ЖАНРОВАСИСТЕМА ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ПочатокХХІ століття ознаменувався стрімким кількісним і якісним зростаннямдокументальної літератури. На зміну звичайній белетристиці, побудованій нахудожньому узагальненні, фантазії, домислі й вимислі, приходить література, воснові якої лежить документ і факт. Зарубіжні науковці останнім часом написаличимало серйозних теоретичних та історико-літературних праць, намагаючисьосягнути глибинні процеси розвитку документалістики [1, 2, 3, 4, 5, 6].
Українськінауковці явно недооцінюють природу сучасної документалістики, зі сторінок якоїв духовний світ людини нового тисячоліття увійшли образи видатнихдержавотворців, військових діячів, представників науки та мистецтва; людей, щосвоїм талантом, натхненною працею, видатними досягненнями уславили народ, сталисвоєрідним еталоном для свого людства.
Твердженнязарубіжних дослідників про те, що документальна література поступово витісняєтрадиційні форми роману у вітчизняному літературознавстві, ще зовсім недавнозаперечувалися. Зокрема, В.Дончик свого часу писав: “Відомо, що документ, літературафакту деякими західними теоретиками й практиками літератури до недавнього часупідносилися як, мовляв, логічна і єдина заміна старому романові, за їхнімипрогнозами, художній репортаж, “тексти-колажі” чи й взагалі новий журналізм — це те, щонайбільше могло б відповідати часові, решта ж жанрів і форм своє, буцімто, віджили.В радянській літературі та й взагалі категоричні доктрини не знайшли місця,всяке прагнення однобічності, випрямленості чуже її постійному потягу досинтезу й багатомірності, до художнього розмаїття” [7, 367].
Протев українському літературознавстві досі відсутнє навіть більш-менш виваженевизначення самого поняття документальна література. “Документальна література,документалістика — творихудожньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, воснову яких покладено документальні матеріали, подані повністю або частково чивідтворені у вигляді вільного викладу” [8, 85], — читаємо в“Українській літературній енциклопедії”. У “Словнику літературознавчихтермінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця [9], “Літературознавчому словнику довіднику”за ред. Р.Гром’яка, Ю.Коваліва [10], “Словнику літературознавчих термінів”В.І.Кузьменка [11], “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства”[12] це поняття взагалі не згадується. Очевидно, що такий підхід не може бутивизнаним конструктивним.
Отож,не претендуючи на вичерпність визначення, нам уявляється можливимхарактеризувати документалістику як літературу, що базується на реальнихісторичних документах і фактах і охоплює три найважливіших напрямки:мемуаристику, художню біографію та художню публіцистику. Важливою ознакою такоїлітератури є авторське осмислення певних суспільно-історичних подій чижиттєвого шляху реальної історичної особи, або важливої для життя народупроблеми, здійснене за законами художньої творчості із залученням справжніхдокументів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвідуавтора із внутрішнім світом героїв, соціальною й психологічною природою їхніхучинків.
Важливотакож окреслити жанрову систему новітньої документальної літератури, кожен ізтрьох її напрямків має своє жанрові форми. Зокрема, мемуарна література,виходячи зі спрямування авторського інтересу ділиться на мемуари об’єктні, метаі зміст полягає у відтворенні об’єкта авторської уваги, тобто доби, подій, щовідбувалися в ній, ситуацій людей; мемуари суб’єктні, де домінує спрямуванняавтора на суб’єкт оповіді, себто на самого себе. Щоправда, бувають випадки,коли об’єктність і суб’єктність органічно поєднуються, створюючи певнийпроміжний тип мемуарів.
Об’єктніі суб’єктні мемуари мають власну відпрацьовану жанрову систему.
Найпростішоюжанровою формою сучасної мемуаристики є лист. Лист, природно, розповідаєпро події, котрі; відбулися в житті автора, регіону, в якому він мешкає, країнив цілому. У ньому виразно виявляється авторська позиція, автор листа прямо йвідкрито виражає в ньому себе.
