Київський національний університет
Імені Тараса Шевченка
інститут міжнародних відносин
кафедра міжнародного приватного та митного права
ВИЗНАННЯТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
Спеціальність:8.030402 — Міжнародне право
ВИПУСКНАМАГІСТЕРСЬКА КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА
Науковий керівник – Цірат Генадій Артурович
кандидат юридичних наук
Допустити до захисту
Зав. Кафедри_________________д.ю.н., проф.Довгерт А.С
Київ2008р.
ВСТУП
Актуальністьтеми. Міжнародне приватне право (далі МПП) – галузь права, яка в усьому світіспрямована на регламентацію відносин приватно-міжнародного характеру, перебуваєна сьогоднішній день в Україні у надзвичайно складних історико-правових умовах,спричинених проведенням державою реформи вітчизняної системи права. Разом ізцим в Україні проголошується провадження курсу на інтеграцію у світовеспівтовариство, передусім підкреслюється важливість шляху України до Європи,вступу нашої держави до євроатлантичних структур, вагомих світових організацій.Одночасно із проголошеними державою напрямами розвитку міжнародних зв’язків упублічній сфері, у сфері приватній все більше поширюється активність приватнихсуб’єктів, міграційні процеси,, частіше виникають відносини, щохарактеризуються наявністю зв’язку з іншими правопорядками. Тому розвитокміжнародних відносин свідчить про необхідність перегляду теоретичних концепційсудочинства на предмет адаптації новітніх тенденцій співіснування країн уміжнародному правовому полі і, зокрема, на інтеграцію України до ЄвропейськогоСоюзу. Такі тенденції міжнародного права у першу чергу мають стосуватисьохорони і захисту прав громадян і юридичних осіб, оскільки розвиток міжнародноїекономіки, туризму, поширення інтеграційних процесів неодмінно призводитиме йдо виникнення правопорушень, що не в останню чергу зумовлено різними правовимисистемами окремих країн. Для того, щоб кордони країни не ставали на заваділіквідації правопорушень і одночасно не виникали випадки необгрунтованогопритягнення громадянина до відповідальності мають бути розроблені критеріївиконання рішень на території України. Актуальність дослідження полягає і втому, що воно має практичне значення для вдосконалення правового регулюванняпроцедури визнання та виконання іноземних судових рішень в Україні. Розвитокміжнародних відносин на сучасному етапі, пожвавлення контактів не лише міждержавами, а й на рівні фізичних і юридичних осіб, що належать до різнихдержав, зростання кількості шлюбів з іноземцями, міграційні процеси все цезумовлює посилення уваги науковців, правознавців, політичних діячів до проблемправового регулювання правовідносин, ускладнених іноземним елементом. Потреба вудосконаленні законодавства у сфері міжнародного приватного права напострадянському просторі, зокрема в Україні, тепер є очевидною для всіх. Цілкомочевидно, що правовідносини приватного міжнародного характеру повинніотримувати належне правове регулювання, що визнається особливо важливим у всіхрозвинутих правових системах сучасності, які містять спеціально призначений дляреґламентації відносин у сфері міжнародного приватного права комплекс нормативногоматеріалу. Але не зважаючи на прийняття Законів України „Про міжнароднеприватне право” (2005) та ЦПК(2005), процедура діяльності судів щодо визнання і приведення довиконання в Україні рішень іноземних судів до цих пір не конкретизована.
Будь-яка державазобов’язана захищати права громадянина, який знаходиться під її юрисдикцією,але лише у випадках порушення його прав, а не від відповідальності за завдануним шкоду. Всі ж наявні теоретичні концепції у цьому напрямку зводяться восновному до адаптації міжнародних угод до системи права України.
Встановлюючивласні кордони, визначаючи права та обов’язки громадянина держава визначає межійого поведінки, але перетинаючи кордони особа діє в іншому правовому полі, атому доволі часто постає питання: хто вправі судити про вчинки громадянина абоюридичної особи України за кордоном, чи може держава застосовувати примус дотаких осіб, за вчинки, що були вчинені не на її території. Тому автором аналізуються науковіконцепції провідних вчених, спрямовані на вдосконалення цивільного судочинства,на розвиток міжнародних питань захисту та охорони прав фізичних і юридичнихосіб та держави, а саме: Богуславского М.М., Дмитрієвої Г.К., Ерпилева Н.Ю., ЖильцоваА. Н., Кисіля В.І., КpиволаповаБ.М., КомароваВ.В., ЛебедеваС.Н., Лунца Л. А., Мережко О.О., Морозової Ю.Г., Муранова А.І., Садікова О.Н., Треушнікова М.К., Фурси С.Я.,Шаха Х.,Шерстюка В.М., Штефана М.Й., Єлісєєва М.Г. та ін.
Вибір теми магістерського дослідження зумовленийнаступним:
— потребою у проведенні порівняльного аналізу досвідуіноземних країн у врегулюванні спорів з іноземним елементом і легітимності рішень їх судів;
— необхідністю аналізу наявних неоднозначних, відокремленихнаукових концепцій, різних позицій науковців щодо окремих теоретичних положеньта правових ситуацій, пов’язаних з визнанням і приведенням до виконання рішеньіноземних судів, які в юридичній літературі до цього часу не узагальнені та непроаналізовані;
— необхідністю конкретизації, передбаченої чинним ЦПК, процедури розгляду справ про визнання та приведення до виконаннярішень іноземних судів; недосконалістю сучасної практики вирішення спорів зіноземним елементом, які до останнього часу залишались без належноготеоретичного узагальнення і аналізу.
Мета і задачімагістерського дослідження.
Основною метоюданого дослідження є теоретичне узагальнення і обгрунтування процесу набраннярішеннями іноземних судів та арбітражів законної сили на території України. Цев наступному має позитивно вплинути на визнання та приведення до виконаннярішень іноземних судів судами України, надасть чіткості і послідовностіпроцедурі їх розгляду та практиці їх виконання тощо;
1. Проаналізувативсі наявні сучасні теорії та концептуальні підходи до вирішення справ заклопотаннями про визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів,які пропонуються як теоретиками цивільного процесу, міжнародного цивільногопроцесу, так й науковцями порівняльного правознавства, виконавчого провадженнята інших галузей права. Такий аналіз має призвести до зменшення суперечностей утеоретичних позиціях, поглиблення зв’язків між різними галузями права тазменшить наявні прогалини у законодавстві і надасть практиці по йогозастосуванню однозначності;
2. Напідставі проведеного порівняльного аналізу виробити власні позиції стосовнонайбільш сприятливих способів захисту прав суб’єктів міжнародних відносин таінтересів держави;
3. Наблизитипроцедуру і практику розгляду справ про визнання і приведення до виконаннярішень іноземних судів до реальних потреб всіх зацікавлених осіб;
4. Напідставі узагальнення досвіду розгляду справ, що пов’язані з рішеннямиМіжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС), виробити рекомендації повдосконаленню відповідних інститутів міжнародного приватного права, цивільногопроцесуального права та міжнародного цивільного процесу.
Об’єктомдослідження є сфера міжнародного приватного права і, зокрема, міжнародногоцивільного процесу та система права України у контексті відтворення в ній процедури визнання тавиконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Предметомдослідження є теоретичні, практичні інормативні джерела процедури визнання та виконаннярішень іноземних судів, Міжнародного комерційного арбітражу при ТПП України та третейськихсудів, а саме: юрисдикційна діяльність уповноважених на визнання та виконаннятаких рішень судів разом з характерними для цього процесу правовідносинами. До теоретиків, які зробилиістотні внески у розвиток цього напрямку дослідження і здобутки яких сталипредметом дослідження, необхідно віднести: В. Косака, Ю.Д. Притику, О.С.Скарідова, Т.В. Сліпачук, Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк, С.Я. Фурсу, М.К.Треушнікова, Г.А. Цірата, К.С.Юдельсона, В.В.Яркова. Нормативна базадослідження складається з Конституції України(1996), ЦПК(2005), Законів України„Про міжнароднийкомерційний арбітраж”(1994), „Про виконавче провадження”(1999), „Про міжнародне приватнеправо”(2005), дво та багатосторонніх міжнародних договорів, законодавствадеяких іноземних країн.
Методидослідження, що використані при дослідженні:
системно-функціональний– дозволив проаналізувати взаємозв’язки і визначити пріоритети у міжнародномуправі, зокрема в міжнародному цивільному процесі та системі права України щодовизнання та виконання рішень іноземних судів;
порівняльно-правовий- застосовувався для одночасного аналізу положень таких правових дисциплін як: конституційне право; міжнароднепублічне і приватне право (міжнародний цивільний процес), цивільний процес, виконавчепровадження;.Він також використовувався для аналізу досвіду визнання і виконання рішеньіноземних судів у зарубіжних країнах;
теоретико-прогностичний– дозволив виробити пропозиції щодо розвитку теоретичних засад визнання івиконання рішень іноземних судів;
формально-логічний– для виявлення суперечностей чинного законодавства у досліджуваній сфері тавироблення пропозицій щодо його вдосконалення, формулювання нових норм та дефініцій;
історико-правовий- використовувався в обмеженому обсязі для аналізу шляхів наступногоудосконалення процедури визнання і виконання рішень іноземних судів;
аналізу — застосовувався при дослідженні наукових концепцій як українських, так йзарубіжних вчених.
Наукова новизнаодержаних результатів полягає у теоретичному обґрунтуванні процедури визнання іприведення до виконання рішень іноземних судів, а також визначено предмет такихсправ.
Наукова новизнаодержаних результатів конкретизується у таких основних положеннях та висновках,які вперше виносяться на захист:
1. Доведенадоцільність у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів нормативногозакріплення ієрархії рішень, які підлягають визнанню та виконанню на територіїУкраїни, та положення про необхідність врахування статусу суду у країні, в якійпостановлено рішення.
2. Запропонованакласифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, ідозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної силитаких рішень компетентною судовою установою:
1) рішення,постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії:
— вищих судовихорганів держави;
— апеляційнихінстанцій;
— районних судів;
— мирових суддів;
2) рішенняарбітражних (третейських) судів іноземних країн.
Цю класифікацію пропонуєтьсязастосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання і приведення довиконання рішень судів двох країн, а також при укладенні договорів про правовудопомогу.
3. Вважається,що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземнихсудів за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідністьзастосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому доцільно внести доповнення дорозділу ІІ ЦПК,а саме: передбачити можливістьвирішення таких справ у порядку наказного провадження.
4. Обгрунтованаможливість застосування при ви рішенні справ про визнання та виконання вУкраїні рішень іноземних судів порядку розгляду цивільних справ судом, передбаченого главою 9 ЦПК щодо заочного розглядусправи.
5. Доведено,що при встановлені суддею у клопотанні про визнання і приведення до виконання рішенняіноземного суду недоліків, вони можуть бути усунені за ст. 121 ЦПК увстановлені судом строки, тобто таке клопотання повинно бути залишеним без руху. Якщо ж стягувачем не будутьусунені зазначені недоліки, вважається можливим застосовувати ч. 2 ст. 121 ЦПК,і тоді клопотання буде вважатися неподаним і повертатиметься стягувачеві.
6. Доведенадоцільність щодо колегіальності ( у складі: судді та двох народних засідателів) розгляду справ про визнання іприведення до виконання рішень іноземних судів у справах, де має місце невідповідність рішення іноземного судупублічному порядку України, оскільки у таких справах наявний публічний елементта вони характеризуються певною специфікою та мають труднощі при їх вирішенні.
7. Прирозгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду, за яким передбачаєтьсязвернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд маєповідомляти консульську установу держави, про розгляд справи відносно прав таобов΄язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
8. Рішенняіноземного суду не може за ініціативою державного суду перевірятися на йоговідповідність публічному порядку, оскільки така перевірка рішення можезумовлюватися лише заявою зацікавленої особи.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Отриманіавтором теоретичні положення можуть бути використані для подальшого розвиткуцивільного процесу, міжнародного цивільного процесу, виконавчого провадження,вдосконалення законодавства та юридичної практики, термінологічної бази тощо.Вони можуть бути методологічною основою та теоретичним підґрунтям для подальшихнаукових досліджень цієї тематики. Результати дослідження також можуть бутивикористані під час навчальної праці, а саме при розробці лекцій спец.курсу«Визнання та виконання іноземних судових рішень».
РОЗДІЛ І ПОРІВНЯЛЬНІАСПЕКТИ ВИЗНАННЯ І ПРИВЕДЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ
1.1. Визнанняі приведення до виконання рішень іноземних судів як інститут міжнародногоцивільного процесу
Проблема визнання і виконання рішеньіноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносятьсяарбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основномунауковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод, а тому це питання всвітлі охорони і захисту прав громадян і юридичних осіб стає дедаліактуальнішим, що зумовлюється розвитком міжнародних економічних стосунків.Історичні і економічні передумови розвитку цього інституту міжнародного праварозглянуті у багатьох роботах, серед яких необхідно виділити роботи А.І.Муранова[1]. Зокрема, останніпублікації, присвячені цій темі, свідчать, що російські вчені продовжуютьдослідження у цьому напрямку, але їх праці здебільшого присвячені виконаннюлише арбітражних (третейських) судів[2].
Однак, однозначної доктрини щодовизнання і приведення до виконання рішень іноземних судів ні в Україні, ні вінших країнах ще не створено. Автор не заперечує належність цього питання доміжнародного цивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід довирішення цієї проблеми, а саме з урахуванням функції судової влади у державі,структури та спеціалізації судових органів та аналізу юридичної практики.
Міжнародні аспекти врегулювання спорів щодо визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, на наш погляд, комплексно не розглядались, а тому на практиці і на законодавчому рівні виникають деякі неузгодженості та неточності. Тому автором пропонується провести відповідну класифікацію способів врегулювання зазначених міжнародних спорів за різними критеріями.
За звичай, в юридичній літературі виділяють одним із основних критеріїв для відокремлення міжнародних спорів — суб’єктний склад. На скільки такий поділ є справедливим можна пересвідчитись на прикладі, коли подружжя одружилось в одній країні, а розлучитись бажає в іншій. Зокрема, таку дію вважати міжнародною дуже складно, хоча, за звичай, й має застосовуватись як мінімум законодавство двох країн. Але для того, щоб ця ситуація набула ознак належності до міжнародного права необхідною умовою є застосування при вирішенні спірних відносин міжнародної угоди між двома країнами або багатостороннього договору (конвенції). Тобто виходячи із суб’єктного складу вважати, що спір набув міжнародного характеру важко, хоча б тому, що спір відбувається між двома приватними суб’єктами, а не між державами. У зв’язку з цим можна також вважати, що поняття „міжнародне приватне право” деякою мірою штучне, якщо не брати до уваги приватне (суб’єктивне) право „окремого” народу певної держави, тобто випадки, коли суб’єктом міжнародних відносин виступає держава, соціологічне поняття якої асоціюється з певним народом. Наприклад, автор вважає, що присвоєння комерційному арбітражу терміну „міжнародний” є некоректним, оскільки його функції не поширюються на врегулювання спорів між державами або народами. Крім того, держава Україна не може встановлювати особливості врегулювання і діяльності міжнародного суду своїм законодавством.
У Законі України„Про міжнародне приватне право” іноземний елемент характеризується як ознака,що регулюються цим Законом та виявляється в одній або кількох з таких форм:
— хоча б один учасникправовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичноюособою;
— об’єктправовідносин знаходиться на території іноземної держави;
— юридичний факт,який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи маємісце на території іноземної держави.
Отже, розглядсправ про визнання і приведення до виконання у силу прямого посилання у ЗаконіУкраїни „Про міжнародне приватне право” на цю категорію справ, а також заіншими раніше наведеними критеріями, говорить про належність цих правовідносиндо міжнародного приватного права.
Але ці зауваження стосуються лише поверхневого синтаксичного аналізу загальноприйнятої термінології.
Слід відмітити зокрема, що існує багато наукових праць, які присвячені діяльності міжнародних комерційних арбітражів, але в них практично не робиться спроба знайти місце міжнародному процесу по вирішенню спорів ні в господарському, ні в цивільному, ні в арбітражному процесі. Існують й позиції науковців, які приходять до аналізу державного контролю арбітражних рішень через норми міжнародних договорів і Директив (наприклад, Про електронну комерцію).
Інші автори розглядають міжнародні спори, а судові рішення визначають джерелом міжнародного публічного і приватного права, тобто не відносять процес вирішення справ до міжнародного публічного або приватного права. З цією концепцією можна було б погодитися, але при розгляді справ у судах виникають процесуальні відносини, суб’єктами яких є іноземні громадяни, тому такі відносини також можуть характеризуватися як міжнародні. При розгляді таких справ судами України можуть також застосовуватися норми іноземного права, зокрема, коли постане питання про правомірність вирішення справ на підставі норм іноземного або міжнародного права.
Більшість російських і українських процесуалістів у відповідності до сучасної юридичної практики та законодавства РФ та України вважають інститут визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів належним до цивільного процесу з іноземним елементом. Хоча ця концепція базується на рівності в умовах визнання і приведення до виконання як арбітражних рішень українських судів, так й іноземних, але необхідно брати до уваги положення про те, що перегляд таких рішень здійснюється у межах цивільного процесу. Автор вважає, що таким чином нівелюються міжнародні аспекти іноземних рішень і рішення іноземних судів позбавляються особливого статусу, оскільки у такому випадку апеляційним судам України складно враховувати принцип взаємності та інші особливості визнання іноземних рішень, що необґрунтовано спрощуватиме їх розгляд.
Виходячи з аналізу порядку визнання та виконання рішень іноземних судів, нас, в першу чергу, цікавлять питання правового змісту врегулювання міжнародних спорів, але практична діяльність в наш час без відповідного теоретичного обґрунтування здається неможливою, а тому постають й питання про те, яким же правом має регламентуватись врегулювання міжнародних спорів в Україні щодо порядку визнання та виконання рішень іноземних судів. Тут можна навести багато позицій вчених, які проаналізовані в роботах українських фахівців міжнародного права, за якими вирішення спорів відноситься до міжнародного приватного або до міжнародного публічного права. Зокрема, цікавою для аналізу є позиція А.І. Дмитрієва, В.І. Муравйова, які займаються дослідженням міжнародного публічного права і не включають питання про вирішення міжнародних спорів до цієї дисципліни[3], Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк та О.С. Скарідова, які досліджують міжнародне приватне право і розглядають лише міжнародний цивільний процес, але не виконання рішень суду або арбітражу[4]. Загалом, можна констатувати збіг позицій різних науковців відносно вирішення міжнародних спорів, але на скільки ця позиція обґрунтована, вважається необхідним перевірити. Зокрема, Т.Н. Нешатаєва відносить до міжнародного цивільного процесу питання визнання і виконання рішень іноземних судів, арбітражів, третейських судів[5].
Якщо ми виходимо з принципу охорони і захисту суб’єктивного права, то цю концепцію можна однозначно приймати як вірну. Але при більш докладному аналізі, можна помітити, що суд є публічним інститутом, а не приватним. Формулюючи суб’єктний склад міжнародного приватного права вчені визначають, що суб’єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді – держави, а специфікою відносин – наявність „іноземного елементу”. Таким чином, суд важко розцінювати як юридичну особу або прирівнювати до держави і вважати суб’єктом міжнародного приватного права.
Останнє положення можна розглядати з двох позицій, оскільки існують суди державні і недержавні, а останні можна поділяти на суди, що знаходяться під юрисдикцією держави та на наддержавному або міждержавному рівні, оскільки вони створюються у відповідності до міжнародних угод.
Формально ж слідуючи за концепцією Г.С. Фединяк та Л.С. Фединяк можна вважати, що достатнім елементом для віднесення діяльності суду до міжнародного права є наявність серед суб’єктів, що беруть участь в справі, іноземного громадянина або юридичної особи. Але така концепція неодмінно призведе до того, що українське законодавство необхідно буде прирівнювати до міжнародного, коли в процесі братиме участь іноземець, не зважаючи на те, що норми міжнародного права не застосовуватимуться і рішення виконуватиметься на території України. Зокрема, не враховуються і не узгоджені у міжнародному праві питання щодо меж і способів виконання рішень іноземних судів, оскільки виконання деяких з них може бути не передбаченим Законом України „Про виконавче провадження” або суперечити іншим нормативним актам України.
Автор також вважає, що участь у судовому розгляді судді — іноземця, наприклад, таких суддів можуть включати до переліку суддів — арбітрів арбітражних або третейських суддів, не є достатнім свідченням віднесення таких справ до міжнародних і, зокрема, міжнародного приватного права.
Спроби розібратись в тому, які відносини і права відносяться до публічного і приватного права, робляться давно, але, на наш погляд, ці питання не мають однозначного розв’язання. У противному разі необхідно штучно розривати процес охорони і захисту прав суб’єктів у судах і арбітражах. У зв’язку з цим цікавою є позиція Єрпильова Н.Ю., яким дається поняття міжнародного цивільного процесу через поняття міжнародного спору. Так він вважає, що спір представляє собою оформлену у вигляді взаємних вимог суперечку між сторонами зовнішньоекономічного контракту у зв’язку з його невиконання або неналежним виконанням. Термін «міжнародний» відрізняється від аналогічного терміну міжнародного публічного права і означає, що спір включає в себе “іноземний елемент”, тобто сторони, які спорять мають різну державну належність. Це зумовлює практичну неможливість вирішення такого спору в межах однієї внутрішньо державної правової системи і тим самим породжується колізія не тільки матеріальних, але й процесуальних норм. Термін „комерційний” означає, що спір між конкретними сторонами слід віднести до категорії спорів по цивільних і торгових справах[6]. Але в цьому визначенні викликає зауваження розподіл комерційного спору на цивільні та торгові сфери діяльності суб’єктів спору, з чим важко однозначно погодитись хоча б тому, що мають існувати цивільний та господарський напрямок, що зумовлено існуванням в Україні цивільних і господарських судів, а термін „комерційний” має дещо інше походження і не може розглядатися як кваліфікуюча ознака спору.
Ставлячи в основу міжнародного спору іноземних суб’єктів та норми матеріального і процесуального права, важко відрізнити міждержавні спори, спори з іноземним, а не міжнародним елементом, оскільки до цього часу чіткої градації і класифікації спорів не проведено. В усякому разі важко назвати спір міжнародним, коли він виникає між двома юридичними особами, які належать до різних держав, а в основу врегулювання спору закладено право однієї з них. В основі терміну „міжнародний” закладено зміст, який стосується відносин між народами, а не окремими суб’єктами окремих народів або держав. Коли ж спір виникає між двома особами, як правило, вони не можуть асоціюватися з окремим народом.
Тому вважається доцільним розрізняти міжнародні спори, коли спір стосується двох і більше країн та спори між суб’єктами, які знаходяться під юрисдикцією різних країн, та називати їх „спори з іноземним елементом”. Хоча ця позиція не є новою, але до останнього часу багато авторів не проводить межі між різними видами спорів.
Дійсно, звернення до суду з позовом у більшості випадків зумовлено спором та порушеним або оспорюваним правом, але в подальшому має йти розподіл на публічний (суспільний) інтерес в об’єктивному вирішенні справи та приватний інтерес позивача. Існують також випадки захисту прав групи осіб( групові позови ) у цивільному або арбітражному процесах, тобто у цьому випадку цивільний процес неможливо зводити лише до захисту приватного права, оскільки можуть зачіпатися інтереси окремих держав. Наприклад, пред’явлення групових позовів, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою.
Підводячи підсумок і враховуючи положення ст. 3 Конституції можна встановити, що окреме право громадянина визначає спрямованість діяльності держави, а тому воно представляє державний (суспільний) інтерес, а не тільки приватний. Тому, це положення має бути визначальною рисою для діяльності державних судів, а не.
Отже, на наш погляд, постає питання про статус суду у міжнародних відносинах. Але ми вважаємо неможливим це питання розглядати формально без врахування ієрархічної структури судів, їх належності до державної влади, недержавної або наддержавної організаційної структури або юрисдикції.
З проведеногоаналізу автор дійшов висновку про те, що поряд із звичною системою визнання тавиконання рішень іноземних судів доцільно виділяти такий аспект як ієрархіявідповідного рішення, що підлягає визнанню та виконанню на території України.
Наступний, неменш важливий приклад, коли рішення суду має певні правові та процесуальніособливості, пов’язані із статусом суду в країні, на яку поширюється йогоюрисдикція. Зокрема, у цьому зв’язку потребує аналізу створення у РосійськійФедерації інституту мирових судів. Це положення до цих пір не вплинуло настосунки між Україною та Російською Федерацією на предмет визнання рішеньпостановлених саме мировим суддею, але вважається необхідним цей аспектпрокоментувати.
В даний часвідбувається відновлення мирового суду, що існував у Росії до революції (ст.4Закону «Про судову систему Російської Федерації»). При цьому, мировийсуд вважається нижчою ланкою системи судів загальної юрисдикції, тобто нижче,ніж районні (міські) суди. Це положення яскраво можна продемонструвати наприкладі оскарження рішення мирового судді, що здійснюється у відповідномурайонному суді, а не в суді вищої інстанції. Хоча таке провадження йназивається апеляцією, але його не слід ототожнювати з апеляційним провадженняму судах України, оскільки воно статусом нижче. Рішення ж районного суду оскаржуютьсядо касаційної інстанції (за нашою правовою системою до апеляційного суду). Самстатус мирового судді має неоднозначний характер, оскільки мирові судді за ст.6 Закона «О мировых судьях в Российской Федерации» або призначаютьсяна посаду законодавчим (представницьким) органом державної влади суб’єкта РФ,або обираються на посаду населенням відповідного судової ділянки в порядку,установленому законом суб’єкта РФ.
Якщо представити,що рішення по цивільних справах можуть бути постановлені й Президією ВерховногоСуду Російської Федерації, то постає питання про відповідний статус такогорішення, особливо у порівнянні з рішеннями мирового судді. Отже, автор вважає,що неможливо виконувати рішення мирових суддів Російської Федерації або іншоїкраїни з подібною правовою системою, без врахування статусу суду, що постановиврішення. Це положення, на наш погляд, зумовлює необхідність внесеннявідповідних змін до міжнародних договорів або надання таким рішенням в країні,під юрисдикцією якої перебуває суд, більшої юридичної сили, якщо інше непередбачене міжнародним договором. Наприклад, у взаємовідносинах з РосійськоюФедерацією пропонується не приймати до виконання рішення мирових суддів до тихпір, доки відповідне положення не буде узгоджено з міжнародними договорами.
Вважаєтьсядоцільним підкріпити свою позицію таким аргументом, коли підписується договірпро взаємне визнання і виконання рішень судів сторони можуть ознайомитись зсистемою судової влади, коли ж створюється нова гілка судової влади, якавважається нижчою від тих, які існували на момент підписання відповідної угоди,то перед визнанням і приведенням до виконання рішення такого органу держава маєповідомити іншу сторону договору про правовий статус такого суду. Інший варіантвирішення міждержавних відносин – це приведення такого рішення до статусурішень, що існували на момент підписання відповідної угоди. Наприклад, передпередачею такого рішення для виконання в іншій країні воно має бутипереглянутим на його відповідність закону і нормам міжнародного права судом, щоіснував на момент підписання відповідної угоди.
Зрозуміло, щокожна незалежна держава вправі створювати різні за правовим статусом суди, алепитання про правовий статус їх рішень може стосуватись прав громадян іншоїдоговірної сторони, а тому третій варіант вирішення цієї ситуації – цедодаткова угода або повідомлення повноважних органів держави, в якому маєкваліфікуватись статус рішення такого органу.
Отже, на нашудумку, питання визнання і виконання рішень іноземних судів на сучасному етапірозвитку міжнародних відносин аналізуються лише на предмет загального визнанняабо виконання рішень, без врахування статусу органу, що його постановив. Якщо жприйняти запропоновану автором концепцію, то доцільно також відрізняти тіоргани, які вправі вирішувати питання про визнання та виконання рішення натериторії України залежно від статусу органу, що постановив рішення тавраховувати, ті правові аспекти, яких стосується рішення. Наприклад, рішеннясуду переглядалось касаційною інстанцією в тій країні, де воно постановлене ізалишено в силі, тобто була здійснена його перевірка на відповідність законувищою судовою інстанцією країни, тому виходить, що таке рішення має наділятисьособливим статусом, а не вважатись таким, що прийняте судом першої інстанції.
