Михайло Грушевський (його життя, праці, президенство)
Зміст
Проф. Грушевський належить, без сумніву, до найплодовитіших і найрухливіших письменників сучасної України, а, крім наукової та публіцистичної праці, змушений обставинами присвячувати багато часу та заходів різним освітнім організаціям, у яких він майже скрізь займає визначне місце.
І/>ВАН ФРАНКО ЮНІСТЬ І ЗРІЛІСТЬ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
Михайло Сергійович Грушевський народився 17 вересня (за староримським стилем) 1866 року в місті Хелм (нині — республіка Польща) в учительській сім’ї.
Згодом його батьки переїхали в Ставрополь, а пізніше поселилися на Кавказі, далеко від України. Там-то малий Михась провів свої дитячі роки.
Проте батьки зуміли в далеких краях прищепити синові любов до України, до її історії, культури, священних традицій.
Юний Михайло Грушевський захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії, де він дуже багато читав, зокрема, історичні праці «Історія Русів», дослідження визначних українських істориків середини XIX ст. Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Аполлона Скальковського та інших відомих дослідників історії, етнографії, літератури й мистецтва. Про все це він пізніше згадував у своїх споминах. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал «Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історії українського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях до поглибленого вивчення історії України.
У188б.році двадцятирічний Михайло Грушевський вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультет Київського університету. І тут щаслива доля звела його з видатним українським істориком, археологом, етнографом Володимиром Антоновичем, відомим дослідником і знавцем джерел з історії України. Михайло Грушевський, з головою пірнувши в історичну літературу, став його улюбленим учнем і саме під його впливом починає перші спроби наукового дослідження з історії України. Однією з перших наукових тем М.Грушевського була «Южнорусские господарские замки в І половине XVI века», яка власне й засвідчила про появу нового перспективного вченого з історії України.
Наступна праця Грушевського, над якою він працював ще студентом університету, стосувалася історії Київської землі і княжих часів, її завершив у 1890 році, коли успішно кінчав свої університетські студії. Ця розвідка дещо пізніше була надрукована.
Як перспективного дослідника, випускника університету залишають тут же на кафедрі російської історії, де він працював з 1890 по 1894 рік. Крім університетської кафедральної роботи, Михайло Грушевський постійно працює у бібліотеках і архівах, збирає історичні матеріали, формує свою бібліотеку, стає зрілим дослідником. У цьому ж часі він розробляє нову тему «Барське староство» (що на Поділлі), завершує її і захищає як магістерську дисертацію в 1894 році. Поступово в київських наукових колах ім’я Михайла Грушевського стає досить відомим. НА ЛЬВІВСЬКОМУ НАУКОВОМУ ОЛІМПІ
Володимир Антонович, опікуючи наукове зростання молодого вченого, вирішив направити його в Галичину, де вже зарекомендувала себе на той час Львівська історична наука. Маючи зв’язки із представниками львівських істориків, професор Антонович радить магістру Михайлу Грушевському виїхати до Львова, де, за рекомендацією свого наставника, він очолив у 1894 році кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом та історії Східної Європи” у Львівському університеті.
У Львові молодий Михайло Грушевський розпочав свою бурхливу науково-педагогічну діяльність і протягом двадцяти років успішно працював як в університеті, так і в Науковому товаристві імені Т. Шевченка. І тут, в столиці Галичини, старовинному Львові, прийшло до вченого визнання і слава великого дослідника історії України.
Два крила, два напрями стали основними в роботі Михайла Грушевського на Львівському науковому олімпі. Чітко вироблена організація праці вченого давала рік у рік свої плоди. Постійна робота в бібліотеках і архівах заповнювала теки вченого джерелами, а викладаня предмету, надто під час семінарських занять, додавало йому снаги. У своїй автобіографії професор Грушевський писав, як в університеті викладав і вів семінарські заняття, щоб «впровадити здібних слухачів в самостійні наукові заняття», а то і вів «приватні наукові заняття поза університетом», готував своїх учнів до самостійної наукової роботи і кращі їх реферати друкував у «Записках» НТШ.
Так поступово створювалася Львівська школа професора Михайла Грушевського. На очах вчителя зростав рівень підготовки його учнів-студентів, спочаткувони під проводом професора відчитували виявлені ними документи й інтерпретували їх, обговорювали праці інших дослідників, проводили корисні дискусії з тих чи інших проблем історії України, ставали зрілими науковцями. Як згадував Грушевський. частина цих учнів після закінчення університету йшла в «глуху провінцію», а деякі з них «полишали значний слід в науковій роботі». Своїми перспективними учнями академік називає когорту вчених, які пізніше успішно працювали над історією України. Це були О.Терлецький, Д.Коренець, М.Кордуба, С.Томашівський, С.Рудницький, О.Целевич, 3.Кузеля, О.Чайківський, В.Герасимчук, О.Сушко, Ф.Голійчук, І.Джиджора, І.Кравецький, І.Крип’якевич.
Всебічно вивчаючи першоджерела, Михайло Грушевський плідно працює над різними проблемами історії рідного краю, незабаром стає головою історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка і редактором його славнозвісних «Записок». Сам учений писав у своїй біографії, що «з початком 1897 року став головою Товариства імені Шевченка, провадив ним фактично від часу свого переїзду (1894) і заразом далі зі-ставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської».
