Позитивізм 2

1. Криза філософії середини XIX. Французький й англійський позитивізм. У другій половині XIX ст позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом знання конкретні, частки науки і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Під метафілософією вони розуміли умоглядну філософія буття (онтологію, гносеологію). ПОЗИТИВІЗМ – філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й умогляди, як засоби одержання знання. Вони говорили, що тільки сукупність наук надає право говорити про світ у цілому. Тобто якщо філософія наукова те вона повинна розпрощатись зі спробою судити про світ у цілому. Це реакція на нездатність старої філософії вирішити проблеми, зв’язані з розвитком науки. Поняття колишньої філософії (про буття, сутність, причини), що у силу їхньої високої абстрактності не можуть бути перевірені чи дозволені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими і позбавленими змісту. ПОЗИТИВІЗМ почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати — щоб передбачити, передбачати – щоб мати силу. Фактично виявилося, що позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання. Причому самі категорії позитивізм заперечення умогляду, феноменалізм – виявилися занадто сміховинними, метафізичними. З етапи в еволюції позитивіїму: 1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) — Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер 2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) -Мах, Авенариус. 3. Неопозитивізм (із середини 20-тихрр. XX) Шлік, Нейроз, Витгенштейн. Б.Рассел. 1.1. О. КОНТ Засновник позитивізму—французький мислитель Огюст Конт (1798—1857). Його головні праці: шеститомний «Курс позитивної філософії» (1830 1842 р.) і чотиритомна «Система позитивної політики» (1851— 1854р.). О. Конт і інші позитивісти заперечують можливість пізнати сутність речей. Наука з цього погляду повинна обмежитися описом явищ, їхнього співіснування (статика) і послідовності (динаміка). Дослідження сутніених і причинно-наслідкових зв’язків повинне бути виключене як «метафізичне», «ненаукове». Заклик відкинути «метафізичні спекуляції» і звернутися до досвіду в умовах першої половини XIX століття до деякої міри сприяв розвитку емпіричних досліджень, більш широкому освоєнню спеціальних і приватних методів правознавства. На визначеному рівні (не проникаючи в глибинну закономірність явищ) така орієнтація дозволяла одержувати нові знання про буржуазні політико-правові інститути, намітити деякі кроки по їх удосконалюванню і пристосуванню до умов, що змінюються. З цим зв’язаний відомий оптимістичний афоризм Конта про творчу роль науки: «Знати, щоб передбачати, і передбачати, щоб могти». На основі позитивістської методології О. Конт розробив класифікацію наук. Дане питання в ті роки отримало особливу актуальність, різко збільшився потік нових фактів, зросло значення емпіричних прийомів дослідження й у цьому зв’язку гостро встали проблеми, з одного боку, диференціації наук, а з іншого боку — їх субординації й інтеграції. Центральна ланка кантівської класифікації складають «загальні, чи абстрактні, теоретичні науки», розташовані по спадаючій ступені простоти й абстрактності, по зростаючій ступені складності і конкретності: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і. нарешті, «соціальна фізика», чи соціологія (термін введений О. Контом). Кожна наступна наука, з одного боку, спирається на попередні, а з іншого боку — до змісту останніх не зводиться і розробляє свої власні закони. Логічна послідовність наук у цілому збігається з історією їхнього виникнення і розвитку. Раніше всього в самостійну науку оформилася математика: тепер, міркує Конт. прийшла пора соціології. Соціологія як загальна теоретична наука про явища соціального життя в їхній статиці і динаміку, по Конту, включає д\’же різноманітне коло знань, у тому числі про політика, державу, право, релігії, філософії. економіці, моралі. В основі контівської соціології і «позитивної політики» лежить ідеалістичне розуміння історичного прогресу. Розвиток суспільства, політичної влади, держави і права О. Конт зв’язував насамперед з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду, чи «станів людського розуму»: 1) теологічного, 2) метафізичного, 3) позитивного (наукового). Цим трьом станам (ступіням, стадіям) мислення відповідає розвиток економічних, політичних і правових відносин і інститутів, усього соціально-політичного житгя. На першій ступіні — теологічній — панує релігійний світогляд. Люди розглядають державу і право як результат дії надприродних сил, за всіма політичними явищами прагнуть відшукати волю богів. У цих умовах складається політична система теократії, при якій служителі релігійного культу (жерці) здійснюють не тільки ідеологічні, але і політичні функції, впливають на державну владу. На другій стадії – метафізичний світогляд – спекулятивно-філософська свідомість. Людина намагається пояснити політико-правові явища за допомогою апріорних метафізичних спекуляцій, «відвернених (абстрактних) сутностей», наділяє їхніми уявлюваними властивостями (наприклад, «суспільний договір», «права людини», «сутність влади», «причина права» і т.д.). Влада над розумами переходить до філософів-метафізиків. Значення метафізичної епохи, на погляд О. Конта, укладається в критику і руйнуванні теологизма, у поваленні «реакційної, ретроградної аристократії». Тому дану епох-у він називає також «критичної». У той же час він вважає метафізику «зовсім порожньою доктриною», «джерелом усіх псевдовчень», оскільки вона надмірно захоплюється критикою, вносить «розкладницький дух критиканства», «радикально нездатна створити що-небудь позитивне», перетворюється в «систематичну теорію абсолютного заперечення». Це критика руйнування, а не творення. Нарешті, на третій, вищій стадії затверджується наукове, «позитивне» свідомість. «позитивний» стиль мислення. Військовий дух і мілітаристський спосіб життя (як агресивний, так і оборонний) цілком іде в минуле. Настає розквіт промислової епохи. Відповідно до цим «реакційну аристократію» і «анархічну республіку» переміняє нова соціально-політична система — «соціократія». Принципи побудови і розвитку соціократії, її статику і динаміку, розробляють соціологія і прикладна наука, що базується на ній — позитивна політика. Основний закон соціократії Конт виражає в наступній формулі: «Любов як пршщші, порядок як підстава і прогрес як ціль». Головну задачу соціократії він бачить у тім, щоб установити міцний «порядок» (іншими словами, перебороти революційний рух, стабілізувати і зміцнити капіталізм) і забезпечити «прогрес», тобто еволюційний, реформістський розвиток «промислової» (буржуазної) системи Доля загальметодологічних і теоретичних конструкцій О. Конта. Позитивізм послужив філолофсько-методологічною основою відповідних ведучих напрямків у буржуазній політології і юриспруденції. Контівскі ідеї про позитивістський підхід до політичних явищ, про загальну соціологію, про емпіричну прикладну науку політики, про системно-структурний і динамічний підходи до «політичної асоціації» і т.д. уплинули на становлення і розвиток буржуазної політичної і правової соціології позитивістського профілю. До положень Конта про «науково-промислову соціально-політичну систему» звертаються як до свого джерела представники новітніх концепцій «сучасного індустріального суспільства» (Р. Арон і ін.), технократичних і елітарних доктрин. Тези О. Конта про соціальну солідарність, про трансформацію суб’єктивних прав у соціальні обов’язки, про приватну власність як «соціальної функції» і т.п. залучають різних представників буржуазної політичної ідеології в епоху імперіалізму (Л. Дюги й ін.). Отже О. Конт (1798-1857). та його робота: "Курс позитивної філософії" Основні ідеї цієї роботи: 1.Спроба класифікації наук. Ієрархія наук повинна бути вибудована від простого до складного, при якій логічне робить історичне. Нижча ступінь – наука найбільш абстрактна й яка володіє найбільшою загальністю (математика, далі: астрономія, механіка, фізика, хімія. фізіологія, соціальна фізика – соціологія) 2.Намагався визначити науку по її предмету. Однак він виходив при цьому з кантівського ідеалізму, припускаючи, що науки мають справу з метафізикою, як з річчю. тому що речі не можна пізнати, тоді, метафізика повинна бути відкинута. 3. Намагається виявити закон 3 стадій розвитку пізнання і відповідності, типи світогляду. Гелеологічна коли поводження адл визначається буйством фантазії, вірою в богів… Метафізична – бої стає субстанцією… Позитивна стадія – це стадія становлення наукового погляду на речі. Починається з з’єднання досвіду з абстрактним мисленням. 4,Позитивні науки – спроба створення наукової релігії. Вище поняття цієї релігії – людство як ціле. Минуле, сьогодення і майбутнє людства об’єднані містичним зв’язком. Власне кажучи єдине людство результат, але не передумова історичного процесу. 