Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)

Вступ
Уже стало традицією, що міжнародна організація ЮНЕСКО кожен рік присвячуєпам’яті окремим знаменитостям. Цієї честі удостоїлись і наші краяни –Т. Шевченко, Франко, Леся Українка… Але будемо відвертими, міжнароднаопінія дуже слабо репрезентує нашу еліту. На це є вагомі причини – Україна щене виборола «теплого місця» серед країн, які правлять балом, оскільки впродовжстоліть її терени розшматовували агресивні сусіди. І, нехай і в тяжких потугах, але маємо незалежнудержаву. Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щобиУкраїна здобула вимріяну і виборену десятками поколінь національну етнічність.
На жаль, ім’я Івана Огієнкаще не зайняло належного місця впантеоні національної еліти. Більшовицька пропаганда зробила все, абискомпрометувати його славне ім’я. Достатньо процитувати писанини академіка радянськоїУкраїни О. Мазуркевича в книзі «Зарубіжні фальсифікатори українськоїлітератури»: «Зарубіжні читачі, – писав автор, – з прогресивної трудовоїеміграції з інтересом сприйняли роман Антона Хижняка «Данило Галицький». Тількинаціоналістичний збрід не вгавав лихословити».
Чи то за власним бажанням, чи з примусу комуністичної диктатури, алеакадемік використав найбільш брутальні епітети: «Жовто-блакитно-клерикальнийорганчик запроданця-Іуди Івана Огієнка в рясі митрополита Іларіона «Віра йкультура», що пихато себе іменує «місячником української богословської думки йкультури», органом «українського наукового богословського товариства», поспішивтеж відгукнутися на цю книгу».
Ось так «оцінив» свогоземляка пан академік, очевидно не сподіваючись, що рано чи пізно правда-такивосторжествує – «запроданець-Іуда» таки повернеться до свого народунаціональним героєм, як й інші речники українського духа, що були шельмовані нелише космополітами, але й своїми недолугими землячками
Тож хто він, ІванОгієнко, що так муляв очі більшовикам?
Останнім часом вУкраїні з’явилося кілька його праць і розвідок. Одним з перших видрукувавстаттю в «Літературній Україні» Д. Степовик. Досліджували його життя і А. Бурячок,і С. Болтівець, А. Марушкевич, О. Опанасюк, Є. Сохацька, І. Тюрменко.Натомість справжнє подвижництво здійснив професор Київського національногоуніверситету їм. і Т. Шевченка Микола Тимошик, який ретельно дослідивжиттєпис Іларіона. Хто ж він, спочатку шельмований, а потім і реабілітований,Іван Огієнко. Не зважаючи, що у незалежній Україні вийшло кілька його праць,але все ж таки про нього майже не знають, про цю непересічну особистість.
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань,праці й обов’язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога,державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішновиявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і якперекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і якправославного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якійіз цих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одненезаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днівжиття не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови такультури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових іпубліцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними,складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогоднінедоступна українському читачеві.
Іван Огієнко народився на Житомирщині – Брусилові вселянській, родині. Він був найменшим у багатодітнійсім’ї. Дитинчаті виповнилося три рочки, як трагічно загинув батько, а отже йогостаршим і братам, і сестрам довелося самотужки «триматися на плаву» – зароблятидодатковий гріш на прожиток чинбарним промислом.
Ще в юному віці родина зробила, як кажуть у народі, ставку наталановитого родака. Здобувши початкову освіту, він змушений був продовжитинавчання у безкоштовній військово-фельшерській школі. Шість років тяжкої праціу психіатричному відділенні київського військового шпиталю спровокувалипродовжити навчання. І хоч його улюбленою справою була філологія, довелосяпісля закінчення Острозької гімназії, вступати на медичний факультет Київськогоуніверситету ім. св. Володимира. Лишень на третьому курсі юнак переводиться наісторико-філологічний факультет. Натомість трирічне навчання на медичномувідділі не пройшло марно: він досконало освоїв латинську та грецьку мови, щозгодом прислужилося при перекладі Біблії на українську.
Неситне бажання залишитися викладачем при університеті спочатку буломарним. Не зважаючи, що його рекомендували такі відомі викладачі як В. Перетц,М. Петров, А. Лобода, ректор відмовив у проханні. Причина відома – І.Огієнко тяжіє до українофільства.
Але історичні реалії зробили свою справу. Коли Микола II зрікся престолу, в імперіїпочалися національні рухи, в тому числі й у Вкраїні, коли на арену вийшла УНР.Відтак І. Огієнко стає професором університету.
Молодій державі вкрай потрібні були національні кадри в цариніосвітянства. Вже будучи доцентом столичного університету, І. Огієнко упродовждвох років видає цілу серію підручників, посібників для національної школи. Осьлише декілька видань: «Українська граматика для викладання в народних школах»,«Українське писання», «Порадникстудентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімосярідної мови»…
Нарешті його запрошують очолити при Міністерстві освіти УНР правописнуКомісію. Разом з А. Кримським та Є. Тимченком уклали «Проект правопису української мови», який затвердилаВсеукраїнська Академія Наук. Натомість за Директорії І. Огієнка призначаютьміністром народної освіти. Він обіймав також посади міністра віросповідань, а задорученням Симона Петлюри і керівника державного апарату.
Упродовж короткого часу маестро самотужки зробив більше для освітянства,ніж окремі інституції. Чого вартий хоча б такий факт: завдяки зусиллям І.Огієнка в Кам’янці-Подільському було створено університет, у якому впродовж1918–1920 років він ректорував. Згодом ця потужна інституція продовжувалаготувати національні кадри в Польщі, Чехословаччині та в Мюнхені.
