кінці Х століття, а якщо точніше з 988 року, коли на Русі офіційно було введено християнство і до монголо-татарского навали в 1242 році. Як відомо, в цей час російська держава називалася Київською Руссю. Духовний і інтелектуальний вміст цього періоду характеризується офіційним введенням на Русі християнства і появою перших літературних творів, в яких робиться спроба філософського осмислення світу, з’ясування причин, що обумовлюють суспільні зміни, як у вже згадуваному “Слові про закон і благодать”. Є немало переконливих свідоцтв, підтверджуючих високий рівень розвитку, у тому числі і в духовної області, староруської держави, в перші століття свого існування.
Другий етап — це період битв російського народу за звільнення від монголо-татарской окупації, за створення єдиної російської держави, боротьби із смутою і за престол з російськими боярами і прибульцями з-за кордону. Хронологічно цей етап можна пролонгувати до обрання в 1613 році на царський престол представника роду Романових. У філософському відношенні цей період був мало продуктивним і це зрозуміло, оскільки умови для подібної діяльності були найсприятливішими. Проте філософська нива не заросла травою. Головними темами соціальної філософії, які виявилися в центрі уваги в першу чергу священнослужителів, зокрема, Сергия Радонежського, стали обгрунтування необхідності єднання російського народу в боротьбі за звільнення від гніту іноземця і ідея створення сильної централізованої православної держави. Особливе місце в цей період належить православ’ю, його організаційній і духовній ролі в отриманні і затвердженні російським народом своєї національної самосвідомості.
Серед мислителів-просвітителів цього періоду слід виділити преподобного Іосифа Волоцкого (1440—1515), у миру Івана Саніна, що зіграв велику роль в справі зміцнення духовності російського народу, лютого викривача єретичного учення жидовствуючих, що прагнули підірвати православ’я і основні засади російської держави.
Велика роль в розвитку філософської думки відводиться Максиму Греку (1470—1556), грекові по народженню, що провело велику частину свого життя в Росії. Круг його інтересів був вельми широкий — від перекладацької діяльності до створення оригінальних робіт: “Бесіда душі і розуму” і “Розмовляє розум до душі своїй”, в них показана важливість очищення і прояснення людської душі як необхідний крок до етичного вдосконалення.
Нарешті, не можна не сказати і про те, що разом з монастирями, які в Середньовічній Русі були центрами освіти і інтелектуальної діяльності, найважливішим кроком в розвитку філософської культури стало створення в Москві в 1687 році Слов’яно-греко-латинської академії, першого російського вищого учбового закладу, яка стала центром по підготовці високоосвічених богословів, філософів, державних діячів.
Зрозуміло, ми згадали лише деяких, але далеко не всіх, з найбільш відомих мислителів російського Середньовіччя, але і цього сповна достатнім, аби з повною підставою стверджувати про наявність в історії російської культури глибокої філософської традиції. Саме завдяки цьому в подальші десятиліття сталі можливими подальший розвиток і злет філософської думки в Росії.
Список літератури
Смірнов І.Н., Тітов В.Ф. Філософія: Учень для студентів вищих учбових закладів. Видання друге, виправлене і доповнене. – М.: 1998. – 288 с.