Листє найчастіше автобіографічний, виняток можуть складати лише ділові листи. Улисті його автор досить часто виражає власні світоглядні підходи до дійсності,оцінює політичну, економічну, духовну ситуацію в країні. Це не виключаєнаявності значної кількості листів інтимних за своїм змістом, що передають стандуші їхнього автора. Листи відомих громадян, політичних діячів, письменників,учених допомагають читачам зрозуміти їх як особистість, часом показують авторіву несподіваному ракурсі. Не дивно, що листи досить часто видаються в зібраннітворів класиків літератури. Листи видатних українських письменників минулого,скажімо Т. Шевченка чи Лесі Українки, XX століття, наприклад, П.Тичини чи В.Сосюри, не дивлячись на те, що вони постійно друкуються у зібраннях творів,поки що ще не стали предметом ретельного дослідження. Про листи як мемуарнийжанр літератури досі написано небагато, виняток становлять хіба що праціВ.Кузьменка [13], М.Коцюбинської [14 ], І.Стебуна [15 ].
Близькоюдо листів жанровою формою мемуаристики є щоденники. Як і листи, вониздавна існують у літературі. Класичними зразками цього жанру в Україні стали“Журнал” Т.Шевченка, а в літературі XX сторіччя — щоденники В.Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, Остапа Вишні, М. Драй-Хмари, В. Стуса, О.Гончара. Це щоденні або ж такі, що не мають певної періодичності, записи авторомподій, учасником і свідком яких він був. С.В. Жожікашвілі вважає, що щоденник — це “періодичнопоповнюваний текст, що складається з фрагментів з указаною датою для кожногозапису” [16, 233]. Є щоденники, що характеризуються вузькістю підходів дооцінки дійсності, родинно-побутовими рефлексіями. Особливо багато подібнихщоденників з’явилось у приватних виданнях до революції.
Жанроваспецифіка щоденника полягає в тому, що в них відсутній єдиний сюжет, немаєспільного ідейного змісту. Естетичну цілісність щоденникам надає автор. Йогороздуми день за днем нанизуються на єдиний стержень, надаючи щоденникам певну,досить умовну, завершеність. Нормальним у щоденниках є уривчастість,фрагментарність, неопрацьованість оповіді, стилістична незачесаність фразитощо. “Письменницький щоденник, — відзначала дослідниця цього жанру Н.Банк — вбирає в себеознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічнододає”[17, 20].
Для щоденників притаманне поєднаннявоєдино фотографічного спостереження життя і широт узагальнення дійсності.
Відомий українськийлітературознавець, що мешкав у США, Г. Костюк виділяв чотири жанрових типищоденників. По-перше, це щоденники, автори яких “обдумано пишуть з розрахункомна публікацію. У таких записах вони оминають свідомо різні особисті, побутові,часто прикрі й негативні деталі, а навіть і суспільні дрібниці, та акцентуютьувагу… на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому” [18, 13].Своє ставлення до подій навколишнього життя, згідно думки Г. Костюка, авториподібних мемуарів, а до них він зараховує Т. Шевченка, Л. Толстого, А.Жида,висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відступах.
По-друге,це щоденники, що містять “нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами,переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними,дражливими, “непристойними” [18, 13]. Зовнішнійсвіт, вважав Г. Костюк, таких авторів ніби не цікавить. Набагато більшийінтерес викликають у них власні переживання, пристрасті, болі, трагедії.Прикладів подібних творів учений не наводить. Однак сюди можна віднестищоденник А. Любченка, нещодавно опублікований в Україні.
По-третє,серед щоденників трапляються і такі, котрі схожі на “докладні, але сухі,телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи — дата і місцезустрічей, усякі події, факти, дрібні епізоди дня, логічно ніби між собою непов’язані, для читача незрозумілі” [18, 13]. Публіцистичні чи філософськіпасажі тут зайві. Американський літературознавець, як приклад подібних щоденників,називає М. Куліша та М. Шагінян.
По-четверте,“зустрічаються щоденники, властиві переважно письменникам. Це нотатки щоденнихспостережень, рідкісних вуличних висловів, народних говорів, професійних висловів,випадкових ситуацій, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навітьнових тем, інколи з розгорнутою схемою сюжету і таке інше” [18, 13 — 14]. Як прикладподібного роду щоденників Г. Костюк вважає записні книжки М. Коцюбинського.