Яка то була гігантська робота, видно хоча би з того, то за вісімнадцять років (1895-1913). М. Грушевський відредагував 110 томів «Записок» НТШ. Під його керівництвом успішно працювали окремі комісії, і, зокрема. археографічна, що видавала фундаментальні дослідження — «Українсько-руський архів», «Пам’ятки української мови і літератури». Знов успішно працювала етнографічна комісія, яка вивчала культуру і побут українського народу, видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до українсько-руської етнології», в яких прославились своїми публікаціями відомі тодішні вчені Володимир Гнатюк, Федір Вовк та інші.
Михайло Грушевський був засновником періодичноговидання за європейськими зразками — літературного місячника під назвою «Літературно-науковий вісник» (1898 р.), що об’єднав галицьких та буковинських українців з наддніпрянцями. У віснику плідно працювали такі світочі науки і літератури, як І.Франко, В.Гнатюк. О.Маковей.
Ім’я Михайла Грушевського як визначного історика України, активного громадсько-політичного діяча з кожним роком ставало все популярнішим. У Львові він тісно співробітничав з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, закладав міцні підвалини Львівської історичної школи в напрямі вивчення рідної історії.
Прогресивна галицька інтелігенція раділа з успіхів наукової і громадсько-політичної діяльності Грушевського, тому з таким глибоким поклоном зустріли його учні 10-річчя діяльності свого наставника, присвятили йому збірник. А шанувати було за що свого наставника, бо за спиною його на 1905 рік було опубліковано 593 праці, які подав тоді відомий галицький бібліограф Іван Левицький в своєму бібліографічному словнику.
М. Грушевський був надзвичайно працездатний і віртуозно умів поєднувати роботу на кафедрі і головування в НТШ та своєчасне редагування його наукових «Записок» і «Літературно-наукового вісника», встигав дбати про видавництво, бібліотеку, музей, друкарню і все інше.
У своїх спогадах Іван Крип’якевич визнавав, що усі відчували, що «між нами живе хтось великий. Всі дивилися на нашого історика, як на надзвичайну людину, як на вченого, що сміливо може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботящість, і бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нації».
Михайло Грушевський був не лише визнаним істориком і організатором наукових видань, але став й відомим громадсько-політичним діячем.
Ще у Києві Михайло Грушевський був активним політичним діячем, а в 1899 році Став одним з організаторів національно-демократичної партії в Галичині.
Окрім цього, Михайло Грушевський значну увагу приділяє галицькій рідній школі. 1908 року за його почином створюється у Львові організація українського вчительства середніх шкіл «Учительська громада». Він стає першим її головою та редактором її журналу «Наша школа». В 1910 році повстає за його почином «Український шкільний союз», що ставить собі за мету опікуватися розбудовою українського приватного середнього шкільництва. І знову професор Грушевський стає його першим головою.
Яскравим прикладом цього може послужити його патріотичне ставлення до української мови. У передмові до своєї праці «Про українську мову і українську школу» він писав: «В сій книжечці зібрав я статті про українську мову і шкільну науку чи освіту, що друкував у газеті «Село» в роках 1909 і 1910, головне для читачів селян». Саме в ній М. Грушевський чітко висловився про те, що «вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють», «треба доконче вчити дітей рідною мовою, щоб наука йшла добре — значить на Україні треба вчити по школах українською мовою. Інакше український народ не вийде з теперішньої темноти». У численних працях з цього ж приводу учений висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не вчились в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської».
На багатьох прикладах історії нашого народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, — був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший… З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», — стверджує історик.
А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер…, щоб у Львові був осібний український університет». ЯК ПИСАЛАСЯ БАГАТОТОМНА «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ»
Найбільш фундаментальним виданням Михайла Грушевського стала 10-томна у 13 книгах «Історія України-Руси» — плід копіткої багаторічної праці вченого, що приніс йому світову славу. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Але на цей сподвижницький шлях трудно було вступити, потрібно було зібрати колосальну силу першоджерел, аналітичне осмислити всі праці своїх попередників, створити свою схему, винайти видавничі можливості і спробувати окремими частинами друкувати певні розділи…
Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси». Але цьому передувала велика робота по збору матеріалів, частину яких, безперечно, допомогли виявити його учні, але систематизація і узагальнення уважно опрацьовувалися вже досвідченим професором. Тому тенденційні твердження професора Л.А.Коваленка з Кам’янця-Подільського у його «Історіографії історії УРСР» (1983) про те, що всі вісім томів, котрі вийшли до 1917 року, побудовані на підібраних і систематизованих матеріалах учнів, є просто вигадкою і не роблять честі авторові. Модою було і для деяких радянських істориків фальсифікувати титанічну спадщину Грушевського, зводити її до «волюнтаризму», як це зробив Коваленко.–PAGE_BREAK–
Михайло Грушевський згадував, що «зайнявши кафедру, я сім семестрів к ряду (1894-97) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз у 1898-1902 рр. курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії… “Ближче розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу… Протягом 1897-98 рр. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукуваний».
З цього року й почали виходити по черзі томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. У 1899 р. був написаний і виданий другий том, у 1990 — третій, у 1903 — четвертий, у 1905 — п’ятий, а на початку XX ст. були опубліковані наступні 6-8 томи.
Пізніше затримка видання наступних томів була викликана політичними обставинами, працею на посаді голови Центральної Ради. вимушеною еміграцією і тільки з поверненням на Україну в 1924 році історик спромігся підготувати і видати дев’ятий том «Історії Українн-Руси» (1928-31). Він підготував і десятий та одинадцятий томи, десятий вийшов вже після його смерті, під редакцією дочки Катерини Грушевської у 1936 році, а доля подальших рукописів стала таємницею для нас.
