Загальна характеристика аналітичних програм на телеканалі„Київ”
Київ 2010
Зміст
1. Загальна історія аналітичного телебачення
2. Журналістика періоду перебудови і гласності
3. Українське телебачення в 1991-2000 роках
4. Жанрова стуктура телевізійної журналістики
5. Аналітичні програми телеканалу „Київ” та їх характеристика:
Списоквикористаної літератури
1. Загальна історія аналітичного телебачення
Першіаналітичні програми з’явилися в Радянському Союзі на початку 60-х років. Саме60-ті роки для телебачення стали етапом серйозного розширенняпубліцистичного віщання. У грудні 1961 року вперше в ефір вийшла щотижневаінформаційна програма «Естафета новин». Вона являла собою тижневийогляд поточних подій.
«Естафетуновин» можна назвати праобразом сучасного аналітичного тижневика.Творчим принципом передачі було проголошене використання феноменабезпосередності, і зв’язаної з ним імпровізаційності. На перший планпрацівники «Естафети» ставили особистість журналіста, ведучих. У ційпрограмі особливо цінувалася персоніфікація повідомлення. До середини 60-хпопулярність телепередачі пішла на спад. «Телевізійні новини» у мірусвого розвитку відбирали в неї усе більше і більше суспільно значимоїінформації, що міг би повідомити ведучий цієїпередачі” [1]
У1970 році «Естафета новин» була закрита. Тоді ж головою ДержтелерадіоСРСР стає С. Г. Лапін. На початку 70-х Лапін виступає з заявами про те, що«нашому телебаченню зірки не потрібні». За його словами, радянськийдиктор, журналіст повинен виражати офіційнупозицію і не повинний відволікати увагу своїми індивідуальними якостями. Нарадянському телебаченні «були проведені величезні комплексні роботи з усуненняіндивідуальності. Видаляли бороду, щоб не відволікалавід загального пафосу культурного будівництва, променисті очі, щоб не виникалосторонньої думки про жіночу привабливість, заборонили міжнародному коментатореві з’являтися наекрані не в МЗСному піджаку з краваткою.[2]
2. Журналістикаперіоду перебудови і гласності
Усередині 80-х років наступили серйозні зміни в суспільно-політичному життікраїни. Слідом за цим почалися зміни в роботі засобів масової інформації. КПРСна чолі з Михайлом Горбачовим використовувала ЗМІ для того, щобзмінити існуючий порядок і впровадити нові, демократичні ідеї. Преса булаінструментом змін, і модель преси як інструмента діяла накористь змінам. Але вже тоді журналісти вибивалися з-під партійноїопіки. Як протиріччя офіціозному „Времени“ стали виходити в ефірнічні випуски Телевізійної служби новин, у яких працювали молоді талановитіжурналісти. Уся сукупність політичних змін в країні (гласність, закон пропечатки, що скасовує цензуру), немов розкріпачили телевізійних журналістів, утому числі і ведучих аналітичних програм.
Усічні 1989 року на екранах Держтелерадіо СРСР з’явилася недільна програма»7 днів”. Ведучі цієї аналітичної передачі були Е. Сагалаев і А.Тихомиров.
Ціжурналісти взяли на себе сміливість висловлювати свою власну думку з приводуподій минулого тижня. Такого до них ще ніхто не робив. У березні 1990 року«7 днів» були заборонені. Причому, як пише телекритик Анрі Вартанов,заборонені з лицемірним посиланням на глядачів: ніби-то це вони зажадалиповернути на недільний екран улюблене «Время». «Так закінчиласяперша спроба знайти свою оригінальну щотижневу програму»[3].
Утой час багато журналістів продовжували відстоювати принцип партійності вефірі. Для тих, хто посмів цей принцип порушити, наступили чорні дні. Так, засамостійність поглядів і суджень був відсторонений від ефіру ведучий«Міжнародної панорами» А. Бовін. Навесні1991року, як альтернатива останкінському телебаченню, виникло телебаченняРосії. Туди перейшли найбільше демократично набудовані журналісти. Протиборствоцих двох каналів продовжувалося до кінця 1991року, до розпаду СРСР.
3. Українське телебачення в 1991-2000 роках
Телебачення в незалежній Україні не виникло на пустому місці: воно малобільш ніж п’ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме цедопомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічнута політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.
Коли15 травня 1990 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України ХІІскликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І програмі УТзасідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламентутривав 4 роки.
Підчас загострення політичної ситуації в 1990-91 роках телебачення стало рупоромполітичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропагандисвоїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги,влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступовостало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якосьпослабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивестикерівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів8 серпня 1991 року прийняв постанову «Про перетворення Держтелерадіо вДержавну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)». Теперуся влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальністьуправління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація системителебачення та радіомовлення України, що у значній мірі сприяла тій кризіефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуттяУкраїною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною відвказівок з Москви системою[4].
Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині — це болісний перехід відрадянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури таринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, іперш за все, у телебаченні та радіомовленні.
Кризовіявища у ЗМІ — логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправовогоіснування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появинедержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань,телекомпаній, радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала вякість і свободу слова.
Длятого, щоб захищати принципи свободи слова, нормально функціонувати, чесноконкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на нормиправа, мати законодавчу базу. З 1991 року Верховна Рада України прийняла цілийряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: «Про інформацію» (2жовтня 1992 року), «Про телебачення і радіомовлення» (21 грудня 1993року), «Про авторське право та суміжні права» (23 грудня 1993 року),«Про захист інформації в автоматизованих системах» (5 липня 1994року), «Про інформаційні агентства» (5 червня 1997 року), «Просистему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (18 липня 1997року), «Про Національну раду України з питань телебачення ірадіомовлення» (23 вересня 1997 року) та інші[5]. Правове полеукраїнських ЗМІ суттєво розширюють і доповнюють постанови Верховної РадиУкраїни, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України,рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів Верховного СудуУкраїни тощо.
Напрацьована нині в Україні законодавча база у сфері ЗМІ є своєрідноюпідготовкою до упорядкування в майбутньому Інформаційного Кодексу України.
аналітичне телебачення журналістика
4. Жанрова структура телевізійної журналістики
Після 1991 рокутелебачення почало працювати в нових суспільно-політичних ісоціально-економічних умовах. Створюються передумови для розвитку ринкутелепрограм, розширюються можливості для відкриття і функціонування новихканалів мовлення різних форм власності. Видача їм ліцензій на мовленнядержавними органами обумовлюється наявністю в ефірі соціально значущих передач.І науковці знову повертаються до проблеми класифікації програм. В росії цепитання вивчає Г. Кузнєцов, в Україні – Ю. Шаповал.
Кузнєцоввиновсить на обговорення розроблену ним „Класифікацію програм”, де визначаєпараметри соціально значущих передач. Автор підкреслює, що соціально важливемовлення вимагає високої кваліфікації виконавця, а критеріями оцінкипретендентів можуть бути наявність або відсутність в їхній роботі відомихприйомів і методів діяльності.
„Класифікаторпрограм” пропонує організаторам мовлення розділити передачі за їх основноюфункцією і спрямованістю, тобто за тією роботою, яку вони виконують усіспільстві. На цій основі виділяється 12 видів програм, до реєстру входять всііснуючі на практиці функціональ-тематичні і адресні типи програм – відінформаційних до розважальних. Соціально значущими серед них визнаютьсяпрограми інформаційні, публіцистичні,пізнавально-розважальнікультурно-просвітницькі, дитячі.
Провівшидосліжницьку роботу, Кузнєцов пропонує об’єднувати програми не за жанрами, не за місцем виробництва, а заспрямованістю, соціальними функціями, ступенем впливу на глядача.
Аналітичнапрограма – щотижневий, щомісячний або щоденний коментар подій, які маютьзначення для аудиторії і відкрито об’єктивне їх трактування. Функція –формування суспільної думки.
Проблемукласифікації телепрограм вивчав вітчизняний науковець Ю. Шаповал, який провівшидослідження, стверджував, що існуюча у вітчизняній тележурналістиці практиканазивати всі інформаційні матеріали „сюжетами” є неприйнятною з теоретичногопогляду, як і з погляду ефективності впливу на телеглядача.
Аналітичнапубліцистика передбачає застосування у кожному з випадків специфічних журналістськихметодів пізнання й відображення дійсності, оволодіння об’єктом для розкриття глядачеві їхніхсуттєвих, актуальних сторін і граней. Талановитому журналістові вдаєтьсяглибоко показати на екрані життя, показуючи зразки досконалості форми, якавідповідно, передбачає системний показ явищ, подій і фактів реальної дійсності.
Щоб сталазрозумілою структура телевізійної публіцистики, необхідно її класифікувати. Прицьому слід пам’ятати, що публіцистичні повідомлення створюються творчимипрацівниками всіх без винятку радекції телебачення. Телевізійна публіцистика –це сфера соціальної інформації, досить широка сфера людської діяльності. Ознакисоціальної інформації – її цілеспрямований характер, взаємовідносини,взаємовплив змісту повідомлення та каналу. Засоби передачі, вплив „зворотньогозв’язку”, зв’язок комунікативної та управлінської функцій повинні бути властивімасовій інформації як різновид соціальної. Масова інформація розгалуджується народи – преса, радіо, телебачення та інформаційні агентства. Кожен із нихвключає в себе публіцистичні повідомлення, про які було сказано вище. Ціповідомлення, в свою чергу, розділяються на: інформаційну, аналітичну тахудожню публіцистику. До аналітичної публіцистики відносяться: кореспонденція,бесіда, коментарій, огляд.
