Застосування права як особлива форма його реалізації

Національнийуніверситет „Острозька академія”
Правничийфакультет
Кафедрадержавно-правових дисциплін
Курсоваробота
натему:
„Застосуванняправа як особлива форма його реалізації”
Виконала:
Студентка П-12групи
Татарчук Лариса
м.Острог, 2008

ЗМІСТ
Вступ
Розділ I. Поняття реалізації права такороткий огляд його основних форм
Розділ II. Застосування права якособлива форма його реалізації та основні ознаки, що відрізняють його відперших трьох способів їх реалізації
Розділ ІІІ. Основні стадії процесу застосуванняправа
Висновки
Список використаних джерел талітератури

ВСТУП
Втілення у життяправил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється у процесі реалізаціїнорм права, тобто поведінки суб’єктів права відповідно до вимог норм права. Придопомозі реалізації права, яка тісно пов’язана із правомірною поведінкоюреалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин. Воназдійснюється в випадку споєння правопорушень. Вона також необхідна в випадкуздійснення з боку держави контролю за законністю і доцільністю дій учасниківсуспільних відносин.
Актуальність даного дослідження полягає втому, що хоча питання застосування права неодноразово піднімалося ідосліджувалося багатьма науковцями, ще й досі немає чіткої відповіді на нього.Поряд із науковою розробкою даного питання багатьма вченими існує нагальнапотреба дати конкретну правову оцінку результатам застосування права якособливої форми його реалізації.
Значенняреалізації полягає в переведенні правових норм із сфери необхідного в сферуреального життя. Значення реалізації норм підвищується із введеннямавтоматизованих систем управління. при їх допомозі можна програмувати сампроцес застосування правових норм. Інакше кажучи, реалізація норм права – цевтілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичногоздійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме черезреалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладенийзаконодавцем при виданні норм права. правопорядку.
В результатіреалізації права звершується механізм правового регулювання. В процесіреалізації права здійснюється перевід правових приписів в фактичну поведінкуучасників суспільних відносин. Результатом реалізації права являєтьсяправомірна поведінка людей, направлена на вирішення соціально-економічних,політичних та інших завдань, задоволення потреб і інтересів учасниківсуспільних відносин. Своєчасна і точна реалізація правових норм – ценайважливіша передумова додержання та зміцнення. Тому в даній роботі ми спробуємовисвітлити форми реального забезпечення права на практиці.
Об’єктом дослідження даної науковоїроботи є особлива форма реалізації права – його застосування.
Предметом даного наукового дослідженняє основні властивості застосування права в його поняттєво-юридичному розумінніта вираженні, загальні та окремі закономірності реалізації права взагалі тайого форм, зокрема. А також важливість правильної реалізацій права на практиці.
Метою даного наукового дослідженняє розкриття поняття реалізації права, його важливості і значення. Висвітлитиформи його реального забезпечення (а саме, застосування). Порівняти теоретичнийта практичні аспекти даного питання, визначити основні проблеми тасуперечності, які виникають в практичному забезпеченні реалізації права. Атакож спробувати спрогнозувати результати вирішення цих проблем.
Можемо виокремитиряд завдань, які постають, а саме:
Ø  Визначитиосновні ознаки, які відрізняють застосування права від інших форм реалізації.
Ø  Розкритинеобхідність застосування норм права.
Ø  З’ясуватиосновні проблеми, які постають у процесі застосування права.
Ø  Спробуватизапропонувати основні шляхи вирішення цих проблем.
Ø  Порівнятитеоретичний та практичний зміст застосування права.
Методами даного дослідження булизагальнонаукові логічні методи:
Ø  індуктивний;
Ø  методсистемного аналізу;
Ø  методпротиріч (в аспекті співставлення теоретичного та практичного змісту правовихявищ);
Ø  методпорівнянь (в рамках порівняння різних форм реалізації права);
Ø  формально-догматичнийметод (в аспекті вивчення самої природи права);
Ø  історичнийметод;
Ø  діалектичнийметод;
При допомозіреалізації права і правомірної поведінки суб’єктів суспільних відносинреалізуються їх обов’язки і права. Тому практичне значення даногонаукового дослідження полягає в тому, що далеко не усі учасники суспільнихвідносин знають, як саме реалізується право і як реально можна забезпечити йоговиконання. Отже, практичне значення даного дослідження є висвітлення цихпитань. Практичне значення одержаних результатів полягає у полягає у можливостівикористання висновків та рекомендацій дослідження у процесі вдосконалення застосування права напрактиці. Дане дослідження може бути корисне як для юристів так і для простихгромадян а особливо, для мене у повсякденній майбутній практиці, житті.