1.2. Джон Стюарт Мілль (1806-1883) засновник позитивної логіки і методології науки. Робота: "Система логіки силогістичної й індуктивний Ідеї Мілля мають соціальну спрямованість. Він намагається розробити таку теорію знання, щоб знання були б науковими (як у природничих науках). Існує контраст між станом природознавства й обществознания. Перше в квітучому стані, у другому – топтання на місці, одні системи змінюються іншими. Тому необхідно організувати допомога соціології з боку природознавства. Треба методи природознавства застосувати в соціології. Які ж це методи? Основний метод – фізика. Фізика – це теоретичне знання, кіт дозволяє контролювати процеси, Особливість фізики – з’єднання досвіду і теорії, індукції і дедукції. Розвита фізики припускають 2 рівні знання: 1 Емпіричні узагальнення 2. Пояснююча теорія. Між цими рівнями існує чіткий логічний зв’язок " Емпіричне узагальнення є логічний висновок з пояснення теорії. Необхідно їх взаємонідкріплення. Метод соціальної науки повинний стати точною копією методів фізичних. 1.3. Герберт Спенсер (1820-1903) Англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903) — один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології. Основою політичного навчання Г. Спенсера була аналогія держави з біологічним організмом держава («політичний агрегат», «політичне суспільство»), доводив Спенсер, є організм, постійні відносини між частинами якого аналогічні постійним відносинам між частинами живої істоти. Як і всяке живе тіло, «політичний агрегат» включає два основних процеси: диференціацію і спеціалізацію. Диференціація складається в розвитку від однорідного до різнорідного: держава росте, збільшується в розмірах, ускладнюється його будівля; подальша диференціація припиняється тільки з «завершенням типу » держави, досягненням зрілого віку, перед тим, як прямує занепаду. Подібно біологічному організму, держава народжується, розмножується, старіє і гине. Спенсер виділяв дві стадії розвитку і відповідно два типи держави: 1) примітивний, військовий, чи хижацький, 2) вищий, чи індустріальний. Він подібно Конту поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. По Спенсеру це уся філософія , але без метафізики, (так, як метафізика – це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості., тобто психічної звички людини. Людина має справу із суцільним потоком вражень – цей потік – основа закону збереження. Він намагається застосувати ідею еволюції при розгляді теорії пізнання: Він думає, що наша ілюзія уроджених ідей є результат накопиченої спадковості. Те, що для виду апостеріорне для індивіда апріорно. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне. 2. Криза фізики. Емпіріокритицизм. (Мах, Авенаріус, Богданов, Освальд) До кінця 19 століття з’являються роботи, у яких показується недостатня логічна виправданість ряду передумов ньютонової механіки, що приймалися до цього часу у фізику, як щось самоочевидне, не основа аналізу. Таку логічну критику основних понять класичної механіки містили і роботи Маху. що у «Механіці» дав аналіз нютонівських понять маси, сили, інерції, показав роль системи відліку для формулювання законів механіки і розкрив логічну неспроможність класичних ньютонівських уявлень про абсолютний, просторі і часі. Якщо в механіку Ньютона ряд фізичних явищ розуміється через віднесення їх до абсолютного простору, то Мах висуває інший принцип: усе, що відбувається у світі, повинне розумітися взаємодією тел. Цей «принцип Маху», як його називав Ейнштейн, був використаний не тільки для критики класичної фізики, але і для побудови нової фізики, як Ейнштейном, так і іншими великими фізиками XX ст., хоча вже в роботах самого Ейнштейна була виявлена обмеженість, не універсальність цього «принципу». Однак сам Мах розглядав цей «принцип» як вираження методологічної вимоги емпіричного, чисто описового визначення вихідних понять науки. Мах як визначила система філософських і методологічних принципів по суті діла і була спробою підвести теоретичний базис під вимоги «описової» фізики і сформулювати методологічні принципи нової, некласичної фізики у філософських рамках суб’єктивного ідеалізму. Двома основними методологічними, вимогами науки Мах вважає: 1. економію мислення; 2. ідеал «чисто описової науки. Економію мислення Мах повідомляє основною характеристикою пізнання взагалі, поширюючи на людину і його пізнання навчання Дарвіна про боротьбу за існування і природний добір. В основі як громадського життя, так і науки, по Маху, лежить задоволення деяких споконвічних біологічних потреб зокрема потреби в самозбереженні. Той же зміст Авенаріус виражає в «принципі найменшої витрати сил». Принцип економії мислення махістської філософії виступає, як вираження суб’єктивно-ідеалістичного емпіризму. «…Принцип економії мислення, якщо його дійсно покласти «в основу теорії пізнання», не може вести ні до чого іншому, крім суб’єктивного ідеалізму "економніше" усього «мислити», що існую тільки я і мої відчуття,— це незаперечне, раз ми вносимо в гносеологію настільки безглузде поняття». Ейнштейн, що у молодості, знаходячись під враженням критики Махом класичної фізики, не завжди критично відносився до філолофсько" методологічних положень Маха, у більш пізні роки рішуче протестував проти змішання Махом «психологічної простоти» (у вигляді принципу економії мислення) і «логічної простоти» як раціональної вимоги до наукової гіпотези. Махістський принцип економії мислення був згодом використаний і розвитий у філософських роботах Рассела і Карнапа. Одним з паразитичних пояснювальних елементів науки підметів видаленню. Мах вважає поняття причинності. Разом з механістичною інтерпретацією причинності Мах відкидає саме поняття причинності припускаючи замінити його поняттям функціональної залежності ознак явищ. Методологічні принципи економії мислення і чистого опису Мах намагається застосувати до теорії пізнання. Свій критичний аналіз нютонівських понять маси, абсолютного простору Мах зв’язує з філософською тезою про удаваність поняття субстанції, речі, удаваності проблеми відносини субстанції і її властивостей. Своя методологічна вимога про необхідність визначення понять через дані, що спостерігаються. Мах доводить до виділення основних «елементів», що безпосередньо почуттєво дані і лежать в основі всього пізнання, будучи деякою межею розкладання емпіричного досвіду. Єдність наук, на думку Маху спочиває на тім, що усі вони мають той самий предмет — почуттєво дані елементи — і лише по-різному, з різних точок зору підходять до розкриттю залежностей цих елементів. Як поняття «речі» так і поняття «Я» є лише умовними найменуваннями комплексів елементів (відчуттів). Проблема відносини тіла і його властивостей, так само як і проблема відносини «Я» до тіла, мають, по Маху, мнимий характер. Ленін розкриває суб’єктивно-ідеалістичний зміст теорії «елементів» Маху: «На ділі зрозуміло. витівка зі слівцем «елемент» є самий жалюгідний софізм… Або «елемент» є відчуття, як говорять усі емпіріокритики, і Мах, і Авенариус. і Петцольд, і т.д.. – тоді ваша філософія, добродії, є ідеалізм, що марне намагається прикрити нагод7 свого соліпсизму убранням більш «об’єктивної» термінології. Або «елемент» не є відчуття,— і годі з вашим „новим" слівцем не зв’язано рівно ніякої думки…» Відповідно до Маху формування комплексів елементів виділення тих чи інших зв’язків елементів і т.д. Залежить від визначеної точки зору. Істота, з «точки зору» якого залежить та чи інша форма об’єднання елементів, не може бути в сутності інтерпретовано інакше, чим суб’єкт, що пізнає. Авенариус спеціально підкреслює нерозривність і не розривність людини і його середовища, «принципову координацію» «центрального члена» і «противочлена». Як відомо, з погляду марксистської філософії, у процесі пізнання суб’єкт грає активну, роль. Безперечно, що суб’єкту, що пізнає, об’єкт, даний не відразу у всій повноті його властивостей. Суб’єкт активно будує образ зовнішнього об’єкта в процесі практичного і пізнавального освоєння цього світу. Мах, однак припускає суб’єкта з його «точкою зору» не як матеріальну істоту, носія пізнавального процесу, а як основу самої дійсності, як елементи, з погляду Маху, це не просто сторони об’єкта, виділені в процесі його пізнання а основні компоненти світу. «Ми бачили, що вихідний пункт і основна посилка філософії емпіріокритицизму є суб’єктивний ідеалізм. Світ є наше відчуття,— от ця основна посилка, що затушовується, але анітрошки не змінювана слівцем „елемент", теоріями „незалежного ряду", „координації" і «інтроекції». Безглуздість цієї філософії полягає в тому, що вона приводить до соліпсизму, до визнання існуючим одного тільки філософствує індивіда». Сам Мах підкреслює, що вихідні пункти його філософії несуттєво відрізняються від філософії Берклі і Юма. Махістське «зняття» дуалізму фізичного і психічного запалу, надалі підхоплене і розвито багатьма «реалістичними» напрямками сучасної. буржуазної філософії, плинами «нейтрального монізму» і іншими філософськими школами (неореалізм, Рассел). Критика Махом і Авенариусом субстанціалістичного поняття про «Я», душі вплинула на критику В. Джемсом поняття свідомості, а через нього і на неореалистов, на формування філософських основ біхевіоризму. Махістське рішення психофізичної проблеми було підхоплено багатьма буржуазними психологами (В. Вундт, Титченер, багато хто з представників гештальтпсихології, як, наприклад, Кьолар). Філософія і методологія Маху були вихідним пунктом на початку 20 років XX в. суб’єктивно – ідеалістичного філософського напрямку логічного позитивізму, що відкинувши теоретико-пізнавальний біологізм Маху і прийнявши на озброєння сучасну математичну логіку розвило далі махістську тезу описової науки у виді так називаемого «принципу верифікації». Отже Емпіріокритицизм – теорія критики досвіду. Головне призначення цієї критики – з’ясування суті справ. Її ціль – очистити досвід від метафізики. Засновники Авенаріус і Мах вважали основним законом пізнання – економію мислення. Намагалися очистити розуміння досвіду від таких понять як матерія, субстанція, необхідність причинність і інші розумові поняття. У підсумку емпіріокритицизм висуває представлення про світ як сукупності нейтральніше елементів і нічиїх відчуттів. Світ – це досвід, а структуру досвіду складає відчуття. Самі по собі елементи світу нейтральні (до матерії свідомості), розходження їх функціональне: ті самі елементи світу складають фізичну реальність, і в цьому випадку вони зв’язані ланцюгом фізичної причинності. Психологія елементи зв’язані ланцюгом мнемонічної причинності і виявляється в тім, що ми називаємо пам’яттю. Тобто емпіріокритицизм виходить з феноменологічного розуміння психологічного і фізичного того, що безпосередньо дано нашій свідомості, але не враховує генезис самої свідомості – v ідеалізм. 