Захист прав і свобод людини та карний процес

–PAGE_BREAK–Визнавши необхідним прослуховування переговорів, розмов і їх запис, слідчий виносить мотивовану постанову, в якій вказуються: кримінальна справа і підстави, за якими повинна проводитися дана слідча дія, прізвище, ім’я, по батькові осіб, чиї переговори підлягають прослуховуванню і запису і протягом якого часу; орган, якому доручається технічне здійснення прослуховування і запису переговорів, розмов. Вказана постанова подається прокуророві і, вразі надання ним санкції, направляється слідчим у відповідний орган для виконання.
У випадках, що не терплять зволікання, прослуховування і запис переговорів, розмов проводяться за постановою слідчого без санкції прокурора з подальшим направленням йому протягом двадцяти чотирьох годин повідомлення про прослуховування, запис переговорів, розмов. Отримавши вказане повідомлення, прокурор перевіряє законність даної слідчої дії і виносить постанову про його законність або незаконність. У випадку, якщо ухвалено рішення про незаконність проведеного прослуховування, запису переговорів, розмов, дана дія не може бути допущена як доказ у справі.
Прослуховування і запис переговорів, розмов можуть бути встановлені на термін не більше шести місяців. Вони припиняються постановою слідчого, коли відпадає необхідність в цих заходах, але у будь-якому випадку не пізніше закінчення розслідування.
Слідчий протягом всього встановленого їм в постанові терміну має право в будь-який час витребувати від органу, що здійснює технічне прослуховування, фонограму для її огляду і прослуховування. Фонограма передається слідчому в опечатаному вигляді з супровідним листом, в якому повинні бути вказані підстава прослуховування, час початку і закінчення запису переговорів, розмов, необхідні технічні характеристики використаних засобів і якості запису.
Огляд і прослуховування фонограми проводяться слідчим за участю понятих і при необхідності — спеціаліста, про що складається протокол, в якому повинна бути дослівно відтворена частина фонограми переговорів, розмов, що має відношення до справи, і дана характеристика якості звучання мови тих, хто говорить. Учасники прослуховування і запису переговорів, розмов попереджаються про відповідальність за розголошення тих відомостей, що стали їм відомі. Фонограма додається до протоколу, при цьому її частина, що не має відношення до справи, після набрання вироком законної сили або припинення кримінальної справи знищується.
Обшук, виїмка, накладення арешту на поштово-телеграфні відправлення, контроль і запис переговорів відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Республіки Киргизія проводиться за підставою та в порядку ст.184 зазначеного Кодексу.
Підставою для провадження обшуку є наявність достатніх даних вважати, що в приміщенні чи іншому місці або у особи можуть знаходитися знаряддя злочину, предмети, документи і цінності, які можуть мати значення для справи. Обшук також може проводитися для виявлення розшукуваних осіб і трупів.
При необхідності вилучення певних предметів і документів, що мають значення для справи, і якщо точно відомо, де і у кого вони знаходяться, проводиться їх виїмка.
Обшук і виїмка проводяться за участю понятих за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора.
У виняткових випадках, якщо є реальне побоювання, що розшукуваний і такий, що підлягає вилученню об’єкт через зволікання з його виявленням може бути втрачений, пошкоджений або використаний із злочинною метою або розшукувана особа може сховатися, обшук може бути проведений за постановою слідчого без санкції прокурора, але з подальшим його повідомленням протягом доби.
Обшук, окрім випадків, що не терплять зволікання, проводиться в денний час.
У необхідних випадках обшук проводиться за участю спеціаліста і перекладача.
До початку провадження обшуку, виїмки слідчий зобов’язаний пред’явити постанову про їх провадження.
Приступаючи до обшуку, слідчий пропонує видати добровільно предмети і документи, що підлягають вилученню.
При провадженні обшуку можуть розкриватися замкнуті приміщення і сховища, які власник відмовляється відкрити добровільно. При цьому не повинні допускатися пошкодження замків дверей і інших предметів, що не викликаються необхідністю.
При провадженні виїмки слідчий пропонує видати предмети і документи, що підлягають вилученню, а у разі відмови він проводить виїмку примусово.
Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Киргизія встановлено окремий порядок обшуку і виїмки в житловому приміщенні проти волі осіб, що проживають в ньому, а також в приміщеннях, займаних дипломатичними представництвами та в приміщеннях, в яких проживають члени дипломатичних представництв і їх сім’ї.
Слідчий зобов’язаний приймати заходи до того, щоб не були розголошені виявлені при обшуку і виїмці обставини приватного життя особи, що займає відповідне приміщення, або інших осіб.
Слідчий має право заборонити особам, що знаходяться в приміщенні або місці, де провадяться обшук і виїмка, і особам, що приходять в це приміщення або місце, покидати його, а також спілкуватися один з одним або іншими особами до закінчення обшуку і виїмки.
При провадженні обшуку і виїмки слідчий повинен суворо обмежуватися вилученням предметів і документів, які можуть мати відношення до справи. Предмети і документи, заборонені до обігу, підлягають вилученню незалежно від їх відношення до справи.
Всі предмети і документи, що вилучаються, пред’являються присутнім особам і при необхідності упаковуються і опечатуються на місці обшуку і виїмки, і затверджуються підписами присутніх при цьому осіб.
В Республіці Молдова зазначені процесуальні дії регулюються ст. ст.133 – 136 Кримінально-процесуального кодексу.
За наявності достатніх підстав вважати, що поштова кореспонденція, отримана або відправлена підозрюваним або обвинуваченим, може містити інформацію, що має доказове значення для кримінальної справи по одному або декільком особливо небезпечним або надзвичайно небезпечним злочинам, і за умови, що докази не можуть бути одержані іншими способами доведення, орган кримінального переслідування має право накласти арешт на поштову кореспонденцію вказаних осіб.
До поштової кореспонденції, на яку може бути накладений арешт, відносяться всі види листів, телеграми, радіограми, бандеролі, поштові посилки, поштові контейнери, грошові перекази, повідомлення факсом і по електронній пошті.
Про накладення арешту на поштову кореспонденцію прокурор, що керує кримінальним переслідуванням або що здійснює його, виносить постанову, яка подається для отримання санкції на арешт судді по кримінальному переслідуванню або, залежно від обставин, судової інстанції. В постанові повинні бути, зокрема, вказані мотиви накладення арешту на кореспонденцію, назва установи зв’язку, на яку покладається обов’язок по її затриманню, прізвище і ім’я особи або осіб, кореспонденція яких повинна бути затримана, точна адреса цих осіб, вид поштової кореспонденції, на яку накладається арешт, і тривалість арешту. Продовження терміну арешту кореспонденції здійснюється відповідно до вимог цієї статті.
Постанова про накладення арешту на поштову кореспонденцію з відповідною санкцією передається начальникові відповідної установи зв’язку, для якої виконання цієї постанови є обов’язковим.
Начальник установи зв’язку негайно повідомляє орган, що виніс постанову, про затримання кореспонденції, зазначеної в постанові.
Накладення арешту на поштову кореспонденцію скасовується органом кримінального переслідування, що виніс відповідну постанову, вищестоящим прокурором, суддею по кримінальному переслідуванню після закінчення встановленого терміну арешту, але у будь-якому випадку не пізніше закінчення кримінального переслідування.
З’явившись до установи зв’язку, представник органу кримінального переслідування ознайомлює начальника цієї установи під розписку з постановою про огляд і виїмку кореспонденції, потім розкриває і оглядає її.
При виявленні документів і предметів, що мають доказове значення у кримінальній справі, представник органу кримінального переслідування вилучає їх або знімає з них копії. У разі відсутності таких документів або предметів він дає вказівку вручити оглянуту кореспонденцію адресатові.
Про кожен огляд і виїмку арештованої кореспонденції складається протокол, в якому, зокрема, вказується, ким, де, коли були проведені огляд, вилучення арештованої кореспонденції або було дано розпорядження про її вручення адресатові, її вигляд, а також з якої кореспонденції були зняті копії, які технічні засоби були використані і що було виявлене. Всі особи, що беруть участь в цій процесуальній дії, і всі присутні при її здійсненні попереджаються про обов’язок зберігати таємницю листування, не розголошувати інформацію про кримінальне переслідування, а також про кримінальну відповідальність, передбачену статтями 178 і 315 Кримінального кодексу. Про це робиться відмітка в протоколі.
Прослуховування переговорів (телефонних, здійснюваних по радіо або з використанням інших технічних засобів) проводиться органом кримінального переслідування з санкції судді по кримінальному переслідуванню на підставі мотивованої постанови прокурора у справах про особливо тяжкі або виключно тяжкі злочини.
У випадках, що не терплять зволікання, якщо невчасне отримання санкції викличе спричинення значної шкоди діяльності по збиранню доказів, прокурор може винести мотивовану постанову про прослуховування і звукозапис переговорів з інформуванням про це негайно, але не пізніше ніж протягом 24 годин судді по кримінальному переслідуванню, який не пізніше ніж протягом 24 годин повинен висловити свою думку щодо постанови прокурора і у разі затвердження її вирішити при необхідності подальше прослуховування, а у разі незатвердження розпорядитися про негайне припинення прослуховування і знищення проведених записів.
Прослуховування переговорів відповідно до вимог цієї статті може проводитися за наявності загрози застосування насильства, вимагання або інших протиправних дій відносно потерпілого, свідка або членів їх сімей, за заявою цих осіб, на підставі мотивованої постанови прокурора.
Прослуховування переговорів в процесі кримінального переслідування дозволяється на строк до 30 діб. Термін прослуховування може бути продовжено на тих же умовах, за наявності обґрунтованих причин, кожного разу не більше ніж на 30 діб. Термін прослуховування в цілому не може перевищувати 6 місяців. У будь-якому випадку прослуховування не може продовжуватися після закінчення кримінального переслідування.
Прослуховування переговорів повинне бути припинено до закінчення терміну, на який воно було дозволене, відразу ж як відпали підстави для його провадження.
Після закінчення санкціонованого прослуховування в ході кримінального переслідування суддя по кримінальному переслідуванню, з’ясувавши думку прокурора, що керує кримінальним переслідуванням або що здійснює його, в розумні терміни, але не пізніше за закінчення кримінального переслідування повідомляє у письмовій формі осіб, переговори яких прослуховувалися і записувалися.
Прослуховування і звукозапис переговорів проводяться органом кримінального переслідування. Особи, залучені для технічного забезпечення прослуховування і звукозапису переговорів, зобов’язані зберігати таємницю процесуальної дії, таємницю листування і несуть відповідальність за порушення цих обов’язків відповідно до статей 178 і 315 Кримінального кодексу. Про роз’яснення цих обов’язків робиться відмітка в протоколі прослуховування.
Про провадження прослуховування і звукозапису переговорів орган кримінального переслідування складає протокол з дотриманням вимог статей 260 і 261, в якому додатково вказуються наявність санкції, виданої суддею по кримінальному переслідуванню, номер або номери телефонів, адреси телефонних станцій, радіостанцій або інших технічних засобів, через які проводилися переговори, імена осіб, які проводили їх, якщо вони відомі, дата і час кожної окремої розмови і порядковий номер касети, на яку здійснено звукозапис.
Переговори, записані на аудіокасету, повністю відтворюються у письмовій формі, затверджуються органом кримінального переслідування, перевіряються і підписуються другим підписом прокурором, що проводить кримінальне переслідування або керує їм, і додаються до протоколу. Переговори, що здійснювалися іншою, ніж та, якою ведеться кримінальне переслідування, мовою переводяться перекладачем. До протоколу додається також касета з оригіналом звукозапису переговорів, опечатана печаткою органу кримінального переслідування.
Касета із звукозаписами переговорів, відтворений у письмовій формі варіант і протокол прослуховування і звукозапису переговорів направляються протягом 24 годин прокуророві, який визначає, які із зібраних відомостей мають значення для даної справи, і складає про це протокол.
Касети з оригіналом звукозапису переговорів разом з їх повністю відтвореним у письмовій формі варіантом і копіями протоколів передаються судді по кримінальному переслідуванню, що видав санкцію на прослуховування, для зберігання в спеціальному місці в опечатаному конверті.
Звукозаписи, що не мають значення для справи, знищуються на підставі постанови або вироку судової інстанції. Решта звукозаписів зберігається до передачі справи в архів.
Статтею 174 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Таджикистан регулюється виїмка поштово-телеграфної кореспонденції.
Відповідно до якої накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах може проводитися тільки з санкції прокурора або за ухвалою чи постановою суду.
При необхідності накласти арешт на кореспонденцію і провести її огляд і виїмку слідчий виносить про це мотивовану постанову. Після санкціонування прокурором або його заступником вказаної постанови слідчий направляє відповідній поштово-телеграфній установі постанову, пропонує затримувати кореспонденцію і повідомляє про час свого прибуття для огляду і виїмки затриманої кореспонденції. Огляд і виїмка проводиться у присутності понятих з числа працівників поштово-телеграфної установи. У необхідних випадках для участі в проведенні виїмки поштово-телеграфної кореспонденції слідчий має право викликати відповідного спеціаліста. Накладення арешту на кореспонденцію припиняється постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпадає подальша необхідність.
Прослуховування переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв в Республіці Узбекистан проводяться відповідно до ст. ст.169, 170, 171 розділу 21 Кримінально-процесуального кодексу.
Якщо зібрані у справі докази дають достатньо підстав, що можуть бути отримані відомості, що мають значення для справи, орган дізнання, слідчий має право винести постанову про прослуховування переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв.
Прослуховування переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв підозрюваного, обвинуваченого, підсудного проводиться за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором або за ухвалою суду. За наявності загрози здійснення насильства, вимагання або інших протиправних дій відносно потерпілого, свідка, а також відносно їх рідних і близьких за заявою цих осіб або з їх письмової згоди і з санкції прокурора або за ухвалою суду може проводитися прослуховування переговорів, що ведуться з їх телефонів або інших переговорних пристроїв.
У випадках, що не терплять зволікання, орган дізнання, слідчий має право направити органам служби національній безпеки постанову про проведення прослуховування без санкції прокурора з подальшим його негайним письмовим повідомленням. Не санкціонована прокурором постанова про прослуховування переговорів має законну силу протягом однієї доби. Постанова або ухвала про прослуховування переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв, в якій визначається характер і об’єм інформації, що прослуховується, а також форма фіксації ходу і результатів прослуховування переговорів, направляється для виконання органам служби національній безпеки. Прослуховування переговорів не може продовжуватися більше шести місяців. При прослуховуванні переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв, повинен застосовуватися звукозапис. Магнітна стрічка з фонограмами переговорів підлягає залученню до протоколу слідчої дії.
Особа, що проводила прослуховування і звукозапис, складає протокол з коротким викладом змісту фонограми переговорів, що мають відношення до справи. Фонограма опечатується і залучається до протоколу, а її частина, що не має відношення до справи, знищується після набрання вироком законної сили. У протоколі прослуховування і звукозапису також відбиваються номер абонента, час і місце прослуховування і звукозапису, вигляд і модель використаних технічних засобів, відомості про осіб, які їх здійснювали, а також інші відомості, що можуть мати значення для справи.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Кримінально-процесуальним кодексом Республіки Естонія передбачено наступний порядок виїмки поштово-телеграфної кореспонденції відповідно до ст.145.
Накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть проводитися тільки з санкції або за ухвалою судді повіту або міського судді.
При провадженні виїмки повинен бути присутнім представник даної поштово-телеграфної установи. У необхідних випадках для участі у провадженні виїмки поштово-телеграфної кореспонденції слідчий має право викликати спеціаліста.
В свою чергу, в західноєвропейських країнах право прослуховування телефонних розмов — телефонний контроль (що отримав назву «трете вухо») має поліція Австрії, Бельгії, Великобританії, Іспанії, Італії, Франції, ФРН та ін. При дослідженні цієї проблеми слід звернути увагу на те, що в ряді цих країн спеціального законодавчого поняття «оперативно-розшукова діяльність» взагалі немає, не оперують ним і теорія кримінального процесу та криміналістика. Заходи поліції з розкриття злочинів у правових актах цих країн називаються «поліцейським дізнанням», «поліцейським розслідуванням», «поліцейським процесом», «діями по збиранню доказів для суду», «поліцейською розвідкою», «поліцейським розшуком».
В західноєвропейських країнах (особливо у Великобританії, меншою мірою — у ФРН і Франції) законодавство й судова практика передбачають спрощений порядок збору доказів у справах про значну частину злочинів. Відсутність у законодавстві вказаних країн чіткої регламентації форми поліцейських заходів призводить до того, що по суті вони є певним гібридом слідчих, розшукових і оперативних заходів, якщо оцінювати їх з точки зору стандартів теорії вітчизняного кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності. Окрім того, в деяких західноєвропейських країнах мають свої особливості стадія порушення кримінальної справи та досудового (попереднього) слідства, що також суттєво впливає на досліджувану проблему.
Так, згідно з англійським законодавством така поліцейська дія, як «перехоплення повідомлень», що включає, зокрема, прослуховування телефонних розмов, результати якої можуть бути використані як докази в кримінальному процесі, була передбачена Законом 1985 р. «Про перехоплення повідомлень», відміненим у зв’язку з прийняттям 28 липня 2000 р. Закону «Про регламентацію повноважень по розслідуванню». До Закону 2000 р. інкорпоровані основні положення попереднього Закону, в тому числі й щодо перехоплення телефонних розмов. Ця поліцейська дія провадиться без судового наказу. Дозвіл на провадження цієї дії відповідно до Закону видає терміном на З місяці (якщо мова йде про інтереси національної безпеки, а у деяких інших випадках — до 6 місяців) міністр внутрішніх справ, але лише у справах про «значні злочини», які він самостійно визначає в інструкціях, що ним видаються. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до вказаного Закону поліція може самостійно виконувати лише ті дії, пов’язані з втручанням у права громадян, які законодавством чи іншими нормативними актами віднесені до її компетенції, як це має місце, наприклад, щодо «перехоплення повідомлень». В інших випадках вона повинна звертатися до суду з проханням про видачу судового наказу — процесуального акта, який дозволяє вчинити відповідну дію.
У Франції прослуховування повідомлень, переданих за допомогою засобів телекомунікації, проводиться відповідно до ст. ст.100-100-7 КПК та Закону від 10 липня 1991 р. «Про перехоплення повідомлень, які передаються за допомогою засобів телекомунікації». Вказаний Закон легалізує прослуховування (перехоплення) усіх видів повідомлень, що передаються за допомогою технічних засобів, а не лише телефонних розмов. Рішення про перехоплення повідомлень приймає слідчий суддя, який виносить постанову, що не є юрисдикційною й не підлягає оскарженню. Вона може діяти протягом 4 місяців, після чого допускається її подовження. Прослуховування оформляється протоколом, що додається до кримінальної справи. Коло осіб, розмови яких можуть прослуховуватися, законом не визначене. За загальним правилом, слідчий суддя самостійно здійснює всі слідчі дії (ч.1 ст.81 КПК Франції), однак закон надає йому право за необхідності делегувати деякі свої повноваження іншим посадовим особам за допомогою окремих доручень (ч.4 ст.84 КПК), в тому числі й офіцеру судової поліції (ч.1 ст.151 КПК).
