Білети та відповіді на них за 2002 рік 2

Білет 9.1.4й Універсал Центральної Ради, його історичне значення.
На початку 1918р. Центральна Рада почала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це необхідно було також у зв’язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. 4й Універсал було датовано 9 січня, а проголошено – 11 1918 р. Україна заявила про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР. Раді Народних Міністрів доручалося якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських інтервентів. Після війни ставилося завдання розбудови місцевого самоврядування й розроблення закону про передачу землі народу без викупу. Історичне значення 4го Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершив важливий етап складного й суперечливого розвитку укр. національно-визвольного руху, що відтепер позбувся ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.
Білет 9.2. Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та істор. значення.
їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на території України.
Головними причинами такої високої політичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагнення народу України до життя в незалежній державі, фактичний розлад Радянського Союзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країною енергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити свої позиції в Україні в умовах трансформації суспільства.
Кандидатами на виборах у Президенти були: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної Ради В.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук’яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Української народної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства України О.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.
Голоси виборців розподілилися так: В.Гриньов — «за» 4,17%, Л.Кравчук — 61,56%, Л.Лук’яненко — 4,49%, Л.Табурянський — 0,57%, В.Чорновіл -23,27%, І.Юхновський — 1,74%. За Л.Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборчою програмою була програма з п’яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.
5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, — підкреслив він, — отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».
БІЛЕТ № 10
10.1. Політика більшовиків в Україні в 1919—1920 рр. «Воєнний комунізм».
Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.
Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».
Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).
На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн пудів.
Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й Ко-
лективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.
Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно-політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X. Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної — справа реакційна»).
Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму». Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.
На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.
Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити «помилки» (так вони сором’язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIIIВсеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов’язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».
Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися демагогічними.
Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р., передавалися під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», — відверто казав Л. Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.
У господарській сфері більшовики продовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько ЗО тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тисячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.
Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.
На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких
партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селянства.
Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1-ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м’ясо, яйця, деякі овочі.
Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.
Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.
10.2. Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення.
Конституція (від лат. constitutio— устрій) — Основний закон держави, який регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання головних засад організації суспільства і держави.
Україна має певні конституційні традиції. У квітні 1710 р. козаками — емігрантами була прийнята перша в Європі Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, розроблена Пилипом Орликом. В період української революції 1917—1920 рр. теж приймалися важливі законодавчі акти, спрямовані на створення незалежної держави, затвердження національного суверенітету. За радянської доби діяла попервах конституція УРСР 1938 р., а потім конституція 1977 р. І з перших років незалежності України виникла потреба в конституції самостійної держави.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні засади нової держави. До старої конституції було внесено сотні доповнень і поправок, дію окремих її розділів було зупинено, з’явилися нові розділи і положення — про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». Постало нагальне питання про розроблення і прийняття нової конституції нашої держави.
У 1992 р. було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробленні проекту Конституції активну участь брали учені-правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувався внаслідок політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання нового складу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився. Конституційну комісію суло переформовано, її очолили нові керівники держави — О.Мороз і Л.Кучма.–PAGE_BREAK–
11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою вельми складну роботу — адже до проекту було подано 5000 (і) змін і доповнень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка робота з обговорення найважливішого нормативно-правового акта держави. Але політичні суперечки заважали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділу Конституції.
27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч,
28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.
Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини і громадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.
Конституція України є Основним Законом нашої держави. Вона складається з Преамбули і 15 розділів: Загальні засади; Права, свободи і обов’язки людини і громадянина; Вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; Прокуратура; Правосуддя; Територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; Місцеве самоврядування; Конституційний суд України; Внесення змін до Конституції України; Прикінцеві положення; Перехідні положення. У Конституції Україну визначено як незалежну, суверенну, демократичну, соціальну і правову державу.
БІЛЕТ № 11
11,1. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика.
На початку XXст, західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро-Угорської монархії. Під час Першої світової війни цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р, декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації національного руху галицьких українців, Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акцію було призначено на 1 листопада 1918 р.
Тим часом 19 жовтня УНРада проголосила, спираючись на передбачене 14 пунктами Вільсона право націй на самовизначення, Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, буковими й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії й відмови австрійського намісника Галичини. К.Куйна передати всю повноту влади в Галичині й на Буковині УНРаді, у ніч проти 1 листопада 1918 р. українські січові стрільці під орудою сотника Д.Вітковського розпочали збройне повстання й зайняли головні пункти міста. 13 листопада було проголошено нове державне утворення — Західно Українську Народну Республіку.
Відповідно до «тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», прийнятого 13 листопада 1918 р., державна територія ЗУНР охоплювала землі, населені переважно українцями та означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеній 1855 р, у Відні бароном К.Чернігом: коронні краї та округи Східної Галичини до р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на заході від неї, територія Північно-Західної Буковини зі Стороженцем, Чернівцями і Серетом, з округами Спиш, Шариш, Замп-
лин, Уг, Берег, Угоча й Мармарош. Усього територія ЗУНР становила 70 тис. км2, а Населення — 6 млн душ.
Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто-блакитне полотнище (опису прапорав документі не було, хоча його п’ятий артикул і називався «Герб і прапор»).
На відміну від Центральної Ради, яка тривалий час зволікала з прийняттям законів, спрямованих на становлення державно-політичного та економічного життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту тощо. Уряд ЗУНР — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким — сформував ефективну систему управління від центральних до місцевих органів; ЗУНР також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати їм до 30% місць у майбутньому парламенті. Досить швидко було створено Українську Галицьку армію — збройні сили ЗУНР, — яка навесні 1919 р. налічувала понад 100 тис вояків.
В умовах польсько-української війни, яка розпочалася в Західній Україні на початку листопада 1918 р., й румунського наступу (у листопаді румунські війська захопили Чернівці, а потім і всю Північну Буковину), 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів. Уряд ЗУНР перебрався спершу до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.
У проміжку між цими подіями 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписала у Фастові з Директорією УНР договір про злуку двох українських республік, яку було урочисто проголошено 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовувалася в Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР). Водночас ЗОУНР до скликання Всеукраїнських установчих Зборів продовжувала зберігати свої законодавчі (Національна рада) та виконавчі (Державний Секретаріат) вищі органи влади.
На міжнародній арені ЗУНР зіткнулася з серйозними труднощами. Попри те, що її посольства були відкриті в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва — у Чехо-Словаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії, більшість держав світу не визнали її. Відсутність підтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину з наданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Розпочався наступ польської армії, внаслідок якого УГА відійшла до р. Збруч, а згодом і залишила західноукраїнські терени. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під контроль Угорщини. Наприкінці листопада 1919 р. диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич та уряд республіки перебралися до Відня.
Уряд ЗУНР (рішення про спілку з УНР було скасоване після укладенням С.Петлюрою Варшавської Угоди з Ю.Пілсудським, яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину), упродовж 1920—1923 рр. перебуваючи у вигнанні, неодноразово намагався домогтися від західних держав відновлення ЗУНР, але його спроби успіху на мали. 15 березня 1923 р, цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.
11.2. Релігія та церква в Україні.
З проголошенням незалежності України значною мірою пожвавлюється церковне життя, органи влади на місцях дають дозвіл на використання приміщень храмів для проведення в них церковних ритуалів. У багатьох випадках такі дії здійснюються навіть без офіційних дозволів чи санкцій на те органів місцевої влади.
Фактично вперше за радянських часів з ініціативи віруючих, передусім православної конфесії, а також УГКЦ (у західних областях), починають споруджувати нові храми. У 1991-1994 рр. було побудовано або здійснювалося будівництво близько двох тисяч храмів. Невдовзі після проголошення незалежності виникла криза у православ’ї України, яке функціонувало на платформі РЦП. Так, собор православної церкви республіки в Києві проголосив автокефальність (незалежність) і визначив себе як Українську православну церкву (УПЦ), Собор звернувся до Московського патріархату з проханням канонізувати її в такому статусі, але Московський архієрейський собор різко засудив таке рішення. Прохання українського собору було категорично відхилено, а Філарета, який тоді мав титул блаженнійшого екзарха патріаршого, піддано цькуванню. Цим Московський патріархат продовжив стару політику щодо православної церкви в Україні, коли українське православ’я, його церква розглядалися як щось другорядне порівняно зі становищем РПЦ у самій Росії.
Навіть більше — не без зацікавленості Московського патріархату було зініційовано й проведено нараду частини українських єпископів у Харкові, яку оголосили «Собором». Відповідно до настанов Московського патріархату в Харкові предстоятелем православної церкви в Україні призначили єпископа ростовського й новочеркаського, керівника справ Московської патріархії Володимира (в миру Сабодан), якого на харківському «соборі» взагалі не було. Відтак Україною прокотилася хвиля захоплення храмів, — монастирів прибічниками митрополита Володимира, що нерідко супроводжувалося насильством. Внаслідок такого вируючого протистояння до РПЦ (згодом УПЦ) Московського патріархату відійшло більш як 5 тис. церковних громад, ряд монастирів.
У червні 1992 р. відбувся об’єднавчий собор УПЦ і УАПЦ (діяла паралельно). Патріархом УПЦ-КП (так стала називатися конфесія після об’єднання) обирали Мстислава (Скрипника), а його заступником — Філарета (Денисенка). Та єдина УПЦ-КП тоді не склалася, того не побажав Мстислав, який невдовзі помер. Після його смерті розкол поглибився і власне був закріплений собором УАПЦ, на якому її патріархом обрали Димитрія (в миру Ярема).
Своєю чергою, на соборі УПЦ-КП у жовтні 1993 р. патріархом цієї церкви обрали колишнього в’язня сумління, українського правозахисника Володимира (в миру Романюк), а його заступником став Філарет.
У липні 1995 р. патріарх Володимир (Романюк) помер. Його похорон у Києві переріс у справжню соціальну трагедію, відбулося захоронення тіла на тротуарі біля входу в головну браму собору Софії Київської. Невдовзі патріархом УПЦ-КП на соборі в Києві обрали Філарета. Але подолання розколу в українському православ’ї практично не почалося, хоча про необхідність цього заявляли ієрархи церкви.
Отож, у православ’ї української незалежної держави фактично склалося декілька течій: УПЦ-КП, УПЦ-МП, УАПЦ, УПЦ-катакомбна та УПЦ Андрія Первозванного. До того ж є ряд церковних громад, які підпорядковані безпосередньо Московському патріархату, себто перебувають поза підпорядкованістю патріархові в Україні.
Важливим моментом є те, що в республіці існує також чимало інших ‘ конфесій, зокрема сектантських, чисельність яких істотно зросла. На початку 1996 р. із 70 конфесій близько ЗО виникло в умовах незалежної держави. Зазначимо, що поруч із такими, які зареєстровані й функціонують на легальній основі, є й такі, що діють без дозволу, тобто перебувають на нелегальному становищі. Серед них зокрема сатаністи, Біле братство, сектантське об’єднання Муна та ін.
БІЛЕТ № 12 12.1. Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, членами: соціал-демократ С. Петлюра, член УПСР Ф. Швець, соціаліст-самостійник П. Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П. Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир — Є. Коновалець), який базувався у Білій Церкві.
