Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВАРОБОТА
на тему«Виникнення та розвитокінституту судової влади в Україні»
з дисципліни “ Судова влада України”
Харків2011

ЗМІСТ
 
Вступ
1. Виникнення та розвиток інститутусудової влади
2.Поняття й основні ознаки судової влади
2.1 Загальні ознакисудової влади
2.2 Специфічні ознакисудової влади
2.3 Форми реалізаціїсудової влади
2.4 Функції судовоївлади
Висновки
Список літератури
судова влада правосуддя

ВСТУП
Метою розпочатої ще в 1992 р. вУкраїні судової реформи є формування такої судової влади, яка відповідала бпринципам правової держави. Ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист правлюдини та основоположних свобод, наша держава прийняла на себе зобов’язаннязабезпечити умови для ефективного функціонування судової влади, здатноїсправедливо розв’язати будьяку соціально значущу справу, що має юридичнінаслідки. Але перед тим як з’ясувати наявні в арсеналі судової влади форми,методи, процедури розв’язання соціально значущої справи, що має юридичнінаслідки, звернімося до аналізу природи судової влади як інституту, передумовийого виникнення і формування. Лише з’ясувавши природу судової влади та її місцев системі поділу влади, ми зможемо повніше зрозуміти її сутність і зміст.

1.ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Виникнення судової влади сягає вдалеке минуле, а процес її розвитку триває вже багато століть і пройшовдекілька етапів. Цей розвиток не був поступовий, судова влада розвивалася у межахісторичних умов становлення конкретних держав.
За первинною формою організації всяповнота державної влади зосереджувалася у руках одного органу, наприклад,монарха. Така організація мала низку позитивних моментів, а саме:
а) забезпечувала оперативне вирішеннябудьяких питань;
б) виключала можливість перекладаннявідповідальності і провини за помилки на інші органи;
в) «звільняла» від боротьби з іншимиорганами за обсяг владних повноважень.
Однак з часом більшістьдержавознавців прийшли до висновку, що кожен носій влади прагне до їїзловживання, завжди простирає свою владу якомога далі. Щоб вирішити цюпроблему, світова наукова думка дійшла висновку, що державна влада повинна бути«умовно» поділена на декілька частин, які виконують різні функції, щоб однагілка влади зупиняла, стримувала іншу.
Провідні мислителі минулого вважализа потрібне поділяти діяльність держави за трьома основними напрямками:законодавча діяльність (що полягає у прийнятті загальнообов’язкових для членівданої спільноти норм, правил поведінки); контроль за виконанням законів (абоуправління процесом дотримання членами суспільства загальнообов’язковихправил); діяльність по здійсненню правосуддя (тобто розгляд виникаючих усуспільстві справ, що мають юридичні наслідки). Учені і державні діячіпідкреслювали, що різні органи держави спеціалізуються на виконанні того чиіншого виду діяльності.
Аналізуючи античні політикоправовіпогляди (Аристотель, Полібій) з проблем класифікації різних органів держави,можна зробити висновок, що вже тоді зароджувалася ідея поділу влади та їїневід’ємної частини — концепції судової влади.
Важливий етап у розвитку теоріїподілу влади, визначенні ролі й місця судової влади пов’язано з іменем Дж.Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й державиприділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».
Але найбільш повно й послідовноконцепція поділу влади викладена французьким юристом ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є упраці «Про дух законів». На його думку, перша влада — законодавча — видає іскасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами й забезпечуєбезпеку держави, третя — судова — карає злочинців і стримує зіткнення двохперших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимістьпоєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавчаі виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде,оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічнізакони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і втому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої івиконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свободагромадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщосудова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість статигнобителем».
Розроблена Ш. Монтеск’є концепціяподілу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метоюнайповнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теоріїподілу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країнЗаходу. Багато текстів конституцій цих держав відносять до органів державноївлади лише основні центральні органи держави. Законодавча владапідпорядковується парламенту, виконавча — президентові й уряду, судова — судам,які очолює вища судова інстанція.
Але доля доктрини поділу владивиявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визнатиподіл влади застарілим, нереальним, таким, що суперечить потребам соціальногопрогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігаввід «абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвестидо їх взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або відокремлення окремихгілок, а до їх єдності. І. Кант указував на необхідність їх взаємногодоповнення, зв’язку й узгодженості задля блага держави.
Більшість українських і російськихдореволюційних учених (В. Гессен, А. Градовський, М. Ковалевський, М. Коркунов,О. Лазаревський) підтримували теорію поділу влади, але з певними обмеженнями.Зазначені юристи звертали увагу на неможливість використання поняття «поділвлади», а вважали за доцільне вести мову про розподіл окремих функцій державноївлади.
29 вересня 1862 р. в «Основнихположеннях судоустрою» в Російській імперії було законодавчо закріплено самеідею поділу влади: «Влада судова відокремлюється від виконавчої, адміністративноїй законодавчої» (ст. 1).
Із прийняттям ідеймарксизму­ленінізму концепція поділу влади заперечувалася як непотрібна йнавіть шкідлива.