При введенні інституту прослуховування телефонних розмов німецький законодавець виходив зі ст.10 Конституції ФРН, яка, проголошуючи недоторканність таємниці листування, телеграфних повідомлень і телефонних розмов, передбачила, що ця таємниця може бути обмежена законом з метою захисту вільного й демократичного ладу. Відповідно до цього конституційного положення 13 серпня 1968 р. був прийнятий спеціальний Закон «Про обмеження таємниці листування, телеграфних повідомлень і телефонних розмов». Він установив, що дозвіл на відповідні заходи, які обмежують зазначені таємниці, може дати тільки суддя. У зв’язку з цим до КПК ФРН були введені два додаткових параграфи, що встановили підстави й порядок прослуховування телефонних розмов: § 100а КПК ФРН встановлює, що негласне прослуховування телефонних розмов передбачається тільки щодо обвинувачуваного на підставі наявності підозри у вчиненні лише тяжких злочинів, а також осіб, що передають обвинуваченому певну інформацію чи одержують таку від обвинуваченого, або осіб, з якими обвинувачений постійно використовує зв’язок. До таких злочинів, зокрема, належать державна зрада, загроза демократичній, правовій державі, видача державної таємниці, злочини проти оборони, створення злочинних організацій, підробка грошей і цінних паперів, навмисне вбивство, грабіж, розбій, вимагання, торгівля наркотиками, незаконне володіння зброєю, злочини, пов’язані з використанням вибухових речовин, ядерних матеріалів і деякі інші. Слід зазначити, що перелік цих злочинів протягом минулого десятиліття постійно розширювався. Закон вимагає, щоб підозра у вчинені цих злочинів, а також зв’язок вказаних осіб з обвинуваченим були обґрунтовані відповідними фактичними даними; § 1006 КПК ФРН встановлює, що прослуховування і запис телефонних розмов можуть бути запропоновані тільки суддею, а за невідкладності дій — прокурором з наступним суддівським підтвердженням. При цьому слід зазначити, що прокуратура проводить розслідування під свою відповідальність, користуючись послугами поліції або організовуючи слідчі дії за участю суддів, у тому числі й контроль за телефонними розмовами[57]. У письмовому суддівському наказі вказується особа, щодо якої застосовується цей захід, вид, обсяг і термін прослуховування. Термін прослуховування встановлюється до 3 місяців з можливістю його подальшого подовження. Цей наказ направляється до органів федеральної пошти, що повинні забезпечити судді, прокурору чи допоміжним поліцейським чиновникам прокуратури прослуховування телефонних розмов і ознайомлення з записом. Кабіни для прослуховування телефонних розмов розміщуються в приміщенні поліції.
Чиновники пошти лише забезпечують підключення до телефонної мережі на час і в обсязі, зазначених суддею. Якщо підстави, передбачені в § 100а КПК ФРН, відпали, то прослуховування негайно припиняється. Основний зміст звукозапису має бути викладений письмово у вигляді протоколу і залучений до матеріалів кримінальної справи. Закон ФРН від 4 травня 1998 р. «Про боротьбу з організованою злочинністю» вніс доповнення до КПК ФРН, згідно з якими за наявності підозри у вчиненні визначених тяжких злочинів допускається не тільки прослуховування телефонних розмов, а й таємне прослуховування всіх розмов, що ведуться в будь-якому житловому приміщенні (§ 100з КПК ФРН). Вважається також, що відповідно до ст. ст.100, 129 КПК ФРН можливе прослуховування розмов виявлених поліцією членів злочинних угруповань, що вирізняються високим ступенем суспільної небезпеки (торговці наркотиками, приховувачі злодіїв, розбійницькі групи, які займаються підробкою творів мистецтва, торгівлею краденими автомобілями, шахрайством у сфері страхування). На думку західнонімецьких юристів, органи поліції можуть удаватися до прослуховування в особливих випадках, що виходять за межі закону. До них відносять необхідну оборону чи допомогу. У зв’язку з цим на сферу прослуховування можуть поширюватися положення кримінального закону 1995 р. в частині, що стосується засад необхідної оборони, передбачених пунктом 34 КПК ФРН. Як правило, прослуховування поза межами закону виправдовують наступні передумови, що випливають з цієї норми: а) органи поліції можуть удаватися до підслуховування з метою запобігання реальній небезпеці; б) прослуховування для запобігання небезпеки припустиме лише в тому випадку, коли небезпека не може бути усунута іншим шляхом; в) небезпека має бути реальною, а також має бути наслідком тяжких чи особливо тяжких злочинних посягань, зокрема таких, як шантаж, узяття заручників, викрадення, вимагання з застосуванням насильства тощо. Слід назвати й пункт 18 розділу III Закону ФРН про поліцію, в якому вказується, що збирання даних про особу з використанням прихованих технічних засобів для прослуховування й запису розмов допускається лише тоді, коли це необхідно з метою запобігання небезпеки для життя, здоров’я і свободи особи, а також припинення інших значних злочинів. У свою чергу пункт 100 розділу III КПК ФРН зобов’язує поштове відомство надавати можливість прослуховування телефонних розмов співробітникам суду, прокуратури й особам, що допомагають їм у проведенні поліцейської діяльності. Кримінально-процесуальний закон не містить указівок щодо порядку введення в кримінальне судочинство інформації, отриманої відповідно до §100а, §1006. Такий порядок визначив Верховний Суд ФРН, указавши, що звукозапис може бути використаний в суді як речовий доказ або як документ. Вибір процесуальної форми залежить від самого суду, який має виходити з того, що ч.2 §244 КПК ФРН зобов’язує його з метою встановлення істини використовувати усі факти й докази, що мають значення для вирішення справи.
Стаття 226(6) КПК Італії встановлює, що службовці кримінальної поліції мають право при виконанні службових обов’язків, установлених ст.219 КПК, запобігати, переривати чи підслуховувати телефонні і телеграфні розмови при розслідуванні: навмисних злочинів, які караються позбавленням волі на термін не менше 5 років; злочинів, пов’язаних з наркотиками; злочинів, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї і вибухових речовин; злочинів, пов’язаних з контрабандою; правопорушень, пов’язаних з образою чи погрозами порушення спокою громадян за допомогою телефону. Поліцейські Італії, що займаються виявленням викрадачів людей, одержали право прослухувати телефонні розмови без узгодження з родичами розшукуваних, втручатися в процес переговорів.
Інститут прослуховування телефонних розмов знаходиться в епіцентрі постійної критики західноєвропейських юристів і політиків. Висловлюється думка, що він обмежує правову державу, є глибоким вторгненням до особистої сфери життя громадян, яка охороняється конституцією.
Суттєвий вплив на удосконалення західноєвропейського законодавства щодо прослуховування телефонних розмов здійснює Європейський Суд з прав людини. Так, у справі Классу до ФРН Суд у своєму рішенні від 9 вересня 1978 р., оцінюючи закон ФРН від 13 серпня 1968 р. «Про обмеження таємниці листування, телеграфних повідомлень і телефонних розмов», вказав, що право таємного нагляду за громадянами, яке є типовим для поліцейської держави, відповідно до Конвенції про права людини, може застосовуватися остільки, оскільки воно необхідне для збереження демократичних інститутів. При цьому нагляд, що здійснюється лише для отримання розвідувальних даних, не пов’язаних з конкретною підозрою у вчиненні злочину, вказав Суд, є недопустимим. Європейський Суд зазначив, що внаслідок «розвитку тероризму в Європі» і «дуже значної загрози», перед якою стоять європейські демократичні країни, «держава повинна мати право захищатися від таких загроз і встановлювати секретне спостереження за підривними елементами, що діють у межах її юрисдикції». Суд визнав, що “існування певного законодавства, яке регулює прихований нагляд за поштою і зв’язком, є за виняткових умов необхідним у демократичному суспільстві”. Однак Суд різко обмежив застосування спостереження, вказавши, що: «Це не означає, що країни — учасниці Конвенції користуються необмеженим дискреційним правом вести приховане спостереження за особами, що підпадають під їхню юрисдикцію. З метою боротьби зі шпигунством і тероризмом країнам — учасницям Конвенції не можна застосовувати всякі заходи, які вони вважають за потрібне. Суд має бути переконаний, що при застосуванні будь-якої системи спостереження повинні існувати адекватні й ефективні гарантії проти зловживань». Таким чином Європейський Суд посилив ст.8(2) Конвенції й уточнив ЇЇ зміст: по-перше, усяке спостереження має вестися «на підставі закону»; по-друге, воно застосовується у разі «необхідності захисту демократичних інститутів», і по-третє, усяка система спостереження має включати «адекватні й ефективні гарантії проти зловживань». У справі Классу Суд уперше дав докладний опис того, що можна назвати ідеальною процедурою прослуховування телефонних розмов, узгодженою зі ст.8 Конвенції.
Європейський Суд з прав людини своїм рішенням від 24 квітня 1990 р. засудив Францію за відсутність детальної регламентації прослуховування телефонних розмов як слідчої дії, що суперечило Конвенції 1950 р. Внаслідок цього за короткий термін законодавці Франції підготували й прийняли Закон від 10 липня 1991 р. «Про перехоплення повідомлень, які передаються за допомогою засобів телекомунікації», одним із завдань якого стало внесення відповідних доповнень до КПК: нових статей 100-100-7, присвячених однойменній із законом слідчій дії. В одному з рішень за 1994 р. щодо Франції Європейський Суд серед недоліків в її законодавстві щодо прослуховування телефонних розмов вказав на відсутність достатніх гарантій проти можливих зловживань посадовців у ході прослуховування телефонних розмов.
У справі Малоуна проти Англії Європейський Суд визнав, що законозастосовна практика в Англії й Уельсі щодо прослуховування телефонних розмов не знаходиться «у згоді із законом».
Отже, підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що на розвиток законодавства про прослуховування телефонних розмов європейських країн впливають 2 взаємообумовлені чинники: з одного боку — необхідність забезпечення права людини на таємницю телефонних розмов, а з іншого — необхідність забезпечення безпеки людини, суспільства й держави від злочинних посягань, які останнім часом набувають найжахливіших форм (тероризм, наркоманія, організована злочинність, фінансові махінації, корупція тощо). Тому, використовуючи зарубіжний досвід, на мій погляд, слід враховувати те, що норми вказаного інституту права знаходяться зовсім в інших моделях кримінального процесу, кожна з яких упродовж століть виробила свої важелі «стримання» та «противаг», які гармонічно вплітаються в усі стадії судочинства з урахуванням його форми, принципів, правового статусу суб’єктів тощо. Кожна з цих моделей має і свої недоліки, що також слід брати до уваги. Тому, на мою думку, з урахуванням вищезазначеного, а також вітчизняних традицій, стану наукової розробки цієї проблеми, менталітету та економічних умов, у яких знаходиться наша країна, рівня злочинності, а також стану правової реформи, жодна з європейських країн для нас на сучасному етапі не може слугувати ідеальною моделлю для наслідування. Механічне перенесення до вітчизняного кримінально-процесуального законодавства норм цього інституту будь-якої із вказаних країн без узгодження їх з відповідними правовими інститутами і окремими їх нормами може призвести до дисбалансу: або до послаблення заходів щодо забезпечення прав та свобод людини, або ж до зниження ефективності боротьби зі злочинністю. Розробляючи цей інститут в доказовому праві України, слід визначитися все ж таки з типом кримінального процесу, який буде запроваджений новим КПК і від якого багато в чому залежить вирішення цієї проблеми. Враховуючи те, що як чинний КПК України, так і проекти майже всіх авторських колективів нового КПК становлять собою тип змішаного процесу, що дозволяє використовувати матеріали оперативно-розшукової діяльності безпосередньо для доказування відповідно до положень КПК, які регламентують збирання, перевірку й оцінку доказів, існує нагальна потреба у вітчизняній теорії розробки правового регулювання прослуховування телефонних розмов у інтересах кримінального судочинства і використання його результатів у кримінальному процесі для отримання доказів, що є перспективною темою дослідження в цьому напрямі.
    продолжение
–PAGE_BREAK–
2.2 Проблеми вдосконалення вітчизняного законодавства щодо гарантій захисту прав громадян на таємницю телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції Закріплення права на таємницю телефонних переговорів у ст.12 Загальної декларації прав людини й ст.8 Конвенції Ради Європи про захист прав людини й основних свобод, дозволяє нам розглядати визнання такого права одним з найважливіших вимог, висунутих світовим співтовариством до сучасної правової держави. Зазначені моменти знайшли закріплення й у національному законодавстві України, що адекватно відображає прагнення нашої держави до європейської інтеграції й бажання відповідати міжнародним стандартам демократії. Не випадково в ст.3 Конституції України закріплено, що «людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні вищою соціальною цінністю», а в ст.31 — «кожному гарантується таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції». Це означає, що органи держави, посадові й службові особи не мають права на ознайомлення із приватною інформацією, що передається за допомогою засобів зв’язку, на її розголошення. Держава гарантує недоторканність всіх видів кореспонденції громадян і телефонних переговорів, які не повинні проглядатися або прослуховуватися. Законодавство передбачає юридичну відповідальність за розголошення змісту особистої кореспонденції працівниками установ зв’язку або інших осіб, яким в силу своїх службових обов’язків став відомий зміст листів, телеграм або телефонних переговорів[58].
Однак крім закріплення в ст.31 Конституції даного права, указується також і на можливість його обмеження. Отже, виключення можуть бути встановлені тільки судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочину або встановити істину при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Права й свободи людини є загальним досягненням сучасної цивілізації, а їхня охорона й гарантоване дотримання розглядаються як найважливіша умова побудови демократичної соціальної правової держави. У зв’язку із цим певну стурбованість як у колах вчених-правознавців, так і в широких верствах речовинності викликає проблема розслідування злочинів і процесуальна діяльність державних органів. Причинами цього є, насамперед, спрямованість такої діяльності на боротьбу з найнебезпечнішими антигромадськими проявами — злочинами; по-друге, ні із чим не порівнянні можливості втручання в особисте життя окремих громадян; по-третє, істотно обмежений потенціал суспільного контролю над ходом і наслідками її здійснення[59].
Отже, головною і єдиною сферою життєдіяльності суспільства, де припустиме обмеження особистих прав, є сфера боротьби зі злочинністю. Але однієї лише необхідності у викорінюванні проявів злочинності, особливо її групових форм і тероризму, все-таки недостатньо для того, щоб інформація про особисте життя громадянина стало надбанням правоохоронних органів[60].
Система оперативно-розшукових заходів, що мають винятковий і тимчасовий характер — це складний інститут нормативних вимог і приписань, зв’язків і відносин, що мають принципове значення для оперативно-розшукової діяльності й свою специфіку в проведенні явних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, застосування оперативно-технічних засобів. Особливої уваги заслуговує якісно новий підхід до діяльності оперативних підрозділів, що зобов’язана ґрунтуватися на конституційних принципах захисту прав і свобод людини, верховенства права й закону. Це, насамперед, означає, що всі без винятку підрозділу й посадові особи у своїй правозастосовній і оперативно-розшуковій практиці зобов’язані не просто орієнтуватися або декларувати конституційні принципи, а приймати відповідні рішення безпосередньо на їхній підставі й відповідно до їх змісту. У таких умовах істотного значення набувають питання розробки й впровадження єдиної державної системи гарантій прав людини, у тому числі й у сфері оперативно-розшукової діяльності.
Реалізація цих функцій держави вимагає корінного переосмислення законодавчого регулювання діяльності правоохоронних органів, у першу чергу тих підрозділів, які вповноважені на проведення оперативно-розшукових заходів, а також посилення гарантій законності при їхньому проведенні. У спеціальній літературі до останнього часу були відсутні фундаментальні дослідження, що стосуються обґрунтування необхідності застосування оперативно-розшукових заходів, що зачіпають і обмежують права громадян. Усвідомлення соціальної цінності суб’єктивних прав, викладених у розділі ІІ Конституції України, стало основою для перегляду концептуальних положень оперативно-розшукової діяльності.
Відповідно до діючого законодавства в кримінальному (рідше — у цивільному) процесі й оперативно-розшуковій (як правило, негласній) діяльності допускається одержання відомостей про приватне життя громадян.
Дуже важливо, щоб необхідність втручання в сферу приватних інтересів особистості мала юридично обґрунтований характер, була пояснена й мотивована перед судом і використалася як винятковий і надзвичайний захід, застосування якого викликане відсутністю інших законних можливостей одержати інформацію, що цікавить, про злочин і злочинця. Разом з тим сам факт такого звернення правоохоронних органів до суду для одержання дозволу на тимчасове обмеження конституційних прав особистості ще не завжди надає їм таку можливість. У юридичній літературі описаний випадок, коли федеральний прокурор у штаті Массачусетс (США) на 12 сторінках обґрунтував необхідність прослуховування певного телефону й неможливість розкрити злочин іншим способом, однак, суд у прослуховуванні відмовив[61].
Крім цього немаловажну роль у забезпеченні конституційної гарантії на недоторканність особистого життя грає законодавче визначення порядку й умов одержання інформації в цій сфері. Насамперед, далеко не всі органи й посадові особи держави наділені правом затримувати й вивчати кореспонденцію, телеграфні повідомлення громадян, прослуховувати їхні телефонні переговори.
Невипадково, що й для арешту, і для проникнення в житло або інше володіння особи, а також проведення там обшуку або огляду передбачається винесення судом мотивованого рішення. Відносно ж права таємниці кореспонденції мова йде про виключення, які можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Очевидно, що, розрізняючи характер саме цих виключень, варто диференціювати самостійні форми примусового впливу на конституційні права особи: кримінально-процесуальну й оперативно-розшукову діяльність[62].
Під кримінальним процесом ми будемо розуміти діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), здійснювану у встановлених законом процесуальних формах, а також діяльність осіб і органів, що долучаються ними до участі в кримінальній справі, правовідносини між всіма названими особами й органами з метою встановити істину й застосувати кримінальний закон або не допустити осуду невинного.
ОРД у порівнянні з кримінальним процесом містить набагато більший арсенал обмежень конституційних прав громадян. При цьому права порушуються (обмежуються) таємно. Громадянин про це нічого не знає й не може протидіяти беззаконню, якщо таке було допущено.
Отже, одним з обмежень права на таємницю телефонних переговорів, закріпленого в ст.31 Конституції, як вже зазначалось, є реалізація суб’єктами оперативно-розшукової діяльності повноважень, передбачених п.9 ч.1 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Не викликає сумнівів та обставина, що визнання прав підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, на проведення заходів, що мають інтрузивний, проникаючий характер щодо приватного життя громадян, вимагає обґрунтування необхідності такої практики правоохоронних органів у сучасній демократичній державі[63].
Контроль поштових відправлень, телеграфних і інших повідомлень у кримінальному процесі досягається завдяки арешту, огляду й вилученню відправлень, а в ОРД це оперативний захід, здійснюваний поза процесуальними формами. У цьому випадку потрібне судове рішення, що дозволяє такого роду дії, саме це й передбачає нині чинне законодавство України.
У відповідності зі ст.5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», оперативно-розшукові заходи щодо негласного вивчення поштових відправлень, прослуховування телефонних переговорів, зняття інформації з технічних каналів зв’язку можуть проводити тільки спеціальні підрозділи кримінальної й податкової міліції, Служби безпеки України й прикордонних військ, інші органи оперативно-розшукової юрисдикції.