Збагатьма підходами до щоденників Г. Костюка можна було б погодитися. Проте,думається, що він помиляється в головному. Адже в чистому вигляді щоденників,подібного кожному з чотирьох згаданих жанрових типів, в природі просто неіснує. У кожному такому творі, навіть у тих, які Г. Костюк зараховує до певногожанрового типу, існують елементи суміжних типів. І багато чого тут залежить невід мети письменника, яку він ставить перед собою, приступаючи до роботи надщоденником, а від естетичних принципів, що їх він сповідує, його творчоїіндивідуальності, специфіки світовідчуття та світорозуміння. Та й сам щоденникВ.Винниченка, котрий аналізує Г. Костюк, явно не вписується в заданудослідником схему, оскільки серед записів українського письменника є такі, щоможуть підійти під кожен зі згаданих чотирьох жанрових типів.
Щоденникипишуть письменники та неписьменники. Однак не всі щоденники, навітьписьменницькі, є фактом художньої літератури. Досить часто це простосистематичні, а то й без особливої системи записи різних справ, подій, турбот,що обтяжували автора, інколи це короткі фрагменти творів, діалоги й монологи,автокоментарі до творів тощо. Щоб стати фактом мемуарної літератури, щоденники мусятьмати і ще одну важливу якість, їх автори повинні володіти даром передбачення,щоб уміти оцінити сучасне з позицій майбутнього. Інакше неможливо заповнити відсутнюдистанцію між часом звершення події і часом спогадів про неї.
Листита щоденники досить часто протиставляються іншим жанрам мемуаристики. Авторлиста роздумує про сьогоднішніми для нього подіями, автор щоденника рухаєтьсядо майбутнього, котре він може передбачити. Автор же творів інших мемуарнихжанрів, навпаки, повертається назад у минуле.
Цілкомприродно, що ці розбіжності реальні, і вони існують. Однак і листи, і щоденникинерідко відбивають не лише сьогочасні враження, первинні емоції з приводуподій, які щойно відбулися, але часом і передбачають майбутнє. А якщо автору,приміром О. Довженку чи В. Винниченку, вдалося в окремих моментах передбачитийого, то у такому випадку мемуарне начало посилюється.
Записна книжка письменника єнаступною жанровою формою сучасної мемуаристики. Дослідники дуже рідко згадуютьпро неї. А між тим записна книжка є ключем його творчої лабораторії, своєрідноюзаготовкою майбутніх творів. Зі сторінок записної книжки письменник постаєперед читачем один без будь-яких посередників. Кожна записана ним думка, уривокфрази, окреме слово допомагають чіткіше зрозуміти хід його мислення, емоції танастрої, що виплескувалися в рядки його творів. Записні книжки, як правило,відображають теперішній для письменника час. Простежуючи крок за кроком хідавторської думки, виразно бачиш, як змінювалися у письменника підходи додійсності, еволюціонувало світовідчуття та світорозуміння. Записні книжкидоносять до нащадків з минулого чимало штрихів творчого портрета їхньогоавтора. Безумовний історико-літературний інтерес в українській літературі маютьзаписні книжки С. Васильченка, О. Довженка, П. Тичини, В. Чередниченко, О.Гончара.
Більшскладною формою сучасної мемуаристики є нотатки. Цей жанр характеризуютьнасамперед можливості ретроспективного погляду на минуле, чого не мали нілисти, ні щоденники, ні записні книжки письменника. Крім того, тут письменник нічимне обмежений у зображенні минулого; головне, щоб події, про які він пише,відбувалися за його пам’яті, становили частину його власного духовного досвіду.В той же час, нотатки посідають проміжне місце між щоденниками і записниками.Для них характерна відносність хронології, нерегулярність записів, фрагментарність,уривчастість, незакінченість, різка зміна сюжетів, ракурсів зображення.
Нотатки,можуть представляти автора як людину певної професії чи роду занять (“Запискиполоненого” О. Варрави, “Записки солдата” І. Багмута), а найчастіше — це розрізненізаписи, що ведуться вряди-годи і не мають чіткої хронології (фрагменти щоденниківП. Тичини, В. Стуса, О. Гончара, записи Гр. Тютюнника). Інколи це підготовчіматеріали до майбутніх, здебільшого нереалізованих книжок (“Як я писав” П.Тичини).