В історії українськогодержавотворення перші спроби визнання принципу поділу влади з’явилися вКонституції щодо прав і вільностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.).Далі ідея поділу влади знайшла відбиття в Універсалі Української ЦентральноїРади (1917 р.), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р.).Згідно з останньою судова влада в рамках цивільного, кримінального йадміністративного законодавства мала здій­снюватися виключно судовимиустановами. У радянський період ані в Конституції УРСР 1919 р., ані вКонституції УРСР 1937 р., ані в Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу владине знайшов свого втілення. У них йшлося про судову систему, але нічого не говорилосяпро судову владу як окрему її гілку.
Дуже тривалий час радянські вченірозглядали проблему поділу влади лише з позиції розподілу праці, функціональноїкомпетенції державних органів.
Із середини 80х — початку 90х роківХХ ст. ставлення до принципу поділу влади починає змінюватися. З’являютьсявисловлювання, що «трактування цієї теорії тільки в механістичному аспекті абов сенсі розмежування компетенції навряд чи може відіграти важливу роль у справіформування соціалістичної правової держави».
Перший крок у напрямку легалізаціїпринципу поділу влади було зроблено 8 червня 1995 р. при підписанніКонституційного договору «Про основні засади організації та функціонуваннядержавної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття новоїКонституції України». За цим договором визнавалося, що державна влада в Українібудується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Останнюздійснюють лише суди (ст. 36). Таким чином, термін «судова влада» у значенніпринципу поділу влади в сучасному його розумінні вперше з’явився взаконодавстві вже незалежної й самостійної України саме в цьому договорі.
Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р.Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділуна законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6).
З аналізу конституційних норм видно,що український законодавець цілком сприйняв принцип поділу влади й зажадав, щобправова держава розбудовувалася згідно із цим принципом. Так, влада повиннаподілятися і ввірятися в «різні руки», її будуть здійснювати різні люди, якінезалежно один від одного здійснюватимуть державні функції. Отже, сучаснатеорія поділу влади говорить не просто про розподіл повноважень між ланкамидержапарату, а про три відносно незалежні й самостійні сфери владарюванняособливими органами. Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає ще й устримуванні двох інших гілок у рамках конституційної законності й повноваженніздійснення конституційного нагляду й судового контролю за ними. КонституціяУкраїни вперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну йсамостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.

2.ПОНЯТТЯ Й ОСНОВНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Судова влада стала об’єктомсамостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщофеномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійнесоціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.
Існує декілька підходів до тлумаченняпоняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають яксукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такийпідхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикоюсудової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем судув системі інших державних органів.
Другий підхід зветься функціональним. Заним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправленняправосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній закономпроцесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.
Третій підхід(організаційно­функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу яксистему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнямипо розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуваннямспеціальної процедури.
Однак зазначені підходи до визначенняпоняття судової влади не враховують її владних проявів, державноатрибутивноїприроди. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілокдержавної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілкамидержавної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують їївиключність і самостійність.
Спроби розкрити зміст терміна «влада»робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природивлади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил ілюдей, природні чинники і сус­пільну владу.
Середньовічні вчені на перший планставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.
Влада як соціальне явище зацікавилаписьменників­утопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій уЗахідній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну їїновою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятихзгодом конституціях.
Зараз при всьому розмаїтті існуючихпоглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думкипритаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змуситипідкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чимповніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, авідповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.
Отже, влада — категорія багатогранна,яку слід розглядати через концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю,примусу, нарешті, владовідносин. Поняття «судова влада» характеризуєтьсянаявністю, як правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд.Влада — це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру йрівня суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення воліокремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння сутностій ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до певногоісторичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місцевідведено в ньому суду як органу судової влади.
Як бачимо, судовій владі притаманніпевні загальні ознаки, характерні для влади взагалі. Їх аналіз дозволяєз’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності йповноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосовно судовоївлади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, щорозкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державноївлади, — специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи однаодну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владноїсутності.
2.1 ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИСУДОВОЇ ВЛАДИ
 
1. Соціальний характер влади
 Влада завжди притаманна людськійспільноті. Без неї соціум існувати не може. Судова влада належить до сферисоціальних відносин. Вона не поширюється безпосередньо на тваринний світ, наприродні явища. Але якщо останні становлять собою елемент соціальних відносин(наприклад, щодо їх використання, права власності на них тощо), то судова владаможе поширюватися і на них. Але її дія може бути лише опосередкована через соціальнівідносини, тобто через взаємовідносини людей або поведінку окремого індивіда.
Потреба суспільства в особливій сферірозв’язання юридичних справ визначається в першу чергу неминучістю йсистематичністю виникнення в ньому низки конкретних ситуацій, здебільшогоконфліктного характеру, що потребують постійного вирішення на підставівстановлених державою правил шляхом підведення конкретних обставин під найбільштипові можливості врегулювання поведінки людей.
Обов’язковий характер актів судовоївлади, забезпеченість їх засобами примусового виконання свідчать, що суд увзаємовідносинах із суб’єктами судочинства є саме органом влади, який, будучиінститутом із владними повноваженнями, впливає на їх поведінку.