Статтею 187 Кримінально-процесуального кодексу України передбачається проведення слідчим у ході розслідування кримінальної справи накладення арешту на кореспонденцію й зняття інформації з каналів зв’язку. Ну а коли не всім дане право на одержання й дослідження інформації приватного характеру, то чи всі джерела й носії відомостей про особисте життя відносяться до кореспонденції й будь-якої іншої інформації такого роду, передбаченої законодавством України[64].
Враховуючи, що нормами статті 31 Конституції України охороняється конфіденційність інформації, що передається відправником одержувачеві не прямо, а за допомогою технічних засобів зв’язку. Сюди відносяться письмові й усні повідомлення, а також системи знаків іншого роду, якщо вони мають інформативну значимість для одержувача: передача інформації посильним, поштою, по телефону, телефаксу, телеграфу, радіо, по електронному зв’язку (Інтернет). Під захистом перебуває не тільки зміст, але й процес передачі. Конфіденційність має місце тоді, коли передача інформації з волі й бажання учасників комунікаційного процесу повинна здійснюватися винятково між ними[65]. Забезпечувалася ця таємниця в різні часи по-різному: від сургучевих печаток на сувоях і пакетах з листами за старих часів до сучасних електронних способів кодування e-mail і захисту інформації в електронних мережах.
Закон України «Про поштовий зв’язок», даючи тлумачення терміна «поштова кореспонденція», зараховує до нього прості й рекомендовані листи, поштові листівки, бандеролі й пакети.
Далеко не всі види електронних повідомлень і комунікацій підпадають під правову охорону. Наприклад, не підлягає захисту використання технічних способів передачі інформації, якщо передані з їхньою допомогою відомості призначаються широкому й невизначеному колу одержувачів, скажемо, під час виступу в телевізійній передачі, у випадку участі в Інтернет-форумі або спілкування в різних чатах[66].
Поза захистом перебуває також інформація, якщо вона одержала розголос відповідно до волі одного з учасників комунікаційного процесу. Тому не потрібно судового дозволу на ознайомлення зі змістом листів, якщо їх надає адресат. У такому ж ступені припустима й правомірна фіксація змісту телефонної розмови одним з абонентів[67].
Власники інформаційних служб технічно не можуть обійтися без того, щоб не фіксувати процеси передачі інформації, з огляду на інтенсивність, тимчасовий і територіальний її характер. Так, наприклад, пошта може в силу чисто технічних причин збирати інформацію про періодичність і сортування по адресатах переданих їй відправлень; телефонні оператори з метою визначення вартості послуг телефонного зв’язку можуть записувати, скільки телефонних розмов і якої тривалості велося абонентом певного номера[68].
Але при дослідженні теми роботи також варто звернутися до вивчення тенденцій, що характеризують сучасний стан злочинного миру. Однією з таких тенденцій, що роблять істотний вплив на правоохоронну діяльність, є використання злочинцями конспіративних форм і методів, високий рівень їхньої технічної оснащеності, тактична витонченість у застосуванні різних способів і прийомів, що використовуються при здійсненні злочинів і прихованні слідів протиправної діяльності. Саме дана обставина вимагає нарощування розвідувального потенціалу оперативних підрозділів. В іншому випадку правоохоронна практика неминуче трансформується в пасивне очікування корисної інформації. У цих умовах важко заперечувати проти використання суб’єктами оперативно-розшукової діяльності адекватних методів протидії зазначеним негативним явищам, у тому числі й методів, що обмежують конституційне право громадян, пов’язані з таємницею телефонних переговорів. Більше того, заходи, пов’язані із проникненням у сферу приватного життя громадян, дозволяють у більшості випадків якомога раніше вмішатися в розвиток подій, що передують здійсненню злочину й запобігти суспільно-небезпечним наслідкам[69].
Враховуючи вищевикладене, виглядають щонайменше нераціональними пропозиції представників правозахисного руху про заборону прослуховування телефонних переговорів з метою боротьби зі злочинністю[70]. Позбавлення можливості суб’єктів оперативно-розшукової діяльності одержувати таким способом оперативну інформацію, на думку Ю.Ф. Кваши, «поставило б їх апріорі в нерівні умови стосовно злочинців»[71]. Як аргумент на користь існування оперативно-розшукових заходів інтрузивного характеру може послужити також та обставина, що Європейський Суд по правах людини при виробництві в справі «Класс та ін. проти ФРН» визнав прослуховування телефонних переговорів необхідним у сучасній демократичній державі: «держава повинна мати право захищатися від погроз і встановлювати секретне спостереження за підривними елементами, що діють у межах його юрисдикції… існування певного законодавства, що регулює схований нагляд за поштою й зв’язком, є, через виняткові умови, необхідним у демократичному суспільстві»[72].
Також й у суспільстві поширюється думка, що з метою більш ефективної боротьби зі злочинністю необхідно обмежити право на недоторканність приватного життя громадян.
Природно, виникає питання про масштаби вторгнення держави в приватне життя громадян і допустимості ганебних, примусових дій влади при її прагненні розкрити злочин. Тут ми виходимо на рівень широких узагальнень.
Часом лунають голоси: ми не боїмося прослуховування телефонів, входження в житло, спостереження за особистим життям, тому що нічого дурного не зробили. Нехай слухають, приходять, спостерігають — для чесної людини це не страшно. Побоюватися повинні тільки злочинці.
Типово обивательською виглядає думка про те, що заради боротьби зі злочинністю можна зневажити правами й свободами громадян. Позначається рабська ідеологія, що нам вселяли з дитинства. Адже всі розуміють: 100 млн. телефонів не прослухаєш. Виходить, будуть вибирати для прослуховування телефони тих, хто не подобається владі, хто з ними не згодний. Звідси прослуховування в політичних цілях, а далі стеження, арешти, розправа. Поки цього немає, але вже налагоджений і відпрацьований механізм, здатний служити поліцейському терору. Зміниться режим — і механізм буде запущений. Прослуховування особистих телефонів спокусливо й тим, що таким шляхом можна вибірково визначити умонастрої людей різних соціальних верстов, їхнє відношення до влади й проведеним нею заходам. Прослуховування допомагає зібрати компромат, використовуваний, як правило, при вербуванні агентів і інформаторів. Дійсні злочинці, добре знаючи можливості сучасної техніки, не стануть обговорювати по телефону свої злочинні задуми. Нарешті, є настільки інтимні теми (не пов’язані зі злочинністю й компроматом), що абонентам просто не хотілося б, щоб їхню телефонну розмова хтось чув, будь то співробітник служби безпеки, МВС або іншої подібної організації.
Сказане вище відноситься й до поштово-телеграфної кореспонденції, грошовим внескам, грошовим переказам і т.д. Навряд чи кому-небудь буде байдуже, що його квартиру тайкома оглядають, його листи й щоденники читають, розмови із дружиною, дітьми, гостями прослуховують. Тотальний контроль за приватним життям громадян один з основних атрибутів поліцейської держави. Байдужне відношення до стеження за людьми характерно лише для тих, чиї потреби — працювати від і до, їсти й спати. Більше високі соціальні потреби — свобода, гласність, інтелектуальна праця — несумісні з поліцейським контролем.
Обійтися взагалі без соціального контролю суспільство не може. Виходить, треба знайти оптимальну міру контролю в демократичному суспільстві й законодавчо закріпити її. Це завдання полегшується наявністю міжнародних декларацій, конвенцій і пактів, що захищають права людини.
Особливої уваги заслуговує той факт що, закріплення у Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність” прав підрозділів, пов’язаних з обмеженням таємниці телефонних переговорів, все-таки містить ряд проблем, сполучених з невідповідністю національного законодавства стандартам Європейського Суду по правах людини. Відповідно до зазначених стандартів, для того, щоб прослуховування телефонних переговорів не вважалося порушенням ст.8 Конвенції Ради Європи по захисту прав людини й основних свобод, повинне здійснюватися:
    продолжение
–PAGE_BREAK–1) на підставі закону, відповідаючого вимогам доступності, передбачуваності (можливість особою передбачати прослуховування), якості (наявність ефективного механізму захисту від зловживань);
2) у виняткових, визначених у законі, випадках;
3) відносно чітко встановленого кола осіб, а також відповідно до інших вимог. У даному відношенні, на думку експертів, Європейський Суд визнає українське законодавство «недостатньо доступним через відсутність опису процедури одержання санкції на прослуховування… воно не містить досить ефективних гарантій проти зловживань. По-перше, відсутні які-небудь вказівки про тривалість прослуховування, по-друге, майже нічого не сказано про передачу зібраних матеріалів по інстанціях»[73]. Очевидно, варто погодиться з наведеною думкою, оскільки в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» не закріплена процедура судового санкціонування, а лише вказується на необхідність одержання санкції. У даному контексті доречно привести висновки Європейського Суду по правах людини в справі «Мэлоун проти Великобританії» від 2 серпня 1984 р.: «Положення закону повинні бути сформульовані досить чітко, для того щоб дати громадянам належну вказівку щодо обставин і умов, при яких публічні органи вправі вдатися до схованого й потенційно небезпечного втручання в здійснення права на повагу приватного життя й кореспонденції». Подібної точки зору дотримується й І.А. Покровський: «Одна з перших і самих істотних вимог, які пред’являються до права людської особистості, є вимога визначеності правових норм… Індивід, поставлений віч-на-віч із суспільством, державою, має право вимагати, щоб йому було цим останнім точно зазначене, чого від нього хочуть і які рамки йому ставлять. Логічно це право на визначеність правових норм є одним із самих невід’ємних прав людської особистості, яке тільки собі можна представити; без нього, по суті, взагалі ні про яке „право“ не може бути мови»[74].
Підбиваючи підсумок вищевикладеного, слід зазначити, що законодавець, вирішуючи питання про обмеження конституційного права на таємницю телефонних переговорів в оперативно-розшуковій діяльності, повинен прийти до компромісу між вільним здійсненням даного права й реалізацією державних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.
Так, важливим зрушенням у даному напрямку, з метою забезпечення конституційних прав громадян на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя під час проведення оперативно-технічних заходів, можна вважати прийняття 7 листопада 2005 року президентом України Указу “Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів”. Пунтом 4 якого є наступне розпорядження: Міністерству юстиції України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України, Службі зовнішньої розвідки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державній податковій адміністрації України, Державному департаменту України з питань виконання покарань забезпечити безумовне додержання конституційних вимог щодо застосування негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, інших технічних засобів одержання інформації. А також, пунктом першим: Кабінету Міністрів України подати до Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законодавчих актів України щодо забезпечення додержання конституційних прав громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів; ужити заходів щодо утворення Служби спеціального зв’язку та захисту інформації України як центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, визначивши основними її завданнями реалізацію державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, забезпечення функціонування державної системи урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, криптографічного та технічного захисту інформації; затвердити за погодженням із Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України єдину інструкцію про порядок отримання підрозділами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дозволів на проведення відповідних заходів та використання одержаних при цьому матеріалів; привести свої рішення у відповідність із цим Указом.
П.2. Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державній податковій адміністрації України, Державному департаменту України з питань виконання покарань переглянути чинний порядок здійснення оперативно-технічних заходів, що зачіпають права людини на недоторканність житла, таємницю листування та телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, та внести відповідні зміни до відомчих нормативно-правових актів.
П.6. Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України підвищити рівень роботи з виявлення, запобігання та припинення фактів придбання чи використання спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного одержання інформації суб’єктами, яким не надано права на проведення оперативно-розшукової діяльності.
7. Главі Секретаріату Президента України внести пропозиції щодо призначення Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України та забезпечити здійснення ним контролю за додержанням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю Конституції і законам України виданих зазначеною Службою нормативно-правових актів, які регулюють державні організації і проведення оперативно-розшукових заходів.
Отже, президентом була здійснена спроба суттєво змінити ситуацію щодо додержання конституційних прав під час проведення окремих слідчих дій та навести порядок у цій галузі. Але слід відверто зазначити, що далеко не все залежить від цього Указу та від подібних спроб, тому що треба спочатку сформувати в суспільстві свідомість направлену на безумовне додержання процесуальних гарантій, отже, час покаже як буде виконуватися Указ тими посадовими осабами від яких залежить його реалізація.

Висновки «Всі люди народжуються рівними і вільними в своїй гідності та правах», — проголошує ст.1 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН 10 грудня 1948 р.
Право як загальносоціальне явище — це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об’єктивно зумовлюються, насамперед, рівнем розвитку суспільства.
Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави.
Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна.
Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватися основними правами та свободами. Держава зобов’язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засобами. Чим вищий ступінь реалізації правового статусу особи, тим більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.
Значне місце в системі особистих прав займають права на недоторканість особи, житла, приватного життя, таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції.
Якщо особа веде законослухняний спосіб життя, то вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише тоді, коли органам кримінального переслідування стане відомо про те, що конкретні особи під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень можуть передати інформацію щодо обставин злочину, по якому триває розслідування, або ж про підготовку до скоєння злочину, то вони вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, а також здійснити огляд телеграфних повідомлень, листів, бандеролей, посилок тощо.
Але ці винятки можуть мати місце лише за обставин, коли органи розслідування доведуть суду, що іншими засобами одержати зазначену інформацію неможливо. Крім того, вказані дії здійснюються лише в межах кримінально-процесуальної процедури закріпленої в ряді статей Кримінально-процесуального кодексу України.
У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед в основному її законі — Конституції. У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, порядки, «механізми» здійснення, реалізації на практиці основних прав людини, закріплених у Конституції.
Конституція України 1996 р. є конституцією демократичної правової держави. В ній досить докладно викладені всі основні права і свободи людини та громадянина, що відповідають положенням основних міжнародно-правових документів. Чітко побудована система Конституції дозволяє побачити, що норми, що містять визначення прав і свобод підкріплюються гарантіями їхньої реалізації й захисту.
У ній закладений величезний потенціал при реалізації якого, Україна має шанс стати правовою й демократичною державою.
Але все ж таки ті роки, які ми живемо з Конституцією України, показали, що багато положень залишилися декларативними, що потребує конкретизації в законодавчих актах. Дуже часто виходить, що реальне життя вступає в протиріччя з «буквою закону». Саме в таких випадках, коли виникають так звані пробіли в праві, потрібно звертатися до положень Конституції. Адже, слід пам’ятати, що країна, у якій більше сімдесяти років порушувалися права й свободи людини, громадянина повинна пройти довгий і нелегкий шлях становленню правової демократичної держави.
Підбиваючи підсумок вищевикладеного, варто сказати, що незважаючи на важке й нестабільне економічне становище суспільства й держави в цілому, захист особистих прав і свобод людини є пріоритетним у діяльності держави, і одним зі способів поліпшення положення в країні, є забезпечення схоронності й захисту особистих прав і свобод людини.
Однак, слід зауважити, що розвиток громадянського суспільства неминуче народжує ситуації, що вимагають від держави обмежити цивільні права і свободи. Але питання полягає в тому, хто, на якій підставі, на який час і в яких межах може або повинен це робити.
У теоретичних розробках провідних вчених-юристів України підкреслюється, що права й свободи людини та громадянина повинні захищатися Конституцією й не повинні бути обмежені діяльністю правоохоронних і інших державних органів. Разом з тим, і вчені, і практики, усвідомлюють, що в умовах росту злочинності, корупції й інших кримінальних явищ окремі обмеження прав і свобод людини можуть мати місце, за умови, що вони будуть носити винятковий і тимчасовий характер, провадитися на основі конституційних законів. Зазначені обмеження повинні бути мінімальними, відповідати принципам демократичної держави й допускатися тільки в інтересах державної й суспільної безпеки, здоров’я людей і моралі.
Варто погодитися з думкою автора, який вважає, що проведене дослідження з цього питання дозволяє зробити наступні висновки:
1. Можливість особистого спілкування з передачею інформації, призначеної не для всіх і не для кожного, є однієї з найважливіших цінностей у сфері приватного життя людини.
2. Конституція України гарантує таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції.
3. Реалізації цієї конституційної гарантії сприяє особливий і винятковий порядок тимчасового обмеження прав особистості в даній сфері тільки на підставі судового дозволу у випадках, передбачених законом і тільки з метою боротьби зі злочинністю. Дозволу суду вимагає відстеження інформації, отриманої на підставі технічного втручання й для досягнення особливих антикримінальних цілей.
4. Право звернення до суду за дозволом прослуховування телефонних розмов або дослідження кореспонденції належить тільки оперативно-розшуковим і слідчим органам у порядку, установленому оперативно-розшуковим і кримінально-процесуальним законами.
5. Об’єктом правової охорони є зазначений у законодавстві перелік комунікаційних засобів і передана з їхньою допомогою інформація[75].
Зміни в державному ладі, суспільній свідомості й політиці, визнання пріоритету прав людини й громадянина, стали передумовою радикальних змін кримінально-процесуального законодавства. Початок цим змінам закладено в Концепції судово-правової реформи, прийнятої Верховною Радою України в 1992 році, бо у становленні незалежної, демократичної, соціальної і правової Української держави важлива роль належить судовій владі.
Тривалий час наші суди були переважно карально-репресивними органами. Зараз вони покликані насамперед забезпечувати належне функціонування права, відновлювати справедливість і законність у суспільних відносинах. Отже, одним з ключових завдань сучасної судової влади є судовий контроль за законністю й обґрунтованістю провадження на досудових стадіях кримінального процесу.
При виконанні поставлених перед дослідженням теми завдань були розглянуті проблеми законодавчого забезпечення прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій. Окремому вивченню були піддані зміст та юридичні підстави проведення окремих слідчих дій, правове визначення особистих прав і свобод людини та громадянина, їх гарантії та міжнародно-правовий механізм захисту, проблеми обмеження прав громадян на таємницю телефонних розмов у сучасній правовій державі, судовий контроль та прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, а також досвід інших країн щодо законодавчого регулювання вказаних проблем в слідчій і оперативно-розшуковій діяльності. Пильному аналізу піддавалися вітчизняне та зарубіжне кримінальне, кримінально-процесуальне та оперативно-розшукове законодавство. Досліджені проблеми процесуальних гарантій забезпечення конституційних прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій, обґрунтована необхідність внесення змін до чинного законодавства України в цій сфері. А, саме, пропонується:
Встановити термін, протягом якого оперативними підрозділами може бути застосоване зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією та викласти ч.2 ст.8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” у наступній редакції:
1) негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Термін проведення зазначених заходів встановлюється судом і не може перевищувати шести місяців. За необхідністю продовження терміну проведення цих заходів, суд може прийняти рішення про продовження терміну на підставі знову представлених матеріалів і результатів проведених заходів. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.
2) доповнити статтю 187 КПК України після частини 6 наступною частиною: “Термін дії постанови про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів звязку не може перевищувати шести місяців. За необхідністю продовження терміну проведення зазначених слідчих дій, суд може прийняти рішення про продовження цього терміну, в порядку визначеному чинним законодавством”.
