Законодавче забезпечення інноваційної діяльності вУкраїні: аналіз та оцінка.
ПЛАН
ВСТУП… 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА… 5
1.1 Аналіз стану інноваційної діяльності в Україні… 5
1.2 Законодавча база та державне регулювання інноваційноїдіяльності в Україні 11
1.3 Концептуальні підходи до законодавчого регулюванняінноваційної політики в Україні… 16
2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА… 26
2.1 Характеристика досліджуваної організації… 26
2.2 Питання законодавчої бази діяльності технопарків… 28
2.3 Аналіз законодавчої неврегульованості діяльностітехнопарку „Інститут монокристалів”… 31
ВИСНОВОК… 36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ… 39
ВСТУП
Перехід доринкової економіки збільшив значення активізації інноваційної діяльності,проблем формування інноваційного потенціалу країни, що дозволяє реорганізуватиекономіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, що повинно стати найважливішимфактором виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту.
Між економічнимивідносинами, що існують у процесі здійснення інноваційної діяльності, мірамиїхнього господарського регулювання і самими інноваційними процесами у національнійекономіці існують складні взаємозв’язки. Це об’єктивно вимагає теоретичногоаналізу сутності і тенденцій розвитку інноваційної діяльності. Відсутністьтаких досліджень є однією з причин неможливості сформувати раціональниймеханізм стимулювання інноваційної діяльності і відставання українськоговиробничого потенціалу від аналогічних потенціалів інших країн.
Особливузначимість для нашої країни має творче використання досвіду розвинених країн пореалізації мір державної підтримки інноваційних процесів в економіці, щодозволить сформувати діючу вітчизняну систему стимулювання інноваційноїдіяльності. Актуальність дослідження даних питань зростає в зв’язку з тим, щоукраїнська економіка прагне до гідного й органічного входження у світовеспівтовариство. Подолання відставання практично у всіх галузях і виробництвахприпускає посилення інноваційного характеру підприємницької діяльності,формування особливої інноваційної сфери, та законодавчого її регулювання.
Усе вище сказаневизначає практичну і теоретичну значимість проблеми, а, отже, і актуальністьданого дослідження.
Дослідженнямпрактичних і теоретичних проблем здійснення інноваційної діяльності займалисябагато вітчизняних фахівців-теоретиків (Т.У.Буніч, П.Н.Завлін, А.С.Кулагін,Л.И.Леонтьєв, А.Ю.Юданов та ін.). Закордонні дослідники В.Беренс, Р.Друккер,Д.Кларк, Р.Портер, Й.Шумпетер й ін. розвили сучасну теорію економічнихвідносин, які відображають інноваційний характер підприємництва у виробничійсфері. Однак велика частина робіт цих учених носить переважнозагальнотеоретичний характер чи присвячена рішенню окремих аспектів проблем.
Основна мета даноїкурсової роботи полягає у дослідженні особливостей законодавчого регулюванняінноваційної діяльності в Україні. Поставлена мета обумовила необхідністьвирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
· дослідитисутність поняття інновації;
· проаналізуватистан інноваційної діяльності в Україні;
· розглянутиособливості законодавчого регулювання інноваційної діяльності;
· наприкладі діючого підприємства, що впроваджує інноваційні проекті розглянутипроблеми законодавчого регулювання в цій галузі.
Практична значимістькурсової роботи полягає у дослідженні особливостей функціонування інноваційногомеханізму в Україні та аналізу проблем його законодавчого регламентування.
Предметом курсовоїроботи є методико-організаційні підходи до дослідження регламентаціїінноваційної діяльності в Україні.
Об’єктом дослідженнявиступає законодавче регулювання інноваційної діяльності в Україні.
Курсова робота складаєтьсяіз вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовуєтьсяактуальність теми, визначають мета, завдання, практична значимість, предмет таоб’єкт дослідження. Основна частина присвячена аналізу поставленої проблеми. Увисновках сформульовано основні результати курсової роботи.
РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА1.1Аналіз стану інноваційної діяльності в Україні
В умовахтрансформації економіки України науково-технічний прогрес, стрижнем якого є інноваційнадіяльність, перетворюється на вирішальний фактор соціально-економічногорозвитку і відіграє провідну роль у вирішенні економічних, екологічних,соціальних та культурних завдань. Недооцінювання його загрожує швидкою втратоюпозицій на світовому ринку, спадом виробництва, банкрутством підприємств тапереходом виробничих проблем в соціально-економічні й політичні. Проте,незважаючи на загальновизнану думку про соціальну роль інноваційної діяльностів забезпеченні зростання випуску продукції та продуктивності праці, майже вусіх регіонах і галузях нашої країни, як показали результати аналізу,відстежується тенденція її поступового зниження. Найгіршим є те, що негативнихзмін зазнали і базові підприємства промисловості.
Дослідженняінноваційної діяльності промислових підприємств України 1993-2004 р. Свідчать,що темпи росту основних показників підприємств всіх форм власності мають стійкутенденцію до зниження майже за всіма регіонами та галузями промисловості. Пронезадовільний стан інноваційної діяльності зокрема таких базових вітчизнянихпідприємств, як машинобудівні, свідчать такі її критерії [21]:
1) зменшеннявитрат на науку та науково-технічні вироби, в т.ч. за рахунок держбюджету, щопогіршує матеріально-технічне забезпечення науки, призводить до старіннянаукового устаткування та обладнання, а також негативно позначається накількісному та якісному віковому складі фахівців, які виконувалинауково-технічні розробки. Скорочується їх чисельність через еміграцію в іншікраїни з більш привабливими й сприятливими умовами праці та перехід талановитоїмолоді до краще оплачуваних сфер діяльності, результатом чого стає втратафахівців інноваційно-репродукційного віку;
2) рівеньекспортабельності та конкурентоспроможності товарів та послуг залишається низьким– тенденцію скорочення має рівень експорту оновленої продукції від 4% в 1998році до 1,48% в 2004 році, причому незначною є питома вага поставленої наекспорт ліцензійної продукції, велика частка якої надходить в країни СНД і незнаходить достатнього попиту в країнах близького та далекого зарубіжжя. Понад70% підприємств, що освоїли нову техніку, реалізували її на внутрішньому ринку;
3) обсягионовленої продукції машинобудування характеризуються тенденцією скорочення.Разом з тим частка принципово нової продукції машинобудування має мінливийхарактер (2004 р. – 3,1%; 2003 р. – 3,3%; 2002 р. – 9,5%; 2001 р. – 1,8%; 2000р. – 4,9%), що доводить розуміння керівниками підприємств важливості й ролінововведень в системі господарського механізму, а також намагання застосуватиїї переваги у виробництві, але неспроможність щодо її ефективного здійснення;
4) системасертифікації в Україні діє як засіб захисту споживача від неякісної продукції,але не забезпечує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, щосвідчить про недостатній рівень якості [21].
Отже, інноваційнадіяльність підприємств України в період реформування економіки зазналанегативних змін, які обумовлені впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. Дочисла зовнішніх факторів слід віднести:
· економічні(системна криза в державі, інфляція, великі норми оподаткування, розривекономічних зв’язків, відсутність державного фінансування);
· політичні(нестабільність, несвоєчасність, а інколи і нездатність уряду проводити реформий приймати відповідні нормативні акти);
· юридичні(недосконалість законодавчої бази, відсутність необхідних й дійових правових інормативних актів стосовно регулювання інноваційної діяльності);
· науково-технічні(недосконалість науково-технічної політики держави, недостатність досвіду зпитання купівлі-продажу ліцензій, несприятливий інноваційно-інвестиційнийклімат, відсутність ефективної системи заохочення вітчизняного науковця тавинахідника);
· соціальні(низький рівень життя, тенденція до зниження чисельності населення, відпливкадрів, старіння нації, зниження рівня кваліфікації через еміграцію фахівців доінших країн та перехід до більш перспективних сфер, що надають можливістьвищого заробітку).
