КУРСОВАРОБОТА
На тему
«Впливсоціально-педагогічних умов на процес соціалізації школяра»
ЗМІСТВСТУП
РОЗДІЛ I. Теоретичний аналіз дослідженняпроцесу соціалізації особистості в навчальному процесі
1.1. Рівень дослідження процесусоціалізації у науковій літературі
1.2. Взаємодія вчителя та учня яксоціалізуюча умова розвитку особистості
1.3. Визначення соціальних якостейшколяра як умова реалізації в навчальній сфері
РОЗДІЛ II. Соціально-педагогічні умови соціалізаціїособистості школяра
2.1. Вплив колективу на процессоціалізації школяра
2.2. Саморозвиток особистостішколяра в навчально-виховному процесі
2.3. Використаннясоціально-педагогічних методів у навчально-виховному процесі для повноцінної реалізаціїпроцесу соціалізації школяра
ВИСНОВКИ
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність темидослідження. В наш час проблема включення особистості в систему суспільнихвідносин, в цілісну структуру навчально-виховного процесу є досить вагомою.
Процес засвоєнняособистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначаєтьсяпоняттям „соціалізація”. Як і будь-який процес, соціалізація характеризуєтьсяперіодичністю та динамічністю протікання. А одним з головних періодів є процес навчання,а саме — в школі.
Навчальний процестісно пов’язаний із виховним, адже навчання в школі це не лише здобуттяелементарних знань, а й самовиховання особистості, взаємодія з колективом,керівництвом, вміння вирішувати складні життєві ситуації.
Саме у навчально-виховномупроцесі відбувається послідовне формування й розвиток усіх складових процесусамовдосконалення: від формування стійкого інтересу до навчання в початковійшколі, умінь навчання й культури розумової праці в середній ланці до активноїсамостійної пізнавальної діяльності, потреби в самоосвіті в старших класах. Аотже потреба у самопізнанні, ствердженні як особистості, самореалізації єдомінуючою, що зумовлює поведінку школяра на певному віковому етапі, алеобов’язковою умовою при цьому є взаємодія з вчителем як суб’єктомнавчально-виховного процесу. В свою чергу школяр не може бути пасивнимспостерігачем свого власного розвитку, а має прагнути до реалізації своїхздібностей, що можливо лише за умови співпраці з вчителем, колективом та постійногопрагнення до самоактуалізації.
Проблемусоціалізації школяра досліджували такі вчені: Ж. Піаже, З. Фрейд, М.М. Рубінштейн, А. Адлер, К. Роджерс; а вплив соціально педагогічних умов на процес соціалізаціїособистості, зокрема школяра, висвітлюється у працях М.У. Монахова, Г.Смольникової, М.П.Лещенко та інших… Але проблема є недостатньо висвітленою вданих наукових джерелах, що і зумовило актуальність дослідження.
Мета дослідження:визначити та проаналізувати вплив соціально-педагогічних умов на процес соціалізаціїшколяра.
Об’єктдослідження: процес соціалізації школяра.
Предметдослідження: методи та засоби впливу соціально-педагогічних умов на процессоціалізації школяра.
У відповідностідо мети вирішуються наступні завдання:
1. Проаналізувати рівень дослідженняпроцесу соціалізації у науковій літературі.
2. Висвітлити процес взаємодії вчителята учня як соціалізуючу умову розвитку особистості.
3. Визначити соціальні якості школяра якумову реалізації в навчальній сфері.
4. З’ясувати вплив колективу на процессоціалізації школяра.
5. Проаналізувати саморозвитокособистості школяра в навчально-виховному процесі.
6. Охарактеризувати особливостівикористання соціально-педагогічних методів у навчально-виховному процесі дляповноцінної реалізації процесу соціалізації школяра.
Під час написанняданої курсової роботи нами були використані наступні теоретичні методи: аналізта синтез наукової літератури, порівняння.
Курсова роботаскладається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літературита додатків, що складає 34 сторінки.
РОЗДІЛ I. Теоретичний аналіз дослідженняпроцесу соціалізації особистості в навчальному процесі1.1Рівень дослідження процесу соціалізації у науковій літературі
Освіта- основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічногорозвитку суспільства і держави.
Метоюосвіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінностісуспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, вихованнявисоких моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомогосуспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого,культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпеченнянародного господарства кваліфікованими фахівцями.
Освітав Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національноїсвідомості, взаємоповаги між націями і народами [9].
Якщорозглядати загальноосвітню середню школу, то завданням сучасної школи євиховання громадянина, патріота і професіонала, життєздатної компетентної особистості,готової до життя і праці у високоінформатизованому середовищі. Засобом дляреалізації цього є запровадження педагогіки життєтворчості — плекання людини яктворця, проектувальника власного життя, суб’єкта соціальної творчості. Наоснові цього у школі створюється система виховання, єдине виховне поле —комплекс ідей, завдань, шляхів їх реалізації, засобів і моніторинг результатів.
Педагогікажиттєтворчості особистості передбачає виконання таких головних завдань:
• навчитиучнів мислити (розвивати інтелект);
• забезпечити моральні стосунки ушкільному колективі.
Отже,розвиток особистості можна розглянути в таких теоріях: Психоаналітична теорія розумієрозвиток, як адаптацію біологічної природи людини до життя в суспільстві,вироблення захисних механізмів і зголосованих зі «Зверх-Я» способів задоволенняпотреб. Теорія рис особистості засновує своє представлення про розвиток натому, що всі риси особистості формуються при житті, і розглядає процес їхзародження, новоутворень і стабілізації, як підкоряючийся іншим, небіологічнимзаконам. Теорія соціального научіння представляє процес розвитку особистостіскрізь призму формування певних способів міжособистісної взаємодії людей. Гуманістичната інші феноменологічні теорії трактують його, як процес становлення «Я».
Формуючисьі розвиваючись, як особистість, людина приобразовує не тільки позитивні якості,але і негативні. Отже В.А. Роменець розумів рушійні сили життєвого і творчогошляху особистості, які впливають на її розвиток. Від дитинства до старостіпостягується послідовний цикл взаємо переходів цент рації і децентрації. Творчорозвиваючи класичні ідеї Ж. Піаже щодо ролі цент рації та децентрації урозвитку дитячого мислення, В.А. Роменець показав роль цих головних мотивівсвіторозуміння у зв’язку із спрямованістю людських учинків, з яких складаєтьсяжиття.
В процесіформування особистості людина вчиться, її вчать батьки, навколишнє середовищесамоактуалізуватись, для подальшого розвитку. Самореалізація, самопізнання ісаморозвиток особистості, стверджує Л.В. Сохань, — це єдиний процес. У ньомуособистість розвивається, а розвиваючись реалізує себе. Більше того, позасамореалізацією людина не може дати оцінку власному розвитку. Якщо здібностіособистості не об’єктивовані, то залишаються невідомими для самого суб’єкта.
Д.Джемс виділяє в особистості фізичну, духовну та соціальну субстанції.Поєднуючись та утворюючи ціле, ці сторони забарвлюються певним характером —залежно від того, в яку з них переноситься центр тяжіння, якими є домаганняособистості, її самооцінка та самоповага, що народжуються на цьому шляху. Ядроособистості, її «Я» визнаються тією активною силою, без якої особистість стаєнемислимою, неможливою.