3) замінити формулювання в ст.163 КК України “порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер” на формулювання “ознайомлення із відомостями, що становлять таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер” та “розголошення відомостей, що становлять таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер” та, передбачивши останню в якості кваліфікаційного складу.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Підбиваючи підсумок, необхідно відзначити, що право на таємницю телефонних переговорів є невід’ємним правом кожного громадянина, без належного захисту якого неможливе повноцінне життя в сучасному суспільстві. Саме тому зазначену таємницю, жорсткі умови її обмеження в діяльності правоохоронних органів і кримінально-правову заборону її порушення варто розглядати як одну з найважливіших гарантій охорони приватного життя громадян від злочинних зазіхань, невід’ємну умову відвертого спілкування між ними.

Перелік літератури Нормативно-правові акти
1.     Конституція України від 28.06. 1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. — № 30. – Ст.141.
2.     Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05.04. 2001 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. — № 25-26. – Ст.131.
3.     Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 р. // Відомості Верховної Ради. – 1961. — № 2. – Ст.15.
4.     Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Від 04.11. 1996 р. // Офіційний вісник України. – 1998. — № 13.
5.     Закон України “Про банки і банківську діяльність” № 2121-ІІІ від 07.12. 2000 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. — № 5-6. – Ст.30.
6.     Закон України “Про державну службу” № 3723-ХІІ від 16.12. 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. — № 52. – Ст.490.
7.     Закон України “Про державну таємницю” № 3855-ХІІ від 21.01. 1994 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. — № 16. – Ст.93.
8.     Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” № 3782-ХІІ від 23.12. 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. — № 11. – Ст.51.
9.     Закон України “Про інформацію” № 2657-ХІІ від 02.10 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. — № 48. – Ст.650.
10.           Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” №2135-ХІІ від 18.02. 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. — № 22. – Ст.303.
11.           Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” № 3341-ХІІ від 30.06. 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. — № 35. – Ст.358.
12.           Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Відомості Верховної Ради. – 1997. — № 40. – Ст.263.
13.           Закон України “Про Службу безпеки України” № 2229-ХІІ від 25.03. 1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. — № 27. – Ст.382.
14.           Закон України “Про статус суддів” № 2862-ХІІ від 15.12. 1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. — № 8. – Ст.56.
15.           Закон України “Про судоустрій України” № 3018-ІІІ від 07.02. 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. — № 27-28. – Ст.180.
16.           Закон України “Про статус народного депутата України” № 2790-ХІІ від 17.11. 1992 р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. — № 3. – Ст.17.
17.           Закон України “Про прокуратуру” № 1789-ХІІ від 05.11. 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. — № 53. – Ст.793.
18.           Закон України “Про боротьбу з тероризмом” № 638-ІV від 20.03. 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. — № 25. – Ст.180.
19.           Закон України “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності” № 1433-ІV (1433-15) від 04.02. 2004 р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
20.           Закон України “Про поштовий зв’язок” // Відомості Верховної Ради. – 2002. — № 6. – Ст.39.
21.           Закон України “Про телекомунікації” // Відомості Верховної Ради. – 2004. — № 12. – Ст.155.
22.           Указ Президента України “Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів” № 1556/2005 від 07.11. 2005 р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
23.           Указ Президента України “Про впорядкування виготовлення, придбання та застосування технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку” № 256/2001 від 13.04. 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. — № 16.
24.           Наказ Генерального Прокурора України “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство” № 4гн від 19.09. 2005р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
25.           Наказ Генерального Прокурора України “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність” № 4/1гн від 19.09. 2005р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
26.           Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11. 1996р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
27.           Лист Верховного Суду України “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв’язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції) ” № 16/6 від 19.11. 1996 р. // Инфодиск. “Законодательство Украины ”. – 2005. – Декабрь.
Основна література
28.           Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність. Частина 1: Підручник. – Х.: Вид-во НУВС, 2002. – 336 с.
29.           Берекашвили Л.Ш. Обеспечение прав человека и законности в деятельности правоохранительных органов: Учеб. пособие – М.: Щит-М, 2002. – 164 с.
30.           Брусницын Л.В. Обеспечение безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию: российский, зарубежный и международный опыт ХХ века. – М.: Юрлитинформ, 2001. – 400 с.
31.           Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України. – К.: НАВСУ, 2002. – 300 с.
32.           Гаврилин Ю.В., Дубоносов Е.С. Использование контроля и записи телефонных и иных переговоров в раскрытии и расследовании преступлений: Учебное пособие. – М.: ЮИ МВД РФ; Книжный мир, 2003. – 70 с.
33.           Григорян Л.А. Неприкосновенность личности, жилища, тайна переписки и телефонных переговоров. – М.: Знание, 1980. – 64с.
34.           Грошевий Ю.М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 20 с.
35.           Европейский суд по правам человека: Избранные постановления 1999-2000 гг. и комментарии / Отв. ред.Ю. Ю. Берестнев, А.О. Ковтун. – М.: Юридическая лит., 2002. – 624с.
36.           Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 576 с.
37.           Конституция Швеции / Пер. со швед. и вступ. статья М.А. Могуновой – М.: Юридическая литература, 1981. – 142с.
38.           Криминалистика: Учебник / Под ред.А.Г. Филиппова. – М.: Спарк, 2004. – 750 с.
39.           Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Т. Гончаренка. – К.: ФОРУМ, 2003. – 938 с.
40.           Курс уголовного права. Общая часть. Т.1: Учение о преступлении / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002. – 624 с.
41.           Молдован А.В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібник для вузів. – К.: ЦНЛ, 2005. – 352с.
42.           Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред.С. С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 936 с.
43.           Основы оперативно-розыскной деятельности: Учебник / Под ред.В.Б. Рушайло. – СПб.: «Лань», 2000. – 720 с.
44.           Петрухин И.Л. Личная жизнь: пределы вмешательства. – М.: Юридическая литература, 1989. – 192 с.
45.           Петрухин И.Л. Личные тайны (человек и власть). – М.: ИГиП РАН, 1998. – 232 с.
46.           Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. – К.: Ін Юре, 1997. – 40 с.
47.           Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 52 с.
48.           Права человека: итоги века, тенденции, перспективы / Под общ. ред. чл. -корр. РАН Е.А. Лукашевой. – М.: Норма, 2002. – 448с.
49.           Прослушивание телефонов в международном праве и законодательстве одиннадцати европейских стран / Сост.Е. Е. Захаров. – Х.: Фолио, 1999. – 152 с.
50.           Романовский Г.Б. Право на неприкосновенность частной жизни. – М.: М3-Пресс, 2001. – 312 с.
51.           Семенов В.С., Прагнюк О.Я. Міжнародно-правові аспекти Конституції України. – К.: Ін Юре, 1997. – 32 с.
52.           Сервецький І.В. Науково-практичний коментар Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” (станом на 1 лютого 2002 року). – К.: НАВСУ, 2002. – 312 с.
53.           Смирнов М.П. Комментарий оперативно-розыскного законодательства РФ и зарубежных стран: Учеб. пособие – М.: Экзамен, 2002. – 544 с.
54.           Стецовский Ю.И. Право на свободу и личную неприкосновенность: Нормы и действительность. – М.: Дело, 2000. – 720 с.
55.           Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: А.С.К., 2003. – 1120с.
56.           Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056 с.
57.           Уголовный кодекс Швейцарии / Пер. с нем. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2000. – 138 с.
58.           Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. – М. ИКД «Зерцало-М», 2001. – 208с.
59.           Уголовный кодекс Испании / Под ред. проф. Кузнецовой Н.Ф., Ф.М. Решетникова – М.: «Зерцало», 1998. – 218 с.
60.           Уголовный кодекс Австрии / Пер с нем. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2001. – 144 с.
61.           Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Божьева. – М.: Спарк, 2004. – 671 с.
62.           Франковски С., Гольдман Р., Лентовска Э. Верховный суд США о гражданских правах и свободах. – Варшава: Изд-во «Бега», 1997. – 254 с.
63.           Хартия Европейского Союза об основных правах: Комментарий / Под ред. д. ю. н. проф.С.Ю. Кашкина. – М.: Юриспруденция, 2001. – 208 с.
64.           Юрина Л.Г., Юрин В.М. Контроль и запись переговоров: Учеб. пособие. – М., 2002. – 114с.
65.           Якупов Р.Х. Уголовный процесс: Учеб. – М.: Теис, 2004. – 607с.
66.           Додаткова література
67.           Бахин С.В. О классификации прав человека, провозглашенных в международных отношениях // Правоведение. – 1991. — № 2. – С.41-51.
68.           Біденко М. Процесуальна-регламентація оперативно-розшукової діяльності // Вісник Прокуратури. – 2002. – Грудень. № 6 (18). – С.50–52.
69.           Бозров В.М. Контрольная функция суда // Российская юстиция. – 1996. — № 11. – С.11.
70.           Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. – Щорічник. 1993. — К., 1995. – С.33 – 37.
71.           Власова О. Законодательство Великобритании: охрана коммерческой тайны и иной конфиденциальной информации // Хозяйство и право. – 1998. — № 8. – С.111-116.
72.           Еськов С.В. Проблемы ограничения прав граждан на тайну телефонных переговоров в современном правовом государстве // Вісник ЛАВС МВС України. – 2004. – Ч.5. – С.156 – 160.
73.           Жеребятьев И., Шамардин А. Некоторые вопросы реализации правосудия в уголовном судопроизводстве // Уголовное право. – 2004. — № 3. – С.82-83.
74.           Козьяков И.Н. Правовая охрана тайны частной жизни // Юрист-правовед. – 2004. — № 2 (9). С.37-39.
75.           Котухов М. Контроль и запись переговоров // Законность. – 2001. — № 12. – С.28-32.
76.           Лопатин В.Н. Защита прав на неприкосновенность частной жизни // Журнал российского права. – 1999. — № 1. – С.85-97.
77.           Мачковский Л.Г. Посягательства на личные (гражданские права) в УК России и УК Украины // Журнал российского права. – 2002. -№ 3. –С.79-85.
78.           Машков С.А. Прослушивание телефонных и иных переговоров: нерешенные вопросы и возможности применения результатов // Проблемы формирования уголовно-розыскного права (Оперативно-розыскная теория и практика в государствах-участниках СНГ). Вып.6. – М.: Изд-ль Шумилова И.И., 2003. – С.61-69.
79.           Медведько О. Ще одна гарантія захисту прав людини // Вісник Прокуратури. – 2003. – Квітень. — № 4 (22). – С.8 – 11.
80.           Моисеева Т.В. Судебный контроль за соблюдением прав граждан на тайну телефонных переговоров и иных сообщений // Журнал российского права. – 2001. — № 1. – С.54-58.
81.           Петрухин И.Л. Прокурорский надзор и судебный контроль за следствием // Российская юстиция. – 1998. — № 9. – С.13.
82.           Пешков М. Прослушивание и электронное наблюдение в США // Российская юстиция. – 1997. -№ 4. – С.55-56.
83.           Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 1233 від 13.12. 2007 / Під ред. Кармазина Ю.А., Вернидубова І.В., Мойсика В.Р., Ківалова С.В.
    продолжение
–PAGE_BREAK–    продолжение
–PAGE_BREAK–По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини є явищем соціальним, «виростають» із самого суспільства.
По-третє, ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей, принаймні, на їхніх початкових позиціях. Лише тоді вони є правовими (від слів правильний, справедливий, праведний тощо). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись, обмежуватись; їх не можна дарувати.
Отже, основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.
Оскільки такі можливості як за походженням, так і за засобами забезпечення залежать переважно від того, що вироблено, накопичено, досягнуто суспільством, вони є соціально-історичним явищем. Тому, навіть зустрічаючись з виразом «природжені» (природні) права людини, слід мати на увазі, що йдеться саме про соціальну природу цього явища.
Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід’ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти, як Білль про права (Англія, 1689), Декларація про незалежність (США, 1776), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла відображення у Статуті ООН 1945 р., а пізніше — у Міжнародній хартії прав людини, серцевиною якої є згадана вище Загальна декларація прав людини. Крім цієї декларації, до складу Хартії входять також прийняті ООН 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, а також Міжнародний пакт про громадянські й політичні права.
Паризька хартія для нової Європи (1990 р) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід’ємні і гарантуються законом. Їх додержання і повне здійснення — основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.
Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави. Наприклад, ст.62 Кримінального Кодексу УРСР передбачала покарання за «антирадянську агітацію і пропаганду», а стаття 187-1 — за поширення свідомо неправдивих вигадок, що порочать державу та суспільний лад. Ці норми закону суперечили такому праву людини, як свобода слова. Однак вони послужили підставою для кримінального покарання багатьох «дисидентів», які виступали проти тоталітарного командно-адміністративного режиму, що існував протягом кількох десятиліть в Україні. І лише у 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом скасувала дію цих статей, а ще через два роки було прийнято закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», який визнав реабілітованими громадян, засуджених за вчинення дій, що кваліфікувалися за наведеними статтями Кримінального Кодексу.
У наш час міжнародне визнання й забезпечення основних прав людини стає все інтенсивнішим. Майже на всіх континентах Землі прийнято регіональні міжнародні акти щодо прав людини. Це, наприклад, прийняті Організацією Американських держав Американська декларація прав і обов’язків людини, Організацією Африканської Єдності — Африканська хартія прав людини і народів.
Найактивніше цей процес відбувався в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини та прав націй, народів з боку тоталітарних держав. Так, 1950 р. в Римі ряд країн прийняли Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Низку важливих положень щодо забезпечення прав людини було закріплено в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., а також у наступних документах, що приймалися пізніше державами-учасницями НБСЄ, зокрема, у Паризькій хартії для Нової Європи (1990).
Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна.
У своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю правом на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.
Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об’єктом міжнародно-правового регулювання.
Найважливіші права і свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов’язки передбачаються і закріплюються конституціями, у зв’язку з чим ці права і свободи називають конституційними[6].
Отже, під конституційними правами й свободами слід розуміти найбільш важливі права й свободи людини й громадянина, що розкривають природний стан свободи й одержують вищий юридичний захист.
Притаманна конституційним правам, свободам та обов’язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина — це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст.22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.
Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права й свободи громадян України надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України – це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України.
Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Таким чином, однією з головних рис Конституції України є відмова від характерного для соціалістичної теорії принципу пріоритету державних інтересів над інтересами особистості. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.
Положення Конституції України про права і свободи людини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів – Загальної Декларації прав людини (1948 р), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966р), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Європейської конвенції з прав людини (1950 р) та інших договорів з прав людини Ради Європи.
У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що «особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів» (ст.63).
Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст.55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.
У статті 29 Конституції закріплено суб’єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов’язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.
Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян.
Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя[7]. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов’язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини.
При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та особи, загальновизнаним є несприйняття державного контролю, який виходить за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною, за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують, дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо.
В зарубіжній літературі та міжнародно-правових актах існують різні підходи щодо класифікації основних прав і свобод людини та громадянина. Одні автори встановлюють групу соціально-економічних прав; політичні права та демократичні свободи; рівні права громадян; особисті права і свободи. Інші диференціювали систему прав та демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи[8].
Треті всі права та свободи розподіляли на чотири групи: соціально-економічні права і свободи; політичні права і свободи; особисті свободи громадян; рівність прав громадян[9].
Пропонувався розподіл прав громадянина:
1) як трудівника;
2) як громадсько-політичного діяча;
3) як особи[10].
Наближеною до сучасних проблем уявляється класифікація прав людини, зроблена Українським центром прав людини у своєму звіті про стан справ у галузі прав людини в Україні. Діяльність по забезпеченню основних прав і свобод людини в Україні тут охарактеризована за такими напрямками: політичні права і свободи; соціально-економічні права; міжнаціональні відносини; свобода слова; права дитини; політичні партії та громадські організації[11].
У навчально-методичній літературі залежно від виду суб’єктів цих можливостей запропоновано розрізняти права людини, права нації, права людства. Основні права людини класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх об’єктом[12].
З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загальнолюдських вимірів та цінностей й побудовано розділ II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», закріплена нова концепція прав людини. Конституція України рішуче відходить від патерналістичного розуміння прав, згідно з якими свої права людина отримує від держави.
Як це випливає із змісту Конституції України, основні права та свободи людини і громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками: громадянські; політичні; економічні; соціальні; культурні права і свободи.
Це основні конституційні права громадянина. Вони конкретизуються, деталізуються у законодавчих актах, якими встановлюються засоби захисту таких прав. Конституційне право громадянина у той же час є інститутом відповідної галузі права і саме в останній воно знаходить розгорнуту конкретизацію, доповнення, необхідні для повної реалізації основного права у житті людини.
Зміст конституційних обов’язків складають загальні вимоги суспільства та держави до людини і громадянина у сфері соціальної дійсності. З цього приводу висловлюються різні точки зору. Скажімо Л.Д. Воєводін визначав конституційний обов’язок як закріплену в конституції потребу (необхідність), що приписує кожному громадянину певний вид та міру поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення[13].
Н.І. Матузов розглядав поняття «обов’язки» в межах соціальної відповідальності особи перед суспільством[14].
Н.В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов’язків пов’язував з їх соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових факторів[15].
В.А. Масленніков розглядає конституційні обов’язки як мінімум вимог суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної) поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального функціонування суспільства[16].
Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сформульовані переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний характер не викликає сумнівів. Ця особливість конституційних обов’язків громадянина пояснюється тією обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і такий, як постановка певної цілі або завдання.
Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз’яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.
Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські, або особисті, права. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя.
Особисті права громадян України — це встановлені й гарантовані Конституцією і законами України права громадян, які характеризують правове становище особи в суспільстві і безпосередньо пов’язані з особою людини, задоволенням її особистих інтересів.
Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; їх закріплено в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать такі права: на життя; на повагу до гідності; свободу і особисту недоторканість; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; захист особистого і сімейного життя; свободу пересування й вільного вибору місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання (статті 27 — 35).
Перелічені громадянські права і свободи в науці конституційного права мають певні особливості:
по суті вони є невід’ємними, природними правами людини, тобто кожного і не пов’язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;
    продолжение
–PAGE_BREAK–вони включають права на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов’язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права та свободи інших;
особливо значущими і найвразливішими є права на недоторканість особи, житла, приватного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Вони належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу.
Недоторканість особи як особиста свобода означає, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини, розпоряджатися в рамках закону своїми діями й вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, взятий під варту й утримуватися під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави до арешту регламентовані кримінально-процесуальним й іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.
Важливу частину життя людини складає й сфера її комунікативних зв’язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв’язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31). В умовах постійного розвитку засобів зв’язку ця норма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію, надіслану факсом, тощо. Конституційний обов’язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв’язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації.
Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях проведення оперативно-розшукових дій є неприпустимим.
1.2 Юридичні підстави та зміст накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку 1.2.1 Юридичні гарантії забезпечення особистих прав людини та громадянина при проведенні окремих слідчих дій Гарантування прав і свобод людини – це свого роду зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди намагається до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя[17].
Юридичні гарантії – це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою[18].
Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина.
Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх охорони, що надто звужує дані поняття. Їх система включає не тільки засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону.
До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод та обов’язків громадянина; юридичні факти, з якими пов’язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.
Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України, до них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов’язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Так, наприклад, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфної та іншої кореспонденції означає, що службові особи не вправі розголошувати відомості, що містяться в поштовій і телеграфній кореспонденціях та в телефонних переговорах осіб. Конституція сприйняла положення статті 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Тобто, усі види поштово-телеграфних відправлень (листи, посилки, бандеролі) є недоторканними. Під визначення “інша кореспонденція” може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини. На сьогодні вказана гарантія передбачена чинним законодавством. Зокрема, частина друга ст.141 Кримінально-процесуального кодексу вказує, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. У ч.3 цієї статті конкретизується, що обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відкривати поштову кореспонденцію, знайомитись з особистим листуванням громадян вправі тільки відповідні органи для розкриття злочину або виявлення злочинця. Причому такі дії допускаються тільки за ухвалою суду. Особи, що проводять слідчі дії зобов’язані також зберігати таємницю особистого життя осіб, що беруть участь у слідстві, зокрема, під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст.185 того ж кодексу, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. З метою запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, ст.20 Кримінально-процесуального кодексу передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.
Після проголошення незалежності України, яка розпочала шлях разбудови правової держави та, зокрема, після прийняття Конституції України, яка проголосила Україну демократичною державою, нарешті, почали приділяти більшу увагу питанню про гарантування та захист конституційних прав людини.
Отже, було прийнято Постанову Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11. 1996р., в якій зазначається, що Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції України.
Так, відповідно до ст.8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.
Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ (п.1).
Оскільки Конституція України, як зазначено в ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй (п.2).
Також у Постанові зазначається, що гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід’ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв’язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення (п.22).
В свою чергу, за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер ч.1 ст.163 Кримінального кодексу України передбачається штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, — караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років (ч.2 ст.163 КК).
Конституція України створює широку юридичну основу для активізації діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та громадянина.
Важливим напрямком розвитку та вдосконалення юридичних гарантій прав громадянина є встановлення збалансованості правових засобів у забезпеченні правомірної реалізації прав та свобод, а також посилення їх зв’язків із засобами охорони прав, їх поступовий розвиток. Іншими словами, закономірність посилення узгодженості та урівноваженості розвитку юридичних гарантій охоплює не тільки всю їх систему, але й складові її підсистеми засобів реалізації та охорони прав людини та громадянина.
Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. До юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.
До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.
Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов’язків. Крім того, виконання юридичних обов’язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матеріального стимулювання тощо.
Таким чином, можна відзначити, що юридичні гарантії складаються з різноманітних правових та організаційних механізмів (процедур), завдяки яким забезпечується соціально-правова захищеність особи, прав та свобод людини і громадянина.
Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального[19].
Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, методологічними принципами та цілями, відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної. Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.
Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків, що конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах. Скажімо, ст.48 Конституції закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути конкретизовані у спеціальних законах, у яких мають бути закріплені ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути визнаний достатнім. Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.
Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об’єктивне вирішення звернень громадян.
Конституція гарантує широке коло процесуальних прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини та громадянина, реалізація яких пов’язана з обмеженням свободи, з інтересами людини, її близьких та родичів.
Отже, Конституція України є важливим кроком до демократизації відносин між громадянином і державою, вони передбачають суттєві юридичні гарантії прав людини та громадянина. Конституція є також істотною правовою основою для більш ефективного використання громадянами судової форми захисту своїх прав і свобод.
Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав вихолощення у повсякденному житті.
Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Навіть за наявності прогресивної і добре відлагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.
Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв’язків і узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів юридичних гарантій охорони прав людини.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Конституцією України передбачено і закріплено значний комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина.
Умовно їх можна поділити на дві основні групи:
1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод, і 2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп.
В свою чергу, серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) і власне правові (юридичні) та організаційні гарантії.
Політичними, економічними, соціальними і духовними (культурними) гарантіями є відповідні суспільні системи — політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), — які склались і функціонують у нашому суспільстві. Наприклад, економічними гарантіями прав і свобод є існуюча система форм власності і ринкових відносин, духовними гарантіями — існуюча система освіти, науки, культури тощо.
Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов’язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.
Зокрема, Конституцією передбачаються такі принципи правового статусу особи:
принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах (ст.21);
принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21);
принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина (ст.22);
принцип гарантованості і довічності прав і свобод (ст.22);
принцип права на вільний розвиток особистості (ст.23);
принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст.24);
принцип права громадянства і його зміни (ст.25);
принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства (ст.26).
Крім цих конституційно-правових принципів статусу людини і громадянина, які закріплені в Конституції як пріоритетні, Основним Законом передбачається й ряд інших, які є переважно традиційними для Конституції і законів України.
До цих принципів, зокрема, відносяться такі:
принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55);
принцип відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56);
принцип права на інформацію щодо своїх прав і обов’язків, який означає, що кожному гарантується право знати свої права і обов’язки; що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, і що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є недійсними (ст.57);
принцип недопустимості зворотної дії закону, який означає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, і що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст.58);
принцип права на правову допомогу, який означає, зокрема, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст.59);
принцип необов’язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст.60);
принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної тощо), за одне й те саме правопорушення (ст.61);
принцип (презумпція) невинуватості особи, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст.62);
принцип звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст.63);
принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, який означає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.64).
Поряд з нормативно-правовими гарантіями, які містять Конституція і закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також організаційні, процесуальні та інші гарантії.
Основними організаційними (організаційно-політичними) гарантами прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України є:
1. Парламент — Верховна Рада України, яка визначає виключно законами України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян (ст.92).
2. Президент України (ст.102).
3. Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст.116).
4. Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст.119).
5. Суди, які захищають права і свободи людини і громадянина (ст.55).
6. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.55).
7. Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст.121).
8. Адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст.59).
9. Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права і свободи громадян, що об’єднуються у них (ст.36).
10. Органи місцевого самоврядування (ст.143).
11. Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55).
Гарантом прав і свобод людини і громадянина є також держава в цілому, оскільки відповідно до ст.3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є обов’язком держави.
Виходячи з наявності практично необмеженого кола засобів захисту прав і свобод людини в Україні, в Конституції зазначається, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Механізм основних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема, складають:
1. Органи державної влади і місцевого самоврядування у межах своїх повноважень та відповідні посадові і службові особи.
2. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності відповідно до своїх прав і обов’язків.
3. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи.
4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють відповідні права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення.
5. Правові, акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер тих чи інших прав і свобод.
6. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій та громадських організацій, звичаєві норми тощо).
7. Засоби масової інформації та державні і недержавні органи і організації в галузі масової інформації.
8. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина (наприклад, адвокатура, нотаріат тощо).
Єдність системи засобів захисту прав і свобод людини і громадянина не лише не виключає, а й передбачає особливості, специфіку механізму захисту кожного виду прав і свобод (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо).
Безперечно, державне, юридичне забезпечення і захист основних прав людини в Україні сьогодні ще не можна вважати задовільними. Навіть прийняті закони з різних причин не завжди реалізуються повною мірою. Проте напрям, обраний Українською державою, дає підставу сподіватися на поліпшення ситуації.
Оскільки кожна людина як суспільна істота все необхідне для її існування та розвитку отримує від інших людей, тобто від суспільства (соціуму), саме суспільство становить чи не найсуттєвішу цінність для людини. Якщо людина, здійснюючи свої права, підриває, послаблює, руйнує суспільство, то вона руйнує те джерело, той фундамент, з якого саме й виростають, випливають її можливості, тобто її права. Отже, з правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно пов’язуються її соціальні обов’язки, зобов’язання. Основний соціальний обов’язок людини — це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.
Так само, як і основні права людини, її соціальні обов’язки фіксуються у Конституції та інших законах держави.
Так, Конституція України, визнаючи людину — її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку — найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68).
Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа повинна шанувати державу, всі її інститути, Конституцію та закони України.
Таким чином, щодо особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції, статтею 31 Конституції України передбачено, що “кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції”. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Також стаття 14-1 КПК передбачає можливість прослуховування телефонних та інших переговорів за письмовою заявою або письмовою згодою осіб, взятих під захист, або за рішенням суду.
Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених Кримінально-процесуальним кодексом.
У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших розмов, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото — і кінозйомки.
Прослуховування телефонних та інших розмов, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду, крім випадків, передбачених Законом України “Про боротьбу з тероризмом”.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв’язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо (ч.1 ст.187 КПК України).
Зняття інформації з каналів зв’язку та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції – слідчі дії, які обмежують конституційне право на таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції та провадяться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника.
Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції полягає в накладені арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, її огляді, фіксації та виїмці.
Зняття інформації з каналів зв’язку – самостійна слідча дія, яка полягає в технічному документуванні розмов та іншої інформації, що передається по технічних каналах зв’язку. Ця слідча дія може бути проведена на будь-яких стадіях кримінального процесу, в тому числі і до порушення кримінальної справи. Результати технічного документування можуть мати значення доказів у справі, якщо вони відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності. Підстави і порядок проведення даної слідчої дії викладені в ст. ст.187, 187-1 КПК України.
Об’єктом дослідження даної слідчої діє виступає: інформація, якою обмінюються по технічних каналах зв’язку обвинувачені, підозрювані, підсудні між собою чи з іншими особами, а також інформація, якою обмінюються таким засобом будь-які особи з обвинуваченим, підозрюваним чи підсудним.
Під достатніми даними для проведення зазначеної слідчої дії розуміється отримання відомостей, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, заявах громадян, а також дані, отримані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. При цьому слідчий приходить до обґрунтованого висновку, що іншим способом одержати дані про викриття винних у вчинені злочинів на той час неможливо.
До інформації, яка може бути зафіксована з застосуванням даної слідчої дії, належить лише інформація, яка передається по технічних каналах зв’язку – телефону, мобільних засобах телефонного, електронного чи радіозв’язку, за допомогою комп’ютерної мережі зв’язку тощо. Розмови людей віч-на-віч (один на один) не можуть прослуховуватись у порядку проведення даної слідчої дії і не є її об’єктом. Подібні розмови в виняткових випадках можуть бути зафіксовані лише в порядку проведення на законних підставах здійснюваного оперативно-розшукового заходу – візуальне спостереження і технічне документування в громадських місцях. Варто звернути увагу на те, що подібне документування можливе лише в громадських місцях і більш ніде (недопустимо і категорично забороняється будь-кому установлювати диктофони чи так звані “жучки” під диван чи іншому місці житлового чи службового приміщення), і тільки суб’єктами, уповноваженими на здійснення оперативно-розшукової діяльності.
Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції є одним з видів виїмки та провадиться, як вже зазначалось, відповідно до вимог ст. ст.187, 187-1 КПК України.
Предметом виїмки є поштово-телеграфна кореспонденція, яка відповідно до конституційного принципу таємниці листування має окремий статус обмеженої недоторканності. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо. Кореспонденцією вважаються всі види поштово-телеграфних відправлень, що надходять для пересилання в органи зв’язку. Не належать до поштово-телеграфної кореспонденції газети та журнали, які отримуються за передплатою.
Об’єктом виїмки, тобто місцем проведення даної слідчої дії, є поштово-телеграфна установа. Кореспонденція, яка знаходиться поза такими установами, вилучається в порядку провадження звичайної виїмки, обшуку або огляду залежно від місця її знаходження і даних про це.
Оскільки, як зазначалося раніше, згідно зі ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, а винятки можуть бути встановлені тільки судом, отже, слід звернути особисту увагу на те, що єдиною юридичною підставою зняття інформації з каналів зв’язку та виїмки поштово-телеграфної кореспонденції може бути тільки рішення голови апеляційного суду чи його заступника.
Процедура отримання такого рішення наступна.
Отримавши дані, які свідчать про достатність підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого міститься інформація про вчинений злочин або про документи і предмети, що мають доказове значення, слідчий за погодження із прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку. Голова суду чи його заступник розглядають подання, вивчають матеріали справи, при необхідності вислуховують слідчого, а також думку прокурора, після чого (залежно від підстав для прийняття такого рішення) виносять постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку або про відмову в цьому.
Постанова виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності (оригінали подання, постанови судді зберігаються за правилами таємного діловодства). Вона не підлягає оскарженню, на неї не може бути внесено подання прокурором.
    продолжение
–PAGE_BREAK–У постанові про накладення арешту на кореспонденцію обов’язково вказуються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім’я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт (до них відносяться, зокрема, листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо), а також строк, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв’язку, на яку покладається обов’язок затримувати кореспонденцію.
У постанові про зняття інформації з каналів зв’язку зазначаються кримінальна справа і фактичні підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім’я та по батькові особи, з каналів зв’язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види каналів, з яких буде знімались інформація (йдеться про технічні канали зв’язку: телефонні, мобільні засоби телефонного, електронного чи радіозв’язку, комп’ютерна мережа зв’язку тощо), а також строк, протягом якого інформація буде зніматись; назва установи, на яку покладається обов’язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.
Але, слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.187 Кримінально-процесуального кодексу України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.
Отже, в разі застосування арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи у постанові про накладення арешту на кореспонденцію та у постанові про зняття інформації з каналів зв’язку зазначається замість кримінальної справи номер запису в Журналі реєстрації заяв та повідомлень про злочини (ЖРЗПЗ).
Особливості огляду і подальшої виїмки кореспонденції, на яку був накладений арешт, а також отримання інформації, знятої з каналів зв’язку визначає стаття 187-1 КПК України.
Постанова про зняття інформації з каналів зв’язку направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов’язковою до виконання. Начальник відповідної установи знімає інформацію з каналів зв’язку і протягом доби повідомляє про це слідчому. Не рекомендується фіксувати телефонні розмови за допомогою цифрової аудіотехніки.
Слідчий прослуховує чи іншим відповідним способом «вивчає» зміст знятої інформації, про що складає протокол. При виявленні в інформації даних, що мають доказового значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи. Дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку, у необхідних випадках проводиться з участю спеціаліста.
Результати технічного документування телефонних розмов чи зняття інформації з інших технічних каналів зв’язку можуть мати значення доказів у справі при відповідності їх умовам належності до справи, допустимості та достовірності.
Допустимими до використання як докази можуть бути лише такі матеріали, які одержані суб’єктом, уповноваженим на здійснення відповідної дії, одержані з винесеним відповідно до закону рішенням голови апеляційного суду чи його заступника, одержані з дотриманням гарантованих Конституцією України гарантій недоторканності особистого життя людини та таємниці телефонних і інших розмов (чинним законодавством України не передбачено фіксування розмов людей віч-на-віч без посередництва технічного каналу зв’язку тощо), самі матеріали всебічно досліджені, в тому числі експертами, і є достовірними, немає ніяких сумнівів щодо наявності ознак монтажу.
До матеріалів технічного документування слід ставитись з певною долею критичності. Слід мати на увазі, що саме документування розмов проводиться співробітниками установ зв’язку, установ, які нерідко вже приватизовані, а то й більше того — знаходяться у власності іноземних компаній. При цьому співробітники правоохоронних органів не завжди мають можливість контролювати процес документування і забезпечувати надійність фіксованої інформації. Приклад з відомим «касетним скандалом» дає підстави для висновків про те, що подібні дії можуть проваджуватись з навмисним монтажем недостовірної і провокаційної інформації, застосуванням для цього новітніх комп’ютерних технологій. Тому результати технічного документування мають бути ретельно перевірені і досліджені і лише при відповідності зафіксованої інформації вимогам достовірності можуть бути оприлюднені і використані як докази.
Для визначення достовірності фактичних матеріалів технічного документування може бути призначена криміналістична, а саме експертиза матеріалів та засобів звукозапису, основною метою якої є ідентифікація засобів звукозапису (відеомагнітофона, магнітофона, диктофона тощо), що використовувались для отримання фонограм, ідентифікація особи за голосом та мовою на фонограмі, вирішення питань, пов’язаних з технологією виготовлення фонограм, вирішення питань, пов’язаних зі встановленням особливостей звукового середовища, в якому проводився запис фонограми, та умов запису.
Для ідентифікації засобів звукозапису на дослідження надається сам засіб (магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера, диктофон) та фонограма.
Для ідентифікації осіб за мовою чи голосом, записаними на фонограмі, експерту як порівняльні зразки надаються фонограми, на яких їхня мова записана у формі бесіди (допиту, очної ставки тощо).
Фонограма повинна бути без сторонніх звуків чи шумів, з достатнім рівнем запису, виготовлена на якісній апаратурі та матеріалах (компакт-касетах), що відповідають установленим стандартам, з невеликим терміном використання. Вимова має бути чіткою, розбірливою. Для запису зразків бажано залучати експерта (спеціаліста). Експертові надається також протокол прослуховування фонограм.
Для вирішення неідентифікаційних завдань експертові надається сама фонограма. Для встановлення факту монтажу фонограми вказуються відрізки запису, щодо яких є дані, що вони вмонтовані.
Якщо вирішуються питання, пов’язані з дослідженням ознак звукового середовища, в якому проводився запис, експертові слід надати опис цього середовища, а також експериментальні записи звуків з тих джерел, які створювали звукове середовище, на фоні якого, за припущенням слідчого (суду), проводився досліджуваний запис.
Експертиза матеріалів та засобів звукозапису може дати відповіді на такі запитання.
Кому з числа перелічених осіб належать окремі вислови, що містяться на фонограмі?
Чи є голос, зафіксований на фонограмі, голосом конкретної особи?
Дана фонограма є оригіналом чи копією?
Чи провадився запис безперервно?
Чи зазнавала змін дана фонограма?
Які є ознаки механічного та електронного монтажу на фонограмі?
Чи велась зафіксована на фонограмі розмова по телефону?
Який номер телефону набирався під час запису?
Фонограма записана у замкнутому чи відкритому акустичному середовищі?
Яким було взаєморозташування співбесідників стосовно мікрофона?
Що є джерелом звуків, зафіксованих на фонограмі?
Чи є джерелом звуку поданий на дослідження конкретний предмет (мається на увазі предмет, який може звучати)?
Чи походять звуки на поданих фонограмах з одного джерела?
Якими є тип, модель двигуна, робота якого зафіксована на фонограмі, та чи має він якісь дефекти?
Записане джерело звуку перебувало в нерухомому стані чи в русі?
Якою є швидкість руху джерела звуку?
На даному магнітофоні (відеомагнітофоні, диктофоні) записана фонограма?
На одному чи на різних магнітофонах (диктофонах, відеомагнітофонах) виготовлено дані фонограми (відеофонограми)?
На одному чи на різних магнітофонах виконані конкретні фрагменти фонограми?
На одному чи на різних диктофонах проводився запис фонограми та її стирання на конкретних ділянках?
Чи використовувався для запису фонограми конкретний технічний засіб (мікрофон, адаптер тощо)?
Матеріали технічного документування, стосовно яких виникають сумніви щодо їх достовірності, використанню в доказуванні не підлягають.
Зняття інформації з технічних каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв’язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України. Згоди суду на припинення зняття інформації з технічних каналів зв’язку в даному випадку не потрібно.
Огляд та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції провадяться в присутності понятих виключно з числа працівників поштово-телеграфної установи, що пояснюється необхідністю забезпечення таємниці листування, захисту приватного життя людини і нерозголошення конфіденційної інформації.
Упевнившись у тому, що кореспонденція не стосується справи, слідчий дає розпорядження про її відправку адресату, або про її затримання до визначеного ним терміну. Відповідно до ст.186 КПК України при виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення у справі або заборонені законом до обігу.