Повертаючись доміжнародних аспектів, в даному випадку можна стверджувати, що таке рішеннявправі перевіряти на відповідність нормам міжнародного права Європейський Суд зправ людини, а в наступному Конституційний Суд України, тобто необхідно братидо уваги відповідну ієрархію судів як у самій країні, так і за її межами, алеми таким чином не беремо до уваги, що в Україні існує Верховний Суд, який можевважатись «рівним» лише вищому суду іншої держави. Тому автор вважає, щоВерховний Суд України вправі здійснювати перегляд рішень вищого суду іноземноїдержави на предмет відповідності його рішення законодавству України, але лише утому випадку, коли справа стосується прав та інтересів громадянина України, ане іноземної особи, яка знаходиться під юрисдикцією країни, суд якої постановиврішення.
При цьому, вважаємо,що питання стабільності рішень іноземних судів та міжнародний характеррозглядуваного питання зумовлює необхідність з певною повагою відноситись дорішень іноземних судів, особливо прийнятих вищими судами іноземних держав.Однак, необхідно брати також до уваги, що Україна як правова держава має дбати,в першу чергу, про права власних громадян (ст. 3 Конституції), тому вважається,що можливим і доцільним є запровадити особливу процедуру перевірки таких рішеньна відповідність їх Конституції України, тобто їх визнання Україною таможливість їх виконання на її території. Автор вважає, що у разі порушення правгромадян України рішенням іноземного суду перегляд такого рішення передпримусовим виконанням можливий лише у тому випадку, коли при прийнятті рішеннябули застосовані закони або процедури не сумісні з Конституцією України абоміжнародними договорами.
При цьому,громадяни України не повинні володіти будь-якими перевагами по відношенню доіноземних громадян, але для держави й права громадян України не повинні бутидругорядними по відношенню до міжнародних зобов’язань.
Рішення жіноземних конституційних судів не можуть виконуватись на території України іаналогічне положення стосується Конституційного Суду України, оскількивиконувані ними функції не поширюються на міжнародні відносини.
Таким чином,автором пропонується така класифікація рішень в залежності від статусу органу,що його постановив, і які надаватимуться з урахуванням юридичної сили таких рішень:
1.Рішення,постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніхдоговорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2. Рішення,постановлені державними судами, з урахуванням їх «ієрархічної» структурисудової влади:
– вищихсудових органів держави;
– апеляційнихінстанцій;
– районнихсудів;
– мировихсуддів;
3. Рішенняарбітражних (третейських) судів іноземних країн.
При застосуваннінаведеної класифікації на практиці пропонується керуватись такими критеріями і визначативідповіді на такі питання: чи належить рішення до компетенції міжнародноїорганізації, чи рішення постановлене судом, який відноситься до недержавнихформ врегулювання спорів при цьому керуватись слід не назвою, а правовимиосновами діяльності суду – міждержавна угода, визнанням його рішень окремимикраїнами тощо, а також за складом суддів, наприклад, для вирішення спору міжюридичною особою України та іноземною юридичною особою мають запрошуватисьсудді із третіх країн, про що мають існувати певні домовленості, та за іншимикритеріями у тому числі за законодавством, яке застосовується при врегулюванніспорів тощо. Зокрема, Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж” не може вважатиськоректним, оскільки Україною не може поширюватись юрисдикція створеного неюсуду на міжнародні питання, якщо інші країни його офіційно не визнають. А томунеобхідно на рівні міждержавних угод ставити питання про взаємне визнання івиконання рішень недержавних органів. Це зумовлено тим, що рішення можуть стосуватисьне тільки суб’єктів, які знаходяться під юрисдикцією України, а вони можутьвиконуватись поза межами України. Тому необхідно визначити що існують:міжнародні арбітражні суди, які засновуються на міждержавному рівні і які незнаходяться під юрисдикцією окремої країни (наприклад, Міжнародний третейськийсуд, Економічний суд СНД та ін.) та ті, які створюються в певній країні і неможуть за належністю вважатись міжнародними, оскільки вони створені ізнаходяться під юрисдикцією певної країни (МКАС при ТПП України). Для того, щобтакі суди за статусом можна було вважати міжнародними, юрисдикцію таких судівмають офіційно визнавати інші держави.
В ідеалі сторони,добровільно прийнявши на себе зобов’язання вирішувати свої спори в недержавномуарбітражному порядку, також погоджуються добровільно підкоритися арбітражномурішенню. Така традиція, помітимо — цілком правильна, відбиває суть і принципиарбітражу. Однак реалії (особливо в Росії, як це не сумно) такі, що головноюзадачею сторони, якій відмовлено у задоволені позову, бачиться дотримання своїхмайнових інтересів, відхід від стягнення (наприклад, затягування процесу,відмова від добровільного виконання арбітражного рішення, ін.), а не збереженнясвого обличчя перед партнером. Спеціально для таких випадків держава надаєіноземним арбітражним рішенням примусової сили, для чого існує процедураїхнього визнання і приведення до виконання.
Таким чином, виходячиз того, що здійснення правосуддя є актом державного суверенітету, національнийсуд позбавляється юрисдикційних повноважень за межами своєї країни і не можездійснювати які б то не було судові процедури за кордоном [7].
1.2 Міжнародно-правоверегулювання інституту визнання та виконання іноземних судових рішень
Як вважає Х. Шак,у середньовіччя іноземні судові рішення визнавались само собою, якщо тількивони могли бути доведеними. І лише з утворенням територіальних держав уявленняпро суверенітет опинилося на висоті. Ніхто більше не хотів визнавати актичужого верховенства – іноземні судові рішення. І тільки починаючи з 19-го ст.визнання судових рішень стало предметом переговорів при укладенні міжнароднихдоговорів, засобом, який і сьогодні багато держав не бажають випускати з рук.
З точки зорурегулювання інститу визнання та виконання іноземного судового рішення цікавимиє:
1. Брюсельськаконвенція крїн-членів ЄС про підсудність, визнання та виконання судових рішеньу цивільних та торгових справах від 27.09.1968 року[8].
2. Конвенціяпро юрисдикцію, визнання та виконання судових рішень у цивільних та торговихсправах від 16.09.1988 року[9], яка була підписана вЛугано і повторює положення Брюсельської конвенції в цілях регулюваннявідповідних відносин країн-учасниць Європейської асоціаціїї вільної торгівлі(ЄАВТ). Обидва документа характеризуються не тільки аналогічним духом іоднаковими принципами, але й практично ідентичним текстом, що дозволилоспеціалістам говорити про паралельність конвенцій, підписаних в Брюселі таЛугано. Основна відмінність останньої від Брюсельської конвенції є положення,відповідно до якого вона відкрита до приєднання будь-якій державі, що не єучасницею ЄАВТ. За ними визнання рішень, що винесені в іншій державі-учасниці,здійснюється автоматично, навіть без перевірки наявності міжнародгоїпідсудності.
Оскільки Українане є учасницею цих конвенцій, для неї найбільш важливими у цьому питаннізалишаються міжнародні угоди, укладені в рамках СНД, а саме:
3. Конвенціяпро правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальнихсправах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція)[10].
Згідно зі ст. 51Конвенції кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією,визнає і виконує рішення, винесені на території інших договірних Сторін:
а) рішенняустанов юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судоммирові угоди по таких справах і нотаріальні акти стосовно грошових зобов’язань;
б) рішення судіву кримінальних справах у частині відшкодування шкоди.
Конвенціяпобудована на принципі автоматичного визнання рішень, які не потребуютьвиконання.
4. Угода пропорядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності,підписана урядами держав-учасниць СНД у м. Києві 20 березня 1992р.[11]
5. Конвеціяпро визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йоркув 1958р.[12] Відповідно до ст.2 цієїКонвенції термін «арбітражне рішення» включає як рішення, постановленіарбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановленіпостійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони. Сторонами у такихсправах можуть бути і фізичні, і юридичні особи. Учасницями цієї Конвенції єзначна частина держав світу, в тому числі Україна. Указом Президії ВерховноїРади УРСР від 22 серпня 1960р. Про ратифікацію Конвенції визначено, що Україназастосовуватиме її положення щодо арбітражних рішень, постановлених натериторії держав, які не є учасницями Конвенції, лише на умовах взаємності.
6. Європейськаконвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж, підписана в м. Женева 21 квітня1961р.[13], ратифікована ВерховноюРадою УРСР 25 січня 1963р., якою передбачено деякі особливості проведенняарбітражу порівняно з положеннями нью-йоркської Конвенції.
Неабияку роль упитанні визнання та виконання іноземних судових рішень відіграють двостороннідоговори України про правову допомогу та про правові відносини в цивільних ікримінальних справах:
– З Республікою Грузія(підписано 9 січня 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р… Врозумінні цього договору цивільними визнаються також сімейні справи)[14];
– З Естонською Республікою(підписано 15 лютого 1995р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995р..)[15];
– З Республікою Молдова(підписано 13 грудня 1993р., ратифіковано Україною 10 листопада 1994р… Вжите вцьому договорі поняття «цивільні справи» охоплює також сімейні і трудовісправи)[16];
– З Республікою Польща(підписано 24 травня 1993р., ратифіковано Україною 4 лютого 1994р.)[17];
– З Китайською НародноюРеспублікою (підписано 31 жовтня 1992 р., ратифіковано Україною 5 лютого1993р… За цим договором термін «цивільні справи» включає також торгові,господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи)[18];
– Про правову допомогу таправові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із ЛитовськоюРеспублікою (підписано 7 липня 1993р., ратифіковано Україною 17 грудня 1993р.)[19]
– Про правову допомогу таправові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах ізЛатвійською Республікою (підписано 23 травня 1995р., ратифіковано Ураїною 22листопада 1995р.[20]
– Про правову допомогу вцивільних і кримінальних справах із Монголією (підписано 27 червня 1995р.,ратифіковано Україною 1 листопада 1996р., згідно з яким термін «цивільнісправи» охоплює також торгові, господарські, сімейні та трудові відносини)[21];
– Про правову допомогу топравові відносини в цивільних та сімейних справах із Републікою Узбекистан(підписано 19 лютого 1998р.)[22].
Згідно із закономвід 12 вересня 1991р. «Про правонаступництво України» (ст.7) нотами України,надісланими в січні 1994р. До посольств іноземних держав, з якими у СРСР булидвосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодоУкраїни, поки обидві сторони не домовляться про інше. А також відповідно доВіденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня1978р., яка набула чинності для України 6 листопада 1996р. І передбачає, що двостороннійміжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодотериторії, що є об’єктом правонаступництва, вважається чинним між новоюнезалежною державою та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про цедомовились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, щовисловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення такихміжнародних угод СРСР:
– Договоруміж СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне наданняправової допомоги від 23.02.1982р[23].
– Договоруміж СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги вцивільних, сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р.[24];
– Договоруміж СРСР та Соціалістичною Республікою В’єтнам про праовоу допомогу вцивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.[25];
– ДоговоруСРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальнихсправах від21.05.1981р.[26];
– Договорупро взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від22.06.1973р.[27];
– Договоруміж СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальнихсправах від 19.01.1984р.[28];
– Договоруміж СРСР та Туніською Республікою про праовоу допомогу в цивільних такримінальних справах від 26.06.1984р.[29];
– Конвенціяміж СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справахвід 25.01.1979р[30].
У зв’язку зофіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинноюКонвенція з питань цивільного процесу, що була укладена в Гаазі 1 березня 1954р.І набула чинності для СРСР з 26 липня 1967р.
Щодо клопотанняпро визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні, товони подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором.
Згідно зі ст. 53мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної сторони, дерішення підлягає виконанню, або ж суд, що постановив рішення у справі по першійінстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачіклопотань передбачено договорами України з Республіками Молдова, Узбекистан,Польща.
За договорамиУкраїни з Республікою Грузія, Литовською, Латвійською, Естонською республікамиклопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядавсправу по першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентногопостановити за ним рішення.
Договорами міжУкраїною і Китаєм, Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнанняй виконання судового рішення подається заявником суду, який постановив церішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через їїцентральні установи (у даному разі – через Верховні Суди). Якщо ж заявникпроживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягаєвиконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.
Відповідно докиївської Угоди господарюючі суб’єкти кожної з держав-учасниць можутьзвертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного читретейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, натериторії якої це рішення підлягає виконанню.
Через Міністерствоюстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такийпорядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого вданому випадку проводяться визнання і виконання рішення. У випадку, колиміжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилатиклопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом єМіністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такоїпрямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом єВерховний Суд України, який за ст.125 Конституції України є найвищим судовиморганом у системі судів загальної юрисдикції.
Однак, незважаючи на таку змістовну правову базу, все таки виникають складнощі в процесівизнання та виконання іноземних судових рішень (наприклад, неможливістьвиконання через відсутність договору між відповідними державами), що обумовленоіснуванням різних правових систем і, відповідно, принциповою неможливістюуніфікації норм міжнародного цивільного процесу. Звідси така вагома рольдвосторонніх та локальних угод.
1.2. Співвідношенняпонять «визнання» та «виконання» іноземних судових рішень в міжнародномуприватному праві
Беззапречним єположення, за яким рішення суду має силу тільки в межах тієї держави, суд якоїце рішення ухвалив. У всіх інших державах воно, саме по собі, правової сили немає і отримує її тільки тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі цивільнепроцесуальне законодавство цих держав допускає визнання або виконання іноземнихсудових рішень. Причому, як відомо, обов’язку визнати іноземне судове рішення всилу загальних норм міжнародного права не існує.
Потреба увизнанні та у виконанні іноземних судових рішень є наслідком поширенняміжнародного товарообороту, особливо – світової торгівлі, що призводить довиникнення великої кількості спорів між особами (як фізичними, так іюридичними, а також між тими і іншими), що знаходяться в різних країнах.
І тількипочинаючи з 19-го ст. визнання судових рішень стало предметом переговорів приукладенні міжнародних договорів, засобом, який і сьогодні багато держав небажають випускати з рук, доки не буде забезпечена взаємність[31].
Оскільки питанняпро взаємність у доктирні, зокрема пострадянській, залишається спірним, наведудеякі з думок цитованого автора. Х. Шак зауважує, що на перший погляд ідеявзаємності спрямована на встановлення рівності між державами за межамиміжнародних договорів, уявляється розумною. Проте, вимога взаємності навряд чиє придатним засобом для досягнення цієї мети. По-перше, вимагаючи взаємності,обидві держави очікують, що перший крок у цьому напрямі зробить інша держава.По-друге, оскільки рішення іноземного суду не обв’язково повинно бути рішеннямвітчизняного суду позивача, то в такому випадку, так би мовити, б’ють віслюка,а вважають, що б’ють вершника. Нарешті, в таких випадках очікують від позивачаподання позову, але вже до суду відповідної держави, що взагалі уявляєтьсянадмірною жорстокістю[32].
Внаслідок цьогобагато законодавців відмовились у певних галузях, насамперед – у сімейномуправі, від забезпечення взаємності. Тому, на думку Х. Шака, було б краще, якбизаконодавці взяли за взірець Закон Швейцарії про Міжнародне приватне право ізовсім відмовились від такої вимоги. «Для відбиття економічного вторгнення збоку держави, яка винесла судове рішення, достатньо передумов у компетенції повизнанню судових рішень та у застереженні про публічний порядок…», зауважуєавтор.
Взагалі неможливоне відзначити певні позитивні якості інституту визнання іноземного судовогорішення.
Неозброєним окомпомітна економія коштів і часу сторін внаслідок усунення повторного судовогорозгляду. Одночасно усувається сама можливість винесення суперечливих судовихрішень. Зберігається час суду, і не тільки завдяки усуненню нового розглядуспору, а й тому, що «встановити умови визнання для судді, як правило, легше,ніж знову розглядати весь правовий спір у його фактичному і правовомурозумінні». Нарешті, усувається можливість виникнення вільних від виконаннясудових рішень зон у випадках, колои держава не визнає іноземні судові рішенняі, одночасно, не надає судам повноважень на розгляд спору на своїй території[33].
Приступаючи дорозгляду питання за суттю, зазначимо перш за все, що слід чітко розуміти змістта співвідношення понять «визнання» та «виконання» іноземного судового рішення.
Визнанняіноземного судового рішення означає, що відповідна держава розглядає це рішенняяк підтвердження певних цивільних прав і зобов’язань у тому самому розумінні,як і рішення свого власного суду.
Примусовевиконання іноземного судового рішення – це надання відповідним компетентниморганом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюєтьсядо рішення національного суду з усіма тими наслідками, які з того прирівнюваннявипливають.
Стосовновзаємовідносин цих понять можна зазначити таке.
По-перше,визнання іноземного судового рішення не завжди тягне за собою його примусовевиконання. Наприклад, визнання рішення іноземного суду про розірвання шлюбуможе ніколи не мати в іноземній державі своїм наслідком будь-яких виконавчихдій. Однак, саме завдяки визнанню іноземне рішення отримує преюдиційну силу:визнане у встановленому порядку іноземне судове рішення стає перешкодою длярозгляду національним судом тієї ж самої справи, між тими самими сторонами, зтого ж предмета та за тих самих підстав.
Окрім того,преюдиційне значення визнання іноземного судового рішення стосуються правовогостатусу фізичної особи. Наприклад, особа, що розірвала шлюб за кордоном, зовсімне бажала би, щоб його при укладенні наступного шлюбу запідозрювали у бігамії[34].Інакше кажучи, від факту існування чи неіснування шлюбу (преюдиційне питання)залежить так багато наслідків, що різна оцінка судами одного й того ж рішеннястає вкрай небажаною. Саме тому законодавці передбачають, як правило,спеціальний порядок визнання своїми судами рішень іноземних судів у сімейнійсфері.
Проте, по-друге,визнання іноземного судового рішення завжди є необхідною передумовою йогопримусового виконання. Але одного визнання для примусового виконання замало: унаціональних законодавствах, зверх цього, завжди встановлюються ще й додатковівимоги, наявність яких необхідна для того, щоб визнане рішення іноземного судупідлягало виконанню відповідними національними органами.
Оскільки кожнадержава згідно з принципом суверенітету сама встановлює процесуальні правила таформи, в яких здійснюється розгляд цивільних справ її судами, вона не має правасподіватися на те, що рішення її судів обов’язково будуть визнані в іншихдержавах. З цього випливає, що й компетенцію стосовно визнання іноземнихсудових рішень її національними судами, як і процедуру такого визнання, кожнадержава теж встановлює сама. Проте, на мій погляд, є одна спільна для всіхдержав вимога: для того, щоб рішення іноземного суду мало можливість бутивизнаним, суд, який це рішення ухвалив, повинен мати міжнародну підсудність. Непотребує доведення положення про те, що жодна держава не визнає іноземногорішення з питань, щодо яких її національним законодавством встановлено правилопро виключну підсудність.
Тому, принциповавідмінність між визнанням іноземного судового рішення та наданням дозволу найого виконання полягає в тому, що в той час, як визнання у ряді держав можемати місце автоматично, наділення такого рішення якістю виконуваності завждипроходить через акт національного верховенства.
Таким чином, звище проведеного аналізу можна дійти висновку про доцільність нормативногозакріплення у процедурі визнання та виконання рішень іноземних судів ієрархіїрішень, які підлягають визнанню та виконанню на території України, та положенняпро необхідність врахування статусу суду в країні, на яку поширювалася йогоюрисдикція.
Обґрунтованоположення про наділення особливим статусом рішення суду, законність іобґрунтованість якого перевірялась касаційною інстанцією у тій країні, де вонопостановлене і залишено в силі, оскільки така перевірка його на відповідністьзакону була здійснена вищою судовою інстанцією країни і таке рішення не можевважатися таким, що прийняте судом першої інстанції.
Запропонованакласифікація рішень у залежності від статусу органу, що його постановив, ідозвіл на визнання і виконання яких надаватиметься з урахуванням юридичної силитаких рішень компетентною судовою установою:
1) рішення,постановлені міжнародними судами, які створені на підставі багатосторонніхдоговорів, в тому числі й рішення Європейського Суду з прав людини;
2) рішення,постановлені державними судами, з урахуванням їх ієрархії:
вищих судовихорганів держави;
апеляційнихінстанцій;
районних судів;
мирових суддів;
3) рішенняарбітражних (третейських) судів іноземних країн.
Цю класифікаціюпропонується застосовувати при укладенні міждержавних договорів про визнання іприведення до виконання рішень судів двох країн, а також при укладеннідоговорів про правову допомогу. Ця класифікація може бути застосована й припідписанні інших договорів, які стосуються визнання і виконання рішеньіноземних судів.
Розділ ІІ Визнаннята виконання іноземних судових рішень у практиці деяких зарубіжних держав
2.1 Процедуравизнання та виконання іноземних судових рішень в країнах континентальної Європита англо-американського права
Процедуравизнання та виконання іноземних судових рішень має свої особливості тавідмінності, що обумовлено існуванням різних правових систем. Наприклад Х. Шак зазначає,що Брюссельською конвенцією запропоновано систему автоматичного визнанняіноземних судових рішень. Ця система, до речі, відома була й раніше деякимєвропейським країнам. Наприклад, за німецьким правом таке визнання передбаченояк загальне правило[35]. В Англії іноземнесудове рішення не піддається ніякій загальній перевірці та й забезпеченнявзаємності не відіграє важливої ролі[36].
Проте ця системане є переважаючою. Більш розповсюдженими є дві системи визнання і виконанняіноземних судових рішень:
– Системаекзекватури та
– Систематак званого сумарного розгляду справи.
У першій іззазначених систем йдеться власне, про визнання та\або виконання рішенняіноземного суду як такого. Зауважу, що надання екзекватури передбачено правомбільшості держав континентальної Європи, рядом латиноамериканських держав,Японії тощо. Проте система екзекватури сама знає різні варіанти процесу наданнязгоди на визнання та виконання іноземного судового рішення.
В одних правовихсистемах суд, який вирішує питання про надання зазначеної згоди, піддаєіноземне рішення повній ревізії з точки зору правильності здійсненого розглядусправи за суттю, переглядаючи як її правову, так і фактичну сторони. Такповодить себе за ЦПК Бельгії суд цієї країни. Однак зазначена ревізія – це неапеляційне або касаційне провадження. Її головна мета – «порівняльнедослідження», тобто з’ясування правильності здійсненого розгляду справи накожному з її етапів з точки зору вимог саме того правопорядку, суд якого цюревізію здійснює.
При цьому, водних правових системах екзекватура надається лише за умови взаємності, тимчасом в інших подібна процедура відсутня. Майже всі ці правопорядкизастосовують до видачі екзекватури застереження про публічний порядок. Доситьчасто в національних законодавствах присутня вимога, за якою відповідачаповинно бути належним чином повідомлено про той судовий розгляд, який позивач маєнамір ініціювати в суді держави можливого визнання та\або виконаннявідповідного рішення. Нарешті, за одними правопорядками екзекватура надаєтьсялише для виконання іноземного судового рішення (німецький, швейцарський,японський ЦПК), в той час як в інших спеціальна постанова вимагається також ідля визнання такого рішення (італійський ЦПК).
Для прикладувізьмемо німецьке законодавство, яке у майнових справах, щоб визнати натериторії Німеччини іноземне судове рішення, вимагає звернути особливу увагу натакі вимоги, відсутність чи наявність яких, відповідно, дозволяє чи перешкоджаєвинесенню рішення про екзекватуру:
а) суди держави,до якої належить суд, що виніс рішення, за німецькими законами не компетентнимина вирішення цієї категорії справ;
б) відповідач-німецьне брав участі у справі з тієї причини, що повістка про виклик до суду абовідповідне розпорядження суду не були йому вручені ні особисто в державіпровадження у справі, ні шляхом надання правової допомоги німецькимиустановами;
в) іноземний судзастосував колізійну норму, яка не відповідає правилам колізійного регулюваннявідповідних питань, однак лише у випадках, коли зазначене застосування шкодитьінтересам німецької сторони у процесі;
г) визнаннярішення суперечило б «добрим звичаям» в державі або цілям, які переслідуютьсянімецьким законом;
д) щодозазначеного визнання між Німеччиною та державою відповідного суду незабезпечена взаємність.
Коментуючинаведені положення, німецькі дослідники підкреслюють, по-перше, що ЦПКНімеччини вимагає, щоб іноземне судове рішення мало законну силу. При цьомузастосовується так званий принцип визнання юрисдикції іноземного суду, згідно зяким перевіряється, чи має іноземний суд, що виніс рішення, міжнароднупідсудність з точки зору німецьких законів. По-друге, коли суди вимушені будутьзвертатися до застереження про публічний порядок, застосування цього інститутуу міжгародному цивільному процесі порівняно з МПрП повинно бути більш стриманим[37],зокрема воно не дозволяє перевірки законності іноземного судового рішення,тобто його відповідності належним процесуальним або матеріальним законам[38].Нарешті, по-третє, відповідач за позовом про екзекватуру у німецькому суді неможе повторювати заперечення, які він, вірогідно, мав можливість висунути (абовін їх висунув, проте вони були відхилені) під час первісного слухання справи віноземному суді[39]
Що стосуєтьсяекзекватури на примусове виконання, то для її надання необхідним є спеціальнерішення посадових осіб округу, в якому відповідач живе або має майно. Вонанадається без формальної перевірки законності винесеного іноземним судомрішення. Проте необхідно, щоб:
а) відповіднерішення могло бути визнаним (тобто, щоб можливість його визнання принципово невиключалась хоча б за однією з тих обставин, які раніше наводились);
б) рішення,згідно з правом держави суду, набуло чинності.
За системоюсумарного розгляду (або системою англо-американського права) іноземне судоверішення слугує підставою для нового (на національному рівні) судового розгляду.Слід наголосити, що, незважаючи на наявність у назві вислову «англо…», цясистема не є вже власне англійською, оскільки у Великій Британії Актом 1933р. встановленаспеціальна система реєстрації іноземних судових рішень, яка являє собоюособливий різновид системи екзекватури.
Сумарний розглядбудуєть на припущенні, за яким сторона, на чию користь винесено рішення, маєвнаслідок цього певну перевагу перед іншою стороною. Ця перевага знаходить свійвираз у наступному.
По-перше, при сумарномурозгляді має місце перерозподіл тягара доведення на користь особи, що справувиграла. По-друге, у національних законодавствах встановлюються специфічнівимоги стосовно припустимості доказів, які можуть бути використаними протизазначеної вище презумпції. Тобто, не у будь-який спосіб можна доводитинеприпустимість виконання у даній державі рішення іноземного суду, законністьякого (як такого) навіть не завжди оспорюється або переглядається.
Система сумарногорозгляду є досить складною, особливо у визначенні компетенції суду, яказалежить від тієї класифікації позовів, яка у відповідній правовій системізастосовується. А вона (компетенція) змінюється взалежності від того, чи бувпозов особистим чи майновим; якщо позов є особистим, то випливає він зі шлюбнихвідносин чи ні і т.ін.
Щоб сталозрозуміліше про що йдеться, проілюструємо ситуацію на прикладі сумарногорозгляду рішення іноземного суду щодо сплати грошової суми за торговою справоюу американському цивільному процесі. За позовом проти можливості виконаннятакого іноземного рішення на території США зацікавлена особа може посилатисьщонайменше на одну з таких обставин:
а) іноземний судухвалив своє рішення без виклику відповідача у судове засідання або з іншихпричин йому не було надано можливості належним чином захищати свої інтереси;
б) іноземний судне має компетенції на розгляд відповідної справи;
г) визнання абовиконання іноземного судового рішення буде суперечити публічному порядку штату,суд якого здійснює сумарний розгляд;
д) рішення іноземногосуду має карний характер або спрямовано на забезпечення сплати податків;
е) воно не єостаточним;
ж) рішення неспрямоване на сплату певної суми грошей.
