Зовнішня політика СРСР
(1921-1941)
радянський дипломатіяміжнародний політика
План
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХВІДНОСИН
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І«ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНАБЕЗПЕКА» (1934-1939)
5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТАЙОГО НАСЛІДКИ (1939 1941)
1. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Починаючи з 1920 р. великі світові держави відмовилися відпланів повалення радянського режиму. Поступово була знята економічна блокада, азакріплення рядом угод нових державних кордонів — які, можливо, і нерозглядалися сторонами як остаточні — означало необхідний Радянській Росіїперепочинок. По закінченні громадянської війни та іноземної інтервенції, післяпереходу до непу ідея світової революції для багатьох більшовистськихкерівників відійшла на другий план. III конгрес Комінтерну (червень-липень 1921р.), передбачивши глобальне загострення міжімперіалістичних протиріч, які в«найближчому майбутньому створять сприятливі умови для революційного вибуху»,проте, визнав спад революційного руху в Європі. Очікуючи нового підйому, Ленінвизнав визначальною задачу мирного будівництва Радянської держави.
У 20-і рр. Радянська країна нормалізувала свої міжнароднівідносини, поступово входячи до світової спільноти. Важливо, що цей процесвідбувався на умовах Радянської держави, яка, з одного боку, відмовиласяплатити борги царського уряду, але не відмовилася від ролі світового центруреволюційного руху — з іншого. Витікаюча з цього подвійність радянськоїзовнішньої політики означала справжній переворот у нормах і правилахміжнародних відносин.
Як потрібно було оцінювати зовнішню політику країни, якавстановила дипломатичні і торгові відносини з іншими державами і в той же самийчас контролювала через Комінтерн діяльність національних компартій, якіпроголосили своєю кінцевою метою дестабілізацію і повалення існуючих урядів, зякими Радянська держава підтримувала «нормальні» відносини? Звичайно, радянськадипломатія заперечувала цю другу сторону своєї політики, стверджуючи, щоКомінтерн являє собою міжнародну організацію «приватного характеру», діяльністьякої ніяким чином не залежить від радянського уряду, однак ця подвійністьіснувала і ставила радянський уряд перед обличчям нерозв’язної дилеми. З одногобоку, Радянська країна більш ніж будь-яка інша велика держава потребуваламіжнародного миру і стабільності, необхідних для відновлення зруйнованої за сімроків війни і революцій економіки і стабілізації своєї політичної системи. Алев той же час будь-яка стабілізація на міжнародній арені зменшувала шансисвітової революції на успіх і віднімала у Радянської держави можливість граніна між імперіалістичних протиріччях. Протягом 20-х рр. такі видатнібільшовистські теоретики, як Троцький і Бухарін, постійно обговорювалиможливість загострення між Францією та Великобританією і навіть Великобританієюта США на ґрунті їх прагнення до світового панування. Такі конфлікти, па їхдумку, були б тільки на благо Радянській державі і міжнародному комуністичномуруху. У кінці 20-х рр. Сталін дав розгорнуте визначення цілей і змістурадянської зовнішньої політики, виходячи з неминучості в майбутньому глибокоїкризи капіталізму, яка привела б до загострення «міжімперіалістичних протиріч»і виникнення революційної ситуації.
Дуалізм зовнішньої політики Радянської держави, зумовленийіснуванням в ній двох пріоритетів — державних інтересів країни та інтересівсвітового революційного руху, притому, що ті та інші інтереси могли неспівпадати, — привів після смерті Леніна до гострої дискусії між Сталіним,прихильником теорії «побудови соціалізму в одній країні», і теоретикомвсесвітньої «перманентної революції» Троцьким. Потрібно відзначити, що позиціїцих лідерів були куди більш складними і витонченими, ніж їх звичайновідображають. Спочатку незначні розходження у поглядах на співвідношенняінтересів Радянської держави як такої і інтересів різних комуністичних течій закордоном посилювалися по мірі того, як все більш запеклою ставала політичнаборотьба цих лідерів між собою, щоб, зрештою, постати антагоністичними івзаємовиключаючими концепціями. В той же час блискуче організована кампанія подезінформації дозволила Сталіну переконати більшість членів партії в тому, щоТроцький не вірить у можливість побудови соціалізму в одній країні.
Насправді ж Троцький (особливо якщо судити по його доповіді вберезні 1926 р., присвяченій політиці, яку потрібно було проводити в Китаї),ратував за проведення дуже обачної зовнішньої політики, яка переслідувала б,передусім державні інтереси СРСР, — нехай навіть на шкоду революційним силам, уцьому випадку в Китаї.
На фоні цієї дилеми — інтереси Радянської держави абоінтереси міжнародного комуністичного руху — кожна поразка, кожна упущенаможливість (невдалий виступ німецьких робітників у 1923 р., підтримка Чан Кайшив 1926-1927 рр., яка спричинила розгром комуністів у Шанхаї в квітні 1927 р.)приводила до політичних конфліктів і взаємних обвинувачень у зраді ідеалівінтернаціоналізму, або, навпаки, в авантюризмі і принесенні вищих державнихінтересів країни в жертву фетишам резолюції.
Після розгрому «лівої», а потім і «правої» опозиції Сталінвирішив цю дилему, підпорядкувавши інтереси національних компартій і міжнародногокомуністичного руху інтересам Радянської держави. З трибуни VI конгресуКомінтерну (липень — вересень 1928 р.) він заявив, що тільки той є істиннимреволюціонером, хто готовий беззастережно, відкрито, безумовно, захищатиРадянський Союз. У 1929-1930 рр. Комінтерн, де провідні позиції займалиполітичні діячі з ідеями, часто відмінними від сталінських (Бухарін, Зинов’єв,Радек, Сокольников), надійно взяли у свої руки такі переконані сталіністи. якМануїльський та Молотов. У другій половині 30-х рр. з особливою жорстокістюпроходила чистка Комінтерну. Вона супроводжувалася затвердженням все більшвідвертої націоналістичної ідеології, яка остаточно посіла місце проголошуванихраніше інтернаціоналізму і прагнення «роздмухати пожежу» світової революції.
Так же радикально в 1929-1930 рр. був оновлений апаратНаркомату закордонних справ. М.Чичерін був замінений на посту наркомаМ.Литвиновим, який керував радянською дипломатією до травня 1939 р. Разом ізЧичеріним багато які дипломати, особливо ті, хто раніше співробітничав ізТроцьким (А. Іоффе, Л. Карахан та інш.), були або звільнені з НКЗСу абонаправлені послами за рубіж. Деякі з них через кілька років виявилися середобвинувачених на московських процесах.
1929-1930 рр., коли був зроблений вибір між інтересамиРадянської держави і міжнародного комуністичного руху, ознаменували першийповорот у радянській зовнішній політиці після 1921 р. Другий стався наприкінці1933 р., коли радянське керівництво, усвідомивши небезпеку з боку нацистів, щоприйшли до влади в Німеччині, зважилося почати перегляд одного з постулатівсвоєї зовнішньої політики, згідно з яким всяке посилення міжнародноїнапруженості, всяке загострення «міжімперіалістичних протиріч» зрештою, буловигідним для СРСР. Протягом шести років Радянська держава робила ставку нанейтралітет в міжнародних відносинах та ідею «колективної безпеки». Післяневдачі цієї політики, в умовах зростання міжнародної напруженості таімовірності виникнення світового конфлікту радянська дипломатія, відмовившисьвід усіх принципів, за винятком все більш послідовного націоналізму, дозріладля третього повороту: альянсу з нацистською Німеччиною, втіленого врадянсько-німецькому пакті від 23 серпня 1939 р.
2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ(1921-1928)
До 1934 р. Рапалльськич договір, укладений Радянськоюдержавою з Німеччиною 16 квітня 1922 р., залишайся найважливішою із міжнароднихугод, підписаних радянським керівництвом. Протягом десятиріччя відносини зНімеччиною були стержнем радянської дипломатичної діяльності її Європі. Перші військовіі торгові контакти між двома країнами були встановлені ще в квітні 1921 р.Радянська держава розраховувала за допомогою німецьких капіталів і технології!зробити реконструкцію свого народного господарства. Представники німецькихвійськових кіл па чолі з генералом фон Сектом сподівалися розмістити вРадянській країні секретні військово-учбові центри, заборонені в НімеччиніВерсальським договором; зі свого боку вони були готові співробітничати впідготовці кадрів для Червоної Армії.