Творицього мемуарного жанру містять у собі портрети людей, з якими зустрічався нажиттєвому шляху автор. У той же час однією з важливих жанрових рис нотаток єїхня аморфність, тобто відсутність будь-яких чітких обов’язкових жанрових особливостей.
Авторв мемуарних нотатках завжди знаходиться десь на периферії сюжету, він тонаближається до його переднього рубежу, то віддаляється в глибину, але ніколине виступає на передній край. Це наочно можна продемонструвати нотатками П.Тичини “Літературно-мистецькі записи”, в котрих розповідається про задумиокремих творів, даються характеристики творчості деяких письменників. І все цечасто подається фрагментарно, незавершено.
Наступноюпоширеною жанровою формою мемуаристики є літературний портрет.
Дослідникцього жанру В. Барахов відзначав: “У сучасному літературознавстві до цього часузалишається неясним, що ж таке являє собою літературний портрет як жанрсловесного мистецтва” [19, 8]. Вчений звертає увагу на те, що саме такимтерміном називають “і мемуарно-біографічний нарис, і окреслене невиразнимиштрихами есе, і літературно-критичну статтю, і короткий репортаж, якщо вониприсвячуються характеристиці конкретної реальної людини, що не претендує наповноту викладу” [19, 8 — 9]. Зрозуміло, що таке широке тлумачення терміназовсім не наближає нас до його розуміння. До того ж, серед літературознавцівнемає єдиного підходу до визначення цього жанру. В “Краткой литературнойзнциклопедии” можна прочитати: “Літературний портрет — документальнийнарис про письменника, художника, видатного суспільного діяча тощо, створенийна основі співбесіди з “героєм”, або короткий мемуарний нарис про такогогероя”. [20, 895]. Можна погодитися з В. Бараховим, який заперечив, що притакому визначенні літературний портрет “розглядається лише як нарис безбудь-якої спроби вияву його особливої художньої структури” [19, 9]. Цейдослідник вважає, що “літературний портрет” означає особливий спосібестетичного пізнання людини і характеризує специфіку його пізнання” [2, 9].
Авторлітературного портрета не ставить собі на меті відтворити весь життєвий шляхсвого героя. Подібну ціль важко досягти, оскільки мемуаристу в такому разінеобхідно знати про героя буквально все, а для цього потрібне щоденне йщогодинне спілкування протягом всього життя, що навряд чи є реальним.Письменник, що працює в жанрі літературного портрета, намагається через однуабо кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранністьйого особистості. При цьому письменник намагається досягти портретної схожості,що теж визначає специфіку жанру.
Майстрамилітературного портрета зарекомендували себе М.Бажан (“Думи і спогади”), П.Панч(“Відлітають журавлі”), С.Голованівський (“Меморіал”), А.Дімаров (“Прожити йрозповісти”), О.Сизоненко (“Не вбивайте своїх пророків”).
Говорячипро літературний портрет як мемуарний жанр, треба не забувати, що за рядомпараметрів він дуже близький до художньоїбіографії і літературної критики. Використовуючи творчий досвід французькоголітературознавця і письменника Сент-Бева, котрий в центр своїх праць злітературної критики ставив людську особистість, створивши цілу серіюлітературних портретів Корнеля, Лафонтена, Лабрюера, Монтеня та інших діячівфранцузької літератури; в російській літературі були створені літературні портрети“Всеволод Михайлович Гаршин” В. Короленка, “Мережковський”, “Гіппіус”, “Брюсов”А. Бєлого, “Дем’ян Бєдний” А.Луначарського, “Максим Горький” О. Серафимовича. ВУкраїні подібного роду праці зустрічаємо у творчості С.Плачинди (“ЮрійЯновський”, “Олександр Довженко”), С.Тельнюка (“Павло Тичина”) тощо.
“Миз деякою набридливістю підкреслюємо думку про близькість біографії, портрета талітературної критики, — наголошував В.Барахов, — зовсім не для того, щоб розмити портрета. Ми хочемо лише акцентувати увагу натому, що узагальнена характеристика, що утворює його оповідну основу, включає усебе елементи інших споріднених жанрів, котрі підкоряються основному задумовіпортретиста. Їх місце і роль у кожному конкретному випадку залежать відголовної мети автора. Тому в середині портрета центр ваги, що неодмінноприпадає на саму індивідуальність людини, може зсуватися в той чи інший бік,утворюючи його різноманітні жанрові різновиди (літературний портрет як жанрмемуарно-біографічної прози, літературний портрет як документально-біографічнуоповідь про давно померлого історичного діяча, що ґрунтується на використаннііконографічних матеріалів, листів, мемуарів сучасників, літературний портрет якжанр критики і т.д.)” [19, 48].