Нарешті,зауважимо, що за обома системами невірне встановлення змісту іноземного права,так само як і його неправильне тлумачення, не завжди є підставами для ревізіївинесеного рішення. Наприклад, як зазначається, в Австрії це буде визнанозазначеною підставою, тим часом як в Німеччині – ні[40].
На міжнародно-правовомурівні, зокрема в рамках Європейського Союзу, порядок визнання рішень іноземнихсудів визначається певними міжнародними угодами, про які згадувалось впопередньому підрозділі.
Луганська конвенція1988 року була спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень поцивільних і торгових справах в Європі (ст. 1 про сферу застосування Конвенції),тому вона заслуговує особливої уваги. Конвенція передбачає прості і надійнімеханізми приведення у виконання судових рішень між Договірними Державами(Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Великобританіяі Північна Ірландія, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди,Норвегія, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція і Швейцарія). Вона також міститьтверді правила визначення підсудності і передбачає практично автоматичневизнання рішень, прийнятих в інших Договірних Державах. Застосування Конвенціївиявилося вкрай успішним. На сьогоднішній день вона застосовується між 19Договірними державами. В даний час Договірні Держави ведуть переговори проперегляд Конвенції з метою реформування правил про юрисдикції і спрощенняпроцедур, зв’язаних із приведенням у виконання судових рішень. Ця реформаслідує за переглядом 1-х Брюссельських Правил. Нові держави ЄС також повиннібудуть ратифікувати Луганську Конвенцію, а тому дана Конвенція має вивчатисяфахівцями України, оскільки наша держава взяла курс на інтеграцію до ЄС.
Конвенціяґрунтується на концепції «прямої юрисдикції». Вона містить правилавизначення юрисдикції, що є обов’язковими для всіх судів Договірних Держав ізастосовні на стадії ухвалення судового рішення. У цьому зв’язку була скасовананеобхідність розгляду питання про юрисдикцію на стадії визнання рішення — ДоговірніДержави повинні забезпечити практично автоматичне визнання судових рішень,регульованих Конвенцією. У цьому зв’язку, суд що визнає рішення не вправірозглядати питання про наявність у нього юрисдикції відповідно до Конвенції, завинятком окремо обумовлених випадків. Перевагою системи є те, що вона спрощуєпроцедуру приведення до виконання судового рішення.
ПоложенняКонвенції про юрисдикцію застосовуються (за деякими винятками), якщомісцезнаходженням відповідача є одна з Договірних Держав. Якщо відповідач немає доміцилію в одній з Договірних Держав, суд може розглянути справувідповідно до національних правил про юрисдикцію. Однак, і в цьому випадку йогорішення повинне визнаватися в інших Договірних Державах без розгляду питанняпро юрисдикцію.
СтвореніКонвенцією механізми різним чином захищають права відповідача. Конвенціяістотно обмежує волю держави з метою запобігання перешкодам ефективностістворених Конвенцією процедур і посилення принципу правової визначеності.
Правила визнанняі приведення до виконання іноземних судових рішень охоплюють судові рішення,винесені в одній з Договірних Держав і такі, що підпадають під дію Конвенції.Поняття «судове рішення» означає будь-яке рішення, прийняте судом читрибуналом, незалежно від його назви, у тому числі постанову, наказ, рішення чивиконавчий документ, а також визначення судових витрат чи витрат, виданихпосадовою особою суду” (ст. 25). Конвенція охоплює також справжнідокументи і судові мирові угоди. Якщо попередні засоби чи міри захистузастосовуються, вони також, як правило, можуть бути приведені до виконаннявідповідно до норм Конвенції. Судові рішення, відповідно до яких повинне бутивиконане інше судове рішення, винесене в третій країні, не підпадають під діюКонвенції.
Визначеність ішвидкість виконання іноземних судових рішень реалізується через передбаченуКонвенцією однакову процедуру видачі екзекватур. Ця процедура складається зістадії дослідження, що провадиться без виклику сторін за клопотаннямзацікавленої сторони. У Фінляндії клопотання про видачу екзекватури подається врайонний суд у залежності від місця перебування сторони, проти якої повиннебути здійснене чи виконання в залежності від місця приведення до виконаннярішення. На цій стадії суддя виносить постанову про виконання після того, яксторона подала всі необхідні документи. У визнанні рішення може бути відмовленона підставах, встановлених статтями 27 і 28 Конвенції[41].
Таким чином, уразі вступу України до ЄС її правова система має бути адаптована довстановлених у Луганській конвенції умов визнання та виконання рішеньіноземного суду, а тому потребується привести законодавство України увідповідність вимогам Луганської конвенції.
Загальні аспективизнання та приведення до виконання рішень розглянемо на прикладі Фінляндії,яка є членом Європейськогосоюзу. Зокрема, у фінському праві відсутня чіткасистема норм, що регулює визнання і приведення до виконання іноземних судовихрішень. При відсутності відповідного законодавчого регулювання іноземне рішенняне може бути визнане чи приведене до виконання на території Фінляндії.Наявність відповідних національних правових норм необхідна навіть у випадках,коли рішення винесене іноземним судом відповідно до угоди сторін. Загальнийпідхід фінського права в питаннях визнання і приведення до виконання іноземнихсудових рішень можна охарактеризувати як заборонний. Приведення до виконанняіноземних судових рішень залежить як від предмета спору, так і від країни, уякій винесене рішення. Навіть, якщо іноземне рішення не може бути визнане іприведене до виконання, воно може бути використано сторонами як доказвизначених фактичних обставин чи змісту іноземного права в судовому процесі уФінляндії. Доказове значення іноземного рішення залежить від конкретної справи.При цьому, міжнародні угоди, Конвенції Північних країн, а також національнезаконодавство і законодавство Європейського Союзу є основними джерелами права всфері визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень.
Підводячипідсумок, можна зробити висновок про значну роль міжнародних договорів уврегулюванні цього питання у Фінляндії. Слід також відмітити, що переваги уврегулюванні міжнародних і міждержавних відносин відіграють міжнародніконвенції, які у порівнянні з міждержавними угодами мають більшу юридичну силу.
Порівнюючиарбітражне врегулювання спорів в Україні з аналогічною процедурою в англійськійправовій системі, можна стверджувати те, що в Англії перший арбітражний законбув прийнятий у 1889 році, а тому процедура арбітражного врегулювання спорівпройшла довший шлях розвитку ніж в Україні. Хоча деякі дослідники знайшли„прототипи арбітражних судів” у російській історії ще на початку ХІХ століття[42],але радянський період розвитку господарських відносин не давав суттєвогорозвитку арбітражним судам. При цьому, неможливо арбітражне врегулювання спорівй в цій країні вважати абсолютним, оскільки деякі вчені відмічають недолікисудового контролю, оскільки при застосуванні арбітрами норм процесуального таматеріального права була відсутньою мотивація при мотивуванні і винесеннірішення[43]. Це та інші положеннясвідчать про об’єктивну необхідність переглядати арбітражне судове рішення, якеу відповідності до ст. 105 Закону Англії „Про арбітраж”[44]встановлює відповідні повноваження суду графства або Високого суду.
Підставами длятакого перегляду є:
— відсутністькомпетенції арбітражу вирішувати спори по суті (зокрема, арбітри повинніпереконатися в тім, що сторони сформулювали третейське застереження, що наділяєправом Лондонський арбітражний міжнародний суд розглянути спір);
— недотриманняправил процедури арбітражного розгляду, що носять серйозний характер (увідповідності зі ст. 68 Закону під серйозним недотриманням розумієтьсяпомилкова дія, що потягла за собою значний збиток стороні, що звернулася запеляцією);
— наявністьнедоліків у застосуванні права (як відомо, ст. 46 Закону дозволяє сторонамвибрати матеріальне право, у противному випадку застосовуються колізійні норми.Однак суд у ході розгляду справи може явно невірно тлумачити і застосуватипитання права, внаслідок чого саме рішення буде безперечно сумнівним. У цьомувипадку сторони при обопільній згоді вправі звернутися в державний суд);
— присутність всудовому рішенні непевних положень, щодо наслідків винесеного арбітражногоправозастосовчого акту (ця підстава виражена в п. 2 (f) ст. 68 Закону істосується скоріше не самого рішення, а можливих варіантів розвитку подій);
— виявленняобману, зробленого однією із сторін чи з відома даної сторони (названапідстава, відбита в п. 2 (g) ст. 68 Закону, схожа з підставами, на підставіяких державний суд переглядає рішення у зв’язку з нововиявленими обставинам)[45].
Не важкопомітити, що англійські підстави визнання і приведення до виконання деякоюмірою відрізняються від загальноприйнятих норм, що мають місце в міжнароднихдоговорах і конвенціях. Деякі принципи англійської процедури викладенінастільки широко, що можуть використовуватись для перегляду рішення по суті,без чого неможливо встановити „наявність недоліків у застосуванні права”, якщоне обмежувати цю норму конкретними положеннями. Така можливість, що існувала«case stated» («case stated» — встановлені в справі факти, на основіяких суд вирішує питання права (англ.) в Англії дозволяла стороні передавати«питання права» на розгляд у Верховний Суд у Лондоні. Як стверджуєг-н К. Содерлунд, мабуть, що будь-який юрист, що володіє деякими новаторськиминавичками, може трансформувати будь-яке питання в «питання права» і,таким чином, провести повторний розгляд арбітражної справи у відповідномудержавному суді. На практиці ця можливість сильно лякала діловий світ вибиратимісцем проведення арбітражу Англію, що призвело до остаточного скасування вАнглії звичаю «case stated» у міжнародному арбітражі[46].
Апеляційний суд,розглянувши клопотання про скасування рішення арбітражу, вправі повернути йогоарбітрам для повторного вирішення комерційного спору, саме такий підхідописаний у ст.” 68 Закону Англії «Про арбітраж». Це ж положеннясвідчить про адекватність повноважень апеляційного суду України та Англіїстосовно визнання і приведення до виконання рішень.
Цікавим дляаналізу належності розглядуваного інституту до певних галузей права є йположення Цивільного кодексу Квебеку (Канада), у відповідності до якого питанняпро визнання та приведення до виконання іноземних рішень і про юрисдикціюіноземних влад входить до титулу 4 цього кодексу[47].Це положення представляє інтерес з декількох напрямків, оскільки, по-перше,Квебек не є самостійним суб’єктом міжнародного права, а тому не можевстановлювати особливі умови визнання і приведення до виконання рішеньіноземних судів. По-друге, важко вважати процедуру визнання і приведення до виконанняскладовою частиною цивільного права. В цьому випадку доцільно розподілятипитання процедури визнання та приведення до виконання і матеріальні тапроцесуальні підстави відмови у задоволенні відповідних клопотань. Тому не маєправових підстав для аналізу конкретних норм ЦК Квебеку на предмет їх суттєвоївідмінності від загальновизнаних і застосованих в міжнародних конвенціях. Такийприклад свідчить про те, що неможливо питання визнання і приведення довиконання вирішувати на рівні адміністративних одиниць держави, наприклад,Автономної республіки Крим, оскільки ратифікуючи відповідні угоди держава берена себе виконання їх умов на всій її території. Зокрема, це положення можнапідтвердити на підставі федерального законодавства РФ, в якому відтворено загальнідля всієї її території принципи визнання та приведення до виконання рішеньіноземних судів та арбітражів.
Відповідно до п.5 § 328 Цивільногопроцесуального кодексу ФРН на території цієї держави не виконуються рішенняіноземних судів, якщо не забезпечена взаємність виконання. Останній приписставить визнання і виконання рішення німецького судовою органу в залежність відтого, чи буде воно виконане на території тієї країни, де винесене. Взаємністьяк передумова визнання і виконання іноземних судових рішень, посідає особливемісце. У книзі «Міжнародний цивільний процес» Н.Нагель і П-Готвальд наводятьперелік держав, в яких взаємність виконання рішень юрисдикційних органів ФРНзабезпечена на умовах взаємності. Серед країн, де взаємність як обов’язковий принципміжнародного права не забезпечена, фігурує Україна. А це означає, що рішенняукраїнських судів не виконуються у ФРН, а німецьких в Україні.
Таким чином, рішення іноземних судівта арбітражних судів можуть визнаватися і виконуватися в Україні на засадахвзаємності, яка забезпечується міжнародними договорами, укладеними нашоюдержавою. Оскільки такий договір не укладений між Україною і ФРН, рішенняукраїнських судів в Німеччині та німецьких в Україні не можуть бути виконані.Виняток становлять лише рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду приТоргово-промисловій палаті України і аналогічного органу ФРН, які можуть бутивиконані, оскільки обидві країни є учасницями відповідних міжнародних конвенцій[48].
Формуючинаціональне законодавство у відношенні міжнародного арбітражу, Україні бажанозабезпечити дотримання наступної рівноваги. З одного боку, необхідно установититакі правила, що відповідають вимогам ефективності третейського розгляду, щозабезпечується інститутом «судової підтримки» — примусовим виконаннямрішень третейських судів. З іншого боку, необхідно утриматися від прийняття унаціональному законодавстві норм, що припускають надмірне судове втручання урозгляд справ арбітражами. Але необхідно адекватно сприймати рішення іноземнихарбітражів, як подібні рішення арбітражів України визнаються та приводяться довиконання в іноземних країнах.
Тому загаломавтор погоджується з необхідністю уніфікації не тільки процедури розглядуарбітражних справ у модельному Арбітражному процесуальному кодексі СНД, а йвизначає потребу в однаковому сприйнятті рішень арбітражних судів в країнах СНДта на міжнародному рівні. При цьому, Україна може виступати суб’єктомнормотворчих ініціатив.
2.2 Підвідомчість, підсудність та порядок поданняклопотань про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів
Аналіз питаньпідвідомчості і підсудності клопотань про визнання і приведення до виконаннярішень іноземних судів доцільно розпочати з проблемних аспектів. Якщо питанняпідсудності на теоретичному рівні не викликають проблем і добре дослідженіфахівцями, які визначають умови підсудності справ, то проблеми підвідомчостісправ судам призводять до значних труднощів на практиці. Зокрема, арбітражнісуди не приймають до свого провадження справи за позовами до відповідачів,місцезнаходження яких за межами України, свідченням чого є судова практикаВищого арбітражного суду України. Виняток становлять випадки, колиміждержавними договорами чи угодами України передбачене інше, як наприклад, уп. 2 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненнямгосподарської діяльності, 1992 р.[49]. Згідно з вказаноюнормою підвідомчість спорів може визначатись угодою сторін (договірнапідвідомчість) за винятками, викладеними у пп. 3 і 4 ст. 4 зазначеної Угоди.Якщо сторони домовилися вирішити спір у арбітражному суді України, підсудністьсправи визначається за загальними правилами територіальної та предметноїпідсудності. Як правило, у судовій практиці правильно застосовуються відповіднінорми[50].
Проблемними жвважаються питання, коли вирішується спір про можливість визнання і приведеннядо виконання неординарних рішень іноземного суду іншим способом, ніж передбачаєсучасне законодавство. Так, досліджуючи матеріали Верховного Суду України привертає на себе увагу ухваласудової колегія в цивільних справах від 21 жовтня 1998 року, за якою НВФ«Ареса-Сервіс» звернулася до суду із заявою про затвердження мирової угодиу порядку часткового виконання рішення Міжнародного арбітражного суду приБілоруській торгово-промисловій палаті від 10 квітня 1997 р. Ця справа тривалийчас розглядалась судами України, а у наступному судова колегія в цивільнихсправах Верховного Суду України постановила: судові рішення скасувати інаправити справу на розгляд суду першої інстанції[51].Тобто, на наш погляд, дана справа підкреслює складність вирішення питанняпідвідомчості, оскільки процедура визнання і приведення до виконання рішенняіноземного арбітражного суду була порушена з самого початку. Мирова угода маламісце стосовно часткового виконання рішення арбітражного суду, тобто це питанняне може розглядати суд першої інстанції.
Автор вважає, щовизначаючи підвідомчість правового питання суду необхідно враховувати правовийстатус іноземного арбітражного рішення, а тому навіть затвердження умов мировоїугоди має здійснювати суд, який розглядатиме питання про визнання і приведеннядо виконання самого рішення, а не той, що розглядав справу по суті.
Загаломклопотання про визнання й виконання судового рішення (рішення третейськогосуду), постановленого на території держави-Договірної Сторони, відповідно доКиївської Угоди вирішується компетентним судом іншої Договірної Сторони заправилами цієї Угоди. Наявність у клопотанні посилань на Нью-Йоркську абоЄвропейську конвенцію сама по собі не може бути підставою для відмови в йогозадоволенні.
Оскільки згіднозі ст. 84 Закону «Про виконавче провадження» (1999)рішення іноземних судів(арбітражів) визнаються й виконуються в Україні за відповідними міжнароднимидоговорами (конвенціями, угодами) за її участю, то в разі, коли держава, доякої надійшло клопотання про виконання рішення суду чи арбітражу, не єучасницею такого договору, суди України не розглядають цього клопотання івідмовляють у його прийнятті на підставі п. 2 ст. 122 ЦПК України, крімвипадків, коли арбітражні рішення відповідно до застережень України доНью-Йоркської Конвенції [52]виконуються на умовахвзаємності. Разом з тим для вирішення питання про визнання й виконання рішенняне має правового значення, чи була особа, щодо якої постановлено рішення судом(арбітражем) Договірної Сторони міжнародного договору, громадянином цієїдержави, якщо інше не випливає з даного договору.
Нині клопотанняпро визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україніподаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором, ЦПК,Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та Законом України«Про міжнародне приватне право»(2005).
Згідно зі ст. 53Мінської Конвенції воно подається в компетентний суд Договірної Сторони, дерішення підлягає виконанню, або ж до суду, що постановив рішення у справі попершій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядокподачі клопотань передбачено договорами України з республіками Молдова[53],Узбекистан [54], Польща[55].
За договорамиУкраїни з Республікою Грузія[56], Литовською[57],Естонською[58], Латвійською[59]республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, щорозглядав справу по першій інстанції, а той надсилає його до суду,компетентного постановити за ним рішення.
Договорами міжУкраїною і Китайською Народною Республікою[60], Україною таМонголією[61] визначено, що клопотанняпро визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановивце рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через їїцентральні установи (у даному разі — через Верховні Суди). Якщо ж заявникпроживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягаєвиконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони.Але у даному положенні не встановлюється повноваження Верховного Суду з приводувизначення підвідомчості рішення виконанню на території певної держави.
Відповідно доКиївської Угоди господарюючі суб’єкти кожної з держав-учасниць можутьзвертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного(господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо докомпетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.
ЧерезМіністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі,коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставіякого в даному випадку провадяться визнання й виконання рішення. У випадку,коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд маєпересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, циморганом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнароднимдоговором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, такимцентральним органом є Верховний Суд України, який за ст. 125 Конституції Україниє найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
У Конвенціїзазначено, що із додержанням усіх наведених вище вимог щодо порядку подачі, формиі змісту клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів таарбітражів мають подаватись і клопотання про визнання й виконання рішень судівта арбітражів України на території держави — іншої Договірної Сторони. Увипадках, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обов’язково маєподаватись лише через суд (арбітраж), що постановив рішення, або черезвідповідний центральний орган Договірної Сторони, подано безпосередньокомпетентному суду України, останній відмовляє в його прийнятті на підставі ст.121ЦПК ( в редакції 2005 року) оскільки за таких умов воно не може бути предметомсудового розгляду. Разом з тим якщо клопотання, з яким сторона у справі малаправо звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направленозазначеному суду через центральний чи інший орган Договірної Сторони, це не єперешкодою для розгляду даного клопотання.
У порядку,передбаченому статтями 35, 36 Закону «Про міжнародний комерційнийарбітраж»(1994) і Нью-Йоркською Конвенцією, розглядаються клопотання провизнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що провадяться заарбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системидержави, до відання яких законодавством останньої віднесено розглядгосподарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судівтощо).
Зокрема,Нью-Йоркською Конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання йвиконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніждержава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в якихможуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражнихрішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуютьсяїх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні рішення, постановлені якарбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійнимиарбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст. 1) відповідно до їхписьмової угоди про зобов’язання передавати в арбітраж усі або які-небудьспори, що виникли або можуть виникати між ними у зв’язку з будь-якимиконкретними договірними чи іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметомарбітражного розгляду (ст.2).
Перераховані вищеміжнародні договори, за винятком Угоди про порядок вирішення спорів, зв’язанихзі здійсненням господарської діяльності, 1992 р. (далі — Київська Угода),містять норми про те, що іноземні рішення визнаються і приводяться у виконаннякомпетентним судом держави по процесуальних нормах, передбачених національнимиактами тієї держави, в якій запитується виконання, тобто норми угоди єколізійними і відсилають до положень національного процесуальногозаконодавства.
При цьому стаття8 Київської Угоди визначає приведення у виконання рішення по клопотаннюзацікавленої сторони і приводить перелік документів, які необхідно додавати доклопотання. За умовами Угоди (стаття 8) зацікавлена сторона — стягувачсамостійно направляє клопотання з додатком необхідних документів на адресукомпетентного суду іноземної держави — учасника СНД.
У тому випадку, якщостягувач не має інформації про компетентний суд іноземної держави, товідповідно до частини 2 статті 53 Конвенції про правову допомогу і правовівідносини по цивільним, сімейним, і кримінальним справам зацікавлена сторонавправі направити своє клопотання в суд, що виніс рішення в справі по першійінстанції, який пересилає його зі своїм супровідним листом у компетентний судіноземної держави — учасника СНД.
Зокрема,Компетентним судом Республіки Білорусь є суд за місцем перебування боржника абоза місцем перебування його майна відповідно до пункту 2 Додатка 2 доГосподарського процесуального кодексу. Компетентні суди в інших державах — учасницях СНД встановлюються законодавчими актами цих держав. Інформацію прокомпетентні суди іноземних держав господарські суди областей вправі запитуватиу відділі міжнародних відносин Управління законодавства і міжнародних відносинВищого Господарського Суду Республіки Білорусь. Київська Угода є єдиним діючимміжнародним договором, що встановив, що для виконання рішення, яке вступило всилу, стягувач разом із клопотанням повинен надати виконавчий документ суду, щовиніс рішення. Тут припускається, що при відсутності яких-небудь спірнихобставин, повинне забезпечуватися оперативне приведення у виконання судовихрішень[62]. Тобто ВищимГосподарським Судом Республіки Білорусь визначається необхідність надаватиразом із рішенням арбітражного суду виконавчий документ суду, що виніс рішення,але арбітражні суди виконавчих документів не складають. Це положенняускладнюватиме визнання і приведення до виконання рішень арбітражних судів.
У республіці Узбекистанне зважаючи на ратифіковані міжнародні договори компетенція судів по розгляду івирішенню питання про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судіввзагалі до останнього часу не вирішене на законодавчому рівні, а судовапрактика свідчить про протекціонізм системи державних судів по відношенню донаціональних суб’єктів.
Таким чином,однією з основних вимог щодо підвідомчості рішення іноземного суду чи арбітражує визнання такого рішення на міждержавному або міжнародному рівні. Тому суди Україниповинні з’ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне наданняправової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення судучи арбітражу якої надійшло клопотання[63].
Отже, питання,пов’язані з визнанням та виконанням рішень іноземних судів і арбітражів натериторії інших країн можливо вирішувати у кількох напрямах: 1) визнання тавиконання цих рішень на території країн-учасниць на підставі багатосторонніхміжнародних конвенцій; 2) визнання і виконання рішень судів та арбітражів однихкраїн на території інших на підставі укладених між ними двосторонніхміжнародних договорів; 3) виконання рішень на підставі національногозаконодавства країн, де вони виконуються[64]. Але до цьогопереліку можна додати й взаємне визнання арбітражних рішень двох країн по відношеннюдо суб’єктів третіх країн.
2.3 Підстави длявідмови у задоволенні клопотання про визнання і приведення до виконання рішенняіноземного суду
На міжнародномурівні підстави для відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення іноземногосуду наведені, зокрема, в міжнародних договорах, ратифікованих Україною, атакож новому ЦПК України. Хоча це питання вважається дуже важливим, але йомуприділено незначну увагу українськими вченими, що вплинуло, на наш погляд, назміст ЦПК України.
Цікавим в цьомуракурсі видається порівняння змісту норм Нью-Йоркської Конвенції та ЗаконуУкраїни «Про міжнародний комерційний арбітраж»(1994) та ЦПК України, зокрема,на предмет відповідності застосованої термінології. Так, в Нью-ЙоркськійКонвенції мова йдеться про визнання та приведення до виконання, а у Законі таЦПК – про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів.Фразеологічний аналіз має свідчити про те, що у Конвенції розрізняєтьсяпроцедура визнання та приведення до виконання, тобто передбачається передвиконанням перевіряти можливість виконання рішення, а в Україні існує лишевизнання і наступне виконання рішення.
Але за змістом ізрозглядуваних документів випливає зворотній висновок, оскільки у Конвенції длявідмови у визнанні і приведенні до виконання визначені однакові умови (ст. 5),то виділення двох понять «визнання» та „приведення до виконання” можна визнатиформальним, а різниця між ними полягатиме в правовому значенні рішення. Тобтотільки визнанню підлягатиме таке рішення, для якого не передбачено примусовоговиконання. А у ЦПК (2005) виділено різні умови визнання і виконання іноземногосудового рішення (відповідно, глави 2 та 1 Розділу8).Більше того, гл.1 розділу8 має назву «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, щопідлягає примусовому виконанню», а не «приведення до виконання» як зазначаєтьсяв Конвенції, а у ст.390, яка належить до гл.8 йдеться про «умови визнання тавиконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню». Зокрема,зміст даного розділу за назвами статей виглядає так: ст.390 – умови визнання тавиконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню; ст.391 — Строкипред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання; ст.392 — Підсудністьсправ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.393- Порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішенняіноземного суду; ст.394 — Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусовевиконання рішення іноземного суду; ст. 395 — Розгляд клопотання про наданнядозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; ст.396 — Підстави длявідмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконаннярішення іноземного суду; ст.397 — Оскарження ухвали суду; ст.398 Порядокпримусового виконання рішення іноземного суду. Отже, питання про можливістьвідмови у виконанні рішення арбітражу у цій главі поглинаються назвою цієїглави.
Викликає такожзауваження місце розташування зазначених розділів, оскільки більш логічним булоб, спочатку встановлювати можливість визнання рішення, а вже потім вирішуватипитання про його виконання на території України. Тобто більш ширшим є питаннявідносно визнання рішення арбітражу, а не його виконання, оскільки виконаннярішення має залежати від його визнання. Без визнання рішення не може йтися пройого виконання. Більше того, в юридичній практиці мають місце не тільки рішенняпро визнання або виконання, а комплексні, коли частиною рішення встановлюєтьсяправо особи, яке підлягає визнанню, а іншою частиною на підставі визнаногоправа встановлюється умова про обов’язок відповідача стосовно його виконання удобровільному порядку або державними установами у примусовому порядку. Томутакі рішення будуть підлягати одночасно і визнанню, і виконанню.
Проаналізуємобільш ґрунтовно ті умови визнання та приведення до виконання, які наведені уКонвенції.
У Конвенціїзазначені умови визнання та виконання наступним чином.
У визнанні іприведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлене на проханнятієї сторони, проти якої воно спрямовано, тільки якщо ця сторона представитькомпетентній владі за місцем, де висунуто клопотання про визнання і приведеннядо виконання, докази того, що:
а) сторони вугоді, зазначеній у статті 2, були за застосовним до них законом в якій-небудьмірі недієздатними чи ця угода була недійсна за законом, якому сторони цю угодупідкорили, а при відсутності такої вказівки за законом країни, де рішення буловинесене, чи
b) сторона, протиякої винесене рішення, не була належним чином повідомлена про призначенняарбітра чи про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла представити своїпояснення, чи
с) зазначенерішення винесене по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умовиарбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, чи містить постановиз питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження вдоговорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражноюугодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюютьсятакою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, що міститьпостанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи арбітражним застереженняму договорі, може бути визнана і приведена до виконання, чи
d) склад арбітражногооргану чи арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи, при відсутностітакого, не відповідали закону тієї країни, де мав місце арбітраж, чи
е) рішення ще нестало остаточним для сторін чи було скасовано чи припинене виконаннямкомпетентною владою країни, де воно було внесено, чи країни, закон якої застосовується”.
