Зміст
Вступ
Розділ 1: Спроба створенняукраїнської національної системи права під час існування УНР
Висновки розділу
Розділ 2: Спроби реставраціїбуржуазно-поміщицького ладу, та реформування правової системи українських земельу період Гетьманату
Висновки розділу
Розділ 3: Правова система та зміни узаконодавстві УНР за часів Директорії
Висновки розділу
Розділ 4: Формування правової системиЗахідноукраїнської Народної Республіки
Висновки розділу
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальністьтеми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українськіправники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаютьсяпереважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канадита США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини.Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воноґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогууникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право,яке походить з власного історичного коріння.
Питаннякримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманатуСкоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам періодіснування УНР та Української держави тільки недавно став доступним дляпроведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам усучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати ранішезакриті архівні матеріали та проводити об’єктивні дослідження, що дає змогупізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленнямукраїнської державності.
Серед першихзаконодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд таправоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомленняіз законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку цетільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даногоперіоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблемистановлення, розвитку та функціонування кримінального, процесуального тацивільного законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського таДиректорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використатикорисні надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Томузазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу тарозвитку законодавства в цілому.
Об’єктдослідження – кримінально-процесуальне законодавство, що було прийнято урядамиЦентральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.
Предметомдослідження є закономірності формування, розвитку та функціонуваннякримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичнимиобставинами існування Української Народної Республіки (в періоди ЦентральноїРади і Директорії) та Української держави.
Методидослідження. У процесі дослідження автор користувалася такими методами: методкомпіляції, метод дедукції, індукції, аналітичний метод.
Розділ 1: Спроба створенняукраїнської національної системи права під час існування УНР
Важливе значенняв діяльності Центральної Ради належало реформуванню судочинства, розпочатомуукраїнізацією існуючих судових установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з’Їздюристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпечення зв’язків міжЦентральною Радою та місцевими судовими установами. Процес реформування набувінтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалисяпрограмні цілі реформування судової системи: «Суд на Україні повинен бутисправедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральномусекретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво йпривести його до згоди з правними поняттями народу».
10 листопада МалаРада затвердила законопроект, у якому зазначалося, що «суд на Українітвориться іменем Української Народної Республіки». 23 грудня на засіданніМалої Ради обговорено і затверджено закон «Про умови обсадження і порядокобрання суддів Генерального і Апеляційного судів». Генеральний суд мавскладатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.
Передбачалосястворення Київського, Одеського та Харківського апеляційних судів, але в Одесій Харкові ці суди так і не були створені. Конкретними кроками на шляхуреформування суду стали рішення Центральної Ради про ліквідацію селянськихволосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справмировими суддями (березень 1918 р.). Компетенція мирових суддів була доситьширокою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рішення приймалисьна основі старого законодавства.
Ускладненнявоєнно-політичної ситуації спричинило виникнення «надзвичайного»правосуддя. Починаючи з лютого 1918 р. рішеннями головних губернських воєннихкомендантів для розгляду справ військових і цивільних осіб про убивства,пограбування, підпали, згвалтування та розбій створювалися революційнівійськові суди. Аби впорядкувати діяльність цих судів, у квітні булазатверджена “Інструкція Військовому революційному суду”. Передбачавсяколегіальний розгляд справ (у складі професійного судді, двох представників відгромадськості й чотирьох за призначенням воєнного коменданта), участьзахисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Для проведення дізнанняу справі воєнними комендантами призначалися слідчі. Надзвичайні судовіповноваження надавалися також комісарам Центральної Ради на місцях.
У ситуації, колирізко зросла злочинність, почали траплятися випадки самосуду. У селах самосудчинив сільський схід або комітет, у місті — переважно натовп. Як правило,самосуди застосовували смертну кару (розстріл, повішення, відрубування голови,спалення живим).
Відповідно доЗакону «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні» від 23грудня 1917 р. діяла прокураторія Генерального суду. Вона перебувала вподвійному підпорядкуванні, підлягаючи ще й Секретарству судових справ, якевизначало регламент її роботи, призначало її керівника — Старшого прокурора.
У законодавчійдіяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мавполітико-декларативний характер і полягав у розробці підвалин українськоїдержавності. Законодавча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі надпроектом Української Конституції («Статутом автономної України») тапідготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні«автономного устрою». Як відомо, вперше Закон-декларацію під назвою«Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого»Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазначалося, що«Тимчасове Російський уряд одкинуло всі наші домагання (щодо наданняавтономії Україні), одіпхнуло простягнену руку українського народу», тож«нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю». Універсалпроголошував відродження автономного устрою України в складі Росії й декларувавверховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду начолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, булазмушена визнати Центральну Раду й Генеральний Секретаріат своїми крайовимиорганами в Україні. Внаслідок своєрідного компромісу Другий УніверсалЦентральної Ради від 3 липня проголошував: «Ми рішуче відкидаємо пробисамочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчихзборів». В Україні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабноюагітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.
Після жовтневихподій у Петрограді розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістомякого стало формування власної правової системи. Визнавши антидемократичною йнебезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада ТретімУніверсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Республіку, однакзнову ж таки як автономну частину Російської Федерації. За своїм значеннямТретій Універсал — перший у ХХ ст. український державно-правовий документконституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правовоїсистеми. Важливе значення мають його положення про розширення й закріпленнямісцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод,недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного,монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу,права й можливості вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.
Одним із першихкроків у розбудові української правової системи був Закон від 25 листопада«Про порядок видання законів». Згідно з його положеннями«виключне й неподільне право видавати закони для Української НародноїРеспубліки» до сформування Російської Федерації надавалося ЦентральнійРаді, а «право видавати розпорядження в обсязі урядування на основізаконів» — Генеральним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинністьросійського законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване українськоювладою.
Законодавчадіяльність відповідала прагненню Центральної Ради здійснити соціалістичніперетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсалскасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля “єстьвласність усього трудового народу”. Приписувалося встановити«державну контролю над продукцією на Україні», наголошувалось нанеобхідності «доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділенняпродуктів споживання й кращої організації праці». У січні 1918 р. булоприйнято Закон «Про 8-годинний робочий день», який може вважатисяпершою спробою створення власного трудового законодавства. Він не тількивизначав тривалість робочого часу — 48 годин на тиждень, а й регламентувавособливості найму й праці жінок і неповнолітніх, нічні й понаднормові роботи,працю на шкідливому виробництві, встановлював святкові дні тощо.
В умовах кризигрошового обігу відбулися й зрушення у сфері фінансового права. Найважливішим уцій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. «Про випуск державних кредитовихбілетів УНР», яким встановлювалося, що «кредитові білети УНРвипускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійснимипотребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотогофонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибутками відмонополій». Розмір випуску кредитових білетів не повинен був у жодномуразі перевищувати половини річної суми прибутків від монополій. Кредитовібілети УНР випускалися в карбованцях, причому один карбованець повинен бувмістити 17,424 частки чистого золота і ділитися на 200 шагів. Встановлювалось,що «українські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою». Уквітні прийнято закони про випуск зобов’язань державної скарбниці УНР назабезпечення грошових знаків у сумі 500 млн. карбованців і про випуск розміннихмарок державної скарбниці. Закону про державний бюджет прийнято не було. Деякіакти окремо регулювали надходження прибутків і розписи видатків держави. Так,згідно із законом від 9 грудня, усі державні податки й прибутки, які напідставі законів збиралися на території УНР, визнавалися прибутками державногоскарбу. Законом «Про тимчасові розписи видатків на 1918 р.» від 11квітня 1918 р. відповідні міністерства були уповноважені робити тимчасовірозписи державних видатків на кожні чотири місяці із затвердженням їх черезМіністерство фінансів Центральною Радою.
Деякі законодавчіакти стосувалися кримінального права. Як відомо, Третім Універсалом буласкасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р.звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій іповстань проти УНР за Законом від 5 березня позбавлялись прав на українськегромадянство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонованогоповернення вони карались ув’язненням до п’яти років.
Отже, КонституціяУНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р.Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документаперехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістомконституція. Структурно вона містила 83 статті, об’єднані у 8 розділів(Загальні постанови, Права громадян України, Органи власті УНР, Всенароднізбори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Національні союзи, Прочасове припинення громадських свобод). Україна проголошувалась «державоюсуверенною, самостійною і ні від кого не залежною» (ст. 1). Зазначалося,що суверенне право належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом.
