Кафедра менеджментуКонтрольна робота
Здисципліни
“Розміщення продуктивних сил ірегіональна економіка”
Зм і с т
1.Питання № 24.
Завдання дисципліни «РПС та регіональна економіка
1.1.Місце і роль курсу «Розміщену продуктивних сил тарегіональна економіка» в системі економічних дисциплін
1.2. Предмет і об’єкт дослідження розміщенняпродуктивних сил та регіональної економіки
1.3. Завдання і проблеми дисципліни „Розміщенняпродуктивних сил та регіональна економіка
2.Питання № 38.
Характеристика та значення основних районоутворюючихфакторів
2.1.Сутність та функції економічного районування
2.2. Економічне районування України
2.3. Проблеми й перспективи економічного районування
Список літератури
1.Завданнядисципліни „РПС та регіональна економіка“
1.1Місце і роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» всистемі економічних дисциплін
Сучаснеекономічне мислення орієнтоване на поглиблене пізнання сутності й шляхівреорганізації життєдіяльності людини. Це зумовлено рядом об’єктивних процесів,що відбуваються в суспільному розвитку та виробництві. Вивчення їхаргументується такими чинниками.
1. Передбудь-яким територіальним утворенням (областю, містом, районом, селищем, селом)виникає ряд проблем регіонального соціально-економічного розвитку. Це зумовленотим, що суперечності між продуктивними силами та застарілими формамиорганізації економічного життя, виробництвом і споживанням, виробництвом іекологічною ситуацією, підприємствами і територією виражені досить гостро.Вирішити їх можна і доцільно на рівні конкретних територіальних структур зурахуванням їхньої специфіки.
2. Сьогоднівідбувається активний процес децентралізації форм управління та становленнянових методів прийняття управлінських рішень. Це веде до посилення поряд звертикальними зв’язками горизонтальних залежностей. Передавання реальноїекономічної влади відповідним місцевим органам дає змогу розкрити тавикористати ті резерви, які є в кожному регіоні, раціонально розвивати ірозміщати потрібні тут виробництва.
3. Соціальната економічна спрямованість розвитку економіки визнане необхідність перебудови,удосконалення господарського комплексу кожного регіону країни, виходячи з конкретних обставин.
4. За умовекономічної самостійності підприємств і регіонів істотно зростає потреба в детальнійінформації про технічні, економічні, соціальні, екологічні можливостівідповідних територій. Відповідно вагомого значення набуває, як зазначено в ст. 119Конституції України, «виконання державних і регіональних програмсоціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а вмісцях компактного проживаннякорінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку».
Все це вимагаєпідвищеної уваги до вивчення проблем розміщення виробництва і регіональногорозвитку продуктивних сил.
Отже, метою курсу«Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» є забезпеченнянауково-методичної підготовки студентів до вирішення територіальних,регіональних завдань у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. Упроцесі вивчення курсу має сформуватися комплексне, просторове сприйняттяекономіки з позицій зростання ролі людського чинника в усіх сферах суспільноговиробництва, необхідності врахування досягнень науково-технічного прогресу увирішенні економічних та інших проблем.
Методика вивченнядисципліни передбачає розгляд питань, що досліджуються нею, у взаємозв’язку зкатегоріями економічної теорії, регіональної економіки та менеджменту,економічної та соціальної географії. Ця дисципліна є невід’ємною складовоюґрунтовної підготовки економістів широкого профілю до потреб управліннярегіональним розвитком суспільного господарства в умовах формування ринковогогосподарства.
Розміщенняпродуктивних сил та регіональна економіка, як важлива комплексна галузьекономічної науки, вивчає специфічні, просторові закономірності організаціїтериторіальних господарських систем економічних районів різних масштабнихрангів (регіонів) з метою їх раціоналізації, підвищення ефективностігосподарювання та досягнення соціально-економічного прогресу.