Але доля котрий раз злукавила перед нашим народом. Облудна пропагандакосмополитів-більшовиків, на яку клюнули й наші землячки-соціалісти, тавійськова агресія московських розбійників на чолі з горезвісним Муравйовим таК°, потопили в крові вистраждану незалежність. Урядові УНР довелося шукати веміграції. Така ж доля спіткала й І. Огієнка.
Перебуваючи в закордонні, він проводить активну діяльність не тільки якполітичний діяч. З-під його пера з’являється ціла низка розвідок і досліджень вцарині українського народознавства і мовознавства. Навіть фрагментарний перелікназв видань говорить сам про себе: «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 р.», «Українськийправописний словник», «Словник мови Шевченка», «Історичний словник українськоїмови», «Словник місцевих слів», «Український стилістичний словник», «Повстанняазбуки і літературної мови у слов’ян» та ін.
Чимало розвідок з цієї теми уміщував у журналі «Рідна мова», якого сам іредагував. Попри того, І. Огієнко непересічний літератор, автор кількохдраматичних поем – «Прометей», «На Голгофі», «Туми», «На чужині», «Народженнялюдини», «В обіймах страждань», «Невинна кров» та ін.
Його перу належить і переклад Біблії українською мовою. Відтак якцерковного діяча у 1940 році його висвятили на диякона, а згодом іархімандрита. Відтоді він прибрав церковне ім’я Іларіон.
Друга світова війна зробила суттєву коректу в житті діаспорників, котріперебували в Європі. Насамперед це стосувалося Польщі та Чехословаччини. Відтакпереважній більшості іммігрантів довелося шукати прихистку в тих країнах, якіне підпадали під так званий соцтабір. Отож владика Іларіон попервах переїздитьдо Словаччини, потім Австрії і Швейцарії, перетранспортовуючи величезний архів –найдорожчу скарбницю.
Одначе в цих країнах рідкісною була вкраїнська громада. Тому довелосьоселитися в далекій Канаді – місті Вінніпезі, де зосереджувалася найпотужнішаеліта українців за різних періодів еміграції. Тут маестро Огієнко провів йостанок свого життя, котрий позначений найвищим розвоєм його культурницькоїдіяльності.
Окрім народознавчої й освітянської діяльності Огієнко приділяє і чималоуваги церковному життю серед українців. Він засновує богословський факультетпри Манітобському університеті і стає його деканом, щоб підготувати національносвідомих священиків для українських православних парафій в Канаді, США,Австралії, країнах Латинської Америки і Західної Європи. Для цього налагоджуєвидавничу справу, самотужки редагує переклади Божественної Літургії,різноманітні молитовники, катехізиси тощо. Одночасно видає цікаві розвідки ймонографії: «Візантія й Україна», «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спробипоєднання її», «Українська церква за часів Богдана Хмельницького»,«Іконоборство» та ін. Але наособливу увагу заслуговує подвижництво стосовно Біблії. Він узяв на себенеабияку сміливість – зробити переклад цієї книги українською мовою. І требавіддати належне майстрові: порівняно з попередніми спробами його праця помітновивершується; маючи природний хист до мовознавства й літературної діяльності, атакож знання кількох мов, він зробив досить вдалий переклад Святого Письма.
Хоч Іван Огієнко і мав митрополичий сан, він залишався світською людиною.Його ерудиція, розум і знання спрацьовували на духовний світ людини. Він не буваскетичним догматиком на зразок Івана Вишенського, котрий, заточившись у печері, надсилав з Афона гнівніпрокльони тим, хто дотримувався дохристиянських звичаїв. Митрополит Іларіон якмудра, глибоко-освічена і незрадлива особистість до національних оберегіввирізнявся серед догматиків-консерваторів. І це викликало серед українських діаспорниківзаздрість, а воднораз платонічну зневагу. З обох сторін він постійно відчував«гіркі погляди». Зробивши стільки корисного для розвитку церковноїнаціоналізації, став мішенню з обопільних сторін.
Що там та як, але маестро, незважаючи на обструкцію, залишив світлупам’ять про себе своєю невсипущою громадською і творчою діяльністю як великийУкраїнець. Пройде ще якийсь час,коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжніпатріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідністьстворення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величногоПантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останкитих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національнуідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хтознайде вже вічний спочинок у такому Пантеоні, переконана, будуть Іван Мазепа йПилип Орлик, Олександр Довженко й Іван Огієнко .
Проте ми вже спостерігаємо як в останні роки ім’я Івана Огієнка, йогобагатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві іЛьвові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого –«Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія українськоїлітературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписивеликих українців», «Наука про рідномовні обов’язки». На картах міст Брусилова,Житомира, Львова, Кам’янця-Подільського з’явилися названі іменем ученоговулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановленомеморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.
Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну єзаснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія післяШевченківської, в тому числі за кількістю суперечок, суджень, критичних стріл інавіть оскаржень в інстанції аж до ООН. Ситуація, в принципі, природна іпрактикована не тільки широким загалом – возвишення одного – не завждиприємність для іншого. Заснували її у 1994 р. Національна Спілкаписьменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фондрозвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічнеурочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, вгалузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльностівідбувається в день пам’яті Івана Огієнка – 29 березня на його батьківщині вБрусилові. Перше вручення відбулося у березні 1995 р. і натепер їїволодарів за 50, серед них президент УНР в екзині М. Плавюк, патріарх УПЦ святішийФіларет, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Київський мер О. Омельченко,та багато інших.
