Життя та
діяльність І.П.Котляревського
Реферат
арацювали: Ю.Марченко, П.Хегай.
Вступ
Іван Петрович
Котляревський – класик нової української літератури – автор перших, справді
національних творів – нев’янучої “Енеїди” і безсмертної “Наталки Полтавки”,
поява яких знаменувала собою початок нової доби в історії нашої культури.
Котляревський був талановитим національним поетом і драматургом, що в своїх
книгах, написаних живою народною мовою, виступив яскравим самобутнім співцем
рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на захист простих людей з народу і
гостро засудив паразитизм, неуцтво, розбещеність панівних верств
феодально-кріпосницького суспільства. Звернувшись до народного життя і народної
мови, ввівши їх у свої твори, Котляревський спрямував українську літературу на
нові шляхи – становлення і розвитку національної літератури. Саме тому йому, як
найбільш талановитому із попередників основоположника нової української
літератури Т.Г.Шевченка, й належить одне з найпочесніших місць у літературі
першої половини ХІХ ст.
Біографія
письменника
Іван Петрович
Котляревський народився 9 вересня (29 серпня
ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом
в Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над
Ворсклою й пройшли дитячі та шкільні роки Котляревського в обстановці, дуже
близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний краєвид:
тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях, стародавній монастир,
собор, потопаючі у вишневих садках невеликі будиночки. Полтава в ті часи була
спочатку “полковим” містом, а потім (з 1796 р.) стала повітовим центром
Малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено Полтавську
губернію і Полтава стає її центром, місто починає зростати і впорядковуватися.
Певних відомостей про початкову освіту Котляревського
немає. Відомо лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній
семінарії, де учителями були колишні вихованці Київської академії і
Харківського колегіуму, які в навчанні й вихованні дотримувалися ще старих
схоластичних традицій. Дуже багато часу приділялося вивченню латинської мови.
Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі з кращими творами
римської літератури, зокрема з “Енеїдою” Вергілія.
Але в семінарії під впливом віянь нового життя поруч з
старими, мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та
німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів ХVІІІ ст. –
Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського, що, звичайно, не могло не збудити в
них інтересу й до сучасної російської літератури.
Все це мало
вплив на початок літературної діяльності Котляревського, на його захоплення
віршуванням. Як свідчить перший біограф письменника С.П. Стеблін-Камінський, Котляревський
ще в юному віці “мав пристрасть до віршування і вмів до всякого слова майстерно
добирати рими, дотепні і вдалі, що товариші його по семінарії прозвали
“рифмачем”.
1789 р. Котляревський вибуває з семінарії, не закінчивши
її повного курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає,
але, напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар’єра церковнослужителя. Спочатку він
служить чиновником у різних полтавських канцеляріях, далі був домашнім учителем
у поміщицьких родинах в різних місцевостях Полтавщини. У ці роки уважно
приглядається до життя українського народу, вивчає його побут, звичаї,
фольклор, мову. На цей час – середина 90-х років ХVІІІ ст. – і
припадає початок роботи Котляревського над поемою “Енеїда”.
Дванадцять років (1796 – 1808) перебував Котляревський на
військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав участь у
задунайському поході російської армії 1806 – 1807 рр. під час
російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання
дипломатичних доручень його було декілька разів нагороджено, надано офіцерський
чин капітана. Але і в період військової служби Котляревський продовжував
писати: про це свідчить його “Пісня на новий 1805 год князю Куракіну”, написана
в 1804 році.
Слід зауважити, що на початку ХІХ ст. Котляревський уже
був широко відомий як письменник, як автор поеми “Енеїда”, перші три частини
якої з’явились двома
виданнями (1798 і 1808 рр.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський
був незадоволений цими діями видавця – конотопського поміщика Максима Парпури,
що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в
передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого вже ним самим, і згадки про
“якусь особу мацапуру” в доданій строфі третьої частини твору), проте
ініціатива Парпури у виданні “Енеїди” заслуговує лише схвалення і є фактом
позитивним в історії літератури. Крім того, поема була поширена і в рукописних
списках.
Вийшовши у відставку і не влаштувавшись на службі в
Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810
р. посаду наглядача в “Будинку для виховання бідних дворян”. Це був своєрідний
навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не тільки дворян, але
й вихідців з інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували
схоластичні, богословські предмети, то в цьому “Будинку” головна увага
приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям,
гімнастиці. Котляревський з любов’ю ставився до вихованців, дбав про їх щоденний побут і
навчання.
Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському
як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк, з чим він справився
швидко й успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.
Після закінчення війни з Наполеоном Котляревський з
запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь в улаштуванні
любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п’єсах Княжніна. У 1816 р. його було
призначено директором Полтавського театру, і, коли незабаром в Полтаві
виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак Щепкін,
Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного мистецтва.