До внутрішніхфакторів, які вплинули на інноваційну діяльність, слід віднести: скороченняпоказників зняття з виробництва застарілих видів техніки, введення в діюмеханізованих та автоматизованих ліній, недостатній обсяг проведенихмаркетингових досліджень, відсутність належного заохочення винахідника іраціоналізатора, низький рівень інноваційної культури тощо. Це – наслідокнедосконалості та відсутності ефективної системи стимулювання інноваційноїдіяльності підприємства взагалі.
В таблиці 1.1 наведено аналіз основних джерел, які було використано при підготовці даної курсовоїроботи.
Таблиця 1.1
Аналіз джерел, використанихпри підготовці курсової роботи№ п/п Джерело Про що йдеться 1 Андрощук Г. Державна інноваційна політика // Інтелектуальна власність.-2004.-№1.-С.37-40 В статті досліджуються особливості державного регулювання інноваційного процесу в Україні. Проаналізовано стан сучасної інноваційної діяльності в Україні та наведено рекомендації щодо оптимізації інноваційного механізму. 2 Андрощук Г. Раціоналізаторська діяльність за кордоном // Інтелектуальна власність. – 2003. – № 4. – с. 29-34. Автор досліджує особливості раціоналізаторської діяльності в таких країнах як США, Японія, Німеччина та Великобританія. Розглянуто питання державної підтримки інноваційної діяльності в цих країнах. 3 Бондар О.В. Актуальні аспекти управління інноваційною діяльністю машинобудівних підприємств в період трансформації економіки України // Регіональні перспективи. – 2004. – № 3-4 (22-23). – с. 36-37. Автор концентрує увагу на інноваційні діяльності в галузі вітчизняного машинобудування. Досліджуються проблеми з яким стикається дана галузь в аспекті впровадження інноваційних проектів 4 Гришин І.Я. Національна ідея тотальних інновацій та інформаційна технологія клієнт-сервер//Вісник УАДУ.-2005.-№2.-С.205-208 Розглянуто в глобальному аспекті поняття інноваційної діяльності. Дається визначення тотальних інновацій. Аналізується місце України в глобальному інноваційному просторі. 5 Инновационный менеджмент: Справ.пособие / под. ред. П.Н.Завлина, А.К.Казанцева, Л.Э.Миндели. – СПб.: Наука, 1997. – с.560. У підручнику досліджується поняття інновації та управління інноваційним процесом. Дані питання розглянуто в теоретичному та практичному аспекті. 6 Ионцов М. Инновационная сфера: состояние и перспективы // Экономист.-2004.-№10.-С.17-22 Стаття присвячена дослідженню перспективам розвитку інноваційного процесу на теренах колишнього СРСР. Автор розглядає проблеми та перспективи розвитку інноваційної сфери у ряді держав СНД. 7 Кокурин Д.И. Инновационная деятельность. – М.: Екзамен, 2001. – 576 с. Класичний підручник з інноваційної діяльності. Серед достоїнств його можна виділити досить сильний теоретичний аналіз такого поняття як інноваційна діяльність.
продовженнятабл. 1.1№ п/п Джерело Про що йдеться 8 Комраков Е.М. Создаём инновации // Инвестор.-2003.-№7.-С.30-37 Автор розглядає інновації та інноваційну діяльність з практичної сторони. Наведено досить детальний механізм впровадження інноваційного механізму для невеликих підприємств. 9 Красноносова О.М. Проблеми матеріального стимулювання персоналу промислових підприємств // Фінанси України. – 2002. – № 10. – с. 48-52. В статті піднімається питання нового підходу до матеріального заохочення персоналу промислових підприємств. Зокрема розглянуто підходи до матеріального стимулювання персоналу підприємства який залучено у інноваційних проектах. 10 Кулагин А.С., Леонтьев Л.И. О стимулировании инновационной деятельности // Недвижимость и инвестиции. Правовое регулирование. – 2004г. – № 1(10) www.drp.ru/journal/journal_8_7.htm Автори досліджують особливості російської практики стимулювання інноваційної діяльності з боку держави. 11 Лебедева Е.А.Венчурные фирмы в США//Вопросы изобретательства.-2003.-№8.-С.11-15 Розглянуто особливості діяльності венчурних фірм в США. Для нашого дослідження стаття цікава тим, що в ній автор також розглядає особливості законодавчої підтримки інновацій у США. 12 Малащук С.П. Роль зон свободного экономического развития в региональной инновационной деятельности. Сборник статей и тезисов выступлений по развитию инновацион-ной деятельности в рамках проекта «Харьковский технокрай 2015»15-16мая 2005 г.-Х.: АРПНТЭИ, 2005.-82с. Дане джерело являє собою збірник тез та статей з проблеми регіонального інноваційного розвитку. Зокрема в ньому на досить високому рівні розглянуто особливості законодавчого забезпечення даного процесу в ряді країн Європи та СНД.
продовженнятабл. 1.1№ п/п Джерело Про що йдеться 13 Мякотин Ю.Г., Шукшунов В.Е. Инновационная деятельность: концепции, проблемы, становление, поиск технологий.-М.: Академические чтения, 2004.-102с. Джерело являє собою дослідження, яке оформлено на зразок підручника з проблем інноваційної діяльності. Зокрема в ньому автори розглядають процес становлення інноваційної діяльності в РФ. 14 Пересада А.А.Основы инвестиционной деятельности.-К.: ООО Либра, 2002.-344с. В підручнику наведено основні поняття з інвестиційної діяльності. Автор докладно аналізує наявну законодавчу базу в даній галузі. 15 Перлак И. Нововведения в организациях.М.: Экономика,1999.-144с. На конкретних практичних прикладах наведено особливості впровадження нововведень ні малих та середніх підприємствах. Особливий аспект зроблено на психологічному аспекті інноваційної діяльності. 16 Пічкур О. Особливості інноваційної діяльності на сучасному етапі // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 1. – с. 34-39. Автор досить ґрунтовно аналізує сучасний стан інноваційної діяльності в Україні. Наводить власні міркування з цього приводу. 17 Повчик С. Инновационный менеджмент в рыночной системе хозяйствования // Экономика Украины.- 2005.-№2.-С.34-36 Основний акцент в статті автор робить на дослідженні механізму інноваційного менеджменту та використання його в транзитивній економіці. 19 Яковец Ю. Инновационное инвестирование: новые подходы // Экономист.-2004.-№1.-С.31-33 Автор досліджує особливості інноваційного інвестування. Наводяться теоретичні та практичні підходи. Основний акцент ставить на впровадженні інноваційного інвестування в практичну діяльність середнього бізнесу в Україні.
1.2 Законодавча база тадержавне регулювання інноваційної діяльності в Україні
Більшістьпідприємств України усвідомлює необхідність здійснення інноваційної політики,але успішне її здійснення повинно ґрунтуватися на відповіднійнормативно-правовій базі.
ЗаконодавствоУкраїни у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України іскладається із законів України „Про інвестиційну діяльність”, „Про наукову інауково-технічну діяльність”, „Про наукову і науково-технічну експертизу”, „Проспеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків„Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”,„Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона”, „Інститут монокристалів”,Закону України „Про спеціальну економічну зону „Яворів”, Закону України „Проінноваційну діяльність” та інших законодавчих актів, що регулюють суспільнівідносини у цій сфері.
