Законність та правопорядок 2

Курсова робота
на тему: „Законність та правопорядок”
Зміст
Вступ………………………………………………………………………………………………….3
Розділ І. Суспільно-правова характеристика
законності………………………………………………………………………………………..5
1.1. Поняття законності……………………………………………………………………………5
1.2. Принципи законності: поняття, зміст…………………………………………………8
1.3. Вимоги законності……………………………………………………………………………10
Розділ ІІ. Стислий аналіз інших правових явищ, які стосуються законності ……………………………………………………………………..11
2.1. Гарантії законності …………………………………………………………………………..11
2.2. Поняття правопорядку ……………………………………………………………………..15
2.3. Функції та принципи правопорядку…………………………………………………..19
Розділ ІІІ. Роль держави в підтриманні законності та правопорядку в суспільстві……………………………………………………………….22
3.1. Державна дисципліна…………………………………………………………………………22
3.2. Зміцнення законності у правозастосовчому процесі…………………………….24
Висновки……………………………………………………………………………………………..27
Список використаних джерел…………………………………………………….29
Вступ
Дана курсова робота являє собою, на мій власний погляд, цілий комплекс наукових думок, досліджень різних теорій, думок практиків, оскільки законність та правопорядок – основна запорука існування правового громадянського суспільства, а отже – і не тільки сфера вивчення теорії держави і права, а й інших юридичних та й навіть деяких економічних наук.
Для того, щоб визначити основні поняття по даній темі, необхідно перш за все визначити об’єкт та мету мого дослідження, сформулювати основні методи.
Об’єкт дослідження.З позиції теорії держави і права виступає комплекс суспільних відносин, які виникають у сфері дотримання законності та правопорядку в суспільстві, а також той державний вплив (примус), який застосовується в разі недотримання чи порушення встановлених норм, правил поведінки.
Мета написання роботи.Основною метою цього дослідження є теоретико-правовий і науково-прикладний аналіз суспільного стану існуючої системи правового державного регулювання у сфері дотримання законності та встановлення правопорядку в державі зокрема, а також подальшого розвитку та удосконалення національного законодавства в досліджуваній сфері.
Методи дослідження. Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу -формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.
А даній курсовій роботі я постараюся здійснити всебічний аналіз організаційно-правових питань, що стосуються поняття законності та правопорядку, принципів законності, вплив на суспільство, тощо.
Отож, розпочинаючи розгляд роботи, необхідно сказати, що законність– це певне правове явище, за допомогою якого можна дати характеристику стану суспільства, рівню законності в державі.
Про законність та правопорядок можна говорити дуже і дуже багато, оскільки – це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, вступаючи в ті чи інші суспільні, правові, економічні чи фінансові відносини та ін.
Необхідно зазначити, що законність та правопорядок, як соціальні інститути тісно пов’язані з правом.
Законність— це принцип функціонування суспільства та його підсистем у певному режимі, для якого характерні: по-перше, вимо­га суворого й неухильного додержання законів держави усіма гро­мадянами, посадовими особами, державними органами, об’єднан­нями громадян та всіма іншими суб’єктами права, а також, по-друге, реальне виконання цих законів.
Отже, дотримання законності — це необхідна умова створення такого соціального середовища, за якого тільки й можлива повна реалізація права.
Розділ І. Суспільно-правова характеристика законності
1.1. Поняття законності
Законність —це комплексне (принцип, метод, режим) соці­ально-правове явище, що характеризує організацію і функціо­нування суспільства і держави на правових засадах.
Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права — від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридич­ній практиці. Законність відображає правовий характер органі­зації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів — посадових осіб, а також громадських організацій, ко­мерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).
Законність характеризується поєднанням двох ознак.
зовнішньої(формальної) — обов’язком виконувати розпоря­дження законів і підзаконних правових актів державними орга­нами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднання­ми:
внутрішньої(сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.
Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціл­лю. не виконанням заради виконання, її призначення — додер­жання законів в ім’я торжества свободи, справедливості. Закон­ність — явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (напри­клад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «правозаконність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати пра­вові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчо­сті це виражається в забезпеченні видання закону, який відпові­дає праву Конституції [1].
