Земельні відносини на селі

Зміст
Реферат
Вступ
Розділ І. Соціально-економічне становище сучасногоукраїнського села
1.1 Сутність соціальних перетвореньв українському селі
1.2 Джерело підтримки добробуту сільських сімей
1.3 Соціальна сфера і розвиток громад у сільськіймісцевості
Розділ ІІ. Земельні відносини на селі
2.1 Проблеми та перспективи земельних відносин на селі
2.2 Реформування робочих відносин в сільськомугосподарстві: основні напрямки
2.3 Соціальні очікування селян від державної аграрноїполітики
2.4 Реформування земельних відносин
Розділ ІІІ. Роль особистих селянських господарств вжиттєдіяльності сільського населення
3.1 Сутність особистих підсобнихгосподарств в системі соціально-економічних відносин України
3.2 Роль та становище особистісних підсобних господарств врадянський період
3.3 Сучасні соціологічні дослідження становища особистихпідсобних господарств на селі
Висновки
Список використаних джерел
Додаток А
Реферат
Дипломна робота: 95с., 92 джерела.
Об’єкт дослідження:проблеми та перспективи соціальних перетворень в українському селі та земельнівідносини.
Мета роботи: проаналізуватисоціально-економічне становище сучасного українського села, визначити проблемита перспективи земельних відносин на селі, а також соціальної сфери на селі.
На сучасному етапіформування соціально орієнтованої економіки європейського типу в Україніособливої актуальності набуває проблема соціально-економічного розвитку села. Ізнабуттям незалежності нашої держави вона є ключовою і набула особливої гостроти.Забезпечення функціонування та розвитку соціальної сфери є одним з головнихзавдань реформування аграрного сектору.
У сільськіймісцевості проживає близько третини населення України, зайнята п’ята частинапрацівників, сконцентровано майже чверть виробничих фондів. Тому невідкладнимзавданням на сучасному етапі є не тільки досягти рівня економічного розвиткупровідних країн, але й значно підвищити життєвий рівень українського населенняяк основного елемента соціально-економічної системи будь-якої держави. Важливимнапрямом діяльності в межах цих завдань є впровадження державної регіональноїполітики та пріоритет соціально-економічних питань у процесі державногоуправління на всіх рівнях.
Розглядаючипитання соціальних перетворень в українському селі ми, по-перше, звернули увагуна проблеми і недоліки, які існують на сучасному етапі в соціальн-економічніномустановищі села, а також навели дані соціологічних досліджень, які охоплюютьсучасне становище села виходячи з: віку респондентів, регіону мешкання та рівняосвіти.
СОЦІОЛОГІЯ СЕЛА,ДОБРОБУТ, СОЦІАЛЬНА СФЕРА, ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, КАДАСТР,МІГРАЦІЯ, РОБІТНИЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ.
Вступ
Актуальність теми.На сучасному етапі формування соціально орієнтованої економіки європейськоготипу в Україні особливої актуальності набуває проблема соціально-економічногорозвитку села. Із набуттям незалежності нашої держави вона є ключовою і набулаособливої гостроти. Забезпечення функціонування та розвитку соціальної сфери єодним з головних завдань реформування аграрного сектору.
У сільськіймісцевості проживає близько третини населення України, зайнята п’ята частинапрацівників, сконцентровано майже чверть виробничих фондів. Тому невідкладнимзавданням на сучасному етапі є не тільки досягти рівня економічного розвиткупровідних країн, але й значно підвищити життєвий рівень українського населенняяк основного елемента соціально-економічної системи будь-якої держави. Важливимнапрямом діяльності в межах цих завдань є впровадження державної регіональноїполітики та пріоритет соціально-економічних питань у процесі державного управлінняна всіх рівнях.
Вперше просоціологію села зайшла мова у 1915 р. з появою монографії американськогосоціолога Чарльза Гелпіна «Соціальна анатомія сільського суспільства».Протягом кількох найближчих десятиліть сформувалася відносно розвинута теоретичнабаза для досліджень соціальних процесів у селі [1; 54].
Вітчизнянасоціально-політична думка традиційно була зорієнтована на сільські проблеми,вважала село джерелом національної ментальності, особливості якої різною міроювпливають на всі сфери життєдіяльності українського суспільства. Найцікавішимиспостереженнями і роздумами збагатили українську соціологію наприкінці XIX — напочатку XX ст.І. Франко, М. Грушевський, П. Христюк, О. Шумський, С. Подолинський.За радянських часів вона змушена була обслуговувати політичні інтереси влади,змінюючи напрям своїх пошуків залежно від політичних рішень, часто підганяючипід них результати досліджень [1; 86]. На сучасному етапі соціологія селазосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації вселі, соціальних наслідках впровадження нових технологій усільськогосподарському виробництві.
На цьому тлізначно відстає від реальних процесів на селі сучасна українська соціологія. Даютьсявзнаки передусім проблематика, інституціальна орієнтація, недостатня увага допроцесів на мікро — та макрорівнях. Це значно знижує ефективність досліджень, атим більше — ефективність управління соціальними процесами в селі, що єневиправданим з точки зору державних інтересів. Адже більшість аспектівжиттєдіяльності українського суспільства тісно пов’язана з селом, а значнакількість мешканців міст є вихідцями з села у першому чи другому поколіннях. Немалоз них підтримує родинні зв’язки з селом, масовими є сезонні міграції міськихжителів у село. Останнім часом селяни суттєво підтримують матеріальне становищеміських родин. Перебої в роботі, зупинення підприємств, хронічні невиплатизарплат спричинюють аграризацію мешканців міст, багато з яких мають земельнінаділи та помешкання, господарюють у сільській місцевості [2; 16]. Непоодинокимиє випадки повернення в село його вихідців, які, пробувши певний час у місті, незмогли влаштувати там своє життя.
Об’єктом дипломноїроботи соціум сучасного українського села.
Предмет — проблемиі перспективи соціальних перетворень в сучасному українському селі.
Мета дипломноїроботи — проаналізувати основні напрямки соціальних перетворень в українськомуселі в контексті реформування системи соціально-економічних відносин у державі.
Завдання:
1. Визначити сутністьсучасних соціальних перетворень на селі.
2. Встановитиджерела підтримки добробуту сільських сімей за умов економічної кризи таджерела підтримки сільських сімей.
3. Проаналізуватироль місцевих громад у збереженні та розвитку установ соціальної сфери на селіта шляхів їх розвитку.
4. Охарактеризуватипроблеми та перспективи земельних відносин на селі.
5. Встановитиформат та спрямованість змін у трудових відносинах на селі та визначити іохарактеризувати їх напрямки.
6. Дослідитисоціальні очікування селян від аграрної політики.
7. Описатиособисті підсобні господарства як форму соціально-економічних відносин на селі,а також прослідити генезис цього питання в історичному розвитку.
8. Окреслитипроблеми, роль та місце ОПГ за радянських часів, визначити здобутки та помилки.
9. Провестианалітичний огляд сучасних соціологічних досліджень ОПГ в українському селі.
Методи дослідження.Для повного та всебічного вивчення предмету дослідження, досягнення поставленоїв роботі мети було використано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові(діалектичний, метод системного аналізу, формально-логічний, емпіричний,структурно-функціональний, комплексний) та спеціальні методи дослідження (порівняльно-правовий,метод тлумачення правових норм).
Ці дослідницькіметоди базуються на вимогах об’єктивного і всебічного аналізу процесів та явищсуспільного розвитку, що відбуваються в аграрному секторі України в періодпереходу до ринкових відносин, проведення реорганізації колективнихсільськогосподарських підприємств, функціонування різних форм землекористування.
Гіпотезадослідження полягає у тому, що соціальні перетворення в сучасному українськомуселі носять суперечливий та неоднозначний характер і сприяють як виникненнюнових, прогресивних форм соціальних відносин, так і призводять до локальноїактивізації архаїчних форм соціальної взаємодії.
Структура роботи. Роботускладають вступ, основна частина, до якої входять три розділи, що включають досебе 9 підрозділів, загальні висновки, список використаних джерел, додатки. Загальнийобсяг роботи 95 сторінок, список використаних джерел становить 92 найменувань.
Розділ І. Соціально-економічнестановище сучасного українського села1.1 Сутність соціальних перетворень вукраїнському селі
Розглядаючипитання соціальних перетворень в українському селі ми, по-перше, звернули увагуна проблеми і недоліки, які існують на сучасному етапі в соціально-економічномустановищі села, а також навели дані соціологічних досліджень, які охоплюютьсучасне становище села виходячи з: віку респондентів, регіону мешкання та рівняосвіти (табличні дані наведені в додатку А).
Отже, череззвужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільну якість середовищажиттєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої йконкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівникамиагропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільськіймісцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі, про щосвідчить, зокрема, падіння інтересу до сільськогосподарської освіти: з 1990 р. кількістьподаних заяв на 100 зарахованих абітурієнтів на відповідні спеціальності довузів усіх рівнів акредитації скоротилася на 29,6%.
Стрімке обмеженнядоступності й низька якість послуг соціальної сфери, виняткова важливістьподолання цих проблем для реформування АПК та економіки взагалі, для поліпшеннядемографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також змінивікової структури — з іншого, вимагають переглянути підходи до благоустроюсистем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задоволенняматеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення. Коригуючистратегію соціальної політики відповідно до розуміння села як важливоїтериторіальної підсистеми суспільства, пріоритет слід віддати всебічномузміцненню добробуту його жителів. Підприємства аграрного сектора, розташовані впоселеннях, краще забезпечених об’єктами соціального призначення, мають вищийрівень рентабельності. Водночас їх тісна співпраця з місцевою владою єзапорукою успішного розвитку соціальної інфраструктури. Незважаючи нанагальність створення надійного ресурсного підгрунтя функціонування сільськоїсоціальної сфери, життєздатні механізми досі запровадити не вдалося. Іде пошукшляхів акумуляції призначених для неї коштів в обласних і районних бюджетах тапозабюджетних регіональних фондах; цільових податків, які залишаться намісцевому рівні; ефективних організаційних форм надання послуг та експлуатаціїпідприємств і закладів. Розпочато реалізацію Державної програми розвиткусоціальної сфери села на період до 2005 р., в межах якої Кабміном визначенорегіональні орієнтири будівництва, реконструкції та відновлення цих об’єктів. Урядготовий спрямувати на розвиток соціальної інфраструктури села ресурси відперевиконання доходної частини місцевих бюджетів; з 2004 р. відповідні заходифінансуватимуться державою, обласними бюджетами і господарствами (кожен суб’єктвідшкодовуватиме третину витрат) [3; 24].
Разом з тимнинішнє ресурсне забезпечення унеможливлює оздоровлення сільської соціальноїсфери, призводить до руйнування, тимчасового закриття або ліквідаціїінфраструктури, збільшує кількість об’єктів з недоукомплектованими штатами. Часткаклубів, дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, бібліотек,фельдшерсько-акушерських пунктів, лікарень та амбулаторій, що вимагаютькапітального ремонту і перебувають в аварійному стані, досягла 47,9 — 27,9%. Невідповідає потребам просторове розміщення закладів інфраструктури [3; 21].
Частка сіл зчисельністю жителів 1000 чол. і більше, де немає дитячих дошкільних закладів,становить 24,1%. Стаціонарних закладів охорони здоров’я і культури, а такожпересувного обслуговування не мають, відповідно, 3,0 та 2,2% поселень знаселенням 500 чол. і більше. Частка сіл без загальноосвітніх шкіл, де мешкало50 і більше дітей 7-15 років, підвищилася до 6,4%. Перебуваючи на обліку,об’єкти подекуди не експлуатуються: таких дитячих дошкільних закладів,наприклад, налічується 29,8%. Доступність об’єктів ослаблюється згортанням табраком технічних засобів для виїзного обслуговування, погіршенням транспортногосполучення, незадовільним рівнем телефонізації (швидкому вирішенню останньої зперелічених проблем щодо соціально-культурних об’єктів допоможуть лише цільовівидатки державних і регіональних фондів). Відсутність необхідних підприємств ізакладів соціального призначення не дозволяє комплексно розвивати системирозселення, розширювати сферу прикладання праці, підвищувати привабливістьсільського способу життя, а отже сприяти подоланню негативних тенденційтрудоресурсного забезпечення АПК, згладжуванню різких територіальнихвідмінностей у рівнях життя населення [3; 9].
Збереженню,вдосконаленню просторової організації та якісних характеристик соціальної сфериперешкоджає істотне сповільнення ЇЇ розвитку спричинене (поряд з бракомфінансових ресурсів) ліквідацією пільг на прибуток будівельних організацій, щопрацюють на селі. У 2001 р. соціальні відрахування становили 0,4% витрат навиробництво сільськогосподарської продукції (в промисловості — 3,6%) проти 0,7%- в попередньому році. Обмеження соціальних видатків підприємств і організацій,зубожіння населення, нерозвинутість кредитних механізмів викликали скороченняжитлового будівництва, в тому числі індивідуального. З початку 90-х роківобсяги введення в експлуатацію житла в розрахунку на 1000 чол. знизились у 2,8рази. Що стосується соціально-культурної інфраструктури, створення та утриманняякої в сільській місцевості доцільно фінансувати переважно за кошти бюджету іроботодавців, то у 2001 р. введення в дію дитячих дошкільних закладів, клубів іБудинків культури, амбулаторно-поліклінічних закладів, лікарень, шкіл становило1,0 — 11,0% від рівня 1990 р [7; 15].
Згортання мережіоб’єктів торгівлі та ресторанного господарства, практично повне руйнуванняслужби побуту (її інфраструктура відсутня в 92,7 — 97,5% поселень) стализакономірною реакцією на стрімке падіння платоспроможного попиту і некомпенсувалися поширенням легальних форм підприємництва. Обсяг товарооборотупродовольчих і непродовольчих товарів, реалізованих на селі у 2001 р. врозрахунку на 1 чол., був у 3,5 раза меншим, ніж у містах. Наближення згаданихзакладів (передусім колективних і приватних) до місць проживання селян є конченеобхідним з точки зору підвищення комфортності середовища життєдіяльності,чому сприятиме спрощення процедури їх ліцензування та поліпшення податковихзасад функціонування. Перспективи відродження зазначених ланок вимагаютьцільового виділення пільгових кредитів на оренду приміщень, на укомплектуванняпересувними засобами та обладнанням організацій малого і сімейного бізнесутакого спрямування; відновлення практики вивчення споживчого попиту, результатиякого допоможуть регіональним службам зайнятості коригувати перепідготовку Іпрофесійну орієнтацію молоді та незайнятого населення.
В умовахекономічної нестабільності розробка програм соціального розвитку ще не гарантуєїх успішного виконання. Прикладом тому слугує регулювання житлово-комунальногогосподарства. Незважаючи на вищу забезпеченість селян житлом (водночас 8,2%будинків порожні або використовуються сезонно; загальна житлова площа включаєвелику частку допоміжних приміщень), благоустрій житлового фонду, та,регіональних систем розселення досі є незадовільним, а показники обладнаннякомунальними вигодами зростають повільно [4; 27].
У зв’язку зреструктуризацією системи охорони здоров’я розвиток мережі медичних закладіввідображався в зростанні кількості сіп, де діяли амбулаторії (з 1990 р. на32,8%), тим часом як число населених пунктів з лікарнями скоротилося на 36,5%. Найтіснішепов’язані із системою розселення фельдшерсько-акушерські пункти втратили 3,2%об’єктів (частину ліквідованих перепрофільовано в лікарські амбулаторії). Забезпеченістьселян медичними закладами та кадрами, обсяги та доступністьлікарсько-профілактичних послуг не відповідають потребам і нормативам, багатозакладів розміщуються у штучно пристосованих приміщеннях. Велика часткаапаратури (в тому числі рентгенівської, для стерилізації та дезинфекції,лабораторної) у 2 — З рази перевершила свій технічний ресурс і застаріламорально. Сільських жителів обслуговує переважно середній медичний персонал. Бракуєлікарів загального профілю, зокрема педіатрів, а також «вузьких» спеціалістів- гінекологів, стоматологів. Відомий організаторам охорони здоров’я факт, щорозташування закладу на відстані 5 км знижує частоту звертання пацієнтів на40%, а понад 10 км — втричі, не відвернув збільшення кількості сіл, позбавленихцих об’єктів (хоча найближчий знаходиться на відстані 5 км і більше), до 14,1%.З них понад половину становлять віддалені на 10 км і більше. Зростання радіусадоступності лікарень (з 1995 р. на 21,5%, до 13,5 км) не компенсується йогоскороченням до 8,8 км для амбулаторій (або на 8,2%), тоді як чисельністьнаселення в пересічній зоні обслуговування останніх (6,4 тис) поки далека віднауково обгрунтованої (4-5 тис. чол) Спостерігаються істотні регіональнівідмінності радіуса доступності закладів [4; 46].
Погіршення стануздоров’я сільського населення супроводжується зменшенням реєстрованихпоказників захворюваності й охоплення його профілактичними оглядами,підвищуються рівні термінової госпіталізації та смертності, в позастаціонарнихумовах.
Рівень доходів таякість життя населення сільської місцевості безпосередньо залежать від станукультурно-освітнього комплексу, що відіграє важливу роль у формуваннісвітогляду, піднесенні інтелектуального рівня та професійно-кваліфікаційниххарактеристик. Село зробило «головний внесок» у скороченнясуспільного дошкільного виховання: частка дітей, які відвідували дошкільнізаклади, серед усіх їх потенційних вихованців за 1990 — 2001 рр. зменшилася від43 до 18%. Непопулярність суспільного виховання, покликаного соціалізувати тарозвивати особистість на ранніх етапах, пояснюється збільшенням часткинезайнятих працездатних жінок (зокрема, через подовження строків відпусток подогляду за дітьми) та осіб пенсійного віку, неплатоспроможністю селян тазростанням вартості послуг, згортанням мережі закладів та браком позабюджетнихджерел їх фінансування. З початку 90-х років кількість закладів скоротилася на31,7% [5; 13]. З іншого боку, простежуються недоліки територіальної організаціїта незадоволеність попиту: 18,3% дошкільних закладів переповнені.
Посиленнязначущості базової освіти в досягненні професійних успіхів і поліпшеннісоціального статусу супроводжується зниженням рівня охоплення навчанням усільських школах підлітків 15-17 років, для яких законом встановленообов’язкову повну середню освіту. Брак коштів на придбання одягу, взуття,шкільного приладдя поряд з відсутністю в поселеннях об’єктів освіти викликаютьпоширення загрозливого явища, коли діти шкільного віку взагалі не відвідуютьшколу. Залишається низьким загальний освітній рівень: повну вищу освіту мають 6,9%селян, середню спеціальну та професійно-технічну — 31,2% (з-поміж городян — 19,5та 40,5%). Помітно відстає сільська місцевість і за розвитком закладів, якіурізноманітнюють пропозицію освітянських послуг. Частка учнів діючих тутгімназій, ліцеїв та колегіумів у загальній чисельності в Україні в 2001/02навчальному році становила 3,5%. Водночас на селі розташовуються дві третинивсіх навчально-виховних комплексів (передусім це малопотужні школи-садки),актуальних через економічну ефективність їх будівництва й експлуатації.