Структуру даної роботи складають вступ,три розділи, висновки, список використаних джерел та літератури, додатки.

ПОНЯТТЯРЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ТА КОРОТКИЙ ОГЛЯД ЙОГО ОСНОВНИХ ФОРМ
Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та іншихнормативно-правових актах, означає втілити в життя — у суспільні відносини,поведінку громадян — волю законодавця й інших суб’єктів правотворчості,спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачаєсвоє соціальне значення і призначення. Отже реалізація норм права посідаєдосить важливе місце у державотворенні.
Реалізація норм права — це втілення розпоряджень правових норм управомірній поведінці суб’єктів права, в їх практичній діяльності, її можнарозглядати як процес і як кінцевий результат.[1]
Реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов’язанаіз правомірною поведінкою суб’єктів суспільних відносин. При допомозі цих двохпроцесів реалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільнихвідносин. Реалізація права необхідна для розв’язання спорів між учасникамисуспільних відносин Вона здійснюється в випадку скоєння правопорушень. Вонатакож необхідна в випадку здійснення з боку держави контролю за законністю ідоцільністю дій (діяльності) учасників суспільних відносин.
В результаті реалізації права завершується механізм правовогорегулювання. В процесі реалізації права здійснюється перевід правових приписівв фактичну поведінку учасників суспільних відносин. Результатом реалізаціїправа являється правомірна поведінка людей, направлена на вирішеннясоціально-економічних, політичних та інших завдань, задоволення потреб іінтересів учасників суспільних відносин.
Проблема реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двохнапрямках: проходження права з боку органів держави і посадових осіб;здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій іоб’єднань. Вихідною формою реалізації права державою є законодання.[2]Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — самаважлива справа законодавців. Тим самим вони реалізують об’єктивні по обставинахі природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природиречей, які містяться в суспільних відносинах.
Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об’єктивної ісуб’єктивної сторони. З об’єктивної сторони вона являє собою удосконалюваннявизначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбаченихнормами права правомірних дій. Із суб’єктивної сторони реалізація правахарактеризується відношенням суб’єкта до реалізованих правових вимог, йогоустановками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бутизацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливихнаслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій,умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо однеяке-небудь з обов’язкових умов буде порушено.[3]
Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різнихпідставах: з погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативнихактах; по суб’єкті реалізації права; по зовнішньому прояві; у залежності відметоду державного впливу на поводження суб’єктів і т.д. Форми реалізації правазалежать від способів правового регулювання — дозволяючий, імперативний,заохочуючий і автономний. В зв’язку із цим виділяють чотири форми реалізаціїправа: три основних форми використання, виконання, дотримання та особлива формареалізації права – застосування.
ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА — це форма реалізації права яка означає здійсненнясуб’єктами своїх прав для задоволення власного інтересу. Полягає в активній чипасивній поведінці суб’єктів, здійснюваній ними за власним бажанням: реалізаціїсуб’єктивних прав, свобод і законних інтересів, передбачених правомочними нормамиправа. Ця форма реалізації здійснюється добровільно, за власним бажаннямсуб’єктів, надає суб’єкту робити дозволені нормами права дії. Фактично усінорми, якими за особою закріплюється якесь право, що уповноважує і реалізується,відповідно, через використання права.
Наприклад, за статтею 49 Лісового кодексу України громадяни мають правовільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживаннядикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби. Кожен можевикористати дане право на свій розсуд.
ВИКОНАННЯ ПРАВА – форма реалізації зобов’язальних норм, яка полягає в активній поведінцісуб’єктів, здійснюваній ними незалежно від їх власного бажання, передбачаєздійснення активних дій суб’єктом права по виконанню юридичних обов’язків,передбачених нормами права. Шляхом виконання реалізуються зобов’язуючі нормиправа. Виконанням права здійснюються інтереси правомочної сторони. Прикладомреалізації права може бути виконання обов’язку сплачувати податки та збори,передбаченого ст. 67 Конституції України.
ДОТРИМАННЯ ПРАВА — форма реалізації заборонних норм, яка полягає упасивній поведінці суб’єктів, утриманні від заборонених діянь нормами права.Вона виражається в утриманні від активних дій, щоб не порушити заборонні нормиправа. В даному випадку реалізується юридичний обов’язок. Дотримання праваздійснюється, як правило, добровільно. Якщо ж ці норми порушуються, тореалізація здійснюється через державний примус при застосуванні норм права.Наприклад, за статтею 66 Конституції України кожен зобов’язаний не заподіюватишкоду природі та культурній спадщині, тобто утриматися від дій – дотриматисянорми права.