Переговори з цих питань розпочалися в той момент, коли СРСРбезуспішно (за винятком підписаної ним у березні 1921 р. торгової угоди зВеликобританією) намагався нормалізувати свої економічні та дипломатичнівідносини з провідними європейськими країнами. Головною перешкодою длявідновлення цих відносин була проблема виплати боргів царського уряду.Радянський уряд заявляв про принципову згоду їх сплатити в тому випадку, якщодержави-кредитори нададуть йому економічну допомогу шляхом надання на вигіднихумовах кредитів і позик і розвитку з ним торгових відносин, а також оголосятьпро його офіційне визнання. 28 жовтня 1921 р. радянський уряд направив великимдержавам поту з пропозицією скликати міжнародну конференцію для обговорення цихпитань і вирішити питання про юридичне визнання Радянської держави. Цяпропозиція була прийнята, і конференція, що зібрала представників біля тридцятидержав і присвячувалася питанням економічного відродження Центральної таСхідної Європи, відбулася в Генуї.
Однак із перших же днів переговори зайшли у глухий кут.Пуаикаре знаходив неприйнятними радянські пропозиції відносно виплати боргів,оскільки сума, що вимагалася Чичеріним як. відшкодування збитку, заподіяногоРадянській Росії іноземною інтервенцією під час громадянської війни,перевищувала царські борі п. Саме за цих умов радянські представники, щоприбули до Генуї в надії розірвати дипломатичну, економічну і торгову блокадукраїни, і німецькі, що прагнули зменшити розміри репарацій, підписали 16 квітня1922 р. Рапалльський договір. Цією угодою обидві сторони відмовлялися відвзаємних претензій з питань про борги, про відшкодування збитку інаціоналізованого майна, надавали один одному режим найбільшого сприяння вторгівлі і поновлювали дипломатичні та консульські відносини. Підписавши цейдоговір, Радянська Росія і Німеччина, виключені із світової спільноти іпригноблені нею, одночасно виходили із дипломатичної ізоляції; обидві сторонивідкидали Версальський договір, нав’язаний «імперіалістичними бандитами» зметою «колонізації Німеччини» (терміни, що вживалися в Комінтерні). Внаслідокпідписання договору рейхсвер отримував можливість розмістити в Радянськійкраїні свої центри військової та учбової підготовки, отримувати або проводититам за участю своїх фахівців знаряддя, яке Німеччині заборонялося мати заумовами Версальського договору. Ця співпраця Радянської держави з правимимілітаристськими силами Німеччини продовжувалася до 1933 р.
Незважаючи па такий багатообіцяючий початок,радянсько-німецькі відносини пережили в 20-і рр. кілька напружених періодів. їхпричиною були, з одного боку, дуже тісні зв’язки Німецької компартії зКомінтерном, а з іншого — постійні побоювання радянської сторони, що навітьнезначне поліпшення германо-французьких відносин приведе до створенняантирадянського фронту капіталістичних держав. Так, у серпні 1923 р., під часформування уряду Штреземапа, який повинен був подолати кризу, викликануфранко-бельгійською окупацією па початку цього року Рурської області, Комінтерн(в якому німецькими питаннями спеціально займався К. Радек) закликав німецькихкомуністів виступити проти уряду соціал-демократів. Комуністи, в рядах яких небуло ні єдності, пі рішучості, ні упевненості в тому, що Радянський Союз дійснодопоможе, змогли лише підняти повстання в Гамбурзі, яке було придушене протягомдвох днів.
Ця поразка викликала гострі внутрішні розбіжності вкерівництві РКГІ(б): Сталін не втратив нагоди піддати критиці «троцькістськихавантюристів». Троцький же в свою чергу звинуватив керівництво партії в зрадіінтересів німецького робітничого класу. Прийняття в серпні 1924 р. Німеччиноюплану Дауеса було розцінено Комінтерном як крок до перетворення Німеччини інавіть всієї Західної Європи на «американську колонію» і викликало глибокезанепокоєння радянської дипломатії, яке ще більше посилилося після підписанняЛокарнських угод. Ці угоди мали важливе значення для політичної стабілізації вЄвропі, оскільки беззастережно визнавали Німеччину, допущену в Лігу Націй,великою державою. Тим самим вони викликали у Радянського Союзу дуже великіпобоювання відносно відтворення єдиного фронту капіталістичних держав. У нихумовах радянська сторона зажадала у Штреземапа доказів вірності Німеччиниугодам, підписаним у Рапалло. Німеччина, бажаючи зберегти радянську карту натой випадок, якщо знадобиться натиск на Великобританію або Францію, 12 жовтня1925 р., не дожидаючись закінчення переговорів в Локарпо, уклала нову торговуугоду з Радянським Союзом. За цією угодою слідувало підписання 24 квітня 1926р. в
Берліні договору про дружбу і взаємний нейтралітет, який нап’ять років продовжував дію Рапалльського договору. Коли у вересні 1926 р.Німеччина була прийнята в Лігу Націй, Штреземан заявив, що вона засудитьбудь-яку агресію проти Радянського Союзу. У випадку ж, якщо проти СРСР будутьзастосовані «санкції», які Німеччина визнає необгрунтованими, воназобов’язується не допустити пропуску через свою територію військ, направленихдля здійснення цих санкцій. У подальші роки продовжувала розширятисярадянсько-німецька торгівля: в 1927-1928 рр. па Німеччину доводилося 30%зовнішньоторговельних оборотів СРСР.
При постійному зміцненні зв’язків СРСР з Німеччиноювідношення Радянської держави з іншими великими державами Європи, навпаки,протягом усіх 20-х рр. залишалися дуже напруженими, незважаючи на те, що багатоєвропейських країн під враженням економічних успіхів Радянської держави в рокинепу, а також тієї обставини, що хвороба, а потім смерть Леніна не привели допадіння радянської влади, протягом 1924 р. визнали СРСР де-юре. ВизнанняРадянської держави було одним із перших кроків і лейбористського урядуВеликобританії, що прийшов до влади на чолі з Р. Макдональдом. Після цього булирозпочаті переговори з метою урегулювання розбіжностей з приводу боргівцарського уряду, внаслідок яких 8 серпня 1924 р. був підписаний новий торговийдоговір. Ця угода, однак, не була ратифікована, оскільки в кінці 1924 р. довлади знову прийшли консерватори. В успіху па виборах відому роль зіграла антирадянськаспрямованість їх передвиборної кампанії, тим більше що «червона загроза»придбала в очах британської громадської думки цілком реальне значення через такзваний «Лист Зинов’єва», який ніби направив 15 вересня 1924 р. Комінтернанглійським комуністам і який закликав їх готувати повстання в армії. Лишенабагато пізніше стало відомо, що «Лист» був фальшивкою, сфабрикованоюросійськими емігрантами в Берліні. Однак мета була досягнута: консерватори, щоперемогли на виборах, відмовилися ратифікувати торгову угоду.
У і 926-1927 рр. радянсько-британські відносини продовжувалипогіршуватися. У відповідь па значну грошову допомогу радянських профспілокучасникам загального страйку 1926 р. в Англії британський уряд звинувативрадянську сторону у втручанні у внутрішні справи Сполученого Королівства (лютий1927 р.). У травні 1927 р. лондонська поліція зробила обшук у приміщеннірадянського торгового представництва і фірми «Аркос Лтд», запідозреної ушпигунстві на користь СРСР. Вилучені при обшуку документи не містили нічогосенсаційного, але, незважаючи на це, були використані британським урядом якпідстава для розірвання всіх торгових угод. Розірвані одночасно з цимдипломатичні відносини з СРСР були відновлені тільки в жовтні 1929 р.
