Юрисдикція судів України за спеціалізацією скачать бесплатно на Диплом IQ

ЮРИСДИКЦІЯСУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ СУДІВУКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ
1.1 Історико-правовий аспект розвитку юрисдикціїсудових інститутів України за спеціалізацією
1.2 Міжнародний досвід спеціалізаціїорганів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії таФранції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України
РОЗДІЛ 2. КРИТЕРІЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇСУДІВ УКРАЇНИ
2.1 Спеціалізація судів за галузевою ознакою
2.2 Спеціалізація судів за суб’єктноюознакою учасників судочинства
2.3 Становлення спеціалізованих судів України:проблеми теорії та практики
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
Прийнявши Декларацію продержавний суверенітет 1990 року і Акт проголошення незалежності 1991 року,Українська держава стала на шлях практичного втілення мети побудови соціальноїі правової держави, в якій людина, її права і свободи визнаються найвищоюсоціальною цінністю. Саме в такій державі забезпечення реалізації та захиступрав і свобод людини та громадянина визначають зміст і конкретну спрямованістьїї діяльності. Ці принципи знайшли своє закріплення на конституційному рівні(Розділ ІІ чинної Конституції України) і відображені в законодавчих актах,прийнятих у період становлення незалежної України.
Реформуваннядержавної влади і судової системи в Україні в останні роки висвітлилоактуальність питання про місце конституційного принципу спеціалізації судовоїсистеми, передбаченого статтею 125 Конституції України. Недостатністьтеоретичної розробки та законодавчого врегулювання породжує гострі дискусіїщодо загальної моделі судоустрою України, з чим безперечно пов’язано вирішенняпроблеми організації та діяльності спеціалізованих судів адміністративної,господарської та інших юрисдикцій, їх місце в структурі судів загальноїюрисдикції. Ця проблема не була вирішена повною мірою внесенням змін допроцесуального законодавства (червень 2001 рік) та Закону України “Просудоустрій України” від 5 червня 1981 року, які названі за виразом правників“малою судовою реформою”. Не вирішена вона із прийняттям нового Закону України“Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року
Таким чином,вдосконалення форм судочинства, моделювання структури по організації та діяльностісудових органів по відправленню правосуддя, необхідність чіткого визначеннякритеріїв розмежування компетенції судових органів в умовах поширенняюрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124Конституції України), обумовила нагальну необхідність дослідження інститутуспеціалізації судів України через призму історико-правового та міжнародногодосвідів.Актуальністьтеми
Актуальністьпроблем здійснення правосуддя за спеціалізацією пов’язана з їх недостатнім дослідженнямна теоретичному рівні та недосконалістю практики застосування правовогомеханізму судочинства в судах України. Про це свідчить аналіз науковоїлітератури та наявність дискусій навколо цієї проблеми. Відсутність у належномуобсязі теоретичних розробок, суперечливість вітчизняної практики здійсненняспеціалізованого правосуддя зумовили необхідність у проведенні науковогодослідження з урахуванням надбань теорії і практики в історико-правовомуаспекті та міжнародного досвіду розмежування компетенції судів при здійсненніправосуддя. У новітній історії України як відправна точка становленняспеціалізованих судів розглядається Концепція судово-правової реформи від 28квітня 1992 року, що передбачає як один із основних принципів судово-правовоїреформи – “поступове здійснення спеціалізації судів” (Розділ ІІ Концепції).
Чинна Конституція України закріплює систему судівзагальної юрисдикції в Україні, яка будується за принципами територіальності іспеціалізації. За цими принципами найвищим судовим органом у системі судівзагальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органамиспеціалізованих судів є відповідні вищі суди (стаття 125 Конституції України).Системне і текстуальне тлумачення частини 3 статті 124 Конституції України — “Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальноїюрисдикції” — свідчить про те, що спеціалізовані суди є невід’ємною частиноюсистеми судів загальної юрисдикції і входять до її складу як самостійнаструктура.
Створення судовихорганів зі спеціалізованою юрисдикцією (ланок відповідних судів) закріплено наконституційному рівні (стаття 125 Конституції України) та в Законі України “Просудоустрій України” від 7 лютого 2002 року.
Проблеми становлення спеціалізованих судівдосліджувалися вченими-практиками як України, так і Росії, зокрема в науковихпрацях О.П.Альохіна, Л.С.Анохіної, Т.В.Апарової, Д.М.Бахраха, В.Е.Беляневича,О.Д.Бойкова, Л.С.Гамбурга, Ю.М.Грошевого, В.В.Долежана, І.М.Зайцева,М.В.Карасьової, М.М.Кобилецького, В.А.Ковальова, В.В.Кривенка, В.С.Кульчицького,І.Є.Марочкіна, Е.Б.Мельникової, О.Р.Михайленка, М.М.Михеєнка, В.В.Молдована,М.І.Настюка, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, В.Т.Нора, В.Т.Окіпнюка,Г.М.Омельяненко, В.М.Палій, І.М.Паньонка, Л.І.Пахолок, І.Л. Петрухіна,С.В.Познишева, Ю.Є.Полянського, Л.Т.Присташ, Д.М.Притики, Ф.М.Решетникова,А.Х.Саідова, А.О.Селіванова, Н.В.Сібільової, Н.П.Сизої, Н.М.Силенко,В.Є.Скоморохи, В.С.Смородинського, Д.С.Сусла, В.С.Стефанюка, М.І.Тітова,П.Й.Тищика, А.П.Ткача, О.В.Тодощака, С.В.Філіпова, А.І.Черв’якова, Г.Г.Черемних,В.П.Шевченка, В.І.Шишкіна, О.М.Якуби, А.Г.Яреми та інших.
Однак, узазначених авторів проблема юрисдикції судів за спеціалізацією не булапредметом цільового дослідження, а розглядалася в контексті інших правовихпроблем. Це ускладнює системне бачення такого предмета дослідження, яким єспеціалізоване правосуддя. Необхідність у комплексному дослідженні саме васпекті спеціалізації судів має сприяти виробленню оптимального шляху вирішенняпроблем, пов’язаних з визначенням структури спеціалізованих судів України таздійсненням ними правосуддя в системі судів загальної юрисдикції.
Наведенимичинниками і зумовлено вибір теми дисертаційного дослідження. Робота виконана накафедрі правосуддя юридичного факультету Київського національного університетуімені Тараса Шевченка з урахуванням напрацювань у галузі судоустрою, загальноїтеорії держави і права, конституційного права, адміністративного, цивільного такримінального процесу, враховано результати узагальнення судової практики,проаналізовано і використано результати опитування суддів судів України різнихланок щодо бачення шляхів створення і вдосконалення механізму здійсненняправосуддя судами з урахуванням їх компетенції. Використано результатипорівняльного і системного аналізу вітчизняного законодавства з законодавствомпро судоустрій і діяльність судів зарубіжних країн: Великобританії, Німеччини,США, Росії, Франції та інших.Мета ізавдання дослідження
Метою дослідження є аналіз проблем та виробленнятеоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо функціонуванняспеціалізованих судів України. Поставлена мета зумовила необхідність вирішеннятаких завдань: 1) дослідження історії становлення юрисдикції судових інститутівУкраїни; 2) аналіз міжнародного досвіду органів правосуддя, зокрема судових системкраїн, в яких функціонують спеціалізовані суди; 3) визначення сутіспеціалізації судів за галузевою ознакою; 4) з’ясування особливостейспеціалізації судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства; 5) визначенняна основі проведеного дослідження проблемних питань і внесення пропозицій щодовдосконалення законодавчого регулювання системи спеціалізованих судів вУкраїні.
Об’єктомдослідження єправовідносини, пов’язані з організацією, створенням та діяльністюспеціалізованих судів України (історико-правовий аспект їх становлення тазв’язок із сучасністю, їх місце та роль в системі судів України при здійсненніправосуддя).
Предметомдослідження єспеціалізовані адміністративні та господарські суди, військові суди, як органиправосуддя при вирішенні спорів певної нормативно врегульованої сфериправовідносин (спеціалізоване правосуддя за галузевою ознакою, за суб’єктнимкритерієм та “внутрішня” спеціалізація суддів інших судів загальноїюрисдикції), а також модель цілісної структури адміністративних судів, що маютьбути створені за чинним законодавством (спеціалізація за галуззю права);обгрунтування необхідності реформування військової юстиції шляхом створенняспеціалізованих судів військових формувань України (спеціалізація засуб’єктом); вдосконалення діяльності спеціалізованих господарських судів тапитання “внутрішньої” спеціалізації суддів в інших неспеціалізованих судахУкраїни.
Методологічнаоснова дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використанізагальнонаукові та спеціально-юридичні методи дослідження. Використанняісторико-правового методу дало змогу показати історичні витоки і розвитокюрисдикції судів за спеціалізацією, визначити шляхи вдосконалення їх системи.Правовою базою дослідження стали Конституція України, міжнародно-правові акти угалузі прав людини і судочинства, інші чинні законодавчі і підзаконнінормативно-правові акти та пам’ятки права, що стосуються судоустрою, актиКонституційного Суду України, роз’яснення Верховного Суду та вищихспеціалізованих судів України.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ ЗАСПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

1.1 Історико-правовийаспект розвитку юрисдикції судових інститутів України
Державність вУкраїні має вікові традиції та велику історичну спадщину. Діяльність судовихорганів за княжої доби, демократичне державне утворення Запорізької Січі, першав світі Конституція Пилипа Орлика виникли на території України тоді, коли наінших територіях та в інших державах панували феодально-монархічні режими.
За часівКиївської Русі, яка займала територію не тільки сучасної України, а й Росії таБілорусії, діяв княжий суд. Князь здійснював правосуддя як найвищий суддя,зважаючи на те, що судова влада належала до прерогатив княжого уряду, аобов’язок судити своїх підданих вважався головним обов’язком володаря. Княжісуди мали право судити всіх осіб, за винятком, коли особа була “церковноюлюдиною” [1] [1]). Історичні джерела свідчать про діяльністьвічових, громадських та приватних судів [2] [2]). Оскільки княжому суду не надавалося правоздійснювати правосуддя щодо “церковних людей”, то в Київській Русі діялицерковні суди, підпорядковані єпископам. Їх компетенція поширювалася на осіб,які були пов’язані з діяльністю церкви (представники духівництва, їх родини,церковна прислуга тощо). Ці суди розглядали справи про злочини проти віри,подружжя, сімейно-шлюбні спори та спори про спадкування [3] [3]). У своїй діяльності церковні судизастосовували Номоканон та церковні статути князів, тобто, судові организдійснювали правосуддя тільки стосовно одного спеціально виокремленого суб’єктасудочинства [4] [4]).
Із середини ХVІст. почала розвиватися українська козацька державність — Запорізька Січ, дезгодом припинили свою дію правові норми, які встановлювали кару за злочинипроти королівської влади і польсько-литовського врядування. У цей же період булавстановлена сувора кара за зраду українському народу, християнській вірі,невиконання вимог військово-старшинської адміністрації. Специфічним дляЗапорізької Січі було те, що на чолі Війська Запорізького стояв гетьман, якиймав повну адміністративну владу та брав участь у законотворенні і судочинстві[5].
На становлення судової системи в ЗапорізькійСічі істотно вплинули тогочасні правові джерела. Основним з них було звичаєвеправо, яке широко застосовувалося на Запоріжжі, при здійсненні правосуддя відмічаєтьсяі вплив збірників писаного права Речі Посполитої та гетьманськогозаконодавства. На нормах цих правових джерел ґрунтувалася структура ідіяльність військово-адміністративних та судових органів. Це дає можливістьрозкрити питання, пов’язане із розмежуванням компетенції судових органівЗапорізької Січі [6] [5]).
Запорізька Січ була громадсько-політичною івійськово-адміністративною організацією українського козацтва і об’єднувалакозацькі січі, розташовані на дніпровських островах. Козацтво складалотовариство (громаду), організаційною частиною якого був курінь, а вищим органом- січова (військова) рада. Органом військово-адміністративного і судовогоуправління був козацький кіш. Кошовий отаман мав військову, адміністративну ісудову владу, а в управлінні йому допомагали кошовий суддя, осавули, писар, атакож виборні полковники і курінні отамани. Ці посадові особи складали кошовустаршину, яка була дорадчим органом при кошовому отаманові як звійськово-адміністративних, так і з судових справ [7] [6]).
Поряд з гетьманомсудові функції виконувала військова рада, генеральні, полкові та сотенні суди,а в умовах війни – козацька старшина. Отже, у Запорізькій Січі судовадіяльність не була чітко відокремлена від адміністративної і судові функціївиконували органи адміністративно-територіального управління [8] [7]).
Систему судовихорганів козацької держави очолював гетьман, якому належала вища судова влада, івін мав право затверджувати вироки чи рішення Генерального і полкових судів знайбільш важливих справ, особливо вироки, що стосувалися засудження до смертноїкари [9] [8]). Гетьманутакож подавалися скарги на рішення всіх судів, перевірки яких він проводив завласним бажанням, надсилаючи своїх представників на місця для розгляду справ посуті, однак сам судові справи не вирішував [10] [9]). Роль вищих судових органів виконувалирада козацької старшини, рада генеральної старшини і колегіальний Генеральнийсуд [11] [10]). Полкові, сотенні та сільські судипоширювали свою компетенцію не тільки на справи щодо козаків, але також і насправи селян, міщанства та шляхти [12] [11]) (див. “Додаток А”).
У Запоріжжіпорядок здійснення правосуддя та сама його суть були визначені військовимитрадиціями і звичаями. Звичаєве право діяло в козацькій державі у ХVI – XVIIст.ст., на нормах якого ґрунтувалася структура та діяльністьвійськово-адміністративних і судових органів, цими нормами регулювалися такожпитання земельних, майнових і особистих відносин [13] [12]).А.Й. Пашук на підтвердження цієї думки зазначав, що “писаних законів уЗапорізькій Січі не можна було чекати, оскільки козацька громада мала за собоюневелику минувшину і все життя запорожці проводили у безперервних війнах, черезякі не мали можливості займатися влаштуванням внутрішніх судових порядків [5] [13])”.
На жаль, до нашого часу не дійшли документипро діяльність козацьких судів у поході і на війні. Однак, збереглися окреміповідомлення про діяльність козацького суду у мирний час. Шляхом вивченнясудової практики та тих норм, згідно з якими здійснювалося правосуддя (польськіі литовські нормативні акти, а також військові козацькі звичаї), можнавстановити за що саме каралися козаки і козацька старшина. Січ, як воєнізованаорганізація, взяла під охорону основний її принцип – військове товариство, ібудь-яке посягання на нього ставило винних під загрозу застосуваннянайсуворіших покарань. Такими посяганнями визнавалися вбивство козака козаком,розкрадання січового майна, крадіжки козаками майна та речей один в одного тощо[14]. Особливо тяжким злочином вважалося посягання нанедоторканність січового майна. Підтвердити цей факт можливо вироком великоїкозацької ради від 23 грудня 1764 року: “На кажду потребность атаманам и старшине казны войсковой себе никогда неделити и не касаться без стариков скарбу неподвижного войскового под смертнымштрафом и кто поступить проти этого войскового устава, то горлом карать и всюхудобу его забрать не уважая ни на старшину, ни на атаманов и ни на кого [15] [14]).”Цей документ — одна з небагатьохписаних пам’яток козацького судочинства.
В особливихвипадках на Січі створювалися і надзвичайні суди. Прикладом їх існування можебути направлення у 1656 році київського полковника Ждановича до Білорусії. Донаших часів дійшов уривок з рішення такого суду: “…милости пана гетьмана длявыслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величестваграбеж, таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такоеворовство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое [13].”
Виходячи зіспецифіки існування та діяльності козацької державності на Запоріжжі, єпідстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала судова система, якаскладалася з Генерального, полкових, сотенних та сільських судів. В умовахвійни правосуддя здійснювала і козацька старшина, основним завданням якої бувзахист правових норм і звичаїв, що мали важливе значення для існуванняоб’єднаної козацької громади. Особливість функціонування судів на Запоріжжіполягала в організації судових установ, яка базувалася на військово-адміністративномуподілі Війська Запорізького. Це свідчить про наявність в Україні за часів Січічіткої вертикальної судової системи з розмежуванням повноважень в аспектікомпетенційності кожної судової ланки.
Особливістьфункціонування сільських і сотенних судів полягала в здійсненні правосуддя засуб’єктною ознакою щодо козацької голоти, козаків-наймитів, оскільки правозасуджувати представника старшини їм не надавалося. Компетенція полкових судівпоширювалася на злочини, які вчинялися сотенною та полковою старшиною. Одним зелементів спеціалізації цих судів убачаємо поширення їх компетенції не тількищодо козацької старшини, але й стосовно міщанства та шляхти з введенням до їхскладу бургомістрів та війтів. Судочинство у полкових судах здійснювалосяспільно козацькими суддями і представники міських адміністрацій, що значнорозширило їх повноваження. Ці суди мали компетенцію по розгляду не лишекримінальних справ, а й цивільних спорів, пов’язаних з набуттям права на землю,спадкуванням тощо.
З’ясовуючи питання функціонування судової системичасів Запорізької Січі в аспекті дисертаційного дослідження, зазначимо, щосудова діяльність у цьому козацькому державному утворенні не була чітковідокремлена від військово-адміністративної діяльності. Це зумовило своєрідністьорганізації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і засуб’єктним критерієм. Основною передумовою створення і функціонування системисудів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та іншіоб’єктивні причини (часті війни і походи, вплив польсько-литовських тазахідноєвропейських правових джерел), що виразилося в здійсненні судочинства засуб’єктною ознакою.
Здобувши незалежність у ході національно-визвольноївійни 1648-1654 р.р., український народ створив і власну судову систему, яка єоднією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднанняадміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), алевідображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя [16] [15]).До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полковісуди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні,отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих [17] [16])(див. також “Додаток Б”).
Вищою апеляційною інстанцією був Генеральнийвійськовий суд. Також до вищих органів судової влади належали суд гетьмана, судради Генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія, а з посиленнямтиску з боку російського самодержавства — Малоросійська колегія. Головамисільських судів були вихідці з козацької старшини, що обиралися козацькоюгромадою хутора чи поселення (укріплення), а сотенних та полкових судів — відповідно сотники й полковники, які поєднували обов’язки по здійсненнюправосуддя з адміністративними обов’язками.
Необхіднозазначити, що складовою частиною судової системи доби Гетьманщини були й іншісудові органи. Н.П.Сиза слушно віднесла до них духовні, цехові, ярмаркові,митні, третейські суди та суд грецького Ніжинського братства. В аспектідисертаційного дослідження потрібно вказати, що ці суди мали елементиспеціалізації з точки зору їх компетенційних ознак: духовні суди розглядалисудові справи духовенства та деякі категорії цивільних справ світськогонаселення; цехові суди мали компетенцію по вирішенню внутрішніх конфліктів, щовиникали серед членів цехового товариства; суд грецького Ніжинського братствабув створений для розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їхчеляді, а ярмаркові суди вирішували справи, що виникали під час проведенняярмарків. До компетенції митних судів відносилося розв’язання цивільних спорів,що виникали з питань торгівлі та сплати митних зборів, а до відання третейськихсудів належало вирішення цивільних та дрібних кримінальних справ.
Ще за часів Речі Посполитої органи міськогосамоврядування поряд з адміністративно-управлінськими функціями виконували ісудові. За гетьманства Б.Хмельницького (1648—1657 р.р.) колишні польські суди вмістах були замінені на магістратські і ратушні. Магістратські судистворювалися в полкових містах та в містах, у яких діяло магдебурзьке право, ав непривілейованих сотенних містах — ратушні суди. Зазначені суди здійснювалицивільне і кримінальне судочинство, вирішуючи справи міщан та посполитих.Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо знаходилисяпід їх юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр і радники абовійт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і“градської колегії”, до якої входили бургомістр, радники і лавники (присяжні).Мінімальна чисельність ратушної колегії була визначена три особи, амагістратської — п’ять. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половиніXVII — на початку XVIII ст.ст. подавалися до магістратських або полкових судів,а на рішення останніх — до гетьманського суду. Як правило, гетьман доручавїх розгляд генеральному судді і судовому писарю. Найвищою ж апеляційноюінстанцією щодо рішень міських судів з часів гетьманства І.Брюховецького ставросійський цар [18] [17]).
Козацька старшинанамагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силукозацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значноюмірою їй вдавалося, оскільки часто полковникибезпосередньо головували в судових засіданнях магістратів або надсилали до нихсвоїх представників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городовіотамани, які очолювали міських козаків. Участь козацької старшини у міськомусудочинстві Гетьманщини помічається вже у 1660 році [19] [18]). Так, у 1771 році полковий суддя обіймавпосаду війта магістрату Переяслава [20] [19]). Відзначалася і більша оперативністькозацьких судів, пов’язана із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини упорівнянні з міщанською, але тотального підпорядкування міщанських судівкозацьким не відбулося.
Відносна відокремленість міщанських судівзнайшла юридичне відображення в ”Правах, по которым судится малороссийскийнарод” (1743 р.) — першому проекті загального кодексу українського права.“Права…” передбачали наявність магістратських судів у містах магдебурзькогоправа і ратушних судів у непривілейованих містах. Ратушні і магістратські судивиступали також як суди другої інстанції щодо рішень сільських судів.Апеляційна інстанція для магістратського суду визначалася залежно від ступеняпривілейованості магістрату. В середині XVIII ст. магістрати були виведеніз-під юрисдикції полкових судів і канцелярій, тому апеляції на рішеннямагістратів почали подаватися до Генерального військового суду.
Переважнатенденція до підпорядкування міських судів козацькій старшині все ж не призвела до повної заміни міщанськихсудів козацькими. Це пояснюється значущістю міщанства у соціально-економічномужитті Гетьманщини, що зумовлювало певний ступінь його політичної автономії.Царське самодержавство побоювалося надмірного політичного посилення козацтва,вбачаючи в ньому загрозу своїм спрямуванням щодо України [21] [20]).Втручання козацької старшини в діяльність міщанських судів пояснювалося і тим,що власне полкові та сотенні суди формувалися після 1648 року поступово, томукозацтво початково судилося у міських судах. З утворенням козацьких судівмагістратські та ратушні суди втратили колишнє значення і знову замкнулися втісних станових рамках [18] [21]).
Зазначимо,територія Києва від часу створення у 1708 році Київської губерніїадміністративно підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору(Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратомвирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор. З1737 року Київський магістрат був вилучений російським самодержавством зпідпорядкування гетьмана, а з 1760 року апеляційною інстанцією длямагістратського суду м. Києва став Урядовий Сенат.
Після Полтавськоїбитви і так званої “справи Мазепи” тиск на Україну з боку російськогосамодержавства набув цілком виразних форм. Показовим було ставлення російськоїадміністрації і особисто імператора Петра І до інституту гетьманства – вищоїдержавної, адміністративної, військової та судової влади у ВійськуЗапорізькому: в 1722 році управління Україною з Колегії закордонних справ булопередано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремимдержавним організмом, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалисяповноваження вищої судової апеляційної інстанції [22] [22]).
У 1760 році булопроведено судову реформу, наслідком якої став поділ гетьманської України на 20судових повітів, у кожному з яких створювалися земський суд по розглядуцивільних справ та підкоморський суд, який розглядав земельні спори.Кримінальні справи вирішувалися гродськими судами, що діяли в кожному полковомумісті. Суддів обирала місцева старшина, а найвищою судовою інстанцієювідповідно до реформи став Генеральний військовий суд, що обирався із представниківполкової старшини.
Аспектиспеціалізації земського суду вбачаються у вирішенні цивільних справ, сторонамив яких були як козаки, так і мешканці даного судового повіту. Згідно з реформоюпідкоморські суди розглядали земельні спори щодо прав спадщини на землю,правового статусу вільних і кинутих земель та межові спори. Внаслідок цього,розгляд справ даної категорії виводив на перший план спеціалізацію такого судуза галузевою ознакою. Така ж ситуація після реформи виникла і з гродськимисудами, які діяли в кожному полковому місті і розглядали кримінальні справи якщодо козаків і старшини, так і стосовно представників селянства, міщанства ішляхти.
До ХVІІІ ст.загальна система російського права на Україну не поширювалася, а самодержавствоне втручалося в систему української судової організації. З перетворенням Росіїв абсолютну монархію деякі суспільні відносини почали регулюватися російськимзаконодавством. Однак воно не змогло витіснити місцеві правові традиції,відповідно до яких здійснювалося судочинство в Україні, оскільки збірникиМагдебурзького права діяли до 1835 р., а Литовські статути — до 1840 р. З кінцяХVІІІ ст. все частіше використовувалося загальноімперське російськезаконодавство, і до початку ХІХ ст. в Україні поступово ліквідовується національнасистема судів. Зважаючи на те, що у 1775 р. за Указом Катерини ІІ ЗапорізькаСіч була зруйнована, а територія Січі, Правобережної та Лівобережної Україниувійшла до складу Російської імперії, з цього часу в Україні почали діятиросійські імперські суди.
Досліджуючиаспекти судової спеціалізації доби Гетьманщини, зауважимо, що період 1648-1783р.р. був позначений існуванням першого українського державного утворення зелементами військової козацької республіки. Відповідно до цього в гетьманськійдержаві були створені різні державні органи, які крім управлінських функційнаділялися й функцією здійснення правосуддя. Судова система часів Гетьманщинибудувалася, виходячи з суб’єктної компетенції, хоча в подальшому для неї сталовластивим створення і судових установ за галузевою ознакою, про що свідчитьдіяльність митних судів, які мали компетенцію по розгляду справ у галузі митноїсправи, а також підкоморських судів, що вирішували спори, які виникали зземельних правовідносин. Це зумовлювалося потребою в захисті тих правовідносин,які державницькі структури визначали пріоритетними і вважали за необхіднепоставити під захист суду, а їх доля мала визначатися шляхом винесення судовогорішення.
Близькість європейських правових джерел ітрадицій та усталеність норм звичаєвого права зумовили наявність у судовійсистемі Гетьманщини таких прогресивних принципів судоустрою як виборністьсуддів, гласність розгляду, колегіальність вирішення справи, а також право наапеляційне оскарження судового рішення. Крім того, велике значення длярозбудови системи судів мало проведення судової реформи 1760 року, яка хочфактично і поновлювала стару польську систему судів, але, разом з тим,відокремила судову владу в Гетьманщині від адміністративної. Виходячи знаведеного, Україна в цей період своєї історії вперше здобула право на власнесудочинство, відповідним чином побудувавши судову систему.
У 1864 р.російським самодержавством було проведено судову реформу — колишні російськістанові суди ліквідовувалися і вводилися загальні судові установи трьохступенів. Згідно з реформою найнижчою судовою інстанцією був інститут мировихсуддів, що створювався в містах та повітах. На Лівобережній Україні у кінці80-тих років ХІХ ст. було проведено контрреформу, за якою інститут мировихсуддів скасовувався, і створювалася така система судових органів: земськийначальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Апеляційною інстанцієюдля цих судових органів був повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителемдворянства повіту.
До загальнихсудових установ відносилися окружні суди, які розглядали кримінальні справи ускладі трьох призначених царем суддів за участю народних засідателів, обранихнаселенням округу. Судові палати (Київська, Харківська та Одеська) малиповноваження суду апеляційної інстанції щодо перевірки рішень окружних судів тапо першій інстанції розглядали справи про державні і посадові злочини. Палатаскладалася з двох департаментів: кримінальних і цивільних справ, що свідчитьпро наявність у цій судовій установі елементів спеціалізації суддів по розглядусправ окремих категорій. З ліквідацією судової системи, яка функціонувала натеренах України за гетьманського правління, незалежне українське судочинствофактично було знищено. Наголосимо, що за часів російського самодержавствавідбувся відхід судочинства від усталених європейських засад правосуддя,характерних для України-Гетьманщини.
Заслуговує на увагу процес становлення судовоїорганізації Галичини, оскільки після приєднання цієї території України доАвстро-Угорської імперії система судочинства залишалася майже без змін. Уперіод перебування в складі Австро-Угорщини судова влада Галичини поділялась нашляхетську, духовну і міщанську, що свідчить про суб’єктну спеціалізаціюсудових органів. В структурі шляхетських судів першої інстанції були земські іміські суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи щодо шляхетнихгромадян. Спори, що виникали між представниками духовенства, розглядалися вособливих духовних судах, серед яких були єпископські суди у Львові, Перемишліта Кракові. Зазначимо, що компетенція духовних судів чітко не визначалася, до1784 року такі суди розглядали лише кримінальні справи щодо священнослужителів [23][23])(див. також “Додаток В”).
У містах Галичинидіяли магістратські суди, але лише тоді, коли місто користувалося магдебурзькимправом. Такі суди розглядали кримінальні справи, а також позови про спадщину іспірні земельні питання. В решті міст функціонували міщанські суди, вирішуючицивільні та кримінальні справи щодо громадян цього міста. У 1773 році у Львовібуло створено Верховний губернський суд з повноваженнями суду апеляційноїінстанції для всіх нижчих судів Галичини і суду першої інстанції по розглядуособливо важливих справ.
За законом 1852року в Галичині було створено два вищі крайові суди у Львові та Кракові, порядз якими діяли на правах окружних крайові суди. Найвищою судовою інстанцією длявсіх крайових судів Австро-Угорщини був створений у 1850 році Верховний судовийкасаційний трибунал у м. Відні [24] [24]).
Для вирішення судових справ щодовійськовослужбовців на території Галичини в цей же період були створені окремісуди трьох інстанцій: військовий суд, вищий військовий суд і Верховнийвійськовий трибунал. У Галичині існували також фінансові суди, які розглядалифінансові спори, а спори між підприємцями і робітниками вирішували промисловісуди. Однак, зазначені судові установи були засновані у 1896 році лише в деякихмістах. З наведеного вбачається, що в Галичині часів Австро-Угорщини судовасистема будувалася як за суб’єктною, так і за галузевою ознакою спеціалізації.Це в повній мірі відображало ставлення імперської влади як до участі всудочинстві різних верств населення, так і до вирішення справ певної галузевоїкатегорії.
З’ясовуючи питання судової спеціалізаціїГаличини, відзначимо, що система судів цієї невід’ємної території сучасноїУкраїни, будучи частиною судової системи Австро-Угорської імперії, мала ознакистанової. Це підтверджується поділом судової влади на шляхетську, духовну таміщанську, а також, певною мірою, існуванням судових органів військовоїюстиції. Безперечно позитивним для правосуддя Галичини було функціонуваннямагістратських судів у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, а такожправо особи на апеляційне оскарження судового рішення.
Крім того, здобутком судової системи Галичинибула діяльність самостійної трьохступеневої системи військових судів і,незважаючи на властиві їй недоліки, вперше на території України правосуддя усфері військової справи здійснювалося спеціалізованими судовими органами. Зрозвитком промислового виробництва та збільшенням фінансових надходжень длярозвитку економіки відбувається поступовий перехід від спеціалізації судовоїсистеми за суб’єктною ознакою до галузевої спеціалізації. Виходячи з цього, натериторії Галичини були створені фінансові суди, що вирішували в межахкомпетенції справи, пов’язані з врегулюванням відносин у фінансовій сфері, тапромислові суди, в яких робітники, відстоюючи свої права в соціальній сфері тау сфері трудових відносин, могли позиватися з роботодавцями.
Питання судоустрою в Україні у 1917-1920 р.р.необхідно розглядати з точки зору чергового і, на мою думку, базисного етапудержавотворення та національного самовизначення українського народу,спрямованого на отримання суверенності і самостійності в аспекті об’єднаннянації як виокремленого суспільства з наявністю всіх ознак незалежної держави. Уцей період судову систему та інститут військової юстиції в Україні вісторичному і правовому сприйманні необхідно аналізувати як невід’ємну складовучастину суспільних відносин, окреслену масивом правових норм, що на конкретномувідрізку історії становлення державності забезпечували механізм здійсненняправосуддя.
Діяльністьсудових установ доби Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадськогота Директорії (1917-1919 р.р.) визначає характерна риса уніфікації судовоїсистеми — наділення військових судів повноваженнями органів правосуддя у сферіправовідносин як військового, так і цивільного характеру. Заслуговує на увагута обставина, що в перші місяці після лютневих подій 1917 року судова система вУкраїні майже нічим не відрізнялася від діючої на всій території Росії, деТимчасовий уряд ліквідував військово-польові суди, станові “особливіприсутствія” та відновив діяльність мирових суддів, які були скасовані вУкраїні ще в 1898 році, фактично повернувши судову систему у відповідність допершої редакції судових статутів 1864 року.
Кримінальні іцивільні справи розглядали мирові судді, касаційною інстанцією для рішень якихбули з’їзди мирових суддів. Судами загальної юрисдикції вважалися окружні суди,що створювалися один на кілька повітів і розглядали справи колегіально у складітрьох суддів, а деякі – і за участю 12 присяжних, обраних із представниківорганів місцевого самоврядування. Вищою інстанцією для окружних судів булиКиївська, Харківська і Одеська судові палати, що вирішували справи у складітрьох постійних суддів.
Розвиток подійвимагав об’єднання політичних сил України під одним центром. Політичніорганізації за ініціативою Товариства українських поступовців 17 березня 1917року створили Українську Центральну Раду, обравши її головою М.С.Грушевського.Центральна Рада, формуючи судову систему, з 4 травня 1917 року розширилакомпетенцію мирових суддів, а з 30 травня у повітах почали призначатисяадміністративні судді, які розглядали спори між державними органами тагромадськими організаціями. Тим самим можна вести мову про введення принципуспеціалізації по розгляду спорів у сфері публічних правовідносин, що потяглозародження вперше в Україні гарантування права громадян вирішувати в суді спориз органами і посадовими особами держави. При окружних судах створювалисяадміністративні відділення з повноваженнями суду апеляційної інстанції щодосправ, розглянутих адміністративними суддями (див.також “Додаток Д”).
У виданому 3 (16)липня 1917 року другому Універсалі Центральна Рада наголосила, що визнаєВсеросійські установчі збори, і не має планів відокремлення України від Росії[25], а за постановою Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Просклад Генерального секретаріату” до нього ввійшли 9 Генеральних секретарів [26][25]).4 серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав Тимчасову інструкцію, якоювизнавав Центральну Раду, але перетворював її Генеральний секретаріат на органзв’язку між Тимчасовим урядом і Центральною Радою [27] [26]).У проголошеній 29 вересня 1917 року “Декларації Генерального СекретаріятуУкраїни” щодо судової системи зазначалося “щоб апарати суду були кращепристосовані до місцевого населення відповідно до нових національних форм життяна Україні [28] [27])“. Такимчином, є всі підстави стверджувати, що формування влади в Україні ні за якихумов не було пов’язано з ігноруванням судової влади. Залишалося тільки єдинепитання — визначення місця судів в ієрархії державних структур, щозабезпечували б існування влади взагалі. Це стосувалося і наступнихполітико-правових процесів, що мали місце в Україні [29] [28]).
Формуючи судовусистему, Центральна Рада 19 листопада 1917 року прийняла Закон “Про амністію”,згідно з яким “сила сього закону простягається на справи, підсудні як загальнимі мировим установам, так і військовим судам і виконання постанов сього закону доручититакож і військовому морському начальству, військовим окружним і військовиммісцевим судам [30] [29]).”
Підкреслимо, щоперебіг подій початку ХХ ст. свідчить про структурування компетенції судів зазагальновизнаними європейськими принципами. Про це свідчить ухваленняЦентральною Радою Закону від 2 грудня 1917 року “Про утворення ГенеральногоСуду” [31] [30]),що діяв у складі трьох департаментів – цивільного, кримінального йадміністративного, а також тимчасово виконував функції Головного Воєнного Суду.
Політичнаситуація в країні і надалі зумовлювала проводити розбудову судової системи.Так, 27 листопада 1917 року було ухвалено Закон “Про відмежування судовихустанов Української Народньої Республіки”, за яким за правилами територіальноїпідсудності були створені апеляційні суди: Київська, Харківська та Одеськасудові палати [32] [31]). У постановівід 30 березня 1918 року “Про одноособове рішення мировими суддями всіхцивільних та карних справ у місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані” [33][32]),Центральна Рада вказала: “В тих місцевостях, де члени мирового суду ще невибрані й не затверджені, всі цивільні та карні справи рішаються мировимисуддями одноособово”.