Суб’єкти використання, виконання і дотримання – державні та громадськіоб’єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни,особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називаютьформами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписиправових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягненнятих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів.
Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам правабезпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можутьпретендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначенихзаконом критеріїв. Таким чином, в окремих випадках суб’єктивні права таюридичні обов’язки осіб не можуть бути реалізовані безпосередньо. Для цьогопотрібне втручання певного державного органу. Саме тому виділяють четвертуформу реалізації правових приписів, яка має назву застосування права.
ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА ЯК ОСОБЛИВА ФОРМА ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ,ЩО ВІДРІЗНЯЮТЬ ЙОГО ВІД ПЕРШИХ ТРЬОХ СПОСОБІВ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ
Застосування норм права являється однією із форм реалізації права. Впершу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів,оскільки правоохоронні органи й інші суб’єкти, які застосовують норми права,орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином,термін «застосування правових норм», який закріпився в теорії права іправозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо жзакони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний йогозмісту і значенню.
У юридичнійлітературі існує декілька визначень поняття правозастосування, а саме:
1) це – особливаформа реалізації права, яка здійснюється державними та громадськимиорганізаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності зконкретизації норми права;
2) це – владнадіяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава,які видають індивідуальні акти на основі норм права;
3) це – формареалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави звтілення правових норм стосовно конкретних суб’єктів. Владна діяльністькомпетентних органів[4].
Таким чином,застосування права — це особлива форма його реалізації, під якою розуміютьдержавно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів,уповноважених на те громадських об’єднань та посадових осіб з реалізаціїправових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесенняіндивідуальних правових наказів (приписів). Вона полягає у встановленніформально обов’язкових правил поведінки індивідуального характеру з метоюзабезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм
Такий підхід до розуміння цього терміну обумовлений і тим, що в нас існуєсистема писаного права, де основною формою є нормативно-правовий акт. Іншіформи права — правовий звичай, нормативний договір — мало розповсюджений вреспубліці, а правовий прецедент офіційно не визнаний державною владою, хоча вокремих випадках фактично існує. Нині немає рації змінювати або уточнювати цейтермін як в теорії права, так і в правозастосувальній діяльності, оскількипрактично всі юристи розуміють його значення як застосуваннянормативно-правових актів.
Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм — це ухвалення наоснові норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки цепроцес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальнуправову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта — акта застосуваннянорм права.
Характерними рисами застосування правових норм є те, що:
1) воно здійснюється у певних процесуальних формах, являє собою офіційнийпорядок дій. Так, у певних випадках норми, які закріплюють відповіднупроцесуальну форму, є ґрунтовно деталізовані і утворюють окремі самостійніпроцесуальні галузі права (кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне), вінших — передбачають тільки загальну форму правозастосувального акту.Здійснюється компетентними органами та посадовими особами, що наділені владнимиповноваженнями;
2) процес застосування правової норми складається з ряду чітко визначенихстадій і завершується виданням передбаченого законодавствомправозастосувального акту, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правовіприписи;
3) правозастосувальна діяльність базується на чітко визначених принципахзаконності, обґрунтованості, доцільності, що забезпечує її правомірність,справедливість та ефективність[5];
4) має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу абопосадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів,що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні,арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовомупорядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичнихосіб і фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності;
5) має індивідуально-конкретний, персоніфікований характер, тому що являєсобою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуаціїна основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи(персони), конкретних обставин;
6) має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завждиінтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомопроводити низку дій;
7) у своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграєроль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретніправовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновленнядитини);
8) такі правові приписи обов’язкові до виконання та в необхідних випадкахзабезпечуються примусовою силою держави;
9) у цій діяльності органи правозастосування виступають як суб’єкти управління,особи, щодо яких застосовується право, як суб’єкти управлінського впливу,винесені рішення (правозастосовчі акти) є засобами управління.
Розглядаючи застосування права, виникає запитання: в яких випадкахвиникає необхідність у застосуванні норм права?
1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки виникають лишепісля ухвалення владного рішення державного органу про наділення однихучасників правовідносин суб’єктивними юридичними правами і покладення на іншихсуб’єктивних юридичних обов’язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).
2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) історони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або мірусуб’єктивних прав і юридичних обов’язків (поділ майна між подружжям, вирішенняспорів між учасниками цивільного договору).
3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов’язки, існуютьперешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів(наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).
4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутностіюридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства,смерті, розірвання шлюбу).
