МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Львівськийнаціональний університет
іменіІвана Франка
ЮРИДИЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
Кафедра цивільного
права та процесу
КУРСОВА РОБОТА НАТЕМУ:
«Заочний розгляд справи в цивільному процесі України»
Львів
2009
ПЛАН
Вступ
1. Поняття заочногорозгляду справи та його процесуально-правова суть
2. Порядок заочногорозгляду справи в цивільному судочинстві України
2.1. Особливостізаочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення
2.2 Заочний розглядсправи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіхосіб
3. Перегляд таоскарження заочного рішення
Висновок
Список використанихджерел
вступ
Аналізюридичної літератури приводить до висновку, що історично передумовою виникненнята розвитку інституту заочного розгляду цивільних справ можна вважати змінуцивільної процесуальної форми. Так, аналізуючи суть та значення заочногорішення, відомий процесуаліст XІХ століття проф. К. Малишев вказує, що вісторії заочних рішень важливу роль повинна відігравати форма процесу. Заочнірішення розвиваються історично в ті часи і в тих країнах, в яких панує уснаформа процесу. І, навпаки, зауважує автор, де переважає письмове судочинство,заочні рішення мають мало оригінальних особливостей, а підходять під загальневчення про пропуск строків або про процесуальні порушення сторін.К. Малишев звертає також увагу і на те, що усний процес базується на тійдумці, що словесне змагання сторін необхідне для роз’яснення суті справисудові, що, не заслухавши усних пояснень і посилаючись на канцелярські акти,суд легко може ухвалити неправильне рішення. Саме тому там, де в основусудочинства покладена засада усності, закон допускає особливо легкий спосібоскарження заочних рішень (шляхом подачі відзиву на заочне рішення), який вінназиває характерною особливістю заочного провадження при усному процесі[21, с.10-12].
Реформуваннясистеми цивільного судочинства вимагає від законодавця введення рядупроцесуальних новел, удосконалення існуючих процесуально-правових конструкцій,які покликані забезпечити конституційне право на своєчасний та ефективнийсудовий захист. Чинний Цивільний процесуальний кодекс України, що був прийнятий18 березня 2004 року, запроваджує інститут заочного розгляду справи, який справедливовважають однією з форм реалізації принципу змагальності в цивільному процесі.
Усучасний період підтвердилась правильність позиції законодавця щодо запровадженняв українському цивільному процесі інституту заочного розгляду справи, якийзможе забезпечити швидкість та ефективність судового розгляду, в певній міріспростить його, сприятиме підвищенню відповідальності сторін за свої дії тапопередженню тяганини й зловживань з боку відповідачів.
Необхідність дослідження даного інституту обумовленатим, що практика застосування норм, які регламентують розгляд справи в порядкузаочного провадження та ухвалення заочного рішення, поступово розширюється. Разомз тим, суди на практиці зустрічаються з багатьма проблемами, зумовлениминедостатньою розробленістю інституту заочного розгляду справи та відсутністюодноманітності у тлумаченні норм щодо заочного порядку розгляду цивільних справ.
Положення щодо заочного розгляду цивільних справ нестановлять собою розвиток попередніх законодавчих напрацювань, недостатньо апробованіна практиці, не є результатом глибоких теоретичних розробок. Означені причинипояснюють недосконалість (неповноту, суперечливість, недостатню конкретність)відповідних законодавчих положень, що викликає труднощі у правозастосуванні танагальну необхідність теоретичного обґрунтування пропозицій щодо вдосконаленняцього цивільно-процесуального інституту.
Цивільно-процесуальна теорія найбільших здобутків удослідженні інституту заочного провадження досягла наприкінці ХІХ – на початкуХХ століття. Це пояснюється тим, що заочний розглядзастосовувався на території України до прийняття ЦПК 1929 року, а основні його теоретичнідослідження припадають на період з 1864 до 1924 року. Відповідні положення булипредметом дослідження таких відомих процесуалістів, як К.Анненков, Є.В.Васьковський,Г.Вербловський, В.Л.Ісаченко, К.Малишев, А.Менцинський, П.Муллов, Є.А.Нєфєдьєв,А.С.Ратнер, А.М.Румянцев, М.Шимановський, Т.М.Яблочков.
Дослідженняпитань заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення в сучасний періодвідродилися спочатку в російській науці цивільного процесуального права післявведення в 1995 році заочного провадження в цивільне судочинство Росії,зокрема, у працях В.Н.Аргунова, В.М.Жуйкова, Т.Л.Курас, І.В.Уткіної, І.І.Чернихта ін.
Дослідженняінституту заочного розгляду справи для сучасного цивільного процесу України єновим, праць, присвячених вивченню даного питання, є вкрай мало. Окремі аспектизапровадження заочного розгляду цивільних справ аналізували Я.П.Зейкан,С.М.Коссак, Д.Д.Луспеник, С.Я.Фурса, П.І.Шевчук, О.Штефан, С.В.Щербак. У 2008році цій темі була присвячена дисертаційна праця Ю.В.Навроцької, в якійвисвітлено окремі питання проблем теорії та практики стосовно заочного розглядуцивільної справи, обгрунтовуються шляхи вдосконалення цього інституту, зокремаза допомогою додаткової його регламентації.
1. Поняття заочногорозгляду справи та його процесуально-правова суть
Історико-правовийаналіз заочного розгляду цивільних справ у законодавстві України дозволяєзробити висновок, що до реформи 1864 року наслідком неявки зовсім не булозаочне провадження, а лише або звинувачення відповідача без судового розгляду увипадку його неявки, або, навпаки, відмова в позові у випадку неявки позивача.Оскільки такий порядок видавався вкрай несправедливим та несумісним ізосновними засадами змагального процесу, були вироблені за зразком зарубіжнихзаконодавств правила заочного провадження у випадку неявки сторін в судовезасідання. К.Анненков справедливо зауважує, що ці обставини послужили лишемотивом, який привів до думки про необхідність введення в наш цивільний процесінституту заочного рішення [8, с.65-66]. Вони, однак, нерозкривають ні підстав, ні мети, ні процесуально-правової природи сучасноїмоделі заочного провадження. Разом з тим, з’ясування цих питань безсумнівновидається необхідним для правильного розуміння окремих законодавчих положень,якими визначається процедура заочного розгляду справи в цивільному процесіУкраїни.
Термін“заочний” означає такий, “який відбувається за відсутності особи, якоїщо-небудь стосується” [23, с.13]. Тому буквальнетлумачення словосполучення “заочний розгляд справи” дозволило б зробитивисновок, що це будь-який розгляд цивільної справи, який відбувається увідсутності позивача або відповідача, у тому числі і тоді, коли є клопотаннявід них про розгляд справи у їх відсутності. Законодавець же пішов іншимшляхом. Відповідно до ЦПК України заочним визнається лише розгляд справи, щовідбувається за відсутності відповідача і за чітко встановлених умов, якібудуть проаналізовані нижче.
Удоктрині цивільного процесуального права пропонувалися різні визначення поняттязаочного провадження, заочного розгляду справи, заочності в цивільному процесічи заочного рішення. Так, В.Ґодлевскі під заочністю в широкому значенні розумієпропуск будь-якої аудієнції в суді, а у вузькому — пропуск аудієнції,призначеної для розгляду справи по суті [20, с.17].Приблизно в такому ж аспекті розглядає категорію заочності в цивільному процесій А.Менциньский. Видається, що в сучасний період аналіз цивільногопроцесуального законодавства не дозволяє настільки широко тлумачити категоріюзаочності в цивільному судочинстві, оскільки у ЦПК України вонавикористовується у набагато вужчому значенні — тільки у контексті заочногорозгляду справи, що має місце лише при неявці відповідача за чітко встановленихумов.
А.Любавськийрозглядає заочні рішення як такі судові рішення, які ухвалюються по справі,якщо хоча б одна із сторін не з’явилася на словесні змагання.
