Зовнішня політика сучасної Росії
Зміст
Вступ
1. Основні етапи еволюції теорії зовнішньої політикисучасної Росії
2.Політична практика сучасної Росії
3. Загрози в зовнішньополітичних відносинах
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Зовнішня політика держави належить, як відомо,до однієї з найскладніших сфер діяльності. Але так само, як у випадку з внутрішньоюполітикою, ефективність цієї діяльності у величезній мірі залежить від її реалістичності,цілеспрямованості і послідовності. Всі ці характеристики значною мірою закладаютьсявже на етапі вироблення теорії політики, що приймає в кінцевому рахунку форму доктрин,концепцій, конкретних програм і т.д.
Але якою б досконалою і вивіреною не була теорія,практична політика завжди буде від неї відрізнятися, оскільки жодна теорія не здатнаврахувати всі ті конкретні проблеми, які ставить життя. Незважаючи на це не можнане визнати справедливість виразу «Немає нічого практичніше гарну теорію»і не віддати належне високій ролі хорошої стратегії. Без реалістичною фундаментальноїтеорії практика просувається вперед на дотик, як би наосліп, знаходиться в необмеженійвладі методу «проб і помилок». Тому, перш ніж розглянути питання, пов’язаніз еволюцією практики зовнішньої, політики сучасної Росії, розглянемо, як в останніроки відбувалося становлення теорії цієї діяльності.
1. Основні етапи еволюції теорії зовнішньоїполітики сучасної Росії
Інтенсивний пошук нової зовнішньополітичної концепції(про теорію на цьому етапі говорити ще не доводиться) Росії почався незабаром післярозпаду СРСР і здобуття нею повного суверенітету. Перша спроба сформувати та податиїї світу була зроблена Президентом Росії Б. Єльциним вже 31 січня 1992 р. виступилав цей день на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН перед главами держав і урядів15 країн — членів цієї Ради, російський Президент запропонував перетворити програмуСтратегічної оборонної ініціативи (СОІ) у міжнародний проект з урахуванням технологічнихрозробок оборонного комплексу Росії. У результаті такого об’єднання могла б бутистворена глобальна система космічної захисту. Заявивши, що Росія розглядає США таінші західні держави не тільки як партнерів, але, швидше, як союзників, Б. Єльцинвисунув цілу низку ініціатив. Він запропонував, зокрема, створити механізм швидкогореагування, який міг би бути оперативно задіяний Радою Безпеки ООН в будь-якомурайоні планети, де виникає загроза миру і стабільності. «Ми, — говорив президентРосії у промові на засіданні РБ, — виключаємо будь-яке підпорядкування зовнішньоїполітики ідеологічним доктринам, її самодостатній характер. Наші принципи простіі зрозумілі: верховенство демократії, прав і свобод людини, законності та моральності».
Виступу російського Президента в РБ ООН передувалойого спеціальне Послання Генерального секретаря ООН Бутрос Галі. У ньому було викладеноосновні напрямки російської політики в області скорочення озброєнь та роззброєння:стратегічних наступальних озброєнь, тактичної ядерної зброї, протиракетної оборонита космосу, заборони випробувань ядерної зброї та заборони виробництва розщеплюються,для цілей зброї, нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки,звичайних озброєнь, хімічної і біологічної зброї, оборонних бюджетів, конверсіївійськового виробництва. Двома тижнями пізніше міністр закордонних справ Росії А.Козирєв виступив у Женеві на конференції з роззброєння і в Комісії ООН з прав людини,роз’яснивши і доповнивши пропозиції Б. Єльцина, що містилися у згадуваному вищейого Посланні Генеральному секретарю ООН.
Паралельно з виконавчими структурами влади надзовнішньополітичною доктриною працювали і в представницьких владних органах. У результатівже в кінці лютого 1992 світ побачила паралельна, точніше кажучи, альтернативназовнішньополітична концепція. Це була концепція Верховної Ради Росії. Виступаючина науково-практичній конференції в МГІМО «Перетворена Росія в новому світі»голова Верховної Ради Р. Хасбулатов виклав її основні аспекти. У конференції бралиучасть також Є. Примаков, що був тоді генеральним директором зовнішньої розвідкиРосії, А. Козирєв, міністр закордонних справ, і інші державні діячі.
Зміст концепції Р. Хасбулатова багато в чому збігавсяз головними положеннями президентської доктрини. Обидві виходили з відмови зовнішньоїполітики нової Росії від біполярності, тобто від звичного поділу світу на дві протиборчісвітові суспільні системи; обидві декларували відмову від переважної опори на військовусилу як засіб зовнішньої політики, обидві визнавали важливість «формуванняв Росії дієздатної економіки», «допомоги національній промисловості, національномупідприємництву загалом у виході на зовнішні ринки і т.д. Обидві концепції визнавалитакож важливість для нової Росії дружніх та конструктивних відносин з США, країнамиЄвропейського Співтовариства, Японією, Китаєм, Індією, Туреччиною та іншими державами.
