План
Вступ
1. Право дитини на вільне висловленнясвоєї думки та отримання інформації
2. Від прав людини — до прав дитини
3. Омбудсману справах дітей
4. Статус, права, функції таповноваження омбудсманів у справах дітей
5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людинита основних свобод
6. Права та обов’язки батьків і дітей
Висновки
Список використаних джерел ілітератури
Вступ
«Найбільш вільною державою можна
вважати таку, де люди мають усі людські
та громадські права, які тільки є у світі»
Л. Українка
В будь-якій соціальнійдержаві соціальний захист — це один з найважливіших напрямків розвитку держави.Рівень її цивілізованості та суспільства визначається ставленням до найменшзахищених та найбільш вразливих його членів, які потребують соціальногозахисту, у першу чергу до дітей
Мета дослідженняполягає у тому, щоб на підставі аналізу чинного законодавства та юридичноїлітератури з’ясувати основні проблеми правового регулювання і фактичноїреалізації соціального захисту дітей та запропонувати шляхи їх вирішення.
Захист правдітей забезпечення їх повноцінного розвитку — проблема національного значення,яка повинна розглядатися і в різних контекстах: історичному, соціологічному,культурологічному, демографічному, педагогічному і, безумовно, — юридичному.Мова йде про закріплення певними законами та іншими нормативно-правовими актамичітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організаціїжиттєдіяльності дитини.
Діти- це особлива соціально-демографічна група населення віком від народження до 18років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володієдостатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.
З правовоїточки зору дитина є самостійним суб’єктом права, в тому числі на неїпоширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних ікультурних прав людини.
Уміжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягом багатьохсторіч. Але активізувався цей процес тільки в ХІХ ст., коли отримала розвитокконцепція захисту дітей.
Першимміжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевськадекларація 1923 р., спрямована на створення умов, що забезпечують нормальнийфізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належневиховання, захист.
Важливимдокументом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р. ГенеральноюАсамблеєю ООН Загальна декларація прав людини (уведена в дію з 1976 р.). У нійвперше зафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отрималав пактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їхосновних соціальних потреб.
Конвенція ООНпро права дитини — не просто декларація, а міжнародна угода, визначаючи яку,кожна країна повинна дотримуватися її вимог, спиратися на них, у тому числішляхом внесення доповнень і змін до свого законодавства з метою захисту дітейвід різного виду посягань.
Вихідноюідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип “усі діти рівні від народження “. Працювати, жити, бути захищеним неможливо, не знаючи межісвоїх прав і свобод, дозволеного і забороненого в інтересах суспільства. Тожактивну і дієздатну у правовому відношенні людину необхідно формувати здитинства. Права дитини — це те, що їй гарантує держава. Це свого роду допомогадорослих у законодавчій формі, щоб дитина розвинулася і реалізувала себе.
1. Право дитини на вільневисловлення своєї думки та отримання інформації
Свобода слова, свободадумки та право на інформацію —невід’ємні права дитини, так само як і дорослої людини. Обов’язок держав — учасниць Конвенції ООН про правадитини — забезпечувати умови, в яких дітиможуть вільно висловлювати свою думку, причому поглядам дитини повиннаприділятися належна увага.
Право дитини на вільне висловлення своєї думки, формуваннявласних поглядів, розвиток суспільної активності, отримання інформації, щовідповідає її віку, гарантує стаття 9 Закону України «Про охоронудитинства». Це право включає свободу розшуку, одержувати, використовуватипоширювати та зберігати інформацію в усній, письмовій чи іншій формі, за допомогоютворів мистецтва, літератури, засобів масової інформації, засобів зв’язку(комп’ютерної, телефонної мережі тощо) чи інших засобів на вибір дитини. Їй забезпечується доступ доінформації та матеріалів з різних національних та міжнародних джерел, особливотих, які сприяють здоровому фізичному і психічному розвитку, соціальному,духовному та моральному благополуччю.
Жодна дитина не можебути наказана за те, що вона говорить, що думає. Але дитина не повиннаспонукати до скоєння злочину, ображати та кривдити іншу людину, оговорюватикого-небудь. Думки та погляди кожної дитини мають бути вільними.
На сьогоднішнійдень усе більше дітей та підлітків займають активну життєву позицію, берутьучасть у процесі прийнятті рішень, прагнуть зайняти значуще місце середдорослих людей. Однак найчастіше діти зустрічаються саме з порушеннями прававільно висловлювати свою думку, мати свої погляди та переконання по тому чиіншому питанню. Це підтверджує саме значимість питання права дитини на власнудумку в сучасному житті, але в який спосіб, чи існують доступні дитині шляхи
Однією з можливостейзабезпечення права на вільне висловлення думки є розвиток дитячогопарламентського руху. У травні 2000 року був створений Парламент дітей містаКиєва, який працює за програмою Всесвітнього дитячого парламентського руху. Зметою об’єднання аналогічних організацій інших міст України в листопаді 2001року розпочав свою діяльність Всеукраїнський парламент дітей, який об’єднує 12дитячих парламентів України. Друкованим органом Всеукраїнського парламентудітей є газета «Парламентарій», на сторінках якої подаєтьсяінформація про діяльність ВПД, нормативні акти, що гарантують права дитини,обговорюються актуальні проблеми захисту дітей.
Доступ дітей до трибунз яких виступають державні діячі, політики, ініційовано народним депутатомУкраїни, президентом благодійного дитячого фонду «Берег надії» С.Б.Гавришем. З 2001 року у Верховній Раді проводяться дитячі парламентськіслухання. У 2002 році мали можливість на великому форумі обговорити наболіліпроблеми, висловити власну точку зору щодо покращення життя дітей — сиріт та дітей, позбавленихбатьківського піклування. У результаті був підписаний меморандум, який переданодо Кабінету Міністрів.
