Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В. Б. АНТОНОВИЧАНЕОДНОЗНАЧНІ
РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА
РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА
4.1 Антонович як науковець: загальний погляд
4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики
4.3 Історичні праці В. Антоновича
4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки
4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії
РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА
5.1 Антонович як просвітник
5.2 Викладацька робота Антоновича
ВИСНОВКИ
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність проблеми: на мою думкужиття людського суспільства постійно змінюється на краще, відбувається йогорозвиток, прогрес. Звичайно кожна людина робить свій внесок для того, щоб цейпроцес відбувався, але саме інтелігенція, вчені першими серед усіх інших знаходятьі вказують іншим подальші шляхи розвитку. Першими відкривають і відстоюють(іноді навіть до смерті) такі наукові, життєві істини про які інші ще навіть нездогадуються. Тому мені здається варто вивчати праці науковців і знати де, коли,чому вони робили свої відкриття. Варто знати, як жили такі видатні твоїпопередники-українці, як наприклад В.Б.Антонович та багато інших, чим ти їмзавдячуєш, навчитися того, як вони приносили користь всьому людству і з якоювідданістю служили Україні та українцям.
Мета і завдання: дослідити чому, як,коли відбувалося становлення як науковця і громадського діяча В.Б.Антоновича.Що зробив нам і чого досяг цей видатний вчений. Підсумувати наслідки йогобагатогранної діяльності.
Огляд історіографії: я писав своюроботу на основі спогадів всіх тих, що знали Антоновича, були його друзями,знайомими, ворогами. Іноді їх спогади суперечливі, але все-таки правдивеуявлення про В.Б.Антоновича можна скласти. Це праці Дорошенка Д., ДоманицькогоВ., Грушевського М., Лотоцького О., Крім того залишились праці самого В.Антоновича та інші матеріали.
Предмет дослідження: предметомдослідження в цій роботі є наукова та громадська діяльність В. Б. Антоновича.
Об’єкт дослідження: об’єктом мого дослідженняявляється видатний український вчений та громадський діяч другої половини 19ст. В. Б. Антонович.
Практичне значення: якщо прирівняти історіюдо книги, то своєю курсовою роботою я відкриваю в цій книзі одну з дужеважливих і повчальних сторінок. Адже серед українських національних діячівдругої половини 19 ст. Найбільш відомим був Володимир Антонович. І розповідьпро те як він жив, чого добивався для блага України — повчання і дороговказнам. Тому мені здається, що дана курсова робота може успішно використовуватисьвчителями на уроках в школах, викладачами на лекціях в вузах для розкриття цієїтеми, а також всіма бажаючими знати сторінки нашого минулого.
РОЗДІЛ 1. ЧОМУОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В.Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ
… Ми, українська інтелігенція, досі несповнили свого обов’язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб«усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя,повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, якгромадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.
МихайлоГрушевський
В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме всередовищі національних діячів ім’я, ніж Володимир Антонович. Разом із тимважко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповитурізними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою йнезбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки нехарактеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центромукраїнського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримінитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав,пам’ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свогобудинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухомпротягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аждо Львова й Чернівців».
Не менш рішуче підтримував цю думкуВасиль Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, колитільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців,не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи порадиВолодимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючисвоєї особи наперед».
З іншого боку, говорили про те, щоАнтоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно українськоїідеї, приписували чимало чужих думок та справ. У листі Миколи Стороженка доВадима Модзалевського” можна прочитати”:«Теперь (по смерті Антоновича.— A.P.) пойдет, конечно, в особенности излжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогдане думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал,он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношенияхвзглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой»[3; 7-7].
З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі,зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав:«Антонович — двуликийЯнус, який зкафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким(жандармський полковник.— A.P .), а у себе вдома, у колі вибраної молодіпроповідував інше: ненависть до Росії». Та звинувачень із бокуросіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби.Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість,невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне інеможливе для схоплення»[5; 6] то Вацлав Лясоцький просто називав його«інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярностів стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю».
Нарешті, безсумнівно провокаційнуроль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармськеуправління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у1892 р. вів Із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльноїдо влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпекунедосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичуяк поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ’я іотримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк,не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину,Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня).Так Антонович із подачі жандармів бувославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть неміг виступити зі спростуванням.
Згадані обставини спричинили до того,що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявамипопри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору ІванЛинниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявомпочуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния — во всехпоследующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенныхнамеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительныйи подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для негопериода жизни» [8; 259].
Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначалибільшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, щовизнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїйкімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудьнепокликанним».
Іван Линниченко так пояснювавпотайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках таконстатаціях): «За ним постояннои упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений кудаследует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярыхукраинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий,тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и могработать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало егокрайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах илекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от нихотказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критикане могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».
Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов,зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості»(наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережністьАнтоновича, очевидно, була наслідком виховання в «суворій школі життя». Єфремовслушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсувавчисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницькуроботу серед мас, в якій він бачив «грунт і на політичну працю в майбутності».Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатораПівденно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи протиСенкевича, Флоринського тощо,— словом, «всякі культурно-наукові заповзяттяширокого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7].
Прагнення Антоновича залишатися втіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши-юнацький вік «бурі йнатиску», Антонович утратив нахил до прилюдних полум’яних виступів. Тепер віннайкраще почував себе у «невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи— і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднатилюдей біля себе».
Інший учень Антоновича — ОрестЛевицький — зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик невсякому діймати віри й виявляти свою душу»[13; 19]. Це була правильна політика:жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, аджевін постійно «тримає дистанцію». Одна з його учениць дуже тонко відзначила цюневидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.
Ота межа була для всіх, «її утвориложиття: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себецю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. Інаскільки зовнішнє «Я» Володимира Боніфатійовича було просте, привітне,товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, ідібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, взібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Меніздається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де вчому з ним».
При цьому у стосунках із людьмиАнтонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайнимворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння,а з боку радикалів — навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович можевідвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватисяз реакціонерами?
Линниченко писав, що Антонович мавшироке коло знайомств: «… кнему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великихкнязей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной й Жилянской,подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета сзвездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками…» Одного разу Новицькийвикликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Ученийпочав диктувати: «ЕгоИмператорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь…» Новицький знітився іприпинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц ІталіїВіктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему наРуси знатоку южнорусской истории и местной археологии».
Іще одна обставина цілкомособистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердитьбільшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікомуне хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятеліАнтоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок,та й то не від його, а од інших людей»[16; 19]. Василь Ляскоронський, приміром,наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарівстипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті,робилося те таємно од усіх».
Дружина вченого КатеринаМельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ утім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулосябахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студентимедичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість таввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував«Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність тастриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробилисьголовнішими, немов природженими рисами його вдачі» [18; 76].
У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний з’їзді І. Срезневськийвиголосив промову про визначні наукові заслуги Антоновича. М. Білінськийзгадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідьСрезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мавпірнути» [І9; 123].
Отож, цілком очевидним є те, що черезрізні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так бимовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А щовже казати про нащадків… Тому подати образ Антоновича як добре виписанийпортрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали йогочисленні біографи, що знали свого героя особисто.
Михайло Грушевський порівнював своговчителя з античним філософом, який у вирі людського життя лише зрідкаобмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонкопояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючийого політичної діяльності, вважали вченого крайнім об’єктивістом,представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більшемоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича угромадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його пилини, йогоактивну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілілегенди і байки про нього» [20; 7]. А мудрий філософ із посмішкою вислуховувавусі пересуди, нічого не спростовуючи…
Але чи слід думати, що образАнтоновича назавжди залишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, якізбереглися, підбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помислиВолодимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося бидумати, що на це запитання ми можемо відповісти скоріше оптимістичним «ні»,аніж песимістичним «так».
Справа в тому, що в архіві Антоновичата його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які зрізною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сторінки його діяльності, якіза життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листивченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася.Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре;я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшеенеуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений… По моему мнению,всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убежденийили этического направления, а только по внутренним, для него нравственнообязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения,что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е.делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести ичувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без еговедома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, всеэто крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от неёне вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято»,«обязательно» й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?» [21; 47-47].
Зацитований уривок попервах шокує.«Застібнутий на всі ґудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах,тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів доблизького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського.Саме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятисяпростотою, ясностью і законченностью» [22; 107].
Іще одна характерна деталь, яка даєзмогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, неменш незбагненну людину — Пантелеймона Куліша.
Ще у 1901 р. Антонович засуджувавхитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредобуло іншим,— хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою інесхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Кулішане зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: «История воссоединения Руси», статья про козаків в«Рускому архіві», «Хуторная поезія» і т. д. Опріч того сей поворот ілюструєтьсярукописним документом прошенієм до Міністра внутренних дел, коему він посилає «Историю воссоединения Руси» як доказ своєї лояльності іпросить позволити йому докончити служебну карьєру» [23; 106]. В ранішому листідо Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» [24; 6], отже, позиціяйого була вкрай негативною.
Цікавим є висловлювання Антоновичапро складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.):«На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на тедійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку інеморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, щоби ідеал здійнявся як змогаскоріше, і думаю, що нема чого сердитися за те, що в житті зустрічаємоантиідеальні прояви»[25; 106].
Це твердження є знаменним. Усе життяАнтоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначенимшляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всіпрояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним щев юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», якийумів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищимимірками.
Тут ми не можемо не згадати влучніслова одного з сучасників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои «надії і жадання», умел их и отстаивать,— он служилживым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежныйМолох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, онвезде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения истраха смотрел на противников» [26; 6].
Отже, зіставляючи окремі визнаннясамого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про ньогоінформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніминаслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в науковихпрацях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу ВолодимираБоніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, щоАнтонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті,що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.
Ще за життя Антоновича почаливиходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків. За традицієюстатті містять огляд громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого.Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли напочатку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічноїлюдини”.
Найкращу, на мій погляд “загальнухарактеристику постаті В. Б„ Антоновича на тлі українства дав його учень інаступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основнихперіоди [27; 8-10].
Початковий охоплює першетридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, «час жадного, гарячогошукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років вінінстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польськогосередовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучилисявпливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька)Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадськоїдіяльності й рішучого кроку — розриву з польським середовищем, до маніфестаціїсвоїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та створенні «Громади».
З 1860-х років починається другийперіод в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивноїнаукової праці, яка значною мірою пов’язувалася з суспільними поглядами тагромадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українськихвідносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетськоїдержави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював«соціальний устрій і житі українського народу під польським режимом інепримиренні суперечності його з польське-шляхетським устроєм». Цей період ставвершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного знайвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.
Третій період розпочинається зсередини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання іутоми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українствопридушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді»,спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»),не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиноюзнеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русіз’являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційногорадикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст.Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійнішихантикварських занять тихо догорає його могутній дух — до смерті не стративши,одначе» своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару».
Реконструюючи процес становлення тарозвитку світогляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька найважливішихмоментів.
Насамперед, це вироблений в дитинстві«гуманний погляд на жите» і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, цевплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептикі позитивист, — писав Грушевський,— індиферентний до всякої трансцедентноїметафізики, він заховав одну релігію — релігію людства. Віра в вічне інеустанне уліпшуваннє життя і платність людства до безграничного облагородження,культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи — сі провідні ідеїфранцузького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став«вселюдиною», будучи міцно прив’язаним до українського життя. В основі всієїйого наукової діяльності лежить «глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов досього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім йогосуцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічністьмисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами,високогуманною вдачею і тонким стичним почутім, горючою жагою і непохитним жаданимсправедливості».
Однак Антонович ніколи не обстоювавнаціональну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історіїнароду, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підставвін вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малійкультурності українського суспільства, в браку української інтелігенції,культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, він невірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовнапросвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевськийзазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які«завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму», їхняпроповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися уАнтоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На тереніісторіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров,слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудженняпольської доби в українській історії. М. С. Грушевський наголошував: «Можнасказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками — се оден актобжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви іпоневоленнєм недержавних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків,«він був тільки ворогом історичної Польщі — її хиб, шкідливих не тільки дляпригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогомпольсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тількиукраїнському».
Саме звідти іде й негативна оцінкаАнтоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював недержавність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антоновичговорив про це «з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скорішенегативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним». Польське йросійське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провіднийобщинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антоновичясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнєпоневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.
М. С. Грушевський так писав проАнтоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньокермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил інаукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересамигромадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського,Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собітого всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неїобставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя». Йому булиорганічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледьпомітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводисоціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читачасправжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим,навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводитипубліку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо упрощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціальногопроцесу»[29; 5-6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно українськоїісторії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені дляширокої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.
Визначний українськийгромадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, якийзапізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, такхарактеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей українськоїсправи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадськоїхоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режимумусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя неусунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки українськоїісторії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна силаукраїнської нації. Від подій і діб великого національного підйому був вінпримушений перейти до нейтральніших об’єктів наукового досліду, впірнає в архівнуроботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як севзагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича —наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя… Врешті В.Антоновичта спільники його по національно-громадській роботі приходять до думкизабезпечити можливість і здобутки української національної праці на теренііншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певниммінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би йтакої, як австрійська» [30; 168-169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським ставодним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. уГаличині).
Саме в Галичині Антонович мріяв почати новежиття, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очолившиТовариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не требабуло постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі…Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.
Ця двоїстість пронизувала практично увесьземний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носитьім’я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точнороки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення(греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить вукраїнський табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, алесамоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультетуніверситету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадськудіяльність у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів;бере участь у конспіративних організаціях — і співпрацює з одіозним Юзефовичем;в університеті він читає курси історії Росії, а приватно — українознавства; підсвоїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом —науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладаєголовні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за «нову еру»;офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при томублизько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник…
Отож Антоновичу було нелегко. А томунам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначніоцінки і його діяльності.
РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА
Згідно з концепцією Антоновича, тричинники визначають «моральну діяльність всякого чоловіка»: спадок предків(75%), виховання — осягнення принципів і духовних надбань минулих часів(5—10%), власна ініціатива (до 15%) [31; 3-4]. І хоч усе життя самогоАнтоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усеж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.
Його рідний батько Янош Джидай бувсином угорського революціонера(Матяша Джидая,- А.Р), що виступав завідокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканськоголаду. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього йнародився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету(близько 1826—1827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції («не встиг»)і почав кар’єру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковськогона Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. «Результатомцієї стрічі,— писав Володимир Антонович,— було моє життя» [32; 4-6]. Вченийписав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав«інститут сім’ї в такому складі, як він є, зовсім негідним»,— тобто довічнепоєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише дофактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович буввдячний матері «зате, що придбала» йому «ідейного й розвиненого батька».Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме цеспричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французькихпросвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завждислугував для нього прикладом.
Зовсім інше враження справив на Володимирайого формальний батько Боніфатій Антонович, литвин із Віленщини, випускникКременецького ліцею і гувернер, який став офіційним чоловіком його матері. Уних народилося двоє дітей, але через повну несумісність характерів подружжярозійшлося по різних домах. Через десять років після цього народився Володимир,якого записали на ім’я вінчаного чоловіка матері. Так син Яноша Джидая ставВолодимиром Боніфатійовичем Антоновичем. Про свого формального батька вченийзгадував як про «натуру зовсім пасивну, індиферентну, без усякої ініціативи ітільки з напрямком до абсолютного спокою і до життя без праці, хочби скромного»[33; 9]. За іронією долі Володимир певний час навчався і виховувався в родині,де Боніфатій Антонович був гувернером. Він згадував про це без захвату івдячності — наука була надто млявою.
Своєрідною особою була мати вченого.Вона особливо пишалася тим, що веде родовід від самих князів Любомирських, боїї мати Кароліна була позашлюбною донькою князя Каспера Любомирського —власника м. Паволочі Сквирського повіту. Батько Моніки був польський шляхтичІполіт Рурський. Після його смерті юна Моніка (народилася у 1802 р., а осиротілав 12 років) потрапила в дім багатих панів Подоських, де виховувалася разом зїхніми дітьми. Як вважав Антонович, «тут зложився цілком її світогляд на всежиття — поважання панського побуту, погорда до нижчих станів суспільства:селян, жидів і т. ін., бажання як можна найкращої обстанови життя і т. ін.».Все це Моніка намагалася передати своїм дітям, прищеплюючи їм «панські звички»навіть методом терору. Вона служила гувернанткою в різних родинах, добре зналафранцузьку, багато читала. Окрім ^того, Моніка «відрізнялась огромною енергією,великим розвиттям волі з деспотичним дуже напрямком» [34; 6-9].
Такими діаметрально різними — якпсихологічно, так і ідейно — були батьки Антоновича, їхні настанови в життічасто були прямо протилежні. Переплетення офіційних і неофіційних стосунків немогло не відбитися на душі й свідомості хлопчика. В майбутньому він сампотрапить у такі ж обставини, і його особисте життя буде подвійне.
Залишається тільки подивуватися, як зтакою спадковістю і в такому оточенні Володимир Антонович знайшов і твердоступив на шлях, яким не йшов жоден із його кревних.