3.Виникнення і розвиток неопозитивізму. Львівсько-варшавська школа. Віденський гурток і логічний позитивізм. 3.1 • Неопозитивізм або логічний емпіризм – Рассел, Витгенштейн, Шлік. Карнап, Франк, Нейрат. Головним ідейним джерелом неопозитивізму був махізм. Але якщо махісти відстоювали "біолого-економістичну" теорію пізнання і бачили в науці метод впорядкування відчуттів(елементів). то неопозитивізм висунув нове розуміння наукового пізнання, як логічної конструкції на основі почуттєвих змістів (почуттєвих даних). Виключали з філософії метафізику. Філософія має право на існування не як мислення про світ, а як "логічний аналіз мови."і. Позитивіст вважали основне питання філософії, а також інші корінні питання філософії нерозв’язними через слабість людського розуму. Махістів .авщо основне питання філосо4)і’ї займається і дозволяється навчанням про нейтральні елементи, неопозитивісти – заявляють, що й основне питання філософ і взагалі проблеми, що вважалися раніше філософськими, – це мнимі проблеми, які потрібно відкинути як позбавлені наукового змісту. Усе наше знання про світ дають тільки конкретні науки. Філософія не може висловити про світ жодного нове положення, не може створити ніякої картини світу. Її задача – логічний аналіз і прояснення положення науки, у якій виражаються знання про світ. Зведенню філософії до логічного аналізу неопозитивізм зобов’язаний Б. Расселу, що скористався при цьому досягненнями математичної логіки. Спробувавши дати строгі визначення математичним поняттям він прийшов до висновку, що вся математика зведена до логіки. Далі Рассел додав більш широке значення методу логічного аналізу й оголосив, що "логіка – це сутність філософії". Ототожнюючи усю філософію з логічним аналізом, неопозитивізм виключають зі сффи філософії майже усю філософську проблематику і тим самим практично ліквідують філософію. Однієї з найважливіших задач є відділення речень які мають сенс, від тих які позбавлені його з наукового погляду, тобто очистити науку від безглуздих речень. Неопозитивізм розрізняють 3 типи осмислення речень 1.висловлення про емпіричні факти (якщо говорять про факти і ні про що більш) 2. речення, що містять логічні наслідки цих висловлень і побудовані відповідно до логічних правил (можуть бути зведені до висловлень про емпіричні факти) 3. речення логіки і математики ( не містять висловлень про факти, не дають нового знання про світ, необхідні для формального перетворення вже наявного знання) Щоб з’ясувати чи має речення зміст необхідний спец метод – верифікація Суть у порівнянні речень з дійсністю, вказівці конкретних умов, при яких воно істинне чи хибне. Метод перевірки ще і встановлює зміст речення "значення речення закладається в методі його перевірки" Фактична істина складається у відповідності висловлення факту. Речення ж типу "душа людини безсмертна" безглузді тому що не можуть бути перевірені. Під фактами неопозитивізм розуміють відчуття, переживання, словом стани свідомості. Твердження про те, що троянда, аромат який я вдихаю, матеріальна, так само як твердження, що вона лише плід моєї уяви – однаково позбавлені змісту. Чи буду я вважати її матеріальної чи ідеальний це не вплине на факт, що я відчуваю її аромат і вона не стане від цього пахнути краще чи гірше". Значить у процес верифікації можна порівняти речення тільки з почуттєвими змістами і даними відчуттів чи переживань. Виявилося, що жоден науковий закон, жодне загальне твердження типу "усі люди смертні" не могли бути верифіковані, тому що верифікація завжди відноситься до конкретного емпіричного факту. У силу суб’єктивізму верифікація істини положення науки виявилися в залежності від оцінки кожного суб’єкта. Тому було запропоновано вважати речення верифікованими, якщо кілька авторитетних дослідників згодні вважати його таким. Тобто критерій істини – згода дослідників. Потім було запропоновано для з’ясування істинності речення порівнювати його з іншим реченнями. Розуміння істини як відповідним фактам початок поступатися місцем погляду на істину як на погодженість речення із системою інших речень., що не могло бути основою знання. 3.2. Львівська-Варшавська школа Львівська-Варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич( 1890—1963). Я.Лукасєвич (1878—1956), А. Тарський {1902— 1984),Т, Котарбиньський (1886- 1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. « Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому. що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-варшавської школи €>ул» прибічниками раціоналіаму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це. на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей. Якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Ін-гарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдуке-вич). В цілому Львівсько-варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки. 3.3. Віденський гурток і логічний позитивізм. Часто думають, що логічний позитивізм почався з зауваження Вітгенштейна в його "Трактаті" із приводу того, що філософія — це не теорія, а діяльність. Логічний позитивізм як філософський напрямок був заснований групою мислителів, що жили у Відні в 20-і роки. (Пізніше ця група стала відомої за назвою "Віденського кружка"). Серед її членів були професор Віденської о університету Мориц Шлик, Ганс Ган, Фрідріх Вейсман, Герберт Фейгель, Отто Нейрат і Рудольф Карнап. Вони вважали, що філософія не породжує висловлень, що щирі чи помилкові, — вона лише з’ясовує зміст тверджень, показуючи, що деякі з них е науковими, деякі — математичними, а деякі (включаючи велику частину так званих "філософських" тверджень) — безглуздими. Якщо коротко викласти їхнього представлення, то вони доводили, що кожне значення твердження, що має, є або твердженням формальної логіки (у широкому змісті "Принципів математики", отчого сюди входять і усі твердження математики), або твердженням науки (знов-таки, фраза "наукове твердження" розуміється в широкому змісті, так що сюди входять і одиничні речення типу "Це – біле", і формулювання законів природи). Твердження будь-яких інших типів, строго говорячи, безі лузді. Якщо вони мають хоча б яке-небудь значення, їхній можна називати "поетичними", "емоційними", "иллюстрирующими", "мотиваційними", але вони всі непознавательньї, Для того щоб зрозуміти значущість того настання, що логічні позитивісти здійснили проти традиційної філософської системи, включаючи і логічний атомізм, необхідно проаналізувати їхні два базових догмати; перший —розходження, що проводиться тим часом, що вони називають аналітичними і синтетичними висловленнями, другий — їхній критерій визначення когнітивної (пізнавальної) значимості висловлень, що іноді називається принципом верифікації. Висловлення, для обґрунтування яких потрібно визначеного виду досвідчене дослідження, називаються "синтетичними", у той час як ті, істинність яких установлюється з їхніх значень, — "аналітичними". Представники логічного позитивізму затверджують, що кожне висловлення, що має зміст, повинне бути або аналітичним, або синтетичним, але не тим і іншим одночасно. Розглядаючи ситуацію в більш широкому аспекті, можна сказати, що всі аналітичні висловлення належить формальній логіці, вони щирі в силу своєї формальної структури, тоді як усі синтетичні висловлення схожі на висловлення науки: для доказу їхньої істинності потрібно досвідчена перевірка. Наприклад, "Усі чоловіки одружені" — аналітичне висловлення, "В усіх є голови" — синтетичне (адже можна представити людини без голови, інша справа на практиці це не так). Логічні позитивісти, відзначаючи різницю, що мається між цими двома типами висловлень, говорять, що аналітичні висловлення тривіальні, тоді як синтетичні — інформативні. Перші тривіальні в тім змісті, що, хоча і створюється враження, що в них мова йде про предмети світу, у результаті аналізу виявляється, що тверджень про світу них немає; по-іншому можна сказати, що вони щирі винятково в силу своєї логічної форми, чи по визначенню (наприклад, по визначенню чоловік — це одружений чоловік), чи що вони є твердженнями про слова. З іншого боку, синтетичні висловлення інформативні в змісті того, що їхнє призначення робити деякі твердження про світ. і, коли вони щирі. ці твердження відповідають дійсності. 