Головнігубернські коменданти, посади яких було запроваджено з 14 лютого 1918 року, длярозгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбої,мали право створювати військові революційні суди, які діяли згідно зінструкцією, затвердженою міністерствами військових справ, юстиції і внутрішніхсправ. Заслуговує на увагу та обставина, що компетенція військових революційнихсудів згідно з виданою 5 березня 1918 року Інструкцією військовомуреволюційному судові поширювалася на військових і цивільних громадян УНР увипадках вчинення ними таких злочинів як вбивство, підпал, зґвалтування, грабіжі розбій. У розділі ІІ Інструкції зазначалося: “Законним приводом до початкуділ в військовому революційному суді може бути тільки предложення губернськогокоменданта [34] [33])”. Тобто на даному історичномувідрізку військова влада фактично мала повноваження судової, оскільки безвідповідних дій визначеної Інструкцією посадової особи провадження у справі непорушувалося.
Починаючи злютого-березня 1918 року, політична і військова ситуація почала складатися нена користь Центральної Ради і виникла потреба в організації військових судів.На виконання цього завдання Центральною Радою 23 квітня 1918 року був прийнятий“Наказ про Військові суди”, в якому зазначалося: “В м. Києві закладається ВищийВійськовий Суд, до судової компетентності котрого належать усі справи, щовиникають на обсягові всієї Правобережної України та Чернігівщини. Такий же судзакладається у м. Катеринославі для розгляду справ, що виникають на обсяговіЛівобережної України за винятком Чернігівщини [35] [34])”.
На територіїУкраїни створювалися штабові і вищі суди для розгляду злочинів і провин з бокувійськових осіб, діючи в межах дислокації дивізій як суди першої інстанціївідповідно до Вищого Військового Суду. Штабові суди створювалися при Головномуштабі, а також у м. Києві (окрім штабового тут діяв і вищий суд), Катеринославі(штабовий і вищий суди), Одесі (2 штабових суди), Чернігові (2 штабових суди),Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Олександрії, Гомелі, Луцьку, Рівному,Полтаві, Харкові та Новоград-Волинському (по 1 суду). Тобто на даному етапірозвитку української державності військові суди фактично презентували системусудочинства, оскільки цивільна державна влада взагалі і судова влада зокремареально не мали змоги впливати на хід подій і здійснювати правосуддя в умовахвоєнних дій. Привертає увагу той факт, що наряду із суддями, які здійснювали правосуддя,у штаті Київського вищого військового суду були передбачені посадислідчих-суддів щодо вирішення господарських справ. Це дає підстави вважати пронаявність елементів спеціалізації суддів цього суду по розгляду справ і загалузевою ознакою.
У червні 1917року в Києві відбувся з’їзд українських юристів. Його рішенням булозапроваджено порядок ведення судочинства на мові того народу, серед якоговідбувається суд. Делегати визнали за необхідне запровадити в судах Україниукраїнську мову із забезпеченням прав меншин, обрання і призначення навідповідні судові посади українців або осіб, які знають українську мову,місцеві традиції та правничу термінологію [22]. Процесу становлення іфункціонування судової системи Центральної Ради в аспекті досліджуваної темибуло властиво запровадження в судах України української мови для веденнясудового процесу із забезпеченням прав меншин. До суддів та працівників апаратусудів також висувалися вимоги щодо знання місцевих традицій і звичаїв,національної юридичної термінології, що стало одним із чинників утвердженнясудової влади в боротьбі за незалежну українську державність.
Звертаємо увагу на організацію Генеральногосуду часів Центральної Ради, оскільки в його діяльності вбачаються елементивнутрішньої спеціалізації судового корпусу в межах одного міжгалузевого суду,зважаючи на створення в його складі відповідних департаментів за галузевоюознакою. Наголосимо і на діяльності судових органів адміністративної юстиції,що свідчить про створення вперше в Україні трьохланкової спеціалізованоїсудової структури, для якої визначальною в аспекті її компетенції сталаможливість вирішення справ, що виникали у сфері публічних відносин. Це даєзмогу стверджувати, що за часів Центральної Ради судова спеціалізація загалузевою ознакою стала першим реальним проявом здійснення права громадянина насуд з державою. З іншого боку, в цей період історії розвитку України, зважаючина об’єктивні причини (громадянська війна, занепад народного господарства),державну владу фактично презентувала військова влада, яка, в свою чергу,трансформувалася в судову.
29 квітня 1918року в Києві з’їзд українських хліборобів обрав Гетьманом генералаП.Скоропадського, який звернувся з маніфестом. Було розпущено Центральну Радута її уряд, а також скасовано всі закони Центральної Ради, і 30 травня 1918року Рада Міністрів ухвалила Закон “Про урочисту обітницю урядовців і суддів таприсягу військових на вірність Українській Державі” [36] [35]).
Згідно з Закономвід 25 травня 1918 року Радою Міністрів судова юрисдикція Гетьманату булапоширена на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більськогоповітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельськогота Володимир-Волинського повітів Волинської губернії, які увійшли в кордониУкраїнської Держави, відповідно до “Мирного договору Української НародньоїРеспубліки з Державами Почвірного Союзу” від 9 лютого 1918 року (Брестськиймирний договір). На вказані повіти була поширена компетенція Луцького окружногосуду [37].
Радою Міністрів30 травня 1918 року було ухвалено Закон “Про військову підсудність”. Відповіднодо його вимог військовому суду були підсудні: військові “за всі злочинства,зазначені у військовому уставі про кари і за ті із зазначених у загальнихкарних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службівійськовій”. Згідно з цим Законом військовим судам були підсудні і справи щодоцивільних осіб в разі їх неявки по призову для відбуття військової повинності,для навчальних зборів по мобілізації, а також в інших випадках, визначенихзаконом, зокрема щодо старшин закордонних армій, які знаходилися приукраїнській армії, коли щодо них не буде видане окреме розпорядження. Виходячизі змісту ст.3 цього Закону, до компетенції військових судів були віднесені ісправи щодо мешканців ворожих територій, захоплених армією під час війни привідсутності на території загальних судів [38] [36]).
21 червня 1918року було ухвалено Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їхкомпетенцію”, за яким військові суди поділялися на вищі і штабові [39] [37]).До компетенції вищих судів згідно до Закону “Про військову підсудність” від 30травня 1918 року, належали: “а) під час нормальної підсудності: всі справи провійськових, займаючих посаду не нижче командіра окремої частини, і проприватних осіб, по яких винуватим загрожує кара з позбавленням або обмеженнямзагальних громадянських справ; б) під час існування виняткової підсудності: всісправи про військових української армії, займаючих посади не нижче командіраокремої частини, і такого ж службового стану старшин закордонних армій, коливідносно них не буде видано окреме розпорядження, а також належачих до військацивільних урядовців, займаючих посади не нижче V кляси, та священнослужителівусіх вір”. У квітні–грудні 1918 року виняткове судочинство набуло широкогозастосування в Україні.
Військові суди часівГетьманату здійснювали правосуддя і щодо військових осіб, які представляли вукраїнському війську закордонні армії (зважаючи на те, що Україна булаокупована в той час німецько-австрійськими військами). Стосовно цих осіб, яксуб’єктів юридичної відповідальності, закон передбачав особливості — вищомукомандуванню надавалося право видавати окремі розпорядження, якими ці особифактично звільнялися від відповідальності.
З наведеноговбачається, що за нормальної підсудності військовим судам були підсудні справи,крім справ щодо військових, і стосовно цивільних осіб — суб’єктів судочинства,ніяким чином не пов’язаних відносинами з українською армією, щодо позбавленняабо обмеження громадянських прав. За виняткової підсудності компетенція Вищоговійськового суду поширювалася, зокрема, і на військових інших закордонних армійза умови видання окремого розпорядження. Компетенція вказаного судупоширювалася на цивільних урядовців, які займали посади не нижче V класу, атакож на священнослужителів усіх вір, що відправляли обряди в армії. Справищодо останніх взагалі не підлягали підсудності військовим судам, але згідно ззазначеним Закону компетенція цих судів була поширена і на них, як наспеціальних суб’єктів судочинства.
Згідно з додаткомдо зазначеного Закону від 30 травня 1918 року винні у злочинах, у тому числі іприватні особи, підлягали суду за законами військового часу, хоч вони вчинялисяу місцевостях, у яких не було оголошено військовий стан [40] [38]).У жовтні 1918 року уряд Української держави схвалив ще одне доповнення до цьогозакону, за яким до відповідальності притягувалися особи, які обвинувачувалися узбройному опорі владі та інших тяжких злочинах [41] [39]).
Водночас РадаМіністрів прийняла Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня1918 року, в якому були висунуті вимоги до кандидатів у судді військових судів.Їх обрання проводилося з числа військовослужбовців відповідної території заокремими списками серед старшин і підстаршин. Обратися суддею могли військовівіком понад 25 років, не обмежені у правах і не визнані боржниками. До списківне вносилися особи військово-судових відомств (оскільки вони вже були обранимичи призначеними на судові посади), військово-тюремних установ, слухачівійськових шкіл, немуштрові підстаршини (особи, обмежено придатні до військовоїслужби), санітарні старшини та військові начальники від командира полку і вище[42] [40]).
СтосовноГенерального Суду часів Гетьманату, то треба зазначити, що і ця судова установазазнала деяких змін. На цей Суд згідно з Законом від 2 червня 1918 року “Прозміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд”, виданого ЦентральноюРадою”, покладалися обов’язки суду касаційної інстанції замість Головноговоєнного суду [43] [41]).
Надалі, органивлади Української держави поступово змінювали свою жорстку позицію стосовносуб’єкта та об’єкта судочинства, що стосувалася підсудності справ військовимсудам, оскільки на зазначеному відрізку розвитку державності в Україніпоширення компетенції військового суду на врегулювання більшості суспільнихвідносин було не досить виправданим, виходячи з нестабільного політичногостановища та воєнної обстановки в країні.
Щодо окружнихсудів, то їх організація і судова компетенція за часів ГетьманатуП.Скоропадського суттєвих змін не зазнали, однак постановою Ради Міністрів “Проутворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ проспекуляцію” від 17 серпня 1918 року [44] [42]) булоутворено на строк з 15 серпня 1918 року до 15 лютого 1919 року посади судовихслідчих для “переведення досудових слідств у справах, що виникають на порушеннятимчасового закону від 2 липня 1918 року “Про карну відповідальність заперевищення граничних цін та за спекуляцію”.
Створеннятрьохланкової системи військових судів за умов громадянської війни танестабільності внутрішньополітичної обстановки дало змогу здійснюватиправосуддя серед військових та цивільного населення, виходячи із законодавчовстановлених правил звичайної та виняткової підсудності. Військові суди добиГетьманату мали юрисдикцію як загального, так і спеціального характеру в сферіправовідносин, пов’язаних з деліктами, їм були підвідомчі справи як щодовійськових, так і цивільних осіб.
З аналізузаконодавства Української Держави вбачається, що військові особи вже на той часвважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві, а поширенняпоняття такого суб’єкта на цивільних осіб та військових інших держав свідчитьпро те, що ці суди фактично представляли судову систему і відіграваливизначальну роль у суспільстві, оскільки, здійснюючи правосуддя в рокигромадянської війни, зміцнювали державницькі наміри українського народу.Діяльність військових судів часів гетьманату будувалася за принципомспеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчостісправ військовим судам. Водночас за Гетьманату посилився вплив військовогорежиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідкомцього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенціївійськових судів справ щодо цивільних осіб, в тому числі і священнослужителів,які не були пов’язані військово-управлінськими відносинами з українською армією(див. також “Додаток Е”).
Після поваленняГетьманату Директорія УНР продовжувала спроби становлення судової влади. Так,Законом від 21 грудня 1918 року було ухвалено: “Суд на території УкраїнськоїНародньої Республіки провадиться іменем Української Народньої Республіки” [45] [43]),а 2 січня 1919 року було прийнято Закон “Про скасування закону бувшогогетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення ДержавногоСенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Надвищий СудУкраїнської Народньої Республіки” на підставі Закону Центральної Ради від 2грудня 1917 року” [46] [44]). До складуНадвищого Суду, що діяв у складі трьох департаментів: цивільного, карного таадміністративного і виконував також касаційні функції Головного воєнного суду,було залучено тих генеральних суддів, які були обрані Центральною Радою.
Директорія інадалі проводила реорганізацію судової системи. Так, 24 січня 1919 року булоухвалено Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського таОдеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, проувільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів КиївськогоАпеляційного Суду”. Цим законом було скасовано Закон “Про судові Палати іАпеляційні Суди”, а також закони Центральної Ради від 17 грудня 1917 року “Прозаведення Апеляційних Судів” і від 23 грудня 1917 року “Про умови обсуджуванняі порядок обрання Суддів Генерального і Апеляційного Судів”. Також булоскасовано судові палати з утворенням Харківського та Одеського апеляційнихсудів та відновлено роботу Київського апеляційного суду. Цим Законом булонадано право Одеському апеляційному суду розглядати скарги на постановиОдеського комерційного суду [47] [45]) (див. також“Додаток Ж”).
Визначальним васпекті військового судового устрою був наказ від 22 листопада 1918 року [48] [46]) простворення військових польових судів: “На основі постанови ДиректоріїУкраїнської Народньої Республіки, Головна Команда Українських РеспубліканськихВійськ утворює військові польові суди при окремих частинах у складі прокурора,двох старшин, двох козаків та секретаря”. Смертні вироки повинні булизатверджуватися комендантом окремої частини, при якій було створено суд, якщоця частина перебувала на фронті, або в місці, де було оголошено воєнний стан. Вусіх інших випадках смертний вирок затверджувався Отаманом Землі.
Наказом командираОсадного корпусу від 17 грудня 1918 року було визначено компетенцію військовихпольових судів. Їм були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб увипадках вчинення вбивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройногонападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі тощо.Крім зазначених складів злочинів цим судам були підсудні всі справи щодовійськових при вчиненні ними як військових, так і загальнокримінальних злочинів[49] [47]). Згідно знаказом від 20 грудня 1918 року було утворено два військово-польові суди:перший при коменданті м. Києва і другий при штабі першої січової стрілецькоїдивізії, у складі голови – військового правника та членів – двох дійсних і двохзапасних. Компетенція цих судів була визначена так: “Карні справи, яківиникають у військових частинах, інституціях, залогах належать до компетенціїпольового суду при штабі першої січової стрілецької дивізії, а решта справ – докомпетенції польового суду при коменданті м. Києва [50] [48])”. Щодо військово-польових судів доби Директорії, то потрібно зазначити,що спеціалізація цих судів вбачається у суб’єкті судочинства – військові іцивільні особи, які скоїли злочини, зазначені в наказі від 22 грудня 1918 року[51] [49]).Підкреслимо, що у справах стосовно військових осіб суб’єктом судочинства бувспеціальний суб’єкт – командири, старшини і козаки — особи, які перебували увійськово-управлінських відносинах з державою. Компетенція цих судів нацивільних осіб поширювалася в разі вчинення ними злочинів, зазначених вище.
Визнаючи своєвійськово-політичне положення дуже складним, Директорія під натиском, з одногобоку, військ більшовиків, а з другого – польських, була змушена залишити Київ іпереїхати до Проскурова, а далі до Тернополя. Майбутнє її було визначеноРизьким мирним договором, за яким Польща визнала український радянський уряд.
В цілому, судовареформа, проведена Директорією УНР фактично повернула систему судочинства назасади, визначені Центральною Радою. Про це свідчить відновлення діяльностіапеляційних судів, Генерального Суду зі зміною назви, відображенняспеціалізації суддів у межах цього суду шляхом створення відповіднихдепартаментів за галузевою ознакою та функціонування Головного Воєнного суду вйого складі, проте спостерігалось зменшення питомої ваги цивільногосудочинства, оскільки свідчень діяльності мирових суддів досліджені історичнідокументи не містять. Відсутні й відомості про функціонування місцевих судовихустанов адміністративної юстиції, хоча в складі Надвищого Суду УНР створювавсяадміністративний департамент.
На даному етапіісторичного розвитку судової системи України домінуюче становище посідаливійськові суди. Своєрідність здійснення ними правосуддя та право затвердження вумовах війни смертних вироків військовим командуванням свідчать про значнийвплив військової територіальної влади на судову. Створення військових судів зміжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювалися фактично на всіправовідносини адміністративного, цивільного, кримінального та військовогохарактеру, свідчить про фактичну заміну правосуддя репресивним військовимсудочинством.
У період з 25жовтня 1917 року по 4 січня 1918 року, до видання перших урядових декретіврадянської влади про суд в Україні були створені нові суди з різними назвами такомпетенційними ознаками [52] [50]), [53] [51]),[54] [52]).
ПостановоюНародного секретаріату “Про введення народного суду в Україні” від 4 січня 1918року передбачалася ліквідація старої судової системи. [55] [53]).Здійснення цього доручалося особливим комісарам, обраним Радами на місцях.Формуючи судову систему, радянська влада 13 січня 1918 року припиниладіяльність Харківського окружного суду, були ліквідовані судові установи вПолтаві [56] [54]), а 19 лютого1918 року — Київська судова палата та інші судові органи в місті [57] [55]).Принципи організації нового суду в Україні були в основному такими ж, як і вРРФСР: виборність суддів, колегіальність суду, введення інституту загальногромадськогообвинувачення і захисту в суді та відкритий розгляд справ.
Відповідно допостанови “Про введення народного суду на Україні” створювалися дільничнінародні суди з розрахунку один на 10000 осіб, а також повітові і міські суди.Суди другої інстанції не створювалися, хоча кожна справа могла бути переглянутатим же судом при виявленні нових істотних для вирішення справи обставин.Постанова від 4 січня 1918 року передбачала організацію революційнихтрибуналів, компетентних вирішувати тільки кримінальні справи. Положення прореволюційні трибунали від 23 січня 1918 року визначило обрання цих трибуналіврадами у складі постійного голови, двох його заступників і 12 членів [58] [56]).Строк їх повноважень обмежувався трьома місяцями, однак Радам надавалося правов будь-який час позбавляти суддів повноважень і призначати нові вибори. Як і внародних судах, рішення переглядалися лише за нововиявленими обставинами тими жреволюційними трибуналами. Відсутність касаційної інстанції і позбавлення правана оскарження вироків революційних трибуналів і народних судів були безумовниминедоліками організації судових органів УРСР, і вже І з’їзд народних суддіввисловився за введення порядку оскарження і перегляду вироків народних судів[59] [57]).
У нейтральнійзоні (між РРФСР і територією України, зайнятою німецькими військами) у 1918році відбулося формування частин Української Червоної Армії. Складністьобстановки на фронтах громадянської війни вимагала зміцнення військовоїдисципліни, що зумовило створення в УЧА військових трибуналів, до яких входили:ротні, полкові, загальноармійські військові трибунали та армійськийкасаційно-апеляційний відділ, що здійснювали правосуддя колегіально [60] [58]).В розвиток угоди від 1 червня 1919 року між УРСР і РРФСР про об’єднаннядіяльності двох республік, ці військові трибунали були переформовані івідповідно до Положення про революційні військові трибунали ввійшли в єдинусистему революційних військових трибуналів об’єднаної Червоної Армії Радянськихреспублік.
Важливим правовимактом в УРСР цього періоду був декрет РНК УРСР від 14 лютого 1919 року “Просуд”, згідно якого були ліквідовані суди, поновлені Центральною Радою іДиректорією [61] [59]), тазатверджено Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР.За цим Положенням в Україні створювалися дві самостійні судові системи: народнісуди і ради народних суддів та революційні трибунали [62] [60]).
Компетенціянародних судів полягала у вирішенні цивільних і кримінальних справ, крім тих,які були віднесені до підсудності революційних трибуналів. Вводився касаційнийпорядок оскарження вироків і рішень народних судів, що безперечно сталопозитивним аспектом судової організації. Судом касаційної інстанції виступалиради народних суддів. Ці суди за участю народних засідателів розглядали справине лише в касаційному порядку, а й по суті, тобто як суди першої інстанції, вразі скасування вироку [63] [61]).
Відповідно доТимчасового положення від 14 лютого 1919 року компетенція революційнихтрибуналів визначалася вирішенням справ про контрреволюційні злочини, саботаж,спекуляцію, зловживання службовим становищем. Окремі справи про службовізлочини революційні трибунали могли передавати для розгляду народним судам. Узасобах виявлення істини та в застосуванні мір покарання революційні трибуналине обмежувалися, а вироки виносилися більшістю голосів і оскарженню непідлягали. Питання про помилування і пом’якшення покарання засудженим революційнимитрибуналами міг вирішувати лише Тимчасовий робітничо-селянський уряд УРСР.
У процесіподальшого судового будівництва 26 жовтня 1920 року було прийнято новеПоложення про народний суд, згідно з яким кандидати в судді повинні були матинеобхідний рівень теоретичної і практичної підготовки, а також вводився порядокзатвердження і дострокового відкликання народних суддів, обраних радами намісцях [64] [62]).
На підставізазначеного вище договору про об’єднання діяльності УРСР та РРФСР на залізницяхУкраїни створювалися революційні військово-залізничні трибунали (у Харкові,Києві, Катеринославі та Одесі) [65] [63]). Цітрибунали розглядали кримінальні справи не лише про злочини, спрямовані напідрив роботи транспорту, а й усі інші кримінальні справи, які були пов’язані зтранспортом і особами, що його обслуговували. Положенням про судоустрійУкраїнської РСР від 16 грудня 1922 року військові і військово-транспортнітрибунали були віднесені до відання Верховного Суду СРСР, створення якого передбачалосянайближчим часом у зв’язку з утворенням СРСР [66]. Залізничні лінійні суди булистворені згідно з цим Положенням і входили до судової системи УРСР насвоєрідних засадах, оскільки, як суди республіки, виносили вироки іменемУкраїнської РСР, однак касаційною і наглядовою інстанцією для них була створенав складі Верховного Суду СРСР транспортна колегія [67] [64]).
Відповідно допостанови ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 року “Про залізничні лінійнісуди” для посилення боротьби зі злочинами, що загрожували роботі транспорту,наближення розгляду справ про такі злочини до місця їх вчинення і прискоренняїх провадження, а також з метою залучення до боротьби зі злочинністю натранспорті громадськості у Києві, Харкові і Дніпропетровську (за місцемзнаходження управлінь залізниць Південно-Західної, Південної і Сталінської)були створені залізничні суди [68] [65]). Компетенціяцих судів поширювалася на вирішення кримінальних справ про злісне порушенняпрацівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і недотриманняправил руху або нещасні випадки з людьми; про злочини, що викликали скупчення умісцях розвантаження порожняка, а також простій вагонів і затримання в парках зайвихвагонів тощо [69] [66]).
Виходячи зпроцесів трансформації суспільства і судової інфраструктури в періодстановлення радянської влади в Україні зазначимо, що на розвиток правосуддя у1918-1922 р.р. суттєво вплинули кілька негативних факторів: наслідкигромадянської війни та занепад народного господарства; так звана революційністьсудочинства, що фактично зумовило на початковому етапі відсутність права наоскарження судових рішень; підпорядкування правосуддя радам, які в більшості небули компетентними в питаннях підбору суддівських кадрів, створення і розбудовисудової системи; домінантність військово-управлінських відносин щодопідтримання високого рівня військової дисципліни в умовах ведення бойових дійі, як наслідок цього — відокремленість військових судових органів від загальноїсистеми судів; надмірно велика кількість нормативно-правових актів з питаньорганізації правосуддя.
В цей же час вУкраїні діяла система особливих військових трибуналів, які мали компетенцію порозгляду дисциплінарних проступків та кримінально-караних діяньвійськовослужбовців. Ця досить консервативна система судів була відокремленавід інших судових органів, перебуваючи під значним впливом військовогокомандування, хоча суб’єктам їх судочинства надавалася можливість оскарженнясудових рішень до вищих судових інстанцій військової юстиції.
Виходячи знадзвичайної важливості транспортних комунікацій у період війни та відбудовинародного господарства від наслідків воєнних дій, в Україні були створенівійськово-залізничні трибунали і залізничні лінійні суди. Ці фактично відомчісудові органи мали компетенцію по розгляду кримінальних справ на транспорті,вчинених працівниками транспорту та особами, які були пов’язані з його роботою.Наведене свідчить про поступове зміщення акцентів організації судової системивід суб’єктної спеціалізації судів до впровадження елементів їх спеціалізаціїза галузевим інститутом певної галузі права. Значимість цих судівпідтверджується і тим, що діяльність, пов’язана з роботою чи з обслуговуваннямзалізничного транспорту, була пріоритетною умовою забезпечення дієздатностіправлячого режиму, тому з утворенням СРСР вказані судові органи були вилученііз системи українського правосуддя.
Для подальшогорозвитку системи правосуддя України у період 1922-1957 р.р характерним є відхідвід усталених демократичних принципів правосуддя, що зумовлювалося каральноюдіяльністю владної верхівки.
Згідно зпостановою ВУЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 року ліквідовувалася судоваколегія ОДПУ при РНК СРСР і справи, які розслідувалися органами НКВС СРСР, НКВСсоюзних республік і їх місцевими органами, передавалися на розгляд спеціальнихсудових колегій обласних судів у складі головуючого і двох постійних членів[70] [67]). При колегіїДПУ УРСР існувала особлива нарада, що розглядала справи про адміністративневислання так званих соціально-небезпечних елементів, застосовуючиадміністративну санкцію реального виконання, особливість якої полягала в застосуванніне тільки адміністративно-правових, а й кримінально-правових норм. Прикладомслужить справа К., яка постановою особливої наради при ДПУ УРСР від 7 липня1937 року була виселена на спецпоселення з конфіскацією майна у зв’язку з тим,що вона перебувала у громаді єговістів [71] [68]).
До підсудності спеціальних колегій відносилисякримінальні справи про державні (контрреволюційні) злочини. Спеціальна колегіяВерховного Суду УРСР була касаційною інстанцією для спеціальних обласних судівта Головного суду Молдавської АРСР і судом першої інстанції по розгляду справпро державні злочини особливої важливості.
Згідно зпостановою ЦВК і РНК СРСР в Українській РСР було створено два водно-транспортнихсуди: Чорноморського морського басейну і Дніпровського річкового басейну [72] [69]).До їх компетенції відносилися справи про державні і особливо небезпечні злочинипроти порядку управління на водному транспорті; про порушення працівникамиводного транспорту трудової дисципліни; порушення правил утримання шляхів,невиконання розпоряджень, що потягло аварію, пошкодження чи знищення шляховихспоруд, нещасні випадки з людьми тощо. Водно-транспортні суди з часу їхорганізації були загальносоюзними судами і вироки виносили іменем СРСР.Касаційною інстанцією для них була водно-транспортна колегія Верховного СудуСРСР.
Війна поставилаперед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія ВерховноїРади СРСР видала Указ “Про воєнний стан” [73] [70]), вякому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судамикримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи прозлочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки,передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм булипідсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7серпня 1932 року “Про охорону громадської (соціалістичної) власності”; прозлочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; пронасильне звільнення з установ ув’язнення та з-під варти; про ухилення відвиконання загального військового обов’язку; про опір представникам влади; пронезаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.
Прикладомдіяльності військових трибуналів в роки війни може служити справа Т.,засудженого вироком військового трибуналу 7-ої стрілецької бригади Резервногофронту від 15 березня 1943 року за ст.ст.54-10, 216-16 п.”в” КК УРСР на 10років позбавлення волі. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 20липня 1943 року вирок залишено без зміни. Судом Т. визнано винним у порушенніправил несення служби в добовому наряді та висловлюванні у присутності бійцівтерористичних погроз щодо командирів. Пленум Верховного Суду України,розглядаючи справу в порядку реабілітації, зазначив, що Т. на слідстві і в судівизнав себе винним і показав, що в лютому 1943 року, будучи днювальним штабу,не виконав наказ командира роти П. щодо чистки зброї та образив його. Отже, діїТ. правильно були кваліфіковані судом за ст.216-16 п.”в” КК УРСР. Однак заст.ст.54-10 КК УРСР Т. засуджено необгрунтовано, оскільки він не мав намірів наздійснення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади.Пленум Верховного Суду України скасував зазначені судові рішення щодо Т. вчастині засудження його за ст.54-10 КК УРСР, а справу закрив на підставі п.2ст.6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину і постановив вважатийого засудженим за ст.216-16 п.”в” КК УРСР на 2 роки позбавлення волі, а напідставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 року “Проамністію…” звільненим від покарання [74] [71]).
Надалі допідсудності військових трибуналів були віднесені справи про терористичні актипроти сільського активу; про злочини громадян, які перебували у винищувальнихбатальйонах; про злочини громадян, які перебували у частинах народногоополчення з відривом від виробництва; про поширення у воєнний час брехливихчуток тощо. У місцевостях, де за умовами бойових дій не функціонували загальнісуди, військові трибунали розглядали всі кримінальні справи. Крім того, вищимвійськовим посадовим особам надавалося право передавати на розгляд цихтрибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини,передбачені Кримінальними кодексами союзних республік, якщо командуваннявизнавало це за необхідне, виходячи з обставин воєнного часу.
Відповідно дозазначеного вище Указу від 22 червня 1941 року лінійні суди залізничного іводного транспорту були реорганізовані у військові трибунали відповіднихзалізниць та морських і річкових басейнів. Військовим трибуналам округів(Київського, Одеського і Харківського) підпорядковувалися військові трибунализ’єднань (дивізій, армій, корпусів), що формувалися на їх території тавійськові трибунали гарнізонів, а військовим трибуналам фронтівпідпорядковувалися трибунали діючих військових з’єднань (армій, корпусів,дивізій тощо) і гарнізонів прифронтової смуги, які обслуговували частини діючоїармії та їх тили. Зазначеним Указом була поширена субординаційна підсудність.
Військовітрибунали залізниць (Південно-Західної, Південної, Одеської і Сталінської) таДніпровського річкового басейну, зважаючи на те, що вони з перших днів війнидіяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані, підпорядковувалисявійськовим трибуналам фронтів за територіальністю, а військовий трибуналЧорноморсько-Азовського басейну підпорядковувався військовому трибуналуЧорноморського флоту. На території України також було створено Військовийтрибунал Українського округу НКВС, якому підпорядковувалися військові трибуналивійськ НКВС, що створювалися ще до початку війни у всіх областях УРСР. Наведемоприклад із судової практики.
Вирокомвійськового трибуналу військ НКВС Київського військового округу від 31 липня1941 року Т. засуджено за ст.206-17 КК УРСР до смертної кари. Ухвалою трибуналуУкраїнського округу НКВС від 2 вересня 1941 року вирок залишено без зміни.Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 29 вересня 1941 року вирокзмінено і смертну кару Т. замінено на 10 років позбавлення волі. Судом Т.визнано винним у тому, що він, працюючи на посаді начальника відділуХарківського обласного управління державної безпеки, при допиті Ф. одержав віднього інформацію про те, що О. і Г. займаються контрреволюційною діяльністю. Неперевіривши показання Ф. та незважаючи на повідомлення підлеглих йому працівниківНКВС про їх неправдивість, Т. дав вказівку на арешт шести осіб. Провівширозслідування з грубими порушеннями кримінально-процесуального законодавства,Т. за відсутності доказів вини О., Б., Л., Г., С. і Ш. склав довідки про їхвинність. Внаслідок сфальсифікованої ним кримінальної справи О, Л. та Г. булизасуджені до смертної кари, С. і Ш — до позбавлення волі, а Б. незаконноутримувався під вартою 14 місяців [75] [72]).
Указом ПрезидіїВерховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 року всі робітники і службовцізалізничного транспорту оголошувалися мобілізованими на період війни. Зазлочини по службі вони несли відповідальність як військовослужбовці за законамивоєнного часу. Справи про злочини, скоєні цими особами, були підсуднівійськовим трибуналам. З 9 травня 1943 року чинність цього Указу була поширенаі на весь морський та річковий транспорт [76] [73]).
Протягом 1943-1944р.р. територія України була повністю визволена від німецьких військ, в томучислі і Закарпатська Україна. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся з’їзднародних комітетів, за маніфестом якого Закарпатська Україна возз’єднувалася зУРСР, було обрано народну раду, яка створила і судову систему. У 13 округахЗакарпаття та містах Ужгороді і Мукачеві відповідно до побудови судових органівУРСР було засновано народні суди, в Ужгороді — вищий народний суд, а такожспеціальний суд, як суд першої інстанції для розгляду справ про злочини німецько-угорськихвійськ проти народу Закарпаття. Цей суд розглядав підсудні йому справиколегіально в складі 5 осіб — трьох постійних суддів і двох народнихзасідателів. 29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР іЧехословаччиною, за яким Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР, і післяцього вищий суд і його складова частина — спеціальний суд, були реорганізованів Закарпатський обласний суд.
В 1948 році у м.Києві було створено спеціальний табірний суд, юрисдикція якого поширювалася натериторію України щодо розгляду справ у місцях ув’язнення. Обласні військовітрибунали військ МВС розглядали кримінальні справи, слідство в яких проводилосяорганами МВС і МДБ, а після ліквідації в 1953 році особливої наради при МВССРСР ліквідовувалися ці судові установи і табірний суд, діяльність якихзвужувала повноваження судів республіки. У 1957 році залізничні лінійні іводно-транспортні суди були об’єднані у транспортні суди, а в складі ВерховногоСуду СРСР створена транспортна колегія [77] [74]).
Розвиток судовоїсистеми СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов’язаний із вдосконаленнямзагальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства тапоступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.
У грудні 1958року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР,союзних і автономних республік [78] [75]), Основикримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік [79] [76]),Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [80][77]),Положення про військові трибунали [81] [78]), атакож Закони “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” [82] [79])та “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” [83] [80]).
Відповідно доОснов законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік,Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 року прийняла Закон “Про судоустрійУкраїнської РСР” [84] [81]), ст.10 якогобуло визначено, що всі справи в судах першої інстанції розглядаютьсяколегіально в складі одного судді та двох народних засідателів. Відповідно дост.28 цього Закону в судах другої інстанції передбачалася спеціалізація суддівз розгляду певних категорій справ у межах одного міжгалузевого суду, оскількицивільні та кримінальні справи в касаційному порядку і в порядку наглядувирішувалися колегіями суддів у складі трьох осіб. Згідно зі ст.ст.36-39 ЗаконуВерховний Суд Української РСР діяв у складі судових колегій з розглядуцивільних і кримінальних справ та Пленуму Верховного Суду УРСР, який мавповноваження вирішувати справи в порядку нагляду відповідно до ЦПК та КПК УРСР.
28 грудня 1960року Верховна Рада УРСР затвердила нові Кримінальний іКримінально-процесуальний кодекси з введенням їх у дію з 1 квітня 1961 року[85] [82]), [86] [83]).У грудні 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного законодавстваСоюзу РСР, союзних і автономних республік і Основи цивільного судочинства СоюзуРСР, союзних і автономних республік [87] [84]), а18 липня 1963 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Цивільний і Цивільнийпроцесуальний кодекси УРСР [88] [85]), [89] [86]).
Згідно з ЗакономСРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958року до їх підсудності, крім справ про військові злочини, були віднесені справипро шпигунство, а всі інші кримінальні справи були підсудні системі загальнихсудів УРСР. Щодо цивільних справ, то військові трибунали розглядали цивільніпозови військових частин (установ), державних і громадських організацій, атакож окремих громадян про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної їмвчиненням злочину, але тільки при провадженні кримінальних справ [90] [87]).