У разі виявлення документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий провадить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій з відповідних відправлень.
Виїмка кореспонденції проводиться з дотриманням вимог, передбачених у ст.178 і 183 КПК.
Про кожен випадок проведення огляду, виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол. У протоколі повинно бути вказано, які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень зняті копії.
Строк, на який може бути накладений арешт, якщо арешт провадиться під час розслідування, відповідає строку попереднього слідства. Суд має право вказати строк, на який накладається арешт, у своїй постанові або зробити застереження, що кореспонденція підлягає арешту до скасування постанови.
Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України.
Порушення зазначених вимог кримінально-процесуального закону, як вже зазначалося вище, тягне кримінальну відповідальність за ст.163 КК (порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер).
1.2.2 Судовий контроль при провадженні слідчих дій Новітня історія кримінального судочинства свідчить про те, що судовий контроль, покликаний забезпечити дотримання конституційних прав і свобод громадян при досудовому провадженні, спочатку передбачав встановлення судового порядку перевірки законності й обґрунтованості арешту й продовження строку утримання під вартою. Разом з тим як і раніше діяв порядок провадження слідчих дій за розсудом слідчого, за винятком тих випадків, коли закон вимагав одержання санкції прокурора.
У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи. Нею передбачалися заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів, їх належне матеріально-технічне забезпечення.
Конституція України 1996 року уперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої (ст.6). Але щоб дійти до цього, потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. «Давні царі, — писав з цього приводу відомий державознавець М.М. Коркунов, — були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон»[20].
Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили. Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема, розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності, звернув увагу на порядок формування судів та можливості об’єктивного вирішення ними суперечок[21].
Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут були висловлювання Ш. Монтеск’є — загальновизнаного теоретика концепції розподілу влад. На його думку, перша влада — законодавча — видає і скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об’єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб’єкта піддаватимуться свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж вона об’єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю гнобителя[22].
В історії української державності перші спроби конституційного закріплення судової влади пов’язані з Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р). Тут були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.
Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.
У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади.
Істотний крок уперед було зроблено у зв’язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». За цим договором державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст.36). Таким чином, поняття «судова влада» у сучасному його розумінні уперше з’явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.
Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації — правосуддям. Поняття «судова влада» і «правосуддя» є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв’язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль — бути арбітром у спорах про право. Суб’єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси[23].
Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов’язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Таким чином, судова влада — це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами — судами — і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.
Як форми прямого контролю суду за досудовим провадженням існує три ключових напрямки захисту прав особистості:
1) санкціонування слідчих дій, пов’язаних з можливістю обмеження конституційних прав і свобод громадян;
2) наступна перевірка законності й обґрунтованості таких дій і рішень органів розслідування;
3) розгляд скарг громадян на органи дізнання.
Більшість авторів відстоюють ідею судового контролю в кримінальному судочинстві.
Так, на думку В.М. Бозрова, судовий контроль за дотриманням конституційних прав і свобод у сферах кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності не тільки виправданий, але й необхідний[24].
Даний висновок органічно випливає з того положення, що Україна стала на шлях побудови правової держави, а суд персоніфікує судову владу з усіма повноваженнями, що випливають звідси.
А.П. Гуськова вважає, що держава повинна створювати такий механізм захисту прав і свобод людини, щоб зміцнити правову захищеність громадян. У зв’язку із цим відзначається, що розвиток і становлення судового контролю як форми судового захисту прав і свобод громадян виступає як надійний механізм забезпечення прав особистості в кримінальному судочинстві[25].
Л.М. Володина розглядає судовий контроль як один зі способів реалізації судової влади поряд із правосуддям, що діє як міра захисного характеру, що забезпечує законність і обґрунтованість обмеження прав людини[26].
Феномен судового контролю в сучасному кримінальному процесі України усталив свої позиції настільки, що цілком доречно говорити про нього як про самостійний напрямок судової діяльності, іншими словами — про нову кримінально-процесуальну функцію судового контролю.
Введення інституту судового контролю викликало дискусію вчених з питання чи може суддя, що досліджує законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав громадян у ході досудового провадження, надалі розглядати кримінальну справу власне кажучи, не втративши при цьому неупередженості.
Так, наприклад, І.Л. Петрухин справедливо відзначає, що не позбавлено підстав побоювання супротивників судового контролю за попереднім слідством, які затверджують, що в судді, що видав рішення про арешт, обшук і т.д., складається переконання у винності певної особи, що надалі перешкодить йому об’єктивно розглянути справу й винести справедливий вирок. Вихід із цієї ситуації, на думку И.Л. Петрухина, є: суддя, що постановив рішення про арешт, обшук і т.п., не повинен розглядати дану кримінальну справу по суті. Ця справа буде розглядатися іншим суддею[27].
Немає єдності з цього питання й у практиці Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Норт’є Європейський Суд по правах людини не виявив порушень вимог неупередженості суду, хоча суддя, що головує на судовому процесі, раніше прийняв кілька рішень щодо утримання під вартою. У той же час у справі Хаусшильдта, у якому мали місце подібні обставини, Європейський Суд виявив порушення вимог неупередженості суду[28].
Рішення проблеми неупередженості суду деякі автори бачать у введенні інституту слідчого судді як спеціалізованого суду, повністю відділеного від судів загальної юрисдикції[29].
Ідея перетворення слідства в судову діяльність, як це було в дореволюційній Росії, дійсно заслуговує на увагу й схвалення. У сучасному кримінальному процесі слідчий не повинен виконувати функцію кримінального переслідування. Його завдання повинно складатися із всебічного й повного дослідження обставин скоєного злочину, забезпеченні доказами суду й огородженні осіб, що беруть участь у справі, від зловживань владою з боку органів дізнання. Для цього слідчий суддя повинен бути звільнений від обов’язків по пошуку й переслідуванню осіб, що скоїли злочин[30].
Слідчий, як затверджують Ю.Д. Лівшиць, С.М. Даровських, повинен звільнитися від обвинувальних повноважень, наприклад від обов’язку конструювати й висувати обвинувачення, становити обвинувальний висновок, обирати запобіжний захід. Звільнившись від обов’язку обвинувачувати, слідчий зможе об’єктивно ставитися не тільки до представників обвинувачення, але й до осіб, що представляють захист, забезпечувати можливість здійснення ними своїх прав, у тому числі й на збір деяких доказів. Обвинувальну ж функцію, на думку авторів, зобов’язаний взяти на себе тільки прокурор[31].
Необхідність розширення судової юрисдикції пояснюється тим, що суд — більше надійний гарант прав особистості на досудовому слідстві, ніж прокурор. Він не зв’язаний відомчими інтересами, незалежний, не несе відповідальності за розкриття злочинів, обмежений рамками судової процедури.
У зв’язку із введенням судового контролю за попереднім слідством виникає питання про його співвідношення із прокурорським наглядом.
В англо-американській системі права поліція прямо може звернутися до судді-магістрату за одержанням ордера на арешт, обшук, прослуховування телефону й т.д. У континентальній системі права (Франція, ФРН) прокурор контролює, у більшій або меншій мірі, звернення поліції в суд або навіть сам санкціонує слідчі дії, що пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян з наступним судовим контролем за законністю виданих санкцій і рішенням, питання про допустимість отриманих у такий спосіб доказів. Відповідно до КПК ФРН до прерогативи судді відносяться поміщення обвинувачуваного для спостереження в психіатричну лікарню (§ 1) і арешт (§ 114). До компетенції судді відносяться також видача дозволів на розкриття й ексгумацію трупа (§ 87), виїмку предметів і документів (§ 98), виїмку поштової кореспонденції (§ 100), контроль і запис телефонних переговорів (§ 100-6), обшук (§ 105), арешт майна (§ 111-і), але в невідкладних випадках дозвіл на провадження перерахованих слідчих дій може бути даний прокуратурою, однак її постанова втрачає чинність і виявлені докази зізнаються неприпустимими, якщо приписання прокурора не буде протягом трьох днів підтверджено суддею. У такий же спосіб вирішене це питання в КПК Грузії, прийнятому її парламентом в 1998 р.
У ФРН прокурори й допоміжні урядовці кримінальної поліції утворюють єдину систему, тому клопотатися перед суддею про видачу судового наказу на право проведення вищевказаних слідчих дій може або сам прокурор, або допоміжні чиновники, що перебувають у його підпорядкуванні, поліції (Hilfsbeamte).
У Франції слідчий суддя є представником судової влади. Тому він не має потреби у звертанні до кого-небудь за одержанням права на обшук, виїмку й інші слідчі дії. Справи про менш тяжкі злочини (провини) ведуть посадові особи і агенти поліції, які діють під керівництвом і спостереженням прокурора. З дозволу прокурора проводяться слідчі дії, що обмежують конституційні права громадян. Судова поліція виконує також доручення судового слідчого (ст.14, 38, 41, 100 УПК Франції). Дії поліції, прокурора й слідчого судді в стадії попереднього розслідування можуть бути оскаржені в обвинувальну камеру апеляційного суду.
В Україні основні положення про судовий контроль на досудовій стадії знайшли своє відображення і розвиток у кодифікованому кримінально-процесуальному законодавстві.
По-перше, законодавство закріпило за судом дачу дозволу на провадження слідчих дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав особистості.
Так, Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачається, що негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Також необхідно відзначити, що перелік прав і свобод громадян, обмеження яких можливо тільки на підставі судового рішення закріплений й у Конституції України.
Порядок дачі судом дозволу передбачає перевірку дотримання вимог закону, що роблять можливим проведення слідчої дії. Ця судова перевірка перешкоджає можливим зловживанням, а також порушенням конституційних прав громадян при досудовому провадженні по кримінальній справі. У відповідності ж із тлумачним словником російської мови контроль є не що інше, як перевірка[32].
Лист Верховного Суду України “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв’язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції) ” № 16/6 від 19.11. 1996р. дає наступне роз’яснення з цього питання.
Проникнення до житла чи іншого володіння особи може мати місце не інакше, як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи.
Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Перехідні положення Конституції на дію статті 30 Конституції в частині дачі дозволу на проникнення до житлового приміщення чи до іншого володіння особи та на дію статті 31 Конституції не поширюються.
Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку та зняття інформації з каналів зв’язку здійснюється тільки судом. До прийняття відповідних законів розгляд таких матеріалів має здійснюватися судом відповідно до норм законодавства про оперативно-розшукову діяльність, боротьбу з корупцією, організованою злочинністю в частині, що не суперечить Конституції України, та з обов’язковим дотриманням таємниці інформації, що знаходиться в матеріалах оперативно-розшукової або кримінальної справи.
При цьому слід мати на увазі:
1. За поданням відповідного органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання чи досудове слідство, розгляд матеріалів здійснюється невідкладно Верховним Судом, обласними та прирівняними до них судами в порядку, що визначається керівництвом цих судів.
2. Для розгляду подання суддя може витребувати від відповідного органу для ознайомлення матеріали, якими обґрунтовується необхідність обмеження конституційних прав особи.
3. Розглянувши подання, суддя виносить постанову про:
а) дачу дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах чи зняття інформації з каналів зв’язку — телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. В постанові зазначається термін дії дозволу;
б) відмову в застосуванні таких заходів.
4. Рішення обласного та прирівняного до нього суду про відмову в застосуванні заходів може бути переглянуте Верховним Судом України, рішення якого є остаточним.
5. Постановою судді, який дав дозвіл на застосування заходів, може бути продовжено термін його дії.
6. Скасування застосованих заходів здійснюється відповідним органом або судом у разі, коли необхідність цього заходу відпала.
7. Дані, одержані в результаті застосування зазначених заходів, долучаються до справи лише у разі, коли визнані доказами у справі. В такому разі до справи долучається і копія постанови судді про застосування заходів.
8. Матеріали провадження (оригінали подання і постанови судді) зберігаються у відповідному суді за правилами таємного діловодства.
9. Лист Верховного Суду України 5-6н 122 від 1 жовтня 1996 року з цього питання відкликається.
Також процедура одержання судового рішення на провадження слідчих дій, що зачіпають конституційні права громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачена ст.187 УПК України.
За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.
Оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення (ст.9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).
Отже, ще однією формою судового контролю при провадженні слідчих дій є перевірка судом законності ухвалення рішення про провадження окремих слідчих дій, коли зазначені слідчі дії провадяться у випадках, що не терпить зволікання, на підставі постанови слідчого з наступним повідомленням судді.
Підстави для таких виключень обумовлені самим характером перерахованих вище слідчих дій, коли будь-яке зволікання з їхнім провадженням може позбавити їх сенсу взагалі. Однак це зовсім не означає, що в цих випадках взагалі відсутній судовий контроль. Просто такий контроль перетворюється з попереднього на наступний.
Наступна форма судового контролю при провадженні слідчих дій — розгляд скарг на рішення й дії (або бездіяльність), які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників слідчих дій.
Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає оскаржені дій і постанови органів дізнання до суду.
Попередні положення ч.6 ст.234 КПК, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду N 3-рп/2003 від 30.01. 2003р.
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ст.234 КПК).
У законі не вирішене питання про перелік документів, що представляють судді слідчий або прокурор в обґрунтування законності й обґрунтованості дій і рішень, що оскаржуються. Адже ці матеріали повинні переконливо свідчити про законності й обґрунтованість дій та ухвалених рішень[33]. Але при цьому їхнє подання в суд не повинне негативно впливати на провадження по кримінальній справі.
Неприйнятною є думка, що судовий контроль «лише доповнює прокурорський нагляд»[34]. Не може бути доповненням контроль за дотриманням найбільш важливих, конституційних прав людини. Так, А.Д. Бойков затверджував, що “ідея розширення судового контролю здобуває гіпертрофований характер”. Зокрема, суд не повинен санкціонувати обшуки й арешти. Це функція прокуратури[35].
Прокуратура просто не впорається з тим обсягом роботи, що її чекає, якщо перед зверненням до суду слідчі органи щораз будуть одержувати прокурорську санкцію і якщо, давши таку санкцію, прокурор буде до того ж брати участь у судовому засіданні, домагаючись рішення судді про проведення слідчої дії, що обмежує конституційні права громадянина. Таких слідчих дій мільйони, і по кожному треба вивчити кримінальну справу, дати санкцію (згоду) і виступити в суді.
Судовий контроль за попереднім розслідуванням існує у багатьох цивілізованих країнах — ФРН, Франції, Італії, Австрії, Швейцарії й т.д. Цей контроль передбачений ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Судовий контроль дійсно пов’язаний з посиленням змагальності на попереднім слідстві, і це робить наш процес більше ефективним і таким, що забезпечує більш надійний захист прав його учасників. Українське законодавство теж ввело змагальність як принцип усього судочинства. Європейська конвенція (ст.6) і практика Європейського Суду також поширюють змагальність і на стадію попереднього розслідування. Розмежувати наглядові функції прокуратури й суду не складно. Суд контролює слідчі дії, проведення яких пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян, і розглядає скарги на незаконні дії й рішення органів дізнання, слідства й прокурора. Все інше — об’єкт прокурорського нагляду. При дотриманні Європейської конвенції (ст.5) суди можуть постійно й оперативно контролювати органи дізнання й слідства. Зокрема, всі затримані будуть протягом 48 годин доставлятися до судді для перевірки законності затримки. Приховувати від судів слідчу таємницю не слід. Від них не приховують тепер навіть державну таємницю. Пропозиції усунути судовий контроль за законністю прослуховування телефонних переговорів, перлюстрації кореспонденції можна розцінити як прагнення повернутися назад, до поліцейської держави.
    продолжение
–PAGE_BREAK–Процедура видачі рішень про провадження слідчих дій, що обмежують конституційні права громадян, повинна бути саме судовою (офіційне судове засідання, виступи сторін або посадової особи, що подали клопотання, оголошення й дослідження представлених документів, витребування нових документів). Бажано додати цій процедурі ще більш судовий характер, допустивши можливість дослідження доказів, що підтверджують або спростовують клопотання. Напрошується аналогія з попереднім слуханням кримінальної справи, коли суддя в судовому засіданні одноосібно вирішує ряд правових питань (у тому числі про припинення справи, про повернення її на додаткове розслідування, про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, про виклик свідків і т.д.), здійснюючи тим самим правосуддя.
Варто мати на увазі, що дані про приватне життя являють особливу цінність для тих, хто хоче скомпрометувати видатних політичних діячів і тим самим прославитися, або за щось їм помститися, або навіть вплинути на проведену ними політичну лінію. Широку популярність одержав скандал навколо обвинувачень у сексуальних домаганнях Президента США Білла Клінтона, затіяний дівицями Полою Джонс і Монікой Лєвінські при підбурюванні літньої особи Лінди Тріпп. У результаті Б. Клінтону загрожував імпічмент. Згадаємо також, як драматично складалося призначення Клеренса Томаса на посаду судді Верховного Суду США. На слуханнях у сенатському комітеті виступила якась Аніта Хілл, яка затверджувала, що К. Томас робив їй непристойні пропозиції. Призначенню передувало вивчення в Сенаті США 30 тис. сторінок різних документів, що належали перу Томаса. Ці приклади свідчать про те, яку небезпеку представляють таємниці особистого життя для осіб, яким ці таємниці не вдалося зберегти.
Українське законодавство прагне захистити приватне життя громадян. Тому передбачає, що одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
1.2.3 Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантія забезпечення прав і свобод людини та громадянина Останніми роками Верховна Рада України витрачає чимало зусиль для того, щоб Кримінально-процесуальний кодекс України у повному обсязі регламентував засоби та способи встановлення доказів, які введені в практику розслідування і розкриття злочинів. Конкретно мова йде про докази, які встановлюються і фіксуються під час проведення оперативно-розшукових заходів[36].
Стаття 65 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України з часу затвердження Верховною Радою Української РСР (28 грудня 1960 р) і до 2001 р. визначала вичерпний перелік доказів у кримінальних справах: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, інші документи.
Проте відсутність законних підстав для використання фактичних даних, одержаних при застосуванні оперативно-технічних засобів, призводила до втрати важливих доказів, суперечила міжнародно-правовій практиці визнання та одержання доказів. У Законі України від 30 червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» зроблено першу спробу на законодавчому рівні визначити та закріпити підстави для використання інформації, отриманої при проведенні оперативно-розшукових заходів, зазначивши, що фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть використовуватись як докази у судочинстві (ст.15 Закону).
Однак ця спроба довго не мала подальшого розвитку в законах України.
Тільки 18 січня 2001 р. був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність“, яким передбачено, що за результатами здійснення оперативно-розшукових заходів складається протокол із відповідними додатками, який може використовуватись як джерело доказів у кримінальному судочинстві, а також перелічено конкретні оперативно-розшукові заходи, за наслідками яких складається протокол: негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів зв’язку; контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією; застосування інших технічних засобів отримання інформації.
Підставою проведення зазначених оперативно-розшукових дій є дозвіл суду, наданий за поданням керівника оперативного підрозділу або його заступника.
Визнавши такі протоколи одним із видів доказів, законодавець тільки частково регламентував процесуальний порядок їх одержання та зовсім не регламентував порядок їх оформлення оперативними підрозділами.