Законність — явище багатоаспектне і може виступати як прин­цип. метод, режим. Законність є принципом діяльності держав­них органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сва­волі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійс­нюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:
1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї дія­льності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на прин­ципи і вимоги законності;
2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не вихо­дять за межі своєї компетенції;
3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій уча­сників суспільних відносин вони додержуються правових про­цедур, використовують правові засоби і способи.
Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, конт­ролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.
Законність є йрежим реально діючого права, стан (атмосфе­ра) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відо­бражати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.
Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлокра­тію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політич­ного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку дер­жавної влади, незахищеною від її сваволі.–PAGE_BREAK–
Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія — фактори по­будови правової держави [8, ст. 204-205].
Що таке законність — принцип, метод чи режим?
І принцип, і метод, і режим.Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як певних засад, начала діяльності дер­жавних органів, державних і громадських організацій, посадо­вих осіб, громадян, без законності як методу державного управ­ління суспільством не відбудеться режим законності. У широко­му розуміннізаконність — це режим суспільно-політичного життя, створюваний:
— державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасу­вання) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забез­печує їх відповідність потребам суспільного поступу [3, ст. 68];
— всіма суб’єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організація­ми, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних ак­тів.
При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відпо­відальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство — від анархії, хаосу, безладдя і насильства.
1.2. Принципи законності: поняття, зміст
Принципи законності— це відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принци­пи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-по­літичного життя в демократичній правовій державі.
Принципами законності є такі:
1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей прин­цип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відпо­відно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридич­ну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти — законам, причому підзаконні акти прийма­ються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не вре­гульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам — за­конам і підзаконним актам[1].
2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі держав­ні органи, громадські організації, комерційні об’єднання, поса­дові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.
3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб’єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна органі­зація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і від­повідно до нього.
4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись мірку­ваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність за­кону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспі­льства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльнос­ті з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід пока­рання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяж­кості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийма­тися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.
Необхідність точного і неухильного виконання правових роз­поряджень незалежно від суб’єктивного ставлення до них окре­мих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону [8, ст. 206 ].
5. Невідворотність відповідальності за правопорушення озна­чає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Пра­воохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реаль­ність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відпові­дальності за будь-яке їх порушення.
6. Обумовленість законності режимом демократії, який пе­редбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо перед­бачено законом»); загально-дозвільного — поширюється на громадян та їх об’­єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і до­держанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.
1.3. Вимоги законності
Вимоги законності(те, чого вимагає законність) відобража­ють її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відмі­ну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб’єктів су­спільних відносин, вимоги законності пов’язані з окремими ви­дами діяльності певних суб’єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.
Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реа­лізації права.
Вимоги законності в правотворчості:
1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;
2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (на­приклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду — указам президента);
3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасу­вання з додержанням певної процедури;
4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні стро­ки (наприклад, закон про бюджет на рік);
5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена зако­ном, з усіма необхідними для цього реквізитами. Вимоги законності у сфері реалізації права:
1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забез­печують реалізацію права (додержання і виконання обов’язків, наявність можливостей для здійснення суб’єктивного права);
2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;
3) правильне тлумачення правових норм;
4) стабільність судової практики та ін.
Розділ ІІ. Стислий аналіз інших правових явищ, які стосуються законності
2.1. Гарантії законності
Гарантії законності— це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.
Гарантії законності можна поділити на:
— загально-соціальні;
— спеціально-соціальні — юридичні та організаційні. Загально-соціальні гарантії законності:
1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту про­дуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб’єк­тів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб’єктів права створює об’єктивні умови для їх зацікавленості в законності [7, ст. 365];
2) політичні — ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократич­них форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.
3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасне є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’я­зування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка по­інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя.
Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності — це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.
Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:
юридичні — передбачена законом система спеціальних засо­бів, за допомогою яких забезпечується створення якісних зако­нів, їх додержання і виконання;    продолжение
–PAGE_BREAK–
організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадро­ва робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочиннос­ті, боротьби з корупцією тощо.
Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяль­ності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припи­нення.
Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якіс­них нормативно-правових актів, якими встановлюється юридич­на відповідальність за вчинення протиправних дій.
Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується не­ухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представниць­ких органів влади, правозастосовну практику за скаргами гро­мадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові га­рантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єди­ної системи законодавства.
Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяль­ністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод грома­дян. їх обов’язок полягає в прийнятті нормативно-правових ак­тів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов’язків у рамках закону.
Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітраж­ний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілакти­ки і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя форма­льно закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кри­мінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних під­приємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскар­жені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів — одна із важливих гарантій стабільності і реальності за­конності.
Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ. Їх діяльність здійснюється в ім’я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських міс­цях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.
Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апа­рат здійснюють роботу з запобігання порушення законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.
Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:
1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні право­порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;
2)припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на при­пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;
3)відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі­ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во­лодіння;
4)каральні, або штрафні,—спрямовані на реалізацію юри­дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.
Юридичні гарантії законності за суб’єктами застосування можуть бути такими:
— парламентські;
— президентські;
— судові;
— прокурорські;
— адміністративні (управлінські);
— контрольні;
— муніципальні (місцеві).
2.2. Поняття правопорядку
Правопорядок — частина громадського порядку.
Громадський порядок— це стан (режим) упорядкованості со­ціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним юрмам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.
Отже, правопорядок — це частина системи суспільних від­носин, що врегульовані нормами права і перебувають під захис­том закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відно­син, то правопорядок є їх результатом [5, ст. 215].
Правопорядок— стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфе­ра нормального правового життя, що встановлюється в резуль­таті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.
Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основ­ними законами і тенденціями розвитку.
Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упо­рядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, без­системності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функ­ціонує економіка, досягається гармонія в «діях законодавчої, ви­конавчої та судової влади, активної) здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується віль­ний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального) і правового порядку.
Держава об’єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.
Таким чином, правопорядок як державно-правове явище слу­жить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами грома­дянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.
Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.
Основні ознаки правопорядку.
1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;
2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;
3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;
4) створює сприятливі умови для здіснення суб’єктивних прав;
5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;
6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;
7) встановлює сувору громадську дисципліну;
8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і при­ватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;
9) створює умови для організованості громадянського суспі­льства і режим сприяння індивідуальній свободі;
10) забезпечується всіма державними заходами, аж до при­мусу.
Зміст правопорядку— це система правових і неправових еле­ментів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встанов­ленню і підтримці правомірної поведінки суб’єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей пра­вового регулювання.
Розрізняють зміст правопорядку:
1) матеріальний — система реальних (економічних, політич­них, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх уча­сників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об’єктив­ної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв’язку з економікою, політикою, культурою [8, ст. 208];
2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов’язків, відповідальності громадян, тобто результат вста­новлення законності, впорядкованості та врегульованості пра­вових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю дер­жави.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Структура правопорядку —це єдність і одночасно поділ сис­теми громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, пра­вопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульова­них нормами відповідних галузей права. У структурному відно­шенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.
Елементи структури правопорядку такі.
1. Суб’єкти права—держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов’язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.
2. Правові відносини і зв’язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земель­ні, сімейні та ін.) — динамічний зв’язок.
3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб’єктів права, правових відносин і зв’язків між реалізованими елементами си­стеми права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — роз­порядку, у рамках якого організуються і функціонують громадян­ське суспільство і держава, — інтегративний зв’язок.
2.3. Функції та принципи правопорядку
Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:
1) функцію впорядкування зовнішніх зв’язків і відносин з ве­ликими системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв’язків і від­носин з суспільним середовищем;
2) функцію зміцнення внутрішніх зв’язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкуван­ня. Ця функція характеризує автономне «буття» системи право­порядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у вну­трішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функ­ції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин [4, ст. 106];
3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — вира­жається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, право­порушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріп­лення законності, поліпшення діяльності судової системи, пра­воохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і роз­витку правопорядку є його вдосконалення.
Принципи правопорядку— це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують правопорядок і є основою його існування та функціонування.
До принципів правопорядку можна віднести принципи за­конності. Однак, зважаючи на те, що правопорядок є самостій­ною якісною визначеністю, слід виділити його специфічні прин­ципи.