Важливою причиноюгіршої якості знань випускників сільських шкіл є істотні недолікиматеріально-технічної бази навчально-виховного процесу. Якщо в міськихпоселеннях 87,1% шкіл мають спеціалізовані кабінети з фізики, то на селі — 71,9%,з хімії, відповідно, — 81,9 і 53,0%, біології-76,4 і 48,8%, іноземної мови-78,6і 41,7%, основ інформатики й обчислювальної техніки — 60,9 та 23,7%. Комп’ютерамиоснащено лише чверть шкіл; кабінет з інформатики налічує в середньому 10комп’ютерів, тоді як кожен із старших класів — 18 учнів. Бракує навчальноїлітератури: підручники в сільських школах становлять 36,1% книжкового фондубібліотек (проти 47,1% — у містах). Інфраструктура освіти подекуди незабезпечує комфортного часу проведення занять: адже 1,9% школярів продовжуютьнавчатися в другу зміну. Учні з ряду малих поселень відвідують школи,розташовані на відстані понад пішохідну або транспортну доступність [6; 43]. Зметою врегулювання безплатних перевезень учнів та педагогічних працівників домісць навчання і додому започатковано програму «Шкільний автобус».
На послабленніпозицій закладів культури у проведенні вільного часу селян позначилисятехніко-технологічна відсталість, застарілість більшості формкультурно-просвітницької діяльності, вже не цікавих споживачам, згортаннявиїзного обслуговування, незадовільна територіальна доступність об’єктів, щопосилювалася із скороченням їхньої кількості. У 2001 р. сільські жителівідвідали лише 1,0% кіносеансів, зареєстрованих на початку 90-х років; частка селяну загальній кількості глядачів театральних постановок і слухачів на концертахстановила, відповідно, тільки 5,1 і 16,6%. Попри мізерну оплату праці (близько60% зайнятих у закладах культури працюють менш як на півставки) та слабкуматеріально-технічну базу, клуби продовжують підтримувати активність населення,що бере участь у роботі гуртків, хорів, ансамблів тощо: на селі проживає 61,6%членів таких утворень. Украй недостатні темпи оновлення бібліотечного фонду, втому числі укомплектування літературою з ринкової економіки, підприємництва,новітніх інформаційних технологій, історії України та світу, зумовили йогоскорочення (на 19,1%), моральне і фізичне постаріння. Кількісно кращазабезпеченість селян книжковим фондом «компенсується» гіршоювідповідністю останнього читацькому попиту, який у зв’язку з нижчим освітнімрівнем та специфікою способу життя тут майже на третину менший за міський [5; 35].
Соціально-економічнестановище населення або певної його частини визначається багатьма чинниками,вимірюється численними показниками, а для його оцінки можна використовуватикілька методів.
Унікальність зборуінформації щодо рівня добробуту в ході соціологічних досліджень, на відміну відстатистичних обстежень, полягає у можливості використання так званих оціночнихпоказників, які дозволяють не лише отримати уявлення щодо диференціаціїнаселення за матеріальним статусом, але й зрозуміти ставлення окремих груп досвого місця на уявній «суспільній драбині [5; 56] ».
Самооцінкавласного матеріального стану у порівнянні з так званою «середньостатистичноюсім’єю», яку під час опитування інтерв’юери просили здійснитиреспондентів, звісно, належить до суб’єктивних показників добробуту і тому неможе прямо використовуватися для будь-яких висновків та узагальнень щодо реального(об’єктивного) стану справ, адже такий показник є не лише відображеннямдобробуту, але й показником рівня домагань і стандартів для порівняння, якірізняться. Цей показник слід використовувати скоріше як відображення рівнязадоволеності населення власним матеріальним станом і соціальною ситуацієюзагалом [7; 9]. Але, як свідчить практика численних соціологічних досліджень,показник самооцінки матеріального стану завжди досить тісно корелює з такими об’єктивнимипоказниками як рівень доходів за певний період часу або наявність тих чи інших матеріальнихчи побутових благ. Тобто, розглядаючи отримані дані як суб’єктивні оцінки,надані респондентами власному матеріальному статусу, слід зважати, щодиференціація за цією ознакою перебуває у прямій залежності від диференціаціїза об’єктивними ознаками добробуту (такими як дохід, майно тощо).
Більшість опитанихселян ідентифікували матеріальний стан своєї родини оцінками нижче середньогорівня: «дуже низький» (7%), «низький» (18%), «нижчий середнього»(32%), тоді як середнім вважають свій матеріальний стан 41% опитаних. Лише 2%респондентів назвали свій матеріальний стан таким, що відповідає оцінці «вищийсереднього». Варто зазначити, що такий розподіл сільського населення зарівнем самооцінки матеріального стану їхніх сімей зазнав деяких змін протягом останніхкількох років.
Протягом 2005-2007року знизилася частка тих, хто відносить себе до найнижчого щаблю матеріальноїзабезпеченості, й зросла частка тих, хто ставить себе на середні позиції. Ймовірновплив на такі зміни у самоідентифікації мало не тільки і не стільки об’єктивнепокращання умов життя сільського населення, скільки зміни у соціальному кліматісуспільства загалом останнім часом.
Дослідження станута перспектив українського села за останні роки виявило, що самооцінкаматеріального стану селян значною мірою залежить від віку респондентів.
Що старшим ємешканець села — то більшою є ймовірність того, що він віднесе себе до низькихщаблів добробуту. І навпаки молоді люди частіше відносять себе до тих, хто маєсередній рівень життя [10; 14].
Найбільш позитивноу порівнянні з іншими соціальними групами селян власний матеріальний стан оцінюютьсільські підприємці, працівники соціальної сфери села і сфери обслуговування: середцих груп найбільшою є питома вага тих, хто ідентифікує матеріальний стан своєїсім’ї як середній (63%, 58% та 55% відповідно) і майже немає таких, хто оцінює свійматеріальний стан як «дуже низький». Кожний десятий підприємецьвважає свій матеріальний стан «вищим за середній» рівень. Найнижче жоцінюють свій добробут пенсіонери.56% тих, хто оцінив рівень добробуту своєїсім’ї як «дуже низький», складають пенсіонери.
Дослідженнявиявило, що наявність особистого селянського господарства (ОСГ), безумовно,позитивно впливає на добробут селян і відповідно на його самооцінку. Так, середреспондентів, які не мають особистого селянського господарства, 70% розмістилисвою родину на нижніх трьох сходинках шкали самооцінки матеріального стану,тоді як серед респондентів — власників ОСГ частка тих, що ідентифікують свійматеріальний статус трьома нижніми оцінками, є дещо меншою — 56%.
Рівень самооцінки матеріальногостану мешканців сільської місцевості різних регіонів України дещо різниться. Помітнонижчою у порівнянні з середніми по країні є самооцінка мешканцівПівденно-Західного та Північно-Східного регіонів України. Натомість, більш«усереднено» оцінюють свій матеріальний статус мешканці Галичини таПівнічно-Західного регіону країни.
Оцінкаматеріального стану залежить від джерел підтримки добробуту, які має родина. Так,серед селян, які отримують постійну заробітну плату, доходи від підприємницькоїдіяльності, доходи від заробітчанства за кордонами України, оцінки добробутупомітно вищі.
Відмітимо, щопротягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільськогонаселення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості дляпрацевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другоїполовини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х рокаху зв’язку з погіршенням рівня життя міського населення намітився зворотнийміграційний потік — з міста до села. Загалом українське село за останні 50років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб, тобто щорокуз села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення не тількизменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація уЧернігівській, Хмельницькій, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.
В останні роки населі намітилися і певні позитивні зміни:
руйнуваннямонополії колективних форм господарства;
розширенняекономічної самостійності та свобода вибору форм господарювання відповідно допотреб, інтересів і можливостей індивідів;
формування ринкуземлі, усвідомлення значущості землі як капіталу;
зародженняринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;
формуванняефективного власника, менеджера;
відновленняфермерських господарств, поява сільської буржуазії.
Водночас реформизагострили соціальні проблеми на селі, пов’язані з майновою диференціацією,недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до новихекономічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. Зкомерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівськихаудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічномусамопочутті, а також на його перспективах [11; 13].
У зв’язку зреформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політикадержави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладужиття, а з іншого — сприяти інтегруванню села в оновлюванийсоціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов іжиттєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєвовплинуть на звуження сфери застосування праці сільських мешканців, спричинятьнові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського, такі міського соціумів.
Отже, звернемоувагу на те, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільнуякість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої йконкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівникамиагропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільськіймісцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі.
Стрімке обмеженнядоступності й низька якість послуг соціальної сфери, виняткова важливістьподолання цих проблем для реформування АПК та економіки взагалі, для поліпшеннядемографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також змінивікової структури — з іншого, вимагають переглянути підходи до благоустроюсистем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задоволенняматеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення.
1.2 Джерело підтримки добробутусільських сімей
Визначальнимпоказником рівня добробуту сільськогосподарських працівників є їхні доходи. Вонибезпосередньо впливають на інтереси кожної сім’ї, від їхніх розмірів залежитьзабезпечення сільських жителів різними благами, стан здоров’я і відтворенняробочої сили. В умовах перехідного періоду важливо знати їх рівень, структуру,тенденції та пріоритетні напрями підвищення. Доходи сільської сім’їхарактеризуються показником, що являє собою суму грошових та натуральних виплатна підприємствах суспільного сектора, надходжень від особистих підсобнихгосподарств, селянських (фермерських) господарств, виплат і пільг, одержаних ізсуспільних фондів споживання та надходжень з інших джерел [11; 24].
В аграрномусекторі відсутні ефективні і прості способи матеріального заохочення залежновід вирішення важливих виробничих проблем. Не відповідає вимогам сьогоденняматеріальне стимулювання якості праці і продукції. Потребує удосконалення порядокрозподілу натуральної частини оплати праці та нарахування доходу у виглядідивідендів на паї працівників. Внаслідок відсутності науково визначеногоринкового механізму оплати праці діюча система оплати праці не забезпечуєактивної мотивації посилення зацікавленості в кінцевих економічних результатахдіяльності безпосередніх виробників, а навпаки, породжує байдужість дозростання ефективності виробництва [11; 28].
Серед матеріальнихстимулів праці провідне місце займає заробітна плата, ринковий механізмформування якої в перехідній економіці визначається попитом і пропозицією наринку та вартістю робочої сили з врахуванням об’єктивно необхідних умов їївідтворення.
Низька оплатапраці сільськогосподарських працівників, несвоєчасність її виплати — все цепороджує зубожіння сільського населення, відсутність нормального процесувідтворення та деградацію трудового потенціалу. В умовах економічної кризи таспаду обсягів сільськогосподарського виробництва виявилися різко обмеженимиможливості для формування коштів на оплату праці. Однією з найважливішихпроблем (серед загальної фінансової проблеми неплатежів) є несвоєчасністьвиплати заробітної плати. Внаслідок відсутності об’єктивної основи формуванняфонду оплати праці і преміювання на сільськогосподарських підприємствах працястала найдешевшим ресурсом.
Низькі доходипрацівників та несвоєчасність їх виплати віддаляють сільськогосподарськоготрудівника від тієї суми зароблених грошей, яку він отримає наприкінці року. Вонадалеко не завжди пов’язана з кінцевими результатами, а це знижує стимулитрудової активності і не сприяє підвищенню продуктивності праці. Вирішальнезначення доходів від праці повинне забезпечити відтворювальну функціюзаробітної плати на макрорівні і стимулюючу на мікрорівні, підтримуючи належнучастку заробітної плати в структурі виробничих витрат.
Під час опитуванняреспондентам ставилося запитання щодо значення різних джерел доходів дляпідтримки добробуту їхніх сімей. Аналіз результатів відповідей на це запитаннядозволяє оцінити структуру доходів сільських сімей, визначити найважливіші дляселян джерела доходів, виділити соціальні групи, які не мають тих чи іншихджерел доходів [12; 33]. Таблицю різних джерел доходів сільського населення миприводимо у додатку В.
Згідно зрезультатами опитування, доходи сільських сімей формуються переважно за рахунокзаробітної плати у грошовій формі, пенсії та доходів від ведення особистихселянських господарств. Важливість останніх у структурі доходів сільських сімейоцінюється селянами вище, ніж важливість заробітної плати і пенсії. Доходи відведення ОСГ мають найбільше значення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ,безробітних і зайнятих тільки на сезонних роботах. Цей вид доходів є важливимпрактично для всіх опитаних найманих працівників сільськогосподарськихпідприємств, тоді як 14% тих, хто працює на несільськогосподарськихпідприємствах, розташованих у сільській місцевості, не мають цього джереладоходів. Найменше значення мають доходи від ведення ОСГ для сільськихпідприємців, 30% з яких зазначили, що не отримують доходу із підсобногогосподарства.
Для сімей 12%опитаних дуже важливим джерелом доходів є натуроплата, яку вони отримують усільгосппідприємствах (корми для худоби, добрива тощо), для 9% — це доситьважливе джерело доходів, тоді як 67% опитаних не мають таких доходів. Послуги, пільгита допомога сільгосппідприємств є суттєвим джерелом доходів для 17% опитаних (сумавідповідей «дуже» та «досить» важливе джерело), тоді як 71%респондентів зазначили, що такого джерела доходів вони не мають.
Хоча 63% опитанихне отримують доходів від випадкових заробітків, для кожного десятого селянинатакі заробітки є дуже важливим джерелом доходів, а для 12% — досить важливим. Такідоходи найчастіше мають значення для тих, хто зайнятий тільки на сезонних роботах(58% респондентів цієї референтної групи наголосили важливість для себе такогоджерела доходів) та для осіб працездатного віку, зайнятих лише в особистомуселянському господарстві (42% відповідно). Тобто випадкові заробітки стаютьстратегією виживання для тих, хто не має постійного місця роботи та не отримуєпенсію. Займаються випадковими заробітками 40% працівників сфери обслуговуванняі 30% працівників соціальної сфери. Проте, і для 15% тих, хто має доходи відзаробітної плати, і для 10% пенсіонерів випадкові заробітки мають суттєве значення.Підробляють таким чином здебільшого чоловіки. Природно, що з віком значеннятаких доходів знижується [14; 8].
Заробітки закордоном мають суттєве значення для кожного четвертого з тих, хто привизначенні свого соціального статусу назвався особою, зайнятою тільки на сезоннихроботах, для 12% тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, і для 15% офіційнозареєстрованих безробітних. Заробітки за кордоном важливі насамперед для селян західнихрегіонів України (23% опитаних Південно-Західного регіону, 13%Північно-Західного, 12% Галичини назвали це джерело доходів дуже або доситьважливим) та для селян Центру України (20% відповідно).
Половина із тих,хто має земельний пай, зазначили, що вони не мають такого джерела доходів, якорендна плата за пай, натомість для 18% власників земельних паїв це джерелодоходів має дуже важливе значення, для 13% — досить важливе. Серед власниківземельних паїв 73% відповіли також, що не отримують плату за використаннямайнового паю підприємством.
Проаналізувавшиджерела доходів сільських сімей, ми визначили основні групи матеріальноїпідтримки:
1) доходисільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовійформі;
2) пенсії;
3) заробіток закордоном;
4) доходи відведення особистих селянських господарств.
Важливістьостанніх у структурі доходів сільських сімей оцінюється селянами вище, ніжважливість заробітної плати і пенсії. Доходи від ведення ОСГ мають найбільшезначення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, безробітних і зайнятих тільки насезонних роботах.1.3 Соціальна сфера і розвиток громаду сільській місцевості
У сільськіймісцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населенняУкраїни, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село нетільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носіємсамобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулихпоколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально — економічного потенціалусуспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь — якого суспільства є ставлення його до селянина [15; 11].
Соціальневідродження села та підвищення ефективності аграрного виробництва — процесиорганічно пов’язані. Реформи аграрного сектора матимуть позитивні результатилише за умови їх соціального спрямування та підвищення життєвого рівнясільського населення. Регулювання розвитку соціальної сфери села здійснюєтьсяна державному та регіональному рівнях. На державному рівні розробляютьсяосновні положення державної політики відродження села та засоби її реалізації; демографічнаполітика; визначаються основи соціального захисту, засади розвитку освіти,охорони здоров’я, культури та інших галузей соціальної інфраструктури з викладомстратегії, нормативів та основних принципів організації обслуговуваннясільського населення; готуються відповідні акти законодавства з питань, щовимагають правового забезпечення. На регіональному рівні місцеві органивиконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до законодавствата в межах своїх повноважень розробляють власні програми та забезпечуютьстворення належних умов для розвитку соціальної сфери села [15; 16].
Під часдослідження вивчалися потреби сільського населення в об’єктах соціальної іінженерної інфраструктури. У ході ранжування потреб населення виявилося, щосільські мешканці на перше місце ставлять потребу у шляхах з твердим покриттямта у громадському транспортному сполученні, хоч, на перший погляд, здавалося б,рівень задоволення цієї потреби найбільший. У межах 70 — 90% селяни прагнутьзабезпеченості потреби у лікарнях, дитячих садках, ветеринарних пунктах іцерквах.
Найбільш істотно впливаєна оцінку потреби у тих чи інших об’єктах соціальної інфраструктури тип поселення.Саме від розміру населеного пункту залежить бачення найбільш потрібних для йогомешканців об’єктів.75-90% опитаних у найменших населених пунктах потребують асфальтованихдоріг, школи, фельдшерсько-акушерського пункту, громадського транспортного сполученняз іншими населеними пунктами.
У селах знаселенням від 500 до 1000 мешканців понад 90% населення вважаютьнайнеобхіднішими школу, фельдшерсько-акушерський пункт, громадське транспортнесполучення з іншими населеними пунктами, церкву. Від 75% до 90% вказали напотребу в асфальтованих дорогах та дитячому садку [16; 17].
У селах ізнаселенням понад 3000 мешканців більше 90% респондентів хочуть мати школу,лікарню, дитячий садок, асфальтовані дороги, церкву, громадський транспорт вінші населені пункти, організований базар та ветеринарний пункт.75% хочуть матицентралізований водогін, 60% — вивезення сміття та прибирання території,централізовану каналізацію.
Як видно знаведеного вище, всі респонденти, незалежно від типу населеного пункту, хочутьмати транспортне сполучення з іншими населеними пунктами. Зважаючи нарезультати опитування щодо додаткової зайнятості, можна зробити висновок, щолюди готові й хочуть мати можливість одержувати додатковий доход, і цеприйнятніше, якщо буде можливість вільно пересуватися поза межі свогонаселеного пункту.
Отже, істотною єпотреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належнихумов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною міроювпливає на самовідчуття сільського населення.
Співставленнявідповідей на запитання щодо наявних об’єктів і нагальних потреб дозволяє стверджуватинераціональність суто лінійного підходу до вирішення питань забезпеченостіоб’єктами соціальної інфраструктури. Необхідно враховувати всі чинники, які такчи інакше впливають чи можуть впливати на потребу і, скоріше всього, на доступдо необхідних послуг.
У значної частининаселення, яке звикло до постійної опіки з боку держави, ще відчуваються проблемиіз активністю. Тому особливі сподівання покладаються на розвиток самовряднихзасад діяльності сільської громади. І тут дуже актуальним є питанняспроможності громади діяти в загальних інтересах — громадських, а не приватних.
Проте спроможністьгромади діяти в загальних інтересах ставиться під сумнів. Лише 46% опитаних вважають,що односельці дбатимуть за підвищення добробуту мешканців громади, 32% опитанихчастково підтримують таку думку, частково — ні. Якщо подивитися на регіональнийзріз, то можна побачити, що тільки 33% респондентів у Донбасі, 29% — упівнічних областях і 24% — у північно-східних вважають своїх земляків такими, щовиявляють турботу про громадський добробут. У південно-західних областях 60%опитаних дотримуються думки, що односельці дбають про добробут села, і 60%такої ж думки дотримуються у центральних областях, а також 64% мешканців населенихпунктів з населенням понад 5000 жителів [18; 32].