4. Лінгвістична філософія 40-вих. Аналітичнафілософія 50-70-тих років (Вітгейнштейн, Дж. Райл, Дж. Остін, Сторсон). Постпозитивізм про розвиток науки ( Поппер, Кун, Лакатос, Фейєрбанд). 4.1. Лінгвістична філософія Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура (1873— 1958), Л. Вітгенштейна (1889-1951), Г.Райла (1900-1976), П.Стросона (нарЛ9ї9),Д.Остіна (1911—1960), М.Дамміта (нар. 1925) та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об’єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представт ників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику. 4.2. Аналітична філософія Мова є необхідним посередником наукового пізнання. І це обумовлює дві проблеми. По-перше, прагнення зробити мову нейтральним, відшліфувати її, позбавити індивідуальності, щоб вона могла стати точним відображенням онтології. Ідеал такої системи закріплений у позитивістській мрії про мову як копії світу. По-друге, знайти загальність незалежної від граматики, так називаної "глибинної логіки" мови. Мова йде не про те, щоб побудувати деяку загальну мову, як те передбачалося в класичну епоху, але про те, щоб розпредметити форми і зв’язки мислення взагалі поза якою-небудь одиничною мовою. Особлива увага до філософського осмислення мови характерно для руху, що одержав назву аналітичної філософії. У рамках аналітичної філософії були реалізовані дві можливості підходу до аналізу мови. Відповідно аналітична філософія містить у собі дві групи філософів, що реалізували відповідні напрямки пошуків. Одна з них зосередила свої зусилля на логічному аналізі мови. Її представники, такі, як Б.Рассел, Д.Мур, А.Уайтхед, М.Шлік і ін., убачали головну задачу в тім, щоб в остаточному підсумку реформувати мову, максимально виключивши з неї логічні незгідності і двозначності. Звичайно, мова йшла не про реформування живої розмовної чи літературної мови, не про те, щоб наказувати всім людям користатися не тією мовою, до якої вони звикли. Малося на увазі те, що тільки недвозначна, несуперечлива мова придатна для постановки і рішення наукових проблем. Логічний аналіз мови припускав, зокрема, виявлення і виявлення схованих у мові суперечливих понять. Напрямок, що одержав назву лінгвістична філософія, убачало свою задачу не в реформуванні мови, а в ретельному аналізі фактичного вживання мови, для того, щоб усувати з нього непорозуміння, що виникають унаслідок неправильного використання. Найбільшим представником лінгвістичної філософії став Л.Витгенштейн. Розглянемо кожне зі згаданих напрямків докладніше. Логічний атомізм: філософія Б.Рассела і раннього Л. Вітгенштейна Логічний атомізм можна коротко охарактеризувати як філософію математичної логіки, а якщо бути більш точним, те як філософію, викладену в "Принципах математики", великій роботі з математичної логіки, написаної А.Уайтхедом і Б.Расселом. що була опублікована в трьох томах у 1910-1913 р. Після більш десяти років роботи в що наступили XX в. вони розробили логіку нового типу, набагато більш широку, чим арістотелева, у яку класична логіка входила, але лише в якості одного з окремих випадків. Головна відмінність цієї логіки від логіки Аристотеля можна сформулювати так: якщо логіка Аристотеля власне кажучи була логікою класів, то логіка Рассела — логікою висловлень. Наприклад, судження "Усі люди смертні" установлює, що клас людей включається в клас об’єктів, що смертні. На відміну від цього, у логіку Рас села розглядаються відносини між висловленнями (наприклад, "Якщо йде дощ, то вулиці мокро"). Обоє речення: "йде дощ" і "на вулиці мокро" — є висловленнями, але (крім цього) вони знаходяться між собою в деякім відношенні, що Рассел назвав імплікацією. Расселу удалося показати, що в термінах цієї логіки можна виразити також відносини між класами. "Принципи математики" представили величезний інтерес для філософії, принаймні, по двох причинах: а) у роботі доведено, що математика, що завжди вважалася самостійною дисципліною, у дійсності є розділом логіки; б) Рассел затверджує також, що базова структура повсякденних чи "природних" мов, таких, як англійський чи росіянин, подібна структурі "Принципів математики". Але хоча природні мови і схожі в цьому відношенні на "Принципи математики", вони (мови) непридатні для філософського аналізу, оскільки більш "розпливчасті". Відповідно до цього в роботі виражене переконання, що математична логіка могла б дати філософії відточений до досконалості інструмент для виділення значень речень будь-якої природної мови. Це, у свою чергу, дає підставу сподіватися, що, нарешті, філософські суперечки можна буде піддавати строгій логічній перевірці. Логічний атомізм одержав свою найбільш повну форму і ретельну розробку в загадковій роботі учня Раесела Людвіга Вітгенштейна. Ця книга Вітгенштейна, що називалася "Логіко- філософський трактат" і була опублікована в 1922 р., присвячена розробці одного з напрямків логічного атомізму, що у даний час називається теорією відображень. Згідно Вітгенштейну, ідеальна мова ("Принципів") відображає світ (відповідає світу), як це робить географічна карта. Якщо нам потрібно довідатися, чи знаходиться шотландське місто А північніше міста Б, ми це можемо установити за допомогою географічної карти, оскільки остання у визначеному змісті відповідає місцевості. Це відбувається тому, що відносини між крапками на карті ідентичні відносинам між крапками на місцевості – утворена мова подібна карті. Вона відповідає структурі реальності. Для кожного імені власної цієї мови існує відповідний об’єкт, а для кожного предиката — відповідна властивість. Таким чином, ідеальна мова надає нам опис структури фактів (подій), оскільки останні складаються з об’єктів і їхніх властивостей. Філософія повсякденноїмови: Д.Мур і Вітгенштейн Інший важливий сучасний напрямок аналітичної філософії іноді іменується філософською "школою повсякденної мови". Головне, що поєднує філософів, що випливають у цьому напрямку, це запфечення того, що філософські проблеми можна зрозуміти і вирішити, користаючись методикою, виведеної з формальної логіки. Отже, дотримуючи цього "негативного" представлення, вони, незважаючи на широкий спектр своїх "позитивних" підходів, схиляються до загальної думки, що необхідно починати з аналізу повсякденної мови, а вуж потім дивитися, до чого це приведе в області філософії. Одним із засновників цього напрямку був Дж. Е. Мур (1873-1958). У своїх поглядах на світ Мур захищав точку зору здорового глузду, затверджуючи, що звичайні люди праві, коли говорять, що знають, причому знають зовсім виразно, що столи, стільці і т.д. існують. Заявляючи це, відзначав Мур, вони праві тому, що використовують слово "знати" у його загальноприйнятому, повсякденному змісті. Тому ті філософи — скептики чи ідеалісти, — заперечливі нашу здатність пізнавати зовнішній світ, або у своєму твердженні помиляються, або користаються словом "знати" у деякому спеціальному, технічному змісті, що не відповідає твердженням тих, хто, говорячи звичайною мовою, заявляє, що знає, що столи, люди і планети існують. У 1930-х роках Л.Вітгенштейн усвідомив, що пошуки зробленої мови, який би адекватно відбивав світ, не можуть увінчатися успіхом. Його новий підхід викладений у роботі "Філософські дослідження", що була опублікована в 1952 році. через рік після смерті Вітгенштейна. • Ранній Вітгенштейн, якого я близько знав, був надзвичайно і жагуче відданий філософської думки, глибоко розумів її складні проблеми, і я бачив у ньому філософського генія. Новий Вітгенштейн, як здається, утомився серйозно мислити і тому винайшов доктрину, що виправдує необов’язковість і{ього заняття. Навіть на мить не можу повірити, що теорія з подібними меланхолійними наслідками може бути вірної. Б.Рассел Відповідно до нового представлення, сутність мови не настільки проста: він (мова) — це неймовірно складна діяльність, досліджувана безліччю способів і використовувана насгільки різнопланово, що не піддається опису. Існує прагнення осягти цю суть, тобто проникнути в "дійсне" значення мови, сховане за покривалом повсякденного досвіду; це прагнення зв’язане з діяльністю філософа. Він спонукуваний імпульсом відшукати просту картину, побудувати нескладну модель, яка б охопила усі відомі феномени й у термінах якої можна було б зрозуміти їх. Згідно Вітгенштейну’, особливістю типово філософських "проблем" є те, що вони не можуть бути вирішені ні математичними, ні емпіричними методами (тому. зокрема, спроба дозволити їх засобами ідеальної мови виявиться неспроможною). Причина цього полягає в тому, що в них містяться "складності", що виявляються при спробі мислячого людини дати теоретично задовільну картину фактів, що йому відомі. При побудові цієї картини людина не прагне відкрити нові факти, тобто зробити науковий внесок. Він намагаєгься лише організувати факти так, щоб вони для нього знайшли зміст. Коротше кажучи, людина намагається дати загальне пояснення світу. Однак результати цієї діяльності часто виливаються у твердження, що неверифікуємі і суперечать здоровому глузду. Як тонко помічає Вітгенштейн: • Мова— це лабіринт шляхів. Ви можете підійти до якоїсь ділянки з однієї сторони і знати, куди йти далі, а можете, потрапивши в те ж саме місце з іншого боку, заблудитися. Мислячого людини вводять у цю інтелектуальну плутанину деякі тонкі зловживання у використанні повсякденної мови. Тим чи іншому способу він поступово розсовує границі прийнятого вживання слів, що істотно змінює їхнє значення. Можливо, згодом він стане сумніватися, що його звичне, упевнене використання цих слів є дійсно коректним. Коли це відбудеться почнуться ті "складності", що були описані. А щоб вийти із ситуації, що сгворилася, необхідно повернутися до звичайного, правильного вживання ключових термінів його побудов і показати, як, неправильно використовуючи їх у своїй діяльності людин уводить себе в цю концептуальну плутанину. 