1. Принцип конституційності — підпорядкування норматив­ним положенням конституції та забезпечення її реалізації. Тео­ретична конституція (те, що має бути) покликана стати практи­чною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним по­рядком життя.
2. Принцип законності — створення якісних законів та їх су­воре додержання. Законність — головна умова встановлення правопорядку.
3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілі­сності і структурності як необхідних властивостей, що дозволя­ють злагоджено діяти всім елементам громадянського суспільст­ва і правової системи держави.
4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування—ви­являється в точній співпідпорядкованості органів держави, по­садових осіб, нормативних актів за юридичною силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядко­ваність їх зв’язків.
5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в необхідності діяльності суспільства, яка впоряд­ковує, і особливо суб’єктів правотворчості за допомогою соці­альних, головним чином правових, норм. Правова норматив­ність є основою і засобом упорядкування.
6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;
7. Принцип підконтрольності — наявність повсюдного, загаль­ного та універсального контролю, здійснюваного громадянсь­ким суспільством, його структурами, державою в особі її різних органів, громадянами.
8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту—ви­ражається в реальних засобах гарантування прав учасників пра­вопорядку, функціонування правової системи, досягнення за­конними засобами прав, свобод, обов’язків та ін.
Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.
Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб’єктів є правомірною. В Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не пе­редбачено законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення законності є вищий рі­вень правопорядку [1, ст. 19].
Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реа­лізації інститутів демократії, які розвиваються на основі всебіч­ного зміцнення законності. Рівень розвитку правопорядку — мі­рило свободи особи, гарантованості її прав, свобод, законних ін­тересів, виконання обов’язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без демок­ратичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки демократичним ме­ханізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нор­мативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.
Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і послідовне здійснення всіх вимог законності, прин­ципів права, насамперед реальне і повне забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат) дії права [7, ст. 370-371].
Розділ ІІІ. Роль держави в підтриманні законності та правопорядку в суспільстві
3.1. Державна дисципліна
Дисципліна пов’язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:
1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;
2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповід­ності інтересам суспільства, законності, правовій культурі. Види дисципліни:
• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;
• трудова — обов’язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;
• військова — додержання військовослужбовцями правил, вста­новлених законами, військовими статутами, наказами;
• договірна — додержання суб’єктами права договірних зобо­в’язань;
• фінансова — додержання суб’єктами права бюджетних, по­даткових та інших фінансових розпоряджень;
• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у
процесі виробничої діяльності та ін [8, ст. 209].
Державна дисципліна— це режим панування закону у взає­мовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповнова­жених суб’єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного су­б’єкта виконувати свої обов’язки, не перевищувати своїх повно­важень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб’єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.
Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно по­в’язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного став­лення державних службовців до встановленого правопорядку.
Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.
З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і не­ухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й ак­тивність, ініціативу в роботі.
Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни ле­жать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов’язків.
Дисципліна і законність мають різні результати дії. Ре­зультат законності — правопорядок. Результат дисципліни — громадський порядок.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функ­цій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.
Трудова дисципліна — показник як ставлення громадянина до виконання службових обов’язків, так і роботи кожної з дер­жавних структур. У чинному трудовому законодавстві передба­чені загальні вимоги дисципліни, пов’язаної з виконанням пра­вил внутрішнього трудового розпорядку: своєчасно приходити на роботу, додержуватися встановленої тривалості робочого дня, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своє­часно і точно виконувати розпорядження адміністрації та ін. Ці норми і вимоги не можуть охопити всі сторони виробничого процесу. Тому в трудовому законодавстві визначається додатко­ве коло обов’язків працівників, що пов’язані з додержанням тех­нологічної дисципліни.
Для підвищення ефективності дисципліни важливими є: застосування заходів заохочення з метою розвитку спону­кальних факторів (оголошення подяки, видача премії, нагород­ження цінним подарунком, почесною грамотою, подання до нагородження орденами і медалями, званнями, матеріальна ви­нагорода); накладення заходів юридичної відповідальності (звільнен­ня, депреміювання, пониження на посаді та ін.).