Лише 45%респондентів схильні вважати односельців такими, що можуть прийти на допомогу тим,хто її потребує. 20% респондентів з такою думкою не погоджуються, а ще 32%частково згодні з таким твердженням, частково — ні. Вищим рівень взаємодопомогивважають респонденти у центральних областях (62%) і південно-західних (59%). Таквважають 50% опитаних у селах з населенням від 3000 до 5000 жителів. Пронаявність допомоги стверджують 36% респондентів з дуже низьким рівнем доходів і35% — з низьким.
Значно скептичнішереспонденти ставляться до діяльності органів місцевого самоврядування щодорозвитку громадських ініціатив. Лише 34% опитаних вважають ймовірною підтримкутаких ініціатив, 29% респондентів тільки частково погоджуються з такою думкою. Найбільшчутливими вважають органи самоврядування Поділля (52% опитаних), південно-західних(48%) і центральних (47%) областей.31% респондентів вважають центром ухвалення рішеньсільську раду. Помітніше впливає на прийняття рішень щодо вирішення справ громадидепутатський корпус у південно-східних областях (62%), південних і на Галичині(37%). Із збільшенням рівня освіти опитаних збільшується і рівень авторитетупредставницьких органів (15% — з початковою освітою і 38% — з повною вищою).
Значною є рольвиконавчих структур органів місцевого самоврядування та сільського голови. Проце сказали 22% опитаних. Більш активно виконавчі органи впливають на прийняття рішеньу Донбасі (37%), північних (36%) та південних (30%) областях. І лише натретьому місці — загальні збори громади. Помітнішою роль громади є в Галичині (22%),південно-західних областях (20%) та на Поділлі (19%). Слід звернути увагу, щоне всі мешканці сільської місцевості володіють такою інформацією. Про цесказали по 25% опитаних серед молоді та пенсіонерів.42% опитаних вказали, щовони не відвідували зборів сільської ради, а ще 23% ухилилися від відповіді. Особливоце помітно в Донбасі (84% опитаних), у північно-східних (81%) та південних (80%)і центральних (76%) областях. З цього можна зробити висновок, що такі заходи неє формою участі громадян у вирішенні власних справ та справ громади і не ємісцем одержання інформації [17; 8].
Люди ще не зовсім готовіспільно вирішувати проблеми громади. Тому сьогодні особливо важливими єпрактична допомога у створенні й підтримці механізмів підвищення активності населення,знаходження шляхів переконання сільського населення у тому, що деякі проблемніпитання місцевого значення можна вирішувати і без участі центральних органіввлади.
Одним знайважливіших завдань є поступове формування у свідомості сільського населенняпотреби у зміні сфери діяльності. Спільно з місцевими службами зайнятості можнарозглядати різні підходи до диверсифікації зайнятості: для безробітнихпроводити цикл семінарів на тему «Як розпочати та вдало вести власний бізнесу сільській місцевості», при цьому наголос робиться на розвитку ізалученні населення до формування мережі так званого несільськогосподарськогобізнесу в сільській місцевості. Сільські безробітні повинні мати можливість навчатисяі повірити в те, що в ринкових умовах можна заробляти гроші на життя й бутисоціально успішною людиною, одержати стартовий капітал у кредитній спілці,стати соціально захищеним членом суспільства.
Найбільшісподівання покладають селяни на державну підтримку, особливо у царинісоціальної політики.
На перше місце приранжуванні заходів, які можуть вплинути на зростання добробуту сільського населення,віднесено створення умов для роботи і проживання молодих спеціалістів усільській місцевості (так вважають 80% працівників соціальної сфери, при цьомузростання цієї цифри відбувається з підвищенням рівня освіти).
Отже, істотною єпотреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належнихумов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною міроювпливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населенихпунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг,спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.
Розділ ІІ. Земельні відносини на селі2.1 Проблеми та перспективи земельнихвідносин на селі
Земельні відносинипосідають домінуюче місце в системі аграрних відносин. Від їх стану залежитьрівень сільського господарства в цілому. Тому цілком зрозуміло, щонайважливішим елементом аграрної реформи, яка проводиться в Україні з початку1990-х років, є реформування земельних відносин.
Монополіявиключної державної власності на землю, безоплатність землекористування,вилучення земель з цивільно-правового обігу та інші засади, на яких базувалисяземельні відносини у радянський період, є неприйнятними в умовах розвиткуринкових відносин. Сьогодні необхідним є формування земельних відносинпринципово нового змісту та якості з урахуванням нових форм власності тагосподарювання, які базувалися б на вимогах сучасної економічної науки тазаконодавства [17; 68].
Головним завданнямземельної реформи в Україні, яка є комплексом економічних, організаційних,соціальних та правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин,є перерозподіл земель з метою розвитку ефективного сільськогосподарськоговиробництва на основі реорганізації старих і створення новихорганізаційно-правових форм сільськогосподарської діяльності.
Початкомпроведення земельної реформи в Україні вважають 15 березня 1991 року, колинабрали чинності Земельний кодекс України та постанова Верховної Ради України“Про земельну реформу” [35; 9]. З цього часу всі землі України, у томучислі і сільськогосподарські, були оголошені об’єктом державної земельноїреформи [19; 74].
На перших етапахвідбулися позитивні зміни у земельному законодавстві. З прийняттям новоїредакції Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р. відбулася юридичнадемонополізація власності на землю в Україні шляхом проголошення трьох формвласності на землю: приватної, колективної та державної. Земельна власністьнабула чітко вираженого аграрного характеру, оскільки переважно земельніділянки сільськогосподарського призначення визнавалися об’єктами праваколективної та приватної власності. Серед суб’єктів права власності на землюдомінуючу роль почали відігравати громадяни. Землекористування землею сталоплатним — у формі земельного податку або орендної плати. Ці та багато іншихновел земельного законодавства були покликані якісно змінити структуруземельних відносин, пристосувати її до сучасних умов ринкової економіки.
Та попри всісподівання цього не сталося. На першому етапі земельної реформи (1990-1992рр) реформуванняземельних відносин зводилося здебільшого до виявлення потреб громадян,підприємств, установ та організацій в землі, формування спеціального фондуземель для їх подальшого перерозподілу [17; 31]. Незважаючи на запровадженняінститутів довічного успадкованого володіння земельними ділянками,землеволодіння і землекористування селянських (фермерських) господарств,істотних змін у сфері сільськогосподарського землевикористання не відбулося,оскільки основна маса земель сільськогосподарського призначення (близько 90%),яка перебувала у користуванні колгоспів, радгоспів та іншихсільськогосподарських підприємств, залишалася поза межами земельної реформи.
Другий етапземельної реформи (1992-1994рр), започаткований з набранням чинності 15 березня1992р. Постановою Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи таприватизації землі” і Земельного кодексу України в новій редакції,незважаючи на велику кількість позитивних новел у земельному законодавстві,також бажаного результату не дав. Реформування земельних відносин у сферісільськогосподарського виробництва в цей час зводилося переважно доприватизації громадянами України земельних ділянок, які раніше були надані їм укористування [20; 35].
Сприяти цьомупроцесу повинен був і Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року“Про приватизацію земельних ділянок” [23], який не тільки підтвердивможливість приватизації громадянами України земельних ділянок для веденняособистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражногобудівництва, присадибних ділянок, а й скасував установлений Земельним кодексомУкраїни мораторій на їх відчуження протягом шести років з часу набуття прававласності [32; 48].
Отже, Декретсприяв зародженню ринку земельних ділянок в Україні.
Проте принциповихзмін у методах здійснення реформи не сталося і під час другого етапу. Як і напершому, так і на другому етапах головна роль у реформуванні земельних відносинбула відведена місцевим радам народних депутатів [43, 70]. За межами земельноїреформи знову залишилися землі сільськогосподарських підприємств.
Тільки ближче досередини 90-х років головний наголос земельної реформи було спрямовано на сферусільськогосподарського виробництва, у тому числі й земельні відносини в самихсільськогосподарських підприємствах. Стало зрозумілим, що без цього земельнареформа приречена на провал. Законодавчою основою цих процесів були Указипрезидента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи усфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 року [47,32]та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власністьсільськогосподарським підприємствам та організаціям” від 8 серпня 1995 року [44,25]і деякі інші нормативно — правові акти.
Саме з прийняттямпершого із зазначених Указів Президента України пов’язують початок третьогоетапу земельної реформи, на якому головну увагу почали приділяти реформуваннюземельних відносин у колективних сільськогосподарських підприємствах. Можнацілком погодитися із М.В. Шульгою в тому, що зазначені Укази надали земельнійреформі відомої сільськогосподарської спрямованості [45,30]. Реформуванняземельних відносин у сільськогосподарських підприємствах передбачалосяздійснювати не адміністративними методами, які переважали на перших двохетапах, а шляхом реструктуризації землеволодінь колективнихсільськогосподарських підприємств.
Реформуванняземельних відносин у сільськогосподарському секторі передбачалося здійснюватикількома етапами, кожен з яких відрізнявся своїми завданнями й методами. Напершому етапі відбувалося роздержавлення земель шляхом передачі їх у колективнувласність сільськогосподарським підприємствам та організаціям. Правоколективної власності на земельну ділянку посвідчувалося відповідним Державнимактом, форма якого була розроблена заздалегідь. Землі передавались у колективнувласність місцеві ради безоплатно на підставі рішення загальних зборіввідповідних колективних агроформувань. Тільки протягом 1995 року у колективнувласність було передано землі близько 90% усіх колективнихсільськогосподарських підприємств та кооперативів і цю процедуру майжезавершили.
На другому етапіреформування земельних відносин у сільськогосподарських підприємствах необхіднобуло розділити землі, передані у колективну власність, на земельні частки (паї)шляхом їх паювання та сертифікації. Відповідно до Указу Президента “Про порядокпаювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарськимпідприємствам та організаціям” [47; 17], паювання земель передбачає визначеннярозміру земельної частки (паю) кожного члена колективногосільськогосподарського підприємства без виділення земельних ділянок у натурі (намісцевості). Указ визначає також коло осіб, які мають право на земельну частку(пай). До них належать члени колективного агроформування, у тому числі іпенсіонери, які раніше працювали в ньому. Право на земельну частку (пай) посвідчуєтьсясертифікатом, який при виході власника паю з підприємства і відведення земельноїділянки в натурі (на місцевості) підлягає обміну на Державний акт на правоприватної власності на цю земельну ділянку.
З паюваннямземель, переданих у колективну власність, пов’язана зміна юридичної природивласності на землю в колективних сільськогосподарських підприємствах. Післязавершення паювання колективна власність на землю як така фактично припиняласвоє існування. Відбулася її плавна трансформація у спільну дольову власність,яка трактується як підвид приватної власності на землю. Отже, можнаконстатувати, що колективна форма власності на землю, якій відводилась рольперехідної форми власності на землю, виконала своє завдання. Колективнесільськогосподарське підприємство як юридична особа у зв’язку з цим, по суті,перестало бути суб’єктом права власності на землю [48; 16].
У результатіпроцесів паювання близько 5 млн. громадян України стали власниками невеликих зарозмірами земельних паїв. Надзвичайно важливим у такій ситуації є питання їхподальшого використання із збереженням цільового (сільськогосподарського) використання.У зв’язку з цим третій етап реформування земельних відносин усільськогосподарському виробництві передбачає використання власниками їхземельних паїв переважно для організації сучасних організаційно-правових формсільськогосподарської діяльності.
Указ ПрезидентаУкраїни від 10 листопада 1994 року передбачає, що власники земельних паївможуть добровільно створити на базі належних їм земельних ділянок спільнісільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства,кооперативні підприємства та організації [43,18].
В Українінайбільшого поширення набули селянські (фермерські) господарства, приватніорендні підприємства, аграрні акціонерні підприємства та товариства з обмеженоювідповідальністю. Але правовий режим земель, переданих товариствам з обмеженоювідповідальністю, не визначено, оскільки Земельний кодекс не визнає їхсуб’єктами права власності на землю [52,25].
Власники земельнихпаїв, крім того, мають право дарувати їх, обмінювати, здавати під заставу,надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни їх цільовогопризначення. Отже, процес роздержавлення земельної власності у сільськомугосподарстві сприяє розвитку ринку земельних ділянок в Україні. Щоправда, требамати на увазі, що отримувати свої земельні паї в натурі (на місцевості) їхвласники мають право тільки у випадку виходу з колективних агроформувань і цестворює певні труднощі на практиці.
Більшістьвласників земельних ділянок, вийшовши з колективних сільськогосподарськихпідприємств, сьогодні не спроможні самостійно вести ефективнесільськогосподарське виробництво. Перспективним видається передача їх укористування іншим особам (фізичним чи юридичним) на умовах оренди. Сприятимерозвитку орендно-земельних відносин в Україні Закон “Про оренду землі” від6 жовтня 1998 року, який визначив як загальні умови виникнення, реалізації іприпинення права на оренду земельних ділянок, так і окремі специфічні умовиоренди земель сільськогосподарського призначення, у тому числі земельних паїв,та лісничо-господарських ділянок.
Оренда земельнихділянок сільськогосподарського призначення має істотні особливості, якіпідкреслюють принцип пріоритету сільськогосподарського землевикористання [52; 44].
До цихособливостей насамперед можна віднести наявність обмежень, які встановленізаконом для оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
По-перше, орендаріземельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні відповідати певнимвимогам, встановленим законодавством — ними можуть бути тільки юридичні особи,установчими документами яких передбачена сільськогосподарська діяльність, атакож фізичні особи, що мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи усільському господарстві.
По-друге, здаватиземельні ділянки сільськогосподарського призначення в оренду дозволено тількиза умови збереження їх сільськогосподарського використання.
По-третє,орендовані сільськогосподарські землі, за невеликими винятками, не можназдавати в суборенду на відміну від земельних ділянок несільськогосподарськоговикористання, що вносить деякі незручності.
На практиці члениколективних сільськогосподарських підприємств часто “передають” в оренду своїземельні паї підприємству, не оформивши виходу з нього. Разом з тим об’єктоморенди може бути земельна ділянка, яка перебуває у власності громадянина, а неабстрактний земельний пай, а у власність громадянина земельна ділянкапереходить тільки після його виходу з підприємства. Тому треба погодитися з В.І.Семчиком, що передача земельних паїв в оренду є неприйнятною і життяпідтвердить нереальність такої передачі [52,24].
Є й і іншіпроблеми в реалізації норм земельного законодавства. Особливо багато їх, колице торкається паювання земель, переданих у колективну власність. Так паюваннянерідко проводилося без отримання Державного акту на право колективноївласності на землю; під час обчислення розмірів земельного паю інколи невраховувались пенсіонери; практично неможливо отримати земельний пай.
У земельномузаконодавстві сьогодні є чимало прогалин. Зокрема, практично не врегульованоправовий режим земель, переданих кооперативам чи невеликим товариствами.
Наявність цих табагатьох інших проблем свідчить про необхідність удосконалення земельногозаконодавства та практики його застосування. Земельне законодавство, прийнятена початку 90-х років, сьогодні значною мірою застаріло, його слід привестивідповідно до сучасних вимог сьогодення.
Назріла реальнапотреба прийняти нову редакцію Земельного кодексу України.
Наведений перелікпроблем трансформації земельних відносин не є вичерпним, але ті, що названі,переконують у необхідності визначити концептуальні підходи до здійсненняаграрних реформ.
Мабуть, насампередпотрібно відмовитися від форсування приватизації земельних часток членів КСП. Сьогодніраціонально обмежити їх передачу тими цілями, що визначені ст.6 ЗемельногоКодексу. Паралельно належить розробити механізм захисту господарюючих суб’єктів(орендарів) від динамічності землекористування і методичні підходи до обмінуземельними ділянками, коли є загроза порушення цілісності земельного массив у [66;27].
Оскільки значначастина земель у найближчі роки залишиться у колективній власності, необхіднопідвищити гарантії захисту прав власників земельних часток (паїв). Насампередце стосується гарантії збереження за членами КСП права на розпайовані землі,які є об’єктом колективної власності недержавного сільськогосподарськогопідприємства у разі його банкрутства. У цьому контексті програма, щозастосовується МФК, є досить ризикованою. Хоча ще немає вилучення землі врахунок погашення боргів, та з часом ця проблема може перейти з теоретичної упрактичну площину. Одним з варіантів її вирішення є Проект реорганізаціївеликих сільськогосподарських підприємств, в якому передбачено створенняокремих земельних і господарських компаній, що, по суті, дозволяє розмежуватисуб’єктів власності на землю і господарювання без визначення в натурі земельнихділянок кожного члена КСП. Господарська компанія є самостійною юридичноюособою, тому в разі її банкрутства стягнення за борговими зобов’язаннями неможе бути звернуте на землю, яка перебуває в колективній власності іншоїюридичної особи. При цьому за учасниками земельної компанії зберігається правовиходу зі своєю земельною часткою. Така організаційна форма, як перехідна маєпевну перевагу і з точки зору ефективного землеустрою, бо дає змогу забезпечитипоступове вилучення ділянок з врахуванням побажань їх власників щодо передачі воренду тим чи іншим господарюючим суб’єктам. Модель, що застосовується фірмою«Ронко», несе в цьому плані певний ризик: визначення всіх земельнихділянок у натурі на момент реорганізації КСП може призвести до «смугування»земельних масивів і необхідності обміну ділянками в разі передання в орендуокремих з них іншим (різним) господарюючим суб’єктам.
Земельна компанія,створена у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є альтернативнимваріантом вирішення існуючої сьогодні проблеми відсутності належногозаконодавчого інституту спільної часткової власності на землю. Запровадженняостаннього дозволить формувати земельні масиви, що є спільною частковоювласністю окремих громадян — власників земельних паїв, з визначенням їх унатурі. Це, в свою чергу, забезпечить розвиток орендних відносин із збереженням:
а) раціональнихдля товарного виробництва розмірів земельних ділянок;
б) права вилученняземельної частки без порушення при цьому цілісності земельного масиву;
в) гарантій прававласності на землю за власниками земельних паїв;
г) права вимогиорендної плати за використання землі згідно з договором оренди між уповноваженоюособою і господарюючим суб’єктом.
Ще одна важливапроблема захисту прав власників земельних паїв в умовах збереження колективноївласності на землю — нормативно закріплене право вимоги плати за використанняпідприємством земельного паю. На практиці ця проблема досить вдало вирішуєтьсяМФК шляхом укладання договорів про рентні платежі між підприємством івласниками земельних паїв. Рентний платіж, по суті, є платою за відмовувласника паю від вимоги вилучити земельну частку в натурі протягом певного періоду(3-5 років).
Спробою нормативноврегулювати це питання є Указ Президента України від 15 грудня 1998 р. «Прогарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціальногозабезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)».Проте, як зазначалося на засіданні круглого столу з теми «Механізмпередачі в оренду земельних часток (паїв) членів недержавнихсільськогосподарських підприємств», що відбулося 13 січня 1998 р., цейдокумент не позбавлений суперечностей. Головна з них стосується терміну «оренда»щодо земельних часток (паїв): як уже зазначалось, об’єктом оренди може бутилише земельна ділянка, виділена в натурі, право на земельну частку об’єктоморенди бути не може.