12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України“, який частково регламентував отримання та використання у кримінальному судочинстві доказів, одержаних під час проведення оперативно-розшукових заходів.
Згідно із внесеними змінами фактичні дані (докази) у справі, крім раніше наведених у ст.65 КПК України, встановлюються протоколами із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.
У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд у справах, які перебувають у їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можна перевірити у процесі проведення оперативно-розшукової діяльності. Визначені законодавчими актами України окремі оперативно-розшукові заходи провадяться з дозволу суду за погодженим із прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника.
Аналіз змін, внесених до КПК України, свідчить, що разом із визнанням доказами у кримінальній справі фактичних даних, одержаних у процесі оперативно-розшукових заходів, залишились невизначеними порядок та загальна форма складання протоколів оперативними підрозділами.
Процес одержання доказів описується за допомогою нечітко сформульованих понять, які потребують внесення нових додаткових змін до КПК України. Важко навіть уявити ті „передбачені законом випадки“, що надають слідчому право доручати проведення оперативно-розшукових заходів по справі (ст.66 КПК України), або яке ще „рішення суду“ потрібне слідчому для огляду кореспонденції відповідно до ч.1 ст.187-1 КПК України, якщо він уже одержав постанову суду про накладення арешту на кореспонденцію згідно зі ст.187 КПК України та зобов’язаний оглянути затримані документи[37].
Не можуть виконуватись у повному обсязі положення ст.97 КПК України про можливість внесення апеляції на постанову судді про проведення оперативно-розшукових заходів. Відповідно до існуючої практики дозволи на проведення оперативних заходів видаються також апеляційним судом, який є судом першої інстанції для установ обласного рівня, але внесення апеляцій на постанови суддів апеляційного суду закон не передбачає.
Отже, слід визнати, що віднесення до доказів протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів — це позитивний момент у боротьбі зі злочинністю. Однак потребують законодавчого врегулювання порядок оскарження дозволів або постанов про відмову в наданні дозволів апеляційних судів, термін, на який може видаватись дозвіл, процесуальні підстави та порядок складання протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів відповідно до регламентації протоколів слідчих та судових дій, викладених у главі 6 КПК України.
Слід також звернути особливу увагу на прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантію забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Адже, здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, — одна з конституційних функцій прокуратури.
До 1992 р. ця сфера регулювалась відомчими наказами та Інструкціями, а тому прокурорський нагляд за цим видом діяльності практично не здійснювався.18 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність“ (далі — Закон), який регламентував цей вид діяльності та визначив межі і форму прокурорського нагляду. З часу прийняття Закону для його удосконалення вносилися чисельні зміни.
Прокурорський нагляд за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності (ОРД), як випливає із змісту ст.4 Закону України від 5 листопада 1991 р. „Про прокуратуру“, має своїм завданням насамперед захист від неправомірних посягань на гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародно-правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини та громадянина.
Тому під час реалізації прокурором своїх наглядових повноважень на зазначеній ділянці важливо правильно розставити акценти, у кожному конкретному випадку визначивши пріоритети. Важливим кроком щодо цього — наказ Генерального прокурора України від 28 жовтня 2002 р. “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність”.
У ньому вперше чітко визначена компетенція підрозділів Генеральної прокуратури України та підпорядкованих прокуратур щодо здійснення нагляду за додержанням законів при проведенні ОРД, детально сформульовані особливості предмету нагляду.
Серед інших повноважень прокурора, закріплених 14 цього Закону, є право в межах своєї компетенції вимагати для перевірки оперативно-розшукові справи та інші відомості щодо здійснення оперативно-розшукових заходів.
Законом до органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, віднесено підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ, управління державної охорони, органів державної податкової служби, розвідувального органу Міністерства оборони України, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Згідно зі ст.14 Закону нагляд при проведенні ОРД здійснює Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники, а також уповноважені наказом Генерального прокурора начальники та прокурори управлінь, відділів Генеральної прокуратури України та прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Безумовно, ОРД висуває й дещо специфічні вимоги щодо нагляду прокурора на цьому напрямі. Але на сьогодні дуже обмежене коло прокурорів, які мають право безпосередньо здійснювати нагляд, що не сприяє вирішенню питання ані щодо реального забезпечення законності під час її проведення, ані щодо своєчасного та ефективного реагування на бездіяльність відповідних органів або порушення ними конституційних прав громадян. Адже вивчення оперативно-розшукових справ стосовно нерозкритих злочинів та осіб, що переховуються від органів дізнання і досудового слідства, має проводитися одночасно з вивченням кримінальних справ з метою забезпечення повноти вжитих заходів для розкриття злочинів, законності рішень, прийнятих у кримінальних та оперативно-розшукових справах, що є прямим обов’язком прокурора[38].
Основна ланка — прокуратури міст і районів та прирівняні до них — позбавлені можливості здійснювати свою конституційну функцію. А тому Генеральною прокуратурою України підтримано пропозицію народного депутата України І. Вернидубова про надання їм цих повноважень. Зазначена пропозиція у лютому 2003 року схвалена Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією[39].
Викликає серйозні зауваження редакція ст.9 Закону. Її зміст дуже віддалено відповідає назві: „Гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності“. Чи може бути гарантією законності зазначена у цій статті заборона проводити оперативно-розшукові заходи без заведення оперативно-розшукової справи?
Поширеним в Україні є заведення оперативно-розшукових справ усупереч вимогам ч.2 ст.6 Закону. В постановах про їх заведення зазначаються як підстави для цього оперативні замітки, агентурні повідомлення, рапорти або довідки-меморандуми, тобто документи, які утворюються в результаті ОРД. Однак ч.3 ст.9 Закону (зі змінами, внесеними 18 січня 2001 р. та 7 березня 2002 р), забороняє проведення оперативно-розшукових заходів без заведення оперативно-розшукової справи.
У ст. ст.6, 8, 9, 9-1, 9-2 та 14 Закону слід чітко визначити обов’язок щодо погодження з прокурором заведення та закриття оперативно-розшукових справ, продовження строків і здійснення заходів, які обмежують конституційні права громадян.
Практика підказує, що порядок отримання дозволів на проведення оперативно-технічних заходів потребує більш чіткої регламентації в Законі. На жаль, в оперативних службах не хочуть розуміти, що правову основу ОРД поряд з іншими законами становить і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України, та посилаються тільки на відомчі накази. Частиною 5 ст.97 КПК України передбачено, що до порушення кримінальної справи можуть проводитися оперативно-розшукові заходи, і визначено, що в таких випадках оперативно-технічні заходи, які тимчасово обмежують права і свободи громадян, здійснюються з дозволу суду за погодженням з прокурором. Що стосується проведення оперативно-технічних заходів після порушення кримінальної справи, то це виключно компетенція слідчого, передбачена ст.187 КПК України. В цьому випадку слідчий за погодженням з прокурором, а не оперативний підрозділ, звертається до суду за отриманням дозволу для проведення оперативно-технічних заходів.
Керівники оперативних підрозділів, посилаючись на те, що це прямо не зазначено в Законі, вважають себе наділеними правом безпосередньо звертатися до суду з поданням про проведення оперативно-розшукових заходів без погодження з прокурором. Це позбавляє прокурора можливості своєчасно перевіряти законність таких подань і вживати ефективних заходів щодо запобігання порушенням прав і свобод громадян[40].
Генеральна прокуратура України й надалі спрямовуватиме зусилля на підвищення рівня організації прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні ОРД, проте своє слово на захист конституційних прав і свобод громадян при проведенні ОРД, а так само і конституційних повноважень прокурора, має сказати і законодавець[41].
З метою забезпечення гарантій прав людини та належного прокурорського нагляду за ОРД з урахуванням європейського досвіду необхідно законодавчо закріпити проведення більшості оперативно-розшукових заходів лише з дозволу суду, а також за згодою прокурора.
Таким чином, це має стати ще однією гарантією дієвого захисту прав людини.

Розділ ІІ. Проблеми захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій 2.1 Світовий досвід прослуховування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції Розробка проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, до якої залучені потужні сили законодавців, науковців і практиків різних відомств, має велике значення в житті країни, оскільки цей важливий Закон впливає на визначення змісту окремих норм інших законодавчих, підзаконних, в тому числі й відомчих, правових актів, визначає засади діяльності органів кримінальної юстиції, слугує дійовим засобом захисту прав людини.
Найскладнішим для розробки в проекті КПК є інститут судових доказів, який, за справедливим твердженням відомого російського юриста В. Спасовича, становить сутність кримінального процесу[42]. Саме цей інститут впливає на правове регулювання втручання держави в особі її компетентних органів в таке конституційне право людини, як право на таємницю телефонних розмов, причому в ході не тільки кримінального процесу, а й оперативно-розшукової діяльності, яка проводиться в інтересах кримінального судочинства.
Зважаючи на актуальність проблеми визначення підстав, порядку надання дозволу та здійснення прослуховування телефонних розмов, використання його результатів у кримінальному процесі, вона була предметом досліджень фахівців в галузі конституційного права, кримінального процесу й теорії оперативно-розшукової діяльності таких, як Ю. Грошевий, В. Гевко, О. Долженков, Е. Дідоренко, Г. Душейко, І. Козаченко, О. Кушніренко, В. Микулін, Б. Розовський, С. Сівочек, Т. Слінько, В. Тертишник, Ю. Тодика, Д. Філін, М. Шумило та інших. Окремі їх теоретичні надбання використані законодавцем при внесенні змін та доповнень до чинних КПК (ч.2 ст.65, ч.4 ст.66, ч.5 ст.97, ст.187, 187-1), Закону „Про оперативно-розшукову діяльність“ (ч.2 ст.8) та ін. Поряд з цим аналіз наукових джерел з теми дослідження[43] свідчить про те, що в теорії не вирішені всі спірні питання цієї багатогранної проблеми, що обумовило наявність в чинному законодавстві вад у регулюванні втручання в конституційне право людини на конфіденційність телефонних розмов та використання результатів в кримінальному судочинстві, які негативно позначаються на правозастосовній діяльності і повинні бути усунуті в новому КПК України[44].
    продолжение
–PAGE_BREAK–Слід зазначити, що право на конфіденційність кореспонденції було визнане в міжнародному праві Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. [45], в ст.12 якої вказується, що ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його особисте і сімейне життя, довільним посяганням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції чи на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. Згодом це право було закріплене і в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., яка в ст.8 (1) встановила, що «кожна людина має право на повагу її особистого і сімейного життя, житла і таємниці її кореспонденції». Міжнародні угоди з прав людини також посилаються на конфіденційність кореспонденції як на право. Оперують цим поняттям й інші міжнародно-правові документи, наприклад Міжнародний пакт про цивільні й політичні права, Конвенція ООН про права дитини та ін. В національному законодавстві членів міжнародної спільноти це право регламентується детальніше й набуває більшої змістовності. Однак зазначені документи не розглядають його як абсолютне. В літературі слушно звертається увага на те, що ст.12 Загальної декларації ООН захищається право на таємницю кореспонденції лише від «довільного втручання», яке, очевидно, протиставляється втручанню відповідно до закону з ясно сформульованою метою. Європейська Конвенція визначає межі цього права набагато чіткіше. Відповідно до ст.8 (2) Конвенції не допускається втручання державних органів у здійснення цього права за винятком випадків, коли це передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку чи економічного добробуту країни, для підтримки порядку і запобігання злочинам, захисту здоров’я і моралі, або захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, виходячи із зазначених міжнародно-правових документів, правильно робиться висновок про те, що всі особи мають право на конфіденційність кореспонденції, але це право можна обмежити лише «відповідно до закону» і якщо це «необхідно в демократичному суспільстві»[46].
Адже, розвиток сучасного суспільства характеризується різким збільшенням використання в соціально-економічному житті новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій. Такий стан речей вимагає від виконавчої і законодавчої влади постійного вдосконалення законодавчої бази в частині розширення можливостей правоохоронних органів в протидії злочинам, впровадження в практичну діяльність таких засобів отримання інформації про злочин, які були б адекватні стану і характеру злочинності сьогодення[47].
Таким чином, одним з таких засобів стало зняття інформації з каналів зв’язку, впроваджене спочатку в оперативно-розшукову діяльність, а пізніше і в слідчу практику.
Зазначеній проблемі присвячені дослідження зарубіжних та українських науковців і практиків, до яких слід віднести праці Ю.В. Гавриліна, І. Козьякова, С.В. Лаврухіна, В.М. Тертишника, С.А. Шейфера, Л.Г. Юріної, В.М. Юріна та ін. Але наукові дослідження проводились здебільшого окремо з процесуальної або оперативно-розшукової точок зору. Що стосується ж комплексного дослідження законодавчих і організаційно-тактичних проблем зняття інформації з каналів зв’язку в оперативно-розшуковій і слідчій практиці, то такі експерименти не здійснювалися.
Вперше на законодавчому рівні проведення контролю й запису переговорів було закріплено 12 червня 1990 р. Верховною Радою СРСР, яка внесла зміни й доповнення в загальносоюзний закон — Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік. В закон була введена ст.35-1, відповідно до якої допускалося прослуховування телефонних та інших переговорів. Також Постановою Верховної Ради СРСР рекомендувалося Верховним Радам союзних республік привести кримінально-процесуальне законодавство у відповідність з названим законом, визначити порядок прослуховування і звукозапису телефонних та інших переговорів і встановити відповідальність, включаючи кримінальну, за його порушення. Але введення даної слідчої дії до національних кримінально-процесуальних кодексів не відбулося у зв’язку з розпадом СРСР.
З часом метод отримання інформації з каналів зв’язку знайшов законодавче закріплення у відповідних законах незалежної України та інших держав пострадянського простору.
Порядок здійснення таких виняткових заходів регулюється Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», що був прийнятий 18 лютого 1992 р. Даним законом визначаються завдання оперативно-розшукової діяльності (ст.1), підрозділи, які її здійснюють (ст.5) та підстави для її проведення (ст.6). Відповідно до ст.8 Закону, підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, надається право «знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації».
Крім Закону про ОРД щодо прослуховування телефонів згадується також у ст.15 Закону «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».
Тільки 21 червня та 12 липня 2001 року Верховна Рада України прийняла два Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України», якими були внесені зміни і доповнення до Кримінально-процесуального кодексу, а саме стаття 187 «Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку» і стаття 187-1 «Огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку». Цим була створена правова основа для застосування цього методу одержання інформації як слідчої дії в кримінальному судочинстві.
Поповнення пізнавального інструментарію слідчого було не одностайно сприйнято теоретиками і науковцями. Так, А.С. Шейфер, не заперечуючи важливості даного методу отримання інформації про злочин в боротьбі зі злочинністю (особливо організованою), вважає, що подібне нововведення потребує кардинального перегляду сучасних уявлень про слідчі дії, для чого, на думку науковця, не має підстав вважати її типовою оперативно-розшуковою дією[48].
Одним із суттєвих недоліків українського законодавства, що регулює застосування даного методу отримання інформації, вважаємо використання законодавцем одного терміна «зняття інформації з каналів зв’язку» в позначенні оперативно-розшукового заходу і слідчої дії, що призводить до їх змішування не тільки практиками, але й теоретиками і науковцями. Так, І.В. Сервецький зазначає, що «у ст.187 УПК України визначений новий порядок проведення цього заходу, коли порушена і розслідується кримінальна справа, тобто коли слідчий, порушивши кримінальну справу, може ініціювати проведення цього заходу у справі, що знаходиться в його провадженні. У цьому разі він дає окреме доручення про зняття інформації з каналів зв’язку оперативним працівникам і готує постанову в таємному режимі»[49].
Зауважимо, що засобом пізнавальної діяльності слідчого є слідчі та інші процесуальні дії. Якщо йдеться про слідчу дію, порядок її проведення визначено Кримінально-процесуальним кодексом. Якщо автор хотів сказати про можливість застосування оперативно-розшукового заходу в процесі досудового слідства, то помилковим є твердження про «окреме доручення» оперативним працівникам, яке, згідно зі ст.118 КПК України, може даватися слідчому або органу дізнання про провадження лише слідчих дій і тільки в іншому районі[50].
Правильно заперечує використання в чинному законодавстві України одного терміна в різних значеннях В.І. Ґалаґан, але припускається помилки визначаючи однаково мету кожного з них — запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Даний автор робить висновок про неузгодженість в Законі «Про оперативно-розшукову діяльність» і Кримінально-процесуальному кодексі України — негативний вплив цього на практику застосування органами внутрішніх справ і пропонує виключити зі статті 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» зняття інформації з каналів зв’язку як оперативно-розшуковий захід[51].
Звичайно, однаковість назв у позначенні слідчої дії і оперативно-розшукового заходу є певним недоліком, але виключати через це останній з оперативно-розшукової діяльності недоцільно[52]. Науковці і практики ведуть постійний пошук щодо законодавчого розширення засобів отримання інформації для розкриття злочинів. Вони справедливо вважають, що сьогодні застосування лише традиційних процесуальних засобів отримання інформації про злочин та використання її для доказування недостатньо. Тому заслуговує особливої уваги розроблення рекомендацій щодо можливості використання для доказування не процесуальних засобів, інтегрування слідчої та оперативно-розшукової діяльності. З метою використання інформації про злочин у процесі доказування, зазначає І.В. Строков, «потреби практики спричинили зміни кримінально-процесуального законодавства (розширення кола слідчих дій і можливості отримання інформації про злочин, введення нових інститутів кримінального процесу тощо). Тому основне коло проблем розвитку криміналістики має розглядатися у тісному взаємозв’язку із завданнями, які ставить практика»[53].
Законодавець Росії вирішив дане питання, називаючи слідчу дію, закріплену в ст.186 КПК «контроль і запис переговорів», а в Законі РФ від 12 серпня 1995 року «Про оперативно-розшукову діяльність» розрізняє прослуховування телефонних переговорів, а також зняття інформації з технічних каналів зв’язку, що теж викликає деякі суперечності у науковців.
Даний закон виділяє прослуховування телефонних переговорів в окремий оперативно-розшуковий захід (п.10 ст.6). Він полягає в конспіративному слуховому контролі телефонних переговорів і, як правило, їх фіксації за допомогою звукозаписуючих технічних засобів, а також зняття інформації з технічних каналів зв’язку (п.11 ст.6), що включає можливість не слухового контролю повідомлень, які передаються абонентом по мережах електричного зв’язку, коли аудіальна інформація відсутня (факсимільні повідомлення, короткі текстові повідомлення тощо).
Особливості проведення даних оперативно-розшукових заходів надають змогу однозначно відмежувати їх один від одного, тим самим визначити порядок їх проведення[54].
Водночас існує кардинально протилежна думка науковців, які вважають поділ оперативно-розшукових заходів у Законі РФ про ОРД на прослуховування телефонних переговорів та зняття інформації з технічних каналів зв’язку застарілим і таким, що не відповідає сучасним реаліям у сфері систем передачі інформації. Так, А.Е. Федюнін зазначає, що, по-перше, нетехнічних каналів зв’язку в наш час не існує і, по-друге, зараз практично неможливо розділити види зв’язку за способом передачі, оскільки будь-яка інформація може послідовно передаватися по провідних, радіо — (супутникових), волоконно-оптичних каналах, в деяких випадках багаторазово змінюючи носії сигналу (наприклад, мережа Інтернету). Автор пропонує замінити оперативно-розшукові заходи «прослуховування телефонних переговорів», а також «зняття інформації з технічних каналів зв’язку» на єдиний — «зняття інформації з каналів зв’язку», виділивши «контроль поштових відправлень» в окремий оперативно-розшуковий захід[55], як представлено в українському законодавстві.