15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.
18 листопада в бою між Мотовилі вкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від’їздом зрікся влади.
Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало- та безземельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є. Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.
Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні
1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ‘ ними переговорів 10 (за іншими даними — 11) лютого В. Винниченко вийшов зі складу Директори, залишивши свої повноваження С. Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф. Швець та А. Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С. Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С. Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада
1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.
Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.
12.2. Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70-80-ті рр. Політичний курс на злиття націй.
У середині 80-х років можливості розвитку командної економіки в її нереформованому вигляді вичерпалися. Економіка стала нездатною задовольняти матеріальні потреби суспільства навіть у тих обмежених розмірах, що були встановлені державою. Це виявлялося у зростаючій дефіцитності промислової й сільськогосподарської продукції.
Економічна криза негативно позначилася на демографічному розвиткові. За два десятиріччя Україна опинилася перед загрозою депопуляції. На демографічну ситуацію вплинула також штучна активізація центром міграційних процесів. Мільйони українців, які виїхали за межі республіки на постійну або тимчасову роботу, русифікувалися. Мільйони росіян, які приїжджали в Україну, самою своєю присутністю полегшували Москві й Києву здійснювати русифікацію республіки. Асиміляційний тиск на українців набрав масштабності і став всепроникним.
За ЗО років частина українців у республіці зменшилася з 76,8% до 72,7%, тоді як частка росіян зросла з 16,7% до 22,1%. У 70-х роках, коли міграційні процеси досягли максимуму, приріст населення України був забезпечений більшою мірою за рахунок росіян, ніж українців.
В усіх українських регіонах, за винятком західного, частка росіян істотно збільшилася. У південних регіонах наприкінці 80-х рр. вона перевищила третину. Такі зміни в національному складі республіки створювали сприятливий грунт для цілеспрямованої політики русифікації українського населення.
У східних і південних областях дедалі більше українців переходило на російську мову в навчанні і щоденному спілкуванні. Однак, згідно з переписами, навіть забуваючи рідну мову, українці здебільшого не називали себе росіянами.
Ідеологи доби «застою» підводили під політику русифікації теоретичну основу: радянський народ було схарактеризовано як «нову історичну спільноту».
Уперше теза про радянський народ як нову історичну спільноту з’явилася в доповіді М. Хрущова на XXIIз’їзді КПРС. У більш розгорнутому вигляді її було подано в тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В. Леніна (1970 р.) і в доповіді Л. Брежнєва на XXIVз’їзді КПРС (1971 р.). Відтоді ця сумнівна новація увійшла до теоретичного арсеналу КПРС і стала активно впроваджуватися у свідомість населення як курс на ‘ «злиття націй».
Водночас у компартійній пропаганді наполегливо наголошувалось на етнічній єдності трьох східнослов’янських народів — росіян, українців та білорусів. Причина цього полягала в тому, що швидке зростання мусульманського населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки росіян у складі населення СРСР. За переписом 1989 р. у загальносоюзному населенні залишилося 50,8% росіян. У найближчому майбутньому могла скластися чисельна перевага неросіян. Єдиний засіб попередження цієї загрози правляча верхівка вбачала в асиміляції українці» та білорусів з росіянами. Саме таму спрямовуваний органами державної парті? асиміляційний тиск на «молодших братів» набув за Брежнєва особливо значних розмірів. Продумане витіснення рідної мови з процесу викладання призвело до того, що у великих містах південних і східних регіонів України майже не залишилося українських шкіл.
Найповніше уявлення про це дає становище, яке склалось у столиці УРСР у середині 80-х років. У класах з українською мовою навчання залишилося менше 22% учнів. У педучилищах до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше ніж половина суспільних та гуманітарних і менше ніж третина природничих дисциплін.
У бібліотеках міста книжки українською мовою становили лише четверту частину фонду. З 11 театрів тільки один був українським.
Уніфікація викладання та ідеологізація навчально-виховного процесу певною мірою знецінювали середню та вищу освіту.
БІЛЕТ № 13
13.1. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.
Українська національна революція 1917-1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XXст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XXст.
Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об’єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.
Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об’єдналися. Одначе країни-переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.
Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.
Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з явилася країна з чітко окресле-
ними кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.
Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Водночас поразка національної революції в 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.
Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно-патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.
Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно-патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.
Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.
Четвертий урок полягає з необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.
13.2. Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90-х років. Поява громадських неформальних об’єднань.
Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIXконференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».
Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання починаючи з 1987—1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії З0—50-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цього процесу був журнал «Огонёк», головним редактором якого за часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій та інші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь уперше відкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова та деяких інших діячів національно-визвольної революції 1917—1920 рр., котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії або висвітлювалися в кривому дзеркалі — як «вороги народу».
Твори цих авторів і статті про них попервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес «гласності» з Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі з В.Щербицьким.
Частина з них друкувалася за межами України, інші готувалися в республіці. Так, В’ячеслав Чорновіл уже 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновіл звернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою.
Після створення у 1988—1990 рр. неформальних (не підвладних КПРС)
осередків, клубів, спілок, таких, як «Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційно було започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство української мови ім, Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало видання неформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві.
Активну роботу з відродження національної свідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадила газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На її сторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масових розстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30-х рр. у Биковнянському лісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.
Історико-просвітницьке товариство «Меморіал», мета якого полягала у збереженні та увічненні пам’яті про жертви безпідставних репресій та наданні допомоги тим, хто постраждав від сваволі, разом з іншими організаціями заснувало міжнародний симпозіум «Голодомор 1932— 33 років в Україні» (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьох десятиріч замовчування аналізувалася небачена в історії людської цивілізації трагедія українського народу.
1989 р. в Києві було засновано Всеукраїнське товариство репресованих (ВУТР), З 1991 р. ВУТР почало видавати часопис «Зона».
А втім, широкий загал українського народу почав знайомитись із жагучими проблемами минулого лише після прийняття закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.). Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру. Тепер уже в масових виданнях було опубліковано правдиві праці знаних українських істориків — І.Біласа про репресивно-каральну систему в Україні, В.Верстюка про Центральну Раду, С.Кульчицького про добу «воєнного комунізму», Ю.Шаповала про репресії НКВС у 30-х рр. та багато інших.
Тоді ж з’явилися праці львівських та інших авторів про діяльність ОУН-УПА в роки війни. Історична свідомість народу України, а надто її східної та центральної частин, почала змінюватись у ліпший бік,
Отже, завдяки «гласності» люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робити власні висновки.
БІЛЕТ № 14 14.1. Українське питання на Паризькій мирній конференції 1919 р.
В українській історіографії існують два погляди на цю проблему. Одні історики вважають, що Паризька мирна конференція, яка підводила підсумки Першої світової війни, спеціально обговорювала українське питання, оскільки неодноразово поверталася до розгляду становища у Східній Галичині, з’ясовувала її статус, належність, уточнювала кордони. Інші вважають, що українське питання на конференції окремо не стояло, а розглядалося в контексті польського питання, коли мова йшла про визначення східних кордонів Польщі. Ви, шановні випускники, можете мати свою думку щодо цієї проблеми. Нагадаємо вам деякі факти,
За умов формування державності для України у 1917-1920 рр. винятково важливого значення набули відносини з іншими державами, далекими та близькими сусідами. Керівники Центральної Ради домагалися офіційного визнання УНР Антантою, але остання стосовно України провадила подвійну політику. З одного боку, вона повністю підтримувала
російську контрреволюцію. Водночас, прагнучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною, Франція та Велика Британія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, але допомоги від них у складних умовах війни Україна так і не дочекалася.
Уряди П. Скоропадського і Директорії спромоглися розширити міжнародні зв’язки. Україну визнало багато держав, але не було нормальних відносин із тими, від яких залежала її доля, — з радянською Росією та Польщею. Додаткову складність у становище України внесла поява на півдні військ Антанти. Після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під свій контроль перебіг подій на всіх територіях, залишених військами супротивника.
У грудні 1919 р. в Одесі й Криму висадився 15-тисячний контингент англо-французьких військ. Одначе вторгнення військ Антанти до України не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася запекла боротьба.
Керівники України сподівалися на їх вирішення Паризькою мирною конференцією, на яку в січні 1919 р. прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, причому посли обох українських держав діяли самостійно.
Навесні 1919 р. до Парижа прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським і М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗОУНР мала домагатися припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.
Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація прагнула переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної Української держави цілком в інтересах” німців та австрійців, що українці охоплені більшовицькими настроями. Після виступу керівника польської делегації, який вимагав відновити кордони Польщі в межах 1772 р., і протестів української делегації було вислано До Варшави і Львова спеціальні місії для вивчення питання і припинення українсько-польської війни 1918—1919 рр. Водночас у Парижі створили міжнародну комісію на чолі з генералом Л. Ботою для опрацювання умов перемир’я (13 травня 1919 р.), але польська сторона їх відкинула.
Більш виважений підхід до вирішення українського питання демонструвала англійська делегація, очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею. В дискусії з Клемансо про визначення кордонів Польщі він висунув принцип: «не віддавати Польщі не-польські території». Щодо намагання долучити Галичину до складу Польської держави Ллойд Джордж заявив: «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським». Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій 25 липня 1919 р. представники Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Причому передбачалося, що поляки в цьому регіоні урядуватимуть тимчасово і нададуть краю автономію. Остаточно доля Галичини мала визначитися в майбутньому. Одначе Версальський мирний договір залишив питання про східний кордон Польщі відкритим, і 8 грудня 1919 р. було прийнято «Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі», яка залишала Польській державі землі, населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних територій — Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини).
Польща не погодилася з таким кордоном. Після неодноразових вимог польського уряду конференція послів Антанти 14 березня 1924 р, винесла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі
за умови надання українському населенню автономії. Одначе цю умову польський уряд зігнорував.
Інші західноукраїнські землі було переділено між сусідніми державами: Північна Буковина, за Сен-Жерменським мирним договором від 10 травня 1919 р., передавалася Румунії, а Закарпаття, за Тріанонським мирним договором від 4 червня 1920 р., входило до складу Чехо-Словаччини.    продолжение
–PAGE_BREAK–
14,2, Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення.
Політичне життя в Україні на початку 90-х рр. відзначалося значною активністю. Центральною подією в суспільному житті республіки стали вибори народних депутатів до Верховної Ради України (березень 1990 р.). Вихід на політичну арену нових громадських формувань суттєво змінив сам характер виборів, зробивши основний акцент на їхній альтернативності. Після виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулися навесні, у ній чітко оформилися два табори: комуністична більшість та демократична опозиція, об’єднана у Народну Раду кількістю близько 120 депутатів.
16 липня 1990 р. в історії України сталася визначна подія — український парламент абсолютною більшістю голосів прийняв Декларацію про державний суверенітет України (за — 355 народних депутатів, проти — 4). Це було зумовлено прагненням ліквідувати політичну та економічну залежність від центру, завданням розбудови держави, відродження національної культури українського народу.
Подібні документи у той час приймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська була з-поміж них найрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком в утвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і зміст цього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуванні нового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.