Таємниці біографії вченого,розпочавшись із питання про батька, продовжуються неясністю з датами народженняй хрещення. Офіційно вважається, що Володимир народився 6(18) січня 1834 р. вс. Махнівці на Київщині (нині Житомирська обл.) і був охрещений у католицькомувіросповіданні. Однак ще за життя Антоновича поширювався переказ про те, що віннародився у 1830 р. в Чорнобилі й був хрещений греко-католицьким священиком.Документально це зафіксовано в листі А. Мйодушевського (січень 1903 р.) до В.Антоновича, в якому перший зазначав, що чув про це від сестри професора (вподружжі Васнєвської) і просить дати докладні відомості з приводу вказаногофакту. Антонович відповів (3 червня 1903 р.), що звістка про народження іхрещення його уніатом є помилковою: «… обоє батьки мої належали докатолицького обряду, значить і я був охрещений як католик» [35; 150].
Ця інформація традиційно вважаєтьсядостеменною. Однак якщо проаналізувати відповіді Антоновича у тому ж листі наінші запитання Мйодушевського, то вони свідчать, що Володимир Боніфатійович нерозкривав родинних таємниць (зокрема, називав батьком Б. Антоновича, а про Я.Джидая писав як про вихователя).
В некролозі Антоновича, написаному йогоучнем В. Ляскоронським, передавалися слова старшого сина вченого — ІванаВолодимировича, що батько народився 1830 р. у Чорнобилі. Згідно з оповідямирідних, дитина була дуже слабкою і хворобливою, тому батьки, боячися, що вонапомре нехрещеною, поспішили її охрестити. Через відсутність ксьондза обрядправив уніатський священик. Однак коли родина переїхала у Махнівку, місцевийксьондз перехрестив дитину в 1834 р., і ця дата пішла по всіх документах як рікнародження [36; 51-52]. Про це говорилося і в інших некрологах [37; -]. Отже,дана версія була досить стійкою серед тих, хто добре знав ученого та йогородину.
Щоб з’ясувати це питання, син А.Мйодушевського Ян звертався до вдови історика та його сина Дмитра і в статтіпро Антоновича у польському біографічному словнику впевнено навів дату й місценародження вченого — 1830 р., Чонобиль [38; 142-144] .
У коментарях до споминів В.Антоновича його вдова Катерина Мельник зазначала, що при хрещенні Я. Джидайподарував синові золотого хреста з написом: «Boze btogostaw Wtodzimierzowi.6 stycznia 1834». Із цього вона робила висновокпро вказівку запису на «докладну дату народження».
Онук ученого Марко Антонович уже внаш час знову підтвердив версію про народження діда в 1830 р. у Чорнобилі тапро хрещення греко-католицьким парохом. Після переїзду в Махнівку католицькийксьондз відмовився визнати попереднє хрещення, перехрестив хлопчика і «визначивнову дату народження… 6(18) січня 1834 р.» Причина дотримання цієї дати самимВ. Антоновичем його онуком пояснюється небажанням «йти передчасно на пенсію, атакож й тим, що зміна дати народження ускладнила б його особисте життя» [40;282].
Отже, питання про дату народження таобряд хрещення В. Б. Антоновича не є розв’язаним і потребує пошуків метричнихкниг греко-католицької церкви Чорнобиля 1830 р. та католицького костьолуМахнівки 1834 р. Поки що архівні розвідки не увінчались успіхом.
Сам Володимир Боніфатійович завшеподавав дату і місце свого народження — 6 січня 1834 р., м. Махнівка Київськоїгубернії, де на той час його мати купила будинок і оселилася з дітьми. Черезтри роки вони перебралися до дядька — Юзефа Гурського, який був місцевимадвокатом. Пізніше Антонович відзначав його доброту і постійну зайнятість, втакож дуже скромну освіту (базиліанська школа). Вчений пригадував і те, щосудочинство велося польською мовою і згідно з Литовським Статутом.
Раннє дитинство хлопчик провів успілкуванні з бабусею — Кароліною Гурською, про яку згадував з ніжністю йтеплотою. Саме вона навчила його читати, писати, початкам арифметики; мала відприроди «ідеальну доброту, лагідність і любов до людей». Бабуся багатооповідала онукові (зокрема про гайдамаків), співала пісень (народних таполітичних польських XVIIIст.). «Ми збабою,— писав Антонович, — були нерозлучні, й якось дуже старе і дуже малеприпадали собі до уподоби і страшенно любили одно одного» [41; 10-13].
До шести років тривала ця ідилія.Мати в цей час була зайнята заміжжям старшої доньки. Взагалі Моніка прагнулапривчити своїх дітей до звичаїв польського шляхетства середнього достатку,котре, як згадував Антонович, «дивилось на себе як на представників культури,хоч, правду сказати, культури було в йому дуже мало… вся культура містечковоїінтелігенції виражалась в костюмах, елегантних по змозі, і в способі держати себев товаристві з елегантними манерами» на противагу «грубим і некультурнимросіянам» [42; 16]. У цьому сенсі Моніка просто тероризувала сина: коли вінякось забув по сніданні витерти губи, вона вишмарувала йому обличчя ганчіркоюдля підлоги, після чого почалося інфекційне запалення; заради «елегантності»хлопчикові робили штучні кучері і при цьому страшенно випікали шкіру голови; завідмову переказати книгу три дні тримали навколішки, не давали обіду тощо. «Яїї дуже боявся,— згадував Антонович,— тон рішучий, деспотичний настрій,гувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок вцьому взгляді так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, яктільки вона туди приходила» [43; 13-14].
Мабуть, усе це було першим щаблем нашляху Антоновича до негативізму стосовно польського шляхетства, йогозверхності, гонору та фасадної культури.
Із 1840 р. Моніка Антонович найняласягувернанткою до панів Цибульських в м. Горишківку поблизу Тульчина, де чотирироки перебував біля матері й Володимир. Тут він «вперше побачив товариствопанів… воно не відрізнялося зовсім інтелігенцією, зате кожний пан виступав звеликим апломбом… пихою… загалом старались держатися як замкнута каста», зпогордою ставлячись до всякої «шуї» (тобто «сволоти»).
З цього часу для Володимира почалася«справжня наука» разом із дітьми Цибульських під керівництвом матері. Вивчалисяпольська мова та історія, географія, катехізис та французька мова. Антоновичзгадував, що найбільшу користь дало вивчення французької: «… знання цієї мовипротягом всього життя давало мені змогу розширяти свій світогляд, користуючи збагатої літератури» [44; 25-27]. Втім, особливу увагу Моніка приділялавихованню «гарячого польського патріотизму», при цьому патріотичний обов’язокполягав у тому, «щоб хвалити все своє, мовчати про всі хиби й ганити все чуже».Особливий пієтет плекала мати щодо шляхетського стану, який вважала«установленим від Бога і самої природи», а інші стани — нижчими. Моніказабороняла синові вести компанію зі слугами чи сільськими дітьми, повторюватислова і звички, притаманні «хлопам» тощо. Все це, як оцінював пізнішеАнтонович, сприяло розвиткові в ньому неприємної риси, з якою довелося боротисяусе життя,— «це було бажання вирізнитись між іншими людьми, показати себеякомога кращим, порисуватись і виявити себе чимсь особливим. Ця нещаснасуєтність шляхетська спадала з мене дуже поволі, не раз доводила мене досамохвальчої брехні і, як брехня відкривалась, набавляла мені чимало сорому.Такий був моральний не дуже цікавий багаж, який я виніс з дитячого віку» [45;29].
Четвертий рік науки Володимирвідбував із Каролем Цибульським під керівництвом його гувернера. Навчання йшлоще малозрозумілою російською мовою: хлопців готували до вступу в гімназію.Згодом ще на півроку Володимира віддали для повторення науки разом із дітьмиАбрамовичів Боніфатію Антоновичу. Той займався з хлопчиком лише катехізисом ічитанням якоїсь латинської книги, усе інше Володимир повторював самостійно,проте з більшою охотою. Тут, у домі Оттона Абрамовича він мав змогу слухативечірні читання шляхетської молоді. Найчастіше читали твори МихайлаЧайковського (Садик-Паші) про козаків, де останні ідилічно єдналися з польськоюшляхтою. Антонович згадував: «Я перший раз побачив якийсь новий світ, не мавшийнічого спільного з шляхетським складом і одріжнявшийся від його особливоюбадьорістю, живучостю й енергією… Ці образи Чайковського засіли мені глибоков душу й ніколи не стерлись, положивши першу підвалину українофільства».
У бібліотеці Абрамовича Володимирперечитав польські та французькі книги, запам’ятавши до похилого віку поезіїМіцкевича та переклади новогрецьких пісень про боротьбу з турками.
У 1844 р. Володимира за попередньоюугодою батьків віддали на виховання в Рішельєвський ліцей, директором пансіонуякого був Янош Джидай. Йому вчений завдячував «глибоким демократичнимпересвідченням» та можливістю ознайомлення з творами французькихпросвітників-енциклопедистів: Монтеск’є, Руссо, Вольтера, Дідро та ін.Антонович твердив, що саме під їхнім впливом склався його світогляд.
У бібліотеці Джидая було багатоцікавих книг, і Володимир читав їх запоєм. Саме з того часу він «виробив собіту призви чайку до читання, що виявляв протягом цілого життя, буквально не мажучиодної години перебути без книжки». Одного разу хлопця застав за читаннямсерйозної книжки батько. Тоді він сказав слова, які Володимир запам’ятав на всежиття і які фактично стали одним із його гасел: «Тобі треба дуже багатовчитися, багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою прокладати собідорогу в життю». Джидай почав керувати тематикою читання сина [48; 68].
Незважаючи на те, що у Рішельєвськомуліцеї у класі Володимира (як свідчить його твір «Наш клас») навчалося одночасно72 учні [49; 6], успіхи хлопчика були добрі, особливо з географії, історії,математики, фізики, природничих дисциплін, іноземних мов.
У 1848 р., коли відкрилася 2-гаодеська гімназія, Джидай перевів свій пансіон у цей заклад. Володимира такожперевели у п’ятий клас гімназії.
Через півстоліття вчений з теплотоюзгадував: «Єти три года(1848—1850.— A.P.) составляют для менянезабвенный период моей жизни, єто были года, когда слагается нравственныйоблик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии: теперь, встарости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет; гуманное обращение с намидиректора и учителей, влияние живого и европейски просвещенного города идружный и искренно преданный культурному прогрессу круг товарищей положили навсю мою жизнь неизгладимый отпечаток: глубокое сознание совести, стремление ксправедливости, добру и правде, несколько, может быть, слишком оптимистическую,но весьма успокоительную глубокую веру в прогресс». Антонович згадував директора П.Беккера, що викладав латинську мову та літературу і прищепив учням любов докласичних старожитностей, а також дав добру школу перекладу уривків із Таціта,Саллюстія, Тіта Лівія. Учитель французької А. Шапелон рекомендував хлопцямчитати кращі книги французьких просвітників і взагалі вселив їм «относительное знание и глубокоеуважение к европейской культуре» [50; 212].
Дух французької натурфілософії цілкомпронизав свідомість юного Антоновича. Дуже яскраво засвідчують це йогоучнівські твори. Особливо показовим є ескіз «Дерево», де сплелося божественнерозуміння Всесвіту й органічне поєднання природи і людини. Ось кілька висловів:«Дерево есть предмет,который нам более всего говорит о всемогуществе и доброте Бога, который,сотворяя дерево в пользу человека, хотел, чтобы тот наслаждался им… Деревоможно сравнить с человеком, который пока еще в малом возрасте требует многопопечений, а когда вырастет, делается полезным обществу» [51; 1-1].
Втім у гімназичних творах Володимираусе ж присутні ознаки старого виховання. Він ще не вповні засвоює раціоналізмфранцузьких просвітників, зберігаючи щиру віру в Господа і Божественне творіннясвіту. Цікавим у цьому сенсі є твір «Ранок — найкращий час для розумовихзанять». Гімназист, який прокидався о шостій ранку, одягався і молився Богові,твердив: «Утро, когдадуша наша отдохнула, то она может обратить все своё внимание на науки… Душанаша находится в спокойном состоянии, потому что единственная мысль, которую мыимеем до сих пор, была об Боге, а эта мысль не только не тревожит нашей души,но, напротив, восстанавливает ее тишину».
Переказуючи оповіді Антоновича, йоговдова повідомляла, що в останніх класах гімназії, у 14—16 років, юнак «починаєроздумуватись над питанням політично-соціального та позитивно-філософськогонапрямку», перечитує французьких енциклопедистів і філософів XVIII — початку XIX ст., за спеціальну плату щодня читаєстарі книги в букіністичній книгарні. Так поступово на ідеях французькогораннього раціоналізму і пізнішого позитивізму кристалізувався світоглядАнтоновича, і це наклало значний відбиток на усе його наступне життя. Одночасновідбувся перелом і в його ментально-національних почуттях. Розвитокзагальнодемократичних поглядів змодулювався на конкретику народного життя вУкраїні. Сам Антонович великою мірою пов’язував це із впливом Джидая.
По закінченні гімназії у 1850 р.,виконуючи незламне бажання матері, Антонович вступає на медичний факультетКиївського університету св. Володимира.
Проте вибір був невдалим. Юнак мавнахил до гуманітарних наук. Пізніше Володимир Боніфатійович згадував: «Уже со 2-го курса я понял, что попалне на свою дорогу, но тогда был воспрещен переход из медицинского факультета надругие — поэтому я должен был volens-nolens дотянуть медицину до конца». У 1855 р. Антонович нелише закінчив факультет, а й почав медичну практику в Чорнобилі та Бердичеві,між іншим, під час епідемії холери. Цей період життя був дуже тяжкий. В одномуз листів (серпень 1856 р.) Володимир писав про півторарічну кризу й тяжкіпереживання, від яких рятувала лише наполеглива праця. Але плинув час, і«оніміння» змінилося «душевною весною». Марко Антонович пояснював це смертюматері Володимира Боніфатійовича [54], початком історичних студій та іншимисправами. На той час Антонович вирвався з Чорнобиля — «великої пустелі, багнадуховної сфери» — і припинив медичну практику.
Повернувшись до Києва, Антоновичудруге вступає до університету на історико-філологічний факультет, якийзакінчує у 1860 р. Власне, з часу навчання на цьому факультеті діяльністьАнтоновича стає настільки багатогранною, що її важко розглядати в комплексі.Тому надалі доведеться розглядати окремо громадську, наукову, викладацькудіяльність Володимира Боніфатійовича. А тут доведеться подати “лише основніфакти його життєвої кар’єри, які фіксувалися у «Послужному списку». Позакінченні університету, в 1861 р., Антонович перейшов у православ’я. Йогохрещеним батьком став рідний брат відомого філософа Памфила Юркевича АндрійДанилович [56; 17]. Того ж року він повінчався з Варварою Іванівною Міхель управославній церкві Прозорівської башти на Печерську [57; 66-67]. ТодіАнтонович викладав латинську мову в 1-й київській гімназії. Потім протягомчотирьох років він викладав історію у кадетському корпусі. У 1863 р. задопомогою проф. М. Д. Іванішева Антонович був призначений канцеляристом уТимчасову комісію для розгляду давніх актів, а після залишення першим посадиголовного редактора Комісії, у 1864 р., Володимир Боніфатійович посів йогомісце. Однак дійсним членом Комісії Антонович був затверджений лише в 1867 р.із збільшенням родини (у 1864 і 1865 рр. народилися дві доньки) ВолодимирБоніфатійович змушений був шукати додаткових заробітків або більшвисокооплачуваної посади.
У 1865 р. Антонович спробувавулаштуватися вчителем польської мови в російську гімназію м. Холма, денавчалися уніати. Подання директора Холмської учбової дирекції розглядалося вканцелярії губернатора Царства Польського, з якої був відправлений запит усекретну частину канцелярії київського губернатора. З’ясувалося, що ім’яАнтоновича фігурує у трьох слідчих справах: 1861 р. (про поїздки його з Тадеєм Рильським);1865 р. (про київські недільні школи та діяльність «Громади»); і того ж року(стосовно участі у змові й підготовці заколоту). «По всем этим делам,— дав висновок київськийгубернатор,— необнаружено ничего к обвинению Антоновича; поэтому к определению его учителем вХолмскую гимназию препятствий не представляется» [58; 1-6]. Однак це була думкакиївської влади, зацікавленої в тому, аби позбутися Антоновича; влада ж ЦарстваПольського сприйняла інформацію інакше. Антонович не був затверджений і доХолма не поїхав.
Голова Комісії для розгляду давніхактів М. В. Юзефович, цінуючи працю Антоновича, добився підвищення йому платніта ініціював звернення генерал-губернатора Безака до міністра народної освіти(16 листопада 1868 р.) з пропозицією нагородити вченого орденом св. Станіслава II ступеня «во внимание к учёным трудамАнтоновича на пользу отечественной истории и русского дела в Юго-Западном крае» [59; 1-1]. Втім міністр підформальними приводами (низький чин — колезького секретаря, Комісія — у відомствіМіністерства внутрішніх справ) відхилив подання [60; 3-3]. Та все ж Антоновичотримав цю нагороду пізніше — на початку 1870 р., за клопотанням того жгенерал-губернатора.