Устрій державибудувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядуванняземель, волостей і громадян. Проголошувалась рівність громадян «в своїхгромадянських і політичних правах» незалежно від народження, віри, освіти,національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичнісвободи «слова, друку, сумління, організації, страйку» (ст. 17),недоторканність «домашнього огнища» (ст. 15), «листоватайна» (ст. 16), «свобода перемін місця пробування» (ст. 18). Натериторії України скасовувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання,які принижують людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основіпринципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваженняорганів влади УНР. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, якібезпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу й формували вищі органивиконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади.”Єдина безпосередня місцева власть” (ст. 26) надавалась виборнимРадам і Управам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала посадипрезидента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демократичноюпарламентською державою. Обрання М. Грушевського Президентом УНР, яке, засвідченням Д. Дорошенка, відбулося на тому ж засіданні Малої Ради 29 квітня 1918р., де приймалась Конституція, вірогідно, було останньою спробою ЦентральноїРади утримати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційнимкомандуванням державного перевороту.
Висновки розділу:
У 1917-1920 рр.відбувалась боротьба за українську національну державність. УНР, утворена улистопаді 1917 р., мала прогресивне історичне значення. Україна впершепроголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділомвлади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавалися широкі права йсвободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на територіїУкраїни, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочатонаціоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увагаЦентральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів,адміністративного апарату призвела до її повалення.
Розділ 2: Спробиреставрації буржуазно-поміщицького ладу, та реформування правової системиукраїнських земель у період Гетьманату
29 квітня 1918 р.У Києві на скликаному з ініціативи «Союзу земельних власників» з’Їздіукраїнських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України.Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Проте не слід вважатиорганізаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірнийрезультат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновитиприватну власність і покласти край революційному хаосові. Нащадок давнього родукозацької старшини, авторитетний бойовий генерал П. Скоропадський із початкомреволюції українізував своє військове з’єднання, але Центральна Рада відкинулайого послуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнямивідновити правопорядок, скасувати «соціалістичні експерименти»Центральної Ради.
Соціалістичнідіячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вищепартійних інтересів і не підтримали гетьманський уряд. Тому уряд булосформовано за участю кадетів та монархістів. Проте це були талановитіадміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походженнячленів гетьманського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшістьчленів уряду була українського походження, в тому числі його голова професорісторії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очоливуряд, видатний український діяч Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф.Лизогуба у сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському урядіна чолі із С. Гербелем українців майже не було.
Для періодугетьманства характерний розвиток інституту державної служби. В основу вимог додержслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійніознаки. Згідно з гетьманською «Грамотою до всього українськогонароду» від 29 квітня урядовці, окрім міністрів Центральної Ради і їхзаступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону «Про порядокпризначення на державну службу» від 25 травня кожен, хто перебув чивступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити«урочисту обітницю» на вірність Українській державі.
Реформуваннясудової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції — Генерального суду. У Законах про тимчасовий державний устрій України від 29квітня у розділі «Про Генеральний суд» зазначалося, що він«уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України всправах судових та адміністративних». На Генеральний суд покладалосяоголошення всіх законів та наказів уряду. Призначення генеральних суддіввідтепер мало здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон протитул, іменем якого твориться суд в Україні, — “іменем Закону Українськоїдержави”. Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатисяз департаментів: цивільного, карного й адміністративного. На нього покладалисяфункції, що раніше належали російському «Правительствующему сенату»,а також касаційні функції Головного Військового суду. Реформування вищоїсудової інстанції було завершено після створення відповідно до Закону від 8липня Державного сенату на чолі з Президентом, який складався зАдміністративного, Цивільного і Карного Генеральних судів.
Законом від 8липня «Про Судові палати й апеляційні суди» було скасовано апеляційнісуди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської.Адміністративні, цивільні й кримінальні справи розглядалися окружними судами ускладі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мироваюстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширенопідсудність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.
Загальнекерівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, компетенція якогорозширювалася. Так, міністр юстиції отримав право призначати й звільняти зпосад мирових суддів і голів з’Їздів мирових суддів.
Крім загальнихіснували й військові суди, значення яких зростало з посиленням гетьманськихрепресій. Відповідно до Закону від 21 червня «Про організаціювійськово-судових установ та їх компетенцію» вони поділялися на вищі(Київський та Катеринославський) і штабні — ті, що діяли при штабах дивізій,корпусів і Головному штабі. У справах про заколоти, агітацію проти Українськоїдержави, протидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.
Судові установипри розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальнимзаконодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно донових умов у складі злочинів і призначення міри покарання.
Організовуваласяукраїнська прокуратура. Законом «Про Державний сенат» встановлювалисяпосади прокурорів і товаришів (заступників) прокурорів. Обов’язки Генеральногопрокурора покладалися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора узасіданнях військових судів.
Поновлюваласядіяльність адвокатури, на яку покладалася функція представництва у цивільних ізахисту в кримінальних справах.