Підсумовуючи викладене, вважаємо за необхідне привести у відповідність ст.187, 187 — 1 КПК України і Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» і вже самою назвою провести розмежування оперативно-розшукового заходу і слідчої дії, за допомогою яких отримують інформацію про обставини злочину й формують судові докази[56].
До внесення відповідних змін у законодавство щодо розмежування зазначених засобів інформаційного забезпечення може служити чітке усвідомлення практиками і науковцями, що зняття інформації з каналів зв’язку як засіб отримання інформації має чітко визначене цільове призначення і суб’єктів його застосування.
Порівняння зняття інформації з каналів зв’язку в слідчій та оперативно-розшуковій діяльності дає змогу визначити, що загальним для них є використання аудіального контролю. Водночас у знятті інформації з каналів зв’язку як у порядку слідчої дії, так і оперативно-розшукового заходу виникають і певні розбіжності.
Коли йдеться про слідчу дію — суб’єктом застосування є слідчий, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, або заява чи повідомлення про злочин (приводи до порушення кримінальної справи), які потребують перевірки. Якщо розглядається оперативно-розшуковий захід, слід чітко усвідомлювати, що суб’єктом його застосування є, відповідно до Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» (ст.5), співробітники оперативних підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
Зазначені дії відрізняються і за часовими межами. Оперативно-розшуковий захід може здійснюватися на різних етапах розкриття злочину: для виявлення його ознак, в стадії порушення кримінальної справи, під час досудового слідства та по призупиненій кримінальній справі. Слідчий може проводити зняття інформації з каналів зв’язку в межах досудового слідства по кримінальній справі, яка перебуває у його провадженні, а також і до порушення кримінальної справи для запобігання злочину (ч.3 ст.187 КПК).
На відміну від КПК РФ, де контроль і запис переговорів встановлюються до 6 місяців (ст.186), Кримінально-процесуальний кодекс України не визначає граничні терміни проведення даної слідчої дії. Термін, на який встановлюється зняття інформації з каналів зв’язку, визначає суддя за клопотанням слідчого, викладеним в постанові. Адже було б доцільно зазначити що, він не може перевищувати строки досудового слідства, в межах якого дозволяється проводити слідчі дії.
Відрізняються також процедури санкціонування проведення слідчої дії та оперативно-розшукового заходу. Слідчий, за погодженням з прокурором, звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить мотивовану постанову про зняття інформації з каналів зв’язку (ч.4 ст.187 КПК України). Якщо ж прослуховування проводиться як оперативно-розшуковий захід, то керівник відповідного оперативного підрозділу звертається з поданням до суду і про отримання дозволу або про відмову в ньому повідомляє прокурору протягом доби (ч.2 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»). Відмітимо, що законодавство РФ не містить правових неузгодженостей між рівнями прокурора і судді, а також порядок отримання санкції на проведення прослуховування як слідчої дії і оперативно-розшукового заходу — однаковий.
Припиняється зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Крім того, слідчий припиняє зняття інформації з каналів зв’язку, коли у цьому відпадає необхідність — при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 225 КПК.
Відрізняється і правове регулювання даного заходу — зняття інформації в оперативно-розшуковій та кримінально-процесуальній діяльності. Діяльність оперативних співробітників регулюється оперативно-розшуковим законодавством, яким передбачено такий захід як зняття інформації з каналів зв’язку (п.9 ст.8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»), а також використання спеціальних технічних засобів контролю, фіксації і документування розмов (п. а ч.1 ст.15 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»). Зняття інформації з каналів зв’язку слідчим здійснюється відповідно до положень кримінально-процесуального законодавства (ст.187 КПК).
Аналізуючи кримінально-процесуальне законодавство України і Росії щодо проведення прослуховування як слідчої дії, а саме ст.187 «Накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку», ст.187-1 КПК України «Огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку» і ст.186 КПК Російської Федерації «Контроль і запис переговорів» відмічаємо, що:
український законодавець дозволяє проведення даної слідчої дії тільки «якщо іншими способами одержати ці дані неможливо», чого не міститься в КПК Росії;
    продолжение
–PAGE_BREAK–ст.186 КПК РФ містить більш широке коло осіб, чиї переговори можуть прослуховуватися, ніж у вітчизняному законодавстві, а саме: підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, а також при наявності погрози вчинення насильства, вимагання й інших злочинних дій щодо потерпілого, свідка чи їх близьких родичів, родичів, близьких осіб — за письмовою заявою даних осіб, а при її відсутності — на підставі судового рішення. В чинному Кримінально-процесуальному кодексі України передбачається зняття лише інформації, якою обмінюються підозрюваний чи обвинувачений з іншими особами за допомогою засобів зв’язку;
як відмічалося вище, КПК Росії обмежує термін прослуховування до 6 місяців і передбачає закінчення проведення слідчої дії за постановою слідчого, якщо необхідність у ній відпадає, але не пізніше закінчення попереднього слідства в даній кримінальній справі (п.5 ст.186 КПК РФ). В Україні дозволено проведення даної слідчої дії з метою запобігти злочину до порушення кримінальної справи, граничний термін її проведення в законі не встановлено. Зняття інформації з каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання постановою судді, а також коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку ст.255 КПК України;
постанова про зняття інформації з каналів зв’язку виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності (ч.10 ст.187 КПК України), в російському варіанті про це не зазначено;
хоча в Кримінально-процесуальному кодексі України порядок дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку, виділено в окрему статтю, норма, що його регулює, викладена дуже лаконічно. Лише зазначається можливість залучення в необхідних випадках спеціаліста, обов’язок слідчого після вивчення змісту інформації скласти про це протокол та при виявленні в інформації даних, що мають доказове значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи (п.4 ст.187-1 КПК України).
П. п.6-8 ст.186 КПК Росії більш детально визначають порядок дослідження знятої інформації, а саме: слідчий протягом всього терміну проведення слідчої дії має право в будь-який час витребувати від органу, що здійснює прослуховування, фонограму для огляду і прослуховування. Вона передається слідчому в опечатаному вигляді з супровідним листом, в якому вказуються дата і час початку і закінчення записів вказаних переговорів і короткі характеристики технічних засобів, що використовувалися. Про результати огляду і прослуховування фонограми слідчий разом з понятими (участь яких не передбачена українським законодавцем) і за необхідністю з участю спеціаліста, а також осіб, чиї телефонні та інші переговори записані, складає протокол, в якому повинна бути дослівно викладена та частина фонограми, що, на думку слідчого, має відношення до даної кримінальної справи. Особи, які беруть участь в огляді і прослуховуванні фонограми, мають право викласти свої зауваження до протоколу. Фонограма в повному обсязі залучається до матеріалів кримінальної справи на підставі постанови слідчого як речовий доказ і зберігається в опечатаному вигляді в умовах, що виключають можливість прослуховування і тиражування сторонніми особами і забезпечують її збереження і технічну придатність для повторного прослуховування, в тому числі в судовому засіданні.
Підсумовуючи вищевикладене, робимо висновок про необхідність закріплення у КПК України двох самостійних слідчих дій «накладання арешту на кореспонденцію» і «зняття інформації з каналів зв’язку». Також доцільно було б виключити однаковість назв у позначенні розглянутих вище слідчої дії і оперативно-розшукового заходу. Вважаємо доцільним розширити ст.187-1 КПК і більш детально визначити порядок дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку.
Вирішення цих проблем і внесення відповідних змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів, що регулюють дане питання, сприятиме одностайному розумінню і правильному застосуванню зняття інформації з каналів зв’язку як слідчої дії чи оперативно-розшукового заходу, що значно активізує роботу слідчих та оперативних підрозділів.
Також, слід навести для порівняння норми законодавства деяких країн, з якими ми на протязі довгого часу перебували на одному правовому полі в межах колишнього Радянського Союзу, з питань, що регулюють прослуховування телефонних розмов, арешт телеграфної та іншої кореспонденції.
Отже, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Республіки Вірменія зазначені питання регулюються ст. ст.239, 240, 241 зазначеного Кодексу, якими встановлено наступний порядок контролю кореспонденції, поштових, телеграфних і інших повідомлень, їх огляду та виїмки, а також прослуховування телефонних переговорів.
Так, коли є достатні підстави вважати, що в кореспонденції, поштових, телеграфних і інших повідомленнях, що відправляються підозрюваним або обвинуваченим чи отримуваних ними, можуть міститися відомості, що мають доказове значення у справі, слідчий може винести мотивовану постанову, в якій міститься клопотання до суду про контроль кореспонденції вказаних осіб.
В постанові повинні бути вказані: найменування установи зв’язку, на яку покладається обов’язок по затриманню кореспонденції; ім’я, прізвище особи або осіб, кореспонденція яких підлягає затриманню; точна адреса цієї особи (осіб); вид кореспонденції, на яку накладається арешт, і термін арешту.
До кореспонденції, на яку може бути накладений арешт, зокрема, відносяться наступні об’єкти: листи, телеграми, радіограми, бандеролі, посилки, поштові контейнери, переклади, повідомлення по телефаксу і електронній пошті.
Постанова суду про контроль кореспонденції надсилається начальникові відповідної установи зв’язку, для якої воно є обов’язковою.
Начальник установи зв’язку затримує необхідну кореспонденцію і про це негайно повідомляє слідчого.
Контроль кореспонденції припиняється слідчим, прокурором або судом, що винесли відповідну постанову.
Слідчий під розписку знайомить з постановою про провадження виїмки начальника установи зв’язку, а при необхідності — інших службовців даної установи і за участю понятих з числа працівників даної установи розкриває і оглядає кореспонденцію.
При виявленні документів, предметів, які можуть мати значення для справи, слідчий проводить виїмку відповідних відправлень або обмежується зняттям з них копій. За відсутності даних, які можуть мати значення для справи, слідчий дає вказівку про вручення оглянутої кореспонденції адресатові або про її затримання на встановлений ним термін.
Про кожен випадок огляду або затримання кореспонденції складається протокол, в якому зазначається: ким, де, коли і яка конкретно кореспонденція була затримана або піддалася огляду, що було вилучене, що повинне бути доставлене адресатові або тимчасово затримано, з якої кореспонденції зняті копії, які технічні засоби використовувалися і що було виявлене. Всі особи, що брали участь в слідчій дії, повинні бути ознайомлені з протоколом, який вони завіряють своїми підписами, а при необхідності можуть вимагати внесення до нього своїх зауважень.
Якщо є достатні підстави вважати, що в телефонних переговорах або переговорах з використанням інших засобів зв’язку підозрюваного, обвинуваченого і інших осіб, що мають відомості про злочини, можуть міститися відомості, що мають значення для справи, допускається за рішенням суду прослуховування і звукозапис даних переговорів.
Про необхідність прослуховування і звукозапису переговорів слідчий виносить мотивовану постанову про порушення перед судом клопотання, в якому вказуються: кримінальна справа і підстави, за якими повинна проводитися відповідна слідча дія; прізвища, імена осіб, переговори яких підлягають прослуховуванню, час прослуховування, установа, якій доручається технічне здійснення прослуховування і звукозапису переговорів. Постанова направляється до суду.
В разі згоди судді на прослуховування і звукозапис переговорів постанова надсилається слідчим до відповідної установи для виконання.
Прослуховування і звукозапис переговорів можуть бути встановлені на термін не більше шести місяців. Вони припиняються, коли відпадає в них необхідність, але у всіх випадках — не пізніше закінчення попереднього розслідування.
Протягом встановленого терміну слідчий має право у будь-який момент витребувати звукозапис для огляду і прослуховування. Він передається слідчому в опечатаному вигляді разом з супровідним листом, в якому повинні бути вказані час початку і закінчення звукозапису переговорів і необхідні технічні характеристики використаних засобів.
Огляд та прослуховування звукозапису слідчим проводиться за участю понятих, а при необхідності — спеціаліста, про що складається протокол, в якому повинна бути дослівно відтворена частина звукозапису, що відноситься до справи. Звукозапис залучається до протоколу; при цьому частина, що не відноситься до справи, після набрання вироком законної сили або після припинення справи знищується.
Статтями 213 та 214 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь передбачено наступний порядок накладення арешту на поштово-телеграфні й інші відправлення, їх огляд і виїмка, а також прослуховування і запис переговорів.
За наявності достатніх підстав вважати, що листи, телеграми, радіограми, бандеролі, посилки й інші поштово-телеграфні та інші відправлення можуть містити відомості, документи і предмети, що мають значення для кримінальної справи, на них може бути накладений арешт. Накладення арешту на поштово-телеграфні й інші відправлення, огляд і виїмка їх в поштово-телеграфних установах проводяться за постановою слідчого, органу дізнання з санкції прокурора або його заступника.
В постанові вказуються прізвище, ім’я, по батькові особи, поштово-телеграфні і інші відправлення якого повинні затримуватися, точна адреса цієї особи; підстави для накладення арешту і проведення виїмки; види поштово-телеграфних й інших відправлень, що підлягають арешту; термін дії арешту; найменування установи зв’язку, на яку покладається обов’язок затримувати поштово-телеграфні й інші відправлення та негайно повідомляти про це слідчого, орган дізнання.
Постанова про накладення арешту на поштово-телеграфні й інші відправлення, про їх огляд і виїмку направляється слідчим, органом дізнання до відповідної установи зв’язку, якій пропонується затримувати поштово-телеграфні й інші відправлення та негайно повідомляти про це слідчого, орган дізнання.
Огляд, виїмка і зняття копій з затриманих поштово-телеграфних й інших відправлень проводяться слідчим, органом дізнання в установі зв’язку за участю представника відповідної установи. В необхідних випадках для участі в проведенні огляду і виїмки поштово-телеграфних і інших відправлень слідчий, орган дізнання має право викликати відповідного спеціаліста, а також перекладача. В кожному випадку огляду поштово-телеграфних і інших відправлень складається протокол, в якому вказується, ким і які поштово-телеграфні й інші відправлення були піддані огляду, скопійовано і відправлено адресатові або вилучено.
Накладення арешту на поштово-телеграфні й інші відправлення скасовується постановою слідчого, органу дізнання. В будь-якому випадку дана міра не може здійснюватися зверх терміну попереднього розслідування у кримінальній справі.
По кримінальних справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, якщо є достатні підстави вважати, що переговори з використанням технічних засобів зв’язку і інші переговори підозрюваного, обвинуваченого і інших осіб можуть містити відомості, що мають значення для справи, з санкції прокурора або його заступника допускаються прослуховування і запис даних переговорів.
Про необхідність здійснення прослуховування переговорів і їх запис слідчий, орган дізнання виносять мотивовану постанову, в якій зазначаються кримінальна справа і підстави, за якими повинна проводитися дана слідча дія; прізвище, ім’я, по батькові осіб, чиї переговори підлягають прослуховуванню й запису і протягом якого терміну; установа, якій доручається технічне здійснення прослуховування й запис переговорів.
Постанова направляється слідчим, органом дізнання до відповідної установи для виконання.
Прослуховування і запис переговорів у будь-якому випадку не можуть здійснюватися зверх терміну попереднього розслідування кримінальної справи і скасовуються постановою слідчого, органу дізнання.
Слідчий, орган дізнання протягом всього встановленого терміну має право в будь-який час витребувати фонограму для огляду і прослуховування. Вона передається слідчому, органу дізнання в опечатаному вигляді з супровідним листом, в якому повинні бути зазначені час початку та закінчення запису переговорів і необхідні технічні характеристики використаних засобів.
Огляд і прослуховування фонограми проводяться слідчим, органом дізнання при необхідності за участю фахівця, про що складається протокол, в якому повинна бути дослівно відтворена частина фонограми переговорів, що має відношення до кримінальної справи. Фонограма залучається до протоколу, при цьому її частина, що не має відношення до справи, після закінчення провадження по кримінальній справі знищується.
В Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Казахстан накладення арешту на кореспонденцію, перехоплення повідомлень, прослуховування і запис переговорів регулюються розділом 30 зазначеного кодексу.
Так, відповідно до ст.235 за наявності достатніх підстав вважати, що листи, телеграми, радіограми, бандеролі, посилки і інші поштово-телеграфні відправлення можуть містити відомості, документи і предмети, що мають значення для справи, на них може бути накладений арешт.
Про арешт поштово-телеграфних відправлень слідчий виносить постанову, яка санкціонується прокурором. В постанові повинно бути вказано: назва установи зв’язку, на яку покладається обов’язок по затриманню поштово-телеграфних відправлень, прізвище, ім’я, по батькові осіб, поштово-телеграфні відправлення яких підлягають затриманню, їх адреса, вид поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт, термін, на який він накладається.
Постанова про накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію направляється керівникові відповідної установи зв’язку, який зобов’язаний затримувати поштово-телеграфні відправлення і негайно повідомляти про це слідчого.
Виїмка і зняття копій з затриманих поштово-телеграфних відправлень оглядається слідчим в установі зв’язку за участю понятих. У необхідних випадках для участі в провадженні огляду і виїмки поштово-телеграфних відправлень слідчий має право викликати відповідного спеціаліста, а також перекладача. В кожному випадку огляду поштово-телеграфних відправлень складається протокол, в якому вказується, ким і які поштово-телеграфні відправлення були піддані огляду, скопійовані і відправлені адресатові або затримані на термін, визначений слідчим.
Арешт на поштово-телеграфні відправлення скасовується слідчим або прокурором, коли відпадає необхідність в цьому заході, але в будь-якому випадку не пізніше ніж закінчення розслідування.
Перехоплення повідомлень, що передаються по технічним, зокрема комп’ютерним, каналам зв’язку, і зняття з комп’ютерних систем інформації, що відноситься до справи, що розслідується, відповідно до ст.236, проводяться на підставі постанови слідчого, санкціонованої прокурором.
Постанова слідчого, санкціонована прокурором, направляється для виконання органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність.
Повідомлення і комп’ютерна інформація, отримані в результаті перехоплення, фіксуються спеціалістом на відповідному носієві і передаються слідчому.
Згідно зі ст.237 зазначеного кодексу негласне прослуховування і запис розмов з використанням відео-, аудіотехніки або інших спеціальних технічних засобів, а також прослуховування і запис переговорів, що ведуться з телефонів і інших переговорних пристроїв, підозрюваного, обвинуваченого і інших осіб, які можуть мати в своєму розпорядженні відомості про злочин, у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини можуть проводитися на підставі постанови слідчого, санкціонованої прокурором, за наявності достатніх підстав вважати, що в результаті прослуховування будуть отримані відомості, що мають значення для справи.
За наявності загрози здійснення насильства, вимагання і інших злочинних дій відносно потерпілого, свідка або членів їх сімей за постановою слідчого, санкціонованої прокурором, з їх відома можуть проводитися негласне прослуховування і запис розмов з використанням відео-, аудіотехніки або інших спеціальних технічних засобів, а також прослуховування і запис переговорів, що ведуться з їх телефонів або інших переговорних пристроїв.