М.Й.Штефанзаочним визнає рішення, ухвалене за наявними у справі доказами у разі неявки всудове засідання відповідача, який належним чином був повідомлений і від якогоне надійшло інформації про причини неявки або зазначені ним причини визнанінеповажними судом, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи[37, с.268].
І.М.Зайцевта А.А.Власов заочне провадження розглядають як встановлений законом порядокпроведення судового засідання і ухвалення рішення за позовом у відсутностівідповідача [36, с.63].
Усівищерозглянуті позиції лише частково відображають основні характеристикизаочного розгляду справи – ті, що відрізнять його від звичайного порядкурозгляду цивільних справ. ЦПК України не дає визначення ні заочного розгляду,ні заочного рішення, вказуючи лише на умови проведення заочного розглядусправи. Тому, керуючись лише системним тлумаченням цивільного процесуальногозаконодавства та доктринальними напрацюваннями заочний розгляд справи вцивільному процесі України можна визначити як порядок розгляду та вирішеннясудом цивільного спору по суті, що можливий зі згоди позивача, базується надослідженні усних пояснень позивача та інших наявних у справі матеріалів івідбувається без участі відповідача, який належним чином повідомлений і відякого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені нимпричини визнані неповажними і який наділений правом вимагати перегляду заочногорішення у спрощеному порядку. Відповідно, заочне рішення — це таке рішеннясуду, яким вирішується цивільно-правовий спір по суті, яке ухвалене зарезультатами заочного розгляду справи [21, с.23].
Процесуально-правовасуть заочного розгляду цивільних справ, на нашу думку, зводиться до того, дозаочний розгляд справи — це один із можливих наслідків неявки в судовезасідання однієї із осіб, які беруть участь у справі, зокрема, відповідача.
Засвоєю процесуально-правовою природою заочний розгляд справи в цивільномусудочинстві не є самостійним видом провадження, адже він не обумовленийприродою матеріально-правового відношення, характером та підставамирозглядуваних судом вимог. Досить часто заочне провадження називають спрощеноюпроцедурою [35, с.214]. Однак в даному питанні можнопогодитися з І.І.Черних, яка, зокрема, відстоює позицію, що заочне провадженняне є скороченим чи спрощеним, оскільки порядок заочного розгляду справипідпорядковується загальним правилам судового розгляду, лише наділений прицьому певними особливостями, що є істотним для того, аби бути закріпленим вокремих нормах [190, с.9]. Окрім цього, заочне рішенняпісля вступу в законну силу за своїми правовими наслідками абсолютно нічим невідрізнятиметься від судового рішення, ухваленого у звичайному порядку. Томувживання терміну “заочне провадження” слід вважати умовним. Більше того, навітьЦПК України не згадує такого поняття як заочне провадження, оперуючи лишекатегоріями заочного розгляду справи та заочного рішення.
Багатопроцесуалістів заочний розгляд справи та заочне рішення вважають процесуальноюсанкцією, що застосовується в цивільному судочинстві щодо відповідача, який нез’являється в судове засідання [18, с.33-37]. Така позиція базується навизнанні існування цивільної процесуальної відповідальності як самостійноговиду юридичної відповідальності. Якщо норми цивільного процесуальногозаконодавства встановлюють правові приписи щодо належної поведінки учасниківцивільного судочинства, передбачають обов’язки в цивільному процесі, тонаявність санкцій видається необхідною. Це дозволить забезпечити дотриманнязобов’язуючих цивільно-процесуальних норм. Разом з тим, видається не цілкомобґрунтовано розглядати заочне провадження як міру відповідальностінедобросовісного відповідача, який свідомо затягує процес, не з’являючись всудові засідання. У такому випадку не враховується той фактор, що будь-якісанкції можуть застосовуватися до учасників процесу виключно за невиконанняпокладених на них обов’язків. Адже участь у судових засіданнях — це право, а необов’язок відповідача (ст.27 ЦПК України). Безумовно, у багатьох випадкахособиста, безпосередня участь сторін у розгляді справи сприяє кращомуз’ясуванню дійсних обставин справи і недооцінювати її роль не варто. Томуокремі вчені позитивно оцінювали наявність у законодавстві санкцій за ухиленнявід явки в судове засідання [22, с.148].
Однакв кінцевому підсумку, відповідно до принципу змагальності цивільного процесу,право вибору — брати участь у судових засіданнях чи ні — залишається завідповідачем. І якщо явка в суд — це право сторін, то повідомлення суду пропричини неявки в судове засідання сформульоване законом як обов’язок (ст.77 ЦПКУкраїни). Зроблено це з тієї причини, що відкладення розгляду справи негативновідображається на строках розгляду цивільних справ, чим порушуються правадругої сторони на своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ та інтересиправосуддя. З метою уникнення подібних наслідків і передбачено заочний розглядцивільних справ. Тому, якщо ж все-таки схилятися до позиції, що заочний розгляд- це санкція, то, на нашу думку, доцільно обґрунтовувати таку позицію тим, щозаочний розгляд виступає несприятливим процесуальним наслідком для відповідача,який не виконує обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судове засідання.Також заочний розгляд справи можна розглядати і як санкцію за невиконаннявідповідачем закріпленого ст.27 ЦПК України обов’язку добросовісного здійсненняйого процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків. Такої позиції притримуєтьсяі А.Г.Новіков, який розцінює розгляд справи у відсутності сторін як санкцію заневиконання ними обов’язку повідомляти суд про зміну свого місця проживання підчас провадження по справі й обов’язку повідомляти суд про причини неявки танадавати докази поважності цих причин. Аналіз особливостей заочного провадженнядозволив йому зробити висновок, що заочне провадження виступає “м’якою”санкцією, оскільки воно створює більш сприятливі умови саме для відповідача [19,с.98-100]. Варто наголосити, однак, на тому, що заочний розгляд справи вцивільному процесі можливий ще й тоді, коли зазначені відповідачем причининеявки визнані неповажними. У цьому випадку взагалі не можна говорити прокаральну природу заочного провадження. Більш прийнятною видається позиція, щозаочний розгляд — це міра вимушена, зумовлена необхідністю своєчасного захиступрав позивача в цивільному судочинстві. До таких же висновків прийшов іКонституційний Суд РФ, який стверджує, що заочний розгляд справи не можерозглядатися як такий інститут, що порушує конституційні здійснення принциписудочинства на основі змагальності та рівноправності сторін. Адже відкладеннярозгляду справи, якщо відповідач не з’являється в судові засідання без поважнихпричин, призвело б до порушення прав та законних інтересів позивача,затягування вирішення його вимог судом [14, с.44-48]. Такий підхід повністюузгоджується і з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод,ст.6 якої встановлює, що кожен має право на справедливий і публічний розглядйого справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленимзаконом.
Яксправедливо зазначає В.А.Бабаков, законодавець логічно виходить з того, щоневиконання того чи іншого процесуального обов’язку стороною, не повинновідображатися на правах інших осіб, які беруть участь у справі, впливати надоступ до правосуддя і на розгляд їх справи судом в змагальному процесі[9, с.38]. Таким чином, заочний розгляд справи має двоїступрироду: з одного боку, — це санкція щодо відповідача, який не виконуєпокладених на нього процесуальних обов’язків, а з другого, — спосіб захиступрав позивача відповідно до завдань та мети цивільного судочинства. А також — іспосіб захисту прав відповідача, оскільки при заочному розгляді справи самевідповідачеві надається додаткове право перегляду заочного рішення судом, щойого ухвалив.