М.М. Рубінштейнвказував, що в основі поняття «особистість» лежить не тільки ідея чистого діяльноговитоку, адже особистість виходить далеко за межі простого продукту природи.Природі невідомий зміст особистісного, оскільки особистість є «дитя, зрощенекультурою», розвинуте спрямованим, організованим шляхом. Особистість постаєтільки там, де починається самопізнання і вперше з’являється потяг до свідомогооформлення свого «Я» самодіяльним шляхом .
Й.Г. Фіхтестверджував принцип активності індивіда у розгортанні своїх особистіснихвластивостей: бути вільним — означає ставати вільним і т.д. Активність є«життєвим нервом» особистості, тільки діяльне ставлення до світу може створитипочуття життя і наповнити його смислом, момент творчості тісно пов’язаний зістинністю буття.
К.Роджерс акцентує увагу на певному соціальному досвіді, пов’язаному з перебуваннямв атмосфері безумовної згоди, коли відчуваємо емпатичне розуміння, а такожаутентичність (оригінальність) особи чи осіб, з якими спілкуємось Він розглядаєтри особливості, що створюють сприятливу атмосферу для розвитку людини.
Наоснові вчительського і терапевтичного досвіду К. Роджерс стверджує, що основоюзмін у поведінці людини є її здатність рости, розвиватися й навчатися,спиваючись на власний досвід. Не можна когось змінити чи передати комусьготовий досвід. Можна лише створити атмосферу, що сприятиме розвиткові людини,конструктивними змінами у її поведінці. Створення такої атмосфери К. Роджерсназиває полегшенням.
Умовищо створюють цю атмосферу, не залежать від знань та інтелектувихователя-полегшувача. Вони з’являються тоді, коли полегшувач (фацілітатор)виявляє визначені відносини і почуття, а вихованець чи пацієнт у психотерапіїпомічає, що ними переймаються фацілітатори. Найважливіші з цих відносин, надумку Роджерса, — це чуйне, емпатичне розуміння почуттів вихованця (пацієнта) іїх значення, а також безумовне схвалення його особи, особиста автентичністьфацілітатора. В таких умовах особистість може прийняти рішення про зміну своєїповедінки. Ніхто інший за неї цього не зробить, бо ніхто за неї не вирішував,що вона проводитиметься певним чином (наприклад, якщо вчинила злочини, вживаланаркотики й алкоголь, то робила це за власним бажанням).
К.Роджерс (1983) визначив вісім положень традиційної освітньої моделі, щовиражають його критичне ставлення до неї, а саме:
1.Вчитель володіє знаннями, учень чекає на їх засвоєння.
2.Основні елементи— лекція та екзамен. Лекція є домінуючим методом передавання знань, а екзаменвизначає рівень здобутих знань.
3.Вчитель є керівником, учень — підлеглим. Обоє підпорядковані шкільномукерівництву. Контроль завжди скерований донизу.
4.Учитель якавторитет є центральною постаттю освіти. Він викликає подив як ерудит чизневагу як диктатор, але завжди перебуває в центрі.
5.З’являється мінімальна взаємна довіра вчителя до учня. Він не чекає, що ученьдобре працюватиме без його постійного контролю. Учень так само не вірить учесність і компетенцію вчителя.
6.Вчитель вірить, що учнем найкраще керувати, тримаючи його періодично чипостійно в стані страху. Нині немає такої кількості фізичних покарань, якраніше але публічна критика, висміювання і постійних страх перед повтореннямпомилки є набагато сильнішими. Цей страх зростає в міру просування освітньоюдрабиною, бо учень може, більше втратити.
7.Учні не визначають цілей, змісту і методів освіти, не мають права вибиративчителя. Вчитель часто теж не має права голосу.
8. В школі ємісце не для особистості, а для її інтелекту[7, 25].
Втакому випадку коли не враховується місце особистості школяра внавчально-виховному процесі формується почуття неповноцінності, але А. Адлервважає, що це почуття породжує прагнення до сили. Це почуття активізуєдіяльність індивіда і спонукає його до пошуків можливостей вирізнитися з-поміжзагалу. Таких випадків відомо безліч, і все було б добре, якби не два моменти.
По-перше,розвиток (робота над собою), який активізується почуттям неповноцінності, дужечасто сповнений гризот і страждань (про що свідчить наведений уривок зпсихологічних досліджень). І фінал тут не завжди позитивний. Альфред Адлервважає, що низька самооцінка часто призводить до того, що прагнучи до величі,людина починає створювати фіктивні цінності, а це може закінчитися неврозом.Такі випадки мають місце тоді, коли індивідові бракує сил чи відваги вдатися доконструктивних заходів.
По-друге,егоїстичне прагнення до сили послаблює почуття суспільного зв’язку і готовністьслужити людям.
Досягненняпереваги і влади над кимсь призводить до багатьох негативних явищ.Найпоширеніше з таких явищ — це дріб’язкова оцінка, дразливість і мстивістьобмежених недалеких людей, що непевні своєї значущості й сили.
Отжеособистість характеризується послідовністю дій та передбаченням поведінки, даєсвоїм вчинкам закономірний характер.1.2Взаємодія вчителя та учня як соціалізуюча умова розвиткуособистості
Відносинивчителя та учня завжди в історії світової культури визнавались як найглибиннішіу процесі передання та засвоєння досвіду культурно-історичного творення,досвіду осягання часу індивідуальної та соціальної історії, досвіду бутилюдиною.
Вчительпробуджує особистість у своєму учневі, його власне людяність, стаючиспівтворцем її духу, торкаючись найбільш інтимних сторін самопроявів людини.Вчитель направляє свою творчу силу до найвищих світовідношень особистості, досмислостворюючого витоку її життя. Вплив — той соціально-психологічниймеханізм, через який вчитель взаємодіє зі своїм учнем. Вплив не передбачаєніякого насильства над індивідуальністю людини, він є благородним і за формою,і за змістом. Вплив здійснюється як взаєморозкриття суб’єктивних світів учителята учня, в якому обидва щирі і обидва суб’єктивно цінні, проте спрямовує цейпроцес вчитель. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу,тлумачення смисло-відносин — моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчительобрав для даної взаємодії.
Впливє результативним, якщо він призводить до руху тієї чи іншої сфери світовідносинучня, збуджує до розвитку, до зміни, до пошуку перспектив. Буквальнеперенесення змісту впливу у внутрішній особистісний світ учня — це регресивнамодель педагогічної взаємодії, якої вчитель намагається уникнути.Відповідальність за здійснюваний вплив усвідомлюється вчителем, тому кожниймомент його діяльності є морально насиченим.
Вчительзавжди індивідуально-неповторно будує взаємодію з учнем, вміє направляти кожнусвою дію, вчинок, слово, жест не абстрактно загальним властивостям особистості,що зростає, а конкретній, живій властивості учня відчувати, розуміти,оволодівати світом та своїм «Я». Вміння викликати живий відгук в душі учня«благородним враженням» (В.Розанов) та практично зумовити закріплення даногопереживання у рисах його душі — ознака найвищої майстерності вчительства.
Педагогічнавзаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шляхпізнання особистістю, що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобіввиявлення себе у світі. Також не є одномоментним процес формування тазакріплення властивостей суб’єктивного світу учня, що потребує постійної такопіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже тонкий за способомздійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднуєв кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життяучня.
Діяльністьвчителя полягає не тільки у виявленні Суттєвого потенціалу учня, а й успрямуванні його до розвитку та здійснення, а не до згасання або запереченнясвого покликання. Реальне життя дає точний критерій істинності дій вчителя:якщо його учень в критичні періоди свого розвитку (рефлексивного, професійного,морального та ін.) переживає стан життєвої перспективи, способи діяння вчителяє правильними.
Вчительі учень — одне з найгрунтовніших відношень і у навчальному процесі. В ньомувстановлюються механізми передання та виховання творчих здібностей, досвідупізнавального та перетворюючого діяння тощо. Учитель — це жива й розкритаскарбниця думки, винахідництва, професіоналізму. Його оригінальний розум,досвід, високий фах — перша умова контактів з учнем. Головна мета учня —засвоїти образ пізнавальних та перетворюючих актів діяння вчителя і піти далі —стати оригінальним, продуктивним, успішним.
Навчаннята виховання талантів до нашого часу залишається в багатьох випадкахіндивідуальним. Музикант, скульптор, режисер набувають знань та умінь увизнаного творця, досвід передається від покоління до покоління немовбифольклорним шляхом — це найдавніша й неминуча форма навчання.
Процеспередання знань у ланці «вчитель — учень» має певні стадії. На початковійстадії суб’єктивність вчителя повністю переноситься на учня. Останній ще небачить самого предмета дослідження, він запозичує лише якусь розумову структуруі ототожнює її з самим об’єктивним предметом. Тобто учень мусить прийняти якусьтеоретичну схему досліджуваного предмета, яку пропонує вчитель (абопояснювальну модель явища, спосіб діяння тощо). Інших схем учень ще не знає, авласної ще не має. Це відношення можна умовно назвати запозичуваною схемою(концепцією) дійсності. Далі на ґрунті запозиченої теорії учень розкриває длясебе цілу низку нових фактів дійсності. Це становить другий етап взаємодії «вчительучень». Гармонійна узгодженість між концепцією та фактами полягає в тому, щоучень стає спроможним бачити ті факти, на які вказує концепція. Поступово віннавчається екстраполювати пояснювальний зміст запозиченої концепції на новіфакти, об’єктивно їй не підпорядковані. Цей третій етап можна назватиекспансією концепції на індиферентні до неї факти. Формується ситуація«ініціювання протиріч»: факти, що усвідомлюються учнем як узгоджені з даноюконцепцією, стають суперечливими. З’являється ще мало усвідомлювана відчуженістьміж ними і концепцією, виявляється існування факту поза концепцією. Саме цеймомент спонукає самостійну пізнавальну, пошукову активність учня і приводить довласного концептування фактів. Вони зіставляються, і перед учнем постає науковапроблема, виникає здатність бачити проблеми саме в процесі зіставленняконцептованих фактів, складається основа для створення нової, оригінальноїконцепції.
Таким є природнийцикл відношення вчителя і учня в навчальному процесі, де предметом виступаєнаукова творчість. Для інших видів творчого діяння цей процес полягає удіалектиці інших категорій та понять, але за суттю він залишиться сталим.Головне завдання вчителя — навчити учня самостійно бачити проблеми, предметсвого діяння, самостійно розв’язувати ці проблеми та перетворювати (матеріальночи ідеально) обраний предмет. Поставити учня віч-на-віч із природою фактів —ось що головне у взаємодії «вчитель-учень». Так починаються самостійні крокиучня до власної творчої оригінальності, вчинкової творчості, осягнення власноїособистості.
К.Роджерс (1983) запропонував модель освіти. Він називає її так, беручи до увагиорієнтацію на визнання права особистості аутентично і творчо керувати своїмжитіям. У цій моделі найважливішим стає психологічний клімат, який полегшуєзвільнення і діяльність індивідуальної сили. Наводимо цю модель з дев’ятиположень:
1.Основна умова: вчитель (фацілітатор) має достатньо поваги до себе й до інших(учнів) з вірою, що інші, як і він, можуть думати про себе., вчитися для себе.Якщо ця основна умова виконується, то стають можливими інші аспекти моделі
2.Вчитель (фацілітатор) ділить з іншими (учнями, їхніми батьками, шкільноюадміністрацією) відповідальність за навчальний процес. Наприклад, клас чистудентська група може відповідати за реалізацію своєї програми.
3.Вчитель надає навчальні матеріали, користуючись власними знаннями, власнимдослідом, книгами, першоджерелами, соціальним досвідом.
4.Учень будує і розвиває свою власну програму навчанні сам чи спільно з іншими.Він вибирає напрями власного навчання з повним усвідомленням відповідальностіза наслідки такого вибору.
5.У класі поступово створюється клімат, що полегшує навчання. На початку нимкерує вчитель. З часом учні його створюють для себе самі. Взаємне навчання стаєтак само важливим, як і навчання з книжок, фільмів, трудового досвіду.
6.Усе спрямоване на утримання сталого навчального процесу. Зміст навчання, хоч іважливий, але відходить на другий план. Результат вимірюється тим, чи ученьзробив помітний крок у навчанні.
7.Самодисципліна замінює зовнішню дисципліну.
8.Учень сам оцінює рівень знань, збирає інформацію від інших членів групи івчителя.
9.У такому сприятливому кліматі навчання має тенденцію до поглиблення, швидкогопросування і глибшого зв’язку з життям та поведінкою учня, ніж при традиційномунавчанні. Це відбувається тому, що напрям навчання є особистим вибором,навчання — власною ініціативою, а особистість (з її почуттями, нахилами,інтелектом) повністю спрямована на навчальний процес.
К.Роджерс стверджує, що навчання має відбуватися в атмосфері відповідальноїсвободи, вчитель має бути творчим, повинен знати різні методи дидактичної праціі враховувати думку своїх вихованців, і визначаються соціальні якості школяра. Отже,гуманістичне направлення взаємодії вчителя та учня – це одна з головних умовсоціалізації особистості школяра в навчально-виховному процесі.1.3 Визначеннясоціальних якостей школяра як умова реалізації в навчальній сфері
Процессоціального розвитку учня — це процес засвоєння та активного відтворенняіндивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків та відносин в йоговласному досвіді. В процесі та підсумку соціального розвитку людина набуваєякостей, переконань, цінностей, суспільних форм поведінки, які необхідні їй длянормальної життєдіяльності в суспільстві. Цей процес відбувається насправді якпоступове розширення в міру оволодіння людиною нових сфер спілкування, якпроцес розвитку саморегуляції та становлення самосвідомості й активної життєвоїпозиції з яскраво вираженими соціальними якостями.
М.І. Монахов виокремив чотири вікових групи учнів, які визначають специфікувікових показників вихованості:
• початковікласи;
• 5-6класи;
• 7-9класи;
• 10-11класи.