3.2. Зміцнення законності у правозастосовчому процесі
Реформування правової системи України, зо­крема її законодавства, вимагає подальших те­оретичних досліджень, ключових категорій у юри­дичній науці. Зокрема, це стосується дальшого аналізу проблеми співвідношення законності і правозастосовної діяльності. Цим проблемам у юридичній науці приділено досить значну увагу. Однак останнім часом, незважаючи на значні змі­ни у правовій системі України, вказане питання стало менше цікавити дослідників. Завданням да­ної статті є спроба розкрити окремі теоретичні проблеми забезпечення законності у правозастосовному процесі. Адже завдання демократизації Української держави, подальший розвиток ринко­вих відносин, формування правової держави пе­редбачають інтенсивну роботу, пов’язану з вдос­коналенням законодавства та практикою його за­стосування, де основним принципом цієї діяльно­сті є законність. Законність належить до основних категорій юридичної науки, займає провідне міс­це у її понятійному апараті. Значення даного по­няття у тому, що воно припускає прямий, безпо­середній вихід теоретичних досліджень на практи­чний рівень [2, ст. 61].
Законність у юридичній літературі визнача­ється по-різному: як суворе, неухильне дотриман­ня і виконання законів всіма органами держави, всіма установами і громадськими організаціями, посадовцями і громадянами; як режим неухильно­го виконання законів і заснованих на них право­вих актів, що виражають волю суспільства; як принцип права, що полягає у вимогах суворого і неухильного дотримання всіма суб’єктами законів і заснованих на них підзаконних актів; як відповідність нормам права діяльності учасників суспі­льних відносин тощо.
У сучасних уявленнях законність виступає як метод здійснення влади і управління, форма дер­жавного керівництва суспільством, конституцій­ний принцип діяльності всіх органів держави, гро­мадських організацій, посадовців і громадян, не­від’ємний елемент демократії, політико-правовий режим, соціальний стан, основа нормативного життя суспільства, його функціонування, вимога суворо дотримуватись, виконувати, застосовувати закони; найважливіша ланка правової системи.
Найповніше об’ємне визначення законності, на наш погляд, дано Н.Вопленком, який вважав, що це «реалізована у режимі… демократії система ідеологічних, психологічних і юридичних вимог правомірної поведінки всіх громадян, посадовців, органів держави і громадських організаційні. Таке визначення дозволяє побачити всю багатоаспектність даної правової категорії, її багато­значність і важливість.
З урахуванням мети статті слід визначитися стосовно питання вимог законності до правозастосовного процесу, в цілях вироблення практичних рекомендацій для підвищення його ефективності, усунення дефектів названої діяльності.
Тут слід вести мову про заходи і вимоги, які впливають на відповідність правозастосовної дія­льності існуючим законодавчим актам. І пробле­ми зміцнення законності, на нашу думку, слід розглядати відповідно до структури механізму правозастосування, оскільки до кожного його елеме­нта висуваються особливі вимоги.
Аналізуючи питання про шляхи і засоби впро­вадження режиму законності у правозастосуванні [2, ст. 62].
Правозастосовне рішення, оформлене у ви­гляді відповідного юридичного акта, повинно ви­носитися кваліфікованим, уповноваженим на те суб’єктом. Перевантаження роботою співробітни­ків правоохоронних органів впливає на якість їх діяльності. Безперечно, що правозастосовне рі­шення повинно виноситися особою, яка має до­статню теоретичну і практичну підготовку, квалі­фікацію і професійні якості. Це можна розгляда­ти як одну з вимог законності до правозастосов­ного процесу. Незважаючи на те, що законне пра­возастосовне рішення може бути винесене й осо­бою недостатньо кваліфікованою, це носитиме одиничний, не системний характер, а, отже, необ­хідно прагнути до підвищення майстерності і до­свіду працівників.
До питання зміцнення законності у правозастосовному процесі слід віднести також створен­ня належних, реальних умов для здійснення зазна­ченої специфічної діяльності.
Тут необхідна належна правозастосовно-законодавча база, що, у свою чергу, потребує швидко­го подальшого оновлення всієї системи законодав­ства відповідно до принципів справедливості, до­тримання і поваги прав та свобод громадян. В умовах демократичної правової держави закон­ність передбачає єдність її зовнішнього боку (стро­ге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес застосуван­ня законів, а й забезпечення видання суто право­вих законів, тобто процес законотворчості. Цей шлях найбажаніший, але вимагає трива­лого часу і постійного контролю за правильним віддзеркаленням у праві суспільних відносин [2, ст. 63].