Дипломатичні відносини з Францією були встановлені післяперемоги на виборах у травні 1924 р. «Блоку лівих сил» і формування урядуЕрріо. 28 жовтня 1924 р. було заявлено про офіційне визнання СРСР, оскільки«радянська влада була визнана народом». Проте, протягом ряду подальших роківрадянсько-французькі відносини залишалися напруженими. Суперечки навколоборгів, що продовжувалися протягом 1925 -1927 рр., так і не привели допідписання будь-якої угоди з цього питання. Ще однією причиною тертя булаполітика Франції у Східній Європі. Особливо енергійно СРСР протестував проти угод,укладених між Францією, Польщею і Румунією, які розглядалися Радянським Союзомяк направлені, передусім проти його інтересів. І дійсно, франко-румунський таітало-румунський договори 1926 р. являли собою додаткові перешкоди для СРСР вйого прагненні повернути собі Бессарабію — основний предметрадянсько-румунських розбіжностей.
Однак, незважаючи на всі проблеми, радянське керівництвопродовжувало політику інтеграції СРСР в міжнародне співтовариство. Завершуючипідготовку до радикальної зміни внутрішньополітичного курсу, Сталін і йогооточення були зацікавлені в розрядці міжнародної напруженості, продовжуючи прицьому у відповідності зі своїми цілями нагнітати в країні тривогу з приводузагрози з боку «капіталістичного оточення».
Незважаючи на те, що СРСР не був членом Ліги Націй, починаючиз 1925 р. він брав участь у роботі Підготовчої комісії до конференції пороззброєнню. У 1927 р. Литвинов представив туди план всеосяжної ліквідаціїзбройних сил і військового виробництва (який не отримав схвалення), а потімпрограму часткового і поступового роззброєння (1928-1929 рр.). У серпні 1928 р.Радянський Союз висловив готовність приєднатися до пакту Бріа-на-Келлога, змістякого полягав у відмові від війни як засобу національної політики.
Якщо в Європі головним партнером СРСР, що прагнув недопустити утворення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав,виступала Німеччина, то на Сході основним об’єктом радянськихзовнішньополітичних зусиль був Китай — країна, яка в досить близькомумайбутньому легко могла б виявитися в соціалістичному таборі. Для цьогонеобхідно було, щоб пролетаріат, об’єднавшись з «революційними елементамибуржуазії», зумів підняти убогий і принижений народ цієї країни проти пануванняполітиканствуючи генералів, продажних ділків і іноземних імперіалістів іпривести до влади коаліційні перехідний уряд. Однак будь-яку політику було дужескладно провести в Китаї, який був позбавлений справжнього уряду, роздиравсягромадянською війною і знаходився під постійною загрозою нападу з боку свого могутньогосусіда — Японії. Будь-які плани повинні були виходити з існування в Китаї неодного, а трьох центрів політичних сил, що знаходилися в стані безпощадноївійни між собою: офіційного уряду в Пекіні; Національної партії Ки гаю(Гоміпьдап), очолюваної Сунь Ятсеном, а після його смерті в березні і925 р.його двоюрідним братом генералом Чан Кайши, і Комуністичної партії Китаю,заснованої в 1921 р. Спочатку радянська політика по відношенню до Китаю,здійснювана по традиційних дипломатичних каналах і одночасно через Комінтерн,була досить успішною. Однак в 1927-1928 рр. вона потерпіла відчуту поразку, щовикликало в більшовистській партії найбільш гострі розбіжносі і з приводурадянської зовнішньої політики з часів Брестського миру.
До кінця 1921 р. головна задача радянської дипломатії наДалекому Сході полягала в поверненні тієї частини території Сибіру, яка булачастково окупована Японією. Успішним кидком Червона Армія в 1921 р. зайнялаЗовнішню Монголію, що викликало рішучий протест китайського уряду в Пекіні.Після З’їзду трудящих Далекого Сходу, який відбувся 21-31 січня 1922 р. вМоскві (блідої подоби Бакинського з’їзду 1920 р.), в якому брало участь біля100 делегатів від комуністичних партій або «національно-революційних» рухівКитаю, Кореї, Японії, Індії, Монголії та Індонезії, радянський уряд в серпні1922 р. направив па Далекий Схід свою першу велику дипломатичну місію на чолі зА. Іоффе. Ця місія повніша була вирішити з пекінським урядом питання проЗовнішню Монголію, одночасно надані підтримку гоміпьданівському руху, центрякого знаходився в Кап топі, в його боротьбі проти Пекіну і встановитидипломатичні відносини з Японією. Після невдачі переговорів з урядом в ПекініІоффе попрямував до 1 Іівденпого Китаю, де підписав з главою Гоміпьдану Сунь Ятсеномугоду, що передбачала створення незалежного, орієнтованого на СРСР і керованогоГоміньданом Китаю. Іоффе завірив свого співрозмовника, що Радянська Росіяніяким чином не має намірів експортувати комунізм у Китай. Зі свого боку СуньЯтсен дав згоду на входження китайських комуністів в Гоміпьдап віндивідуальному порядку. Радянська держава також зобов’язалася надаватифінансову та військову допомогу Гоміпьдану в його боротьбі за владу в Китаї. Зцією метою в Кантон була направлена місія радянських радників, в тому числігенерал В.Блюхер і представник Комінтерну М.Бородіп, який протягом кількохроків грав ключову роль у складних відносинах між КПК та Гоміньданом. У задачімісії входили реорганізація гоміньданівських озброєних формувань іспостереження за входженням компартії до складу Гоміпьдану відповідно дорішення IV конгресу Комінтерну про підтримку «політики народного фронту, одооб’єднує членів КІ1К і представників революційно настроєної буржуазії вборотьбі проти азіатських та європейських імперіалістів». У той же самий часінший радянський посланник Л.Карахан, вів у Пекіні переговори з урядомКитайської республіки щодо укладення договору про взаємне визнання, який і бувпідписаний 31 травня 1924 р. Умови цього договору були дуже вигідні Радянськійдержаві, яка зберегла контроль над КСЗД та Зовнішньою Монголією.
У 1923-1925 рр. під неослабним керівництвом М.Бородінасталося помітне посилення впливу комуністів всередині Гоміпьдану. Придушеннябританськими військами студентських виступів у Шанхаї в травні 1925 р. привелодо посилення антиімперіалістичної спрямованості руху, що поступово виростав удобре організовану масову політичну партію, якій все успішніше вдавалосявикористовувати у своїх цілях численні вияви соціального невдоволення інаціонального безладдя. Після смерті Сунь Ятсена на чолі Гоміпьдану міцно ставгенерал Чан Кайши, який дістав військову освіту в Москві і тому користувавсявеликою підтримкою Бородіна. На початку 1926 р. керівництво КПК, зростаннювпливу якої сприяли все більш значні робітничі заворушення і страйки у великихмістах, звернулося до Комінтерну за дозволом відновити свою самостійність повідношенню до Гоміньдану. Той відповів відмовою і, навпаки, запропонувавприєднати до Комінтерну і Гомінь-дан як «співчуваючу партію». У той час (лютий- березень 1926 р.) і Троцький, і Сталін прагнули загальмувати загостренняситуації в Китаї, оскільки після підписання Локарнських угод вся їх увага буланаправлена на те, щоб не допустити утворення єдиного фронту капіталістичнихдержав проти СРСР.