Творчапрактика українських письменників переконує, що літературний портрет як жанрмемуаристики у чистому вигляді в ній існує досить рідко. Найчастіше окремо віндрукується в періодичних виданнях, ювілейних збірниках. Нерідко твори цьогожанру об’єднуються в цикли творів про різних героїв, зв’язуючим ланцюгом яких єпостать автора. Скажімо, спогади С.Крижанівського “Ми пізнавали неповторнийчас” являють собою поєднання трьох циклів літературних портретів за тематикою:“Фронтові друзі” — 14 портретів,“Учителі і соратники” — також 14 портретів і “Зустрічі на перехрестях” — 3 портрета.
Іноді,в українській літературі подібне зустрічається не часто, літературні портретипостають як компоненти більш складної жанрової структури. Прикладом може послужититетралогія Ю. Смолича “Роз-повідь про неспокій”, котра є велетенським мемуарнимнарисом, у якому крім характеристики суспільно-політичного життя протягомкількох десятиліть, аналізу літературного процесу цього ж періоду, представленілітературні портрети багатьох переважно українських письменників, учених,політиків. Щось подібне, хоча й менше за масштабами характеризує “Червоний Парнас”В. Минка. Літературні портрети українських літераторів, педагогів, дослідниківорганічно вписуються в художню й структуру спогадів згадуваного вже представникаукраїнської еміграції Г. Костюка “Зустрічі і прощання”.
Останнімчасом в мемуаристиці все частіше став використовуватись жанр есе. Вінявляє собою специфічний різновид нарису, в якому провідну роль відіграють неспогади про конкретні події чи постаті, а відображення тих вражень, роздумів,асоціацій, котрі вони викликають у автора. Працюючи над есе, мемуарист прагнедо афористичності зображення минулого, до різного роду філософських і моральнихроздумів. Суб’єктивність як жанрова риса мемуарної прози тут особливопідкреслюється. Хронологія подій в есе не зберігається. Мабуть, найяскравішимприкладом цього жанру в українській мемуарній прозі є “Микола Хвильовий.Портрет м’ятежника” І.Дніпровського.
Іншіформи мемуарної літератури нерозривно пов’язані з використанням уже готовихжанрів художньої літератури, перш за все це оповідання, повістіта роману. Здавалося, що це є цілком зрозумілим і, може, було б не вартона них акцентувати увагу. Але частина дослідників не поділяє ту думку, щомемуари можуть бути реалізовані в згаданих жанрах. Т.Марахова, наприклад,вважає самостійним жанром мемуаристики автобіографію. Стверджуючи, що“автобіографія… -це одинвеликий шматок життя, присвячений минулому самого автора” [21, 25], літературознавецьне враховує, що нереалізованою автобіографія може бути лише у відомих жанровихформах роману, повісті чи оповідання. І бути інакше не може, поскільки цімемуарні жанри розвиваються тривалий час паралельно з жанрами белетристики,взаємодіюдчи один з одним. Відомий український знавець зарубіжної літератури Д.Затонський відзначав: “Поезія і правда” Гете формували сучасний роман як такий,“Сповідь” Руссо, “Племінник Рамо” Дідро, “Життя Анрі Брюлара” Стендаля виробилитехніку новітнього роману. А сьогоднішня автобіографія, сьогоднішні мемуари,сьогоднішній літературний щоденник, в свою чергу, звертаються до романноїтехніки. Відхрещуючись, відмежовуючись від роману як жанру, сподіваючись зновуйого перегнати, вони потрапляють у річище вільних романних форм. Така динамічнай повчальна діалектика жанрових взаємодій” [22, 57 — 58]. Подібніпроцеси відбуваються й на жанровому рівні повісті та оповідання.