Критеріїоцінки соціальних якостей учнів початкових класів:
• товариство— наявність друзів, добровільна участь у колективних заняттях, спортивних іграх, прагненняподілитися своїми радощами з друзями, безкорислива допомога другу, бажання не підвести свій клас;
• повага достарших — ввічливість, слухняність, надання посильної допомоги
вчителям, батькам, дорослим;
• доброта —доброзичливість, турботливе ставлення до молодших, готовність поділитисяіграшками, книгами та ін. з товаришами, любов до тварин;
• чесність— щирість, правдивість, звичка не брати без дозволу чужі речі, визнання своїхпомилок, виконання обіцянок;
• працелюбність— сумлінне навчання, виконанняобов’язків з введення домашнього господарства; активна участь у колективному обслуговуванні, всуспільно корисній праці, інтерес до занять з праці;
• бережливість— охайний зовнішній вигляд, порядок в особистих речах, дбайливе ставлення дошкільного майна;
• дисциплінованість— старанність, дотримання правил поведінки в школі, на вулиці, вдома, в суспільнихмісцях, виконання вимог колективукласу;
• допитливість— інтерес до всього нового, невідомого, звернення із запитаннями до оточуючих,любов до читання;
• прагненнябути сильним, спритним — дотримання режиму дня та правил особистої гігієни,щоденне виконання ранкової зарядки, інтерес до занять фізкультурою, активна участь у спортивнихзмаганнях [28,10].
Критеріїоцінки соціальних якостей учнів 5—6 класів:
• патріотизм— знання рідного краю, інтерес до минулого та сьогодення своєї Батьківщини,активна участь у суспільно корисній праці, любов та дбайливе ставлення доприроди;
• товариство — прагнення бути вколективі, разом з друзями, надання безкорисної допомоги друзям, поважнеставлення до думки уповноважених колективу, товариські стосунки між хлопчикамита дівчатками, намагання непідвести свій клас;
• повага до старших — ввічливість,слухняність, ініціативність у наданні необхідної допомоги старшим;
• доброта — турботливе ставлення домолодших, звичка ділитися з друзями, любов до тварин;
•чесність — щирість, правдивість, звичка не брати без дозволу чужі речі,визнання своїх помилок; виконання обіцянок;
•працелюбність — сумлінне навчання, постійна зайнятість корисною працею, звичкадо самообслуговування в школі та вдома, сумлінне виконання своїх обов’язків здомашнього господарства, активна участь у суспільно корисній праці;
•прагнення оволодіти різними трудовими навичками;
•бережливість — догляд за утриманням речей; бережливе ставлення до суспільногомайна, нетерпимість до фактів псування майна;
•дисциплінованість — сумлінне відвідування навчальних занять, повсякденне дотриманняправил для учнів, швидке й точне виконання розпоряджень старших, виконаннявимог колективу;
•самостійність — наявність навичок самостійної діяльності та поведінки,намагання обходитися без сторонньої допомоги; вироблення власної думки стосовнорізних питань; прояв ініціативи в заняттях та іграх;
•допитливість — інтерес до всього нового, невідомого, любов до читання, заняттяв гуртках;
•любов до прекрасного — охайний зовнішній вигляд, інтерес до уроків
з літератури, участь у художній самодіяльності, здатність помічати красу
в навколишньому середовищі, намагання все робити красиво;
•прагнення бути сильним, спритним — дотримання правил особистої гігієни, щоденневиконання ранкової зарядки, інтерес до занять фізкультурою, активна участь успортивних іграх.
Критеріїоцінки соціальних якостей учнів 7 — 9 класів:
• патріотизм— знання історії Батьківщини, сучасних важливих подій у державі, почуттягордості за свою Батьківщину, добровільна участь у суспільно корисній праці;любов та бережливе ставлення до природи, до суспільного майна;
• колективізм— участь в усіх справах свого класу, звичка надавати безкорисливу допомогу,виконання рішень колективу, вимогливість до друзів, поєднання суспільних таособистих інтересів, дружні стосунки між хлопчиками та дівчатками;
• гуманність— позитивне ставлення до оточуючих, повага до старших, надання допомоги тим,хто її потребує, доброта, любов та турботливе ставлення до всього живого;
• чесність— щирість, правдивість, виконання обіцянок, звичка не брати без дозволу чужіречі, нетерпимість до обману, крадіжок;
• сумліннеставлення до праці — сумлінне навчання, постійна зайнятість корисними справами,прагнення досягти високої якості результатів праці; вдумливе ставлення довибору майбутньої професії;
• дисциплінованість— повсякденне дотримання правил для учнів, швидке й точне виконання дорученьдорослих, виконання вимог колективу, боротьба за дисципліну в класі;
• активність— бажання відповідати на уроках, доповнювати відповіді інших, добровільнаучасть у суспільному житті класу, ініціативність, нетерпляче ставлення донедоліків минулого;
• сміливість— здатність подолати почуття страху, готовність прийти на допомогу з ризикомдля себе, відкрита критика недоліків товаришів, готовність відстоювати своюособисту думку, рішучість, непримиренне ставлення до несправедливості;
• сила волі— здатність примусити себе робити те, що не хочеться, але необхідно зробити,звичка доводити розпочату справу до кінця, уміння долати труднощі, успіхи усамовихованні;
самокритичність— звичка прислухатись до думки друзів, здатність усвідомлювати свої помилки,критичне ставлення до результатів своєї праці, намагання позбавитися недоліківу поведінці;
• стриманість— відсутність прагнення виокремитися серед оточуючих; відсутність звичкихвалитися, простота у стосунках;
• допитливість— систематичне читання літератури, періодичної преси; звичка користуватисясловниками, довідниками та ін., заняття на факультативах;
• естетичнийрозвиток — охайний зовнішній вигляд, інтерес до уроків літератури, малювання,співів, відвідування театрів, виставок, концертів, знання та розуміння видатнихтворів літератури та мистецтва, участь у художній самодіяльності, намагання всеробити красиво;
• прагненнябути сильним, спритним — правильна постава, звичка щоденно робити фізичнузарядку, участь у спортивних змаганнях, іграх, походах, систематичні заняттябудь-яким видом спорту.
Критеріїоцінки соціальних якостей учнів 10-11 класів:
• патріотизм— знання історії Батьківщини, сучасних важливих подій у державі, інтерес до їїмайбутнього, добровільна участь у суспільно корисній праці; дбайливе ставленнядо природи, активна підготовка до захисту Батьківщини;
• інтернаціоналізм— інтерес до культури та мистецтва інших народів, дружба з людьми іншихнаціональностей, добровільна участь у заходах інтернаціонального характеру,посильна участь у наданні братньої допомоги працівникам інших держав;
• колективізм— участь в усіх справах свого колективу, звичка надавати товаришам допомогу,виконання рішень колективу, вимогливість до товаришів, поєднання суспільних таособистих інтересів, боротьба за честь свого колективу;
• гуманність— доброта, турботливе ставлення до молодших, повага до старших, добровільнадопомога тим, хто її потребує;
• чесність— правдивість, дотримання єдності слова та справи; відвертість; звичка не братибез дозволу чужі речі, визнання своїх помилок;
• сумліннеставлення до праці — сумлінне навчання, своєчасне виконання необхідної праці,високі результати роботи, систематична допомога вдома по господарству, глибокийінтерес до певної сфери трудової діяльності;
• дисциплінованість— повсякденне дотримання правил для учнів, швидке й точне виконаннярозпоряджень старших, боротьба за високу дисципліну в колективі, знання ідотримання основних законів своєї держави;
• відповідальність— сумлінне виконання своїх обов’язків, своєчасне і точне виконання взятихобов’язків, звичка доводити розпочату справу до кінця, готовність відповідатиза свої вчинки та вчинки товаришів;
• принциповість— стійкість поглядів та переконань, звичка відкрито висловлювати та відстоюватисвою думку, самокритичність, здатність об’єктивно оцінювати вчинки своїхтоваришів;
• цілеспрямованість— наявність конкретних життєвих цілей, відданість своєму життєвому ідеалу;
• активність— участь у суспільному житті класу та школи, ініціативність, організаторськіуміння, оптимізм; боротьба з недоліками;
• допитливість— начитаність, широкий кругозір, систематичне розширення своїх знань у різнихгалузях науки та техніки;
• естетичнийрозвиток — охайний зовнішній вигляд, культура мови, поведінки, вміння співати,танцювати, систематичне відвідування театрів, виставок, концертів, знання ірозуміння видатних творів літератури та мистецтва, намагання у творчості дотримуватисяпринципів краси;
• прагненняфізичного вдосконалення — правильна постава, звичка кожного дня робити зарядку,регулярні заняття у спортивній секції.