Правові аспекти дитячоїбезпритульності: український та міжнародний досвід
РозбудоваУкраїни, як демократичної правової держави, потребує ретельного аналізузаконодавства як важливої умови забезпечення прав і свобод людини. Особливо цестосується найбільш вразливої категорії нашого населення — дітей.
Найсерйознішоюпроблемою у сфері прав дитини в Україні на сьогодні є дитяча бездоглядність,безпритульність.
Проблемадитячої безпритульності в Україні має місце вже досить давно. Лише в останні роки політикадержави щодо соціального захисту безпритульних дітей почала ґрунтуватися наположеннях законів України «Про органи і служби у справах неповнолітніх таспеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р., «Просоціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р., «Про охоронудитинства» від 26.04.2001 р., указів Президента України «Про Державнупрограму запобігання дитячій бездоглядності на 2003 — 2005 роки»,«Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001 — 2005роки».
22 грудня 2003 року відбулися парламентські слухання, на яких велика увагаприділялася питанню подолання проблеми безпритульних дітей. З метою ефективноговирішення основної проблеми безпритульних дітей учасники парламентських слуханьрекомендували Кабінету Міністрів України:
удосконалити механізм державного управління і контролю за виконаннямположень Конвенції ООН про права дитини, законодавчих актів України;
забезпечити фінансування заходів, затверджених Національною програмою«Діти України», Державною програмою запобігання дитячійбездоглядності на 2003 — 2005 роки, Державною програмою відпочинку таоздоровлення дітей на період до 2008 року;
внести відповідні зміни до законодавства з метою посиленнявідповідальності батьків або осіб, які їх замінюють, посадових осіб заненалежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними,втягнення до жебракування, тощо;
внести відповідні зміни до законодавства щодо вдосконалення системироботи органів опіки та піклування;
запровадити комп’ютеризовану систему обліку дітей кризових категорій;
забезпечити поширення соціальної реклами з актуальних питань соціальногосирітства, запобігання дитячій бездоглядності, безвідповідального батьківства,насильства в сім’ї.
Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішнійдень є Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян ібезпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року.
Цей Закон визначає загальні засади соціального захистубездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулюваннявідносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами ібезпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством,створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, щопрацюють у сфері соціального захисту населення.
Відповідно до Закону безпритульними дітьми є діти, які буливимушені залишити або самі залишили сім’ю чи дитячі заклади, де вонивиховувались, і не мають певного місця проживання.
З метою подолання дитячої безпритульності і бездоглядності,запобіганню соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку тавихованню дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячоїбезпритульності та бездоглядності на 2006-2010 роки.
Основними заходами Програми є удосконалення нормативно-правової бази,зокрема, внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо правовоговрегулювання питань соціального захисту дітей та запобігання бездоглядності,зокрема у частині посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюютьза неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними,залучення до жебракування, проведення експертизи законодавства з питаньдитинства.
При виробленні найкращих механізмів подолання дитячої безпритульностідоцільно звернутись до міжнародного досвіду та до досвіду інших країн увирішенні даного питання.
У міжнародному аспекті ідея прав дитини розвивалася поступово протягомбагатьох сторіч. Але активізувався цей процес тільки в XIX ст., коли отрималарозвиток концепція захисту дітей.
В перше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено уЖеневській декларації 1923 р., спрямованої на створення умов, що забезпечуютьнормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу,належне виховання, захист.
Важливим документом щодо захисту дітей стала прийнята 10 грудня 1948 р.Генеральною Асамблеєю ООН Загальна декларація прав людини. У ній впершезафіксовані основи захисту прав дітей. Свій розвиток Декларація отримала впактах прав людини, що гарантували рівні права всім дітям і забезпечення їхосновних соціальних потреб.
Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію правдитини – документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві.Декларація складається з 10 принципів, якими проголошується, що дитині,незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри, законом повинен бутизабезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їйрозвиватися фізично, розумово, морально, духовно. У соціальному відношеннівисунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльностідитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою середтих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеною від усіх форм недбалогоставлення до неї.
Центральне місце серед цих документів посідає Конвенція про права дитини,прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. і ратифікованаВерховною Радою Української РСР 27 лютого 1991 року. Цей найбільш широкоратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права длязабезпечення виживання, розвитку і захисту дітей.
В країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по різному. Зокрема,це поняття включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, вБельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: «діти вулиць»протягом більшоїчастини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, яківтекли з дому; псевдопостійні «діти вулиці», що живуть вдома, алевулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу втимчасових приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими».Молодіжна політика цієї країни є елементом добре знаної «шведськоїмоделі» економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді врізних галузях державної діяльності.
В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін«неповнолітні групи ризику».
У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають:«юні втікачі» – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховноїустанови; «молоді бездомні» – особи, які не мають роботи тапостійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці» – підлітки тамолодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцяхрізних вуличних будівель.
Виходячи з досвіду демократичних країн способом подоланняпроблеми дитячої безпритульності може бути об’єднання всіх існуючих соціальнихпрограм для безпритульних дітей та створення єдиного державного інституту, щобуде опікуватись дітьми.
Один з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадженняспеціалізованого омбудсмена з прав дітей. Світовий досвід знає прикладидіяльності таких омбудсменів у США, Російській Федерації (на регіональному тамісцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та ряді іншихкраїн.
Дитячі омбудсмени створюються відповідно до чотирьох основних моделей.Омбудсмени першої групи запроваджуються спеціальними законами, які приймаютьсяпарламентом (Норвегія, Швеція, Ісландія, Гватемала, Перу, Коста-Ріка, Колумбія,Люксембург та ін.). Омбудсмени другої групи створюються згідно іззаконодавством про охорону дитинства (Нова Зеландія, провінція Онтаріо (Канада)та ін.). Омбудсмени третьої групи існують у рамках відповідних державнихорганів (Ізраїль, Австрія, Іспанія, Данія та ін.), четвертої — у рамкахнеурядових організацій, під егідою яких вони і працюють.