Однак в концепціях Б. Єльцина і Р. Хасбулатовамістилися не тільки однакові або співзвучні підходи, але й помітні відмінності,що явно вказувало не тільки на розбіжності, але і на певне протистояння між двомагілками влади. Так, у концепції голови Верховної Ради особливо акцентувалися тінапрями зовнішньої політики Росії, які були традиційними для СРСР у минулому, асаме відносини з країнами Центральної та Південно-Східної Європи і, зокрема, з країнами,що входили у свій час в РЕВ і ОВД. Арабський Схід і Азія і Африка також згадувалисяяк особливо важливі напрямки зовнішньої політики нової Росії. На думку Р. Хасбулатова,цього вимагали геополітичні міркування і економічні інтереси Росії. У концепціїХасбулатова, крім того, мова йшла також про перевагу та пріоритетності відносинз державами — членами СНД і країнами, що межують з СНД.
Концепція виконавчої влади, навпаки, припускалапомітну переорієнтацію зовнішньої політики Росії на США і інші країни Заходу.
Практика наступних років показала, що „проамериканська“і „прозахідна“ зовнішня політика Росії не виправдала себе в очікуваласяступеня і ще раз підтвердила ту істину, що в силу багатьох об’єктивних причин цяполітика повинна бути різно векторної і різно характерної. Ця обставина була врахованана наступних, більш високих стадіях роботи над зовнішньополітичною концепцією Росії.
У кінці квітня 1993 розпорядженням Б. Єльцина бувзатверджений документ під назвою „Основні положення концепції зовнішньої політикиРосійської Федерації“. У його підготовці брала участь група висококваліфікованихекспертів від МЗС, МЗЕЗ, Міноборони, Служби зовнішньої розвідки, апарату Ради Безпекиі двох комітетів Верховної Ради — за міжнародними справах і зовнішньополітичнимзв’язків, а також з питань оборони і безпеки. Керував цією роботою голова Міжвідомчоїзовнішньополітичної комісії Ради Безпеки Юрій Скоков. Документ пройшов всю процедурупогодження та затвердження в рамках нового механізму підготовки і прийняття зовнішньополітичнихрішень. Він був схвалений Міжвідомчої зовнішньополітичної комісією і затвердженийна засіданні Ради Безпеки країни.
Концепція, як відзначали її творці, розробляласявиходячи з „життєво важливих інтересів країни і її громадян“, а не з ідеологічнихустановок або пристрастей тих або інших сил у російському суспільстві. У числі цихінтересів — »забезпечення процесів формування державності Російської Федераціїта захист її територіальної цілісності, створення умов для забезпечення стабільностіі незворотність політичних та економічних реформ; активне і повноправна участь Росіїв будівництва нової системи міжнародних відносин, в якій їй було б забезпечено гіднемісце”.
2. Політична практика сучасної Росії
Одним з головних політичних кроків є зближенняз НАТО, як майбутнього прообразу єдиних збройних сил ЄС. Але ми повинні працюватисаме в «двадцятці», оскільки є ризики і з боку, ново вступили до ЄС країн- Польщі, Чехії, які несуть стару ідеологію і можуть перешкодити Росії.
Непогано б створити політичну консультативну групуРосія — ЄС — США, яка буде працювати незалежно від зміни президентів, оскільки Росії,щоб відновитися необхідно близько 50 років. Якщо ця зовнішньополітична система проіснує50 років можна говорити, що Росія збережена. Ризики Проведення політики «збереженняі розвиток» пов’язане з низкою ризиків, що криються перш за все всередині нашоїкраїни, і можуть завадити відновленню Росії як великої держави.
Перш за все, це радикальні політичні і суспільнірухи, наприклад КПРФ як носій ідеології «старої держави» (за сталінськоїмоделі напружуються всі ресурси країни для ривка і протистояння). Китайська проблема,хоча можна спробувати поставити Китай в те ж положення, в якому знаходитися ЄС повідношенню до Росії і США, можливий неуспіх цієї політики — Китай уже вважає себевеликою державою, що володіє збройними силами. До речі, не дарма лідери КПРФ такактивно закликають до китайського досвіду, це ризики одного поля. Є ще одне питання- наскільки довго Росія буде їм потрібна? А це залежить від самої Росії, її зовнішньоїполітики, головне знати і розуміти наші цілі.