Наука пророзміщення продуктивних сил та економіку районів вивчає ці аспекти економічнихвідносин разом з іншими науками — економічними, природничими, географічними татехнічними. Провідну роль у розвитку даної науки відіграє сучасна економічнатеорія та її основа — політекономія, яка вивчає і формулює економічні закони ікатегорії, що є необхідним методологічним підгрунтям для розвитку власногопонятійного апарату науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів.Остання використовує також результати наукових досліджень теорій регіональноїекономіки, галузевих економік — промисловості та сільського господарства,економіки природокористування, економічної статистики, економічної й соціальноїгеографії, геології, аграрної науки, економічної інформатики та кібернетики,економіки праці, державних та місцевих фінансів, історії народногогосподарства, картографії, державного та територіального управління та інших. Всвою чергу наука про розміщення продуктивних сил збагачує їх власнимикатегоріями та економічними характеристиками територіального розвитку. Особливемісце даної науки в системі економічних дисциплін визначається тим, що самевона оперує прив’язаними до певної території економічними даними. Через це істворюється можливість удосконалення територіальної організації виробництва йзбільшення економічного ефекту від функціонування господарства конкретнихобласті, міста, адміністративного району тощо. На сучасному етапі розвиткунаціональної економіки посилення регіональної спрямованості реформ вимагає відкожного регіону максимізації економічної віддачі виробництва для досягненнядобробуту країни у цілому.
1.2Предмет і об’єкт дослідження розміщення продуктивних сил та регіональноїекономіки
Предметом наукипро розміщення продуктивних сил та економіку районів є виявлення законів,закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної)організації продуктивних сил економічних районів, їх сучасне і перспективнерозміщення.
Об’єктом вивченняданої науки виступають усі елементи просторової організації продуктивних силрегіонів — природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузевікомплекси, територіальні форми організації продуктивних сил та системигосподарювання, соціальна інфраструктура тощо. Таким чином, загалом об’єктомвивчення науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів єпродуктивні сили в конкретно-регіональному середовищі функціонування.
Продуктивні сили- це сукупність людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвоювластивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь устворенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людинита середовища її проживання і є продуктивними.
Економічна оцінкадії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чипослуг, які задовольняють потреби людей або суспільства. Тут слід виходити іззмісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості тадодаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються товари,вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові на величинудодаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створеннідоходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності(плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джерелом новоївартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для зростання доходуважливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи,які позитивно впливають на продуктивну силу людини. Виробництво додатковогопродукту складає матеріальну основу суспільства.
1.3Завдання і проблеми дисципліни „Розміщення продуктивних сил та регіональнаекономіка”
Головнимзавданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил.Поняття „оптимальності“ передбачає одержання якомога більшого ефектувід правильно розміщеного підприємства, від найкращої територіальноїорганізації регіону, країни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку,на рівні країни — у національному доході. Одначе „оптимальність“ неозначає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Требаспіввідносити розмір ефекту з витратами, тобто розрахувати ефективність витрат.Необхідно також враховувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад,посередницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостродефіцитнусировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдатишкоди через надмірну експлуатацію природних ресурсів, особливо важковідновнихабо невідновних. Висока концентрація виробництва у регіоні може дати виграш зарахунок інфраструктури, зручних технологічних зв’язків, але завдати значноїекологічної шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибутоквід заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірноутискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді(наприклад, у країнах, що розвиваються), коли пріоритет віддається розвиткуекспортної монокультури, аби залучити валюту до своєї держави.
Отже, оптимальнерозміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшогоприбутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімумувтрати та об’єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу країни.
Що означаєоптимальне розташування об’єктів народного господарства? На рівні підприємстваце означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту йпропозиції; місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальниківсировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство повинно бутизабезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створюватиекологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження на території;розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв’язкам.
На рівні регіонуоптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов іфакторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народногогосподарства; можливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом науково-технічногопрогресу та ринкової кон’юнктури; задоволення соціально-економічних потребнаселення регіону; екологічну безпеку регіону; ефективні міжрегіональніекономічні зв’язки.
Як правило,чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тимбільше — народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризуєтьсятим, що його об’єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системирозміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребуєсерйозної спеціальної підготовки.
Перехідний періодв економіці країни виявився важким і з погляду розміщення продуктивних сил.Тепер стає очевидним, що у багатьох відношеннях воно не раціональне. У чому жсутність проблеми?