18 лютого 1870 р. вчений захистив уКиївському університеті магістерську дисертацію «Последние времена козачества на правой стороне Днепрапо актам с 1679 по 1716 год», а 3 квітня був обраний на посаду одразу штатного доцента(оминувши приват-доцента) по кафедрі російської історії: Антонович почав читатикурс історії Давньої та Литовської Русі. Хронологічно продовжував цей курсдоцент В. С. Іконніков. Незабаром Антонович був затверджений у чині надвірногорадника, а через три роки — колезького радника. На початку грудня 1871 р.Київським університетом він бувделегований на II Археологічний з’їзд уПетербург, де заявив про себе як першокласний археолог. У 1874 р. Антонович ізколегами блискуче підготував і провів III Археологічний з’їзд у Києві. 21 грудня 1874 р. «за отлично-усердную и ревностнуюслужбу» вченийбув нагороджений орденом св. Анни II ступеня.
У 1875 р. Антонович вісім місяців,маючи спеціальне відрядження Міністерства народної освіти, працював в архівахМоскви і Петербурга, збираючи матеріали для докторської дисертації. 19 травня1878 р. вона була успішно захищена в Київському університеті, а перед цимвийшла окремою книгою — «Очеркистории Великого княжества Литовского до смерти Ольгерда». Вже 29 травня Рада університету(35 голосів — за, 8 —проти) обрала Антоновича ординарним професором по кафедріросійської історії. Перипетії цього обрання є дуже показовими, тому зупинимосяна них детальніше.
Подання від історико-філологічногофакультету було підписане 18 травня 1878 р. деканом В. С. Іконніковим [61;264-265], якого, до речі, не зовсім слушно іноді представляють головним«душителем» Антоновича. В поданні підкреслювалися наукові заслуги кандидата:численні видання томів документів, участь у трьох археологічних з’їздах,результативні розкопки, завідування музеєм старожитностей і нумізматичнимкабінетом тощо. З приводу докторату сказано таке: «… труд, составленный понепосредственным источникам, богатый фактическими данными и новыми выводами ипредставляющий у нас первый серьезный опит научного исследования по литовскойистории в пределах до XV века». Вказувалося також на те, що Антонович ще 1872 р. мігзахистити як докторат одне з видань «Архива Юго-Западной России», однак вирішив написати спеціальнедослідження. Від 1870 р. вчений є доцентом і перебуває на цій посаді довшевизначеного терміну. «Многолетняябогатая результатами и многосторонняя по научным приемам деятельность г.Антоновича дает факультету право обратить внимание на труды почтенного егосочлена как выдающиеся по своему научному значению»,— говорилося в поданні. Факультетпросив обрати Антоновича одразу ординарним професором. Пропозиція булаприйнята.
Однак у Міністерстві народної освітивиникла затримка. На поданні попечителя Київського учбового округу 7 жовтня1878 р. була накладена резолюція: «Приказано написать конфиденциальное письмо к г. Попечителю…с просьбою о сообщении: не считает ли он вредным утверждение доцента Антоновичаввиду известного его направлений в политическом отношении» [62; 263].
Попечитель Платон Антонович(однофамілець ученого), якого вважають затятим реакціонером, українофобом і т.ін., вже 4 листопада надіслав обширну відповідь із прецікавою характеристикоюВолодимира Боніфатійовича[63; 866-867].Це був образ Антоновича очима вищих ешелонів офіційної влади Києва і навітьжандармського управління.
Попечитель писав, що у справах йоговідомства стосовно вченого немає жодної негативної інформації, «и мне положительно неизвестно, покаким источникам составилось понятие об… враждебном направлении доцентаАнтоновича в политическом отношении». У 1875 р. попечителеві вже доводилося спростовувати чуткипро «українофільські нахили» Антоновича, і з приводу цього він не допускав «в отношении к нему даже и подозрения». При цьому попечительпосилався на свідчення впливового голови Археографічної комісії М. В. Юзефовича(«которая почти исуществует трудами Антоновича»), який рекомендував Антоновича «как человека глубоко, по убеждению,враждебного украинофильским тенденциям». А начальник жандармського управління генерал Павлов«выставлял мнеАнтоновича как человека, немало потерпевшего от украинофилов 60-тых годов, ивыражал сожаление о том, что начальство не обратило должного внимания назаслуги Антоновича в борьбе его с бывшею в Киеве польско-украинофильскоюпартиею и не наградило Антоновича пожалованием ему зеленой формы, как он,генерал Павлов, ходатайствовал о том у шефа жандармов». Попечитель свідчив, що з 1875 р.Антонович ніяк не виявляв «украинофильских или других вредных тенденций» і серйозними науковими працямизаслужив загальну повагу університетської корпорації. Українофільство мало бнасамперед відбитися на вчених працях Антоновича, «однако ж до сих пор замечено не было». В курсах, які він читає,теж немає нічого подібного: його виклади виключно наукові. При своїй безмежнійвідданості науці Антонович за своїм характером не здатний зловживати становищемвикладача, яким він дорожить.
Попечитель підсумовував, що «с своей стороны, по совести», визнає Антоновича гіднимзвання професора. Після такої характеристики міністр 11 листопада наказавзатвердити вченого у званні ординарного професора, а 9 грудня 1878 р. вийшоввідповідний наказ по Міністерству народної освіти.
Отже, влада Києва на різних рівняхвважала Антоновича цілком лояльною особою, визначним ученим і підкреслювалайого минулі заслуги в боротьбі з польським рухом. Цей рух жандармерія в середині1870-х років розцінювала як «російську справу», зливаючи докупи польськихреволюціонерів й українофілів. Вона цілком засвоїла офіційно заманіфестований напрям діяльності«Громади».
Сам Антонович говорив друзям, що нимактивно опікувався Юзефович, який спростовував усі претензії жандармів. Ці жостанні певний час, коли поляки були більш небезпечні, вважали діяльністьАнтоновича та його гуртка навіть корисною для розвалу польського руху. А за це,звісно, і зелений мундир можна дати… Антонович навряд чи знав, як йогооцінюють жандарми і влада, проте поводився обережно.
Майже увесь 1880 рік учений відбувавнаукове відрядження за кордоном. 25 серпня його обирають деканомісторико-філологічного факультету Київського університету. На цій посаді вінзалишався протягом трьох років [65; 689-701, 821]. 27 жовтня Антоновичазатвердили у чині статського радника, а на початку 1882 р. нагородили орденомсв. Володимира III ступеня.
У 1890 р. закінчився терміннеобхідної служби Антоновича (25 років), однак його залишають професором ще нап’ять років.
Наприкінці 1890 — на початку 1891 р.вчений побував у Львові. Зберігся його досить скупий щоденник подорожі,опублікований К. Мельник. Однак у листах Володимир Боніфатійович ширше писавпро свої враження.
Особливо запам’яталися йому ялинка йдитячі колядки в родині Шухевича. «Вообще,— зазначав Антонович,— могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные ирадушные и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даженесколько стесняться от чрезмерной их предупредительности». З1 грудня галицькі діячіОгоновський, Барвінський і Лавровський влаштували вченому «высокоторжественную овацию». Це описав з доброю іронієюв листі сам Антонович: «Онивдруг в моем маленьком номере, скинувши пальта, остановились и принялиторжественный вид; Огоновский сказал очень торжественную речь, в течениекоторой я неимоверно смутился и затем ответил такою же торжественною речью expromto, которая сошла не згірше.Дело в том, что они оказались депутациею общества «Просвіта», которое меня почтило выбором впочетные члены; затем Лавровский (секретарь общества) преподнес мне диплом название почетного члена в роскошном переплете и издания общества за текущий год,в числе которых я узрел с недоумением календарь, в коем изображен мой собственныйпортрет в середине меж портретом Основьяненко и Хмельницкого (?!)».
Насамперед Антонович оглянув музейДзедушицького. В листіпро це він згадує цікаву деталь: власник музею заборонив служниковідемонструвати загадковий Михайлівський скарб. Однак хранителя, німця Зонтага, «удалось ублажить… он крадькома от хозяина показал мне клад… Если быВы знали, какое это великолепие — вовсех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад нестоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду,— рассказывать не запретил, значит присвидании расскажу».
Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім.Шевченка Целевич, Гладилович, Дідошак, «которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на званиепочетного члена —опять пришлось отвечатьэкспрометированною речью».
На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тутвін прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як членКраківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на йогозасіданнях й оглянув приватні колекції, «замечательные по подборуи количеству предметов».
10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народниймузей, музей Бергера та побував у редакціїархеологічного часопису «pamatki». Він писав із Праги: «Скажу Вам, какое глупое существо человек: воЛьвове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, чтослишком устаю от постоянной болтовни,— в Праге очутился совершенно одинокий — первый день отдыхал с наслаждением, а на второй сталаодолевать хандра».
У Празі Антоновичмав довгу бесідуз кращим чеським археологом Владиславом Пічем: «из беседывынес целый лист заметок — полнуюсхему классификации чешских древностей».
15 січня Антонович — у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербськоготовариства «Зоря» і «виделв полном сборе представителей здешнего славянства — люди крайне симпатичные и высоко держащие знамяобщеславянское». У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілкиз хворою Лесею, «но яотмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь» (дуже характерна деталь).
Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі,Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов слов’янськихматеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідавзасідання Скупщини.
Наприкінці 1891 р. надійшло черговепідвищення чину в табелі про ранги — дійсний статський радник. 1895 рік бувювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праціпрофесора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителяКиївського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович бувудостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишитийого при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавствомпісля 30 років служби професоризвільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжувавепізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обов’язкових курсів історіїРусі [67; 131-132].
У зв’язку з погіршенням стануздоров’я у січні — травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування,одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Післяповернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати імайже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила йогозаслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.
В останні роки Антонович все частішене вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, пам’ять,інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О.Александровський згадував: «Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущеготак, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и якаждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал ирасценивал с гениальной простотой».
Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня1908 р. Однак і останню шану СиновіУкраїни віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-якіурочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники ташанувальники Антоновича змогли згадати його добре ім’я. Чудову промову, якабула потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровськогозберігся описпохорону Антоновича: «Шествиена кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которыхбыли красные цветы, в том числе и мой с надписью «Учителю жизни», везлись подспудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонампровокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими намостанками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситьсяна каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царскийкоршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальныйученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещалнам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины» [70;35-36].
«Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівськагазета «Діло» писала: «Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живимиодного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі… Володимир Антонович —то один з головних репрезентантів відродження української ідеї… Пером тобірідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив — Великий Отамане! Покліндоземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!».
Поданий вище, так би мовити,«фасадний» життєпис Антоновича відображає видиму всім частину йогожиттєдіяльності. Так сприймали його київські урядовці, жандарми,університетська адміністрація, більшість колег та знайомих, невтаємниченагромадськість. Таким волів бути відомим серед усіх цих кіл і сам Антонович. Івласне, якби історики опиралися лише на офіційні джерела, таким постав биВолодимир Боніфатійович і перед нами.
Однак… Усе повідане є лише тією чиіншою мірою холодний офіціоз. Для Антоновича він був не головним і невизначальним. Справжнє його життя — то є прихована колосальна частина айсберга,яку й буде розглянуто далі — принаймні в основних аспектах.
Аналізуючи різнобічну діяльністьАнтоновича, слід завжди пам’ятати про одну дуже важливу обставину, яку лишепобіжно згадували сучасники вченого і про яку забули його біографи, — фізичнездоров’я Володимира Боніфатійовича. Вимагаючи від нього постійної, упродовждесятиліть, енергійної діяльності, критики й навіть однодумці та учніАнтоновича не хотіли зважати, що дуже часто він просто не міг нічого робити, щов багатьох випадках він пересилював своє кволе тіло і таки працював, виснажуючисебе остаточно. З кінця 1860-х років і до останніх днів недуги буквальноз’їдали його, накладаючи темновоскову печать ледве не на півстолітній періоджиття вченого. І як багато він міг би зробити, коли б не це…
Згадавши про цю вельми важливуобставину в житті Володимира Боніфатійовича, можемо з легким серцем тепер ізпієтетом говорити про те, що він устиг здійснити. І найвищі оцінки його праці уцьому світлі, очевидно, не будуть перебільшенням.
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.АНТОНОВИЧА
Украй неоднозначним і спірним як длясучасників, так і для істориків було політичне кредо Антоновича. Рівні інформаціїпро цю сферу різні. Друзі, товариші й соратники, учні й послідовникипредставляли Володимира Боніфатійовича визнаним главою українського руху нелише в Російській імперії, а й у Галичині. Через різну поінформованість іступінь наближеності до Антоновича їхні свідчення можна було б легкокласифікувати за глибиною та вичерпністю, якби не одна річ. Це вплив особивчителя, величезна повага і любов до нього, що спричинило до появи різнихлегенд і побільшених оцінок його діяльності. Так, Василь Доманицький впевненописав, що Антонович «був тим осередком, до якого горнулись усі верствиукраїнського громадянства, і старші й молодші покоління, і для всіх він був, яклюдина досвідчена і з ясним розумом, найкращим і щирим порадником, добримтоваришем, поважаним та любленим учителем» [72; 46].
На думку Б. Крупницького, Антоновиччерез київську «Громаду» «тримав під своїм впливом взагалі українськийполітичний і культурний рух в межах російської імперії», важливу роль він граві серед галичан, намагаючись «вибороти Східній Галичині становище українськогоП’ємонту, духової батьківщини для цілого українства» [73; 92].
Ще більш образно висловлювався СергійЄфремов: «Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної й Жилянської бачили всобі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, ітихі наради центрального органа, що потім директивами розходилися по громадах ікерували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, «мужемсовіта», і часто навіть найбільш заплутані справи знаходили щасливий кінець,коли їх торкався Антонович своїм ясним, тверезим розумом, послідовною логікою івмінням просто підходити до найтяжчих завдань».
З іншого боку, хоч як цепарадоксально, міф про всеукраїнську значущість будинку на Жилянськійроздмухували вороги Антоновича спочатку з польського, а згодом із російськоготабору. Своєрідним фільтром цих чуток, доносів і свідчень про образ «головногосепаратиста» було жандармське управління, яке фіксувало, перевіряло йвідкладало в свої архіви матеріали про кожен крок Антоновича.
Отже, маємо два прямо протилежніполітичні табори, які в принципі однаково оцінювали грандіозну роль Антоновичав українському русі, тільки одні захоплювалися, інші — засуджували.
Але вже наприкінці 1880-х — у 1890-хроках, коли почали поставати радикальні угруповання молоді, а ВолодимирБоніфатійович дедалі втрачав свою енергійність, із цього табору почали лунатиголоси про млявість, інертність, культурницький ухил Антоновича. Його методидіяльності та провідні ідеї були засуджені, а він сам кваліфікувався якдорогоцінна, але все ж реліквія старого українства. Ця думка найбільш емоційнобула сформульована М. П. Драгомановим та підтримувалася його послідовниками.Антонович публічно не вступав у полеміку, поступово відходили з життя його соратники,і стало зовсім нікому спростувати такі принизливі оцінки. Лише в кількохспоминах про вже покійного Антоновича висловлювався жаль, що опоненти йогофактично просто не знали. Тaк, говорячи про те, що Антоновича почали представляти антиподом Драгоманова,Павло Житецький твердив: «Це велика помилка. А вийшла вона через те, що авторизазнали Антоновича тільки останнього часу, коли він злиняв уже й справді такимало не з головою увійшов у археологію й мало виступав як політик…Замолоду… він увесь кипів життям, за всяке практичне діло брався, працював нетільки на науковому полі, а ще більше на політичному, виступав за дуже вмілогоорганізатора… визначався великим хистом збирати коло себе й гуртувати людей,заражати їх своїм настроєм» [75; 2].
Отож, зібравши разом інформацію, якуподають усі три табори можна спробувати описати основні здобутки Антоновича натерені громадського життя. Звісно, специфіка джерел передбачає різний ступіньзаглиблення у конкретні епізоди, треба завжди пам’ятати, що в основному цепогляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листахта споминах із середини.
Попервах кілька зауважень прозагальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точнозауважував, що він був «реальним і далекоглядним політиком, для чого служилийому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка надсучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мавясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, муситьупасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національноїсили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне». Виходячи зцього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій тасередній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню українськоїкниги. «Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням інебезпекою, були у той час можливі,— твердив О, Лотоцький.— Всі ж інші полягалив таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшогобунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з оглядуна свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрихдокорів від молодшої генерації… вже за кілька літ до його смерти в дужеповажному віці»[76; 173].
Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєнийвиникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням ітим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючисвоєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації).Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртківдля культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, щореволюційні рухи не за всіх умов є корисні і часто «гальмують поступовийрозвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційнимпоступом культурні здобутки тощо». Своєму кращому учневі М. Грушевському вінрадив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатисянаукою: «Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічникаі наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи… знідять Ваммарно багато часу і нервів… в результаті ж вийде дурниця» [77; 404].
Антонович вважав, що соціальне життянароду формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно дорівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, щолише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідноїідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пунктіпоєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявностіпровідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) тайого громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освітинароду) [78; 21].