Кілька років в Україні активно працює Всеукраїнське товариство ІванаОгієнка. А 2000 року в Києві утворено Фундацію імені митрополита Іларіона – благодійнуорганізацію, однією з головних завдань якої є повернення і видання в Українірукописних і друкованих за кордоном праць цього автора.

1. Викладацька, політичната творчадіяльністьІвана ІвановичаОгієнка
Отож, як же складалось життя, дозволю підмітити тяжке життя, у визначногоукраїнського ученого, державного, громадського, релігійного діяча, педагога,мовознавця, літературознавця, історика, філософа, поета, редактора, видавця,автора першого повного канонічного перекладу українською мовою Біблії ІванаОгієнка.
Народився 2 січня 1882року в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині. Освіту здобував уКиївській фельдшерській школі, на історико-філологічному факультеті Київськогоуніверситету Св. Володимира. Працював учителем середньої комерційної школи тадержавної гімназії в Києві. 1911 року зарахований професорським стипендіатом покафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915–1917 – приват-доцентцього університету, 1917–1918 – професор Київського українського університету,що існував паралельно з університетом Св. Володимира.
У студентські роки розпочав активну діяльність наукраїнізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «ГромадськаДумка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені ТарасаШевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.
Огієнко, як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньомувіці він написав свого першого вірша – «Женитьба в школе или сказка о том, какПетриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописномумісячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючисьу Київській військово-фельдшерській школі.
Сталося так, що одній з першихукраїномовних поезій Івана Огієнка «Не питай», надрукованій в газеті«Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якоїтривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьохвиконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:
Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого завжди тікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі
Не питай, не питай, не питай…
Але, незважаючи на драматичну і водночас щасливу долюодного з кращих віршів, що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування внароді з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» ниніодержує, нарешті, ім’я його творця.
Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, боліснихрозчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні впереважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета – зовсім юний, вразливий душею, змалкупізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду.
У цих поезіях вгадується немало автобіографічного – зазначенийперіод був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка. До випробувань особистогохарактеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакціїй поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.
Згодом настав період піднесення чергової хвилі національноїсвідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованогослова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовнихчасописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичноїантології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза», що явила собою своєріднуживу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревськогодо початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено булокращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього.Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, такгідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливопідкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало тридцятитисячнимнакладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання ґрунтовнийнауковий коментар Федора Погребенника.
Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичнітвори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні,як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякимивіршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.
Найповніша добірка надрукованих поетичнихтворів Івана Огієнка – в «Українській Музі» – засвідчувала про неабиякі творчіможливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості йогообразного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалисятак, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова,викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. Ітреба було немало літ – майже півстоліття – пройти непростими дорогами життя,аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншійякості.
А вже у серпні 1918 року урядом гетьмана П. СкоропадськогоІ. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам’янець-Подільськогодержавного українського університету.
2. На чолі Кам’янець-Подільського університету
Для створення об’єктивної думки про Огієнка, як про першогоректора і професора Кам’янець-Подільського державного українськогоуніверситету, необхідним є висвітлення такої сторінки його творчої біографії,як опікування бібліотечною справою у створеному ним навчальному закладі.Некоректним було б назвати визначного науковця єдиним чи головним фундаторомуніверситетської бібліотеки, але у буднях і святах цієї установи, як свідчатьсучасники, відчувалася постійна турбота ректора. «При всьому своєму обтяженніобов’язками: професора-викладача, ректора-адміністратора, ГоловноуповноваженогоУряду УНР, маючи при тому й особисте родинне життя, проф. І. Огієнко знаходивчас на постійні наради з бібліотекарем Ст. Сірополком у бібліотечних справах.Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки якпрофесор, читач, але й дорадник в біжучих бібліотечних питаннях. Наслідкомцього університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією тастрункістю в праці, – писав співробітник бібліотеки, а пізніше відомийбібліограф і книгознавець Л. Биховський. Варто наголосити й на тому, щощасливим збігом обставин у тяжкі для нашої батьківщини часи Визвольних Змагань1917–1920 років в очолюваному І. Огієнком університеті й зокрема у бібліотецізібралася українська книгознавча еліта – Л. Биковський, Ю. Іванов-Меженко,С. Сірополко, М. Ясинський.
Джерелами до вивчення бібліотекознавчої таорганізаторської діяльності в бібліотечній справі І. Огієнка є насампереддокументи й матеріали архівного фонду Кам’янець-Подільського державногоукраїнського університету, що зберігається в Кам’янець-Подільському міськомудержавному архіві. В описі фонду окремим розділом виділені матеріали, пов’язаніз діяльністю бібліотеки. Вони хронологічно охоплюють період 1918–1922 років, щоподіляється на два півперіоди: а) в Україні; б) на еміграції. З усіх справ двіналежать до 1918 року, десять – до 1919, вісім – до 1920, дві – до 1921–1922років. Архівні джерела розповідають про правила роботи, принципикомплектування, діяльність бібліотечної ради, читацькі запити й ректоровеопікування роботою бібліотеки.
Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриттяуніверситету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І.Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертавувагу на проблему збереженості книжок.
Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, якийректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ,навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано запідписом І. Огієнка листи такого змісту:
«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долюдо збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотекуКам’янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви,може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні.Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».
Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулисячисленні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції ісеред них – Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовнопоповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі своївидання, Кам’янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам’янець-Подільськецерковно-архівне товариство – 129, Київська духовна академія – 746, бібліотекакиївського Університету св. Володимира – 7, департамент середніх і вищих шкілМіністерства народної освіти – 23. З приватних книгозбірень безкоштовнопередали університетові: М. Хитько – 2230 томів, С. Русова – 642, П. Бучинський– 273, С. Шманкевич – 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський – 23, В. Біднов,Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вкладсамого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українськівидавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» уЧеркасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа»,«Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920року було подаровано 17286 книжок, закуплено – 11169 на суму 87236 крб.Впродовж 1918–1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже,створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, аособливо надходження дарунків.
Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки незалишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професорипереглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотекидля користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов’язати кожногопрофесора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Алецього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посадіГоловноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 рокувидає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3–5 осіб, увільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечнікаталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фондууніверситету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярієюМіністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу пресиМіністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерствавнутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ приГоловноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків,сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.
Ректор увесь частримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки,підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не бувсталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р.сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічникибібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створенобібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютомусклад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, щопоширювалося також на референтів окремих відділів управлінняГоловуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голосмали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засіданняКомітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітетустворила прецедент для з’ясування положень про правове становище Комітету приГоловуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки.Для з’ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначиластатус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лишеінформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеженняповноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхіднийбаланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострихсуперечок і протиріч.
До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральнихдержавних установ, що залишилися в Кам’янці-Подільському після евакуації уряду.Склад Комітету не був постійним – він змінювався й оновлювався впродовж свогоіснування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питаннясоціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітньогохарактеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювалиськомісії з представників Комітету.
З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасовогоприпинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв’язку з відновленнямпраці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано вРаду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свогоскладу.
Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагавсяреалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася назасадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створивструктуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, щоскладалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуруУправління було введено й референтури, які репрезентували розформованіміністерства.
Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНРвиконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення якихпоширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльностіГоловуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемамисуспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, булипитання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом;налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордоннимиорганізаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону;вирішення справ, пов’язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ,опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міськогохарактеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі,промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.
Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це булидосвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До їїструктури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії,особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характерудержавного й більше ділового».
У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупаціїІ. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об’єднатипредставників різних політичних течій і партій та представників національнихменшостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів,соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників,народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнкорішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР,так і уряду Директорії. Лише в об’єднанні він бачив перспективу політичногорозвитку української державності та її майбутнє.
Урядовці центральних державних установ, які не виїхали зКам’янця-Подільського, організовувались у референтури, сфера впливу якихпоширювалася на фінанси, військо, охорону народного здоров’я та опікування,шляхи, суд, земельну справу, державне майно, віросповідання, освіту, пресу таінформацію тощо. Головний референт з кожної ділянки управління входив до радиУправління Головуповноваженого і відповідав за стан роботи підпорядкованої йомуреферентури. В міру відновлення роботи міністерств останні скасовувалися. З 1квітня 1920 р. припинила свою діяльність референтура військових справ, з 4травня 1920 р. – й інші. При Управлінні Головуповноваженого були залишенілише референтури – загальна, опікування та особистої канцеляріїГоловуповноваженого. Таким чином, І. Огієнко виконав одне з головних і доситьскладних завдань по збереженню й відновленню державного апарату. Створеніреферентури з майном та особовим складом перейшли до відновленого центральногоапарату влади. Така реорганізація спричинилась реформуванням та скороченнямУправління Головуповноваженого, яке на 25 червня 1920 р. складалося з 61особи. Правоздатні дії Головуповноваженого зводилися до впровадження в життяпостанов центрального апарату влади в разі, якщо вони не суперечили місцевимінтересам. Разом з тим правове поле Головуповноваженого розширювалось іможливістю видавати підзаконні акти, розпорядження, що мали чинність закону напідлеглій території. Водночас копії законів передавалися на розгляд РНМ, яка вразі потреби мала право призупинити їх дію.
Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереженнядержмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого урядуУНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинилапольська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалосявідразу після вступу польських військ до Кам’янця, тобто з 16 листопада 1919 р.,і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, такеповодження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р.№4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майнобереться на збереження на тій підставі, що територія Кам’янця-Подільського, завизначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко вдепеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячнехазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край дотакої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населеннястріне їх, як своїх ізбавителів».
На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум всправі поводження військових властей Польського Панства на території України,зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітковизначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень,ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, злистопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезенодержавного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші,телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки,одяг, борошно тощо.
З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, якапроводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників УправлінняГоловуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводилаінвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди,заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати.Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти непідписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р.зобов’язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказуГоловуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складенідокументи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплатипограбованого поляками майна.
Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою,проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромнорозбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісієюроботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за якимусе державне майно переходило під особистий нагляд УправлінняГоловуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися вжодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворокаралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По – дільськоїпоштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, прощо свідчить газетна хроніка тих років.
Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державнихпаперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І.Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядженняїї директорові про негайне знищення державних документів у разі спробизахоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі»,свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військовекомандування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, девідбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Цезнижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчиненнякарних злочинів.
До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі сутотехнічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело дозагрозливого становища – нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони тазабезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблемапроведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усіаванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, авідповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошовогообігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. протимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам’янецької скарбниці книжокощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківськихоперацій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішенняпоширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведеннянеобхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам’янецькаскарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановоюРИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядженняпро припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх безвинятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало вцентрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника натериторії, окупованій поляками.
Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалосянеобхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» тазапобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету приГоловуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квиткиощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницюзагальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з’ясування справи.Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.
Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичноїнестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності,збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення українськоїгривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної вагинабувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамотивід вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся роботаЕкспедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепипро необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директиву цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, невиконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливимвчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші дляпродовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українськібанкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.
Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські грошідійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність булазначно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та іншихіноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цюситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час булидорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла,тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців».Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучнозбільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значенняприблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевненняГоловного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР,з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження пропримусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис.польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.
Про невідповідність реального і встановленого курсу польської маркиукраїнському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці ГоловіУкраїнської дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційнавалюта, встановлена в Кам’янці, не відповідає біржевій ціні: польська маркадорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5–6 крб. Наслідкомцього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, щопольські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованців Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». РішеннямКомітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банковівзагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнкодобивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського йукраїнського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку,виносив на розгляд Комітету питання, пов’язані з регулюванням обігу українськоївалюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету приГоловуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартостікупюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмінкупюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальноюкомісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники відДержавного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативусоюз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міськийголова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно зпостановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випускгрошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартістьукраїнських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову пронеобов’язковість обігу інших валют.
Найскладнішим завданням, покладеним на І. Огієнка, як наГоловуповноваженого, було відновлення роботи державного апарату й організаціяурядовців. Багато хто з них втратили роботу після залишення урядом УНРКам’янця-Подільського. Центральний апарат влади та належне йому державне майноне були повністю евакуйовані, що викликало серед урядовців незадоволення йнеспокій. ЗО листопада 1919 р. відбулися загальні збори співробітниківцентральних державних установ. І. Огієнко, як представник влади, виступив наних з роз’ясненням ситуації і виклав програму соціального захисту урядовців. АдміністраціяГоловуповноваженого в першу чергу сприяла тим, хто хотів покинути місто,оскільки апарат управління не потребував такої кількості службовців, якасконцентрувалась у Кам’янці. За постановою Комітету при Голову-повноваженомууряду УНР, з 20 грудня 1919 р. було створено спеціальну комісію, докомпетенції якої входило визначення розміру допомоги від’їжджаючим, що залежаввід їх сімейного стану та доходів. Урядовці, які мали платню більше 20 тис.крб., не одержували допомогу. Разом з тим референтам надавалося правозатримувати для роботи в місті найбільш потрібних працівників. Остаточнийдозвіл на виїзд видавав Голов-уповноважений.
Стабілізація діяльності державного апарату була одним з найважливіших інайскладніших завдань, що стояли перед І. Огієнком. Для припинення хаосу, атакож з метою оволодіння точною інформацією про наявність штатного персоналу,необхідного для формування апарату влади, Головуповноважений регулярно проводивреєстрацію урядовців. Усі службовці несли сувору відповідальність за порушеннянаказів і розпоряджень вищої адміністративної влади.
Та, незважаючи на вжиті заходи, питання організації урядовців не втрачалосвоєї гостроти. Значна кількість кадрів залишалась поза суспільною працею. Томуна засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, що відбулося 20 січня1920 р., заслуховувалась «справа притягування урядовців ЦентральнихДержавних Установ і українського громадянства до праці». Організацією урядовцівмали займатися дві спеціально створені комісії: «комісія по організації працідля урядовців» та «комісія по організації громадянства». З метою більшефективного використання наявних кадрів проводився перерозподіл урядовців умежах центрального та місцевого апарату.
Найсуворіші санкції застосовувалися за дисциплінарні порушення до вищихпосадових осіб. Справи такого порядку розглядала спеціально створенаперсональна комісія. Так, на одному з її засідань стояло питання про причинидовготривалої відсутності на засіданнях Комітету представника військового МіністерстваП. Ліхачевського, представника Міністерства преси та інформації І. Косенка,представника канцелярії Директорії О. Чубук-Подільського.
Вжиті заходи, безумовно, сприяли підвищенню відповідальності урядовцівусіх ланок державного управління та поліпшенню трудової дисципліни, однакпереведення українських установ з 1 лютого 1920 р. в розпорядженняпольської влади, яка ліквідувала чимало з них, ускладнило ситуацію. Скороченняапарату влади гостро поставило питання суттєвої реорганізації системи державногоуправління, соціального та правового захисту українських службовців. Навиконання постанови РНМ від 16 лютого 1920 р. І. Огієнко підписав наказвід 8 квітня 1920 р. про скорочення штатів управління, за яким усіустанови поділялися на три категорії. До першої належали такі, в яких урядовцізвільнялися в повному складі; до другої – установи, в яких скорочення урядовцівбуло частковим; до третьої – ті, що мали перейти до польської влади аболіквідуватися.
В умовах докорінної реорганізації структури управління та значногоскорочення штату урядовців І. Огієнко, як Головуповноважений уряду УНР, пакетомнаказів від 1, 6, 8, 13 і 15 березня 1920 р. вимагав від референтіврозробити штатні розклади кожного відомства з поданням до УправлінняГоловуповноваженого повних списків службовців, які звільнялися, і тих, котрізалишалися на службі. Для підвищення ефективності діяльностідержавного апарату, а також для матеріального заохочення урядовців булорозроблено систему їх соціального захисту. Проте після затвердження РИМпостанови від 9 лютого 1920 р. ситуація набула значного загострення. Річ утім, що працівники, яким надавалася відпустка до 1 січня 1920 р.,забезпечувались відповідним грошовим утриманням, а надалі, якщо їх не булопокликано на державну службу станом на 16 лютого 1920 р., підлягалискороченню. Таке становище вело до деморалізації урядовців, створювало ґрунтдля їх незадоволення й поширення антиукраїнської пропаганди з боку більшовиків.Навіть за таких складних умов І. Огієнко робив усе можливе, щоб державніслужбовці мали право на соціальний захист. Зокрема, організована ним службабезплатного лікування передбачала допомогу у зв’язку з хворобою в розмірі 180грн. щоденно, хворим сплачувалась вартість ліків, додатково на лікуваннявідшкодовувалося ще 1500 крб. Крім того, при Управлінні Головуповноваженогоіснувала посада лікаря. Урядовці, які постійно не проживали уКам’янці-Подільському, мали право на допомогу у половинному розмірі.