Троцький, якому Політбюро доручило спільно з Чичеріним іВорошиловим представити аналіз надзвичайно складної ситуації врадянсько-китайських відносинах, в доповіді 26 березня 1926 р. наполягав нанеобхідності для Радянського Союзу проводити в Китаї дуже обережну політику,навіть якщо вона буде затримувати розвиток революційного руху в країні.Будь-який необдуманий виступ Гоміньдану або КПК проти іноземних інтересів вКитаї або проти Японії загрожував обернутися, на думку доповідача, створеннямантирадянського фронту капіталістичних держав. За цих умов СРСР повинен був«підтримувати лояльні відносини з усіма існуючими в Китаї урядами». До часуобговорення в Політбюро доповіді Троцького, політична ситуація в Китаї різкозмінилася. 20 березня Чан Кайши вжив заходів по посиленню своєї особистої владив Гоміньдані. Він наказав арештувати велике число комуністів і наказав різкоскоротити їх представництво у всіх органах Гоміньдану. Після цього Чан Кайшипровів рішучий наступ па північ. Успіх наступу був значно полегшений завдякисприянню китайських комуністів, яким Москва наказала не тільки залишатися вскладі Гоміньдану, але й допомагати Чан Кайши всіма можливими засобами.(Наприклад, гасячи, у разі необхідності, робітничі та селянські заворушення.)Радянський Союз намагався використати для досягнення своїх цілей «внутрішніпротиріччя» в Гоміньдані. У жовтні 1926 р., коли націоналістичні гоміньданівськівійська зайняли Ухань, Бороди інспірував «відкол» віл Гоміньдану кількох ііогодіячів, які утворили свій уряд, так званий «лівий 1 ‘оміпь-дан», до якогоувійшли і два міністри-комуністи. У міру того як «політична гра» в Китаїприймала все більш заплутаний характер, відносини Радянського Союзу з Чан Кайшишвидко погіршувалися. Гоміньданівське керівництво було повне рішучостірозгромити китайських комуністів і позбулися московських «радників». Ситуаціяускладнювалася тим, що, виступаючи 5 квітня 1927 р. перед московськимикомуністами, Сталін мав необережність розкрити плани радянського керівництва повідношенню до «правого» Гоміньдану, згідно з якими представників останнього потрібнобуло використати, а потім позбутися їх.
Чан Кайши вирішив випередити події і вже через кілька днів(12 квітня) віддав наказ арештувати і стратити тисячі комуністів у Шанхаї. 14квітня Комінтерн виступив із розгорненим протестом, звинуватившиімперіалістичні кола в руйнуванні єдності Гоміньдану і підкупі Чан Кайши, якийзрадив революцію і китайський народ. Радянське керівництво, проте, як і ранішеробило ставку на «лівий Гоміньдан», у ряди якого повинні були проникатикитайські комуністи. З критикою цієї політики виступила ліва опозиція па чолі зГрецьким, які вважали, що в Китаї наступив відповідний момент для створенняРад. Протягом кількох місяців, аж до скликання в грудні 1927 р. XV з’їздупартії, «китайське питання» продовжувало залишатися в центрі політичних дебатіву СРСР, в яких «шанхайським розстріл», спровокований безвідповідальною заявою Сталіна,став одним з «ударних» аргументів лівої опозиції.
У кінці 1927 р. «лівий Гоміньдан» розпався. У груднікомуністи підняли повстання в Кантоні, за придушенням якого послідував розривдипломатичних відносин між СРСР і Китаєм. Поразка китайських комуністівспівпала за часом з розгромом троцькістської опозиції па XV з’їзді партії. У1928 р. Комінтерн і керівництво ВКП(б) виступили з лозунгом опозиції про«створення Рад у Китаї». Але час вже був упущений, вилив Гоміньдану стрімкоріс, Чан Кайши зайняв Пекін, і об’єднання Китаю під ііого владою здавалосяцілком реальним.
На VI конгресі Комінтерну більшовистське керівництво,незважаючи на повний крах політики, що здійснювалася їм з початку 1926 р.відносно Китаю та її катастрофічні наслідки як для радянської дипломатії іКомінтерну, гак і для китайських комуністів, не визнало своїх помилок. Навпаки,в кулуарах конгресу Сталін заявив, що «ми були праві», «ми йшли по стопахЛеніна» і що біті ви в Кантоні дозволили роздрібнити сили імперіалізму,ослабити його і, таким чином, забезпечити розвиток і процвітання осередкусвітової революції — Радянського Союзу.
3. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯКАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
Розроблена під безпосереднім керівництвом Сталіна і схваленаVI конгресом (липень — вересень 1928 р.) стратегія Комінтерну визначила основнінапрями радянської зовнішньої політики в період з 1928 по 1933 р. Цей конгрес(який співпав з початком наступу сталінського керівництва на Бухаріна) буввідмічений глибокими розходженнями в оцінках міжнародної ситуації і у поглядахна тактику Комінтерну в найближчі роки. Бухарін, в той час ще генеральнийсекретар Комінтерну, захищав точку зору, згідно з якою ситуація в світівідрізнялася достатньою стабільністю, а розвиток економічної кризи у ведучихкапіталістичних країнах безпосередньо не вів до революційної ситуації. На йогодумку, в той момент всю увагу потрібно було зосередити на забезпеченні вробітничому русі (профспілок, соціалістичних і комуністичних партій) і наборотьбі із сектантством. Повністю протилежні погляди розвивав у своїх виступахСталій. Драматизуючи ситуацію, вій стверджував, що через навислу над ведучимикапіталістичними країнами загрозу найглибшої економічної кризи і революційніпотрясіння напруженість міжнародних відносин досягла своєї межі. У зв’язку зцим висувалися наступні тактичні установки:
— відмова від усякої співпраці з соціал-демократами (якіпідносилися як «головні вороги робітничого класу»);
— боротьба проти реформістських впливів серед робітничогокласу, що передбачало відхід із існуючих профспілкових структур і створеннянових, революційних профспілок;
— очищення комуністичних партій від усіх невпевнених,особливо від «правих ухильників».
І прийняті конгресом після гострих дискусій резолюції означалисерйозну поразку Бухаріна. Більшість висунених ним тез не знайшла підтримкинавіть з боку його однодумців, і в них були внесені виправлення в дусісталінських установок. Соціал-демократія була визнана «найпебезпечнішим ворогомробітничого руху». Гірке розчарування після китайських подій привело до того,що п національні рухи були прираховані до носіїв антиреволюційної ідеології.Особливо була підкреслена необхідність очищення компартій від усіх «невпевненихелементів» і встановлення «залізної дисципліни» не тільки всередині партії, алей у відносинах між компартіями різних країн, що повинне було виражатися впідкоренні інтересів кожної партії рішенням керівництва Комінтерну.
Під час конгресу або відразу після нього була «напоумлена»більшість компартій, причому особливого це торкнулося компартії Німеччини,генеральним секретарем якої був нав’язаний Е. Тельман, раніше одностайноусунений від виконання цих обов’язків її Центральним Комітетом. Підкоренняспецифічних інтересів кожної партії інтересам більшовиків перетворювалося водну з основ комуністичної ідеології. Справжнім революціонером визнавався лишетой, хто був готовий беззастережно захищати Радянський Союз. Ті ж, хто вважалиможливим захищати світовий революційний рух без Радянського Союзу або всуперечйому, розглядалися як вороги революції, псевдо-революціонери, які рано чи пізноперейдуть в табір ворогів революцій. Лозунг «солідарності трудящих» (комуністіві соціалістів) однієї країни був замінений вимогою безмежної відданостіРадянському Союзу, його комуністичній партії та його вождеві.
X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократіябула оголошена «соціал-фашизмом». У спільній доповіді Д. Мануїльського таО.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентичні,різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свогорозвитку «соціал-фашизм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».
До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу ізсоціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпекустрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посиленняНімеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене протиВеликобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVIз’їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних імілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнароднихвідносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичнимидержавами.
Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін узгаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вонавступає у наступний етап — політичної кризи, головними рисами якої будуть,по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростаннязагрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженійКомінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немалосприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністівна боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск соціал-демократичноголандтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що бувколи-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід довлади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошеннякомпартії поза законом — ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністювтратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія ВиконкомуКомінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованоїТельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933р… до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікувалипротоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджувавсилу Рапалльських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиноюпродовжувалася ще кілька місяців.
Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійнузагрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно,грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни.Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання внеобхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямогонападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеноїфортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами зтим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянськікерівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайськепитання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всімаспособами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживалаперіод найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь часзначно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиноюрадянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншимидержавами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного длявиконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.
9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана Келлогапро загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцямираніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією,Естонією, Польщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією,яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальнихсуперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносиниз Великобританією, де пост прем’єр-міністра знову зайняв Макдональд.
Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність сталаще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділятибільше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час ііндустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносинз Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок.Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукалокраїни, що піди пса.) ні Версальські мирні договір і зацікавлені в збереженніпіслявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом.Розпочаті 1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами.Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль,підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).
Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький урядна чолі з Ерріо підписав франко-радянський договір про ненапад, розраховуючитаким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР іНімеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов’язання у разі нападуна одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.
Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечитибезпеку
СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніхпереговорів, підписавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то паДалекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії вМаньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавіруватиміж трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньданом ікитайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівництво товдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент,розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами,направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці).Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньданом,Радянський Союз терпляче обговорював можливості відновлення дипломатичнихвідносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як«найпідступніший ворог комунізму». Відносини з Гоміньданом були відновлені вгрудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союзміг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тодіяк інші великі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральнезасудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнутикитайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили КитайськуРадянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольованікомуністами знаходилися далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і ПівнічногоКитаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зобов’язував ЧанКайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу протизагарбників.
Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, такі в Європі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервнозагострювалася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політикадвох держав — Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульованірадянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановлений«нав’язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейськийпорядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснилапереозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім іНімеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Небаченої сили економічнакриза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростаннянапруженості в світі ось-ось приведе до виникнення широкомасштабних міжнароднихконфліктів.
Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвитокподії! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть загрозливим для СРСР.Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнення силагресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило позицій«батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, реваншистськоїі націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетворювалися напотенційних противників Радянського Союзу.
У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені буливідмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньоїполітики, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості булотільки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності(наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейськоїекономіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.
4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА ЬЕЗГЇЕКА» (1934-1939)
Погіршення радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р.стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянськогокерівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двохкраїн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином,були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спільнийрадянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезнихресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, іпередової німецької технології — з іншого.
Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дужешвидкий перегляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який ібез того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтівсоціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводилася з1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгрому ізаборони компартії Німеччини.
На XVII з’їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарінприсвятив велику частину свого виступу роз’ясненню того, що ідеологіянімецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладенаГітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівськаідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищенняРадянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував доситьспокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки вНімеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка нагадує восновному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підставдокорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, — мидалекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині. Ллє справатут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановитинайкращі відносини з цією країною».
29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Литвиноввиклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їхполягала в наступному:
— ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті.Для Радянського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опоромдесятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками партії,перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов,справжню катастрофу:
— політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії,незважаючи на агресивний і антирадянський курс їх зовнішньої політики впопередні роки. Цю політику потрібно було проводити доти, доки вона не станедоказом слабкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні булипереважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку пронімецький режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів,але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяємопочуттю панувати над нашою політикою»; — вільна від ілюзій участь в зусиллях постворенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможебільш ефективно, ніж в попередні роки, грати свою роль у запобіганні аболокалізації конфліктів»;
— відвертість відносно західних демократій — також безособливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв’язку з частою зміноюурядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того жнаявність сильних пацифістських і пораженських течій, що відображали недовірутрудящих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, щоці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догодуприватним інтересам пануючих класів».
За два роки (кінець 1933 — початок 1936 р.) «новий курс»дозволив радянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933р. відбувся візит Литвинова у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом іК.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Штатами івстановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У червні 1934 р.Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий(тридцятьма дев’ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до ЛігиНацій і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальнеповернення як великої держави в міжнародне співтовариство, з якого вій буввиключений шістнадцятьма роками раніше. Принципово важливо, що СРСР повертавсяв Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводуборгів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.
Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею буврозцінений радянським керівництвом як серйозний удар по всій попереднійспівпраці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що антибільшовизмГітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складавоснову його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянськікерівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформульованих наприкінці травня1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачаласправжній «східний Локарно», що об’єднало б у багатосторонньому пакті провзаємний ненапад усі держави Східної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; другаполягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і РадянськимСоюзом. Першому, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зісмертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександромхорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту,вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Лаваля, який ставміністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношеннядо нього частини французьких політиків, був завершений підписанням 2 травня1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разібудь-якої агресії в Європі. Прийняті сторонами взаємні зобов’язання наділі булималоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р.цей договір не супроводжувався якими-небудь військовими угодами. Л аваль підчас свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямопоставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталінзапропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічновисловив повне розуміння і схвалення політики державної оборони, що проводитьсяФранцією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребамїї безпеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французькоїкомпартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу комуністів ізсоціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборахнаступного року Народного фронту.
На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії«загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основноюметою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об’єднані в«крамничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані підприводом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичноїборотьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку РадянськогоСоюзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фашизму», VIIконгрес довів до логічного завершення ті установки, які були затверджені напопередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «двигун світовоїпролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередоксвітової революції, найважливіший чинник всесвітньої історії». Повне підкореннядіяльності національних компартій політиці Радянського Союзу було підтвердженевсіма делегатами конгресу. «У кожній країні, — заявив генеральний секретар КомінтернуГ.Дімітров, — боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тійабо іншій формі». Французькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати завійськові кредити, а інші компартії, навпаки, — посилити боротьбу проти«мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожногоконкретного випадку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щобуникнути будь-яких — «правих» або «лівих» — ухилів. Звісно, що тактика«загального фронту» не означала пі встановлення компартіями контактів з«троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». Івже, звичайно, компартії не повинні були згладжувати «гостротуміжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всіделегати) перешкоджала формуванню єдиного антирадянського блоку.
На початку 1936 р. договір із Францією залишався основнимкозирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронтукапіталістичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася івідбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев’ять місяців після підписання. Такаповільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл іширокої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більшпосилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, — заявивмаршал Гістен, — ми простягли її комунізму… Ми дозволили комунізму стати вряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро представиться нагода про цепожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартіявідмовилася брати участь в уряді, керованому Леоном Блюмом, а країну захлеснулахвиля страйкового руху.
Ратифікація радянсько-французького договору послужилаприводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив:«На постійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франціявідповіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Німеччини,що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європибільшовизму».
Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція таВеликобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичнуситуацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам,ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер надійнозахищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидкоприйти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Східної Європи. Положенняускладнювалося відмовою Польщі пропускати через свою територію іноземні війська.Ця нова політична реальність, коли західні демократії і Ліга Націй виявилисябезсилі протистояти грубій силі, такій, наприклад, як ремілітаризація Рейнськоїобласті або агресія Італії в Ефіопії, а Версальський договір втрачав свою силу,- ця реальність наочно продемонструвала радянським керівникам усю крихкістьєвропейської рівноваги і необхідність збереження в інтересах власної безпекиповної свободи рук.
Громадянська війна в Іспанії сильно ускладнила політичну грурадянської дипломатії. Спочатку Радянський Союз якийсь час намагався обмежитисвою участь в іспанських подіях. Як і інші великі держави, в серпні 1936 р. віноголосив про політику невтручання, па якійособливо наполягали Франція та Великобританія. Лише в жовтій СРСРвідкрито заявив про свою підтримку Іспанської республіки. Інтернаціоналізаціягромадянської війни, наростаюче втручання в неї фашистських режимів Німеччинита Італії па стороні путчистів поставили перед СРСР складну дилему: з одногобоку, залишити ліві сили в Іспанії без своєї підтримки означало не простовідкрити свої фланги перед троцькістською пропагандою, яка звинувачуваласталінське керівництво в зраді справі соціалізму, але й дозволити розгорітися,особливо в Каталонії, першому великому вогнищу єресі під керівництвом Всесвітньоїоб’єднаної робітничої партії (ВОРП) — іспанської секції троцькістського IVІнтернаціоналу — в союзі з анархістами; з іншого боку, пряма інтервенціярадянських військ в Іспанію означала б для європейських країн прагненняРадянського Союзу експортувати в Іспанію комуністичну революцію, що зробило бнеможливою будь-яку спробу зближення із західними демократіями. У листі,направленому в грудні 1936 р. Сталіним, Молотовим і Ворошиловимпрем’єр-міністру Іспанії Л. Кабаллеро, містився пристрасний заклик «вжити всіхзаходів, щоб вороги Іспанії не змогли зобразити її комуністичною республікою».