Правовіпередумови державної інноваційної політики закладені в Конституції України, вякій стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової, технічної та інших видівтворчої діяльності, захист інтелектуальної власності, авторських прав. Стаття116 зобов’язує Кабінет Міністрів України забезпечувати здійснення економічноїполітики у сфері освіти, науки і культури. Згідно з пунктом 4 цієї ж статтіКабмін розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,науково-технічного і культурного розвитку України.
Законодавчезабезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності в Українізапочатковане Законом України «Про основи державної політики у сфері науки інауково-технічної діяльності». Цей закон з часом зазнав змін, і в 1998 році бувприйнятий новий закон «Про наукову і науково-технічну діяльність».
Крім зазначенихдокументів, важливе місце посідає «Концепція науково-технічного таінноваційного розвитку України», яка містить головні цілі, вказує пріоритетнінапрямки та принципи державної науково-технічної політики, механізмиприскореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічногопотенціалу та його ресурсного забезпечення.
В цілому вУкраїні створена важлива законодавча база для здійснення і розвиткуінноваційної діяльності (близько 70 документів), але все ж за кількістю іякістю нормативних законодавчих актів вона поступається подібним системам урозвинутих країнах світу. Формування в Україні інноваційної моделі економічногозростання потребує сприяння держави у створенні та ефективному функціонуванніінноваційної інфраструктури, особливо на міжгалузевому та регіональному рівнях.Створення інфраструктури інноваційної діяльності, комерціалізація результатівНДДКР, збереження розвинутої мережі малого інноваційного підприємництва є одниміз небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.
Головною метоюдержавної інноваційної політики є створення соціально-економічних,організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку йвикористання науковотехнічного потенціалу країни, забезпечення впровадженнясучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій,виробництва та реалізації нових видів продукції.
Згідно чинного законодавстваУкраїни основними принципами державної інноваційної політики є:
· орієнтаціяна інноваційний шлях розвитку економіки України;
· визначеннядержавних пріоритетів інноваційного розвитку;
· формуваннянормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
· створенняумов для збереження, розвитку і використання вітчизняного науково-технічного таінноваційного потенціалу;
· забезпеченнявзаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвиткуінноваційної діяльності;
· ефективневикористання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності,підтримка підприємництва у наукововиробничій сфері;
· здійсненнязаходів на підтримку міжнародної науковотехнологічної кооперації, трансферутехнологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та їїпросування на зовнішній ринок;
· фінансовапідтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики усфері інноваційної діяльності;
· сприяннярозвиткові інноваційної інфраструктури;
· інформаційнезабезпечення суб’єктів інноваційної діяльності;
· підготовкакадрів у сфері інноваційної діяльності [2].
Об’єктамиінноваційної діяльності в Україні є:
· інноваційніпрограми і проекти;
· новізнання та інтелектуальні продукти;
· виробничеобладнання та процеси;
· організаційно-технічнірішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, щоістотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
· сировинніресурси, засоби їх видобування і переробки;
· товарнапродукція;
· механізмиформування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Державнерегулювання інноваційної діяльності в Україні здійснюється шляхом:
· визначенняі підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного,галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
· формуванняі реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційнихпрограм;
· створеннянормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулюванняінноваційної діяльності;
· захиступрав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;
· фінансовоїпідтримки виконання інноваційних проектів;
· стимулюваннякомерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитуютьвиконання інноваційних проектів;
· встановленняпільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;
· підтримкифункціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури [1,2].
Суб’єктамінноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бутинадана державна фінансова підтримка шляхом:
а) повногобезвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетнихінноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштівмісцевих бюджетів;
б) часткового (до50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації)інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України та коштівмісцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхіднихкоштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;
в) повної чичасткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України та коштівмісцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльностікомерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитуванняінноваційних проектів;
г) наданнядержавних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетнихінноваційних проектів;
д) майновестрахування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до ЗаконуУкраїни „Про страхування”.
Джереламифінансової підтримки інноваційної діяльності є:
а) коштиДержавного бюджету України;
б) кошти місцевихбюджетів;
в) власні коштиспеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитнихустанов;
г) власні чизапозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності;
д) кошти(інвестиції) будь-яких фізичних і юридичних осіб;
е) інші джерела,не заборонені законодавством України [2].
Впродовж строкучинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, щовиконання проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати йогодержавної реєстрації, оподаткування об’єктів інноваційної діяльностіздійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість поопераціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов’язаних звиконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток.
Серед основнихпроблемних моментів у законодавчому забезпеченні інноваційної діяльності вУкраїні можна виділити наступне. Обмеження інноваційної діяльності є наслідкомнеефективного державного впливу, зокрема податкових пільг, антимонопольного,патентно-ліцензійного та кон’юнктурного регулювання технологічного оновленнявиробництв. Українським законодавством визначено лише одну пільгу дляінноваційної діяльності – оподаткування в розмірі 50% від чинної ставкиприбутку від реалізації інновацій інноваційними центрами, занесеними додержавного реєстру. Тобто всі підприємства фактично позбавлені пільг в інноваційнійдіяльності, якщо вони не зазначені інноваційними центрами, що припиняє їхнаукові та проектно-конструкторські роботи, освоєння і впровадження новихтехнологій та виробництво нової продукції. Пільги, які існували в ЗаконіУкраїни “Про оподаткування прибутку підприємств і організацій” 1992 року,дозволяли стимулювати творчу інноваційну діяльність, розроблятиконкурентоспроможні новації, що забезпечувалось звільненням від оподаткуванняїх прибутку. Абсолютне вилучення цих пільг фактично ліквідувало вcі стимули дляіснування інноваційної діяльності на підприємствах.
Проведений аналіздозволив зробити висновок, що незадовільний стан підприємств майже всіх галузейобумовлений відсутністю протягом тривалого часу, аж до 1999 р., стратегіїуправління інноваційною діяльністю, а також дійового механізму інноваційногорозвитку, який би забезпечив умови для безперервного створення, розвитку йрозповсюдження нововведень і став основою економічного розвитку господарства. Воснові його створення повинні лежати інтереси людини як головної складовоїсоціально-економічної системи, що сприятиме заохочуванню вітчизнянихвинахідників й раціоналізаторів, стимулюватиме їх до реєстрації своїх винаходівв Держпатенті України, а не в зарубіжних відомствах, і створить умови, більш привабливідля реалізації творчих здобутків, що зміцнить науково-технічний потенціалдержави та забезпечить інноваційний шлях. 1.3 Концептуальні підходидо законодавчого регулювання інноваційної політики в Україні
На сучасному етапі розвиткусвітового господарства принципово важливим чинником економічного зростання єінноваційна політика держави. Інноваційний фактор набуває значення особливого політико-економічногоінструментарію в конкурентній боротьбі національних економік.
Кожна держава, яка прагнестати конкурентоспроможною, має підтримувати на високому рівні власний науковийта інноваційний потенціал, демонструвати швидкі темпи нововведень. Інноваціївиступають матеріальною основою підвищення ефективності виробництва якостіпродукції (послуг) зниження витрат, вони є найважливішою умовою економічногозростання, що відбувається на платформі якісного оновлення виробничогокомплексу.
Саме впровадженняновітніх науково-технічних розробок і технологічних процесів формує структурнітехнологічні зміни в усіх сферах діяльності, в тому числі і промисловості. Одним із показників ефективності використаннянауково-технічного потенціалу держави є впровадження у виробництвонауково-технічних розробок і сучасних технологій, покликаних забезпечитисвоєчасну заміну застарілої продукції, розширити її споживчі якості, підвищити конкурентоспроможність. Тому налагодження взаємозв’язківнауки і виробництва – це стратегічно найважливіший шлях до структурної перебудови виробництва, орієнтації випуску продукції, яка будеприйнята та реалізована на ринку. Тільки така продукція завдяки своєчасномуоновленню має перспективу щодо збільшення обсягів виробництва і, відповідно, позитивного впливу на фактор економічного зростання країни, що має законодавчо відбиватися у Програмі її економічного ісоціального розвитку [1].