В умовах галопуючої інфляції та зростання цін суттєвою підтримкою життєвогорівня стало надання продовольчої допомоги всім працюючим урядовцям. Такапідтримка була вкрай необхідною, оскільки через припинення з 16 грудня 1919 р.випічки хліба підприємствами міського самоврядування ціна на нього підскочиладо 19 крб. за фунт, а на 26 лютого 1920 р. – до 37–38 крб.; фунт масла накінець лютого 1920 р. коштував 450–500 крб., десяток яєць – 180 крб. Зацих умов, згідно із Законом УНР від 12 листопада 1919 р., необхіднадопомога надавалась усім малозабезпеченим урядовцям. Референтура народногогосподарства для цієї категорії службовців також періодично видавала різніпродукти: цукор, каву, какао, борошно. Всі службовці мали різні види доплат:добові, кваліфікаційні, інфляційні, одноразову допомогу на Різдво та Великденьта ін.
І. Огієнко добре розумів, що підвищення соціальної напруженості доситьнебезпечне в умовах демагогічної агітації лівих партій, і тому його політика,як Головуповноваженого уряду УНР, мала виразне соціальне спрямування. Йогоспогади про своєчасну виплату заробітної плати, що рятувала людей відголодування, про матеріальну підтримку освіти й культури не були простимвихвалянням ученого на схилі літ. Факти, наведені І. Огієнком в «РятуванніУкраїни», мають під собою реальний грунт, підтверджений документально.
Аналіз засідань РНМ засвідчує, що на її розгляд 23 березня 1920 р. зініціативи І. Огієнка було внесено законопроект «Про підвищення платніурядовцям центральних державних установ і тих місцевих, що знаходяться підвладою У.Н.Р.». Відповідна постанова, затверджена РНМ 25 березня 1920 р.,поступово вводилася в дію з 15 квітня 1920 р. на території, що підлягала «Головуповноваженомууправлінню». Згідно з її положеннями, основні оклади й оклади вільнонайманимслужбовцям, навчально-педагогічному персоналу та студентамКам’янець-Подільського державного українського університету збільшувались уп’ять разів, усім іншим працівникам цього закладу – вчетверо, штатнимпрацівникам Українського державного Театру – втроє, нижчих початкових шкіл – усім разів. Зростав відсоток добових грошей, що компенсував витрати надорожнечу. На кожну дитину в родині урядовців віком до 16 років передбачалисьдодаткові виплати в розмірі 15%. Ця постанова від 29 травня 1920 р. набулачинності Закону УНР «Про поліпшення матеріального становища службовців місцевихдержавних установ, що підлягають Українській Народній Республіці». Користуючисьправом видавати з фонду Головуповноваженого фінансову допомогу, І. Огієнкопідтримував розвиток місцевої преси, Український державний театр та приватнітеатри. Крім того, 200 бідних студентів Кам’янець-Подільського державногоукраїнського університету за 1 семестр 1920 р. отримали допомогу в розміріпо 2000 крб. на особу загальною сумою 2400000 крб. Комітет приГоловуповноваженому уряду УНР своїм рішенням від 3 лютого 1920 р.підтримав прохання економічного відділення ради студентських представниківуніверситету про надання допомоги на створення студентської їдальні.
Як державний діяч, І. Огієнко розумів необхідність відповіднихматеріальних умов для утвердження національно-державницьких ідей. Особливогозначення він надавав розвиткові національної культури й освіти. У тяжкий дляУкраїнської держави час він знаходив кошти на утримання національно-культурнихзакладів, завдяки чому культурна праця, незважаючи на всі негаразди, не тількине припинялася, а навпаки, розвивалася. Осередком культурно-освітньоїдіяльності залишався університет, навколо якого гуртувались усі силиукраїнського національного відродження. Саме в університеті розпочалася важливадля розвою української науки робота, спрямована на створення науковоїтермінології. Зокрема, на правничому факультеті було створено термінологічнукомісію по складанню словника юридичних термінів, на історичному – комісію постворенню історичного словника української мови, на богословському – комісію поперекладу Святого Письма на українську мову. Під пильним контролемГоловуповноваженого перебувала шкільна освіта. І. Огієнко систематичновідвідував школи Кам’янця-Подільського, вивчав потреби освітян. Завдякинеймовірним зусиллям вдалося зберегти шкільництво від розвалу, забезпечитидержавне утримання освітян, відстояти перед польською владою обов’язковенавчання українською мовою тощо.