Першим кроком устворенні власного нотаріату стало встановлення порядку призначення ізвільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружнихсудів нотаріусів мало призначати(звільняти) Міністерство юстиції.
У системіправоохоронних органів чільне місце належало створеній відповідно до закону від18 травня Державній варті. На неї покладалися охоронні, розвідувальні,контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво їїдіяльністю здійснював департамент Державної варти Міністерства внутрішніхсправ, а в губерніях і містах — старости й отамани.
Головні засадистворення власної правової системи були визначені в Законах про тимчасовийдержавний устрій: «Українська держава керується на твердих основахзаконів, виданих в установленій черзі». Тут же встановлювалися й правовіоснови законотворчого процесу:
«Законирозробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальнеобміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектіввони передаються на ствердження Гетьманові». Міністрам надаваласьможливість видавати розпорядження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2червня «Про порядок складання законопроектів, внесення Їх до Ради Міністрів,обговорення, затвердження Їх та про форму й порядок оголошення законів»керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і Державногосекретаря. Про інтенсивність законодавчої діяльності гетьманського урядусвідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було виданоблизько 300 законів.
Деякі попереднізаконодавчі акти були скасовані гетьманом, як такі, що суперечилисоціально-політичним та економічним засадам Української держави. Така доляспіткала, наприклад, досить суперечливий за своєю сутністю Закон ЦентральноїРади про національно-персональну автономію.
Водночасгетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчоїспадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркуляріМіністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сферітрудового законодавства зберігають свою чинність, «якщо вони не скасованіУрядом Української держави».
Тою мірою, якзатверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попереднізаконодавчі акти, про що, як правило, вказувалося в тексті того чи іншогозакону. Показовим у цьому сенсі є Закон про українське громадянство від 1липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухваленийЦентральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цейзакон базувався на «нульовому варіанті»: усі російські піддані, щоперебували на Україні під час видання цього закону, визнавалися громадянамиУкраїни.
ЗаконодавствоУкраїнської держави в цілому спрямовувалося на захист права приватноївласності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки.Особливе значення мало законодавче врегулювання земельного питання. СкасувавшиЗакон Центральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів щодоунормування становища селян і поміщиків. Для підготовки нового земельногозакону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вищаземельна комісія на чолі з Гетьманом. Однак згідно із затвердженим у листопадіпід тиском Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком проектомземельної реформи усі великі землеволодіння мали бути примусово викупленідержавою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалосяіснування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства маликультурне значення. Фактично це було повернення до скасованого Закону «Просоціалізацію землі» з деякою модернізацією. Зрозуміло, що такийзаконопроект викликав різко негативне ставлення великих землевласників.
Створюючи власніЗбройні сили, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки у законодавчомузабезпеченні військового будівництва. Улітку 1918 р. гетьман наказаввійськовому міністерству відновити організацію козацтва як основного резервувійськ. Важливе значення мали Закон про загальний військовий обов’язок від 24липня та Закон про політично-правове становище службовців військового відомствавід 1 серпня 1918 р. Цими законами встановлювався строк служби два роки впіхоті й три — у кінноті та артилерії; військовослужбовцям заборонялося входитидо складу політичних партій і організацій, вони позбавлялися активного йпасивного виборчого права.
Для періодуГетьманату характерне посилення каральної спрямованості законодавства. Так,тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнаннямсільського господарства» та іншими актами поміщикам надавалося правовикористовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностейселянам загрожували великі штрафи, тюремне ув’язнення та інші покарання. За цимзаконом урожай 1918 р. вважався власністю держави і призначався на відправку доНімеччини й Австро-Угорщини. Селяни повинні були здати хліб державі за твердимицінами, окрім частини, необхідної для прожиття. До вилучення продовольствазалучалися створені при німецьких комендатурах спеціальні команди, якізастосовували жорсткі санкції і навіть розстріли. Народні маси позбавлялисяполітичних прав і свобод. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чиопозиції. Це спричинило активізацію повстанського руху і в умовах, колиокупаційні війська внаслідок революції в Німеччині та розпаду Австро-Угорськоїімперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.
Висновки розділу
Гетьманат, щопроіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдякиобіцянкам відновити правопорядок. Залучивши до себе представниківсоціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігсярозпочати створення центральних і місцевих органів управління, судової системи,правоохоронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законодавчоговрегулювання суспільного життя. Проте не було здійснено основнихсоціально-економічних реформ, необхідних для утвердження національноїнезалежності. Найсерйознішою помилкою була спроба відновити стабільність шляхомповернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.