Деякі томи «Історії України-Руси» перевидавалися ще за життя вченого у Львові, Києві, Відні, а з наступом сталінізму на українську культуру в 30-х роках і пізніших десятиліттях такого роду перевидання припинились. І тільки за кордоном, у Нью-Йорку, в 1954-58 рр. перевидано цей десятитомник. Жаль, що вчений довів своє дослідження тільки до 1658 року.
У цілому багатотомна історія України Михайла Грушевського, як уже говорено, грунтується на величезній кількості першоджерел, що стосуються історичного процесу на Україні з найдавніших часів до середини XVII століття.
Незважаючи на різні перипетії і труднощі з виданням цієї праці, вона стала найбільшим твором української національної історіографії, а її автор — Михайло Грушевський зайняв місце в когорті найбільших світових істориків. Тому не випадково, починаючи від Івана Франка, спеціалісти і визначні діячі науки та культури давали таку високу оцінку цьому дослідженню.
Працюючи в поті чола над багатотомником, Михайло Грушевський готував і науково-популярну книгу для народу, причому не одну, а три. У 1907 році в С.-Петербурзі вийшла невеличка за обсягом книжка М. Грушевського «Про старі часи на Україні». Вона стала другою ластівкою у підготовці до наступних подібних книг з історії України для масового читача. Знайомство з нею дає можливість в загальних рисах переглянути славні сторінки літопису українського народу з найдавніших часів до середини XIX ст. Ще раніше, у 1904 р., в Петербурзі вийшла його книга «Очерк истории украинского народа», яка перевидавалась у 1906, 1911, 1990 роках. А у 1911 році в Києві з’явилася третя, значно більша книга автора — «Ілюстрована історія України», яка серед інших науково-популярних праць не лише початку XX ст., але й до нашого часу залишається однією з найкращих за джерельною базою. Цінна вона ще й тим, що в ній вміщено велику кількість ілюстрацій — старовинні гравюри, малюнки, портрети і т. д.
Це був свого роду дар народові за відзначення 25-ліття наукової діяльності. У передмові до першого видання М. Грушевський писав: «Бажаючи подякувати українському громадянству, що привітало мене з 25-літтям моєї письменської діяльності, вернувсь я до отсього діла і випускаю тепер отсю книгу. Хотів я дати громадянству нашому книгу, написану легко і приступно, оживлену образами минулого життя, уривками нашої старої творчості, нашої словесности, і знимками цікавих предметів старого побуту, портретами давніх українських діячів, картками і планами вікопомних подій».
Ця книга багато разів перевидавалась у нас і за рубежем і стає сьогодні настільною книгою кожного свідомого українця.
Невмирущість історичних праць Михайла Грушевського грунтується на тому, що ці книги написані на міцних першоджерелах, з глибоким науковим аналізом і синтетичним узагальненням різних проблем історії України з праісторичних часів до початку XX століття. Найголовніша цінність їх полягає у правильній схемі подання історії України, яку виробив вчений. Ще у 1904 році М. Грушевський в «Сборнике статей по славяноведению» опублікував статтю під назвою «Звичайна схема «русской історії», або справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій на основі вагомих джерел подав концепцію-схему історичного розвитку українського і білоруського народів. Ця схема стала основою всієї пізнішої історіографії не лише на Україні, але й серед українських істориків діаспори. ЗА КЕРМОМ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
У листопаді 1911 року царські власті заарештували професора М.Грушевського безглуздо звинувативши його у шпигунській діяльності на користь Австро-Угощини вислали на заслання в Симбірськ.
Після розвалу царизму Грушевський повертається на Українуі,як загально визнаний вождь українства, обіймає провід Центральної Ради, стає першим президентом Української держави. Керував він на цій посаді від 4 березня 1917 р. по 28 квітня 1918 р.
Оцінюючи сьогодні політичну діяльність Михайла Грушевського як Голови Української Центральної Ради, ми можемо сказати, що в тих бурхливих подіях 1917- 18 рр., коли Україна відроджувала свою державність, керувати визначному вченому було нелегко, бо й не мав такого досвіду політичного організатора, однак на хвилі визвольних змагань йому довірили цей пост і він, як міг, брався до роботи.
Не можна повністю погодитися з твердженням деяких істориків, що Грушевський був поганим політиком, тому що він програв, а кожний політик, який, на їх думку, програє, є поганим політиком. Та відомо з історії, що деколи політики програвали, хоча все зробили для виграшу, але обставини робили їх без вини винуватими. Так було й з М. Грушевським. Але ми не повинні забувати «його щирі і патріотичні зусилля, яких він докладав до визволення України, починаючи від 27 березня, коли прибув до Києва, і кінчаючи порадами для посланців, котрі делегувалися на переговори в Брест”. Про це пише в своїй праці Дмитро Дорошенко («Історія України 1917-1923 рр.», т. І «Доба Центральної Ради». Ужгород. 1932), який, як свідок і учасник подій, згадував, що при утворенні Центральної Ради 4 березня 1917 р. місце голови було зарезервоване для професора Грушевського, який мав приїхати з останнього свого заслання — з Москви.
Отже, 27 березня 1917 року Грушевський прибув до Києва і, як свідчить Дмитро Дорошенко, з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену руку свого керівника.