Необхідність існування такого спеціалізованого омбудсменазумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостейпсихічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силувідсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони незавжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє,благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни.Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчозакріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батькамисвоїх обов’язків перед дітьми.
Діяльність дитячих омбудсменів зосереджена виключно на питанняхзабезпечення прав дитини. Функції та повноваження цих спеціалізованихомбудсменів у різних країнах різні. Наприклад, омбудсмен Швеції повиненвідстоювати потреби, права та інтереси дітей і молоді та забезпечувативиконання Швецією взятих на себе зобов’язань відповідно до Конвенції ООН проправа дитини.
Омбудсмен Гватемали уповноважений вести просвітницьку роботу в галузіправ дитини, розслідувати випадки їх порушень, контролювати діяльністьдержавних установ, що надають послуги дітям, та стежити за тим, щоб національнезаконодавство не суперечило Конвенції про права дитини.
Дитячому омбудсменові Норвегії доручено сприяти захисту дітей іпредставляти їх інтереси перед органами державної влади чи керівництвомприватних компаній і організацій та стежити за умовами, в яких зростають ірозвиваються діти.
В Ісландії служба омбудсмена зобов’язана полегшити долю дітей, а такожстояти на сторожі їх прав, інтересів, потреб. Вона може проводити розслідування дій організаційчи їх службовців, які заподіюють шкоду правам дитини.
Комісар з прав дитини Нової Зеландії розглядає скарги дітейна порушення їх прав, а також здійснює моніторинг і дає оцінку дотриманнянаціонального закону про дітей, молодь, сім’ю. Комісар має право і зобов’язанийсприяти розробленню політики і розвитку послуг, спрямованих забезпечити благополуччядітей і підвищити поінформованість суспільства з питань охорони прав дітей.
Завдання Комісії з прав дітей Німеччини полягає у тому, щобпредставляти інтереси дітей як у парламенті, так і за його межами, вноситипропозиції щодо політики у сфері захисту інтересів дітей та сприяти парламентуу визначенні пріоритетів його роботи у цьому напрямі.
Служба дитячого омбудсмена Фінляндії утворена з метою датимолодим людям можливість одержувати у нього інформацію, консультації з правовихпитань та, при необхідності, залучати омбудсмена як представниканеповнолітнього при розгляді у суді його справи.
Дуже цікавий та вартий уваги правовий статус омбудсменів зправ дітей у Російській Федерації, яка детально вивчила світовий досвідфункціонування дитячих омбудсменів та заснувала на регіональному і місцевомурівнях різні моделі цього інституту.
Підставою запровадження в Росії омбудсмена із захисту правдитини стало прийняття парламентом РФ федерального закону «Про основні гарантіїправ дитини в Російській Федерації» та прийняте Міністерством праці РосійськоїФедерації спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) рішення щодо організації іпідтримки пілотного проекту з введення інституту Уповноваженого з прав дитини вряді найбільш ефективно діючих в інтересах дітей регіонів. Метою запровадженняомбудсмена із захисту прав дітей в ряді регіонів Росії є сприянняпріоритетності політики щодо дітей та підлітків, підвищення організаційногорівня виконання федеральних, регіональних і місцевих законів та іншихнормативних актів, публічно-правова інформаційна діяльність у сфері правдитини. Основнимизавданнями Уповноваженого з прав дитини є забезпечення гарантій державногозахисту прав і свобод дитини; розвиток і доповнення існуючих форм і засобівзахисту прав дитини; координація діяльності державних органів і громадськихорганізацій в цій сфері; всебічне сприяння відновленню порушених прав дитини;формування єдиного підходу до політики охорони прав дітей; підготовкапропозицій з удосконалення федерального, регіонального та місцевогозаконодавства з прав дитини і приведення його у відповідність з міжнароднимистандартами.
Вирішення проблеми дитячої безпритульності в Україні єголовним обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої маютьстати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захистуцієї категорії суспільства та значне підвищення рівня правової освіти іправового виховання дітей і молоді, що стане запорукою позитивних зрушень у ційсфері в найближчому майбутньому.
2. Від прав людини — до прав дитини
З початку XX століттялюдство все більше уваги звертає на проблему захисту прав дитини. Ранішевважалося, що інтереси дітей природним чином співпадають з інтересами батьків,більше того, батьки краще знають чого потребує дитина.
Будь-яка згадка проправа дитини обов’язково пов’язується з такими міжнародними документами, якКонвенція ООН про права дитини 1989 р. В Україні Конвенція ООН про права дитининабрала чинності з 27 вересня 1991 року. У законотворчій діяльності щодозахисту, підтримки і допомоги дітям наша держава намагається виходити згуманістичних принципів і вимог цієї Конвенції та інших міжнародних договорівта угод, спрямованих на захист прав та інтересів дитини. Разом з тим є потребаприведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правовихактів стосовно прав дітей. На жаль, нині законодавство України про охоронудитинства має більш декларативний, ніж практичний характер. Це не даєможливості державі гарантувати повне дотримання та реалізацію встановлених прав дітей. Внесеніостаннім часом доповнення до Сімейного Кодексу, Кримінального Кодексу, ЗаконівУкраїни «Про охорону дитинства» та «Про попередження насильствав сім’ї» набули важливого значення для захисту дитячих прав.