Дозаочного розгляду справи на різних етапах його розвитку і теоретики, і практикиставилися по-різному. Більшість процесуалістів позитивно оцінювали рольінституту заочного розгляду справи в цивільному процесі. Разом з тим, окремимидослідниками кінця ХІХ — початку ХХ століть вказувалося на необхідністьвиключення заочного рішення з правил Статуту цивільного судочинства [34, с.26-27]або ж реорганізації існуючої моделі заочного провадження, оскільки “правила прозаочні рішення в тому вигляді, як вони існують в даний час, ніскільки не захищаютьвідповідача від можливих зі сторони позивача зловживань, позивачеві ж вонитакож приносять мало користі, навпаки, в більшості випадків виявляютьсяшкідливими, оскільки дають можливість відповідачу, зловживаючи ними, затягуватихід процесу”. Сучасні дослідники, критикуючи норми процесуального законодавствапро заочне рішення, тим не менше, пропонують не відмовлятися від нього,оскільки даний інститут не є шкідливим, досить міцно увійшов в науку тавикористовується на практиці.
Незважаючина непоодинокі аргументи противників існування інституту заочного провадження вцивільному процесуальному законодавстві, більш прийнятною видається все-такипозиція прихильників існування заочного розгляду справи в цивільному процесі.В.В.Ярков обґрунтовано вказує, що введення в цивільний процес інституту заочногопровадження стало одним із основних напрямків вирішення проблем доступності доправосуддя. Позитивно оцінюючи введення в цивільне процесуальне законодавствоінституту заочного провадження, І.В. Рєшетнікова відзначає, що цейінститут відноситься до історичних форм прискорення правосуддя, які непозбавляють судову діяльність її суттєвих ознак. Введення цього інститутувиправдане, оскільки дозволяє вирішити справу більш ефективно без зниженнярівня процесуальних гарантій, відображаючи змагальний характер процесу.Незважаючи на те, що, на перший погляд, заочне рішення завжди будеодностороннім і у зв’язку з цим суд може ухвалити неправильне рішення, К. Малишеввважає заочні рішення у багатьох випадках необхідними, такими, що виступаютьнайкращим способом закінчення процесу.
Теоріяцивільного процесу та світова практика по-різному підходять до питання правапозивача та відповідача на заочний розгляд справи: 1) надають це право обомсторонам; 2) наділяють ним лише позивача; 3) це право не належить жодній із сторін[21, с.15]. Законодавства багатьох країн (Польща, Англія,Німеччина, Ізраїль, Швеція, Індія, Китай, Литва) передбачають процедурузаочного провадження. Найчастіше національні законодавства передбачаютьухвалення заочного рішення на вимогу позивача у зв’язку з неявкою відповідача,належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду і який неповідомив суд про причини своєї неявки. Разом з тим, допускається, наприклад, вНімеччині, Ізраїлі, Швеції, Литві, ухвалення заочного рішення і на вимогувідповідача у разі неявки без поважних причин позивача. Як уже було показано впопередньому підрозділі, протягом становлення та розвитку інституту заочногорішення одна модель чергувалася з іншою. Сучасна модельзаочного розгляду справи в цивільному процесі України передбачає, що такийпорядок розгляду цивільно-правових спорів можливий лише у разі неявки відповідача.
Характеризуючипоняття заочного розгляду справи, не можна оминути увагою особливості, щохарактеризують його як окремий інститут цивільного процесуального права.По-перше, заочний розгляд справи можливий лише на стадії судового розглядуцивільної справи при наявності чітко встановлених умов. Так, заочний розглядможливий лише у випадку неявки в судове засідання відповідача, який належнимчином повідомлений про час та місце розгляду справи. Обов’язковою умовою єтакож згода позивача на такий розгляд справи. Процедура заочного розглядусправи в загальних рисах нічим не повинна відрізнятися від розгляду справи узвичайному порядку. Специфіка проявляється в тому, що суд з’ясовує обставинисправи на основі пояснень позивача та наявних у справі доказів, не заслуховуючипри цьому усних пояснень відповідача, оскільки останній не бере участі всудовому засіданні. По-друге, заочний розгляд справи не завжди завершуєтьсяухваленням заочного рішення. Заочним може вважатися лише рішення суду, ухваленеза результатами заочного розгляду справи, яким цивільно-правовий спір міжсторонами вирішується по суті. По-третє, заочне рішення за формою та змістомнічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Єдинавідмінність — специфіка перегляду таких судових рішень, оскільки заочне рішенняможе бути переглянуте судом, що його ухвалив, та оскаржене в загальному порядкудо вищестоящого суду.
Щеоднією рисою заочного розгляду справи є особливості реалізації окремихпринципів цивільного судочинства. Так, при заочному розгляді справи специфічнопроявляється змагальність цивільного процесу, оскільки відсутня одна ізключових характеристик змагальності — немає словесних дебатів та словеснихзмагань сторін. Однак це не означає, що заочний розгляд є “одностороннім” і нев змозі досягти завдань цивільного судочинства, визначених законодавством.Необґрунтованою видається позиція, що ухвалення заочного рішення цивільнепроцесуальне законодавство пов’язує з відступом від встановленого закономпорядку змагального судочинства, що заочне провадження не має змагальногохарактеру. Під час заочного розгляду справи, як і під час звичайного,змагального процесу, суд зобов’язаний вирішити спір на підставі наявних усправі доказів. При цьому сторони та інші особи, які беруть участь у справі,наділені тими ж правами, які вони мають при звичайному порядку судовогорозгляду. Дехто тут може відразу заперечити: адже виходячи із вимог цивільногопроцесуального законодавства, при заочному розгляді справи позивач позбавленийправа змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовнихвимог. У цьому вбачають своєрідність прояву диспозитивності: з однієї сторони,у позивача при заочному розгляді справи диспозитивні повноваження ширші, а зіншої, — він обмежений у можливості розпоряджатися позовними засобами захиступрав [34, с.53]. Однак, на мою думку, таке трактування закону не зовсім вірне.При заочному розгляді позивач не позбавлений вищезазначених прав, тут простозаконодавець додатково наголошує, що у таких випадках суд відкладає судовийрозгляд для повідомлення про це відповідача. Видається очевидним те, що і призвичайному порядку розгляду справи у відсутності відповідача в аналогічнихвипадках суд зобов’язаний вчинити так само — відкласти судовий розгляд іознайомити відповідача з новими вимогами позивача. Заочний розгляд, як слушнозазначає І.І.Черних, — це всього лише спосіб існування цивільної процесуальної форми,необхідний та пристосований для реалізації права на судовий захист особи, яказвернулася для вирішення спору, в тих випадках, коли відсутня можливістьдотриматися стандартів змагальної форми. Якщо відповідно до раніше чинноїмоделі судового процесу суддя забезпечував явку його учасників в суд включно дозастосування заходів процесуального примусу та адміністративного порядку, топри ухваленні заочного рішення ухилення сторони від участі у справі стає першза все функціонально пов’язаним з обмеженням її власних інтересів.
2. Порядок заочного розгляду справи вцивільному судочинстві України
2.1 Особливості заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення
Якщона підготовчому етапі судового розгляду з’ясовується наявність проаналізованихвище умов в їх сукупності, суд може приступати до заочного розгляду справи.Відповідно до ч.1 ст.225 ЦПК України про заочний розгляд справи суд постановляєухвалу. При неявці відповідача на слухання справи формальними підставами дляпостановлення такої ухвали є наявність у матеріалах справи документа, щопідтверджує інформування відповідача про час та місце судового засідання, атакож фіксація у журналі судового засідання згоди позивача на заочний розглядсправи.
ЦПКУкраїни не містить прямої вказівки щодо виду ухвали про заочний розгляд справи,а тому вона може постановлятися у вигляді окремого процесуального документа абопротокольно. З метою процесуальної економії, на наш погляд, доцільнішепостановляти протокольну ухвалу про заочний розгляд цивільної справи. Саметаким шляхом іде більшість судів. Разом з тим, формулювання, що заносяться до журналів(протоколів) судових засідань за результатами вирішення питання щодо можливостірозгляду справи у відсутності відповідача, не зовсім правильні.