З одного боку,Україна — одна з найбільших держав світу за економічним потенціалом. Воназаймає в Європі друге (після Росії) місце за територією й шосте за чисельністюнаселення. За обсягом промислового й сільськогосподарського виробництвавсередині 80-х років її можна було порівнювати з Францією, Великобританією,Італією. За такими видами сировини й виробництва, як залізна й марганцева руди,чорні метали, вугілля, електроенергія, металургійне та енергетичнеустаткування, цукор, соняшникова олія тощо Україна посідала одне з перших місцьу Європі. У нас є висококваліфіковані наукові й виробничі кадри.
З іншого боку,продукування національного продукту на душу населення істотно відстає відбагатьох розвинутих країн, падає природний приріст населення. Причини такогостану мають соціально-економічний характер, що, загалом беручи, виходить замежі курсу РПС. Розгляньмо тут лише деякі проблеми, пов’язані з територіальноюорганізацією господарства.
Донедавна Українавходила до складу іншої держави і її спеціалізація зумовлювалася потребамитериторіального поділу праці тієї, вже неіснуючої країни. Тому одні галузі унас розвинуті надмірно, перевершуючи власні потреби України (добування залізноїй марганцевої руди, виробництво чорних металів), а інші — розвинуті слабко, невідповіднодо її економічного потенціалу (наприклад, легка промисловість). Тому однією зосновних проблем РПС у нашій країні є вдосконалення галузевої структуриекономіки, відновлення її рівноваги.
На територіїУкраїни зосереджені матеріале- та енергомісткі види виробництва, хоча мивідчуваємо брак енергоносіїв, кольорових металів, деякої хімічної сировини.Водночас недостатній розвиток наукомістких галузей дисонує з наявністю потужноїнауково-технічної бази, інтелектуальних можливостей, великого контингентувисококваліфікованих робітників та інженерів. Таким чином, порівняно звисокорозвинутими країнами структура економіки України дещо застаріла.
Регіональнерозміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентраціяматеріаломістких галузей у Донбасі й Придніпров’ї поєднується з недовикористаннямресурсів у Західному регіоні, на Півдні.
Потребаструктурної перебудови економіки України пов’язана з проблемою конверсії. Нанашій території розміщувалась чимала частина військово-промислового комплексу(ВПК) колишньої держави. ВПК зосереджував великі виробничі потужності, найбільшкваліфіковані кадри
інженерно-технічного й наукового персоналу. Нова військова доктрина Українинесумісна з виробництвом величезної кількості озброєнь. Проте конверсіяоб’єктивно пов’язана з перепрофілюванням підприємств, а це зумовлює скороченняспоживання металу, змінює спеціалізацію низки
машинобудівних підприємств тощо.
Черезнераціональне розташування виробництва в Україні часто-густо постають поважніекологічні проблеми. Доведеться розосередити промислове виробництво векологічно найнапруженіших районах, перепрофілювати окремі підприємства, щозабруднюють навколишнє середовище. Знання закономірностей розміщенняпродуктивних сил дасть змогу економістам енергійніше протестувати протистворення сумнівних — з екологічного погляду — проектів. У багатьох випадкахбагаторічне посилене вичерпування природних ресурсів України призвело доїхнього виснаження; постала потреба принципово інакше ставитись до розміщенняресурсомісткого виробництва.
Розвиток ринковихвідносин в Україні, вихід її у світовий економічний простір стимулює створенняу нас вільних економічних зон, які виокремлюватимуться не лише особливимторговим та інвестиційним режимом, але й специфікою господарськоїспеціалізації, напрямами економічних зв’язків. Економіст повинен фаховообґрунтувати вибір території для зони, визначити ефективність функціонуваннягосподарських структур.
2.Характеристика та значення основних районоутворюючих факторів
2.1Сутність та функції економічного районування
У сучасному світісуспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіальногоподілу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національноїекономіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формуванняекономічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів єоб’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональнимпередумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил таструктури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів єсуспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізаціюокремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх та міжрайоннихзв’язків. Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступаютьнаявні у даному регіоні:
– природніресурси
– особливостіекономіко-географічного положення території
– системарозселення
– чисельністьнаселення
– територіальнаорганізація виробництва
– виробничийпотенціал
– спеціалізаціягосподарства
– рівеньгосподарського освоєння території.
На основіформування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певноюспеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структуроювиробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів.Завданням вчених при цьому є визначення меж об’єктивно існуючих економічнихрайонів.