Функцію захисту конституційних прав та свобод громадян, у т. ч. і дітей,покладено на судову владу. Приміром, батьки, які ухиляються від виконання своїхобов’язків з виховання дітей або зловживають своїми батьківськими правами,жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на них своєю аморальною,антигромадською поведінкою, чи є хронічними алкоголіками або наркоманами, зарішенням суду можуть бути позбавлені батьківських прав. Крім вищезазначенихсудових, існують ще й поза-судові методи захисту прав дитини через звернення (ут. ч. й самих дітей) до опікунських рад при місцевих держадміністраціях,органів і службах у справах дітей з усіх питань захисту прав та інтересів, довідділів освіти -у випадках порушення права дитини на освіту. Відповідно до ст.10 Закону України «Про охорону дитинства» дитина має право особистозвернутися до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрівсоціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів зазахистом своїх прав, свобод ізаконних інтересів.
Серйозною проблемою є низький рівень обізнаності не лише юних, але йдорослих громадян України щодо прав людини і прав дитини. Отже, наступнимкроком повинно стати доведення змісту міжнародних актів та національногозаконодавства у галузі прав дитини до відома широких мас громадян: батьків,педагогів, соціальних працівників і головне — самих дітей. Одним із способіввирішення цього непростого завдання є вивчення прав дитини і прав людини урізних навчально-виховних установах: дитсадках, школах, технікумах, ліцеях, атакож у системі перепідготовки та удосконалення педагогічних кадрів.
Україна за невеликий відрізок часу її існування відчутно просунулася якна шляху удосконалення нормативно-правової бази, покликаної забезпечитивиконання положень Конвенції ООН про права дитини, так і в справі ізабезпечення цих прав на практиці. Однак, на цьому не слід зупинятися й надалінарощувати зусилля діяльності з поліпшення становища дітей, подоланнянегативних явищ і бідності, що на жаль, ще існують у нашій країні.
3. Омбудсман у справахдітей
Поняття „омбудсман”походить із шведської мови. Саме в Швеції зародилась концепція запровадженнянезалежних органів для проведення моніторингу дій уряду, спрямованих на захистправ окремих осіб, а в 1809 році в цій країні було призначено першого у світі омбудсмана.Слідом за Швецією подібні інституції були утворені в Фінляндії (1919 р.), Данії(1955р.), Норвегії (1962р).
І якщо впродовж XIX століття „омбудсман” залишався, восновному, явищем скандинавських країн, то з середини XX століття він запроваджується в багатьох країнах світу.Сьогодні аналогічні інститути, наділені різною компетенцією, правовим статусом,організаційними формами, можливостями впливу, мають у своїй державно-правовійсистемі близько ста країн світу.
І хоча кожна країнаобирає назву інституції самостійно („уповноважений”, „представник”, „комісар”,„делегат”, „захисник”), за змістом діяльності вони схожі. Функції їх зводятьсядо захисту прав і законних інтересів людини, яка вважає себе жертвоюнесправедливих дій з боку окремих посадових осіб, відомств, держави.
В XX і XXI століттях розвиток цього інституту привів до створенняспеціалізованих омбудсманів ( наприклад, у справах національних менших; усправах інвалідів; у справах військовослужбовців; у справах студентськоїмолоді), а також до введення його не тільки на загальнодержавному рівні, але йна рівні окремих територіально — адміністративних одиниць.
Позаяк захист правдітей має певні особливості і специфіку, то з’явилася самостійна інституція — „Омбудсману справах дітей”.
Перший омбудсман (Barneombud) у справах дітей був створений уНорвегії в 1981 році з метою захисту прав та інтересів дітей на всіх суспільнихрівнях, а також для запровадження необхідних змін у політиці охорони дитинства.
Після прийняттяКонвенції ООН про права дитини ( 1989 р.) подальший розвиток установ із захиступрав дитини розглядається як один з елементів процесу впровадження цьогоміжнародного документа. Уряди країн, які ратифікували Конвенцію, виконуючивзяті зобов’язання, почали розвивати мережу самостійних, незалежних служб позахисту прав дітей.
За останнімипідрахунками (Save the Children Norway) нині утворено понад 60омбудсманів у справах дітей. Тільки європейська мережа омбудсманів у справахдітей (ENOC) об’єднує 27 країн. Розглядаютьсязаяви ще трьох країн на вступ до неї.
„Омбудсманом у справахдітей” (взаємозамінним є термін „уповноважений”), зазвичай, називають у цихкраїнах статутний орган, утворений для захисту прав та інтересів дітей.
Цю місію можевиконувати як самостійна інституція, так і окремий спеціалізований департаментабо інший підрозділ у правозахисній структурі ширшого масштабу дій, зокрема, вінституції Генерального омбудсмана з прав людини. Існують недоліки тапереваги в обох варіантах. Та все ж спеціальний омбудсман у справах дітей має можливістьнадати правам дітей найбільшої пріоритетності, застосовувати найбільш дієвіметоди та інструменти їх захисту.
/>Чимало існуючих нині омбудсманів у справах дітей значновідрізняються від традиційної моделі омбудсмана: діяльність їх засновується на законодавчійоснові і розвивається до представлення та захисту інтересів і прав дітей якокремої соціальної групи. Тоді як традиційно діяльність цієї служби, восновному, зводилася до розгляду індивідуальних скарг на порушення прав дітей.Єдине, що у них спільне – це контроль за визнанням, захистом прав дітей тадотриманням їх державою.
Колишній комісар з правлюдини Ради Європи Альваро Хіль – Роблес так характеризував омбудсмана: „… це інститут контролю, нагляду над владою, над органамивлади. Він існує для того, щоб розкривати зловживання владою, це інститут який… намагається вирішувати не тільки одиничні особисті ситуації, але йздійснювати загальні зміни в країні”.
На початку 90-х роківДитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ) розробив концепцію запровадження омбудсмана у справахдітей в усіх країнах. В останніх публікаціях з цієї теми він запропонувавтермін „незалежні інституції з захисту прав дітей”, підкресливши цим розмаїттяорганізацій, які можуть бути обрані для виконання такої ролі.