Як бачимо,міжнародна Конвенція за змістом дуже лаконічна, але в її змісті закладенодоволі багато обставин, які можуть тлумачитися як підстава для невизнання абоне приведення до виконання рішення арбітражного суду. Але, на нашу думку, ціумови необхідно розцінювати і застосовувати в юридичній практиці як конкретні,а не узагальнювати їх до певної юридичної «надбудови» і таку надбудовуаналізувати як загальну. Зокрема, не можна погодитись з позицією Р.А. Траспова,який робить висновок, що умови ст. 5 Нью-Йоркської Конвенції про визнання тавиконання іноземних арбітражних рішень можна назвати „публічним порядком”[65].Зокрема, це положення не відповідає сучасним концепціям української наукової думки,у відповідності до яких передбачається під порядком та процедурою розумітипроцесуальні норми, за якими має здійснюватися юридичний процес.
Більше того, цимвченим не звернено увагу на заяви і застереження, які зроблені в кінці цьогодокументу, а саме: дана Конвенція повинна розглядатися відповідно до принципіві правил діючої національної Конституції чи з тими з них, що випливають ізпроведених відповідно до Конституції реформ. Тому, коли йдеться про публічнийпорядок, посилання має робитись саме на дане положення, а не на ст. 5Конвенції, в якій висловлені більш конкретні умови визнання і приведення довиконання арбітражних рішень.
З наведеногоположення випливає, що загальна умова визнання арбітражного рішення в Україні –це несуперечність рішення положенням Конституції України та нормативним актам,які постановлені у відповідності до конституційних положень.
Коли ж йдетьсяпро визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, то автор вважаєнеобхідним посилатись на норми закону, а не на моральні засади суспільнихвідносин. Інакше, на запит заінтересованої особи завжди можна зробити посиланняна „неписані” закони, що вважається недостатньо обґрунтованим для юридичногопроцесу, який має відрізнятись конкретністю та законністю, в усякому разі, цеположення є доцільним.
Тому розкриємоспочатку наведені в Конвенції більш конкретні умови в контексті їх значення дляпроцесу визнання та приведення до виконання арбітражного рішення, а потімповернемось до загального поняття відносно відповідності арбітражних рішень конституційнимпринципам і нормам, тобто публічному порядку.
Найпершеположення випливає з того, що у виконанні арбітражного рішення може бутивідмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямовано, тобто тутможна говорити про принцип диспозитивності, що властивий й для цивільногопроцесу взагалі, оскільки правом, а не обов’язком, заперечувати проти визнанняі приведення до виконання, наділений суб’єкт, проти якого постановлене рішення.Тут можна говорити, що таким суб’єктом може бути лише відповідач, а не третяособа без самостійних вимог на стороні відповідача.
Аналізуючипитання про те, хто має доводити факт, що рішення арбітражного судупостановлене у відповідності до закону, процедури розгляду справ судом,необхідно застосовувати положення ст. 60 ЦПК. А саме кожна сторона повиннадовести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог ізаперечень. Дійсно, не можна порівнювати окремого громадянина або юридичнуособу, проти яких постановлене рішення арбітражного суду, оскільки з юридичноїпрактики випливає, що за сучасним законодавством вони користуються правомговорити неправду і не нести за це будь-якої відповідальності.
Тому загаломположення, що рішення арбітражного суду постановлене компетентним судом і увідповідності до об’єктивної процедури розгляду справ, має трансформуватись упрезумпцію, що лише у разі істотних зауважень рішення суду може переглядатиськомпетентним судом України. Це положення зумовлене тими випадками, колиарбітражний суд не врахував особливостей законодавства України або помилився зінших причин. Зрозуміло, що ці обставини має доводити та особа, яка зацікавленау тому, щоб рішення арбітражу не набрало законної сили на території України.
Отже, авторвважає, що процедура визнання та приведення рішення до виконання надає такимрішенням арбітражного суду законної сили.
Недійсністьарбітражного застереження за законом держави, право якої має застосовуватися дорегламентації арбітражного застереження, свідчить про те, що законодавстводеяких країн обумовлює не тільки цивільно-правові угоди, а й умови арбітражногозастереження.
Але для Українице положення стосується випадків пов’язаних з підвідомчістю справ арбітражномусуду та компетенції судів загальної юрисдикції. Наприклад, питання підвідомчостіцивільних справ суду загальної юрисдикції регламентоване ст. 124 КонституціїУкраїни, статтями 15-17 ЦПК (2005 року), статтями 12-13 ГПК, але в цих нормахне встановлена умова щодо виключної компетенції судів загальної юрисдикції повирішенню окремих питань. Тому положення відносно компетенції Міжнародногокомерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України не можеадекватно застосовуватися по відношенню до арбітражних рішень іноземних судівчерез те, що у ст. 2 Конвенції не зроблено обмежень відносно такого положення.Наприклад, компетенція арбітражного суду кожної конкретної країни визначаєтьсязгідно відповідної регламентації цього питання за законодавством країнивизнання та приведення до виконання арбітражного рішення.
Якщо виходити зч. 2 ст. 8 Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж”(1994), то певними перевагами наділенийМіжнародний комерційний арбітраж. Так, у разі подання позову про визнанняарбітражної угоди недійсною, такою, що втратила чинність або не може бути виконана,арбітражний розгляд проте може бути розпочато або продовжено і арбітражнерішення може бути винесено, поки спір про підсудність чекає розв’язання в суді.Не зважаючи на те, що такий розгляд спору арбітражним судом не має сенсу, анаступне рішення арбітражного суду не набере законної сили, тобто не будевизнано та приведене до виконання, законом дозволено розглядати такі спори.
Загалом можназробити висновок про те, що певними перевагами мають володіти державні суди,оскільки їх діяльність зумовлена Конституцією України і визнається однією згілок державної влади.
Відноснонеобхідності повідомлення відповідача та позивача про призначення арбітра, тоце положення необхідно сприймати з урахуванням процедури розгляду справиарбітражним судом. Зокрема, кожна із сторін має право не тільки бутиповідомлена про призначення арбітра, а й має право обрати арбітра, який внаступному з урахуванням позиції іншого арбітра буде брати участь у виборітретього арбітра. Таким чином, автор вважає необхідним окремо говорити й проправо вибору арбітра, оскільки право вибору може впливати на остаточне рішення.Але це положення необхідно розглядати в контексті того, що за ст. 5 Конвенціїце положення має довести саме та особа, яка була позбавлена можливостіздійснити вибір арбітра або не була повідомлена про його призначення.
Тому вважається,що стороні важко знайти докази того, що її не було повідомлено судом івідповідні дії не вчинялись. Тобто можливим є звернення сторони до поштовоговідділення за довідкою про те, що на її адресу не надходило відповіднихповідомлень, але така довідка не буде належним доказом, оскільки зараз існуютьбагато альтернативних способів зв’язку та доставки поштових відправлень. Томувважається, що особа вправі заперечити існування такого повідомлення, а суд, щорозглядатиме справу про визнання та приведення до виконання арбітражногорішення, може за клопотанням сторони звернутись до суду, що постановив рішенняз дорученням про передачу розписки в отриманні зазначеного вище повідомлення.Аналогічне положення має стосуватись й повідомлення про день і час, на які булопризначено судове засідання.
Відносноможливості особи надавати свої пояснення або заперечення проти позову, то такаособа вправі передавати свої пояснення безпосередньо до суду або шляхомпоштового повідомлення. Зрозуміло, що подавати свої пояснення або запереченняпроти позову це право, а не обов’язок сторони, тому суд може вирішити справубез таких пояснень, але це необхідний захід для того, щоб рішення набуло ознакоб’єктивності. Тому окремо повідомляти особу про її право подавати поясненняабо заперечення проти позову арбітражний суд не зобов’язаний, що на практицівідтворюється таким чином суд надсилає стороні регламент арбітражного суду.Особа має право звернутись за правовою допомогою до адвокатів, які й можутьсприяти в юридично грамотному захисті прав конкретної особи. Уявляється, щоадвокат може виступати свідком в суді з приводу того, чи готувались запереченняпроти позову або пояснення відносно обставин справ, а також висловити своюправову позицію відносно правомірності дій арбітражного суду, коли пояснення небули враховані при винесенні рішення.
В юридичнійпрактиці існують випадки, коли в рішенні суду і не тільки арбітражногодопускаються помилки, які не можна кваліфікувати за ст. 375 КК як завідомонеправосудні, а можна розцінювати як постановлені внаслідок помилки. Тому, незважаючи на те, що стороною можуть бути передані пояснення по справі абозаперечення проти позову, але такі пояснення або заперечення на практиці можутьбути не враховані при винесенні рішенні. Отже, вважається, що волевиявленнясторони, яка дала згоду на розгляд справи арбітражним судом, не можнакваліфікувати як згоду на будь-яке рішення такого суду.
Будь-яка особасподівається на об’єктивне і законне вирішення справи, тому автором йвважається, що у разі відсутності у мотивувальній частині рішення арбітражногосуду аргументів і доводів, за якими пояснення сторони вважаються такими, що неможуть бути враховані при винесенні рішення, фактично така особа позбавляєтьсяправа бути заслуханою. Отже, таке рішення об’єктивним і законним назвати важко.Звідси випливає й обов’язок держави захистити право такої особи, про що авторомвже говорилося вище.
Якщо ж рішеннявинесено по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умовиарбітражного застереження в договорі, то це положення є підставою для того, щобне визнавати його або не приводити до виконання. В п. „с” ст. 5 Конвенції, посуті, йдеться про угоду, в якій застережена угодою лише частина спірних питань,які можуть виникнути у правовідносинах сторін. Цей висновок випливає з вислову:„містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чиарбітражного застереження в договорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань,охоплюваних арбітражною угодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих,котрі не охоплюються такою угодою чи застереженням”.
Для правильногорозуміння цього положення доцільно проаналізувати Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж”, вякому має існувати подібне положення. Але як зазначалось раніше, таке положенняв даному Законі не встановлене. Тому автором пропонується відтворити в ЗаконіУкраїни „Про міжнародний комерційнийарбітраж” і доповнити цей Закон ст. 16-1 такого змісту: „Арбітражне рішення неможе виноситися по спору, не передбаченому чи такому, що не підпадає під умовиарбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, чи містить постановиз питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження вдоговорі, з тим, однак, що якщо постанови з питань, охоплюваних арбітражноюугодою чи застереженням, можуть бути відділені від тих, котрі не охоплюютьсятакою угодою чи застереженням, то та частина арбітражного рішення, що міститьпостанови з питань, охоплюваних арбітражною угодою чи арбітражним застереженняму договорі, може бути визнана і приведена до виконання”. Така пропозиція повноюмірою відповідатиме умовам Конвенції та конкретизуватиме повноваженнятретейського та арбітражного суду.
З Конвенції такожвипливає, що виконання рішення може бути скасовано або призупинено виконаннямкомпетентною владою країни, де воно було постановлене або країни, закон якоїзастосовується. Останнє положення потребує аналізу на предмет доцільності,оскільки застосування законодавства не можна вважати достатньою підставою дляпризупинення або скасування рішення, оскільки така країна не може вважатисьзацікавленою у цих діях. Заінтересованими можна вважати такі країни, підюрисдикцією яких перебувають: позивач, стягувач, суд, що постановив рішення.Інтереси таких країн, на наш погляд, зумовлюються захистом прав та інтересівїх суб’єктів, у тому числі й „репутації” суду, що постановив рішення. Зокрема,на державних інтересах акцентує свою увагу й Траспов Р.А. Так, вирішуючипитання про застосування застереження про публічний порядок, суд неминучезіштовхується з проблемою досягнення балансу між декількома конкуруючимиінтересами: внутрішніми та міжнародними. З одного боку, державний суд неповинен дозволяти виконання арбітражного рішення, визнання або виконання якогосуперечить принципам, що формують публічний порядок власної країни. З іншогобоку, державний суд не повинен допускати такий стандарт застосуваннязастереження про публічний порядок, який би порушував принцип остаточностііноземного арбітражного рішення[66].
Таким чином,автор вважає необхідним розглядати більш широко питання відносно взаємодіїсудів різних держав, а саме: від виконання окремого доручення до наступноговизнання та приведення до виконання рішення. Такий підхід має дозволитивирішувати міжнародні питання комплексно, виробити загальні і конкретні умовиміжнародної співпраці, а також нормативно їх закріпити. Це положення зумовленотим, що будь-яке доручення, звернене до суду іноземної країни – це рішення(хоча воно й визначається як ухвала) про надання правової допомоги, без якоїнеможливе вирішення спірної ситуації у суді.
Зокрема,відповідно до міжнародних угод про правову допомогу, учасницею яких є Україна,і у яких передбачено компетенцію державних судів давати згоду на виконанняіноземних судових рішень, підставою для відмови у виконанні рішення можуть бутинаступні умови:
— порушення правасторони на захист у ході судового процесу;
— винесеннярішення некомпетентним судом;
— спливтрирічного строку позовної давності для пред’явлення рішення до примусовоговиконання;
— рішення зазаконодавством держави, на території якого воно винесено, не набуло законноїсили;
— наявністьрішення суду, що вступило в законну силу, винесеного по спору між тими жсторонами, про той же предмет і з тих же підстав, чи наявність у провадженні судусправи між тими ж сторонами, з тих же підстав до порушення справи в іноземномусуді.
Заслуговує наокрему увагу й Луганська конвенція 1988 року, яка спрямована на створення умовдля вільного руху судових рішень по цивільних і торгових справах у Європі. Хочабагатьма вченими говориться про те, що на її підставі рішення підлягаютьавтоматичному визнанню та приведенню до виконання, але в цій Конвенції встановленітакож умови й для визнання рішень. Зокрема, автоматичне визнання рішень — цеосновний принцип, який полягає в тому, що судове рішення, винесене в одній зДоговірних Держав визнається в другій Договірній Державі без проходженняособливої процедури. У визнанні може бути відмовлено на підставах, спеціальнообумовлених у Конвенції.
У визнанні рішення може бути відмовлене на підставах,передбачених у статтях 27 і 28. Ці підстави рівною мірою застосовні доприведення рішення до виконання (ст. 34.2.). Суд, в який подане клопотання провизнання, не вправі переглядати справу по суті (ст. ст. 29 і 34.3.). Також, неможе ставитися під сумнів юрисдикція рішення суду за винятком випадків, колизастосовна ст. 28. У відповідності зі ст. 28 у визнанні може бути відмовлено,якщо рішення суперечить положенням Конвенції про юрисдикцію по справах, щовідноситься до страхування, по договорах зі споживачами чи положенням провиняткову юрисдикцію.
У статті 27Конвенції приведені наступні причини для відмови у визнанні судового рішення:
1) якщо такевизнання суперечить основним принципам правопорядку у державі, в якій заявленеклопотання про визнання (ця підстава може використовуватися тільки у винятковихвипадках);
2) коли воновинесено під час відсутності відповідача, якому не був належним чином врученийдокумент про призначення судового розгляду чи рівноцінний йому документ, щонадає відповідачу достатньо часу, щоб підготуватися до захисту;
3) якщо вононесумісне з рішенням, винесеним по спору між тими ж сторонами у державі, в якійзаявлене клопотання про визнання;
4) якщо суддержави, що запитує, перед прийняттям свого рішення розв’язав попереднєпитання, що стосується цивільного стану чи право- і дієздатності фізичних осіб,майнових прав, що виникають зі шлюбних відносин, заповітів чи спадкування, упротиріччі з нормою міжнародного приватного права держави, в якій заявленеклопотання про визнання, якщо тільки застосування норм міжнародного приватногоправа цієї держави не дало б той же результат;
5) якщорішення несумісне з рішенням, винесеним раніше в іншій державі, що не єучасником Конвенції, у справі з тієї ж підстави і між тими ж сторонами, заумови, що це рішення відповідає вимогам, необхідним для його визнання взапитуваній державі.
На національномурівні підстави для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу напримусове виконання іноземного судового рішення регламентуються ст.396 ЦПКУкраїни, де мова йде про те, що у задоволенні клопотання може бути відмовлено:
1) якщо рішенняіноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено,не набрало законної сили;
2) якщо сторона, стосовноякої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участьу судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено пророзгляд справи;
3) якщо рішення ухваленеу справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншогоуповноваженого відповідно до закону органу України;
4) якщо ухваленерішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і натих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду Україниє справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставахдо часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;
5) якщо пропущеновстановлений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВерховноюРадою України, та цим Законом строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусовоговиконання в Україні;
6) якщо предмет споруза законами України не підлягає судовому розгляду;
7) якщо виконаннярішення загрожувало б інтересам України;
8) в іншихвипадках, встановлених законами України.
Отже, умовивизнання і приведення до виконання рішень іноземних судів за законодавствомУкраїни регламентовані в основному у відповідності до Нью-Йоркської Конвенціїпро визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.). З аналізузаконодавства України можна встановити, що це питання регламентоване виходячи здвох аспектів:
1. Зі ст. 3Конвенції випливає, до визнання і приведення до виконання арбітражних рішень,до яких застосовується дійсна Конвенція, не повинні застосовуватися істотнобільш обтяжливі чи умови більш високі мита чи збори, чим ті, котрі існують длявизнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень. Таким чином,це положення зумовлює необхідність приведення до рівня міжнародної юридичноїпрактики вимоги до визнання та приведення до виконання рішень „внутрішніхарбітражів”, що відтворено в Законі „Про міжнародний комерційний арбітраж”.
2. Оскількив Конвенції визначені загальні і конкретні умови визнання та приведення до виконаннярішень іноземних арбітражів, то потребують чіткого формулювання й загальніумови, які є необхідними для визнання та приведення до виконання таких рішень.
Виходячи ж з того, що визнання та виконання рішеньіноземних судів, здійснюється судами України, які є самостійною гілкоюдержавної влади, то вплив на діяльність суду інших гілок державної владиунеможливлюється. Тому має існувати офіційний перелік тих країн, в яких правасуб’єктів України були порушені і не знайшли свого захисту в таких країнах. Оскількисуди України підпорядковують свою діяльність законодавству, то такий перелікмає існувати на рівні законодавчих норм. В той же час неможливо вважати, щопогіршення взаємовідносин з окремими країнами буде мати тривалий характер, тозакріплення такого переліку в законодавстві недоцільне. В той же час передачадоручень та рішень для наступного визнання та виконання здійснюється черезМіністерство юстиції, діяльність якого підпорядкована не тільки законодавчимактам, а й іншим нормативним актам. Останнє положення дозволяє врегульовуватипитання відмови у визнанні та приведенні до виконання рішення не передаючирішення або доручення до суду за принципом взаємності. Така пропозиціядозволить адекватно реагувати на „негативні” рішення іноземних судів по відношеннюдо рішень, постановлених в інтересах суб’єктів України.
Таким чином,процедура визнання та приведення рішення до виконання надає рішеннямарбітражного суду законної сили.
Рішення суду можевизнаватись лише в тому випадку, коли воно повною мірою або частково маєвиконуватись на території України і може бути виконане за законодавствомУкраїни.
Рішенняіноземного арбітражного суду не може за ініціативою державного судуперевірятися на його відповідність публічному порядку, оскільки переглядрішення арбітражу може зумовлюватися лише заявою зацікавленої особи, а недержавного суду, тому пропонується внести відповідні зміни у п. 2 ч. 2 ст. 34Закону України „Про міжнародний комерційний арбітраж”.
Вважається, щопри аналізі поняття „публічний порядок”, загалом необхідно брати до увагиспецифіку суспільних відносин у кожній країні, а тому рішення суду будутьрізнитися у залежності від того, які основні критерії закладені у державнийустрій певної країни.
РОЗДІЛ ІІІ ПРОЦЕДУРАВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ
3.1 Правовіпідстави визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні
Сучаснийекономічний розвиток України та її суб’єктів, а також взаємовідносини зіноземними юридичними та фізичними особами зумовлює необхідність більш докладнопроаналізувати правові підстави визнання і виконання рішень іноземних судів.Звернення до цієї теми зумовлене тим, що не зважаючи на прийняття нового ЦПКпроцедура визнання і приведення до виконання в Україні рішень іноземних судів стосовнодіяльності судів, уповноважених розглядати такі питання в недостатній мірірегламентована. Тому важливим завданням автор вважає висвітлення проблемнихпитань визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів з урахуваннямвстановлених у Законі України „Про виконавче провадження” та інших нормативнихактів вимог.
Теоретичними дослідженнями цієї теми в такому обсязі і ракурсі відносноодночасного розгляду матеріальних і процесуальних аспектів визнання іприведення до виконання рішень іноземних судів в Україні до цього часу ніхто незаймався. Найближчими за темою дослідженнями займались лише окремі автори, але,на відміну від інших, дане дослідження має мету об΄єднати процедурувизнання і приведення до виконання рішень іноземних судів та висвітлитивластиві діяльності державних органів проблеми по виконанню таких рішень.
Правовими підставами для визнання і приведення до виконання можна вважатинаступні, які автор вважає доцільним поділити на: суб’єктивні і об’єктивні. Досуб’єктивних автором віднесені ті підстави, що пов’язані безпосередньо зособою, яка подає клопотання про визнання та приведення до виконання рішення, асаме:
– неможливістьздійснення в Україні прав та інтересів суб’єктів без визнання за ними права,встановленого іноземним судом або арбітражним судом України;
– необхідністьліквідації наслідків правопорушення без виконання рішення іноземного суду натериторії України.
Автор також вважає, що держава має дбати про охорону і захист прав своїхсуб’єктів й за межами своєї території, що було б неможливим через державнийсуверенітет, як би за міжнародними договорами ця країна не допускала подібногозахисту прав та інтересів іноземних громадян та юридичних осіб на своїйтериторії. Тому саме до об’єктивних підстав автором віднесені міжнароднідоговори та законодавство України, у відповідності до якого допускаєтьсявизнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Автор вважає, що це питання має бути врегульованим не тільки нормамиміжнародного права, а й адаптованим до правових умов кожної із договірнихкраїн. Порівнюючи це положення зі свободою договору за формою та змістом, щопропонується внести до норм міжнародного права[67], автор дійшоввисновку про необхідність конкретизації і договірних відносин, і наступнихсудових рішень, і наступного їх визнання та приведення до виконання. В іншомуразі, неконкретні умови договорів можуть стати підставою для примусовогостягнення грошових коштів з громадян України без визначення меж захисту правконкретного суб’єкта.
До внутрішньогозаконодавства України, яким регулюється визнання та приведення до виконаннярішень іноземних судів та арбітражів, необхідно віднести наступні нормативніакти: міжнародні дво- та багатосторнні договори, учасницею яких є Україна, ЦПК України2005р., Закон України «Про міжнародне приватне право» від 2005р., Постанова ПленумуВерховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання йвиконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень,постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на територіїУкраїни” №12 від 24.12.99 року., Закон України «Про виконавче провадження»,Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 1994р..
Питанням провизнання та виконання іноземних судових рішень у новому тексті ЦПК України присвяченорозділ 8. Основні положення цього розділу зводяться до такого:
Рішення іноземногосуду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконанняпередбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких наданаВерховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземноюдержавою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.
Причом рішення іноземногосуду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох роківз дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичнихплатежів, яке може бути пред’явлено до примусового виконання протягом усьогостроку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Згідно ЦПКУкраїни клопотання про надання дозволу на примусове виконаннярішення іноземногосуду подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленомуміжнародними договорами, згода наобов’язковість яких надана Верховною РадоюУкраїни.
Якщо міжнароднимидоговорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішенняіноземного суду через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання,що надійшло через орган державної влади України.
Клопотання про наданнядозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій форміі повинно містити:
1) ім’я (найменування)стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначенняїхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження;
2) ім’я (найменування)боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходженнячи місцезнаходження його майна в Україні;
3) мотиви поданняклопотання. До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземногосуду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковістьяких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнароднимидоговорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, невизначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутностітакого договору, до клопотання додаються такі документи:
1) засвідчена в установленомупорядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;
2) офіційний документпро те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначенов самому рішенні);
3) документ, якийзасвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і якане брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час імісце розгляду справи;
4) документ, що визначає,в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщовоно вже виконувалося раніше);
5) документ, щопосвідчує повноваження представника стягувача (якщо клопотання подаєтьсяпредставником);
6) засвідчений відповіднодо законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченоюміжнародними договорами України.
Про надходження клопотанняпро надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд уп’ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строкподати можливі заперечення проти цього клопотання.
Після поданняборжником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень,а так само коли у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержанесудом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначаєчас і місце судового розгляду клопотання, про що стягував і боржникповідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду.
За заявою стягувачаабо боржника і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання,про що повідомляє сторони.
Розгляд клопотанняпро надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводитьсясуддею одноособово у відкритому судовому засіданні.
Неявка без поважнихпричин у судове засідання стягувача або боржника або їх представників, стосовнояких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не єперешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою з сторін не було порушено питанняпро перенесення його розгляду.
Розглянувши поданідокументи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про наданнядозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову узадоволенні клопотання з цього питання. Копія ухвали надсилається судом стягувачевіта боржникові у триденний строк з дня постановлення ухвали.
На жаль ЦПК невирішив існуючої проблеми розгляду справ про визнання і приведення до виконаннярішень іноземних судів, оскільки спеціальна процедура розгляду таких справ уЦПК не у достатній мірі регламентована. Так, запозичені із Закону “Про визнаннята виконання в Україні рішень іноземних судів” положення, склали основу Розділу VIІІ нового ЦПК. Але порядок розгляду справ про визнання та виконання вУкраїні рішень іноземних судів має бути конкретизований саме у ЦПК.
До того ж дискусійнимвважається положення відносно повноважень Пленуму Верховного Суду України регламентуватитаку процедуру у своїх постановах. На нашу думку, саме аналіз та роз’ясненняпроцесуальних аспектів розгляду таких справ, які розглядаються останнім часомповинен знайти місце у Постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практикурозгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів таарбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародногокомерційного арбітражу на території України” №12 від 24.12.99 року., тобто у цюПостанову повинні бути внесені зміни та доповнення, оскільки з моменту їїприйняття пройшло майже 6 років.
Так, у п. 10Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судамиклопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і проскасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражуна території України” говориться, під визначеним міжнародними договорами Українисудовим порядком розгляду клопотань про визнання й виконання рішень іноземнихсудів (арбітражів) розуміється порядок провадження в цивільних справах, встановленийЦПК. Тому при розгляді зазначених клопотань повинні застосовуватися відповідніінститути ЦПК, які згідно із засадами цивільного судочинства забезпечили бправа стягувача та боржника, на об’єктивне, правильне і своєчасне вирішенняпитання. Зокрема, у Постанові зазначені ст. 143, 147 ЦПК ( в редакції 1963року), які відносяться до стадії підготовки справи до судового розгляду, а недо стадії перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Таким чином,апеляційні суди, зазначені як уповноважені суди розглядати справи про визнаннята виконання в Україні рішень іноземних судів, як суди першої інстанції, тому ймають застосовувати процедуру розгляду справ судом першої інстанції лише здеякими особливостями. Це положення вважається деякою мірою суперечним статусуапеляційного суду, а тому повинна існувати чітка «вказівка» у чинному ЦПК зприводу процедури, яку має застосовувати суд апеляційної інстанції при розглядісправ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Із зазначеноїПостанови ПВСУ не має можливості встановити, в якому порядку мають розглядатисясправи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. При розглядій вирішенні зазначених заяв і клопотань суд має керуватися відповідними нормамиЦПК, Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж», Положенням проМіжнародний комерційний арбітражний суд або Положенням про Морську арбітражнукомісію при Торгово-промисловій палаті України, положеннями міжнароднихдоговорів про міжнародний арбітраж, Регламентом Міжнародного комерційногоарбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, Законом «Проторгово-промислові палати в Україні», арбітражною угодою чи арбітражнимзастереженням сторін. До цього переліку можна додати й Конституцію України,якою міжнародним актам надано переваги у порівнянні із законодавством Українита іноземні громадяни, які прирівнюються у правах до громадян України, тобтомають право на безпосереднє звернення до суду, але не на безумовне задоволенняїхніх заяв. Зокрема, автор вважає, що відсутність міжнародних договорів міждвома країнами про взаємне визнання рішень іноземних судів та арбітражівпозбавляє іноземних осіб права на задоволення їх заяв.