Якзазначає Д.Д.Луспеник, в судовій практиці є ситуації, коли суд постановляєухвалу про заочний розгляд справи, однак не в змозі в тому ж судовому засіданніухвалити заочне рішення. Тому суд проводить ще декілька судових засідань, однаквідповідача більше не викликає до суду, вважаючи, що постановив ухвалу прозаочний розгляд справи і пізніше направить відповідачу копію заочного рішення.Це невірно, оскільки в такому випадку діють положення ст.169 ЦПК України пронаслідки неявки в судове засідання, тобто у зазначеному вище випадку відповідачповинен повторно викликатися в кожне судове засідання. Якщо відповідач і надаліне з’явиться при наявності даних про його належне повідомлення, то повторнопостановляти ухвалу про заочний розгляд справи не потрібно [10, с.128]. Погоджуючись із необхідністю інформування відповідача про кожненаступне судове засідання, науковці вважають, що суд повинен щоразупостановляти і ухвалу про заочний розгляд справи, оскільки саме такі послідовнідії судді передбачені ЦПК України після з’ясування факту неявки відповідача,неповажності причин такої неявки та позиції позивача щодо розгляду справи увідсутності відповідача.
Слідзвернути увагу на те, що суди по різному тлумачать поняття «неявка в судовезасідання відповідача» з точки зору стадій судового розгляду. Як зазначається вузагальненні практики ухвалення заочних рішень, зробленому Верховним СудомУкраїни, одні суди вважають, що заочне рішення можна ухвалити тільки тоді, коливідповідач не з’являється до суду зі стадії підготовки справи до слухання і доухвалення судового рішення. Деякі судді вважають, що заочне рішення може бутиухвалене, коли відповідач не з’явився в судове засідання після оголошеноїперерви в судовому засіданні, а також його неявки в стадії проведення судовихдебатів. Представники ж Верховного Суду зробили висновок, що неявка відповідачав судове засідання після оголошеної перерви, зупинення провадження у справі тапоновлення її слухання не дає підстав для ухвалення заочного рішення, оскількивідповідач брав участь у попередніх засіданнях, йому роз’яснювали його права таобов’язки, він висловлював свою думку і ставлення до позовних вимог. На моюдумку, такий висновок не відповідає положенням процесуального законодавства.Адже, як було обґрунтовано вище, неявка відповідача в кожне наступне судовезасідання може бути підставою для заочного розгляду справи, щоразу при неявцівідповідача суд з’ясовує причини такої неявки і застосовує відповідні правовінаслідки, незалежно від того, чи брав участь в судових засіданнях відповідачраніше.
Відповіднодо ч.2 ст.225 ЦПК України заочний розгляд справи і ухвалення рішенняпроводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленимиглавою 8 розділу ІІІ ЦПК України. Однак глава ЦПК “Заочний розгляд справи”таких винятків стосовно самої процедури розгляду фактично не містить, вонипереважно стосуються вже оскарження заочного рішення, а тому слідпроаналізувати особливості вчинення окремих процесуальних дій та прояву певнихпроцесуальних інститутів в заочному провадженні, порівняно із процесомзмагальним.
Заочнийрозгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявленихвимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судовогозасідання, після чого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги.
Сліддодатково наголосити, що відповідно до ч.3 ст.224 ЦПК України у разі змінипозивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог судвідкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. Такізастереження в реалізації розпорядчих прав позивача жодним чином не обмежуютьдиспозитивних начал цивільного судочинства.
Буквальнетлумачення ЦПК України дозволяє зробити висновок, що під час заочного провадженнябез відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розмірупозовних вимог.
Основусудового розгляду в змагальному процесі складає дослідження та оцінкадоказів судом. Зважаючи на те, що при заочному розгляді справи відповідачвідсутній, усне протистояння сторін усувається. Разом з тим, це не дозволяєробити висновок про те, що взагалі зникають ознаки та елементи змагальності,зокрема, обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилаєтьсяяк на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповіднодо ЦПК України сам по собі заочний розгляд справи не означає, що позовні вимогибудуть задоволені. Доказова діяльність, хоча і носить скорочений таодносторонній характер, тим не менше вона обов’язкова. Відповідно до ч.2 ст.173 ЦПК України у разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючийдоповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмовихпоясненнях. Однак це не означає, що дослідження доказів при заочному розглядісправи обмежується лише письмовими поясненнями відповідача та поясненнямиприсутнього позивача. Розгляд і вирішення цивільної справи здійснюється напідставі усіх наявних у ній доказів. Зважаючи на те, що відповідно до новогоЦПК України, за загальним правилом, часові межі реалізації права поданнядоказів сторонами обмежуються попереднім судовим засіданням, то до початкузаочного розгляду справи в матеріалах справи повинні уже бути докази, поданівідповідачем. Аналогічно — і щодо доказів позивача, а тому відповідач буде зними ознайомлений. Більше того, розгляд цивільної справи не обов’язкововідбувається в одному судовому засіданні, не виключено, що у попередніхзасіданнях відповідач брав участь та давав пояснення щодо обставин справи, якітакож повинні досліджуватися та оцінюватися судом.
Позивачпід час заочного розгляду, як і при звичайному розгляді справи, повинен довестипідставність усіх своїх вимог. Тут діють загальні правила звільнення віддоказування відповідно до ст.61 ЦПК України (щодо визнаних, загальновідомих тапреюдиційних фактів). Слід звернути увагу на те, що звільнення позивача віддоказування обставин, визнаних відповідачем, можливе лише тоді, коли такевизнання зроблене до початку заочного розгляду справи (наприклад, під часпопереднього судового засідання чи в заяві відповідача, адресованій суду),оскільки усне визнання вже безпосередньо під час розгляду справи неможливе,адже в заочному провадженні відсутній суб’єкт такого визнання. Відповідно, якщомало місце визнання обставин з боку відповідача, то під час заочного розглядусправи неможлива і відмова від визнання таких обставин, оскільки відповідно дост.178 ЦПК України саме відповідач повинен доводити, що він визнав певніобставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства,погрози, тяжкої обставини або в результаті зловмисної домовленості йогопредставника з позивачем.
Підчас заочного розгляду і допит свідків, і дослідження письмових та речовихдоказів, і дослідження висновку експерта відбуваються за загальними правилами,передбаченими ЦПК України. Під час заочного розгляду справи суд наділений усімапроцесуальними засобами, за допомогою яких він може здійснити перевірку вимог,пред’явлених присутньою стороною, детально дослідити справу навіть без участіпротилежної сторони.
Узаочному процесі допустимі всі дії та процесуальні конструкції змагальногопроцесу, які не залежать від взаємного волевиявлення сторін або від ініціатививідповідача. Так, під час заочного розгляду справи неможливе визнання позовувідповідачем (ст.174 ЦПК України), оскільки відсутній суб’єкт такого визнання,за винятком випадку, коли визнання позову відповідачем викладено в адресованихсуду письмових заявах, які приєднуються до справи. 2.2 Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічногопозову та участі у справі третіх осіб
Відповіднодо ст.123 ЦПК України відповідач має право пред’явити зустрічний позов. Утакому випадку ролі позивача та відповідача поєднуються в особі однієї сторонипроцесу. Пред’явлення зустрічного позову у зв’язку з аналізом заочного розглядусправи заслуговує особливої уваги, оскільки неявка тієї чи іншої сторони буденеявкою позивача стосовно одного з позовів і одночасно неявкою відповідачастосовно іншого позову. Однак цивільне процесуальне законодавство жодним чиномне визначає наслідки такої неявки, а тому під питанням залишається можливість спільногорозгляду первісного та зустрічного позовів в порядку заочного провадження такваліфікація ухваленого при цьому рішення. В доктрині ж це питання вирішуєтьсядоволі суперечливо та неоднозначно.