Комітет ООН з правдитини, який є міжнародним органом по нагляду за дотриманням Конвенції ООН,опублікував у 2002 році загальний коментар „Роль незалежних національнихправозахисних інституцій у справі захисту та заохочення прав дитини”. На йогодумку, захист прав дітей у країні найкращим чином може здійснювати незалежнаустанова, діяльність якої зосереджена на задоволенні потреб та інтересів дітей.
Комітет послідовно закликає всі держави, доповіді яких вінвивчає, „створювати нові структури, механізми та види діяльності в інтересахдітей”: „ Кожній державі потрібна незалежна правозахисна установа, яка бвідповідала за питання забезпечення та захисту прав дітей,… незалежно від їїформи була б спроможна ефективно втілювати завдання по моніторингу,забезпеченню та захисту прав дітей”.
Зважаючи на те, що кожен омбудсман (уповноважений) у справах дітейє унікальним, визначають, здебільшого, чотири основні моделі їх утворення, розвитку, статусу та повноважень :
— самостійний орган, тіснопов’язаний з парламентом, так званий „парламентський” або „класичний” омбудсман ;
— омбудсман, запроваджений в межах існуючихвиконавчих державних органів, т.з. „виконавчий” омбудсман;
— омбудсман, створений при конкретнихміністерствах на основі законодавства про соціальний захист дітей;
— омбудсман, створений на базі неурядовихорганізацій, т.з. „громадський” омбудсман.
Така класифікація умовна. До неї вдаються лише для того, щобкраще пояснити функції, права та повноваження різних типів омбудсманів, щоіснують нині.
4. Статус, права, функції та повноваження омбудсманів усправах дітей
Зміст роботи уповноважених у справах дітей, а звідси обсяг їхзавдань, прав і повноважень, у різних країнах залежить від ряду обставин,зокрема, національних, економічних, політичних, соціальних умов, в якихперебувають діти. Тому, загалом, статус, права та повноваження, порядокутворення омбудсмана у справах дітей визначається актом ( законом, указом,постановою, рішенням) офіційного органу який його утворює (парламент, уряд,глава держави, міністерство, орган місцевої влади).
Наприклад, у Великобританії, Ісландії, Норвегії, Литві,Польщі, Швеції відомство омбудсмана створене на підставі закону вищогозаконодавчого органу і наділене широкими правами як самостійний орган. У НовійЗеландії, Онтаріо (Канада), Австрії, Іспанії, Ізраїлі омбудсмани створені вмежах законодавства про охорону дитинства при конкретних міністерствах. УФінляндії діють громадські омбудсмани, які створені неурядовими організаціями.
У 2006 році в Російській Федерації діяло 15 уповноважених усправах дітей на рівні суб’єктів Федерації і 52 — на муніципальному рівні.Більшість із них призначені головами адміністрацій або указами президентівреспублік, які входять до складу Федерації, і працюють в системі виконавчоївлади.
Та незалежно від того, хто утворює цю інституцію, її права,функції та повноваження повинні визначатися на основі рекомендацій „Паризькихпринципів”, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН з метою керівництва у сферірозвитку національних правозахисних установ, а також стандартів Європейськоїмережі омбудсманів у справах дітей (ENOC).
Особливе значення мають рекомендації цих документів щодо визначення повноважень і функцій правозахисних інституцій, як незалежних установ, створених на підставі законодавства.
Відповідно до рекомендацій установа, що займається захистомправ дітей (окрема організація чи департамент більшої національної інституції),при прийнятті рішення має діяти незалежно, тобто знаходитися поза суб’єктивнимвпливом державних органів чи посадових осіб. Вона має бути захищеною відпосягань та блокування її роботи.
Дотримання цієї умови може гарантувати лише законодавство ілише тоді, коли омбудсман призначається вищим законодавчим органом влади або главоюдержави, гарантом конституційних прав громадян. Саме така законодавча база виступаєзапорукою того, що незалежні інституції з захисту прав дітей можуть знаходитисяпоза впливом різних політичних сил і вести постійну діяльність тільки напідставі закону.
Встановлення окремої інституції, департаменту чи посадиомбудсмана у справах дітей відповідно до спеціального закону або указу главидержави означає:
по-перше, те, що омбудсману надано найвищий статус і визнанняяк органу, що може розглядати важливі питання та приймати відповідні рішення;
по-друге, йому законодавчо встановлюються і чітковизначаються завдання щодо захисту та розвитку прав дітей, надаються належніповноваження для їх виконання.
Відповідно до „Паризьких принципів” та стандартів ENOC незалежні інституції захисту правдітей мають здійснювати дві основні функції, діяти в двох напрямках:
спостерігати за впровадженням у країні Конвенції ООН проправа дитини;
виступати в ролі захисників прав дітей, своєріднихконтролерів за ходом створення умов для їх реалізації.
Виходячи з цього, визначається і зміст завдань, якіпокладаються на омбудсманів у справах дітей, їхні функції та повноваження.Зокрема, вони повинні:
• проводитинезалежне спостереження за ходом виконання державою зобов’язань, взятихвідповідно до Конвенції ООН про права дитини та інших заходів, спрямованих назабезпечення повномасштабного дотримання і поваги до прав дітей;
• здійснюватиузгодження національного законодавства, правових норм і практики з положеннямиКонвенції ООН про права дитини, факультативних протоколів до неї і іншихміжнародних актів з прав дітей;
• надаватиконсультативну допомогу державним і приватним органам у трактуванні ізастосуванні положень Конвенції ООН про права дитини;
• заохочуватиратифікацію будь-якого відповідного міжнародного акту з прав дітей чиприєднання до нього;
• сприятитому, щоб інтереси дітей стали одним із основних пріоритетів державноїполітики, а центральні, регіональні органи влади та громадянське суспільствонадавало їм більше уваги;
• здійснювативплив на національне законодавство, політику і практику стосовно інтересівдітей, активно рекомендуючи, у разі потреби, зміни до них;
• сприятиналежній координації дій органів держаної влади всіх рівнів в інтересах дітей,давати об’єктивну оцінку їхньої діяльності щодо змін до кращого становищадітей;
• підвищувати рівень обізнаностіяк дорослих, так і самих дітей з їхніми правами, можливістю їх захисту;
• впливатина формування суспільної думки щодо поваги прав дітей;
• братиучасть в соціальному діалозі з питань фактичної реалізації прав дітей;
• здійснювати заходи по розв’язанню та відновленню прав дітей, уважно розглядатискарги та заяви, поданні дітьми або їхніми представниками, і за необхідністю виступати позивачем у судах або підтримувати судовий позов від імені дітей.