Відповідно дозмін до зазначеного Закону підсудність цих судів була розширена за рахуноксправ стосовно осіб офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), осібсержантського та рядового складу органів служби державної безпеки, а також осібсержантського і рядового складу конвойної охорони МВС СРСР, які комплектувалисяза призовом. Закон також містив норму, згідно з якою, коли у місцевостях, де всилу виключних обставин не діяли суди загальної юрисдикції, військові трибуналирозглядали всі кримінальні і цивільні справи. Крім того, згідно з вказанимЗаконом при обвинуваченні особи чи групи осіб у скоєнні декількох злочинів,якщо справа хоча б за одним з них підсудна військовому трибуналу, а про інші –будь-якому іншому суду, то справа про всі злочини розглядалася військовимтрибуналом. Коли при обвинуваченні групи осіб у скоєнні одного чи декількохзлочинів, якщо справа у відношенні хоча б одного з обвинувачених була підсуднавійськовому трибуналу, а у відношенні до інших — будь-якому іншому суду, тосправа стосовно всіх обвинувачених розглядалася також військовим трибуналом.Таким чином, до компетенції військової судової системи належав розглядкримінальних справ, і спір про право вирішувався тільки щодо правовідносин, яківипливали з кримінальної і військово-кримінальної галузі права.
Виходячи з аналізу законодавчої бази з питаньпобудови і функціонування судової системи України 1922-1957 р.р. зазначимо, щов цей період система українських судів фактично була замінена судами союзногопідпорядкування. В аспекті дисертаційного дослідження зауважимо, що організаціясистеми судів у цей період обумовлювалася необхідністю створенняспеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудовіоб’єктів народного господарства. Разом з цим, у цей же період створювалисяспеціальні структури за суб’єктним характером з повноваженнями виконаннясудових функцій, сутність діяльності яких зводилася до застосування заходіврепресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальніколегії НКВС та МВС). В умовах тоталітарного режиму ці суди повністю ігнорувалидемократичні принципи правосуддя.
При формуванні системи судових органів принцип“доцільності”, який базувався на партійно-адміністративних методах впливу насуспільство, став домінуючим. У цей період судова влада стала одним зінструментів досягнення панування владної верхівки над народними масами.Зазначимо, що громадянська і друга світова війна наклали свій негативнийвідбиток на створення і функціонування судових органів, які змушені буливідстоювати партійно-політичні інтереси держави та ігнорували розвитокпрогресивних форм правосуддя, відображаючи у своїй діяльності пріоритетністьінтересів владних кіл. Держава продовжувала судову політику, яка сформувалася вперші роки радянської влади, відстоюючи визначальні, на її думку, напрямкирозвитку суспільства.
Важливе значення для діяльності судовоїсистеми мали військові трибунали часів війни. Вбачається переорієнтаціяпоглядів держави щодо її судової політики до збільшення питомої вагивійськового правосуддя з метою утвердження дисципліни і правопорядку всуспільстві за умови ведення бойових дій. Крім того, звертаємо увагу нарозширення компетенції цих судів за рахунок віднесення до їх підсудностіцивільних осіб та справ, які за нормальних умов до їх підсудності не належали,що було необхідним під час виникнення суспільних катаклізмів світового імісцевого масштабу.
Суттєвих змін судова система України зазнала вперіод створення і вдосконалення національного процесуального законодавства1961-1991 р.р. Безперечним її здобутком стало прийняття нових Кримінального,Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР “Про судоустрійУкраїнської РСР” від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальнихсудових органів. Це зумовлювалося позитивними змінами в організації державноївлади та змінами поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобівреалізації політики партії і держави. Судова система України, як складовасистеми судів колишнього СРСР, практично нічим не відрізнялася від організаціїсудових органів в інших республіках, проте, в умовах командно-адміністративноїсистеми Верховний Суд УРСР діяв як вищий суд для судів республіки, в якому булазапроваджена внутрішня спеціалізація суддів по розгляду певних категорій справ.Така ж побудова була властива й обласним судам.
З проголошенням24 серпня 1991 року незалежності України [91] [88]) та зприйняттям нової Конституції України [92] [89])почався процес реорганізації судової системи. Верховною Радою України до КонституціїУкраїни Законом України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції(Основного Закону) України” [93] [90]), а також доЗакону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року [94] [91])були внесені зміни та доповнення Законами України від 17 червня 1992 року [95] [92])та від 24 лютого 1994 року [96] [93]). Виходячи зцього, загальними судами в судовій системі України було визначено Верховний СудУкраїни, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласнийсуд, Київський і Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди,районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил Українита гарнізонів.
Виходячи зположень ст.43 Закону України “Про судоустрій України”, Верховний Суд Українидіяв у складі судових колегій у цивільних, кримінальних справах і військовоїколегії, створеної відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 лютого1994 року [97] [94]), та ПленумуВерховного Суду України. Судові колегії Верховного Суду України згідно звимогами ст. 49 Закону розглядали справи по першій інстанції, у касаційномупорядку, порядку нагляду та за нововиявленими обставинами. Верховний судАвтономної Республіки Крим, Київський і Севастопольський міські та обласні судивідповідно до ст.30 Закону діяли у складі президії суду та відповідних судовихколегій і розглядали справи як суди першої інстанції, в касаційному інаглядовому порядку та за нововиявленими обставинами. Заслуговує на увагу з точкизору спеціальної компетенції діяльність міжобласного суду, який діяв як судпершої інстанції, розглядаючи на особливо режимних об’єктах, розташованих натериторії України, всі цивільні і кримінальні справи, а також справи проадміністративні правопорушення, у випадках, передбачених законодавством.
Є потребазвернути увагу на організацію і діяльність військових судів, реформованих післяпроголошення незалежності України. Постановою Верховної Ради України від 3лютого 1993 року судові установи військової юстиції були перейменованівідповідно у військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських СилУкраїни [98] [95]). Згідно зЗаконом України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року військові судиздійснювали правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях,передбачених законодавством України. Відповідно до Указу Президента України №572/98 від 30 травня 1998 року “Про мережу та кількісний склад військових судівУкраїни” на території держави діяло 24 військових суди гарнізонів, 3 військовихсуди регіонів та військовий суд Військово-Морських Сил України [99] [96]).
Відповідно дост.38-8 Закону України “Про судоустрій України” юрисдикція військових судівпоширювалася: на всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями ЗбройнихСил України [100] [97]),Прикордонних військ України [101] [98]), Службибезпеки України [102] [99]), Управліннядержавної охорони [103] [100]), військЦивільної оборони та внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України[104] [101]), [105] [102]),а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; на всі справипро шпигунство; на справи про злочини проти встановленого порядку несенняслужби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ; насправи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, які визначаютьсязаконодавством України; на справи про адміністративні правопорушеннявійськовослужбовців; на справи за скаргами військовослужбовців на неправомірнідії військових посадових осіб і органів військового управління; на справи прозахист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військовіорганізації; на інші справи, пов’язані із захистом прав і свободвійськовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересіввійськових частин, установ та організацій. Тобто, до прийняття Закону України“Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року [106] [103])військові суди забезпечували захист прав і свобод військовослужбовців,військовозобов’язаних, призваних на збори, виходячи з вимог Закону України “Просоціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [107], атакожвійськових частин, установ та організацій [108] [104]).
Органи державногоарбітражу в радянській Україні не вважалися судовими органами, хоча і виконувалиблизькі до судових юрисдикційні функції. З переходом до ринкових відносин векономіці України коло учасників підприємницької діяльності значно розширилосяза рахунок громадян-підприємців, юридичних осіб усіх форм власності, значнозбільшилося і число господарських спорів. Арбітражні установи були офіційновизнані судовими органами, що стало певним елементом спеціалізації цих судів.Для реорганізації і впорядкування системи державного арбітражного судочинстваВерховною Радою України 4 червня 1991 року було прийнято Закон України “Проарбітражний суд” [109] [105]), щовизначив систему арбітражних судів в Україні, яку складали Вищий арбітражнийсуд України, арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києвата Севастополя, а згодом – Арбітражний процесуальний кодекс України [110] [106]).
Згідно ззазначеним Законом, Вищий арбітражний суд України, як вищий орган по вирішеннюгосподарських спорів і здійсненню нагляду стосовно рішень, ухвал, постановарбітражних судів України та контролю за їх діяльністю, діяв у складі пленуму,президії та арбітражних колегій по вирішенню спорів та перегляду рішень, ухвалі постанов арбітражних судів нижчого рівня. Цей суд вирішував господарськіспори, віднесені до його компетенції Арбітражним процесуальним кодексомУкраїни, іншими законодавчими актами України, міждержавними договорами йугодами і міг прийняти до свого провадження будь-який господарський спір.Необхідно зазначити, що крім арбітражних колегій по розгляду господарськихспорів згідно з Указом Президента України від 21 квітня 1998 року у складіВищого арбітражного суду України та арбітражних судах Автономної РеспублікиКрим, областей, міст Києва і Севастополя було створено спеціальні колегії зрозгляду справ про банкрутство, що свідчить про наявність елементівспеціалізації суддів в межах певної юрисдикції вказаних вище судових органів[111] [107]).
На виконаннявимог п. 12 Перехідних положень Конституції України, впровадження Концепціїсудово-правової реформи та конституційного принципу спеціалізації, прийнятим 21червня 2001 року Законом України “Про внесення змін до Закону України “Проарбітражний суд” була створена спеціалізована судова вертикаль господарськихсудів, яку склали місцеві, апеляційні господарські суди та Вищий господарськийсуд України [112] [108]). Зважаючина те, що був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Арбітражногопроцесуального кодексу України” [113] [109]),яким скасовувався інститут судового нагляду, місцеві, апеляційні господарськісуди і Вищий господарський суд України набули відповідно статусу судів першої,апеляційної і касаційної інстанцій з можливістю касаційного перегляду постановВищого господарського суду України Судовою палатою з господарських справВерховного Суду України, яка була утворена на виконання вимог Закону України“Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” [114] [110]).
Отже, в Українідо прийняття нового Закону України “Про судоустрій України” поряд із судамизагальної юрисдикції діяла система спеціалізованих господарських судів. Компетенціяцих судів поширювалася на вирішення господарських спорів, що виникали міжгосподарюючими суб’єктами — підприємствами, установами, організаціями, іншимиюридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність безстворення юридичної особи і встановленим законом порядком набули статусусуб’єкта підприємницької діяльності.
На підставі викладеного зауважимо, що питанняпро місце спеціалізованого судочинства в системі судової влади на окремихетапах історичного розвитку суспільства вирішувалося по-різному. На побудовусистем правосуддя на території України, досліджених у хронологічному порядку їхіснування, значний вплив мали національні особливості, пов’язані здержавницькими намірами українського народу, культурні та правові традиції і звичаї,економічні, соціальні і політичні реалії розвитку суспільства, консерватизмсудової системи, запозичення іноземного досвіду судоустрою та інші фактори. Длярозуміння специфіки судоустрою України визначальне значення при дослідженняцього питання має врахування конкретних історичних умов, які стали передумовоюстворення та функціонування судової системи України в розрізі її спеціалізації.
1.2 Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладіВеликобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудовіспеціалізованих судів України
Надбання світовоїюридичної практики свідчать про те, що економічне і соціально-політичне джерелоангло-саксонської і романо-германської правових систем є схожими – ценеобхідність посилення централізації політичної влади і державно-правовеоб’єднання країн [115] [111]). В той час,коли юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановленихдержавою правил поведінки, для представників англо-саксонської правової системипріоритетним є питання про роль суду у формуванні цих правил [116] [112]).На континенті правники цікавляться, перш за все, як регламентована конкретнаситуація, а в англо-саксонській системі права увага звертається на те, як цяситуація повинна бути розглянута судом, щоб правильно вирішити спір.
Англо-саксонське право залишається по своїй сутіправом судовим і розвивається суддями в процесі розгляду справ, хоча суддя, навідміну від законодавця, не створює загальних правил поведінки. Враховуючиправила судового прецеденту, такий підхід робить норми загального права меншабстрактними, ніж норми права романо-германських правових систем, але одночасноменш конкретизованими. Крім того, галузі права в державах англо-саксонськоїправової системи виражені не так чітко, як на континенті, що впливає напобудову судових систем країн-представників і здійснення правосуддя судовимиорганами.
В країнах Західної Європи та Північної Америкирозвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, якрозвинутість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціаціяфункцій держави, розвиток законодавства та його предметної розгалудженості і,передусім, потреба в забезпеченні надійності захисту прав людини і громадянинаурізних правових сферах та з урахуванням особливостей інтересів різнихсоціальних верств. Розвиток системи спеціалізованих судів значною міроюобумовлено високим рівнем правової культури більшості населення цих країн,усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення досуду з врахуванням предметної і суб’єктної компетенції окремих ланок судовоїсистеми.
Виходячи з наведеного, визначення питання компетенціїсудів зарубіжних країн пропонуємо провести на прикладі діяльності судовихсистем Великобританії, Німеччини, Росії, США та Франції, порівнявши їх зУкраїною.
В судовій системіВеликобританії традиційним вважається поділ судів на нижчі і вищі, якими ємирові, магістратські, військові суди та Верховний Суд Англії і Уельсу таПалату Лордів відповідно. Крім того, діє самостійна система вищих судівШотландії та Північної Ірландії [117] [113]).
Верховний СудАнглії й Уельсу складають три самостійні судові утворення загальної юрисдикції- Апеляційний суд, Високий суд та Суд корони (див. також “Додаток К”). Направах складових частин Високого суду самостійно діють Суд Адміралтейства порозгляду спорів щодо порушень правил морських перевезень, аварій кораблів івідшкодування пов’язаних із цим збитків, Комерційний суд, якому підсудні спориторгівельного характеру, та Патентний суд, що розглядає клопотання з питаньпатентів, дизайну і торгівельних марок [118] [114]).
Поряд ізвказаними судами загальної юрисдикції у Великобританії діють спеціалізованісуди різної компетенції. Деякі з яких мають назву трибуналів, що, як правило,підкреслює їх другорядне значення в порівнянні із загальними судами. Так, з1964 року діють промислові трибунали, які під головуванням фахового юристаколегіально розглядають спори між підприємцями і робітниками. Рішення цихтрибуналів оскаржуються до Апеляційного трибуналу по трудових спорах, щорозглядає і скарги на постанови адміністративних органів щодо реєстраціїпрофспілок та з інших питань трудових правовідносин [116] [115]).
Особливе місцесеред судових установ спеціальної юрисдикції займає Суд по розгляду скарг наобмеження свободи підприємництва. Його завдання — недопущення монополізаціївиробництва і торгівлі та штучного утримання високого рівня цін. Цей суд розглядаєі скарги на порушення правил торгівлі та вирішує питання про звільнення відоподатковування певних видів товарів, виходячи з розуміння суспільногоінтересу.
У Шотландії, крімзагальних, діють спеціальні суди, юрисдикція яких поширюється тільки на той регіон,де вони розташовані, а також функціонують спеціальні суди і трибунали, щовходять до загальнобританської судової системи, до яких відносяться військовісуди та суди по розгляду трудових конфліктів. Власне шотландськими судамиспеціальної юрисдикції є церковні суди, шотландський земельний суд,дисциплінарний суд солісіторів Шотландії, транспортні і ліцензійні трибунали татрибунали по спорах про стягнення орендної плати. Адміністративні трибунали вШотландії, як і в Англії, складаються з осіб або органів, що здійснюють судовіабо квазісудові функції. При цьому, не завжди суддями в цих трибуналах є юристи[118] [116]).
В судовій системіВеликобританії діють військові суди Збройних Сил ЇЇ Величності Королеви, якімають визначену законодавством юрисдикцію двоякого виду. По-перше, це звичайнаюрисдикція щодо осіб, які проходять військову службу в Збройних Силах, незалежновід часу і місця проходження ними такої служби. По-друге, це надзвичайнаюрисдикція щодо цивільних осіб при оголошенні військового стану [119] [117]).Система військових судів Збройних Сил Великобританії включає в себе військовісуди сухопутних і повітряних сил, які створюються для здійснення судочинствауповноваженим на це командиром або військовим начальником; військово-польовийсуд (наприклад, діяльність військово-польового суду під час бойових дій наФолклендських (Мальвінських) островах у 1982 році) і військово-морський суд, щопризначається Адміралтейством. Військові суди сухопутних і повітряних силподіляються на три рівні: загальні, окружні та польові, що відрізняютьсякількістю офіцерів-суддів, а військово-морські суди діють у складі 5-9офіцерів. Конкретно склад суду визначається залежно від військового званняпідсудного [120] [118]).
Слід зазначити, що судова система Великобританії зточки зору її компетенційності законодавчо визначена нечітко. Це пояснюєтьсяособливостями організації правосуддя в цій країні, де існує струнка системасудів загальної юрисдикції, в яку вкраплені суди, що мають спеціальнукомпетенцію.
Порівнюючи з точки зору компетенції вказані вище судиіз системою спеціалізованих судів України, необхідно вказати, що згідно ст.19Закону України “Про судоустрій України” в систему судів загальної юрисдикціївходять судові установи адмінісративної і господарської галузевихспеціалізацій. На погляд автора, вітчизняний законодавець більш зваженопідійшов до цього питання, оскільки Патентному і Комерційному судам Англіїпідвідомчі справи тільки в галузі торгівлі, а повноваження господарських судівУкраїни, визначені у ст.12 ГПК України, значно ширші [121] [119]).На відміну від адміністративних трибуналів Англії й Шотландії спеціалізованіадміністративні суди України здійснюватимуть виключно судові функції таматимуть визначені законом відповідні судові ланки.
КонституціяНімеччини поділяє суди на федеральні і земельні, а очолює судову систему судівзагальної юрисдикції Верховний федеральний суд [122] [120]).З точки зору спеціалізації заслуговує на увагу та обставина, що в Німеччиніпоряд зі звичайною сферою підсудності (за інстанціями – дільничний суд,земельний суд, Верховний суд землі, Верховний федеральний суд), існує ще чотири[123] [121]) (Див.“Додаток Л”).
Перша з них – цесфера адміністративної підсудності, ланками якої є адміністративний суд, вищийадміністративний суд і Федеральний адміністративний суд. Системаадміністративної юстиції є компетентною щодо розгляду скарг фізичних іюридичних осіб на дії й акти органів державного управління, а також спорів міжорганами місцевого самоврядування. Федеральний адміністративний діє як суд касаційноїінстанції у складі п’яти фахових судів щодо рішень нижчих адміністративнихсудів. У такому ж складі сенати цього суду розглядають по першій інстанції ісправи, віднесені до виняткової компетенції суду. Вищі адміністративні судистворені по одному у всіх землях Німеччини, справи в яких розглядаютьсяколегіально в складі трьох фахових суддів і двох “почесних суддів”, а в деякихземлях — у складі лише трьох фахових суддів. Адміністративні суди розглядаютьпо першій інстанції переважну більшість справ як суди першої інстанції.
Друга сферапідсудності пов’язана з питаннями оподаткування і представлена фінансовими,земельними фінансовими судами та Федеральним фінансовим судом. Системафінансових судів створена головним чином для розгляду спорів, пов’язаних зісплатою податків та митних зборів. Федеральний фінансовий суд є судомкасаційної інстанції для рішень фінансових судів винятково з питань права ітільки за умови, коли існує спір про суми, що перевищують 10000 євро. Фінансовісуди по першій інстанції, розглядають справи колегіально у складі трьох фаховихсуддів і двох “почесних суддів” [124] [122]).
Третя сферапідсудності — застосування трудового законодавства. Для вирішення такоїкатегорії справ створено вертикаль трудових, земельних трудових судів іФедеральний трудовий суд, які розглядають спори між наймодавцями й робітникамиз питань оплати праці, надання відпусток, звільнення з роботи, а такожконфлікти між профспілками й об’єднаннями підприємців. Федеральний трудовий суддіє у складі 5 сенатів, колегіально розглядаючи касаційні скарги у складі трьохфахових і двох “почесних” суддів. У кожній із земель є один суд землі зтрудових справ, а в Північному Рейні-Вестфалії їх створено два. У цих судахутворюються колегії в складі одного фахового судді і двох “почесних суддів”,які представляють інтереси підприємців і робітників. Суди землі з трудовихсправ мають повноваження апеляційної інстанції, куди оскаржуються рішення судівз трудових справ, що розглядають усі трудові конфлікти.
Четверта сфера — суди із соціальних питань, які створені для розгляду спорів, пов’язаних ізсоціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним, наданням безкоштовноїабо пільгової медичної допомоги тощо. Ця система судів очолюється Федеральнимсудом, що розглядає справи колегіально у складі трьох фахових і двох “почеснихсуддів”. У кожній землі ФРН діє суд із соціальних питань, що розглядаєколегіально по першій інстанції всі спори, віднесені до їх компетенції, ускладі одного фахового і двох “почесних суддів”. У сферу підсудності з питаньсоціального забезпечення входять соціальний суд, земельний соціальний суд іФедеральний соціальний суд.
Названі вищеланки спеціалізованих судів є самостійними і незалежними одна від одної, однакдля забезпечення єдності судової практики відповідно до ст.95 КонституціїНімеччини у випадку суперечностей у правозастосуванні скликається Загальнийсенат вищих федеральних судів, який виносить обов’язкове для всіх спеціалізованихсудів рішення.
Поряд ізназваними сферами підсудності судова система Німеччини має і деякі іншіспеціальні суди — Федеральний патентний суд, Федеральний дисциплінарний суд івійськові суди, що створюються за умови оголошення воєнного стану, а такождисциплінарні військові суди. Властивою для німецької судової системи є ще однаспеціальна сфера підсудності — Федеральний суд у справах суддівської служби,який діє в складі Верховного федерального суду як окрема судова палата і маєповноваження вирішувати питання дисциплінарного характеру і справ, щостосуються службового права (порушення незалежності суддів, особливості їхслужби тощо).
До системизагальних судів, як самостійні підрозділи, включені суди по справахнеповнолітніх, що розглядають справи про правопорушення, в яких обвинувачуютьсянеповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молодь до 21 року, якщо судвважає, що їх поведінка носить “підлітковий характер”. У цих судахрозглядаються справи про порушення дорослими інтересів неповнолітніх абосправи, в яких потрібно допитати неповнолітніх як свідків. До таких же судовихустанов у судах землі належать палати у справах неповнолітніх, а в дільничнихсудах — суд шеффенів у справах неповнолітніх.
З наведеноговбачається, що судова система Німеччини аналогічно з Україною базується напринципі органічної єдності судів загальної юрисдикції і окремих незалежнихспеціалізованих судів, компетентних вирішувати певні категорії справ, виходячиз принципу спеціалізації за галузевою ознакою. Це дає підстави стверджувати, щов Німеччині громадяни чи їх об’єднання мають змогу захистити свої права тазаконні інтереси шляхом звернення до компетентного суду. Його компетентністьвизначається, зокрема, участю як професійних суддів-юристів, так і інститутом“почесних суддів”, які є фахівцями в окремій галузі. Тобто, судовій системіНімеччині властивим є здійснення правосуддя не тільки професійними суддями, а йіншими фахівцями в області певних знань.
Зазначимо, щосудовій системі Німеччини властива також і спеціалізація за суб’єктною ознакою,що підтверджується діяльністю судів у справах неповнолітніх та військовихсудів. Питання ж, які вирішуються Федеральним судом по справах суддівськоїслужби, українським законодавцем врегульовані відповідними законами про Вищу радуюстиції та судоустрій. Виходячи з того, що Німеччина не має Збройних Сил, аутворено сили самооборони (бундесвер), то в мирний час не передбачено істворення військових судів. Хоча на відміну від України, в бундесвері діютьвійськові дисциплінарні суди. Вважаємо, що для української судової системистворення таких судів є недоцільним, оскільки вирішення дисциплінарнихпроступків військовослужбовців ЗСУ та інших військових формувань провадиться упорядку, передбаченому Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.
Статтею 19 ЗаконуУкраїни “Про судоустрій України” впроваджена спеціалізація судів загальноїюрисдикції, якими визначені господарські та адміністративні суди. Створення жспеціалізованих судів інших юрисдикцій цим Законом не передбачено, але, виходячиіз завдань розвитку економіки України, збільшення фінансово-інвестиційнихпотоків, в майбутньому доцільно створити суди фінансової, патентної чиліцензійної юрисдикції тощо. Конституція України допускає, що суддямиспеціалізованих судів можуть бути не тільки юристи-професіонали, але й особи,які є фахівцями в інших, неюридичних областях суспільного життя.
В США поряд зфедеральними судами діють спеціальні суди — Суд претензій, Митний суд,Військово-апеляційний суд, Апеляційний суд ветеранів, Податковий суд та Судмитних і патентних апеляцій [125] [123])(див.“Додаток М”). До компетенції Суду претензій належить вирішення спорів,пов’язаних з пред’явленням до федерального уряду США грошових претензій іншимидержавами чи економічними блоками. Серед спеціальних судів виділяється Митнийсуд, який має виняткову компетенцію у сфері правовідносин, пов’язаних зпитаннями оподаткування чи визначення квот на імпортні товари. До повноваженьСуду митних і патентних апеляцій належить розгляд апеляцій з приводу рішеньМитного суду і Патентного бюро США.
В 1950 року булоухвалено Уніфікований кодекс військової юстиції. Ним передбачена організаціяревізійних комісій (у 1968 році вони були перейменовані на військово-ревізійнісуди, а у 1980 році — на військово-касаційні суди) у кожному виді Збройних Силта створено Військово-апеляційний суд, як суд апеляційної інстанції. Цей суд у1968 році був перейменований на Військово-апеляційний суд США, ставши вищимсудовим органом у сфері діяльності військової юстиції, маючи на метізабезпечити єдине тлумачення матеріального і процесуального права приздійсненні правосуддя військовими судами. Адміністративно цей суд непідпорядкований Міністру оборони США. Конгресмен Філбін зазначив, що “…він можедіяти як дієвий, безпристрастний орган, що посідає верховну позицію в структурівійськової юстиції, яка забезпечує виключно справедливий та безстороннійрозгляд справи кожного обвинуваченого [126] [124]) ”.
ЮрисдикціяВійськово-апеляційного суду США поширюється на правові питання, коли: 1) вирокуже був затверджений військово-касаційним судом, і за яким передбачено смертнукару; 2) рішення вже переглянуті військово-касаційним судом, але за поданнямГенерального судді-адвоката або Генерального судді Транспортного департаменту всправах берегової охорони ініційовано перегляд справи у Військово-апеляційномусуді США; 3) в усіх справах, переглянутих військово-касаційним судом, по якихза проханням засудженого Військово-апеляційний суд США погодився на переглядсправи.
У справах прозлочини, за вчинення яких санкцією закону передбачено смертну кару, рішенняВійськово-апеляційного суду США підлягають перегляду Верховним Судом США.Прикладом цього може служити справа Х., засудженого загальним військовимтрибуналом за військову провину до смертної кари, оскільки він вчинив убивстводвох співслужбовців під час виконання ними службових обов’язків.Військово-касаційним судом вирок було залишено без зміни. Військово-апеляційнийсуд США, переглянувши справу, виніс рішення про зміну міри покарання Х. іпризначив покарання у вигляді 10 років позбавлення волі, кваліфікувавши йогодії як “вбивство по необережності” та “перебільшення смертельної сили”,мотивуючи це тим, що Х. та Ф. на грунті особистих неприязних відносинпосварилися і останній упав на палубу катера, при цьому вдарився головою обпалубу і від одержаної травми згодом помер. П. розвитку цих подій не бачив, алеколи він спустився на палубу, то сприйняв дії Х., як такі, що можуть зашкодитиі йому. При цьому, П. з пістолета намагався вбити Х., але останній вистрілив унього першим, від чого той помер [127] [125]).
З початкустворення Військово-апеляційного суду США він діяв у складі трьох цивільнихсуддів, призначених Президентом США, згодом вони почали призначатися на 15років, а з жовтня 1990 року Військово-апеляційний суд США діє у складі 5суддів. Зазначимо, що досвід проходження військової служби не є обов’язковимдля призначення суддею цього суду, суддя повинен бути цивільною особою на часпризначення, і не більше як три судді можуть представляти одну політичнупартію.
В США поряд ізсудами федерального рівня і судами штатів існує структура трьох видіввійськових трибуналів, передбачених Уніфікованим Кодексом військової юстиції — загальні, спеціальні та сумарні [128] [126]). УЗбройних Силах США існують три рівня дотримання правової процедури:адміністративний, несудовий і судовий, тобто рівень військового трибуналу [129][127]).Самі ж військові трибунали поділяються на три види: дисциплінарний, особливий ізагальний військовий трибунал .
Апеляційний судветеранів має компетенцію щодо перегляду рішень Адміністрації у справахветеранів — колишніх військових Армії США, Військово-повітряних Сил, Флоту таНаціональної гвардії, яким рішенням вказаної Адміністрації було відмовлено унаданні допомог, виплатах страхових чи вихідних сум по звільненню з військовоїслужби, а також з питань подальшої виплати пенсійного забезпечення. Щодоповноважень Податкового суду, то він має можливість вирішувати спори запозовами платників податків до федерального уряду згідно з Кодексом проподаткове регулювання США [130] [128]). Рішеннязазначених вище двох судів підлягають перегляду апеляційним судом СШАфедерального рівня.
Виходячи знаведеного, є підстави стверджувати, що, незважаючи на своєрідну структуруорганізації судів США, їх юрисдикція за спеціалізацією грунтується на підставіосновоположних принципів захисту прав і законних інтересів громадянина, на йогоправі на суд з державою. Цей принцип судочинства впроваджено як за галузевою,так і за суб’єктною ознакою. У порівнянні з Україною в США звертається більшаувага на пред’явлення претензій фінансового характеру з боку інших держав таекономічних блоків, на питання сплати податків та митних зборів, про щосвідчить створення в цій державі відповідних судів. В Україні розгляд справзазначених категорій здійснюється як судами загальної юрисдикції, так іспеціалізованими (господарськими) судами, хоча такі правовідносини, на нашудумку, є адміністративними, і повинні бути предметом розгляду в судахадміністративної юрисдикції.
КомпетенціяВійськово-апеляційного суду США та Апеляційного суду ветеранів поширюється наспеціальних суб’єктів судочинства, щодо яких здійснюється правосуддя:військовослужбовців та ветеранів військової служби. Тут убачається схожість звійськовими судами України в суб’єктному критерії судочинства та порядкуоскарження судових рішень. Проте, військові суди України мають значно ширшіповноваження щодо вирішення цивільних та адміністративних справ.
Згідно зКонституцією РФ у цій країні діють суди загальної юрисдикції на чолі зВерховним Судом Російської Федерації, система арбітражних судів на чолі з Вищимарбітражним судом та Конституційний Суд Російської Федерації [131]. Відповідно дост.4 Федерального Конституційного Закону Російської Федерації “Про судовусистему Російської Федерації” від 31 грудня 1996 року в Росії діють судифедерального рівня, конституційні (статутні) суди і мирові судді суб’єктівРосійської Федерації, які складають судову систему Росії [132] [129]).До федеральних судів віднесено і Вищий арбітражний суд Російської Федерації,федеральні арбітражні суди округів та арбітражні суди суб’єктів РосійськоїФедерації (див. також “Додаток Н”).
Статтею 127Конституції Російської Федерації визначена діяльність спеціалізованихарбітражних судів. Виходячи з вимог ст.9 Федерального Конституційного ЗаконуРосійської Федерації “Про арбітражні суди у Російській Федерації”, на Вищийарбітражний суд РФ, на відміну від Вищого господарського суду України,покладається розгляд по першій інстанції справ про визнання недійсними(повністю чи частково) ненормативних актів Президента Російської Федерації,Ради Федерації, Державної Думи, Уряду, що не відповідають закону, і тих, щопорушують права і законні інтереси організацій і громадян, а також економічнихспорів між Російською Федерацією і суб’єктами федерації та між суб’єктамифедерації. Цей суд вирішує у межах компетенції питання, що виникають зміжнародних договорів Російської Федерації [133] [130]).До складу зазначеного суду входять судові колегії з розгляду спорів, щовиникають із цивільних чи інших правовідносин та з розгляду адміністративнихспорів. Повноваження Вищого господарського суду України за Законом України “Просудоустрій України” визначені тільки як суду касаційної інстанції.Господарськими судами України також розглядаються деякі категорії справ, яківиникають з адміністративних правовідносин, які в майбутньому стануть предметомрозгляду адміністративних судів відповідно до ст.19 Закону України “Просудоустрій України”, якою передбачено створення таких судів.
Досліджуючипитання компетенції судів Російської Федерації, зазначимо, що військові судицієї держави, є судами федеральними рівня і здійснюють судочинство у ЗбройнихСилах Російської Федерації, інших військових формуваннях, а також в органах іформуваннях, в яких згідно з законодавством Росії передбачена військова служба.Законодавчо визначено, що система військових судів складається із окружних(флотських) та військових судів гарнізонів. Військова колегія Верховного СудуРосійської Федерації є безпосередньою вищою судовою інстанцією для військовихсудів гарнізонів та окружних (флотських) військових судів [134] [131]).Статтею 7 названого Закону визначено підсудність справ військовим судам.Необхідно зазначити, що цим судам, які дислоковані за межами РосійськоїФедерації (наприклад, на території Таджикистану), підсудні всі цивільні,кримінальні та адміністративні справи, які підлягають розгляду федеральнимисудами загальної юрисдикції, якщо інше не встановлено міжнародним договоромРосійської Федерації. Військові суди Росії в межах своїх повноваженьрозглядають справи і матеріали, пов’язані з обмеженням конституційних свобод іправ на таємницю листування, телефонних та інших розмов, переговорів тощо.
Система загальнихсудів Франції включає в себе Касаційний суд, апеляційні суди і суди, якірозглядають різні категорії справ по першій інстанції. У системі загальнихсудів Франції створені спеціалізовані підрозділи установ юстиції по справахнеповнолітніх. Суд присяжних по даній категорії справ розглядає обвинувачення втяжких злочинах, вчинених неповнолітніми у віці від 16 до 18 років, у складітрьох фахових судів та дев’яти присяжних. Справи про кримінальні делікти та пронайбільш серйозні проступки осіб віком від 13 до 18 років, а також про тяжкізлочини підлітків 13 — 15 років розглядаються трибуналами по справахнеповнолітніх. Рішення цих трибуналів оскаржуються до спеціальної палатиапеляційного суду (див. також “Додаток П”).
Відмінна рисафранцузької системи кримінальної юстиції — наявність у ній інституту судді повиконанню покарань, який вправі втручатися в процес відбування покараннязасудженими, у тому числі і до позбавлення волі. Він організовує нагляд зазасудженими, що одержали “відстрочку з випробуванням”, вирішує питання прозміну режиму утримання засуджених до позбавлення волі, має повноваження вноситиклопотання про їх умовно-дострокове звільнення тощо. Обов’язки судді повиконанню покарань на трирічний термін покладаються на одного із суддівтрибуналу великого процесу [135] [132]).
До системизагальних судів на рівні трибуналу малого процесу, прирівняні ряд судовихустанов, що мають компетенцію по розгляду певних категорій справ: торгівельнітрибунали, ради прюдомів, комісії із соціального страхування, паритетнітрибунали із земельної оренди, трибунали з морської торгівлі. Торгівельнітрибунали складаються з трьох суддів, які обираються з осіб, що займаютьсякомерційною діяльністю чи представляють промислові або торгівельні компанії, ірозглядають спори, що виникають між учасниками торгівельних угод, між членамитовариств, спори по зобов’язаннях комерсантів, підприємців і банкірів, справи,пов’язані з ліквідацією підприємств. Ради прюдомів вирішують конфлікти,пов’язані з укладенням, виконанням і розірванням індивідуальних трудовихдоговорів. Вони складаються з радників-представників підприємців та робітниківі розглядають справи в колегіях із двох або чотирьох представників кожної ізсторін під головуванням судді трибуналу малого процесу [136] [133]).
Особливе місцепоза системою загальних судів займає Високий суд правосуддя, що створюється длярозгляду кримінальних справ за обвинуваченням Президента Франції в державнійзраді, а також міністрів у вчиненні тяжких злочинів під час виконання службовихобов’язків.