Яким же він бачив політичне майбутнєУкраїни? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував,що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських,а більше південно-західнослов’янських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючивисловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом Українидля нього була вільна федерація слов’янських народів, де кожен із них був бипредставлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями («ктово фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке»), зі своєю рідною мовою ісвоїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].
Це був другий важливий крокАнтоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, вінвважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури)задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Якполітик-культурник Антонович був одним з ідеологів «європейськості»українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблеметногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своємуукраїнстві Антонович стояв «на рівні сучасної йому європейської культури іпередової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенстві бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання» [80; 20]. Уйого бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа,Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основоюісторичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.
Софія Єгунова-Щербина згадувала своюсуперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував:«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий.Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька доукраїнської — це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоюватизагальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думкичужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою ріднумову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цимсприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури йкультури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеїзахідноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, ніж вплив російськоїлітератури» [81; 97-98].
Б. Крупницький зазначав, що Антонович— «це не тип революціонера, а радше вже культурника-поступовця, народника ідемократа з ідеєю демократичної рівності і політичної свободи. Своїмнародницьким світоглядом він наближався до Костомарова, але ідеологічні основиу них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст. Була цехоч і не революційна, та дуже вперта і витримана натура з величезним запасоменергії, з умінням систематично підходити до справ і добре їх організувати, аголовно, з самостійною думкою, зі здібністю знаходити свій власний шлях».
Як ніхто інший, Антонович добрерозумів, що посіяні зерна зійдуть не скоро, що швидкісні методи лише стратятьсправу. Історик був свідомий, що жодні великі зрушення не відбувалися з волікупки діячів, якщо не були підготовлені усім життям. Попри всі невдачі йпоразки він твердо тримався своєї лінії. Показовими є слова Антоновича,звернені 1894 р. до свого учня Грушевського: «… всі ми все життя, особливо жпершу його половину, провадимо у трудної позиції, взявшись за діло, що нелічиться в авантажі; доля наша така: терпіти і так жирувати… з досвідченняможу Вам сказати, що плоди наших висівків зріють поволі, але як назрівають, тоудовольняють совість більш далеко як ті, що йдуть як по маслі» [83; 403].
Підкреслимо ще одну дуже важливу рисуАнтоновича як політика. Він завжди виступав проти групівщини, конфронтації,боровся проти розкольників в українському русі, розуміючи, що це його ослаблює,а то й знищує.
Намагання Антоновича згладжуватигострі питання, добиватися примирення різних течій і людей в українському русііноді називали опортунізмом. Насправді ж, за влучним висловом С. Єфремова,— це«був високий ступінь культури, що завсіди опирається на признання чужого права,на широку терпимість до чужої думки і шукає прийнятного для обох боків виходу вконфліктах» [84]. Водночас у принципових питаннях Антонович умів бути твердим інепохитним, навіть плисти проти течії. Найпереконливіше свідчить про це те, щодо кінця життя він зберіг вірність обраному півстоліття тому ідеалу. В листі дотовариша молодості Антона Мйодушевського у червні 1903 р. ВолодимирБоніфатійович писав: «Дуже швидко, мабуть, скінчиться моя життєва кар’єра…Усі мої помилки бачу напрочуд ясно і докладно, ніж будь-коли, не входячи,однак, в дрібниці, в засадничих питаннях мислю, що не помилявся, і коли бдовелося знову починати життя, то не замислюючись повторив би ті самі принципи,бо при найприскіпливіший критиці, наскільки можу судити, не розминався ні злогікою, ані з пошуком справедливості… Щодо опінії, яка з того погляду будевисловлена про мої дії, є вона для мене в цілому байдужа. Якщо мав розгрішеннявласного сумління, про опінію не варто дбати. Є вона в різних сферах розмаїта,в одних переважає плюс, в інших — мінус, я єдине лічу собі в заслугу те, щоніколи вчинки мої не мали на меті captare benevoltian opinii (справити вигідне враження — лат.)».
То була самооцінка Антоновичем свогогромадянського поступу. Аналізуючи її, Сергій Єфремов дуже влучно підсумував:«Перед судом власної совісти» — оце зміст усього життя нашого славного вченогоі громадянина. Цим принципом він жив од першого свідомої думки проблиску аж доостаннього зітхання і до його приміряв свої вчинки. Суд власної совісти, судщирий, невблаганний і непідкупний допоміг йому… вийти з того зачарованогокола (польськогопанства.— A. P.)на широке, ясне й чисте плесо народної праці. Інтереси народу були тією вагою,що переважила перед судом совісти все інше, і ці інтереси поклав Антонович запідвалину своєї майбутньої праці, праці на ціле життя вже» [86].
Початком свого шляху до українськоїдемократичної ідеї Антонович вважав перші університетські роки, коли вінвияснив, що єдиним демократичним елементом у краї є селяни. На той час знанняйого про українство «були ніякі», деякі історичні відомості юнак міг почерпнутилише з книжок А. Скальковського «Історія Нової Січі» та «Наїзди гайдамаків», апро Шевченка чи кириломефодіївців навіть і не чув. Антонович ішов до українствасамотужки. «Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичноїфранцузької теорії,— писав він,— я одкрив сам собою українство. І чим більшезаймався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувавсяу тому, що відкриття моє була не зайва вигадка» [87].
У Київському університеті Антоновичне знайшов спочатку відповідного середовища, але поступово познайомився з усієюможливою українською літературою та джерелами з української історії: прочитавМ. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, О. Рігельмана, три томи «Киевлянина» М.Максимовича, кілька випусків харківського «Молодика», збірки пісеньМаксимовича, Метлинського, Срезневського Він здобув рукопис «Історії Русів»,літописи Граб’янки, Самовидця, Величка. «Сими книжками в той час обмежувалисьвсі джерела для українофільства»,— згадував Антонович [88]. Особливо сподобався йому літописВеличка, який «дав багато розуміння козацької епохи». Три роки шукав юнакШевченкового «Кобзаря».
Тяжко було не лише з книгами таматеріалами, а й із пошуком однодумців. Три роки навчання дали зустріч тільки зодним студентом — Георгієм Самусем, який лише читав українські пісні. «Середстудентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні таісторичні джерела зустрічали як зайву і ексцентричну вигадку» [89]. Начетвертому році університетського життя Антонович познайомився зі студентами-медиками:Миколою Ковалевським, про якого говорили, що він «хоче бути малоросійськимімператором», та Федором Панченком, який дав Володимирові «Кобзаря» та розповівпро Кирило-Мефодіївське братство.
Попервах Антонович входив до так званоїукраїнської гміни студентів поляків. Тут поступово він виділився як один ізвпливових лідерів, «розпочавши формування окремого гуртка, що дістав назвисько«хлопомани».
У своїх споминах Антонович писав, щонаприкінці 1850-х років у колі «хлопоманів» виникла «думка, що соромно жити вкраї і не знати ні самого краю, ні його людності». Було вирішено під часвакацій (квітень — серпень) пішки подорожувати по Україні в селянському одязі.За три таких походи друзі обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину і більшучастину Катеринославщини та Херсонщини. Внаслідок того, підсумовував учений,«народ став перед нами не в шляхетському освітленні, а таким, яким він єсть. Мибачили дуже сильну природню логіку і дуже розвинену народню етику, щосказувалось в готовності до помочі і в приятельському відношенню до всякогонужденного» [91]. Особливо цікавими були подорожі в землі колишніх ЗапорізькихВольностей. Зокрема, в с. Капуловці на місці Старої Січі юнакам показувалимогилу кошового Сірка і оповідали багато переказів. «Нас здивувало те, що всіселяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам’ятали Запоріжжя і моглидоволі категорично розказати про його побут».
Окрім подорожей по Україні,«хлопомани» влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускалирукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібралиблизько 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі» [93]. Студентиутримували учнів на власний кошт, самі викладали, писали підручники українськоюмовою. У школі навчалися двоє родичів Шевченка, небіж Панченка, а з іншогобоку—майбутній ворог українства професор Д. Піхно. З певного часу школамістилася в будинку № 38 по Жилянській, де мешкало подружжя Антоновичів, ідружина Володимира Боніфатійовича вела загальне господарство. Антоновичфактично завідував школою і викладав у ній історію та географію. Школаприпинила свою діяльність під тиском поліції у 1862 р. [94]. Вона фактично даламінімальний результат і не виправдала сподівань. Проте ця невдала спроба незнеохотила молодих народолюбців.
В усіх заходах групи Антоновича, якстверджував він сам, «були проведені принципи українства і демократії з різкоюкритикою шляхетського побуту і шляхетських теорій» [95]. Почалася конфронтаціяз польською шляхтою краю та польською гміною в університеті.
На схилі років у своїх мемуарахАнтонович дав нищівну характеристику сучасного йому польського суспільства:«Якби намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійномувзгляді загально панував католицький фанатизм, затим був шовіністичнийпатріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, увірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила своюсамостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона міжнародами свята мучениця… У відносинах суспільних загально признававсяшляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, котрий волею Бога і природибув утворений на те, щоб володіти краєм і людьми… Шляхетське суспільстворозпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої,нижчої верстви з погордою і чванством» [96]. Особливу роль у систематизаціїпоглядів і устремлінь шляхти Антонович відводив єзуїтам та їхній таємнійдіяльності. Дуже гостро змальовував учений у мемуарах стосунки панів із селянамий православним духовенством.
Сам Антонович та його близькіоповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особіпровінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в тойчас визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу».Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобутикафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зріксясвоєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський,як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб»викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли сталовідомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця,паничі відступили[97].
Напруження стосунків зістудентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна вуніверситеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, асеред авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією,особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою БогданаХмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, віндемонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновитиПольщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович іРильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бутичастиною Польщі [98].
Після таких гострих сутичок посталопитання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборахгміни було прийнято рішення про заснування власне української громади йостаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початкудіяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, іпротягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різнихсправ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге — Йосипа — бувзроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи поясненняз цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Моваця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хочамало оброблених слов’янських мов» [99].
На цьому місці маємо з’ясувати однепитання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польськимрухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованимвід влади?
На думку В. Міяковського [100],Антонович свідомо замовчував свої зв’язки з польськими політичнимиорганізаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєїбіографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь упольському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів»уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лiвобережців. Зукраїнофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р.,після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857—1859 рр.) та зпосиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестаціяпоглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р… Якраз тоді Антоновичзакінчив історико-філологічний факультет, вийшовши з польських студентських організацій.
Йосафат Огризко — керівникпетербурзької групи польських революціонерів — повідомляв, що ще взимку 1860 р.Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією«хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком тапередав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. ЗатимАнтонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем [101].
Однак сам Антонович заперечував усіці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразкиворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю томгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором назакваске иезуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившеевсе нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи,интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениямичеловеческой и христианской нравственности» [102].
Документи жандармського управління,про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформаціюполяків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р.Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акціїпротесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків вуніверситеті. По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як ужезазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішньогопопечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадськогодіяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Якзгадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки зпольськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская.Только берегитесь, зло дело на мне не кончится» [103].
Пирогов мав рацію. Як пізнішедізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доносивід польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян довинищення панів.
Антоновича і Рильського спочаткувикликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній таантипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклавсвоє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправністьусіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіхнаціональностей, а в Україні — особливо для української і т. н. [104].
Суд закінчився нічим. Аінтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажавАнтоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Протенеприємності на цьому не скінчилися.
В листопаді 1860 р. київськийземський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», щоскладалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називавАнтоновича. У зв’язку з цим за ним було встановлено нагляд [105]. Поліціяпровела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київськогоучбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либопредосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его впедагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» [106]. Однак і після цьогоАнтоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися текстийого відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких,науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але підсуворий нагляд поліції.
Ще під час слідства Антоновичперейшов у православ’я [107]. 7 липня 1861 р. він звернувсядо редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка[108]. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (ЗенонаФіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку — з’явилася «Моя сповідь» [109]. Tут він дуже чітко заманіфестувавкультурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать й заявлять,по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могуспособствовать его образованию,— но навязывать ему что-нибудь задуманное мною аpriori я никогда бы не решился!» Сповідь завершуваласясловами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «… надеюсь, что трудом й любовьюзаслужу когда-нибудь, что украинцыпризнают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними…»
Того ж 1862 року гурток київськоїмолоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензуразвернулася за роз’ясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І.Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «комуністичноготовариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав,що молодий чоловік «хорошознает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно иверно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логическидоказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединенияЮжной Руси с Польщею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та йоготоваришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки.Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формальногодозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати:літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котріберуть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].
Стаття була опублікована того ж року,а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставивсвої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише черездесять років [111].
Поліція простежила поїздку Антоновичадо Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським.Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю провідносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену запорадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом ГрицькоЧорний). Зав’язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той часкиївську «Громаду» (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якоготоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарувавусіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, щоце, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» [112]. Це особистенегативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя…
Тимчасом польські революціонериспробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.
Напередодні повстання 1863 р. АнтонМйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійовичсказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підутьіз польською громадою. «Ваша справа,— говорив він,— мусить мати для васфатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, абопереїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинитиопір. Наша (українська.— A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли здвох наших ворогів сильніший буде знищений» [113].
Тоді поляки вирішили діяти методомпогроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчившипро його участь у ньому [114]. Боячися арешту,Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину івже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цьогоЖитецький [115].
Однак на тому справа не скінчилася.Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинуваченняповторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цюісторію описав Равіта-Гавронський [116].
У квітні 1904 р. Антонович повідомлявБ. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгуРавіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний,— зазначавучений,— репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року — та вдобавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало,— дуже бхотілось отвітити, та сил не хватає,— може, трохи укріпившись, літом візьмусьза се діло, та тепер ніяк не зможу» [117].
Антонович так і не встиг дати власнідетальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про тічаси. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами —зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшуюи положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейскогопрогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло,половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению,—другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее,как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу вкаком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошлибы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом,конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьбанас натолкнула… Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность истойкость и последующих поколений,— несомненно, их вынесет та струя, которая инас вынесла» [118].
Таким був ретроспективний, доволіоптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, щовласні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвомчи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу — хвилею,яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.
Трохи спокійнішим стало життяАнтоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редакторомТимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М.В. Юзефовича Саме за цей зв’язок Антоновичу дорікали радикальні колаукраїнства, про що йтиметься далі.
У багатьох склалося враження, щоАнтонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації —тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такоюопінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й ужандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго.Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився дочергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладалавеликі надії українська наукова інтелігенція.
15 липня 1876 р. Антонович із жалемповідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російськогогеографічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания намалороссийском наречии без исключения, даже печатание нот й сценическиепредставления. Придется нам в чужом пиру похмелье» [119]. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почализагострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М. І. Чертковпоставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва.Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученомувиїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своємущоденнику підсумовував: «Всякийраз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться подАнтоновича» [120]. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопросокончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечнойи Жилянской улиц»(будинок Антоновича) [121].
Ймовірно, наслідком такої різкоїзміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніхактів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився нагонителя.
У лютому 1880 р. Антонович виїхав закордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала… помстаполяків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах— на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счёты.Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно… некий публицист заявил,что будто Драгоманов жаловался, что должен был бежать из России вследствие моихдоносов… Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу этоучинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка й позорное бегство» [122].
Невідомо, як склалася б доляАнтоновича після повернення до Києва (кінець грудня 1880 р.), якби комісіясенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора М. І. Черткова з посадиза зловживання. Знову громадівці почали будувати плани, сподіваючись на відмінузакону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антоновичзміцнюється в думці, що в Україні за таких умов можлива лише культурно-освітнядіяльність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції нелегальногохарактеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цьогочасу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав’язати стосунки з російськимиліберальними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних результатів. Алезагалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с который мнеудалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» [123].
У 1885 р. відбувається остаточнийрозрив Антоновича з Драгомановим через принципові розходження: оцінка боротьбигалицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгомановвважав зайвою), концепція майбутнього устрою України (Антонович виступав запівденно-західнослов’янський федералізм, Драгоманов — проти), оцінкамладогромадівських гуртків «політиків» (Антонович— негативна, Драгоманов —позитивна), оцінка значення російської літератури для української інтелігенції(те ж саме) [124]. Під впливом Антоновича «Стара Громада» вирішила приділитиголовну увагу формуванню політичної свідомості українства за допомогоюкультурно-освітньої діяльності. Громадівці переконалися, що культурний рівеньукраїнського народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідейДрагоманова й, відповідно, політична пропаганда неможливі.
Драгоманов сприйняв цю зміну лініїбурхливо. З убивчим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші характеристики(зокрема в листах до Івана Франка). Зрозуміло, з-за кордону робити це булолегше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а йусього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне ВолодимируБоніфатійовичу: він не гудив Драгоманова, а просто мовчав.
Цей трагічний конфлікт двох визначнихдіячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.
М. С. Грушевський писав, що на добіукраїнського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, якісимволізували тяглість української традиції та національного історичногосамопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмірозвитку національного життя. Один — суспільно-політичну, а другий —культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Длясучасників вони стали антитезами в сфері теоретичного і практичного українства.Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалиннаціонального життя». Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи«не вважали пропащою справу свого народу» [125].