Досить складно вирішувалося питання про надання права вільного розвиткуукраїнській пресі в умовах польської окупації. Річ у тім, що польська цензурапостійно втручалась у видавничий процес, забороняючи ті чи інші періодичнівидання або окремі випуски, наприклад, газети «Наш шлях». Польська цензурастворювала перепони і належному технічному забезпеченню українських видань,через що зовнішньо українські газети суттєво поступалися польським виданням.Цензура викреслювала все, що стосувалося перебування поляків в Україні,повідомлення про події на фронті, військові операції армії УНР. Це не могло непозначитися на стані інформованості населення. Такою ж була політика і щодокнижкової справи. Тому І. Огієнко наполегливо домагався введення до цензурногокомітету українських представників, які обстоювали б інтереси і праваукраїнської преси. І вже з 30 січня 1920 р. такі представники діяли впольських цензурних органах. В особливо складних випадках Головуповноваженийсам звертався до польських властей з протестами, виборюючи об’єктивну ісправедливу оцінку українських видань. Після однієї з таких заяв від 18 травня1920 р. І. Огієнко отримав запевнення від польської військової цензури проуважніше ставлення до українських часописів.
Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організаціяукраїнського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створеназа наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшлиотамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М.Теліжинський.
Пожвавлення роботи в організації війська пов’язане з діяльністю отамана Ф.Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ.Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов’язки,був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював дляорганізації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав усвоїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський,особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам’янці-Подільському моглаіснувати лише референтура військових справ, яка використовувалась дляупорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і дляохорони державного майна.
Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українськудержавність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандрукуформування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щобприскорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразовозвертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одномуіз звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українськоговійська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюривід 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зістворенням українських військових формувань негативно позначиться наполітичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формуванняукраїнського війська, – писав він, – а між тим ворог свої сили збільшує…В Кам’янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить,політиканствує – веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби».Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого середвійськових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнковважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов’язковаприсутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2)подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3)отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку,який мав найбільший авторитет поміж військовими.
На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності впоглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацієюГоловуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військовекомандування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатисяорганізацією військових частин дозволялося лише особам, які призначалисьурядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим:він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими,зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часомвідсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових,обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися напроцесі реорганізації української армії.
За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військовоїполітики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовкиукраїнських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р.До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинилапольська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриттябуло отримано – за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальнапрограма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної таінженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначеногенерал-поручика В. Зілінського.
Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнкобагато часу приділяв справам, пов’язаним з матеріальною допомогою та медичнимзабезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, щорозглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчовихгрошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовимурядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримкивдовам, утворення військового санітарного управління тощо.
Виконання заходів по збереженню й захисту української державностіускладнювалось поширенням інфекційних захворювань – тяжкого наслідку війни,розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, щонезмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, сталаепідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. уКам’янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в містілюдей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею сталазагальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам’янці-Подільському, підлягалиреєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р.почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складавсяз референта по санітарних справах, представників губернського, повітового іміського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.
Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об’єднання всіхмедично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарногообслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких маладільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районнихлікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційнізасоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загалмедичних працівників.
У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участьмісцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко.Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філієюЧервоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії.Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста булостворено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того жмісяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. досередини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарнакомісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якійчотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінкахміської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистоїгігієни, проводилась роз’яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючина здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, нажаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р.від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.
І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженнюбільш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду зКам’янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою.Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам’янець-Подільський було оголошено встані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.
Після повернення центрального уряду до Кам’янця-Подільського потреба віснуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. Влітературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієїструктури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський– квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект проліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р.голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький таГоловуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідаціюуправління Головуповноваженого уряду УНР.
Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців – злистопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включивсяв роботу по організації структур державного управління, намагаючись поможливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність буласпрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулюванняфінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовкивійськових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча невсі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.
У взаємозв’язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і якнауковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість йогоособистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався,він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняттяякої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на цейого можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу ібажання прислужитися українському народові змусили його залишитись уКам’янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністюобставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилисяподяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в ньогоще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служивсерцем, душею і розумом.
3. Польський період в еміграції
Жити тяжко мені на чужині,
На далекій холодній землі:
Як учора було, так і нині, –
Я купаюсь в затруєній млі.
Все чуже, все для мене незнане,
Я немов на пустелі один…
Чи надовго вже сил моїх стане,
Щоб і далі молов старий млин?
Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризуютьпочатковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 рокупісля вимушеного полишення ним останньої столиці Української НародноїРеспубліки – Кам’янця-Подільського.
Весь цей час – і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові,а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гарячевзявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцямиетнічних українських землях, – колишній професор Київського університету іміністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення вУкраїну
Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року ІванОгієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну,вимушено кинувши напризволяще в Кам’янці-Подільському власну величезнукнигозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.
8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважуєтьсянаписати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримськогоз проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам’янці-Подільському і надатийому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавшивідповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхатитуди на посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету.1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті безпопередження, «за спротив полонізації православних студентів».
Під час перебування у Варшаві розгортаєактивну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярніщомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотекиукраїнознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілийряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладамиСвятого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду – десятитомна«Історія церковнослов’янської мови».

4. Просвітницька іредакторсько-видавнича діяльність у Варшаві
З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливуувагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були«Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.
«Рідна мова» – перше українське, суто мовне видання в діаспорі вміжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував рольфактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу – одналітература, мова, один правопис.
За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова»згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центрукраїнознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширеннясеред широких верств української громадськості в діаспорі української літературноїмови на наддніпрянській основі.
З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількостістатей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами якихбули І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип’якевич,Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.
З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, упрограмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб’єктивних, щозаторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика будує, азлослива – руйнує» – писав І. Огієнко. «Рідна мова» стає журналом ілітературним». І справді, об’єктивність і незаангажованість ідеологічнимиштампами, на відміну від критики 30-х років в Радянській Україні, властивакритичним відгукам про твори сучасного літературного процесу, передовсімдіаспорного.