Він здружується з Щепкіним, сприяє викупові його з кріпацтва, пише спеціально для
нього п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”, які й були з успіхом
поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна
протягом чотирьох років (1818-1821) приносить відчутні результати: Полтавський
театр стає провідним на Україні, про нього далеко поширюється добра слава.
Взагалі, Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з
культурно-мистецьким життям країни, тримав тісні зв’язки з цілим рядом
письменників, журналістів, науковців.
Ніхто в Полтаві краще за нього не знав пам’яток
старовини, ніхто краще не розбирався в українському фольклорі та етнографії.
Котляревський багато допомагав вченим – історикам і етнографам –
Б.Бантиш-Каменському, авторові кількатомовної “Истории Малой России”,
І.Срєзнєвському, В.Пассекові.
Зокрема слід відзначити близькість українського поета до
декабриста М.М.Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського
генерал-губернатора. Один із організаторів товариства “Союз благоденства”,
палкий прихильник республіканського ладу, М.М.Новиков увів Котляревського в
засновану ним масонську ложу “Любов до істини”, очевидно, підготовляючи його до
вступу в товариство. Поруч з Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом,
Бестужевим-Рюміним М.М.Новиков був одним із видатних діячів декабристського
руху, і його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, напевно, теж не минула б
найсуворіша кара царя.
Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед
Котляревським мету й завдання декабристів, як поставився письменник до їх
програми, але і характер громадської діяльності і творчість Котляревського
свідчать про те, що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими.
Знаменним є й те, що українського письменника у 1821 р. було обрано почесним
членом “Вільного товариства любителів російської словесності”, в якому на той
час керівну роль відігравали поети-декабристи і літератори, ідейно близькі до
них – Ф.Глінка, К.Рилєєв, М.Бестужев, О.Бестужев, М.Гнєдич, А.Корнілович.
Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчості
Котляревського (це виявилося у щирій симпатії до простих людей, в засудженні
жорстокості кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна
твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення суспільства. У
своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на позиціях поміркованого
просвітительства, надіючись на мирне розв’язання соціальних суперечностей.
В ці роки Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У
1827 р. йому довелося зайняти ще й посаду попечителя “богоугодных заведений” (так називалися
тоді лікувальні заклади і богадільні). І на цій службі він виявив себе простою,
щирою, гуманною людиною. Як показують свідчення сучасників, будинок
Котляревського намагалися відвідати всі проїжджаючі через Полтаву. Письменник
теж любив бувати в сім’ях жителів
Полтави, завжди тепло й щиро розмовляв з людьми.
Жив Котляревський скромно і просто. “Під скромною
простотою українця, – пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, – Котляревський
приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням… подавав
тим, що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав,
покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любив бувати в
товаристві, був люблений і шанований у вищому колі і в середньому; був душею
всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно й весело,
часто вживав алегорично, завжди до речі і з вигадливістю, приказок і різних
місць з книг… Мова його відтінювалась малоросійським наріччям, але була
жвава, оригінальна усмішка раз у раз вигравала на устах”.
Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси
вдачі Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору й
сатири. Гуманний і доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим і нещадним
у висвітленні негативних життєвих явищ і осіб. Письменник виявляв виключне
знання народного гумору й сатири, глибоку обізнаність з українською етнографією
і фольклором. Він знав безліч приказок і прислів’їв, афоризмів і пісень, якими
завжди пересипав свою мову; любив розповідати анекдоти, часто вигадуючи їх сам.
У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу і
виходить у відставку. Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але
його безперервно відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він
відпустив на волю дві сім’ї своїх
кріпаків і роздав родичам та знайомим все своє майно. Помер Котляревський 29
жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою
глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній людині.
30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам’ятник першому класикові нової
української літератури.
М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно
визначив роль І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши,
що “забуте й закинуте під сільську стріху слово, немов фенікс з попелу,
воскресло знову… і голосно залунало на весь світ” з його творів.
Ці слова М.Коцюбинського ніби розшифровували рядки
Т.Г.Шевченка з його поезії “На вічну пам’ять Котляревському”, що вибиті бронзою
красувалися на постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:
Будеш, батько,
панувати,
Поки живуть
люди;
Поки сонце з
неба сяє,
Тебе не
забудуть!
Список
литературы
1.
П.К.Волинський. Іван Котляревський. Життя і творчість. Держлітвидав України,
вид. І.К., 1951, вид. 2, К.,1955.
2. Є.П.Кирилюк.
І.П.Котляревський і його значення в історії української літератури. Передмова
до 2 тома Повного зібрання творів І.П.Котляревського, В-во АН УРСР, К., 1953.
3. І.І.Пільгук.
Життя і творчість І.П.Котляревського. Стенограма публічної лекції, К., 1954.