Запереченняфахівців викликало також і те, що право вимоги плати за земельну часткунадається лише пенсіонерам. За неофіційними даними, через безробіття ізсільськогосподарського виробництва найближчим часом може бути вивільненоблизько 4 млн. чол. Отже, значна частина працездатних власників земельних паїв,з незалежних від них причин, втратить роботу, що може спонукати їх до вилученняземельних часток, щоб отримувати плату за свій пай через оренду [40,23]. Цевимагатиме здійснити копітку й затратну процедуру вилучення земельних часток унатурі. Тому було б доцільно врегулювати нормативним шляхом право вимоги платиза використання земельного паю для всіх без винятку власників сертифікатів, анайраціональнішою формою його реалізації є договір про рентні платежі [40,37].
З функціонуваннямколективної власності на землю пов’язана ще одна проблема — передача її воренду. Що стосується так званої внутрігосподарської оренди, то слід визнати їїповну неприйнятність. Так, власники земельних паїв потенційно можуть бутиорендарями «своєї» землі, що перебуває у колективній власностіпідприємства, але згідно із Законом України «Про оренду землі» орендарямиземельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні тафізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння ікористування ділянкою. Таким чином, орендар є самостійно господарюючимсуб’єктом, і відносини між ним і підприємством виходять за межівнутрігосподарських. По суті, внутрігосподарська оренда — це лише умовна назваоднієї з форм організації праці, яка передбачає певний рівень господарськоїсамостійності підрозділу підприємства, і термін «оренда» тут вжитонеправомірно. Відмова від поняття «внутрігосподарська оренда» неозначає припинення пошуку ефективних форм організації праці внутрігосподарськихпідрозділів.
Більш серйозноюпроблемою є здача в оренду тимчасово не використовуваних земель колективноївласності іншим підприємствам. Обговорюючи цю проблему під час проведеннякруглого столу, фахівці наголошували на тому, що орендар землі не захищений відризику вилучення земельних паїв до закінчення строку оренди. З іншого боку,постає питання, якою має бути процедура прийняття рішення щодо передачі землі воренду: чи досить рішення загальних зборів, прийнятого кваліфікованоюбільшістю, чи необхідна особиста згода кожного власника сертифіката [40,53].
Пропонувався такийваріант: власник сертифіката укладає договір з підприємством (КСП), в якомузасвідчує свою згоду на передання в оренду земель колективної власності і берена себе зобов’язання не вилучати свій пай протягом певного періоду. Зврахуванням укладених договорів в оренду може здаватися земельна ділянка, яказа площею і вартістю не перевищує відповідні суми за сукупністю сертифікатів,що є об’єктами зазначених угод. При цьому частина орендної плати, призначенадля виплати власникам сертифікатів, повинна розподілятися між усіма, хто давзгоду на оренду своєї земельної частки.
Наведений аналізтеоретичних і практичних підходів до приватизації землі свідчить пробагатогранність і складність цієї справи. І все ж таки необхідно визначитиконцептуальні підходи у ряді питань земельної реформи. На думку фахівців з цихпитань необхідно:
1. Відмовитися відфорсування масової приватизації земельних часток (паїв) членів КСП ідотримуватись підходу в цьому питанні, зважаючи виключно на усвідомлене рішеннявласника паю.
2. Сприятиприскоренню запровадження спільної часткової власності на землю якнайдоцільнішої форми володіння в умовах збереження колективних формгосподарювання.
3. Нормативноврегулювати право вимоги власниками земельних часток (паїв) плати за їхвикористання, без вилучення ділянок у натурі.
4. Забезпечитиправовий захист земель, що перебувають у колективній власності, від вилучення врахунок погашення боргових зобов’язань, не допускати застави цих земель.
Розглядаючипитання урегулювання та реформування земельних відносин, можна побачити, щонасамперед проблема не може бути вирішена без сучасної правової бази,відповідних законопроектів. Негайного вирішення потребують питання, якінасамперед хвилюють рядових селян — проблеми передачі у спадок, оренду,приватизації.2.2 Реформування робочих відносин всільському господарстві: основні напрямки
Здобувши політичнунезалежність, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількістьсоціально-економічних проблем. Було б помилково нехтувати хоча б однією з них,недооцінюючи її вагомість. І все ж на перше місце серед них життя поставилопродовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому РадянськомуСоюзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростаннясоціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої «лібералізації»цін [67; 51].
Життя вимагалокардинальних змін в народно-господарському комплексі України. Тільки йогореформування могло принести бажані наслідки.
Як відомо, метааграрної реформи — вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовийрівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин,соціально-економічного перетворення села. Вирішення цієї проблеми вченіУкраїнської академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засобивиробництва і земельних відносин:
реорганізаціївиробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміноюекономічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;
удосконаленнівзаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальнихпроблем села;
створеннівідповідної правової бази.
По своїй суті цеосновні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вищенапрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питанняпро форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання турбує іпрактиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форморганізації виробництва, які відрізняють за формами власності на засобивиробництва і земельних відносин. Поряд з колективними сільськогосподарськимипідприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендніколективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Якаж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництвастане основною, або більш прийнятною на селі — Однозначно на це питання дативідповідь неможливо з багатьох відомих причин.
По-перше, всі вонимають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази,фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявностісоціальної сфери і багатьох інших проблем.
По-друге, ще невідпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарюваннятакі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.
По — третє, неоднозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості врізних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паюванняколгоспів, утворення фермерських господарств [68; 40].
Життя, досвідінших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичнихта економічних умовах що сталися в економіці, це зроьило, як то було прикомандно-адміністративній системі — неможливо. Україна стала незалежноюдержавою, почала будувати ринковуекономіку, почався процес роздержавлення іприватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни внародногосподарському комплексі, почав, нарешті, з’являтись власник, який взявна себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави. Поверненнядо старих важелів управління надалі стає неможливим.
Україна має свійвласний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві — відродженнягосподаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівнихюридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренціїусіх доцільних форм господарювання на селі. Найбільш поширеною при цьомузалишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованоїприватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, щосаме кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу [68; 13]. Справжнікооперативи (на відміну від колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі,і не підпадають під будь-який вплив адміністративних державних структур. Дієздатністьтаких кооперативів підтверджує міжнародна практика.
Процесиконцентрації виробництва і капіталу, які проходять в сільськогосподарськихрозвинутих капіталістичних країнах, як правило, набувають позитивногоекономічного змісту. Джерелами капіталу є оренда землі й асоційована власністьна землю та інші засоби виробництва. В західній Європі процеси концентрації всільськогосподарському виробництві протікали по-різному в різні історичніперіоди.
Таким чином взятийреформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не булопередачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би щевідчутнішим. За розрахунками, було б вироблення на 8% менше продукції. Особистіпідсобні господарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. Усучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукціїу всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спадурівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток домізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.
Отже, і надаліслід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхідвідповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагнебути фермерами яи вийти з громадських господарств, але бажає розширити своїпідсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленимЗемельним кодексом [44,73]. Для цього слід було б: збільшити площі їхземлекористування, розширити розміриземлекористування за рахунок земельних часток (паїв); забезпечити всім бажаючимвиділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючимгромадянам України — для садівництва й городництва; передбачити наданняземельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння;створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному йтехнологічному обслуговуванню; організовувати матеріально-технічне постачання; забезпечитиветеринарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організаціюштучного осіменіння тварин; організовувати технологічне й технічне забезпеченнявиконання потрібних сільськогосподарських робіт, транспортне й сервіснеобслуговування; організувати виробництво міні-техніки й технологічногоустаткування для механізації трудомістких процесів.
Слід зазначити, щоу господарствах населення є свої проблеми: самоексплуатація праці, домінуванняручної праці, невеликі розміри виробництва. Проте в умовах слабкоїматеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованостіекономічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. На нашудумку, їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх часткав землекористуванні становитиме 17-20%.
Особливу увагуслід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни формигосподарювання. Фермерські господарства відрізняються від особистих підсобнихгосподарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогузастосовувати техніку, працювати ефективніше [42,13].
Нині функціонуєпонад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використання нимиземлі ще надто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вони виробилиу 1997 р.0,7% валової продукції. Вони виробляють ан одиницю площі меншепродукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, щофермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушеніприховувати результати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.
Враховуючиприйняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільненнясільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшомузастосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерамне буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.
Ефективністьфермерських господарств залежить від розмірів їх землекористування. Вони зрослиз 22,6 га у 2005 р. до 27 га у 2007 р. Опрацьована методика визначенняоптимальних розмірів фермерських господарств, які перебувають у межах 300-400га. Досягти таких розмірів можна на основі кооперації та оренди землі,земельних часток (паїв). Це дасть змогу фермерству розвиватися як самостійнійформі і в конкурентній боротьбі довести свою життєздатність.
На основіпоєднання приватної власності на земельну частку (пай) і колективних форморганізації виробництва можна зберегти існуючі організаційно-господарськіструктури. Для цього законодавча база унас є. Законодавством Українипередбачено створення індивідуальних, сімейних, приватних, колективних,державних, спільних та орендних підприємств, а також господарських товариств: акціонерних,з обмеженою відповідальністю, додатковою, повною і командні.
Тому реформуванняможна проводити у трьох напрямах.
Перший, коли всівласники є членами колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майномі працею. До них можна віднести існуючі колективні сільськогосподарськіпідприємства, акціонерні товариства закритого типу, сільськогосподарськівиробничі кооперативи.
Економічнівідносини між учасниками колективного, кооперативного чи акціонерногоформування повинні відбуватися на основі оплати праці за виконану роботу,розподілу прибутку на основі фонди або орендної плати.
Другим напрямомреформування колективних сільськогосподарських підприємств є створення на їхбазі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю),заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємстваземельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати наувазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі увиробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.
Третім напрямомреформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля ймайно орендуються у їх власників. Цьому напряму відповідають товариства зобмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж недосить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різницяміж ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД — кілька.
Таким чином,найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані наприватній власності на землю і майно та колективних формах організаціївиробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно відрозміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому невиключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншимформуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективнихформувань.
Умови ринкувимагають, щоб земля була у власності з правом розпорядження нею. Інакше це невласність. Проте за теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективнийвласник землі, ні державне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тодінапрошується питання: «Навіщо така власність на землю, яка приноситьзбитки?», і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитися від неї.
Томупроблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування земельноїчастки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення нормальних умовреалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон вартості, слід було бввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і дарування земельних часток (паїв).Це не стосується власних підсобних господарств населення [63; 14].
Більшраціонального господаря земля знайде через оренду. Нехай власник віддасть воренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому господарю. Чи це будекооперативне об’єднання, чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермерчи будь-який інший господар. Від цього справа лише виграє.
Підсумовуючивищевикладене зазначимо, що: по-перше взятий реформою курс на розвитокпідсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобнимгосподарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим.
По — другеособисті підсобні господарства є стабілізуючою формою господарювання. Усучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукціїу всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спадурівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток домізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.
Отже, і надаліслід вживати заходи щодо створення необхідних умов для розвитку тарозповсюдження особистих підсобних господарств. Саме такий підхід відповідаєпрагненням сучасних селян.2.3 Соціальні очікування селян віддержавної аграрної політики
Аграрна політикадержави доходить до користувача-селянина в нормативно-правових документах. Результативпливу їх виконання на державному та місцевому рівнях лежать не тільки векономічній площині, оскільки від них залежить добробут селян, а й у соціальній.Селянин має бути впевнений, що держава піклується про нього і створила всінеобхідні умови для його розвитку [21; 34].
Проведенеопитування було спрямоване на виявлення суб`єктивних уявлень селян що дозаходів аграрної політики держави, які б могли сприяти підвищенню їхньогодобробуту, за ступенем їх важливості для респондентів: першочергові, другорядні,не варті уваги чи шкідливі. Розподіл відповідей виявив помітну одностайністьопитаних щодо покладання найбільших сподівань (від двох третин респондентів) набезпосередню державну підтримку, при цьому не тільки суб`єктів господарюваннячи окремих видів господарської діяльності, але й у питаннях соціальної політики.Дещо менший інтерес (але не менше, ніж у половини опитаних) викликали пропозиції,зорієнтовані на створення умов для господарської діяльності самих селян. Прицьому деякі новації, які значною мірою пов`язані із зовнішнім впливом на сільськогосподарськевиробництво, викликали значно менший інтерес і віднесені незначною часткоюреспондентів до шкідливих [31; 54].
Слід зазначитинеоднозначність сприйняття більшості запропонованих заходів аграрної політикиокремими групами респондентів.
Значення створенняумов для молодих спеціалістів у сільській місцевості серед респондентів зростаєіз підвищенням їхнього освітнього рівня: від 69% поміж опитаних з початковоюосвітою до 74% — із середньою й 78% — повною вищою освітою [31; 58].
Державна підтримкаособистих селянських господарств також більшою мірою цікавить більш освіченихреспондентів: її вважають першочерговим чинником піднесення добробуту селян 69%опитаних з початковою освітою, 75% — із середньою й 81%
з повною вищою. Єпомітні регіональні відмінності у ставленні респондентів до державної підтримкияк першочергового чинника піднесення добробуту селян: такою є думка 95% опитаниху Північно-Західному регіоні, 94% — Південно-Східному, 90% — Південному, 83% — на Поділлі, але тільки 49% — у Донбасі.
Істотними євідмінності у визначенні ролі цінової політики: її готові визнати першочерговимчинником зростання добробуту 93% опитаних у північно-західних областях, 85% — упівденно-східних, 87% — на Поділлі, однак тільки 48% — у північно-східнихобластях.
Зростанняфінансування соціальної сфери села як першорядний захід визнають тільки 56% опитаниху центральних і північних областях та Донбасі, але 93% — у Північно-Західному регіоній 85% — у Південному.
Ставлення до державноїпідтримки фермерських господарств помітно залежить від освітнього рівня: вона розглядаєтьсяяк пріоритет 59% респондентів з початковою освітою, 71% — із середньою й 86% опитанихз повною вищою. Сприяння розвитку сільського підприємництва вважаютьпершорядним для підвищення добробуту селян 57% опитаних з початковою освітою,69% — з середньою і 78% — з повною вищою освітою; 60% опитаних з дуже низькимрівнем добробуту, але 68% — із середнім і 82% — серед респондентів з рівнемвище середнього.
Полегшення доступувиробників до споживачів шляхом доступу на міські ринки сільгосппродукціїспроможне передусім підвищити доходи селян на думку 52% опитаних з початковоюосвітою, 65% — із середньою й 69% — з повною вищою і 81% сільських підприємців.
Створення робочихмісць поза сільськогосподарським виробництвом вважають пріоритетним напрямом53% опитаних з початковою, 62% — середньою й 71% — повною вищою освітою.
Розвиток ринкової інфраструктуридля збуту продукції особистих селянських господарств (збутові кооперативи,ринкові інформаційні системи, агроторгові доми, маркетингові ланцюги тощо) як пріоритетдля піднесення добробуту села сприймається залежно від освітнього рівняреспондентів особливо контрастно: 33% — з початковою освітою, 58% — повноюсередньою й 70% опитаних з повною вищою освітою [61; 18]. Залежно від рівня добробуту,статі, сфери зайнятості думки респондентів щодо пріоритетності розвиткуринкової інфраструктури розподілились наступним чином: так вважають 38% респондентівз дуже низьким рівнем добробуту, але 59% — із середнім; 58% опитаних чоловіків;75% сільських підприємців і 71% працівників соціальної сфери села. Такожвідзначаються і регіональні відмінності: на це розраховують 95% опитаних упівденно-східних і 70% — південних областях, 66% — у Галичині, але тільки 28% — у Донбасі [61; 24].
Створенняобслуговуючих кооперативів (оранка, пасовища, забезпечення ресурсами тощо) спроможнеяк першочерговий захід вплинути на піднесення добробуту селян на думку 43%опитаних з початковою освітою, 55% — повною середньою і 60% з повною вищою; 46%серед опитаних з дуже низьким рівнем добробуту, але 58% із середнім.
Забезпечення умов дляприходу інвесторів у сільськогосподарські підприємства як першорядний захід дляпіднесення добробуту села визнали усього 23% опитаних з початковою освітою, 51%- із середньою і 64% — з повною вищою; тільки 24% респондентів з дуже низькимрівнем добробуту, але 51% — із середнім; 54% серед опитаних працездатного віку.Істотними є й регіональні розбіжності: від 80% — у південно-східних, 60% уГаличині, до 16% — у Донбасі.
Віднесення окремихнапрямів діяльності до шкідливих для добробуту селян також зумовлено передусім освітнімрівнем та матеріальним становищем опитаних, щоправда, не їх підвищенням, апониженням. Зокрема, формування земельного ринку вважають шкідливим 14% опитанихз початковою освітою, але 7% — з повною вищою; 18% — з дуже низьким рівнемдобробуту і 9% — із середнім. Іпотека землі визнана шкідливою для селянськогоблага 14% опитаних з дуже низьким рівнем добробуту і 7% — із середнім [61; 84].
У цілому широкийзагал в українському селі зберігає очікування патерналістського ставлення досебе з боку держави, від якої більшість опитаних прагне прямої фінансовоїпідтримки, або, принаймні, створення умов для використання можливостейособистого селянського господарства. Засоби «вростання» аграрногосектора в ринкове середовище здебільшого не вважаються селянами пріоритетнимидля покращання власного матеріального стану, а частиною опитаних розглядаютьсяяк шкідливі. Водночас спостерігається істотна нерівномірність у розподілі відповідей.Інноваційні підходи до розвитку села помітно більшою мірою сприймаютьсяопитаними з більш високим освітнім рівнем (ними практично усі напрямисприймаються як такі, що спроможні позитивно вплинути на становище села),відносно більш забезпеченими, працездатного віку [44,23].
Значними є розбіжностів оцінках залежно від регіону проживання опитаних. Оскільки в багатьох випадкахвідмінними є позиції респондентів у сусідніх регіонах, де уявлення населенняформувалися під впливом одних і тих же або споріднених чинників, то цірозбіжності слід пояснювати особливостями сучасної практики реалізації аграрноїполітики на місцях і відповідним їх відображенням у суспільній свідомості.
Помітний консерватизмсільського населення відбивається й у баченні опитаними найбільш прийнятної дляних структури сільського господарства України. Так само дані в цілому повибірці істотно відрізняються по окремих групах респондентів.
Середнісільгосппідприємства, як колишні КСП, помітніше приваблюють опитаних з початковою(34%) і базовою середньою (31%) освітою. На цю організаційну форму зорієнтованіменш заможні: 23% опитаних із середнім рівнем добробуту, але 28% — з дуженизьким рівнем; старші за віком: 16% опитаних до 40 років, але 32% — понад 55років; 31% пенсіонерів, натомість тільки 8% сільських підприємців. Серед цихкатегорій респондентів питання створення земельного ринку знаходить слабку підтримку- 61% вважають, що земля взагалі не повинна бути товаром.
Середні й крупніфермерські господарства є прийнятнішими для 19% сільських підприємців. Середреспондентів, яких приваблює така структура сільськогосподарського виробництва,31% вважають, що земля взагалі не повинна бути товаром, ще 41% готові визнати можливістьпродажу землі між громадянами України, а 18% підтримують вільні продаж ікупівлю землі.
Перевагу крупниміндустріальним господарствам, що займаються виробництвом, переробкою йекспортом продукції, віддають більш освічені респонденти: від 6% серед опитанихз початковою освітою до 19% — з повною вищою; молодші за віком: 17% середопитаних 18-28 років, але 9% — старших за 60 років; 24% працівників соціальноїсфери, 18% найманих працівників, але тільки 13% сільських підприємців.