Ключовим компонентом діяльності інституту омбудсмана, якзахисника дітей, має бути з’ясування причин того, чому сучасна політика іпрактика держави неспроможні поважати їхні права та інтереси. Саме на підставітакого аналізу він має впливати на практику діяльності органів законодавчої івиконавчої влади з тим, щоб забезпечити якомога повнішу реалізацію прав дітей,задекларованих як національним, так і міжнародним законодавством.
Для успішного виконання своїх завдань омбудсман повинен матипевні права і повноваження. Зокрема, він повинен мати право:
• вільногодоступу в усі державні органи і установи з метою вивчення і аналізу документів,які зачіпають інтереси групи дітей чи окремої дитини;
• безперешкодноознайомлюватися із становищем дітей в проблемних сім’ях, у школах, інтернатнихзакладах, в спеціалізованих установах, де утримуються діти;
• ознайомлюватисяз проектами державного та місцевих бюджетів в частині фінансування потреб таінтересів дітей, а також вносити до них свої пропозиції;
• одержуватиоб’єктивну інформацію від державних органів і установ щодо фактичного стануреалізації і захисту прав дітей;
• заслуховуватиінформацію керівників державних органів та установ щодо стану реалізації таохорони прав дітей, одержувати від них документи, які необхідні для оцінкипоточної ситуації;
• проводитиконференції, „круглі столи”, ділові зустрічі та інші заходи, спрямовані наоб’єднання зусиль і дій державних структур, наукових, громадських організаційпо удосконаленню системи охорони прав дітей;
• вільно ісамостійно інформувати суспільство та доповідати вищим державним органам простановище у сфері захисту прав дітей.
Діяльність омбудсмана не передбачає ізольованості. Навпакивін повинен перебувати у тісних контактах з усіма іншими організаціями, щозаймаються захистом прав дітей, а також урядом, громадянським суспільством,профспілками, профільними науковими, релігійними організаціями, засобамимасової інформації.
Особливо важливо постійно підтримувати зв’язок з дітьми. Ценеобхідно і самому омбудсману для того, щоб отримувати інформацію безпосередньовід дітей про їх становище та обставини, що впливають на дотримання їхніх прав.Разом з тим, доступність та відкритість контактів з омбудсманом, можливістьособисто поскаржитися йому на порушення своїх прав — необхідно і важливо длясамих дітей. Тому омбудсман повинен мати засоби для інформування дітей про їхніправа та про існування спеціальної інституції, яка їх захищає.
Згідно з положеннями Конвенції ООН про права дитини основнувідповідальність за їх реалізацію несе уряд держави, який представляє країну –учасницю, що її ратифікувала. Водночас було визнано, що незалежні громадськіорганізації, які займаються захистом прав дітей, є також відповідальними застан захисту дитинства в країні і можуть відігравати важливу роль у створеніомбудсмана у справах дітей шляхом подання відповідних пропозицій уряду та іншимпостійним державним структурам, а також формування думки суспільства щодопотреб у створенні такої інституції. Доречно зауважити, що ідея введенняінституту у справах дітей була запропонована вперше шведською неурядовоюорганізацією„ Врятуйте дітей”.
Неурядові організації співпрацюють з омбудсманом у справахдітей, надають йому свою підтримку, здійснюють моніторинг його діяльності,стежать за тим, щоб він зберігав свою незалежність від державних органів і посадовихосіб під час прийняття рішень.
Для повноцінного функціонування омбудсману потрібен штаткваліфікованих працівників і відповідні фінансові ресурси. Розмір фінансуванняповинен бути достатнім та надходити з постійних та надійних джерел.
Омбудсман зобов’язаний подавати щорічний звіт про своюдіяльність парламенту чи іншому органу, який його утворив.
5. Функції та принципи міжнародного права захисту прав людини та основнихсвобод
Під функціями права, як відомо, розуміють певні напрямкиправового впливу, який відповідає роль права в організації суспільних відносин.До юридичних функцій відносять регулятивні, превентивні, охоронні. Міжнародномуправу захисту прав людини та основних свобод притаманні ці та деякі іншіспецифічні функції.
У міжнародному праві захисту прав людини та основних свободпереважають функції конструктивно – творчого характеру, в міжнародному праві –функції охоронно – забезпечувального характеру.
Соціальна функція – це функція зміцнення поваги всі суб’єктівміжнародного права до прав, свобод і гідності людини. Це головна функціяміжнародного права захисту прав людини та основних свобод, яка реалізуєтьсятільки через норми права, завдяки забезпеченню певного порядку, через засобимасової інформації, рішення неурядових організацій, політичні декларації тощо.
Юридична функція – полягає в правовому забезпеченні прав ісвобод людини на міжнародному і національному рівнях. Головна мета реалізаціяданої функції – не лише консервація статус – кво, але й досягнення прогресу врозвитку прав і свобод людини.
Функція контролю за дотриманням прав і свобод людини.Функціяпротидії новим явищем суспільного життя, якщо вони суперечать основним правам ісвободам людини.