Декларація про державний суверенітет України складається з Преамбули й 10 розділів. У Преамбулі, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
У розділі І «Самовизначення української нації» визначалися витоки суверенної національної Української держави, заявлялося про її невід’ємне право на самовизначення і недоторканність кордонів України.
Розділ II«Народовладдя проголошував основні засади народного всевладдя як на основі прямої демократії, так і через народних депутатів різних рівнів.
У розділі НІ „Державна влада“ міститься положення про те, що з моменту прийняття Декларації Україна є самостійною у вирішенні всіх без винятку питань свого життя.
Наступними розділами (»Громадянство Української РСР”, «Територіальне верховенство», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток») Україна перебирала до своєї компетенції питання свого територіального устрою, використання території, порядок використання природних ресурсів та питання науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.
Особливу вагу мають два останні розділи. У розділі IX«Зовнішня і внутрішня безпека» Україна заявила про право на власні Збройні Сили,
внутрішні війська та органи державної безпеки. «Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», — зазначено в Декларації.
У розділі X«Міжнародні відносини» Верховна Рада продекламувала, що віднині Україна як суб’єкт міжнародного права сама здійснюватиме зовнішню політику.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:
• вона продовжила традиції українського державотворення, закладені «Руською правдою», актами Богдана Хмельницького, Конституцією Пилипа Орлика, Універсалами Центральної Ради, Конституцією УНР тощо;
• стала фундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави;
• стала взірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності;
• стала законодавчою базою для прийняття Акта проголошення незалежності України та нової Конституції України.
БІЛЕТ № 15
15.1. Політика «українізації» у 20-х роках та її наслідки.
Термін «українізація» означає виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.
Політику українізації почали провадити тому, що розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XIIз’їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.
Багато більшовиків України сприйняло курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували чоловим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г.Гринько, О.Шумський і М.Скрипник. Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток, мова періодичної преси, підручників, наукових видань тощо). Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення мови і культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Українська автокефальна православна).
Завдяки політиці українізації у 1926 р. 65% діловодства велося українською мовою. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вишах 1933 р. було 55% студентів-українців проти 30% у 1923 р. Рішуче українізували «пресу. Майже 90% газет і понад 59% книжок у 20-ті роки видавалися українською мовою. Усі вистави оперних театрів йшли українською мовою. Кіностудії 1928 р. випустили 36
кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло 1924 р., велося тільки українською мовою.
Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу — розмаїття літературних напрямів, виникнення і розпад численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до „буржуазної“ культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: „Плуг“ (1922— 1932 рр.) — спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пили-пенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші, і „Гарт“ (1923—1925 рр.) — спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакит-ний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.
Існували також групи „непролетарських“ письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайль Семенко, Гео Шкурупій).
У Києві 1924 р. утворилася літературна група „Ланка“, згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об’єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників.
У 1925 р. після розпаду „Гарту“ виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли письменники, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Хвильовий, першим президентом — Михайло Яловий (Юліан Шпол).
Однак українізація ніколи не розглядалася її ініціаторами як самоціль. Вона мала бути підпорядкована процесу перебудови культури України за принципом марксизму-ленінізму та існувати лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного та партійного керівництва. Коли українізація вийшла за передбачені партією рамки, її почали згортати.
У 1933 р. почався відхід від українізації, активних її учасників репресували, а радянська влада повернулася до політики русифікаторства українців. Було звинувачено в „націоналізмі“ й морально чи фізично знищено керівників українізації (у 1933 р. доведений до відчаю М.Скрипник заподіяв собі смерть).
З 1933 р. розпочалася недекларована ліквідація українізації (»контрук-раїнізація”), яка мала такі головні наслідки:
• було ліквідовано нечисленний, але справді український за переконаннями прошарок у КП(б)У та державних органах;
• знецінення і падіння престижності всього українського;
• посилення страху за свою долю свідомих українців, особливо з кіл інтелігенції;
• неконтрольована міграція українців з Батьківщини;
• глибока провінціалізація української культури і науки, поглиблення почуття меншовартості;    продолжение
–PAGE_BREAK–
• відмова від української мови як засобу спілкування, поширення вживання суржика;
• національне відступництво, відмова від українства в ім’я збереження життя (про це, зокрема, свідчить додавання до прізвищ закінчень -ов, -єв, -ін);
• збільшення змішаних шлюбів, здатних захистити від звинувачень у «націоналізмі»;
• до посилення русифікації національних меншин України (за винятком, звісно, російської) та ін.
Отже, українізація була суперечливим явищем, у якому воєдино поєдна-
лися як певні, хоча і тимчасові, здобутки (українською мовою викладалося в 4/5 шкіл, понад 1/2 технікумів, 1/4 інститутів, видавалося 90% газет, 1/2 книг, 2/3 діловодства тощо), так і негативні події та процеси,
15.2. Загострення економічних проблем у 70—80-х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.
індустріальні галузі економіки розвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини і робочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічного зростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар’єром на шляху інтенсифікації було несприймання виробництвом науково-технічного прогресу. Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовими зусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнації виробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотно падали.
Ця тенденція була характерною для всієї радянської промисловості, а а Україні — особливо помітна тому, що республіка стала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень. Починаючи з 70-х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіони країни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні нові електроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потреби сусідніх країн РЕВ.
За 1970—1985 рр. видобуток залізної руди зріс з 111 до 120 млн т, виробництво прокату чорних металів — з 32,7 до 37,7 млн т, електроенергії — з 138 до 272 млрд. квт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щороку до 200 млн т вугілля в дев’ятій п’ятирічці, 190 млн т — у десятій, менше 180 млн т — в одинадцятій. З кожною п’ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, що залягали глибоко під землею,
Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення, ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязі вкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вона становила у дев’ятій і десятій п’ятирічках 28%, в одинадцятій — 27%. Порівняно з другою половиною 60-х років у 1981—1985 рр, сільське господарство споживало електроенергії в 3,6 раза більше, а мінеральних добрив — у 2,6 раза. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів та іншої техніки.
Однак величезні ресурси використовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітно випереджали темпи приросту продовольчої продукції, Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.
Навесні 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму. Її пропагували як свідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей. Проте програма ганебно провалилася. У середині 80-х років у багатьох регіонах СРСР виникли серйозні продовольчі труднощі, Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках.
Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до
погіршення екологічної ситуації. Так було і в Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована з дореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.
Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розо-раності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводила до ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн т родючих ґрунтів. У цілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.
Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблока на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.
У цілому можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі.
БІЛЕТ № 16
16.1. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румуни, Чехо-Словаччини у 20 — 30-х рр.
Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо-Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.
Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.
Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», «Луч» та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.
Другою за впливом у Галичині була Русько-українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.
У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30-х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація «Українська робітничо-селянська спілка» (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших «націонал-комуністів» у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика,
Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як «ворогів народу». У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв’язках з фашистами.
У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв’язки з подібними об’єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця.
В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства.
Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пе-рацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув’язнення), інших — до різних термінів ув’язнення.
Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв’язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських.
У 20 — 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії.
У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські
емігранти.
Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки.
Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
16.2. Спроба державного перевороту в серпні 1991 р. і реакція на неї в Україні.
Демократичні процеси, що охопили Радянський Союз з другої половини 80-х рр., рано чи пізно мали зачепити й проблему про доцільність по даль-    продолжение
–PAGE_BREAK–
шого існування формально федеративної, а по суті — унітарної держави. На початку 90-х рр. ідея національного суверенітету охопила широкі суспільні верстви, у тому числі й в Україні. Намагаючись запобігти розпадові радянської імперії, консервативні сили в КПРС і президент СРСР М.Горбачов, як| хоча й розходилися у визначенні методів урятування СРСР, але були спільними стосовно того, що це слід зробити за будь-яку ціну, призначили на 20 серпня 1991 р. процедуру підписання нового союзного договору. Причому, якщо консерватори в політбюро ЦК КПРС відверто заявляли про необхідність збереження унітарної за сутністю держави, то М.Горбачов намагався зберегти СРСР у вигляді «справжньої федерації».
За таких обставин Естонія, Латвія, Литва, Грузія і Молдова категорично відмовилися від будь-яких переговорів про «оновлений Союз». Верховна Рада України, очолювана Л.Кравчуком, відхилила федеративну концепцію договору, висунувши план трансформації Союзу в конфедерацію.
19 серпня 1991 р., коли М.Горбачов перебував на своїй дачі на кримському мисі Форос, Із Кремля на весь світ повідомили про його «хворобу», неможливість подальшого виконання обов’язків президента СРСР і перехід повноважень глави держави до віце-президента Г.Янаєва. Владу перебирав так званий Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (рос.ГКЧП). До його складу, крім Г.Янаєва, увійшли також прем’єр-міністр СРСР В.Павлов, голова КДБ В.Крючков, міністр оборони Д.Язов та кілька інших вищих урядовців. Своєю головною метою заколотники проголосили «врятування єдиної держави».
Україна, яка стала каменем спотикання на шляху до замаскованого збереження імперії, була одним з найважливіших об’єктів діяльності гека-чепістів. До Києва терміново було відряджено представника заколотницької хунти генерала Варенникова, який, заручившись підтримкою першого секретаря компартії України С.Гуренка, намагався схилити Л.Кравчука до визнання легітимності ГКЧП. Ці зусилля виявилися марними — хоча й не зовсім послідовно й рішуче, але все ж Голова Верховної Ради України засудив переворот і не визнав правочинності розпоряджень ГКЧП на території України.
Військові частини, дислоковані в Україні, а також міліція та інші силові структури не підтримали заколотників. Деякі місцеві ради, особливо у західних областях України, рішуче й недвозначно виступили проти узурпації влади купкою заколотників і закликали населення не визнавати їх. Фракція Народної Ради в українському парламенті закликала народ до громадянської непокори й до всеукраїнського страйку проти наступу диктатури. У зверненні Львівської обласної ради до населення області містився заклик «у разі спроби насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадянської непокори».
З-поміж усіх політичних сил України лише керівництво компартії стало на бік заколоту. Вже 19 серпня ЦК компартії надіслав низовим організаціям таємні шифротелеграми, якими закликав «ужити заходів до участі комуністів у сприянні Державному комітетові з надзвичайного стану в СРСР» і не керуватися Конституцією України. Також давалися інструкції «гальмувати екстремістські настрої» та «виключити» демонстрації, мітинги, маніфестації та страйки протесту.
Партії та організації національно-демократичної орієнтації (Рух, УРП, ДемПУ, УХДП, товариство «Меморіал», комітет солдатських матерів та ін.) рішуче виступили на захист демократії й суверенітету України. Тим часом, після невдалої спроби в ніч проти 21 серпня заколот провалився.
24 серпня 1991 р, Верховна Рада України за участь у заколоті тимчасово припинила діяльність КПУ і прийняла того ж дня Акт проголошення не-
залежності України. Після додаткового розслідування ЗО серпня постановою Президії Верховної Ради КПУ було заборонено.
БІЛЕТ № 17
17,1 Проголошення злуки УНР та ЗУНР, історичне значення цього акта.