Сімейні фермерськігосподарства, створені на основі товарних особистих селянських господарств,приваблюють 16-19% опитаних у вікових категоріях 18-39 років, і тільки 9%опитаних старших за 55 років; відповідно 9% пенсіонерів, але вже 17% сільськихпідприємців [62; 17].
Розподіл перевагитим чи іншим варіантам відповідей по регіонах України виявляє певну специфіку увідповідях мешканців навіть сусідніх регіонів. У Північно-Західному регіоні 38%респондентів висловилися за збереження середніх підприємств, 23% — забагатоукладність, 14% — за крупні індустріальні господарства. Натомість уГаличині 41% опитаних висловилися за багатоукладність, 20% — за середні йвеликі фермерські господарства, а
16% — за крупнііндустріальні господарства, що займаються виробництвом, переробкою і експортомпродукції. А у південно-західних областях на першому місці (27%) середні йкрупні фермерські господарства,19% опитаних висловилися за багатоукладність, а17% — за сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистихселянських господарств. На Поділлі по 32% висловилися за середні сільгосппідприємстваі багатоукладність, а 20% — за крупні індустріальні господарства, що займаютьсявиробництвом, переробкою і експортом продукції.
У центральнихобластях 34% респондентів передбачають у майбутньому домінування середніхсільгосппідприємств, ще 13% — середніх і крупних фермерських господарств, 12% — сімейних фермерських господарств.
У північнихобластях опитані поставили на перше місце середні сільгосппідприємства (30%),18% підтримали багатоукладність, ще 17% висловилися за середні й крупні фермерськігосподарства. У Північно-Східному регіоні 42% висловилися за багатоукладність,25% віддали перевагу середнім сільгосппідприємствам.
УПівденно-Східному регіоні сімейні фермерські господарства, створені на основітоварних особистих селянських господарств, привабили 43% респондентів, а 28%опитаних висловилися за багатоукладність сільського господарства. У південнихобластях опитані віддали перевагу (30%) середнім сільгосппідприємствам, 18% висловилисяза сімейні фермерські господарства, створені на основі товарних особистих селянськихгосподарств, 15% — за середні й крупні фермерські господарства.
Донбас виділяєтьсяз поміж інших регіонів тим, що тільки тут опитані поставили на перше місце (36%)крупні індустріальні господарства, що займаються виробництвом, переробкою іекспортом продукції, 20% підтримали середні й крупні фермерські господарства,ще 17% бачать майбутнє передусім з середніми сільгосппідприємствами [45,28].
Можнастверджувати, що сприйняття українським селянством перспектив аграрного секторасьогодні помітно визначається орієнтацією на організаційну форму, таку яксереднє сільгосппідприємство, випробувану значною частиною респондентів, абоформальним визнанням багатоукладності. Домінування в майбутній структурісільськогосподарського виробництва крупних підприємств, великих і середніх фермерськихгосподарств та невеликих фермерських господарств, заснованих на товарнихсімейних господарствах, має приблизно однакову кількість прихильників. Однак ціформи організації сільськогосподарського виробництва мають істотно більшупідтримку серед більш освічених, молодших за віком, економічно активнішихверств населення.2.4 Реформування земельних відносин
Необхідністьсучасних аграрних перетворень в Україні, соціального відродження селаобумовлена переходом до ринкових відносин. Аграрні перетворення неодноразовопроводилися в країні і раніше, але, по суті, вони не давали позитивнихрезультатів. В окремі періоди відбувався певний підйом сільськогосподарськоговиробництва, але в цілому економіка аграрного сектора занепадала.
За час, що минуввід 1991 року, обсяги валової аграрної продукції в Україні скоротилися більше,ніж на половину, триває процес зменшення сільського населення, не вирішенапроблема так званих «неперспективних» сіл, різко погіршиласяекологічна ситуація в сільській місцевості у зв’язку з забрудненням земель іводойм ядохімікатами, радіонуклідами тощо, спостерігаються інші негативні явища[71; 24].
Стратегієюекономічної та соціальної політики на 2006-2008 роки, Указом Президента Українивід 20 грудня 2006 року «Основні засади розвитку соціальної сфери села»визначені і офіційно затверджені основні засади і пріоритети розвиткусоціальної сфери села, серед яких важливе місце посідаютьорганізаційно-економічні і правові заходи, спрямовані на поліпшенняжиттєзабезпечення сільського населення в умовах становлення приватного секторав аграрній сфері. Зокрема, це допомога відсталим селам і регіонам; наданнядержавних кредитів на житлове та інше будівництво працівникам агропромисловогокомплексу; матеріальне та інше стимулювання переселенців у сільську місцевість;поліпшення обслуговування сільського населення та розвиток матеріальної базизакладів соціально-культурного призначення; поліпшення планування й забудовинаселених пунктів у сільській місцевості тощо.
Ці заходи єпершочерговими, пріоритетними як життєво важливі для села. Для їх здійсненнянеобхідно усунути недоліки:
а) політичногохарактеру (протистояння в парламенті, неузгодженість у діях між гілками влади іуправління);
б) правові (обмеженістьі суперечливість чинного законодавства);
в) економічні (кризав економіці країни в цілому та її аграрному секторі зокрема);
г) соціальні (передусімспоживацьке ставлення частини суспільства до потреб та інтересів села).
Вище викладене,аналіз чинного законодавства дозволяють сформулювати загальне поняття основнихзасад розвитку соціальної сфери села.
Основні засадирозвитку соціальної сфери села являють собою комплекс пріоритетних економічних,правових, політичних і соціальних заходів, спрямованих на відродження села,поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення як структурноїскладової стратегії здійснення аграрної і земельної реформ [63; 84].
Важливістьздійснення соціально-економічного реформування на селі обумовило необхідністьрозробки і прийняття спеціального законодавства по врегулюванню цих відносин. Першимзаконом, в якому були викладені правові завдання соціальних перетворень населі, став Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села таагропромислового комплексу в народному господарстві» (в редакції від 15травня 1992 року) [65; 14].
Відповідно доцього Закону пріоритетність економічного і соціального розвитку села в Українізабезпечується державою шляхом здійснення таких організаційно-економічних іправових заходів:
наданняагропромисловим товаровиробникам права вільного вибору форм власності інапрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєїпраці;
створеннянеобхідної ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб ірозвитку соціальної інфраструктури сільського господарства;
зміна державноїінвестиційної політики, зокрема спрямування на першочергове формуванняматеріально-технічної бази по виробництву засобів механізації, хімізації,переробної промисловості, будівельної індустрії і наукового забезпечення дляагропромислового комплексу, поліпшення його соціально-економічного становища тасоціальних умов життєдіяльності трудових колективів;
ресурсногозабезпечення капітальних вкладень для соціально-економічного розвитку села таагропромислового комплексу;
створення умов дляеквівалентного товарообміну між промисловістю та сільським господарством наоснові паритетного ціноутворення на їх продукцію;
удосконаленнярегулювання відносин агропромислових товаровиробників і держави за допомогоюкредитування, оподаткування, страхування;
спрямуваннядемографічної політики на зміну міграційних процесів на користь села, створеннясоціально-економічних умов для природного приросту сільського населення,всебічного розвитку селянської сім’ї;
підготовка тапідвищення кваліфікації спеціалістів та працівників масових професій для всіхгосподарств і напрямків виробничої діяльності;
створення рівнихможливостей для всіх громадян, які постійно проживають у сільській місцевості,в задоволенні соціальних, культурноосвітніх і побутових потреб;
формування системиаграрного законодавства, спрямованого на здійснення аграрної і земельної реформу цілому і соціально-економічного розвитку села зокрема.
З метою створеннясаме такої системи Верховною Радою і Президентом України, з порівняно невеликимінтервалом у часі, було прийнято ряд винятково важливих законодавчих актів, зусієї сукупності яких особливе місце посідають Закони України «Проселянське (фермерське) господарство», «Про колективнесільськогосподарське підприємство», «Про особливості приватизаціїмайна в агропромисловому комплексі», «Про фіксованийсільськогосподарський податок», Указ Президента України «Проневідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки», Закон«Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004років», Земельний кодекс України. Ці та інші правові акти закріпилиположення про відмову держави від монопольного володіння і розпорядженняземлею, визнання приватної власності на землю і надання їй рівноправності зіншими формами власності, створення умов для становлення і розвиткуіндивідуально-селянського, (фермерського) укладу тощо. Вказані правовіположення набули важливого соціально-економічного значення, оскільки вони сприялиформуванню нової психології селянина, який відчув себе господарем у здійсненнісоціально-економічних перетворень у продовольчому секторі економіки [71; 29].
Незважаючи напрогресивну спрямованість розробленого і прийнятого законодавства, яке діє нетільки в сільському господарстві, а й в усіх сферах економіки, зміни вземельних відносинах на селі, відбуваються повільно.
Припиненнядержавної монополії на землю, її приватизація обумовили необхідністьприскорення процесу паювання колективних земель. Ці важливі питання буливирішені Указами Президента України «Про невідкладні заходи щодоприскорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» тав указі «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власністьсільськогосподарським підприємствам і організаціям».
Ними булопередбачено паювання сільськогосподарських угідь, переданих у колективнувласність колективним сільськогосподарським підприємствам,сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонернимтовариствам, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державнихсільськогосподарських підприємств після перетворення їх у колективнісільськогосподарські підприємства з видачею кожному члену цихсільськогосподарських утворень сертифікату про право на земельну частку (пай). УказомПрезидента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформуванняаграрного сектора економіки» [71; 35]. був завершений процес паюванняземель і реформування колективних сільськогосподарських підприємств ізстворенням на основі приватної власності на землю таких сільськогосподарськихвиробничо-господарських формувань, як: акціонерні товариства, товариства зобмеженою відповідальністю; приватно-орендні підприємства, селянські (фермерські)господарства, сільськогосподарські кооперативи і т. ін.
Важливе місце вкомплексі правових заходів, спрямованих на соціальний розвиток села, посідаютьзаходи з приватизації державного майна, які здійснюються відповідно до ЗаконівУкраїни «Про приватизацію майна державних підприємств», «Проприватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Проособливості приватизації майна в агропромисловому комплексі». Усі ці таінші нормативні акти (постанови Кабінету Міністрів України, відомчі акти) визначаютьпорядок та особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі.
Свого часу, приперетворенні колгоспів у радгоспи та інші державні підприємства, передача майнавідбувалась на безоплатній основі. У процесі приватизації радгоспів та іншихдержавних підприємств майно передавалось на цій же правовій основі. Робилося цез метою відшкодування колишнім колгоспникам вартості раніше переданого нимимайна державі, що було важливим чинником забезпечення життєдіяльностісільського населення, надання їм реального права на придбання частки майнавнаслідок приватизації та реформування державних підприємств [69; 74].
Отримавши також ісвої земельні паї, селянські сім’ї можуть нарешті визначитись щодо формигосподарювання (фермерське господарство, приватно-орендне, кооператив,товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи щось інше). Передачаземлі у власність селян є реальною передумовою розвитку підприємницькоїдіяльності на селі і успішного її поєднання з виконанням підприємцями широкогокола соціальних функцій по наданню допомоги сільському населенню і в першучергу уразливим його верствам: інвалідам, пенсіонерам, дітям. Формуваннязазначених підприємницьких структур на селі пов’язане також з наданням належнихпобутових і соціальне — культурних послуг приватним підсобним господарствам ізабезпеченням робочими місцями сільського населення.
Отже,законодавство України надає агропромисловим товаровиробникам право вільноговибору форм власності і напрямків трудової і господарської діяльності,забезпечує умови для відродження і розвитку селянських (фермерських) господарств,особистих селянських господарств, створює умови раціонального використання ізбереження селянами переданих їм у власність і наданих в користування земель,соціального їх захисту.
Розділ ІІІ. Роль особистих селянськихгосподарств в життєдіяльності сільського населення3.1 Сутність особистих підсобнихгосподарств в системі соціально-економічних відносин України
Незважаючи нанаявність великої кількості наукових праць, що торкались особистих підсобнихгосподарств населення, в визначенні їх соціально-економічної і досі відсутнійєдиний знаменник. Вони, по великому рахунку, залишаються не осягнутими вполіт-економічному, соціальному плані.
В радянські часи неіснувало єдиної усталеної точки зору щодо природи ОПГ. Одні вважали ОПГпережиточним явищем, що суперечить соціалізму, формою дрібногоприватно-підприємницького господарства, що повинна відмерти [73; 36]. Іншачастина вчених доводила, що ОПГ — соціалістична форма дрібногосільськогосподарського виробництва, і наводила власні аргументи. Ще частинадослідників намагалась віднайти компромісний варіант, шукаючи “особливе місцеОПГ в системі відносин власності”. В цьому випадку вони трактувались як“специфічна перехідна форма виробництва”, яка існує при соціалізмі [74; 410],як “залишкова форма дрібного виробництва і неусуспільненого селянськогогосподарства” ” [75; 89].
Теоретичнірізночитання в баченні місця ОПГ в системі соціально-економічних відносин врадянські часи яскраво проявились в спробах осягнення їх основного змісту. Офіційнарадянська наука так і не спромоглась дати єдине усталене визначення ОПГ. Частинавизначень, що давались вченими, носила формально-описовий характер: “формадрібного індивідуального сільськогосподарського виробництва при соціалізмі” [71;8], “автономне сімейне виробництво”, “частина соціалістичного виробничогокооперативу” [76; 44],“перехідна форма ведення господарства, яка існує присоціалізмі в сполученні з крупним промисловим виробництвом… ” [75; 19]. Іншачастина виражала окремі (як правило правові) аспекти їх існування: “особливийвид особистої власності, що приносить прибуток” [71; 20], і. т.д.
Звісно, подібніформи окреслення основного змісту ОПГ не давали можливості адекватно розумітиїх соціально-економічну природу, чітко окреслити місце в системісоціально-економічних відносин.
Сучасна українськанаука внаслідок зняття ідеологічних обмежень отримала можливість усунутиоднобічність і упередженість в визначенні сутності ОПГ. Однак, питаннязалишається в багатьох аспектах невивченим. Ще на початку 90-х років проф. ШепотькоЛ.О. поставив під сумнів правомірність застосовувати до особистих господарствнаселення заідеологізованих характеристик, закликав до переосмислення їхсоціально-економічної сутності. Однак, по суті далі переосмислення радянськоїтермінології справа не пішла. А ті публікації, що претендують на аналізсутнісного аспекту проблеми [див. напр.10], в повній мірі його не розкривають.
І досі визначенняОПГ даються здебільшого за допомогою опису їх формальних ознак: “негромадські,недержавні, особисті і приватні виробничі ланки, що знаходяться віндивідуальному чи сімейному володінні” [81; 29], “форма обособленогогосподарювання індивідуалів на селі” [82; 33], форма виробництва продуктів таприбутку, відтворення особистої власності [83; 11]. До того ж навітьформалізовані визначення іноді неповно (частково) відображають основний змістОПГ. Так, статистичний збірник “Сільське господарство України” за 2000 ріквизначає ОПГ як земельні ділянки, надані громадянам у власність, постійне читимчасове користування з метою виробництва сільськогосподарської продукції [84;259], хоча земля виступає лише одним (і не єдиним) виробничим ресурсом в ОПГ. Таксамо неповним можна вважати визначення ОПГ як присадибної ділянки ігосподарства, що ведеться на індивідуальній ділянці землі [85; 128].
Ще одноюхарактерною рисою сучасних досліджень з проблеми ОПГ є перенесення на нихтермінологічних штампів, характерних для ринкового суспільства. Типовим прицьому можна вважати визначення: ОПГ — по суті приватний сектор з рисамиринкової економіки, що зберігся, незважаючи на державну монополію на землю іфункціонування командно-адміністративної, планової економіки” [86; 56].
Значна частинадослідників, аналізуючи ОПГ не з сутнісної, а з формальної сторони, ставить їхв один ряд з селянськими (фермерськими) господарствами, виділяючи в якостіосновної риси відмінності між цими організаційними формами наявність чивідсутність найманої праці [87; 43]. Так, В. Збарський в своїй статті фактичноототожнює поняття “особисте селянське господарство”, “селянське господарство”,“фермерське господарство”, “особисте підсобне господарство”, висуваючи в якостіаргументу спорідненість їх функцій, і об’єднує їх в узагальнену категорію “маліформи господарювання” [78; 48]. Однак, далі він сам фактично спростовує власнуаргументацію, зазначаючи, що кожна з наведених малих форм господарювання маєсвої принципові відмінності, а особисті підсобні господарства об’єднують нетільки селян, але й жителів міст і с. м. т. [78; 49]. Так само мало прозороїлогіки в статті В. Липчука і С. Курила [89]. Аналізуючи сучасну багатоукладнуекономіку, вони виділяють так званий “індивідуальний сектор аграрноїекономіки”, відносячи до нього особисті підсобні господарства і частково(?!) селянські (фермерські) господарства в тій їх частині, що не використовуютьнайманої праці [89; 106]. Приблизно таку ж аргументацію використовують і О. Могильний[87; 43], Л. Мельник та П. Макаренко [90; 120].
Варто погодитись здумкою тих вчених, що вважають наведені вище наукові характеристики ОПГнеповними та невичерпними для адекватного теоретичного осмисленнясоціально-економічної сутності ОПГ [70; 113].
Перехід дозважених і об’єктивних оцінок ОПГ можливий на нашу думку лише за умов абстрагуваннявід їх формальних характеристик і спроб втиснути в ту чи іншу схемукласифікації і диференціації тих чи інших організаційно-економічних форм, іконцентрації уваги на інституційних, політ-економічних аспектах їх функціонування.
В цьому планіварто визначити ряд факторів, недостатнє розуміння або неврахування яких здатнепризвести (а часом і призводить) до викривлених суджень щодо природи і сутностіОПГ.
ОПГ функціонувалине лише в аграрній сфері. Суб’єктами їх ведення виступали і продовжуютьвиступати не тільки жителі села, але й міста;
ОПГ як явище булопритаманним не тільки радянській і пострадянській системі соціально економічнихвідносин. Історичні аналоги цього явища простежуються починаючи з періодуфеодалізму в різних країнах світу;
За своєю основноюфункцією особисті господарства як форма самозабезпечення сім’ї усім необхіднимбули безумовно натуральним виробництвом, хоча це не виключало того, що деякачастина виробленої в них надлишкової продукції потрапляла в сферу обігу (наринок);
Врахуваннявищенаведених факторів дає можливість найбільш повно і всебічно осягнутиголовні змістовні ознаки особистих господарств і наблизитись до вірногорозуміння їх сутності. На нашу думку найбільш адекватним реаліям є бачення особистихгосподарств як однієї з форм (інваріантів) домашнього господарства. Деякінесміливі натяки на фактичну ідентичність понять “господарства населення” і“домашні господарства” знаходимо і у деяких сучасних дослідників аграрнихвідносин [90; 119].