Незалежно відсистеми загальних судів у Франції діє самостійна спеціалізована система органівадміністративної юстиції, до компетенції якої належить розгляд скарг на дії йакти органів державного управління стосовно прав та інтересів приватних осіб.Очолює цю систему Державна рада, у складі якої діє секція з розгляду спорів, щовирішує по першій інстанції скарги на президентські й урядові декрети, навидані міністрами та організаціями загальнонаціонального значення, в тому числіпрофспілками, нормативні акти. У 1987 році створено п’ять адміністративнихапеляційних судів як судів другої інстанції, рішення яких підлягають оскарженнюдо Державної ради. Основну кількість справ за скаргами на дії й акти органівуправління і посадових осіб по першій інстанції розглядають адміністративнітрибунали [137] [134]). Знаведеного вбачається схожість судових систем Франції й України стосовновирішення спорів публічного характеру, оскільки Законом України “Про судоустрійУкраїни” передбачено створення спеціалізованих адміністративних судів звідповідними судовими ланками.
З наведеногоаналізу законодавства про судоустрій зазначених вище зарубіжних країнвбачається, що насамперед необхідність посилення централізації політичної владиі державно-правове об’єднання країн, економічні чинники, усталеність норм права певної правовоїсім’ї, пріоритетність захисту прав і свобод особистості та висока правовакультура, властива більшості цих країн, стали основними причинами створенняспеціалізованих судових органів, компетентних щодо розгляду певних категорійсправ.
Особливості їх організації автор пов’язує з тим, щогалузі права в державах англо-саксонської правової системи виражені ненастільки чітко, як у континентальній правовій системі, і це суттєво впливає напобудову судових систем країн-представників та здійснення правосуддя. Накористь наведеного свідчить побудова судових систем Великобританії і США якпредставників англо-саксонської системи права, в яких відбулося тількивкраплення судових органів спеціальної компетенції в систему судів загальноїюрисдикції, а не створення самостійних судових вертикалей, що характерно дляпредставників романо-германської правової системи. Прикладом цього служитьфункціонування самостійних галузевих юрисдикцій у судовій системі Німеччини,створення системи спеціалізованої адміністративної юстиції у Франції, а такождіяльність арбітражних судів Росії, як спеціалізованої судової структури всистемі судів загальної юрисдикції. Необхідно звернути увагу на те, що при порівнянні з Україною дослідженихсудових систем зарубіжних країн, компетенційність судових органів за галуззюправа органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальним єсуб’єктний критерій їх юрисдикції. На думку дисертанта, виділення в судочинствіокремого (спеціального) суб’єкта сприяє більш високому рівню його захищеностікомпетентним судом, виходячи зі сфери його діяльності (військовослужбовці,неповнолітні).
Порівняння досліджених судових систем зарубіжних країн зУкраїною дає підстави стверджувати, що компетенційність судових органів загалуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для якихвизначальним є суб’єктна ознака їх юрисдикції.

РОЗДІЛ2. КРИТЕРІЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ
2.1Спеціалізація судів за галузевою ознакою
Система державнихорганів протягом всієї історії існування класового суспільства будувалася відповіднодо функцій кожної держави, оскільки в них закладена і відображена волявідповідних соціальних груп, що складає суть державної влади [138] [135]).Виходячи з цього, державна влада виступає як єдиний організм, в якомубезпосередньо і найбільш повно виражена пануюча в суспільстві соціальна воля.Але єдність державної влади неминуче поєднується з різними формами їїздійснення і структурою внутрішньої організації. Відповідно до функціональногопризначення органів держави виділяються три гілки влади, що залежно відхарактеру повноважень їх органів діють самостійно в межах власної компетенції[139] [136]).
Для вираженняволі носія влади (класу, нації, народу) виникає гілка законодавчої влади, аразом з нею — система органів, що її здійснюють і забезпечують. Основнадіяльність по виконанню законодавчих актів здійснюється виконавчо-розпорядчимапаратом, що втілює в собі специфіку виконавчої влади. Особлива сфераздійснення влади, пов’язана із застосуванням права, викликала необхідністьстворення державних органів, які спеціалізувалися б на розгляді і вирішеннісправ про правопорушення, а також справ, пов’язаних з захистом майнових таінших особистих прав членів даного суспільства [140] [137]).
Творці теоріїподілу влади надавали суду першорядне і цілком самостійне значення взабезпеченні законності, справедливості та свободи за умови, якщо судова владане буде залежати від інших. Ще Конституція Пилипа Орлика 1710 року передбачалазасоби щодо обмеження влади гетьмана та заклала основи принципу поділу влади назаконодавчу, виконавчу і судову. Статті цієї Конституції далекогляднопередбачали головні принципи розвитку демократичних держав і закріплювалинайпрогресивніші для того часу ідеї державотворення, які й зараз не втратилисвоєї актуальності [141] [138]). Ш. Монтеск’єстверджував, що не буде свободи в тому випадку, “коли судова влада невідокремлена від влади законодавчої і виконавчої, якщо вона з¢єднана з законодавчою владою,то життя і свобода громадян будуть під впливом влади сваволі, оскільки суддябуде законодавцем. Якщо судова влада з¢єднана з виконавчою, то суддя одержуєможливість стати гнобителем [142] [139])”.
Аналіз радянськогодержавного будівництва свідчить, що відступ від принципу поділу влади фактичнопризвів до невиправданого посилення впливу виконавчо-розпорядчих органів,приниження ролі судової влади, її залежного становища, що потягло за собоюрозвиток авторитарності в управлінні державою, приниження ролі особистості інезахищеність прав та свобод громадян [143] [140]).Тому однією з головних цілей демократизації українського суспільства булапроголошена ідея створення правової держави, у якій судова влада повинна статиодним із найважливіших елементів структури державної влади поряд іззаконодавчою і виконавчою.
Побудова правовоїдержави вимагає втілення в життя принципів верховенства права, коли діяльністьдержави, її органів окреслена нормами Конституції, законами, іншиминормативними актами, а права і свободи людини та їх гарантії визначаютьпріоритети державної діяльності. В правовій державі суттєво змінюється і рольсуду, як органа державної влади, який, здійснюючи правосуддя на засадахзаконності, об’єктивності і неупередженості, вирішує конфліктні ситуації у всіхсферах правових відносин, включаючи і визначення відповідальності держави та їїорганів перед людиною і громадянином.
Вітчизнянийконституціоналізм виходить з того, що вся влада в державі належить народу.Подібні норми існували в Конституціях СРСР і УРСР (1977 і 1978 рр.). Статтею 5нової Конституції України визначено, що народ України є носієм суверенітету ієдиним джерелом державної влади в нашій державі. Але якщо в радянські часиконцепція народовладдя служила юридичним прикриттям фактично тоталітарноївлади, то зараз закріплення народовладдя служить конституційною вимогою для забезпеченнясправді демократичної державної влади, що набуває характеру народовладдя.
З прийняттямДекларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [144] [141]),Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [91] [142])та Конституції України від 28 червня 1996 року були визначені основні принципипобудови України як демократичної, правової держави, в якій державна владавідповідно до статті 6 Конституції України здійснюється за принципом її поділуна законодавчу, виконавчу і судову [145] [143]).
Судова владавзагалі визначається як один із проявів державної влади, її поняття є похіднимвід загального поняття влади і поняття державної влади зокрема. Поняття “судовавлада” в науковій літературі трактується по-різному. Це і система судів, іспеціальні повноваження по здійсненню правосуддя, і реалізація цих повноваженьна практиці. Так, на думку К.Ф. Гуценка під судовою владою розуміютьсяпритаманні їй можливості впливу на поведінку людей і соціальні процеси, щореалізуються державними органами (судами), які займають особливе становище вдержавному апараті [146] [144]). В.І.Швецов та В.П.Бож¢єв вважають, що “владу” потрібно розуміти не як орган чисистему органів, що її здійснюють, а як право, можливість цих органів, щогрунтується на законі, виконувати визначені дії” [147] [145]),[148] [146]). Підтримуючи таку точку, вважаємо,що судова влада — це надані спеціальним органам держави – судам – повноваженнящодо вирішення віднесених до їх компетенції питань, які виникають призастосуванні права, і реалізація цих повноважень здійснюється шляхомконституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарськоготощо судочинства з дотриманням процесуальних форм, що дають гарантію законностіі справедливості при постановленні судових рішень.
Виходячи з того,що чинним Законом України “Про судоустрій України” в системі судів загальноїюрисдикції виокремлено спеціалізовані суди, є потреба дати визначення судовоївлади в аспекті дисертаційного дослідження, під якою автор розуміє повноваженняспеціалізованих судових органів по вирішенню віднесених до їх компетенціїпитань, які виникають при застосуванні норм права по розгляду справ певнихкатегорій за правилами, встановленими відповідним процесуальним законодавством.З наведеного визначення вбачається, що судовій владі властиві два компонента:1) така влада реалізується тільки спеціально уповноваженими державнимиустановами – судами, зокрема і спеціалізованими; 2) у цих органів повинні бутитільки їм притаманні можливості вирішення певних категорій спорів (зокрема,господарських, адміністративних тощо).
Розглядаючипоняття судової влади на цій основі, ми виходимо з того, що вона виступаєоднією з найважливіших форм практичного втілення народовладдя і забезпечуєвідповідні методи організації повновладдя народу в специфічній сфері йогоздійснення, що включає суспільні відносини, які є особливою, підвищеноюцінністю для держави. Це виражається в створенні механізму реалізації правгромадянського суспільства і кожної окремої особистості, захисті від посяганьна встановлений в державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості,що і служить підставою застосування судової влади.
Відображаючиєдність і неподільність влади народу України як джерела і суб’єкта всієїдержавної влади, судова влада сама набуває державного характеру як ціліснасоціальна і правова категорія. Це дозволяє виділити найважливіші елементи їїзмісту, оскільки вона є одним із продуктів здійснення принципу “поділу влади”,що при всій умовності свого найменування забезпечує розподіл сфер управліннясуспільством в механізмі народовладдя; за своїми функціональними ознаками вонає державною владою з усіма властивими їй атрибутами; за своїм предметнимпризначенням вона складає конкретну форму діяльності держави, організаційнооформлену як система правосуддя.
На моєпереконання, судова влада виступає саме як влада, а не як сукупністьповноважень визначеної кількості судових органів. Створення такої влади — це нетільки теоретична, але й важлива практична мета, суть якої полягає в розбудовіавторитетної сильної судової влади, що стане на захист прав і свобод людини,буде забезпечувати законність і справедливість у суспільстві. Саме в цих сферахгромадського життя судова влада не тільки не повинна поступатися двом іншимгілкам влади в авторитеті і дієвості, але й з позицій захисту прав людини,принципів демократії та законності покликана оцінювати і спрямовувати їхдіяльність, стримуючи й обмежуючи законними способами представницькі івиконавчі органи держави.
З прийняттямКонституції України багато законодавчих положень щодо судової діяльності булисуттєво змінені. Це пов’язано перш за все з конституційним поширеннямюрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, з необхідністюреального забезпечення конституційного права громадян на судовий захист тавпровадженням у судочинство основних його засад, на підставі яких умаксимальній мірі повинні бути створені умови для об’єктивного і неупередженогоправосуддя.
Найважливішоюознакою суб’єкта судової влади є його публічно-владна компетенція (колоповноважень, наданих певному органу) — юрисдикція судового органу. Судоваюрисдикція має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. Зоб’єктивної сторони вона виступає як система владних повноважень (владних праві обов’язків) суб’єктів судової влади, але делегування судовими органами цихповноважень іншим особам не допускається. З суб’єктивної сторони судова юрисдикціяхарактеризується рівнем компетентності її суб’єктів.
Виходячи зконституційної вимоги щодо поширення юрисдикції судів на всі правові відносинив державі (ст. 124 Конституції України), зазначимо, що правосуддя відрізняєтьсяспецифічністю завдань, які держава ставить перед судовими органами, а такожосновними функціями судової влади. Ці завдання та функції є загальними длявсієї структури такої влади і виражають судову політику, єдину для всіх ланоксудових органів. Основна спрямованість судової політики виражена у нормахгалузей матеріального права — конституційного, адміністративного, цивільного,кримінального, господарського тощо. Саме вони закріплюють існуючі в суспільствівідносини, спрямовані на захист прав людини й охорону економічної і політичноїсистем суспільства. Проте навіть за наявності справедливих матеріальнихзаконів, чітко виражених завдань і функцій суду ступінь їх реалізації багато вчому залежить від кола питань, що належать до компетенції судових органів тавід установлення їх повноважень при вирішенні конкретних справ. Ними, з одногобоку, охоплюються права, які забезпечують підпорядкування відповідних суб’єктівсудової влади і визначальне положення суду у взаємовідносинах з іншимиорганами, з другого боку — різнопланові обов’язки і, насамперед, — обов’язоксправедливо і своєчасно розглядати спори про право, без чого правосуддя взагалінеможливе [149] [147]).
В аспектідисертаційного дослідження зазначимо, що поняття “юрисдикція” (лат. –jurisdictio – cуд, судочинство) визначається як встановлена законом чи іншимнормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органіввирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто даватиоцінку діям особи чи іншого суб’єкта права з точки зору їх правомірності чинеправомірності. Юрисдикція визначається в залежності від виду і характерусправ (злочини, проступки, майнові спори тощо), їх територіальної належності тавід осіб, які беруть участь у розгляді справи.
Спеціальнимиорганами юрисдикції є суди — загальні та спеціалізовані. Сукупністьповноважень, даних в силу закону відповідному виду судів щодо вирішення питаньїх юрисдикції, загальних для всієї судової системи, у яких виражаються завданняі функції по здійсненню єдиної судової політики в державі, загалом складаютьюрисдикцію судових органів [150] [148]). Зміст цієїюрисдикції багатозначний, оскільки для її розгляду необхідно виходити іззавдань і функцій, обумовлених судовою політикою, встановити конституційнозакріплене коло предметної компетенції судової системи і розкрити повноваження(права й обов’язки) кожного виду судів (загальної чи спеціалізованоїюрисдикції) щодо вирішення питань їх відання.
Судова юрисдикціянерозривно пов’язана з поняттям “компетенція” (від лат. сompetens – відповідний), яке включаєв себе сукупність юридично встановлених повноважень (прав і обов’язків)керуючого органа чи посадової особи та коло питань, що вони вправі вирішувати.З цих же позицій ми визначаємо поняття “судова компетенція”, як сукупністьюридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судовогооргану (спеціалізованого суду) щодо визначеного законом кола питань, якіпідлягають вирішенню. Обсяг судової компетенції, виходячи з предметудисертаційного дослідження, повинен обумовлюватися здійсненням державної владисудовими органами в особливій сфері суспільного життя: у залежності від їхспеціалізації – “по горизонталі” (загальні, адміністративні, господарські судитощо), а також територіальним масштабом діяльності кожної ланки судової системи– “по вертикалі” (Верховний Суд України, Касаційний суд України, Апеляційнийсуд України, вищі спеціалізовані, апеляційні й місцеві суди).
Компетенціянасамперед визначає предмет відання системи судових органів, вона окреслює тусукупність проблем, на вирішення яких спрямовані права й обов’язки кожної ланкисудової системи. Предметна компетенція системи судових органів знаходитьконституційне закріплення у статтях 124, 125 Конституції України, в якихзазначені загальні питання організації судової системи України, та в іншихзаконодавчих актах, що містять не тільки конкретні повноваження судів за їхпредметною компетенцією в тих чи інших галузях права, але і визначаютьфункціональні повноваження, тобто відповідні права й обов’язки судів у галузіправосуддя.
Необхідністьзапровадження принципу спеціалізації в судовій діяльності, виходячи з надбаньконституційної та законодавчої практики, що властива більшості розвинутихдержав світу, багато років є темою для наукової дискусії в Україні. Деякіаспекти цього питання розглядалися при вирішенні інших правових проблем упрацях М.І.Мельника, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, Г.М.Омельяненко,А.О.Селіванова, В.В.Сунцова, В.М.Палій, Д.М.Притики, М.І.Тітова, В.П.Шевченката В.І.Шишкіна. Зазначені автори відносять впровадження принципу судовоїспеціалізації до нагальної потреби суспільства. Підтримуючи цю думку, мивбачаємо в цьому ширшу можливість якісного здійснення правосуддя, а, отже, інайвищий ступінь забезпечення прав людини з боку державних інституцій. Певніюридично-теоретичні та практичні надбання щодо спеціалізованого судочинствамають місце і в Україні. Свідченням цього є існування за часів українськоїдержавності 1917-1920 рр. спеціалізованих судів, які мали компетенцію щодовирішення адміністративних, комерційних справ, справ, які виникали звійськово-управлінських відносин, та наукова розробка цього питання зарадянських часів [151] [149]).
Стаття 125Конституції України визначила побудову судової системи України за принципамитериторіальності і спеціалізації, що зумовлює створення в межах єдиної системизагальних судів спеціалізованих судових ланок, які, діючи на підставі загальнихзасад судочинства, повинні захищати права і свободи громадян в окремих,специфічних сферах суспільного життя та забезпечувати режим законності, в першучергу, в діяльності органів виконавчої влади і створювати умови для розвиткуУкраїни як демократичної, правової держави.
Конституційна вимога щодо виділення взагальній юрисдикції судів їх спеціалізованої юрисдикції, яка повинназдійснюватися спеціалізованими судами, зумовлює багато питань навколо системисудів загальної юрисдикції України. Ця система має використовувати перевагиспеціалізації не тільки з точки зору організаційної розбудови, а й упроцесуальному аспекті здійснення правосуддя. Відповідно до Конституції Україниза організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судівзагальної юрисдикції передбачає утворення судово-ієрархічних ланок зіспеціалізованою компетенцією в окремих галузях матеріального права(господарського, адміністративного тощо).
Конституційнийпринцип спеціалізації дає підстави для створення окремих вертикалейспеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції (господарських,адміністративних, військових, фінансових, податкових, митних, у справахнеповнолітніх тощо), що частково відображено у ст.19 Закону України “Просудоустрій України”. На мій погляд, правове значення принципу судової спеціалізації,визначеного статтею 125 Конституції України, полягає в тому, що саме положенняцієї статті є базисним для становлення та подальшого розвитку системспеціалізованих судів України і законодавства з питань організації тадіяльності зазначених судових установ. Принцип спеціалізації в побудові системисудів загальної юрисдикції може здійснюватися за її видами з утвореннямспеціалізованих судів (галузева спеціалізація), за суб’єктною ознакою або завнутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного неспеціалізованого суду,оскільки Концепція судово-правової реформи передбачила створенняадміністративних судів та інших спеціалізованих судових установ галузевоїюрисдикції в системі судів загальної юрисдикції, а також судів у справахнеповнолітніх, як представників суб’єктної юрисдикції [152] [150]),[153] [151]). З цьоговбачається, що спеціалізація судів і суддів по розгляду справ певних категорійсприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства і права,підвищенню професіоналізму суддів і, виходячи з цього, більш надійному захиступрав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Відзначаючизакріплений Конституцією України (ст.125) галузевий принцип спеціалізації,зауважимо, що чинним ЦПК України врегульовано порядок розгляду спорів за участюв основному фізичних осіб, а господарським процесуальним законодавствомрегламентуються правовідносини, учасниками яких, як правило, є юридичні особи,що займаються господарською діяльністю. Разом з тим, ЦПК України, розглядаючияк центральну фігуру фізичну особу, містить окремі норми, що врегульовуютьспори, які виникають з адміністративно-правових (публічних) правовідносин [154][152]).Крім того, відомо, наскільки гострою для фізичних, і для юридичних осіб єпроблема оскарження дій та бездіяльності посадових осіб органів державної владита управління, справи про які розглядають за нормами ЦПК України. З цьоговбачається логічність і необхідність відповідної судової спеціалізації –адміністративної, господарської чи іншої, оскільки Конституція України заборонщодо цього не містить.
На мій погляд, конституційний принципспеціалізації судової системи України означає, що в системі судів загальноїюрисдикції діють певні підсистеми судових органів, уповноважені вирішуватисправи тільки певної категорії, здійснюючи правосуддя за нормами спеціальнихпроцесуальних кодексів, уніфікованих і максимально пристосованих до розглядукатегорій справ, віднесених до їх компетенції. Принцип спеціалізації судіввиконує роль регулятора правовідносин в аспекті матеріального права, в якостіякого виступають норми конкретної галузі права, її підгалузей та інститутів.Конституційне закріплення зазначеного принципу діяльності судової системивказує на намагання законодавця забезпечити законність і правильністьзастосування правових норм господарського, адміністративного чи іншогозаконодавства. Спеціалізація судової юрисдикції передбачає також процесуальнуспеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремихкатегорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, маютьбути оптимізовані відповідно до властивостей цих справ.
Змінисоціально-політичних реалій життя українського суспільства на початку 90-тихроків викликали необхідність проведення в державі судово-правової реформи. Такезавдання було поставлено у Концепції судово-правової реформи і на виконання їїВерховною Радою України були прийняті Закони України “Про статус суддів” [155] [153]),“Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарнувідповідальність суддів судів України” [156] [154]),“Про органи суддівського самоврядування” [157] [155])та “Про Вищу раду юстиції” [158] [156]).
Виконуючизавдання зазначеної Концепції, прийнявши Закон України “Про Конституційний СудУкраїни” [159] [157]),перетворивши органи державного арбітражу на систему арбітражних судів тареформувавши мережу військових трибуналів колишнього СРСР у військові суди,Верховна Рада України у 1991-1993 р.р. започаткувала принцип спеціалізаціїсудової системи. Але в подальшому реалізація Концепції в розрізі створеннясудів спеціалізованої юрисдикції, зокрема, адміністративних судів, судів усправах неповнолітніх, господарських та інших спеціалізованих судівуповільнилася [160] [158]). Зприйняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України [161] [159])постало завдання приведення у відповідність до її положень, зокрема до нормРозділу VIII “Правосуддя”, всього масиву національного законодавства просудоустрій та судочинство, на що зверталася увага з’їздами суддів України [162][160]),[163] [161]), [164] [162]),[165] [163]).
Відповідно дост.125 Конституції України в державі створена цілісна система судів загальноїюрисдикції, яка поєднує принцип галузевої спеціалізації окремих судових ланок знаявністю Верховного Суду України, як найвищої судової інстанції системи судівзагальної юрисдикції, і вищих судових органів спеціалізованих судів — відповідні вищі суди.
Основнимпризначенням судів є здійснення захисту гарантованих Конституцією кожній особіправ і свобод (стаття 55 Конституції України), і тому роль судових установстосовно цього значно підвищено новим положенням Конституції про те, щоюрисдикційні повноваження судів поширюються на врегулювання всіх правовідносин,які виникають у державі. Завданням судів як органів судової влади є такожзахист конституційного ладу України, забезпечення дотримання законності тасправедливості при виконанні і застосуванні законів та іншихнормативно-правових актів.
КонституціяУкраїни не відтворює всю систему судів держави, і законодавець визначив її окремимзаконом. Закон України “Про судоустрій України” закріпив усі види існуючих нинімісцевих і спеціалізованих судів, їх структуру та повноваження. Статтею 19Закону визначено, що відповідно до Конституції України в системі судівзагальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремихсудових юрисдикцій, якими є господарські, адміністративні та інші суди,визначені як спеціалізовані [106] [164]).
Визначаючи поняття спеціалізованого суду, зазначимо,що відповідно до ст.12 ГПК України господарські суди мають компетенцію порозгляду справ у спорах, які виникають при здійсненні господарської діяльностіщодо укладання, зміни, розірвання і виконання договорів господарюючими суб¢єктами; справ про банкрутство; справ за заявамиорганів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань,віднесених до їх компетенції. Відповідно до ст.20 проекту Адміністративногопроцесуального кодексу України в адміністративних судах розглядатимуться спори,що виникають із конституційних, адміністративних, зовнішньоекономічних,фінансових, податкових, будівельних, екологічних, транспортних, військових,промислових, соціальних та інших публічно-правових відносин [166] [165]).З наведеного логічно випливаєвизначення спеціалізованого суду– це створена в системі судівзагальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів),повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенціїз розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктноюознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузейпроцесуального законодавства.
Дляспеціалізованих судів територіальна ознака не є визначальною складовою їхюрисдикції, оскільки принцип судової спеціалізації не передбачає створенняспеціалізованих судових органів відповідно до адміністративно-територіальногоустрою держави (апеляційні господарські суди, військові апеляційні судирегіонів та гарнізонів) [167] [166]). Статтею 19Закону України “Про судоустрій України” передбачено створення системиадміністративних судів, зазначимо, що Указом Президента України № 810 від 22липня 1998 року було схвалено Концепцію адміністративної реформи [168] [167]).Даною концепцією опрацьовувалися питання про роль адміністративної юстиції якформи контролю за діяльністю органів управління і посадових осіб різних ланок.Забезпечення правового захисту є найвищою метою правової держави, яка презентуєсебе таким чином для забезпечення реалізації основних прав через незалежніспеціалізовані суди та запобігання зловживанням з боку виконавчих структур.Така ж мета вбачається, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України.
Статтею 9Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода наобов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національногозаконодавства. “В розвиток зазначеного конституційного положення слід згадати,що 17 липня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон про ратифікаціюКонвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколута протоколів №№ 2, 4, 7 і 11 Конвенції і названа Конвенції тепер є частиноюнаціонального законодавства [169] [168])”. Саме устаттях 2, 6, 13 Конвенції закріплено право громадянина на судовий захист своїхправ і свобод, вчинених суб’єктами оскарження у сфері управлінської діяльності,тобто публічних правовідносин.
Право громадян насудовий захист своїх прав та свобод від дій (бездіяльності) суб’єктівуправлінської діяльності передбачено низкою законів. Так, відповідно до ст.22Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”,громадянин має право на оскарження до суду рішення підприємств, організацій, таустанов, які надають пільги ветеранам війни і особам, на яких поширюютьсявимоги даного закону [170] [169]). ЗаконУкраїни “Про біженців” [171] [170]) у ст. 11встановлює, що рішення органів міграційної служби про позбавлення статусубіженця може також бути оскаржене до суду, а ст.8 Закону України “Про правовийстатус іноземців” передбачено право на оскарження до суду рішень органіввнутрішніх справ, Служби безпеки України про видворення іноземця за межітериторії України [172] [171]). Цейперелік не є вичерпним, оскільки окреслити, у зв¢язку з порушеннями яких самеправових норм громадяни звертаються за судовим захистом, практично неможливо.Зазначимо, що на даний час в Україні не існує інституту достатнього захистуфізичних осіб у їх відносинах з адміністративними органами. Ми підтримуємодумку В.С.Стефанюка з цього питання, оскільки “одна з причин – традиційністьпоглядів та функцій судової влади — влади не захисної, тобто покликаноїзахищати права громадян, а такої, що накладає на них стягнення [169] [172]).”
Адміністративноююстицією з погляду на її правову природу є інститути адміністративного,адміністративно-процесуального та судоустрійного права, які регулюють порядоквирішення органами правосуддя конфліктів (спорів), що виникають у сферіадміністративних (управлінських) правовідносин між громадянами чи юридичнимиособами, з одного боку, та адміністративними органами (посадовими особами) — зіншого, у зв’язку з порушенням суб’єктивних прав чи порядку державногоуправління. З практичної точки зору — це врегульованаадміністративно-процесуальними нормами діяльність органів правосуддя щодовирішення зазначених конфліктів (спорів). Л.С.Анохіна слушно зазначає, щоадміністративну юстицію (правосуддя) потрібно розуміти не тільки як інститутзахисту порушених прав громадян, а й оцінювати з точки зору діяльності стосовнорозгляду адміністративних справ [173] [173]).
Поняття адміністративної юрисдикції доцільнорозглянути в двох аспектах. При першому, вузькому підході, вона зводиться додіяльності по розгляду справ про адміністративні правопорушення та винесеннявідповідних актів правозастосування. Згідно з другим підходомадміністративно-юрисдикційна діяльність розширюється до меж розгляду будь-якогоадміністративно-правового спору (конфлікту), тобто до меж всьогоадміністративного процесу. На практиці використання поняття “адміністративнаюрисдикція” і у вузькому, і в широкому розумінні одне одному не суперечить, аленабагато частіше зустрічається вузьке її трактування, в якому вонаототожнюється з діяльністю по застосуванню санкцій правових норм, тобтореалізації адміністративних стягнень.
Закономпередбачається, що в адміністративній справі, яка розглядається судом, конфліктміж державою в особі органів управління та громадянином має бути вирішений, прицьому суд повинен поважати інтереси як держави, так і особи, що звернулася досуду за захистом порушених своїх прав чи свобод. Якщо немає впевненості в тому,що пересічний громадянин може сподіватися на неупереджений і кваліфікованийрозгляд спору суддею, виграти справу у представника держави, то навітьрозвинута правова система взагалі і спеціалізований суд, зокрема, не дадутьпозитивних результатів у вирішенні цього питання. Довіра до суду формуєтьсяпоступово, і роль самих суддів у цьому процесі є важливим регулятором публічнихправовідносин.
Вважаю, що привирішенні питання розбудови спеціалізованих судів адміністративної юрисдикціївизначальною стане кількість справ різних категорій, які підлягатимуть розглядуцими судами. За даними Верховного Суду України кількість справ, які виникають зпитань адміністративно-правових відносин, становить до 30 відсотків усіхцивільних справ, розглянутих судами загальної юрисдикції [174] [174]).Це обумовить кількість суддів у цих судах та вирішення ряду процедурних питань.Визначення і вирішення вказаних проблем у значній мірі залежить від людських іфінансових ресурсів, які будуть задіяні в адміністративному судочинстві.
При вирішеннізазначених проблем слід мати на увазі, що адміністративна юстиція пов’язана знаявністю спору, і коло спірних питань є досить широким, але всі вони виникаютьу сфері виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тобто маютьуправлінський, адміністративний характер. До компетенції адміністративноїюстиції повинні належати спори, які виникають у сфері публічних правовідносин,зокрема державного управління між заінтересованими юридичними або фізичнимиособами — з одному боку, й адміністративними органами — з іншого. Звертаємоувагу на те, що підвідомчість адміністративних справ повинна визначатися зурахуванням ряду факторів: зв’язку підвідомчості таких справ із системоюсуб’єктів адміністративної юрисдикції, яка склалася в Україні; специфікинормативного окреслення напрямків державного управління в умовах реформуванняукраїнської держави та суспільства; декриміналізації, тобто скасуваннякримінальної відповідальності і заміни її адміністративною.
Законом України“Про судоустрій України” визначена трьохступенева система судових органівадміністративної юрисдикції. Статтею 21 Закону встановлено, що місцевимиадміністративними судами є окружні суди, які утворюються в округах відповіднодо указу Президента України. Разом з тим, чинний Закон не встановлює критеріївизначення кількості окружних судів, як судів першої інстанції спеціалізованогоадміністративного правосуддя. Виходячи з аналітичних даних Верховного СудуУкраїни, нами пропонується створити окружні суди по одному на дваадміністративно-територіальні райони. Це наблизить судові установиадміністративної юрисдикції до населення і дасть змогу уникнути впливу на цісуди з боку місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Затаким же принципом пропонуємо створити і адміністративні суди апеляційноїінстанції, виходячи із співвідношення один суд на дві області. Крім того,пропонується в деяких густонаселених областях України (Донецька,Дніпропетровська) створити по два апеляційних суди, виходячи з кількості справ,що будуть розглядатися цими судами.
Вищим судовиморганом адміністративної юрисдикції статтею 38 зазначеного Закону визначеноВищий адміністративний суд України, а в складі Верховного Суду Українипередбачена діяльність Судової палати в адміністративних справах (ст.48). Намоє переконання, ці інстанції судового розгляду забезпечать надійний захистпроти можливих правопорушень з боку державних органів. За наявності трьохрівнів розгляду адміністративної справи можливість включення до складу судубільше, ніж одного професійного, досвідченого і кваліфікованого в питанняхадміністрування та управління судді залежить від загальної кількості суддів,які можуть бути задіяні для здійснення правосуддя в сфері адміністративноїюрисдикції, та виділених для цього коштів.
На мій погляд,судовий розгляд адміністративних справ вимагає і внутрішньої спеціалізаціїсуддів, що відрізняється від тієї, яка необхідна для розгляду цивільних справ.Це викликано не лише відмінностями між нормами матеріального і процесуальногоправа, що підлягатимуть застосуванню, а й іншими факторами, оскількиадміністративні справи завжди несуть на собі відбиток адміністрування. З цьогоприводу В.С.Стефанюк слушно зазначає, що “знання не лише матеріального права, ай практики адміністративних органів є дуже важливим для розгляду справ щодоадміністративних питань [169] [175]).”
Деякі категоріїадміністративних справ вимагають наявності специфічних знань та досвіду. Дотаких можливо віднести податкові справи, які потребують грунтовних знань збухгалтерського обліку, аудиту та економіки, а також справи, пов’язані іззастосуванням митного законодавства тощо. Дане твердження обумовлененеобхідністю реалізації положень статті 55 Конституції України, якоюгарантується право громадян і юридичних осіб на оскарження судових рішень, дійчи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування таїх посадових осіб. Відсутність спеціалізованих адміністративних судових установставить існуючі суди в такі умови, коли вони повинні розглядати в порядкуцивільного судочинства спори, які за своєю природою є не цивільними, аадміністративно-правовими.
Наведене підтверджується судовою практикою. А.звернувся до суду зі скаргою на дії начальника Житомирської митниці, пов¢язані з відмовою в пільговому митному оформленніввезеного ним з-за кордону автомобіля. Заявник зазначав, що під час службового відрядження у складі МиротворчихСил ООН на території колишньої Югославії він заробив 2615 доларів США, авартість ввезеного автомобіля не перевищувала 50 відсотків заробленої ним суми,тому згідно з постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 року “Пропроект Закону України “Про порядок обкладення податками предметів, якіпереміщуються громадянами через митний кордон України” він має право напільгове митне оформлення вказаного автомобіля. Рішенням суду скаргу А. булозадоволено. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України,задовольняючи касаційну скаргу митниці, вказала, що суд у мотивувальній частинірішення послався на постанову Верховної Ради України від 5 травня 1996 року,але не застосував при вирішенні спору діюче законодавство, зокрема норми ЗаконуУкраїни “Про Єдиний митний тариф” [175] [176]).
На мій погляд, з прийняттям Адміністративногопроцесуального кодексу України до компетенції адміністративних судів доцільнобуло б віднести розгляд спорів про: визнання недійсними письмових(адміністративних, індивідуальних) актів державних органів, органів місцевогосамоврядування та їх посадових осіб; визнання незаконними дій державнихорганів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; відшкодуваннязбитків, завданих протизаконними актами і діями державних (у тому числі іправоохоронних) органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;відмову у видачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню;відмову в проведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданнізгоди на це з порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушенняпорядку призначення на посади та звільнення з посад службовців органіввиконавчої влади та їх апарату, а також апарату органів місцевогосамоврядування (перелік таких посад бажано оформити законодавчо); законністьрішень, прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади імісцевого самоврядування тощо [176] [177]).
Для раціональної побудови і ефективного функціонуваннясистеми судів адміністративної юстиції України необхідно врахувати досвідрозвинутих країн Європи стосовно визначення підсудності справ, предметуадміністративної юстиції, кола суб’єктів юрисдикційної діяльності, їхповноважень, категорій справ, процесуальних особливостей їх розгляду тощо. Крімцього, в діяльності органів спеціалізованої адміністративної юрисдикції повиннабути домінантною можливість позитивно впливати на захист прав і свобод громадяну сфері публічних правовідносин, на утвердження законності в державномууправлінні.
Для поглиблення спеціалізації при розгляді адміністративнихсправ певних категорій доцільно створити в адміністративних апеляційних судахта у Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розглядуподаткових та митних справ. Така пропозиція обгрунтовується тим, що ці судовіутворення можуть визнаватися спеціалізованими через їх прив¢язаність до окремих інститутів галузі адміністративногоправа, оскільки регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. На цій жепідставі можливим є створення судових палат з питань громадянства й міграціїнаселення. Потреба у законодавчому врегулюванні і вирішенні питань, пов’язанихз незаконною міграцією та цивілізованою легалізацією перебування громадянУкраїни за її межами підтверджується, зокрема, підсумками офіційного візитуПрезидента України до Італії. У цій країні за різними оцінками перебуває від100 до 150 тисяч незаконних іммігрантів з України. Схожа ситуація вбачається вЧехії, Словаччині, Португалії та Німеччині [177] [178]).В цьому аспекті доцільно використати досвід утворення у складі господарськихсудів України судових колегій по розгляду справ про банкрутство та врахувативимоги ч.5 ст.25 та ч.3 ст.38 Закону України “Про судоустрій України”, якимивизначено, що у складі спеціалізованих апеляційних судів і Вищогоспеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремихкатегорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальноїюрисдикції [111] [179]).