Спробуємо простежити особливості радянської участі віспанських подіях, яка здійснювалася поступово і була обмеженою. В обмін надуже значну кількість золота Радянський Союз надав республіканському урядувійськову техніку (якість якої часто була незадовільною, а кількість недосягала й десятої частини німецької допомоги військам Франко). Крім техніки,Радянський Союз направив в Іспанію три тисячі «радників» (серед яких були нетільки військові фахівці, але й політробітники, і представники органівдержбезпеки). Незначна, по суті, військова допомога республіканській арміїявляла собою лише один з аспектів радянського втручання. Другим — і головним — йогоаспектом була боротьба проти інакомислячих в середовищі лівих сил: антисталінськихелементів, анархістів, анархо-синдікалістів, прихильників ВОРП, істинних абоуявних троцькістів. Оскільки троцькісти, які співробітничають з фашистами, всебільше проникають в ряди республіканців, — говорилося в заяві президіїКомінтерну від 14 квітня 1937 р., — політика всіх комуністів повинна бутинаправлена на повну і остаточну поразку троцькізму в Іспанії як непорушну умовуперемоги над фашизмом. Керуючись цими положеннями, сталінські «радники»посилили провокаційну діяльність, а потім сприяли арешту (в червні 1937 р.) якконтрреволюціонерів головних керівників ВОРП. Андрес Нін був також арештований,але спроба радянського керівництва організувати в Іспанії судові процеси івирвати у арештованих публічні «зізнання», які б підтверджували «правдивість»процесів, що пройшли в Москві, не увінчалася успіхом.
Московські процеси, чистка в рядах Червоної Армії переконалияк німців, гак і французів, і англійців, що Радянський Союз переживає серйозну внутрішнюкризу (загалом погано зрозумілу), яка на якийсь час позбавляє його можливостіграти вирішальну роль на міжнародній арені. Викладаючи 5 листопада 1937 р.перед генеральним штабом свої плани відносно Австрії та Чехословаччини, Гітлеркатегорично відкинув всяку можливість військової реакції на це РадянськогоСоюзу у зв’язку з пануючим в країні хаосом, викликаним чисткою військових іполітичних кадрів. На думку повіреного у справах Німеччини в Парижі,французький уряд також висловлював серйозні сумніви відносно міцностірадянського режиму і боєздатності Червоної Армії. «Військові і політичні колаФранції, — писав він на початку 1938 р., -все більше задаються питанням прокористь від такого союзника і про довіру до нього». У той час як французькекерівництво все більше переконувалося, що, підписавши договір з СРСР, воно, зависловом, П.Гаксотта, «придбало ніщо», пасивність Заходу перед обличчямнімецької агресії ще більше посилила недовіру Радянського Союзу по відношеннюдо європейських демократій.
17 березня 1938 р. радянський уряд запропонував скликатиміжнародну конференцію для розгляду «практичних заходів проти розвитку агресіїі небезпеки нової світової бойні». Ця пропозиція була знехтувана Лондоном яктака, «що посилює тенденцію до утворення блоків і підриває перспектививстановлення миру в Європі». Зустрівши таке відношення, Радянський Союз почавшукати зближення з Німеччиною і в березні 1938 р. підписав з нею новіекономічні угоди, відкликавши при цьому посла СРСР в Германії Я.Суріца — євреяі тому неугодного нацистам. Новому послу, О. Мерекалову, Гітлер зробив 4 липнянаступну заяву: «Я із задоволенням ознайомився з декларацією, що викладаєпринципи, якими Ви будете керуватися в Ваших зусиллях по встановленнюнормальних відносин між Німеччиною та Радянським Союзом».
Після окупації Німеччиною Чехословаччини Радянський Союзрозпрощався з останніми ілюзіями щодо ефективності політики колективноїбезпеки. До того ж Франція та Великобританія, уряди яких Литвинов марнонамагався переконати в тому, що СРСР спроможний викопати свої зобов’язання,виражали сильний сумнів з приводу боєздатності Червоної Армії, спустошеноїчистками, і не бачили, яким чином радянські війська зможуть брати участь убойових діях через відмову Польщі і Румунії пропустити їх через свої території.Радянський Союз, безумовно, взяв би участь у міжнародній конференції, але йомунавіть не було запропоновано підписати Мюнхенські угоди29вересня 1938 р.Підписаний Ж.Бонпеі І.РІббенгроном6грудня 1938 р. в Парижі між Францією таНімеччиною договір про ненапад був розцінений в Москві як крок, який в тій абоіншій мірі розв’язав Гітлеру руки на Сході.
До кіпця 1938 р. зовнішньополітичне становище СРСР здавалосябільш крихким, ніж коли-небудь, а загроза створення єдиного «імперіалістичногофронту була цілком реальною. У листопаді 1936 р. ця загроза конкретизуваласяпісля підписання Німеччиною та Японією «Аптикомінтернівського пакту», до якогопотім приєдналися Італія та Іспанія. У такій ситуації радянське керівництвовирішило піти па примирення з Чан Кайши і переконати китайських комуністів внеобхідності створення єдиного фронту з націоналістами для боротьби протияпонської агресії. У серпні 1937 р. СРСР і Китай уклали договір про ненапад.Влітку 1938 р. почалися озброєні дії між Японією та Радянським Союзом. Запеклібитви відбулися в серпні 1938 р. в Східному Сибіру в районі озера Хасан, апотім в Монголії, де ще тривали кілька місяців наземні і повітряні бої в районіХалхін-Голу і закінчилися перемогою радянських військ під командуванням Г. Штерпата Г. Жукова. 15 вересня 1939 р. було укладено перемир’я. Перед обличчямзагрози капіталістичного оточення Радянський Союз ухвалив рішення про подальшезближення з Німеччиною, не відмовляючись при цьому від переговорів із західнимидемократіями.
5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ(1939-1941)
Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направивсвоє перше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявивделегатам XVIII з’їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити РадянськомуСоюзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокуватиконфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для«паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогнюкаштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів погодився зідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Великобританієюта Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливістьбудь якої угоди, яка б допускала присутність радянських військ на польськійтериторії. 17 квітня 1939 р., СРСР запропонував Великобританії та Франціїукласти трьох сторонню угоду, військові гарантії якої розповсюджувалися б навсю Східну Європу від Румунії до прибалтійських держав. У той же деньрадянський посол в Берліні поставив до відома фон Вайцзекера, статс секретарянімецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського урядувстановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічнірозходження.
Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗССРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його постбув переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо розціненаяк сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік покращеннярадянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургубуло доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радянським Союзом у зв’язку зрішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатіяодночасно продовжувала вести переговори з Францією та Великобританією. Укожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни,прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягувалипереговори і намагалися в той же час з’ясувати наміри Німеччини. Для СРСРголовним було досягти гарантій того, що прибалтійські держави не виявляться,так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з неюперекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР іНімеччина не мали спільного кордону). Однак Франція та Великобританія як іраніше ухилялися від розв’язання цього питання.
З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкоюзахідними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Польщу іразом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опублікуваластаттю, підписану Ждановим, яка піддавала різкій критиці небажання англійськогота французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західніуряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» заумови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» відносно Швейцарії, Голландії іЛюксембургу. СРСР відмовився від такої угоди: ні па Заході, ні на Сходізгадувані в ній держави не бажали таких «гарантій».
Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці іфранцузи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однаквідправлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москвутільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Ворошиловимі начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерамивиявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливоанглійці), які виключали переговори з таких важливих питань, як можливістьпроходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійськихкраїн, або зобов’язання сторін по конкретній кількості військової техніки іособистого складу, що підлягає мобілізації у разі німецької агресії.