Отже, детальнозупинимося на аналітичній публіцистиці. До цієї групи жанрів входятьповідомлення, в яких автор аналізує реальні факти та явища. При цьому,композиція повідомлення залежить від задуму автора. Аналітичні жанри охоплюютьвідносно широкі часові проміжки та узагальнюють цілі ситстеми фактів. Одним ізспефічних телевізійних жанрів аналітичної публіцистики є бесіда. По змісту вінчасто носить характер дискусії на тему, які є досить важливими у сіспільстві –політичні, економічні, соціальні, наукові та інші. Наявність конфлікту,зіткнення різних точок зору: розвиток думки, що рухаються, однак, позаздалегідь написано сценарію. Сучасні аналітичні жанри все частіше практикуютьметоди збирання та аналізу інформації, запозичені з соціології, політології,футурології. Деякі дослідники схильні навіть вважати за нові аналітичні жарниверсію чи прогноз, що з’явилися останнім часом на телебаченні[6].
5. Аналітичні програми телеканалу „Київ” та їх характеристика
Глядацькааудиторія телеканалу „Київ” – майже 16 мільйонів. „Столичні телевізійні новини”для киян – це найбільш повна картина подій і прогноз для наступного. Ащотижневі засідання „Телепресклубу”, під час яких обговорюються найакруальнішіпроблеми життєдіяльності, — чи не єдине місце, де усі столичні журналістиможуть збиратися без запрошень і акредитацій. В цілому ж тематичний спектр програм„Києва” — на всі смаки: від корисних порад покупцеві у програмі „Споживач” дорозповідей про класичне і сучасне мистецтво у програмі „Київ класничний”.
Проте, мизупинимося на характеристиці аналітичних програм.
Споживач
Програма“Споживач” вийшла на рівень журналістських розслідувань проблем, які виникаютьу споживачів-киян. Програма подає не лише факти про те, що сталася афера чивиникла проблема, творча група детально досліджує, подає різні точки зору(коментарі як однієї сторони, так і іншої, до всього ж долучає фахівців,незалежних експертів, які дають поради – як вийти з тієї чи іншої ситуації).
Аудиторіяпрограми як різновікова, так і за різними соціальними статусами.
Тематика дляпроекту “Споживач” така:
— купівля-продаж неякісних товарів,нерухомості;
— інвестування фізичними особамибудівництва;
— як позитивні, так і негативні сторонистрахування, проблеми з виплатами страхових відшкодувань;
— культура обслуговування на ринках, вторгових центрах та в сфері громадського харчування;
— банківськіпослуги;
— висвітленнязаконодавчої бази, яка цікава всім – виплати малозабезпеченим, жінкам,пенсіонерам, пільги інвалідам та інше;
— якість послуг операторів мобільногозв’язку, операторів кабельного зв’язку;
— висвітлення проблем у комунальнійсфері міста, судовій системі та знайомство з реформуванням цих галузей.
До всього жпроект “Споживач” знайомить з новинками на торговельному ринку не лише Києва,але й України.
Це лишекороткий список тих тем, які сьогодні висвітлює проект “Споживач”. Але доредакції щодня надходять листи з новими запитаннями, які досі ще невисвітлювалися. І творча група проекту “Споживач” не залишає поза увагоюжодного звернення.
Часмера з Олександром Колодієм
Ранішена каналі “Київ” булащотижнева програма “Година з мером”. Потім вона трансформувалася в “Запитаннядо мера”, а тепер — “Час мера”.
Новий проект триває орієнтовно лише півгодини, і вийде зі студії. Це не простозапитання-відповідь, а така собі невимушенарозмова, прогулянка містом чи зустрічі зкиянами.
Список використаноїлітератури
1. Вартанов А. чиБуде шостий раунд? // Журналіст 1997. №3-з.7
2. Василенко М. К. Динамікарозитку інформаційних та аналітичних жарнів в українській пресі:Монографія/Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2006.
3. Гуревич П.С. Пригоди іміджу М.,1991. с.- 123
4. Іван Мащенко. «Телебачення України». Том перший:Телебачення de facto. — Київ, 1998.
5. Іван Мащенко: «Телебачення України». Том другий:Телебачення de jure. — Київ, 2000.
6. Телевізійна журналістика М.,1994.-с.71
7. Яковлев А.Н. Телевидение: проблемв, перспективы // Коммуникт.1965, №13, С. 71.