Зрозумівши, що політичне майбутнє замолоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях,Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.
З особливим пієтетом згадували йогоприїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. простановище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, втакій тиші, що, здавалося, чути було, як б’ється пульс тих сердець, щооб’єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щобпочути його слово» [126]. Окрім того, Антонович відшуковував кошти дляконкретних справ одеської «Громади».
Молодь постійно оточувала Антоновича,до нього йшли за порадою навіть ідейні противники — драгоманівці.
Як згадувала М.Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися доАнтоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше,він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готуватидо них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щобзайнялася революція… Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, требатільки готувати матеріал та творити в масах потрібний настрій». Антонович бувупевнений, що «ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага —в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновичапісля закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками [127].
У 1887 р. у зв’язку з 25-річнимювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники організували вечір, про якийзгадував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив «у напрямі своєї «сповіді»,поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тодіпроказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїхслухачів, що він ступив тоді на правий шлях». При цьому, за Стороженком,Антонович промовляв, «прикро дивлячися на Олександра Матвієвича Лазаревського, що позайого очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: «Не верю-сАнтоновичу! Не искренен-с!» То була думка «невтаємничених» у справи ВолодимираБоніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, неафішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливозауважував: «З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичнихвиступів зовнішніх; коли ж обставини примушували його до того, то ті виступибули яскраві й блискучі» [128].
Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Антонович виголосивпромову, зміст якої зафіксував у споминах О. Барвінський. Учений говорив прозначення цього свята для розвитку народної ідеї, про завдання українськоїосвіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. «Вся стать тихенького іприбитого важкою працею провідника України оживилася під час сеї промови, котрабула несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди [129].
Цікавим є свідчення того жБарвінського стосовно антиросійського (антиімперського) спрямування Антоновичата його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У1888 р., коли загострилися стосункиРосії з Австрією, наддніпрянські українці стали розмірковувати про австрійськукарту. Тоді Бісмарк фінансував видання книги Гартмана про відновленняКиївського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові зБарвінським зауважив, що якби австрійські війська вступили на територію Росії,то «українське населення не дало ти ся ужити за топорище російській сокиріпроти австрійської армії і віднесло би ся до неї приязно» [130].
Наприкінці 1890 р. виникла ідея пропримирення галицьких українців із поляками задля спільних дій в австрійськомупарламенті (так звана «нова ера»). В Києві її підтримали О. Кониський та В.Антонович. У цьому контексті виникла думка про Товариство їм. Шевченка з йогоподальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні 1891 р.Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі «нової ери»,про що повідомляв в одному з листів: «Вот уже 2 дня сижуво Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, чтокручусь, як муха в укропі, і головаходором ходить» [131]. Антонович констатував, що «галицкая публика скорбна наукою», в основному — «дешева публіцистика». «Между тем,— зауважував учений,— хороший материал есть, и из негоможно бы устроить научные солидные кружки,— лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, адействительно реальный,— ведущий дело научное,совсем откаснувшись всякой политики сучасной,— по моему, в этом будущность, а не в кипячении страстей потекущим вопросам…» [132]
Однак сподівання на успіх «нової ери»виявились марними. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект примиренняі культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею«нової ери» й участь у ній Антоновича.
На думку Марка Антоновича, ця участьбула продиктована «свідомістю слабості українських позицій в Галичині інамаганням здобути щось легальним шляхом для української справи, використовуючиміжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною» [133].
Складними були й стосунки у київській«Старій Громаді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений буввийти з неї.
У 1891 р. в листі до Ф. ВовкаАнтонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, текущихмаленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния ународного дела»; запропонованіним програми діяльності хоч іприймалися, але «объявленобыло, что громадане чувствует себя всилах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є.Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжнійскандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «… освободившись от узов громады, язначительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельностьтоже» [134].
О. Лотоцький згадував про «політичний салон»на розіЖилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася молодь, яка працювала над біографічнимсловником українських діячів. Після занять «за добре відомим киянам круглимстолом» ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому «господарздебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожномузнаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці —наукової чи громадської,— а разом слідкував за загальною розмовою, яка застолом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію».Це була своєрідна «лабораторія української політичної думки» .
І як це не дивно було для сучасників,зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні йплідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але вона до нього. І потіктой не вщухав до останніх днів життя. Вірний своєму культурницькомуспрямуванню, Антонович виступив також із кількома теоретичними працями,обґрунтовуючи українську ідею.
В одному з науково-публіцистичних есе,написаному близько 1896 р. (опублікований вперше К. Мельник у І928 р. [136], Антоновичдетально розкриває поняття «українофіли» та головні наукові засадиукраїнофільства. Він писав: «Под словомукраинофилы мы понимаемтех уроженцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, чтоуспели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолькоразвиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родинуи желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчиватьо ее особенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях,настолько не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии,что по мере возможности, в законных рамках готовы отстаивать свои убеждения,несмотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и напоследствия этих предубеждений».
Антонович обґрунтовував виділення українців в окрему етнографічнуодиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичнихособливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час доситьвагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостейукраїнського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвитокособистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українцініколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожціпротягом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російськихцарів. Проте, зазначав Антонович, українці «очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы поотношению к внутреннему устройству своей страны… равноправность всех передзаконом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами,свободу религиозной совести, право развития и совершенствования собственныхнародных начал, применение выборного начала в управлении».
В цілому вчений доводив, що «украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому быто ни было, а из осознания факта действительно существующего». Однак його дуже пригнічувалороздрібнення й розмивання українського руху, відсутність у ньому єдності.
На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антоновичзупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. «Гадав я,—писав учений Грушевському,— що наша народність стількі вже культурна, що можевідрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла —вийшло не так… якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові кинувся в омут публіцистики…» Антонович дужехвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді «вже не знаю, за що зачепити руки».Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то«неначе камінь з серця зпав», і поздоровив учня з обранням на голову НТШ [137].
У непосвячених та навіть в учнівАнтоновича створювалося враження, що старий вчений вже не бере участі вполітичному житті. Але саме в цей час Антонович спільно з Кониським обмислювавідею створення організації, яка б змогла знову поєднати розрізнений українськийрух та його чільних діячів. При цьому вона мала базуватися на безпартійномупринципі. Всеукраїнський з’їзд був скликаний у 1897 р., тут і виниклавсеукраїнська таємна організація, що згодом дістала назву Товаристваукраїнських поступовців (ТУП). На перших же її зборах Антонович був обранийпочесним членом. ТУП тоді виконувала подвійну функцію: як осередок української,головним чином культурно-національної, праці в умовах Російської держави та яклабораторія соціально-політичної думки. «В обох напрямках,— зазначав О.Лотоцький,— практичний розум та широкий політичний світогляд В. Б. прислужилисянайбільше для успішної діяльності ТУПа» [138].
Цей короткий огляд дій і частковопомислів Антоновича на ниві українського громадського життя є доситькрасномовний. Але навіть сьогодні рано підбивати якісь підсумки цієї праці.Хіба що слідом за Сергієм Єфремовим можна сконстатувати незаперечне: «В іншійкраїні, за інших політичних обставин він зміг би на повну широчінь розгорнутисвій талант політика й зробився б, мабуть, проводирем широких мас людності докращого життя. В Росії, в обставинах самодержавно-поліційного режиму сталосяінакше. Хіба що маленька частка його великих політичних здібностей ішла вроботу, та й то невидну, часто дрібну, без широкого розмаху, без яснихперспектив. Але все ж і цією навіть часткою Антонович політик виконав туприсягу, що її зложив був колись, на переломі юнацького віку, перед судомвласної совісти».
РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА4.1 Антонович як науковець: загальний погляд
Наукова діяльність В. Б. Антоновича,на перший погляд, очевидна. Це увесь список його праць, наукові кабінети тамузеї університету, археологічні розкопки… Однак, знову ж таки, і тут ученийвзяв собі за правило мінімально показувати свою лабораторію дослідження,подаючи вже готові результати часто без певних висновків, які полишав на волючитачів. Ці та інші обставини ускладнюють завдання кожного, хто намагаєтьсяаналізувати науковий доробок Антоновича. Цей аналіз завжди проводився в трьохзасадничих (напрямах: місце вченого в попередній і сучасній йому російськійісторіографії; порівняння його творчості з напрямами світової науки; впливполітичних поглядів. При цьому ті, хто більше знали Антоновича як громадськогодіяча, говорили, що наука для нього була другою справою; ті ж, хто знали йогояк ученого, вважали що саме це було його головним покликанням і принеслонайбільші результати. Але майже всі дослідники погоджувалися, що громадські йнаукові погляди Антоновича дужо тісно перепліталися. Саме історія була длянього вчителькою життя, із своїх історичних студій учений черпав знання проголовні засади й напрями розвитку українства, його специфічні риси та потреби.
Сучасники (лише за одним винятком —Драгоманова) оцінювали його наукову діяльність дуже високо. У цьому сходилисяпредставники різних течій, поглядів і груп. Науковий авторитет Антоновича бувзасвідчений обранням його членом багатьох наукових установ і товариств, а в1902 р. Російська Імператорська Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом.
Спробуємо вияснити особливостітворчої праці Антоновича як ученого, його місце в українській, слов’янській тазагалом європейській історіографії.
Насамперед його порівнюють зісториками-україністами XIX ст. Вважається, що на відміну від народницької історіографії, наприклад,М. І. Костомарова, у Антоновича «більше критики, аналізи, об’єктивізму, більшосвітлення подій і з’явищ доби, яку він малює». В його працях «вражає гармоніяміж ідеєю й фактом». Він не подає наперед жодної готової думки, а групуєматеріал так логічно, «в такій ясній перспективі, що ідея встає перед вашимидуховними очима сама… і, не вважаючи на сухий виклад, вони (факти — В.У.)заставляють читача не тільки думати, але й почувати та уявляти собі час, подіїй людей, про які в них іде мова» [140]. Антонович замикає в українськійісторіографії період етнографізму та романтизму й починає новий період, «дебільше було наближення до спізнання об’єктивної істини в минулому». Один ізвідомих його учнів М. В. Довнар-Запольський зауважував, що В. Б. Антонович неприєднався до жодної з ідейних течій російської історіографії, «его можно скорее признать эклектиком, несколько склонным кславянофильской догме, но пролагающим в ней самостоятельные пути» [142]. Незважаючи на значне поширенняідеї вирішальної ролі особи в історії, Антонович звернув основну увагу нанародні маси. Довнар-Запольський припускав вплив на вченого ідей слов’янофілів,панславізму кириломефодіївців та гміновладства польського історика ІоахимаЛелевеля. Однак Антонович розглядав не суцільну масу, а різні її групи тасоціальні начала, боротьба яких і витворювала цілі історичні явища та епохи.Все це було, стверджує Довнар-Запольський, «крупным шагом вперед», тому Антоновича оцінювали вже у 1909 р. як «выразителя одного из поворотных моментов в развитии русской исторической науки» [143]. Наступні покоління істориків внесли певні корективи в ці оцінки.Еклектизм був відкинутий, вірніше, змодифікований у теорію впливів. Слідом заС. Томашівським [144] більшість дослідників і сьогодні сходяться на думці, щоАнтонович був родоначальником позитивізму в українській історіографії. Прицьому він, можливо, першим із слов’янських істориків уже на початку 1860-хроків став переконаним позитивістом, коли погляди Конта, Дж. Мілля, І. Тена, Г. Спенсера ще були майже невідомі в Росії. Вірав силу людського розуму, який, пізнаючи закони природи й суспільства, підкорюєїх, сприяла розвитку позитивістами нових галузей науки, зокрема археології,антропології, соціальної та національної психології тощо. Всі ці дисципліни вУкраїні започатковані саме Антоновичем (ідеться про належний науковий рівень).Ним було сприйняте також поняття про націю, що його обґрунтовував німецькийучений-романтик Й. Гердер,— як етнічну категорію з усіма її особливими ознакамий насамперед мовою. Як уже зазначалося, Антонович замолоду студіював творикласиків європейської історіографії О. Тьєрі, Ф. Гізо, Е. Літре, А. Токвіля, Г.Бокля, Н. Фюс-Ітель де Куланжа, П. Прудона, Л. Блана та ін. На цих працяхзростали його історичний світогляд та професіоналізм.
Фактично Антонович протистоявдомінуючій на той час державницькій школі російської історіографії (Кавелін,Чичерін, Соловйов), яка виділяла «історичні» та «неісторичні» народи. Антоновичже висував на перший план не політичні, а соціально-природничі чинники.Позитивістська теорія «факторів», яку він послідовно проводив, передбачалавсебічне висвітлення ходу історичного процесу, всіх сторін і проявів життярізних соціальних верств. Антонович сприйняв також теорію Г. Спенсера проеволюційний прогресизм та історичний органіцизм, тому завжди вважав, щобудь-яке порушення закономірностей еволюційного прогресу нації призводить дорозладу й революцій. Завдяки проф. М. Д. Іванішеву, своєму першому наставнику,Антонович перейняв також наукові методи критичного аналізу історичних джерел,обробки актового матеріалу та ін. [145].
Вважають, що на розробку історіїУкраїни спрямували Антоновича Михайло Максимович та Микола Іванішев. Певнийвплив на нього мав і Микола Костомаров та його ідеї про політичний федералізм,особливу роль в історії слов’янських народів громади (общини) та віча,антинорманізм у поглядах на початок руської держави.
Розуміючи історію як відображенняеволюційного розвитку народного життя, усіх його сторін, Антонович ясноусвідомлював, як важко іноді простежити зв’язок між окремими гранями того чиіншого явища або періоду і як багато історичних питань не можуть бутирозв’язані без допоміжних дисциплін. Саме тому він так пильно займавсяантропологією, археологією, етнографією, нумізматикою тощо.
Заняття Антоновича природничиминауками й медициною наклали значний відбиток на його метод дослідження й угалузі гуманітарних наук. Це сувора логічність, реалізм, відсутність будь-якихфантазій чи припущень у висновках, еволюційна послідовність і доцільністьвикладу матеріалу, всебічна перевірка й критика джерел.
Окрім того, досвід природничих наукнавчив Антоновича вмінню чітко систематизувати й класифікувати історичнийматеріал, вести порівняльний аналіз. Все це зумовило своєрідність історичних,археологічних та етнографічних розправ ученого: широта наукової постановкипроблеми, вдумливе групування фактологічного матеріалу, всебічне критичневисвітлення, обгрунтовані висновки.
Таким чином, прикметними рисамиАнтоновича-історика були суворий документалізм (саме він заклав в українськійісторіографії традицію документалізму), що передбачав постійне введення новихархівних матеріалів, використання статистичних та актових даних; відхід відемоційного етнографізму; позитивізм, реалістичне насвітлення історичнихпроцесів як проявів живого суспільного організму — нації.
О. Гермайзе назвав Антоновича першимукраїнським істориком без національної роздвоєності, притаманної йогопопередникам, істориком з ясною, хай і не цілком правильною, концепцієюспадкоємності історичного процесу в Україні. «Національна ідемократично-народницька концепція української історії, обласництво і інтересдо внутрішньої історії… раціоналістичне і позитивістичне витолкуванняісторичних процесів, документалізм і точність в дослідженню та ясність уформулюванню висновків — ось те нове, що вніс Антонович в нашу історіографію. Ідо цього треба додати, що історична цінність цього вкладу збільшувалась іщетим, що… Антоновичу вдалося першому з українських істориків оточити себегрупою талановитих і працездатних дослідників, так що іще за життя міг вжеАнтонович бачити живе продовження своєї роботи і своїх бажань».
На терені української історіївиділяється кілька основних напрямів студій Антоновича: архівні заняття івидання джерел; історичні дослідження; археологія; географія та етнографія.Розглянемо бодай коротко здобуток ученого в кожній із цих ділянок.4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики
Непересічне значення для історичноїнауки мають відшукування та публікація Антоновичем «фіксованих слідів»української людності та окремих діячів минулих епох — архівних документів.Учений збирав їх по малих і великих, державних і приватних архівах Києва,Москви, Петербурга, Львова, Кракова, Варшави, Рима. Особливе місце в його життій творчості займала двадцятилітня праця на посаді головного редактора Комісіїдля розгляду давніх актів, у якій він видав дев’ять томів «Архива Юго-ЗападнойРоссии», де на понад 4000 сторінок було видрукувано 2220 актів (з 8000відібраних ученим). Навіть ця проста інформація не може не вражати, особливоякщо врахувати складності архівного пошуку, відбору, копіювання та звіркидокументів, написаних старим письмом, різними почерками й мовами.
Окрім АЮЗР, Антонович видав значнукількість інших, головним чином наративних джерел. Це передусім літописи: 4-йтом праці Самійла Величка та збірник із восьми літописів, включаючи Київський1241—1621 рр., Межигірський 1608—1700 рр., Літопис Юзефовича 1624—1700 рр.,Вітебський, Добромисловський 1648—1700 рр., Львівський кармелітський 1648—1676рр. та ін.
У 1874 р. побачив світ «Сборник материалов по историческойтопографии Киева и его окрестностей», в якому Антонович подав добірку уривків із літописів та документи за 1411—1786 рр.