Втеорії цивільного процесуального права зустрічний позов класично визначають якматеріально-правову вимогу відповідача до позивача, яка заявляється длясумісного розгляду з первісним позовом [14, с.72].Пред’явлення зустрічного позову відповідачем розглядається як один із основнихпроцесуальних засобів відповідача у захисті від первісного позову. В літературііснує також точка зору, що зустрічний позов не виступає формою захистувідповідача проти позову, зокрема, коли мова іде про зустрічне зарахуваннявимог за первісним та зустрічним позовом. Більш зважений та узагальнений підхідщодо правової природи зустрічного позову в цивільному процесі висловленийВ.В.Комаровим та В.Ю. Мамницьким, які розглядають зустрічний позов, навідміну від заперечень проти позову, або як спосіб реалізації самостійноївимоги позивача до відповідача, або як засіб матеріально-правового захистувідповідача проти первісного позову.
Характерноюознакою зустрічного позову виступає його самостійність, що означає можливістьйого пред’явлення окремо від первісного позову. Оскільки зустрічний позоввиступає одним із способів захисту відповідача проти вимог позивача, вінповинен повністю або частково «паралізувати» первісний позов. Такимивластивостями відповідно до вимог ст.123 ЦПК України наділений лише той позов,який: 1) або виникає з одних правовідносин із первісним; 2) або коли вимоги запозовами можуть зараховуватися; 3) або коли задоволення зустрічного позову можевиключити повністю або частково задоволення первісного позову.
Інститутзустрічного позову дає можливість шляхом спільного розгляду первісної тазустрічної вимоги більш повно врахувати правовідносини сторін. В літературізазначають, що він сприяє вимозі процесуальної економії, сприяючи швидкомуздійсненню правосуддя з меншими затратами учасниками процесу сил, засобів тачасу [17, с.106].
Пред’явленнязустрічного позову в певній мірі обтяжує первісно заявлену вимогу позивача,особливо це відчутно у випадку неявки когось із сторін та законодавчих прогалину врегулюванні наслідків такої неявки. Саме об’єктивним ускладненням та затягуваннямпроцесу обґрунтовують часті відмови у прийнятті зустрічних позовів до спільногорозгляду з первісними, адже в умовах незмінності строку розгляду справ суддізмушені так вчиняти.
Усівищенаведені властивості зустрічних позовних вимог відповідача зумовлюютьнеобхідність спільного їх розгляду із первісними та доцільність ухваленняєдиного рішення по зустрічному та первісному позовах. Саме така вимога істворює труднощі у вирішенні питання можливості ухвалення заочного рішення припред’явленні зустрічного позову.
Відоміпроцесуалісти ще дореволюційного періоду пропонували різні варіанти вирішенняцієї проблемної ситуації. Однак більшість з них сходилася на думці, що увипадку клопотання позивача по головному чи зустрічному позову про розгляд, увідсутності позивача по одному з цих позовів (і разом з тим відповідача подругому), обох позовів по суті, ухвалене судом рішення, з метою уникненняроз’єднання позовів, повинно вважатися заочним у повному обсязі. Такої жпозиції притримуються окремі українські та російські процесуалісти, мотивуючиїї тим, що інше тлумачення може призвести до ухвалення протилежних рішень, що єнедопустимим .
Увипадку пред’явлення відповідачем зустрічного позову до або під часпопереднього судового засідання (а саме так визначені ЦПК України часові межіреалізації цього права) і наступної неявки відповідача без поважних причин усудове засідання, за загальними правилами при наявності згоди позивача суд мавби приступати до заочного розгляду первісного позову. Якщо ж розглядатизустрічний позов як такий, що має цілком самостійну правову природу, доля йогозалишається спірною. Адже відповідно до ст.169 ЦПК України суд повиненвідкладати розгляд справи у випадку першої неявки позивача (він же — відповідачза первісним позовом) без поважних причин. При буквальному тлумаченні положеньпроцесуального закону такими ж видаються наслідки неявки первісного позивача таявки відповідача, який одночасно виступає позивачем за зустрічним позовом [10,с.256]. При цьому первісний відповідач вправі вимагати ухваленнязаочного рішення по своїх вимогах, а розгляд справи за позовом первісногопозивача слід відкладати. Можливість же залишення позову без розгляду виникаєлише у разі повторної неявки без поважних причин позивача (чи-то первісного, чипозивача за зустрічним позовом).
Незважаючина те, що зустрічний позов визнається самостійною вимогою відповідача допозивача, законодавство, разом з тим, вимагає обов’язковості ухваленняспільного рішення по зустрічних та первісних позовних вимогах. Прийняття зустрічногопозову обумовлюється доцільністю його спільного розгляду з первісним, томунавряд чи раціонально одні вимоги розглядати та ухвалювати по них заочнерішення, а інші відкладати. У майбутньому це може призвести до ухваленнясуперечливих рішень по одній справі.
Щодоваріантів розгляду первісного та зустрічного позову у випадку неявки первісногопозивача в літературі висловлювалися різні думки. Так, І.І. Чернихпропонувала, залишаючи первісний позов без розгляду, допустити виключнуможливість розгляду зустрічного позову самостійно, без спільного розгляду йогоз первісними вимогами, і ухвалення заочного рішення, якщо первісний позивачвідсутній. Мотивує вона свою позицію тим, що це дало б позивачеві можливість невтратити право на розгляд його позовної вимоги, а факти, встановлені судом прирозгляді зустрічного позову могли б розглядатися як преюдиційні. Д.Д.Луспеникдопускає в такому випадку можливість ухвалення заочного рішення в повномуобсязі.
Значноускладнює процес і участь у справі третіх осіб. Треті особи можуть взяти участьу розпочатому між сторонами процесі або в ролі самостійного позивача, якийпред’являє позов до однієї із первісних сторін чи до обох них (треті особи, щозаявляють самостійні вимоги), або в ролі “помічників однієї із сторін” [12, с.96](треті особи, що не заявляють самостійних вимог).
Участьтретіх осіб в цивільному процесі зумовлена тим, що судовий спір між сторонамипрямо (стосовно третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано(стосовно тих, які не заявляють самостійних вимог) стосується прав та інтересівінших осіб. Залежно від такої заінтересованості третіх осіб у справі і повинновирішуватися питання можливості заочного розгляду справи.
3. Перегляд та оскарження заочного рішення
Якбуло проаналізовано вище, ухвалене за результатами заочного розгляду цивільноїсправи рішення за формою та змістом практично нічим не відрізняється відрішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Основною відмінністю заочногорішення від звичайного є правові наслідки, які тягнуть за собою заочний розглядсправи і ухвалення заочного рішення. Це пов’язано, як зазначають в літературі,з обов’язковістю «горизонтального перегляду» такого заочного рішення, тобтосудом, який ухвалив це рішення, лише за заявою відповідача до його переглядувищестоящими судовими інстанціями [19, с.60].
Встановлюючитакий спосіб перегляду заочного рішення, законодавець, на нашу думку, відступиввід передбаченого ч.2 ст.218 ЦПК України принципу незмінності прийнятогорішення, який не дозволяє суду скасовувати чи змінювати власне рішення. У своючергу А.М.Румянцев вважав, що ретракція рішення тим же судом не суперечитьпринципу, відповідно до якого суддя не може скасувати власне рішення. На йогодумку, суддя у випадку відзиву, поданого у встановлений строк, не скасовує, невиправляє і не змінює рішення дійсного, існуючого; в цьому випадку урозпорядженні суду немає уже попереднього рішення, воно ніби стало нечинним.
Вартопогодитися, що такий підхід законодавця є об’єктивно необхідним тасправедливим; можливість перегляду заочного рішення судом, який його ухвалив,виступає гарантією захисту прав відповідача від зловживань зі сторони позивачав цивільному процесі.