Розділ 3: Правовасистема та зміни у законодавстві УНР за часів Директорії
Як вжезазначалося, повалення гетьманського режиму було зумовлене як зовнішніми, так івнутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданніпредставників українських партій та інших організацій, об’єднаних в Українськийнаціональний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган — Директорію.До її складу увійшли 5 представників різних політичних сил: від українськихсоціал-демократів В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, відукраїнських соціал-революціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П.Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директоріязакликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним.Центром повстанського руху стала Біла Церква місце дислокації Січовихстрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалисясотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли йосновні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана — ГвардійськаСердюцька дивізія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишкаминімецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна армія повстанцівувійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфально в’Їхала Директорія.
Аналіззаконодавства останнього періоду УНР свідчить про тенденцію переходу допрезидентсько-парламентської республіки. За законами від 12 листопада 1920 р.«Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УкраїнськійНародній Республіці» і «Про Державну Народну Раду УкраїнськоїНародної Республіки» верховну владу в УНР мали тимчасово здійснювати«шляхом розмежування і координації державної функції» Директорія,Державна Народна Рада і Рада Народних Міністрів.
Місцевеуправління після провалу експериментів з «трудовими радами» назаконодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР.Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніхсправ. Реальна влада на місцях належала призначеним Директорією волосним,повітовим і губернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльністьдореволюційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ,міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів.На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладенообов’язок подання списків прихильників гетьманської влади, а також осіб, щоналежали до монархічних чи більшовицьких організацій.
Інструкцією МВСвід 24 червня 1919 р. «Про тимчасову організацію влади на місцях»встановлювалася структура й підпорядкування місцевих комісаріатів, визначалисяповноваження комісаріатів порівняно з періодом Центральної Ради стали значноширшими. До цих повноважень зокрема належали: нагляд за виконанням розпорядженьцентральної влади, організація мобілізаційної роботи, керівництво міліцією.Губернські комісари здійснювали загальне керівництво земськими зібраннями йуправами, міськими думами й управами. Вони також наділялися правами видаватиобов’язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою йреспубліканського ладу.
Після поваленняГетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували заЦентральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що «суд натериторії УНР здійснюється іменем УНР». За законом від 2 січня 1919 р.поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищийсуд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні суди. Пронамагання відновлювати діяльність низової ланки дореволюційної судової системисвідчить Закон від 19 лютого «Про вибори і призначення мировихсуддів».
Однак в умовахгромадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. За наказом С.Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинахзасновувалися військово-польові суди у складі прокурора, двох старшин, двохкозаків та секретаря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб узлочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій,пограбування, підпали, згвалтування тощо). Судові підлягали також особи, якібрали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належногона це дозволу, особи, які з’являлися на вулиці після 10-ї години вечора,власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора.Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув’язненнятерміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, якправило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалисянегайно.
Військово-польовісуди у грудні 1918 р. — січні 1919 р. використовувались для вчинення масовихрепресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди узменшеному складі (головуючого і двох членів), тому що раніше створений суд приштабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами командиракорпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника застосовувалися«негайні розстріли без слідства і суду» всіх, хто агітував протиіснуючого державного устрою УНР.
Наприкінці січня1919 р. замість військово-польових судів «у місцевостях, оголошених навоєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій» булистворені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальнихобмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території Україниоголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови тачотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з числавійськових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі зсудовим процесом. Але діяв суд за скороченою процедурою. Вироки надзвичайноговійськового суду не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим дострати надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а вдіючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом’якшеннякари.
Створюючи власнуправову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та«паралельного» (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів натериторії України було анульовано чинність законів і декретів УкраїнськогоРадянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР.Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР.Ціла низка законів УНР, які Директорія вважала «лівими», в тому числій Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повномуобсязі законодавство гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступилаДиректорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавства, якщо вононе суперечило новим українським законам.
Певні намаганнявпорядкувати законодавчу діяльність простежуються в Законі від 14 лютого 1919р. «Про порядок внесення і затвердження законів в Українськійреспубліці». Відповідно до нього підготовка законопроектів покладалася наміністерства. Після схвалення Радою Народних Міністрів вони виносилися назатвердження Директорії. У Законі від 12 листопада 1920 р. «Про тимчасовеверховне управління та порядок законодавства в Українській НароднійРеспубліці» містився окремий розділ «Законодавство Української НародноїРеспубліки». За цим актом право ухвалювати законопроекти отримали ДержавнаНародна Рада й Рада Народних Міністрів. Проекти законів, ухвалених одним із цихорганів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.