21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більшпізній термін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося пітина укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговоринімецьких і радянських представників на різних рівнях. Дізнавшись пронаправлення до Москви французької і британської місій, німецька сторона далазрозуміти, що угода з Німеччиною по ряду питань територіального та економічногохарактеру відповідала б інтересам радянського керівництва. 14 серпня Ріббептропповідомив про свою готовність прибути в Москву для кладення повноцінноїполітичної угоди. Наступного ж дня радянський уряд дав принципову згоду на цюнімецьку ініціативу, разом з тим зажадавши внести до німецьких пропозицій деякіуточнення. 19 серпня німецький уряд відповів підписанням торгової угоди, якаобговорювалася з кіпця 1938 р… дуже вигідної для Радянського Союзу (вонапередбачала кредит у 200 мли. марок під дуже незначний відсоток), а такожвиявив свою готовність зажадати від Японії припинення військових дій проти СРСРі розмежувати «сфери інтересів» Німеччини і Радянського Союзу у Східній Європі.Увечері того ж дня радянське керівництво підтвердило згоду на приїздРіббентропа в Москву для підписання пакту про ненапад, текст якого, вже підготовленийрадянською стороною, був негайно переданий в Берлін. Намічене па 26 серпняприбуття Ріббентропа було прискорене за наполегливим проханням Гітлера.Ріббентроп, наділений надзвичайними повноваженнями, прибув до Москви у другійполовині дня 23 серпня і вже наступного дня текст підписаного тієї ж ночідоговору про ненапад був опублікований. Договір, дія якого була розрахована на10 років, набирав чинності негайно.
Договір супроводжував секретний протокол, фотокопія якогобула пізніше виявлена в Німеччині, але існування якого в СРСР, проте,заперечувалося аж до літа 1989 р. Протокол розмежовував сфери впливу сторін уСхідній Європі: в радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія,Бесарабія; в німецькій — Литва, Доля Польської держави була дипломатичнообійдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські та українськітериторії включені до її складу за Ризьким мирним договором 1921 р., а такожчастина «історично та етнічно польської» території Варшавського і Люблінськоговоєводств повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійтидо СРСР.
Звістка про підписання радянсько-німецького пакту викликаласправжню сенсацію у всьому світі, особливо в тих країнах, чия долябезпосередньо залежала від даної угоди. Широка громадськість цих країн,абсолютно неготова до такого розвитку подій, розціпила їх як справжнійпереворот в європейському порядку.
Через вісім днів після підписання договору нацистські військавирушили на Польщу.
9 вересня, перед тим, як опір польської армії був остаточно зломлений,радянське керівництво сповістило Берлін про свій намір невідкладно окупувати тіпольські території, які відповідно до секретного протоколу від 23 серпняповинні були відійти до Радянського Союзу. 17 вересня Червона Армія вступила вПольщу під приводом надання «допомоги українським і білоруським братам покрові», які виявилися в небезпеці внаслідок «розпаду польської держави». Однактака версія не влаштовувала Німеччину, яка представила цей крок як ініціативувиключно Радянської держави. Внаслідок досягнутої між Німеччиною та СРСР угоди19 вересня було опубліковано спільне радянсько-німецьке комюніке, в якомуговорилося, що мета цієї акції (затримка з якою, безсумнівно, дала б більшепереваг Німеччині) полягала в тому, щоб «відновити мир і порушений внаслідокрозпаду Польщі порядок». Наступ радянських військ майже не зустрів опорупольської армії. Радянські війська захопили 230 тис. військовополонених (середяких було 15 тис. офіцерів); лише 82 тис. з них дожили до 1941 р. і післянападу Німеччини на СРСР змогли влитися або в армію Андерса, сформованупольським урядом в Лондоні, або в армію Берлінга, створену в СРСР з радянськоїініціативи. Ідея створення буферної Польської держави була відкинута, щопоставило делікатну проблему встановлення радянсько-німецького кордону. 22вересня у Варшаві була досягнута домовленість про її проведення по Віслі.Потім, після візиту Ріббентропа до Москви 28 вересня, вона була відсунута пасхід до Бугу, що все ж залишало Радянському Союзу трохи більше простору, ніж знамениталінія Керзона в 1920 р. В обмін па цю «поступку», яка порушувала положеннясекретного протоколу від 23 серпня, Німеччина передала в радянську сферу впливуЛитву. В опублікованому по завершенні візиту Ріббентропа до Москви спільномукомюніке повідомлялося, що польське питання було «врегульоване остаточно», азначить, для війни з Францією і Великобританією більше не було причин (якщо жці країни не припинять ворожих випадів, то «Німеччина і Радянський Союзвимушені будуть розглянути питання про вживання необхідних заходів»).Радянський Союз, який ще в серпні виступав як арбітр, з’являвся тепер як одиніз союзників Німеччини.
Поки ж угода з Німеччиною дозволила Радянському Союзуприєднати до себе величезну територію в 200 тис. кв. км. з населенням в 12 мли.чоловік (7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків). У подальшімісяці сотні тисяч жителів приєднаних територій були депортовані на схід як«ворожі і нелояльні елементи». 1 та 2 листопада, після спектаклю «народнихзборів», ці колишні польські території були включені до складу Української таБілоруської радянських республік.
Услід за цим Радянський Союз, відповідно до положеньсекретного протоколу, повернув свій погляд у бік прибалтійських країн. 28вересня 1939 р. радянське керівництво нав’язало Естонії «договір провзаємодопомогу», за умовами якого вона «надавала» Радянському Союзу своївійськово-морські бази. Через кілька тижнів подібні договори були підписані зЛатвією та Литвою.
31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії Фінляндії,яка звела вздовж кордону, що проходив по Карельському перешийку, в 35км відЛенінграду, систему могутніх укріплень, відому як «лінія Машіергейма». СРСРзажадав провести демілітаризацію прикордонної зони і перенести кордон на 70 км від Ленінграда, ліквідувати військово-морські бази на Ханко і па Аландських островах в обмін надуже значні територіальні поступки на півночі. Фінляндія відкинула ціпропозиції, але погодилася вести переговори. 29 листопада, скориставшись незначнимприкордонним інцидентом, СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією.Наступного дня були розпочаті військові дії. Радянська преса сповістила простворення «народного уряду Фінляндії» під керівництвом Куусінена, якийскладався з кількох фінських комуністів, здебільшого співробітників Комінтерну,які давно проживали в Москві. Слідством радянської агресії стало виключенняСРСР з Ліги Націй. Громадська думка Франції та Великобританії була цілком набоці Фінляндії. Розглядалося навіть питання про спільні військові дії Франціїта Великобританії, однак здійсненню цих планів перешкоджав нейтралітетскандинавських країн.
Червона Армія, яка протягом кількох тижнів так і не зумілаподолати лінію Машіергейма, несла важкі втрати. Лише в кінці лютого радянськимвійськам вдалося прорвати фінську оборону і оволодіти Виборгом. Фінляндськийуряд запросив миру і за договором 12 березня 1940 р. поступився РадянськомуСоюзу всім Карельським перешийком з Виборгом, а також надав йому на 30 роківсвою військово-морську базу на Ханко. Ця коротка, але дуже дорога війна (якаобійшлася радянським військам в 50 тис. убитих, більше І 50 тис. поранених ізниклих безвісні) продемонструвала Німеччині, а також найбільш далекогляднимпредставникам радянського військового командування слабкість інепідготовленість Червоної Армії.
У червні 1940 р., під час переможного наступу німецькихвійськ у Франції, Радянський Союз підтвердив свої наміри виконати всі положеннясекретного протоколу від 23 серпня 1939 р. Звинувативши балтійські країни впорушенні договорів про «взаємодопомогу», які прив’язували їх до Москви.радянський уряд зажадав створення в них коаліційних урядів, що контролювалися брадянськими політичними комісарами (Деканозов у Литві, Вишин -ський в Латвії,Жданов в Естонії) і підтримувалися б Червоною Армією. Після створення цих«народних урядів» були проведені «вибори» в сейми Литви і Латвії і в ДержавнуРаду Естонії, в яких брали участь лише кандидати, висунуті місцевимикомпартіями і перевірені НКВС. Обрані таким чином парламенти звернулися зпроханням про прийняття цих країн до складу СРСР. На початку серпня це проханнябуло «задоволене» рішенням Верховної Ради СРСР, яка сповістило про утвореннятрьох нових радянських соціалістичних республік. У той час як десятки тисяч«ненадійних елементів» депортувалися в Сибір, «Правда» писала (8 серпня 1940р.): «Сталінська конституція проникає глибоко в серця робітників і селян. Вонаполонить розуми кращих представників інтелігенції».