Правоваприрода відзиву (заяви про перегляд заочного рішення)полягає в тому, що його мотивом виступає лише те, що рішення проти відповідачаухвалене заочно. Сторона, яка користується відзивом, скоріше звинуватить себе,ніж суддів, у тому, що відбувся заочний розгляд справи. Абсолютно протилежною єприрода апеляції. В ній відповідач скаржиться вищому суду, звинувачуючи суд, щоухвалив заочне рішення, в несправедливості, неправильному застосуванні читлумаченні закону тощо.
Такимчином, виходячи із правової природи двох способів перегляду заочного рішення,можна зробити висновок, що заява про перегляд заочного рішення має місце у разіухвалення судом рішення, яким неправильно визначена суть спору не з винисуддів, а внаслідок відсутності на суді особистого захисту права, в свою чергуапеляція – проти рішення, ухваленого неправильно з вини суддів. Саме за цієюознакою право перегляду заочного рішення надано суду першої інстанції, томусамому, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому. Однією із характернихознак перегляду судового акту, судом, який його ухвалив, на думку виступає несудова помилка, а прояв таких обставин, які впливають на результат первинноговирішення справи.
Відповіднодо ст.228 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що йогоухвалив, за письмовою заявою відповідача. Таким чином, законодавствоімперативно визначає, що право подати заяву про перегляд заочного рішенняналежить лише відповідачу. Однак в літературі висловлювалася думка, що такеправо повинно належати не лише первісному відповідачу, але й третім особам,якщо вони вступили у справу до ухвалення заочного рішення і коли рішенняповинно було б вважатися щодо них заочним, а також правонаступникам відповідачата позивачу і його правонаступникам у випадках, коли він виступає відповідачемпо зустрічному позову і рішення, ухвалене за таким позовом, вважається заочнимщодо нього.
Заявапро перегляд заочного рішення може бути подана до суду, що його ухвалив,протягом десяти днів з дня отримання його копії. Тобто процесуальний строкреалізації права відповідача на пільговий перегляд заочного рішенняобчислюється не з моменту проголошення рішення суду (на відміну від класичногопорядку оскарження судових рішень — апеляції, касації), а з моментуінформування відповідача про ухвалення рішення щодо нього.
Сліднаголосити, що процесуальне законодавство не встановлює чітких правил щодопорядку повідомлення про заочне рішення, що унеможливлює однозначне визначенняпочатку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Ст.227ЦПК України передбачає, що відповідачам, які не з’явилися в судове засідання,направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення непізніше п’яти днів з дня його проголошення. Однак при такому формулюваннівиникає як мінімум два запитання: чи необхідним є вручення копії заочногорішення особисто самому відповідачу, а також — як повідомляти про заочнерішення відповідачів, місце проживання яких невідоме?
Щодопершого питання, то в літературі була висловлена думка, що вимагаєтьсяобов’язково вручення копії рішення безпосередньо відповідачу. Важче видаєтьсявідповісти на друге запитання. Законодавство жодним чином не вирішує такоїситуації. Жодної вказівки, як же повідомляти про заочне рішення відповідача,який на судове засідання викликався шляхом публікації у пресі, ні ЦПК України,ні інші нормативно-правові акти не містять. Більше того, є пряма вказівкаст.227 ЦПК України, що копія заочного рішення направляється рекомендованимлистом із повідомленням. А на яку ж адресу слід направляти копію заочногорішення, якщо місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходженнявідповідача невідоме? Очевидно, запитання риторичне. Цснує думка, якщо допорядку повідомлення про заочне рішення застосовувати загальні вимоги щодосудових викликів та повідомлень, то, виходячи з ч.9 ст.74 ЦПК України,повідомляти про заочне рішення відповідача, місце проживання абомісцезнаходження якого невідоме, слід шляхом публікації в пресі. Хоча фактичноважко буде реалізувати це на практиці (зважаючи на ту масу оголошень про судовізасідання, що публікуються з моменту набрання законної сили ЦПК України). Разомз тим, невизначеним залишається момент обчислення строку на подання заяви проперегляд заочного рішення. Запропонований підхід дозволяє зробити висновок, щоце буде день опублікування заочного рішення у пресі, адже саме з цього моментувідповідач, місце проживання якого невідоме, вважатиметься повідомленим прозаочне рішення. Слід зробити ще одне застереження, що доцільність інформуваннявідповідача про ухвалене заочне рішення шляхом публікації вбачається не у всіхвипадках, коли відповідач викликався в судове засідання шляхом публікації впресі, а лише тоді, коли його місце проживання не з’ясується в ході розглядусправи. Адже не виключено, що відповідач, який про час та місце судовогорозгляду інформувався через публікацію, згодом з’явився в судове засідання, абож позивачу під час провадження по справі стало відоме місце проживаннявідповідача.
Застосуванняза аналогією порядку судових викликів і повідомлень до порядку повідомленнязаочного рішення дозволить вирішити також і питання, як слід діяти і якобчислювати строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщовідповідач відмовляється отримати його копію. Адже не можна залишити позаувагою таку ситуацію, яка цілком реальна, коли відповідач знайомий із нормамиЦПК України та свідомо ухиляється від отримання копії заочного рішення з метоювідтермінування початку перебігу строку на подання заяви про перегляд заочногорішення. У такому випадку застосовуватимуться передбачені ЦПК правові фікції [6,с.356]: у випадку, коли копія заочного рішення вручається відповідачу небезпосередньо, суд виходитиме з того, що відповідач отримав таку копію, хочанасправді він її особисто не отримував, і це відомо судді.
Слідтакож з’ясувати питання, чи кожне заочне рішення може бути об’єктом перегляду судом,що його ухвалив. Статтею 229 ЦПК України встановлено вимоги щодо змісту заявипро перегляд заочного рішення. Особливо слід наголосити, що, поряд іззагальними формальними вимогами (найменування суду, який ухвалив заочнерішення; найменування відповідача або його представника, які подають заяву, їхмісце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку), обов’язковою євказівка на обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судовезасідання і неповідомлення їх суду, посилання на докази, якими відповідачобґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача та клопотання про переглядзаочного рішення.
Оскількизаява про перегляд заочного рішення характеризується властивостями не скарги насуд, а клопотання, зверненого до суду, то у заяві про перегляд заочного рішеннязовсім не вимагається, як щодо апеляції (п.5 ч.2 ст.295 ЦПК України),зазначати, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення, анеобхідно лише зазначити клопотання про перегляд заочного рішення — на тійпідставі, що відповідач обов’язок повідомляти суд про причини неявки в судовезасідання (ч.2 ст.77 ЦПК України) не виконав з поважних причин.
ЦПКУкраїни чітко визначає наслідки недотримання відповідачем при поданні заяви проперегляд заочного рішення вимог закону щодо її форми та змісту. В такихвипадках застосовуватимуться інститути цивільного процесуального права,передбачені ст.121 ЦПК України, — залишення заяви про перегляд заочного рішеннябез руху із наданням строку на усунення недоліків та повернення заяви.
Строкдля усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення, пропущенийвідповідачем з поважних причин, може бути продовжено (що полягає у наданнісудом нового строку для усунення недоліків заяви про перегляд заочного рішення)за заявою відповідача згідно зі ст.73 ЦПК України судом, який постановив ухвалупро залишення заяви без руху.
Сліднаголосити на тому, що прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочногорішення не тягне за собою автоматичного визнання заочного рішення недійсним.