Будовазаконодавчого інноваційного механізму має відмінності не тільки в різнихкраїнах світу, але й в окремих регіонах будь-якої країни. Це пов’язано,насамперед, із конкретною циклічною фазою розвитку, яка детермінує стан іступінь ефективності функціонування законодавчого інноваційного механізму тієїабо іншої територіальної суспільної системи. Якщо така система перебуває устані кризи, то законодавчий інноваційний механізм є, як правило, деформованимта дезорганізованим. Деформація та дезорганізація є властивістю територіальнихсуспільних систем, яка проявляється впродовж їхнього розвитку на початкових фазахциклу і характеризується такими явищами, як диспропорції, нестабільність,нерівномірність та перервність розвитку. У такі періоди в законодавчомуінноваційному механізмі можуть бути навіть відсутні важливі ланки (регламентаціязв’язків із зовнішнім середовищем або законодавча неврегульованість щодонайпростіших інновацій).
Сказане вищеповною мірою стосується України. Після тривалої економічної кризи 90-х роківзаконодавчий інноваційні механізми країни перебувають у стані деформації тадезорганізації. Це пов’язане не тільки із чинниками загальної економічноїкризи, але й із багатьма іншими факторами, а саме:
· кризовимстаном у науці, що викликаний різким скороченням за останні роки бюджетнихкоштів, що спрямовуються державою на фінансування розвитку науки і техніки;
· низькимрівнем упровадження у виробництво результатів досліджені, і розробок, якийпризводить до того, що наука поступово перестає бути суспільно визначеноюдіяльністю держави і відбувається незворотня втрата інтелектуального потенціалукраїни;
· зниженнямобсягів ВВП і промислового виробництва, зростанням цін, які призвели до щебільш різкого падіння рівня житія населення;
· старінням основних виробничих фондів, різким зниженням освоєння виробництва новихвидів продукції та падінням їхніх якісних параметрів;
· зниженням нагромадження основного капіталу внаслідок значного
· скороченняінвестицій[1, 15].
Ці негативніфактори не дозволяють економіці України реалізовуватися в напрямі сталогорозвитку високих технологій. Економіка загалом лишається несприятливою донауково-технічних нововведень. Також основною причиною зниження обсягів випускута експорту вітчизняної високотехнологічної продукції є високий ступіньконкуренції на міжнародних ринках. Тому формування ефективної державноїнауково-технічної та інвестиційної політики, створення інноваційної сфери увітчизняній економіці є умовою укріплення позицій України як незалежного акторасвітової економічної взаємодії та основною умовою її переходу до сталогоінноваційного розвитку.
Необхідно чіткоусвідомити, що лише науково-технічний прогрес може радикально оздоровити економічну ситуацію в Україні. Алевласне прогрес, у свою чергу, повинен стати більш цілеспрямованим і гнучким,набути чіткої орієнтації на створення такого типу нововведень, який забезпечуєсталий розвиток та умови для його тривалої підтримки. Це означає, що державну,регіональну й місцеву науково-технічну політику треба спрямовувати на відбіртаких інновацій, які здатні суттєво впливати на комплексне вирішенняекономічних, соціальних і екологічних проблем.
При визначенністратегічних напрямків використання інновацій та напрацюванні необхідноїзаконодавчої бази доцільно орієнтуватися на досвід розвинутих країн світу –США, ФРН, Японії, Китаю. Саме в цих країнах досягнуто досить високого насиченняробочої сили вченими та спеціалістами (0,4-0,7%) І триває випереджаючимипорівняно із загальною зайнятістю темпами нарощування кількостівчених-дослідників, розробників нових технологічних систем і робототехніки.Одночасно, в цих країнах збільшуються витрати на науково-дослідницькі роботи(10-15% на рік), розширюються мережі наукових та інноваційних організацій,зростає рівень загальної освіти населення, його професійної підготовки [9].
Також увисокорозвинених країнах, таких як США, ЄС, Японія, спостерігається швидкезростання міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій суб’єктамивсіх інституційних рівнів. Це зумовлено:
· глобалізацієюінвестицій;
· швидкими темпами технологічного оновлення основних факторів виробництва,скорочення життєвих циклів продукції;
· інтернаціоналізацієюсистеми підготовки та перепідготовки персоналу.
Розробкаінноваційної політики повинна здійснюватися з урахуванням усіх економічнихрівнів та тенденцій їх розвитку. Провідні країни світу (США, Японія, ЄС)сформували свої інноваційні національні системи і переходять до інших рівнів інноваційноїполітики, що передбачає розробку єдиної інноваційної політики для держав –членів співтовариства та створення єдиного інноваційного простору та ринку. Цезумовлено посиленням міжнародних інтеграційних процесів, введенням єдиноїекономічної політики, загостренням конкуренції на світових ринках, щоспричинило появу якісно нової можливості інноваційного розвитку та міждержавногоспівробітництва в інноваційній сфері
на гіперрівні. Метою об’єднаннянаціональних інноваційних систем країн –членів ЄС є побудова динамічноїекономіки, яка базується на знаннях та повинна забезпечити ЄС світовелідерство. Одночасно із цим, із метою об’єднання зусиль вчених різних країнбула проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європіта визначені конкретні кроки у вирішенні цієї проблеми. Найбільша увагаприділялася вирішенню таких напрямків, як отримання найбільших інноваційнихпереваг за рахунок національних і загальноєвропейських зусиль у підтримцідосліджень та створенні відповідальної інфраструктури [10, c.107].
Формуванняспільного інноваційного простору стало можливим завдяки створенню національнихінноваційних систем, що базується на відповідній державній політиці тазаконодавстві, яке забезпечує розвиток економіки європейських країн за рахунокпідвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу шляхомприскореного створення та швидкої комерціалізації високотехнологічної продукціїмасового попиту. Інноваційна політика ЄС реалізується шляхом виконання ШостоїРамкової програми, в якій сформовані пріоритетні напрямки науково-технічногоспівробітництва з 60 країнами світу, включаючи й західноєвропейський регіон. Заданими комісії ЄС, частка підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність,становить 51%, найвищий рівень Інноваційної активності у промисловостідосягнуто в Ірландії (72%), Німеччині (68%). Науково-технічна інтеграція ЄС насучасному етапі передбачає створення спільного інноваційного ринку, міжнароднихмереж обміну досвідом у сфері інновацій та різних програм науково-технічногоспівробітництва.
Для досягненнярозвитку інноваційної політики ЄС ухвалена шоста рамкова програма у сферідослідництва, розрахована на 2002-2006 роки. Головною спрямованістю їїдіяльності є концентрація на питаннях європейської можливості та кращоїінтеграції дослідницьких зусиль на засадах підвищення ефективності партнерстваміж різними учасниками Європейського дослідницького простору.
На сьогоднізапропоновані такі програми у сфері дослідництва й розвитку:
· інтеграціята зміцнення Європейського дослідницького простору. Програма окреслює науковіпріоритети, на яких концентруються фінансові ресурси;
· зміцненняструктури Європейського дослідницького простору. Ця Програма спрямована наподолання структурної слабкості європейського дослідництва шляхом кращої інтеграції дослідництва та інновацій, розвитку мобільності досліджень, а також проведення заході в щодо боротьби з відтоком вченихта розвитку громадського усвідомлення значення науки в розвитковісуспільства;
· незалежнедослідництво в ядерній сфері;
· європейськіспільні дослідницькі центри.