2.Структура владовідносин
Природа судової владихарактеризується через соціальні відносини, які мають певну структуру: суб’єкт,об’єкт і зміст відносин між ними. Кожен із цих елементів має свою специфіку,яка відбиває місце суду в суспільстві. Стосовно першого елемента можна виділитидва види суб’єктів­учасників відповідних владовідносин. По­перше, це суб’єкт —носій влади, який може бути одноособовим (суддя) або колегіальним (колегіясуддів, народні засідателі, присяжні). По­друге, суб’єктом є та особа (декількаосіб), щодо якої (яких) здійснюється владний примус носієм влади(суб’єктадресат). Це громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін., які зрізних підстав стають учасниками судового розгляду справи, набуваючи певногопроцесуального статусу на цей період (як з власної ініціативи, подаючизвернення до суду, так і вимушено, наприклад, у разі вчинення особою злочину йнеобхідності притягнення її до відповідальності).
Судовій владі властивий особливийоб’єкт, тобто те, з приводу чого виникають відносини: суд — учасники судовогопроцесу. Необхідність розв’язання юридично значущої справи виникає, коли існуєпевна невизначеність у суспільних відносинах або має місце порушення нормиправа і відновити первісний стан неможливо без винесення владного приписусудом. Об’єкт судової влади складають правові питання, що стають предметомсудового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикціясудів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Суд, будучи владним суб’єктом, маєпевні зобов’язання перед учасниками процесу: прийняти у провадження справу абоскаргу, вчасно призначити і провести судове засідання, забезпечити сторонамрівність у дослідженні обставин справи тощо. Кожна зі сторін, будучи підвладноюсуду, одночасно має право вимагати від нього певних дій і рішень, а судвідповідно до закону зобов’язаний виконати їх вимоги. У визначених закономвипадках підвладні суду сторони мають право відмовитись від застосуваннясудової влади або прийняти владне рішення, обов’язкове для суду (відмова відпозову, примирення потерпілого й обвинуваченого у справах приватногообвинувачення та ін.). Особливістю судової влади є наявність у ній одночасно якнезалежності судді від підлеглих йому учасників судового розгляду, так інеобхідності враховувати їх процесуальні позиції, права й вимоги. Це свідчитьпро специфічний зміст владовідносин, що складаються в процесі реалізаціїсудової влади, їх владноарбітральний характер, який поєднує елементиімперативності й диспозитивності.
3. Цілеспрямованість влади
Владовідносини виникають лише, колинеобхідний певний цілеспрямований вплив владного суб’єкта на підлеглий об’єкт,щоб досягти зміни його поведінки. Ця ознака в повній мірі характерна длясудової влади, оскільки передбачає усвідомлення владовідносин всіма їхучасниками. Не випадково у сфері судової влади важливе правове значення маютьтакі поняття як «дієздатність» і «осудність», які свідчать про здатність особиусвідомлювати, розуміти свої дії, осмислено й цілеспрямовано будувати своюповедінку. Судова влада має своїм призначенням виключно розв’язання правовихконфліктів і сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє правопорушено і хто вчинив порушення, а також сприяння суб’єктам права в реалізаціїїх прав.
4. Вольовий характер влади
Стосовно влади судової ця ознакавиражається у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого всудовому засіданні питання. Якщо вольовий акт не отримав матеріальноговизначення у формі акта судової влади, то судова влада себе ще не визначила,навіть якщо суддя вже знає, як слід вирішити те чи інше питання.
5. Регулююче й організаційнепризначення влади
Владовідносини виникають у суспільстві,коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів окремих його членів. Задопомогою судової влади усувається локальна соціальна напруга й відновлюютьсяспокій і правопорядок у суспільстві.
Застосовуючи правові норми доконкретних життєвих ситуацій, судова влада впливає на суспільні відносини такожшляхом уточнення й конкретизації правових норм. Судове тлумачення, оцінкаконституційності окремих правових положень, право Конституційного Судутлумачити Основний Закон країни дозволяють судовій владі доповнювати тойорганізаційний вплив на суспільні відносини, який здійснює законодавча влада.
6. Примусовий характер влади
Ця ознака є природною, оскільки владазавжди пов’язана з примушенням одним суб’єктом іншого до вчинення (абоприпинення) певної дії (бездіяльності). Судова влада як ніяка інша поєднана зпримусом, без якого існувати не може. Але примус, характерний для судовоївлади, є доволі специфічним. З одного боку, функціонуючи у правовій сфері, вонавправі застосовувати примус — від владного посвідчення юридичного факту абопорушеного права до застосування до злочинця покарання у вигляді позбавленняволі. З другого боку, судова влада своїми власними силами не в змозіреалізувати жодного заходу примусу, які вона визначила у своїх владних(судових) актах. Для цього необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади.Тому судова влада може ефективно функціонувати не як абсолютно незалежнийінститут, а лише у взаємодії з іншими гілками влади в межах системи стримуваньі противаг.
На відміну від законодавчої йвиконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада, має не загальний,а завжди конкретний і персоніфікований характер. Визначаючи вид, характер, розмірпримусу, суд у своєму рішенні зобов’язаний вказати його точно й конкретно. Вінвизначає всі персональні дані правопорушника, і крім нього ніхто не може бутипритягнутий до відповідальності. Але суд повинен зіставляти примус, якийпризначається, з характеристиками й індивідуальними особливостями суб’єкта,щодо якого він застосовується.
Крім загальних ознак, притаманнихбудьякій владі, судова влада характеризується й певними ознаками, які належатьлише їй і виражають її власну специфіку.