Особливу тривогу викликає ситуація навколо Грузії.Напад на яку неприпустимо з точки зору підрахунку наших плюсів і мінусів. У результаті(стратегічному підсумку) ми програємо. А з проблемою переходять кордон бойовиківрозбереться Федеральна прикордонна служба. Російський кордон весь час хтось турбує,але не починати ж через це війну?
Президент Путін може розгубити весь свій зовнішньополітичнийбагаж через цієї ситуації. Вирішувати проблему бойовиків можна тільки помінявшиполітичний режим у Тбілісі на більш сприятливий для нас.
Гарантії тільки монарх може забезпечити спадкоємністьполітики «збереження і розвиток». Тому присутність Глави Російського ІмператорськогоДому з офіційним статусом на території Росії є гарантія того, що, в крайньому випадку,ця політика може бути продовжена майбутніми російськими імператорами. Інший гарантією,є побудова громадянського суспільства, «вирощування» у його середовищінових політиків, вихованих на ідеології «великої держави-посередника»та політики «збереження і розвиток». Тільки з цього середовища і повинніз’являтися нові управлінці. Наявність громадянського суспільства дозволить нам згладитиі проблему радикалізму.
3. Загрози в зовнішньополітичних відносинах
Зовнішня політика Росії при Путіні — це логічнепродовження політики Єльцинського режиму. Різниця лише в тому, що їй доводитьсядіяти в умовах, коли ліміт можливих подальших поступок Заходу скорочується, як шагреневашкіра, що робить необхідним для російської дипломатії проявляти більшу гнучкістьі спритність, показну твердість і винахідливість, ширше використовувати в своїхцілях методи інформаційного прикриття і пропаганди, залучати під виглядом«професіоналів» доморощених і чужоземних фахівців для обдурення народуі паралізації його волі. Треба відразу сказати, що чималу допомогу російському істеблішментунадають у цій справі Зюганова, які в прагненні наблизитися до влади вже рік, як«роздумують» над тим, чи відповідає зовнішня політика Путіна національнимінтересам Росії, всіляко намагаються вигородити президента і списати всі його очевидніогріхи в цій області на уряд і МЗС, приписати собі те, що вони вважають «досягненнямизовнішньої політики президента».
Як же насправді формується зовнішня політика Росіїна її нинішньому етапі? Цілком очевидно, що найбільший вплив на її проведення продовжуютьнадавати прозахідні угруповання, ті, що в адміністрації президента, уряді, РадіБезпеки, в МЗС, в економічних, військових, наукових та інших відомствах з часівГорбачова і контрреволюційного перевороту 1991 р. Ним як би протистоять з більшимчи меншим успіхом групи вболівальників «національних інтересів Росії»,набраних президентом в основному з числа колишніх високопоставлених діячів КДБ,які зрадили Радянську Батьківщину, а зараз під виглядом «патріотів» намагаютьсяопанувати ключовими позиціями у владі. Зрозуміло, що обидва ці угруповання, яків різних іпостасях називаються ще й «московськими» і «петербурзькими»,прямо або побічно відображають інтереси компрадорського і національного капіталуРосії.
Не дивно, що при такому положенні справ зовнішняполітика Росії, будучи до того ж пов’язаної цілком певними зобов’язаннями щодо партнерстваз США і НАТО і постійно піддається з їхнього боку тиску, а то і неприкритим загрозам,відрізняється крайньою неврівноваженістю, а вживаються нею акції на міжнароднійарені часто-густо мають досить суперечливий і двозначний характер. Було б, однак,глибокою помилкою не бачити при всьому цьому її антинародного, про імперіалістичногоі капітулянтського характеру.
Це особливо наочно проявилося в ратифікації ДержавноюДумою з подачі президента і уряду Договору СНО-2. Детальна оцінка цього дійства,як акту національного зрадництва, дана в Заяві ЦК ВКПБ та Всесоюзного інформаційногоцентру з питань боротьби проти імперіалізму і неоколоніалізму (ВІЦ) від 14 квітня2000 Минулий після цього період показав правильність наших оцінок.
зовнішня політика росія
Недавні пропозиції Росії (кінець лютого ц. р.),спрямовані США і містять план створення європейської нестратегічної ПРО, яка передбачаєзахист від ракет меншої і середньої дальності в обмін на відмову США від виходуз договору щодо ПРО від 1972 р., як і слід було очікувати, були Вашингтоном проігноровані.Більше того, вони були витлумачені таким чином, що Росія, загалом, тепер визнаєнебезпеку нанесення ракетних ударів по Європі країнами-“ізгоями”, а значитьтим самим, як би послаблює своє заявлене раніше категоричне неприйняття планів будівництваНПРО США. Так само нова адміністрація США ігнорує заяви російських військових проможливості адекватних заходів, якщо США вийдуть з Договору по ПРО від 1972 р. Взяточітко виражений курс на зведення системи НПРО, і Вашингтон лише шукає шляхи до втягуванняРосії в переговори, сподіваючись, і не без підстави, так чи інакше змусити її змиритисяз цим рішенням.