Стосовноутворення самостійних систем податкових, митних та інших спеціалізованих судів,то це питання є дискусійним [178] [180]). Пристворенні кожної з вертикалей судової спеціалізації потрібно враховуватиможливості держави щодо їх організаційного і фінансового забезпечення. Так, запрогнозами правників тільки в новостворених місцевих окружних адміністративнихсудах працюватимуть близько 600 суддів, в судах апеляційної ланки – 250 суддів,а у Вищому адміністративному суді України — 65 суддів, без урахуванняпрацівників апаратів судів адміністративної юрисдикції [179] [181]).На мою думку, процес здійснення правосуддя у всьому світі вимагає великихфінансових затрат, тому пропозиція створити у складі апеляційнихадміністративних та Вищого адміністративного суду України тільки відповіднісудові палати з розгляду зазначених категорій справ може бути реалізована.
Отже, є підстави для висновку про те, що правильневирішення судами спеціалізованої адміністративної юрисдикції питань,пов’язаних, перш за все, із кваліфікованим захистом політичних та іншихпублічних прав та свобод громадян призведе до практичного впровадження в життяконституційних положень щодо гарантій людині на судовий захист. Спеціалізація жсудової системи України у сфері адміністративної юрисдикції полягає уможливості вирішення справ, пов’язаних із захистом саме політичних (іншихпублічних) прав і свобод громадянина у сфері управління суспільством, щозумовлює необхідність створення і розбудови судових органів адміністративноїюстиції, яка мала б змогу забезпечити через тільки їй властиві механізминадійний захист прав та інтересів публічного характеру.
Виходячи зправових засад розбудови спеціалізованих судів господарської юрисдикції, невикликає сумніву необхідність максимального використання діючих структур такадрового потенціалу колишніх арбітражних судів при формуванні системи судівцієї юрисдикції [180] [182]).
В юридичнійлітературі цілком обгрунтовано зазначається, що підхід до розподілупідвідомчості справ між загальними і господарськими судами України бувперенесений із радянської судової системи, оскільки спори за участю громадянбули підсудні судам загальної юрисдикції, а за участю юридичних осіб — арбітражним судам [181] [183]). Розбудовасистеми судів господарської юрисдикції повинна проходити на нових базиснихзасадах, які визначені ст.125 Конституції України, а також обумовлюватисясучасними економічними і правовими реаліями [182] [184]).Органи колишнього державного арбітражу за умов переходу економіки України доринкових відносин повинні були пристосовуватись до вирішення спірних ситуацій,що виникали у сфері господарської діяльності. Однак, за оцінками західнихфахівців-правників засади організації господарських судів та господарськогосудочинства не мали нічого спільного з принципами організації судів подібноїюрисдикції в розвинутих європейських країнах [183] [185]).Концептуального виправдання цієї моделі в ринковій економіці не існує, оскількив ній відносини між підприємствами регулюються приватним правом, і за такихобставин підтримка старої системи виглядає досить консервативно.
В даний час існуєситуація, коли, з одного боку, юрисдикція господарських судів не охоплює всіхспорів, які виникають в економічній сфері, а з другого — поширюється на сутоцивільні та адміністративні спори юридичних осіб. Суто цивільним, як вірновважає Л.І.Пахолок, є спір про право власності на будівлю між двоманекомерційними організаціями, а адміністративним — спір про визнання недійснимакта ненормативного характеру, хоча більшість з них безпосередньо впливає наздійснення підприємницької діяльності [182] [186]).Відповідно і суди загальної юрисдикції поряд з розглядом цивільних таадміністративних справ розглядають певну частину спорів, що виникають приздійсненні підприємницької діяльності (наприклад, спори за участю фізичних осіб- засновників господарського товариства з приводу діяльності останнього тощо).Таким чином, при визначенні компетенції господарського суду виникає потребавідмовитися від існуючого критерію розподілу справ, які підвідомчі судамзагальної юрисдикції і господарським судам, за суб’єктом спору (фізичні чиюридичні особи), що був запозичений із радянської судової системи, коли органидержавного арбітражу, будучи квазісудовими органами, вирішували спори в умовахтотального одержавлення економіки.
Вважаю, щопідвідомчість господарських справ повинна визначатися на інших засадах, тобтовиходячи зі специфіки спору. До спеціалізованого господарського врегулюваннязаконодавець повинен віднести, зокрема, вирішення спорів, пов’язаних зпідприємницькою діяльністю (наприклад, спори, що виникають внаслідок укладенняі виконання угод між підприємцями, між засновниками чи учасниками господарськихтовариств з приводу діяльності останніх, а також з інших угод, укладених іфізичними, і юридичними особами, якщо такі угоди мали на меті одержанняприбутку (наприклад, угоди з оренди, комісії тощо). Також необхідно поширитикомпетенцію господарських судів щодо вирішення спорів, пов’язаних з вексельнимобігом тощо, залишивши компетенцію цих судових установ стосовно розгляду справпро банкрутство.
Необхіднозвернути увагу і на особливості розгляду справ про визнання недійсними актівдержавних та інших органів, підприємств, установ, організацій. До такихособливостей слід віднести: а) відсутність вимоги досудового врегулювання; б)заборону передачі справи до третейського суду; в) віднесення до підвідомчостігосподарських судів лише справ про визнання недійсними актів, які породжують,змінюють або припиняють не всі, а тільки господарські правовідносини; г)розподіл справ за підсудністю залежно від правового положення органу, який видавакт (наприклад, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України); д)обмеженість застосування процесуального інституту забезпечення позову; е)неможливість застосування принципу арбітрування; є) неможливість використанняправ сторін щодо вчинення деяких процесуальних дій — позивачем не може бутизмінено предмет позову, збільшено або зменшено розмір позовних вимог; ж)визнання позову відповідачем не впливає на розгляд справи по суті; з)відсутність стадії виконання рішення. Зазначені особливості розгляду справ цієїкатегорії дають підстави стверджувати, що норми, які регулюють їх розгляд,доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України,зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою “Провадження у справахпро визнання недійсними актів”.
Хоча внесеннязмін у ГПК України в 1997 році і виявило тенденцію до поступового виділення знорм господарського процесу правових норм інших видів провадження, але даніспори за своєю природою є не господарськими, а адміністративними, тому доцільнорозгляд такої категорії справ віднести до вирішення спеціалізованими судамиадміністративної юрисдикції [184] [187]).
На даний час місцеві господарські суди як судипершої інстанції створені на базі колишніх арбітражних судів областей таприрівняних до них. Виходячи з концептуальності питання щодо трьох рівнівоскарження судового рішення, законодавцем побудована система господарськихсудів, апеляційною інстанцією якої є апеляційні господарські суди, а касаційною- Вищий господарський суд України, тому ланки районного чи міського рівня цихсудів на даний час створювати недоцільно. Реальні фінансові можливості державине дозволяють створити такі судові установи господарської юрисдикції. Не існуєй економічної потреби створення таких спеціалізованих судів.
Згідно зі статтею125 Конституції України система судів загальної юрисдикції будується запринципами територіальності та спеціалізації, і в її складі найвищим органом єВерховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, які є вищимиспеціалізованими судовими установами для окремих вертикалей спеціалізованихсудів. В науковій літературі існують різні погляди щодо питання про створеннянових вищих спеціалізованих судових установ. Так, В.І.Шишкін обстоює ідеюстворення апеляційних і вищих (касаційних) судів кримінальної та цивільної юрисдикції[181] [188]). З такоюточкою зору не погоджуються В.С.Стефанюк [169] [189]),А.О.Селіванов [185] [190]) таВ.М.Палій [186] [191]). На їхдумку, є необхідність у створенні для спеціалізованих судів різних юрисдикційсудових установ тієї ж юрисдикції, але вищого рівня.
Вважаю таку думкуправильною, оскільки для забезпечення апеляційного та касаційного оскарженнярішень нижчих спеціалізованих судів необхідність створення вищих судовихорганів спеціальних юрисдикцій є очевидною. Статтею 125 Конституції Українивстановлено загальне правило про те, що відповідно до закону в Україні діютьапеляційні й місцеві суди, і це правило поширюється на всі суди в державі(спеціалізовані і неспеціалізовані). Крім того, за змістом частини 4 статті 127Конституції України вказані вимоги стосуються спеціалізованих судів усіхрівнів, тобто вищим спеціалізованим судом може вважатися лише суд, який є вищимнад спеціалізованим судом місцевого рівня.
Потрібнопогодитися з точкою зору В.І.Німченка про недоцільність створення Вищогокримінального суду, оскільки така пропозиція суперечить положенням статті 125Конституції України, відповідно до якої вищі спеціалізовані суди є вищимисудовими органами відповідних спеціалізованих судів. Виходячи з базисногохарактеру окремих галузей права, кримінальне і цивільне право включають у себенорми інших галузей, які нерозривно пов’язані між собою (наприклад, норми податковогочи сімейного права). В даному випадку потреби у спеціалізованих загальних судахне виникає. Тобто, для створення Вищого кримінального суду потрібно створитисудові установи кримінальної юрисдикції на рівні місцевих судів, але економічнітруднощі на даний час не дозволяють цього зробити [187] [192]).
Викликають сумніві пропозиції щодо створення Вищого цивільного суду в системі судів спеціалізованоїюрисдикції [181] [193]). На мійпогляд, кримінальні і цивільні справи можуть розглядатися суддями, які не маютьдодаткової фахової підготовки. Зараз не існує достатніх підстав для створенняВищого кримінального суду і Вищого цивільного суду України як вищихспеціалізованих судових установ, оскільки відповідно до положень статті 125Конституції України до системи судів загальної юрисдикції можуть належатимісцеві суди (спеціалізовані і неспеціалізовані), апеляційні суди, в тому числіі вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, який діє як суд касаційноїінстанції і вирішує інші питання, віднесені до його відання.
Судовий захист прав людининабуває важливого значення в зв’язку із встановленням у Конституції Українинового типу відносин між особою і державою. Виходячи з цього, створення іподальша розбудова в Україні систем судів спеціалізованих юрисдикцій саме назасадах європейської моделі принципів судового захисту за галузевим(адміністративного і господарського права), критерієм, яка виправдала себе впроцесі здійснення судочинства в розвинутих країнах Європи і світу, має правона існування, оскільки показала дієвість, високий ступінь забезпечення захиступрав людини, з урахуванням, звичайно, національних та інших особливостейправової системи України.
З набуттямУкраїни незалежності, визначенням Конституцією України пріоритетних функційдержави, пов’язаних із захистом прав та свобод людини і громадянина (ст.55Конституції України), значно зріс обсяг правовідносин, що підлягаютьврегулюванню судом. Їх специфіка досить різна і самі тільки знання судді-юристау галузі права не сприяють об’єктивному і кваліфікованому здійсненню правосуддя[188] [194]). Знаведеного вбачається, що правосуддя потребує участі в судочинстві і осіб, якімають відповідну освіту та належний практичний досвід у різних сферахдіяльності суспільства.
Стаття 127Конституції України надає законодавцю право встановлювати для певних категорійсуддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Ця конституційнавимога стосується і суддів спеціалізованих, вищих спеціалізованих судів таВерховного Суду України. Чинним Законом України “Про судоустрій України”зазначені проблеми врегульовані не в повній мірі. На наш погляд, ці питаннязаконодавець має змогу вирішити шляхом прийняття доповнень до закону про статуссуддів. Так, порядок призначення (обрання) фахівців-неправників суддями судівспеціалізованої юрисдикції може бути різним залежно від сфери компетенції цихсудів. Наприклад, вимоги до суддів адміністративного суду можуть відрізнятисявід того ж процесу щодо суддів господарських чи інших судів (наприклад, длякандидатів на зайняття посади судді адміністративних судів – повиннівраховуватися наявність освіти в галузі управління і досвід управлінськоїдіяльності). Згідно зі ст.1 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня1992 року, професійні судді є посадовими особами судової влади, які в конституційномупорядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати своїобов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та в судахзагальної юрисдикції [155] [195]).
На законодавчомурівні потрібно встановити критерії і порядок перевірки знання державної мови,необхідного стажу практичної діяльності у певній галузі тощо до кандидатів назайняття посади судді спеціалізованого суду. Разом з тим, має бути додержанаєдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, якце передбачено ч.4 ст.18 Закону України “Про судоустрій України”. Стаття 125Конституції України встановила, що додатковими вимогами до суддівспеціалізованих судів щодо стажу, віку та їх професійного рівня є ті, яківизначаються законом. До таких ми відносимо вимоги, пов’язані з громадянством,з віковим цензом, наявністю вищої освіти (неюридичної), фахової підготовки зпитань юрисдикції певного спеціалізованого суду тощо.
Виходячи зтекстуального тлумачення є підстави стверджувати, що вимоги статті 129Конституції України щодо незалежності суддів і підпорядкування їх тільки законув повному обсязі поширюються і на суддів військових судів. На користь цьогосвідчить те, що призначення (обрання) офіцера суддею військового суду жодноюмірою не залежить від військового командування, оскільки кандидатураофіцера-юриста на посаду судді вноситься на розгляд кваліфікаційної комісіїсуддів військових судів, у складі якої відсутні представники Міністерстваоборони України та інших військових формувань. На нашу думку, додатковоюфаховою підготовкою є саме військова освіта офіцера, що є кандидатом на посадусудді військового суду, та досвід проходження військової служби.
Конституційнеположення щодо фахової підготовки для суддів спеціалізованих судів не є єдиноювимогою, оскільки частиною 4 статті 127 Конституції України встановлено, щосудді спеціалізованих судів здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі.На мою думку, потреба введення колегіальності при розгляді певних категорійсправ, випливає зі специфіки застосування норм права за галузевою ознакою,оскільки забезпечення правильної і об’єктивної реалізації суддею-юристом своїхзнань не тільки в галузі права є досить проблематичним. Таке твердженнягрунтується на тому, що практичний досвід саме в галузі права, знання судді, щомає вищу юридичну освіту, зважаючи на конституційну вимогу стосовноврегулювання судом усіх правових відносин, які виникають у державі, єнедостатніми для вирішення певних категорій справ. Як свідчать результатипроведеного опитування суддів судів загальної та спеціалізованої юрисдикціїоптимальним варіантом колегії суддів вважається такий: один суддя-юрист і двасудді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цього суду (длямісцевого суду, див. також “Додаток Р”). З цього вбачається нагальна потребасудової системи у фахівцях різних напрямків, які є, наприклад, спеціалістами вгалузі права чи в галузі фінансово-кредитних відносин, банкрутства, аудиту, вгалузі управлінської діяльності, митної або податкової справи тощо. Тобто, єпідстави стверджувати, що розгляд справ колегією суддів є найбільш прийнятним іоб’єктивним, виходячи зі специфіки здійснення правосуддя в суді спеціалізованоїюрисдикції. Звичайно, процесуальним законом можливо визначити окремі категоріїсправ, які б розглядалися колегіально у складі трьох або п’яти суддів, з якихвідповідно один або два є фахівцями в питаннях юрисдикції спеціалізованогосуду. Важливість і необхідність колегіального розгляду справ у судіспеціалізованої юрисдикції базується, перш за все, на обов’язку суддівправильно застосувати матеріальний закон, а по-друге – на необхідності вірногозастосування процесуального закону, оскільки єдність цих умов зумовлюєправильність і стабільність судових рішень.
2.2 Спеціалізація судів засуб’єктною ознакою учасників судочинства
Верховною РадоюУкраїни у 1994 році були внесені зміни до Закону України “Про судоустрій України”і цей нормативно-правовий акт був доповнений главою 31, якавизначила правовий статус, організацію та повноваження військових судів України[96] [196]), щозамінили військові трибунали колишнього СРСР. Законом України “Про судоустрійУкраїни” від 7 лютого 2002 року визначено, що військові місцеві судигарнізонів, апеляційні суди регіонів та Військово-Морських Сил України,військові судові палати Апеляційного і Касаційного судів України та Військовасудова колегія Верховного Суду України здійснюють правосуддя у Збройних СилахУкраїни та в інших військових формуваннях, передбачених чинним законодавством[106] [197]). Визнанняцих судів складовою частиною єдиної системи судів загальної юрисдикції,здійснення ними правосуддя за нормами, встановленими процесуальними кодексамиУкраїни, поширення всього комплексу прав і гарантій, передбачених ЗакономУкраїни “Про статус суддів”, на суддів військових судів, використання цимисудами демократичних засад судочинства (гласність судового процесу, участьнародних засідателів — військовослужбовців у здійсненні правосуддя,колегіальність розгляду визначеного процесуальним законом кола справ тощо)свідчить про впровадження в організацію військових судів України прогресивнихформ судоустрою.
Вважаю, щонепереконливою є думка деяких науковців щодо проблемності подальшогофункціонування в системі судів України військових судів [189] [198]).Так, Л.І.Пахолок, маючи на увазі військові суди, зазначає, що “поширенняюрисдикції окремих судів лише на певний стан є основною формальною ознакоюстанових судів” [182] [199]). Крім того,в науковій літературі висловлюються думки про скасування військової юрисдикціївзагалі і визначення в законі створення військових судів лише на період війни[190] [200]), [191] [201]).
Такі твердження,на наш погляд, є досить сумнівними, оскільки діяльність військових судів,укомплектованих кадровими офіцерами-юристами, у мирний час активно сприяєзміцненню законності, дисципліни і правопорядку у військових формуваннях. Такожзвертаємо увагу на те, що ст. 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку тамобілізацію” [192] [202]) визначено,що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного станув Україні або в окремих місцевостях держави настає особливий періодфункціонування органів державної влади, в тому числі і військових судовихорганів. За таких умов, їх ліквідація унеможливить мобілізаційне розгортаннясистеми судів у Збройних Силах України в зазначений період. Більш того, участьвійськовослужбовців Збройних Сил України у складі Миротворчих Сил ООН натериторії Боснії і Герцеговини, Лівану, Сьєрра-Леоне тощо свідчить про те, щонаявність органів військової юстиції взагалі і військових судів, зокрема підчас локальних військових конфліктів, збільшила б можливість безпосередньогозахисту прав і свобод військовослужбовців та інших осіб за межами територіїУкраїни. Діяльність військових судів, згідно з вимогами ст. 2 Закону України“Про судоустрій України”, спрямована на охорону від будь-яких посягань набезпеку України, боєздатність і боєготовність її Збройних Сил та інших військовихформувань, а також включає в себе захист прав і свобод військовослужбовців таінших громадян (наприклад, службовців ЗСУ — цивільних осіб), прав і законнихінтересів військових частин, організацій та установ.
Щодо повноваженьвійськових судів, то належність до військовослужбовців, військовозобов’язаних,призваних на збори, та інших категорій осіб, визначених законом, є визначальнимсуб’єктним критерієм для визначення юрисдикції цих судових органів. Не ставлячипід сумнів професійну здатність судді місцевого суду щодо розгляду справбудь-якої складності, підкреслимо те, що військове законодавство складне як засвоєю побудовою, так і за сприйняттям цивільною людиною. Це зумовлює вимоги досудді не тільки бути обізнаним в джерелах його норм, а й здатним правильноздійснити юридичну кваліфікацію життєвої ситуації і потребує наявності якпевного теоретичного рівня, так і відповідного практичного досвіду військовоїслужби.
Судова практикасвідчить про те, що при розгляді справ стосовно військовослужбовців та іншихкатегорій осіб, підсудних військовим судам, судді місцевих судів маютьнедостатні теоретичні і практичні навички при застосуванні саме військовогозаконодавства для правильного вирішення спорів. Прикладом цього може бутисправа, розглянута Алуштинським міським судом Автономної Республіки Крим, якийзадовольнив позов Ф. про визнання рішень про надання жилого приміщення таордера недійсним і виселення відповідачів С.С. і С.В. всупереч вимогам наказуМіністра оборони України № 20 від 3 лютого 1995 року. Зазначеним рішенням невраховано те, що згідно цього наказу МО України спірна квартира була надана вкористування сім’ї С., а одержана С.В., яка перебувала на обліку осіб, щопотребують поліпшення житлових умов, з 1988 року і була забезпечена житлом на підставі,як така, що сумлінно відпрацювала у ЗС України не менше 15 років. Ф. не маланеобхідного 15-річного стажу роботи на час розподілу жилого приміщення [193] [203]).
В деяких розвинутихкраїнах (наприклад, США, Канаді, Великобританії) на даний час діють військовісуди (трибунали), які вважаються частиною армії, судді цих судів призначаютьсявійськовими посадовими особами різних рівнів, що мають право на затвердженнявироків. Вищі інстанції військових судів відокремлені від цивільних судів іпідлеглі військовому відомству. Та навіть за таких умов, функціонуваннявійськових судових органів у цих державах сумніву не піддається. Прикладом можеслужити справа Ф., розглянута Європейським Судом з прав людини, який вирішив,що хоча при розгляді справи було виявлено ряд недоліків у діяльності системивійськових судів Великобританії, судове провадження було виконано відповідно доЗакону “Про Збройні Сили” 1996 року і вирок військового суду не суперечитьвимогам Конвенції [194] [204]).
На моєпереконання, саме діяльність військових судів як складової частини судовоїсистеми України реально підвищує можливість кваліфікованого захисту прав ісвобод військовослужбовців, гарантії їх доступу до суду та здійсненняправосуддя у військових формуваннях, передбачених законодавством України,оскільки ці питання визначені статтями 55, 127 та 129 Конституції України. Заостанні 5 років саме правовий та соціальний захист військовослужбовців ставосновною справою військових судів — кількість цивільних справ за позовами іскаргами військовослужбовців, пов’язаних із проходженням служби, у 6 — 7 разівперевищує кількість кримінальних справ і тенденція до зростання збільшується[195] [205]). І саме вцей час, коли система військових судів України практично сформована, успішно,оперативно і з достатньою якістю виконує покладені на неї функції, включена вєдину систему мобілізаційного розгортання військ в особливий період,укомплектована досвідченими суддями і має необхідний резерв підготовлених досудової роботи кадрових офіцерів, вносяться чергові пропозиції щодо ліквідаціївійськових судів. Мотиви необхідності ліквідації діючої системи судівнаводяться різні — від особистої впевненості особи в недоцільності їх існуванняз суб’єктивних причин до звинувачень в “недемократичності” військових судівчерез їх залежність від військового командування.
Посилання деякихвчених-правників щодо фінансування, матеріально-технічного постачання,забезпечення засобами зв’язку тощо військових судів відповідними установамиМіністерства оборони України за рахунок Державної судової адміністрації Україниі акцентування уваги на небезпеці їх організаційної та фінансової залежностівід військового командування та виконавчих органів не є переконливими [182] [206]).Кошти на фінансування військових судів виділяються окремо в Державному бюджетіУкраїни, а кошти, затрачені на забезпечення судді військового суду всіма видамизабезпечення відшкодовуються МО України Державною судовою адміністрацієюУкраїни чи Верховним Судом України.
Необгрунтованимиє і міркування щодо можливості впливу на суди через забезпечення Міністерствомоборони матеріально-технічних потреб судів, оскільки у формуванні видатків наутримання військових судів військове командування не бере ніякої участі.Дійсно, військові суди безпосередньо отримують кошти через фінансові органиМіністерства оборони, розміщуються в приміщеннях, які стоять на балансі цьогоміністерства, використовують військову техніку і зв’язок. Але іншої можливостіспілкування з військовими частинами, що дислокуються поза населеними пунктами,немає. Офіцери військових судів забезпечуються довольством і спорядженням звідповідних служб Міністерства оборони України. Вказане сприяє забезпеченнюсудів, їх мобілізаційній готовності та економії державних коштів, які могли бвитрачатися на утворення окремої системи матеріально-технічного забезпеченнявійськових судів. Але це не впливає на незалежність суду, оскільки всеспорядження, оренда приміщень і техніки, зв’язку оплачується не з фондівМіністерства оборони України, а з коштів військових судів. Зважаючи назазначені та деякі інші аспекти організації та діяльності військових судів, неможна не погодитися з думкою про необхідність збереження існуючої системивійськових судів [196] [207]).
Більш того, нанаш погляд, існує нагальна потреба розширення їх юрисдикції. Це питанняпов’язано, перш за все, зі зменшенням навантаження на суддів місцевих судів,оскільки неприйнятною є практика, коли суддя місцевого суду розглядає в день по3-4 кримінальних і 8-10 цивільних справ, не враховуючи розгляд справ проадміністративні правопорушення. В разі обмеження юрисдикції військових судівтільки військовими злочинами це призведе до вкрай напруженої ситуації щодорозгляду справ судами першої та апеляційної інстанцій. Тому слід запропонуватина майбутнє з метою зменшення навантаження на суддів місцевих судів вирішитипитання про розширення підсудності військових судів шляхом передачі їм длярозгляду цивільних справ стосовно атестованого складу Міністерства внутрішніхсправ України, особового складу Державної фельд’єгерської служби України приДержкомзв’язку та інформатизації України, податкової міліції Державноїподаткової адміністрації України і працівників митної служби [197] [208]).
Взагалі, регламентація діяльності силових відомствстатутами зближує їх із Збройними Силами України та іншими військовимиформуваннями. Шкоди державі, юридичним особам і громадянам завдають тастановлять велику суспільну небезпеку факти використання працівниками органіввнутрішніх справ наданих їм законом повноважень всупереч інтересам служби, зперевищенням влади або посадових повноважень, що супроводжуються насильством,неправомірним застосуванням зброї чи завдають тяжких наслідків.
На підтвердження наведеного, за даними Верховного СудуУкраїни лише в період з 1995 по 2002 р.р. до кримінальної відповідальності булопритягнуто 1999 працівників органів внутрішніх справ, а за 2000-2002 р.р.тільки з числа військовослужбовців внутрішніх військ МВС до такого видувідповідальності притягнуто 294 особи. Зазначимо, що за вказаний періодкількість засуджених працівників і військовослужбовців МВС за вчиненняпосадових злочинів становила 50 % від загальної кількості засуджених застаттями КК України по цій категорії осіб [198] [209]).Для виконання специфічних завдань, покладених на органи МВС, вони керуються нетільки законами України, а й іншими нормативними актами, що регламентують різнінапрямки та види їх діяльності. Так, працівники патрульно-постової служби діютьна підставі Статуту патрульно-постової служби, затвердженого наказом МВСУкраїни № 404 від 28 липня 1994 року [199] [210]),який регламентує та визначає основні завдання, порядок організації і несеннятакої служби працівниками міліції по охороні громадського порядку, безпеки,боротьби з правопорушеннями.
Важливимстосовно питання розширення підсудності військових судів є те, що військовослужбовцівнутрішніх військ та конвойної охорони МВС при виконанні завдань по охоронігромадського порядку керуються не тільки Законом України “Про військавнутрішньої та конвойної охорони”, а й зазначеним Статутом. Тобто, діяльністьпрацівників міліції і військовослужбовців внутрішніх військ з охоронигромадського порядку, безпеки тощо регламентується одним нормативним актом.
Підкреслимо,що органи міліції також здійснюють спільні організаційні і практичні заходищодо посилення охорони громадського порядку, захисту прав, свобод, законнихінтересів, життя і здоров’я громадян і боротьби з правопорушеннями в місцяхдислокації військових частин, а також на територіях, що прилягають до них,військових містечок, навчальних закладів Збройних Сил України. З метоювирішення цих питань, на виконання спільного наказу Міністерства внутрішніхсправ України і Міністерства оборони України № 428/220 від 26 вересня 1994 року“Про організацію спільного патрулювання співробітників органів внутрішніх справі військовослужбовців Збройних Сил України”, в місцях дислокації військовихчастин організовано спільне патрулювання працівників міліції з особовим складомЗбройних Сил, до якого також залучаються працівники підрозділівпатрульно-постової служби, підрозділи міліції “Беркут” та найбільш підготовленівійськовослужбовці [200] [211]).
Заслуговуєна увагу і наказ МВС України та Держкомкордону України від 7 серпня 2000 року №520/390, яким затверджена “Інструкція про спільну діяльність щодо виявленнявикраденого автомототранспорту та порядок контролю транспортних засобів, щоперетинають державний кордон України” [201] [212]).Наведене свідчить про те, що працівники органів міліції та військовослужбовці,спільно виконуючи поставлені завдання, постійно здійснюють схожі функції,керуючись наказами відповідних відомств.
Васпекті висвітлюваного питання необхідно звернути увагу на порядок і умовипроходження служби, атестування працівників міліції та їх пенсійногозабезпечення. Так, на виконання Положення про проходження служби рядовим іначальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 [202] [213]),наказом МВС України № 148 від 23 лютого 2001 року “Про затвердження Інструкціїпро порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справУкраїни” визначені основні завдання атестування особового складу органів МВС[203] [214]). Порівнюючивказаний наказ зі схожим за своїм правовим змістом нормативним актом, який дієв Збройних Силах України, відзначимо, що цими двома наказами регулюютьсяоднотипні питання, пов’язані з проходженням громадянами України військовоїслужби та служби в органах внутрішніх справ [204] [215]).
Накористь розширення підсудності справ військовим судам свідчить і той факт, щоЗаконом України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осібначальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992року визначені абсолютно однакові умови, норми і порядок пенсійногозабезпечення зазначених категорій громадян України – військовослужбовців іпрацівників МВС [205] [216]. Також однимнормативним актом – постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992року № 488, встановлено умови державного обов’язкового особистого страхуваннязазначених вище осіб за рахунок коштів Державного бюджету, що виділяються нетільки МО України та іншим військовим формуванням, а й Міністерству внутрішніхсправ [206] [217]).
Спорідненістьі однотипність правових норм, які регламентують діяльність органів МВС тавійськових формувань вбачається і в деяких інших нормативних актах. Так, умовиі порядок проходження військової служби та служби в органах внутрішніх справрегулюються, окрім Законів України “Про загальний військовий обов’язок івійськову службу” [207] [218]) та “Проміліцію” [208] [219]), відповідноПоложеннями про проходження військової служби конкретизованими категоріямивійськовослужбовців та постановою Кабінету Міністрів України № 114 від 29 липня1991 року “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим іначальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР” [209 ] [220]).Звертаємо увагу і на те, що в правовому полі держави діють і інші нормативніакти, які є схожими як за своїм регулятивним змістом, так і за регламентацієюправовідносин міжвідомчими актами.
Зауважимо,що окремі положення Закону України “Про міліцію”, зокрема вимоги стосовно умові меж застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів тавогнепальної зброї, законодавчо поширені і на особовий склад Державноїфельд’єгерської служби України при Державному комітеті зв’язку таінформатизації України [210] [221]). На моюдумку, що з деяких питань процесуально можливо поширити компетенцію військовихсудів і на зазначену категорію осіб. Крім того, вважаю за можливе віднести допідсудності військових судів цивільні справи щодо працівників податковоїміліції Державної податкової адміністрації України. На користь цього твердженняговорять такі аргументи.
ЗакономУкраїни “Про державну податкову службу” визначено місце податкової міліції всистемі органів Державної податкової адміністрації України та визначено метудіяльності цього підрозділу ДПА, його завдання і структуру [211] [222]).Зазначимо, що регламентація діяльності органів податкової міліції багато в чомуспівпадає з нормами, які визначають діяльність органів МВС та військовихформувань. Наприклад, згідно зазначеного вище Закону прийняття на службу та їїпроходження в податковій міліції передбачені в порядку, встановленомузаконодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ. Особамначальницького складу присвоюються спеціальні звання податкової міліції,правовий і соціальний захист особового складу визначається, виходячи з вимогст.ст.20-23 Закону України “Про міліцію”, дисциплінарну відповідальністьпосадові особи цієї структури ДПА несуть згідно Дисциплінарного статуту органіввнутрішніх справ [212] [223]), а пенсійнезабезпечення осіб начальницького складу податкової міліції здійснюється впорядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органіввнутрішніх справ. Спорідненість діяльності органів МВС і податкової міліціїпідтверджується, зокрема, і міжвідомчим наказом МВС України і ДПА України №658/475 від 1 вересня 1999 року “Про взаємодію Міністерства внутрішніх справУкраїни та Державної податкової адміністрації України стосовно розшуку осіб, якіпереховуються від слідства та суду” [213] [224]). Зцього вбачається нормативно-правовий зв’язок законодавчого регулюваннядіяльності як військових формувань (в тому числі Збройних Сил), органіввнутрішніх справ, так і податкової міліції.
Крімтого, порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення тавикористання, вогнепальної, пневматичної і холодної зброї врегульовановідповідним наказом МВС від 21 серпня 1998 року № 622 [214] [225]).Правила, встановлені цим нормативним актом, стосуються діяльності всіх силовихструктур і військових формувань, органів внутрішніх справ, податкової міліціїта митної служби зокрема, оскільки відповідно до Закону України “Про міліцію”,Положення про МВС України, затвердженого Розпорядженням Президента України від17 жовтня 2000 року, рішення МВС України з питань здійснення дозвільної системиє обов’язковими для всіх органів виконавчої влади та місцевого самоврядування[215] [226]).
Нанаш погляд, думка щодо передачі за підсудністю військовим судам цивільних справстосовно зазначених вище категорій осіб є слушною і може бути реалізована, оскільки:
1.В аспекті вирішення цього питання визначальним повинен бути не тільки критерійналежності суб’єкта до військовослужбовців чи військовозобов’язаних, призванихдля проходження зборів, а й належність особи до воєнної організації взагалі.
2.Належність до воєнної організації може визначатися нормативно закріпленимпорядком проходження відповідних служб, присвоєння спеціальних і військовихзвань, обов’язком складання присяги особою, яка вступає на службу до зазначенихвище державних органів і військових формувань, особливостями спрямуваннярегламентації порядку і підстав застосування зброї та інших засобів безпеки.
3. Для визначення підсудності справи військовому судупріоритетне місце має займати взаємопов’язаність, однотипність і спорідненістьтих правових відносин, які регулюють діяльність зазначених державних структурсхожими за своїм юридичним змістом нормативно-правовими актами.
Військові судизабезпечують необхідну оперативність розгляду справ, і наприклад, у 1999-2002р.р. в 10-денний строк з моменту надходження справи до військового суду, булорозглянуто 90 відсотків справ, оскільки неприпустимим є той факт, коливійськовослужбовець, який скоїв злочин, довго чекав би на судове засідання,знаходячись у розташуванні військової частини, особовий склад якої несе бойовечергування, а тримання його на гауптвахті також потребує додатковоговивільнення військовослужбовців від виконання основних обов’язків по службі[216].
В аспектірозширення підсудності cправ військовим судам дискусійним є питання стосовноліквідації існуючої субординаційної підсудності. Ми вважаємо, є потреба надатиповноваження військовому місцевому суду гарнізону розглядати справи щодобудь-якого військовослужбовця незалежно від займаної ним посади і військовогозвання, виходячи з конституційного принципу рівності всіх перед законом і судом[217] [227]).
На наше переконання, виходячи з конституційнихположень щодо визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України,інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а такожМіністерства внутрішніх справ України (пункт 22 статті 85 Конституції України),заслуговує на увагу пропозиція про законодавче надання судам військовоїюрисдикції статусу спеціалізованих судів, які б здійснювали правосуддя,застосовуючи правові норми, що регулюють правовідносини і гарантують законністьу сфері діяльності всіх збройних формувань та особового складу. Такий підхідздатний забезпечити конституційну гарантію на судовий захист і доступністьправосуддя [218] [228]).