2.2 СПЕЦИФІЧНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇВЛАДИ
 
1.Об’єктивність. Ще в давні часи людствоусвідомлювало, що судова влада повинна бути об’єктивною. У первіснообщиннихактах посередництва посередником у розв’язанні суперечок обиралася людина, якане належала до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити конфлікт. Унайстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо справедливості,сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі, необхідності пошуку йвикористання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження,що ніхто не може бути суддею у власній справі, ні в кого не викликає сумніву.Закон передбачає право сторони висловити недовіру судді, мотивуючи йогозаінтересованістю у справі, а також низку обставин, які виключають участь суддіу справі саме внаслідок його можливої упередженості (правила відводу суддів передбаченіпроцесуальним законом).
Соціальна роль судової влади полягаєу вирішенні юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Право єоб’єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджуєсистему цінностей, підвладних сфе­рі реалізації судової влади. Застосовуючиправо, вирішуючи конфлікт на підставі норми права, судова влада об’єктивнореалізує суспільну думку підвладних. Саме тому рішення суду повинні мати соціальнепідґрунтя в праві. Приймаючи рішення, судді обов’язково аргументують його,посилаючись на правову норму.
Будь­яке процесуальне рішення,винесене суддею одноособово або колегією суддів, сприймається об’єктивно. Волясудді (суддів), викладена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, трансформуєтьсяу волю судової влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті судовоївлади, винесеному від імені України.
2. Легітимність. Ця ознакасвідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду на неї,готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов’язана іззаконністю, а законність є обов’язковою умовою легітимності. Але легітимністьпередбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне,процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її рішень.Формуванню її легітимності сприяє не лише законність і справедливість дій тарішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в судовому процесі,правильно побудувати відносини з учасниками процесу та іншими особами,присутніми в залі судового засідання, тощо.
Громадяни, державні органи й посадовіособи, юридичні особи, держава в особі законодавчої й виконавчої влади повиннідовіряти судовій владі, визнавати її за легітимну. Держава має чітко окреслитипредметну сферу судової влади, визнавати виключність її повноважень у ційцарині. Різні суб’єкти правовідносин повинні зважати на її компетентність,самостійність і погоджуватися на використання нею всіх необхідних повноваженьдля вирішення конфлікту, підкорюватися велінням судової влади щододобровільного та свідомого виконання її актів.
До чинників, що впливають на рівеньлегітимності судової влади, належать:
а) незалежність і безсторонність судупри розв’язанні юридичних справ; б) об’єктивність процесу пізнання,правильність його результату; в) справедливість у матеріально­правовому (відповідністьдіяння і покарання за нього) і процесуальноправовому (надання сторонам рівнихможливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах;
г) законність (відповідність дій ірішень суду правовим нормам).
Останнім часом значно зрослакількість звернень до суду з приводу розв’язання правових суперечок. Безумовно,разом з іншими чинниками це є проявом підвищення легітимності судової влади.
3. Нормативність. Соціальнасфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею своїх владнихповноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального іпроцесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяєпоновленню порушеного права суб’єкта, тим самим захищає суб’єктивне право. Вонадіє лише у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальнуправову норму до конкретної життєвої ситуації, тобто здійснюєправозастосування.
Судова влада здійснюється лише упроцесуальній формі, визначає зміст і порядок реалізації цієї влади. Порушеннявстановленої законом процедури є передумовою визнання такої діяльності судунеправомірною. Нормативне закріплення судової процедури гарантує не лишеправомірність дій суду, а й можливість їх наступної перевірки, своєчасноговиявлення й усунення судових помилок.
4. Особлива предметна сфера.Предметна сфера функціонування судової влади має виключний характер. Судовувладу залучають до дії лише в умовах розгляду юридичної справи, тобто за умов,якщо:
а) хоча б два суб’єкти знаходяться устані суперечки;
б) спір виник щодо відносин, якірегулюються правом.
 Сторони звертаються до суду зпроханням виступити безстороннім арбітром у розв’язанні їх справи. Будь­якийконфлікт, що має правову природу, може стати предметом розгляду судової влади.Деякі правові кон­флікти вирішуються в адміністративному, дисциплінарному абоіншому порядку поза цариною дії суду.
Можна вирізнити три групи правовихконфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це конфлікти:
а) матеріально­правові, вирішенняяких згідно із законом є виключною компетенцією суду (наприклад, визнання особивинною у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що обмежують їїконституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусовоголікування тощо);
б) процесуальні, що виникають під чассудового розгляду справи (наприклад, апеляційне або касаційне оскарженнясудового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у справі таін.);
в) процесуальноправові, що не маютьпередбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у випадку конфлікту закону іміжнародного договору, принципів цивільного, господарського чиадміністративного судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавствіособливого значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.
Усі конфлікти, що належать доюрисдикції судової влади, мають конкретний, індивідуалізований характер. Завждивідомі сторони конфлікту, час, місце й обставини його виникнення, оскільки це єнеобхідною передумовою звернення до суду.
5. Ситуативний характер. Судовавлада функціонує лише за умови звернення до неї суб’єктів права. За своєюініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада«пробуджується» актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи.Реалізація судової влади лише в умовах конкретної юридичної справи і лише заумови звернення до неї заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюютьситуативний характер судової влади, її відмінність від законодавчої івиконавчої гілок влади, предметна сфера яких поширюється на більш загальне колоправовідносин.