Через кілька днів після вступу Червоної Армії в Прибалтикурадянський уряд направив ультиматум Румунії, зажадавши негайного «повернення»Радянському Союзу Бессарабії, яка раніше входила до складу Російської імперії ітакож згадувалася в секретному протоколі. Крім того, він зажадав також передатиСРСР Північну Буковину, що ніколи не входила до складу царської Росії і питанняпро яку не ставилося в протоколі. Залишена Німеччиною без підтримки, Румуніябула вимушена підкоритися. На початку липня 1940 р. Буковина і частинаБессарабії були включені до складу Української РСР. Інша частина Бессарабіїбула приєднана до Молдавської РСР, утвореної 2 серпня 1940 р. Незадовго доцього Молотов, виступаючи перед Верховною Радою, узагальнив тріумфальніпідсумки радянсько-німецької згоди: протягом одного року населення РадянськогоСоюзу збільшилося на 23 мли. чоловік.
Зовні радянсько-німецькі відносини розвивалися сприятливо дляобох сторін, які продовжували обмінюватися сердечними посланнями. У грудні 1939р. Сталін, відповідаючи на поздоровлення німецького уряду з приводу свого60-річчя, заявив: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріпленакров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною». Радянська преса і пропагандавесь 1940 р. продовжували представляти Німеччину як «велику миролюбну державу»,що стримує французьких та англійських «паліїв війни».
Відповідно до вимог радянської зовнішньої політики Комінтернвважав війну, яка йшла в Європі імперіалістичною, а Францію та Великобританію-агресорами. Компартіям цих країн було запропоновано поводитися відповіднимчином: французькі комуністи, наприклад, після того як вони, вставши на«патріотичні» позиції, вже проголосували раніше за військові кредити і заявилипро свої антигітлерівські позиції, тепер, після вторгнення радянських військ уПольщу, повинні були перейти на позиції СРСР і Комінтерну і вимагати від свогоуряду припинення війни з Німеччиною.
Радянський Союз ретельно виконував всі умовирадянсько-німецької економічної угоди, підписаної 11 лютого 1940 р. Зашістнадцять місяців, аж до нападу Німеччини, він поставив в обмін на технічне івійськове спорядження (часто застаріле) сільськогосподарської продукції, нафтиі мінеральної сировини на загальну суму біля 1 млрд. марок. Відповідно до умовугоди СРСР регулярно забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продовольством,закупленими в третіх країнах. Економічна допомога і посередництво СРСР мали дляНімеччини першорядне значення в умовах оголошеної їй Великобританієюекономічної блокади.
У тон же час Радянський Союз з неспокоєм і побоюванням стеживза блискучими перемогами вермахту. СРСР, залишаючись вірним своїй ідеїзагострення між імперіалістичних протиріч, які могли, зрештою, зіграти йому паруку, був зацікавлений у продовженні війни. У цих умовах раптова капітуляціяФранції звільняла значний контингент німецьких військ, який відтепер міг бутивикористаний в інших місцях У серпні — вересні 1940 р. сталося перше погіршеннярадянсько-німецьких відносин, викликане наданням Німеччиною після радянськоїанексії Бессарабії і Північної Буковини зовнішньополітичних гарантій Румунії.Німеччина також виступила арбітром в урегулюванні суперечки між Румунією таУгорщиною з приводу Трансільванії. Вона підписала серію економічних угод зРумунією і направила туди дуже значну військову місію для підготовки румунськоїармії до війни проти СРСР. У вересні Німеччина направила свої війська уФінляндію. Намагаючись протистояти німецькому впливу в Румунії та Угорщині (якапісля того, як її вимоги доРумунії були задоволені, приєдналася до фашистської коаліції), СРСР направивсвої сили на відродження ідей панславізму та активізацію політичних іекономічних відносин з Югославією.
Незважаючи на викликану цими подіями зміну ситуації наБалканах, восени 1940 р. Німеччина зробила ще кілька спроб, покликанихпокращити германо-радянські дипломатичні відносини. Незабаром після підписання27 вересня 1940 р. Троїстого пакту між Німеччиною, Італією та Японією Ріббенгропзвернувся до Сталіна з пропозицією направити в Берлін Молотова, щоб Гітлер міг«особисто» викласти йому свої погляди па відносини між двома країнами і на«довгострокову політику чотирьох великих держав» по розмежуванню сфер їхінтересів у більш широкому масштабі.
Під час візиту Молотова в Берлін, що відбувся 12-14листопада, були проведені дуже насичені переговори відносно приєднання СРСР доТроїстого пакту. Однак 25 листопада радянський уряд вручив німецькому послуШуленбургу меморандум, який викладав умови входження СРСР до цього союзу: 1)території, розташовані південніше за Батумі і Баку в напрямі до Персидськоїзатоки, повинні розглядатися як сфера радянських інтересів; 2) німецькі військаповинні бути виведені з Фінляндії; 3) Болгарія, підписавши з СРСР договір провзаємодопомогу, переходить під нього протекторат; 4) на турецькій території взоні Проток розміщується радянська військова база; 5) Японія відмовляється відсвоїх домагань на острів Сахалін.
Вимоги Радянського Союзу залишилися без відповіді. Задорученням Гітлера генеральний штаб вермахту вже вів (з кінця липня 1940 р.)розробку плану блискавичної війни проти Радянського Союзу, а в кінці серпнябуло розпочато перекидання на схід перших військових з’єднань. Невдачаберлінських переговорів з Молотовим привела Гітлера до прийняття 5 грудня 1940р. остаточного рішення відносно СРСР, підтвердженого 18 грудня «Директивою 21″,що призначила на 15 травня 1941 р. початок здійснення плану «Барбаросса».Вторгнення в Югославію і Грецію примусило Гітлера 30 квітня 1941 р. перенестицю дату на 22 червня 1941 р. Генерали перекопали його, що звитяжна війнапродовжиться не більше 4-6 тижнів.
Одночасно Німеччина використала радянський меморандум від 25листопада 1940 р., щоб вчинити тиск на ті країни, чиї інтереси були в ньомузачеплені, і, передусім на Болгарію, яка в березні 1941 р. прилучилася до«Пакту трьох держав». Радянсько-німецькі відносини ще погіршилися весною 1941р., особливо у зв’язку з вторгненням німецьких військ в Югославію через кількагодин після підписання радянсько-югославського договору про дружбу. СРСР невідреагував на цю агресію, так само як і на напад на Грецію. У той же часрадянській дипломатії вдалося досягти великого успіху, підписавши 13 квітнядоговір про ненапад з Японією, який значно знижував напруженість надалекосхідних кордонах СРСР.
Незважаючи на насторожуючий хід подій, СРСР аж до початкувійни з Німеччиною не міг повірити в неминучість німецького нападу. Радянськепостачання Німеччини значно зросло внаслідок поновлення 11 січня 1941 р.економічних угод 1940 р. Щоб продемонструвати Німеччині свою «довіру»,радянський уряд відмовлявся брати до уваги численні повідомлення, що надходилиз початку 1941р. про напад, який готується на СРСР і не вживав необхіднихзаходів на своїх західних кордонах. Німеччина як і раніше розглядаласяРадянським Союзом «як велика дружня держава». Саме тому, коли вранці 22 червняШуленберг зустрівся з Молотовим для вручення йому меморандуму, деповідомлялося, що Німеччина вирішила направити свої збройні сили на радянськутериторію у «зв’язку з очевидною загрозою» агресії з боку СРСР, главарадянської дипломатії, розгублено вимовив: «Це війна. Ви вважаєте, що ми цезаслужили?»