Автор незалежновід того, що новим ЦПК передбачена процедура визнання та приведення довиконання рішень іноземних суддів, пропонує концепцію такої процедури, якасвого часу була обгрунтована Євтушенко О.І., оскільки вважає, що запропонованаконцепція може позитивно вплинути на вдосконалення запропонованої в ЦПКпроцедури розгляду цієї категорії справ.
Перш за все,необхідно визначитися з питанням, а у порядку якого провадження цивільногосудочинства буде здійснюватися розгляд справ про визнання та приведення довиконання рішень іноземних судів. Оскільки розгляд справ у порядку позовногопровадження, зумовлений вирішенням спору про право то, найпоширенішим привизнанні і приведенні до виконання рішень іноземних судів буде позовнепровадження. Це зумовлено тим, що загальні правила розгляду справ позовногопровадження дозволяють вирішити спір про право. Справи про визнання таприведення до виконання рішень іноземних судів пов’язані з правом особи навідновлення її прав на території України, тобто й тут потенційно має місце спірпро право такої особи. Зокрема, ця позиція підкріплюється віднесенням цьогоправа до Закону України „Про міжнародне приватне право”. Автором зазначено, щоспір у таких справах є потенційно можливим, коли зобов’язана особа здатна і маєвідповідні докази, щоб заперечити можливість визнання і приведення до виконаннярішень іноземних судів в Україні. Тому має існувати передбачена законодавствомчітка процедура, яка б дозволила вислухати потенційні заперечення проти вимогзаявника.
У той же час, невиключена можливість, що деяка категорія справ іноземним судом будепостановлена відносно охоронюваних законом інтересів громадян (рішення провизнання), а тому вони й мають визнаватися у порядку окремого провадження. Алерішення міжнародних арбітражних судів завжди передбачають участь у справіпозивача та відповідача, тобто вирішення спору про право, тому такі справимають, однозначно, розглядатися за правилами позовного провадження.
Але посилання назазначену постанову ПВСУ вважається неможливим як на законодавчо встановленийпорядок вирішення таких справ, оскільки суддя при вирішенні правового питаннямає застосовувати ЦПК, а зазначена ж Постанова служила „орієнтиром” привирішенні цих справ до прийняття у 2004 році нового ЦПК. Тепер з прийняттямнового ЦПК порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів ставще більш неузгодженим, проблемним та актуальним, оскільки одразу постанепитання про можливість застосування передбаченого постановою ПВСУ порядку увідповідності до положень нового ЦПК.
Тому авторвважає, що необхідно на науковому рівні встановити і обґрунтувати всіособливості розгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземнихсудів, а потім регламентувати їх у новому ЦПК як окремий порядок розглядуспецифічних справ у цивільному процесі.
Розпочнемо аналізсучасних концепцій розвитку процедури розгляду справ про визнання та виконанняв Україні рішень іноземних судів з оцінки можливості розгляду таких справ унаказному провадженні.
Характерний змістнаказного провадження (розділ ІІ нового ЦПК) проявляється: спрощена процедурарозгляду справи судом, яким будуть перевірятися лише наявність відноснобезспірних доказів, які встановлюють заборгованість боржника. Так, за ч. 2 ст.102 ЦПК України видача судового наказу провадиться без судового розгляду івиклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень. Тобто принаявності рішення іноземного суду про встановлення заборгованості, можна було бговорити про необхідність розгляду справ про визнання та виконання в Українірішень іноземних судів саме у наказному провадженні, яке зумовлює спрощенупроцедуру розгляду таких справ.
Перешкодою, якане дозволяє за новим ЦПК використати наказове провадження для розгляду такихсправ є положення ст. 97 ЦПК( 2005 року), за якою заява про видачу судовогонаказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності,встановленими цим Кодексом. В той же час у ст.392 нового ЦПК дається переліксудів, які розглядають справи про надання дозволу на примусове виконаннярішення іноземного суду. Аналізуючи дану норму можна з впевненістю сказати, щоу ній йдеться саме про підсудність даних справ судам. Такими судами є судипершої інстанції. У ч.1 йдеться про загальне правило підсудності питання пронадання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотаннястягувача – така справа розглядається судом за місцем проживання ( перебування) або місцезнаходженням боржника, у ч.2- йдеться про випадок, якщо боржник немає місця проживання ( перебування ) або місцезнаходження на території Україниабо його місце проживання ( перебування ) або місцезнаходження невідоме,питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного судурозглядається судом за місцезнаходження в Україні майна боржника. У ч.1,2йдеться про підсудність, але як розцінювати ці правила підсудністі для даноїкатегорії справ. Виникає запитання: чи ці справи підпадають за аналогією під правилапідсудності позовного провадження, зокрема статей 109, 110, 114 ЦПК ( вредакції 2005 року) чи правила підсудності наказного провадження. Відповідь наце питання можна дати лише тоді, коли ми визначимося у якому виді провадженнябудуть розглядатися справи про визнання та приведення до виконання рішеньіноземних судів. Залежно від цього необхідно буде внести доповнення у ст.110ЦПК (2005 року), де йдеться про підсудність справ за вибором позивача зурахуванням положення, яке закріплене у ч.2 ст.392 ЦПК (2005 року) чи необхідністюдоповнення ст.114 ЦПК, де йдеться про виключну підсудність. Чи розцінюватиправила про підсудність для категорії справ про визнання і приведення довиконання рішень іноземних судів як виняток із загального правила, тобтоспеціальні правила підсудності, а дане провадження як самостійне виходячи з ч.2ст.15 ЦПК (2005 року) де йдеться про те, що законом може бути передбаченорозгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
Автором жевважається, що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішеньіноземних судів ( розділ УІІІ нового ЦПК ) за міжнародними договорами таконвенціями зумовлює необхідність застосування спрощеної процедури розглядутаких справ, а тому формальну суперечність ст. 97 ЦПК (2005 року) доцільноліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу ІІ нового ЦПК, а самеположення про можливість вирішення у порядку наказного провадження справ провизнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а також відповіднихпостатейних доповнень.
Хоча авторвважає, що наказне провадження – це оптимальний шлях прискорення вирішеннябезспірних питань, а не всіх справ взагалі, але при наявності у відповідачаобґрунтованих заперечень проти винесення судового наказу, звернення до судупісля відмови у видачі судового наказу до наказного провадження, як правило,лише збільшить строк вирішення питання. Так, за ст. 106 ЦПК (2005 року), заяваборжника (буквально, будь-яка — уточнено автором) про скасування судовогонаказу, що подана в установлений строк, є підставою для скасування судовогонаказу, оскільки застосований вираз „розглядається судом протягом п’яти днів”не встановлює предмету розгляду і у ЦПК не визначено інших можливих варіантівухвал, наприклад, про відхилення заяви боржника тощо. Таким чином, при всіхпозитивних рисах наказного провадження для прискорення вирішення справзаконодавцем акцент все ж таки робиться на об’єктивності судового наказу, якийвважається неможливим виносити при наявності у боржника заперечень проти цього.
Аналогічно, нанашу думку, має вирішуватися й питання про можливість винесення заочногорішення, оскільки за ч. 4 ст. 169 ЦПК (2005 року) підставами для винесеннязаочного рішення вважаються:
— обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання інеповідомлення їх суду;
— наявність у справі доказів про це.
Тобтоновий порядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 8 розділу ІІІнового ЦПК щодо заочного рішення, за своїм характером свідчить про можливістьйого застосування при вирішенні питання про визнання та виконання в Українірішень іноземних судів.
Аленеможливо ст. 225 ЦПК ( в редакції 2005 року), якою мав бути встановленийпорядок заочного розгляду справи, вважати такою, що чітко встановлює сампорядок розгляду справи без участі відповідача. Зокрема, положення про те, щопро заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу, не може відноситися допорядку розгляду справи, оскільки саме винесення такої ухвали має„символізувати” про перехід до розгляду справи у порядку заочного рішення, а нерозцінюватися як складова частина порядку розгляду справи. Тобто все, що маєвідбуватися після винесення такої ухвали й має вважатися порядком винесеннязаочного рішення.
Відноснож зазначеного у ст. 225 ЦПК (2005 року) положення про те, що розгляд справи іухвалення рішення проводиться за загальними правилами з винятками ідоповненнями, встановленими цією главою, то це положення вважається недостатньообґрунтованим. Зокрема, про який порядок йдеться у цій нормі? Якщо у ст. 226нового ЦПК чітко встановлені вимоги, яким має відповідати рішення суду, зпосиланням на конкретні норми ЦПК, то у ст. 225 ЦПК також вважається доцільнимконкретизувати поняття „загальні правила”.
Наприклад,коли відсутній відповідач по справі, то стадія дебатів може перетворюватисялише на формальність, оскільки позивачу необхідно буде «дебатувати» самому ізсобою, відносно наданих ним же пояснень, тобто ця стадія перетворюється наформальність через те, що ніхто не може заперечити проти наданих ним доводів.Необхідно відмітити, що у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Пропрактику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судівта арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародногокомерційного арбітражу на території України” говориться про те, що при судовомурозгляді зазначених справ стадія дебатів не застосовується. Отже, це положенняпідтверджує правильність запропонованої автором концепції.
У постанові ПВСУрегламентований випадок, коли до суду, якому подано клопотання, надійдутьвідомості про те, що фактичним місцем проживання (перебування) боржника єтериторія, на яку поширюється юрисдикція іншого компетентного суду України, вінпересилає клопотання за належністю. Однак, він не розкритий у відповідності доумов цивільного процесу автор вважає, що суд може пересилати клопотання заналежністю до іншого суду у тому випадку, коли провадження по справі ще нерозпочалось. У тих же випадках, коли судом порушено провадження по справі, товін й має його завершити.
Тобто авторвважає, що формальне застосування цього положення може призвести доунеможливлення розгляду справи. Якщо зазначене положення застосовуватиформально, то повноваження по розгляду справи можуть постійно змінюватися узалежності від зміни іноземним громадянином готелів, що вважаєтьсянеприпустимим. Змінити готель значно простіше ніж підсудність, а тому формальнезастосування зазначеного положення вважається неможливим.
Цікавим для процесуального аналізу є й положенняПостанови ПВСУ відносно того випадку, коли трансформується право на захистборжника від неналежного користування своїми правами стягувачем. Так,передбачається, що виходячи з положень міжнародних договорів (наприклад, ст. 9Київської Угоди, ст. V Нью-Йоркської конвенції, ст. 36 Закону «Проміжнародний комерційний арбітраж») про те, що відмова у визнанні й виконаннірішення іноземного суду чи арбітражу провадиться на прохання тієї сторони,проти якої це рішення спрямовано, не можна виключати можливості зверненняостанньої за наявності для цього підстав із таким проханням до компетентногосуду в тому разі, коли сторона, на користь якої постановлено дане рішення, непорушує клопотання про його визнання й виконання, але поряд із цим використовуєйого на шкоду інтересам боржника. Це положення зумовлено наступним: у першучергу, порушенням права боржника, по-друге, неможливістю іншим чином захиститисвоє право. Але предмет такого розгляду суду має зумовлюватися не борговимизобов’язаннями, які боржник вправі виконати у добровільному порядку й безвизнання рішення арбітражного суду, а питаннями неможливості виконання абонеправомірності постановленого рішення, наприклад, коли боржник не був вчасноповідомлений про розгляд справи арбітражним судом тощо.
Тому автор погоджується з концепцією ПВСУ відносноможливості застосування процедури визнання і приведення до виконання рішеньіноземного арбітражного суду, яку ініціюватиме не стягувач, а боржник.
Проблемазастосування іноземного законодавства у судах України зумовлена стрімкимрозвитком міжнародних відносин, міграції населення, господарської діяльностітощо, але ці положення не зовсім адекватно відтворюється в законодавствіУкраїни і проектах змін до нього. Якщо сучасний момент стосовно застосуванняіноземного законодавства в законодавстві України можна вважати більш менш чітковрегульованим, оскільки у розділі 8 чинного ЦК, у розділі 6 ЦПК та у ст. 98Закону України «Про нотаріат» визначено, що судді і нотаріуси при здійсненніюрисдикційної діяльності можуть і, фактично, зобов’язані застосовувати нормиіноземного права, то майбутні зміни в законодавстві викликають занепокоєння.Так, в новому ЦК зникли норми, що були в проекті ЦК і передбачали регламентаціюміжнародного приватного права, а віднесення процесуальних норм, якірегламентують права іноземних суб’єктів, до Закону України „Про міжнароднеприватне право” свідчить про відсутність комплексного підходу до встановленняправа іноземного громадянина не тільки на звернення до суду, а й на захист йогоправа. Відомі ж вчені, зокрема, д.ю.н., проф. М.Й. Штефан говорять пронерозривну єдність права звернення до суду з правом на задоволення позову. Цимвидатним вченим у його навчальному посібнику всі питання цивільного процесуоб’єднані і комплексно вирішується право іноземних громадян на захист[68],хоча й без висвітлення конкретної процедури розгляду справ з участю іноземногоелементу. Окрема ж регламентація цих питань у законодавстві призводить доускладнення їх сприйняття, фрагментарності висвітлення прав та обов’язківсуб’єктів цивільного процесу. Буквально, якщо Закон України має назву «Проміжнародне приватне право», то в ньому не може йти мова про обов’язкиіноземного суб’єкта. Але при зверненні до суду заявник має не тільки права, а йобов’язки, зокрема, щодо законності його звернення тощо. Отже, обов’язокдоведення правомірності вимог заявника при зверненні до суду має бути регламентованийу ЦПК, а не у Законі України „Про міжнародне приватне право”(2005). Тому авторвважає, що доцільно було б всі норми пов’язані з правом на звернення тазадоволенням заяви, регламентувати в одному нормативному акті.
Питання визнання і приведення до виконання рішеньіноземних судів викликає певні труднощі й в сучасній юридичній практиці, коливиникає необхідність застосування норм іноземного права, оскільки процедураотримання і витребування відповідних нормативних документів чітко не регламентованазаконодавством. Щодо цивільного судочинства, то у ЦПК передбачені іноземніелементи як суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.
Сучасна юридична практика „відірвана” від нормативноїбази іноземних країн, оскільки придбати іноземні нормативні акти на українськійабо на російській мові в Україні практично неможливо, а в переважній більшостісудді і нотаріуси не є поліглотами, для того щоб користуватись нормативноюбазою іноземних країн. Тому необхідно широко користуватися послугами Центру зперекладу іноземних нормативних актів на українську, а не тільки длязабезпечення законотворчого процесу. Зокрема, офіційні переклади маютьпублікуватись, ними мають забезпечуватись всі зацікавлені особи, зокрема, суддіта інші особи, які займаються юрисдикційною діяльністю.
Застосування норміноземного або міжнародного права послідовно регламентоване новим ЦПК, а саме встаттях 8, 9 та у розділі Х нового ЦПК. Зокрема, у ст. 9 ЦПК (2005 року)йдеться про те, що суду необхідно застосовувати норми права інших держав іпередбачається, що суддя встановлює зміст цих норм відповідно з їх офіційнимтлумаченням, практикою застосування у відповідній державі. При цьому, поняття «офіційнетлумачення норми права» можна зрозуміти подібно до п. 4 ст. 13 Закону України„Про Конституційний Суду України”, у відповідності до якої він приймає рішеннята дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законівУкраїни. Отже, норма права може надаватись з офіційним тлумаченням, якщо цебуло здійснено уповноваженим органом іноземної держави.
Відносно практикизастосування, то це питання слід вважати більш складним та багатогранним,оскільки в нашій країні та інших пострадянських республіках відбуваєтьсяузагальнення судової практики з вирішення тих чи інших питань Верховним Судом,а тому є можливість отримати не тільки саму норму права, а й відповідне їїзастосування судом. Тобто постанови Пленуму Верховного Суду слід вважатиофіційним документом, в якому надається практика застосування і оцінкаправильного застосування тих чи інших норм. Якщо ж суду України надавати окремірішення іноземного суду, то вони можуть розходитись з іншими рішеннями суду, атому з таких рішень не може складатись об’єктивна картина по застосуванню норміноземного права. В той же час, в Англії існують рішення, які встановлюютьпрецеденти по вирішенню тих чи інших питань, які набувають загальноприйнятогохарактеру, а тому можуть застосовуватись в наступному й при вирішенні іншихподібних правових ситуацій.
За ч. 2 ст. 9 ЦПКсуддя наділяється правом, а не покладається на нього обов’язок, щодовстановлення змісту норм іноземного права, для чого він може звернутись доМінюсту, іншого компетентного органу або залучити експерта. Але сам порядоктакого звернення чітко не регламентується. При цьому, в законах повинен бутизакріплений перелік компетентних органів України, які можуть встановлюватизміст норм права іноземних держав. Представляється також, що безадресна нормадозволяє залучати до участі в процесі широке коло суб’єктів, що може негативновідобразитись на об’єктивності майбутнього судового рішення. Тому вважається,що судді офіційну інформацію про законодавство іноземної держави можутьотримати й через консулів України в цій країні або консулів іноземної країни вУкраїні. Тобто автор надає переваги в офіційному отриманні нормативнихдокументів, а не у збиранні інформації через неофіційні джерела. Так, принаданні документів адвокатом однієї із сторін про іноземні джерела права неіснує гарантій достовірності таких документів, відповідності цих документівостаннім вимогам законодавства іноземної країни або дії цих актів у часі, коливиникли спірні правовідносини. Тобто таке отримання інформації може статипідставою для винесення судом не відповідного іноземному законодавству рішення,але адвокат у такому випадку не нестиме будь-якої відповідальності через те, щовін не має чіткого обов’язку та обумовленої законодавством відповідальності.Тому автор вважає, що питання отримання відповідної інформації прозаконодавство іноземної країни може здійснюватися через систему правовоїдопомоги по цивільних, сімейних та кримінальних справах між країнами,обумовлену дво та багатосторонніми договорами. Такий порядок зносин дляотримання певної інформації гарантуватиме суд від помилок при винесенні рішенняпо конкретній справі.
Але тут необхіднозазначити, що ці питання є дуже важливими як для захисту суб’єктів – іноземногоелементу цих процесів, так й для суб’єктів України, оскільки приєднавшись доміжнародних договорів вона взяла на себе обов’язок щодо гарантування правсуб’єктів – іноземного елементу на своїй території.
Судді реалізуючиохорону та захист прав суб’єктів цивільних відносин з іноземним елементом (ст.26 Конституції, ст. 2 Закону „Про правовий статус іноземців”, зобов’язані нетільки знати норми міжнародного права, ратифіковані Україною, але й вмітиправильно застосовувати норми іноземного права, оскільки від вирішення цихпитань залежить реальний захист і охорона прав суб’єктів – іноземних елементівв Україні. Уявляється, якщо колізійна норма міжнародного права, якуратифіковано Україною, зобов’язує суддю застосовувати норму іноземного права,тому їх відмова без законних підстав застосувати таку норму буде порушуватиобов’язки, взяті на себе Україною згідно міжнародних угод. Отже, можнаговорити, що судді і нотаріуси не дотримуються вимог законів України, в нормахяких про це йдеться. Тому положення ЦПК щодо застосування норм іноземного праваз метою встановлення їх змісту повинні мати імперативний характер, оскількивказівки в колізійних нормах законодавства України на застосування нормиіноземного права повинні для суддів (нотаріусів) мати обов’язковий характер.
У ч. 4 ст. 9 ЦПК( 2005 року) зазначається, якщо суд в розумні строки не встановить зміст нормиіноземного права, то застосовує відповідні норми законів та інших правовихактів України. При цьому, в ЦПК не дається тлумачення поняттю „розумний строк”.У пересічного громадянина може виникнути питання, навіщо витрачати час, кошти,якщо одразу можна застосовувати норми права України.
Потребуєтлумачення й питання відносно випадків обов’язкового застосування судом нормиіноземного права, умов його застосування або незастосування. Перешкодами нашляху застосування норм іноземного права слід вважати певні юридичні обставини,а саме: порушення публічного порядку, загроза суверенітету, порушення основнихправ та свобод, основ конституційного ладу, коли норми іноземного правасуперечать імперативним нормам законодавства України, коли сторони при допомозіколізійних норм хочуть обійти імперативні норми законодавства України.
Зловживанняколізійними нормами може мати місце при зміні правового режиму майна. Підставоюдля звернення до іноземних органів є норми міжнародного права, у відповідностідо яких повноваженнями по такому зверненню наділяється Міністерство юстийії.Так, з аналізу статей 4, 15 Конвенції проправову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальнихсправах, підписаної у Мінську 22 січня 1993 року, правом звернення додоговірної країни наділені органи юстиції, а у відповідь на таке зверненнянадаються відомості про чинний або такий, що діяв на їх території внутрішній законодавчийакт і дані про практику їх застосування установами юстиції.
Тут можнапоставити й інші запитання стосовно оплати діяльності Мінюсту щодо встановленнязмісту норми іноземного права. Так, у Мінській конвенції встановлено, щодоговірні сторони несуть всі витрати, що виникають при наданні правовоїдопомоги, а тому для надання такої допомоги потребується акумулювати певнізасоби на рахунках Мінюсту і встановлювати оплату за звернення за правовоюдопомогою.
Відносно осіб,які беруть участь у справі, то ч. 3 ст. 9 ЦПК передбачається, що вони вправінадавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави,а також іншими засобами сприяти суду у встановленні змісту цих норм права. Алев ЦПК не зазначено, яким чином такі суб’єкти можуть отримати відповіднуінформацію, які вимоги пред’являються до цих документів, хто їх видає віноземній державі, яку форму вони повинні мати – висновок експерта, довідкакомпетентного органу іноземної держави, офіційно виданий нормативний акт, витягіз кодексу засвідчений компетентним органом, легалізований і перекладений. Наці питання новий ЦПК відповіді не дає
В ч. 3 ст. 9 ЦПКвикликає зауваження те положення, що документи, які надаються особами, якіберуть участь у справі, повинні підтверджувати зміст норм права іншої держави,але одночасно зазначається, що ці документи необхідні для підтвердження вимог ізаперечень осіб, які беруть участь у справі, тобто їх можна розцінювати якдокази, оскільки за ст. 27 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставіяких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутністьобставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін та інші обставини, щомають значення для правильного вирішення справи. Але документи, в яких буде йтимова про встановлення змісту норм іноземної держави ми не можемо порівнювати зпростими доказами, наприклад, неофіційним письмовим доказом – листом, в якомуйдеться про якийсь юридичний факт, оскільки фактично в цих документах мова будейти про зміст норм іноземного права, відповідно з їх офіційним тлумаченням,практикою застосування. У цій же частині даної норми йдеться про те, що особиможуть також іншими засобами сприяти суду у встановленні змісту норм іноземногоправа, але постає питання про конкретизацію таких засобів. Тому авторомвважається, що в ч. 3 ст. 9 ЦПК (2005 року) мова за аналогією зі ст. 137 ЦПК (1963 року) повинна йти про обґрунтування заявлених вимог і заперечень на підставінорм закону.
Представляється,що розробники нового ЦПК вважали під особами, які мають надавати інформацію проіноземне законодавство, іноземців, а тому останні можуть офіційно просити уконсула своєї держави надати їм таку інформацію, представляти їх інтереси всуді, а також суд України в таких випадках може за їх клопотанням допустити доучасті в процесі іноземного адвоката. Залишається лише узгодити явні перевагиіноземного громадянина перед суб’єктами України, оскільки іноземний адвокат,добре обізнаний в іноземному законодавстві, буде захищати права саме іноземця,а не давати об’єктивну інформацію про норму іноземного законодавства.
Загалом можнавважати, що особи, які беруть участь у справі, можуть надавати висновкинауковців, практикуючих юристів, адвокатів іноземних країн, але при цьому вониповинні бути належним чином засвідчені і, на погляд автора, конкретизувати шляхотримання інформації та персоніфікувати особу, що її надала.
Що ж до залученняекспертів до вирішення цього питання, то ні в чинному ЦПК, ні в ч. 2 ст. 9 ЦПК невстановлено, хто може бути експертом з правових питань щодо встановлення змістунорм іноземного права – науковець, атестований експерт, які вимогипред’являються до висновку експерта, яке значення має такий висновок для судута яку відповідальність має нести експерт саме з правових питань.
Виходячи відсупротивного, при застосуванні норми іноземного права необхідно знати, перш завсе, нормативні акти і практику їх реалізації в тій чи іншій країні, оскількиокремо взята норма не може дати остаточної відповіді щодо вирішення конкретноїсправи. Зокрема, за законодавством України певна уява про вирішення спірноїситуації може складатись не з окремої статті закону, а регламентуватисьдекількома нормативними актами і статтями закону. Характерними є справи провстановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження.У зв’язку з цим, для отримання висновку експерта (автор вважає, що такимекспертом може бути й іноземний фахівець) доцільно надавати йому всі матеріалисправи. Це надасть експерту можливість самостійно перевірити, які факти іправові питання мають значення для кваліфікації правовідносин за нормамиіноземного права.
При цьому, суддяповинен виносити постанову про призначення правової експертизи, де чіткозазначати питання, на які експерт повинен дати відповіді. У разі необхідностіексперт може звернутися до суду з клопотанням щодо надання йому додатковихдоказів, необхідних для визначення норми іноземного права та практики їїзастосування. Але при цьому суд, за аналогією зі ст. 15 ЦПК ( в редакції 1963року) повинен бути незалежним від висновку експерта та перевіряти його наобґрунтованість та самому приймати рішення по справі, оскільки відповідальністьза законність такого рішення покладається на суд. На реалізацію запропонованоїавтором концепції стосовно залучення до участі в справі іноземних експертів,доцільно це здійснювати через Мінюст, оскільки іноземні суб’єкти, щоздійснюватимуть експертизу за ухвалою суду України, не нестимуть кримінальної відповідальностіза дачу неправдивого висновку, що зменшує довіру до такого доказу по справі.
3.2 Підготовкасправ до судового розгляду і процедура їх розгляду
Включення донового ЦПК розділу VІІІ „Провизнання та виконання рішень іноземних судів в Україні”, матеріал якого запозичений із Закону України „Про визнаннята виконання в Україні рішень іноземних судів”, кардинально не змінило ситуаціюстосовно процедури розгляду справ про визнання і виконання рішень іноземнихсудів. Одразу необхідно відмітити, що в законодавстві не розмежовані такіпоняття як підготовка справ про визнання і приведення до виконання і поняттярозгляд таких справ. Хоча за новим ЦПК існують поняття „провадження в справі досудового розгляду” та „судовий розгляд” (глави 3 та 4 розділу 3 ЦПК ).Проаналізуємо процесуальні строки, які встановлені у зазначеному нормативномуакті.
У ч. 3 ст. 122ЦПК ( 2005 року) строк для прийняття рішення про відкриття або про відмову увідкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з днянадходження її до суду або закінчення строку, встановленого для усуненнянедоліків про що постановлює ухвалу. Ухвалу про відмову у відкритті провадженняу справі невідкладно надсилає позивачеві разом із заявою та всіма доданими донеї документами ( ч.5 ст.122 ЦПК ( 2005 року), оскільки саме у ст. 127 ЦПК(2005 року) говориться про обов’язок суду щодо невідкладного надіслання особам,які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі.Буквально, може скластися враження, що відповідна ухвала має надсилатися навітьв порядку підготовки справи до судового розгляду, з чим важко погодитися,оскільки на нашу думку, хоча вона має завершувати рішення про відкриттяпровадження у справі.