Не можна пройти і повз той факт, що в останні місяціРосія повністю нормалізувала свої відносини з НАТО, порушені після американськоїагресії в Югославії в березні 1999 р. Відкриття в Москві Інформаційного Центру НАТОв лютому ц. р. як би завершило цей процес, що з захопленням було прийнято про західноналаштованими колами в Росії.
У всіх своїх контактах на Заході і Сході президентРФ проявляє виняткову обережність, щоб ненароком не зачепити США. І не випадково,що в Концепції зовнішньої політики РФ, підписаній Путіним у липні 2000 р., йдетьсяпро прагнення Росії до «збереженню створилася протягом майже 10 років інфраструктуриросійсько-американського співробітництва», про прагнення стосовно США«не допускати пауз у відносинах, збоїв у переговорних процесах щодо основнимполітичним, військовим та економічних питань».
Висновок
Важливим (якщо не найважливішим) моментом у зовнішнійполітиці Росії минулого року було прагнення «перейти до формули, більш відповідаєі статусу Росії у світі, і нашим національним інтересам: рівноправне партнерство».Такий підхід приніс свої результати. «На глобальному рівні — через очевиднезміцнення наших позицій в» великій вісімці”. Потужним” союзником«Росії, що сприяє утвердженню почав рівноправності у відносинах з провіднимидержавами світу служить об’єктивна тенденція до формування багатополярного світу.Це означає, що» у Росії з’являється широке поле для маневру, для багато векторноїдипломатії”.
Другий новий акцент зовнішньої політики Росії останньогороку — це «лінія на диверсифікацію міжнародних зв’язків Росії. Така країна,як Росія, не може ходити на одній,» західної нозі. Диверсифікація зовнішньополітичнихзв’язків вже принесла свої плоди. Вона призвела до просування у відносинах з КНР(від рівноправного партнерства до довірчого, причому зі стратегічною перспективоювзаємодії в XXI ст.), З Індією. Після застійного перерви намітився прогрес у відносинахз латиноамериканськими країнами.
Підводячи підсумок аналізу питання про теорії зовнішньоїполітики сучасної Росії, слід зазначити, що за минулі з січня 1992 місяці і роки,коли була зроблена перша спроба представити країні і світу зовнішньополітичну доктринунової Росії, і до середини 2002 р. було сформульовано декілька концепцій, помітновідрізняються один від одного. Кожен поворот у політичному житті всередині країни,зміна співвідношення сил у ній, кожна значна зміна в міжнародних відносинах відбивалисяна утриманні доктрини зовнішньої політики Росії. У кінцевому рахунку зовнішньополітичнаконцепція середини 2002 р. виявилася вельми відрізняється від всіх попередніх. Стаючибільш реалістичною і більш зорієнтованою на національні та державні інтереси Росії,вона разом з тим стає більш різно векторної і більш жорсткою.
До такого висновку можна віднести те, що на нинішньомуетапі, на відміну від першого, тобто від етапу 1992-1993 рр., законодавча владаРФ вже практично не бере участі у формуванні зовнішньополітичної концепції країни.Невелика участь в подібного роду діяльності та різних партій чи рухів, за виняткомтих з них, які реально претендують на владу. Але і їх активність у цій області обмежуєтьсяв основному передвиборними кампаніями.
Неупереджений аналіз підводить до ще одного висновку.Сенс його в тому, що, оскільки перехідний період в Росії не закінчився, розстановкаполітичних сил раз у раз змінюється і нова система міжнародних відносин теж ще тількискладається, остільки потрібно ще не одне оновлення зовнішньополітичної концепціїРосії.
Список використаної літератури
1. Зовнішня політика Росії. — М., 1999
2. Зовнішня політика Росії. Збірник документів. — М.,1997
3. Незалежна газета. 1997.29 квітня.
4. Про сучасну міжнародній обстановці і зовнішній політиціправлячих кіл Росії. // Пропаганда. № 3, 2002
5. Протопопов А.С. Історія міжнародних відносин і зовнішньоїполітики Росії 1648-2000. Підручник ” [БОЛЕРО]., 2001.
6. Протопопов А.С. Козьменко В.М. Історія міжнароднихвідносин і зовнішній політики Росії від Вестфальського миру до наших днів (підручник).- М., 2002