Отже,основні критерії-показники вихованості школяра:
1. поведінкав сім’ї;
2. поведінкау школі;
3. ставленнядо старших;
4. ставленнядо ровесників;
5. поведінкана вулиці і в громадських містах;
6. ставленнядо самого себе.
Отже,навчально-виховний процес формує у школяра соціальні якості особистості і цедопомагає йому взаємодіяти з навколишнім середовищем, а саме з сім’єю,вчителями, друзями, класним колективом і все це визначають латентні якостіособистості і методи їх діагностування (Додаток 1 ).
РОЗДІЛ II. Соціально-педагогічні умовисоціалізації особистості школяра
2.1Вплив колективу на процес соціалізації школяра
Уколективній діяльності важливий не тільки обмін інформацією, а й плануванняспільних дій, вироблення, прийняття й реалізація рішень. їх ефективністьзалежить від того, наскільки гармонійним є взаємозв’язок між членами групи. Напрактиці він постає як система дій, за якої емоційний імпульс, вчинок однієїособи чи групи осіб зумовлює відповідну реакцію інших осіб.
Ступіньзв’язку між членами колективу визначається особливостями взаємодії. Нетривкийвзаємозв’язок дає більше можливостей для самостійних дій. Зміцнення йогопідвищує значення керівних та координаційних функцій.
Функціональноструктуру колективу диференціюють на первинну (визначену умовами діяльності) тавторинну (розподіл рольових функцій у процесі безпосереднього вирішення завданьзалежно від комунікативних здібностей учасників). Умовою розподілу функцій уколективі є потреба в налагодженні контакту з іншими колективами. Функціюзв’язку з оточенням виконує лідер (керівник) колективу.
Фактором,що регулює ефективну спільну діяльність учасників усього колективу, ємотивація. За умов індивідуальної діяльності вона пов’язана з рівнем претензійта можливостей людини. За спільної діяльності претензії однієї особи можуть незбігатися з прагненнями інших. Мотивація учасників колективу залежить від умовдіяльності, які можуть її послаблювати чи посилювати. Сила її залежить відефективності взаємовпливу у колективі, спрямованість — від орієнтації навласний успіх (на себе), на групу (на інших), на діяльність (на вирішення завдання).З розвитком взаємозв’язку посилюється мотивація членів колективу щодоефективності спільної діяльності, інакше може виникнути конфлікт, який призведедо відмови від виконання завдання.
Додатковимифакторами, які впливають на ефективність спільної діяльності, єіндивідуально-психологічні особливості членів колективу та рівень однорідності(різнорідності) колективу. Перший фактор, виявляючись у співвідношеннітемпераментів, інтелекту, характерів, інтересів тощо, бере участь у регуляціїефективності спільної діяльності та міжособистісних стосунків. Другий фактор,постаючи як співвідношення поглядів, оцінок, ставлення до себе, партнерів,діяльності, реально впливає на міжособистісні стосунки та спільну діяльність.Він регулюється такими механізмами соціальної поведінки, як імітація,навіювання, конформність.
Подібність ірозбіжності соціальних установок породжують симпатії чи антипатії між членамиколективу, визначають рівень їх сумісності.
Сумісність —ефект від взаємодії людей, що означає максимальне суб’єктивне задоволенняпартнерів один одним за певних зусиль і значної взаємної ідентифікації. Цеоптимальне поєднання людських рис, що сприяє досягненню успіху в спільнійдіяльності. Розрізняють види психологічної сумісності:
•фізична: виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей людей, без чогонеможлива їх продуктивна спільна діяльність;
•психофізіологічна: в її основі — особливості роботи аналізаторної системи,темпераменту тощо (проблеми у спілкуванні виникають у людей з яскравовираженими рисами холеричного або флегматичного темпераменту);
•соціально-ідеологічна: сукупність ідейно-політичних, наукових, моральних,естетичних, філософських знань, умінь, навичок, особистісне, ціннісне ставленнядо себе й інших.
Соціально-психологічнийклімат — стан міжособистісних стосунків, що виявляється в сукупностіпсихологічних умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній діяльностіколективу.
Ознакасприятливого клімату в колективі:
• довіра йвисока вимогливість один до одного;
• доброзичливай ділова критика;
• вільневисловлення думок;
• задоволеністьналежності до певної групи, сім’ї;
• достатняпоінформованість усіх про завдання групи і стан справ;
• емоційназадоволеність кожного;
• взяття насебе відповідальності.
Показникипозитивної соціально-психологічної атмосфери в колективі:
1.Згуртованість та організованість;
2.Єдність офіційної і неофіційної сфер спілкування:
•офіційно організоване, формальне спілкування;
•неформальне спілкування;
•мажорний життєстверджуючий настрій у колективі;
•атмосфера колективної турботи в педагогічному колективі, взаємоповаги іпідтримки, узгодженої взаємодії;
•громадська думка — соціально вагоме, типове оцінне судження, що повторюєтьсястосовно важливих і принципових для суспільства, певного колективу подій, формдіяльності;
•смаки — соціальні почуття, що характеризують здатність до розрізнення,розуміння й оцінювання реальних явищ, людей, їх дій з точки зору прекрасного іпотворного;
•потяг — яскраво виражена прихильність людей одне до одного, до спільноїдіяльності;
•прагнення — наполегливе бажання, що виникає у людей при намаганні досягти метиабо вирішити завдання в процесі діяльності чи спілкування;
• чутки —офіційно не підтверджені повідомлення, що передаються в процесі безпосередніхконтактів між людьми.
Отже,міжособистісні стосунки в колективі характеризуються внутрішньо груповимистосунками, що впливають на соціальний розвиток особистості школяра, а саме цетакі поняття, як:
позиція – цеположення особистості школяра в підсистемі відношень колективу. Вонавизначається зв’язками учня з іншими членами класу;
статус учня вкласі – реальна соціально-психологічна характеристика його положення в системівнутрішньо групових стосунків, ступень дійсної авторитетності для інших учнівкласу;
внутрішня установкашколяра в системі внутрішньо групових стосунків – це особисте, суб’єктивнесприйняття ним свого особистого статусу в класі, те як він реально оцінюєположення, авторитет і ступінь впливу на інших учнів класу (справжній статус ійого сприйняття учнем можуть співпадати, або розходитися).