На додаток доРамкових програм у галузі дослідництва та технологічного простору створюються нові інструменти стимулювання дослідництва та інновацій зметою створення більш конкурентоспроможного економічного середовища, щобазується на знаннях [21, 22].
На ЛісабонськомуСамміті у березні 2000 р. було ухвалено стратегію запровадження в Європі моделіподальшого розвитку економіки, що базується на знаннях. У процесі підготовки таприйняття Шостої рамкової програми ЄС в галузі дослідництва та технологічногорозвитку Європейська Комісія затвердила Комюніке „Міжнародний вимірЄвропейського дослідницького простору”.
Загальні щорічнівитрати країн ЄС на двостороннє науково-технологічне співробітництво із третімикраїнами становлять 750 млрд євро, із затрачених коштів країни колишньогоРадянського Союзу отримують приблизно 10%, або 75 млрд євро, причому найбільшактивною країною, яка інвестує кошти у розвиток науково-технічногоспівробітництва з країнами Центральної, Східної Європи та Росії, є Німеччина.
У документі ЄКокремий розділ відведено пріоритетам науково-технічного співробітництва з Україноюта новими назалежними державами. Так, наголошується на подвійній меті такогоспівробітництва, зокрема стабілізації дослідницького потенціалу зазначенихкраїн та розв’язанні проблем, що становлять спільний інтерес (нерозповсюдженняядерної зброї, гарантування безпеки довкілля, включаючи питання енергетики таядерної безпеки).
У Комюніке ЄКтакож пропонується зміцнення та погодження у сфері досліджень з міжнароднимиорганізаціями, такими як _ЗЕР, Світова Організація Здоров’я тощо. Своєю метою взазначеному напрямі ЄС вбачає підвищення власної участі та ролі у запровадженністратегії сталого розвитку, попередженні глобального потепління, подоланніглобальної загрози розповсюдження інфекційних захворювань, спрямуваннідосліджень на розв’язання проблем суспільства загалом [19, c.103].
Особливу увагупривертає пропозиція щодо фінансування участі дослідників третіх країн удіяльності Мережі майстерності та інтегрованих дослідницьких проектах.Планується відкрити національні програми країн – членів ЄС для міжнародногонаукового співробітництва із третіми країнами відповідно до напрямківдіяльності Шостої програми. Співробітництво в такий спосіб також намагаєтьсярозв’язати проблему відтоку вчених з Європи до США, Канади та Японії. Узазначеному Комюніке окреслюються пріоритети співпраці в рамках інтегрованихпроектів та Мережі майстерності із третіми країнами, зокрема, для України таінших країн СНД:
· проблемиохорони навколишнього середовища;
· пристосуваннясистеми виробництва та комунікацій до вимог сьогодення;
· гарантуваннябезпеки здоров’я;
· соціальнийзахист;
· ядернабезпека.
Створення рівнихможливостей для інноваційного розвитку підприємств країн-членів співтовариствапосилило конкуренцію між ними, скоротило інноваційні цикли та збільшиломожливість виникнення радикальних інновацій.
Досвід політики країн ЄС щодо створення єдиного інноваційного простору єнадзвичайно важливим для становлення та розвитку національної o інноваційноїсистеми та її інтеграції у світовий науково-технічний простір.
Найефективнішоютериторіальною формою інноваційної діяльності в економічно розвинених країнах єрегіональні науково-промислові комплекси. Вони перспективні тому, що в нихдосягається оптимальна концентрація кадрових, інтелектуальних, фінансових,технологічних ресурсів приватного та державного секторів. Проте в умовахформування ринкових відносин необхідно застосувати найбільш відповідніконкретним умовам кожного окремого регіону форми активізації впровадження інноваціяз урахуванням Інвестиційних джерел.
На світовомуринку наукомісткої продукції чітко простежується тенденція посиленняконкуренції. У зв’язку із цим, дедалі більша частка витрат підприємствпереноситься зі сфери промислового виробництва до сфери досліджень і розробокнових технологій і виробів. Водночас, зростає значення правового захисту об’єктівінтелектуальної власності для забезпечення світогосподарських ринкових позицій.Інновації сьогодні – найбільш ефективний засіб технологічного розвитку підприємств,забезпечення сильних ринкових позицій, які ґрунтуються на суттєвих конкурентнихперевагах, що дає змогу вийти зі стану економічної депресії [22].
Конкурентоспроможність– це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю,але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільноговиробництва, в тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови тадієвої промислової політики. Теорія конкуренції виходить із того, що конкуруютьне країни, а окремі виробники або продавці продукції. Але економічний успіхкраїни, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю внеї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищенняконкурентоспроможності національних товаровиробників має стати найважливішимпріоритетом промислової політики країн, яка повинна знайти всебічну активнупідтримку в діях урядів І вплинути на формування сприятливого внутрішнього Йзовнішнього нормативне-правового поля конкуренції. Це досить велика за обсягомі клопітка робота. Вона потребує постійного і ґрунтовного обстеженняконкурентного середовища з визначенням особливості національної економіки тасвітового ринку, умов виробництва і факторів, які можуть сприяти ефективнійконкуренції.
Жодна із країн,навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції завсім асортиментом продукції, яку вона може виробляти. Пріоритет надається лишетим секторам економіки, які мають умови для отримання конкурентних переваг насвітовому ринку.
Світовий досвіддоводить, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої в них єнадлишок факторів виробництва та яка має найменшу відносну вартість, аімпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищеннявитрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практиці з підвищенняконкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторамивиробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі та створенняконкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентнихпереваг. До того ж, вони можуть відрізнятися за характером дії та джереламивідтворення, що потребує врахування. Раніше конкурентоспроможність державизначною мірою залежала від наявності в неї основних факторів виробництва:природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. Із розвитком виробництва йтехнічним прогресом конкурентоспроможність почали визначати фактори вищогорівня, так звані розвинуті – це інфраструктура країни, її науковий потенціал,рівень освіти населення тощо. Але найвизначальнішу роль у створенніконкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори – спеціальна інфраструктура,спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних за окремими галузями івиробництвами, наявність фахівців відповідного профілю, а також використанняінновацій та законодавче регламентування інноваційного процесу [12, c.211].
Таким чином, миможемо констатувати, що уникнення технологічної залежності України можливе лишешляхом відновлення самостійного активного науково-технічного розвитку черезвикористання новаторської розумової праці, що створює нові знання й новітехнології, та підтримки підприємництва у промисловій сфері та відповіднезаконодавче забезпечення цього процесу. Тому важливої ролі набувають вивченняможливостей використання інновацій як способу розвитку економіки, забезпеченнярегулювання й підтримки інноваційних процесів, розроблення та прийняттярезультативної стратегії досягнення поставленої мети, способів її реалізацій ташляхів фінансового забезпечення як на рівні держави, так і на рівні підприємства.
Відсутністьструктурної перебудови інноваційного типу генерує потужні інфляційні процеси.Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо капіталспрямовуватиметься в науково-технічні інновації, в нові виробництва, які втілюютьсуть та визначають напрями трансформаційних процесів.
Таким чином,питання розробки та практичної імплікації транзитивними соціумами грамотної,законодавчо врегульованої, інноваційної політики набуває особливоїактуальності. На державному рівні має бути створена модель інноваційногорозвитку та розроблені національні та регіональні цільові наукові програми.