Заявапро перегляд заочного рішення за ЦПК України розглядається в судовому засіданнііз повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Строк розгляду заяви проперегляд заочного рішення становить п’ятнадцять днів з дня її надходження.Таким чином, дата розгляду заяви має бути призначена з таким розрахунком, щоб уп’ятнадцятиденний строк з дня надходження заяви її розгляд уже був завершений.Негайно (а це означає — не пізніше наступного робочого дня) після прийняттяналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення, суд надсилає її копіюта копії доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі.Одночасно з цим останні інформуються про час та місце розгляду заяви. Протенеявка осіб, належним чином повідомлених про час та місце засідання, призначеногодля розгляду заяви про перегляд заочного рішення, не перешкоджає її розгляду.
Відповіднодо ч.4 ст.231 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішеннябез задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку,встановленому в ЦПК. Очевидно, тут законодавець має на увазі апеляційнеоскарження.
Відповіднодо п.2 ч.3 ст.231 ЦПК України у разі скасування заочного рішення судом, що йогоухвалив, справа призначається до розгляду в загальному порядку, тобто судпризначає нове судове засідання та повідомляє всіх осіб, які беруть участь усправі, про час і місце розгляду справи по суті. На нашу думку, призначатизнову попереднє судове засідання не потрібно, оскільки наслідки неявкивідповідача в судове засідання, призначене для розгляду спору по суті, та впопереднє судове засідання відповідно до ЦПК України є різними. Можлива навітьситуація, коли відповідач брав участь у попередньому судовому засіданні, алезгодом у зв’язку з його неявкою в судове засідання було ухвалено заочне рішення.Однак в літературі висловлювалася і протилежна позиція.
Невизначенимиу ЦПК України залишаються наслідки неявки відповідача у судове засідання,призначене для розгляду справи після скасування заочного рішення. Зокрема, єлише вказівка закону щодо того, що повторне заочне рішення може бути оскарженеяк позивачем, так і відповідачем в загальному порядку, тобто право пільгового переглядуповторного заочного рішення відсутнє.
ВИСНОВОК
Проблеми,які стосуються застосування інституту заочного розгляду справи в цивільномусудочинстві, мають багато дискусійних чи й взагалі недосліджених теоретичнихаспектів, вони недостатньо чітко регламентовані в нормах чинного законодавстваабо ж правове регулювання відповідних положень не відповідає сучасним вимогамзмагального судочинства, далека від досконалості і правозастосовна практика.Водночас виявлено, що більшість теоретичних, законотворчих та правозастосовнихпроблем цивільно-процесуального інституту заочного провадження має варіантивирішення.
Розвиваючиположення дослідників проблем цивільного процесуального права, науковці пропонуютьузагальнену теоретичну концепцію заочного розгляду справи в цивільномусудочинстві України та систему практично-прикладних заходів, спрямованих на їїреалізацію шляхом вдосконалення чинного законодавства і практики йогозастосування. Основний висновок соціально-політичного характеру полягає в тому,що розширення змагальності в цивільному процесі на сучасному етапі розвитку українськоїправової системи є обов’язковою умовою переходу до стандартів правової державита реалізації конституційного права на судовий захист, а запровадження інститутузаочного розгляду зумовлене необхідністю закріплення додаткових гарантійреалізації основних принципів здійснення правосуддя, підвищення рівнявідповідальності сторони за свою діяльність в процесі, а також необхідністюпопередження зловживання процесуальними правами [14, с.158].
Проведений аналіз як чинного законодавства, практикийого застосування, так і висловлених в літературі поглядів, дозволяєстверджувати, що під час заочного розгляду справи в повній мірі реалізуються принципидиспозитивності та змагальності цивільного процесу. Розгляд справи увідсутності відповідача та певні обмеження в реалізації процесуальних правпозивача в жодному разі не виступають винятками із цих засад судочинства. Незважаючина те, що умовою заочного розгляду є фактична неявка відповідача в судовезасідання, відповідач не вважається таким, що відсутній в судовому засіданні,якщо: 1) в матеріалах справи є клопотання відповідача про розгляд справи у йоговідсутності; 2) відповідач під час судового розгляду залишив залу судовогозасідання; 3) за повторне порушення порядку під час судового засідання абоневиконання розпоряджень головуючого відповідач був видалений із залу судовогозасідання; 4) в судове засідання з’явився представник відповідача. Встановленняв законодавстві різних процесуально-правових санкцій щодо позивача тавідповідача за невиконання однакових обов’язків не узгоджується з принципомрівноправності учасників цивільного процесу. Тому відстоюється необхідністьзакріплення в законодавстві можливості ухвалення заочного рішення у разі неявкибез поважних причин будь-якої із сторін спору. Це сприятиме також захисту праввідповідача, оскільки залишення позову без розгляду при неявці позивача невиключає його повторного звернення в суд з тотожнім позовом.
Необхідно підвищити гарантії інформування про час тамісце розгляду справи, зокрема: 1) якщо повістка видається на руки стороні абоїї представникові для вручення іншим учасникам процесу, направляти її адресатуцінними листом з описом його вкладення; 2) законодавчо закріпити, які діїі протягом якого строку повинні вчиняти житлово-експлуатаційна організація чивиконавчий орган місцевого самоврядування, коли судова повістка вручена їм уразі, якщо адресата чи членів його сім’ї не виявлено в місці проживання;3) заборонити суду викликати відповідача через оголошення у пресі, колимісце його проживання відоме [17, с.41-42].
Ю.В. Навроцька в своїй дисертації зазначає, якщовідповідач в судове засідання не з’явився, а позивач згоди на заочний розглядсправи не дає, слід відкладати розгляд справи та викликати відповідачаповторно. З метою недопущення затягування процесу запропоновано надати судовіправо самостійно визначати доцільність заочного розгляду у разі неявкивідповідача після повторного виклику. Це дозволить вирішити також і питаннявідсутності одностайної згоди присутніх співпозивачів на заочний розглядсправи. Однак, якщо хтось із співпозивачів не з’явився, а ті, які присутні всудовому засіданні, наполягають на заочному провадженні, розгляд справи слідвідкладати (відповідно до загальних наслідків першої неявки позивача), а у разіповторної неявки позивача залишати його позовні вимоги без розгляду. При цьомунеобхідно роз’єднати у самостійні провадження позови співпозивачів, і вимогипозивача, який з’явився і не заперечує проти заочного розгляду, розглядатиокремо.
Під час заочного розгляду справи в тому ж засіданнібез відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшеннярозміру позовних вимог.
Специфіка розгляду справи по суті у заочномупровадженні полягає в обмеженні кола доказів, які досліджуються судом.Фактично, суд виходить з пояснень та доказів позивача, не заслуховує уснихпояснень відповідача по суті спору. Водночас, якщо відповідачем були поданідокази, то суд все ж повинен дослідити їх у судовому засіданні. Відповідно дост.131 ЦПК України подання нових доказів позивачем під час заочного розглядусправи також є обмеженим і можливе лише, якщо він доведе, що докази не булиподані до або під час попереднього судового засідання з поважних причин. Взаочному провадженні в повній мірі застосовуються доказові презумпції; тому,якщо норми матеріального права покладають обов’язок доведення того чи іншогофакту на відповідача, його неявка і неподання відповідних доказів ранішеавтоматично зумовлюють ухвалення заочного рішення на користь позивача. Під часзаочного розгляду справи неможливим є визнання позову, відмова від визнанняобставин, застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки ці всі діїзалежать від волевиявлення відповідача.
Рішення, ухвалене за результатами заочного розглядусправи, доцільно іменувати заочним, оскільки це відразу вказуватиме на специфікуйого перегляду.
Буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяєвиділити два варіанти поведінки сторін, спрямовані на перегляд та оскарження заочногорішення: подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції –для відповідача та подання заяви про апеляційне оскарження і надалі апеляційноїскарги – для позивача. Однак такий підхід законодавця викликає наступнітруднощі на практиці: 1) можливе виникнення подвійного провадження – в судіпершої інстанції за заявою про перегляд заочного рішення відповідача та вапеляційній інстанції за скаргою позивача; 2) якщо відповідач не маєобґрунтування поважності причин своєї неявки в судове засідання, а оспорюєзаконність і обґрунтованість рішення, він змушений подавати безпідставну заявупро перегляд заочного рішення, аби лише отримати згодом право оскаржити його вапеляційному порядку; 3) невизначеним залишається момент набрання заочнимрішенням законної сили. Тому пропонується на законодавчому рівні закріпитиправо відповідача самостійно обирати спосіб перегляду заочного рішення, прицьому звернення відповідача до пільгового перегляду заочного рішення не повиннопозбавляти його права апеляційного оскарження такого рішення, а також однаковообчислювати початок перебігу строку апеляційного оскарження заочного рішеннядля відповідача та позивача.
Аналіз різного роду наукових робіт та досліджень інститутузаочного розгляду цивільної справи дає підстави для висновків, які стосуютьсяоцінки законодавства та перспектив його вдосконалення в аспекті врегулюваннязаочного розгляду справи. У цілому констатується, що законодавча регламентаціяданого інституту далека від досконалості, норми, які стосуються заочногопровадження, часто суперечать одні одним або ж іншим процесуальним інститутам.Суперечливою є й практика їх застосування.
Список використаних джерел
1. Аргунов В.Н. Заочноепроизводство и судебное решение // Хазяйство и право. — 1997. — №2. — С.15-18
2. Бойко І.Й. Держава і правоГетьманщини: Навчальний посібник для студ. вищих та середніхспец.юрид.навч.закладів і факультетів. — Львів: Світ, 2000. – 120 с.
3. Гражданский процессуальныйкодекс Украины: Научно-практический комментарий / Червоный Ю.С., ВолосатыйГ.С., Ермолаева Е.О. и др. – Х.: Одиссей, 2007. – 792 с.
4. Зайцев И.М. Гражданскаяпроцессуальная ответственность // Государство и право. – 1999. — №7. – С.93-96
5. Заочное производство в новом ГПК Украины:историческая закономерность или прихоть законодателя //http://www.shkrebets.com/ukr/article21.html
6. Зейкан Я.П. КоментарЦивільного процесуального кодексу України / 2-ге вид., доп. – К.: Юридичнапрактика, 2007. – 592 с.
7. Конституція України від 28червня 1996 р. (з наст. змінами і доповненнями) // Відомості Верховної РадиУкраїни. – 1996. — №30. – Ст.141
8. Коссак С. Заочнепровадження за новим ЦПК // Проблеми державотворення і захисту прав людини вУкраїні: Матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого2007 року. — Львів: Юридичний факультет Львівського національного університетуімені Івана Франка, 2007. — С.290-292
9. Коссак С.М. Заочнийрозгляд справи за процесуальним законодавством зарубіжних країн //Підприємництво. Господарство. Право. — 2007. — №6. — С.54-56
10. Кравчук В.М., УгриновськаО.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. — К.: Істина, 2006. – 944 с.
11. Луспеник Д. Заочне рішенняу цивільному судочинстві: перші узагальнення судової практики // Юридичнийжурнал. — 2006. — №11. — С.123-130
12. Луспеник Д. Заочнерішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України.- 2004. — №5. — С.95-99
13. Луспеник Д.Д. Розглядцивільних справ судом першої інстанції. – Харків: Харків юридичний, 2006. – 480с.
14. Навроцька Ю.В.Заочний розгляд справи в цивільному процесі України. Дис. … канд. юрид. наук. — Львів, 2008. – 207 с.
15. Навроцкая Ю.В.Совершенствование правового регулирования сроков обжалования заочных решений //Материалы докладов XIV Международной конференции студентов, аспирантов имолодых ученых «Ломоносов» / Отв. ред. И.А.Алешковский, П.М.Костылев.[Электронный ресурс]. – М.: Издательский центр Факультета журналистики МГУ им.М.В.Ломоносова, 2007
16. Навроцька Ю. Конкуренціяспособів оскарження заочного рішення в цивільному процесі України //Підприємництво. Господарство. Право. – 2007. — №6. – С.57-61
17. Навроцька Ю. Можливістьзаочного розгляду справи при співучасті відповідачів в цивільному процесі //Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІрегіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 року. — Львів:Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка,2007. — С.313-315
18. Навроцька Ю.В. Можливістьзаочного розгляду при участі у справі третіх осіб // Проблеми державотворення ізахисту прав людини в Україні: Матеріали ХІV регіональної науково-практичноїконференції. 6 лютого 2008 р. — Львів: Юридичний факультет Львівськогонаціонального університету імені Івана Франка, 2008. — С.163-166
19. Навроцька Ю.В. Неявкавідповідача в судове засідання як умова допустимості заочного розгляду справи// Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серіяюридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л.Ортинський. – Львів,2006. – Вип… 3. – С.81-95
20. Навроцька Ю.В. Процесуально-правовасуть та становлення інституту заочного розгляду справи в цивільному процесіУкраїни // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2006. – Випуск42. – С.191-197
21. Науково-практичнийкоментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М.Коссака. — К.: Істина, 2004.– 976 с.
22. Постанова КабінетуМіністрів України від 17.08.2002 р. №1155 “Про затвердження Правил наданняпослуг поштового зв’язку” // Урядовий кур’єр. — 4 вересня 2002 р. — №161
23. Постанова КабінетуМіністрів України від 25.01.2006 р. №52 «Про затвердження Порядку визначеннядрукованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення провиклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання(перебування) яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 28 січня 2006 р. – №19
24. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 «Про застосуванняКонституції України при здійсненні правосуддя» // Постанови Пленуму ВерховногоСуду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре,2004. – С.9-14
25. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 21 грудня 1990 р. №9 «Про практику застосуваннясудами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першійінстанції» // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційневидання. Т.1. – К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.225-234
26. Постанова ПленумуВерховного Суду України від 29 грудня 1976 р. №11 «Про судове рішення» //Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2004). Офіційне видання. Т.1. –К.: Видавничий Дім ІнЮре, 2004. – С.235-239
27. Практика ухвалення та перегляду судами заочнихрішень у цивільних справах // Вісник Верховного Суду України. – 2007. — №10. –С.25-35
28. Рішення місцевого судуПриморського району м. Одеси від 11.07.2006 р. // Адвокат. — 2006. — №6. — С.36-37
29. Розпорядження КМУ № 193-р від 30.01.2008 «Продруковані засоби масової інформації загальнодержавної та місцевої сферирозповсюдження, в яких у 2008 році розміщуються оголошення про виклик до судувідповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування)яких невідоме» // Урядовий кур’єр. – 5 лютого 2008 р. – №22
30. Розпорядження КМУ № 205-рвід 12.04.2006 “Про затвердження переліку друкованих засобів масової інформаціїмісцевої сфери розповсюдження, у яких у 2006 році розміщуються оголошення провиклик до суду відповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання(перебування) яких невідоме” // Урядовий кур’єр. — 20 квітня 2006 р. — №76
31. Розпорядження КМУ № 678від 29.12.2006 “Про друковані засоби масової інформації місцевої сферирозповсюдження, у яких у 2007 році розміщуються оголошення про виклик до судувідповідача, третіх осіб і свідків, місце фактичного проживання (перебування)яких невідоме” // Офіційний вісник України. — 2007. — №1. – Ст.52
32. Удосконалити порядоквручення судових повісток // Вісник Верховного Суду України. – 2008. — №1. –С.3
33. Уткина И.В. Институтзаочного решения в гражданском процессе. Дисс. … канд. юрид. наук. — М., 1997.- 191 с.
34. Фурса С.Я., Фурса Є.І.,Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичнийкоментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я.Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ,2006. — Т.1. – 912 с.
35. Цивільний процесуальнийкодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 40-41, 42. — Ст.492
36. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. длястуд. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»»,2005. – 624 с.