Соціальна роль –сукупність вимог учня, який займає певну позицію у класному колективі.Виконання соціальної ролі – це завжди реальна поведінка людини в певнійситуації, яка може відрізнятися від приписаної ролі.
Якщосоціальна роль в достатній мірі інтегрована в структуру людської особистості впроцесі її соціалізації, то її взаємодія з іншими учасниками соціальногопроцесу відбувається без конфліктів. Проте між поведінковою та іншими блокамиролевої структури можливі певні розбіжності, які призводять до виникненнявнутрішньо особистісних, міжособистісних, внутрішньо групових та іншихконфліктів, в тому числі специфічних ролевих конфліктів, які виникають вситуації, коли людина, як показав Р. Мертон, стикається із суперечливимивимогами двох або більше несумісних ролей.
Отже,структура внутрішніх відносин в колективі залежить від соціально-психологічногоклімату, позиції, статусу, соціальної ролі, що є також головною умовоюсоціалізації особистості. Але найголовніше у формуванні положення ісоціалізації в колективі є самоконтроль та самовиховання від якого залежитьрозвиток особистості. школяр вчитель колектив соціалізація
2.2 Саморозвитокособистості школяра в навчально-виховному процесі
Самовиховання– систематична і цілеспрямована діяльність особистості школяра, орієнтована наформування і вдосконалення його позитивних якостей та подолання негативних.
Самовихованняпочинається з самоусвідомлення – усвідомлення учнем себе як особистості, свогомісця в суспільній діяльності.
Навчально-виховнийпроцес зорієнтований на особистість, яка в результаті педагогічних впливівнабуває знань, умінь і якостей самовдосконалення, досягає певного рівнярозвитку компетентності: соціальної, полі культурної, інформаційної, комунікативної,а також компетентності саморозвитку, де очікуваним результатом буде – ціліснаособистість, здатна до постійного самовдосконалення, яке залежить відпоетапного формування якостей особистості в позаурочній діяльності (Додаток 2,3):
• етикаповедінки (1-4 кл.);
• самопізнання(5 кл.);
• самовиховання(6 кл.);
• самоосвіта(7 кл.);
• самоствердження(8 кл.);
• самовизначення(9 кл.);
• саморегуляція(10 кл.);
• самоактуалізація(11 кл.).
Отже,головне педагогічне завдання полягає у виведенні особистості дитини в режимсаморозвитку на кожному віковому етапі підтримання і стимулювання цього режиму.
Специфічніособливості позаурочної діяльності в технології саморозвитку:
• роботаспрямована на самовиховання та самовдосконалення школярів, на перехід від вихованнядо самовиховання;
• позаурочнаробота задовольняє потреби школяра в самопізнанні, самовираженні,самоствердженні, самовизначенні, самоврядуванні, самореалізації;
•позаурочна діяльність включає різно манітні форми організації й називається клубним простором;
•клубний простір розглядається як сфера реалізації потреб саморозвитку впозитивній діяльності, індивідуальних проявів, спроб, практичної перевіркиодержаних знань про власну особистість;
•у вільній діяльності дозвілля виражені всі необхідні для повноцінного формування особистості етапи; цілепокладан ня, планування, організація,реалізація цілей, аналіз та оцінка результатів.
ЄвгенГлива наголошує, що самовиховна особистість має бути здатною:
• трактуватизначення та функції суспільних інституцій;
• брати на себевідповідальність за долю групи, родини, громади;
• витримуватитиск від різних детермінант, що спричиняють тривогу, дискомфорт та усілякіневигоди без того, щоб вдаватись до захисних моделей інфантильної поведінки;
атакож:
• має самопошанута належну пошану до оточення;
• відрізняєминуле від теперішнього і майбутнього;
• бачитьобмеження своїх можливостей, що не перешкоджає, проте, її самовпевненостістосовно досягнення реалістичних цілей;
• маєвідчуття свободи;
• маєпростір для спонтанності в самопрояві;
• толерантнадо самопроявів інших.
Риси, які впливають на успіх людини тобто є умовами розвиткуїї особистості:
• високачутливість;
• емпатійність;
• внутрішнясвобода та індивідуальність;
• сформованізагально інтелектуальні вміння.
Асамоконтроль, дотримання моральних норм, правильне тлумачення функційдержавно-суспільних інституцій, мотивація власних досягнень стають похіднимивід цих рис.
Потребау самопізнанні, ствердженні як особистості, самореалізації є домінуючою, такою,що зумовлює поведінку учня. Відсутність умов для сприятливого розвитку данихпотреб значною мірою впливає на становлення зрілої, самостійної,цілеспрямованої особистості. В свою чергу, особистість, що не спроможнастимулювати власний розвиток, в якої відсутнє прагнення до актуалізації своїхможливостей, є пасивним спостерігачем власного розвитку. Вона не здатна вповній мірі реалізувати свої можливості, використати власний потенціал вмайбутньому.
Розвитокнавичок самопізнання, самоаналізу, активної Я-позиції, сприяє виникненнюпотреби у самоактуалізації.
Цеспричиняє зростання інтелектуальних і фізичних можливостей учнів визначаєнайбільш помітну рису їхньої поведінки — прагнення до самоствердження. Ниммотивуються залежно від умов сімейного виховання і успіхів як позитивні, так інегативні вчинки. Позитивні форми самоствердження полягають у досягненнях внавчанні, спорті, мистецтві тощо. Негативне самоствердження найчастішездійснюється через дотримання норм учнівська субкультури.
Учнівськасубкультура — це сукупність манер поведінки певної категорії юнаків та дівчат,особливо юнаків. Вона є виявом потреби у самоствердженні і певною компенсацієюневдач у корисній діяльності: навчанні, спорті тощо.
Загальнасуперечливість субкультури учнів породжує деякі типові прояви суперечливоїповедінки:
• пред’явлення високих вимог до дорослих і поблажливеставлення до власних недоліків;
• співіснування у свідомості і вчинках старшокласниківпринциповості у значному і безпринципності у малому, буденному;
• схильність до емоційно перебільшених переживань особистихнеприємностей, які часом викликають неадекватні вчинки.
Отже, виходячи з вікових особливостей учнів, можна висунутитакі основні завдання виховної роботи з ними.
1. Допомога у формуванні світогляду і життєвоїпозиції, орієнтованої на чесність, працьовитість, самостійність, миролюбність,поступливість.
2. Підготовка до майбутнього виборупрофесії і сімейного життя, виконання громадських обов’язків.
3. Продовження формування орієнтації нагуманну поведінку через усвідомлення мотивів власних вчинків і уникненнянеконструктивного психологічного захисту.