У сферідержавно-правового регулювання діяли зазначені вище закони про форму влади вУНР від 28 січня 1919 р., про верховне правління та порядок законодавства вУНР, про Державну Народну Раду УНР від 12 листопада 1920 р.; 24 січня 1919 р.було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Захиступрав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. «Про відновленнягарантій недоторканності особи на території УНР». Але норми цих законів вумовах громадянської війни не могли бути реалізовані. Наприкінці жовтня 1920 р.було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитисяпрезидентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цимпроектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої через Державнураду, виконавчої через Голову держави і Раду Міністрів, судову через незалежнісуди.
Відносини уцивільно-правовій сфері регулювалися дореволюційним законодавством (Х том ЗводуЗаконів Російської імперії). Директорією вносилися зміни щодо права власності.Так, Законом від 8 січня 1919 р. «Про землю в УНР» було скасованоправо приватної власності на землю.
Укримінально-правовій сфері за майже повної відсутності власних нормативнихактів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальнеуложення 1903 р., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемоюбула протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційнихдокументах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказіГоловнокомандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася наборотьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Такожзастосовувалися тюремне ув’язнення, строкова чи безстрокова каторга,конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушеньДиректорія вдавалася до беззаконня і репресій, визначаючи жорстокі покарання нена основі права, а керуючись революційною свідомістю.
ЗаконодавствоДиректорії створювалося в режимі «швидкого реагування». Пріоритетизаконотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою.Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих назабезпечення виконання військової, хлібної та інших повинностей, вирішеннянизки поточних проблем.
Висновки розділу:
Директорія,прийшовши до влади завдяки народному повстанню, через конфронтацію політичнихсил прагнула розробити компромісну програму дій. Намагання поєднатиєвропейський парламентаризм і радянську владу проявилися в скликанніВсеукраїнського трудового конгресу з «робітників, селян і трудовоїінтелігенції». Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними йзагальнодемократичними гаслами завершилися перевагою «антирадянської»орієнтації. Характерним у цей період було тяжіння Української держави допрезидентської республіки.
Розділ 4: Формуванняправової системи Західноукраїнської Народної Республіки
Революція вРосії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликалихвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючисьврятувати монархію, імператор Карл І 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, за якимАвстро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу.«Коронним землям» надавалося право створити власні представницькіоргани — Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українськихдепутатів австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів,представників від основних політичних партій, а також від духовенства йстудентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду(УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.
УНРада уМаніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття«одноцільною українською національною територією», щоуконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.Планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурноїавтономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворенотри комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є.Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О.Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, алевід групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатськіукраїнці бажають приєднатися до Української держави.
Бажаючи узгодитипрограму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Раданаправила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся доствореної 28 жовтня 1918 р. У Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи наметі перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генеральний комісарГаличини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Цепризвело до збройного взяття влади у Львові Центральним військовим комітетом начолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичинивлада перейшла до українців.
9 листопадаУНРада визначила назву української держави — Західноукраїнська НароднаРеспубліка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР здійснювалися спробивозз’єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. У Фастові делегація ЗУНРпідписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочистовідбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня йогоодноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликанняпарламенту об’єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, щоофіційно мала називатися Західною областю Української Народної Республіки,зберігала автономію, власні органи державної влади, збройні сили, законодавствотощо. Фактично ж вона продовжувала ДІЯТИ як окреме державне утворення.
Правоохоронніоргани ЗУНР почали створюватись уже на початку листопада 1918 р. Під часвиборів місцевих органів влади й управління населення обирало так звану народнуміліцію, що діяла на громадських засадах. Крім цього, за рішенням УНРади влистопаді створювався корпус української державної жандармерії. Його очолилаКоманда української жандармерії на чолі з Головним комендантом. Створювалися окружні,повітові, міські й сільські команди жандармерії, які також очолювали місцевікоменданти. Комплектувалася жандармерія добровольцями з числавійськовозобов’язаних, а також кадрами «старих», професійнопідготовлених жандармів, які не брали участі в антинародній діяльності.
Навесні 1919 р. вЗУНР налічувалось близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народнихміліціонерів.
Судова система,відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. «Про тимчасову організаціюсудів і судової влади», спочатку залишалася без змін. Судді й допоміжнийперсонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі.Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнськоюдіяльністю й переконаннями.