І дійсно, вже у першій статті («Велика хвиля») Михайло Грушевський влучно оцінив ситуацію і ясно поставив перед українством нові завдання. Голова Центральної Ради писав, що нема нічого більш помилкового, як «витягти тепер старі українські петиції й подавати їх наново правительству, як наші домагання… Те, чого ми добивались п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою… але воно ніяк не може вважатись задоволенням українських потреб, «розв’язанням українського питання» для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи…».
І далі Д. Дорошенко визнає, що Грушевський послідовно і енергійно проводив ідею автономії України і в своїх програмових статтях, які до квітня друкувалися ще на сторінках «Ради», і в політиці Центральної Ради, в якій він перебрав керму.
За свій понад річний період головування Центральною Радою Грушевський всюди встигав бути і діяти в інтересах державного керівництва.
25-26 березня на з’їзді Товариства Українських Поступовців, де зібралися делегати з усієї України, Михайло Грушевський головував, а 19 квітня 1917 року він відкрив Український Національний Конгрес, де також зібралися 900 делегатів з усієї України, і де були прийняті відповідні резолюції і проведено перевибори Центральної Ради та затверджено програму дальшої діяльності організованого українського громадянства. І взагалі багато вклав труду Грушевський в організацію роботи Центральної Ради у перших її кроках.
Михайло Грушевський був ініціатором славнозвісних чотирьох Універсалів Центральної Ради. Це він 19 листопада 1917 року урочисто виголосив ІІІ Універсал, за яким проголошено Українську Народну Республіку — акт великої історичної ваги.
Але найбільшу славу здобув IV Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. Очевидці згадували потім, що засідання Малої Ради, на якій проголошувалась самостійність Української Народної Республіки, розпочалося 22 січня 1918 року, а закінчилося 25 січня о 12 год. 20 хвилин. У ніч з 24 на 25 січня 1918 року відбулося прилюдне засідання Малої Ради. Збори відкрив Михайло Грушевський вступною промовою, а потім взяв в руки текст IV Універсалу і урочистим голосом до всіх присутніх, що встали, звернувся словами: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворились Українські землі, Вільна Українська Народна Республіка. Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю й права робочого люду… Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського народу». Ці слова були зустріти шквалом оплесків і вигуків «Слава», кілька разів читання припинялось оваціями. Так вітало Універсал свідоме українське громадянство, що заповнило цієї пам’ятної ночі залу Педагогічного музею у Києві — столиці незалежної України.
Щирий патріотизм Михайла Грушевського виявився і в тому, як він радив делегатам, що вирушали на брестські переговори. Тоді він поставив питання про майбутні кордони УНР. За його інструкцією українські делегати мали вимагати в Бресті включення в склад Української Народної Республіки всіх територій, Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, щоб ні одного клаптика української землі не залишилося під чужим пануванням. З особливою докладністю з’ясовував Грушевський делегатам прикордонну лінію на північному сході, дбаючи за кожне містечко, за кожне соло з українським населенням. Тільки передбачливий політик міг так ставити питання. РОКИ ЕМІГРАЦІЇ
Неспокійні часи на Україні в середині 1918 року змусили Михайла Грушевського відійти від керівництва Української Народної Республіки. Настав період важких випробувань для популярного українського лідера.
Як пише дослідник Р. Пиріг -“Михайло Грушевський брав участь у роботі Наукового товариства ім. Т.Шевченка, на засіданнях якого обговорювалося питання про заснування української академії наук, але вступити до неї підмовився головним чином через негативне ставленця до гетьманської влади.
Пізніше Михайло Грушевський переїхав до Кам’янця, де редагував якийсь час газету «Голос Поділля» і продовжував працювати над підручником з історії України. Звідси емігрував за кордон, де проживав п’ять років (1919-1924 рр.).
Під час переїзду Михайло Грушевський був у Станіславі, але трудно встановити, де він точно зупинявся. Дехто твердить, що він ночував у готелі, де тепер розміщений готель «Київ», а за спогадами письменника Андрія Чайківського він ночував на залізничній станції.
У кіпці березня 1919 р. Михайло Грушевський виїхав до Праги, а далі доля його зв’язала з Віднем, Берліном, Женевою. Цей емігрантський період також був плідним в його науковому житті. У Відні восени 1919 р. М. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, видавав часопис «Боріться — поборете». Цей інститут під його керівництвом успішно працював над проблемами соціології, історії і культури. Тут вчений підготував працю «Початки громадянства» (генетична соціологія), яку опублікував пізніше окремим виданням.
Зрозуміло, що відсутність джерел до вивчення історії України не давало можливості продовжувати Грушевському працю над подальшими томами «Історії України-Руси», зате він блискуче опрацював українську літературу і підготував п’ятитомну «Історію української літератури» — друге фундаментальне дослідження, яке пізніше видав у Києві і Львові. Як стверджують дослідники, в цій роботі вчений, вірний своїм творчим принципам, не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його ж словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття, краси і сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині». Він вдало використав фольклор та інші матеріали. Єдине фототипне видання цієї праці здійснене у Нью-Йорку у 1959-1960 рр.
Крім цього, Михайло Грушевський у Бадені під Віднем багато працював над іншими дослідженнями з історії української літератури, досліджував інші теми: «Початки громадянства», «З історії релігійної думки на Україні», «З починів українського соціалістичного руху” та ін. продолжение
–PAGE_BREAK–ПОВЕРНЕННЯ ГРУШЕВСЬКОГО НА УКРАЇНУ
Перебуваючи на еміграції та невтомно працюючи над науковими проблемами Михайло Грушевський тужив за Україною і мріяв про швидке повернення в рідний край. На початку 20-х років на Радянській Україні ішов процес активної українізації, відновлювалося національне відродження, а це ще більш посилювало бажання вченого повернутися, щоб включитися в цю благородну роботу. У листі Василю Кузіву 25 серпня 1921 року він писав:
«Все наше життя шукає нових доріг і не можна вгадати, котра доведе до цілі, і потрібно помагати всім, хто чесно в бажанні добра народові шукає дороги. Така провідна гадка моєї діяльності».