Таким чином, якщо діяльність судухарактеризується в Україні як владна, то слід визнати, що особливості такогосоціального феномену як влада повинні мати в ній своє адекватне відбиття.Розкриваючи поняття «судова влада», треба враховувати наступні положення:
—      за своїми властивостями судовавлада є державною з усіма належними владі атрибутами й чітко визначеноюкомпетенцією;
—      вона є одним із продуктівзастосування принципу поділу державної влади з ознаками незалежності йсамостійності, що випливають із цього принципу;
– судова влада повинна мати такімеханізми забезпечення її функціонування, які гарантували б її самостійність;
—      вона здійснюється в певнихорганізаційних і процесуальних формах, установлених у законі;
—      судова влада має універсальний івиключний характер;
—      вона здійснюється на професійнійоснові.
Отже, основу судової влади,безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією.Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правовінаслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право.Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будьякий державний орган, алише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей ісоціальні процеси.
Судова влада — це специфічна гілкаєдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розглядуюридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключноконституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових)процедур.
Наведене визначення не є вичерпним.Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослід­женніформ її реалізації, функцій, принципів організації та діяльності.
2.3 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇСУДОВОЇ ВЛАДИ
Реалізація судової влади завждиздійснюється в певній формі — передбаченій законом процедурі судочинства. Цяпроцедура чітко встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці дорозгляду та судовому розгляді справ. Головне її завдання — забезпечити законне,мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на гласності,забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участіпредставників народу у прийнятті рішення по справі, рівності сторін та на іншихпринципах, про які докладніше йтиметься далі.
Установлені для органів законодавчоїй виконавчої гілок влади процедури (регламенти) не містять тієї точності тавсебічності, що характерні для порядку розгляду й вирішення справ у судах.
Судова влада в Україні здійснюється уформі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного такримінального судочинства.
Конституційне судочинство є формою реалізації судовоївлади, у процесі якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційнезначення. Саме шляхом конституційного судочинства визнається неконституційністьнормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний захистОсновного Закону країни.
Конституційне судочинство — цедіяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких єконституційно­правові питання, пов’язані із забезпеченням дотриманняКонституції державними органами й у прийнятті по них рішень, що тягнуть правовінаслідки.
Конституційне судочинство покликанозабезпечувати верховенство Основного Закону як підґрунтя національної правовоїсистеми, охорони конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу владиу всіх його аспектах. Необхідним, основоположним елементом конституційногосудочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з оглядуїх відповідності Конституції. Саме це становить сутність конституційногосудочинства.
В Україні конституційне судочинствоздійснюється єдиним органом — Конституційним Судом України. Це судова установа,діяльність якої здій­снюється у процесуальній формі, що зближує її із судамизагальної юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства зіншими формами судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів, але зособливою юрис­дик­цією — конституційною. Процедура судочинства в КонституційномуСуді й у судах загальної юрисдикції заснована на таких принципах судочинства якнезалежність, колегіальність, гласність, змагальність і рівноправність сторін.
Цивільне судочинство є формою реалізації судовоївлади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних,сімейних та деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильнийі своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених майнових,особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди загальноїюрисдикції й наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст цивільногосудочинства складає розгляд і вирішення по суті юридичних справ, пов’язаних іззахистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших прав і законнихінтересів суб’єктів права. У порядку цивільного судочинства також розглядаютьсясправи, якщо необхідно офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення:безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд можепозбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідокдушевної хвороби чи з інших причин.
Цивільне судочинство вершиться судамизагальної юрисдикції. Ця процедура регламентована Цивільним процесуальнимкодексом.
Господарське судочинство є формою реалізації судовоївлади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сферігосподарських правовідносин. Зміст господарського судочинства полягає врозгляді й вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюютьгосподарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприятипоновленню порушених правових норм і тим самим вирішувати соціальні йекономічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції зумовлено якісторичними чинниками (існування системи державних арбіт­ражів у СРСР), так іособливостями правовідносин, що виникають у царині господарювання (розвитокринкової економіки, складність законодавства, яке діє в цій сфері).
Господарське судочинство вершитьсяспеціалізованими господарськими судами, що входять до системи судів загальноїюрисдикції. Його процедура регламентована Господар­ським процесуальнимкодексом.
Адміністративне судочинство є формою реалізації судовоївлади, у процесі якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сферіуправлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. Закон передбачає,що при реалізації судової влади в адміністративному судочинстві має бутизабезпечено своєчасний, всебічний, повний та об’єктивний розгляд обставинсправи й вирішення у відповідності із законом. Предметом судового розгляду єскарга на дії (без­діяльність) посадових чи службових осіб, державних органів.Публічний інтерес є об’єктом конфліктів, що виникають у царині управлінсько­адміністративнихправовідносин.
Адміністративне судочинство вершитьсяспеціалізованими адміністративними судами, що входять до системи судів загальноїюрисдикції, відповідно до процедури, визначеної Кодексом про адміністративнесудочинство.