Учений опублікував також чималукількість вітчизняних та іноземних мемуарів про Україну: щоденник СтаніславаОсвенцима 1643—1651 рр.; записки Карла Хоєцького 1768—1776 рр.; щоденник ФедораЄвлашевського 1564— 1604 рр.; записки київського міщанина Божка Балики; записнукнижку прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана. Не втратило своєїцінності двотомове видання «Мемуаров, касающихся истории юга России», які Антонович підготував спільно з К. Мельник. Відомо, що готувалися додруку й наступні томи, та, на жаль, цей задум завершити не вдалося.
Заслуговує на увагу також унікальназбірка документів, більшість оригіналів яких сьогодні втрачена,— «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные подредакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского». Із 64 грамот 20 друкувалися з власної колекціїАнтоновича.
Дуже часто вчений публікувавдокументи як додатки до своїх праць. Наприклад: 70 документів за 1700—1765 рр.долучені до розправи про чаклування і процеси проти відьом в Україні; додаткамислугували й невідомий наказ гетьмана Дмитра Барабаша, витяги з заміток ЯнаЮзефовича, документи про долю Максима Залізняка та ін.
Авторитет Антоновича як архівіста бувнастільки великий, що він був залучений до складу урядової Комісії по виявленнюпідробних актів про дворянство у київському Центральному архіві давніх актів,яка діяла протягом І867—1892 рр.
Трудомістка праця в архівах іпублікація документів для Антоновича не були самоціллю. Вони стали тією базою,що визначила всю його наукову діяльність як історика-синтетика і зумовила прикметнуознаку всіх його праць.
4.3 Історичні праці В. Антоновича
Власне історичні дослідженняАнтоновича виглядають тематично розпорошеними. Однак це лише на перший погляд.У широкому тематичному обширі праць закладена єдина авторська концепція, якапроймає всю творчість ученого на ниві історіографії.
М. С. Грушевський визначав її якєдиний акт обжалування історичної Польщі. Йдеться про спростування ідей про«культурницьку місію», поширення західноєвропейської цивілізації, героїчнуоборону українських земель від орд. При цьому Антонович «осуджував лише туполітику, яку історична Польща вела на українських землях, був ворогомпанування польської шляхти над українським народом» [147]. Однак не лише цякритична ідея визначає зміст праць ученого. Він детально вивчав внутрішній ладУкраїни, намагаючись віднайти основний стрижень української історії. Такимстрижнем для всіх слов’янських народів Антонович вважав общину (громаду),власне принцип общинності, що означав рівноправність і демократичнуспрямованість соціального розвитку. Ця ідея була для Антоновича провідною, нібипідсумком усього історично-народницько-романтичного напряму [148].
Як взірцеву модель учений розглядавобщинно-вічовий устрій Давньої Русі. Литовський період він характеризував якпозитивний для розвитку старих общинних начал, а польський — як час руйнуванняцих начал; відповідно козацькі війни стали виявом боротьби за збереженняобщинності соціального устрою. Ці війни відображували сутичку двох національнихідей. Однак на початку козацтво захищало свої станові права. Лише коли вонозверталося до селянства, тоді здобувало хоч і тимчасову, але перемогу. Козацькаверхівка знову зводить усе нанівець, прагнучи створити нове шляхетство запольським зразком. Нові хвилі боротьби за общинні начала вчений бачить уКоліївщині та Гайдамаччині. Потребу такої боротьби — українства з польщизною,демократизму з шляхетством — як основне завдання розвитку культури йцивілізації українського народу Антонович убачав і в XIX ст.
Таким чином, Антонович створив своюєдину концепцію історії українського народу, зцементовану общинною ідеєю. О.Гермайзе назвав її демократично-народницькою й національно-українськоюконцепцією і представляв як основну заслугу Антоновича-історика [149]. На думкуж Б. Крупницького, Антонович не дав систематичного огляду українськогоісторичного процесу, а лише заклав «цеглини для майбутнього будинку українськоїісторії» [150]. Справді, вчений дослідив лише окремі періоди історіїсередньовічної України. Зокрема, загальний погляд Антоновича на княжий періодвисловлений у виданих текстах двох його публічних лекцій («Киев вдохристианское время», «Киев в княжеское время») та в університетському курсі.Тут учений висуває гіпотезу про двох князів Олегів у Києві, називає часиСвятослава розквітом дружинного устрою. XI ст. автор визначає як періодпіднесення Київської Русі, XII ст.— розпаду і XIII ст,— занепаду. Антонович вважає, що перший період князівської добихарактеризується загарбницькими походами та перевагою дружинного начала. Лишеза Володимира князівське начало починає переважати і впроваджується чинник,який поєднує князя й народ,—це християнство, церковне та світськезаконодавство.
Унікальною і до сьогодні є працяАнтоновича «Очеркистории Великогокняжества Литовского досмерти в. к. Ольгерда»,захищена як докторська дисертація. Вона подає початкову історію князівства напідставі системного аналізу літописів, корпусу документів Литовської метрики,рукописів хронографів із петербурзьких та московських архівів, іноземнихджерел. Чотири роки працював учений над цим твором — ґрунтовною реконструкцієюполітичної історії до XV ст.[151].
Обидва ці періоди (княжий талитовський) системно опрацьовані в літографованих курсах лекцій вченого.
Основним напрямом історичних студійАнтоновича були соціальні відносини: козацтво (як суспільна сила), селянство йшляхта (як стани), міська громада, соціальні рухи, колонізаційні процеси. Увесьфактологічний матеріал, який він подавав чи публікував в окремих збірниках, бувілюстрацією до аналізу соціальних процесів, в основу яких він поклав еволюціюобщини.
Общинна теорія історії УкраїниАнтоновича мала певне, ідейне та історіографічне підґрунтя (Кондорсе, О. Конт,Г. Бокль, Фюстель де Куланж, Г. Спенсер та ін.). Спираючись на зазначенихавторів, Антонович розглядав історичний процес як розвиток провідної ідеї, якоювважав народний дух. Історичний поступ полягає у прискоренні чи стриманнінародного духу, що в свою чергу впливає на хід соціального життя народу.Важливим при цьому, на думку Антоновича, є культурний рівень народних мас(суспільний світогляд, етичні, моральні норми, релігійні погляди, політичніідеї). З огляду на це просвіта народу, піднесення його самосвідомості таполітичної активності стало головним завданням як громадської, так і науковоїдіяльності вченого.
Вважається, що ідея про общину якоснову народного життя виникла в Антоновича у зв’язку з поглядами слов’янофілів(Аксаков, І. Беляев, О. Попов). З нею була тісно пов’язанатеза вченого про органічну недержавність українців. Існують різні поясненняпричин появи цієї тези.
С. Томашівський та М. Кордуба писали,що ідеалами вченого були «федералізм у політичних справах, демократизм,посунений до повної волі громад, навіть одиниць, безоглядна рівність,можливість всебічного розвитку, виключне право одиниці розпоряджатися самасобою і т. п. Усе це об’єднувало Антоновича з Драгомановим та обох — «занархістичною школою Прудона» [152]. Б. Крупницький схарактеризував це просто:Антонович «все ставив нарід супроти держави, свій нарід супроти чужоїдержавности» [153]. Грушевський пояснював антидержавницьку настанову вчителятрьома основними факторами: традицією української опозиції чужим державам, дояких входили українські землі; вродженою польсько-шляхетською підозріливістю йворожістю до всякого зміцнення державної влади; опозицією державній владі, вякій «виховував» усі волелюбні елементи російський царський режим [154]. О.Гермайзе виходив із головної ідеї Антоновича про те, що українству притаманніобщинні ідеали, вічовий устрій, рівноправність; тому-то Антонович і доводив, щоенергія народу спрямовувалася на відстоювання цього внутрішньогосоціально-громадського, а не політично-державного устрою [155].
Антонович намагався простежити наусьому просторі історії України розвиток тих елементів давньоруського життя,які, на його думку, складали суть історичного процесу. В основу історичних явищвін ставив вивчення народу та його окремих верств — насамперед общини, дружиний князя, що згодом акумулювалися у два начала, які постійно боролися одне зодним — дружинно-князівське та общинне. Протягом історико-хронологічногорозвитку ці два начала видозмінювали свої форми й почасти зміст, але основазалишалася. Особливо це стосується общинного компонента, який, зокрема,зберігся в козацтві, в його трьох головних рисах: прагненні до відновленняобщинного начала, боротьбі з аристократією, антидержавних настроях.
Дану теорію Антонович поклав і воснову документовидавничої діяльності, формуючи окремі збірники, присвяченінайвизначнішим явищам у житті українського народу та його соціальних груп.
Убачаючи в козацтві явище, в якомузбереглися рештки давньоруського укладу, Антонович приділив йому особливуувагу. Він видав у 1863 р. акти про козаків за 1500— 1648 рр., що «створиловеличезне враження у вченому світі, розкривши останньому новий, невідомий дотого світ» [156]. Тут Антонович представляв козаків як нащадківдавньослов’янської общини, котрі до Люблінської унії жили під кермомГедиміновичів; унія, мовляв, зруйнувала общину й призвела до закріпачення, ареформи Баторія (реєстр) розділили козацтво; повстання ж козаків (починаючи відЛободи) були боротьбою за общинні начала. На той час такі висновки сприймалисяяк нові й зовсім неочікувані, однак сама теорія піддавалася критиці, зокремаМаксимовичем. Сам Антонович характеризував цю свою спробу як невдалу.
Другий том актів про козаків (за 1679— 1716 рр.) містив і обширну монографію вченого «Последние времена козачества на правой стороне Днепра». Тут було показано тяжінняукраїнського населення до Російської держави, польські й турецькі пертрактаціїгетьмана Дорошенка, антипольську діяльність Самуся і Палія та «шляхетськітенденції» Мазепи.
«Исследование о гайдамачестве» доводило неперервність гайдамацькихрухів протягом усього XVIII ст. й подавало матеріали про два невідомі науці значні виступи доКоліївщини — 1735 і 1750 рр. Вчений розкриває стихійність і неорганізованістьцих виступів, як і слабкість протидії їм польської влади. Коліївщина почастибула висвітлена вченим у нарисі про Ґонту. Останній том «Архива Юго-Западной России», що вийшов за редакцією і зпередмовою Антоновича (1902 р.), подававматеріали слідства про очікувані в І789 р. нові гайдамацькі рухи.
Антонович послідовно підкреслювавдвоїсту природу Гайдамаччини: політично-соціально-релігійний рух як продовженняодвічної боротьби двох соціальних начал — і вольниця спрагла сваволі та поживи,викликана польсько-шляхетськими порядками в Україні [157].
Суворий оцінювач творчості АнтоновичаС. Томашівський писав з приводу «Исследования о гайдамачестве»: «Беручи наувагу необробленість предмету, величезну масу дрібних, непов’язаних із собоюфактів, розуміннє політично-соціяльної боротьби на України та загального станупольської держави, вкінці прекрасну наукову методу, мусимо признати, щомонографія про гайдамаччину мабуть чи не найліпша праця В. Антоновича» [158].
Козаччиною Антонович цікавився всежиття і збирався писати велику працю про генезу козацтва до Хмельниччини.Можливо, її сліди збереглися в текстах лекцій «Виклади про часи козацькі». Це йнайбільш синтетична публікація з даної проблеми. Аналізуючи генезу українськоїшляхти, Антонович доводив, що в переважній більшості вона є руськогопоходження, лише внаслідок окатоличення та ополячення перестала відчувати себетакою. Особливо пильно вивчав дослідник поліську шляхту, котра трималасяправослав’я, традицій і мала певну національну свідомість («О происхождении шляхетских родов вЮго-Западной России»). Околичну шляхту вчений представляв як верству, що має одні корені зкозацтвом, проте покладає свої надії на союз із польською шляхтою. Зневірившисяв останній, околична шляхта знову пристала до козацтва. Антоновичу належитьтакож нарис про волинську шляхту («Дворянство Волынской губернии»), який вийшов під псевдонімом «Н. К. Имеретинский».
Своєрідну концепцію розвиткуукраїнських міст на основі актового матеріалу за 1432—1798 рр. Антонович виклаву праці «Исследование о городах в Юго-Западном крае» (1869 р.). Він розглядає міста як окремі правовіодиниці, як центри військової організації і як торгово-промислові осередки.Антонович виводить «город» зі старослов’янського громадського вічового центру,потім останній перетворюється на фортецю та осідок старости й починаєтьсяборотьба общинних прав із польськими аристократичними тенденціями, затим містостає торговим осередком зі спеціальними правами й пільгами і врешті зводитьсялише до ринку сільськогосподарських продуктів. До кінця XVIII ст., на думку Антоновича, промисловадіяльність розвивалася повільно через несприятливі обставини. Тому на ринкупанував імпорт, а власна промисловість виробляла найпростішу продукцію («О промышленности Юго-Западного краяв XVIII ст.», 1874 р.).
Селянству Антонович присвятив передмову до другого тому АЮЗР, де в загальних рисах показував, як польська шляхта поступово закріпачувала українське селянство, особливо з упадком на початку XVIII ст. козацтва.
Окрім соціальної історії, Антоновичприділив належну увагу «обласницькому» (крайовому, регіональному) методудослідження. На це він спрямовував багатьох своїх учнів.
Нарешті, завершуючи огляд історичнихстудій Антоновича, згадаємо ще про один напрямок його праці. В історіографіїпостулюється відхід ученого від біографічного принципу написання історії.Мабуть, не варто так однозначно підходити до цієї проблеми. Адже в популярномуй сьогодні виданні “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях ипортретах» (К., 1885, вип. 2) Антоновичу належать дев’ять біографічних нарисів: про Петра Сагайдачного, Юрія Хмельницького, Саву Туптала, Івана Виговського, ПавлаТетерю, Дем’яна Многогрішного, Івана Брюховецького, Михайла Ханенка, ПетраДорошенка.
Яскраву характеристику дав Антоновичодному з ватажків гайдамацького руху Іванові Ґонті. Більше того, саме Антоновичвиступив ініціатором створення біографічного словника діячів України і залучавдо його складання молодь. 4.4 ЗдобуткиАнтоновича в сфері археологічної науки
Антонович був еволюціоністом ідосліджував історію України від самих витоків, щоб показати наскрізні явища йрозвиток історичного процесу. Цим пояснюється його особлива увага доархеології. Більшість сучасників і наступників ученого категорично стверджують,що до Антоновича української археології як науки не існувало.
Заслуги Антоновича в галузіукраїнської археології, на думку дослідників, полягають у піднесенні значенняархеологічних пам’яток до рівня повноцінних історичних джерел; у систематичномувивченні археології України і повному зборі усієї відомої інформації у ційгалузі; у створенні великої колекції археологічних знахідок та їх синтезації; воб’єктивності та обережності наукових узагальнень. На думку І. Линниченка, «его археологический кругозор…всегда стоял на высоте европейской археологической науки, благодаря чему егособственные археологические труды имели общекультурное археологическоезначение, а не были простым описанием результатов местного археологическогоисследования,— его выводы имели в видуобщеархеологическую перспективу и займут важное место в ряду крупных работевропейских археологов» [159].
Спробуємо коротко схарактеризувати основні досягнення.Антоновича на терені археології [160].
Антонович був одниміз кращихдослідників палеоліту України (розкопки в Студениці на Поділлі 1887 р., у Києві 1893 р.). Детально вивчав він і неолітичніпечери в Україні (класифікувавши їх на штучні лесові та природні скельні), атакож неолітичні стоянки, городища та могили. На початку 1890-х років, ще довідкриттів В. Хвойки,Антонович ужемав ряд знахідок трипільської культури (розкопки в с. Романівці Сквирськогоповіту, у Балтському повіті на Поділлі). Йому належить гіпотеза про те, щомальована трипільська кераміка могла виникнути на Наддніпрянщині. У 1898 р.Антонович зробив спеціальну доповідь в історичному товаристві Нестора-Літописця,де відзначив оригінальність трипільських знахідок В. Хвойки, датував їх кінцемкам’яної — початком залізної діб та схарактеризував як малоазійську культуру,що передувала еллінам і скіфам. Разом із тим учений заперечував існування вУкраїні бронзової доби і відповідні пам’ятки приписував різним впливам зі сходута заходу.
Найбільше, як вважають, Антоновичзробив для вивчення могил. Він подав свою класифікацію могильників, спочаткуподіливши їх на сторожові, межові та поховальні й визначивши три хронологічнихтипи: скіфські, середнього періоду залізної доби та часу, ближчого дохристиянської доби. Пізніше вчений уточнив класифікацію: могили кам’яної доби(випростані кістяки, спалення, скорчені фарбовані кістяки), скіфські,слов’янські (древлянські, полянські, сіверянські). Вчений обстоював методпервинного складання географічного плану розкопів та визначення принципу їхрозташування. Він виробив для III Археологічного з’їзду інструкцію щодо розкопів могил і в 1890 р. у своїхлекціях присвятив цьому окремий розділ. Зазначимо, що Антонович написав ізцього приводу дві популярні праці: «Черты быта славян по курганным раскопкам», та «Про життя давніх слов’ян».
До найважливіших здобутків Антоновича-археолога належить комплексне дослідження культури таетнографічних меж древлян. Його підсумовуюча праця «Раскопки в стране Древлян», окрім аналітичноготексту, містить щоденники розкопок та сім планів.