2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА2.1 Характеристикадосліджуваної організації
Ефективним прикладом функціонуванняінноваційних структур в Україні є технопарк „Інститут монокристалів” –підрозділ НАН України, який на сьогоднішній день є одним з технопарків України,що функціонує найбільш активно й виконує провідну роль у випуску інноваційноїпродукції. Такий показник, як обсяг інноваційної продукції, у 2004р. становив202 169 тис. грн… Для технопарку „ІМК” цей показник збільшився, порівняноз 2003 р. на 628% [21].
Науково-технологічнийкомплекс “Інститут монокристалів” НАН України розпочав свою історію у1955 році як Харківська філія Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічнихреактивів (ИРЕА, м. Москва).
В 1961 році філію булоперетворено у Всесоюзний науково-дослідний інститут монокристалів,сцинтиляційних матеріалів і особливо чистих хімічних речовин Міністерствахімічної промисловості СРСР.
У 1975 році на базі інститутустворено науково-виробниче об’єднання «Монокристалреактив», до якогоувійшли також Харківський завод хімреактивів, заснований у 1934 р.
У 1991 році об’єднання перейшлоу підпорядкування Національної Академії наук України і у 1995 році на його базібуло створено Науково-технологічний комплекс “Інститутмонокристалів”.
Сьогодні НТК “Інститутмонокристалів” є державною науковою установою, до складу якої входять:
· Інститутмонокристалів НАН України;
· Інститутсцинтиляційних матеріалів НАН України;
· Науково-технічнийцентр імунобіотехнології;
· ДП«Науково-дослідний інститут мікроприладів»;
· ДП«Завод хімічних реактивів»;
· ДП«Науково-дослідний технолгічний інститут функціональноїмікроелектроніки».
Основними науковими інтересамивчених комплексу є фундаментальні дослідження процесів росту кристалів,взаємодії випромінювання з речовиною; пошук нових кристалічних середовищ такомплексні дослідження фізичних явищ в монокристалах; теорія нелінійних явищ,транспорту та структуроутворень у конденсованих станах речовин; розробкатехнології одержання сцинтиляційних детекторів і створення пристроїв на їхоснові; хімія і технологія фотоактивних органічних сполук, хіральних тарідкокристалічних матеріалів, аналітична хімія та структурні дослідження, хіміяі технологія матеріалів фармацевтичного та медико-біологічного призначення; Востанній час широка увага приділяється розробки та вдосконаленнюімуноферментних тест-систем для діагностики актуальних хвороб людини та тварин,створенню референс-панелей для стандартизації лабораторної діагностики сучаснихінфекційних хвороб за допомогою імуноферментних та молекулярно-генетичнихметодів досліджень; розробка безприладних швидких імунохроматографічних тестівдля діагностики інфекційних хвороб.
За роки діяльності вченимиінституту, а тепер комплексу розроблено технології отримання унікальних зарозмірами пластмасових сцинтиляторів з розвинутою поверхнею, які за своєюрадіаційною стійкістю і світловиходом перевершують кращі світові аналоги,створено унікальні технології і обладнання для автоматизованого вирощуваннявеликогабаритних лужногалоїдних кристалів і виготовлення на їх основісцинтиляційних детекторів для медичних томографічних гамма-камер. Запропонованоі реалізовано ідею вирощування монокристалів лейкосапфіру в захисних газовихсередовищах, на основі якої створено нову технологію вирощуваннявеликогабаритних кристалів сапфіру. Розроблено нове покоління ростових установокі організовано їх серійний випуск. Розроблено наукові основи спрямованогосинтезу люмінофорів із заданими фізичними і хімічними властивостями, знайденота досліджено низку нових хімічних реакцій, що мають велике фундаментальнезначення для теоретичної, експериментальної органічної хімії та органічногоматеріалознавства. Створені імуноферментні тест-системи для ряду захворювань,що передаються через кров, зокрема, ВІЛ/СНІД, вірусні гепатити В і С, комплексуTORCH-інфекція.
НТК “Інститут монокристалів”має тісні творчі зв’язки з багатьма провідними науковими центрами іуніверситетами Росії, Білорусі, США, Ізраілю, Китаю, Індії, Японії та країнЗахідної Европи.2.2 Питання законодавчоїбази діяльності технопарків
Технопарк – цецілісний комплекс, до складу якого можуть входити науково-дослідні інститути,вищі навчальні заклади, конструкторські організації, промислові підприємства,інформаційні та консалтингові організації з метою скорочення періоду міжрозробкою нововведень і їх впровадженням у виробництво, реалізації всіх циклівінноваційного процесу, одержання високого прибутку в результаті реалізаціїінноваційної продукції. Технопарк працює на принципах самоокупності і приноситьприбуток, що направляється на його розвиток і розподіляється між йогоучасниками [19, с.4].
Нормативно-правовабаза діяльності технопарків розроблялась у період з 1999 по 2002 рр. Запропонованау цей час модель технопарку, була затверджена Законом України ” Проспеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”від 17 липня 1999 року, забезпечила економічну зацікавленість підприємств та організаційв результатах інноваційної діяльності і виявилася настільки ефективною, що незважаючина різні економічні негаразди, зберігала донедавна дієздатність.
Питаннянормативно-правової бази діяльності технопарків регулярно обговорювалися врізних офіційних інстанціях і, як результат – постійно вносилися зміни донормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність.
В першу чергу цестосується пропозицій, які призупиняють, або скасовують дію норм Закону України«Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічнихпарків»
Цей закон відпочатку гарантував незмінність протягом терміну його дії умов надання технопаркамподаткових, митних та інших піль. Орієнтуючись на гарантії стабільності, технопаркита їх учасники розробили відповідні бізнес-плани, які стали основою їхдіяльності протягом п’яти років у відповідності до зареєстрованих державою проектів.
Нагадаємо, що дляінноваційних проектів, які виконуються в технопарках, передбачено спеціальнийправовий режим оподаткування і митного регулювання, що слід розглядати не якпільги (пільги – це коли не платять податок), а як один з видів непрямої підтримкиінноваційного розвитку національної економіки. Впродовж терміна дії проекту (небільше 5 років) податок на прибуток та ПДВ не перераховується до бюджетузараховується у пропорції 25: 75 на спецрахунки технопарку та конкретного виконавцяпроекту. Витрачання цих коштів допускаються виключно на наукову та науково-технічнудіяльність в рамках проекту.
Між тим, уже в2004 році положення зазначеного закону були фактично змінені Законом України«Про Державний бюджет України на 2004 р.», що призвело до порушення збалансованихпланів виконання проектів, зокрема в частині суттєвого збільшення видатківпідприємств, пов’язаних зі сплатою ввізного мита та ПДВ при митному оформленнісировини, дозвіл на пільговий імпорт яких був наданий при державній реєстрації проектів.
На думку Національноїакадемії наук України якщо не повернутися до норм цього Закону, які існували до1 січня 2004 року, то це неминуче призведе до унеможливлення досягненнятехнопарками запланованих інноваційних результатів, а у гіршому випадку, навітьдо банкрутства деяких учасників інноваційної діяльності, скороченню робочих місць,зменшенню податкових надходжень до державного бюджету.
Як прикладможливих здобутків та втрат можна привести результати роботи Технологічногопарку „Інститут монокристалів” за 2000–2004 рр.:
· перерахованодо держбюджету та в позабюджетні фонди – 152, 2 млн грн.;
· загальнасума пільг – 131,4 млн грн.;
· обсягреалізації інноваційної продукції у 2004 році склав близько 1,0 млрд грн.
· податковінадходження від продажу продукції починаючи з 2006 р. складуть
· більше150,0 млн грн. за рік [21].
При цьому державане витратила на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів зазначеноготехнопарку жодної копійки бюджетних коштів.