Дві українські держави — УНР та ЗУНР, які постали після краху відповідно Російської та Австро-Угорської імперій, на осінь 1918 р. перебували у вкрай тяжкому становищі: перша докладала зусиль для відновлення після періоду Гетьманату П, Скоропадського, а ЗУНР вела боротьбу проти Польщі. Ставало очевидним, що поодинці їм вистояти буде складно.
Для погодження своїх дій керівники обох республік дійшли згоди про їх об’єднання в єдину державу, Це прагнення до єдності не було забаганкою «буржуазно-націоналістичних» лідерів Східної та Західної України, Ця мрія жила у поколіннях від тих часів, коли Україну розшматували між Росією, Австрією і Польщею. Зокрема, в Закарпатті численні ради ухвалювали рішення про доцільність такого об’єднання. Але через невизначеність революційної ситуації а Україні, через столітню пересторогу до асиміляторської політики Росії та недовіру до більшовиків, чимало населення західноукраїнських земель вагалося. Не було повної одностайності і в середовищі української еміграції.
Зокрема, Американська русинська народна рада у Скрентоні (США) 12 листопада 1918 р. не змогла дійти згоди: з 1089 учасників конференції 67% проголосували за входження до складу Чехо-Словаччини і лише 28% — за возз’єднання зі Східною Україною.
Певний ризик на шляху до об’єднання був і для керівництва УНР, оскільки таке об’єднання могло 6 привести до війни з Польщею, яка претендувала на Галичину.
Та всі ці острахи все ж пощастило перебороти. Зміна ситуації в Україні вимагала рішучості.
До Фастова прибула повноважна делегація ЗУНР для підписання історичної угоди. 1 грудня 1918 р. представники Державного Секретаріату (уряду) ЗУНР Лонгін Цегельський (секретар внутрішніх справ) і Кость Ле-вицький (голова секретаріату і секретар фінансів) та вищі посадові особи УНР Володимир Винниченко, Панас Андрієвський, Федір Швець і Симом Петлюра уклали договір про об’єднання двох українських держав такого змісту:
1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє, цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією і населенням як складова частина державної цілості в Українську Народну Республіку.
2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою — значить: заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку.
3. Правительства обох Республік уважають себе зв’язаними повищими заявами, то значить уважають себе посполу зобов’язаними… в найкоротшім часі… утворити справді одну неподільну державну одиницю.
4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й
соціальними різницями окреміжності життя на своїй території її населення як будучій частині неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.
5. Договір цей, списаний у двох примірниках, як двох окремих оригіналах, призначених по одному для правительств кожної з обох держав, може бути опублікований за згодою обох правительств, т. с. Директорії Української Народної Республіки й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки.
Директорія Української Народної Республіки: В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, Отаман Укр. Респ. військ.
Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народної Республіки: Д-р Льонгин Цегельський, д-р Кость Левицький”.
З січня 1919 р. Українська Національна Рада проголосила у Станіславі підтвердження укладеного у Фастові договору і ратифікувала акт міждержавного об’єднання. А 22 січня у Києві на Софійській площі відбувся обмін відповідними грамотами між керівництвом УНР і ЗУНР. Було проголошено, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України». ЗУНР перейменувалась у Західну область УНР (ЗОУНР). Золотого лева на прапорі ЗУНР було замінено єдиним державним гербом — тризубом. Та до скликання Установчих Зборів єдиної України УНР і ЗУНР продовжували утримувати власні уряди, армії та законодавчі органи.
Не зважаючи на те, що фактичного об’єднання двох республік в єдину Українську державу так і не відбулося, а після укладання союзу С. Петлюри з Ю. Пілсудським керівництво ЗУНР визнало акт злуки таким, що втратив чинність, ця подія засвідчила споконвічне прагнення українського народу до створення незалежної соборної держави. У цьому — головне історичне значення злуки УНР і ЗУНР.
У січні 1999 р. Президент України узаконив день злуки як загальнонаціональне свято.
17. 2. Вибори Президента України у 1999 р.
вибори Президента в 1999 р. відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборів розпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було досить багато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб стати кандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентам необхідно було зібрати 1 млн підписів громадян України на свою підтримку. Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісія зареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були: діючий президент Л. Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідер комуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради України О.Мороз, екс-прем’єр-міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партії Н.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, який розколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.
В усіх областях України було створено передвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищу державну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Для цього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалося на труднощах і складнощах економічного життя держави.
Під час президентської гонки деякі кандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня 1999 р. було створено «Канівську
четвірку». До її складу увійшли О.Мороз, Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник — мер Черкас. Це об’єднання дістало таку назву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам’ятника Т.Г.Шевченку. «Канівці» перебрали зобов’язання висунути єдиного кандидата і закликати своїх виборців голосувати за нього. Це зобов’язання викликало здивування у багатьох політологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймав передвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальних претендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за яким стояли лівоцентристи.
Не обійшлася передвиборча компанія й без прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президенти Н.ВІтренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33 особи, а сама Н.ВІтренко дістала поранення.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Велику увагу президентським виборам надавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремих кандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування 31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численними спостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано.
У першому турі найбільшу кількість голосів — 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко — 22,5%, на третє місце вийшов О.Мороз — 11,2%. Н.ВІтренко посіла четверту сходинку — 10,9%. Є.Марчук був п’ятим — 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко — 2,2% і Г.Удовенко — 1,2% голосів.
За законом про вибори, якщо ніхто з кандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. У другий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко; перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн виборців. Отож, Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.
Велику роль у перемозі Л. Кучми зіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася ЗО листопада. У своїй інаугу-раційній промові Л.Кучма пообіцяв проведення зваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічних реформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримку дрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджує запропонована ним кандидатура прем’єр-міністра В.Ющенка, відомого реформатора. Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього голови Нацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.
БІЛЕТ № 18
18.1. Культура й духовне життя в Україні у 1917-1920 рр.
Роки революції та боротьби за збереження державної незалежності України відкрили нову сторінку в її культурному житті. У цей період культура перебувала під впливом суперечливих факторів, що спричиняли в ній як позитивні, так і негативні зміни. Крах Російської імперії, боротьба за утворення суверенної Української держави, глибокі соціально-економічні зрушення зумовили духовне піднесення в суспільстві, що благотворно позначилося на всіх сферах культурного життя, Водночас жорстока боротьба, труднощі війни гальмували культурні процеси, руйнували матеріальну основу культури, спричинили еміграцію багатьох її діячів за кордон.
Однією з найпомітніших тенденцій культурного розвитку 1917—1920 рр.
були позитивні зрушення в системі освіти. За ці роки сотні тисяч дорослих самотужки чи з школах і гуртках ліквідації неписьменності дістали елемен-тарну освіту. Значно збільшилася кількість шкіл та учнів у них. Зокрема, було створено 50 нових українських державних середніх шкіл, 150 українських гімназій. Характерно, що розширювати шкільну мережу прагнули і радянська влада, і Центральна Рада, Гетьманат Скоропадського, Директорія. Але кожен із цих режимів переслідував свої політичні цілі. Особливо активно політизували систему шкільної освіти більшовики, прагнучи перетворити її на знаряддя своїх партійних інтересів.
Складні й суперечливі процеси відбувалися у вищій школі. Кількість вишів в Україні у 1917—1920 рр. значно зросла. Центральна Рада розробила план заснування вишів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за часів Гетьманщини. Радянська влада, своєю чергою, відкрила нові виші. З метою підготовки до навчання в інститутах і університетах своїх прибічників більшовики 1920 р, відкрили при вишах робітничі факультети (робфаки), де навчалися червоноармійці, комсомольці, члени РКП(б),
Найхарактернішою тенденцією у сфері науки було утворення а умовах Гетьманату Української Академії наук. Першим президентом УАН був академік В. Вернадський. Перші дійсні члени УАН — Д.Багалій, К. Воблий, В, Гнатюк, М. Кащенко, Б. Кістеківський, А. Кримський, В, Линський, О. Фомін та ін. Декілька видатних учених-академіків не прийняли радянську владу і опинилися в еміграції. Істотні позитивні зміни відбувалися в 1917— 1920 рр. у літературі. У той період до літературного процесу долучилося ціле покоління письменників і поетів, які започаткували новий етап розвитку художнього слова. Їхня творчість пройнята сподіваннями, чеканнями, розчаруваннями — всією гамою почуттів, що оволодівають мільйонами на зламі епох. Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Елланський, І. Кулик. Група молодих літераторів (М. Зеров, П. Филипович, М.Рильський та ін.) започаткувала відоме літературне угрупування неокласиків. Окреслилися й інші літературні напрями, які розквітли у 20-х рр.
У 1917—1920 рр. відчутних змін, зазнала театральна справа. В театри прийшла плеяда митців, талант яких особливо яскраво виявився у 20-х рр.
Помітною подією в історії української культури був «Молодий театр», що його у 1017 р. заснував та очолив Лесь Курбас. Однєю з кращих вистав театру була інсценізація поеми Великого Кобзаря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник Л. Курбас).
З ініціативи композитора К. Стеценка в 1919-1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них — «Думка» успішно працює й досі.
Видатним явищем в історії українського образотворчого мистецтва стало утворення 1917 р. Української Академії мистецтв, Один з її організаторів М. Бойчук започаткував всесвітньо відому школу живописців-«бойчукістів». У 1917—1920 рр. в Україні працювали талановиті художники Г. Нарбут, А. Маневич, В. Кричевський та ін. Ці роки ввійшли в історію як початок українського національно-культурного відродження.
18.2. Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60-х рр,
У 50-ті рр. у світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов’язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних
пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.
Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьому заводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування, з’явилися можливості більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри.
Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50-х років стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.
У ті роки підприємства машинобудування розпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальних верстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторної сталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливо сільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькою залишалась якість виробів і великою їх металомісткість.
До середини 60-х рр. частка машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. У цей час у республіці виникла нова галузь промисловості — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок було здійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ-124.
За період з 1959 р. по 1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%, зростав видобуток вугілля, нафти, газу.
У 1962 р. в Україні було введено в експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким через українські землі без будь-яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині, Чехо-Словаччині, Угорщині. З’явилася нова галузь — трубопровідне транспортування нафти.
У сфері енергетики головна увага концентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворити Дніпро на «енергетичну артерію». На початку 50-х рр. вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська і Київська гідроелектростанції.
Одначе негативним наслідком їх створення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільському господарству і природі України.
У роки семирічки 1959—1965 рр. на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно-побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічки розвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання.
У 50 — 60-ті рр. Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.
Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій, змінювалися закупівлями. За 1952—1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами приріст сільськогосподарської продукції був досить значним у 1954-1959 рр. — понад 7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950-1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур.
Проте основна увага партійно-державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетні негаразди, особливо пов’язані з розвитком військово-промислового комплексу, оборони, взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства.
Не дали позитивних результатів реорганізація машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-технічні станції (РТС) та обов’язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело до тяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідків не дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також чергова реорганізація сотень колгоспів у радгоспи.
Негативний вплив справило і примусове впровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових.