2.3 Використаннясоціально-педагогічних методів у навчально виховному процесі для повноцінноїреалізації процесу соціалізації школяра
Згідно із ст. 14 Закону України „Про соціальну роботу здітьми та молоддю” завданнями суб’єктів ті які повинні виконуватисоціально-педагогічну роботу, є:
•надання різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної,психолого-педагогічної, правової, інформаційної, матеріальної та інших видівсоціальної допомоги, консультування дітей та молоді;
•розроблення та здійснення системи заходів по створенню умов, достатніх дляжиттєдіяльності різних категорій дітей та молоді;
•здійснення соціально-профілактичної роботи серед дітей та молоді, проведеннясистеми заходів щодо запобігання негативним явищам та їх подолання;
•розроблення та здійснення реабілітаційних заходів щодо відновлення соціальнихфункцій, морального, психічного та фізичного стану дітей та молоді,пристосування їх до безпечних соціальних та інших умов життєдіяльності, а такожнадання допомоги дітям, молоді, які зазнали жорстокості та насильства,потрапили в екстремальні ситуації.
Виходячи із завдань необхідно реалізуватисоціально-комунікативний потенціал особистості учня у навчально-виховному,створити сприятливі умови для повноцінного психічного, соціального і духовногорозвитку учнів. Формувати в них потреби до самовдосконалення.
Реалізуватипрограму соціально-комунікативного розвитку особистості, завданнями якого, є(Додаток 4):
1. Формувати дружний, згуртованийкласний колектив в атмосфері захищеності і довіри через поєднанняіндивідуального виховання, виховання в колективі, самовиховання.
2. Сприяти появі в учнів позитивногосамоусвідомлення через пізнання власного «Я».
3. Допомогти учневі у ствердженні якособистості через індивідуальне самовдосконалення та колективні форми творчоїдіяльності [3, 41].
Також необхідно використовувати автобіографічний табіографічний метод за допомогою методики «Я і моє життя в образах такартинках», мета якої полягає у формуванні умінь молодших школяріввідтворювати власний життєвий шлях і коригувати набутий досвід у відповідностііз загальнолюдськими цінностями.
Одним із ефективних методів які впливають на соціалізацію розвиткушколяра – є ритмічна драматизація, яка передбачає узгоджені дії школярів. Прицьому темп і вид рухів я задаю спеціальними командами, декламацією вірша,музикою. Темп подачі інформації, логічні наголоси, паузи підказують школярамтривалість, динаміку, послідовність дій. У подальшому ритмічна драматизаціястає підготовчим етапом до драматизації авторських і складених учнями сюжетів,імпровізаційної драматизації, а драматизація віршів включає:
• колективне створення пантомімічного образу віршованого текстучерез пантомімічне зображення описаних у вірші подій, реальних і уявнихоб’єктів, явищ природи тощо;
• колективне створення словесного образу віршованого текстучерез хорову декламацію;
•групове та індивідуальне творення словесно-пантомімічного образу віршованоготексту, перехід до міні-спектаклів.
Необхідновикористовувати коррекційні методи в соціально педагогічній діяльності, якоднієї з умов самовдосконалення особистості школяра, а саме метод рольової гри( психодрами ).
Завданнямпсиходрами як психокорекційного процесу є створення такого клімату в групі, уякому можливі максимальні прояви інсайту та катарсису (усвідомлення тавідреагування за принципом «тут і тепер»).
Основнимиролями в психодрамі є ролі режисера, протагоніста і «допоміжного Я». Керівникгрупи виконує роль режисера, терапевта й аналітика. Як режисер він допомагаєстворити в групі атмосферу безумовної довіри. У ролі терапевта спрямовує дію впотрібному психокоректуючому напрямку; у ролі аналітика обговорює дії всіхучасників психодрами, інтерпретуючи їхні поведінку, думки і почуття. Виконавецьголовної ролі в психодрамі називається протагоністом. Учасник, задіяний уроботі з протагоністом, виконує роль «допоміжного Я». Виконавці «допоміжного Я»повинні виконувати роль так, як вона описана протагоністом, або на основі своєїінтуїції, але обов’язково перебуваючи в стані «теле». Інші учасники групискладають аудиторію, яка відрізняється від звичайної театральної тим, що береактивну участь як у самій психодрамі, так і в наступному її обговоренні.
Сутьметоду і його мета: Рольова гра — це невелика п’єса, яка ставиться учнями. Якправило, в її основі лежить імпровізація. її мета — інсценізувати незвичні дляучнів ситуації та події різного характер.
Рольовіігри сприяють кращому розумінню цих ситуацій. Наприклад, у рольовій грі програбіж учні, виконуючи роль жертви, набувають навичок ситуативно відчувати станжертви злочину Застосування методу:
1) 3 учнями:
– сформулюватипроблему, яку ілюструватиме рольова гра.
– визначитисьщодо сценічних ситуацій, інтриги і дійових осіб.
– спільно зучнями визначте кількісний склад учасників рольової гри і спостерігачів, атакож подумайте, як доцільніше працювати над грою: всім класом чи одночаснокількома малими групами. Заохочуйте нерішучих учнів до співучасті.
2) Також подумати,як буде проходити рольова гра. Сценарій можна скласти у вигляді:
а) розповіді,під час якої ведучий знайомить присутніх з проблемою, а решта учнів «озвучують»її, розкриваючи зміст через ролі «своїх» персонажів:
б) інсценізацій,під час яких герої діють спонтанно, без підготовлених діалогів;
в) імітаціїсудового процесу, де учні перевтілюються на свідків, які дають свідчення всуді.
4) Дати учням час на обдумування ситуацій і своїхролей. Якщо для проведення гри треба переставити меблі, зробіть це саме зараз.
5) Учні виконують рольову гру.
6) Часомдоцільно зупинити гру в критичний момент, щоб опитати учасників і спостерігачівпро те, що відбувається на сцені. Наприклад, у рольовій грі про насильствозапитайте учнів, чи можуть вони уявити собі мирне розв’язання цієї ситуації, атоді попросіть учасників зіграти псі можливі варіанти.
7) Післярольової гри важливо, щоб учні задумалися над тим. що. власне, відбулося, щобвони усвідомили, що це не просто гра, а ще й урок життя. При плануваннірольової гри обов’язково залиште час у кіпці для обговорення її мети івисновків. Наприклад, якщо рольова гра була імітацією судового процесу зісвідками, попросіть учнів самим винести вирок, тоді обговоріть його і те. яквін відповідає темі, що обговорюється. Якщо рольова гра пройшла невдало,запитайте в учнів, що їм не сподобалось. Якщо ж усе вдалося, то варто було бпоказати її всій школі.
Отже,використання соціально-педагогічних методів в навчально-виховному процесі, такіяк біографічний метод, рольова гра, ритмічна драматизація, дають можливістьшколярам самороскритися, виявити свої недоліки та переваги, адекватно себе оцінити.
ВИСНОВКИ
Підчас написання даної курсової роботи я прийшла до наступних висновків:
1.Формуючись і розвиваючись як особистість, людина набуває не тільки позитивнихякостей, а й негативних. Рушійні сили життєвого і творчого шляху особистості,які впливають на її розвиток від дитинства до старості, являють собою певнийпослідовний цикл процесів від простих до більш складних та вдосконалених. Воснові теорій особистості лежить певне припущення, що особистість яксоціально-педагогічний феномен представляє собою життєво стійке в своїхосновних проявах новоутворень. Стійкість особистості характеризуєтьсяпослідовністю дій та передбачення поведінки, придає її вчинкам закономірнийхарактер.