5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави іорганів місцевого самоврядування — вирішення кадрових питань (зачислення доштату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланокоргану держави, виділення фінансів, приміщень тощо.
6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудьдій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження,присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилогоприміщення).
7. При вирішенні питань, про статуси об’єднань (реєстрація уповноважениморганом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій);
8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова ВерховноїРади України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо[6].
Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, щоправозастосування полягає у:
• наділенні одних учасників правовідносин суб’єктивними юридичнимиправами і покладенні на інших суб’єктивних юридичних обов’язків;
• вирішенні спору про право — про наявність або міру суб’єктивнихюридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;
• визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.     
ОСНОВНІ СТАДІЇ ПРОЦЕСУ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА
Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чиособи, уповноваженої застосовувати правові норми, а також за вказівкоювищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою системупослідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування правових норм.Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до п’яти.
Першою стадією процесу застосування правової норми є аналіз фактичнихобставин справи або встановлення юридично-значимих фактів (визначення часу,способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб’єктів до скоєноготощо). На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію якамала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання[7].Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:
·         йогопредмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;
порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальнимзаконодавством;
·         знання,здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною об’єктивною істиною;
Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадіїзастосування юридичної норми, можна поділити на три групи:
I. фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням якихюридичні норми пов’язують виникнення юридичних наслідків;
II. дані, що характеризують правовий статус суб’єктів, що стосуютьсярозгляду даної справи;
III. причини та обставини, що обумовили виникнення, існування таприпинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб’єктів за цих обставин.
Це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінкафактичних обставин справи, що мають юридичне значення, тягне за собою юридичнуоцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктивноїістини у даній справі[8].
Друга стадія— це вибір, аналіз і тлумачення правової норми, перевіркадостовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії учасі, просторі та за колом осіб. На цьому етапі відбувається вибір правовоїнорми або юридична кваліфікація[9] (оцінюється конкретнажиттєва ситуація та встановлюється норма права, яка її регулює та підлягаєзастосуванню у даному випадку). Тобто відбувається поширенняправозастосувальним суб’єктом законодавчої (нормативно-правової) оцінки певноговиду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичноїнорми Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознакконкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі права. Доцієї ж стадії можна віднести і тлумачення правової норми, тобто з’ясування їїзмісту, хоча тлумачення можна вважати і окремою стадією застосування правовоїнорми.
При тлумаченні встановлюється воля законодавця, закріплена у конкретнійнормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних велінь на більшзрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.[10]
Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення(з’ясування) і роз’яснення змісту правової норми. Усвідомлення, або з’ясування— це внутрішній інтелектуальний процес суб’єкта зі встановлення змісту правовоїнорми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення, з’ясуваннязмісту норми для себе. Роз’яснення — це з’ясування змісту правової норми дляінших осіб, тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально(письмово).
Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступнимипричинами:
1) невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високийрівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення відносин, якіне існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, алепри потребі правового регулювання вони підпадають під дію такої норми. Так, вактах тлумачення правової норми її дія поширюється на певні дії абоконкретизуються щодо застосування до певних дій;
2) юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, визначення,які мають багатозначний або спеціально-юридичний характер. Наприклад, “джерелопідвищеної небезпеки”, “юридична особа” тощо;
3) в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражаютьлише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому, при застосуванні норми праванеобхідне з’ясування змісту таких понять, як “тяжкі наслідки”, “особливо зліснехуліганство”, “істотна шкода” тощо;
4) необхідність тлумачення норм права обумовлюється іноді самим змістомправової норми. Так, в нормі можуть використовуватися вирази “і т.д.”, “інші”,“тощо”. Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за допомогоютлумачення.
Залежно від різних критеріїв розрізняють різні види та способитлумачення.
За суб’єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне.
І. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюєтьсякомпетентними органами і є формально обов’язковим для всіх суб’єктів їїзастосування і реалізації.
Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне.
1)Нормативне тлумачення норми права характеризуєтьсязагальнообов’язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування, реалізаціїроз’яснювальної норми.
Існують два види нормативного тлумачення:
А) аутентичне, тобто тлумачення, здійснене тим самим органом, щовстановив дану норму;
Б) легальне, або делеговане, тобто тлумачення органу, який не приймавдану норму, але спеціально уповноважений законом давати її загальнообов’язковероз’яснення. Наприклад, постанови Пленуму Верховного Суду України.
2) Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, яке розраховане істосується конкретного випадку, з приводу якого і дається роз’яснення даноїправової норми.