Це був правильний вибір вченого на той час, бо тільки на рідній землі він зміг продовжувати свою науку. Після громадянської війни Грушевський через радянські дипломатичні установи поставив питання про готовність повернутися на Україну. Але Український Радянський уряд довго вагався, це питання кілька разів розглядалося на рівні найвищих ешелонів української радянської і партійної влади, і лише 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення: «Не заперечувати проти в’їзду на Україну проф. Грушевського».
Незважаючи на незадоволення деяких українських емігрантських діячів і критичне ставлення самого В.Винниченка, Михайло Грушевський 25 березня 1924 року з сім’єю виїхав з Відня і через п’ять днів прибув у Київ.
Повернення Михайла Грушевського на Україну трактується по-різному. Це пояснюється кількома вагомими причинами. По-перше, на початку 20-х років ішов процес українізації на Україні, коли оживала українська культура, література, історія і мистецтво. А по-друге, вчений хотів продовжувати свої наукові історичні дослідження, а саме на Україні була основна джерельна база для праці по вивченню історії України — архіви і бібліотеки. По-третє, він мріяв ростити нові наукові кадри, створити нову історичну школу. І, як виявилося, це були реальні плани передбачливого дослідника.
Михайло Грушевський почав працювати в історико-філологічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) на посаді керівника кафедри української історії та очолив археографічну комісію. Завдяки організаторському таланту Михайла Грушевського за кілька років доручені йому академічні відділи перетворилися на розгалужену сітку історичних установ.
Грушевського обирають академіком Української Академії наук. Як стверджують дослідники, кафедра української історії стала епіцентром науково-організаційної діяльності історичної секції. Вже в 1924 р. було проведено 20 її засідань, на яких заслухано 38 доповідей, відновлено видання історичного квартальника (потім двомісячника) «Україна», підготовлено науковий щорічник та черговий том «Записок» відділу, присвячений історичній тематиці. Всього у цих виданнях, за даними дослідника Р.Пирога, було надруковано 76 статей 53 авторів. Цього ж таки року з Києва до Харкова, Чернігова, Запоріжжя, Вінниці, Катеринослава і Житомира були направлені експедиції, які створили там науково-дослідницькі осередки.
В цілому Михайло Грушевський багато встиг за 1924-1930 роки. За його участю і редагуванням опубліковано 43 номери журналу і 36 книжок з різної історичної тематики. Грушевський багато надій покладав на дослідження регіонального краєзнавчого напряму. Для цього були створені підкомісії старого Києва і Правобережжя, Лівобережжя і Слобожанщини, Степової України і Чорномор’я. Вчений організаційно об’єднував краєзнавців, задавав їм науковий напрям та домігся виділення коштів для досліджень. Внаслідок цього протягом 1926-1930 років вийшло три томи «Студії з історії України»: «Київ та його околиці в історії і пам’ятках» (1926), «Чернігів і Північне Лівобережжя» (1926), «Київські збірники історії і археології, побуту і мистецтва» (1930) та інші історико-краєзнавчі нариси.
Поза увагою вченого не залишалась археографічна наука. В 1926 р. були опубліковані «Український археографічний збірник», «Пам’ятки українського письменства», «Історія української літератури», дві книги «Первісне громадянство на Україні та його пережитки на Україні», які редагувала дочка, Катерина Грушевська. Історик розпочав активну працю над спадщиною своїх попередників М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша, М.Драгоманова.
Уся ця гігантська історіографічна робота сприяла згуртуванню нових учнів Михайла Грушевського. Ними стали перспективні молоді науковці С. Глушко, А. Глядківський, В.Новицький, М. Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич, які згодом чимало вклали в розвиток історичної науки на Україні, продовжуючи ідеї свого вчителя.
Не забував учений і про свою головну працю — «Історію України-Руси».
Решта матеріалів до наступних томів, а точніше — до другої частини десятого тому, зберігається у рукописному відділі Центральної Наукової бібліотеки АН УРСР у м. Києві, а інша частина — у відділі рукописів Інституту історії України АН УРСР. Дослідники продовжують пошук інших матеріалів вченого до «Історії України-Руси».
Великою подією у наукових колах стало відзначення 3 жовтня 1926 року в актовому залі Київського університету 60-річчя з дня народження і 40-річчя наукової діяльності Михайла Грушевського. Все свідоме українське громадянство вітало в той день свого патріарха, як найвидатнішого історика України, засипало його квітами. Ювіляр щиро поклонився усім присутнім і в короткому слові сказав, що він виконав свій громадянський обов’язок і не покладе дальше перо, а буде продовжувати вивчати історію свого народу. Його тихі слова неодноразово переривались оваціями і вигуками «Слава!», «Слава!».
У 1928-1929 рр. вийшов друком «Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського». І було за що так велично відзначати ювілей видатного історика України. Його наукова спадщина не має собі рівних в українській історіографії. На жаль, на Україні не спромоглися досі опрацювати і видати новий бібліографічний покажчик. Це здійснив у діаспорі Любомир Винар. Він видав у 1984 р. в Нью-Йорку і Торонто найповнішу бібліографію, де вміщено понад дві тисячі різних наукових, науково-популярних праць Михайла Грушевського з різних періодів історії України, в тому числі і праці з питань всесвітньої історії, його художні публіцистичні і політичні твори.