0> Таким чином, ціль філософії, що вимальовується з підтексту вітгенштейнівських міркувань, має головним чином, терапевтичний характер. Вона полягає в тім щоб позбавити філософію від концептуальних оман за допомогою діагностики зухвалих їхніх причин. У "Дослідженнях" пропонуються найрізноманітніші процедури для досягнення необхідного результату. Основний є методика, що Вітгенштейн називає використанням "мовних ігор". У ній передбачається, що повсякденна мова ми учимо так само, як учимося грати в деякі ігри. Правила, що ми осягаємо для того, щоб правильно користатися визначеними термінами, аналогічні у функціональному плані тим правилам, якими ми опановуємо, коли учимося, скажемо, грати в шахи. Потім, щоб проілюструвати, як філософами спотворюються звичайні вираження, Вітгенштейн, розробляючи різні мовні ігри, показує, що дійсні правила використання цих виражень полягають у тім, що вони дозволяють і чого не дозволяють нам робити з цими вираженнями. У світлі подібних описів (замінюючи пояснення) він одержує можливість точно визначити ті відхилення від правильного використання, що приводять до концептуальної плутанини, — тій плутанині, що виникає, коли, як він виразилася, "мова пущена на самоплив". • Яка твоя мета у філософії? — Показати мусі вихід з мухоловки ". Л.Витгенштейн 4.3. Постпозитивізм у філософії науки Після розчарування вчених у метафізичних концепціях натурфілософії що формувалася як самостійний напрямок філософії науки надовго взяла гору тенденція до гіпертрофії значення раціональних елементів у науковому пізнанні. Це привело до феноменологізовано філософії науки, розгляду науки як «речі в собі», що існує і розвивається ізольовано від іншої о світу по своїх власних законах, що знайшло своє втілення в системах позитивізму, а пізніше – неопозитивізму. Однак «статичність» створюваної ними картини науки, неможливість адекватного відображення ні генезису знання, ні закономірностей і динаміки розвитку науки в цілому привело до того, що до середини XX століття потенціал цих систем виявився в значній мірі вичерпаний. Спроба виправити сформоване положення була почата представниками нового напрямку у філософії науки – постпозитивіз.ма, основоположником якого виступив англійський філософ Карл Поппер. Поняття «постпозитивізма» охоплює собою широку сукупність концепцій, що прийшла на зміну неопозитивізму. Постпозитивізм у даний час не відрізняється великою внутрішньою однорідністю: по багатьом питанням існує «внутрішня» полеміка. Виражаючи в термінах одного з його найвизначніших представників – Томаса Куна, – це філософський напрямок не має постійної парадигми. Умовно можна виділити два основних напрямки (природно, що виявляють між собою спільність): релятивістським, представленим Томасом Куном, Полем Фейєрабендом, Максом Подані; і фаллібілістське, до цієї групи варто віднести насамперед Карла Поппера і Імре Лакатоса, а також Дж. Уоткінса, Дж. Агассі, Дж. Фетзера. Представники першого плину затвор джутоть відносність, умовність, ситуативність наукового знання приділяють більше значення соціальним факторам розвитку науки, філософи другого – будують філософські концепції виходячи з тези про «погрішність» наукового знання, його нестійкості в часі. Зрозуміло, природна наступність постпозитивізма з неопозитивізмом у його увазі до раціональних методів пізнання. Однак, як було сказано, постпозитивнім не обмежується статикою знання, але бачить основне призначення філософії науки в дослідженні процесу розвитку, «росту» знання. Загальним для цього напрямку є визнання важливості світоглядних, філософських, метафізичних основ наукових теорій. На противагу неопозитивістському антиісторизму, пост позитивізм прагне здійснити синтез логіко-методологічного й історико-наукового методів аналізу наукового знання. Замість розробки ідеальної моделі пізнання Постпозитивізм звертається до його реальної історії, демонструючи залежність пізнавального процесу від суспільства і від індивіда, що пізнає. Відбувається відмовлення від знеособлювання науки, ігнорування традицій і авторитетів наукових колективів. «8итта зшпітіатт» ідей, що лежать в основі філософських робіт обговорюваного напрямку, може бути представлена в такий спосіб1 . 1. Теоретичне розуміння науки можливо лише при побудові динамічної картини наукового знання. 2^. Наукове знання є цілісним по своїй природі, його не можна розбити на незалежні друг від друга емпіричний і теоретичний рівні, будь-яке емпіричне твердження є теоретично навантаженим. З . Філософські (онтологічні і методологічні) концепції мають тісний зв’язок з конкретно-науковим знанням. Філософія не тільки стимулює розвиток науки, але філософські твердження органічно входять у «тіло» науки. 4. Динаміка наукового знання не є строго кумулятивним процесом, наукові теорії незалежні друг від друга і, як правило, непорівнянні, непорівнянні. З. Метою зміни наукового знання є не досягнення об’єктивної істини, а реалізація однієї чи декількох «ближніх» задач: кращого розуміння визначених феноменів, рішення більшого числа наукових проблем, побудова більш простих і компактних теорій і ін. О. Як метод розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-науковий, методологічний, науковедческий, психологічний, соціологічний, логічний і ін. При цьому логічний метод щонайменше не має домінуючого характеру. Внутрішня розмаїтість постпозитивізма робить, однак, неможливим обговорення цього філософського плину без звертання до аналізу концепцій окремих його представників. Настільки ж немислимо охопити всі ці концепції в рамках обмеженого обсягу роботи. Тому подальший виклад буде присвячено аналізу тих з них, що вплинули на вигляд самої пост позитивістської філософії, з одного боку, і є найбільше «злободенними», з погляду автора – з іншої. 4.4. К. Поппер Карпові Попперу належить честь створення першої філософської концепції науки, здатної в першій половині XX століття протистояти що починали випробувати труднощі неопозитивізму. Поппер указує на закономірність невдач неопозитивістської концепції верифікації наукових речень. Він вважає, що вчені роблять відкриття, виходячи не від фактів до теорій, а переходячи від і іпотез до одиничних висловлень, тобто користаючись гіпотетико-дедуктивним методом. Філософ виходить із впливу теорії на почуттєвий досвід і експериментальні ситуації: людина бачить і розуміє світ гак, як той даний йому в його теоретичних представленнях. Спостереження вже припускає деяку теоретичну установку, деяку вихідну гіпотезу; не можна просто спостерігати, не маючи для цього ніяких передумов. Спостереження завжди виборче і цілеспрямовано: ми виходимо з визначеної задачі і спостерігаємо тільки те, що потрібно для рішення цієї задачі. На думку Поппера, перевірка істинності теорії не може здійснюватися за допомогою відібраних з її допомогою фактів з ряду причин. По-перше, будь-яка розвита теорія формулюється не для реальних, а для ідеальних об’єктів. У досвіді відсутні почуттєві аналоги «абсолютно твердого тіла», «ідеального газу». По-друге, досвід стає можливим тільки завдяки теоретичним, сутнісним представленням. Наукові принципи не можна перевірити фактами, тому що вони як би накладаються зверху на ці факти. Строго говорячи, факти повинні відповідати теорії, а не навпаки. Теорія, у свою чергу, повинна відповідати природі як такої, але не досвідченої реальності. Підтвердження теорії експериментом – це не відповідність теорії експеримент)’, а відповідність теорії тим сутнісним природним властивостям досліджуваної реальності, що виявляють себе через експеримент. Однак теорія завжди улаштовується обмеженим числом експериментів, а використовується для пояснення значно більш широкого кола досвідів. Підкріплювальні теорію факти й експерименти завжди обмежені як у просторі, так і в часі, відповідно і теорія також обмежена минулим і сьогоденням. Проте вона претендує на пояснення майбутніх досвідчених і експериментальних ситуацій. Позитивний досвід може підтримувати теорію лише тимчасово, оскільки наступні можливі негативні досвіди завжди можуть спростувати її. Поппер, таким чином, звернув увагу на те, що процедури підтвердження і спростування мають зовсім різний пізнавальний статус. Остаточно підтвердити теорію не можна, зате її можна спростувати (фальсифікувати). Теорія фальсифікована, якщо вона суперечить досвідченим даної, іноді усього лише одному досвідченому факту. Ця асиметрія, вважав Поппер, має вирішальне значення для розуміння процесу наукового пізнання. Ситуація спростування в науці є стимулом до удосконалення: на місце фальсифікованій гіпотезі приходить інша, котра прагне уникнути допущеної помилки, спростування досвідом є «елімінація помилок». Накладення нової теорії на існуючу теоретичну базу приводить до росту наукового знання. Різні теорії відрізняються своєю життєздатністю, причому виживають самі несуперечливі. Інакше кажучи, наука еволюціонує «по Дарвінові». Підставою наукового знання, згідно Попперу, виступає ідеал критичного відношення вченої о як до своєї, так і до чужих, альтернативних теорій. Принцип фальсифікації Поппера означає визнання фальсифікації, по-перше, найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута, і, у других, критерієм демаркації: науковою теорією визнається лише та концепція, що піддається зіставленню з досвідченими даними, і, отже, піддається фальсифікації. Слідом за неопозитивістами він констатує, що філософія, як знання, що не піддається фальсифікації, не має наукового характеру. Методологічне значення філософії він бачить в осмисленні росту наукового знання, відкіля випливає необхідність принципів раціонально-критичної дискусії. Принцип фальсифікації вплинув на попперівське розуміння істини. Стверджуючи можливий характер будь-якої наукової теорії, філософ, хоча і погоджується з існуванням об’єктивної істини, однак думає її -* у силу можливого характеру знання – у принципі недосяжної. Більш того, навіть при випадковому виявленні цієї істини її ідентифікація в якості такої передбачається неможливої. Інакше кажучи. К. Поппер засновує загальний характер відносності знання. Хоча наукове пізнання спрямоване на пошук істини, однак вона недосяжна не тільки на рівні теорії, але навіть і в емпіричному знанні. Оскільки проблема істинності знання, по Попперу, нерозв’язна, він вводить у якості визначального розвиток наукового знання критерій правдоподібності теорій, суть якого така. тому що кожна наукова теорія є. строї о говорячи, помилковою, серед її наслідків будуть як істинні, так і помилкові твердження. Перші утворять її істину, другі – помилковий зміст. Якщо експеримент показує, що пророкування однієї теорії істинно там. де пророкування іншої теорії хибне, то це означає, що перша теорія має істинний зміст там, де друга має помилковий зміст, тобто перша теорія більш правдоподібна, чим друга. Максимально правдоподібної буде теорія. яка повно і вичерпно відбиває об’єктивну реальність. Ріст знання досягається в процесі раціональної дискусії, що являє собою критику існуючого знання. Тому свою філософію Поппер називає критичним раціоналізмом. У концепції росту’ наукового ‘знання Понпер робить рішучий крок убік від неопозитивістського кумулятивізму. Однак у той же час у повній згоді з неопозитивістськими концепціями єдиною сутнісною характеристикою науки він вважає її раціональність, при цьому особисгісні і соціальні фактори науки не приймаються їм до розгляду. Це демонструє створена Поппером «епістемологія без суб’єкта, що пізнає,», що базується на новаторській філософській концепції «трьох світів». На противагу неопозитивістському суб’єктивізму, додатково до традиційно представленого у філософії «першому світу» – об’єктивно існуючої реальності, і «другому світу» – ідеальних конструкцій свідомості, Поппер додає третій світ – об’єктивного змісту мислення, об’єктивної істини. Останній він розуміє як результат людського духу, тобто світ теорій, гіпотез, ідей. Саме в цьому світі відбувається ріст наукового знання. Третій світ являє собою продукт людської діяльності, однак у той же час має значну автономність: результати діяльносгі людини здатні вести власне життя. Дійсно, для рішення дослідницької проблеми вчений розвиває теорію, що критично оцінюється через зіставлення з конкуруючими теоріями й емпіричними даними. У результаті цієї оцінки виникає нова проблема. Цей цикл може бути описаний наступною схемою: р =^ ТТ => ЇЇ => Р, цер – вихідна проблема, ТТ – теорія, що претендує на вирішення проблеми (як правило, не єдина), ЇЇ – оцінка теорії, її критика й усунення помилок, Р – нова проблема. Таким чином, процес росту третього світу полягає в тому, що критично відносячи до очевидного, усі піддаючи сумніву, апробуючи самі неймовірні можливості, учений переборює границі доступної йому раніше реальності. Підводячи підсумок обговоренню попперовской філософії науки, випливає ще раз нагадати про його роль основоположника філософського напрямку постпозитивізма, людини, якому призначено було «зсередини» підірвати вплив неопозитивізму. Безумовно, з цим зв’язана досить суперечлива позиція Поппера стосовно неопозитивізму: з одного боку, критика його доктрини і формування антипозитивістського руху у філософії науки як такого; з іншого боку – запозичення в ньому і розглянутих проблемах, і способів їхнього рішення. З цим зв’язано те, що задовільного рішення більшості методологічних, історіографічних і філософських проблем науки він знайти не зумів. Проте, у порівнянні з неопозитивізмом, Попперу удалося виявити ряд істотних особливостей наукового знання, його ідеї багато в чому сприяли синтезу методології й історії науки. Немаловажне і те, що критика його ідей послужила рушійним початком подальшого розвитку усього постпозитивістського напрямку. Його теорія, виражаючи його власними словами, «фальсифікована», але ріст заснованого їм філософського напрямку безсумнівний.. 4.5. /мре Лакатос: концепція науково-дослідних програм Заслуга критичного переосмислення і подальшого розвитку попперовских ідей належить його учню Імре Лакатосу. Лакатос зберігає прихильність історичному напрямку у філософії науки: на його думку, усяка методологічна концепція повинна бути й історіографічною, а оцінка ЇЇ може бути дана по тій раціональній реконструкції історії науки, що вона пропонує. У той же час він розрізняє реальну історію пізнання з її соціально-психологічним контекстами, і її логічну реконструкцію, використовувану при аналізі наукового пізнання, що носить у нього назва «внутрішньої історії». У той же час, підкреслюючи зв’язок проблем наукової раціональності з методологією, він констатує невизначеність раціональних основ стосовно до попперовской моделі науки. Більш тої о, на його думку спроби рішення проблеми обгрунтування знань приводять до нескінченного регресу основ: підстава будь-якого знання повинне мати своя підстава і т.д. У своїй роботі «Історія науки і її раціональних реконструкцій» Лакатос виділяє чотири типи методологічних доктрин (одночасно – і критеріїв раціональності). Три перші індуктивізм, конвенціоналізм, методологічний фальсифікаціонізм – визнаються їм неефективними з погляду адекватності раціональної реконструкції науки. Пошук основ, що дозволяли б з єдиної точки зору вивчати і пояснювати пізнавальну діяльність учених, логіку наукової о дослідження й історичний прогрес науки, приводить філософа до четвертої доктрини – концепції науково-дослідних програм. З її допомогою, на його думку, можливо уникнути проблеми обґрунтування конкретних теорій. Концепція КНП зберігає визначену наступність Поппера. Як вихідну модель росту наукового знання Лакатос бере світ ідей, що автономно розвивається знання, у якому здійснюється «внутрішня історія» пізнання. Однак, у той час як по Попперу, на зміну однієї теорії приходить інша, стара теорія відкидається цілком, по Лакатосу ріст знання здійснюється у формі критичного діалогу конкуруючих дослідницьких програм. Саме вони, а не теорії, є фундаментальною одиницею розвитку науки. Лакатос доводив, що ріст «зрілої» теоретичної науки є майже завжди результатом зміни дослідницьких програм, що представляють собою безупинно зв’язану послідовність теорій. Головна цінність програми – її здатність поповнювати знання, пророкувати нові факти. Протиріччя і труднощі в поясненні яких-небудь явищ не впливають істотно на відношення до неї вчених (що в дійсності і відбувається!). Дійсно, досить сильна в теоретичному відношенні ідея завжди виявляється досить багатої для того, щоб її можна було захищати. Звідси випливає відмовлення від попперовской моделі, у якій за висуванням деякої гіпотези випливає її спростування. Жоден експеримент не є вирішальним і достатнім для спростування теорії. Це дозволяє зрозуміти, з одного боку, як наукові концепції переборюють неминучі утруднення, а з інший -існування альтернативних дослідницьких програм. Лише коли буде зруйноване «тверде ядро» програми, необхідним виявиться перехід від старої науково-дослідної програми до нового. Це і складає сутність «наукової революції». Таким чином, новаторство Лакатоса полягає в заміні попперовської ідеї бінарного зіткнення (теорія – експеримент) ідеєю тернарного протистояння (конкуруючі науково-дослідні програми – експеримент). Головним джерелом розвитку науки є не взаємодія теорії й емпіричних даних, а конкуренція дослідницьких програм у справі кращого опису і пояснення явищ, що спостерігаються, і, що ще важливіше, пророкування нових фактів Іншим значним досягненням Лакатоса є «поворот», хоча і досить