На нашу думку, неіснує аргументів, які б перешкоджали застосуванню Марксової характеристики домашньоїпраці як вільної праці в домашньому колі для потреб сімейства [91; 406] дляпраці в особистих господарствах. Непереконливими можна вважати аргументи тихдослідників, що вважають не можливим відносити ОПГ до форм економічноїдіяльності домашніх господарств на тій підставі, що в домашньому господарствіне виробляються, а лише споживаються життєві блага, та задовольняютьсярізноманітні потреби людей [90; 120]. Можна навести безліч форм економічноїактивності населення в рамках домашніх господарств, спрямованих саме навиробництво благ чи послуг — промислові, сільськогосподарські, будівничі,транспортні, торгові, постачально-заготівельні і інші процеси матеріальноговиробництва, що протікають в рамках сім’ї і слугують створенню умов відтвореннялюдини. Говорити про ОПГ як про одну з “проекцій” сім’ї на одну з їїфункцій — економічну [77; 43] дають підставу тотожність суб’єкта їх ведення (сім’я),мети ведення (виробництво і споживання необхідних для відтворення робочої силиблаг, спільність факторів виробництва.
Такого родуінтерпретація є витриманою і теоретично несуперечливою як з точки зору науковоїлогіки, так і з позиції загальновизнаних економічних концепцій (класичнаполітекономія, марксизм, кейнсіанство, неоінституціоналізм). Також вонадозволяє аналізувати вітчизняні соціально-історичні реалії не з позицій“парадоксальності”, а виходячи з загальносвітових закономірностей розвиткусоціальних інститутів (з точки зору яких радянські і пострадянські реалії єлише особливим випадком розвитку неринкових господарських систем). З історичноїточки зору, виходячи з українських реалій, ОПГ являли собою залишкинатурального (сімейного) укладу економіки, були на конституційному рівніформалізовані в системі радянських правовідносин і існують до теперішньогочасу, слугуючи матеріальним базисом для формування більш досконалих (дрібнотоварнихі товарних) організаційних форм економічних відносин.
Подібний висновокдозволяє більш чітко сформулювати основний зміст ОПГ як специфічної форми дрібноговиробництва продовольчої продукції, економічну основу якої склала особиставласність на фактори виробництва, і яка була складовою ланкою домашніхгосподарств населення.
3.2 Роль та становище особистіснихпідсобних господарств в радянський період
Визначеннясоціально-економічної сутності і ролі особистих підсобних господарств врадянський період виступало досить важливим чинником, що впливав на їхоб’єктивне становище. Адже саме вивчення теоретичних аспектів існування ОПГ яксоціально-економічного явища в кінцевому рахунку формувало відношення до нихвлади та визначало форми і напрямки державного регулювання особистого секторусільськогосподарського виробництва.
Варто зазначити,що з початку 30-х років, коли ОПГ виникли як соціальне явище, і до самогорозпаду СРСР радянські еліти так і не сформували сталого бачення цих важливихтеоретичних аспектів, що в кінцевому рахунку і зумовили численні хиби вдержавній аграрній політиці. Наукове сприйняття особистих підсобних господарствзавжди мало на увазі крім чисто економічних підходів до їх оцінки, в першучергу, ідеологічний бік справи.
Наукова думка буласпрямована на обґрунтування ідеологічного постулату про вирішальну роль ібезумовні переваги колгоспно-радгоспного сектору виробництва [71,63], а такожакцентувала увагу головним чином на позитивних сторонах соціально-економічногожиття країни, применшуючи труднощі і прорахунки в державному регулюваннісоціальних і економічних процесів. В силу такої однобічної орієнтації,проблематика, пов’язана з особистими господарствами, дослідниками відносиласьдо “периферії соціалістичної дійсності” [73,171]. Факт їх існування не мігзамовчуватись. Однак влада ставила жорсткі рамки для наукових досліджень. Томувивчення різних аспектів існування і функціонування ОПГ ніколи не було повним,заснованим на ґрунтовному аналізі їх місця в системі соціально-економічнихвідносин [64, 20]. Від питання розгляду їх функцій, місця і значення свідомо ухилялись[61,65]. Вони не розглядались як повноправний економічний суб‘єкт і важливийсистемоутворюючий елемент радянських соціально-економічних відносин,трактувались як другорядне, а іноді і шкідливе явище.
Особливоюспрощеністю трактувань як соціально-економічних відносин в цілому, так іособистих підсобних господарств, зокрема, відсутністю серйозного аналізу їхсоціально-економічної сутності і значення відзначались 40-і — початок 60-хроків ХХ ст. [75,5]. Головною характерною рисою досліджень цього часу буврозгляд проблеми в основному через ідеологічну призму “книжної” моделісоціалізму. При цьому зважені наукові оцінки часто підмінялисьзаідеологізованими штампами, теоретичним підґрунтям для яких слугували виступипартійних лідерів і цитати “класиків” марксизму.
Питання існуванняособистих господарств в цей час вивчалось виключно з позицій інтересівколгоспно-радгоспного сектору, як складова частина актуальної на той часпроблеми комуністичного будівництва і удосконалення системи соціалістичнихвідносин. Так, О. Канєвський в своїй праці “Розбудова і розвиток сільськогогосподарства УРСР” відзначав роль ОПГ в післявоєнні роки як мінімальну, І. Чернякговорив про шкідливість натуральних прибутків і товарності ОПГ, що вела, найого думку, до зростання стихійних елементів в народному господарстві і «паразитизму,неробства, інших пережитків капіталізму». К. Ларіонов, С. Сергєєв, А. Воронович,ряд інших дослідників наголошували на приватній сутності праці в особистихгосподарствах, кваліфікували останні як прояв “рвацтва”, як “гальмо нашляху повного подолання приватновласницьких пережитків в свідомості селян — колгоспників”. Висока товарність особистих господарств на їх думкувідсувала повну перемогу соціалізму на дуже далеку перспективу, оскільки веладо зростання стихійних елементів в народному господарстві і «паразитизму,неробства, інших пережитків капіталізму» [79,83]. Розповсюджені в ті рокитвердження про великі соціальні і економічні втрати, що несе суспільство відведення особистих господарств, слугували одним з вагомих аргументів позиції проможливість і необхідність їх знищення.
Не дивлячись насуттєву трансформацію, “підгонку” під радянські реалії, комуністичнаідеологічна концепція продовжувала наголошувати на необхідності ліквідації ОПГнавіть після смерті Й. Сталіна, коли з‘явилась теорія “двохфазовості”будівництва комунізму через проміжний, “соціалістичний” етап. Радянськіеліти продовжували бачити в системі економічних відносин, що утвердилась в ходіколективізації, лише початок перевиховання селянства в соціалістичному дусі,адже в “артілі” не завершувалась, а тільки починалась “справа створеннянової громадської дисципліни, справа навчання селян соціалістичного будівництва”[80,43]. Відповідно, існування ОПГ розцінювалось радянськими теоретиками яктимчасове явище, що буде поступово подолано при переході до вищих формсоціалістичних відносин [80,44;].
Риторика з‘їздів іпленумів середини 50-х років неодмінно містила ідіоми про існування “історичноїзакономірності розвитку сільськогосподарських артілей по шляху до комуни… ”,що передбачала швидке зникнення економічних передумов для існування ОПГ. А нарубежі 1950-60-х років з вуст окремих представників економічного і політичногоістеблішменту звучали заклики “обмежити рамки особистої власності… що тягнекомунізм в болото дрібних власників…”. Так, на грудневому (1958 року) ПленуміЦК КПРС М. Хрущов відмічав, що “питання про звільнення колгоспників відмалопродуктивної праці в особистому господарстві має як економічне так іполітичне значення”. Тоді ж, в грудні 1958 року, в промові на зустрічі збілоруськими колгоспниками партійний лідер охарактеризував особистігосподарства як гальмівний елемент розвитку соціалізму, що вбирає в себе великукількість праці радянських трудівників, звужує сферу дозвілля і відпочинку.
Прийняття в 1961році нової програми КПРС, що передбачала будівництво комунізму за 20 років, щебільш загострило тон дискусії навколо особистих підсобних господарств: з ними впринципі змирились, але лише як з тимчасовим елементом, необхідним на першій,“перехідній” фазі становлення комуністичної формації. Дрібне,неусуспільнене індивідуальне господарювання в ОПГ — своєрідний залишок старогонатурального сільськогосподарського виробництва і традиційної сімейноїорганізації праці на базі примітивних знарядь, на думку політиків і науковцівне мало майбутнього, оцінювалось як родима пляма капіталістичного суспільства,гальмівний елемент руху до комунізму, що мав неодмінно відмерти. В потязі доведення ОПГ вбачались прояви приватновласницької природи селянства [80,36],його корисливості і дрібнобуржуазних устремлінь, що породжувались “темними”силами селянської психології.
З подібнимиміркуваннями були тісно пов’язані і думки про неадекватність матеріальногобазису ОПГ сутності соціалізму в марксистсько-ленінському розумінні, про їхсуперечність, або навіть небезпечність для будівництва нового, прогресивноголаду [91,60], підспудний страх відродження на ґрунті особистої праці іособистої власності ОПГ дрібнобуржуазних тенденцій і приватновласницькихзвичок, що червоною ниткою проходить через радянські дослідження.
Уявлення про ОПГяк про чужорідне для соціалістичної економіки тіло, породжене прагненнями доздирництва, були широко розповсюджені навіть тоді, коли на науковому рівні буладоведена необхідність їх існування [90,63]. Зокрема в 1956 році економіст С. Сєргєєввисловлював думку, що в будь-якому особистому господарстві закладена можливістьйого капіталістичного переродження, відродження на його основі соціальногорозшарування [81,80]. П. Голубков закликав до уважного розгляду питання “чиварто відносити ОПГ… до соціалістичного господарства на рівні з промисловістю,колгоспами і радгоспами” [82,68]. У навчальному посібнику «Політекономія»1963 року випуску частина праці, затрачена в ОПГ, трактувалась як «приватнапраця», а самі ці господарства розцінювались як приватне господарство,«гальмо на шляху повного подолання приватновласницьких, буржуазнихпережитків…»
Подібні поглядипосилювались обивательськими оцінками і ідеологічними кліше, досить поширенимив суспільній свідомості повоєнного СРСР. При цьому в якості найбільш значногофактору негативних характеристик особистих господарств з боку значної частинисуспільства були розповсюджені в ті часи, і в великій мірі штучно нав’язуванівладою стереотипи про можливість відродження на їх основі соціальногорозшарування, появи соціального прошарку, що має непропорційно-високу часткунаціонального багатства [81,23].
В цілому, на думкудослідника соціальних і аграрних відносин Ю. Арутюняна, головною рисою науковихрозробок 40-х — першої половини 60-х років було визначення необхідностірішучого подолання приватновласницьких тенденцій і застосування до деякоїчастини населення каральної політики, посилення методів примусу, що вважалисьприйнятними і виправданими як засіб боротьби з явищами, що на думку владипідривали основи радянського ладу [91,5]. Більшість вчених тих часів вважалаособисті господарства пережитком старого суспільства, розсадникомприватновласницьких намірів, залишковою формою одноосібних селянськихгосподарств, що протистоїть соціалістичному громадському виробництву і гальмуєйого розвиток, “родимою плямою капіталізму”, яка суперечить законам рухудо комунізму і може призвести до “дрібнобуржуазного переродження”. Непорушний вті часи постулат про тимчасовий, характер існування особистих господарств, проїх швидке зникнення суттєво знижував актуальність їх дослідження, звужувавсферу наукового аналізу, суттєво спрощував і вихолощував розуміння їхсоціальної ролі. На багатоманітті соціальних функцій ОПГ або не акцентуваласьувага, або вони зводились до опису етнографічної традиційності, притаманноїселянському побуту.
ІІ половина 60-х — 80-і роки ХХ ст. відзначався появою більш ґрунтовних і об’єктивних теоретичнихпраць з проблематики ОПГ. Це обумовлювалось як відносною лібералізацієюпоглядів влади на їх існування і розвиток, так і прогресом в економічній,аграрній і історичній науці. Не дивлячись на політичні і ідеологічні перепони,зусилля вчених були направлені на укріплення об‘єктивної компоненти науковогопізнання. Наукові праці другої половини 60-80-х років різняться від попередніхдоробок більшою зваженістю оцінок, обґрунтованістю суджень, більш ціліснимпідходом до аналізу соціально-економічних явищ.
Разом з тим, і вці часи державна політика на селі оцінювалась виключно у позитивному руслі. Натомість,найбільш непривабливі сторінки відносин держави і власників ОПГ або неподавались взагалі, або подавались викривлено і фрагментарно. Так, В. Макаровахарактеризувала зменшення владою присадибного землекористування населення врезультаті перегляду статутів артілей в 1956-1957 роках як виключно-добровільнуакцію, обумовлену відмовою сільського населення від частини своїх ділянок [84; 56].
Деякі фактиобмежень особистих господарств державою, посилення податкового тиску на них вІІ половині 40-х — початку 50-х років і на рубежі 50-60-х років, трактувалисьвзагалі як позитивні, оскільки, на думку дослідників, припиняли “роздування”ОПГ понад статутні норми і перешкоджали “гіпертрофованому” захопленнюпрацею в них. Рішення уряду по посиленню податкового тиску на особистігосподарства зображувались як цілком обґрунтовані, а ставки податку як“посильні” для виплат колгоспними сім’ями. Їх обмеження виправдовувалисьнебезпекою впливу малочисельних фактів порушень законодавчо-встановлених нормїх ведення окремими “паразитичними” елементами на свідомість інших сільськихжителів і “виходу ОПГ за рамки підсобного”. Небажання селян працювати вгромадському господарстві, або прагнення їх випрацювати лише визначенийдержавою мінімум трудоднів розцінювалось як антирадянська, шкідлива діяльність.Підкреслювалась відповідність державної політики щодо обмежень особистоїініціативи, насильного залучення до громадської праці інтересам будівництвасоціалізму [85; 27]. Сама діяльність радянського населення в особистихгосподарствах трактувалась іноді як форма отримання незаслужених і незаконнихприбутків, а їх розширення — як загроза колгоспному ладу [75; 105].
Факти “роздування”особистих господарств продовжували трактуватись виключно негативно, як“збочення”, що підривали громадське господарство і відроджувалиприватновласницькі настрої [75; 71], хоча, з іншого боку, цілкомусвідомлювались об’єктивні економічні обставини, що вели до прагнення селянзбільшити підсобні господарства, слушно відзначалась слабка ефективністьадміністративних, позаекономічних дій влади щодо селянства з метою зменшення їхтрудової активності в особистих господарствах.
Зростання уваги доаналізу суті, природи і еволюції особистих підсобних господарств, їх місця всистемі радянських соціально-економічних відносин з боку широкого коласпеціалістів — істориків, економістів, юристів в ІІ пол.60-х — 80-і роки,дозволило більш всебічно і комплексно вивчити їх роль і функції, визначитиосновні тенденції і закономірності розвитку, переглянути сформульовані в30-50-ті роки заангажовані висновки про економічну шкідливість ОПГ, небезпекуїх існування, можливість переродження в дрібнотоварні господарства.
Факт успішногоіснування і розвитку ОПГ, великої уваги до них з боку населення в цей період,вже пов’язувався не стільки з “приватновласницькими пережитками”, скількиз недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил країни, економічними недолікамигромадського виробництва, його нездатністю задовольнити всі потреби населення вприбутках і продуктах харчування, незацікавленістю трудівника в розвиткугромадського господарства.
Тогочасна наукавизнала об’єктивний характер існування ОПГ в радянській економічній системі івідсутність суттєвих передумов для їх зникнення в найближчій перспективі, атакож визначила їх важливі економічні і соціальні функції.
Вже в кінці 70-х — початку 80х років були зроблені висновки про відносну ефективність дрібноговиробництва (яким було ОПГ) в умовах соціалізму і внутрішніх факторах йогосталості, можливість і доцільність використання потенціалу сімейних формгосподарювання для потреб вдосконалення суспільного відтворення. Тому, скажімо,праці Г. Шмелева [84] та І. Макарової [85], написані в 80-і роки відрізняютьсябільш реалістичними оцінками економічної ефективності, ролі і місця ОПГ ввиробничій, соціальній сферах радянського суспільства. Вчені більш відвертопочали висловлюватись про прорахунки влади в політиці щодо ОПГ, визнали низькуефективність, негативні економічні і соціальні наслідки застосуваннянепродуманих методів впливу на їх розвиток.
З іншого боку,навіть в 80-і роки ХХ ст. Для переходу від локального вивчення окремихісторичних, економічних, правових аспектів їх розвитку до об’єктивного аналізуїх природи і сутності на основі застосування вищих форм теоретичногоузагальнення і логічного синтезу так і не було створено належних умов. Об’єктивнівисновки продовжували сполучатись з заідеологізованими кліше щодо тимчасовогохарактеру існування ОПГ. В притаманній для радянських часів форміпідкреслювалась повна їх залежність від громадського виробництва, а їх високапродуктивність пов’язувалась, в першу чергу, зі зв’язками зколгоспно-радгоспним сектором [71; 39]. Підкреслювалась економіко-господарча,технічна, юридична залежність ОПГ від громадського сектору, а також суттєвоприменшувалась їх роль як в продовольчому забезпеченні країни, так і в цілому всоціально-економічних відносинах.
Таким чином,несприйняття особистих підсобних господарств в якості системного факторурозвитку економіки країни, що з одного боку був продуктом радянськихсоціально-економічних перетворень, а з іншого — символізував їх недосконалість,було характерною ознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологіврадянських часів незалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про“анахронізм”, що не має перспектив, чужорідне для соціалістичної економікитіло, були широко розповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-іроки, коли начебто була доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.3.3 Сучасні соціологічні дослідженнястановища особистих підсобних господарств на селі
Селянськегосподарство, що було історичною основою ведення сільського господарстваукраїнців, не втратило свого значення і зараз. Для переважної більшостісільського населення особисте господарство є сферою прикладання праці, щозабезпечує сільські родини продуктами харчування та грошовими доходами. Протягом1998-2000 рр. у рамках соціального моніторингу аграрних реформ (Проект приватизаціїземлі та реорганізації КСП в Україні) проводилися дослідження джерел доходівсільських домогосподарств та їх значення для селян. У процесі дослідження булоз’ясовано, що найважливішим джерелом доходів сільського домогосподарства булоособисте підсобне господарство (ОПГ), частка якого у структурі доходів постійнозростала. За даними опитування 2000 р., 83% селян вважали дуже важливимджерелом забезпечення добробуту своїх сімей доходи, отримані від особистогопідсобного господарства. У 2000 р. респондентів просили приблизно оцінити часткидоходів, отриманих від сільськогосподарського підприємства та особистогопідсобного господарства, якщо прийняти за 100% річний сукупний дохіддомогосподарства. У середньому дохід від ОПГ склав 65%, а дохід від зайнятостіу сільгосппідприємстві — 23%, тобто, у середньому, частка доходу, отримана відОПГ, майже втричі перевищувала частку доходу від зайнятості усільгосппідприємстві. Одним із завдань дослідження «Стан та перспективиукраїнського села» 2005 року стало вивчення тенденцій щодо зміни роліособистого селянського господарства (до 2003 року — особистого підсобногогосподарства) у життєдіяльності сільського населення [89; 24].
Із статистичнихданих відомо, що частка селян, зайнятих тільки в особистих селянськихгосподарствах, зростає відповідно до скорочення зайнятих у сільськогосподарськихпідприємствах. За даними дослідження «Стан та перспективи українськогосела» (2005 р) частка селян працездатного віку, зайнятих тільки вособистому селянському господарстві, склала 10%. Однак ця цифра суттєво варіюєзалежно від регіону й типу сільського поселення. Меншою від середньої (меншою10%) є частка самозайнятих в ОСГ селян працездатного віку на Галичині, уПівнічно-Західному, Подільському, Центральному, Північному та Південно-Східномурегіонах та середньонаселених селах (з чисельністю населення від 501 до 1000осіб та від 1001 до 3000 осіб). Натомість, більший від середнього (понад 11%) показниксамозайнятих в ОСГ — у Південно-Західному, Північно-Східному, Південному регіонах,у Донбасі, в малих (до 500 осіб) та великих (від 3001 до 5000 осіб і більше) селах[89; 124].