Безперечно, найбільшим фундаментальним доробком вченого стала багатотомна «Історія України-Руси». За підрахунками Івана Франка, тільки п’ять перших томів (що друкувалися з 1898 по 1905 рік) налічували 2817 сторінок, а в цілому всі опубліковані томи складали понад 10 тис. сторінок. А якщо взяти до уваги ще п’ять томів «Історії української літератури» (близько 5 тисяч сторінок), то за нашими підрахунками всього написано автором з 1886 по 1934 рік понад 50 тисяч сторінок. Величезна організація праці завжди дивувала сучасників. Історик Ярослав Дашкевич у статті «Хто такий Михайло Грушевський?» пише, що ця людина практично не знала сну: він вставав о годині 4-й ранку, щоб працювати; о годині 10-й ішов на службу, до бібліотеки чи архіву, повертав о годині 5-й після обіду; сидів за паперами до дванадцятої, першої; весь час носив з собою рукописи, гранки, пробні відбитки; навіть на засіданні Центральної Ради правив гранки своїх творів.
Крім різних проблем історії України, М. Грушевський працював над питаннями взаємозв’язків українського народу з іншими європейськими народами, вивчав всесвітню історію. Ось деякі з статей: «Про польсько-українські взаємини Галичини» (1906-1907), «Всесвітня історія в короткому огляді в 6-ти частинах» (1917-1918), «Середні віки Європи», «Старинна історія. Греко-римський світ» (1917-1918). Про ці праці схвально відгукнулися сучасники.
Пробував свої сили М. Грушевський і в художній літературі, написавши ще в юних роках «Бех-аль-Джу-гур», «Бідна дівчина», «Божий попуст», «П’ятниця», «Предок», «Із белетристичної спадщини» та інші. А ряд подібних оповідань, як і історичних праць, розкинутих по спецфондах бібліотек та архівів, чекають своїх дослідників і виходу у світ.
Оцінюючи велику історичну спадщину найвидатнішого історика України, не можемо не торкнутися питання про відображення Прикарпатського краю в творчості вченого. У ряді своїх творів, а особливо в багатотомних виданнях «Історія України-Руси», «Історія української літератури» він багато уваги приділяє історії культури Прикарпаття з праісторичних часів до початку XX століття. Ще більше Михайло Грушевський полюбив цей край, неодноразово буваючи у Станіславі, а мальовниче село Криворівне на Гуцульщині вибрав собі на тривалий час для відпочинку. В цій українській Мецці він зустрічався із видатними класиками української літератури, етнографії і мистецтва І.Франком, В.Гнатюком, М.Коцюбинським, Г.Хоткевичем, Л.Українкою, В.Стефаником та іншими.
Нелегко доводилося працювати Михайлу Грушевському на Радянській Україні. Мало того, що деякі тодішні партійні та державні керівники (В.Чубар, П.Любченко, В.Затонський) далеко не симпатизували вченому, але проти нього в опозиції були і такі визначні вчені, як А.Кримський, С.Єфремов, не згадуючи вже ортодоксів істориків-марксистів. Незважаючи на це, вчений не припинив наукової праці. В 1929 році його обрано академіком АН СРСР. Але це мало що помогло, бо сталінщина робила своє. Почалися горезвісні репресії, яких не уникнув і М. Грушевський. М. Скрипник наполягав, щоб зробити Грушевського президентом Української Академії наук, але з початком сталінського наступу па українську культуру деякі заздрісні академіки України не допустили до цього.
Вчений у 1931 р. змушений переїхати у Москву. Тут його заарештовують, звинувативши у причасності до українського націоналістичного центру, але з невідомих обставин його звільняють з-під арешту, і він проживав у Москві із сім’єю. Але навіть в ті страшні роки розгулу сталінщини вчений, хоча і майже сліпий, систематично ходив в архіви й бібліотеки і працював над новими проблемами.
З 1932 по 1934 рік він лікувався в санаторії у Кисловодську, де і помер 15 листопада 1934 року внаслідок невдалої операції, яку зробив йому лікар (не хірург).
Тіло Грушевського перевезли до Києва і поховали на Байковому цвинтарі. Ця сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своєму часопису «Рідна школа» так висловилися у некролозі: «На Байковому цвинтарі в Києві виросла нова могила. Спочив у ній найбільший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського здвигу, президент Української Держави в роках 1917-1918, в’язень царату під час світової війни і в’язень Червоно-Москви в останніх роках свого трудящого життя Михайло Грушевський».
На могилі встановлено надгробний пам’ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський». Хоч цей похорон дозволявся радянським урядом, але після нього почалося переслідування пам’яті Грушевського. Його спадщину закривали в спецфонди, а на сторінках газет, журналів його праці обливались брудом у пасквільних дописах. Так несправедливо ім’я найвидатнішого історика України переслідувалося до недавнього часу, і лише сьогодні ми повертаємо чесне ім’я Михайла Грушевського українському народові, якому він присвятив своє життя. ОСНОВНІ ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
Грушевський М.Южнорусские государские замки в половине XVI ст. — К… 1890.
Грушевський М.Очерк истории Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. — К., 1891.
Грушевский М.Волынский вопрос 1098-1102 г. — К., 1891.
Грушевский М.Барское староство. — К., 1893.