На виконаннявимог чинного законодавства під керівництвом постійно діючої комісії Кабінету МіністрівУкраїни (Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційнихструктур інших типів) систематично здійснюється контроль з боку Держаної податковоїадміністрацій (ДПА), Державної митної служби (ДМС) і Міністерства освіти і науки(МОН) України ( щорічні заплановані моніторинги ходу виконання проектів). Надумку Національної академії наук України така система контролю продемонструваласвою ефективність та дієвість про що свідчить, зокрема, скасування державної реєстраціїта позбавлення права на пільги більш, ніж 20 проектів технопарків.
2.3 Аналіз законодавчоїневрегульованості діяльності технопарку „Інститут монокристалів”
Розглянемо на прикладі технопарку„Інститут монокристалів” (ІМК) проблеми законодавчого забезпечення інноваційноїдіяльності в Україні. Серед основних проблем в законодавчій галузі, з якимистикається технопарк, можна окремо відзначити те, що на сьогодні в Українізаконодавчо не врегульовано питання врахування нематеріальних активів у процесіприватизації. В Україні відсутні будь-які схеми оцінки інноваційногопотенціалу. Через це, в разі акціонування підприємств, які входять до складутехнопарку, є велика загроза втрати для держави (вона може втратити вдвічі, атой в тричі від реальної вартості підприємств). На нашу думку, тут було бдоцільно закласти гарантії для підприємств, які з одного боку, унеможливлювалиб недооцінку нематеріальних активів, а з іншого – стимулювали надходження такихінвестиційних проектів, що спрямовані на модернізацію та розвиток інноваційногопотенціалу підприємств.
Суттєвою перешкодою длярозвитку технопарку „ІМК” є відсутність розвинутого фондового ринку в Українічерез який до науково-технічного сектору можуть надходити інвестиції, тазаконодавчого регламентування даного питання. В останньому десятилітті часткаматеріальних активів під час оцінки високотехнологічних компаній стає дедаліменш суттєвою, тоді як нематеріальні активи (інтелектуальний потенціал чикапітал), вартість яких оцінюється на основі власного бачення інвесторів,становлять більш значну частку у структурі фондової вартості інтелектуальнихкомпаній. Це питання також потребує законодавчого врегулювання.
Одним з визначальнихпріоритетів кожної успішної держави є створення умов і механізмів дляефективного перетворення інтелектуального потенціалу господарюючих суб’єктів вінтелектуальний капітал. На жаль, недостатньо опрацьованою залишається такаважлива складова інтелектуального потенціалу, як її патентна захищеність. Що єоднією з основних проблем технопарку „ІМК”.
Перед технопарком„ІМК” поставлено завдання підтримати високотехнологічні наукової розробки,забезпечивши фінансування і просування їх на ринок через систему маркетингу. Цюпроблему держава вирішує шляхом податкового стимулювання їхньої інноваційної таінвестиційної діяльності. Це фактично означає, що технопарк „ІМК” платитьподатки в повному обсязі, однак їхні податкові платежі переводяться наспеціальні рахунки і можуть використовуватися для цілей інноваційного характеру.Дана норма законодавства на сьогодні практично не діє, що гальмує розвитоктехнопарків.
Разом з тим,основну частину коштів свого фінансування технопарк повинен заробляти продажемнайновіших технологій і товарів. Для цього потрібна певна законодавча фінансованезалежність, щоб перейти до самофінансування. На сьогодні це питання так язалишається не врегульованим.
Незважаючи на існування вУкраїні певної законодавчої бази у сфері захисту прав інтелектуально власності,на практиці сьогодні досліджувана організація дуже часто стикається ізпроблемами, які обумовлені відсутністю по-справжньому дієвої, гнучкої тамаксимально налагодженої законодавчої бази в галузі захисту правінтелектуальної власності, що є життєво важливим для технопарку.
В першу чергу, хотілосяб виділи наступні недосконалості законодавчої системи, які заважають розвиткутехнопарку „ІМК”:
· наявністьсуперечностей між законодавчими актами, що регулюють сферу авторського права тасуміжних прав: неузгодженість правових визначень в різних законодавчих актах,невідповідність правових положень в деяких законах до Закону України «Проавторське право та суміжні права»;
· правованевизначеність деяких ключових понять, зокрема тих, що стосуються мережіІнтернет
· відсутністьспеціальних державних органів, які безпосередньо регулюють цю сферу
· відсутністьдеяких механізмів охорони інтелектуальної власності, зокрема попереджувальнихзаходів, належного рівня адміністративної та кримінальної відповідальності, щоє нагальною проблемою для сфери авторського та суміжних прав.
Серед кроківдержави, які позитивно впливають на інноваційну діяльність технопарку „ІМК”можна виділити наступні. Так, в Україні зроблено перші кроки до законодавчоговрегулювання використання об’єктів інтелектуальної власності в мережі Інтернет.Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення зміндо деяких законів України з питань інтелектуальної власності», відповіднодо якого внесено зміни до деяких законодавчих актів України щодо використання об’єктівінтелектуальної власності в мережі Інтернет.
Для вирішенняпроблеми піратства у сфері авторського права і суміжних прав було прийнятоЗакон України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктівгосподарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків длялазерних систем зчитування», також прийнято низку постанов КабінетуМіністрів України, спрямованих на запровадження дієвих механізмів щодонедопущення виробництва та розповсюдження підробленої продукції.
Крім того, Українаприєдналася до п’яти важливих міжнародних договорів:
· ДоговоруВсесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право;
· Міжнародноїконвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організаціїмовлення;
· ДоговоруВсесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми;
· Гаазькоїугоди про міжнародну реєстрацію промислових знаків;
· Договорупро патентне право.
Як бачимо,більшість із цих договорів (перших три) стосується саме захисту авторських та суміжнихправ.
Було прийнято рядважливих законодавчих актів, що стосуються врегулювання проблемних питань всфері авторського права та суміжних прав. Прийняття цих законів стало практичнозавершальним етапом в узгодженні національного законодавства з положеннямиУгоди ТРІПС.
Так, у січні 2003року Верховна Рада України прийняла Цивільний кодекс України, який міститьокрему Книгу IV «Право інтелектуальної власності». У ній відображеніосновні положення цивільних відносин у сфері інтелектуальної власності. Деякізасоби забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності запровадженіКримінальним кодексом України.
Прийнято ЗаконУкраїни «Про внесення змін до Закону України „Про власність“,який врегульовує деякі правові моменти набуття державою прав інтелектуальноївласності.
Наступнимважливим кроком стало прийняття в травні Закону України „Про внесення зміндо деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальноївласності“. Цей закон повною мірою впроваджує в українське законодавствонорми, які викладені в Третій частині Угоди ТРІПС і які передбачають заходи,направлені на попередження та подолання порушень прав інтелектуальноївласності.
Дещо законодавчоне доопрацьованим, на наш погляд, є питання контролю за роботою технопарків. так, на сьогодні використовується багатоступінчата система контролю задіяльністю технопарків з боку Міністерства освіти і науки, Національноїакадемії наук, Міжвідомчої ради, нарешті, податкових органів. Дана схема єдосить громіздкою, і часто буває, що одне і теж питання перевірки дублюєтьсявсіма контролюючими організаціями.
Протягом останніхроків особливо гостро стояли проблеми неврегульованості законодавчої базидіяльності технопарків. Зокрема це стосується договорів про спільну діяльність.На превеликий жаль у питаннях вдосконалення законодавчої бази діяльностітехнопаркам дуже важко знаходити взаєморозуміння з центральними органамивиконавчої влади. З великими труднощами вдалося врегулювати це питання внісшивідповідні зміни до Закону України „Про спеціальний режим інвестиційної таінноваційної діяльності технологічних парків“. Але у Законі „Продержавний бюджет України на 2005 р“ з’явилися пункти, що обмежуютьдіяльність технопарків. Більш того у змінах до цього закону зроблено спробувзагалі скасувати частину положень спеціального режиму діяльності технопарків.Все це вкрай утруднює роботу цих єдиних реально діючих інноваційних структурУкраїни.