Виробництвомпродукції у власних або спільних із родичами ОСГ займаються також сільські пенсіонери(крім хворих та немічних), частка яких у вибірці склала 37%. Решта групреспондентів визначала свій статус як «працівники виробничої таневиробничої» сфери села, безробітні тощо. Із результатів розподілу даних опитуваннящодо самовизначення статусу зайнятості важко оцінити справжнє охопленнясільських жителів працею в ОСГ. Більш об’єктивні дані отримано в ході аналізурезультатів відповіді на запитання про наявність особистого (підсобного,присадибного) господарства (городу, садка, худоби). З усіх опитаних сільськихмешканців 94% ствердно відповіли на це запитання. Основним мотивом ведення ОСГє виробництво сільськогосподарської продукції, яка, у свою чергу, може абовикористовуватися для власних потреб, або обмінюватися чи продаватися.
За данимиопитування, продають частину виробленої продукції 38% власників ОСГ, аобмінюють на іншу продукцію або послуги — 14%. Проте переважно вироблена в ОСГсільськогосподарська продукція:
використовуєтьсядля власних потреб: для 56% селян ця продукція є основним джерелом харчуванняїхніх сімей (у Північно-Західному регіоні — для 74%, Північно-Східному — для 70%),а ще для 30% — додатковим джерелом харчування [46; 67].
Серед особистихселянських господарств, що виробляють продукцію на продаж, кожне п’ятереалізовувало до 25% виробленого, 12% — до половини, а 6% — понад половини виробленоїсільськогосподарської продукції. Спостерігається диференціація у регіональномуаспекті. Менше чверті виробленої продукції продають 36% селян у Поліссі (Північно-Західномурегіоні).
Від половини додвох третин виробленого продають 18% селян Придніпров’я (Південно-Східногорегіону). Найбільша частка тих, хто реалізує понад 75% вирощеної продукції,проживають у Південному регіоні України [89; 134].
Отже, товарними (такими,що виробляють продукцію на продаж або обмінюють на іншу продукцію) можна вважатиполовину ОСГ. Аналіз товарності включає також дослідження місць і каналів збутуагропродовольчої продукції та перспективи розширення виробництва і реалізаціїпродукції. Найчастіше продукція реалізується у власному селі (на це вказали 32%власників ОСГ). Можна припустити, що більшість цієї продукції обмінюється або продаєтьсянезначна її частина, і не за високою ціною, адже статки та можливості приблизнооднакові. У Північно-Західному регіоні понад 50% селян реалізують вироблену вОСГ продукцію у своїх населених пунктах. Дослідження виявило, що найчастішереалізують свою продукцію у власних населених пунктах мешканці найменших сіл: 40%тих, хто реалізує продукцію власного виробництва у своїх населених пунктах,проживають у селах із чисельністю населення до 500 осіб. Це може бути пов’язаноіз неперспективністю сіл, віддаленістю їх від магістралей та міст, переважанняму структурі населення людей похилого віку. Натомість 16% опитаних власників ОСГпродають свою продукцію в районних центрах і 11% — в обласних Дослідженняканалів реалізації виробленої на продаж продукції виявило, що найпоширенішимканалом реалізації є ринок: 60% товарних ОСГ реалізують сільгосппродукцію наорганізованих або стихійних ринках (40% та 20% відповідно). У регіональномуаспекті цей канал реалізації найбільше використовується в областяхПівденно-Східного регіону, а у поселенському аспекті — у найменших селах (до500 осіб). Понад 40% товарних ОСГ реалізують вироблену продукцію посередникам (усвоєму селі та в інших населених пунктах), а 27% — організованим регулярнимзбирачам продукції. Останній канал є привабливим для жителів малих сіл,переважно віддалених, з недостатньо розвиненою транспортною інфраструктурою, дедля продажу виробляється невелика кількість продукції і мешкають люди переважнопохилого віку.
У магазин,заготконтору чи безпосередньо переробному підприємству продукцію постачають всередньому 10% усіх власників товарних ОСГ. Ці канали реалізації продукціїзалишаються малопривабливими для сільгоспвиробників через невигідність. Лише 19%опитаних (найбільше — у Північно-Західному (38%) та Південно-Східному (35%) регіонах)здавали протягом останніх двох років молодняк великої рогатої худоби або свинейпереробним підприємствам або цехам сільгосппідприємств. З них майже третина не отримувалидоплату за продану на забій або переробку худобу з підвищеними ваговимикондиціями, тому що не знали про таку можливість, 18% просто не доплатили, лишекожен четвертий отримував доплату [89; 139].
Таким чином, понадчверть власників ОСГ реалізують вироблену у своєму підсобному господарствіпродукцію. Однак, чи є доход від продажу цієї продукції достатнім для того, щобвважати ОСГ справді товарним з подальшою перспективою розвитку фермерськогогосподарства? Майже половина (48%) селян продають свою продукцію за ціною,нижчою, порівняно із ціною на аналогічну продукцію на організованому ринкунайближчого міста (селища). Ще 43% — приблизно за такою ж, як на ринку, ціною. Середтих, хто вважає, що продає свою продукцію за зниженою ціною, 38% оцінюють такурізницю в цінах до 20%, ще у 27% продавців ціна нижча на 21-40%, а у третини — на41-61%. Хоча ці оцінки є суб’єктивними, однак вони дають підстави висловитиприпущення про несприятливі умови реалізації продукції дрібнихсільгоспвиробників.
Одержанірезультати дозволяють також зробити припущення щодо мотивів реалізаціїпродукції ОСГ. З одного боку розміри та продуктивність особистих підсобнихгосподарств сільського населення орієнтовані переважно на підтриманняжиттєдіяльності сільських сімей і не можуть приносити суттєвих прибутків. Цепідтверджують дані опитування, згідно з якими для переважної більшості селянсільгосппродукція, вироблена в ОСГ, є основним чи додатковим джереломхарчування, а третина опитаних або обмінює її на іншу, або віддає батькам,друзям, знайомим, родичам. З іншого боку, майже 40% селян продають виробленупродукцію, однак значну частину — за цінами, нижчими, ніж ціни наорганізованому ринку. Отже, йдеться не про продаж задля отримання вагомогоприбутку, а про реалізацію надлишків. Цей висновок підтверджують відповіді сільськихжителів на запитання щодо прибутковості особистих селянських господарств. Лише32% вважають свої господарства прибутковими, 58% — не вважають, 10% — невизначилися. Відповіді селян різних регіонів на запитання щодо прибутковостіОСГ суттєво відрізняються. Найбільша частка селян, що вважають свої ОСГприбутковими, у Поліссі та Придніпров’ї (Північно-Західний регіон — 44,5%,Південно-Східний — 59,3%), а найменша — на Галичині (7,6%) й Слобожанщині (Північно-Східнийрегіон — 14,5%) [90; 23].
Трансформаційніпроцеси в аграрному секторі країн з перехідною економікою супроводжувалисяперетвореннями у складі та структурі виробників сільськогосподарської продукціїна користь середніх, дрібних і великих приватних товарних господарств (ферм) абоїх об’єднань, а фермер став синонімом типового ринкового сільськогосподарськоговиробника. На жаль, фермерство в Україні все менше розглядається як один зпровідних варіантів розвитку вітчизняного аграрного сектора. Понад три чвертіселян не хотіли б організовувати на базі своїх ОСГ сімейне фермерськегосподарство. Лише 15% погодилися б, причому 5% — за певних умов, серед якихнайчастіше згадуються наявність коштів, землі та техніки для її обробітку,державна підтримка (кредитування, дотування та налагодження каналів і гарантії збуту).Найбільша кількість охочих започаткувати сімейний фермерський бізнес проживаєна Півдні України (17% бажаючих і ще 6% — за певних умов), що пов’язано звідносно невеликою кількістю та щільністю сільського населення, гарнимиґрунтово-кліматичними умовами і можливістю вирощувати високоприбуткову овочево-фруктовупродукцію, соняшник тощо.15% селян Північного регіону також хотіли б розвиватифермерські господарства, що може бути пов’язано з їх розташуванням поблизуКиєва.12% селян Полісся (Північно-Західний регіон) хотіли б створити сімейніфермерські господарства за певних умов — тут традиційний район розвиткумолочного скотарства, яке за умов державної підтримки може бути доситьприбутковим. Найменш оптимістично щодо організації власного сімейногофермерського бізнесу налаштовані селяни Поділля і Галичини — відповідно 90% і82% власників ОСГ тут не хочуть стати фермерами [68; 46].
Ведення власногосільськогосподарського бізнесу (фермерського типу) включає багато аспектів: підприємливість,поінформованість щодо ринкової кон’юнктури, налагоджені канали збуту продукції,оптимальне фінансування, кредитування тощо.
Натомість,функціонування ОСГ, що здійснюється переважно в межах натурального або напівнатуральноготипу, вимагає менших витрат, і досить часто продовжує використовувати ресурсисільськогосподарського підприємства.
Згідно з данимизагальнонаціонального опитування 2000 року понад половина працівників і пенсіонерівсільгосппідприємств вважали, що виробництво продукції в їхніх особистихпідсобних господарствах залежить від можливостей сільгосппідприємства, членамиякого вони є [68; 52].
Лише 24% респондентівтоді вважали свої підсобні господарства незалежними від сільгосппідприємства. Значначастка респондентів (25%) не відповіли на це запитання, що цілком зрозуміло зогляду на поширення такого негативного явища, як розкрадання майнасільгосппідприємств. Ще п’ять років тому сільськогосподарські підприємстваповністю або частково забезпечували сільські домогосподарства кормами,насінням, добривами, молодняком худоби і птиці, послугами з оранки городів,транспортними послугами тощо. Для 29% респондентів, які визнали залежність своїхпідсобних господарств від сільгосппідприємства, вона була значною, ще для 43% — незначною. Натомість у 2005 р. лише у 15% селян (переважно у мешканців малихсіл (26%) та жителів Південно-Східного (57%) регіону) існувала значназалежність виробництва продукції у власному підсобному господарстві відможливостей та наявних ресурсів сільсько-господарського підприємства. Ще учверті опитаних така залежність була незначною. Отже, за п’ять роківреформування сільгосппідприємств зменшилася залежність від них сільськихдомогосподарств і відповідно зросла частка сільських домогосподарств, які самостійновирішують проблеми ресурсного забезпечення своїх селянських господарств — до54% у середньому (а у західному Поліссі — 66%).
Правові,організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянськогогосподарства було визначено у Законі України «Про особисте селянськегосподарство» (№742KIV), прийнятому ще у травні 2003 р. З усіх селян-власниківОСГ, на яких, власне, спрямована основна дія закону, про його існування знаютьлише чверть. Найвищу обізнаність мають жителі Південно-Східного регіону (41%) таПоділля (32%), а також працездатні працівники від 36 років (32%). Лише 6% селянвважають, що прийняття цього закону сприяло вирішенню певних проблем їхвласного ОСГ (лише у Південно-Східному регіоні цей показник сягнув 25%). Майже70% респондентів негативно відповіли на це запитання, ще чверті було важко визначитисяз відповіддю [68; 61].
Відповідно дочинного законодавства України ознакою особистого селянського господарства є те,що вироблена в ньому сільськогосподарська продукція призначена, насамперед, длявласного споживання, отже, діяльність, пов’язана з веденням особистогоселянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності, тому власникиОСГ не вважаються суб’єктами підприємницької діяльності. Майже дві третиниселян позитивно оцінюють цю норму. Ще третині було важко визначитися звідповіддю.
Якби виникланеобхідність і власники ОСГ, які реалізують вироблену продукцію, змушені були зареєструватисясуб’єктами підприємницької діяльності (стати приватним підприємцем), то 35% ізних скоріше за все шукали б можливість продати продукцію там, де не вимагали бдокументів про реєстрацію, 23% — скоротили б виробництво продукції до потребродини, кожний десятий припинив би продавати продукцію власного підсобногогосподарства, а 21% респондентів не визначилися із відповіддю на поставленезапитання. Лише 4% погодилися б на реєстрацію, але за умов помірних податків тадотацій на виробництво з боку держави [68; 96].
Статтею 4 законупро ОСГ визначається, що вони «підлягають обліку, який здійснюютьсільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки впорядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики».Насправді ж лише 23% власників ОСГ підтвердили факт обліку виробленої нимипродукції сільськими (селищними) радами. Найкращим чином ця законодавчовнормована робота проводиться на Поліссі (Північно-Західний регіон — 58% опитанихпідтвердили факт обліку), найгірше — на Донбасі (2% ОСГ обліковувалися). Половиніселян взагалі байдуже, чи буде обліковуватися вироблена ними в ОСГ продукція,чи ні, кожний п’ятий ставиться до цього позитивно або ще не визначився Однак 15%респондентів (у Південному регіоні — 28%, серед жителів малих сіл — 23%) неподобається факт обліку їхньої продукції переважно через побоювання сплатиподатку та можливі зловживання з боку контролюючих органів.
У статті 7 законупро ОСГ прописано основні права та обов’язки членів особистих селянськихгосподарств. Серед них — права відкривати рахунки в установах банків й отримуватикредити; отримувати трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомогита субсидії; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсахсільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповіднодо загальнодержавних і регіональних програм; об’єднуватися на добровільнихзасадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєїдіяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо [71; 68].
Чи користуються члениОСГ наданими їм законодавцями правами? На жаль, відповідь на це запитання покищо є негативною. Так, 96% респондентів відповіли, що не брали протягом останніхдвох років кредит у банку на потреби особистого селянського господарства (переважночерез відсутність потреби (44%) або можливості (4%) у кредиті, через великі відсотки(6%) тощо). Про можливість брати участь у конкурсах сільгоспвиробників дляотримання бюджетної підтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональнихпрограм взагалі не чули 18% селян, а решта 82% не брали в них участі. З усіхопитаних 98% власників ОСГ не отримували протягом останніх двох років бюджетноїпідтримки на ОСГ із загальнодержавних і регіональних програм. Більшість селян (93%)ведуть свої підсобні господарства індивідуально, не об’єднуючись на добровільнихзасадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з іншими ОСГ.
Підтримці дрібнихсільгоспвиробників покликаний сприяти Закон «Про сільськогосподарськудорадчу діяльність», одне з завдань якого — надання практичної допомогидрібним сільськогосподарським товаровиробникам в освоєнні ринкових методівгосподарювання, щоб вони стали повноправними суб’єктами аграрних ринків. Більшетретини селян погодилися з необхідністю послуг дорадчих служб (агрономів,зоотехніків, економістів тощо) для ведення власного господарства, причому 7% зних згодні за них платити [72; 67].
Питання пенсійногозабезпечення сільськогосподарських працівників завжди було і залишаєтьсянадзвичайно складним, а членів ОСГ — ще й невирішеним. Половина селянпрацездатного віку (жінок до 55 років та чоловіків до 60 років) стурбованіневизначеністю з приводу власної пенсії у майбутньому. Серед молоді до 35 роківцей показник становить 63%, а тих, кому від 36 років і до 55-60 років — 75%. Однакправо членів ОСГ отримувати трудову пенсію гарантоване законом про ОСГ. Більшетого, у статті 9 наголошується, що «члени особистих селянських господарствпідлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню тапенсійному забезпеченню, а пенсійне забезпечення членів особистих селянськихгосподарств та сплата ними збору до Пенсійного фонду України здійснюютьсявідповідно до законодавства про пенсійне забезпечення та загальнообов’язковедержавне пенсійне страхування» [88; 90].
Отже, на власнупенсію пропонується заробляти самому, здійснюючи внески до Пенсійного фонду. Натаку пропозицію згодні пристати близько 20% селян (на Галичині таких — третина),сплачуючи щомісяця здебільшого 15-30 грн. за умови стабільної роботи тазарплати і гарантій повернення цих грошей у майбутньому. Кожен п’ятий стверджує,що за нього внески до Пенсійного фонду платить підприємство.
Окрім прав члени ОСГмають також певні обов’язки (дотримуватися вимог земельного законодавства тазаконодавства про охорону довкілля; підвищувати родючість ґрунтів та зберігатиінші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок або оренднуплату; дотримуватися чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних,екологічних та інших вимог відповідно до законодавства; надавати сільським,селищним, міським радам необхідні дані щодо їх обліку тощо). Результати опитуваннясвідчать, що обов’язки, покладені державою на селян, виконуються ними сумлінно.Так, 84% респондентів стверджують, що дбають про підвищення родючості ґрунтів увласному господарстві (найбільший цей показник у Південно-Східному регіоні — 94%,найменший — на Донбасі (70%). Своєчасно сплачують земельний податок або оренднуплату за використовувану землю 90% власників ОСГ (70% роблять це регулярно, 20%- іноді з затримками). Відповіді на запитання про дотримання чинних нормативівщодо якості продукції, санітарно-екологічних та інших вимог виявилися не зовсімоднозначними. Чверть опитаних зазначили, що немає потреби у контролі задотриманням стандартів для продукції, яка виробляється в ОСГ, ще 14% не маютьніякої інформації про існування таких нормативів. Однак половина членів ОСГвважають, що спроможні дотримуватися чинних нормативів (з них 10% — за умовивідповідного навчання та організації контролю якості).
У законі про ОСГзазначається, що окрім виробництва, переробки і споживаннясільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків, господарська діяльністьможе бути також спрямована на «надання послуг з використанням майнаособистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленоготуризму». Такий різновид господарської діяльності у сільській місцевостінабув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає на порядок деннийу нас. Однак дослідження виявило низьку поінформованість сільських мешканцівщодо сільського зеленого туризму. Лише п’ята частина селян знає, що такезелений туризм, ще 24% дещо чули про це, а понад половина опитаних нічого про цене знає. Найвищий рівень обізнаності демонструють жителі традиційнихтуристських регіонів: Південно-Західного (34%), Північного (26%) та Галичини (22%).З усіх опитаних кожен десятий погодився б приймати в своїй оселі туристів, а ще6% погодилися б на це за певних умов, серед яких основними є: благоустрій таоблаштування оселі, навчання й підтримка (у тому числі фінансова) з бокумісцевих і державних органів влади, розвиток відповідної інфраструктури. Найбільшузацікавленість щодо можливості приймати у своїх оселях туристів виявили жителі Північного(20%), Південно-Західного (17%) та Південного (13%) регіонів [88; 27].
Зважаючи на те, щоосновною умовою прийняття і розміщення туристів називається відповідний рівеньоблаштування оселі, у респондентів поцікавилися, чи погодилися б вони створитиналежні умови для відпочиваючих (душ, туалет, харчування тощо). Загалом на це погодилисяб 15% опитаних, відмовилися — 38%, не змогли визначитися з відповідями — 47%. Готовийоблаштувати свою оселю для прийому туристів кожен п’ятий сільський жительЗакарпаття та Буковини, Північного регіону та Півдня.
Не дивлячись нарізне відношення до ОСГ не тільки у респондентів різних вікових категорій, тамешканців різних регіонів, можна зазначити найбільш прибуткові та перспективнісфери діяльності ОСГ.