Ці функції сприяють зміцненню режиму визнаних прав і свободлюдини. завдяки цим функціям на міжнародному і регіональному рівнях практичнопокінчено з такими ганебними явищами, як расизм, шовінізм, націоналізм, тощо. Хоча вони зберігаються на побутовомурівні, де міжнародне право не діє.
Функція інтернаціоналізації основних правових досягнень у галузі міжнародного захисту прав таосновних свобод – здійснюється через укладання універсальних пактів з правлюдини, розширення взаємодії суб’єктів міжнародних відносин з питань правлюдини, зміцнення соціальної основи міжнародного і національного розвитку ісвобод людини.Інформаційна – виховна функція – реалізується через підготовку йогляд повідомлень та доповідей з прав людини; розслідування грубих порушеньправ людини; гласність і інформування, дослідження, консультативні послуги,публікації у спеціальних виданнях, святкування Дня Загальної декларації правлюдини, Дня боротьби за ліквідацію расової дискримінації тощо.
У структурі міжнародного захисту прав людини та основних свобод виділяютьтакі принципи: загальні принципи права; принципи міжнародного права; нормиміжнародного права звичаєвого характеру і міжнародного – правові стандарти.
Найважливішими загальновизнаними принципами у цій галузі є:·Принциписуверенної рівності держави; ·Не вторгнення у внутрішні справи держави;·Принцип рівноправ’я та самовизначення народів; ·Принцип сів праці держав;·Принцип добросовісного виконання державами своїх міжнародних зобов’язань.Доспеціальних принципів відносять: ·Заборону усіх видів та форм дискримінації;·Рівність перед законом; ·Захист державою своїх громадян незалежно від місця їхзнаходження чи проживання;·Спеціальний захист прав жінок та дітей; ·Відповідальність держави та її органі за порушення прав і свобод людини.
У галузі міжнародного захисту прав людини та основних свобод першоряднуроль відіграють принципи сучасного міжнародного права, серед яких центральнимгалузевим є принцип поваги прав людини. він покладає на держави зобов’язаннящодо дотримання і забезпечення широкого кола прав і свобод людини. На цьомупринципі ґрунтується відповідальність за порушення цих прав. Принципи єголовними імперативними нормами галузі.Міжнародні стандарти прав і свободлюдини встановлюють мінімальні вимоги до їх дотримання, регламентують права ісвободи людини у конкретній галузі життєдіяльності. Міжнародні стандартивизначають, у який спосіб загальновизнані норми міжнародного права можуть бутизастосовані в цій галузі, які зобов’язання держави можуть чи мають брати насебе; якими міжнародними гарантіями підкріплені ці права і свободи, ступіньобов’язковості закріплення їх вимог у національних правах актах тощо.Міжнародністандарти як мінімальні вимоги стосуються як матеріального так і процесуальногоправа прав людини. З огляду на відсутність у їхніх приписах теоретичнихімперативних вимог держави погоджується (дедалі частіше) визнати міжнародністандарти прав і свобод людини. до найвідоміших документів, що формуютьміжнародні стандарти прав і свобод людини, слід віднести: Правила поводження зув’язненими 195р.; Кодекс поведінки посадових осіб щодо підтримання правопорядку1979р.; Заходи гарантії захисту прав засуджених до смертної кари; Міжнародністандартні правила стосовно здійснення правосуддя щодо неповнолітніх 1985рю;Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих або заарештованих у будь – якийспосіб 1988р.; Стандартні правила з рівняння можливостей 1993.; Принципимедичної етики 1982р. та ін.
Проте основний комплекс прав і свобод людини базується на загальноприйнятих нормах міжнародного права імперативного чи диспозитивного характеру,для забезпечення яких функціонує звичайний механізм міжнародногоспівробітництва.
6. Права та обов’язки батьків і дітей
Взаємні права та обов’язки батьків і дітей грунтуються на походженнідітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 51 КпШС). Походженнядитини від батьків, які перебувають
між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; походженнядитини від батьків, які не перебувають між собою в шлюбі, встановлюється шляхомподачі спільної заяви батьком і матір’ю дитини в органи реєстрації актів громадянськогостану. В разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, якщонемає спільної заяви батьків, батьківство може бути встановлено в судовомупорядку за заявою одного з батьків. При цьому діти, походження яких встановленоза спільною заявою батьків чи за рішенням суду, мають ті ж самі права іобов’язки стосовно батьків і їх родичів, що і діти, народжені від батьків, якіперебувають між собою в шлюбі.
До особистих прав та обов’язків батьків стосовно дітейлежать: право та обов’язок дати дитині прізвище, ім’я, по батькові; право таобов’язок виховувати, навчати, утримувати своїх дітей. По досягненні дітьмиповноліття ці права та обов’язки припиняються. Законодавством передбачено такожобов’язок батьків утримувати непрацездатних дітей, які потребують допомоги Приухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з ниху судовому порядку.
За загальним правилом на утримання неповнолітніх дітейстягується певна частка заробітку (доходу) батьків залежно віх кількості дітей,а саме: на одну дитину — 1/4, на двох — 1/3,на трьох і більше — 1/2заробітку (доходу)батьків, але не менше 1/2неоподатковуваногомінімуму доходів громадян на кожну дитину.
У разі, якщо один із батьків, який зобов’язаний сплачувати аліменти, маєнерегулярний, непостійний заробіток (доход) або якщо частину заробітку (доходу)він одержує в натурі, а також вінших випадках, коли стягнення аліментіву частковому відношенні до заробітку (доходу) неможливе або утруднене, аліментина прохання особи, яка їх вимагає, можуть бути визначені в грошовій сумі, щомає сплачуватися щомісяця.
Батько і мати несуть обов’язки щодо утримання своїхнеповнолітніх і непрацездатних неповнолітніх дітей. При відшкодуванні аліментівз батьків на непрацездатних неповнолітніх дітей, які потребують матеріальноїдопомоги, розмір аліментів визначається у частковому відношенні до заробітку(доходу) виходячи з матеріального і сімейного становища особи, з якоїстягуються аліменти, та особи, яка отримує їх, але не менше 1/2неоподаткованого мінімуму доходу громадян на кожну дитину.