Підтримуючи цю пропозицію, відзначимо, щовідповідно до вимог ч.1 ст.21 Закону України “Про судоустрій України” військовісуди віднесені законодавцем до судів загальної юрисдикції. Разом з тим, ст.19 цьогож Закону не містить виключного переліку судів спеціалізованої юрисдикції.Вважаємо, що військові суди з цих підстав слід віднести до спеціалізованих.Виходячи з конституційного принципу спеціалізації та враховуючи специфікузавдань військового правосуддя, існує проблема визначення юрисдикції військовихсудів. На нашу думку, зазначена юрисдикція визначається не тільки залежно відсуб’єкта правовідносин (військовослужбовця чи іншої особи), але й специфікиоб’єкта злочину (державна безпека, порядок несення або проходження військовоїслужби).
Пропонується визначення юрисдикції військовогосуду, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта(військовослужбовця чи іншої особи), категорії справи (військові злочини) таособливості сфери правовідносин (військове управління). Тобто визначенняюрисдикції військових судів, як спеціалізованої, в межах загальної судовоїюрисдикції має право на існування з урахуванням сукупності потреб такогоправосуддя, практики та умов його здійснення в державі.
Можливо запропонувати визначення судувійськових формувань – це суд, юрисдикція якого поширена на правовідносини,учасником яких є спеціально означений суб¢єкт(військовослужбовець чи інша особа), а його компетенція зумовлюється не територіальнимпринципом, а місцем перебування (дислокації) вказаного суб¢єкта. Якщо законодавцем буде знайдена можливістьпроцесуальним шляхом розширити підсудність справ військовим судам і суб’єктівсудочинства, то в майбутньому ми матимемо змогу говорити про спеціалізованісуди військових формувань, які здійснюватимуть правосуддя за однаковимипроцесуальними кодексами серед усього загалу воєнної організації суспільства.
Виходячи з наведеного, пропонується такаредакція частини 2 статті 19 Закону України “Про судоустрій України”: 2.Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди, суди військовихформувань та інші суди, визначені, як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, участині 1 ст.21 слова “ військові суди гарнізонів” — виключити. Такожвбачається необхідність внесення змін до частин 2, 3, 6 статті 25, частини 1ст.32 Закону України “Про судоустрій України”. Так, у частині 2 статті 25 –слова “військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-МорськихСил України” виключити. Частину 3 статті 25 викласти в такій редакції: “3.Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські, апеляційніадміністративні та апеляційні суди військових формувань, які утворюютьсявідповідно до указу Президента України”. У частині 6 статті 25 та частині 32Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” –виключити.
Пропонується така струкрура спеціалізованихвійськових судів: місцеві суди військових формувань, апеляційні суди військовихформувань та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду йогорішень Верховним Судом України (див. також “Додаток У”). Зазначена трьохрівневасистема таких спеціалізованих судів, на мою думку, здатна забезпечитиповноцінну процедуру оскарження судового рішення. Крім того, в такій побудовісудів військових формувань ми вбачаємо і значну економію фінансових затрат,оскільки фактично за такої структури потрібно створити тільки Вищий судвійськових формувань, який би розглядав справи колегіально, без створеннявідповідних палат в Апеляційному та Касаційному судах України.
Слушною євисловлена в юридичній літературі пропозиція “створити можливості для участіцивільної юридичної влади в проведенні юридичного контролю в армії та на флоті”(наприклад, участь цивільних осіб як народних засідателів) [219] [229]).Звичайно, вказані заходи можуть свідчити про їх спрямованість на гармонізаціюорганізації та діяльності військових судів з демократичними принципамисудоустрою. Водночас для забезпечення права народу (в тому числі івійськовослужбовців) брати участь у здійсненні правосуддя в частині 4 ст.65Закону України “Про судоустрій України” передбачено право військовослужбовцівбути народними засідателями.
Необхіднозвернути увагу, що існування окремої військової судової ланки притаманнепрактично всім державам, які мають регулярні збройні сили. Військовий судфункціонує навіть у нейтральній Швейцарії, не кажучи вже про країни НАТО та СНД(США, Бельгія, Іспанія, Росія, Молдова, Казахстан, Білорусь тощо). Діяльністьвійськових судів, як незалежних і безсторонніх, створених відповідно до законуі здатних забезпечити справедливий і відкритий розгляд справ впродовж розумногостроку, повністю відповідає вимогам ст.ст.6 та 13 Європейської конвенції з правлюдини, їх демократичність підтверджувалась і в рішеннях Європейської комісіїта Європейського суду з прав людини [220]. Намагання ліквідації необхідної вдержавній системі захисту прав і свобод всіх верств громадян судової ланки єбезпідставними та можуть призвести лише до погіршення стану законності іправопорядку в такій важливій інституції, як збройні сили України.
Крім того, необхідністьіснування військових судів обумовлена також і рядом інших факторів: особливоюправовою регламентацією відносин, пов’язаних із проходженням громадянамивійськової служби; специфікою розташування військових об’єктів; необхідністюпоряд зі знанням загальних норм права грунтовних пізнань у галузі військовоїсправи; допуском на режимні об’єкти та постійною роботою з таємнимидокументами.
Таким чином, ідея судової спеціалізації засуб’єктною ознакою допускає можливість існування побудованих на демократичнихзасадах спеціалізованих військових судів, зважаючи на те, що вони маютькомпетенцію по розгляду не тільки кримінальних справ про військові тазагальнокримінальні злочини військовослужбовців і військовозобов’язаних під часпроходження зборів, а також здійснюють судочинство у цивільних іадміністративних справах, які виникають на терені проходження громадянамивійськової служби.
Дослідження юрисдикції судів за спеціалізацієюна підставі суб’єктного критерію показало, що в науковій літературівисловлюються пропозиції стосовно доцільності створення та функціонуванняспеціалізованих судів у справах неповнолітніх [221] [230]),юрисдикція яких визначається конкретним суб’єктом судочинства – підлітками тамолодими людьми [222],[223] [231]).Необхідність в особливому захисті дітей та підлітків передбачена Женевськоюконвенцією прав дитини 1924 року [224] [232]),Загальною декларацією прав людини [225] [233]) іДекларацією прав дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20листопада 1959 року [226] [234]) та визнанав Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [227] [235]).
Правосуддя посправах неповнолітніх виникло і розвивалося переважно як правосуддя покримінальних справах. У кримінальному переслідуванні правова незахищеність дітейі підлітків перед судом та іншими органами, що здійснювали правоохоронніфункції, проявлялося у доволі жорстких формах. Безправне становищенеповнолітніх було характерним для більшості країн світу.
Крім того, нарубежі ХІХ і ХХ ст.ст. були зафіксовані надзвичайно високі темпи зростаннязлочинності серед неповнолітніх і молоді. Хоча, в цьому плані робилися деякіокремі спроби виправити таке становище, але вони кардинально не змінюваликаральної спрямованості кримінальної політики щодо неповнолітніх. Виходячи зцього, прогресивні юристи США та Європи поставили питання про необхідністьстворення для дітей і підлітків спеціальних судових органів, оскільки існуючі втой час засоби боротьби зі злочинністю оцінювалися як не досить ефективні, ащодо неповнолітніх – як такі, що провокували вчинення нових злочинів [228] [236]).
Вперше такий судбуло створено в США відповідно до Закону від 1 липня 1899 року, а поступово – ів деяких інших державах світу: в Канаді – 1908 році згідно з Законом простворення суду для неповнолітніх, в Ірландії – 1904 році (спеціальна сесіязагального суду), в Німеччині – у 1907 році (відбулося з’єднання функцій опікунськихсудів і суддів з кримінальних справ щодо неповнолітніх), у Франції – відповіднодо Закону від 22 липня 1914 року (була створена судова система по справахнеповнолітніх), в Італії – 1908 році (інститут спеціалізованих суддів посправах неповнолітніх) тощо [229].
Процес створенняспеціалізованих органів по справах неповнолітніх чітко визначив два варіанти їхпобудови: автономний суд для неповнолітніх, не пов’язаний з загальним судом, ісклад загального суду, якому надавалися повноваження по розгляду справ стосовнонеповнолітніх. Так, автономні суди були створені в США, Канаді, Бельгії, Росії,Франції, а у Німеччині, Австрії та Португалії функції опікунських судів булипоєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що поставило на першийплан завдання захисту прав і законних інтересів зазначених осіб, а не завданняборотьби зі злочинністю, як це сталося у першій групі вказаних країн.
Правова ситуаціяпри здійсненні правосуддя щодо неповнолітніх поставила дві основні вимоги:спеціалізація процесу і спрощення судочинства [230] [237]).Спеціалізація процесу вбачалася в таких формах: слухання справ щодонеповнолітніх в окремих приміщеннях, окремо від дорослих підсудних;відокремлення неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього ув’язнення;виконання функцій правосуддя для слухання таких справ спеціалізованим суддею посправах неповнолітніх. Спрощення процедури розгляду справ даної категоріїобгрунтовувалося необхідністю зменшення негативного впливу на дітей і підлітківсамого процесу розгляду справи в суді. Надалі формальна судова процедура в цихсудах була замінена бесідою судді з підсудним, а також поставлено питання пропроведення закритих судових засідань.
Функціонувалисуди у справах неповнолітніх і за часів царської Росії, але проіснували вонинедовго. Модель цього суду була досить своєрідною, оскільки судові функції посправах неповнолітніх здійснювали спеціальні мирові судді, які не моглирозглядати багато питань цивільного і опікунського провадження. Суди по справахнеповнолітніх у Росії при їх створенні в 1910 році включали завданнякримінального переслідування не тільки неповнолітніх злочинців, але й дорослихпідбурювачів, здійснюючи нагляд за роботою дитячих установ, що піклувалися промалолітніх злочинців. Тобто, ці суди виступали як “органи державного піклуванняпро неповнолітніх, діючи в судовому порядку [231] [238])”.
У більшостікраїн, де створювалися суди по справах неповнолітніх, їх діяльність діставаласхвалення офіційної влади, але в Росії зусилля прогресивних сил з цього питанняфактично ігнорувалися царським урядом. Однак, необхідно вказати і на позитивністорони діяльності таких судів у Росії, до яких ми відносимо: розгляд справщодо неповнолітніх одноособово суддею; виборність спеціалізованого мировогосудді за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; вимоги щодопрофесійної підготовки судді в області дитячої та підліткової психології;відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненнізлочину; спрощена процедура розгляду справи у формі бесіди з підлітком заучастю піклувальника; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правилсудової процедури. Вказані процесуальні особливості характерні дляангло-саксонської моделі правосуддя по справах неповнолітніх, хоча вонидотримувалися в Росії при наявності в країні континентальної системи права.
На даний часзміни, що відбуваються у правосудді по справах неповнолітніх, переважностосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність,кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав.Значна частина цих змін пов’язана з завданнями кримінальної політики щодонеповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці.Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей судустосовно неповнолітніх, полягає у “недостатній ефективності такого правосуддяяк засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості” [232][239]).
Велике значеннядля правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані “Пекінські правила”, в якихсформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнароднимспівтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді. ЦимиПравилами дано поняття неповнолітнього правопорушника, статусногоправопорушення (тобто, ті що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, абодорослими); вік кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспектиемоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); мети правосуддя щодонеповнолітніх, забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодонеповнолітнього тощо [233] [240]).
На нашу думку,позитивне значення “Пекінських правил” полягає у спробі вирішення наміжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддястосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, “Пекінські правила” ініціювалиприйняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх,зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх[234] [241]) і ПравилООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [235] [242]).
Судовий захистпідлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами усправах неповнолітніх. Такі судові установи функціонують у Німеччині, Франції,Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальніформи діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересівнеповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевихованняпідлітків, які вчинили протиправне діяння та усунення факторів негативноговпливу на них.
Зокрема,ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цихсудів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблеммолоді та виявляють до неї інтерес з питань виховання, опікування тощо. Крімтого, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладенихна них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників,нагляду за ними та надання соціальної допомоги.
Для прикладуможна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунськихсудів Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена на злочини й іншіправопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкодунеповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов’язані із захистом прав таінтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їхнавчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди єсамостійними в системі районних судів і їм підсудні справи щодо неповнолітніхправопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціальнонеадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінноюпроцедурою, тобто за правилами “соціального дослідження”, і тому при цих судахфункціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють такудіяльність.
В Україні ідеястворення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх набуває все більшеприхильників [236] [243]).Підтримуючи цю позицію, ми висловлюємо думку про те, що Закони України “Просприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [237] [244])та “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” [238] [245])акцентують увагу на тому, що заходи примусового впливу до неповнолітніхправопорушників можуть застосовувати тільки суди, а через те, що розгляд цихсправ у судах загальної юрисдикції не позбавлений фактора негативного впливу напідлітків, слід створити спеціалізовані суди у справах неповнолітніх.
Таким чином, історіяспеціалізованого правосуддя по справах неповнолітніх і сучасні надбанняміжнародного співтовариства з цього питання свідчать про намагання гуманістичнихсил у суспільстві і юридичній науці створення і функціонування такого суду,який покликаний максимально захистити молоде покоління від посягань на йогоправа і має можливість бути ефективним засобом боротьби з молодіжноюзлочинністю.
На наш погляд, створення спеціалізованих судіву справах неповнолітніх є привабливим, однак фінансові можливості державидосить обмежені і нагальної потреби їх створення саме зараз не вбачається.Разом з тим, функціонування таких судів можливе в майбутньому, основною метою діяльностіяких повинно стати усунення помилок у вихованні дітей, посилення самеопікунської ролі сім’ї. Крім того, в законодавчому порядку доцільно зазначити іконкретні категорії справ, що підлягатимуть розгляду в судах по справахнеповнолітніх, зокрема категорії цивільних, кримінальних, адміністративнихсправ, справ про опікунство, усиновлення та позбавлення батьківських прав.

2.3 Становлення спеціалізованих судів України:проблеми теорії та практики
юрисдикціясудовий правовий правосуддя
На шляху створеннясистеми спеціалізованих судів в Україні існує багато проблем, для розв’язанняяких потрібно вирішити ряд питань, пов’язаних із законодавчим, організаційним,соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням всьогокомплексу заходів, покликаних створити дієву та, з урахуванням національнихтрадицій, пристосовану до норм міжнародного права судову систему нашої держави,вирізнивши в ній спеціалізовані судові установи.
У зв’язку з цимслід відзначити, що питання структури судової системи України знайшли вирішенняодночасно у двох статтях Конституції України (124 і 125), хоча з точки зорузаконодавчої техніки їх доцільніше було передбачити в одній. Крім того,закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Основний Закон прямо не передбачаєіснування спеціалізованих судів. Тому вважаємо за доцільне, за можливості,зосередити в майбутньому ці питання у статті 125 Конституції, виключивши ізстатті 124 частину третю.
Виходячи знаведеного, стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такійредакції:
“Стаття 125.Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальноїюрисдикції.
До судівзагальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно дозакону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди. Найвищим органом у системісудів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органамиспеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних таособливих судів забороняється.”
При вирішенні цихпроблем недостатньо обмежитися тільки внесенням змін до Конституції України чиприйняттям нових законів про судоустрій і статус суддів. На нашу думку, слідпереглянути всю нормативно-правову базу матеріального, процесуального праватощо, які матимуть безпосередній вплив на здійснення правосуддяспеціалізованими судами.
Передусімнеобхідно переосмислити концептуальні підходи до розуміння способів здійсненняправосуддя спеціалізованими судовими установами, а в нормах, що регулюютьпитання процесу, слід визначитися зі способами розв’язання спорів міжсуб’єктами правовідносин, детально акцентувати увагу на правах, обов’язках івідповідальності учасників процесу. Виходячи з цього, законодавча база, якастосується судової влади взагалі і спеціалізованого судочинства зокрема,повинна включати закони, що регламентували б діяльність органів, які маютьбезпосередній зв’язок із здійсненням правосуддя (прокуратура, адвокатура,міліція, служба безпеки, митні та прикордонні органи, податкові, фінансові,екологічні інспекції, органи пожежної безпеки тощо).
Організаційнеоформлення створення судів зі спеціалізованою юрисдикцією насамперед пов’язанез пошуками оптимального варіанту зміни структури судової системи, оскількианаліз організації судової влади в розвинутих країнах Європи і світу вказує наорганічну єдність принципів централізації та децентралізації в їх судовихсистемах.
Навіть удержавах, які відрізняються своїми правовими системами (романо-германська іангло-саксонська), суди першої інстанції створені з урахуванням особливостейгалузей права. В цих країнах відносна централізація проявляється на рівніапеляційних судів, що розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, аповна організаційна централізація судової системи досягається лише на рівнівищих судових інстанцій. Організація судової системи в Україні, яка донедавназберігала властивості системи радянського права, значно відрізняється відсвітового досвіду, оскільки вбачається повна децентралізація на вершині судовоїсистеми (чотири незалежних один від одного Суди — Конституційний, Верховний,Вищий господарський та Вищий адміністративний), хоча з прийняттям змін доАрбітражно-процесуального кодексу України у 2001 році та Господарськогопроцесуального кодексу України у 2003 році ситуація дещо виправилася (щодопроцесуальної можливості перегляду Верховним Судом України постанов і ухвалВищого господарського суду України) [112], [239] [246]).
Останні три Судиє ієрархічними вершинами самостійних судових систем, що призводить до великоїконцентрації розгляду справ по першій інстанції в загальних і господарськихсудах. Таке становище виникло внаслідок організації судів в основному заадміністративно-територіальним принципом, а не за принципом регулювання тієї чиіншої галузі суспільних відносин. З цього приводу зазначимо, що при створеннісистеми спеціалізованих судів в Україні твердження про те, що такі судові установиповинні прив’язуватися до адміністративно-територіального устрою держави єдискусійним, оскільки, на мою думку, таке відмежування слід розглядати як однуз умов незалежності судів від впливу місцевої представницької та виконавчоївлади. Так, у США 12 апеляційних судів федеральної системи правосуддя припадаєна 50 штатів, а в Німеччині 13 апеляційних судів — на 16 земель [240] [247]).
Актуальним залишаєтьсяі питання створення судів за галузями права (адміністративні, фінансові, митнітощо), оскільки організація таких судів може базуватися на системі судовихокругів, але вбачається проблема їх створення, виходячи із співвідношення зіснуючою системою місцевих судів.
Створення системиспеціалізованих судів України на нових демократичних засадах — процес важкий ітривалий, оскільки судді довгий час перебували під впливом партійної тавиконавчої влади, прокурорського нагляду, а зараз перебувають під пресингомпереважно некомпетентних вимог представників депутатського корпусу, преси тощо.Зазначене вище сприяло раніше і продовжує сприяти викривленню сприйняття суддеюсвоєї ролі в здійсненні правосуддя, усвідомленню неповноцінності свогосоціального стану серед інших представників державної влади, і, як результат, — призводить до втрати незалежної позиції в правовій діяльності та нерішучості уприйнятті рішення. Законом України “Про статус суддів” держава змінила рольсудді — він став повноцінним представником державної влади. Разом з тим,вважаю, що на даному етапі реформування судової системи України розв’язаннясоціально-психологічних проблем вимагає подальшого вдосконалення відносин міжвсіма інститутами держави, що прагне бути демократичною і правовою.
Розширеннясудової юрисдикції відповідно до положень статей 124-129 Конституції Українивимагає значного збільшення складу судового корпусу і його більш якісноїпідготовки, особливо в сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного,трудового, земельного, господарського, житлового, військового, комерційногозаконодавства і міжнародного приватного права.
Вирішити цюпроблему можливо шляхом створення належних умов для роботи суддів і відповідноїфахової підготовки суддівських кадрів. З цією метою ІV і V з’їзди суддівУкраїни запропонували Раді суддів України невідкладно розробити і подати нарозгляд Президенту України та Верховній Раді України Державну програмупідготовки суддівських кадрів, у якій передбачити створення Академії суддів[241] [248]).Указом Президента України від 9 вересня 2000 року № 1053/2000 було створеноУкраїнську академію суддів, основним завданням якої є забезпечення практичноїпідготовки осіб, які вперше претендують на посаду судді та підвищеннякваліфікації суддів [242] [249]). На жаль,цей навчальний заклад ще фактично не розпочав роботу, а Раді суддів України невдалося узгодити діяльність багатьох державних установ, які здійснюють навчаннясуддів, хоча виконуючи припис ст.126 Закону України “Про судоустрій України”,Державна судова адміністрація України повинна забезпечити необхідні умови дляпідвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створившивідповідну систему підвищення кваліфікації. За законом суддівські кадрипризначаються з числа осіб, які здобули вищу юридичну освіту в навчальнихзакладах України, та відповідають іншим вимогам. Але, саме за якіснимпоказником система підготовки спеціалістів права в Україні потребує значноговдосконалення. Щодо цього питання, то не можна нехтувати досвідом США, декандидат у студенти юридичного факультету вже повинен мати освіту, здобуту вколеджі або на якомусь іншому факультеті університету [243] [250]).
При створеннісистеми спеціалізованих судів в Україні привертає увагу інститут оскарженнясудових рішень, який існує в самій системі судової влади. Очевидним здобуткомрозбудови системи судів України необхідно визнати ліквідацію інституту судовогонагляду, що робило суддів у судах одного рівня нерівноправними, а процедурувпливу на рішення менш контрольованою з боку суддів, які мають інші поглядищодо правозастосування. Однак, з порівняльного аналізу судових систем країнсвіту стає зрозумілим, що діюча в Україні система апеляційного і касаційногооскарження на даному етапі виправдовує себе не в повній мірі. Це пов¢язано зі значною складністюпроцедури, невиправдано жорсткими вимогами до апеляційної чи касаційної скаргищодо їх форми та змісту, а також з існуючими процесуальними правилами “допуску”скарги до касаційного розгляду. Процедура ж апеляцій в Європі (Німеччина,Франція тощо) значно спрощує ревізію рішень судів першої інстанції.
Зазначимо, щокваліфікована судова діяльність по захисту прав людини в різних сферахсуспільного життя буде можливою за умов організаційної розгалуженості системисудів. Цілком обгрунтованою буде думка, що за цих умов суддя, який здійснюючиправосуддя вирішує певне коло правовідносин у визначених законом галузях, усвою чергу розширить свої знання і практику застосування відповідних правовихнорм. Однак, такі твердження сприймаються нами не як нагальна потребасьогодення, а як побажання на майбутнє.
Є необхідністьпроаналізувати конституційні положення з точки зору уявлень і пропозицій щодоможливих напрямків створення спеціалізованих судів в Україні. В КонституціїУкраїни чітко окреслені напрямки розвитку української державності та її владнихінститутів, у тому числі й судових. На мою думку, виникають проблеми, пов’язаніз істотними конституційними новаціями щодо створення спеціалізованих судовихустанов, які раніше неоднозначно сприймалися деякими правниками — якнауковцями, так і практиками, викликаючи серйозні заперечення і неузгодження.Ці новації потребують, по-перше, глибокого теоретичного обгрунтування йвисвітлення у спеціальній літературі, а по-друге, — конкретизації в галузевомузаконодавстві на шляху його вдосконалення.
Однією з принципових новацій Закону України “Просудоустрій України”, що втілена у його нормах відповідно до КонституціїУкраїни, є запровадження спеціалізації судів. Очевидно, що за основу такоїспеціалізації мала б бути покладена ідея розмежування спеціалізованих судівзалежно від галузевої спеціалізації справ, що в них розглядатимуться. В цьомуаспекті ми вирізняємо цивільні, кримінальні, господарські та адміністративнісправи. У частині 2 статті 1 вказаного Закону ці форми здіснення правосуддябезпосередньо відображені.
Спеціалізованими судами визначено господарські,адміністративні та інші суди, вичерпний перелік яких законом не встановлено. Втакий спосіб законодавець, запроваджуючи конституційний принцип спеціалізації вдіяльність судової системи, залишив загальні суди, які, очевидно, не можнарозглядати як спеціалізовані суди по розгляду кримінальних і цивільних, а достворення в повному обсязі системи адміністративних судів — і адміністративнихсправ [244] [251]). Але КонституціяУкраїни не робить ніяких винятків із передбаченої нею побудови всієї системисудів загальної юрисдикції на основі принципу спеціалізації. На нашу думку,ситуація не виправляється і передбаченою в ст.19 вказаного Закону можливістюзапровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даноїюрисдикції, оскільки очевидним є те, що спеціалізація судів не тотожнаспеціалізації суддів і не повинна нею підмінятися.
Іншою проблемоюдотримання конституційного принципу спеціалізації є відсутність у ЗаконіУкраїни “Про судоустрій України” вичерпного переліку спеціалізованих судів.Серед спеціалізованих названі тільки господарські та адміністративні суди, притому, що господарські (арбітражні) суди діють в Україні з 1991 року, аадміністративні суди перебувають у стадії формування. Очевидно законодавець, невиписуючи докладно в законі всієї системи спеціалізованих судів, розраховувавна гнучкість і компроміси та на можливість у майбутньому створювати інші судовіоргани спеціалізованої юрисдикції. Однак, ми не виключаємо той варіант, що такаситуація найближчим часом призведе до консервації існуючої системи загальнихсудів та розгляду саме в них всієї сукупності адміністративних справ.Безпосередньо, в самому законі, а саме в п.п.16 п.3 Прикінцевих та перехіднихположень Закону, передбачено формування системи адміністративних судів протягом3 років [245] [252]).
Невизначеним уЗаконі є правовий механізм створення нових судів спеціалізованої юрисдикції –чи шляхом прийняття відповідного закону чи на підставі указу ПрезидентаУкраїни. Адже саме глава держави відповідно до п.23 ч.1 ст.106 КонституціїУкраїни утворює суди у визначеному законом порядку. Невизначеність порядкуутворення нових спеціалізованих судів на рівні базового закону про судоустрійможе в майбутньому призвести до значних правових колізій. Законопроектнудіяльність щодо цього питання необхідно здійснювати з урахуванням уявлення проте, що створення системи спеціалізованих судів повинно початися іззапровадження нової організаційної структури судової влади, яка повиннавідображати нові підходи до судово-процесуальної ієрархії, галузеву та іншуспеціалізацію в діяльності суддів.
На наш погляд,доцільно побудувати систему судових органів за двома напрямками, як цевизначено в статті 124 Конституції України, оскільки в одній з передбачених неюпідсистем під час розгляду спорів факти і докази сторін оцінюватимуться іззастосуванням положень законів (загальна юрисдикція), а в другій – буде вестисямова про оцінку не фактів, а саме норм законів (норм права) щодо їхвідповідності Конституції. Одночасно виникає необхідність науково-теоретичного обгрунтуваннянової класифікації юрисдикції — на конституційну і загальну, а остання можемати внутрішній поділ на звичайну і спеціальну (досвід Німеччини). Такомуподілу юрисдикцій повинна відповідати й організаційна система судової влади. Намій погляд, судову систему загальної юрисдикції слід організувати таким чином,щоб вона відповідала принципу єдності судової влади для всієї території Україниі для галузевих напрямків судочинства, як цього вимагає стаття 125 КонституціїУкраїни.
Як галузева, такі суб’єктна спеціалізація судової системи не порушує ієрархічної цілісностісудової системи, яка необхідна з точки зору єдиного підходу до вирішенняспорів, що виникають між різними суб’єктами правовідносин і регулюютьсязаконодавчими актами різних галузей права. Це зумовлює потребу в інституті,який здійснює найвищий судовий нагляд, визначає напрямки судової практики,забезпечує однакове застосування норм права всіма судами України. Таким судовимінститутом згідно з положеннями статті 125 Конституції України та ЗакономУкраїни “Про судоустрій України” визначено Верховний Суд України. Разом з тим,виникає проблема компетенції та порядку формування цієї судової установи зурахуванням норми, що міститься в зазначеній вище статті Конституції України,оскільки нею передбачається створення вищих судів у системі спеціалізованихсудів.
Верховний СудУкраїни в своїй новій якості повинен забезпечити аналітичну діяльність зрозробки судової практики, гарантувати дієвий контроль за належнимзастосуванням законів, норми яких використовуються при розгляді конкретнихсудових справ у різних судових ланках. Здійснювати такі функції він має змогуяк за допомогою рекомендаційних правил, так і відповідно до своїх повноваженьяк суду касаційної інстанції. Щодо повноважень Верховного Суду України як судуповторної касаційної інстанції, то він має право переглядати постанови й ухвалиВищого господарського суду України. Однак, необхідно процесуальнорегламентувати зазначені питання і щодо Вищого адміністративного, Касаційногота Апеляційного судів України. Їх можливо було б вирішити в Адміністративномупроцесуальному кодексі України та нових КПК і ЦПК України. Крім того, необхіднопроцесуально закріпити можливість Верховного Суду України переглядати вкасаційному порядку рішення вищих спеціалізованих судів у випадку, якщо вониоскаржуються з мотивів невідповідності нормам Конституції України. На нашпогляд, може бути використано припис законодавця, викладений у ГПК України щодоперевірки Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського судуУкраїни. Доцільно розглянути ідею створення вищих спеціалізованих судів угалузевих структурах, які призначені для більш професійного контролю заправозастосуванням в окремих ланках судової системи (при цьому Верховний СудУкраїни залишається найвищою судовою інстанцією).
В даний часшироко дискутується питання — якими повинні бути спеціалізовані адміністративнісудові установи, створення яких передбачено ст.ст.21, 25, 38 Закону України“Про судоустрій України”. На теоретичному рівні існує концептуальне визначенняадміністративного суду. Разом з тим, у діяльності адміністративних судівпотрібно вирішити не тільки законодавчі й організаційні питання, а й зважити напсихологічну спроможність суддів відповідати своїй посаді і виносити законні рішенняз конкретних справ, оскільки судді повинні будуть оцінювати рішенняпредставників владних структур не у виключних випадках, як це відбуваєтьсязараз, а постійно в процесі здійснення правосуддя.
На нашу думку, зурахуванням того, що до компетенції адміністративних судів належатиме перевірказаконності рішень і дій, які виносяться чи вчиняються органами і посадовимиособами виконавчої влади, то суддів цих судів повинен призначати або ПрезидентУкраїни, або Верховна Рада України за поданням Голови Верховного Суду Україниабо Голови Вищого адміністративного суду України. Їх нове безстроковепризначення не повинно залежати від службовців виконавчої влади, зокремаДержавної судової адміністрації України, дії яких стають об’єктомфункціональних обов’язків суддів адміністративних судів.
Норми статті 129Конституції України визначають форми здійснення судочинства — одноособовосуддею, колегією суддів та судом присяжних, тобто всі три форми здійсненнясудочинства можуть бути застосовані при розгляді справ по першій інстанції.Однак, що стосується колегіальної форми розгляду справ, то вона може бути двохвидів — колегія професійних суддів або колегія в складі судді і визначеноїкількості народних засідателів. Перша скоріше має бути прерогативоюспеціалізованих судів, до складу якої будуть входити як судді-юристи, так ісудді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Згідно зпроведеним мною опитуванням 146 суддів судів загальної і спеціальної юрисдикціїіснує думка, про те, що для складу колегії суддів спеціалізованого судуприйнятним буде варіант, коли справу по першій інстанції розглядають одинсуддя-юрист і два судді, які є фахівцями в галузі юрисдикції цього суду(див.”Додаток Р”). Друга може розглядати певну категорію цивільних,кримінальних справ, для вирішення яких потрібні не лише юридичні знання, а йпевний досвід суспільного життя. Здійснення правосуддя в апеляційних ікасаційних інстанціях можливо лише у колегіальному складі.
Є дискусійноюпроблема впровадження в судочинство інституту присяжних, оскільки КонституціяУкраїни гарантувала громадянам право на безпосередню участь у здійсненніправосуддя за допомогою цього інституту (стаття 124). Статтею 31 Закону України“Про судоустрій України” визначено, що в Україні діють суди присяжних. КонституціяУкраїни не відповідає на питання, пов’язані із запровадженням суду присяжних,і, передусім, щодо моделі цього суду, принципів його формування та компетенції.З цього вбачається, що вони повинні бути вирішені за допомогою прийняття новихпроцесуальних кодексів.
Створеннявідповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, як свідчитьдосвід багатьох країн, є складним. Наприклад, положення статті 125 КонституціїІспанії 1978 року, яка передбачала створення суду присяжних, були реалізованілише в 1995 року, а перші процеси цього суду відбулися тільки в травні 1996року. Російська Федерація, в якій такий суд має певні історичні надбання, незапровадила його одразу повсюдно, а ввела у 1993 році в порядку експерименту вдев’яти регіонах.
Традиційно судприсяжних розглядається як один із найдемократичніших інститутів, як головнагарантія захисту особи від свавілля законодавчої і судової влади. Існує думкапро переваги суду присяжних у широкій колегіальності, меншому ризику допущеннясудової помилки, більшій незалежності, демократизмі, усуненні бюрократичногодуху, гласності, посиленні змагальності кримінального процесу тощо. Однак управничій літературі мають місце і критичні висловлювання щодо діяльності судуприсяжних. Зокрема, звертається увага на його недостатню ефективність,неспроможність в окремих випадках прийняти правильне рішення, непопулярність яксеред суддів-професіоналів, так і серед самих присяжних [246] [253]).Здебільшого судді скептично ставляться до можливостей суду присяжних, адженемає повної гарантії того, що у наших умовах такий суд здійснюватимеправосуддя на більш високому рівні, ніж суд, що складається ізсуддів-професіоналів [247] [254]).
Основне питання,яке постало перед законодавцем — модель майбутнього суду присяжних. Існують двімоделі такого суду — англо-американська і континентальна. Першій моделівластиво те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала (абосуддів) колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішенняпро винність (невинність) підсудного, в той час як за другою моделлю присяжнівсі питання, пов’язані з розглядом справи та постановленням вироку (в томучислі й щодо винності або невинності підсудного та призначення йому покарання),вирішують разом із професійним суддею (суддями).
Вважаю, щозазначена вище конституційна норма лише задекларувала право народу у здійсненнісудочинства через суд присяжних, але, враховуючи правову та психологічнунепідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судовогорішення, зазначимо, що досвід США чи Канади, де суд присяжних має давнютрадицію, не має для України практичного інтересу.
На мою думку,найбільш прийнятною для України є континентальна модель суду присяжних. Якслушно зазначають В.Г.Білоусенко і П.П.Пилипчук, “імплементація до нашогозаконодавства англо-американської моделі суду вимагатиме істотних змін нетільки існуючих процедур, а й нашого уявлення про основні засади кримінальногопроцесу (перш за все такі, як законність, змагальність, забезпеченнядоведеності вини) [248] [255]).”Реалізація цієї концепції у вітчизняному законодавстві може призвести до втратинадзвичайно цінного багаторічного досвіду розгляду кримінальних справ за участюнародних засідателів. Наведене можна проілюструвати на принципі змагальності,оскільки традиційним для нашого кримінально-процесуального права є розумінняцього принципу як такого, що полягає, з одного боку, у розмежуванні трьохосновних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи), а здругого — в об’єднанні судом дій учасників судового розгляду з метоювстановлення істини. Інше розуміння цього принципу спостерігається впроцесуальному праві США, оскільки він належним чином реалізується лише тоді,коли суддя чи присяжні є нейтральними і пасивно сприймають докази, що подаютьсясторонами у справі — обвинуваченням і захистом, і на практиці це призводить дотого, що суддя і присяжні засідателі одержують дозовану сторонами інформацію[247] [256]).
Важливим є такожпитання про принципи і порядок відбору присяжних. У більшості країн формуваннясписку присяжних здійснюється на підставі списків виборців. Очевидно, що дляУкраїни найбільш прийнятним є формування таких списків відповідно до списківвиборців, складених для останніх виборів депутатів.
Зважаючи на те,що з цих списків формуються склади суду присяжних, які здійснюватимутьправосуддя, процедура і принципи їх складання повинні бути чітко врегульованізаконодавством про судоустрій. Доцільно зазначити на підставі списків виборцівдо якої ради (міської, районної чи обласної) повинні формуватися складиприсяжних, виходячи з рівня суду, який розглядатиме справу за їх участю.Слушною є думка правників, які вказують на те, що через певний період головавідповідного суду визначає кількість громадян, які повинні бути включені досписку присяжних [248] [257]).