З 1958 р. по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р. проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва — 93%. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління, не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена була розпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більші суми валюти.    продолжение
–PAGE_BREAK–
50-ті — середина 60-х рр. ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50-х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — в середньому з 642 крб. 1950 р. до 806 крб. 1960 р.
У 1956 р. на 80% було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж таку можливість мали не всі.
Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. У 1951-1958 рр. в республіці було збудовано майже 2 млн квартир загальною площею 85,7 млн м2, а в 1959—1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн м2 житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основному малогабаритне житлове будівництво — «хрущовки».
У 1961 р. було проведено грошову реформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв’язку з чим в обіг було випущено нові гроші.
Одначе підсумки економічного розвитку країни в першій половині 60-х рр. виявилися невтішними. Семирічний план було зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництва була найгіршою й найвідсталішою серед промислово розвинених країн, виробничі фонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життя більшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення.
Мільярди карбованців перекачувалися через «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важку та оборонну.
БІЛЕТ № 19
19.1. Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20-30-ті роки.
Ставлення до релігії та церкви було закладено ще у теоретичних засадах ленінського різновиду марксизму і зводилося до постулату, що релігія є «опіумом для народу». У черговий раз повернувшись в Україну, вони не могли не враховувати того, що абсолютна більшість населення була глибоко віруючою. У своїй практичній політиці більшовики намагалися реалізувати такі головні цілі стосовно релігії та церкви:
домогтися розколу серед віруючих та їхніх пастирів;
дискредитувати патріотично налаштоване українське духівництво;
підпорядкувати Українську церкву Московському патріархату;
вилучити з храмів церковні коштовності для своїх потреб;
викоренити релігію і церкву з духовного життя народу. Перший удар було спрямовано проти Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), узаконеної в Україні ще декларацією українського міністра віросповідань О.Лотоцького в листопаді 1918 р. Вже за більшовиків у жовтні 1921 р. Всеукраїнська церковна рада скликала в Києві всеукраїнський церковний собор, на якому першим архієпископом УАПЦ й митрополитом київським і всієї України було обрано
В.Липківського.
У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій і 6 млн парафіян, а також понад 10,6 тис. священиків і 34 єпископи (1927 р.). До речі, КП(б)У тоді мала у своїх рядах лише 122 тис. членів партії. Незважаючи на те, що у жовтні 1923 р. керівництво УАПЦ визнало радянську владу, це не вберегло церкву від переслідувань.
У період голодомору 1921 р. під приводом вишукування коштів для порятунку населення від голоду більшовики вчинили справжнє пограбування церков, вилучаючи всі цінні предмети релігійного культу й знищуючи священиків — совість нації.
Влада всіляко заохочувала створення альтернативних українських церковних інституцій. Зокрема, у травні 1923 р. виникла українська синодальна («Обновленська») церква, що мала на меті не допустити існування незалежної від Москви Української православної церкви. З часом «синодальна» церква об’єднала 33 єпархії з 8 млн парафіян.
У 20-х роках виникли «Дієва Церква» у Харкові, «Синод єпископів в Україні» та інші об’єднання.
З 1927 р., коли спочатку в Росії, а через рік і в Україні було фактично скасовано свободу совісті й віросповідання, розпочалося неприховане нищення УАПЦ. Митрополита Липківського було заслано до Сибіру, де він і помер 1938 р., а його наступника М.Борецького заарештовано. У 1929 р. керівництво УАПЦ було звинувачене у «підривній діяльності», а в січні 1930 р. після судового процесу над членами вигаданої «Спілки визволення України» Державне політичне управління (ДПУ) інспірувало скликання «надзвичайного церковного собору», на якому УАПЦ «саморозпустилася». Остаточно її було знищено у 30-х роках. Церква на той час уже налічувала тисячі священиків і десятки єпископів. Лише 1936 р. було розстріляно або кинуто до концтаборів 34 єпископи та близько 2 тис, священиків колишньої
УАПЦ.
На місці УАПЦ певний час існувала Православна українська церква, проте її було швидко ліквідовано. (У 1936 р. також було розпущено Українську католицьку партію, на чолі якої стояли О.Назарчук і Г.Хоми-шин).
По всій Україні відбувалася ліквідація культових споруд, що їх або підривали вибухівкою (Золотоверхий Михайлівський собор), або перетворювали в господарські приміщення, у кращому разі в «музеї атеїзму», як, наприклад, сталося з Печерською лаврою у Києві.
Намагаючись позбавити український народ його батьківської віри і власної церкви, більшовицький тоталітарний режим прагнув знищити в ньому почуття національної свідомості й гуманізму, замінивши сліпою вірою у міфічне «світле майбутнє».
19.2, Розвиток національної культури і спорту в 90-х роках.
У тісному зв’язку з розбудовою державності України триває процес розвитку національної культури. Виразно означилися відхід від ідеологічної регламентації культурного життя й орієнтація на загальновизнані цінності світової культури. В літературно-мистецькому житті утверджується плюралізм, що заступив притаманне тоталітарній системі однотипне заідеологізоване художнє відображення дійсності. Переосмислюються догми соціалістичного реалізму.
Вже в лютому 1992 р. Міністерство культури України підготувало програму розвитку національної культури, яка практично поривала з тоталітарним минулим і спрямовувала розвиток культури в напрямку сповідування вищих гуманістичних цінностей. Парламент України невдовзі схвалив цю програму. Президент Л. Кравчук своїм указом передбачив заходи соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин. У Спілці письменників України було створено спеціальну комісію, що активно включалася у відродження імен тих діячів культури, які стали жертвами сталінщини.
У незалежній Україні духовна сфера стала функціонувати як плюралістична. Створено Комітет з Національної премії ім. Т. Шевченка. До його складу увійшли відомі діячі української культури. Серед перших лауреатів Шевченківської премії незалежної України стали в’язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, художники М, Максименко, Г. Синиця, капела бандуристів ім. Т, Шевченка з Детройта (США) та хор ім. О. Кошиця з Канади. Серед лауреатів Державної премії — письменник І. Чандей, співак В. Зінкевич, мистецтвознавець В. Овсійчук, художник А. Антонюк, науковець Р. Конк-вест (США). Національні премії 2000 р. присуджено письменнику І. Гнатю-ку, композитору І. Караманову, художниці М. Тимченко, скульптору В. Че-пелюку, хореографу А. Шекері тощо.
В Україні не тільки зберігаються раніше створені осередки культурного життя, а й виникають нові. Створено Одеський філармонічний симфонічний оркестр, Державний ансамбль солістів «Київська камерата» та ін. Національне відродження стимулювало зростання музейної мережі — в областях відкрито 29 нових державних музеїв. Започатковано нові історико-культурні заповідники у Батурині, Глухові, Дубно, Збаражі тощо.
Повертаються твори, книгозібрання, архіви та інші культурні й духовні цінності, які з різних причин були вивезені з України за кордон. Щоб прискорити повернення незаконно переміщених культурних цінностей, створено спеціальну урядову комісію. В лютому 1992 р. Україна підписала відповідну угоду з країнами СНД. Для нашої держави ця угода має особливе значення: за межі України в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, рукописи тощо.
Тільки за останні роки в Україну повернуто особисті архіви О. Олеся та О. Ольжича. Громадськість України отримала можливість ознайомитися з
великим архівом незмінного протягом багатьох років голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка академіка А. Жуковського. Українська культурна скарбниця поповнилася творчою спадщиною Л. Морозової, яка була серед тих, хто, ризикуючи життям, захищав Михайлівський Золотоверхий собор
від руйнації.
Велику зацікавленість науковців викликають передані в Україну копії документів Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв’язки України і Швеції у XVIIIст. До України повернулися із США архівні матеріали уряду УНР в екзилі. Започатковано роботу з повернення в Україну спадщини професора І. Огієнка, праці якого нараховують майже 2000 назв із різних галузей знань.
Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання літератури української еміграції — твори І. Багряного, В. Барки, О. Теліги, С. Гординського, Л. Мосендза та багатьох інших. Відновлено випуск журналів «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». З 1992 р. в Україні виходять видання щомісячного часопису незалежної думки «Сучасність». На книжкових полицях з’явилися забуті твори письменників «розстріляного відродження»: М. Зерова, М. Хвильового, С. Плужника, Г. Косинки та інших. Вийшли друком твори українських дисидентів — В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверсткжа, В. Рубана, М. Руденка та інших.
З’явилися нові періодичні видання журналів, як-от «Тернопіль» у Тернополі, «Поріг» у Кіровограді, «Борисфен» у Дніпропетровську та інші. У Харкові відновлено видання «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», публікується часопис «Чумацький шлях». Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Київське видавництво «Глобус» розпочало перевидання в Україні знаменитої «Енциклопедії українознавства», підготовленої представниками української діаспори.
Свою власну періодику мають товариства, громадські об’єднання і політичні партії. Практично в кожному обласному центрі України з’явилися нові видавництва, в тому числі й ті, що працюють на комерційних засадах. Починаючи з 1992 р. в Україні з’являється військова преса — розпочато видання газет «Народна армія», «Флот України» та ін. З’явився журнал «Військо України» — друкований орган Міністерства оборони України.    продолжение
–PAGE_BREAK–
З 1993 р. виникла загрозлива тенденція скорочення видання книжок українською мовою. Зменшилися тиражі видань періодики. Натомість книжковий ринок України буквально заповнений книгами з Росії, які внаслідок кращих умов, створених там для книговидавничої справи, мають нижчу ціну, а тому й витісняють українські видання.
І все ж розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми. Національно-культурне відродження супроводжується активізацією народної творчості. Великої популярності набув Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні і популярної му-., зики «Червона рута». Увійшли в практику народні свята — конкурси «Лесині джерела». «Сорочинський ярмарок», міжнародні фестивалі українського фольклору «Берегиня», авторської пісні «Золоті ворота». У Львові, зокрема, у червні 1999 р. відбувся XМіжнародний фестиваль мистецтв «Віртуози».
Після проголошення Україною незалежності найвизначніші пам’ятки нашої держави були включені до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це — ансамблі Софійського собору та Києво-Печерської лаври у Києві, забудова і пам’ятки історичного Львова. Вже відновлено Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Проводиться відповідна робота з відновлення історико-культурної спадщини в багатьох регіонах країни.
Економічна криза уповільнила процес культурного розвитку, створила для держави складну проблему не тільки в плані розвитку, а й утримання культурної інфраструктури. Комерціалізація культури за відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства відкинула за межу виживання значну кількість творчих колективів, талановитих особистостей, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичними цінностями й орієнтаціями.
БІЛЕТ № 20
20.1. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні.
Наприкінці 20-х років керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XVз’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.
З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918—1921 рр. –
Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік.
На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР, Особливо великого значення надавалося металургійно — видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.
XIз’їзд КП(б)У (1930 р.), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістич-ну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК.
У травні 1929 р. XIз’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928—1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20—22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.
При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одер-жавлена. Промисловості УРСР було нав’язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, — репресії.
Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих.
Грандіозні плани першої п’ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п’ятирічного плану. Радянсь-
ка пропаганда, а За нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці,
На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1833 р. політика «надіндустріалізації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.
На другу п’ятирічку (1933—1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13—14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об’єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п’ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею Кремля».
Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-ро-зподільників, пайкового забезпечення.
Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту).
Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в’язнів концтаборів в УРСР протягом 1922—1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько-німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:
• підрив розвику сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості;
• нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил;
• відрив сировинних баз від підприємств-споживачів;
• посилена централізація управління промисловістю;
• ігнорування економічних механізмів регулювання;
• загальне одержавлення засобів виробництва;
• урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем;
• зниження життєвого рівня населення;
• посилення політики репресій проти інженерно-технічних працівників. Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально-аграрну республіку.
20.2. Освіта і наука у другій половині 60 — першій половині 80-х років.
1. Освіта.
Після зміни партійного і державного керівництва Радянського Союзу в жовтні 1964 р. реформаційні процеси в освіті, що відбувалися за часів
М, Хрущова, на якийсь час призупинилися, але згодом реформу освіти було продовжено. Зокрема, з 1966 р. розпочалося повсюдне введення обов’язкової десятирічної освіти, причому вона запроваджувалася не тільки в загальноосвітній школі, а й у системі середньої спеціальної освіти і професійно-технічного навчання. Водночас посилилася централізація управління системою освіти. У 1969 р. було створене Міністерство освіти СРСР, яке перебрало на виконання цілої низки функцій Міністерства освіти УРСР, чим суттєво обмежило колишнє автономне існування останнього.
Помітною ознакою 60 — 70-х років стала політизація навчально-виховного процесу. Крім того, з 1968 р. було відновлено військову підготовку у вишах, а з 1972 р. вона стала обов’язковою в усіх середніх школах республіки. У 80-ті роки значно скоротилася кількість початкових і неповних середніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становили основну ланку шкільної системи освіти. До 1976 р. в республіці в основному було завершено перехід до обов’язкової загальної середньої освіти.
У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформ загальноосвітньої і професійної школи», які конкретизували освітню політику держави «в умовах розвинутого соціалізму». Відповідно до цього документа помітно посилилася ідеологізація шкільного навчання, однак важливе місце продовжували посідати питання трудового виховання, засвоєння учнями конкретних знань з природничих, економічних і суспільних наук.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Кількісні показники розвитку загальної освіти в Україні у 60 — 80-ті роки були в цілому позитивними. І все ж відчувалося, що з кожним роком рівень освіти випускників середніх шкіл невпинно знижується. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл.
Тим часом, гострі народногосподарські проблеми вимагали постійного поповнення провідних галузей економіки, науки, освіти й культури висококваліфікованими спеціалістами. Щоб хоч якось посприяти вирішенню цієї складної проблеми, у 60 — 80-ті роки було відчутно зміцнено матеріально-технічну базу вишів, збудовано нові навчальні корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси для студентів. На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів було створено університети. Крім того, в республіці було відкрито низку нових інститутів. Відтак у 60 — 80-ті роки вдвічі збільшилася загальна кількість студентів. Відповідно зросла і кількість спеціалістів з вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн, то 1985 р. — 7,3 млн осіб.
Попри ці досить солідні кількісні показники, проблема з кваліфікованими кадрами в Україні залишалася досить гострою. Значну кількість місць у вишах республіки займали студенти з соціалістичних країн і країн, що розвивалися. Так, у 1971 р. лише у вишах і технікумах Харкова навчалося понад 2 тис. студентів із 22 країн світу. З іншого боку, складною проблемою залишалася якість підготовки спеціалістів. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х років, у зв’язку із зростаючими вимогами науково-технічної революції, стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР, як і загалом у СРСР, поступався світовим нормам.
2, Розвиток науки
Провідним науковим центром України в 60 — 80-ті роки була республіканська Академія наук на чолі з відомим вченим Борисом Патоном. АН УРСР складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими.
У розпорядженні українських вчених з 1966 р. був найбільший в Європі лінійний прискорювач електронів. Теоретичні розробки математиків вико-
ристовувались для розрахунку орбіт штучних супутників Землі. Вітчизняними дослідниками було відкрито механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості.
Інститут кібернетики на чолі з академіками В. Глушковим, а згодом В. Михалевичем став провідним у СРСР з проблем створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин. Українські вчені вперше у світовій практиці запропонували нові марки високотривкого чавуну, безнікелевої антикорозійної сталі та ін. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території України.
Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були Інститут електрозварювання, Інститут кібернетики, Інститут надтвердих матеріалів.
Одначе практична реалізація наукових розробок була нелегкою справою. Це пояснюється тим, що тогочасна економічна система не була зорієнтована на впровадження передових ідей і наукових технологій. Вони знаходили практичне втілення лише після застосування силових адміністративних заходів, наказів і розпоряджень «зверху». Жорстке планування штовхало господарників на пошуки більш легких, екстенсивних способів і методів, які приносили швидкі результати, а не вдаватися до перспективних інтенсивних засобів розвитку виробництва. Внаслідок цього значна частина цікавих і перспективних наукових розробок так і залишилася не реалізованою на практиці, або згодом знайшла своє застосування за межами Радянського Союзу.
Досить складним був період 60 — 80-х років і для вчених-гуманітаріїв. Один культ — сталінський, заступали інші — хрущовський і брежнєвський. На догоду кожному з них учених примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи той режим. Загальнообов’язковими складовими частинами всіх наукових досліджень суспільствознавців того часу були «класовий підхід» і критика шкідливих і ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.
Але всупереч тотальному контролю керівних ідеологічних органів і цензурі деякі українські вчені спромоглися опублікувати цінні за своєю об’єктивністю і правдивістю наукові дослідження. Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва й інших давньоруських міст. На високу оцінку заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз’єднання, в якій розглядаються події часів Хмельниччини. В ній, зокрема, була піддана аргументованій критиці офіційна інтерпретація Українсько-російського договору 1654 р.
Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці Олени Апанович, в яких правдиво розповідалося про історію українського козацтва. У 1979 р. завершив роботу над відомою історико-філософською працею „Лист до російських та українських істориків Юрій Бадзьо, в якій автор дослідив походження трьох слов’янських народів — українського, російського та білоруського. Правдиві праці з історії українського народу та його культури підготували в цей час Євген Пронюк, Іван Дзюба й інші вітчизняні історики, філософи та літературознавці.
В умовах монополізації науки групою вчемих-адміністраторів із Москви і Ленінграда навіть незначні прояви інакомислення і наукової опозиційності серед українських вчених відразу ж придушувалися. Багато хто з них був позбавлений можливості провадити наукову роботу під час ідеологічних “чисток» і політичних переслідувань 70-х років.
БІЛЕТ № 21
21.1. Голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки.
1. Голодомор 1921-1923 рр.
На початку 20-х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн.осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.
Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрсзвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921-1923 рр, у селах України померло щонайменше 235 тис.осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно-комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.
2. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.
Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від ЗО січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р.— 380 млн, з червня по жовтень _1932 р.— 132 млн пудів. ЗО жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібоза-готівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов’язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.
З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.
У страшні роки голодомору (1932-1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору
змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.
Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.
3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки.
У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР. та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.
Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи, У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п’ять колосків», за яким було засуджено та ув’язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.
Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м’яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компен-совувати які довелося дуже довго.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн душ.
Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м’якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн пудів насіння.
Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
21.2. Наш край (Київщина) у роки Великої Вітчизняної війни.
З перших днів війни українська земля стала ареною запеклих боїв. Драматичною була оборона Києва. Для захоплення Києва і плацдармів на Дніпрі німецьке командування спрямувало три моторизовані корпуси 1-ї танкової групи і десять піхотних дивізій 6-ї армії. Однак оволодіти Києвом відразу вони не змогли. Радянські війська оборонялися стійко, понад 200 тис. киян зробили укріплення на близьких і дальніх підступах до міста, більше ніж 70 тис. їх вступили з народне ополчення. Героїчні зусилля знадобилися для евакуації підприємств на схід країни. З Києва було вивезено 197 промислових підприємств, в тому числі «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель», «Арсенал» та інші. Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалось 27 червня 1941 року. Всього було демонтовано і вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10-й день вступив до ладу механічний цех, на 12-й день — складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. Обстановка на фронті ускладнювалася тим, що на півдні України (в районі Кременчука) німці 9 вересня форсували Дніпро і танкові дивізії генерала Клейста прорвалися на північ, а танкові війська генерала Гудеріана наблизилися до Глухоза, Конотопа, Ніжина. Столиці України загрожувало оточення. Коли ж головне командування Південно-західного фронту звернулося 11 вересня до Сталіна за дозволом про відведення військ (до речі, це пропонував Г… Жуков ще 29 липня, передбачаючи катастрофу), Сталін категорично заборонив відводити війська і наказав утримувати Київ. 15 вересня кільце німецьких бронетанкових сил зімкнулося і в оточенні опинилися чотири армії Південно-західного фронту (5-та, 21-ша, 26-та, 37-ма). Більше тижня тривала боротьба в оточенні. 19 вересня за наказом Ставки радянські війська залишили Київ. При виході з оточення командувач Півден-ко-західним фронтом генерал М.П. Кирпонос та його штаб потрапили в тяжке становище і загинули в нерівному бою. Чотири армії або опинилися в полоні, або загинули в бою. Фашисти організували масове винищення військовополонених в Дарницькому та сирецькому концтаборах. Тільки за п’ять днів вересня 1941 року в Києві у Бабиному Яру було розстріляно понад 150-160 тис. мирного населення — євреїв, українців, росіян. Гітлерівці примусово вивозили на каторжні роботи в Німеччину жителів України починаючи від 14 років.
Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули від виснаження, хвороб, травматизму.
В липні-серпні 1941 року за рішенням ЦК КП(б)У в місті для підпільної роботи був створений обком, міськком та райкоми партій.
Підпільники мали радіоприймачі, друкарські машини, складали і розповсюджували листівки, прокламації, звернення тощо. В Києві активно діяли підпільні організації «Смерть німецьким окупантам», «Арсеналець», «Київський робітник», розвідувально-диверсійна група під керівництвом І.Д.Кудрі, міський партизанський загін «Перемога або смерть».
Підпільники знищили сотні гітлерівців, здійснили 19 аварій поїздів, розбили 50 паровозів, близько 600 вагонів, розгромили 18 різних складів, знищили більше 500 автомобілів. Підпільники Києва врятували майже 8 тис. громадян від вивезення в Німеччину і визволили близько 7 тис. військовополонених з концтаборів. Вони видали понад 1 млн листівок, розповсюдили серед населення більш як 173 тис. примірників газет, багато антифашистської літератури.
В 1943 році починається визволення України від фашистських загарб-ників. Однією з важливих була Київська наступальна операція з форсуван-ням Дніпра. Перемога на берегах Дніпра була досягнута великою кров’ю, великими втратами людей, бойової техніки.
У жовтні 1943 року війська Воронезького фронту (з 20 жовтня — 1-й
Український) двічі робили спробу прорвати оборону противника з Бук-
ринського плацдарму, але успіху не досягли. Втративши величезну кількість
людей і бойової техніки, радянське командування перекинуло війська під
Лютіж (на північ від Києва) і з великими втратами виконало завдання. Оче-
видці свідчили, що води Дніпра були червоні від крові. Таких втрат можна
було 6 уникнути, якби не наказ Сталіна взяти Київ обов’язково до роковин
«Великого Жовтня». 6 листопада 1943 р. Київ було звільнено.