Грушевский М.К вопросу о Волохове. — К., 1894.
Грушевський М.Вступний виклад з давньої історії Русі. Виголошений у Львівському університеті ЗО вересня 1894 р. // Записки НТШ. Т. 6. — 1894.
Грушевський М.Економічний стан селян на Подністров’ю галицькім в середині XVI в. «Джерела до історії України-Руси». Т. 1. — Львів, 1895.
Грушевський М.Виїмки з джерел до історії України-Руси до половини XI віку. — Львів, 1895.
Грушевський М.Дрібничка до генеалогії Шевченка. [Про прадіда Шевченка] // Записки НТШ. Т. 5. — Львів, 1895. продолжение
–PAGE_BREAK–
Грушевський М.Архів скарбу коронного в Варшаві. Замітка археографічна // Записки НТШ. Т. 6. — Львів, 1895.
Грушевський М.Опис подільських замісів 1495 // Записки НТШ. Т. 7. — Львів, 1895.
Грушевський М.«Похвала в кн. Вітовту», кілька уваг про склад найдавнішої русько-литовської літописи // Записки НТШ.
— Т. 8. — Львів, 1895.
Грушевський М.Метрика Самбірська. Подробиці з історії відносин релігійних // Записки НТШ. Т. 10. — Львів, 1895.
ГрушевськийМ. Примітки до тексту Галицько-Волинського літопису// Записки НТШ. Т. 8. — Львів, 1895.
Грушевський М.Економічний стан селян в Перемишльськім старостві в середині XVI в. // Джерела до історії України-Руси. Т. II. — Львів, 1897.
Грушевський М.Люстрації королівщини в руських землях в XVI в. Т.І-IV // Джерела до історії України-Руси Т І, Н, III, VII. — Львів, 1895, 1897, 1900, 1904.
Грушевський М.Тайна місія українців в Берліні 1791 року // Записки НТШ. Т. 9. — Львів, 1878.
Грушевський М.Хмельницький і Хмельниччина // Записки НТШ. Т. 23-24. — Львів, 1898.
Грушевський М.Незвісний період з життя Дорошенка. — К., 1898.
ГрушевськийМ. Історія України-Руси. Т. І — Львів, 1898., Т. ]. _ Львів. — 2-е вид.; Т. І — Київ, 1913. — ;1-е. вид. Т. 2.
— Львів., 1898., Т. 2 — Львів, 1905 — 2-е вид.; Т. З — Львів, 1900. — 1-е вид.; Т. З — Львів, 1905. — 2-е вид.; Т. 4 — Львів,
— 1906; Т. 4 — К., 1907; Т. 5 — Львів, 1905; Т. 6 — Львів. — 2-е вид.: Т. 6 — К., 1907. — 3-є вид.; Т. 7 — Львів, 1909.
Грушевський М.Похоронне поле в с. Чехах // Записки НТШ. Т. 58. — Львів, 1899.
Грушевський М.Звенигород Галицький // Записки НТШ. Т. 38. — Львів, 1899.
Грушевський М.Справа українського руського університету у Львові // Записки НТШ. Т. 39. — Львів, 1899.
Грушевський М.Економічне становище селян в Сяноцькім старостві в середині XVI віку // Джерела до Історії України-Руси. Т. III. — Львів, 1900.
Грушевський М.Хронологія подій Галицько-волинської літописі // Записки НТШ Т. 41. — Львів, 1901.
Грушевський М.Пам’яті Олександра Лазаревського // Записки НТШ. Т. 43. — Львів, 1902.
Грушевський М.Чи маємо автентичної грамоти кн. Льва? // Записки НТШ. Т. 54. — Львів, 1902.
Грушевський М. С.Очерк истории украинского народа. — СПб., 1904.
Грушевський М.Звичайна схема «русской» історії й справа регіонального укладу Історії Східного слов’янства // Статьи по словяноведению. — СПб., 1904. — вип. І. — С. 298-304.
Грушевський М.Економічне становище львівських селян в середині XVI в. // Джерела до історії України-Руси. Т. VII. — Львів. 1904.
Грушевський М.Козаки в Галичині 1605 р. Записки НТШ. Т. 61. — Львів, 1904.
Грушевський М.Етнографічні категорії культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи. — СПб. 1904.
Грушевський М.Львовское ученое общество им. Шевченка й еёвклады в изучение Южной Руси. — К., 1904.
Грушевський М.Спірні питання староруської етнографії. — К., 1904.
Грушевський М.Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. Ч. І. — Львів, 1905.
Грушевський М.Розвідки і матеріали до історії України-Руси. [Відбитки з Записок НТШ]. — Львів, 1905.
Грушевский М. С.Украинство в России, его запросы й нужды//Очерк истории украинского народа. — СПб., 1906.
Грушевський М.З біжучої хвилі: Статті і замітки на теми дня 1905-1906. — К… 1906.
Грушевский М. С.Освобождение России, украинский вопрос: Статьи й заметки. — СПб., 1906.
ГрушевскийМ.С.Очерк истории украинского народа. — Изд. 2-е. — СПб., 1906.
Грушевський М.Про старі часи на Україні. — СПб., 1907.
Грушевский М.Из польско-украинских отношений в Галичине. — Изд. 2-е, 1907.
Грушевский М.Единство или распадение России? — К., 1907.
Грушевский М.Автономия й национальный вопрос. — К., 1907.
Грушевський М.Справи українських кафедр 1 наші наукові потреби. — К, 1907.
Грушевський М.В справі Холмщини. — К., 1907.