Не менш ретельноу законодавстві про судоустрій повинні бути регламентовані вимоги, якіставляться до присяжних, основні з яких викладені у ст.66 Закону України “Просудоустрій України”. До їх списку можуть включатися лише громадяни України, якіпостійно проживають на території, що підлягає юрисдикції відповідного суду, атакож не можуть включатися особи, які згідно з чинним законодавством не взмозівиконувати обов’язки судді за віком, або не володіють мовою, якою ведетьсяпровадження у справі, чи визнані обмежено дієздатними чи недієздатними,страждають хронічними психічними чи іншими захворюваннями, що перешкоджаютьвиконанню обов’язків присяжного тощо.
Враховуючи, щозаборона виконувати обов’язки присяжного у зв’язку з професією чи діяльністюгромадянина спрямована, з одного боку, на захист суспільних інтересів, а зіншого — на забезпечення прийняття у конкретних справах законних і справедливихсудових рішень, вважаємо, що в законодавстві України слід визнати несумісними звиконанням обов’язків присяжних посади депутатів різних рівнів, членів уряду,суддів та службовців апарату судів, прокурорів, слідчих і адвокатів.
Виходячи знаведеного, в законодавчому порядку потрібно встановити такі підстави длязвільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя: заособистим проханням; у разі досягнення жінкою 55 років, а чоловіком — 60 років;жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, подогляду за дитиною, а також тих, які мають дітей дошкільного або молодшогошкільного віку або утримують дітей-інвалідів чи членів сім’ї похилого віку;виконання обов’язків керівників органів виконавчої влади; особам, які неволодіють державною мовою або іншою мовою, якою ведеться судочинство; особам,які через свої релігійні переконання вважають для себе участь у здійсненніправосуддя неможливою. Очевидно, що Законом можуть бути встановлені й іншіпідстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненнюправосуддя.
Основні питання,пов’язані з функціонуванням суду присяжних, повинні вирішуватися процесуальнимзаконодавством. Насамперед, це питання компетенції суду присяжних та йогокількісного складу в розгляді конкретної справи. Вирішувати їх необхідно зогляду на економічні фактори та фінансові можливості держави. Ми вважаємо, щохоча б на початкових етапах процесу впровадження суду присяжних требазупинитись на варіанті, згідно з яким суд присяжних діятиме у складі шести осібі ним розглядатимуться (якщо про це заявив клопотання підсудний) лише справипро найтяжчі злочини (наприклад, ті, за які законом буде передбачено покаранняу вигляді довічного позбавлення волі).
Також потрібночітко визначити у процесуальному законі права й обов’язки присяжних, встановитинорми їх поведінки під час розгляду справи. Зокрема, слід передбачити, щоприсяжний повинен призначатися лише на добровільних засадах, не повиненвідлучатись із залу судового засідання без дозволу головуючого, спілкуватися зприводу справи з особами, що не входять до складу суду, збирати відомості усправі поза судовим засіданням, процесуальну відповідальність присяжного тамеханізм його усунення від подальшої участі в розгляді справи у разі невиконанняним визначених обов’язків.
Згідно з частиною1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених закономвипадках є також представники народу — народні засідателі. Чиннимзаконодавством (ч.3.ст.17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судомпершої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лишекримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливістьпризначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [249] [258]).
Виходячи з вимогзазначених вище положень Конституції України, народними засідателями можутьбути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом,здійснюють правосуддя як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованихсудах, а їх необхідна кількість для провадження судочинства визначається головоювідповідного суду. Списки народних засідателів за поданням голови місцевого чиспеціалізованого суду складаються і затверджуються відповідною районною чиміською радою строком на чотири роки. До списків, у кількості визначенійголовою відповідного суду, включаються громадяни, які постійно проживають увідповідному районі (місті).
На наш погляд, вдалим є припис, викладений уч.4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України”, щодо оформлення списківнародних засідателів із числа військовослужбовців. Однак, процедура і критеріїскладання зазначених списків, що прийнятні для визначення народних засідателіврайонних (міських) судів, в повній мірі не відображають специфіку військовоїорганізації та особливості дислокації військ. Враховуючи можливі переміщення військовослужбовцівпо службі, списки народних засідателів повинні переглядатися по мірінеобхідності. Також потрібно передбачити норму, яка вказувала б, що коженгромадянин включається до списків виключно за його згодою і здійснює своїфункції на платній основі, а ухилення народного засідателя від виконання своїхобов’язків унеможливить здійснення правосуддя і порушує право громадянина насудовий захист. На мою думку, народні засідателі спеціалізованих судів повиннівідповідати визначеним вимогам. До них, зокрема, потрібно віднести ті критерії,які висуваються і до присяжних. Народні засідателі при вирішенні всіх питань,пов’язаних з розглядом конкретної справи і винесення судового рішення по ній,мають такі ж права, як і професійні судді. Потрібно також законодавчовизначити, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів,передбачених чинним законодавством, повинні поширюватися і на народнихзасідателів при здійсненні ними судочинства.
Важливим крокомдля здійснення незалежного правосуддя судами спеціалізованої юрисдикції заучастю народних засідателів треба визнати той факт, що таким громадянам за часвиконання ними обов’язків повинна виплачуватися винагорода пропорційно досередньомісячного заробітку професійного судді-головуючого при розгляді справи.Також необхідно вирішити питання з оплатою коштів на відрядження, проїзд, наймжитла тощо при здійсненні правосуддя.
Ще однієюгарантією незалежності народних засідателів повинна стати заборона їхзвільнення з основної роботи (військової служби) або переведення на іншу роботу(місце служби) без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді та змотивів виконання обов’язків народного засідателя. Також на законодавчому рівніпотрібно визначити і підстави для звільнення народного засідателя від виконанняним обов’язків у суді аналогічно з присяжними. Законом можуть бути встановленій інші підстави для звільнення народних засідателів від обов’язків поздійсненню правосуддя. Процесуальний порядок залучення народних засідателів таїх функції при здійсненні правосуддя на даний час не врегульовані, тобтоконституційний припис щодо участі народних засідателів у здійсненні правосуддяпотребує законодавчої конкретизації. Ми вважаємо, що ці положення необхіднозакріпити в нових КПК і ЦПК України.
Проблемною єновація, що міститься в статті 127 Конституції України, якою передбачено, щосуддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку зпитань юрисдикції цих судів. Ця норма відкрила доступ до суддівських посад успеціалізованих судах особам, які не мають юридичної освіти, але є фахівцями вгалузі спеціальних правовідносин (мають відповідну освіту), що належать доюрисдикції цих судів. Тобто законодавцем зроблено крок, що змінює усталеніуявлення стосовно вимог до кандидата на професійну суддівську посаду. Світовасудова практика вже давно допускає неюристів до розгляду судових справ і,більше того, — зобов’язує приймати рішення по справах певних категорій лише заучастю галузевих фахівців-неправників. У такий спосіб формуються комерційнісуди у Бельгії, суди фінансової юрисдикції, сімейні суди в Австрії [250] [259]). Занормами Конституції України судді спеціалізованих судів можуть здійснюватиправосуддя лише при колегіальному розгляді справ. Обмежень для того, щоб цякатегорія фахівців мала право бути суддями апеляційної чи касаційної інстанцій,не передбачено.
Швидке зростання,починаючи з 1991 року, обсягу правових відносин, що стали сферою юрисдикціїсудів, зумовлює об’єктивну необхідність використання досвіду країн зрозвинутими правовими системами. Специфіка зазначених правовідносин різна ісамих лише знань у галузі права сучасному юристу виявляється замало, томупотреба швидкого й кваліфікованого здійснення судочинства об’єктивно потребуєучасті тих осіб, які мають відповідну освіту й належний практичний досвід уконкретній галузевій сфері.
Статтею 127Конституції України визначено право законодавця встановлювати для певнихкатегорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Цестосується суддів спеціалізованих судів, як це зроблено в багатьох державахЄвропи, суддів апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного СудуУкраїни. Остаточно ці питання повинні бути врегульовані новими законами просудову систему та процесуальними кодексами України.
Одним з важливихчинників незалежного здійснення правосуддя є професійність суддів. Це поняттястановить професійне підгрунтя діяльності суддів і забезпечує належний судовийрозгляд різних категорій справ. Професійні судді не можуть належати дополітичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичнійдіяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачуваніпосади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької татворчої. Загальними вимогами, необхідними для зайняття посади судді будь-якогосуду загальної юрисдикції, є наявність громадянства України, термін проживанняв Україні не менш як десять років і володіння державною мовою. На наш погляд,такі вимоги в повній мірі стосуються і суддів спеціалізованих судів, длязайняття посади якими необхідна і наявність фахової підготовки з питаньюрисдикції цих судів.
Положеннямчастини 4 статті 127 Конституції України встановлено, що ці судді здійснюютьправосуддя лише у колегіальному складі (див. також “Додаток Р”). Підтримуючитаку точку зору, зазначимо, що фахова підготовка для суддів спеціалізованихсудів не є єдиною вимогою. Має бути витримана єдність статусу суддів системисудів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, кандидати на суддівські посадиспеціалізованих судів повинні відповідати всім вимогам, встановленим частиною 3статті 127 Конституції України, а вимога про наявність фахових знань повиннабути додатковою до них.
Стосовно залученнядо здійснення судочинства суддів-неюристів, то світова правова практика маєдеякі напрацювання. Інтерес із цього питання являє собою експеримент позалученню народних засідателів до розгляду справ, який проводиться варбітражних судах Російської Федерації. Відповідно до Положення про експериментпо розгляду справ із залученням арбітражних засідателів від 5 травня 1995 року,затвердженого Пленумом Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації, дорозгляду справ у судах першої інстанції можуть бути залучені арбітражнізасідателі, які є не молодшими 25 років, мають вищу освіту, спеціальні знання ідосвід роботи у сфері підприємницької діяльності та повинні бути занесені досписків народних засідателів арбітражних судів, які визначені Положенням дляпроведення експерименту. Досвід такої практики може бути використаний в Україні[251] [260]).
Не суперечитьвимогам статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів іпідпорядкування їх тільки закону і вимоги до суддів військових судів, оскількиобрання офіцера суддею військового суду абсолютно не залежить від військовогокомандування. Згідно зі ст. 60 Закону України “Про судоустрій України”офіцер-юрист за особистою заявою звертається до кваліфікаційної комісії суддіввійськових судів України з проханням про його рекомендацію на посаду суддівійськового суду. Відповідно до ст.74 Закону до складу цієї кваліфікаційноїкомісії, крім суддів військових судів, входять дві особи від Міністерстваюстиції України, дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київськоюміською) радою, а також представник від Уповноваженого Верховної Ради України зправ людини.
Вважаю, щовійськова освіта для офіцерів-суддів військового суду і є додатковою фаховоюпідготовкою. З цього вбачається, що принципи, закладені у статті 127Конституції України, при здійсненні правосуддя суддями військових судів, яксуддями спеціалізованих судів, ніяким чином не порушуються. Крім того, військовізвання всім суддям військових судів присвоює Президент України, а не військовекомандування, за поданням Голови Верховного Суду України, а не військовихпосадових осіб. При здійсненні ж правосуддя судді військових судів керуютьсявідповідним процесуальним законодавством, яке є однаковим для всіх судівУкраїни. Викликають сумнів і твердження про те, що дисциплінарні стягнення насуддів військових судів накладаються військовим командуванням. Такі посилання єневірними, оскільки відповідно до статті 87 Дисциплінарного статуту ЗбройнихСил України притягнення до дисциплінарної відповідальності військових посадовихосіб, які є, зокрема, суддями військових судів, здійснюється у порядку,передбаченому законодавством, тобто кваліфікаційною комісією військових судів,а не цим статутом [252] [261]). Зазначеніта інші положення створюють гарантії дійсної незалежності та неупередженостісуддів військових судів України.
Суттєвою основоюдодаткових вимог до суддів усіх ланок судової системи взагалі, іспеціалізованих судів зокрема, слід також вважати додержання ними моральнихнорм і правил. У Конституції України нормативно не визначені моральні критеріїпо добору кандидатів на посади суддів, а в ч.6 ст.7 Законі України “Про статуссуддів” лише зазначено, що суддею не може бути особа, яка має судимість, обмеженау дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. При цьому чиннимзаконодавством не враховується, що не кожна особа за складом свого характеру таморальними якостями може бути суддею. Саме тому в деяких державах Європи(Бельгії, Голландії, Польщі, Швеції тощо) підвищена увага звертається на самепсихологічні і моральні якості кандидатів на зайняття посади судді. На нашудумку, першим кроком у цьому напрямку є прийняття V з’їздом суддів УкраїниКодексу професійної етики судді, підготовленого Радою суддів України [253] [262]).
Необхідно зауважити і про добір кандидатів на посадисуддів спеціалізованих судів. Пунктом 9 Основних принципів, що стосуються роліюристів, прийнятих у 1990 році 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності іповодженню з правопорушниками, звернуто увагу урядів, професійних організаційюристів на забезпечення належної кваліфікації і підготовки юристів, знання нимипрофесійних обов’язків [254] [263]). На мійпогляд, ці вимоги у повній мірі стосуються суддів та кандидатів на суддівськіпосади у спеціалізованих судах України. Загальна спрямованість цих вимог несуперечить положенням Основних принципів незалежності судових органів,схваленим резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році [255] [264]),Рекомендаціям Комітету міністрів Ради Європи державам — членам “Пронезалежність, ефективність та роль суддів” 1994 року [256] [265]),а також Європейській хартії про статус суддів 1998 року [257] [266]).
Порівнюючи заплановані реформи судової влади ісудочинства з реально проведеними, є підстави стверджувати, що судова влада вУкраїні, не дивлячись на повільність реформаційних процесів, поступовопозбувається тоталітарного забарвлення, набуваючи рис судової владидемократичної, правової держави. Водночас має місце і зволікання з проведеннямсудової реформи, оскільки не прийняті нові процесуальні кодекси, без якихунеможливлюються якісні зміни судового захисту прав і свобод людини. Лише затиждень до закінчення конституційного терміну, передбаченого для реформуваннясудової влади, парламент спромігся на внесення найнеобхідніших змін до чинногозаконодавства. Сьогодні можна стверджувати, що в приведенні судової системи доконституційної моделі нарешті зроблено реальні кроки. Скільки триватиме реформа- залежить від конструктивної взаємодії всіх гілок державної влади і рівня їхвідповідальності за розбудову правової демократичної держави.
Судовий устрійдержави є основою судової влади. Безперечно, Верховною Радою України прийнятийпринципово новий Закон “Про судоустрій України”, підгрунтям якого сталарозроблена відповідно до вимог сучасного українського суспільства концепція,яка, в свою чергу, грунтувалась на проведених дослідженнях та аналізі судовоїпрактики. Запровадження спеціалізованих судів у сучасних економічно-правовихвідносинах є дуже доречним. Вони покликані вирішувати специфічні правовіконфлікти.
Юрисдикція спеціалізованих судів повинна, впершу чергу, поширюватись на спори, що виникають з правовідносин, які з’явилисьв українській правовій системі порівняно недавно. Базисом у розв’язанніпитання, які саме спори потрібно віднести до компетенції спеціалізованих судів,має стати статистика розглянутих судами України справ по галузях права. Аналізцих даних виступає об’єктивним індикатором для вирішення питання пронеобхідність створення тієї чи іншої вертикалі спеціалізованих судів. Тількишляхом теоретично-практичних досліджень можлива розробка та створенняефективної моделі системи спеціалізованих судових органів, яка б відповідалапотребам саме України.
При проведеннісудової реформи необхідно звернути увагу також на специфіку судової влади.По-перше, кожний суддя наділений всією повнотою цієї влади. Він здійснюєправосуддя від імені України, а постановлене ним рішення є обов’язковим длявиконання на всій території держави всіма підприємствами, організаціями,установами та фізичними особами. По-друге, суддя виконує лише одну функцію — правосуддяі здійснення ним цієї функції має надзвичайно важливий характер длясуспільства. Такий високий статус судді та важливість покладеного на ньогозавдання зумовлюють абстрагування суддів від виконання будь-яких інших функцій.Тому важливим чинником є забезпечення державою належного фінансування тавідповідних умов для функціонування судів і діяльності суддів.
Потреба держави ісуспільства в суддях з року в рік збільшується. Таку тенденцію, на нашу думку,можна пояснити двома причинами. По-перше, це зростання ролі судової влади вжитті суспільства, поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, щовиникають у державі, практичне втілення в життя Україною конституційнихпринципів демократичної, правової держави, де судова влада перетворюється надієвий механізм забезпечення прав і свобод людини.
Друга причинанерозривно пов’язана з першою. Проголошуючи свою відданість ідеалам демократіїта принципу верховенства права, Україна проводить в життя відповідні реформи,однією з яких є судова. Прийняті Верховною Радою України 21 червня 2001 рокуістотні зміни до законодавства, що регулює діяльність судів та суддів, та ЗаконУкраїни “Про судоустрій України”, передбачають суттєву перебудову судовоїсистеми України і розбудову спеціалізованого судочинства (наприклад, створеннявідповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 року № 511/2001апеляційних господарських судів вимагає значного збільшення чисельностісуддівського корпусу) [258] [267]) .
Разом з тим,варто врахувати й іншу тенденцію, виходячи з наведеного та практики діяльностіВищої ради юстиції. Не всі рекомендовані кваліфікаційними комісіями кандидатина посаду судді мають достатній рівень знань та професійної підготовки длязайняття посади судді. Хоча цей показник дещо зменшився порівняно з минулимироками, але все ж таки він залишається досить високим [259] [268]).В цьому плані науковцям і юристам-практикам доцільно розробити єдину концепціюпідготовки та добору кадрів спеціально для судової влади, яка б передбачалазапровадження тестової системи складання кваліфікаційних іспитів.
Сьогодні судовасистема ще не в повній мірі відповідає вимогам часу та надіям співвітчизників.“Мала судова реформа”, яку започатковано Верховною Радою України 21 червня 2001року прийняттям пакету законів про приведення судової системи у відповідність зконституційними принципами правосуддя, по суті стала компромісним варіантом.Системний аналіз чинного законодавства після внесених до нього змін тадоповнень висвітлює наявність чисельних розбіжностей між окремими нормами танепослідовності, а практичне застосування деяких правових норм не забезпечуєдоступності правосуддя та належного судового захисту конституційних прав ісвобод людини та громадянина. Прорахунками щодо умов діяльності судів тавідсутністю бачення перспектив і можливостей розвитку судової системи і,зокрема, спеціалізованих судів можливо пояснити внесення таких змін дозаконодавства, які потягли різке збільшення кількості надходження до судівсправ та матеріалів і фактично перевантажили їх.
Прикладом є новийпорядок розгляду адміністративних справ про порушення правил дорожнього руху.Після передачі функції по розгляду цієї категорії справ до місцевих судівзагальної юрисдикції лише за кілька місяців число протоколів (2236000 !), щонадійшло до судів, перевищило кількість справ, що розглядалися судами за рік.Тобто, судді місцевих судів мають ще менше часу для розгляду цивільних такримінальних справ. Зрозуміло, що це викликає скарги громадян на тяганину, якаоб’єктивно спричинена внесеними змінами у законодавство [260] [269]).
Доречнозауважити, що з прийняттям відповідних законів у 2001 році збільшився обсягвиконуваної Вищою радою юстиції роботи з питань внесення подань про призначеннясуддів на посади вперше, звільнення суддів з посад та по розгляду скарг суддівмісцевих та апеляційних судів на рішення про притягнення їх до дисциплінарноївідповідальності. Крім цього, значно зросла кількість звернень народнихдепутатів України, в яких ставляться питання про звільнення суддів з посад запорушення присяги. Не зменшується і кількість скарг громадян, що надходять докваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції.
Приведення судової системи та правосуддя увідповідність з принципами демократичної правової соціальної держави неможливобез якісних змін складу суддівського корпусу, тому слід підвищити вимогливістьдо підбору кандидатів на суддівські посади, адже основою злагоджено працюючоїсудової системи є неупереджений та високопрофесійний суддя. Підкреслю, щоуспішне проведення судової реформи і створення системи спеціалізованих судів, вяких правосуддя здійснювалося б дійсно кваліфікованими фахівцями з високимрівнем спеціальних знань та професійної підготовки, має супроводжуватисягрунтовною науковою підтримкою та поглибленим дослідженням наявних проблем.
ВИСНОВКИ
На підставідослідженого матеріалу та проведеного аналізу можливо зробити ряд узагальненихвисновків.
1. На кожномуетапі державотворення України суди виступали як невід’ємні елементи влади, алеїх цілі і завдання, порядок утворення, компетенція та повноваження істотновідрізнялись. Що ж до спеціалізованого правосуддя на теренах сьогоденноїУкраїни, то воно формувалося за принципом встановлення суб¢єктної, відомчої чи галузевоїпідсудності. Джерелами правового регулювання були як національнанормативно-правова база (сотенні суди часів Запорізької Січі), так ізаконодавство Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії (митні суди добиГетьманщини, шляхетні суди Галичини тощо). При цьому становленняспеціалізованого судочинства (побудова судів за повноваженнями) має відлік ізчасів Запорізької Січі, коли у ХVI — середині XVIIIст.ст. були сформовані суди, компетенція яких визначалася за суб’єктомюрисдикції. До таких належали сільські, сотенні та полкові суди.
Компетенція судівчасів України-Гетьманщини у період з 1648-1783 рр. значно розширилася впорівнянні з судами часів Запорізької Січі і визначалася як за суб’єктнимкритерієм, так і за сферою правовідносин, спори в яких державні структуривважали за необхідне поставити під захист суду, про що свідчить створеннямитних та ярмаркових судів.
Судова система Галичини, яка досліджувалася зурахуванням наслідків взаємного впливу правових систем Австро-Угорщини, Польщіта Російської імперії, передбачала на початковому етапі здійснення судочинстваза суб’єктною ознакою (шляхетські, духовні суди), але поряд з ними булистворені фінансові та промислові суди, що свідчить про розширення повноваженьсудових органів разом з поступовим розвитком соціально-економічної системисуспільства. У 1852 р. в Галичині вперше на території сучасної України булозапроваджено установи військової юстиції (військові суди), які мали компетенціюз розгляду справ тільки щодо військовослужбовців, тобто за суб’єктомсудочинства, і будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для якихбув Верховний військовий трибунал, що розглядається автором як спеціалізованийсуд з цільовою самостійною структурою і найвищий спеціалізований суд.
На основі аналізу законодавства танеопублікованих архівних джерел період 1917-1920 рр. визначений як періодвідступу від демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язанийз веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Разом з тим,кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського,Директорія, влада більшовиків) зумовлювала використання силового впливу,характерного для воєнного часу, і, як наслідок – посилення ролі військовихсудів з міжгалузевою компетенцією, тобто органи правосуддя виступали по суті якрепресивні органи (див.“Додатки Д, Е, Ж і З”).
Період 1921-1957 рр обумовлював необхідністьстворення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяннявідбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничнісуди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям створення у цей жеперіод спеціальних структур за суб’єктним характером з повноваженнями виконаннясудових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосуваннязаходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради,спеціальні колегії НКВС та МВС). Для тоталітарного режиму необхідно визнатихарактерним у більшості своїй ігнорування принципів здійснення правосуддя цими“судами” взагалі.
2. 1961-1991 р.р. є періодом створення івдосконалення національного судоустрійного і процесуального законодавства щодоздійснення правосуддя та поступового і повільного відновлення традиційнихдемократичних інститутів судочинства залежно від галузі права, про що свідчитьприйняття і введення в дію у 60-тих роках ХХ століття нових Кримінального,Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів таЗакону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року.Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності)органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії ВерховноїРади УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексуУкраїнської РСР” від 25 квітня 1988 року), виокремлення в ЦПК Українипроцесуального порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльностідержавних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльностіта захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин(Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільногопроцесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапомстановлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якоїбули започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттямАдміністративного кодексу УРСР 1927 року.
3. Закріпившипринцип спеціалізації судової системи, Конституція України прямо не передбачаєіснування спеціалізованих судів. Доцільним є, за можливості, в майбутньомузосередити ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124Конституції України частину третю.
Стаття 125 КонституціїУкраїни могла б бути викладена в такій редакції:
“Стаття 125.Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальноїюрисдикції.
До судівзагальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно дозакону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди.
Найвищим органому системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовимиорганами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайнихта особливих судів забороняється.”
4. Спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках,коли це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносині особливостей правового статусу суб’єктів судочинства. Виходячи з цього,визначається поняття спеціалізованого суду, яким є створена в системі судівзагальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів),повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенціїз розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктноюознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузейпроцесуального законодавства.
5. Судова спеціалізація передбачає процесуальнуспеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремихкатегорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, маютьбути оптимізовані до властивостей цих справ. Конституційний принципспеціалізації передбачає, що в системі судів діють певні підсистеми судовихорганів, які покликані вирішувати справи тільки певної категорії, і такі судиздійснюють правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів,уніфікованих і максимально пристосованих до розгляду категорій справ,віднесених до їх компетенції.
Розуміння принципу судової спеціалізації відповідно довимог Конституції України зводиться до того, що цей принцип передбачає кількаспособів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктноюознакою та внутрішню спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду.
Галузева спеціалізація визначається як поділпредмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну іспеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних,кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальноїюрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справокремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та іншихправовідносин відповідно до певної галузі права.
Суб’єктна спеціалізація судової системипередбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, яківиникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносинщодо неповнолітніх.
Внутрішня спеціалізація суддів в межах одногоміжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади –суддів, виходячи із суб’єктивних критеріїв розподілу судових справ уконкретному суді, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, віднесенихдо юрисдикції даного суду.
Вважаю що, такий підхід до визначенняконституційного принципу спеціалізації судової системи України дає можливістьвідповідно до методологічних позицій кандидатського дослідження розглядатипропозиції щодо створення та подальшої розбудови спеціалізованого правосуддя внашій державі.
6. Зміна законодавства, що стосується спеціалізованихсудів, забезпечить можливість вдосконалення їх організації та діяльності, асаме:
— наведено додаткові аргументи щодонеобхідності прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, якиймає забезпечити право на судовий захист у сфері публічних правовідносин;
— пропонується структура цього Кодексу, вякому потрібно визначити загальні положення адміністративного судочинства;організацію діяльності судів; правовий статус учасників процесу і питаннядоказів; порядок судочинства в адміністративних судах по першій інстанції, вапеляційному та касаційному порядку; питання перегляду судових рішень, щонабрали законної сили, Верховним Судом України, за нововиявленими обставинамита виконання судових рішень;
7. Для побудови системи адміністративної юстиції необхідно:
— створити нову структуру спеціалізованихадміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одномуна два адміністративно-територіальні райони та в містах обласногопідпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційніадміністративні суди — по одному на дві області (в деяких густонаселенихобластях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративнийсуд України (див. “Додаток С”);
— визначити предметну компетенцію адміністративного суду, віднести до йогоюрисдикції спори про: визнання незаконними і недійсними письмовихіндивідуальних актів державних органів, органів місцевого самоврядування та їхслужбових осіб; визнання незаконними дій державних органів, органів місцевогосамоврядування та їх службових осіб; відшкодування збитків, завданихпротизаконними актами і діями державних (у тому числі і правоохоронних)органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відмову увидачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню; відмову впроведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданні згоди на цез порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушення порядкупризначення на посади та звільнення з посад службовців органів виконавчоївлади, органів місцевого самоврядування та їх апарату (перелік таких посадбажано оформити законодавчо); незаконність та необгрунтованість рішень,прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади і місцевогосамоврядування тощо;
— встановити умови розмежування повноваженьспеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом:спори, що випливають з публічно-правових відносин – віднести до сфериповноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, передусімті, що випливають з господарських договорів — до сфери повноваженьгосподарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексуУкраїни. Правові норми, якірегулюють розгляд справ щодо визнання недійсними актів державних і самовряднихорганів, якщо вони порушують права і законні інтереси суб’єктів господарювання,доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України,зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою: “Провадження усправах про визнання недійсними актів”;
— створити в апеляційних адміністративнихсудах та Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати зрозгляду податкових і митних справ, оскільки вони пов’язані із застосуваннямокремих інститутів адміністративного права, регулюючи певні сторони одноріднихсуспільних відносин. На цій же підставі є можливим створення у цих судахсудових палат з питань громадянства й міграції населення;
— в законодавчомупорядку визначити такі принципи формування колегіальних складів відповіднихсудових ланок спеціалізованих судів: один суддя-юрист і два судді спеціалісти упевній галузі (в місцевому суді) або три судді-юриста і два – спеціалісти зпитань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).
8. Виходячи з конституційного принципу спеціалізаціїта враховуючи специфіку завдань військового правосуддя, юрисдикція військовихсудів визначається не тільки залежно від суб’єкта судочинства(військовослужбовця чи іншої особи), але й специфіки об’єкта злочину (державнабезпека, порядок несення або проходження військової служби). Визначенняюрисдикції військового суду випливає з єдності трьох її складових: особливостісуб’єкта (військовослужбовця чи іншої особи), категорії справи (військовізлочини) та особливості сфери правовідносин (військове управління).
Визначення юрисдикції військових судів якспеціалізованої в межах загальної судової юрисдикції має право на існування зурахуванням сукупності потреб такого правосуддя, практики та умов йогоздійснення в державі. Доцільностворити “суди військових формувань”, як спеціалізовані, і пропонується модельструктури та відповідні ланки цього суду (див. “Додаток У”). Юрисдикція цихсудів має поширюватись на всі правовідносини, що виникають у системі ЗбройнихСил України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до законувійськових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять довійськових формувань, які по суті визначаються як озброєні формування, а такожосіб рядового і начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України.
Виходячи з визначення моделі структуриорганізації та діяльності військової юстиції, як спеціалізованої, пропонуєтьсятака структура спеціалізованихсудів військових формувань: суди першої інстанції – місцеві суди військовихформувань (створити на базі військових місцевих судів гарнізонів), апеляційнісуди військових формувань (створити на базі військових апеляційних судіврегіонів і ВМС України) та Вищий суд військових формувань України. Длястворення спеціалізованих судів військових формувань необхідно внести такізміни і доповнення до Закону України “Про судоустрій України”:
— частину 2 статті 19 Закону України “Просудоустрій України” викласти в такій редакції: “2. Спеціалізованими судами єгосподарські, адміністративні суди, суди військових формувань та інші суди, визначені,як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, у частині 1 статті 21 слова “військовісуди гарнізонів” – виключити;
— у частині 2 статті 25: слова “військовіапеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України” –виключити;
— частину 3 статті 25 викласти в такійредакції: “3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські,апеляційні адміністративні суди та апеляційні суди військових формувань, якіутворюються відповідно до указу Президента України”;
— у частині 6 статті 25 та частині 2 статті 32Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” — виключити.
Длявирішення питання розширення підсудності судів військових формувань щодорозгляду цивільних справ та справ, передбачених Главою 31-А ЦПК України, внестизміни до частин 2 і 3 ст.123 ЦПК України та ч.4 ст.22 Закону України “Просудоустрій України”:
— частину 2 і 3 статті 123 ЦПК України викласти в такій редакції: “Місцевим судамвійськових формувань як судам першої інстанції підсудні справи за скаргамиосіб, належних до воєнної організації, на неправомірні дії та рішення службовихосіб воєнної організації, крім тих, що підсудні судам апеляційним судамвійськових формувань; справи про захист честі та гідності, сторонами в яких єособи, належні до воєнної організації, або військові та інші організації; іншісправи, пов’язані із захистом прав і свобод осіб, належних до воєнноїорганізації, та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин,інших установ та організацій, належних до воєнної організації.
Апеляційнимсудам військових формувань як судам першої інстанції підсудні справи заскаргами на незаконні дії службових осіб і органів управління, належних довоєнної організації, на рівні їх об’єднань, прирівняних до них і вище.”
— частину 4 ст.22 Закону України “Просудоустрій України” викласти в такій редакції: “4. Місцеві адміністративні судирозглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сферідержавного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративноїюрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері діяльності органівуправління воєнної організації, розгляд яких віднесено до компетенції судіввійськових формувань.”
9. З поширеннямвідповідно до статті 124 Конституцією України юрисдикції судів на всі правовівідносини, які виникають у державі, суттєво розширилася і ускладниласяспецифіка здійснення правосуддя. Пропонується внести зміни у ч.6 ст.7 ЗаконуУкраїни “Про статус суддів”, виклавши її в такій редакції: “6. Особливі вимоги,необхідні для заняття посади судді Конституційного Суду України,спеціалізованих судів та судів військових формувань, визначаються КонституцієюУкраїни, Законом України “Про Конституційний Суд України” та іншими законамиУкраїни.”
10. Конституцією України не забороняється створеннясудових установ, для яких визначальною є суб’єктна ознака спеціалізації. Дотаких судів слід віднести суди у справах неповнолітніх. Хоча Законом України“Про судоустрій України“ не передбачено створення цих судів, КонституціяУкраїни не забороняє створення судів, спеціалізація яких обумовлена суб’єктомсудочинства. Виходячи з наведеного, пропонуємо внести зміни до ч.1 ст.19 ЗаконуУкраїни “Про судоустрій України”, доповнивши її таким реченням: “Суди посправах неповнолітніх належать до загальних судів і здійснюють правосуддявідповідно до законодавства”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Енциклопедіяукраїнознавства: За ред. Є.Ф.Бориса. – Інститут української археографії таджерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1995. — С.665. – 885 с.
2. ГолубинськийЕ.К. Історія українських судів: Княжа доба. — К.: Віче, 1901. – С.144. – 211 с.
3. ДювернуаН. Источники права и суд в древней Росии. – М.: Мысль, 1866. – С.23. – 303 с.
4. ЛотоцькийО. Українські джерела церковного права. Укр. наук. інститут. – В.: Світоч, 1931. –С.117. – 208 с.
5. ХавронюкМ.І. Військові злочини. – К.: Варта, 1995. — С.8-9. – 67 с.
6. Юридичнийсловник-довідник: За ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – С.235. – 696 с.
7. Крип’якевичІ., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-хроків ХХ ст.). – Видання 4-те. — Л.: Світ, 1992. – С.15. – 117 с.
8. КрушинськийВ.Ю., Левенець Ю.А. Історія України. Події, факти, дати. Довідник. Другевидання. — К.: Зодіак–ЕКО, 1993. – С.25-30. – 114 с.
9. АлексеевВ.В. История государства и права СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. — С.269. — 689с.
10. ВасиленкоМ. Збірка матеріалів з історії Лівобережної України та українського праваХVII-XVIII cт. – К.: Думка, 1926. – С.135. – 276 с.
11. ПашукА.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVII-XVIII cт. (1648 – 1782).– Л.: Вид-во Львівського університету, 1967. – С.79. – 241 с.
12. КулишП.А. История воссоединения Руси. — СПб.: Заря, 1874. — 363 с.
13. ДольскийА. Система карательных мер в Запорожьи. – К.: Киевская старина, 1893. — март. — С.212. — 302 с.
14. СлабченкоМ.Е. Опыты по истории права Малороссии ХVII-XVIII cт.- О.: Вече, 1911. — С.12.- 209 с.
15. Історіядержави і права України. Під редакцією В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1999. –С.100. — 346 с.
16. Сиза Н.П.Кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини. Автореф. дис… канд. юрид.наук: 12.00.09 / Київський ун-т ім.Т.Шевченка. – К. — 2002. — С.8. — 19 с.
17. ГамбургЛ.С. Судові реформи в Лівобережній України (гетьманщині) ХVІІІ ст. Автореф.дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. академія ім. Я.Мудрого. – Х. –2000. – С.7. — 17 с.
18. БагалейД.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии. — СПб: Из-во Мин. Нар.Прос., 1892. — С.37. — 55 с.
19. МестечкоБорисполь в XVII веке. Акты мейского уряда. 1612-1699 г.г. с предисл. А.В.Стороженка. – К.: Киевская старина, 1892. – С.57. — 112 с.