Незабаромрозпочалося реформування судової системи. Територія держави була поділена на 12судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу в нихналежало обрати суддів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців не вистачало, Законом «Проскорочення підготовки судової служби» термін стажування суддівскорочувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасовоприпинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджувалися демократичніпринципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо,здійснювався перехід його на українську мову.
Продовженнямсудової реформи стала спеціалізація першої судової ланки й створення судовихустанов другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядатицивільні справи. А для розгляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного аботрьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із Законом від 15лютого 1919 р. другою судовою інстанцією мав стати Вищий суд і третьою (останньою) — Найвищий державний суд. До Їх обрання зазначені функціїпокладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному судіОкремий судовий Сенат другої інстанції та Окремий судовий Сенат третьоїінстанції.
Поновила своюдіяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі зГенеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.
Законодавчадіяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важливе значення в організаціїдержавно-політичного життя країни. У Законі про адміністрацію ЗУНР від 16листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскількивидати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чиннимпопереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілямУкраїнської держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.
Конституційнізасади держави були визначені у «Тимчасовому основному законі про державнусамостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» від13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР,верховенство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих зборів)владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев насиньому полі) та державну печатку. За цим законом виборче право мали всігромадяни незалежно від національності, віросповідання, статі. ВодночасТимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.
Закон «Продержавну мову» від 15 лютого 1919 р. проголосив державною мовоюукраїнську. «Законно признаним національним меншостям» залишалосяправо «уживання як усно, так і в письмах, Їх матірної мови в урядовихзносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями і державнимипідприємствами».
Згідно із Законом«Про право громадянства Західної області УНР і правовий статусчужоземців» від 8 квітня 1919 р. громадянами УНР (ЗУНР розглядалась якчастина УНР) вважалися всі, хто на день підписання закону належав до будь-якоїміської або селянської общини.
Середсоціально-економічних проблем, які потребували нагального вирішення,найболючішою була земельна. Тривалі зволікання з її вирішенням пояснюютьсянасамперед намаганнями УНРади уникнути звинувачень Заходу у більшовизмі. Післядовгих і завзятих дебатів 14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила Закон про земельнуреформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковнихземель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ціземлі переходили до так званого «земельного фонду» держави, з якогопісля війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни,військовослужбовці-інваліди тощо. Позаяк встановлення земельного максимуму,процедура конфіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму,сільська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. У відповідьвласті змушені були вдаватися до репресій і застосовувати війська.
Неабиякі змінивідбулися у сфері охорони здоров’я, освіти. Відкривалися лікарні, поліклініки, школи.Обов’язковими предметами в школах стали українська мова, географія та історіяУкраїни. Передбачалося також право національних меншин на навчання рідноюмовою. Закон «Про основи шкільництва» від 13 лютого 1919 р. надавшколам державний статус, водночас дозволяючи створювати й приватні школи.Планувалося відкрити український університет.
У галузяхцивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР в основномувикористовувалось австрійське законодавство, у тій частині де воно несуперечило принципам державотворення, реформ та перетворень у ЗУНР. Длярозробки власного законодавства не було ані професійних юридичних кадрів, анічасу.
Висновки розділу:
Помітний слід упроцесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська НароднаРеспубліка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Актазлуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійовоїсистеми органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.
В умовахгромадянської війни та іноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимівхарактеризувалося суперечливим поєднанням демократичних цінностей завторитаризмом, гуманістичних ідеалів з узаконенням репресій проти політичнихсупротивників.
Висновки
Здійсненняправової реформи і, як результат, побудова власної правової, соціальної,демократичної держави вимагає не тільки вивчення та застосування світовогодосвіду державотворення, але й обов’язкового врахування правової спадщинивласної держави. Насамперед, необхідно підкреслити, що з цієї точки зорунайбільш актуальнішими є процеси розбудови Української держави в 1917–1920 рр.Слід зазначити, що оцінка як самого періоду національно-визвольних змагань, такі в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою.Адже початок ХХ століття був одним із етапів важких випробувань дляукраїнського народу за останній час його тисячолітньої історії. Тому самевідродження Української держави в таких надзвичайних умовах та спроби їїзаконодавчого оформлення заслуговують великої уваги. Як відомо, законотворчийпроцес – це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодоїдержави, яка опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основнихпитань суспільного життя. Близькість за характером та суттю процесів 1917 — 1920 років, пов’язаних із творенням у той час Української держави, з подіямитеперішнього часу є необхідною запорукою для успішного державотворення.