Грушевський М. С.Движение политической й общественной мисли в XIX столетий. — СПб., 1907.
Грушевськнй М.Господарство польського магната на Задніпров’ю // Записки Українського Наукового товариства у Києві. Т. Г. — К. 1908. — // Передруковано в книзі «Студії з економічної історії України» — К., 1908.
Грушевський М.Шведсько-украинський союз 1708 р.// Записки НТШ. Т. 92. — Львів. 1909.
Грушевський М.Гетьман Богданко. Критично-історична розвідка // Записки НТШ. Т. 96. — Львів, 1909.
Грушевський М.Реальна політика на галицькім грунті // Літ. наук. вісник. — 1909 рік. XII. т. Х/ХІІ, кн. IX.
Грушевський М.Байда Вишневецький в поезії й історії // Записки Українського Наукового товариства в Києві. Т. 3. — 1909.
Грушевський М.Володимир Антонович, основні ідеї його творчості і діяльності. — К., 1909.
Грушевський М.На українські теми: Видавнича криза. // Літ. наук. вісник. — 1909 рік. XII. Т. Х/ХІІІ, кн. X.
Грушевський М.На українські теми: Два роки галицької політики // Літ. наук. вісник. — 1909. XII. Т. Х/ХІІ, кн. VIII.
Грушевський М. Наукраїнські теми: На новий рік // Літ. наук. вісник. — 1909. — Т. Х/У, кн. І.
Грушевський М.Про батька козацького Б. Хмельницького популярне оповідання з ілюстраціями. — К., 1910.
ГрушевськийМ. Нові конструкції початків слов’янського 1 українського життя. — К., 1911.
Грушевський М.Наша політика. Статті на теми біжучої політики Галичини. — К… 1911.
Грушевский М.Очерк истории украинского народа. Изд. 3-є.-СПб., 1911.
Грушевський Михайло.Ілюстрована історія України. — К., 1911.
Грушевський М.Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віках: [Популярний огляд з багатьма ілюстраціями].- К„ 1912.
Грушевський М.Про українську мову і українську школу. — К., 1912.
Грушевский М.История укринского козачества. Т. І. — К., 1913.
Грушевський М.Ілюстрована історія України. — Київ — Львів. 1913. — 2-е вид.
Грушевский М.Развитие украинских изучений. «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Т. І. — СПб., 1914.
Грушевський М.Як жив український народ: Коротка історія України. — Царгород, 1915.
Грушевський М.Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства [в «Збірнику пам’ятки Шевченка»]. — Українське Наукове Товариство. — К., 1916.
Грушевський М.Сполучення України з Московщиною в новішій літературі // Україна. — кн. 3-4. — К., 1917.
ГрушевськийМ. Переяславська умова України з Москвою 1654. — К., 1917.
Грушевський М.Всесвітня історія в короткому огляді. — К., 1917. -ч. І., вид. 2-е.
Грушевський М.З політичного життя Старої України: Розвідки, статті, промови. — К., 1917. продолжение
–PAGE_BREAK–
Грушевський М.Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — Відень, 1920. — Т. І.
Грушевський М.Початки громадянства (Генетична соціологія). — Відень 1921.
Грушевський М.Ілюстрована історія України. — Київ-Відень. 1921. — 3-є вид.
Грушевський Михайло.Історія України-Руси. Т. 8, ч. І — Львів, 1922; Т. 8. ч. II. — Відень. 1922; Т. 8, ч. 3. — Відень 1922.
Грушевський Михайло.Історія української літератури. Т. 1 — 5. – Львів — Київ, 1922-1925.
Грушевський М.Місія Драгоманова // Україна. — 1926, кн. II-III.
Грушевський М.Автобіографія. — К., 1926.
Грушевський М.Історія української літератури. Т. 4-5. — К., 1927-1928.
Грушевський М.Київ та його околиці в Історії 1 пам’ятках.
— К… 1926.
Грушевський М.Чернігів і Сіверщина в українській історії. — К., 1926.
Грушевський М.Збірник «Чернігів 1 Північне Лівобережжя».
— К., 1928.
Грушевський Михайло.Історія України-Руси. Т. 9. (1 пол.).
— К., 1928.
Грушевський Михайло.Історія України-Руси. Т. 9 (2 пол.).
— К… 1931.
Грушевський М.Київські збірники історії і археології, побуту iмистецтва. — К., 1932.
Грушевський Михайло.Історія України-Руси. Т. 10. — К., 1936.
Грушевський М.Історія України-Руси. [Фототипне перевидання), — Нью-Йорк, 1954-1958.
Грушевський М.Історія української літератури. Т. 1-5. [Фототипне перевидання]… — Нью-Йорк, 1959-1960.
Грушевський М.Спомин // Вітчизна. — 1988. — № 9-12;1989. — № 8-11.
Грушевський М.Ілюстрована Історія України. — Нью-Йорк, 1967.
Грушевский М. С.Очерк истории украинского народа, — Изд. 2-ое. — К., 1990.
Грушевський М.Предок: (Із белетристичної спадщині). — К.,1990.
Грушевський М.Автобіографія // Наука 1 культура. Україна:Щорічник. — 1989. — Вип. 23. — С. 202-212.
Грушевський Михайло.Ілюстрована історія України. [Репринтне відтворення 1913]. — К., 1990.
Грушевський Михайло.Історія України-Руси. Т. 1-2. — К.,1991. — 4-е вид.
Грушевський М.Про українську мову і українську школу. — К., 1991. — 2-е вид.