20. МодзалевскийВ.Л. Отрывки из стародубовской меской книги за 1664-1673 г.г. – Ч.: Новость, 1911. – С.25-26. — 37 с.
21. Актоваякнига Стародубского городового уряда 1693 года / Под ред. В.Л.Модзалевского. –Ч.: Изд-во архив. комиссии, 1914. – С.36 — 42. — 137 с.
22. Малаенциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред) та ін.- К.: Довіра: Генеза,1996.- С.207.- 942 с.
23. КульчицькийВ.С., Настюк М.І., Тищик П.Й. Історія держави і права України. Навчальнийпосібник для студентів юрид. спец. вузів. — Л.: Право, 1996. – С.139. – 296 с.
24. КульчицькийВ.С. Судова система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 140наукова конференція Львівського університету. Тези доповідей. – Л.: ВидавництвоЛьвівського університету ім.І.Франка, 1996. – С.111-114. – 167 с.
25. ІІУніверсал Центральної Ради від 3 (16) липня 1917 року // Вісті з УЦР. — 1917, №10. — С.1.
26. ПостановаКомітету Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Про складГенерального секретаріату” // Вісті з УЦР. — 1917, № 17. – С.3.
27. Тимчасоваінструкція від 4 серпня 1917 року // Вісті з УЦР. — 1917. — №№ 20-21. — С.1-2.
28. ДеклараціяГенерального Секретаріяту України від 29 вересня 1917 року // Народна воля. — 1917.- 30 вересня.
29. ІІІУніверсал Центральної Ради від 20 листопада 1917 року // Вістник ГенеральногоСекретаріяту УНР. — 1917. — № 2. — С.1.
30. ЗаконЦентральної Ради “Про амністію” від 19 листопада 1917 року // ВістникГенерального Секретаріяту УНР. — 1917. — № 2. — С.3.
31. ЗаконЦентральної Ради “Про утворення Генерального Суду” від 2 грудня 1917 року //Вістник Генерального Секретаріяту УНР. — 1917. — № 4. — С.1.
32. ЗаконЦентральної Ради “Про відмежування судових установ Української НародньоїРеспубліки” від 27 листопада 1917 року // Народна воля. — 1917. — 30 листопада.
33. ПостановаЦентральної Ради “Про одноособове рішення мировими суддями всіх цивільних такарних справ у місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані” від 30березня 1918 року // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. — 1918. — № 19. — С.2.
34. Інструкціявійськовому революційному судові від 5 березня 1918 року // Вістник РадиНародних Міністрів УНР. — 1918. — № 17. — С.2-4.
35. Наказ“Про Військові Суди” від 23 квітня 1918 року // Державний вістник. — 1918. — №14. — С.2.
36. Закон УНР“Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірністьУкраїнській Державі” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. — 1918. — №11. — 7 червня.
37. Закон“Про тимчасове встановлення судової влади на території Кобринського,Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії,Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимир-Волинськогоповітів Волинської губернії” від 25 травня 1918 року // Державний вістник. — 1918. — № 8. — 31 травня.
38. Закон“Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. — 1918. — № 11. — 7 червня.
39. Закон“Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію” від 21 червня1918 року // Державний вістник. — 1918. — № 20. — 5 липня.
40. Закон“Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року// Державний вістник.- 1918. — № 32. — 1 серпня.
41. Закон“Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 3 жовтня 1918 року //Державний вістник. — 1918. — № 38. — 24 жовтня.
42. Закон“Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року // Державнийвістник. — 1918. — № 39. — 27 жовтня.
43. Закон“Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд” від 2 червня1918 року // Державний вістник. — 1918. — № 12. — 9 червня.
44. ПостановаРади Міністрів Української Держави “Про утворення посад тимчасових судовихслідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року //Державний вістник. — 1918. — № 41. — 29 серпня.
45. ЗаконУкраїнської Народньої Республіки “Про судове провадження” від 21 грудня 1918року // Вістник Української Народньої Республіки. — 1918. — 21 грудня.
46. ЗаконУкраїнської Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманськогоуряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, провідновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд УкраїнськоїНародньої Республіки” на підставі закону Центральної Ради від 2 грудня 1917року” // Вістник Української Народньої Республіки. — 1919. — 9 січня.
47. ЗаконУкраїнської Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманськогоуряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, проутворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення КиївськогоАпеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердженняштатів Київського Апеляційного Суду” 24 січня 1919 року // Вістник УкраїнськоїНародньої Республіки. — 1919. — 29 січня.
48. Наказ“Про створення військових польових судів” від 22 листопада 1918 року // ВістникУкраїнської Народньої Республіки. — 1918. — 17 грудня.
49. Наказкомандира Осадного корпусу “Про доповнення наказу з 15 грудня 1918 року ч.2 іна підставі п.12 розділа і додатку до положення про польове управління військ ввійськовий час (видання 1914 року)” від 17 грудня 1918 року // Нова Рада. — 1918. — 19 грудня.
50. Наказкомандира Осадного корпусу “Про утворення військово-польових судів” від 20грудня 1918 року // Відродження. — 1918. — 19 грудня.
51. Наказкомандира Осадного корпусу “Про військові злочини і підсудністьвійськово-польових судів” від 22 грудня 1918 року // Відродження. — 1918. — 23грудня.
52. ПостановлениеПолтавского Совета революции № 3 “О создании революционного суда”от 24 мая 1917года // Известия Полтавского Совета революции. – 1917. — 8 июня.
53. ДекретСовета рабочих депутатов г.Одессы “О революционном трибунале” от 24 ноября1917 года // Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армиии флота. – 1917. — 5 декабря.
54. ПостановлениеРабочего комитета Северо-Донецкой железной дороги “О Чрезвычайном революционномтрибунале” от 14 февраля 1918 года // Наш Юг. – 1918. — 20 февраля.
55. Сусло Д.С. Історія судочинстваРадянської України. – К.: Наукова думка, 1969. — С. 93. – 231 с.
56. ПостановлениеХарьковского Совета рабочих депутатов “О ликвидации мировых судов и мировыхсудей” от 13 января 1918 года // Весник советской юстиции. — 1918 год. — №№21-22. — С.704.
57. ДекретКиевского Совета рабочих и солдатских депутатов “О ликвидации судебных палат,окружного, военно-окружного и мировых судов” от 19 февраля 1918 года // Голоссолдата. – 1918. — 20 февраля.
58. Положениео революционном трибунале от 23 января 1918 года // Донецкий пролетарий. — 1918.– 27 января.
59. ПостановлениеІ съезда народных судей № 2 от 10 февраля 1918 года // Известия Юга. – 1918. — 15 февраля.
60. ДекретТимчасового робітничо-селянського уряду України “Про створення особливихвійськових трибуналів в Українській Червоній Армії” від 1 червня 1919 року //ЗУ УРСР. — 1919. — № 1. — С.8.
61. ДекретРади Народних Комісарів УРСР “Про суд” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. — 1919. — № 1. — С.14.
62. ДекретРади Народних Комісарів УРСР “Про Тимчасове положення про народні суди іреволюційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. — 1919. — №1. — С.14.
63. ІнструкціяНаркомату юстиції УРСР “Про введення касаційного перегляду справ” від 12 травня1919 року. – Окреме видання. — С. 249-256. – 272 с.
64. Центральнийдержавний архів Української РСР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.
65. ПостановаРади оборони РРФСР “Про затвердження Положення про революційні військовітрибунали залізниць” від 15 квітня 1920 року // ЦДАЖР. Звіт Наркомату юстиціїУРСР за 1920 рік.
66. Положенняпро судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року // ЦДАЖР. Звіт Наркоматуюстиції УРСР за 1922 рік.
67. ПостановлениеЦИК и СНК СССР “О передаче железнодорожных линейных судов из ведения союзныхреспублик Верховному Суду СССР” от 27 августа 1932 года // СЗ СССР. — 1933. — №55. — Ст.324.
68. ПостановлениеЦИК и СНК СССР “Об образовании железнодорожных линейных судов” от 27 ноября1930 года // СЗ СССР. — 1930. — № 57. — С.601.
69. ОкіпнюкВ.Т. Державне політичне управління УРСР (1922-1934): історико-правовий аналіз.– Автореф. дис… канд. юрид.наук: 12.00.01 / Інст-т держави і праваім.В.М.Корецького. – К. – 2001. – 19 с.
70. ПостановлениеВУЦИК и СНК СССР “О создании специальных коллегий” от 10 июля 1934 года // СЗСССР. — 1934. — № 36. — Ст.284.
71. АрхівВерховного Суду України за 1998 рік. – Справа № 6р-213п-98.
72. ПостановаЦВК і РНК СРСР “Про утворення водно-транспортних судів” від 13 квітня 1934 року// ЗЗ СРСР. — 1934. — № 33. — Ст.251.
73. УказПрезидиума Верховного Совета СССР “О военном положении” от 22 июня 1941 года //Ведомости Верховного Совета СССР. — 1941. — № 20.
74. АрхівВерховного Суду України за 1999 рік. — Постанова Пленуму Верховного СудуУкраїни від 29 вересня 1999 року № 7р-214п-99.
75. Реабілітаціярепресованих: Законодавство та судова практика / За редакцією В.Т.Маляренка –К.: Юрінком, 1997. — С.450. — 461 с.
76. УказПрезидиума Верховного Совета СССР “Об объявлении рабочих и служащихжелезнодорожного транспорта мобилизованными на период войны” от 15 апреля 1943года // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1943. — № 5. — С.23.
77. ЗаконСССР “О ликвидации линейных и окружных судов на железнодорожном и водномтранспорте” от 12 февраля 1957 года // Ведомости Верховного Совета СССР. — 1957. — № 4/84. — Ст.86.
78. Основизаконодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.12.
79. Основикримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.6.
80. Основикримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.15.
81. ЗаконСРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.14.
82. ЗаконСРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” від 25 грудня 1958року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.8.
83. ЗаконСРСР “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” від 25 грудня 1958року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.10.
84. ЗаконУкраїнської РСР “Про судоустрій Української РСР” від 30 червня 1960 року //Відомості Верховної Ради УРСР. — 1960. — № 23. — Ст.176.
85. ЗаконУкраїнської РСР “Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР” від 28грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 2. — Ст. 14-15.
86. ЗаконУкраїнської РСР “Про затвердження Кримінально-процесуального кодексуУкраїнської РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961.- № 2. — Ст. 14-15.
87. Основицивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 8 грудня1961 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961 — № 50. — Ст. 525-526.
88. ЗаконУкраїнської РСР “Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР” від 18липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1964 — № 50. — Ст. 525-526.
89. ЗаконУкраїнської РСР “Про затвердження Цивільного процесуального кодексу УкраїнськоїРСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1964 — № 50. — Ст. 525-526.
90. ЗаконСРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958року // Відомості Верховної Ради СРСР. — 1959. — № 1. — Ст.14.
91. ПостановаВерховної Ради України “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст.502.
92. Конституціянезалежної України: у 3 кн. / Під заг. ред. С.Головатого. – К.: Право.Українська правнича фундація, 1999. – 480 с.
93. ЗаконУкраїни “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону)України” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994.- № 26. — Ст.202.
94. ЗаконУкраїнської РСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року //Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1981. — Додаток до № 24. — Ст.357.
95. ЗаконУкраїни “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Просудоустрій Української РСР” від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної РадиУкраїни. — 1992. — № 35. — Ст.508.
96. ЗаконУкраїни “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Просудоустрій Української РСР” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної РадиУкраїни. — 1994. — № 26. — Ст.204.
97. ПостановаВерховної Ради України “Про утворення військової колегії у складі ВерховногоСуду України” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 26. — Ст.779.
98. ПостановаВерховної Ради України “Про перейменування військових трибуналів України увійськові суди і продовження повноважень їх суддів” від 3 лютого 1993 року //Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 15. — Ст.135.
99. УказПрезидента України № 572/98 “Про мережу та кількісний склад військових судівУкраїни” від 30 травня 1998 року // Офіційний вісник. — 1998. — № 22. — Ст.798.
100. Закон України “Про ЗбройніСили України” від 6 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — N9. — Ст.108.
101. Закон України “ПроПрикордонні війська України” від 4 листопада 1991 року // Відомості ВерховноїРади України. — 1992. — N2. — Ст.7.
102. Закон України “Про Службубезпеки України” від 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України.- 1992. — N27. — Ст.382.
103. Закон України “Про державнуохорону органів державної влади України та посадових осіб” від 4 березня 1998року // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — N35. — Ст.236.
104. Закон України “Про Цивільнуоборону України” від 3 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — N14. — Ст.124.
105. Закон України “Про внутрішнівійська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 року //Відомості Верховної Ради України. — 1992. — N29. — Ст.397.
106. Закон України “Про судоустрійУкраїни” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — №№ 27-28. – ст.180.
107. Закон України “Про соціальнийі правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. — № 15. — Ст.190.
108. Порівняльні статистичні данідіяльності військових судів України за 1998-2002 р.р. – Архів Верховного СудуУкраїни.
109. Закон України “Проарбітражний суд” від 4 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 36. — Ст.469.
110. Арбітражно-процесуальнийкодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України.- 1992. — № 6. — Ст.56.
111. Указ Президента України №333/98 “Про утворення в арбітражних судах України спеціальних колегій зрозгляду справ про банкрутство” від 21 квітня 1998 року // Збірник УказівПрезидента України (квітень-червень 1998 року). — Випуск 2. — С.44.
112. Закон України “Про внесеннязмін до Закону України “Про арбітражний суд” від 21 червня 2001 року //Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 40. – Ст.194
113. Закон України “Про внесеннязмін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 року //Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 36. – Ст.188.
114. Закон України “Про внесеннязмін до Закону України “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року //Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 40. – Ст.191.
115. Саидов А.Х. Сравнительноеправоведение и юридическая география мира. — М.: БЕК, 1993. – С.11. – 172 с.
116. Давид Р. Основные правовыесистемы современности. М.: Юрид. лит., 1988. – С.24. – 67 с.
117. Апарова Т.В. Суды и процессВеликобритании: Англия, Уэльс, Шотландия. / Институт международного права иэкономики. — М.: Триада ЛТД, 1996. — С.35. — 157с.
118. Ковалев В.А. Органырасследования и судебная система Великобритании.: Учебное пособие / ВЮЗИ. – М.:Юрид. лит., 1985. — С.12. — 148 с.
119. Бельсон Я.М. Суд ипрокуратура в современном буржуазном государстве. – М.: Юрид.лит, 1969. — С.23. – 176 c.
120. Бельсон Я.М. Полиция“свободного общества”. – М.: Юрид. лит., 1984. — С.41. – 138 c.
121. Господарський процесуальнийкодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. –1992. — № 6. — Ст.56.
122. Государственное правоГермании: Сокр. пер. с нем. 7-томного издания / Б.Топорнин и др. РАН, Инт-тгосударства и права. – М., 1994. — С. 28. — 311 с.
123. Государственное иадминистративное устройство Германии. – Мюнхен, Издательство Баварской школыуправления, 1993. — С.145. — 256 с.
124. Розен В. Боннская фемида. –М.: Международные отношения, 1986. — С.81. — 136 с.
125. Г’юз Ч. Американськесудочинство / Пер. з англ. — Нью-Йорк, 1996. — С.92. – 174 с.
126. Шишкін В.І.Військово-апеляційний суд Сполучених Штатів Америки // Військо України .- 1997.- № 1-2. — С.24-25. – 52 c.
127. Червяков А.И. Военноеправосудие США (1950-1993г.г.). — М.: Наука, 1994. — С.56-57. — 108с.
128. Медісон Дж. Федералістичніаркуші / Пер. з англ. — Нью-Йорк, 1997. — С.36. – 55 c.
129. Мідор Деніел Дж. Суди вСполучених Штатах Америки / Пер. з англ. — Сент-Пол, 1991. — С.13. – 53 c.
130. Кодекс о налоговомрегулировании США. — М:. Юрид.лит., 1982. – С. 32. – 39 с.
131. Конституция РоссийскойФедерации: Принята Всенародным голосованием 12 декабря 1993 года. — М.:Юрид.лит., 1993. — Ст.ст.125-127.
132. Федеральный КонституционныйЗакон “О судебной системе Российской Федерации” от 31 декабря 1996 года //Российская газета. — 1997. — № 3 от 6 января 1997 года.
133. Федеральный КонституционныйЗакон “Об арбитражных судах в Российской Федерации” от 28 апреля 1995 года //Российская газета. — 1995. — № 93 от 16 мая 1995 года.
134. Федеральный КонституционныйЗакон “О военных судах Российской Федерации” от 23 июня 1999 года // Российскаягазета. — 1999. — № 120 от 29 июня 1999 года.
135. Закон “О борьбе стерроризмом” от 17 ноября 1986 года. Французская республика. Конституция изаконодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов. — М.:Прогресс, 1997. — С.225. — 478 с.
136. Решетников Ф.М. Правовыесистемы стран мира. – М.: Юрид. лит., 1999. — С.216. – 343 c.
137. Французская республика.Конституция и законодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов.-М.: Прогресс, 1997. — С.152. — 478 с.
138. Бойков А.Д. Третья власть(Очерки о правосудии, законности и судебной реформе). — М.: Дело, 1997. – С.83.
139. Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г.Судебная власть в механизме разделения властей и защите прав и свобод человека// Государство и право. — 1997. — № 8. – С.44.
140. Петрухин И.Л. Правосудие всистеме государственных функций // Правоведение. — 1983. — № 3. — С. 40-41.
141. Падох Я. Конституція ПилипаОрлика як відображення демократичних процесів Гетьманщини. – Ц.: Голос, 1938. –С. 45. – 62 с.
142. Монтескье Ш. Избранныесочинения. — М.: Наука, 1955. – С. 290-291. – 340 с.
143. Бахрах Д.Н. Административнаявласть как вид государственной власти // Государство и право. -1992. — № 3. –С.12.
144. Декларація про державнийсуверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної РадиУкраїнської РСР. – 1990. — № 31. – Ст.429.
145. Конституція України, прийнятаВерховною Радою України 28 червня 1996 року. – К.: Видавництво Верховної РадиУкраїни, 2001. – 23 с.
146. Правоохранительные органы. Под ред.проф. К.Ф.Гуценко. – М.: издательство БЕК, 1995. – С.35. – 320 с.
147. Судоустройство и правоохранительные органы вРоссийской Федерации: Учебник. / Под ред. В.И.Швецова. — М.: БЕК, 1996. — С.24.– 311 с.
148. Правоохранительные органы РоссийскойФедерации: Учебник / Под ред. В.П.Божьева. 3-е изд., испр. и доп. – М.: Спарк,1999. – С.60. — 414 с.
149. Зайцев И.М. Судебная власть вгражданском процессе // Российская юстиция. – 1994. – № 2. – С.35.
150. Тихомирова Л.В., ТихомировМ.Ю. Юридическая энциклопедия. Издание 5-ое, дополненное и переработанное / Подред. М.Ю.Тихомирова. – М.: БЕК, 2001. — С.952. — 972 с.
151. Якуба О.М. Административнаяответственность. – М.: Юрид.лит., 1972. – С.93. – 152 с.
152. Постанова Верховної РадиУкраїни “Про Концепцію судово-правової реформи” від 28 квітня 1992 року //Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст.426.
153. Концепція судово-правовоїреформи в Україні від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України.- 1992. — № 30. — Ст.426.
154. Шевченко В.П.Конституційно-правові основи військового правосуддя: Автореф. дис…канд.юрид.наук: 12.00.02 / Ін-т держави і права ім.Корецького. — К. – 2003. – С.7. — 21 с.
155. Закон України “Про статуссуддів” від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст.56.
156. Закон України “Прокваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарнувідповідальність суддів судів України” від 2 лютого 1994 року // Голос України.- № 63 від 6 квітня 1994 року.
157. Закон України “Про органисуддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року // Голос України № 63 від 6квітня 1994 року.
158. Закон України “Про Вищу радуюстиції” від 15 січня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 25. — Ст.146.
159. Закон України “ПроКонституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної РадиУкраїни. — 1996. – № 49. — Ст.272.
160. Омельяненко Г.М. Правоверегулювання та забезпечення судово-правової реформи в Україні. // Право України. — 1998. — № 1. — С.71 –78.
161. Коментар до КонституціїУкраїни / В.Б.Авер’янов, В.Ф.Бойко, В.І.Борденюк та ін., Ін-т законодавстваВерх. Ради України. — 2-ге вид., випр. й допов. — К., 1998. — 410 с.
162. Архів Верховного СудуУкраїни. Матеріали ІІ з’їзду суддів України 20-21 жовтня 1994 року. – Київ. — 1994. — Окреме видання.
163. Архів Верховного СудуУкраїни. Матеріали ІІІ (позачергового) з’їзду суддів України 20 вересня 1996року. — Київ. — 1996. — Окреме видання.
164. Архів Верховного СудуУкраїни. Матеріали ІV з’їзду суддів України 15 грудня 1999 року. — Київ. — 2000. — Окреме видання.
165. Архів Верховного СудуУкраїни. Матеріали V з¢їзду суддів України 24 жовтня 2002 року. – Київ. – 2002. –Окреме видання.
166. Адміністративнийпроцесуальний кодекс України (проект станом на 14 червня 2003 року). – Довідкауправління законопроектної роботи та представництва в судах Верховного СудуУкраїни від 3 липня 2003 року.
167. Стефанюк В.С. Судова реформав Україні // Право України. — 1998. — № 1. — С.22. — 20-24 с.
168. Указ Президента України №810/98 “Про заходи щодо впровадження адміністративної реформи в Україні” від 22липня 1998 року // Збірник Указів Президента України. – 1998. – Вип. №231. –С.86-87.
169. Стефанюк В.С. Запровадженняадміністративної юстиції в Україні // Право України. — 1999. – № 7. — С.5-12.
170. Закон України “Про статусветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року //Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 45. – Ст.425.
171. Закон України “Про біженців”від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 47. –Ст.250.
172. Закон України “Про правовийстатус іноземців” від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. –1994. — № 23. – Ст.161.
173. Анохіна Л.С. Суб’єктиадміністративної юрисдикції в Україні. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.07/ К. — 2001. – С.8. — 16.с
174. Статистичні дані ВерховногоСуду України з розгляду цивільних справ судами загальної юрисдикції за 2002рік. — Архів Верховного Суду України за 2002 рік.
175. Архів Верховного Суду Україниза 2002 рік. – Справа № 6-282кс02.
176. Сердюк В.В. До питаннястворення адміністративних судів в Україні // Вісник Верховного Суду України. –2001. — № 2. — С.43-44.
177. Підсумки візиту ПрезидентаУкраїни до Італійської Республіки // Правда України. – 27 листопада 2002 року.- № 176. – С.3.
178. Стефанюк В.С. Історичний шансдля українського правосуддя // Юридичний вісник України. – 2002. – Київ. – 30березня — 5 квітня 2002 року. — С.1-3.
179. Узагальнені дані ВерховногоСуду України щодо створення системи адміністративних судів України станом на 1cічня 2003 року.
180. Притика Д.М., Тітов М.І.,Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навчальний посібник. – Х.: Консум,1999. – Ч.ІІ. – С. 10. – 416 с.
181. Шишкін В.І. Конституційніоснови створення спеціалізованих судів в Україні // Матеріали науково-практичноїконференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. — К., 1997. — С.256-265.
182. Пахолок Л.І. Втіленнядемократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організаціюспеціалізованих судів // Матеріали науково-практичної конференції “Проблемидержавно-правової реформи в Україні”. — К., 1997. — С.278. — с.412
183. Европейская экономика.Формирование правовых основ рыночной экономики. Доклад специальной проблемнойгруппы по правовым реформам в независимых государствах.- Л.: 1993, № 2. — С.100-102.
184. Беляневич В.Е. Справи провизнання недійсними актів державних та інших органів у практиці арбітражнихсудів України. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київ.ун-т.ім.Т.Шевченка. К., 2001. – С.9. — 18 с.
185. Селіванов А.О. Судова реформав контексті спеціалізації судів // Закон і бізнес. — № 13 від 25 березня 2000року.
186. Палій В.М. Поняття та місцеспеціалізованих судів у судовій системі України // Матеріали науково-практичноїконференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. — К., 1997. — С.332-335. – 412 с.
187. Німченко В.І. Закон “Просудоустрій”. Яким йому бути? // Закон і бізнес. — № 37 від 10 вересня 1997року.
188. Смородинський В.С. Судовавлада в Україні (загально-теоретичні проблеми): Автореф. дис…канд. юрид.наук:12.00.01 / Нац. юрид. академія ім.Я.Мудрого. — Х. – 2001. – С.7. — 18 с.
189. Коліушко І. Аналіз ЗаконуУкраїни “Про судоустрій України” / Вісник Програми сприяння Парламенту України.– К., 2003. – С.9. – 35 с.
190. Шишкін В.І. Конституційнінапрями розвитку структури системи правосуддя України // Вісник Академіїправових наук України. — Харків. — 1997. — № 7. — С.82. – 186 с.
191. Концепція розвиткузаконодавства України на 1997 – 2005 р.р.Колектив авторів (Опришко В.Ф., Омельяненко Г.М. та ін.). – К:. ВидавництвоВерховної Ради України, 1997. – С.75.
192. Закон України “Промобілізаційну підготовку та мобілізацію” (в редакції Закону від 13 травня 1999року) // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 27. — Ст.221.
193. Архів Верховного Суду Україниза 1999 рік. Справа № 6-1742в99.
194. Практика Європейського Суду зправ людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій,1999. – № 4. — С.32-33. – 207с.
195. Порівняльний аналізстатистичних даних роботи військових судів України за 1999-2002 р.р. — АрхівВерховного Суду України за 2002 рік.
196. Кириленко В.І. Військоваюстиція в судово-правовій реформі // Матеріали науково-практичної конференції“Проблеми державно-правової реформи в Україні”. – К., 1997. — С.288-289.
197. Сердюк В.В. До питаннярозширення підсудності військових судів України // Вісник Верховного СудуУкраїни. – 2001. — № 6. – С.41-48.
198. Узагальнення судової практикив справах про злочини, вчинені працівниками органів внутрішніх справ. –Верховний Суд України. – 1998 рік. – Архів Верховного Суду України за 1998 рік.
199. Статут патрульно-постовоїслужби, затверджений наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року. — Окремевидання.
200. Наказ Міністерства внутрішніхсправ України і Міністерства оборони України “Про організацію спільногопатрулювання співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовцівЗбройних Сил України” № 428/220 від 26 вересня 1994 року. – Окреме видання.
201. Наказ Міністерства внутрішніх справУкраїни і Державного комітету у справах охорони державного кордону України №520/390 “Про затвердження Інструкції про спільну діяльність щодо виявленнявикраденого автомототранспорту та порядок контролю транспортних засобів, якіперетинають державний кордон України” від 7 серпня 2000 року. — Окреме видання.
202. Постанова Кабінету МіністрівУРСР № 114 “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим іначальницьким складом органів внутрішніх справ України” від 29 липня 1991 року. – Видавництво Міністерства внутрішніх справ України, 1991 рік.
203. Наказ МВС України № 148 “Прозатвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складуорганів внутрішніх справ України” від 23 лютого 2001 року. – Окреме видання.
204. Наказ МО України № 237 “Прозатвердження Інструкції про організацію виконання положення про проходженнявійськової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами)Збройних Сил України” від 16 липня 2002 року. – Окреме видання.
205. Закон України “Про пенсійнезабезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складуорганів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 року // Відомості Верховної РадиУкраїни – 1992. — № 29. — Ст.399.
206. Постанова Кабінету Міністрів України №488 “Про умови державного особистого страхування військовослужбовців івійськовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їхсімей страхових сум” від 19 серпня 1992 року. Військове законодавство України:Збірник нормативних актів / Ф.В.Саганюк та ін., під ред. В.І.Кравченка. – К.:Атіка, 1999. – С.280. — 800 с.
207. ЗаконУкраїни “Про внесення змін до Закону України “Про загальний військовийобов’язок і військову службу” від 18 червня 1999 року // Відомості ВерховноїРади України. – 1999. — №33. – Ст.270.
208. Закон України “Про міліцію”від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. — № 4. — Ст. 20.
209. Постанова Кабінету МіністрівУРСР № 114 “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим іначальницьким складом органів внутрішніх справ України” від 29 липня 1991 року.– Окреме видання.
210. Закон України “Про поширення дії окремихположень Закону України “Про міліцію” на особовий склад Державноїфельд’єгерської служби України при Державному комітеті зв’язку таінформатизації України” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради. –1999. — № 34. — Ст.298.
211. Закон України “Про внесення змін доЗакону України “Про державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 року// Відомості Верховної Ради України. — 1998. – № 29. — Ст.190.
212. Указ Президії Верховної РадиУкраїни “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ УРСР” від 29 липня1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. — № 45. – Ст.599.
213. Наказ МВС України і ДПАУкраїни № 658/475 “Про взаємодію Міністерства внутрішніх справ України таДержавної податкової адміністрації України стосовно розшуку осіб, якіпереховуються від слідства та суду” від 1 вересня 1999 року. – Окреме видання.
214. Наказ МВС України № 622 “Прозатвердження Інструкції про виготовлення, придбання, зберігання, обліку,перевезення та використання, вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, атакож боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів” від 21 серпня 1998 року. –Окреме видання.
215. Указ Президента України №1138/2000 “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справУкраїни” від 17 жовтня 2000 року. – Окреме видання.
216. Архів Верховного СудуУкраїни. Порівняльний аналіз статистичних даних роботи військових судів Україниза 1999-2002 р.р.
217. Сердюк В.В. Військові судиУкраїни – органи правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуванняхУкраїни // Вісник Верховного Суду України. – Київ. – 2000. — № 6. – С. 41-44.
218. Німченко В.І. КонституціяУкраїни і реформа в системі судової влади // Юридичний вісник України. — 23 -29червня 2001 року. — С.7.
219. Золотухіна Н., Стрекозов В.,Тер-Акопов А. Военной юстиции быть! // Советское государство и право. – М. — 1992. – № 3. — С.68-69.
220. Гом’єн Д. Короткий путівникЄвропейської Конвенція з прав людини / Пер. з англ. Т.Іваненко та О.Павличенка.– Львів. – Кальварія. – 2000. – С. 12-146. – 178 с.
221. Омельяненко Г.М. НоваКонституція і питання судової влади і судочинства // Право України. – 1996. — №10. – С.12-13.
222. Онопенко В.В. Реформа судовоїсистеми. // Урядовий кур’єр. — 1994. — 18 жовтня.
223. Омельяненко Г.М. Провадженняу справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальноїформи. – К: Атіка, 2002, С.48-50.
224. Женевська конвенція правдитини 1924 року. — Київ. – 1998. — Окреме видання.
225. Рабінович П.М. Основизагальної теорії права та держави. Загальна декларація прав людини 1948 року. — Київ. — 1994. — С.164-168. – 235 с.
226. Декларація прав дитини,прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. — Київ. — 1997.-Окреме видання.
227. Рабінович П.М. Основизагальної теорії права та держави. Міжнародний пакт про громадянські іполітичні права 1966 року. – К.: Атіка, 1994. — С.181-201. — 235 с.
228. Мельникова Э.Б. Правосудие поделам несовершеннолетних: история и современность. – М.: Наука, 1990. – С.11. –120 с.
229. Люблинский П.И. Суды длянесовершеннолетних как воспитательные и социальные центры. – М.: Вече, 1911. — С.3. – 210 с.
230. Гернет М.Н. Изучениепреступности в СССР: Избр. произведения. М.: Юрид. лит., 1974. — С.603-604. — 711 с.
231. Познышев С.В. К вопросу онесовершеннолетних преступниках. – М.: Вече, 1910. — С.169. – 216 с.
232. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемыуголовного права, уголовного процесса и криминологии; Учеб. пособие. – М.:Дело, 2000. – С. 147. — 272 с.
233. Права человека: Сборникмеждународных договоров. Минимальные стандартные правила ОрганизацииОбъединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношениинесовершеннолетних (“Пекинские правила”). Приняты резолюцией 40/33 ГенеральнойАссамблеи от 29 ноября 1985 года. М.: БЕК, 1996.
234. Права человека: Сборникмеждународных договоров. Руководящие принципы Организации Объединенных Нацийдля предупреждения преступности среди несовершеннолетних (“Эр-Риядскиеруководящие принципы”). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 ГенеральнойАссамблеи от 1 декабря 1990 года. М.: БЕК, 1996.
235. Правила ОрганизацииОбъединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы от14 декабря 1990 года. ООН. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорокпятая сессия. Дополнение № 49. — С.275-283. – 338 c.
236. Омельяненко Г.М. Адаптаціякримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справахнеповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів // Право України. – 2002. — № 5. — С.80-82.
237. Закон України “Про сприяннясоціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року //Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 6. — Ст. 167.
238. Закон України “Про соціальнуроботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 2001. — № 42. — Ст. 213.
239. Закон України “Про внесеннязмін до Господарського процесуального кодексу України” від 15 травня 2003 року// Відомості Верховної Ради України. – 2003. — № 30. – Ст.246.
240. Шишкін В.І. Проблеми судовоїреформи // Демократичні зошити. – К. – 1997. — № 6. – С.4-27. – 52 c.
241. Кривенко В.В. Інформація пророботу Ради суддів України за 2001рік // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 2. – С.9.
242. Указ Президента України №1053/2000 “Про створення Української академії суддів” від 9 вересня 2000 року.– Окреме видання.
243. Твердилов В. Ю. Системаподготовки юридических кадров в США.- М.: БЕК. — 1997. – С.72. – 281 с.
244. Мельник М.І., Лінецький С.В.Новий Закон про судоустрій: стара пісня на новий лад? // Юридичний журнал. — №4. – 2002. – С.11.
245. Указ Президента України №889/2002 “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищийадміністративний суд України” від 1 жовтня 2002 року. – Окреме видання.
246. Русін О.П. Суд присяжних:необхідність чи данина моді? // Вісник Національної академії Прикордоннихвійськ України ім.Б.Хмельницького. – Х.: 2000, № 2. – С.15. – 32 с.
247. Бернем И.Р. Суд присяжныхзаседателей. – М.: БЕК, 1995. – С.16-28. – 151 c.
248. Білоусенко В.Г., ПилипчукП.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. — 1998.- № 2 (8). – С.15.
249. М.М.Михеєнко, В.П.Шибіко,А.Я.Дубинський / Відп. ред.: В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. — Науково-практичнийкоментар Кримінально-процесуального кодексу України. – Вид. 2-ге вид. — К.:Юрінком Інтер, 1999. — С.41. -624 с.
250. Кораблев Ю.Ю. Правовыесистемы стран Западной Европы. М.: БЕК, 2000. – С.93-98. – 396 с.
251. Андреева Т.Г. Заседатели варбитражном процессе // Российская юстиция. — 1997. — № 5. – С.49-50.
252. Статути Збройних Сил України.Дисциплінарний статут Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби. Статутгарнізонної і вартової служби. Стройовий статут. – К.: Чорнобильінформ, 1999. — С.5- 41. – 519 с.
253. Кодекс професійної етикисудді // Верховний Суд України, Рада суддів України. — 2002. – Окреме видання.– 9 с.
254. Основні принципи, щостосуються ролі юристів / Прийняті 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності іповодженню з правопорушниками. – 1990. – Окреме видання.
255. Документи Ради Європи.Основні принципи незалежності судових органів. – К.: Український ЦентрПравничих Студій, 1999. – 19 с.
256. Рада Європи. Комітетміністрів Ради Європи. Рекомендації щодо незалежності, ефективності та ролісуддів. – Страсбур. — 1994. – 11 с.
257. Рада Європи. Європейськахартія про статус суддів. – Л.: Кальварія, 1998. – Окреме видання.
258. Указ Президента України №511/2001 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережігосподарських судів України” від 11 липня 2001 року. – Окреме видання.
259. Порівняльний аналізрезультатів розгляду кандидатур для зайняття посад суддів за 1999 — 2002 р.р.Інформація Вищої ради юстиції. — 5 с.
260. Аналізсудової практики судів України по вирішенню адміністративних справ за 2002 рік.- Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

Похожие работы