Важливою є також вищеназвана праця «Черты быта славян по курганным раскопкам» (К., 1902), де автор малює загальний образ матеріального життя наддніпрянськихслов’ян на підставі курганних поховань. Аналізуються сам поховальний обряд,одяг, прикраси, зброя, посуд, засоби для рибальства та полювання, промисловівироби, предмети торгівлі тощо. Антонович уперше спробував зіставити матеріалисвоїх археологічних розкопів із літописним розселенням давньоруських племен,взявши за головний критерій поховальний обряд. Учений визначив також ареалрозселення скіфів. Особливо цікавився Антонович городищами, зробив їхкласифікацію (майданні, циркулярні, княжі — з XI ст., литовські — з XIV ст., прямокутні — XVII—XVIII ст.) та картографування.
Помітною працею була виготовленаАнтоновичем археологічна карта Київської губернії. Вона вийшла друком у Москві1895 р. і, крім власне карти, мала велику текстову частину, огляд усьоговідомого археологічного матеріалу, детальний географічний опис Київщини ззазначенням для кожної місцевості археологічних відомостей про неї, опис валівКиївщини, географічний і предметний покажчики. Російське Археологічнетовариство присудило вченому за цю працю «велику золоту медаль» [161]. За такимсаме принципом була підготовлена й видана «Археологическая карта Волынской губернии» (М., 1900). Аналогів подібноїпраці слов’янська археологія на той час не мала.
Стародавній Київ здавна цікавивАнтоновича. Кожна археологічна знахідка чи пам’ятка старовини міста була добревідома дослідникові. Сам він брав участь у розкопках могильника біляЙорданської церкви на Подолі, у дослідженнях неолітичної стоянки поблизуКирилівської вулиці. Перу Антоновича належать три огляди археологічних знахідокна території Києва: «Археологическиенаходки и раскопки в Киеве и в Киевской губернии в течение 1876 г.»; «Обозрение предметоввеликокняжеской эпохи, найденных в Киеве и ближайших его окрестностях»;«Памятники каменноговека, найденные в Киевев течение 3-х последних лет». У 1896 р. в історичному товариствіНестора-Літописця Антоновиччитав доповідь про давне минуле Києва. А в 1899 р. під час XI Археологічного з’їзду в Києві він водив екскурсії для його учасників помісту, показуючи давні пам’ятки.
Колосальною заслугою вченого євласноручно зібраний ним археологічний матеріал. Протягом майже 30-річноготерміну завідування Музеєм пам’яток старовини Київського університету Антоновичпоповнив його 7630 експонатами. Тоді зібрання музею зросло до 429 мап, арідкісна довідкова археологічна бібліотека — до 583. Антонович створив новуконцепцію музею: він прагнув представити в експонатах усі українські землі, всіпередісторичні та ранньоісторичні культури України з їхніми конкретнимиособливостями. В цьому розумінні музей Київського університету був унікальним.
Як стверджували сучасники, Антоновичволодів даром особливого чуття у виборі місця розкопок. Високоякісною, як натой час, була і його методика археологічного розколу: очищені від земліпредмети залишалися на своїх місцях, поки не була опрацьована вся площа. Потімзамальовувалася і зафотографовувалася уся поховальна обстановка, тому жоднихпомилок стосовно місцезнаходження певних предметів у могилі не було.
Антонович брав участь в усіхархеологічних з’їздах, починаючи з II (1871, Петербург) по XIII (1905, Катеринослав), де виголосив 35 блискучих доповідей. І. Линниченкозасвідчував, що до з’їзду вчений завжди підготовляв працю першорозрядну за значеннямархеологічного матеріалу і класичністю дослідження і являв, так би мовити,останню інстанцію у вирішенні багатьох археологічних питань [162]. З огляду навеликий авторитет ученого в 1880 р. Московське археологічне товаристводелегувало Антоновича як свого представника на Археологічний конгрес уЛіссабон.
З археологією був нерозривнопов’язаний ще один напрям діяльності Антоновича — нумізматика. Протягом 34років учений завідував Мюнцкабінетом (Нумізматичним музеєм) Київськогоуніверситету. За час його завідування колекція поповнилася більш ніж 10 тис.експонатів. Учений самостійно проводив їх експертизу, постійно переглядав усізнахідки скарбів, консультував колекціонерів і вів закупівлю.
Нумізматиці Антонович присвятивкілька спеціальних праць. Особливу цінність має також складений ученим каталогМюнцкабінету (8818 позицій) перший довідник такого типу, виданий слов’янськоюмовою. 4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії
Сьогодні вважається, що Антонович бувтакож зачинателем наукової розробки загального нарису географії України.Протягом 1883—1888 рр. він приватно читавслухачкам ВЖК та студентам Київського університету курс географії з ухилом доісторичної географії. На думку А. Синявського, «це, безперечно, був науковий іперший курс географії України», для якого Антонович власноручно виготовив першумапу українських земель [163].
Антонович із юнацьких роківзахоплювався географією, його гімназичні креслення були зразковими. Пізнішеархеологічні мапи Волині й Київщини викликали захоплення точністю і незвичайноютехнічністю виконання. Генерал М. І. Драгомиров навіть користувався ними длявиготовлення копій для Генерального Штабу. Коли наприкінці 1880-х — на початку1890-х років почалися розмови про відкриття кафедр географії при університетах,Антонович загорівся бажанням посісти таку кафедру в Києві. Однак кафедра булавідкрита лише при Московському університеті [164].
Під географією вчений розумів широкепоняття, що включає увесь комплекс людського буття: природу, грунт, кориснікопалини, відомості про людність, її минуле й сучасне, про етнографію таекономіку краю. Опановуючи методологію комплексного географічного знанняприродничих та суспільних наук, він спирався на європейські та російські зразки(Елізе-Реклю, Філіпсона, Семенова-Тян-Шамського, Анучіна). Він використовувавтакож статистичні видання, економічні дослідження, праці Географічноготовариства, відомості з геологогії, гідрології, кліматології. Так був створенийсистематичний курс географії України, в якому Антонович не мав попередників.
Збереглося три варіанти цього курсу взаписах слухачів, не вивірені автором. Курс складався з таких основнихрозділів: загальні відомості (територія, людність), геологічний нарис,мінералогія, гідрографія, флора і фауна, людність України (етнографія,антропологія, етнопсихологія) та її особливості, економічна географія,етногеографічні регіони України з їхніми особливостями.
Величезна картотекаісторико-географічних матеріалів по областях України та прилеглих районах,заселених українцями, зберігалася в архіві вченого, і його вдова безрезультатнонамагалася видати цей унікальний звід.
Те, що Антонович відійшов відетнографізму в історичній науці, не заважало йому живо цікавитися етнографієюукраїнців. Він постійно збирав пісні, легенди, приказки тощо, розуміючиособливе значення цих матеріалів як таких, що відображають історичну пам’ять,світогляд народу. На терені етнографії вченому належить кілька вагомих праць.
Високо оцінювали сучасники інаступники виданий Антоновичем та Драгомановим збірник «Исторические песни малорусскогонарода». Тут булизгруповані пісенні твори «віку дружинного і княжого» й «віку козацького». Світпобачили лише 1-й том і перша частина 2-го тому. Так не змогла бути відтворенадо кінця, як писав М. С. Грушевський, «історія українського народу,розповіджена ним самим в поетичній формі» [166]. Дана праця була високо оціненатакож офіційною наукою: Імператорська Російська Академія наук присудила заперший том «Историческихпесен» Уварівськупремію. Фахівці особливо відзначають також розвідку Антоновича про чаклування вУкраїні з додатком значної добірки документів XVIII ст. стосовно відьомства тадемонології в цілому. За цю працю Імператорське Російське Географічнетовариство нагородило дослідника срібною медаллю.
РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬАНТОНОВИЧА5.1 Антонович як просвітник
Окрім наукових занять, Антоновичактивно сприяв поширенню історичних знань, небезпідставно вважаючи, що церозвиває людність, сприяє піднесенню її культурного рівня й свідомості.
Відомо, наприклад, що Антонович стоявбіля витоків популярного серіалу — «Руської історичної бібліотеки», якавидавалася у Західній Україні О. Барвінським. Учений запропонував цілу програмувидання з 18 томів, починаючи з праць С. Качали, М. Костомарова, Д.Іловайського, Д.Смирнова, І.Шараневича та ін. Сам він подав до 6-го тому «Историю Великого княжества Литовского» та для Наступних томів мав написати матеріал про початки козаччини на підставі нових джерел, однакостаннє не встиг здійснити. Саме у виданнях РІБ, за свідченням О. Барвінського,Антонович запропонував іменник «Україна-Русь» і прикметник «українсько-руський»[168].
Антонович був одним із засновників «Киевской Старины» (почала виходити з 1882 р.), брав участь в усіх нарадах, редагував ідавав відгуки на матеріали, подавав власні статті та рецензії, добував кошти навидання.
Проте найбільшою мрією Антоновичабуло створення українського наукового центру — Національної Академії наук. У 1891р. Антонович разом з іншими плекав плани перетворення львівського Товаристваім. Шевченка в Академію наук. Задля розвитку цієї інституції вчений збиравсяпередати до Львова частину власної колекції: 1000 предметів старожитностей,близько 150 автографів, збірку документів та рукописів XVI—XVIIІ ст. [169]. Як відомо, за життя Антоновича даний проект здійснити невдалося.
5.2 Викладацька робота Антоновича
Ще одною важливою гранню діяльностіАнтоновича була викладацька праця, виховання молоді. Своє кредо на цьому теренівін виклав у вступній лекції 1870 р. Тут, згадавши про своїх попередників накафедрі, Антонович запевнив, що старатиметься керуватися такими основнимипринципами — енергією праці і добросовісним ставленням до науки, об’єктивним,неупередженим підходом до предмета — історії власного народу. Лектор звернувувагу на відмінність процесів, які проходили в Північно-Східній Русі (твореннядержави) і Південно-Західній (уперта тривікова боротьба за основні началанародного життя). Антонович підкреслював, що боротьба у Південно-Західній Русітриває у плані громадянському й моральному, і вона має спиратися на ґрунтовневивчення історичної долі свого народу. На жаль, текст першої лекції Антоновичаповністю не зберігся, однак і наявна частина чітко окреслює засади та предметвикладів нового доцента [170].
Микола Білінський, який у 1871 р.вступив на історико-філологічний факультет, пригадував, що «Антоновичприваблював студентів своїми лекціями: його лекції завсіди були багаті назміст, засновані на суто наукових підставах, без жодної фразеології, і студентидуже остерігались, щоб як-небудь не пропустити його лекції» [171]. У більшостіопублікованих спогадів зазначається, що лекції Антоновича вирізнялися чітким,ясним і стислим викладом, рідкісним багатством змісту, відсутністю зайвихподробиць; вони давали найновіший матеріал про стан проблеми в сучасній науці йводночас були доступні широкому колу слухачів. Майже всі курси Антоновичабудувалися на його власних вислідах здобутих матеріалах чи на самостійномуопрацюванні першоджерел.
Разом із тим усі одностайнопідкреслюють, що Антонович не був блискучим лектором. Мова його була не дужебарвистою, навіть не зовсім правильною, звучала приглушено й сухо. «Говорив вінпросто, без гучних фраз, взагалі без жодного прямування до ефекту, але ж йогослова були вельми змістовні, глибоко продумані» [172]. М. В. Стороженкозгадував: «Се не була якась риторична, заздалегоди складена промова, а приязнеласкаве оповідання старшої досвідченої людини задля молоді про те, що вінповичитував по тіх літописах, кроніках та актах що-про минуле життя рідногокраю».
Всі сучасники відзначають неабиякупопулярність лектора. Однак є деяке протиріччя. Якщо В. Ляскоронський пише, щовелика аудиторія, де читав лекції Антонович, «майже щоразу була повна студентівне свого тільки, але й інших факультетів, не вважаючи на постійні студентськірозрухи та сходки, що відбувались мало не щодня» [173], то І. Линниченко,навпаки, стверджує, що лекції Антоновича через їхню непривабливу форму «посещали только его присяжныеслушатели, но зато последние посещали их усердно и тщательно их записывали»[174].
В університеті Антонович читав кілька курсів: давньоруської історії, історії Південно-Західної Русі(України), історії козацтва, історії Галицького князівства, джерелазахідноруської історії, руські старожитності (археологія), а також вівпрактичні заняття з давньоруської та південнозахідноруської (української)історії. Він, таким чином, не розпорошувався і ретельно опрацьовував ці основнікурси. Особливо змістовні були виклади вченого з передмонгольського періодуруської історії, де, як свідчать колишні студенти, він давав силу критичнихзауважень, дуже цікавих і вельми важливих для правдивого зрозуміння тієї чиіншої події. При тому факти й висновки подавалися з великою науковою критикою,без ризикованих гіпотез. Особливий інтерес викликали лекції Антоновича зархеології; спеціальний курс із неї він викладав для студентів двох старшихкурсів на їхнє прохання.
Антонович часто читав лекції приватно. Серед слухачів були, зокрема, такі відомів майбутньому науковці, як В. Данилевич, С. Єфремов, О. Лотоцький, В.Доманицький та ін.
Подібні до університетських лекціїАнтонович читав також на Вищих жіночих курсах. І тут він, окрім нормативних, приватночитав лекції з антропології, географії та етнографії України, історії Ірландії.М. Беренштам-Кістяківська згадувала: «Що ці лекції читано без дозволуначальства, тобто нелегальним порядком, то про них старалися не казатистороннім особам; і за ввесь час, поки їх читано, як я знаю, не було ніякого«провалу», чи то розслідування та переслідування од поліції» [175].
Особливо підкреслимо, що тексти майжевсіх курсів лекцій Антоновича збереглися в рукописах. Вони й сьогодні невтратили своєї цінності і можуть слугувати добрими навчальними посібниками.
У викладацькій діяльності Антоновичаособливе значення мали практичні заняття — підготовка студентами рефератів,їхні теми «вращались всфере изучения источников туземных и иностранных, преимущественно касавшихсяЮжной Руси». Кращіреферати публікувалися в «Университетских записках» та окремих збірниках. З них склалася ціла історичнабібліотека [176].
На практичних заняттях в Антоновичастуденти розбирали, читали й перекладали давньоруські пам’ятки, акти, козацькілітописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі — фактично новізнання, — вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми длясамостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі.Антонович ніколи різко не критикував їх і досить делікатно вказував нанедоліки, аналізував їх причини і методи подолання, «при чому робив це з тієюрідкісною м’якістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма». Ніколи вінне виступав у ролі незаперечного авторитету, не нав’язував своєї думки [177].
Окрім того, Антонович намагавсяодразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночасдля бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи студентів читати старуактову мову. Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті,так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він постійно направляв їхню працю, дававконсультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонструвавекспонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зісфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичніекскурсії, а влітку обов’язково брав своїх учнів на археологічні розкопки.Антонович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатисянаукою, і навіть по закінченні університету кожен «міг бути впевненим, щовчитель пам’ятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Зв’язки його зучнями ніколи не переривались» [178].
Особливо підкреслимо, що вперше самепід керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почаласкладати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи вукраїнській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував ученьАнтоновича Гру-шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200— 300життєписів на кожну літеру. НТШ у Львові мало видати українською мовою першийтом (А—Д), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування томубуло завершене в 1897 р.,однак йогоредагування затяглося, матеріали застаріли і том не вийшов. Картотека булапередана у Львів до НТШ [179].
Окремо слід зазначити, що Антоновичзавжди перебував у числі професорів, які на Раді й перед колегами намагалисяобстоювати інтереси й права студентської корпорації. В. Ляскоронський згадував:«Його добра, людяна натура не давала одмовити людям помочи в тяжких годинахжиття… Мушу при цьому зауважити, що про цю прекрасну рису В. Б., як оборонцята заступника в тих чи інших справах, я багато чув і од інших осіб, які завждиз щирою вдячністю згадували про гарячу участь В. Б. в їх справах» [180].
У 1895 р. виповнилося 25 років праціАнтоновича в Київському університеті св. Володимира. Його вшанували званнямзаслуженого професора, і вчений мав вийти на спочинок. Він подав проханнязалишити його в університеті, однак заявив, що «считает тягостным для себя впредь читать обязательные курсы по русской истории и проситфакультет сохранить за ним только специальные курсы». Бажання заслуженого професора булозадоволене.
Щоправда, саме в 1890-х роках виниклаідея про перехід Антоновича у Львівський університет, де мали відкрити кафедруісторії України.
Як свідчив О. Барвінський [181], думка про заснування кафедри тазапрошення на неї Антоновича була пов’язана також із перетворенням Товаристваім. Шевченка в наукове і планованим очоленням НТШ Антоновичем. Останнійпідтримував ці ідеї з огляду на те, що в Києві неможливо було належним чиномрозгорнути українську справу, а Галичина могла стати «українським П’ємонтом».Однак існували чималі складнощі: і в предметі викладання (історія України) і вособі професора (православний з Росії). Справа зрушила з мертвої точки лише узв’язку з діяльністю галицьких послів у Відні. При цьому Антоновичапідтримували поляки — намісник Галичини граф Казимир Бадені та посол сеймукнязь Адам Сапега, яким учений заявив свій «демократично-русинський» напрям,який, утім, «есть и необъединительный панславизм, и не социалистическое радикальство [182].