Українськамемуаристика тут накопичила багатий творчий досвід. Мемуарною класикою сталиромани В. Сосюри “Третя Рота”, Т. Масенка “Роман пам’яті”. Яскравими зразкамимемуарної повісті треба вважати “Зачаровану Десну” О.Довженка, дилогію“Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М.Стельмаха, “Борозною віку” І. Ле, новітвори В. Дрозда “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”,Р.Іваничука “Дороги вольні і невольні”, І. Жиленко “Homo feriens”. Типовимизразками мемуарних оповідань є твори Н.Суровцевої про Колиму.
Іще один, без сумнівів, мемуарний жанр, про який дослідники намагаються незгадувати. Це — літературний некролог. На сторінках літературних періодичних виданьдосить часто можна помітити зразки цього жанру, що є специфічним виразом повагидо пам’яті людини, чиє життя та діяльність варта для наслідування нащадків.Прикладом некрологів є спогади про Олеся Гончара М.Жулинського, І.Драча,Ю.Мушкетика та ін., вміщені в “Літературній Україні” одразу після звістки просмерть видатного національного письменника. Нарешті, слід згадати й новий жанрмемуарної літератури, що зароджується буквально на наших очах. Це — автокоментар.Специфіка його полягає в тому, що мемуарист коментує власні листи, написаніраніше з позицій нового часу. Так Ірина Жиленко в спогадах “Homo feriens”коментує майже тисячу листів, написаних у 60-і роки, до свого чоловіка, щослужив у армії. Аналогічний прийом використав і її чоловік, Володимир Дрозд, утворі “Ми зустрічалися на сонці очима”.
Художня біографія більшсхильна до використання готових жанрових форм, запозичених з епосу. Цепередусім роман, повість, рідше — оповідання чи новела.
Відомо,що роман — цевеликий епічний твір, в основі якого лежить зображення приватного життя людинив нерозривному зв’язку із суспільним розвитком. Його жанровими ознаками є розгалуженістьфабульних ліній сюжету, докладне розкриття життєвих доль багатьох героївпротягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються у суспільнихвзаєминах і побуті, наодинці з собою, зі своїми проблемами та переживаннями,розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різнівиди організації мови — монологи, діалоги, полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики.Специфіка біографічного роману полягає в тому, головним героєм його є реальнаісторична особа, а події та факти носять яскраво виражений документальнийхарактер, що не виключає авторський вимисел і домисел.
Українськийбіографічний роман зароджується на рубежі 20 — 30-х роківминулого століття (В.Поліщук — “Григорій Сковорода”, В.Петров — “РоманиКуліша”). Класичними зразками жанру стали романи про Т.Шевченка “Тарасовішляхи” О.Іваненко, “Син волі” Вас. Шевчука. Останнім часом з’явилисябіографічні романи М.Красуцького “Довга дорога вночі” (про М.Годованця),Р.Іваничука “Саксаул у пісках” (про І.Вагилевича).
Повість належитьдо середньої жанрової форми. Найчастіше говорять, що вона посідає проміжнестановище між романом і оповіданням, відзначають нечіткість і розмитість їїжанрових меж. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньоюдійсністю. Відмінності носять переважно кількісні, а не якісні параметри.Типова “чиста” форма повісті — це твір біографічного характеру. Специфічні риси,що дають можливість віднести повість до художньої біографії, ті ж, що йстосуються біографічного роману, але з урахуванням того, що твір цей менший заобсягом, а отже в ньому менше сюжетних ліній (найчастіше — одна), героїв.
Витокибіографічної повісті є більш давніми, ніж роману. Біографічна повість“Олександрія”, “Повість про Бову-Королевича”, “Повість про премудрого Акіра”переважала в давній українській літературі (ХІІІ — ХVІ ст.).
УХХ столітті до цього жанру зверталися Л.Смілянський (“Михайло Коцюбинський”),І.Пільчук (“Дуби шумлять” — про Панаса Мирного), П.Загребельний (“Кларнетиніжності” — проПавла Тичину). Останнім часом вийшли біографічні повісті В.Стадниченка,В.Дрозда, І.Стебуна.