Кримінальне судочинство є формою реалізації судовоївлади, у процесі якої розглядаються й вирішуються справи про злочини. Змісткримінального судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальнихсправ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні увчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого увчиненні кримінального злочину може бути встановлена лише судовим вироком, якийнабув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження особистої свободигромадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або заходи медичногохарактеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду. Необхідністьпрояву судової влади виникає і при вирішенні питань щодо відбування кримінальногопокарання (напри­клад, дострокове чи умовнодострокове звільнення від покараннятощо).
Кримінальне судочинство вершитьсязагальними судами в межах процедури, визначеної Кримінальнопроцесуальнимкодексом.
Вивченню перелічених видівсудочинства, законів та актів, що регламентують їх процедуру реалізації,присвячені окремі навчальні курси, що викладаються на старших курсах юридичнихвузів.
2.4 ФУНКЦІЇ СУДОВОЇВЛАДИ
За лексичним значенням термін«функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття«функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконуєтьсяяким­небудь органом чи особою. Разом із тим цим поняттям оперують дляпозначення зовнішнього прояву властивостей якогонебудь предмета в певнійсистемі відносин. Це значить, що функції судової влади залежатимуть від місця йролі суду в певному сус­пільстві.
У дореволюційному суспільстві функціясудової влади зводилася до вирішення спорів і встановлення справедливостішляхом відправлення правосуддя. «Своєрідний характер функції, виконуваноїсудом, полягає в констатуванні права для захисту прав — у цьому, і лише в цьомупокликання судді», «Судові місця існують для відновлення справедливості увипадку спору встановленим у законі порядком». Визнається, що суд служить «неприватним інтересам окремих осіб, окремих суспільних утворень або відомств, азагальним державним інтересам».
За радянських часів суду відводиласяроль правосуддя, що вважалось однією з численних функцій соціалістичноїдержави. Суд також наділявся непритаманною йому роллю вихователя громадян.
На початку 80х років ХХ ст. унауковій літературі було порушено питання про необхідність виконання судовоювладою функції контролю. У подальшому ця думка знайшла підтримку в законодавця,і на судову владу було покладено функцію конституційного контролю. Тоді жз’явилися пропозиції надати нормативного значення правозастосовчій діяльностісуду. Ця пропозиція сприяла становленню владної ознаки суду шляхом визнання засудовою владою функції управління — однієї з ознак влади. Однак зазначена точказору й досі не знайшла певного відгуку в законодавця.
У сучасному суспільстві судова владавирішує юридично значущі справи, що мають правові наслідки. Зміст цієї функціїполягає в тому, що виключно судові органи й судді як носії судової влади маютьповноваження щодо юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сферізастосування норми права. Суд (судді) компетентний зробити висновок пронаявність порушених норм права, дати правову оцінку такому порушенню, визначитиколо осіб, винних у цьому, та призначити їм міру відповідальності за такепорушення і, нарешті, окреслити заходи щодо поновлення порушеного права.Протягом такої діяльності суд (судді) судить про право, тобто здійснюєправосуддя. Таким чином, правосуддя становить зміст судової діяльності повирішенню юридично значущих справ, що мають правові наслідки.
Порушення правових норм у формі їхнедотримання або невиконання може мати різний характер, різну міру небезпеки.Усі ці порушення охоплюються поняттям «посягання». Найбільш небезпечнимпосяганням є злочин — сус­пільно небезпечне діяння, передбачене кримінальнимзаконом. Інші порушення правових норм поділяються на цивільні (заподіяння шкодиособі, майну громадянина або організації, невиконання покладених законом абовзятих за договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне хуліганство,порушення правил дорожнього руху та ін.).
Відповідно до видів посягань виникаєюридична справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого відповідниморганом застосовується закон. У випадку порушення законів про охорону навколишньогоприродного середовища — це органи екологічного й санітарно­епідеміологічногоконтролю, при недотриманні фінансового законодавства — органи податковоїслужби, у разі порушення прав та інтересів під­приємств, установ, організаційяк суб’єктів господарської діяльності, яких охороняє закон, — це господарськийсуд. Повноваження відповідних органів по розгляду юридичних справ з винесеннямпо них юридично обов’язкових рішень називається юрисдикцією.Кількість цих органів достатньо велика. Так, за Кодексом про адміністративніправопорушення правом притягнення громадян та юридичних осіб доадміністративної відповідальності наділені понад тридцять органів та їхпосадових осіб, у тому числі й суд.
Юрисдикція суду відрізняється відінших її видів наступними характерними рисами:
1) судова діяльність — це єдиний видюрисдикційної діяльності, що здійснюється від імені держави. Ні прокуратура, німіліція, ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень від іменіУкраїни;
2) судова діяльність здійснюєтьсялише судом. Будь­який інший юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичнусправу, теж застосовує відповідні норми закону до певної події, дії(бездіяльності), особи, правовідносин. Ця діяльність може бути зовнішньо схожана судову, але за юридичною силою рішень, які виносяться судом, останній є найвищимюрисдикційним органом;
3) процедура судового провадження маєдетальну регламентацію в законі, що містить відповідну послідовність судовихдій, реалізацію прав учасників процесу й дотримання покладених на нихобов’язків. Усе це охоплюється поняттям «процесуальна форма». Істотнівідхилення від процесуальної форми є підставою для скасування судового рішення.