У червні 1893 р. професор Львівськогоуніверситету Ісидор Шараневич подав у Міністерство культури та освіти в Відніхарактеристики на трьох кандидатів: В. Антоновича, М. Грушевського та В.Мілковича, найбільше толеруючи останнього [183]. Антонович написав до Львова,що через родинні обставини і свій вік не зможе переїхати, рекомендуючи накафедру свого учня М. Грушевського.
Певну інформацію про причини відмовипрофесора подав його син Дмитро Антонович у листі до О. Барвінського 1926 року(з Праги) [184]: «Не знаю, чи правдиве моє враження зложилося тоді, але вонобуло таке, що в останню хвилину іменно Кат. Мик. (Катерина Миколаївна Мельник.—A. P.) не схотіла цего переїзду і в тому змислі вплинула на батька». По-перше,вона не була офіційною дружиною Антоновича. По-друге, вона мала «побоюваннязостатися в чужому місті з немолодим батьком, сили якого тоді значно починалислабнути». По-третє, обставини змушували її навідуватися у ще не розділенийродинний маєток на Полтавщині.
Отже, справа з кафедрою Львівськогоуніверситету для Антоновича завершилася протегуванням туди свого учня. Гадаємо, що й для самого ВолодимираБоніфатійовича, і для Львова то був найкращий вихід. Ідеологія Антоновича,увесь стиль його поведінки, вироблені в Російській державі, не могли бутиперенесені в Галичину. Чиста наука й культурництво ніколи не могли бутидостатніми у Львові. Вчений мав зіткнутися зі спротивом різних груп і втратитиу цьому протистоянні рештки своїх фізичних сил та й років життя. І долярозпорядилася так, що Володимир Боніфатійович Антонович — ця окрасаНаддніпрянської України, Києва і університету св. Володимира залишився тут доскону.
ВИСНОВКИ
Отож Володимир БоніфатійовичАнтонович був видатним українським вченим (істориком, археологом, архівістом,етнографом та географом), його громадська діяльність — це викладацька праця,просвітництво, він був одним з найдосвітченіших представників тодішньогоукраїнського руху (Дмитро Дорошенко вважав, що він фактично керував нимпротягом останніх десятиліть 19 ст.), тому можна впевнено сказати, що вінзробив свій і величезний внесок в діло служіння Україні. І нам у нього слідбуло б повчитися.
Але й по сьогодні дечому «вінзалишається незбагненним і неосяжним, головним чином, через своюнеоднозначність, замкнутість, через обмаль достеменних фактів його життя. Йогоучень Антін Синявський писав із цього приводу: «Великі гори, їх високістьспізнаємо, одійшовши на віддалінь простору, а великих людей — на віддаліньчасу!» Однак у випадку з Антоновичем час небагато допомагає, а може, й навпаки.Ті люди, що несли в собі пам’ять про вченого, не зафіксувавши всього, відійшли,і тепер про вченого ми знаємо менше. Залишається тільки ствердити, що самАнтонович найкраще світиться, звучить, промовляє до нас у своїх творах. Тожнавчаймося, читаймо їх уважніше, сприймаючи не лише видиму простоту змісту.
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Дорошенко Д. Мої спомини продавнє-минуле. Вінніпег, 1949. С.98.
2. Доманицький В. Володимир Антонович//Нова Громада. 1906. № 9. С.45.
3. ЦДІА (Центральний ДержавнийІсторичний Архів) України у м. Києві.Ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7 – 7 зв.
4. Могилянський Н. М. Трагедия Украины( Из пережитого в Киеве в 1918 году // Архив русской революции. Берлин, 1923.Т. 11. С. 85.
5. Rawita-Gawronski F. WlodzimierzAntonowicz. Lwow, 1912. S. 6.
6. Lasocki W. Wspomnienia z mojegozycia. Krakow, 1933. S. 329.
7. Кордуба М.Зв”язки Антоновича згаличанами // Україна. 1928. № 5. С. 77.
8. Линниченко И. А. Речи и поминки.Одесса, 1914. С. 259.
9. Барвінський А. Спомини з мого життя.Львів, 1913. Ч. 2. С. 318.
10. Линниченко И. А. Речи и поминки. С.264.
11. Єфремов С. Перед судом власноїсовісти. Громадська і політична робота В. Б. Антоновича // Зап. іст.-філ. Від.ВУАН. К., 1925. Кн. 1. С. 7.
12. Там само. С. 10.
13. Левицький О. Сторінка з життя В. Б.Антоновича // Літ-наук. Вістник. 1913. Кн. 4. С. 19.
14. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б.Антоновича // Україна. 1928. № 5. С. 96.
15. Линниченко И. А. Речи и поминки. С.253 – 255.
16. Левицький О. Сторінка з життя… С.19.
17.Невидані спогади В. Г. Ляскоронськогоза Володимира Боніфатійовича Антоновича як професора // Україна. 1928. № 6. С.80.
18. Антонович В. Б. Твори. К., 1932. Т.1. С. 76.
19. Білінський М. З минулого пережитого// Україна. 1928. № 2. С. 123.
20. Грушевський М. Володимир Антонович, основніідеї його творчости і діяльности // Зап. Укр. Наук. Тов-ва в Києві. 1908. Кн.3. С. 7.
21. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк.47-47 зв.
22. Бужинський М. Листи В. Б. Антоновичадо Б. С. Познанського // Україна. 1928. № 5. С. 107.
23. Там само. С. 106.
24. ЦНБ. ІР. Ф. 3, спр. 3742, арк. 6.
25. Бужинський М. Листи В. Б.Антоновича… С. 106.
26. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 6.
27. Грушевський М. ВолодимирАнтонович… С. 8 – 10.
28. Там само. С. 10 – 14.
29. Там само. С. 5 – 6.
30. Лотоцький О. Сторінки минулого.Варшава, 1933. Т. 2. С. 168 – 169.
31. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 3 –4.
32. Там само. С. 4 – 6.
33.Там само. С. 9.
34. Там само. С. 6 – 9.
35. ЗНТШ. 1909. Т. 89, кн. 3. С. 150.
36. Ляскоронський В. В. Б. Антонович (некролог)// ЖМНП. 1908. № 6. С. 51 52.
37. Киевские вести. 1908. № 67. 9 (22)марта.
38. Postki Stownik Biograficzny. Krakow,1935. T. 1. S. 142 – 144.
39. Мельник-Антонович К. Додатковіпримітки та відомості до “ Мемуарів” // Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 66.
40. Антонович М. Спомини ЯнаМйодушевського про Володимира Антоновича і Тадея Рильського // Укр. археогр.щорічник. 1992. Вип. 1. С. 282.
41. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 10 –13.
42. Там само. С. 16.
43. Там само. С. 13 – 14.
44. Там само. С. 25 – 27.
45. Там само. С. 29.
46. Там само. С. 30 – 31.
47. Там само. С. 40.
48. Там само. С. 68.
49. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 6.
50. Слабченко Т. До життпису В.Антоновича // Зап. іст.-філ. від. ВУАН. К.,1927. Кн. 15. С. 212.
51. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 7907, арк. 1 – 1зв.
52. Там само. Арк. 2, 11 – 11 зв.
53. Антонович В. Б. Твори. 1. С. 69.
54. Але Моніка Гурська померла у 1859 р.
55.ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 148; АнтоновичМ. Спомини Яна Мйодушевського… С. 281, 284.
56. Линниченко И. А. Речи и поминки. С.259; ЦДІА Україна у м. Києві.Ф. 832, оп. 1, спр. 118, арк. 17.
57. Невидані спомини І. Каманіна про В.Б. Антоновича // Україна. 1928. Кн. 6. С. 66 – 67.
58. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 442, оп.815, спр. 391, арк. 1- 6.
59. РДІА (Спб.). Ф. 733, оп. 120, спр.547, арк. 1 – 1 зв.
60. Там само. Арк. 3 – 3 зв.
61. Там само. Оп. 121, спр. 228, арк.264 – 265 зв.
62. Там само. Оп. 121, спр. 288, арк.263.
63. Там само. Арк. 866 – 867 зв.
64. Там само. Арк. 954.
65. Там само. Спр. 397, арк. 689 – 701,821.
66. ЦДАВО. Ф. 3956, оп. 1, спр. 14, арк.20 зв. — 56.
67.РДІА (СПб.). Ф. 733, оп. 150, спр.1156, арк. 46, 56, 131 – 132.
68. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35.
69. Грушевський М. Памяти ВолодимираАнтоновича // Літ.-наук. вістник. 1908. Т. 42, кн. 4.
70. ЦНБ. ІР. Ф. 1, спр. 8077, арк. 35 –36.
71. Діло. 1908. № 65. С. 1 – 2.
72. Доманицький В. Володимир Антонович.С. 46.
73. Крупницький Б. Історіознавчіпроблеми історії України. Мюнхен, 1959. С. 92.
74. Єфремов С. Перед судом власноїсовісти. С. 10.
75. Єфремов С. Житецький про Антоновича// Рада. 1912. № 55. С. 2.
76. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого.Т. 2. С. 173.
77. Укр. історик. 1991 – 1992. Т. 28/29.№ 110 – 115. С. 404.
78. Гермайзе О. В. Б. Антонович вукрїнській історіографії // Україна. 1928. № 5. С. 21.
79. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б.Антоновича. С. 97.
80. Гермайзе О. В. Б. Атонович… С. 20.
81. Єгунова-Щербина С. Пам”яти В. Б.Антоновича. С. 97 – 98.
82. Крупницький Б. Історіознавчіпроблеми… С. 91.
83. Укр. історик. 1991 – 1992. Т. 28/29.№ 110 – 115. С. 403.
84. Єфремов С. Перед судом власноїсовісти. С. 11.
85. ЗНТШ. 1909. Кн. 3. С. 151 (пер. Зпол.).
86. Єфремов С. Перред судом власноїсовісти. С. 11.
87. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 40.
88. Там само. С. 60.
89. Там само.
90. Там само. С. 61.
91. Там само. С. 41.
92. Там само. С. 45.
93. Там само. С. 46.
94. Там само. С. 77 – 78.
95. Там само. С. 46.
96. Там само. С. 36.
97. ЦДІА України у м. Києві Ф. 832, оп.1, спр. 118, арк. 17.
98. Антонович М. Спомини ЯнаМйодушевського. С. 281.
99. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 55.
100. Міяковський В. Володимир Антонович// Недруковане й забуте. Нью- Йорк, 1984. С. 332 – 334.
101. Фогель Н. В. Иосафат Огрызко иПетербурзкий революционный ржонд в деле последнего мятежа. Вильна, 1866. С. 34– 35.
102. Матеріали до біографії В. Б.Антоновича. // Україна. 1928. Кн. 6. С. 55 – 58..
103. Антонович В. Б.Твори. Т. 1. С. 46
104. Там само. С. 47 – 49.
105. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп.810, спр. 132, арк. 8 – 14, 17, 19, 51 52 та ін.
106. Там само. Арк. 229 – 230.
107. Там само. Ф. 832, оп. 1, спр. 118,арк. 17.
108. Антонович В. Что об этом думать? //Основа. 1861. Кн. 7. С. 7 – 13.
109.Антонович В. Моя исповедь // Там само.1862. Кн. 1. С. 83 – 96.
110. ЦДІА України у м. Києві.Ф. 442, оп.812, спр. 85, арк. 24 – 30.
111. Там само. Арк. 31.
112. Доманицький В. Володимир Антонович.С. 39.
113. Антонович М. Спомини ЯнаМйодушевського… С. 281.
114. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 473, оп.1, спр. 20, арк. 417—417 зв., 804, 189 зв., 536—543 зв.
115. Єфремов С. Житецький про Антоновича.С. 2.
116. Rawita-Gawronski F. Ор. сіt.
117. Бужинський М. Листи В. Б.Антоновича. С. 108
118. Там само. С. 105.
119. Там само. С. 101.
120. Шандра В. В. Б. Антонович і О. Ф.Кістяківський // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. К-, 1994. С.191.
121. Дорошенко Д. Володимир Антонович.Прага, 1942. С. 85.
122. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 152.
123. Там само. С. 158.
124. Козирев О. Ставлення В. Б.Антоновича до закордонної місії М.П.Драгоманова // Академія пам’яті… С. 165.
125. Грушевський М. Памяти ВолодимираАнтоновича // Літ.-наук,- вістник. 1908. Кн. 4
126. Синявський А. З публіцистичноїдіяльності В. Б. Антоновича. Листування з М. Ф. Комаровим // Україна. 1928. №5. С. 82.
127. Беренштам-Кістяківська М. Українськігуртки в Київі другої половини 1880-их та початку 1890-тих років // За сто літ.К., 1928. Кн. 3. С. 209.
128. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т.2. С. 172.
129. Барвінський А. Спомини з мого життя.Львів, 1913. Ч. 2. С. 375.
130. Там само. С. 375.
131.Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 157.
132. Там само. 1989. № 1/3. С. 97;Кордуба М. Зв’язки Антоновича… С. 59, 75.
133. Антонович М. Спомини Яна Мйодушевського…С. 283.
134. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158,159; Дорошенко Д. Володимир Антонович. С. 70—75.
135. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т.2. С. 171.
136. Україна. 1928. Кн. 6. С. 58—66.
137.Укр. історик. 1991—1992. Т. 28/29. №110—115. С. 409—410.
138. Лотоцький О. Сторінки минулого. Т.2. С. 172.
139. Єфремов С. Перед судом… С. 12.
140. Доманицький В. Володимир Антонович.С. 29—30.
141. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С. 32.
142. Довнар-Запольский М. В. Историческиевзгляды В. Б. Антоновича // ЧИОНЛ. 1909, Кн. 2. Вып. 1—2. С. 33.
143. Там само. С. 34.
144. Томашівський С. Володимир Антонович.Його діяльність на полі історичної науки // Літ.-наук. Вісник. 1906. Кн. 1-3.С. 471
145. Киян О. Формування науковогосвітогляду й становлення Володимира Антоновича як історика України // Академіяпам”яті… С. 9 – 16.
146. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С.30—32.
147. Кордуба М. Володимир Антонович. С.158—159.
148. Грушевський М. Зсоціально-національних концепцій… С. 9, 12.
149. Гермайзе О. В. Б. Антонович. С.26—28.
150. Крупницький Б. Історіознавчіпроблеми… С. 94.
151. РДІА (СПб.). Ф. 733. оп. 149, спр.10, арк. 253—262.
152.Кордуба М. Володимир Антонович. С.160.
153. Крупницький Б. Історіознавчіпроблеми… С. 94.
154. Грушевський М. Володимир Антонович.С. 10—11.
155. Гермайзе О, В. Б. Антонович. С.28—29.
156. Ляскоронский В. Г. В. Б. Антонович.С. 58—59.
157. Каманин Й. М. Труды В. Б. Антоновичапо истории козачества // ЧИОНЛ. К., 1909. Кн. 21, вьш. 1—3. С. 44—52.
158. Томашівський С. Володимир Антонович.С. 270.
159. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С.269.
160.Див.-. Козловська В. Значіння проф.В. Б. Антоновича в українській археології//Зап. Всеукр.Археол. комітету. К-,1930.Т. 1.С. ІХ—XXI.
161. ЦНБ. ІР. Ф. ІІ, спр. 30369, арк. 1.
162. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С.269.
163. Синявський А. Проф… В.Б. Антоновичяк географ України // Вибрані праці. К., 1993. С. 52.
164. Антонович В. Б. Твори. Т. 1. С. 68.
165. ЦДІА України у м. Києві. Ф. 832, оп.1, спр. 176, арк. 1 — 1 зв.
166. Грушевський М. С. П’ятдесят літ«Исторических песен малоруського народа» Антоновича і Драгоманова // Україна.1924. Кн. 1/2. С. 98-109.
167. ЦНБ. ІР. Ф. II, спр. 30367, арк. 1—1зв.
168. Барвінський А. Спомини з мого життя.Ч. 2. С. 318—320, 322.
169. Укр. історик. 1989. № 1/3. С. 94,97.
170. ЦНБ. ІР. Ф. І, спр. 7895, арк. 1—6.
171. Білінський М. З минулого пережитого.С. 122.
172. Невидані спогади 8. Г.Ляскоронського. С. 72
173. Там само.
174. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С.256.
175. Беренштам-Кістяківська М. Українськігуртки в Київі. С. 207.
176. Линниченко Й. А. Речи й поминки. С.257.
177. Данилевич В. Е. В. Б. Антонович какпрофессор. С. 63—64.
178. Там само. С. 65.
179. Лотоцький О. Г. Сторінки минулого.Т. 2. С. 170—171.
180. Невидані спогади В. Г.Ляскоронського. С, 79.
181. Барвінський А. Заснуваванє катедриісторії України в Львівському університеті // Ювилейний збірник НТШ у Львові в50-ліття основання. Львів 1925. С. 1 — 18.
182. Укр. історик. 1988. № 1/4. С. 158.
183. Держархів Львів, обл. Ф. 26, оп. 5,спр. 510, арк. 87—101.
184. ЛНБ НАНУ ім В. Стефаника. ВР. Ф.Барв. 530/п. 54, арк. 7—9 зв.