Таким чином,пропонується ст. 127 ЦПК ( 2005 року) відокремити від стадії провадження усправі до судового розгляду та перенести її у Гл.3 нового ЦПК, де йдеться провідкриття провадження у справі.
У той же час,максимальний строк для подання боржником у письмовій формі запереченьвстановлений місячний термін з часу його повідомлення про одержане судомклопотання, що відтворено й у ч. 2 ст. 395 ЦПК ( 2005 року). Аналізуючи судовупрактику можна прогнозувати, що останній строк доволі часто буде порушуватисячерез об’єктивні причини. Зокрема, доволі часто причинами порушення строківпідготовки справ стають неналежна робота пошти, відсутність квитків на транспорттощо. Тому положення ст. 395 ЦПК ( 2005 року) автором вважається більшвиваженими.
Тобто лише післясплину місячного терміну, в який сторони і суд можуть підготуватися до розглядусправи, справа призначається до слухання, а виходячи із строків повідомленнясторін, можна стверджувати, що справа призначається не раніше ніж за двадцятьднів, що зумовлюється завчасним повідомленням про розгляд справи, тобто стягувачі боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.
ЦПК встановлено,що розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішенняіноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні,але такий порядок вважається дещо необґрунтованим, оскільки такі справи авторомвважаються складними. Тому колегіальність при прийнятті рішень по такихсправах, особливо стосовно несуперечності рішення іноземного (арбітражного)суду публічному порядку, може надати більшої виваженості та ґрунтовності.
Неявка без поважних причин у судове засіданнястягувача або боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо просвоєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розглядуклопотання. Зазначене положення ч.5 ст. 395 ЦПК, на наш погляд, має бутикваліфікованим у відповідності до процедури розгляду справ судом. Якзазначалося у попередньому підрозділі, у таких випадках може, на наш погляд,застосовуватися процедура винесення заочного рішення.
Спрощений порядок розгляду справ судом доволі чіткопроявляється, у наступному положенні ч.6 ст. 395 нового ЦПК, а саме:“Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляєухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду абопро відмову у задоволенні клопотання з цього питання”. Хоча у цьому положеннізакладено спрощений порядок розгляду справи, але до останнього часу він невідповідав правилам цивільного судочинства, оскільки унеможливлював об’єктивнийрозгляд справи. Так, наявність протилежних позицій по справі має зумовлюватипевний порядок дослідження пояснень сторін, можливість висловити додатковіпояснення тощо.
Для встановленняпорядку надання пояснень необхідно виходити з положень ЦПК, а саме: першимпояснення надає позивач. При розгляді справ про визнання та виконання в Українірішень іноземних судів першим має надавати пояснення стягувач, якого невважається доцільним повідомляти про заперечення відповідача-боржника на йогоклопотання.
Тому можуть виникати випадки, коли стягувач будеповідомляти всім відомі речі – зміст свого клопотання і не очікуватимевідповіді на них з боку відповідача-боржника. Враховуючи те, що після виступустягувача передбачається лише заслухати пояснення відповідача-боржника, а потімдослідити докази, то стягувач опиняється у „незручній” ситуації, коли він не взмозі відреагувати на заперечення відповідача. Те ж саме відбуватиметься йтоді, коли боржник-відповідач надішле свої письмові заперечення на клопотання стягувача,а останній не зможе з ними ознайомитися. Таким чином, спрощений порядокрозгляду справи надає явні переваги відповідачу-боржнику, з чим важкопогодитися, оскільки сучасний цивільний процес має гарантувати дотриманняпринципів об’єктивності і змагальності.
Так, автор вважає, що процедура попереднього судовогозасідання може бути використана для розгляду справи про визнання та виконання вУкраїні рішень іноземних судів, коли справа буде розглядатися у повному обсязі.Необхідність розгляду справи у повному обсязі автором обґрунтовуєтьсянаступними обставинами:
— коли стягувачзвернувся за визнанням рішення іноземного суду у порядку наказного провадженняі боржник висловив обґрунтовані заперечення проти видачі наказу;
— коли на захист публічногопорядку і проти визнання рішення суду виступили державні установи або органимісцевого самоврядування.
Зокрема, автором раніше зазначалося про те, що длязахисту публічного порядку мають залучатися державні органи та органи місцевогосамоврядування, але вони не є суб’єктами спірних взаємовідносин за клопотаннямпро визнання та виконання в Україні рішення іноземного суду. Тому для залученняїх до участі має існувати відповідна ухвала суду, оскільки у спрощеному порядкуучасниками процесу є тільки дві сторони: стягувач та боржник, а за відповідноюухвалою повинен здійснюватися перехід від спрощеного розгляду справи дозвичайного із залученням зацікавлених осіб, коли виконання рішення суду вплинена права третіх осіб або необмеженого кола суб’єктів, інтереси яких вправі тазобов’язані захищати державні органи та органи місцевого самоврядування. Ухваласуду про перехід від спрощеного – наказного порядку розгляду заяви до позовногоновим ЦПК не передбачена, оскільки наказне провадження закінчується скасуваннямсудового наказу (ч. 1. ст. 106 ЦПК( 2005 року).
Перелік тихпитань, які суд має вирішити при розгляді справи про визнання та виконання вУкраїні рішення іноземного суду свідчить про вагомість і значимість судовогорішення, а не про формальний характер судового розгляду. Хоча загальновизнанимвважається положення, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземнихсудів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити вобговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни.Але за п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розглядусудами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражіві про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційногоарбітражу на території України”, міжнародні договори України про правовудопомогу не виключають для суду, що має розглядати клопотання, можливостіуточнити дані, необхідні для вирішення останнього. Більше того, міжнароднідоговори України з республіками Грузія, Молдова, Польща, Естонською,Латвійською республіками передбачають, що в тому разі, коли при дачі дозволу навиконання рішення у суду виникне сумнів у чомусь, він може зажадати поясненьвід особи, яка порушує клопотання, а також опитати боржника по суті останньогоі за наявності необхідності запитати роз’яснення суду, який постановив рішення.
В такому порядкусуд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, з’ясувати, чи дійсновін викликався в судове засідання при розгляді справи по суті, як це зазначеноу приєднаній до клопотання довідці, чи набрало рішення законної сили, чивиконувалось воно раніше, з якого часу має провадитися стягнення за ним, чивідбулося після постановлення рішення правонаступництво у зв’язку зреорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи, які були стороною усправі.
Зокрема, колидокумент, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, несвідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, або цей фактвикликає сумнів і боржник оспорює даний факт, суд повинен з’ясувати дійсніобставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а внеобхідних випадках – зробити запит до суду, що постановив рішення, й оглянутидокументи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за якимпровадився розгляд справи. При цьому, вважається, що посилатися на неналежнеповідомлення про розгляд справи можливо лише у тому випадку, коли рішення судубуло винесене без участі у розгляді справи боржника.
Зміст повноваженьдержавного суду, що встановлений у міжнародних договорах і про які йдеться уПостанові ПВСУ свідчить про те, що для реалізації наданих повноважень судунеобхідно звертатися до перерахованих осіб, але вони можуть знаходитися у іншихкраїнах. Зазначена обставина зумовлює необхідність визначити, яким чином маєздійснюватися зворотній зв’язок між державним судом та арбітражним судом, щопостановив рішення.
Вважається, щодержавний суд не може безпосередньо звертатися до арбітражного суду, азворотній порядок звернення має відповідати передачі клопотання про визнання тавиконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду. Такої ж концепціїдотримується ПВСУ, яким встановлено, якщо за міжнародним договором клопотанняпередаються тільки через центральні органи Договірних Сторін і він не передбачаєможливості з’ясування питань, щодо яких виник сумнів, безпосередньо через суд,що постановив рішення, необхідні уточнення здійснюються через органи, визначеніцим договором (через Міністерство юстиції або Верховний Суд України).
Проблемним можнавважати й положення Постанови ПВСУ відносно того випадку, коли за данимиадресного обліку, органів ОВІР тощо боржник не проживає на території України(вибув із неї) і не має там майна, суд закриває провадження у справі напідставі п. 1 ст. 227 ЦПК ( в редакції 1963 року), оскільки за цих умовклопотання не може бути предметом розгляду компетентного суду України.Наприклад, на практиці існують випадки, коли іноземні громадяни прострочуютьчас перебування на території України, але ця обставина не свідчить про їх виїзд.Ця обставина зумовлює адміністративне стягнення – сплату штрафу, а томунеобхідно брати до уваги безспірні докази того, що іноземний громадянин,дійсно, не перебуває на території України. Більше того, при відповіді на цепитання може виникнути наступне, до якої країни виїхав боржник? Томувважається, що у такому випадку необхідно провадити розшук боржника.
Відносноположення про те, що на території України майно боржника не знаходиться, тооднозначна відповідь на це питання, на наш погляд, не може бути встановленапід час підготовки і розгляду справи по суті. Винятком із такого висновку будевипадок, коли за дорученням іноземного суду на майно боржника мала бутинакладена заборона відчуження, але цього зробити не вдалось, оскільки такогомайна не було виявлено. В усіх інших випадках, навіть тоді, коли про це заявляєборжник, цю умову вважається недоцільним брати до уваги до її належноїперевірки державною виконавчою службою.
Вважається незовсім обґрунтованим й положення відносно повноважень державного суду,зазначених у ч. 7 ст.395 нового ЦПК. Зокрема, у разі коли рішення іноземногосуду вже виконувалося раніше, відповідний суд України визначає, в якій частинічи з якого часу воно підлягає виконанню. Але у даному випадку державний суд маєвиконувати лише контрольну функцію, тобто виходить, що перед приведенням довиконання рішення іноземного суду державний суд встановлює, в якій частині церішення вже виконане і все. Тому державний суд має не визначати, а лишеперевіряти зміст того документу, який наданий стягувачем на підтвердженнязаборгованості боржника і на обґрунтування тієї частини рішення, що залишиласьневиконаною. Повертаючись до раніше наведеного матеріалу, вважається доцільнимакцентувати увагу й на тому, що часткове виконання рішення іноземного суду натериторії зарубіжної країни не повинно впливати на спрощення порядку визнаннята приведення до виконання його в Україні.
Не зовсімвідповідає сучасній процедурі виконання рішень й положення відносно того, колив рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд,який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсомНаціонального банку України на день постановлення ухвали. Такий перевідвартості позову був би доцільним у тому випадку, коли перерахування і купівлявалюти здійснювалися б лише Національним банком України. Якщо ж припустити те,що виконання рішення здійснюється державною виконавчою службою не тількивідносно державних установ, а й щодо недержавних та іноземних юридичних осіб,то такий перерахунок позбавить державного виконавця можливості реальновстановити обсяги стягнення, оскільки, як правило, курс Національного банкуУкраїни є нижчим від курсу комерційних банків. Крім того, при стягненні боргу зіноземної юридичної особи, яка, як правило, має на своєму розрахунковомурахунку кошти в іноземній валюті, буде потрібно здійснювати зворотнійперерахунок: з гривні на валюту, зазначену у рішенні. Тобто, коли нарозрахунковому рахунку юридичної особи існує певна сума в іноземній валюті, тоздійснювати перерахунок в цьому випадку взагалі сумнівно. Тому вважається, щопроти такого переводу вправі заперечувати стягувач, оскільки його право наповне відшкодування завданої шкоди може ставитися під сумнів і в тому випадку,коли тривале виконання рішення іноземного суду може призвести до знеціненнягривні.
В усякому разі,такий перерахунок має здійснюватися перед винесенням ухвали про визнаннярішення і приведенням його до виконання, оскільки у випадку відмови у визнаннірішення арбітражного суду така дія втрачатиме своє правове значення.
Всі наведеніаргументи встановлюють необхідність відноситись до процедури визнання рішення іприведення його до виконання не з формального боку, а враховуючи реальніпроцесуальні аспекти розгляду справи арбітражним судом та правові наслідкивизнання та виконання такого рішення на території України. Тому автор вважає,що у залежності від змісту заперечень боржника-відповідача й зумовлюватиметьсяперелік тих питань, які й має встановити державний суд перед тим, як визнатирішення арбітражного суду і привести його до виконання.
Оскільки упроцедурі наказного провадження не передбачено можливості стягувачу висловитисвого ставлення до заперечень боржника, то такий розгляд має здійснюватися узагальному позовному порядку. Позитивність же попереднього судового засіданнядля встановлення всіх необхідних для об’єктивного розгляду справи обставинбезперечна, тому автором робиться лише акцент на тому, що принципом діяльностідержавного суду при розгляді таких справ має стати змагальність.
Тобто,якщо за ч. 3 ст. 130 ЦПК сподіватися на укладення мирової угоди у таких справахважко, то загальне спрямування попереднього судового засідання на термінове таправильне вирішення справи, вважається автором позитивним. Зокрема, суд упопередньому судовому засіданні:
1)уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
2)вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді справи по суті;
3)визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з нихвизнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4)з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чизаперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки для їх надання;
5)вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведенняекспертизи, залучення до участі в справі спеціаліста, перекладача або просудові доручення щодо збирання доказів;
6)вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
7)у невідкладних випадках провадить огляд на місці, огляд письмових і речовихдоказів;
8)визначає розмір витрат, пов’язаних з розглядом справи, та строків їх оплати;
9)вчиняє інші дії, необхідні для розгляду справи по суті;
10)визначає час і місце розгляду справи по суті.
Тобтотаким чином, формальний бік наступного судового розгляду має бути з’ясований упопередньому судовому засіданні. Навіть питання про вжиття заходів дозабезпечення позову мають вирішуватися у попередньому судовому засіданні, якщовони не були вжиті раніше.
Додатковіпроцесуальні заходи також мають дисциплінувати сторони. Зокрема, у разі неявкиу попереднє судове засідання відповідача без поважних причин або неповідомленняним причин неявки розгляд справи по суті проводиться на підставі доказів, пронадання яких було заявлено в попередньому судовому засіданні, а також у поданихдо цього засідання письмових запереченнях. У подальшому прийняття інших доказівзалежить від суду, що розглядає справу по суті.
Томуавтор погоджується з тим, що попереднє судове засідання є обов’язковим длякожної справи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, оскільки цеположення має позитивно відобразитися на об’єктивності і змагальностіцивільного процесу. Тобто незалежно від характеру розглядуваних питаньпопереднє судове засідання буде застосовуватися перед розглядом справи по суті,у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішення іноземногосуду.
Всучасній юридичній практиці виникають питання про приведення до виконання нетільки рішень міжнародного комерційного арбітражу, а й іноземних судів і арбітражів.Якщо формальний бік рішення міжнародного комерційного арбітражу має бутиадаптований до чинного законодавства України, то іноземні рішення перед їхзверненням до виконання мають адаптуватись до особливостей українськогозаконодавства. Загалом автор вважає, що формально правильне іноземне рішеннясуду або арбітражу може бути таким, що не відповідає вимогам чинного Закону„Про виконавче провадження”. Тому вважається доцільним встановити спеціальнівимоги до рішення іноземного суду, які мають бути з΄ясовані судом України,що буде вирішувати питання про приведення до виконання рішення іноземного суду[69].З цією позицією можна погодитися, оскільки ст. 18-1, 19 Законом України «Провиконавче провадження» встановлені чіткі вимоги до процесуальних документів,але не сказано, хто ж має ці процесуальні вимоги виконувати – іноземний судперед надісланням документів до України чи суд України, який визнає і приводитьдо виконання рішення іноземного суду. Дії повноважного суду Українизалежатимуть від повноти та ґрунтовності рішення іноземного суду.
Дане дослідженнязумовлене тим, що при виникненні у державного виконавця питань з приводувчинення виконавчих дій, він за ст. 5 Закону «Про виконавче провадження» маєправо звертатись до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненнямрішення, порушувати клопотання про зміну порядку і способу виконання, відстрочкута розстрочку виконання рішення. В розглядуваній ситуації таким органом будесуд України, який допустив виконання рішення на території України і видаввиконавчий лист. Тому при вирішенні питання про допуск до виконання рішенняіноземного суду чи арбітражу уповноважений суд України вправі звертатись доіноземного суду чи арбітражу, який прийняв рішення, що підлягає виконанню.Більше того, якщо у державного виконавця виникнуть питання стосовнороз΄яснення відповідного рішення він має звертатись за роз΄ясненнямив зворотному порядку — до суду України, який допустив, привів до виконаннясудове рішення іноземного суду, а той в свою чергу до іноземного суду чиарбітражу. Але суд України має бути наділений й повноваженнями відносновідповідей на запитання, які виникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, можепостати питання: в якій мірі він вправі впливати на порядок виконання рішенняіноземного суду, яке законодавство має застосовуватися під час його виконаннятощо?
Так, за ст. 19Закону „Про виконавче провадження” встановлені вимоги до виконавчого документа,а саме у виконавчому документі мають зазначатись: 1) назва документа, дата видачіта найменування органу, посадової особи, що видали документ; 2) дата і номеррішення, за яким видано виконавчий документ; 3) найменування стягувача іборжника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи (длягромадян), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб); 4)резолютивна частина рішення; 5) дата набрання чинності рішенням; 6) строкпред’явлення виконавчого документа до виконання. Виконавчий документ має бутипідписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою. Невиконаннявимог даної норми призводить до наслідків, передбачених ст. 27 Закону „Провиконавче провадження”, але це положення має стосуватись уповноваженого судуУкраїни, який, у разі неможливості відобразити всі питання у виконавчому листі,має з΄ясувати всі ці обставини у іноземного суду, який постановив рішення,яке підлягає виконанню.
Стосовнопроцедури відкладення відкриття виконавчого провадження, що передбачена ст. 19Закону „Про виконавче провадження”, існують суттєві правові та процесуальнізауваження. Так, в даній нормі встановлені умови і надані повноваженнядержавному виконавцю, які порушують принципи субординації, а також закладеносуперечність даної діяльності державного виконавця та інших уповноваженихдержавою осіб, а також суперечність між окремими нормами законодавства. Так, заст. 3 Закону встановлені уповноважені органи, яким надано державою тазаконодавством повноваження по захисту прав і обов΄язків фізичних таюридичних осіб, а також інтересів держави. Тому в будь-якому випадку рішеннятаких осіб мають бути обов΄язковими для державного виконавця. У той жечас, постає питання про можливість державного виконавця „встановлювати строкдля усунення порушень” повноважними органами (ч. 2 ст. 27 Закону). Тобто неЗакон, а державний виконавець повертає загальнообов΄язкове рішення напідставі власної постанови. При цьому, автором не пропонується фетишизуватирішення, що підлягають виконанню, але звертається увага на необхідністьвідноситись до них з певною повагою, хоча б тому, що вони володіють такоювластивістю як загальнообов΄язковість.
Аналізуючи вимогист. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, можна встановити, що вонимають формальний зміст, а тому мова повинна йти не про порушення, а як максимумпро виправлення описок і явних помилок, постановлення додаткового рішення,роз΄яснення рішення). Якщо ж відштовхуватись від порушень, то необхідноставити питання про перегляд рішень, що можуть здійснювати лише суди вищоїінстанції. На нашу думку, оскільки державному виконавцю необхідно виконуватирішення, саме тому йому надане особисте право на звернення до органів, якіпостановили рішення.
Але в змістстатті необхідно внести відповідні зміни і встановити, що державний виконавецьможе відкласти відкриття виконавчого провадження, якщо у рішенні відсутнівідомості, які перешкоджають його виконанню або викликають сумнів в йогодостовірності, наприклад, відсутній підпис посадової особи або печаткаустанови, яка видала цей виконавчий лист. В такій ситуації державний виконавецьможе винести таку постанову для звернення до відповідної уповноваженої особи,але така постанова має затверджуватись начальником відділу Державної виконавчоїслужби. Строк же для усунення формальних недоліків має бути встановленийЗаконом, наприклад, 10 днів для звичайних рішень, 3 дні для рішень, щопідлягають негайному виконанню. Вважається не зовсім коректним встановлюватистроки і одночасно визначати можливість їх порушення, а тому доцільноімперативно встановлювати реальну межу строку, в який виконавчий документобов΄язково буде виправлений, наприклад, місяць, оскільки порушеннязазначених коротких строків позбавлятиме стягувача права на задоволення йоговимог.
Відносно права наоскарження постанови про відкладення відкриття виконавчого провадження, тобудь-яка незаконна або необгрунтована дія, що призводить до затягуваннявиконання рішення, може бути оскаржена. При цьому, в даній нормі використанотермін заявник, оскільки формально ця особа стане стягувачем лише післявідкриття виконавчого провадження.
Тому загаломдержавним виконавцям пропонується посилатись на ст. 28 Закону України „Провиконавче провадження”, а не на ст. 27 Закону „Про виконавче провадження” ізвертатись до уповноважених органів із заявою про роз’яснення відповідногорішення чи змісту документа.
При цьому, у ст.83 Закону „Про виконавче провадження” формально встановлюється, що виконавчепровадження відносно іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичнихосіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України,застосовуються положення Закону без будь-яких особливостей, тобто за загальнимиправилами. Відносно конституційних принципів рівності прав громадян України ііноземців ця норма є справедливою, але вона не відповідає особливостям вправоздатності та дієздатності іноземних громадян. Отже, такий порядок невраховує певних особливостей, які пов΄язані із статусом іноземного громадянина.
Втой же час, для юридично грамотного виконання рішення відносно іноземногогромадянина, необхідно враховувати такі особливості, як його правоздатність ідієздатність. Так, правозданість іноземних громадян за ст. 565 ЦК прирівнена доправозданості громадян України, але це має стосуватись лише випадків, коли вонина законних підставах перебувають на території України. Так, це випливає із ст.25 Закону „Про правовий статус іноземців”, а саме: іноземці можуть в’їжджати вУкраїну за дійсними національними паспортами або документами, які їх замінюють.Законність перебування іноземних громадян на території України встановлюєтьсяПостановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року “Про Правилав’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через їїтериторію” та Постановою Кабінету Міністрів України “Про запровадження новогопорядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну” від 20 лютого 1999р. N 227. При цьому, іноземці повинні одержати у встановленому порядку в’їзнувізу, якщо інше не передбачено законодавством України. Отже, виходить, що вразі незаконного перебування іноземця на території України, він має бутидепортованим. Тому може постати питання про те, чи може виконуватись рішеннясуду, якщо особа незаконно знаходиться на території України? Фактично цеположення в законодавстві не регламентоване. Тут можна встановити, що деяківиконавчі провадження будуть поглинатись депортацією іноземного громадянина,наприклад, про виселення, а тому вони не повинні виконуватись. Отже, апріоріможна вважати, що рішення не підлягає виконанню державною виконавчою службоюУкраїни, якщо іноземець підлягає депортації. Але це положення повинно матипевні особливості, оскільки в разі існування певних зобов’язань, які чинні натериторії України, стягнення може звертатись на майно іноземця, що може бутипідтверджено ч. 2 ст. 4 Закону „Про визнання та виконання в Україні рішеньіноземних судів”.
Стосовнодієздатності іноземних громадян, то за ст. 566-1 ЦК цивільна дієздатністьіноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є.Тому для встановлення дієздатності іноземного громадянина у виконавчомупровадженні, (тобто для встановлення можливості особи брати безпосередню участьу виконавчому провадженні, а не через представника) державний виконавець маєз΄ясувати це питання у тих органів, які прийняли рішення, що підлягаєвиконанню, або через керівництво відділу державної виконавчої служби Головногоуправління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим,обласне, Київське та Севастопольське міське управління юстиції до консульськоговідділу Міністерства закордонних справ України. Особливо це є доцільним, коливік іноземного громадянина до 21 року. Якщо ж цю обставину не встановлювати, товчинені державним виконавцем дії будуть неправомірними, якщо іноземнийгромадянин не володіє повною дієздатністю і не зможе користуватись наданимийому законодавством правами.
Це положеннятакож стосується й осіб без громадянства, правовий статус яких регламентованийЗаконами України «Про громадянство України» від 08.10.1991 р. і «Про правовийстатус іноземців» від 04.02.1994 р. та біженців. Хоча у ст. 83 Закону „Провиконавче провадження” не встановлено такий статус як біженець, але на такукатегорію осіб можуть поширюватись загальні правила виконавчого провадження, атому в цій ситуації необхідно керуватись законами України „Про біженців” та„Про виконавче провадження”.
Крім того,Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, учасницеюякої є Україна, у статті 5 однією із основних консульських функцій, поряд іззахистом фізичних та юридичних осіб, визначає представництво або забезпеченняналежного представництва громадян (фізичних та юридичних осіб) акредитованоїдержави в судових органах країни перебування. Тому при розгляді справ провизнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається зверненнястягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомлятиконсульство держави, про розгляд справи відносно прав та обов’язківгромадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
Крім того,відносно участі консулів спочатку у розгляді справ про визнання і приведення довиконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майноіноземного громадянина, та у виконавчому провадженні слід розрізняти таківипадки:
1. колиіноземний громадянин бере участь як стягувач, а боржником виступає громадянинУкраїни, то ніяких особливостей, крім зазначених раніше не буде;
2. коли жіноземний громадянин виступатиме у виконавчому провадженні як боржник, тонеобхідно враховувати такі особливості:
· увідповідності до Віденської конвенції та інших міжнародних договоріввстановлюються різні імунітети відносно майна, що знаходиться на територіїконсульського або дипломатичного представництва. Зокрема, ст. 43 Віденськоїконвенції встановлено, що консульські посадові особи і консульські службовці непідлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебуванняу відношенні дій, здійснених ними при виконанні консульських функцій. Однак,положення цієї статті не застосовуються у відношенні цивільного позову: а) щовипливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульськимслужбовцем, за яким вони прямо чи побічно не прийняли на себе обов’язків в якостіагента держави, що представляє або b) третьої сторони за шкоду, спричиненунещасним випадком в державі перебування, що викликано дорожньо транспортнимзасобом, судном або літаком;
· майноіноземця може знаходитись як на території України, так і за її межами, а тому впершу чергу звертатиметься стягнення на майно, що знаходиться на територіїУкраїни, а у разі його недостатності державний виконавець має ініціювативиконання рішення на території країни, громадянином якої є іноземнийгромадянин. Стосовно можливості ініціювати розшук майна в третіх країнах, що єдоцільним в сучасних умовах широкої міграції не тільки громадян, а й капіталів,то це питання ускладнено банківською таємницею. В міжнародній практиці поширеній випадки подвійного громадянства, а тому процес виконання рішення можестосуватись двох країн, громадянином яких є боржник. Але виконання рішення натериторіях інших країн є можливим лише в тих випадках, коли вони є учасникамиратифікованих дво- або багатосторонніх угод, учасницею яких є й Україна.
Значний вплив направильне сприйняття виконання рішень іноземних судів і арбітражів маєПостанова Пленуму Верховного Суду України N 12 від 24.12.1999 р. «Про практикурозгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів таарбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародногокомерційного арбітражу на території України». Деякі положення цієї постановистосуються діяльності як Державної виконавчої служби, так й повноважень судів,які приводять рішення до виконання. Так, якщо рішення іноземного суду(арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом,не повністю виконано і повернено стягувачу (через вибуття боржника за межіУкраїни тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконанняостаннє провадиться згідно з раніше даним дозволом. У тому ж разі, коли рішенняіноземного суду (арбітражу) постановлено щодо кількох боржників, частина якихне проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, судрозглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників,які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.
Безоплатно длязаявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом Україниклопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. Принаданні таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території Українивоно здійснюється за відповідними правилами Закону «Про виконавчепровадження», у тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведеннявиконавчих дій.