Оповідання — невеликий зарозміром твір. “Обсяг життя”, який може вміститись в нього, практичнонеобмежений, але найбільш традиційні оповідання тяжіють до зображення, в основуякого покладений певний випадок із життя. Звідси випливають специфічні рисижанру, такі як однопроблемність, “одночуттєвість” душевного настрою, однаконфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним. Всі ці риси, атакож орієнтація на достовірність, істинність зображення подій із життяреального героя, є специфічними ознаками біографічного оповідання, яскравимизразками якого стали твори Б.Грінченка та М.Загірної “Григорій Квітка”,“Шевченків “Кобзар” на селі”, “Іван Котляревський”, “Оповідання про ЄвгенаГребінку”. У тридцяті роки ряд оповідань, героями яких є відомі митці, написалаВ.Чередниченко (“Історія одного вірша” — про Лермонтова, “Останній лист” — про Тесленка,“У картезіанському монастирі” — про Шопена та Жорж Санд). На початку 60-х років художняШевченкіана поповнилась трьома збірниками оповідань про Шевченка, авторами якихє відомі прозаїки П.Байдебура, Я.Баш, П.Гуріненко, О.Десняк, Ю.Збанацький,В.Козаченко, І.Ле, П.Панч, Н.Рибак, С.Скляренко, В.Собко, Ю.Яновський та ін.
Близькимдо оповідання є жанр біографічної новели. Характерними ознаками його єпевна парадоксальність, іноді присутній сатиричний чи комічний пафос, часом здраматичним чи трагічним відтінком. Сюжет новели розвивається стрімко, кінцівкає непередбачуваною. В українській художній біографії цей жанр з’являєтьсяпорівняно нещодавно. Прикладом може бути твір “Диявол не спить” Ю.Мушкетика.
Публіцистикатакож має розгалужену систему жанрів, парадигму якої складають промова, стаття,нарис, есе, рецензія, передмова, післямова, телевізійний або радіовиступи.
Важливемісце посідає промова, що як жанрова форма виникла ще в СтародавнійГреції та Римі. Класикою жанру стали публічні виступи Демосфена, Есхіла,Цицерона, Квінтеліана та ін. Українська публіцистика розпочалася з доби КиївськоїРусі (Ілларіон, Кирило Туровський, Даниїл Заточник). У ХХ столітті авторамияскравих промов були письменники О.Довженко, М.Бажан, М.Рильський, пізнішеО.Гончар, Л.Костенко, В.Яворівськийй, І.Драч.
Жанрпромови нерозривно поєднаний з ораторським мистецтвом. Автор, для того, щобдовести до слухачів власну точку зору, мусить професійно володіти словом,майстерно використовувати інтонацію, експресію, швидко реагувати на настрійаудиторії.
Статтяпризначена для аналізу, оцінювання ситуації в суспільстві, науці чи мистецтві,прогнозування певних тенденцій розвитку. Це невелика за обсягом жанрова формапубліцистики. Друкуються статті переважно в періодиці, хоча досить часто авторивидають збірники статей та інших жанрів. Прикладом можуть бути “Духовний меч”І.Драча, “Заявляю себе культурою…” М.Жулинського, “Блудні сини України”Є.Сверстюка, “Спрага” І.Дзюби.
Доінформаційних жанрів публіцистики, що мають яскраво виражену документальнуоснову, належить інтерв’ю. Специфіка цього жанру виявляє себе в тому, щопевна подія або явище (іноді просто факт), їхнє громадське звучання. Черезінформацію, яку дає кореспонденту герой інтерв’ю, що має певні знання в галузі,яку він репрезентує. Прикладом жанру є розмова відомого літературознавцяАнатолія Погрібного з Олесем Гончаром “Поглиблювати в собі почуття синівське”.
Нарис — також є малимдокументальним жанром, у якому відтворюються сучасні події чи зображуютьсялюди, котрих автор знав особисто. Головна думка, ідея, тенденція, соціальнапроблема подаються відверто, оголено. Жанр цей виник в Англії ще в ХVІІІ столітті.В Україні він з’являється лише через сто років (І.Нечуй-Левицький — “На Дніпрі”,Панас Мирний — “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”).
Уновітній українській літературі нариси писали В.Дрозд, І.Драч, О.Гончар.