2.Особистістьв навчально-виховному процесі має здобути інтелектуальні знання та виховуватипочуття. Посередником між знаннями та загальнолюдськими цінностями внавчально-виховному процесі виступає – вчитель. Педагогічна взаємодія вчителята учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю,що формується, своєї індивідуальності та освоєння засобів виявлення себе усвіті.
3.В учня формуються соціальні якості особистості і в цьому процесі допомагає йомусаме вчитель: вчить, радить, підтримує, виправляє. Навчально-виховний процесформує у школяра соціальні якості особистості і це допомагає йому взаємодіяти знавколишнім середовищем, а саме з сім’єю, вчителями, друзями, класнимколективом і все це визначають латентні якості особливості і методи їхдіагностування.
4.Наступним фактором який впливає на розвиток особистості школяра євзаємовідносини в класному колективі. Соціально-психологічний клімат — станміжособистісних стосунків, що виявляється в сукупності психологічних умов, якісприяють або перешкоджають продуктивній діяльності колективу і впливають насоціалізацію особистості школяра. Структура внутрішніх відносин в колективізалежить від соціально-психологічного клімату, позиції, статусу, соціальноїролі, що є також головною умовою соціалізації особистості. Але найголовніше уформуванні положення і соціалізації в колективі є самоконтроль та самовихованнявід якого залежить розвиток особистості.
5.В колективі формується почуття самоконтролю, а це є показник самовиховання, аоскільки навчально-виховний процес зорієнтований на особистість, то врезультаті педагогічних впливів особистість школяра набуває знань, умінь іякостей самовдосконалення, досягає певного рівня розвитку компетентності:соціальної, полі культурної, інформаційної, комунікативної, а такожкомпетентності саморозвитку, де очікуваним результатом буде – ціліснаособистість, здатна до постійного самовдосконалення.
6.В процесі самовдосконалення, самовиховання особистості школяра необхіднодопомогти, а це можна зробити за допомогою соціально-педагогічних методів унавчально-виховному процесі, такі як біографічний метод, рольова гра, ритмічнадраматизація, які дають можливість школярам самороскритися, виявити своїнедоліки та переваги, адекватно себе оцінити. Це дає можливість об’єктивнооцінювати рівень свого соціального розвитку в умовах навчально-виховногопроцесу.
Отже,під час створення соціально-педагогічних умов для успішної реалізації процесусоціалізації школяра необхідно наступне:
•сприяти формуванню повноцінного соціального розвитку школяра;
•забезпечити розробку та підтримку програм, призначених для школярів, щодо соціалізаціїособистості школяра.
Отже,розв’язання цих питань повинно стати одним із приоритетних напрямів соціальноїполітики у шкільній сфері.
Списоквикористаної літератури.
1. Аніскіна Н.О., ДементьєваЛ.М. Управління забезпечення саморозвитку особистості школяра // Виховна робота в школі. – 2006. — №8. – с.2-26.
2. Антонюк В.М. Педагогікажиттєтворчості особистості // Виховнаробота в школі. – 2006. — №9. – с.23-24.
3. Біленька О.М. Проблемисоціалізації соціально-комунікативної активності учня // Позакласний час +. –2006. — №9 – с.34-54.
4. Войцнова А.І. Розвиток потребиу само актуалізації як психологічний супровід формування громадянської позиціїв старшокласників // Позакласний час +. – 2006. — №3. – с.58-70.
5. Волкова Н.П. Педагогіка:Посібник для студентів вищих навчальних закладів – К.: Видавничий центр„Академія”, 2001. – 576с.
6. Георгі М.К., Сінюгін В.Г.,Халін А.І. Діяльність класного керівника щодо психолого-педагогічноїпрофілактики вживання наркогенних засобів // Практична психологія та соціальнаробота. – 2002. — №9. – с.39-56.
7. Грохульська Дж., Сойко Н. КарлРоджерс – концепція освіти // Шлях освіти. – 1997. — №. – с.24-27.
8. Закон України від 21 червня2001 р. № 2558-ІН „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”.
9. ЗаконУкраїни „Про освіту” ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 34, ст.451 ).
10. Коврижиних Ю., Смольникова Г. Збагачуємоемоційну сферу дітей // Дошкільне виховання. – 1997. — №2. – с.16-19.
11. Кузікова С.Б. Основи віковоїпсихокорекції. Навчально-методичний посібник. — Суми: СумДПУ, 2001.-320с.
12. Курсова, дипломна, магістерська: щопро них потрібно знати?: Методичні рекомендації до виконання та оформленнянауково-дослідних робіт студентів Укл. Гнаповська Л.В., Ляной Ю.О., ОгієнкоО.І. — Суми: Сум ДПУ ім. А.С. Макаренка, 2001.-36с.
13. Лещенко М. П. Є у Полтаві така школа// Обдарована дитина. – 2002. — №1. – с.2-20.
14. Лкачева Р.В. Межличностные взаимоотношения:«Ребенок» — «Сверстники» — «Взрослые» Практическая психология и социальнаяработа. — 2003. — №6. — с.52-61.
15. Майерс Д. Социальная психология. 6-еузд. Перераб. И доп. – СПб: Питер, 2201. – 752с.
16. Монахов Н.И. Изучение эффективности воспитания:Теория и методика. М., 1981. – 81с.
17. Наумчик Н.В. К проблеме психическойсаморегуляции личности Практическая психология и социальная работа. -2005. — №1. — с.57-60.
18. Немов Р.С. Психология: Учеб. Длястуд. Высш.Учеб.Заведений: в 3 кн. – 4-е изд. – М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 2001. –Кн.1: Общие основы психологии. – 688с.
19. Основи психології: Підручник За заг.ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – Вид. 5-е, стереотип. – К.: Либідь, 2002. –632с.
20. Петрасинський З. Почуттянеповноцінності і почуття власної значущості Обдарована дитина. – 2004.- №8. –с.28-38.
21. ПідласаІ.А. Життєвий шлях особистості в теоріїпсихологи // Практична психологія та соціальна робота. — 2001. — №3. — с.13-16.
22. Піча В.М. Соціологія: загальний курс.Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. – К.,„Каравела”, 2000. – 248с.
23. Пономаренко Л.П. Белоусова Р.В. Основы психологии для старшеклассников: Методические разработки
практических занятий Практическаяпсихология и социальная работа. — 2001. №4. — с.26-30.
24. Сбруєва А.А., Кононенко М.П.,Рисіна М.Ю., Курсова робота з педагогіки: методичні основи організаціїдослідження та орієнтована тематика: Навчально -методичній посібник. — Суми,СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2005. — 120с.
25. Смольська Л.М. Фактори дитинства, щовпливають на успішність у дорослому віці Практична психологія та соціальнаробота. – 2005. — №7.- с.8
26. Теории личности / Л. Хьелл, Д. Зиглер. — 3-еизд. — СПб.: Питер, 2003.- 608с.
27. Трухін І.О. Виховна робота зстаршокласниками Практична психологія та соціальна робота. – 20004.- №8. –с.5-13.
28. Приходченко К.І., Литвин Л.Є. Діагностикау виховному процесі Виховна робота в школі. – 2006. — №7. – с.2-33.
29. Штепа О.С. Трансформація особистості у тренінгахособистісного зростання та способи її вимірювання Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — №3.- с.53-58.
30. Ягупов А.Ф. Педагогіка.-К.,2001.- 346с.