В економічній тагеографічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічногорайону. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство,його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні йміжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничихциклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятимвизначенням П.М. Алампієва економічний район — це географічно ціліснатериторіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничуспеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана зіншими частинами суспільним територіальним поділом праці.
Окрім вказанихпередумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основнихгруп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є факториекономічного походження:
1. Головнимрайоноутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділпраці;
2. територіальнівиробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних міжсобою різних виробництв, розташованих на певній території;
3. природніумови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району таіснування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території;
4. особливостіекономіко-географічного положення території району обумовлюють формуванняспеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічнихзв’язків;
5. районоутворюючіцентри — великі міста-економічні центри з потужним виробничим таінфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональнихцентрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремленийанклав в межах економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк,Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;
6. формитериторіальної організації виробництва — промислові, інфраструктури!(транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові татранспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарстварегіону;
7. суспільно-політичнийустрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрійдержави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації,зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;
8. адміністративно-територіальнийподіл країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмівтериторіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіальногоподілу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних формвласності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.
Згідно знауковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певнихкритеріїв і принципів. До основних з них відносяться наступні:
-економічна цілісність;
-територіальна єдність;
-чітко визначене економіко-географічне положення;
-одномасштабність в межах одного рівня ієрархії;
-наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженоюспеціалізацією;
-економічне тяжіння до районоформуючого центру;
-непорушність меж адміністративно-територіального устрою.
Враховуючимасштабний ранг України, як територіального державного формування, площакотрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою затериторію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо),науково обґрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двохтипів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічнимирівнями.
Галузеверайонування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складовихпродуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне,промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні,соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічнихрайонів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначеннятериторії загальних економічних районів.
Інтегральнеекономічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території якрегіональний виробничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даномурегіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів та ступенівсформованності.
Згідно ієрархіїінтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні(макрорайони), середні (мезо-райони), малі (мікрорайони) та низові економічнірайони.
Крупні(інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, якіоб’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області завтономною республікою.
Середні(інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів йокреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.
Малі райони (мікрорайони)пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. їх територіявідповідає території декількох адміністративних районів, окреслених в межахобласті. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ,Одесу, Харків)
Низовіадміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративнихрайонів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарськийрайон. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст.
Завданнямекономічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя дляцілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтуванняраціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення йогоспеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країнив цілому.
Основнимифункціями економічного районування є :
– створенняекономічної основи територіального управління господарством регіонів;
– вдосконаленнітериторіальної структури господарства;
– формуванняй реалізація державної регіональної економічної політики;
– обгрунтуваннявибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;
– обґрунтуваннярозвитку територіально-виробничих комплексів;
– підвищенняефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічногопотенціалу;
– сприянняаналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;
– створенняоснови для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схемприродокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселеннянаселення.
2.2Економічне районування України
Економічнерайонування України за часів СРСР враховувало існування її господарства якскладової частини народногосподарського комплексу союзної держави.
В післявоєнніроки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розробленосітку районування з п’яти інтегральних економічних районів: Центрального(Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області). Чернігівська,Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська (тепер — Хмельницька);Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (теперЛуганська), Дніпропетровська і Запорізька); Півиічно-Східного (Харківська,Полтавська, Сумська); Півбенно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська,Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного(Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська),Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на тойчас знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько-татарську АР булоліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів ібазується більшість розробок з сучасного економічного районування України.
У 1963 році,згідно загальносоюзного районування, на території України було виділено тривеликі інтегральні райони: Донець-ко-Придніпровський (у складі 8 областей);Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).Масштабний ранг цих районів був більшим за об’єктивно притаманний Україні, якцілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребамрозвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сіткаекономічних районів використовувалась до 1991 p., коли через розпад СРСР іперехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням сталоокреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Першіспроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими.За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є,зокрема, розробки В.А. Поповкіна, О.І. Шаблія) тим чи іншим чиномвикористовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальностічерез те, що за період індустріального розвитку України регіональнаспеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зісхем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-георафічноюнаукою.