Нарисовуформу в західному літературознавстві часто ототожнюють із жанром есе,хоча насправді це різні жанри. Есе з’явився в літературі у Франції в 1580 році,коли Монтень написав працю “Essai”, що можна перекласти як досліди.Визначальними рисами есе є невеличкий обсяг, конкретність теми, вільнакомпозиція і вільний виклад матеріалу, де головну роль відіграють асоціативнізв’язки. На Заході помітні публіцистичні твори в цьому жанрі залишили Б.Шоу,Дж.Голсуорсі, А.Франс, Р.Роллан, Т.Манн, Ж.-П.Сартр, А.Камю, А.Моруа. Середвітчизняних авторів слід назвати Ю.Смолича, О.Гончара, І.Муратова, Д.Павличка,І.Драча, П.Загребельного.
Передмова та післямоває близькими жанровими формами, що також мають документальне підґрунтя. Обидваці жанри в Україні зародилися в середньовіччі й пов’язані з початком книгодрукування(Герасим Смотрицький, І.Федоров). Серед певних усталених жанрових характеристикслід назвати біографічні свідчення про автора, відомості про історію праці надтвором (творами), яким передує передмова чи після яких розміщена післямова.Окрім того, автор передмови (післямови) намагається розкрити проблематикутворчості та її роль у розвитку літератури. Авторами цікавих зразків цьогожанру в новітній літературі є Микола Жулинський, Іван Драч, Борис Олійник.
Поширенимжанром публіцистики є рецензія, тобто критичний аналіз новоголітературного твору, де провідними рисами виступають документальна точність,розбір важливих проблем, порушеним автором, безпосередня апеляція до читача.Зразки цього жанру зустрічаються в творчості багатьох провідних українськихписьменників і критиків — П.Куліша, М.Драгоманова, І.Франка, в літературі ХХстоліття — П.Тичини, М.Хвильового, П.Загребельного, О.Гончара, М.Жулинського, В.Дончика.
Такими постають провідніжанри новітньої документалістики, що сьогодні перебуває на злеті, розвивається,а це значить, що в ній можлива поява нових форм, передумовою чого є активнавзаємодія між собою різних жанрів. А поскільки далеко не всі визнають перспективистрімкого розвитку документальної літератури — тут є поле для науковихдискусій.
Література
1. MayG. L’autobiographie. — Paris, 1976;
2. NeumannBernd. Identitat und Rollenzwang: Zur Theorie der Autobiographie. — Frankfurt,1970;
3. DigierB. Le Journal intime. — Paris, 1991;
4. PillingI. Autobiography and imagination. — London, 1981;
5. FoleyB. Telling the truth: The theory and practice of documentary fiction. Ithaka. — London, 1986;
6. Автобиография/ за ред. В.А.Погодина. — М., 2001;
7. ДончикВ. Український радянський роман. Рух ідей і форм. — К., 1987;
8. МорозоваЄ.Ф. Документальна література // Українська літературна енциклопедія. — Т.2. — К., 1971;
9. ЛесинВ.М. Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. — Вид. Третє,переробл. і доповн. — К., 1971;
10. Літературознавчийсловник-довідник / Р.Т.Громяк, Ю.І. Ковалів. — К., 1997;
11. КузьменкоВ.І. Словник літературознавчих термінів. — К., 1998;
12. Лексиконзагального та порівняльного літературознавства. — Чернівці. 2001;
13. КузьменкоВ.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 — 50-х років ХХст. — К.,1998;
14. КоцюбинськаМихайлина. “Зафіксоване й нетлінне”. Роздум про епістолярну творчість. — К., 2001;
15. СтебунИлья. История одной потаенной любви. — Донецк, 1999; 16.
16. ЖожикашвилиС.В. Дневник // Литературная энциклопедия терминов и понятий. — М., 2003;
17. БанкНаталия. Нить времени. — Л., 1978;
18. КостюкГ. Записки Володимира Винниченка // Винниченко В. Щоденник. — Т.1. — Едмонтон — Нью-Йорк, 1980;
19. БараховВ.С. Литературный портрет. — Л., 1985;
20. Литературныйпортрет // Краткая литературная энциклопедия.-Т.5.-М.,1968;
21. МараховаТ.А. О жанрах мемуарной литературы // Ученые записки Горьковского пединститута.- Серия…. Наук. — Вып.69. — Горький, 1967;
22. ЗатонскийД.В. Сцепление жанров // Жанровое разнообразие современной прозы Запада. — К., 1989