Висновки
На сам кінець, я вважаю, що можна зробити короткі висновки по даній темі курсової роботи.
Отже, законність як вимога звернена до всіх суб’єктів права; й саме їх сукупними зусиллями і створюється згадане соціальне середовище. Водночас законність виступає передумовою реалізації їх власних суб’єктивних прав та законних інтересів.
Ця думка концентровано виражена в словах, що належать ста­родавньому римському політичному діячеві, оратору й філософу Марку Туллію Цицерону: «Щоб бути вільним, необхідно підкорятися законам».
Режим законності забезпечує правопорядок. Правопорядок -це такий стан суспільних відносин, який є сукупним результатом фак­тичного здійснення юридичних норм в умовах законності. Правопо­рядок — це законність у дії, це реалізована законність.
Правопорядок — ємне поняття. Його різновиди багатоманітні: гро­мадський правопорядок (у громадських місцях), виробничий, трудо­вий, військовий, навчальний та ін.
Правопорядок виключно важливий у будь-якій сфері виробничо­го й взагалі суспільного життя. Не є винятком комерційна й банківсь­ка діяльність, торгівля й громадське харчування тощо. Хоча ці галузі, як раніше, в умовах колишньої «соціалістичної» країни, так і тепер, були і є особливо уразливими саме з погляду законності й правопо­рядку.
Правопорядок своїми неодмінними, необхідними передумовами має:
1. Досконале законодавство, що відображає потреби й інтереси громадян і суспільства, регулює відповідно до них суспільні відносини.
Сучасна практика парламенту — Верховної Ради України — як законодавчого органу переконливо й яскраво свідчить, наскільки це складна справа — законотворення, яке адекватно відбивало б нові умови життя суспільства;
2. Неухильне виконання чинного законодавства усіма й повсюдно. Лише у єдності ці передумови можуть створити надійні засади для правопорядку. Прийняття відповідного закону — це лише поча­ток, лише одна з умов законності і правопорядку. Закон тільки тоді виконує свою соціальну службову роль (функцію), коли він виконуєть­ся всіма без винятку і повсюдно. Не тільки історія тоталітарного сус­пільства, а й посттоталітарна дійсність переконливо це доводять. Нормальний стан суспільного буття немислимий без найсуворішого дотримання законів, що охороняють права громадян й інтереси сус­пільства, себто без правопорядку. На відміну від тоталітаризму, де законність відігравала роль ідеологічної прикраси, в нових умовах вона має підтримувати й зберігати демократію. Демократія без за­конності — річ неймовірна, бо законність — це принцип, глибинна сутність якого полягає у рівності всіх перед законом. Що стосується державної влади, то дія цього принципу поширюється на всі її відга­луження — виконавчу, судову, а рівно й законодавчу владу.
У теоретико-правовій літературі значне місце приділяється оп­рацюванню проблеми гарантій забезпечення законності та правопо­рядку. Ці гарантії, серед яких розрізняють об’єктивні та суб’єктивні гарантії, поділяються на такі групи: економічні, політичні, ідеологічні, юридичні, соціальні, організаційні.
Отже,пройшовши весь матеріал, можна для себе почерпнути нові знання, нові уявлення про законність і правопорядок, її роль для розвитку суспільстві та економічної та політичної стабільності, підвищення авторитету держави на світовій арені.
Список використаних джерел
1. Конституція України. – Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. Київ, Юрінком, 1996 р.
2. Право України. – №12, 2004 р. ст. 61-63.
3. Котюк О.В. «Основи держави і права», К., ВЕНТУРІ, 1996. – 207 с.
4. Комаров С.А., Малько А.В., «Теория государства и пра­ва», М., Норма, 2000. – 440 с.
5. Копєйчиков В.В. «Загальна теорія держави і права», К. Юрінком, 1997. – 317 с.
6. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р. – 611 с.
7. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. – Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.
8. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р. – 656 с.