Отже, по-перше цетрадиційне виробництво, переробка і споживання сільськогосподарської продукції,реалізація її надлишків. Один з новітніх і популярних видів діяльності ОСГ єгосподарська діяльність спрямована на «надання послуг з використанняммайна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільськогозеленого туризму». Такий різновид господарської діяльності у сільськіймісцевості набув значного розвиту у розвинутих країнах і поступово стає напорядок денний у нас, особливо поблизу історичних пам’яток, заповідників,водойомів.
Висновки
Виконав завданнядипломної роботи ми пропонуємо сквозні висновки, узагальнення з кожної частинироботи.
Звернемо увагу нате, що через звужений спектр можливостей працевлаштування та незадовільнуякість середовища життєдіяльності відбувається інтенсивна міграція освіченої йконкурентоспроможної частини селян, погіршується забезпеченість працівникамиагропромислових та інших підприємств і закладів, розташованих у сільськіймісцевості. Посилюється небажання молоді постійно проживати на селі.
Стрімке обмеженнядоступності й низька якість послуг соціальної сфери, виняткова важливістьподолання цих проблем для реформування АПК та економіки взагалі, для поліпшеннядемографічної і суспільно-політичної ситуації, з одного боку, а також змінивікової структури — з іншого, вимагають переглянути підходи до благоустроюсистем розселення, вдосконалити організаційно-економічні засади задоволенняматеріально-побутових і соціально-культурних потреб сільського населення.
Проаналізувавшиджерела доходів сільських сімей, ми визначили основні групи матеріальної підтримки:
1) доходисільських сімей формуються переважно за рахунок заробітної плати у грошовійформі;
2) пенсії;
3) заробіток закордоном;
4) доходи відведення особистих селянських господарств.
Важливістьостанніх у структурі доходів сільських сімей оцінюється селянами вище, ніжважливість заробітної плати і пенсії. Доходи від ведення ОСГ мають найбільшезначення для тих, хто зайнятий тільки в ОСГ, безробітних і зайнятих тільки насезонних роботах.
Все ще істотною єпотреба у соціальному облаштуванні сільських населених пунктів і створенні належнихумов для їх життєдіяльності, оскільки стан соціальної інфраструктури значною міроювпливає на самовідчуття сільського населення. Багато сільських населенихпунктів не мають найнеобхіднішого: дитячих садків, шкіл, сфери послуг,спостерігаються транспортні проблеми і навіть перебої у постачанні хліба.
Дослідженнявиявляють, що взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населеннявірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництвав Україні був би ще відчутнішим.
По — другеособисті підсобні господарства є стабілізуючою формою господарювання. Усучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукціїу всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спадурівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток домізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.
Отже, і надаліслід вживати заходи щодо створення необхідних умов для розвитку тарозповсюдження особистих підсобних господарств. Саме такий підхід відповідаєпрагненням сучасних селян.
Розглядаючипитання урегулювання та реформування земельних відносин, можна побачити, щонасамперед проблема не може бути вирішена без сучасної правової бази,відповідних законопроектів. Негайного вирішення потребують питання, якінасамперед хвилюють рядових селян — проблеми передачі у спадок, оренду,приватизації.
ЗаконодавствоУкраїни надає агропромисловим товаровиробникам право вільного вибору формвласності і напрямків трудової і господарської діяльності, забезпечує умови длявідродження і розвитку селянських (фермерських) господарств, особистихселянських господарств, створює умови раціонального використання і збереженняселянами переданих їм у власність і наданих в користування земель, соціальногоїх захисту. Однак, як вже зазначалось, в правовому полі є багато прогалин табілих плям.
Несприйняттяособистих підсобних господарств в якості системного фактору розвитку економікикраїни, що з одного боку був продуктом радянських соціально-економічнихперетворень, а з іншого — символізував їх недосконалість, було характерноюознакою поглядів більшості науковців, політиків і ідеологів радянських часівнезалежно від конкретного періоду. Уявлення про ОПГ як про “анахронізм”, щоне має перспектив, чужорідне для соціалістичної економіки тіло, були широкорозповсюджені не тільки в 1930-60-і, але навіть в 1960-80-і роки, коли начебтобула доведена їх безпечність і навіть економічна корисність.
На основісприйняття селянами державної аграрної політики, їхнього бачення розвиткусільських територій, сільських громад, сільського господарства можна визначитипріоритети державної політики сільського розвитку, а саме:
диверсифікаціявидів діяльності у сільській місцевості, створення нових джерел доходів позасільськогосподарським виробництвом. Значний потенціал криється у створенні робочихмісць у сфері послуг з огляду на нерозвиненість сфери послуг у сільськіймісцевості;
підтримка розвиткумалого підприємництва у сільській місцевості через Український фонд підтримкипідприємництва, регіональні програми розвитку малого підприємництва та іншімеханізми;
створення мережі сімейнихферм у сільській місцевості. Перетворення частини особистих селянськихгосподарств на сучасні товарні ферми сприяло б розв’язанню проблеми зайнятостіта доходів значної частини сільського населення;
розвиток дорадчоїдіяльності, створення обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок у сільськіймісцевості;
поширення інформаціїщодо прав, можливостей і ризиків власників земельних часток у ході формуванняземельного ринку й іпотечного кредитування; розвиток системи досудового (третейського)вирішення спорів у сільській місцевості, що сприятиме захисту майнових правселян;
сприяннязбереженню і розвитку культурних традицій села;
захист довкілля і збереженняприродного середовища для майбутніх поколінь. Розвиток зеленого туризму;
підвищення якостіжиття у сільській місцевості, наближення побутових умов і сільськоїінфраструктури до міських;
підвищення спроможностіорганів місцевої влади. Широке залучення громадських організацій до виконання програмсоціально-економічного розвитку, залучення сільських громад до вирішенняпроблем сільської місцевості.
Ефективнареалізація комплексної політики сільського розвитку неможлива лише в рамкахдержавної аграрної політики. Ця сфера потребує тісного партнерства іскоординованих зусиль урядових структур, органів місцевого самоврядування,сільських громад, громадських організацій і приватного сектора. Саме накомплексний розвиток сільської місцевості поступово переміститься фокус аграрноїполітики після вступу України у СОТ і в ході європейської інтеграції.
Список використаних джерел
1. Гончарук О. Соціальніпроблеми реформування аграрного сектора національної економіки // Соціологія: теорія,методи, маркетинг. — 2001 — №4 — 45с.
2. Довжик Б. Трансформаціясільської зайнятості в умовах аграрної реформи // Україна: аспекти праці. — 2003- №3 — 78с.
3. Амбросов В.Я. Соціальнасфера села України: регіональний аспект (В.Я. Амбросов, І.В. Білокінь, І.Ф. Гнибіденко,О.Г. Булавка). — К.: НДУ. — 2003. — 605с.
4. Національнапрограма розвитку агропромислового виробництва і соціального відродження селана 1999-2010 роки (проект) // Економіка АПК. — 1999. — №6
5. Андрейцев В.І. СувереннійУкраїні — нову “Земельну Конституцію” (концептуальні підходи до підготовкипроекту Кодексу законів України про землю) // Земельне та цивільне правоУкраїни. — 1999. — №8.
6. Декрет КабінетуМіністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №10.
7. Земельний кодексУкраїни (в ред. від 18 грудня 1990 року) // Вісник України. Відомості ВерховноїРади України. — 1991. — №10.
8. Земельний кодексУкраїни (в редакції від 13 березня 1992 р) // Відомості Верховної Ради України.- 1992. — №25.
9. Новаковський Л.Я. Концептуальніоснови земельної реформи і проблеми її здійснення // Землевпорядний вісник. — 1997. — №1.
10. ПостановаВерховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р. // ВідомостіВерховної Ради України. — 1991. — №10.
11. ПостановаВерховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі”від 13 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №25.
12. Постанова ВерховноїРади України “Про форми державних актів на право власності на землю і правопостійного користування землею” від 13 березня 1992 року // Відомості ВерховноїРади України. — 1992. — №25.
13. Семчик В.І. Соціально-правовігарантії земельної власності і землекористування // Землевпорядний вісник. — 1997. — №1.
14. Указ ПрезидентаУкраїни “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сферісільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994р. // Бюлетеньзаконодавства України. — 1997. — №6, — С.23-28.
15. Указ ПрезидентаУкраїни “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власністьсільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. // Бюлетеньзаконодавства України. — 1997. — №6.
16. Шульга М.В. Актуальныеправовые проблемы земельных отношений в современных условиях. — Харьков: Консум,1998.
17. Онищенко О. та ін.Проблеми реформування відносин власності та
організаційнихструктур господарювання на селі // Економіка України. — №9. — 1998. — С.12.
18. Правособственности в Украине /Под ред. Шевченко Я.Н. — К.: Блиц — информ, 1996. — 320с.
19. Федоров М. Трансформаціяземельних відносин в аграрній сфері // Економіка АПК. — № 4. — 1998. — С.12-17.
20. Шепотько Л. Село: сучаснаполітика і стратегія розвитку. — К., 1997. — 328 с.
21. Аграрне правоУкраїни. За ред. Янчука В.З. — К., Юрінком., 1996.
22. Титова Н.І. Фермері закон. — Львів. — 1996.
23. Титова Н.І. Фермерствов Україні. Основні правові засади. Питання та відповіді. — Львів. — 1998.
24. Герасимчук А.А. Соціологія:Навчальний посібник. — К.: Видавництво Європейського університету, 2003. — 245с.
25. Лукашевич М.П. Соціологія:Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
26. Пшеничнюк О.В. Соціологія:Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А.В., 2005. — 169, с.
27. Сасіна Л.О. Соціологія:Навчальний посібник. — Харків: ВД “ІНЖЕК”, 2005. — 206 с.
28. Соціологія: Підручник/За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип. — Львів: Новий Світ-2000,2006. — 277 с.
29. Черниш Н. Соціологія:Курс лекцій. — Львів, 1998. — 362 с.
30. Основи земельногоправа. — К., 1999. — 765с.
31. Правознавство. — К.,2000. — 367с.
32. Бірюков І. А, Ю.О.Заїка, В.М. Співак. Цивільне право України. — К., 2001. — 320с.
33. Цивільний КодексУкраїни. — К., 2003. — 189с.
34. Назаренко О.В. Визначенняоптимального розміру сільськогосподарського землекористування на прикладіаграрних підприємств Сумської області // Матеріали науково-практичноїконференції викладачів, аспірантів та студентів Сумського НАУ (5-21 квітня2005р). — Суми, 2005. — С.379 — 380.
35. Назаренко О.В. Оренда- економічний інструмент раціонального землекористування. — Суми: ВАТ „СОД”,видавництво „Козацький вал”, 2005. — 102с.
36. Назаренко О.В. Впливорендних відносин на оптимізацію землекористування в аграрних підприємствах // ЕкономікаАПК. — 2006. — № 1. — С.91-95.37. Конституція України: прийнята на п’ятій сесіїВерховної Ради України, 28 червня 1996 року — К.: Преса України, 1997. — 80 с.
38. Земельний кодексУкраїни, — Х.: ТОВ «Одісей», 2002. — 600 с.
39. Біленчук П.Д., КравченкоВ.Д., Підмогильський М.В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право).Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000. – 304 .40. Місцеве самоврядування: Монографія.- Кн.1. Організація роботи сільського селищного голови (А.О. Чемерис, П.І. Шевчук,П.Ф. Гураль; за зап. ред. А.О. Чемериса. — Львів: Ліга-Прес, 1999 — 320с.
41. Орендні відносинив Україні: Зб. нормат. актів. — О. — 65 К; Юрікон Інтер. 2001 — 400 с.
42. Про державнийземельний кадастр. Закон України. — К.: Кондор, 2003 — 467с.
43. Науково-виробничийжурнал «Землевпорядкування» №3 (7), Київ, 2002. — С.3-7, С.26-32.
44. Науково-виробничийжурнал «Землевпорядкування» №1 (9), Київ, 2003. — С.61-65.
45. Ступень М.Г. Теоретичніоснови Державного земельного кадастру, навчальний посібник. — Львів, 2003. — С.123
46. Гнаткович Д.Й. Земельныйкадастр. Економика землепользования. — Львов: Высшая школа, 1986. — С.23-33
47. Лісовий кодексУкраїни. Прийнятий 21.01.2001 // ВВРУ. — 2001. — №2.48. Даниленко А.С., Лихогруд М.Г., Основні засади запровадження в Україні кадастрової-інформаційноїсистеми // Землевпорядний вісник. — 2003. — №1. — С. 22-27.
49. Добряк Д.С., ВагінЮ.М., Єршов В.Г., Методологічні основи автоматизації процесу реєстрації прав наземельні ділянки // Землевпорядний вісник. – 1998 р. №1 (2). — С.10-15.
50. Водний КодексУкраїни, прийнятий 06.06.1995 // ВВРУ. — №8. — 1995.
51. Кодекс України проадміністративні правопорушення із змінами і доповненнями. Прийнятий 11.07.1995// ВВРУ. — 1995. — №9.
52. Егоренков П.Е. Природоохронныеосновы землеустройства — М: Агропромиздат, 1986. С. 32
53. Землевпоряднийвісник. — К; Урожай, 1998. — №1. — С.29.
54. Земельный кадастрв сельськохозяйственных предприятиях. — Львов: ЛСИ 1975. 378с.
55. Інструкція пропорядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на правоприватної власності на землю, право власності на землю і право постійногокористування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі: Затвердженанаказом Держкомзему України від 29.02.2002., №27, К.: Деркомзем України, 2002.
56. Іванух Р.А. Охоронаі раціональне використання природо-ресурсного потенціалу сільськогогосподарства. — К; Урожай; 1985. — 378с.
57. Казьмір П.Г., МицайМ.А. “ Важливі умови реалізації земельної реформи”. Економіка АПК 1995. — К.: Урожай. — 1995. — 125с.
58. Магазинщиков Т.П. Земельныйкадастр. — Львів: Світ, 1991. — 452с.
59. Земельна реформа вУкраїні. Проект “Аграрна політика для людського розвитку”. — К., — 2004. — 40 с.
60. Земельна реформа вУкраїні у 2001 — 2002 роках. Звіт інформаційно-ресурсного центру “Реформуванняземельних відносин в Україні за 2001 — 2002 роки”. — К., 2003. — 160 с.
61. Земельне правоУкраїни: Підручник / За ред. М.В. Шульги. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 368 с.
62. Управлінняземельними ресурсами. / За ред д. е. н., проф.В.Г. В’юна. — Миколаїв: МФНаУКМА, 2002. — 316 с.
63. Гуревський В.К. Правоприватної власності громадян України на землі сільськогосподарськогопризначення: Монографія. — Одеса: Астро-принт, 2000. 136 с.
64. Малинська Л.В. Еколого-економічнаефективність агролісомеліорації. // Актуальні проблеми природничих ігуманітарних наук — Полтава: Полтава, 1997. — С.219-223.
65. Малик М. Основнінапрями реформування відносин власності в колгоспах України. // ЕУ. — 1993. — №12.- С.53-58.
66. Мочерний С.В., ЄрохінС.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією С.В. Мочерного. Основи економічноїтеорії. — К.: «Академія», 1997. — С.261-272.66.
67. Москвін О,Проблеми і Альтернативи агрореформи. // ЕУ. — 1998. — № 1. — С.55-64.67. МихайленкоО. Основи держави і права. — К.: Феміна — 1995. — 160 с.15.
68. Оуєн О.С. Охоронаприродних ресурсів /на рос. мові/ — М.: Колос — 1977.416 с.16.68.
69. Оніщенко Д.,Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. 1993. — № 3. — С.13-23.17.Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. // ЕУ. — 1997.№ 4. С.50-61.18.
70. Писаренко В.М., КуценкоО.М. Екологічні основи раціонального природокористування в аграрномувиробництві. — Навчальний посібник — К.: НМК ВО — 1992. — 200 с.
71. Рубан Ю. Методологічніта методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства. // ЕУ.- 1994. — №1. — С.50-54.
72. Прейгер Д. Сільськегосподарство України: вчора, сьогодні, завтра. // ЕУ. — 1993. №12. — С.48-52.21.Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996 р. — С. 203-204.
73. Янушевич В.М., ШовкунІ.А. Стан перспективи розвитку малого підприємництва в аграрному секторіУкраїни. // Реформування економіки України. Київ, 1997. С.82-88.
74. Личное подсобноехозяйство в условиях агропромышленной интеграции. — М, 1988. — 170с.
75. Шмелев Г, СтексовЮ. Личные подсобные хозяйства // Экономические науки. — 1983. — №3
76. Белянов В.А. Личныеподсобные хозяйства при социализме. — М, 1970. — 209с.
77. Косолапов Р.И. Актуальныевопросы концепции развитого социализма // Социологические исследования. — 1985.- №2
78. Островський В.Б. ЛПХв условиях социализма // Актуальные проблемы агропромышленного комплекса. — Алма-Ата,1985 — 250с.
79. Бестужев-Лада И.В.Социальное прогнозирование // Социальные аспекты современного экономического инаучно-технического развития. — М, 1986 — 456с.
80. Волков И.М. Трудовойподвиг советского крестьянства в послевоенные годы: Колхозы СССР в 1946-1950 годах.- М, 1972 — 46с.
81. Шмелев Г. Индивидуальныеформы ведения сельскохозяйственного производства // Вопросы экономики. — 1996.- №7
82. Янюк Е. РольОсобистих господарств колгоспників у системі колгоспного виробництва // ЕкономікаРадянської України. — 1965. — №8
83. Михайлова Л.І. Особистіпідсобні господарства населення: сутність, класифікація, ефективність // ЕкономікаАПК. — 2001. — №7
84. Мельник Л.С. Подсобныехозяйства населения // Экономика АПК. — 1999. — №8
85. Бизнесс-информ. — 1995. — №43
86. Додонова М.В. Особистіпідсобні господарства сільських жителів Криму: стан, перспективи розвитку // Автореф.Дис. Канд. екон. наук. — Сімферополь, 2000 — С6.
87. Сільськегосподарство України за 2000 рік: Статистичний щорічник. — К., 2001. С21.
88. Тимченко С.М. Українськесело: проблеми етносоціальних змін 1959-89рр. — Запоріжжя, 1995
89. Попов Н. Мотивационныемеханизмы и стимулы труда в сельском хозяйстве //  АПК: экономика и управление.- 1992. — №2
90. Могильний О.М. Деякіаспекти аграрної політики щодо приватного сектора // Економіка АПК. — 2000. — №8
91. Збарський В.К. Особистіселянські господарства в становленні малих форм господарювання // Економіка АПК.- 2004. — №1
92. Липчук В.В., КурилоС.М. Перспективи розвитку особистих господарств населення Економіка АПК. — 2001.- №3
93. Мельник Л.Ю., МакаренкоП.М. Особистий сектор сільськогосподарського виробництва: стан, тенденції іперспективи // Економіка АПК. — 2002. — 213с.
Додаток А
Таблиця А.1.Регіони, де проводилось соціологічне дослідженняНазва регіону Області, що включені до складу регіону Кількість респондентів Північно-Західний Волинська, Рівненська 109 Галичина Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська 253 Південно-Західний Закарпатська, Чернівецька 132 Поділля Вінницька, Хмельницька 165 Центр Кіровоградська, Полтавська, Черкаська 180 Північ Житомирська, Київська, Чернігівська 197 Північно-Східний Сумська, Харківська 117 Південно-Східний Дніпропетровська, Запорізька 109 Донбас Донецька, Луганська 86 Південь АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська 253
Таблиця А.2.Вікові групи респондентів. Вік % респондентів18-28 років 18 29-39 років 19 40-55 років 25 56-60 років 6 61-99 років 32