Казуальне тлумачення буває:
А) судове, тобто тлумачення судом правової норми, у зв’язку з розглядомконкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку суду зконкретної справи;
Б) адміністративне — це тлумачення, яке здійснюється вищимиадміністративними органами (міністерствами, відомствами) при розглядіконкретного питання, пов’язаного з адміністративною діяльністю.
ІІ. Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюєтьсябудь-яким суб’єктом і не є формально обов’язковим.
Види неофіційного тлумачення:
1) доктринальне — це тлумачення норм права вченими правниками. Вонознаходить своє закріплення у статтях, монографіях, наукових коментаріяхпрактики, усних та письмових обговореннях проектів законодавчих актів таправової практики. Воно не має загальнообов’язкової сили і його переконливістьбазується на авторитеті вчених, глибокій науковій аргументації та обґрунтованості.Цей вид тлумачення має суттєвий вплив на правотворчу та правозастосувальнудіяльність;
професійне, або компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюєтьсяюристами-практиками — адвокатами, прокурорами, юрисконсультами тощо;
2) буденне, або повсякденне тлумачення — це тлумачення правових нормвсіма іншими суб’єктами правовідносин. Значення цього виду неофіційноготлумачення полягає у виявленні рівня правової свідомості учасниківправовідносин.
Вказані види тлумачення належать до роз’яснення правових норм. До видівз’ясування, або усвідомлення правових норм належать:
1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і їїдійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її змісту.Воно поділяється на:
·         буквальне,або адекватне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової
норми розуміється у повній відповідності з її текстуальним виразом;
·         розширене,або поширювальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст
правової норми розуміється ширше його буквального текстуального виразу;
·         обмежувальне— це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми
розуміється вужче його текстуального виразу.
2) застосування певних прийомів і засобів, які допомагають розумітидійсний зміст правової норми, зокрема:
Граматичне, або філологічне тлумачення — це усвідомлення дійсного зміступравової норми, шляхом його дослідження з точки зору значення тих чи іншихслів, правил граматики і синтаксису;
Логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права, шляхомбезпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з’ясуваннялогічної структури правової норми;
Систематичне тлумачення — це з’ясування змісту правової норми на основівстановлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами, інститутами,галузями права, місце у системі права в цілому;
Історичне тлумачення — це з’ясування змісту правової норми на основідослідження історичного контексту, в якому вона була прийнята, які цілі на тойчас ставилися перед нею;
Цільове, або телеологічне тлумачення — це з’ясування її цілей на основівиявлення її завдань, мети.[11]
Третя стадія процесу застосування правової норми — це прийняття рішення усправі. Це заключна частина застосування правової норми. Вона базується нарезультатах, досягнутих на попередніх стадіях застосування правової норми.Результатом цієї стадії є прийняття рішення, яке знаходить своє закріплення вакті застосування права, тобто у виданні індивідуального акту владногохарактеру, що встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів. Актзастосування права характеризується такими ознаками:
1) індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб’єктуправовідносин;
2) видається відповідним (компетентним) органом держави;
3) завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішньоговиразу (об’єктивізації) та необхідні елементи (реквізити);
4) має обов’язковий характер не тільки для суб’єкта, якого вінстосується, але й для всіх інших суб’єктів правовідносин.
Власне індивідуальне рішення у юридичній справі офіційно оголошує, щовстановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв’язку з цим виникаютьпевні правові відносини, учасники якого мають конкретні суб’єктивні права іюридичні обов’язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийнятерішення знаходить своє відображення в акті застосування права.
Акт застосування права — це державно-владний індивідуально-визначенийакт, який видається компетентним суб’єктом у конкретній юридичній справі напідставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутностісуб’єктивний прав і юридичних обов’язків конкретних суб’єктів.[12]
/>/>/>/>список використаних джерел та літератури
1. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теоріядержави та права: Навчальний посібник. — 4-е вид., доп. і перероб. — К.: Центрнавчальної літератури, 2005. — 224 с.
2. Загальна теорія держави і права/ заредакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора КопєйчиковаВ.В… – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
3. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій:Навч. Посібник для юрид. фак. Вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
4. М.С. Кельман, О.Г. МурашинЗагальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — 477 с.
5. Рабінович П.М. Основизагальної теорії права і держави. — К., 1995. — с. 132.
6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права:Підручник./ Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.
7.Теориягосударства и права/Под ред. Корельского В.Н. и проф. Перевалова В.Д. — М,2000.
8. Теорія держави і права.Академічний курс: Підручник/За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. — к.: ЮрінкомІнтер, 2006. — 688 с.
9.Юридичнатермінологія: Довідник. — К., 1998.