ВИСНОВОК
В роботідосліджено основні проблеми законодавчого забезпечення інноваційної діяльностів Україні. Що стосується стану інноваційної діяльності в Україні, то якпоказали результати аналізу, відстежується тенденція її поступового зниження.Серед основних критеріїв, що свідчать про незадовільний стан інноваційноїдіяльності в Україні, виділені наступні: зменшення витрат на науку танауково-технічні вироби, низький рівень експортабельності таконкурентоспроможності товарів та послуг, обсяги оновленої продукціїхарактеризуються тенденцією скорочення. Обмеження інноваційної діяльності єнаслідком неефективного державного впливу, зокрема податкових пільг,антимонопольного, патентно-ліцензійного та кон’юнктурного регулюваннятехнологічного оновлення виробництв.
Механізмстимулювання інноваційної діяльності має складатися з наступних обов’язковихзаходів, які повинні бути зафіксовані законодавчо:
· моральнезаохочення авторів: присудження спеціальних почесних звань, включення в членивинахідницьких клубів, видачу винахідникам посвідчень, грамот, медалей і іншихзнаків відзнаки, публікації про авторів і створені винаходи;
· авторамвинаходів, заявлених від імені підприємства і, що використовувалися в перебігроку, доцільно надавати право вибору часу чергової відпустки;
· рекомендувативстановлення підвищеного окладу в порівнянні з іншими групами персоналу фірми,як основну форму матеріального стимулювання винахідників;
· авторувинаходу, на який були видані відповідні охоронні документи, премія запідсумками року може бути збільшена до 15%;
· пропонуєтьсязастосовувати преміювання осіб, що створили винахід, не тільки у виглядінаявних виплат, але й у вигляді дивидендів по виданих акціях компанії;
· можутьбути встановлені нормативи виплат винагороди за винаходи в розмірі 10-25% відекономічного ефекту протягом першого року його використання, а у випадкуособливо важливих — 10% і в наступному році використання винаходу.
· доцільнорекомендувати фірмам виплачувати винагороди навіть за винаходи, щобезпосередньо промислово не використовуються.
Як заходи, щопобічно стимулюють винахідницьку діяльність з боку держави і спрямовані навикористання плодів винахідницької творчості підприємствами можна назватижиттєво необхідне полегшення податкового тягаря у співвідношенні підприємств,що використовують на законній підставі винаходи у виробництві з певнимкомерційним успіхом. Найбільш ефективним може виявитися зниження ставки податкуна прибуток не тільки на частину прибутку, отриманої в результаті застосуваннявинаходів, але і на весь прибуток у цілому, отриманим таким суб’єктом. Свою рольможе зіграти і звільнення від оподаткування ПДВ ряду платежів, пов’язаних звинахідництвом.
Пропоноване вищедодаткове стимулювання винахідницької й особливо інноваційної діяльності здатнокардинально поліпшити інноваційний „клімат“ і допомогти в подоланнікризи в економіці України, а також підвищити конкурентоспроможність підприємствна вітчизняних і світових ринках.
Створення іфункціонування технологічних парків взагалі повинно бути одним з пріоритетнихнапрямів науково-технологічного та інноваційного розвитку в Україні. Технопаркдає можливість запровадити безперервний цикл: «дослідження – розробка –проектування – дослідне виробництво – виробниче впровадження – збут продукції».
Технопарк можнарозглядати як особливий вид спеціальної економічної зони, в якій накопичуютьсякошти для розробки наукоємної продукції. Економічна привабливість спеціальногорежиму функціонування технопарків для розвитку інноваційної діяльності полягаєв тому, що він дозволяє накопичити необхідні для цього фінансові ресурси.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України // Прийнятана п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.- К.: Юрінком, 1996.-79с.
2. Закон України „Проінвестиційну діяльність” від 15.06.2001р.
3. Закон України „Про наукову інауково-технічну діяльність” від 16.05.2000р.
4. Закон України „Проспеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків»Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорнатехніка”, “Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона”,”Інститут монокристалів”” від 16.11.1999р.
5. Положення про порядокстворення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів.Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №549 від 22.05.96р.//УК.-1996.-30травня(№77)-С.23
6. Андрощук Г. Державнаінноваційна політика // Інтелектуальна власність.-2004.-№1.-С.37-40
7. Андрощук Г.Раціоналізаторська діяльність за кордоном // Інтелектуальна власність. – 2003.– № 4. – с. 29-34.
8. Бондар О.В. Актуальні аспектиуправління інноваційною діяльністю машинобудівних підприємств в періодтрансформації економіки України // Регіональні перспективи. – 2004. – № 3-4(22-23). – с. 36-37.
9. Гришин І.Я. Національна ідеятотальних інновацій та інформаційна технологія клієнт-сервер//Вісник УАДУ.-2005.-№2.-С.205-208
10. Инновационныйменеджмент: Справ.пособие / под. ред. П.Н.Завлина, А.К.Казанцева, Л.Э.Миндели.– СПб.: Наука, 1997. – с.560.
11. Ионцов М.Инновационная сфера: состояние и перспективы // Экономист.-2004.-№10.-С.17-22
12. КокуринД.И. Инновационная деятельность. – М.: Екзамен, 2001. – 576 с.
13. КомраковЕ.М. Создаём инновационное образование // Народное образование.-2003.-№7.-С.30-37
14. КрасноносоваО.М. Проблеми матеріального стимулювання персоналу промислових підприємств //Фінанси України. – 2002. – № 10. – с. 48-52.
15. КулагинА.С., Леонтьев Л.И. О стимулировании иннвационной деятельности // Недвижимостьи инвестиции. Правовое регулирование. – 2004г. – № 1(10)http://www.drp.ru/journal/journal_8_7.htm
16. ЛебедеваЕ.А. Венчурные фирмы вСША//Вопросы изобретательства.-2003.-№8.-С.11-15
17. МалащукС.П. Роль зон свободного экономического развития в региональной инно-вационнойдеятельности. Сборник статей и тезисов выступлений по развитию инновацион-нойдеятельности в рамках проекта «Харьковский технокрай 2015»15-16мая 2005г.-Х.: АРПНТЭИ, 2005.-82с.
18. МякотинЮ.Г., Шукшунов В.Е. Инновационное образование: концепции, проблемы, становление,поиск технологий.-М.: Академические чтения, 2004.-102с.
19. ПересадаА.А.Основы инвестиционной деятельности.-К.: ООО Либра, 1996.-344с.
20. Перлак И.Нововведения в организациях.М.: Экономика,1999.-144с.
21. Пічкур О.Особливості інноваційної діяльності на сучасному етапі // Інтелектуальнавласність. – 2005. – № 1. – с. 34-39.
22. ПокропивныйС. Инновационный менеджмент в рыночной системе хозяйствования // ЭкономикаУкраины.- 2005.-№2.-С.34-
23. Положенняпро порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структурінших типів. Затверджене Постановою Кабінету Міністрів України №549 від22.05.96р
24. Тацуно Ш.Стратегия — технополисы: Пер. с англ.-М.: Прогресс, 2003.-344с.
25. Теория ипрактика создания технологических парков.Материалы международного семинара попроблемам развития инновационной деятельности 17-23 сентября 2003г.- Харьков:Наука, 2003.-160с.
26. Яковец Ю.Инновационное инвестирование: новые подходы // Экономист.-2004.-№1.-С.31-33