своєрідний, попперівського критичного раціоналізму до особистості дослідника. Він розглядає науково-дослідну діяльність як «картину наукової гри», чиненої по заздалегідь прийнятих правилах. Вони присутні в науці як оцінки раціональності дій ученого, демаркаційного критерію для розмежування між наукою і псевдонауками, а також «кодексу наукової чесності» – своєрідного тетепїо топ, що рятує від пфеоцінки дослідником поділюваної їм теорії: головну роль у ньому грають скромність і стриманість. Для ученого важливо усвідомлювати, у рамках якої науково-дослідної програми і теорії він знаходиться. Таке усвідомлення вимагає порівняння теорій і програм. На основі моделі Лакатоса з’являється можливість пояснити відому безперервність у розвитку наукового знання, і його відносну незалежність від емпіричного рівня. Дослідницька програма прогресує, якщо її теоретичний ріст передбачає ріст емпіричний, тобто якщо вона з успіхом пророкує нові факти. Вона регресує, якщо дає лише спізнілі пояснення новим фактам, передвіщеним конкуруючої програмою або відкритим випадково. Якщо одна дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж інша, з нею конкуруюча, то перша витісняє другу. Таким чином, у Лакатоса попперовский критичний раціоналізм утрачає свій негативно-руйнівний характер і стає конструктивним. З позицій методології дослідницьких програм виконання принципів критичного раціоналізму полягає не в спробі спростування теоретичної системи, що перевіряється, але в створенні альтернативних концепцій з метою розгляду досліджуваної проблеми з максимального числа точок зору. «Картина наукової гри, що пропонує методологія дослідницьких програм, дуже відмінна від подібної картини методологічного фальсифікаціонізма. Вихідним пунктом тут є не установлення фальсифікуємо!’… гіпотези, а висування дослідницької програми»2. Іншими словами, ядро концепції КНП утворить критичний конвенціалізм, відповідно до якого оцінки в науці являють собою форму особливих угод, підсгави для який задаються, як правило, науковою елітою. Ще більш явно конвенціальні принципи виступають у роботах іншого послідовника К. Поппера – американського філософа Томаса Куна. 4.6. Релятивістський рух Т. Кун: «нормальна» і «екстраординарна» науки Основою філософської спадщини Куна є його знаменита «Структура наукових революцій», поява якої на рубежі 1960-х рр. викликало «ефект бомби, що розірвалася,» у західноєвропейській (і не тільки) філософії. Кун, як і і. Лакатос, критичний і до неопозитивістської, і до попперівської схем розвитку науки, У центрі його уваги як і раніше знаходиться розкриття механізму трансформації і зміни ведучих представлень у науці, руху наукового знання. Кун зберігає і прихильність антикумулятивізму: на його думку наука розвивається через періодичну корінну трансформацію і зміну ведучих уявлень – через періодично відбуваються наукові революції. Однак на відміну від Лакатоса, філософ на основі вивчення історії науки робить поворот від лої іко-методологічних до соціальних аспектів її функціонування. Це виявляється в розробці їм раніше введених М. Полані уявлень про наукове співтовариство, що починає виступати в Купа як логічного суб’єкта наукової діяльності. Учений може бути зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукового співтовариства. Наукове співтовариство задоволене успішно ізолюється від непрофесіоналів і повсякденного життя, що дуже важливо для науки. Індивідуальна творча робота вченого звернена насамперед до його колег, а виходить, не залежить від оцінок «дилетантів». Саме тому, що вчений працює тільки для вузької аудиторії колег-професіоналів, що розділяє його власні оцінки і переконання, він може приймати без доказу єдину систему стандартів – парадигму. Парадигма є сукупність переконань, цінностей, технічних засобів, прийнятих науковим співтовариством і які забезпечуються науковою традицією: «Під парадигмами маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, що протягом визначеного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їхніх рішень… Парадигми включають закон, теорію, їхнє практичне застосування і необхідне устаткування»3. Поняття парадигми, таким чином, ширше понять теорії і навіть науково-дослідної програми: вона виступає як деяке надособистісне утворення. У моделі Куна наука в особі парадигми диктує свою волю, виступаючи як деяка безлика сила, а вчений – це усього лише виразник вимог свого часу. Конкретизуючи своє представлення про парадигму, Кун уводить поняття про дисциплінарну матрицю, до складу якої включає чотири елементи: 1. Символічні узагальнення типу другого закону Ньютона, закону Ома, закону Джоуля-Ленца і т.д. 2. Концептуальні моделі (загальні твердження). 3. Ціннісні установки, прийняті в науковому співтоваристві і яке проявляє себе при виборі напрямків дослідження, при оцінці отриманих результатів і стану науки в цілому. 4. Зразки рішень конкретних задач і проблем. Уведення понять наукового співтовариства і парадигми означає розуміння науки як традиції. Кун уперше зробив традиції центральним об’єктом розгляду при аналізі науки, додавши їм значення основного фактора, що конституює, у науковому розвитку. Дійсно, основним способом існування науки, по Куну, є нормальна наука – система досліджень, що спираються на одне чи кілька минулих наукових досягнень (парадигмального характеру), що протягом деякого часу визнаються визначеним науковим співтовариством як основа для його подальшої практичної діяльності». Проблематика нормальної науки в дуже малому ступені орієнтується на великі відкриття. будь те відкриття нових чи фактів створення нової теорії. У рамках нормальної науки вчений настільки жорстко запрограмований, що не тільки не прагне чи відкрити створити що-небудь принципово нове, але навіть не схильний це нове чи визнавати зауважувати. «Спектр чекань виявляється лише небагато ширше відомої картини. І якщо результат проекту не попадає в цю вузьку область, те це розглядається звичайно як невдача дослідника, що відбиває не відхилення природи від закону, але лише помилку вченого»4. Проблеми нормальної науки не виходять за границі, обумовлені парадигмою. Тому Т. Куп називає їх задач-головоломками: є зразок рішення, є правила рішення, відомо, що задача розв’язна. На долю ученого випадає спробувати свою особисту винахідливість при заданих умовах. Це пояснює привабливість нормальної науки для вченого, хоча її результати можуть бути передвіщені – причому так детально, що все залишилось невідомим саме по собі уже втрачає інтерес. Інакше кажучи, нормальна наука являє собою подальшу розробки і конкретизації парадигми в нових, більш важких умовах. Вона дозволяє виявити пізнавальний потенціал, що закладений у нових ідеях, що визначають бачення реальності і способів її збагнення. «Концентруючи увагу на невеликій області відносно езотеричних проблем, парадигма змушує вчених досліджувати деякий фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б немислимо за інших обставин»’ . Кун показав, що наукова традиція є необхідною умовою швидкого нагромадження знань. Цінність нормальної науки полягає в тім, що вона породжує точність, надійність і широту методів. Спроби осмислити з погляду прийнятої парадигми всі нові і нові явища, реалізуючи при цьому стандартні способи чи аналізу пояснення організують наукове співтовариство, створюючи умови для взаєморозуміння і порівнянності результатів, і породжує ту «індустрію» виробництва знань, що ми і спостерігаємо в сучасній науці. Завдяки тому. що в період нормальної науки вчені працюють відповідно до прийнятих моделей, правилами дії, нормальна наука надзвичайно чуйно уловлює будь-які аномалії – невідповідності рішень, отриманих у результаті досліджень, чеканням, що випливають із прийнятої теорії. Іноді проблема нормальної науки, що повинна бути вирішена за допомогою відомих правил і процедур, принципово не піддається цьому рішенню. В інших випадках методологія, сконструйована для цілей нормальної науки, виявляється нездатної функціонувати відповідно до чекань. Нормальна наука в такий спосіб виступає як дуже чуйний прилад по виявленню аномалій, що надалі стають поштовхом до перегляду парадигми. Нові явища знову і знову відкриваються науковими дослідженнями, а радикально нові теорії знову і знову винаходяться вченими. Учений, діючи за заданими правилами, ненавмисно наштовхується на такі факти і явища, що вимагають зміни самих цих правил. У цих умовах учені починають по-різному відноситися до парадигми і відповідно міняється характер їхніх досліджень. Виникає своєрідна кризова ситуація, для подолання якої нормальна наука породжує науку екстраординарну, що характеризується переосмисленням парадигмальних канонів. Це зрештою приводить усю дану галузь науки до нової системи розпоряджень, до нового базису для практики наукових досліджень, знову складаються умови для функціонування нормальної науки. Такі ситуація зміни професійних розпоряджень і є наукові революції. Кожна з цих революцій, по Куну, означає необхідність для наукового співтовариства відмовитися від однієї наукової теорії на користь інший, несумісної з першої. Кун вважає, що не можна слідом за Поппером характеризувати всю наукову діяльність у термінах, застосовних тільки