Головною метоюдіяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу,відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів зТимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати,Центральна Рада не мала.
За час свогоіснування Центральна Рада створила певну систему управління, правову основу,судову систему, провела ряд реформ. Україна вперше проголошувалася незалежною,демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу,виконавчу й судову. В законодавчому процесі чимало норм було напрацьовано з головнихгалузей права — фінансового, трудового, цивільного, кримінального, земельного. Вцивільно-процесуальних правовідносинах використовувався Звід законів Російськоїімперії. В нормативних актах Центральної Ради термін «право володіння» невикористовується і замінюється на «право порядкування», «право користування».Це пояснюється політичною позицією Центральної Ради, її соціалістичноюорієнтацією, яка припускає невизнання приватної власності. В галузікримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертноїкари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за якимзвільнялися всі засуджені за політичні злочини.
Встановленнягетьманату в квітні 1918 року було об’єктивно необхідним етапом процесустановлення національної системи державного управління. Розбудова українськоїдержавності на демократичних принципах зазнала поразки, внаслідок чогодержавно-управлінські відносини перебували в стані кризи і вимагали організаціїдержавного управління на авторитарних засадах. Характеризуючи розвиток правовоїсистеми Української держави в період гетьманату, слід зазначити, що,встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністраціяіноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які несуперечили інтересам Української держави. «Закон про громадянство Українськоїдержави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язкигромадян Української держави, умови набуття громадянства тощо. В цивільномузаконодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності.Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість.
У тойчас, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силузакони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавствоЦентральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавствомрадянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутисяДиректорії, — це проблема колізій із попередніми та паралельними системамизаконодавства. Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьманСкоропадський, — шлях часткового скасування одних і поновлення чинності іншихзаконів залежно від своїх політичних інтересів. Необхідно зазначити, щовласного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Нормицивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та взаконі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. В останньому законіскасовувалося право приватної власності на землю. Загалом законодавство«другої» УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідногоперіоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності «швидкогореагування» на конкретні обставини. Звідси й відсутність власнихкодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства.
Помітнийслід у процесі розвитку української державності залишила ЗахідноукраїнськаНародна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створеннядійової системи органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії. В умовах громадянської війни таіноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимів характеризувалосясуперечливим поєднанням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичнихідеалів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.
Таким чином,найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що врезультаті й привело до її падіння. Прорахунки й амбіції українськихнаціональних політичних сил, а також допомога російських більшовиківукраїнським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади набільшій частині України.
Однак слідвідзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася дореспублікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою цебула унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державногорежиму — демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу(гетьманський режим). Загалом це був період відродження та консолідаціїукраїнської нації, формування та становлення національно-державних інститутів,зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність неутвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос.
Списоквикористаних джерел та літератури
Джерела:
1. Історія держави і права України:Хрестоматія/За ред. Шевченка О.О. – К., 1996.
2. Конституційні акти України1917-1920 рр.: Невідомі конституції України. – К., 2002.
3.Українська центральна рада.Документи та матеріали: У 2 т. – К., 1996-1997.
4. Хрестоматія з історії держави іправа України: У 2 т. / За ред. Гончаренка В.Д. – К., 1997. – Т. 2.
Підручники і посібники:
5. Іванов В.М. Історія держави іправа України: У 2 т. – К., 2003. – Т. 2.
6. Історія держави і права України: У2 т. / За ред. Тація В.Я., Рогожина А.Й. Академічний курс. – К., 2000. Т. 2.
7 Історія Українського права: Навч.посіб. / За ред. Шевченка О.О.
8. Кульчинський В.С., Тищик Б.Й.Історія держави і права України: Навч посіб. – К., 2001.
Спеціальна та історична література
9. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М.,Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічнийдовідник. – К., 1995.
10. Грушевський М. Якої ми хочемоавтономії і федерації. – К., 2005.
11. Гунчак Т. Україна: перша половинаХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993
12. Історія України. Нове бачення: У2 т. / За ред. Смолія В.А. – К., 1996. – Т. 2.
13. Копиленко О.Л. «Сто днів»Центральної ради. – К., 1992.
14. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л.Держава і право України 1917-1920. – К., 1997.
15. Скоропадський П. Спомини. – К.,1992.
16. Симон Петлюра та українськанаціональна революція. – К., 1995.
17 Фесенко П. Влада ПавлаСкоропадського. – К., 1995.