Подвиг радянських бійців, які визволили столицю України, не загубиться у віках: 65 стрілецьких, танкових, артилерійських, мінометних, авіаційних, інженерних частин та з’єднань отримали назву «Київських». Понад 1 тис. бійців, офіцерів та генералів 1-го Українського фронту були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, тисячі воїнів нагороджені орденами і медалями.
БІЛЕТ № 22
22.1, Політика суцільної колективізації та розселянювания України. Її соціально-економічні наслідки.
Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості та колективізацію сільського господарства.
Більшовики запевняли, що рано чи пізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливо після поступок за часів непу.
Одначе практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи.
Перехід до суцільної колективізації з метою «підхльостування індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а загалом у республіці — до осені 1930 р.
Переходом до політики суцільної колективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільському господарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву „куркулів“. Тому закономірно, що колективізація спричинила „ліквідацію куркульства як класу“ (за офіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а з 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для „ліквідації“ спершу середняків, а згодом і незаможників як „підкуркульників“.
»Ліквідація куркульства як класу” фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляли власності. Розкуркулю-вання сягнуло апогею в 1929—1930 рр. Найпоширенішою його формою була депортація. Сотні тисяч селян разом із сім’ями виганяли з домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тисячі кілометрів.
Селянство чинило опір, щоби зламати його, за постановою пленуму ЦК ВКП(6) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах
суцільної колективізації» (від ЗО січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р.— 380 млн, з червня по жовтень 1932 р.— 132 млн пудів. ЗО жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення і зобов’язань України на 70 млн пудів і визначив план у 282 млн пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн пудів. Отож, із селян вимагалося витиснути стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях і в ешелонах.
З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.
У страшні роки голодомору (1932—1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн осіб. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.
Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів.
22.2. Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80-х рр.
Опозиційний рух виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних норм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційного руху виступили проти хиб політичної системи — ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови і культури, за історичну правду.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Основними проявами цього руху в другій половині 60-х — першій половині 80-х рр. були:
1. Масові заходи.
Проведена в лютому 1963 р. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури української мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.
У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи й вигнали з аспірантури, де вони навчалися.
Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-ті рр. було започатковано традицію — 22 травня вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.
У пам’ять про цю подію біля пам’ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щороку збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.
2. Листи-протести до керівних органів УРСР та СРСР.
Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції. Серед них, крім уже названих, — І. Світличний, М. Коцюбинська. 3. Франко, Є. Сверстюк, Б. Антоненко-Да-видович, М. Брайчевський, В. Стус, Я. Кендзьор, А. Горська та багато інших.
Листи-протести надсилалися не лише зі столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, що його підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму.
На адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.
3. Самвидав.
Друга половина 60-х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З’явилися такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби — нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В. Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965—1966 рр.; «Собор у риштованні» — блискуче літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні анти-сталіністські статті В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів.
Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об’єктивній інформації стосовно
закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства.
Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу, Однак уже в 1974 р. побачили світ 7-й і 8-й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.
4. Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи.
Коли в серпні 1968 р, радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти, їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві.
У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Гри-горенка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.
5. Створення правозахисник організацій.
Після підписання 1957 р, Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об’єдналася в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці, її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін,
У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.
Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції грули відбувалися за умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних. в’язнів, їхнє становище у в’язницях тощо.
Уже через 3 місяці, в лютому 1977 р., було заарештовано керівників спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого, Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі: згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка. Їх також було засуджено до тривалих строків ув’язнення. До 1980 р, близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років були найбільшим строком ув’язнення.
У 1980 р. арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням а антирадянській агітації та пропаганді О. Шевченко, В. Чорновіл, В. Стус, С. Хмара. Арешти тривали аж д® початку «перебудови» в середині 80-х рр.
Отож, попри жорстокі утиски тоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 — першій половині 80-х. рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезним офіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становище України, Він відкрив Україну світові.
БІЛЕТ № 23 23.1. Розвиток культури в 30-х рр. «Розстріляне відродження».
Воєнно-комуністичний наступ 30-х рр., що заступив українське відродження 20-х рр., відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури і мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідуванням інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.
У 1930 р. відбувся процес над вигаданою «Спілкою визволення України» (СВУ). Головним звинуваченим був віце-президент Всеукраїнської академії наук С. Єфремов. Переважна більшість звинувачених належали до української наукової і творчої інтелігенції. Їх судили за участь у діяльності політичних партій, які вже давно зійшли зі сцени, за відмінний від офіційного спосіб мислення.
Наступним було «викриття» ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — «Українського національного центру» (УНЦ). Керівництво нею приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, і він під тиском з боку ДПУ був змушеним визнати свою належність до УНЦ. Але по деякім часі він відмовився від свідчень на попередньому слідстві, після чого «справа» УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську, після нескладної операції він помер за нез’ясованих обставин.
У 1933 р. заслали на Соловки М. Ірчана, того ж року заарештували М. Ялового та О. Вишню (П.Губенка). Останнього «чекали звинувачення в причетності до „Української військової організації“ та 10 років поневірянь у таборах. Вражений безпідставними арештами своїх друзів, заподіяв собі смерть М. Хвильовий.
У 1934 р. були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Влизько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. заарештували, а потім розстріляли на засланні М.Зерова. За ґратами опинилися письменники Б. Антоненко-Давидович і Є. Плужник. У 1937-1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка та багатьох інших талановитих майстрів слова.
Репресій зазнали 9? із 193 членів Спілки письменників України, створеної 1934 р. Серед них — Л. Гомін, М. Куліш та ін. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом „Березіль“, але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.
Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арештів за професійні погляди зазнали В. Седляр, І. Падалка та ін.
У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік їх усіх розстріляли.
Творчість багатьох українських майстрів літератури і мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох із них звинуватили в націоналізмі та репресували.
Жорстокого удару по народній освіті було завдано масовими політичними репресіями. Нове керівництво Наркомату освіти УРСР в особі В. За-тонського і А. Хвилі (попередній нарком М. Скрипник внаслідок гонінь покінчив із собою), підтримане компартійною верхівкою республіки, повело широкомасштабну боротьбу з „націонапістичною засміченістю“ системи народної освіти.
Дослідники з української діаспори назвали 30-ті рр. добою    продолжение
–PAGE_BREAK–
«розстріляного відродження». Наслідком сталінської політики стало знищення за безпідставними звинуваченнями сотень видатних діячів культури, десятків тисяч культурних працівників. Різке послаблення інтелектуального потенціалу нації вирішальною мірою позначилося на її здатності чинити опір тоталітарній державі.
23.2. Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX—XXIст.
Для відповіді на це питання необхідно згадати, що зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цих документах сформовано основні принципи й напрямки зовнішньополітичної стратегії нашої Батьківщини.
Основні принципи зовнішньої політики України
1. Послідовність, виваженість, передбачуваність.
2. Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав.
3. Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе.
4. Визнання пріоритету міжнародного права.
5. Відмова від участі у військових блоках. Основні напрямки зовнішньої політики України
1. Участь у загальноєвропейському процесі.
2. Співробітництво у рамках СНД.
3. Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО.
4. Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.
Розгляньмо перший напрямок зовнішньої політики України.
Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст — недопущення локальних воєн, подолання економічного западу в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.
Головні документи, на яких він базується:
Підсумковий документ Гельсінської наради 1975 р.;
Паризька хартія для нової Європи 1990 р.;
Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992 р.
Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації. Це означає:
1. Визнання авторитету України.
2. Право входження в усі європейські структури.
3. Поглиблення демократичних перетворень.
4. Участь у виробленні спільної політики.
У 1996 р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організацій — Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організації як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взяла участь у роботі п’ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXIст. Україна виступила з ініціативою створення без’ядерної зони в Центральній і Східній Європі.
А втім співпраця України з різними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша держава прагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні 1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки з Україною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняття України до цієї організації не йде. Причина цього — надто повільне проведення Україною економічних реформ.
У другому напрямку зовнішньої політики України — співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж мала як успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов’язані з підписанням двосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась з Азербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафти через свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих на десятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір, нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р. Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодо створення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова) — Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннє співробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримує туркменський газ, а Туркменистан — кваліфікованих спеціалістів і устаткування для розроблення десятків великих об’єктів.
Негативним моментом у відносинах з СНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органів політичного і військового призначення, що, на думку керівництва України, недоцільно.
У третьому напрямку — співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки. У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн — членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україною було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.
Четвертий напрямок зовнішньої політики — теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України в діяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загал пошанував тим. що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г. Удовенка обрали в 1997 р. головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з 1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.
Світова громадськість поважає Україну за те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свого ядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГА-ТЕ, Міжнародному суді та ін.
Україну визнало більш як 140 держав світу; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у 23 — відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва.
БІЛЕТ № 24
24.1. Радянізація західних областей України в 40—50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.
Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на
територію Західної України і Західної Білорусії, На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.
Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій, відводячи війська до румунського кордону.
Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці спо-конвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.
Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР,, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.
Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію, Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.
із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища, Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн осіб, тобто майже 10 % населення Західної України,
Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки-но роздана їм земля, інвентар стали об’єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.
Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віків українці з’єдналися в межах однієї держави.
24.2. Діячі національно-визвольного руху України 60-80-х років.
У непримиренній боротьбі проти правлячого режиму український опозиційний рух виховав у своїх лавах гурт благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України., Одним із перших українських дисидентів був львів’янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет львівського університету, він працював учителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.
Під час репресій 1965 р. М. Гориня було заарештовано і на закритому суді у Львові 1966 р. засуджено на 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму. У своєму останньому слові на судовому процесі він піддав гострій критиці відверто антиукраїнську, русифікаторську політику правлячої партії, що проводилась в Україні. М. Горинь мужньо переніс страшні табори Мордовії, де написав низку праць, з яких розкрив колоніальне становище України в складі Радянського Союзу. Згодом ці статті побачили світ в українському «самвидаві».
Після відбуття покарання в 1971 р. Михайло Горинь через протидію владних органів не мав можливості працювати за фахом і тому влаштувався звичайним робітником у Львові. Але своїх ідеалів він не зрікся і продовжував боротьбу. У 1981 р. його вдруге заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і наступного року засудили на 10 років ув’язнення і 5 років заслання.
Після довгоочікуваного повернення на волю Михайло Горинь віддав багато сил і енергії створенню Народного Руху України, Української рес-публіканської партії, будівництву незалежної України, про яку так мріяв.
Але багато хто з відомих представників дисидентського руху так і не дожив до тих подій, за які боровся і яких чекав усе своє свідоме життя. Зокрема, жорстока репресивна система знищила талановитого київського літератора, перекладача, активного учасника правозахисного руху Валерія Марченка. В 70-ті роки, після закінчення Київського університету, Валерій працював у газеті «Літературна Україна», вчителював, захоплювався перекладами, мав схильність до наукової діяльності. За свої цілком об’єктивні, але гостро критичні статті про занепад національної культури в Україні він у 1973 р., незважаючи на слабке здоров’я, отримав тривалий термін ув’язнення. Відбувши покарання, В. Марченко повернувся до рідного Києва, де знову поринув у літературну і правозахисну діяльність, активно публікувався за кордоном. Як наслідок, у 1983 р, його, вже смертельно хворого, знову заарештували і засудили на 15 років ув’язнення, звідки живим він так і не повернувся.