до революційних періодів. Розвиток наукового знання не можна зрозуміти, якщо наукову діяльність розглядати тільки з погляду революцій, що відбуваються час від часу. Одним з найбільш принципових моментів кунівської реконструкції науки є теза про те, що перехід до нової парадигми являє собою соціальне обумовлений процес. Більш того, він здійснюється не стільки на основі логічних чи/і експериментальних підкріплень, скільки на підставі віри наукових співтовариств у потенційну ефективність парадигми, що знову обираються. З відсутності раціональної детермінації процесу вибору парадигм випливає теза про відносність наукового прогресу. У цілому він очевидний: наукові теорії надають усі великі можливості вченим для рішення головоломок. Однак основ, що дозволяють вважати більш пізні теорії краще відбивають об’єктивну реальність, не існує. Концепція Куна наштовхується на ряд серйозних труднощів. По-перше, теза про те, що традиція перешкоджає асиміляції нового, вступає в протиріччя з подальшим визнанням її наявності. Кун не освітив механізму наукових революцій, механізму формування нових програм, не проаналізував співвідношення таких явищ, як традиції і новації. Вчений у Куна жорстко запрограмований, філософ усіляке підкреслює його парадигмальність, але не враховує того, що різноманіття парадигмальних програм породжує волю вибору. По-друге, модель Куна неспецифічна і не вирішує проблему демаркації науки і ненаукових форм знання. Традиція і відхід від її протистоять один одному не тільки в масштабах науки як цілого, але і стосовно до будь-яких традицій більш приватного характеру. Кун же в основному говорить саме про науку, у результаті традиція з’являється навряд чи не єдиною сутнісною характеристикою науки. Не дивно, що кунівськая філософія науки зазнала серйозної критики. Куна дорікають за ідеї некритичності вченого до парадигми, за ірраціоналізм, що виявляється в запереченні об’єктивних критеріїв переходу, усунення від питання про рушійну силу розвитку науки; за виключення Куном можливості раціональної реконструкції знання, надмірне психологізаторство його концепції на шкоду логіці. З іншого боку, виникнення концепції Куна є першою спробою опису «великої науки» сучасності, з колективним характером роботи в ній, поділом праці, що доводить діяльність більшого числа науковців до виконання тільки визначених функцій і далеко не що завжди мають ясне представлення про дослідження в цілому. Його безсумнівна заслуга полягає в тому, що він, розглядаючи науку як змінюється, що розвивається живе ціле, висунув теорію, що розширила поле дослідження, цілком виразно сформулювала проблему вивчення механізму зміни наукових теорій і ролі наукових революцій в історії науки. 4.7. П. Фейєрабенд: критичний плюралізм Основу Фейєрабенд представляє, мабуть, найбільш радикальне крило в пост позитивістській філософії, що знаходить вираження як у його методології науки, так і в характері критики їм неопозитивізму. В останній під ударом виявляються дві найважливіших неопозитивістських тези: теза про дедуціювання чи сумісності теорій, і принцип інваріантосгі значень термінів, що входять у різні теорії. Фейєрабенд демонструє незадовільність першого з них: вимога сумісності нової теорії зі старої приводить до елімінації нової теорії, результатом чого є застій наукового знання. Труднощі розкриваються їм і в тезі про інваріантість значення термінів (який є вираженням твердого поділу емпіричного і теоретичного рівнів знання в неопозитивізмі). Критикуючи дану тезу, Фейєрабенд додає попперівській ідеї теоретичної нагруженості спостереження універсальний характер. Проявом цього з’явилася спроба обґрунтування методологічної ролі теоретичного знання, що, за його словами, складає суть «теоретичного реалізму». Він підкреслює роль детермінаційної основи сприйняття досвіду і взагалі будь-якого явища: немає і не може бути ніякого іншого значення термінів, крім обумовленого базовими положеннями даної конкретної теорії. Оскільки для кожної теорії характерний свій набір вихідних постулатів, значення їхніх термінів не тільки неінваріантні, але і непорівнянні. Більш того, у силу автономності теорій для кожної з них бажаний власна мова спостережень. Некритичне запозичення «чужих» термінології і мови може зашкодити діяльності вченого. Здоровий же зміст як засіб пізнання варто відкинути. Таким чином, Фейєрабенд виступає як антикумулятивіст і прихильник тези про несумірність теорій. Існуючі теорії, на його думку, часто взаємно суперечливі саме через те, що установлюють свої стандарти і норми. Класичний приклад описаної П. Фейєрабендом ситуації – розходження визначень молекули в хімії (носій хімічної індивідуальності речовини) і фізиці (молекулярного спектра). Різний і підхід фізики і хімії до опису ряду складних фізико-хімічних процесів. Однак, наприклад, визначення маси, енергії, обсягу й ін. тотожні в обох науках, так само як термодинаміка і т.п. Тому висунута філософом ідея представляється занадто категоричної. Критикуємим тезам Фейєрабенд протиставляє власні принципи поліферації – розмноження – наукових теорій і контриндукції. Перший виражається в тім, що при зіткненні теорії з науковим фактом для її спростування потрібна ще теорія, причому будь-яка ідея, що вводиться таким чином, буде правомірна. Наука з’являється як процес розмноження теорій і допускає співіснування безлічі рівноправних типів знання. Наявність універсального методу пізнання Фейєрабендом заперечується. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, і немає таких, котрі були б прийнятні скрізь і завжди. Контриндукція полягає у вимозі вводити і розробляти гіпотези, що несумісні із широко ‘ визнаними чи теоріями/і широко обгрунтованими фактами. Цей принцип, будучи зведений Фейєрабендом у ранг методологічної максими, породив так називану теорію «епістемілоічного анархізму». Якщо Кун затверджував відносність наукового знання і принципів наукової раціональності, зв’язавши їх з науковим співтовариством, то Фейсрабенд замінив наукове співтовариство окремим індивідом: учений не повинний випливати яким-небудь нормам, а досліджувати факти і події сам, не піддаючись тиску яких-небудь ідей і теорій. Опора вченого на традиції, норми, парадигми, прихильність його тим чи іншим темам ще не є гарантом об’єктивності й істинності прийнятої суб’єктом теорії – необхідно всіляко підтримувати наукову зацікавленість і терпимість до інших точок зору. На думку Фейєрабенда, стандарти наукового мислення мають більшу силу матеріального впливу, ніж метафізичною силою, тому що вчений у багатьох випадках змушений пристосовуватися до них. Крім методологічних аспектів, Фейєрабенд вперше в сучасній філософії науки приділяє значну увагу взаємодії наукового пізнання і нозанаукових факторів, причому останні мають самостійну цінність. Він підкреслює, що підсіави науки лежать не тільки в сфері самого знання, але й у культурі взагалі. Наукове пізнання відбувається в широкому контексті культурних, ідеологічних, політичних традицій. Як наслідок, характер висунутих теорій визначається не тільки емпіричним базисом, але також цілим поруч суб’єктивних факторів: традиціями гою суспільства, у якому народився і виріс учений, його смаками, естетичними поглядами, думкою його колег і т.д. Приймаючи в увагу соціологічну обумовленість теоретичних концепцій, релятивізм Фейєрабенда приймає радикальний характер. Видимий успіх теорії, вважає він. ніяким образом не можна розглядати як ознака істинності і відповідності з природою. Більш тої о, відсутність значних труднощів з високою імовірністю є результатом зменшення емпіричного змісту за рахунок усунення альтернатив розвитку і тих фактів, що могли бути відкриті з їх допомогою. Інакше кажучи, досягнутий успіх може бути обумовлений перетворенням теорії в ході своєї еволюції у тверду ідеологію, успішну не в силу згоди з фактами але тому, що факти були підібрані так, щоб їх було неможливо було перевірити, а деякі – взагалі усунуті. Такий «успіх» є цілком штучним. З визначених позицій «епістемілогічний анархізм» Фейєрабенда можна тлумачити як «сваволя ідей», ірраціоналізм6. Дійсно, він приділив недостатньо уваги обґрунтуванню наступності знання, факторам, що приводять до реально існуючої стійкості розвитку науки. Однак створюється враження, що різка його критика може бути викликана і тим, що при описі реальної науки він часто виявлявся безжалісно прав. Дивлячись на сучасну науку «зсередини». необхідно визнати його безсумнівною заслугою відмовлення від архаізуючихся ідеалів класичної науки, проголошення так необхідних сучасній науці принципів: плюралізму, толерантності, права на творчий пошук кожного вченого, а не однієї лише обраної наукової еліти – принципів, ігнорування яких може привести – і в окремих напрямках уже приводить наукове пізнання до ІГрязнов Б., Садовский В. Проблемьі структури й развития науки II Структура й развитие науки М„ 1978. С. 23. 2Лакатос Й. История науки й ее раияональньїе реконструкции // Структура й развитие науки. М., 1978. С. 219. ЗКун І. Структура научньїх революций. М„ 1975. С. 31 4КунТ. Структура научньк революций. М., 1975. С. 45. 5Там же. С. 48. бСм., например: Паюю А. В. Диалектическігіі материализм й постпозигивизм. М., 1981.