Але деякіположення Закону України „Про виконавче провадження” потребують тлумачення нетільки науковців, а й конкретизації в законодавстві. Так, буквальний аналіз ст.84 Закону свідчить про набрання «відповідним рішенням законної сили», алевідповідне рішення може надсилатись до виконання на території України лишепісля набрання ним законної сили. Аналогічним є й положення ст. 391 нового ЦПКза якою рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконанняв Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за виняткомрішення про стягнення періодичних платежів протягом строку, що перевищує трироки, яке може бути пред’явлено до примусового виконання протягом усього строкупроведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Але ці нормативніакти встановлюють різні стадії виконання рішень, а саме: суди Українирозглядають питання стосовно визнання таких рішень, а тому вони й надають цимрішенням законної сили на території України; Державна виконавча службазаймається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строкрозгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, але він має вважатисьоб΄єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення, якщо вінбуде пропущений.
Тому в ційситуації має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнаннямрішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскількидержавний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з тогомоменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не будеоскарженим. Про те, що процедура визнання рішення іноземного суду неформальність свідчать ті рішення і ухвали судів України, якими відмовлено увизнанні рішень іноземних судів[70].
Оскільки поняття„законна сила рішення” не конкретизована в Законі державний виконавець можерахувати строк таким чином, щоб не зменшувати строк дії рішення і не порушуватиправ стягувача. При цьому, питання підвідомчості рішень судам України неперевіряється державним виконавцем, оскільки для нього кожне судове рішення, щонабрало законної сили, володіє загальнообов΄язковістю[71].
3.3 Проблеми, що виникають під час розглядусправ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів
Проблема визнання і виконання рішеньіноземних судів, зокрема, й іноземних недержавних установ, до яких відносятьсяарбітражні та третейські суди, існує давно, але вона розглядалась в основномунауковцями лише крізь призму виконання міжнародних угод. Автор не заперечуєналежність цього питання до міжнародного права, зокрема, до міжнародногоцивільного процесу, але пропонує розглядати й новий підхід до вирішення цієїпроблеми, а саме з урахуванням функції судової влади в державі, структурисудових органів та аналізу юридичної практики.
Слід відмітити, що враховуючиважливість цього питання, в Україні доволі мало наукових праць, які присвяченіцій тематиці. В них превалює міжнародний аспект і не враховується взаємозв’язокміжнародних актів з «внутрішнім» законодавством України, а тому не беруться доуваги сучасні напрямки вдосконалення законодавства України.
Тому автором у магістерській роботібуде приділено увагу не стільки міжнародним угодам України, скільки передумовамі способам вирішення сучасних проблем виконання рішень іноземних судів іарбітражів.
На сучасному етапі демократизаціїсуспільного устрою в Україні постає доволі багато питань з приводу місця і тієїролі, яку має відігравати судова влада. При цьому, це питання є актуальним нетільки для України, а й для інших пострадянських країн. Питання судової реформибули підняті ще у 90 роках, але вони є актуальними до цих пір. Існування врадянський період лише судів, які були підпорядковані державі, у тому числі йарбітражних судів, робило систему правосуддя, з одного боку, безальтернативною(як негативний момент), а, з іншого боку, чіткою і послідовною стосовнопідвідомчості справ судам і певної ієрархії судової влади (позитивний момент).Судова влада в той період відігравала незначну роль, оскільки основніповноваження по контролю за діяльністю народного господарства, як і в іншихсферах суспільного життя, мала Комуністична партія. Тому при відмові відкомуністичної ідеології постала значна проблема у створенні дійсно незалежноїсудової влади, що на сучасному етапі відтворюється шляхом надання судовій владіпевних гарантій незалежності. Так, організаційну структуру судів пропонуєтьсябудувати навколо Державної судової адміністрації, яка б під контролем органівсуддівського самоврядування здійснювала функції щодо регулювання діяльностісудів, що перебуває сьогодні в компетенції Міністерства юстиції[72].
Таким чином, пропонується відокремитисудову владу від впливу на неї виконавчої влади.
З іншого боку, за ст. 6 КонституціїУкраїни державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу назаконодавчу, виконавчу та судову, а тому виходить, що один з важелів державноївлади відокремлюється від інших органів держави. Тому, на наш погляд,потребується визначитись, які функції має виконувати судова влада в державі.Тобто перед тим, як запроваджувати глибокі реформаторські концепції, необхідновизначитись, яким суспільство хоче бачити суд та його повноваження умайбутньому.
Судова реформа — це процес, щовимагає підготовки, експериментальної перевірки і широкого обговорення.Особливо важливо обговорити центральну проблему побудови і організації судовоївлади[73].Реформасудової системи і судочинства в Україні відбувається в умовах повсякденноїнапруженої праці тисяч суддів та працівників судів, так би мовити, «на ходу»,оскільки зупинити здійснення правосуддя неможливо. Будь-яка непродумана реформапризводить до серйозних недоліків у функціонуванні судової влади та допорушення прав громадян на судовий захист[74].
Ось далеко не всі аспекти судовоїреформи, які відтворюються сьогодні на практиці, але, на наш погляд, необхіднотакож говорити про ту роль, яку має відігравати суд в сучасному суспільстві.Якщо існує мета створити незалежний і об’єктивний суд, то необхідно відокремитийого функцію від виконання державної влади, а надати йому повноваження лише вмежах контролю за здійсненням державної влади. Самі ж рішення судової владимають зумовлюватись не потребою державної влади, а необхідністю вирішенняспірних питань або ліквідацією правопорушень.
Однак, сьогодні необхідно говорити нетільки про систему державних судових органів, а й про недержавні формиврегулювання конфліктів і спорів, що виникають в суспільних відносинах.Наприклад, з прийняттям Закону України «Про міжнародний комерційнийарбітраж» від 24 лютого 1994 року є можливість говорити навіть про«комерціалізацію» арбітражного врегулювання спорів. Зрозуміло, щоприкметник «комерційний» був спеціально введений для відмежуваннядержавного арбітражу від недержавного, який утворювався при Торгово-промисловійпалаті України, але при реорганізації арбітражних судів в господарські зникланеобхідність у додаткових (зайвих) роз’ясненнях.
Отже, на наш погляд, потребуєуточнення значення і роль недержавних органів у врегулюванні спорів, оскільки здосвіду інших розвинених країн випливає висновок про різноманітні способиврегулювання спорів державними і недержавними судами. Наприклад, в РосійськійФедерації запроваджений новітній спосіб врегулювання спорів мировим судом, якийдавно існує у правовій системі Англії. Запровадження в Російській Федераціїмирових судів свідчить про повернення у цій країні до виборності мировогосудді, оскільки у законі передбачена альтернатива, що мирові судді призначаютьабо обираються на посаду. Виборність свідчить про більшу увагу з боку державидо місцевого самоврядування.
Тобто демократизація суспільнихвідносин проявляється не тільки в роздержавленні майна підприємств, а й внаданні недержавним органам повноважень по вирішенню конфліктних та спірнихправовідносин, наданні територіальним громадам можливості самій обирати суддю.
За часів Радянської влади існувалитовариські суди з обмеженими повноваженнями, що утворювались і булипідконтрольними партійному апарату та професійним спілкам, але неможливимвважалось віддавати на розгляд товариських судів вирішення юридично значимихпитань. Тому вони, по-суті, мали незначний вплив на життя суспільства.
Автором же пропонується розглянутиможливість, корисність та одночасно доцільність створення альтернативидержавному судочинству.
Сьогодні існують та створюються порядз державним судом недержавні судові установи, які будуть вирішувати цивільні тагосподарські справи. Загалом існування альтернативи у варіантах поведінки тавирішенні проблемних питань — це позитивне явище, але чи можна погодитись ізстворенням на державному рівні паралельної структури, яка по-суті дублюватимефункцію державної установи? На погляд автора, ні, кожна держава має дбати проукріплення власних структур, а стосовно недержавних установ роль держави маєполягати у визначенні пріоритетних напрямків розвитку.
За ст. 4 Закону України «Просудоустрій» правосуддя в судах загальної юрисдикції здійснюється шляхомрозгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, господарських,адміністративних, кримінальних та інших справ, передбачених законом. Отже, принаданні недержавним установам повноважень на розгляд в судовому порядку справ,необхідно встановити межі його компетенції. Це положення, зокрема відтворене вст. 36 Закону України ”Про міжнародний комерційний арбітраж”, а саме:об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавствомУкраїни; або визнання та виконання цього арбітражного рішення, що суперечитьпублічному порядку України. Крім того, система судів загальної юрисдикції, щовстановлена ст. 20 Закону України «Про судоустрій”, передбачає чіткутрьохступеневу ієрархію судів, за якою апеляційні і вищі спеціалізовані судивправі переглядати рішення місцевих судів на предмет їх відповідностізаконодавству. Крім того, громадяни України та юридичні юсоби можуть звертатисьдо Європейського Суду з прав людини.
Аналізуючи процедуру розгляду справМіжнародним комерційним арбітражем при ТПП України, а також наслідки такогорозгляду можна встановити, що не всі суб’єкти залишаються задоволеними йогорішеннями, але правове значення таких рішень позбавляє громадян права переглядуїх справи по суті лише на тій підставі, що вони вільно погодились на розглядсправи арбітражем.
В той же час, апеляційний порядокоскарження рішень суду передбачає можливість для судів вищого рівня(апеляційних) не лише перевіряти законність і обґрунтованість рішення судупершої інстанції за матеріалами судової справи, а й на засадах змагальностісторін у судочинстві досліджувати нові докази та залежно від встановленогопостановлювати своє рішення. Вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України,перевіряючи справи у касаційному порядку, мають забезпечувати однаковезастосування законодавства як судами окремих спеціалізованих юрисдикцій, так івсіма судами загальної юрисдикції[75].
Тому, на нашу думку, необхідновизначитись, чи може самостійна і незалежна держава застосовувати примус досвоїх суб’єктів, коли рішення про це приймається не її установами? Наприклад,коли рішення арбітражу набуває „законності“’, а в ньому існує значнапомилка і через це особа відмовляється виконувати його у добровільному порядку,чи може воно виконуватись державною виконавчою службою України лише тому, щовоно не може бути оскарженим по суті?
Повноваження державної виконавчоїслужби за ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» стосуються лише випадку,коли потребується роз’яснення рішення, яке підлягає примусовому виконанню.Повноваження виконавчої служби стосовно виконання рішень шведського арбітражусуттєво відрізняються від української юридичної практики. На відміну відсудового рішення, арбітражне рішення потребує попередньої оцінки з бокувиконавчого органу. Виконавчий орган, дії якого по приведенню до виконаннярішень регулюються Виконавчим процесуальним кодексом 1981 року, перевіряєдійсність рішень згідно ст. 20 Арбітражного акту. Таким чином, вся правовасистема країни має узгоджуватись в єдину взаємодоповнюючу, чітку та послідовнуструктуру.
Наприклад, різні терміни «’третейськийсуд», «міжнародний комерційний арбітраж» не мають різниці в правовому змісті,наприклад, спрямування на вирішення цивільних спорів між фізичними особами абогосподарських спорів між юридичними особами.
При існуванні в Україні недержавнихсудів, наприклад, МКАС при ТПП, незрозумілим є положення, що його повноваженнята факт законного існування не відображений в Законі України „Просудоустрій“.
Таким чином, автором пропонується, зодного боку, розвивати недержавні форми врегулювання спорів, а, з іншого,розробити чітке ставлення органів державної влади до рішень третейських судів ісистему їх регламентації. Так, автор погоджується з позицією Г.А. Цірата, якийвважає, що за своєю правовою природою рішення третейських судів не можутьприрівнюватись до рішень державних судів[76].
Так, в 1994 році вступив в силу ЗаконУкраїни „Про міжнародний комерційний арбітраж“ і саме з цього часуКиївський міський суд (нині Апеляційний суд м, Києва) розглядає справи — клопотання — скарги на рішення МКАС при ТПП України, тому що саме ст. 6 ЗаконуУкраїни ”Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачає розгляд скаргта клопотань судами загальної юрисдикції за місцем знаходження комерційногоарбітражу. Ці справи розглядались Апеляційним судом м. Києва по першійінстанції до 1 вересня 2005 року, коли набрав чинності ЦПК України ( в редакції2005 року), яким передбачена компетенція розгляду всіх справ по першійінстанції лише місцевим судам. З 1997 року скарги на рішення МКАС розглядалисяцим же судом по першій інстанції, з викликом сторін. При цьому, був врахованийдосвід країн Європи (Югославія, Естонія, Чехія та ін.)[77],де скарги на рішення комерційних арбітражних судів подаються в порядку апеляціїдо державних судів загальної юрисдикції і перевіряються у відповідності довимог закону. З 1 вересня 2005 року такий порядок перегляду рішень змінився,справи розглядаються місцевим судом, а Апеляційний суд може переглянути їх лишев порядку апеляції.
Так, у 2001 рік до Апеляційного судум. Києва надійшло 15 клопотань про скасування рішень МКАС при ТПП України, зяких розглянуто по суті 4 справи і відмовлено в задоволенні клопотання по 3справах. В 2002 році по суті судом розглянуто 19 клопотань, з яких 3 клопотаннябули задоволені, а по 16 клопотанням було відмовлено в задоволенні. В 2003 роцідо Апеляційного суду м. Києва надійшло 17 клопотань, з яких по суті розглянуто3, а в прийнятті інших було відмовлено.
Що ж до клопотань про визнання тадозвіл виконання (Цей термін застосовано у відповідності до назви гл. VIII.Закону України ”Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994року, а за Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень(Нью-Йорк, 1958) цей термін визначений «приведення до виконаннярішення») рішень МКАС при ТПП України, то їх у 2001 р. до Апеляційногосуду м. Києва надійшло 9. Розглянуто по суті 7 клопотань, які судом задоволені,дозволено виконання їх на території України, з кожним роком кількість такихсправ зростає. В 2004 році було розглянуто 10 справ. Таким чином, в Українііснує практика розгляду клопотань про скасування рішень МКАС та про їх визнаннята дозвіл виконання.
За 2004 рік доАпеляційного суду м. Києва надійшло 19 скарг-клопотань про скасування рішенняМіжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України, що дещо більше,ніж кількість скарг-клопотань, які надійшли та розглянуті в 2003 році (17скарг-клопотань).
За 2004 рікАпеляційним судом м. Києва розглянуто по суті 12 скарг-клопотань, відмовлено вприйнятті 1 скарги-клопотання, повернуто позивачу без розгляду на підставі не усуненняу встановлений судом строк недоліків 4 скарги-клопотання, повернуто позивачубез розгляду на підставі неявки заявника в судове засідання тричі та не заявиликлопотання про розгляд його скарги-клопотання у його відсутність – 1.
Як правило,підставами для відмови в прийнятті скарг-клопотань до розгляду були: несплатаскаржником в повному розмірі державного мита та ненадання необхідних документів(зокрема копії рішення арбітражного суду, доручення на подання відповідногоклопотання до суду, тощо). По справі за клопотанням ДПІ у Печерському р — ні м.Києва, ЗАТ “Печерський торговий Центр” про скасування рішення МКАС при ТПП“України про стягнення суми на користь фірми “Ostrich Limited Trast House” буловідмовлено в прийнятті клопотання з підстави, що воно подане неналежноюстороною — не стороною за укладеним контрактом та учасниками спору втретейському суді.
Відмовляючи вприйнятті клопотання судді, у відповідності до вимог ЦПК України, виносилиухвали, надавали зацікавленій стороні строк для усунення недоліків, а в разіневиконання вимог, ухвалою суду приходили до висновку вважати клопотаннянеподаним і повернути його без розгляду.
Всі клопотанняподавались до суду відносно скасування чи зміни рішення Міжнародногокомерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України. Питаннящодо скасування постанов арбітражного суду не виникало.
Разом з тим уквітні 2004 року до Апеляційного суду м. Києва надійшло клопотання ТОВ“Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) про скасування постановиМКАС при ТПП України від 23.02.2004р. про наявність у нього компетенції розглядуспору по контракту № 19 від 10.07.2003р. на постачання насіння, укладеного міжТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння” (Росія) та ТОВ “Новагро”(Україна). Судом було встановлено, що на підставі п.10.1 зовнішньоекономічногоконтракту № 9 від 10.07.2003р., всі спори, що виникають з виконання контрактуповинні вирішуватися шляхом проведення переговорів, в іншому випадку –вирішуються в Арбітражному суді при ТПП по місцю знаходження позивача.Позивачем в даній справі було ТОВ «Новагро», яке звернулося до МКАС при ТППУкраїни з позовом до ТОВ «Науково-виробнича фірма «Ставропольське насіння»(Росія) про стягнення суми. Останнє ж в свою чергу місяцем пізніше звернулосядо Незалежного арбітражного суду при ТПП Ставропольського краю з позовом до ТОВ«Новарго». У відповідності до ст.16 Закону України “Про міжнародний комерційнийарбітраж” третейський суд може сам прийняти постанову про свої повноваження, втому числі і по відношенню будь-яких суперечок щодо наявності або дійсностіарбітражної угоди. Постановою МКАС при ТПП України від 23.02.2004р. МКАС приТПП України визнаний компетентним вирішувати спір за позовом ТОВ “Новагро” доТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропільське насіння” (Росія) про стягненнясуми. Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07.06.2004р. відмовлено взадоволенні клопотання ТОВ “Науково-виробнича фірма “Ставропольське насіння”(Росія) про скасування вищезазначеної постанови МКАС при ТПП України.
З 12 клопотань,які були розглянуті апеляційним судом по суті, по всім справам було відмовленов задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС.
В практицівиникали питання щодо сплати державного мита по даній категорії справ. Якщораніше при подачі скарг-клопотань про скасування рішень МКАС зацікавленоюстороною сплачувалось державне мито в розмірі 1% від суми позову, якпередбачено п.20 Постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999року “Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішеньіноземних судів та арбітражних судів та про відміну рішень, встановлених впорядку міжнародного комерційного арбітражу” з посиланням на ст.3 ДекретуКабінету Міністрів України “Про державне мито”[78]. Як правило, розмірдержавного мита становив 1700 гривень. То з 2003 року практика суду прирозрахунку державного мита стала іншою: судді вимагали сплати державного мита врозмірі 50 % від стягнутого третейським судом арбітражного збору, така жпрактика існувала з 1994 року по 1999 рік.
Між тим не всі судді дотримуються цих вимог, тому щобули випадки, коди в 2004 році до розгляду приймались справи з оплатоюдержавного мита в розмірі 1700 грн. Так, за скаргою-клопотанням ВАТ“Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат” про скасування рішення МКАС приТПП України в справі за позовом “Райффазен Інвестмент АГ” (Австрія) до ВАТ «Запорізькийвиробничий алюмінієвий комбінат» про стягнення 51 566 доларів США суд вимагавсплати державного мита в розмірі 850 грн., хоча сторони сплатили арбітражнийзбір в значно більшому розмірі.
У справі заклопотанням ТОВ “Ставропільські семена” про скасування рішення МКАС при ТПП“України” державне мито було сплачене у розмірі 42грн., тоді, як сумастягнутого третейським судом арбітражного збору становила 113860 грн.Клопотання було залишено без розгляду.
УхвалиАпеляційного суду м. Києва по справах за клопотанням про скасування рішеньМіжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України оскаржувалися доВерховного Суду України. За 2004 рік було оскаржено 11 ухвал Апеляційного судум. Києва, з яких на день складання узагальнення 10 не були розглянуті ВерховнимСудом України, а по 1 справі за клопотанням НАК “Нафтогаз України” проскасування рішення МКАС при ТПП України про стягнення суми з компанії “S&TSystem Integration & Tehnology Distribution AG” ухвала Апеляційного суду м.Києва Верховним Судом України залишена без зміни.
При розглядісправ за клопотаннями про скасування рішення МКАС при ТПП України мають місцевипадки постановлення судових рішень не у відповідності до вимог ст.10Конституції України, в якій зафіксовано, що державною мовою в Україні єукраїнська мова, яка відповідно до ст. 10 Закону України “Про судоустрій”, є ймовою судочинства. Виходячи з положень ст.18 Закону України “Про мови вУкраїнській РСР”, ст.9 ЦПК України судочинство провадиться української мовоюабо мовою більшості населення даної місцевості.
Так, по справі заклопотанням ЗАТ «Російська пароплавна компанія на паях» про скасування рішенняМКАС при ТПП України про сплату суми на користь Комунальної судноплавноїкомпанії “Київ” постановлене рішення, яким відмовлено в задоволенні клопотання.Судове рішення постановлене недержавною мовою — російською, при цьому питанняпро обрання мови судочинства згідно зі ст.9 ЦПК України судом не вирішувалося.
Крім тогопостановлене рішення суперечить нормам пункту 21 абзацу 5-6 Постанови ПленумуВерховного Суду України №12 від 24.12.1999р. “Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішеньіноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядкуміжнародного комерційного арбітражу на території України”[79], яким визначено, що “суд постановлює мотивовануухвалу про відмову у задоволенні клопотання, якщо відсутні підстави для цього,а за їх наявності — про скасування рішення (без будь-яких інших висновків).Оскільки така ухвала за своїм змістом є актом правосуддя, вона відповідно доч.5 ст.124 Конституції України постановлюється іменем України”. Суддею ці нормине враховані і замість ухвали постановлене рішення.
Суди Україниповинні дотримуватись вимог діючого законодавства України так і нормміжнародного права, враховуючи верховенство права.
Цивільним процесуальнимзаконодавством України не передбачений порядок розгляду скарг на рішенняМіжнародного комерційного арбітражного суду. Тому при розгляді таких скаргАпеляційний суд м. Києва керується діючим законодавством України та нормамиміжнародного права, запозичивши досвід інших країн (зокрема Німеччини, Швеції,Австрії, Швейцарії). Нажаль новий Цивільний процесуальний кодекс України,затверджений Верховною Радою України, який набрав чинності з 1 вересня 2005року також не розкрив процедуру розгляду таких справ, а в основу поклав діючінорми Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Між тим прирозгляді таких справ в судах Європи, де скарги на рішення міжнароднихкомерційних арбітражних судів розглядають державні суди в складі трьох суддів ірішення таких судів є остаточними і оскарженню не підлягають. В нашій країнітакі справи розглядалися суддею одноособово, у відповідності з ЦПК України, депередбачений перелік справ, які розглядаються колегією. А ухвали Апеляційногосуду м. Києва підлягали оскарженню до Верховного Суду України і у відповідностіз вимогами ЦПК України переглядаються всією Палатою суддів у цивільних справахВерховного Суду України.
Враховуючи те, щоАпеляційний суд м. Києва по суті перевіряв рішення третейського суду, тобто судрозглядав дану категорію справ не по першій інстанції, що не відповідає вимогамЦПК України. Враховуючи норми ч.3 ст.18 ЦПК в якій зафіксовано, що “Цивільнісправи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьохсудів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку”,судді вважають, що справи за клопотаннями про скасування рішень Міжнародногокомерційного арбітражного суду при Торгово-Промисловій Палаті України потрібнорозглядати колегіально.[80]
В практиці Апеляційного суду м. Києвавиникає багато питань стосовно розгляду справ, пов’язаних з вирішенням спорівМКАС при ТПП України, а саме оскарження таких рішень, а також при вирішенніпитань стосовно визнання та надання дозволу на виконання таких рішень. Цепов’язане з тим, що діючим законодавством України ці питання не врегульовані іпо суті саме Апеляційний суд м. Києва створив судову практику розгляду такихсправ, яка діє в нашій державі.
Але практика розгляду подібних справпотребує подальшого узагальнення і теоретичного обґрунтування, оскільки вУкраїні цій категорії справ приділяється незначна увага. Однак, існує нагальнанеобхідність в аналізі правового значення та ролі рішень третейських таарбітражних судів в Україні. Так, багато авторів вважають, що однією ізбезспірних переваг розгляду справ Міжнародним комерційним арбітражем є те, щойого рішення не підлягають оскарженню[81]. Якщо слідувати за цієюпозицією, то виходить більшість національних судових систем, які передбачаютьможливість апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, є хибними. Крімтого, ця позиція не враховує можливості перевірки арбітражного рішення, що можездійснюватися судом за місцем його винесення, самою арбітражною установою чиіншим органом. На наш погляд, перевірка арбітражних рішень забезпечує їхвиконання та додатковий контроль їх „якості”, тобто відповідностізаконодавству. Таке положення передбачається арбітражним регламентомМіжнародної торгової палати (надалі МТП) від 1.01.98 року, де йдеться про те,що суд МТП перевіряє винесені рішення і така перевірка є обов’язкового.
Крім того, законодавством різнихкраїн світу передбачаються різні підстави для скасування (відміни) арбітражногорішення за місцем його постановлення, які за певними критеріями можна поєднатиу чотири групи:
1) відсутність компетенції у складуарбітражу;
2) процесуальні порушення, якідопущені при розгляді спору;
3) неправильне застосування нормматеріального права;
4) помилки при встановленні фактів,які мають суттєве значення для вирішення спору[82].
Якщо порівняти підстави дляскасування (відміни) рішень арбітражного суду в Україні, то вони стосуютьсятільки трьох раніше зазначених підстав. Звідси випливає, що за принципомвзаємності для визнання і приведення до виконання рішень іноземних судівАпеляційному суду м. Києва необхідно мати відповідну інформацію про відношеннявлади іноземної країни, з якої походить відповідне рішення суду, до визнання івиконання рішень іноземних арбітражів на її території. Наприклад, в Чехіївідповідна інформація відносно принципу взаємності надається Міністерствомюстиції[83].
В 2005 року набрав чинності новийЦПК, між тим зазначений закон не висвітлив всіх питань, які необхідно булопопередньо врегулювати. Цей закон має узгоджуватись з умовами розглядуклопотань про виконання рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду приТоргово-Промисловій Палаті України, тому що зазначений третейський суд не єіноземним, знаходиться на території України, але питання щодо виконання такихрішень законодавством України ще й досі не вирішено. Тобто законодавча практикайде зворотнім по відношенню до міжнародних договорів шляхом. Так, в ст. ЗКонвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк,1958) говориться, що до визнання і приведення до виконання арбітражних рішень,на які поширюється ця Конвенція, не повинні застосовуватися істотно більшобтяжуючі умови або більш високе мито або збори, ніж ті, які існують длявизнання і приведення до виконання внутрішніх арбітражних рішень. Тобтовідношення державної влади до рішень іноземних судів має проявлятись черезчітку регламентацію визнання і виконання рішень внутрішнього арбітражу, а ненавпаки. На нашу думку, необхідно визначитись, чи може самостійна і незалежнадержава застосовувати примус до своїх суб’єктів, коли рішення про цеприймається не її установами? Думається, що згідно ст. 3 Конституції України,ні.
У зв’язку з тим, що нормами ЦПКУкраїни не передбачений розгляд таких справ, спочатку скарги на рішення МКАСпри ТПП України перевірялись і розглядались у порядку судового нагляду. Алевраховуючи особливість компетенції судів загальної юрисдикції, що уповноваженідержавою визнавати та приводити до виконання рішення Міжнародних арбітражнихсудів, необхідно, на наш погляд, застосовувати особливу процедуру їх перегляду.При цьому, питання віднесені до меж розгляду справи судом апеляційної інстанціїв ст. 301 чинного ЦПК України не повною мірою відповідали підставам дляскасування або відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, щопередбачено ст. 34, 36 Закону України «Про міжнародний комерційнийарбітраж”. Що ж до ст. 305 ЦПК, де передбачені повноваження суду апеляційноїінстанції, то її необхідно доповнити положеннями, які б регламентувалиповноваження суду щодо скасування (відміни) рішень Міжнародного комерційногоарбітражу при ТПП України та визнання і приведення до виконання рішеньіноземних судів та арбітражів.
Слід звернути увагу, що у новому ЦПК знайшливідображення положення про визнання та виконання рішень іноземних судів вУкраїні (розділ УІІІ). Така новела заслуговує на увагу. Виходячи із аналізуст.6 Закону „Про міжнародний комерційний арбітраж“, де йдеться пропідсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземногосуду, такий дозвіл надавали: апеляційний суд Автономної Республіки Крим,апеляційні обласні, Київський і Севастопольський міські суди за місцемпостійного чи тимчасового проживання або перебування (місцезнаходження)боржника, тому доцільно таку процедуру передбачати в ЦПК, а її існування вокремому нормативному акті, на наш погляд, є недоцільним.