Жертвою радянської тоталітарної системи став також високообдарова-ний поет, літературознавець і літературний критик із Донеччини Василь Стус. Як і багато інших «шестидесятників», він, після здобуття вищої освіти, працював учителем. Згодом Стус навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Після /часті у відомому мітингу-протесті 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» був звільнений з інституту і потрапив під пильний нагляд спецорганів. Думки про тяжку долю рідної України, її волелюбного народу знаходили постійне втілення у віршах, статтях, листах В. Стуса. Згодом вони були кваліфіковані радянськими правоохоронними органами як «наклепницькі вигадки на радянську дійсність». У 1972 р. В. Стуса було за-
арештовано і засуджений до десяти років таборів особливого режиму й п’яти років заслання.
У 1975 р. В. Стус надіслав із табору заяву «Я обвинувачую», в якій зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, написані за останні 15 років. Під час ув’язнення В. Стуса адміністрація табору в 1976 р. знищила близько 600 його поезій, створених за роки табірного життя. Але поет не втрачав присутності духу і невпинно продовжував писати вірші. Всі вони були пройняті оптимізмом і ‘ вірою в краще майбутнє. В. Стус мужньо витримав суворі випробування мордовського і пермського таборів, тортури карцерів, тяжке заслання до Магаданської області й наприкінці 1979 р. повернувся на волю.
Однак у 1980 р., за участь у діяльності Української Гельсінської групи, за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді» В. Стуса знову заарештували та ув’язнили. На захист В. Стуса став відомий радянський правозахисник академік Андрій Сахаров, який, протестуючи проти антигу-манного вироку суду, написав: «Вирок Стусові — сором радянської репре-сивної системи. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазна-ли репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, но-вого сорому?» Під час перебування в ув’язненні В. Стус і помер 1985 р.
Крім М. Гориня, В. Марченка, В. Стуса, такий самий довгий шлях таборів і заслань, безкомпромісної та неперервної боротьби проти радянської системи пройшли й інші видатні представники дисидентського руху: Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара…
БІЛЕТ № 25
25.1. Громадсько-політичне життя в Україні у 30-х роках.
Головним змістом громадсько-політичного життя в Україні в 30-ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батька народів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1-й всесоюзний з’їзд колгос-пників-ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових-п’ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М. Демченко і М. Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до «соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.
Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».
У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн душ.
Надзвичайний VIIIз’їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до
«експлуататорських верста», Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято ЗО січня 1937 р.) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності, Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих-опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.
1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ), «керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М. Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М. Яворського. Добившись від своїх жертв «зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3—6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В. Голубрвич, В. Мазуренко, П. Хриетюк, М. Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934-1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянсь-ку діяльність» і «шпигунство», а 21— розстріляно. Зокрема, М. Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув’язненні його звинуватили в намірі «українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і в грудні 1937 р. розстріляли.
— На початку 1933 р., коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М. Зеров, М. Драй-Хмара, М, Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М. Хвильовий.
У 1933 р, ДПУ України, кероване В, Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільському господарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки.
Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О. Шумського, письменників 5. Антоненка-Давидовича, П. Гу-бенка (Остапа Вишню), О. Досвітнього та інших.
Пролог же «великого терору» — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії «вичистили» понад 39 тис. членів, 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні «двійки» і «трійки».
1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів»
— відверту «харгію терору», За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку, і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р, в Києві було проведено судовик процес над «Об’єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно, До кінця року було також засуджено 114 душ у справі «Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)У після вбивства С. Кірова виключили майже 254 тис, комуністів.    продолжение
–PAGE_BREAK–
У 1937—1939 рр, масові репресї зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.
25.2. Здобутки і проблеми сучасної України у сфері науки й освіти,
Науково-технічний і соціальний процес, примноження інтелектуального потенціалу суспільства вимагають постійного поліпшення системи освіти.
Конституцій України гарантує кожному громадянину право на освіту.
Держава створює систему доступної та безоплатно” дошкільної, повної загальної, професійно-технічної та вищої освіти, а також систему підвищення кваліфікації та перепідготовки. Конституція передбачає надання пільг учням і студентам.
Діяльність установ освіти, здобута освіти в нашій країні регулюються Законом України «Про освіту» (прийнятим у 1999 р.).
Освіта визнана пріоритетною сферою розвитку суспільства і повинна пріоритетно забезпечуватися відповідними коштами і ресурсами.
Згідно з Законом освіта має бути доступна, гуманна, незалежна від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв’язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі. Освіта в Україні світська, релігійні дисципліни в державних освітніх закладах не викладаються.
В Україні створено мережу різноманітних навчальних закладів із різними формами навчання — денною, вечірньою, заочною. Це розширює можливості для різних верств населення, водночас програми навчальних закладів різних рівнів забезпечують наступність між ними, завдяки чому людина може, закінчивши навчальний заклад нижчого рівня, вступати до вищого (до Інституту можна вступити не тільки після школи, а й технікуму, профтехучилища; з однієї школи кожна перейти до відповідного класу іншої, адже їхні програми пов’язані, координовані державними вимогами).
Система освіти з Україні, відповідно до Закону, містить дошкільне виховання, загальносередню освіту, яку, своєю чергою, переділяють на початкову, першого ступеня (перші чотири класи), основну, другого ступеня (5— 9 класи) та старшого, третього ступеня (10-12 класи), професійну освіту, вищу освіту (вирізняють чотири рівні залежно від кваліфікації випускників).
Головною ланкою середньої освіти є школи різних типів: загальноосвітні, гімназії, ліцеї, школи з поглибленим вивченням окремих предметів тощо, Для хворих дітей, дітей-інвалідів створюють спеціальні інтернати, де навчають з урахуванням їхніх вад; можливе й індивідуальне навчання. Є інтернати і для дітей, котрі залишилися без піклування батьків. Професійна освіта, яку здійснюють професійно-технічні училища, крім загальноосвітніх знань, забезпечує своїм учням професійну підготовку, певну спеціальність. Вищу освіту здобувають у технікумах, коледжах, інститутах, академіях, університетах тощо. Є й позашкільні заклади — будинки й палаци дитячої творчості, станції юних техніків, центри туристсько-краєзнавчої та екологічної роботи, дитячі спортивні школи та ін. Серйозним гальмом у розвитку освіти є недостатнє фінансування. Верховна Рада України розробляє державну молодіжну політику, спрямовану також на перебудову системи освіти. Кардинальні зміни передбачає програма розвитку освіти на XXIст., що визначає її як основу духовного й соціально-економічного розвитку держави.
Провідним науковим центром нашої країни є Національна академія наук України (НАН України). Тут провадяться дослідження у сфері матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук. На початок 90-х років чисельність
науковців досягла 220 тис. У листопаді 1998 р. академії виповнилося 80 років. На відзначення цієї події та у зв’язку з 80-річчям Президента НАН України академіка Б.Патона було нагороджено найвищою відзнакою Батьківщини. Було також відзначено заслуги й інших провідних науковців Академії. Разом із НАН України діють наукові установи: академії педагогічних, сільськогосподарських, медичних, юридичних, інженерних та інших наук, науково-дослідні інститути, центри, лабораторії. Поряд із значними досягненнями спостерігається нагромадження серйозних проблем і прорахунків, поміж них — неперервний пріоритет прикладних досліджень на шкоду фундаментальним. До того ж понад 90% технологічних розробок не впроваджується у виробництво.
Разом із недостатньою матеріально-технічною базою науки це призвело до втрати провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу в рівні наукових розробок: помітно знизився рівень винахідництва. Вчені завинили перед українським народом за катастрофу в Чорнобилі, за створення штучних морів, за стан землі, лісів, повітря тощо. Зараз багато наукових установ практично призупинили свої дослідження за браком фінансування. Українські вчені від’їжджають до інших держав, шукають іншої роботи, що має катастрофічні наслідки для нашої науки та майбутнього країни. І все ж таки, незважаючи на величезні труднощі, академічна наука в Україні розвивається.
У грудні 1998 р. уряд прийняв Постанову «Про розвиток фундаментальних наук», де конкретно сказано про фінансування провідних галузей науки, які є пріоритетними для України, а в грудні 1999 р. Міністерство освіти України було перетворене у Міністерство освіти і науки. Україна була, є і, сподіваємось, буде однією з авторитетних держав у науковому світі.
БІЛЕТ № 26
26.1. НЕП і особливості його впровадження в Україні.
Перехід більшовицького керівництва до нової економічної політики був зумовлений насамперед соціально-політичною кризою 1921 р., яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників, у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України. Нещадне придушення робітничо-селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже, доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворення опинилися під загрозою.
Криза 1921 р. змусила радянське керівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодо селянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому 1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком. Xз’їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім запровадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно-грошових відносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунок на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управління господарством країни.
Основними заходами радянського керівництва з реалізації нової еко-
немічної політики були: повернення власникам дрібних і середніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості й техніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвіл приватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідація главків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп був тимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичного будівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянською моделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим в політико-ідеологічній сфері та адміністративно-ринкова система господарства в економіці. Остання пов’язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї.
Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом — голодом 1921 — 1923 рр., який був зумовлений посухою, скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. Уряд РСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і через міжнародну підтримку подолати його.
Однак допомога надходила лише голодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном у Росію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України, де навесні 1922 р. вимирали цілі села.
У промисловості України результати були такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано в оренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництво предметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництво промислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р,, розпочато реконструкцію старих та будівництво нових підприємств.
У 1922—1924 рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці.
Запроваджений у сільському господарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а 1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання виробництва зерна до 17 млн тонн у 1926 р., формування єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючись державною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду.
Неп сприяв зрушенням і в суспільно-політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністію решткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України.
Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р., 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.
26.2. Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом.
Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.
У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін.
Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з’єднання під командуванням С.Ковпака,
О.Федорова, С.Наумова, П.Зершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з-під німецької окупаційної влади.    продолжение
–PAGE_BREAK–
На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис, км2 .
У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН—УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам’янець-Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.
На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько
6 млн українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто залишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них 32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.
Із 7 млн нагороджених 2,5 млн складали воїни-українці.
Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.
Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила
7 млн осіб (16, 7% від усього населення України).
Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн будинків. Без житла залишилось 10 млн душ.
Було знищено 16 150 промислових підприємств.
Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.
Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.
Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис, шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн жителів.
Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн голів худоби.
Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.
Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10-й день вступив до ладу механічний цех, на 12-й — складальний. Через З тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що
збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т-34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.До-брохотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О. Богомольцем, М. Стражес-ком, Ф. Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд крб.
Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П. Тичина, В. Сосюра, О. Корнійчук, О. Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А. Головко, А. Малишко, М. Стельмах. Тісні зв’язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.
Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.