Діти також зобов’язані піклуватися про батьків і подавати допомогу. Згіднозі ст. 81 КпШС утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, єобов’язком їх повнолітніх дітей.
Висновки
Протягомостанніх двадцяти років помітно змінилася суспільна свідомість щодо прав дітей,системи їх захисту:
нині дитина все більшенабуває статусу самостійного суб’єкта права;
діти визнаютьсянайбільш незахищеною соціальною групою населення.
Таку точку зору надитину проголошують чимало міжнародних і національних законодавчих актів.
Найважливішим серед нихє Конвенція ООН про права дитини, яка ратифікована Верховною Радою України в1991 року. Цей найбільш послідовний та вичерпний документ про права дитини нетільки визначає політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей до 18років, але й, що особливо важливо, проголошує право дитини на їх захист та обов’язковістьстворення для цього необхідних умов.
Дбаючи про захист правдитини, держава має не тільки створити скоординовану систему їх реалізації, алей забезпечити застосування особливих механізмів їх впровадження.
Захист правдитини має певні особливості, специфіку, а тому вимагає використанняспецифічних інституцій і механізмів, які нині фактично відсутні в країні. право дитина омбудсман
Запровадження вУкраїні інституції Омбудсмана (уповноваженого) у справах дітей відповідно доспеціального закону, який би визначав його статус, функції, повноваження яквищого державного правозахисного органу, дало б можливість, як засвідчує досвідінших країн, зліквідувати значною мірою вищезазначені проблеми, удосконалитисистему захисту прав дітей.
ГенеральнаАсамблея ООН 20 листопада 1959 р. прийняла Декларацію прав дитини — документ,що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Головна ідея цього акта” Добро-дітям “. Декларація складається з 10 принципів, якимипроголошується, що дитині, незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри,законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості,що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. Усоціальному відношенні висунуто вимоги щодо створення умов для здорової інормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитинаповинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також захищеноювід усіх форм недбалого ставлення до неї, не говорячи вже про жорстокість таексплуатацію.
Документом,де проголошувалося, людство зобов’язане дати дітям усе найкраще, надійнозабезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніхгромадян, стала Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 р.Україна ратифікувала Конвенцію у 1991 р. та внесла відповідні зміни донаціонального законодавства.
Вихідноюідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип “усі діти рівні від народження “. Працювати, жити, бути захищенимнеможливо, не знаючи межі своїх прав і свобод, дозволеного і забороненого вінтересах суспільства. Тож активну і дієздатну у правовому відношенні людинунеобхідно формувати з дитинства. Права дитини — це те, що їй гарантує держава.Це свого роду допомога дорослих у законодавчій формі, щоб дитина розвинулася іреалізувала себе.
Основніположення Конвенції про права дитини:
(скорочено)
Дитина (увіці до 18 років) незалежно від її раси, національності, кольору шкіри, статі,мови, релігії, етнічного чи соціального походження, майнового стану, стануздоров’я, незалежно від її батьків та законних опікунів має право:
• на життя;
• на ім’я танабуття громадянства;
• знати своїхбатьків;
• на збереженнясвоєї індивідуальності;
• підтримувативзаємини з обома батьками;
• висловлювати своїпогляди і думки з усіх питань;
• одержувати іпередавати інформацію (за винятком певних обмежень);
• на свободу думки,совісті й релігії;
• на свободуоб’єднань і товариств у мирних цілях;
• на захист відпосягань на особисте сімейне життя, честь і гідність;
• на повноцінне ідостойне життя, на піклування;
• на освітувідпочинок і дозвілля;
• на рівень життя,необхідний для фізичного, розумового і соціального розвитку дитини;
• на захист відекономічної експлуатації;
• на захист віднезаконного зловживання наркотиків, психотропних речовин, від усіляких формсексуальної експлуатації;
• на гуманнеповодження, на захист від незаконного позбавлення волі;
• на негайнийдоступ до правничої допомоги і на таке поводження, яке сприяє розвитку у дитинипочуття гідності й значущості, змінює в ній повагу до прав людини і її свобод,сприяє виконанню нею корисної ролі в суспільстві.
Для того щобдитина знала про свої права та протидіяла їх порушенню, вона повинна мати змогуяк отримувати інформацію щодо своїх прав, так і вільно обговорювати її.
Списоквикористаних джерел і літератури
1. С. Гавриш. Права і свободи дитини. Х.: 2001р.
2. В.С. Тарасенко.Соціальний захист дитини у міжнародно-правових актах. О.: 2001
3. Закон України «Про охорону дитинства»
4. Є.Г. Азарової,Т.Г. Войтчака. Захист прав дітейК.: К 2003
5. М.П. Тулісова. Державний інститутпроблем сім’ї та молоді. К.:2001
6. А.М. Єгорова. Стан дітей в Україні. К.:2005
7. Р.І. Іванової, А.В. Іпатова, Т.Т. Копать Права дітей. К.: 2000
8. В.С. Андріїва. Проблеми сім’ї та молоді.Х.:2003
9. Н.Б. Болотіної, Т.З. Герасимова. Сучасна молодь К.: 2006
10. Б.І. Смичка. Права дитини. К.:2004
11. І.М. Сироти. Юридичний довідник Х.:2007
12. Б.С. Стичинського, Л.П. Шумної. Енциклопедія права К.: 2003
13. Я.М. Фотеля. Популярна юридичнаенциклопедія К.: 2005
14.І.Г. Тетеря. Загальна теоріяправа Х.: 2005
15.Д.С. Сторожко. Юридичнаенциклопедія К.:2003
16. І.В.Саух. Захист прав дітей іжінок К:.2004