Раніше при подачі скарг-клопотань проскасування рішення МКАС при ТПП України судів скаржником сплачувалось державнемито в розмірі 50% від суми арбітражного збору, який сплачували сторони приподачі позовної заяви до МКАС, при цьому була врахована практика розгляду такихклопотань в інших країнах світу. Постановою ж Пленуму Верховного Суду Українивід 24 грудня 1999 року „Про практику розгляду судами клопотань провизнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражних судів та проскасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражуна території України”[84] визначене питаннястосовно сплати державного мита при подачі скарг-клопотань про скасуваннярішень МКАС при ТПП України, яке повинно встановлюватись у відповідності доДекрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито». На нашу думку, Міністерством юстиції України має бути проаналізована міжнародна практикавизначення розміру державного мита і, зокрема, в Російській Федерації, можливовирішити питання щодо відповідних змін до законодавчих актів України. Такийаналіз дозволить застосовувати принцип взаємності до рішень арбітражних судіввідповідних країн.
Іншим проблемним питанням стосовнорішень МКАС при ТПП є їх виконання, коли сума стягнення визначається віноземній валюті. Як правило своїм рішенням МКАС при ТПП України зобов’язуєпідприємство — організацію сплатити суму боргу в грошовій одиниці країн Європичи США. Постановляючи ухвалу про дозвіл виконання такого рішення Апеляційнийсуд м. Києва не мав єдиної практики до 2003року. Такі дозволи надавались настягнення суми боргу в валюті інших держав чи в державній валюті України. Міжтим, органи державної виконавчої влади — державна виконавча служба не маєвалютних рахунків і не в змозі виконати рішення або ухвалу суду про стягненнясум в валюті інших держав, тому з 2003 року практика розгляду таких справ єоднозначною, стягуються кошти в національній валюті України за курсом НБУ надень розгляду справи.
Враховуючи те, що сьогодні вжеприйнятий Закон України „Про третейські суди” і, на нашу думку, деякі піднятіавторами проблемні питання, знайшли своє вирішення і законодавче закріплення уцьому Закону з урахуванням єдиної правової системи України. Уявляється, що цяпропозиція сприятиме удосконаленню не тільки положень міжнародного права, а ййого зв’язків з цивільним і виконавчим процесами, що вважається перспективнимнапрямком для подальших досліджень. Високий професіоналізм арбітрів, їхнезалежність і безсторонність, міцна законодавча база і відданістьосновоположним принципам арбітрування — справедливості й об’єктивності, єгарантією успішного, подальшого розвитку міжнародного комерційного арбітражу вУкраїні – вважає Т. В. Сліпачук [85].
Таким чином доведено необхідність нанауковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливості розгляду справ провизнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а потім регламентуватиїх у ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ у цивільному процесі.
Вважається, що правовий змістпроцедури визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів заміжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідність застосуванняспрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальну суперечність таст.97 ЦПК(2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесення доповнення до розділу2 нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення у порядку наказногопровадження таких справ.
До того ж істотною проблемоюсучасного судочинства у справах з іноземним елементом є відсутність у судахофіційно отриманої нормативної літератури про законодавство зарубіжних, а такожпро практику його застосування у іноземних країнах.
Новий порядок розглядуцивільних справ судом, передбачений главою 2,3 нового ЦПК щодо заочногорішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосування привирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
ВИСНОВКИ
У даній роботінаведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, щовиявляється у новітньому підході до вирішення справ про визнання і приведеннядо виконання рішень іноземних судів та конкретизації процедури розгляду такихсправ у відповідності до положень нового ЦПК України. Доведено, що багатопроблем при вирішенні таких справ були пов’язані з відсутністю теоретичнихдосліджень цієї теми. Тому дослідження спрямоване не тільки на теоретичнурозробку правових основ визнання і приведення до виконання рішень іноземнихсудів, а й на вдосконалення законодавства, практики діяльності суддів порозгляду таких справ та забезпечення прав осіб, що особисто заінтересовані урезультатах розгляду справи, а також на гарантування громадських інтересів.Наукове значення отриманих результатів також полягає у тому, що це перше магістерськедослідження, після прийняття нового ЦПК України, яке спрямоване на узагальненнясучасних проблем розгляду таких справ та адаптацію процедури розгляду такихсправ до положень нового ЦПК.
При цьому,автором проаналізовані проблеми визнання і приведення до виконання не тількирішень судів загальної юрисдикції, а й арбітражних рішень, проаналізованапроцедура розгляду клопотань про скасування рішень Міжнародного комерційногоарбітражу при ТПП та запропоновано віднесення цієї категорії справ докомпетенції господарських судів, крім того, запропоновано закріпити процедурурозгляду таких справ в новому ЦПК, оскільки у ст. 34 Закону “ Про міжнароднийкомерційний арбітраж “ має місце лише посилання про віднесення цієї категоріїсправ до компетенції суду загальної юрисдикції.
У роботіузагальнені результати магістерського дослідження і по цих результатахобґрунтовані наступні висновки, котрі характеризуються теоретичною новизною тапрактичним значенням. Положення про застосування апеляційними судами процедурирозгляду справ по першій інстанції вважається деякою мірою суперечним статусуапеляційного суду, а тому повинна існувати чітка „вказівка” у ЦПК з приводупроцедури, яку має застосовувати суд апеляційної інстанції при розгляді справпро визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, а Постанова ПВСУпредставляється невідповідним за своїм статусом правовим актом для врегулюваннятакого важливого міжнародного питання.
1. Рішенняміжнародних арбітражних судів завжди передбачають участь у справі позивача тавідповідача, тобто вирішення спору про право, тому такі справи мають, однозначно,розглядатися за правилами позовного провадження.
2. Представляється,що необхідно на науковому рівні встановити і обґрунтувати всі особливостірозгляду справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, апотім регламентувати їх у ЦПК як окремий порядок розгляду специфічних справ уцивільному процесі.
3. Вважається,що правовий зміст процедури визнання та виконання в Україні рішень іноземнихсудів за міжнародними договорами та конвенціями зумовлює необхідністьзастосування спрощеної процедури розгляду таких справ, а тому формальнусуперечність та ст.97 ЦПК(2005 року) доцільно ліквідувати шляхом внесеннядоповнення до розділу 2 нового ЦПК, а саме положення про можливість вирішення упорядку наказного провадження таких справ.
4. Істотноюпроблемою сучасного судочинства у справах з іноземним елементом є відсутність усудах офіційно отриманої нормативної літератури про законодавство зарубіжних, атакож про практику його застосування у іноземних країнах.
5. Новийпорядок розгляду цивільних справ судом, передбачений главою 2,3 нового ЦПК щодозаочного рішення, за своїм характером свідчить про можливість його застосуванняпри вирішенні питання про визнання та виконання в Україні рішень іноземнихсудів.
6. Клопотанняпро визнання і виконання рішення іноземного суду може бути прийняте судомУкраїни безпосередньо від стягувача лише в тому випадку, коли це допускаєтьсяабо прямо передбачене у міжнародному договорі, а не як альтернативний варіантподання такого клопотання за ініціативою стягувача, коли це не передбаченоміжнародним договором.
7. Отже, принаявності у клопотанні недоліків, які можуть бути усунені вважає можливим заст. нового 121 ЦПК (2005 року) надавати строк для усунення його недоліків, доякого має враховуватися час, необхідний для пересилання ухвали суду прозалишення заяви без руху. Якщо ж стягувачем не будуть усунені недолікиклопотання, представляється можливим застосовувати ч. 2 ст. 121 ЦПК(2005 року),і тоді клопотання буде вважатися неподаним і повертатиметься стягувачеві.
8. Вважається,що колегіальність при прийнятті рішень по справах про визнання і приведення довиконання рішень іноземних судів є доцільною, особливо стосовно несуперечностірішення арбітражного суду публічному порядку, оскільки колегіальний суд моженадати рішенню більшої виваженості та ґрунтовності.
9. Привирішенні питання про допуск до виконання рішення іноземного суду чи арбітражууповноважений суд України вправі звертатись до іноземного суду чи арбітражу,який прийняв рішення, що підлягає виконанню. Більше того, якщо у державноговиконавця виникнуть питання стосовно роз’яснення відповідного рішення він маєзвертатись за роз’ясненнями в зворотному порядку — до суду України, якийдопустив виконання, а той в свою чергу до іноземного суду чи арбітражу. Але судУкраїни має бути наділений й повноваженнями відносно відповідей на питання, яківиникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, постане питання: в якій мірівін вправі впливати на порядок виконання рішення, яке законодавство маєзастосовуватися під час виконання тощо?
10. Прирозгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за якимпередбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина,уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справивідносно прав та обов’язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієїдержави.
11. Маєокремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а такожмає конкретизуватись поняття „законна сила рішення”, оскільки державнийвиконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту,коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не будеоскарженим.
12. Представляється,що при формуванні змісту нового ЦПК допущена механічна помилка і положеннястатті 127 ЦПК (2005 року) щодо надіслання копії ухвали про відкриттяпровадження у справі має бути виключена з глави 3 нового ЦПК та перенесена угл. 2 нового ЦПК де мова йде саме про відкриття провадження у справі.
13. Вважаєтьсяпозитивною новела, за якою попереднє судове засідання є обов’язковим для кожноїсправи, у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішенняіноземного суду.
14. Деякіположення міжнародних договорів мають більш широкі межі застосування, щозумовлює необхідність перегляду положень ст. 396 нового ЦПК, тому пропонуєтьсядоповнити ч. 2 ст. 396 ЦПК (2005 року) наступними положеннями: п. 1 — реченням“за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законноїсили”; п. 2 — повідомленням уповноваженої відповідачем особи .
Наведені табагато інших висновків, зокрема, присвячені вдосконаленню процедури розглядусправ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, маютьстати передумовою для подальшого дослідження цієї теми та удосконаленнязаконодавства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ
Міжнародно – правові акти
1. Луганськаконвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень увідношенні цивільних і комерційних питань.
2. Європейськаконвенція про зовнішньоторгівельний арбітраж 1961 // zakon.rada.gov.ua.
3. Нью-ЙоркськаКонвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня1958 р. // zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
4. Брюссельськаконвенція 1968// zakon.rada.gov.ua
5. Київськаугода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарськоїдіяльності 1992// zakon.rada.gov.ua
6. КонвенціяООН по морському праву 1982 р. / murs.narod.ru/pages/page5_4ukr.htm.
7. Конвенціяпро правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальнихсправах від 22.01.1993 року ( далі – Мінська Конвенція).
8. Гаазька конвенція 1961 року, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів // [email protected].
9. Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 450/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // [email protected].
10. Договір між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 2996-XII від 5 лютого 1993 р. // [email protected]
11. Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 452/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // [email protected].
12. Договір між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3737-XII від 17 грудня 1993 р. // [email protected].
13. Договір між Україною та Монголією про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 471/96-ВР від 1 листопада 1997 р. // [email protected].
14. Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 451/95-ВР від 22 листопада 1995 р. // [email protected].
15. Договірміж Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини уцивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Законом № 238/94-ВР від 10 листопада 1994 р. // [email protected].
16. Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Договір ратифіковано Постановою ВР № 3941-XII від 4 лютого 1994 р. // [email protected].
17. Договірміж Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правовівідносини у цивільних та сімейних справах. Договір ратифіковано Законом №238-XIV від 05.11.98 р. // [email protected].
18. Договоруміж СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне наданняправової допомоги від 23.02.1982р. [email protected].
19. Договоруміж СРСР та Народною Республікою Болгарія про надання правової допомоги в цивільних,сімейних і кримінальних справах від 19.02.1975р. [email protected].
20. Договоруміж СРСР та Соціалістичною Республікою В’єтнам про правову допомогу вцивільних, сімейних і кримінальних справах від 10.12.1981р.;
21. ДоговоруСРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальнихсправах від21.05.1981р.;
22. Договорупро взаємне надання правової допомоги між СРСР та Іракською Республікою від22.06.1973р. [email protected].;
23. Договоруміж СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальнихсправах від 19.01.1984р. [email protected].;
24. Договоруміж СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних такримінальних справах від 26.06.1984р. [email protected].;
25. Конвенціяміж СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справахвід 25.01.1979р. [email protected].;Нормативні акти України
26. Цивільнийкодекс України (від 16 січня 2003 р.) – К.: Атіка, 2003. – 416 с.
27. Цивільнийкодекс України (від 18 липня 1963 р.) // Право України. — 1994. — № 11-12. –С.1-66.
28. Цивільнийпроцесуальний кодекс України. — К.: АТІКА, 2001. – 127 с.
29. Про правовласності на окремі види майна. Постанова Верховної Ради України від 17.06.92р. // ВВР. – 1992 р. – № 35. – ст.517.
30. Провиконавче провадження. Закон України від 21 квітня 1999 р. //zakon.rada.gov.ua.
31. Провизнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Закон України від 29листопада 2001 р. // zakon.rada.gov.ua.
32. Прозахист суспільної моралі. Закону України вiд 20 листопада 2003 р. // zakon.rada.gov.ua.
33. Проміжнародний комерційний арбітраж. Закон України від 24 лютого 1994 р. //zakon.rada.gov.ua.
34. Проприєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційнихдокументів. Закон України від 10 січня 2002 року // ВВР. – 2002. – № 23. –ст.153.
35. Проміжнародне приватне право. Закон України від 23 червня 2005 р. //http://zakon.rada.gov.ua.
36. Про ЗаконУкраїни «Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини».Постанова Верховної Ради України від 4 липня 2002 р. //http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
37. Положенняпро порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальнихзасобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівливої дії,затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 1993 р. № 706 // ЗП. – 1994. – № 1. – С. 23.
38. Пронадання повноважень на проставлення апостилю, передбаченого Конвенцією, щоскасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. Постанова КабінетуМіністрів України від 18 січня 2003 р. № 61 [email protected].
39. Пропрактику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземнихсудів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядкуміжнародного комерційного арбітражу на території України. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 // [email protected].
40. Прозастосування Конституції України при здійсненні правосуддя. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 1 січня 1996 р. Юридичний вісник України. — 1996. –№ 48 (74). – С.10-12.
41. Просудову практику в справах про визнання угод недійсними. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 28 квітня 1978 р. //Збірник постанов ПленумуВерховного Суду України. –К.: Українська Правнича Фундація, 1995. – С. 49-57.
42. Ухвала судової колегії вцивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 1998 р. // [email protected].
43. УхвалаСудової Колегії в Цивільних Справах Верховного Суду України від 20 грудня 2000р. та від 27 грудня 2000 р. [email protected].
44. ВысшийХозяйственный Суд Республики Беларусь. Об исполнении решенийиностранных судов, а также международных арбитражных судов. Письмо № 03–25/771от 16 апреля 2002 г. // www.court.by.
45. ПостановлениеПленума Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации № 8 от 11 июня 1999 г.
46. Гражданскийкодекс Квебека: Современное зарубежное и международное частное право/Исследовательский центр частного права. // Пер. Г.Е. Авилов, М.В. Боряк, Д.А.Гришин и др. – М.: Статут. – 1999. — 472 с.
Монографії
47. АболонинГ.О. Групповыеиски. – М.: НОРМА, 2001. – 256 с.
48. Арбитражныйпроцесс / Аргунов В.Н., Андреева Т.К., Борисова Е.А., Иванова С.А. и др. – М.: Городец, 2000. – 476 с.
49. Баранов Н.А., Баранова М.Н.Процессуальные нормы в российских и международно-правовых актах. – Саратов, 2000. — 354 с.
50. Бейкер и Макензи»: Международныйкоммерческий арбитраж Государства Центральной и Восточной Европы и СНГ: Учебно-практическоепособие / Асадов А., Булекбаев Н., Джавелидзе Р. и др.- М.: БЕК, 2001.-516 с.
51. БержальЖ.Л. Общая теория права / Под. общ. ред. В.И.Даниленко. Пер. с фр. – М.: Изд. дом NOTA BENE, 2000. – C. 157- 193.
52. Bishop R.Enforcement of Awards under the New York Convention. 1990. — P.19.
53. BGH.1990-III ZR 174/89. NJW 1990. – P.32IO.
54. БоботовС.В. Наполеон Бонапарт — реформатор и законодатель. — М.: НОРМА, 1998. –132 с.
55. ВасильевС. Историястановления арбитражных судов в Украине // Предпринимательство,хозяйство и право. – 1999. – № 3. – С.40.
56. Van denBerg A. The New York Arbitration Convention of 1958. – 1981. — P.301.
57. ГамбаровЮ.С. Курс гражданского права. – Т.1. – СПб., 1911. – 314 с.
58. Гражданскийпроцесс. Учебник // А.Т. Боннер, Р.Е. Гукасян, Н.И. Марышева и др. –М.: Брид.Лит., 1993. — 560 с.
59. Гражданскийпроцесс. Учебник // А.П. Вершинин, Л.А. Кривоносов, В.А. Митина и др.– М.:Проспект., 1998. — 480 с.
60. ДмитрієвА.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.:Юрінком Інтер, 2001. – 375 с.
61. Кисіль В.І. Міжнаpодне пpиватне пpаво: Питання кодифікації. – К.: Укpаїна, 2000. – 429 с.
62. ЛебедевС.Н. Международный торговый арбитраж. – М.: Юридическая литература, 1965. – 271 с.
63. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М.: Юридическая литература, 1970. – 272 с.
64. Міжнаpодне пpиватне пpаво / Ін-т міжнаp. відносин КНУ ім. Т. Шевченка; Ред.А. Довгеpт, В. Кpохмаль. – Т.2: Двостоpонні міжнаpодні економічні договоpи Укpаїни / [Упоpяд. А. Довгеpт, В. Кpохмаль]. – — К.: Вид-во Port-Royal, 2000. – 1307 c.
65. Miller.Public Policy in International Commercial Arbitration in Australia. 1993. – P. 167.
66. МурановА.И. Исполнениеиностранных судебных решений: Компетенция российских судов. – М.: Юридический Дом «Юстицинформ», 2002. -136 с.
67. МурановА.И. Международный договор и взаимность как основания приведения в исполнение вРоссии иностранныхсудебных решений. – М.:Статут, 2003. – 192 с.
68. НешатаеваТ. Н. Международный гражданский процесс.– М., 2001.– 265 с.
69. ПоповА.А. Международное частное право. – Х.: Каравела, 2000. – 243
70. РозенбергМ.Г. Принципы международных коммерческих договоров (принципы УНИДРУА (UNIDROIT): Контракт международной купли-продажи. Современная практика заключения. Разрешение споров.- М.:Международный центр финансово-экономического развития, 1996. — 563 с.
71. РубановА. А. Теоретические основы международного взаимодействия национально-правовыхсистем.- М.: Юридическая литература,1984.- 193 с.
72. ФединякГ.С. Міжнародне приватне право. — К.: Атіка, 2000. — 335 с.
73. ФединякГ.С., Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 414 с.
74. Федоров А.Г. Международныйкоммерческий арбитраж. – М.: НОРМА, 2000. – 132 с.
75. Цивільнепроцесуальне право України: Підручник. // В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, Є.Г.Пушкар та ін. – Х.: Право, 1999. – 590 с.
76. Cheshireand North. Private International Law. 1999. – P.123.
77. Шах Х. Международное гражданскоепроцессуальное право: Учебник. /Пер. с нем. –М.: БЕК, 2001. – 371 с.
78. Шемякін ОМіжнаpодне пpиватне моpське пpаво / Одес. деpж. моp. акад. – Одеса: Латстаp, 2000. – 271 с.
79. ШтефанМ.Й. Цивільний процес: Підруч. для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти –К.: Ін Юре, 1997. – 608 с.Статті та іншіматеріали
80. АфанасьевС.Ф. Особенноститретейского судопроизводства в Англии Актуальные проблемы процессуальнойцивилистической науки. Материалы научно-практической конференции. – Саратов, 2003. – С. 79.
81. БалдинюкВ. В. О «квалификации» в международном частном праве // Митна справа.- 2001. – № 4. – С.87-94.
82. Бойко В.Проблеми правосуддя в Україні і шляхи їх вирішення // Право України. – 2002. – № 3. — С.5.
83. БородинС. В., Кудрявцев И. Н. О судебной власти в России // Государство и право. 2001.– № 10. – С. 21-27.
84. ГордейчукА.В. «Новый закон о третейских судах» / Экономический лабиринт. – 2002.– № 8 (49). – С.3.
85. ГуцаловаК. Підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання і виконаннярішень іноземних судів: аналіз міжнародних і національних правових норм. /Збірка коментованого законодавства. / Виконання судових рішень. – К.: Юстиніан,2002. – С. 479–483.
86. Евтеева Е. Решения третейских судов обязательнык исполнению // Юридическая практика. – 2004. – № 9(323). – С. 6.
87. ЕрпылевН.Ю. Актуальные проблемы теории и практики международного гражданского процесса// Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. – №11. – С.35-39.
88. ЄвтушенкоО. Процедура визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів вУкраїні // Український часопис міжнародного права. – 2004. – №1. – С. 68-73.
89. ЄвтушенкоО. Провадження у справах про визнання і приведення до виконання рішеньіноземних судів // Право України. – 2004. – №8. – С. 75-
90. ЖильцовА. Проблема применения императивных норм третьих стран в европейскоммеждународном частном праве // Адвокат. – 1997. — № 12. – С. 75-87.
91. КазаковА. Проблемы систематизации российского законодательства о международном частномправе // Моск. журн. междунар. права. – 1999. – № 12. – С. 79-89.
92. КайХобер. Манхаймер Свартлинг. Окончательность и приведение в исполнениеарбитражных решений, // Материалы совместного украинско-шведского семинара«Международный коммерческий арбитраж». – К., 1997.
93. КарабельниковБ.Р. Проблема публичного порядка при приведении в исполнение решений международныхкоммерческих арбитражей // Журналроссийского права. –2001. – № 8. – С. 8.
94. Кисіль В.І. Міжнаpодне пpиватне пpаво: Питання кодифікації. – К.: Укpаїна, 2000. – 429 с.
95. КисільВ.І. Зворотнє відсилання в міжнародному приватному праві // Актуальні проблемиміжнародних відносин. — К., 1999. — Вип. 13, ч. 1. — С. 91-99.
96. КолісникТ.В. Законодавство міжнародного приватного права та гарантії реалізації прав тасвобод громадян // Державна служба і громадянин: реалізація конституційнихправ, свобод та обов’язків. — Х., 2000. — С. 120 121
97. Коссак В.Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів України іФРН // Право України. – 2000. – № 10. – С.118-119.
98. КриволаповБ. Деякі питання представництва в міжнародному приватному праві // Актуальніпроблеми міжнародних відносин. — К., 1999. Вип. 13, ч. 3 — С. 33-39.
99. Кpиволапов Б. М. Позовна давність уміжнаpодному пpиватному пpаві: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.03 /КНУ ім. Таpаса Шевченка. – К., 1997. — 24с.
100. Кротенко А. Апостиль как альтернатива легализации // Юридическая практика. –2004. – № 5 (318).
101. Кузь О.,Обідіна І. Визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів // ПравоУкраїни. – 2001. – №9. – С. 72-75.
102. Кычкина Н. О содержании соглашения вовнешнеэкономических контрактах // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 4. – С. 40-44.
103. ЛебедевС.Н. Регламент международного арбитража: английская модель // Сов. государствои право. – 1991. – № 5. – С. 12.
104. Lew.Applicable Law in International Commercial Arbitration. 1978. – P.3
105. ЛехтиненЛ. Гражданскиепроцессы России и Финляндии и международное исполнение решений по гражданскимделам. Хельсинки: Министерство юстиции. 2003. – 144 с.
106. МальцевА.С. Вопросызащиты прав, нарушенных иностранным арбитражным решением / [email protected].
107. МорозоваЮ.Г. Многосторонние и двусторонние конвенции о правовой помощи» / Гражданин ипредприниматель в российском и зарубежном суде: правовая помощь. –М.: Юристъ, 2002. – С.6.
108. НешатаеваТ., Павлова Н. Иностранные предприниматели и международное частное право // Закон.– 1998. – № 7. – С. 34–35.
109. ПаламарчукВ. Приватне право людини у світовому вимірі // Юрид. Вісн. України.– 1999. –20-26 трав. – (Інформ. Прав. Банк. – С. 24-25).
110. ПановВ.П. Международное частное право: Схемы. Документы. — М.: Право и Закон, 1996.– 213с.
111. ПритикаЮ.Д. Правові засади формування і функціонування міжнародного комерційного арбітражу в Україні.Автореф. канд.дис. – К., 1997.
112. Развитиеальтернативных форм разрешения правовых конфликтов / Под. ред. В.М. Немытиной.– Саратов, 1989. – С. 95.
113. Развитиеарбитражного законодательства, правил и практики. Кристер Содерлунд,юридическая фирма Винге. Стокгольм. Доклад на международной конференции 8-13февраля 2003 г. Стокгольм, Швеция.
114. СадиковО. Н. Коллизионные нормы в международном частном праве Советский ежегодникмеждународного частного права. – М., 1983.
115. СатановськаО.В. Законодавство України про підприємництво та міжнародне приватне право:проблеми гармонізації // Проблеми гармонізації законодавства України зміжнародним правом. — К., 1998. — С. 424-426.
116. СильченкоН.В., Толочко О.Н. Теоретические проблемы учения о нормах международногочастного права // Государство и право. – 2000. — № 1. С. 53-39.
117. СліпачукТ. В.До питання про визнання й приведення у виконання рішень МКАС при ТППУкраїни на території іноземних держав за місцем перебування відповідача. /Збірка коментованого законодавства. / Виконання судових рішень. –К.: Юстиніан. – 2002. – С. 460–478.
118. ТрасповР.А. Международный коммерческийарбитраж: оговорка о публичном порядке как основание отказа в признании илиприведении в исполнение иностранных арбитражных (третейских) решений // Арбитражный и гражданский процесс. – 2003. – №6. – С. 40-44.
119. ФединякЛ. С. Підсудність цивільних спpав з “іноземним елементом”: доктpина, законодавство та пpавозастосовча пpактика /Львів. деpж. ун-т ім. І. Фpанка. — Львів: Світ, 1998. – 47с.
120. ФединякГ. Порівняльний метод і порівняльне правознавство у сфері міжнародногоприватного права // Право України. – 2002. – № 7. – С.107–117.
121. ФединякЛ. Норми Арбітражногопроцесуального кодексу України та інших актів про міжнародну договірнупідсудність // Право України. – 1998. № 12. – С.108-109.
122. ФилипповА. Исковая давность в международном частном праве: купля – продажа // Юрид.практика. – 1997. – № 11 (июнь). – С. 1.
123. Фурса С.Я., Євтушенко О. Особливості приведення до виконання рішень іноземних судів іарбітражів // Підприємництво, господарство і право. 2003. – № 9. – С. 43–46.
124. Фурса С.Я.,Щербак С.В. Законодавство України про виконавче провадження: Науково-практичнийкоментар. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – 976 с.
125. ХрабсковВ.Г. О концепции «гражданско-правового характера отношений» в международномчастном праве и неконторых дискусионных вопросах хозяйственного права //Государство и право. – 1997. – № 12. – С. 88-95.
126. ЦіратГ.А. Виконання іноземних арбітражних рішень. Автореф. канд. юрид. наук, Інститутміжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка. — К, 2000. С. 5.
127. Шак Х.Международное гражданское процессуальное право. Учебник \ пер.снем.-М.: БЕК,2001 – С.Х.
128. Шимон С.І. Уніфікація цивільного і цивільно — процесуального законодавства України таміжнародне приватне право // Законодавство України та міжнародне право:(Проблеми гармонізації): Зб. наук. пр. – К., 1998. – Вип.4. – С. 30–240.
129. УзагальненняАпеляційного суду м. Києва щодо скарг-клопотань про скасування рішенняМіжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України за 2001 р. // АрхівАпеляційного суду м. Києва за 2001 р.
Інтернет ресурси.