X. збережені традиції

X. ЗБЕРЕЖЕНІ традиції Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому кня­зівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львів­ської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, – скаржився один міщанин 1511 р.1. Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий на­род, коли читатиме, міг би краще зрозуміти”2. Тоді ж Скори­на видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна біло­руська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе русь­ким, а не білоруським народом”3.Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїн­ською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей”4. Інший протес­тант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу1. У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Кос­тянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику мос­ковську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів”2. У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати”3. У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польсь­кому народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити”4. Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії”5. Львівський єпископ Геде­он Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити”6. У львівських міських книгах з 1599 р. засвід­чено термін “руська нація” (Natio Ruthenica)1. У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський”2. Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. під­креслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо”3. В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити”4.1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарма­тії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотри­муючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоло­меївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “ру­тенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів”5. Така етнонімічна сис­тема поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсь­ко-Польській державі XVI ст.І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-русь­ким та козацьким періодами історії. Наукові факти неспрос­товно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується тради­ційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-зміє­борець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уря­ду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побож­ності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфето­вого, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопут­не. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха русь­кого, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало”1. Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі”2. Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польсь­кого панування3. Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдино­владним руським самодержавцем”4. У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Ви­слицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно роз­межовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в нас­тупні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. полі­тичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “на­ція руська”5.Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці термі­ни стосуються України й українців, російського царя нази­вають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Ве­лике Князівство Руське”1. У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk rus­kich, ręką własną”, тобто: “Виговський гетьман військ русь­ких власною рукою”2. Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в авто­номну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами3. Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Ук­раїнська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом”4.Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської терміноло­гічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. гово­риться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizo­rum”, тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигна­ним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій)1.В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імпе­ратора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, кня­зя русинів)2. Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими наз­вами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ru­thenorum (князівство русинів).У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in mar­cha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урба­на VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навер­неться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами”3.З XIV–XV ст. назва “русини” – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московсь­кий”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciół moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіцій­но етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині.Новопостала Московія в очах тодішніх західних європей­ців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Руте­нією, а московити – з рутенцями. “Треба сказати, що інозем­ці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Мос­ковію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, права­ми”1. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпос­политій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській коро­леві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новго­родські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства”2. Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Мос­ковське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів нада­ти своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юри­дичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським1.Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I”2. Про практику вживання іно­земцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських пле­мен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського”3.Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“За­писки про московські справи”), де виразно відокремлює Мос­ковію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Ферді­нанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії4. Подібне знаходимо в замітках Міха­лона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae des­cripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежо­вує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа” з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Mos­covia). В описі європейської гравюри з 1650-х рр. зазначається, що Україна подається як окрема держава, а окремо Моско­вія1. Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Гер­берштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викли­кали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на почат­ку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм вже стало відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була ду­же погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзе­ємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птоле­мея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприк­лад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море”2. Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою”3. 1575 р. відо­мий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книж­ники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення”1. До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I2.У 1591–1592 рр. у Римі вийшла книжка Ботеро “Універ­сальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва”3. В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell’ Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія ме­жує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра4.Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвас­сера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., нази­ває усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – “pars Ukrainae”5. Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu’aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве мос­ковитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких геогра­фічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Ро­сією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку”1. У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаці­ям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході оно­мастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авто­рів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва”2. 