Розробки зекономічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Радипо вивченню продуктивних сил України НАН України завершилися у 1998 роцівнесенням в проект Закону України «Про Концепцію державної регіональноїекономічної політики» запропонованої в такому складі сітки економічних районівУкраїни:
– Донецького(Донецька, Луганська області);
– Придніпровського(Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
– Східного(Полтавська, Сумська, Харківська області);
– Центрального(Київська, Черкаська області, м. Київ);
– Поліського(Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);
– Подільського(Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
– Причорноморського(Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м.Севастополь);
– Карпатського(Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Після цьогозапропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основнимнауковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, завиключенням назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказанасітка інтегрального економічного макрорайонування використовується, серед іншихсхем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладах України.
2.3Проблеми й перспективи економічного районування
В світлірегіональної економічної політики держави та формування відповідної їйконцепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усієюактуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, уцьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічногообгрунтування, є наступні.
Питання про рангбюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другогорівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, дена рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, тобюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічнийрайон свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіальногоустрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах
а) до території,яка дорівнює укрупненій області, (охоплює
приблизно півтори або дві нинішні області),
б) до територіїрангу економічного макрорайону.
Можливими є йваріанти незначного зменшення кількості областей (на 1-4) або ж їх фактичногозбереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво невідображаються на системному рангу обласної ТСЕС.
Друге питаннястосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічнихрайонів. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначаєтьсяу цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складовихтериторіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двохтериторіально відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся таЧернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри — м.Житомир та м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення донього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїмрайоноформуючим центром — м. Симферополь. Східний район, який охоплює територіюукраїнської Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням єПівнічно-Східним, а самою східною областю України є Луганська областьДонецького району. Проблематичним у сітці районування є положенняКіровоградщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральнимекономічним районом, аж ніяк не з Придніпров’ям, хоча й тяжіє до останнього загосподарськими зв’язками.
Щодо вказанихпитань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так ісвітовий досвід формування загальнодержавного й місцевого бюджетів,адміністративно-територіального поділу територій країн, а такожзагальноекономічні закономірності функціонування продуктивних сил на різнихстадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно,соціально й екологічно ефективного використання сукупного ресурсного потенціалутериторій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючоїланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати простонедостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій перспективі,тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок діїоб’єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічногомакрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії й неможливим завданням.Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованимисуспільно-економічними та природно-економічними передумовами господарювання(Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки,яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючоїланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею декільком (як правило2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ векономіці й соціально-економічних процесах, можливим є укрупненнябюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічнийрайон макромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування управлінськимиланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльностіцілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 -10макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в майбутньому ефективновирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансуваннярівнів соціально-економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, атакож докорінне підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зізміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтясталого розвитку країни.
Вирішення другогопитання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України зурахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічноїнауки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.
СПИСОКЛІТЕРАТУРИ
1. Заблоцький, Б.Ф.Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка [Текст]:посібник / Б. Ф. Заблоцький. — К.: Академвидав, 2003. — 368 с.
2. Клиновий, Д.В.Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України [Текст]:навчальний посібник / Д. В. Клиновий, Т. В. Пепа; Мін-во освіти і наукиУкраїни. — К.: ЦУЛ, 2006. — 728 с.
3. Розміщенняпродуктивних сил і регіональна економіка [Текст]: підручник / Мін-во освіти інауки України, Київський нац. економічний ун-т; ред. С. І. Дорогунцов. — К.:КНЕУ, 2005. — 988 с.
4. Розміщенняпродуктивних сил і регіональна економіка [Текст]: підручник / Мін-во освіти інауки України, ДВНЗ „КНЕУ ім. Вадима Гетьмана“; ред. С. І.Дорогунцов. — 2-ге вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2007. — 992 с.
5. Сазонець, І.Л.Розміщення продуктивних сил [Текст]: навчальний посібник / І. Л. Сазонець, В.В. Джинджоян, О. О. Чубар; Мін-во освіти і науки України. — К.: ЦНЛ, 2006. — 320 с.
6. Стадницький, Ю.І.Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи) [Text]: навчальний посібник /Ю. І. Стадницький, А. Г. Загородній. — К.: Знання, 2008. — 351 с.
7. Стеченко, Д.М.Розміщення продуктивних сил і регіоналістика [Текст]: підручник / Д. М.Стеченко. — К.: Вікар, 2002. — 396 с.
8. Чернюк, Л.Г.Розміщення продуктивних сил України [Текст]: навчальний посібник / Л. Г.Чернюк, Д. В. Клиновий. — К.: ЦУЛ, 2002. — 470 с.