У межах функції судової влади щодовирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки, суди (судді)виконують наступні види діяльності.
1. Розглядають і вирішують по сутіправові конфлікти, що виникають у суспільному житті між фізичними особами,між фізичними й юридичними особами, між юридичними особами з приводу порушенняїх прав і законних інтересів, передбачених кримінальним, цивільним,господарським, адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим,конституційним, податковим чи іншим законодавством.
Підставою для звернення особи до судуза розглядом правового конфлікту є неправомірні дії (бездіяльність) або рішеннядержавних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних чи фізичнихосіб, які:
 (а) порушують передбачені закономправа цих осіб,
(б) перешкоджають вільномувикористанню закріплених прав, (в) накладають на осіб не передбачені законом(або іншим документом, що засвідчує права особи) обов’язки,
 (г) безпідставно притягують особу довідповідальності.
Наведені питання стають предметомсудового розгляду. Вирішення таких правових конфліктів відбувається в судовомузасіданні в порядку, закріпленому процесуальним законодавством. За результатамирозгляду справи суд може визнати дію (бездіяльність) або рішення однієї зісторін спору незаконним і зобов’язати задовольнити вимоги іншої сторони(припинити незаконну дію (бездіяльність), скасувати незаконне рішення тощо), атакож учинити дії щодо поновлення порушеного права. Суд визначає вид і мірувідповідальності винної сторони, а також розмір компенсації шкоди, спричиненоїнезаконними діями (бездіяльністю) або рішенням правам і законним інтересампостраждалої сторони. У разі визнання дії (бездіяльності) або рішення, що єпредметом судового розгляду, законним суд відмовляє сторо­ні в задоволенні їїскарги.
Розгляд справ щодо відповідностіКонституції України рішень (актів), що приймаються вищими органами державноївлади, здійснюється Конституційним Судом України (закони, інші правові актиВерховної Ради України; акти Президента України; акти Кабінету МіністрівУкраїни; правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Цей органсудової влади покликаний забезпечувати їх відповідність Конституції України. Реалізуючиповноваження, передбачені ст. 14 Закону «Про Конституційний Суд України»,Конституційний Суд виступає органом контролю за дотриманням конституційної законностів державі. У випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їхокремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованимміжнародним договорам та угодам він визнає їх недійсними з моменту введення їху дію.
Усі інші правові конфлікти, що невходять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються судамизагальної юрисдикції.
2. Вирішують питання щодо можливості(необхідності) застосування до особи заходів процесуального примусу іпровадження окремих слідчих та оперативнорозшукових дій, щообмежують конституційні права та свободи людини.
У межах цієї діяльності суддірозглядають і вирішують питання стосовно надання органам дізнання й досудовогослідства при розслідуванні кримінальних справ дозволу на провадження такихпроцесуальних і слідчих дій:
а) обрання до підозрюваного чиобвинуваченого у вчиненні злочину запобіжного заходу у вигляді тримання підвартою;
б) подовження строку тримання підвартою, але в межах строку, встановленого законом;
в) направлення підозрюваного,обвинуваченого, які не знаходяться під вартою, до психіатричного стаціонару дляпро­ведення судовопсихіатричної експертизи;
г) проведення обшуку в житлі таіншому володінні особи;
д) проведення примусової виїмки ізжитла або іншого володіння особи;
е) проведення обшуку особи або виїмкив неї предметів і документів;
ж) накладення арешту накореспонденцію;
з) зняття інформації з каналівзв’язку.
Закон передбачає, що у виключнихвипадках, коли проведення обшуку житла та іншого володіння особи, а такожвиїмки із житла та іншого володіння особи, обшуку особи в інтересах слідстваповинно бути здійснене негайно, зазначені слідчі дії можуть бути проведені запостановою слідчого без відповідного рішення суду. Проте слідчий зобов’язанийповідомити протягом доби суд про виконані слідчі дії. Суд протягом доби перевіряєзаконність і необхідність їх проведення. Якщо висновок судді констатує незаконністьдій слідчого, всі докази, отримані ним при проведенні вищевказаних дій, визнаютьсянезаконними.
Перелік оперативнорозшукових заходів,дозвіл на проведення яких дає суд, а також порядок його отримання перед­баченоЗаконом України «Про оперативнорозшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.Відповідно до цього Закону суд дає висновок про доцільність проведенняоперативнорозшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних правгромадян на таємницю листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних таінших повідомлень, недоторканності житла.
На підставі розглянутих у судовомузасіданні матеріалів, що надані суб’єктом, який здійснює оперативнорозшуковудіяльність, суддя робить висновок (шляхом винесення відповідної постанови) проможливість і доцільність проведення оперативнорозшукових заходів за наявностіпередбачених законом підстав і відповідно до обов’язкових умов для їхздійснення або відмовляє в їх проведенні, якщо немає передбачених закономобставин та умов.
3. Розглядають і вирішують скарги надії (бездіяльність) прокурора, слідчого, особи, яка здійснює дізнання, ідають висновок щодо їх законності й обґрунтованості.