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північ­них земель, названих там “Russia Moscovitica”3.У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”.1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Klein­russland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустріча­тися в західних пам’ятках лише із XVII ст.”1.Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг – “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – “О нынешнем состоянии государственного управ­лення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Мос­ковию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века” (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Москов­ское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас – “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – “Запис­ки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн., СПб., 1889); Майерберг А. – “Путе­шествие в Московию” (М., 1874); Оле­ярий А. – “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – “Сказания светлей­шему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса – “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити”1.“Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского госу­дарства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття”2.1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник геть­мана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвро­пейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом роз­прави “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заареш­тував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів”3.Навітьпісля перейменування Петром I 1721 р. “Мос­ковського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 121/2 млн – під російським царем і 21/2 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же числен­ний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої тради­ції, свою мову, окрему від московської і польської, має вираз­ну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забу­вати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого сто­ліття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”1. Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілі­зація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії нази­вається “Московією”, а територія України – “Рутенією”2. Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія3. У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни”4. Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Мос­каль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, – повчала німкеня із санкт-петербурзького трону1.На християнському Сході так само не ототожнювали мос­ковитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся нази­ває московитами2.1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найне­переможнішому імператорові московитів Олексію… року Бо­жого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да ні­когда сотворить митрополитом или и патріархом Грека, Сер­ба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царст­вие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича”3.Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні тра­диції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських органі­зацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу. 1 Литовская метрика. – СПб., 1903. – Т. I. – С. 149. 2 Владимиров П. Франциск Скорина. – СПб., 1888. – С. 30. 3 Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білорусь­кий” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 1. 4 Журнал Министерства Народного просвещения. – СПб., 1893. – Август. – С. 407–408. 1 Киевская старина. – 1882. – Т. 1. – С. 2–3. 2 Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білорусь­кий” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 2. 3 Безпалько О. П., Бойчук І. К. та ін. Історична граматика української мови. – К.: Рад. школа, 1962. – С. 36. 4 Архив Юго-Западной России [далі – АЮЗР]. – К., 1904. – Ч. 1. – Т. 10. – С. 89–91. 5 Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док. – Львів: Вид во ЛДУ, 1961. – С. 49. – [Док. № 12]. 6 Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis. –Львів, 1898. –Т. 1. – С. 811. – [Док. № 470]. 1 Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1961. – С. 67. – [Док. № 20]. 2 Крыловский А. Львовское Ставропигийское братство. –К., 1898. –С. 31. – [Док. № 17]. 3 Соціальна боротьба в місті Львові XVI–XVIII ст.: Зб. док. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1961. – С. 73. – [Док. № 23]. 4 Там само. – С. 89. – [Док. № 29]. 5 Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Сучасність. – 1993. – № 2. – С. 95–96. 1 Грушевський М. Історія України-Руси: У 8 т. – Київ; Львів, 1909. – Т. 7. – С. 391. 2 Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. – Kraków, 1912. – S. 181. 3 Michałowski I. Księga pamiętnicza. – Kraków, 1864. –S. 374. 4 Ibid. 5 Циганок О. М. З історії латинських літературних впливів в українсь­кому письменстві XVI–XVIII ст. – К.: Пед. преса, 1999. – С. 33. 1 Гадяцький договір між Україною і Польщею 1658 р. – Львів, 1933. – С. 7. 2 Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. – 1909. – Т. 89. – С. 83–90. 3 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. – М., 1858. –Т. 1. – С. 208–212. 4 Липинський В. Твори. – Філядельфія, 1980. – Т. 2. – С. 43. 1 Monumenta Germaniae Historica. – T. 5. – S. 219. 2 Ibid. – S. 133. 3 Барвінський Б. Історичний розвій імени українсько-руского народу. – Львів, 1908. –С. 14. 1 Пушкарев Л. Н. Культурные связи России и Украины во второй поло­вине XVII века // Вопросы истории. – 2000. – № 7. – С. 139. 2 Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское госу­дарство, Российское царство // Спорные вопросы отечественной истории XI–XVIII веков. – М.: Ин т истории СССР, 1990. – С. 291. 1 Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд-во АН СССР, 1929. – С. 135. 2 Орелецький В. Дипломатичний церемоніял // Науковий Збірник Укра­їнського Вільного Університету в Празі. – Прага, 1942. – Т. 3. – С. 278. 3 Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 27. 4 Герберштейн С. Записки о Московии. – М.: Изд во МГУ, 1988. – С. 265. 1 Переяславський О. Україна XVII віку в світлі тогочасного Заходу // Записки ЧСВВ. – 1935. – Т. 6. Вип. 1–2. – С. 326. 2 Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV – начала XVI века. – М.: Наука, 1974. – С. 7. 3 Буровский А. Евразийство: добродетель // Родина. – 1996. – № 9. – С. 23. 1 Шелухин С. Назва України. – Відень, 1921. – С. 16. 2 Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было 2. Русская Атлантида: Историческое расследование. – Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – С. 284. 3 Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVI ст. Джованні Ботеро // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К.: Наук. думка, 1992. – Вип. 8. – С. 30. 4 Чтения в обществе истории и древностей российских. – М., 1863. – Кн. 1. – С. 128. 5 Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – К., 1910. – С. 21. 1 Шелухин С. Назва України. – Відень, 1921. – С. 29. 2 Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках). – К.: Дніпро, 1992. – С. 241. 3 Пропам’ятне письмо НТШ. – Львів. 1923. – С. 5. 1 Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XV–XVIII ст. // Су­часність. – 1993. – № 2. – С. 103. 1 Проезжая по Московии (Россия XVI–XVII веков глазами дипломатов). – М.: Междунар. отношения, 1991. – С. 3. 2 Большая энциклопедия. – СПб., 1903. – С. 442. 3 Борщак І. Арешт Войнаровського // ЗНТШ. – 1925. – Т. 138/140. – С. 157. 1 Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – К., 1992. – С. 220. 2 Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.: У 3 т. – К.: Основи, 1997. – Т. 2. – С. 125. 3 Тарановский Ф. В. Монтескье о России // Труды русских ученых за гра­ницей. – Берлин, 1922. – Т. I. – С. 181. 4 Екатерина II. Записки касательно российской истории. – СПб., 1901. – Т. 8. – С. 399. 1 Екатерина II. Записки касательно российской истории. – СПб., 1901. – Т. 8. – С. 399. 2 Путешествие Павла Алеппского. – М., 1898. – Т. 4. – С. 55. 3 Соловьев С. История России с древнейших времен. – М., 1865. – С. 419–427.