Відповідно до закону всі постановислідчого, прокурора, особи, яка здійснює дізнання, про відмову в порушенні кримінальноїсправи, про її закриття, а також їх рішення та дії, що зачіпають конституційніправа та свободи учасників кримінального судочинства або ускладнюють доступгромадян до суду, можуть бути оскаржені в суд за місцем провадження досудовогослідства. Скарга може бути подана заявником, його захисником чи представникомбезпосередньо або через особу, яка здійснює дізнання, слідчого чи прокурора. Напідставі поданої заінтересованою особою скарги на дії (бездіяльність) зазначенихосіб у порядку судового засідання суд оцінює дії (бездіяльність) або рішення прокурора,слідчого, особи, яка здійснює дізнання.
Принесення скарги не зупиняєпровадження оскаржуваної дії або оскаржуваного рішення, якщо його не приймеорган дізнання, слідчий, прокурор або суддя.
Суддя робить висновок про законністьта обґрунтованість дій (бездіяльності) та рішень особи, яка здійснює дізнання,слідчого, прокурора на підставі всебічного, об’єктивного й повного судовогорозгляду обставин, що оскаржуються, за участю заявника та його захисника абопредставника, інших осіб, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються оскаржуванимидіями (бездіяльністю) або рішенням, а також за участю про­курора.
Неявка осіб, своєчасно повідомленихпро час розгляду скарги, не є перепоною для розгляду справи судом.
За результатами розгляду скарги суддявиносить одне з наступних рішень:
а) про визнання дії (бездіяльності)або рішення відповідної посадової особи незаконним або необґрунтованим і прообов’язок усунути допущене порушення;
б) про залишення скарги без задоволення.
Дії (бездіяльність) і рішення суддіможуть бути оскаржені до вищого суду. Розгляд таких скарг здійснюєтьсявідповідно до процесуального законодавства в порядку апеляційного абокасаційного провадження.
4. Офіційно засвідчують юридичніфакти, що визначають виникнення, зміну чи припинення особистих або майновихправ фізичних та юридичних осіб. Перелік таких фак­тів, що підлягають судовомузасвідченню, визначено законодав­ством.
5. Виключною компетенцією суду є прийняттяв передбачених законом випадках рішень щодо обмеження прав та свобод громадян,що не пов’язано з учиненням правопорушення. Зокрема, йдеться про компетенціюсуду стосовно визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною абообмежено дієздатною. Так, тільки суд може визнати особу недієздатною черезпсихічне захворювання, коли вона не може розуміти значення своїх дій абокерувати ними.
До компетенції суду також належитьобмеження дієздатності громадянина, який внаслідок зловживання алкогольниминапоями або наркотичними засобами ставить свою сім’ю у скрутне матеріальнестановище.
За судовим рішенням примусовопоміщається в стаціонарний медичний заклад особа, хвороба якої є загрозою дляоточуючих, або особа, яка страждає тяжким психічним захворюванням.
6. Діяльність суду завжди пов’язана зправозастосовною діяльністю, у процесі якої судді тлумачать правову норму.Але слід відокремити напрямок судової діяльності, який безпосередньо полягає утрактуванні норми права. За результатами такої діяльності суд робить висновокпро правовий зміст норми й відповідність її Конституції.
Таким чином, визначення функційсудової влади сприяє розкриттю її ролі та значення в суспільстві, державі вцілому. Основною функцією судової влади є вирішення юридично значущих справ, щомають юридичні наслідки. Рішення, що приймаються судом у межах здійснюваної функції,обо­в’язкові для всіх державних органів, організацій та установ усіх формвласності, фізичних та юридичних осіб. Інакше вступає в дію механізм державногопримусу, який забезпечує виконання рішення суду.
Становлення функцій судової владиздійснювалось одночасно зі становленням теорії судової влади, сприйняттям йрозумінням її природи та ознак. Не виключається, що з розвитком державності йінституту судової влади, зокрема, остання може наділятися й іншими функціями.Однак вивчення специфіки і природи судової влади буде неповним, якщо залишитипоза розглядом принципи судової влади.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.  Конституція України:Науково-практичний коментар/В. Б. Аверьянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.;Ред. Кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. – Харків: Видавництво“Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім” ін Юре, 2007.-808 с.
2.  Коментар до Закону “Про судоустрійУкраїни”/ За заг. ред. В. Г. Маляренка.-К.: Юрінком Інтер, 2007, -464 с.
3.  Організація судових та правоохороннихорганів: Навч. посібник./ за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М.Толочка. – Харків: Право, 2007. 272с.
4.  Організація судовоївлади в Україні / За наук. ред. А.О. Селіванова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 202 с.
5.  Подкопаев С.В. Дисциплинарнавідповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД ІНЖЕК, 2003.-192 с.
6.  Рішення Конституційного Суду Українипо справі № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про правовільного вибору захисника)./Конституційний Суд України: Рішення. Висновки.1997-2001./Відповід. ред. к.ю.н. П. Б. Євграфов.-К; Юрінком Інтер, 2001.-504 с.
7.  Рішення Конституційного Суду Українипо справі № 1-38/2003 від 11 грудня 2003 р. № 20 — рп/2003 (справа проКасаційний суд України)/Офіційний вісник України.
8.  Судова реформа в Україні: проблеми іперспективи. Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002, м. Харків/ред. кол.: Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. К; Х; Юрінком Інтер, 2002.-288 с.
9.  Шишкін В. І. Судові системи країнсвіту: Навчальний посібник [У 3-х кн.]. К; Юрінком Інтер, 2001.