Крім Я. Гординського, Б. Кобилянського, Л.Білецького, Є. Грицака,І. Ковалика, П. Кривоносюка, найактивнішим літературним критиком журналубув І. Огіенко. Як і в попередні роки, журнал був трибуною виступівписьменників діаспори. Тут друкували свої твори І. Огієнко, В. Багацький, Б. Лисянський,М. Обідний, Наталена Королева. Особливо плідною була участь у журналі СпиридонаЧеркасенка, якого І. Огієнко називає Каменярем всеукраїнської літературноїмови, творцем найкращих зразків духовної творчості, «найяснішим щиримсвітильником, що сонцем говорить і світить у нашій літературі. На велику увагузаслуговує журнал у світлі сьогоднішньої державницької політики в галузі освіти,зокрема мовної. Видання з номера в номер вміщує статті про чистоту українськоїмови, про роль мови у вихованні національне свідомої особистості – громадянина.
Отже, можна стверджувати, що журнал, безперечно, бувфорпостом національної ідеї в 30-х рр., великим пропагандистом і цінителемнаціональної культури; розглядав питання мови й літератури як важливі культурній національно-політичні чинники. Саме так і оцінювали його сучасники.
«Наша культура» – друге варшавське видання І. Огієнка.
Журнал суттєво відрізнявся від «Рідної мови». Він бувзадуманий насамперед як «вільний науковий», а також як «незалежний…, що вільносіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції. Засправедливим твердженням дослідника української преси А. Животка, «Нашакультура» займала поважне місце в пресі українського позасовєтського простору».
І справді, з самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцемвисокохудожньої національне зорієнтованої культури. «Тільки духовна культура, –писав Іван Огієнко, – творить правдиву національну еліту – духовно міцну,естетично здорову, в житті витривалу».
Журнал культивував дух поваги до науки та її творців, дух толерантностіта політичної незаангажованості, що взагалі було властивим науковцю ІвановіОгієнку, хоча питання про його політичну орієнтацію є суперечливим. «Насторінках «Нашої культури» писали вчені найрізноманітніших політичних напрямів,– зазначав Огієнко. – В нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко йбеззастережно об’єдналася».
Як надзвичайно цінне відзначав Огієнко те, що еміграція з Великої Українине лише посилила «наукову західноукраїнську еліту», а й через «Нашу культуру»допомагала науковій еліті знайти трибуну і здобути сферу впливу на українськегромадянство, сприяти відродженню нації.
І справді, за три роки свого існування в тридцяти двох томах булонадруковано понад двісті наукових статей обсягом 124 др. ар. На думку Огієнка,об’єднуючим стержнем більшості з них була національна ідея. Зміст науковихстатей він розцінював як цінний матеріал для духовного розвитку нації, зокремаїї національної свідомості. За три роки існування видано було 32 книги обсягом124 др., в яких вміщено понад 200 наукових статей.
Гаслом журналу були слова: «Творімо українську культуру всіма силаминації». Проголошеному гаслові журналу слугувала і пропаганда в журналінеобхідності єдиної літературної мови як найважливішого чинника плекання нації.Однак матеріальне становище журналу погіршувалося, що й зумовило йогоприпинення. Це відчутно знекровило справжню українську наукову думку, зокремалітературознавчу. Не справдилися слова Івана Огієнка із його катехізису «Наукапро рідномовні обов’язки»: «Добрий стан національних видань-то могуча силанароду й запевнення розвою рідної культури, а висота їх накладу-то ступіньнаціональної свідомости народу».
Огієнкові «Рідна мова» і «Нашакультура» ввійшли в історію української духовності як могутні факториконсолідації нації та пропаганди нашої культури.
5. Домініка – найважливіша людина в житті Огієнка
1937 рік. Цей рік ще більшеускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав іпісля смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення прочернечий постриг.
Саме зараз, здається, вартозгадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всінегаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.
На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, – це вонамене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко
Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершинитворчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання впершескромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий.Нарешті у коло громадських діячок – найвідоміших представниць українськогожіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра,О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хтоприсвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістиликоротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко – скромну, наділену щедримдаром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга ІванаІвановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з нимусі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризуватиДомініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів українськоїнаукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету ІванКоровицький:
«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чимистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, безїхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того,чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не малатитулів. Обрала шлях. – ще донедавнатакий нелюдний, осміяний – родину. Родина – найменша клітинка нації. Здоров’яцієї клітинки – здоров я всього організму».
Саме ці риси – самовіддане служіння ідеї національної культури тадержави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе іпривітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і колизавітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячіЛ. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса,Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В.Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Черновата багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність ісила, чуйність і гідність.»
На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року– двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьомуж місті, в сім’ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. БатькоДанило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиноюГригорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якоїпоходила мати Домініки – Акулина, належала до давнього польського шляхетськогороду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ’я і виховувавдітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу.Домініка стала улюбленицею не лише сім’ї, де виростав ще син Петро, але й обохродин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійнопломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був ТарасШевченко.
Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, вБрусилівській п’ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, якийдокладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічнадіяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати удітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключнимздібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своємукласі успіхів.
Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття,скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання ІванаОгієнка. Переборовши сором’язливість, скутість та користуючись близькістюнавчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться зДомініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.
Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутнематеріальне становище сім’ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає напедагогічну ниву – стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. Зазвичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою – селяниза встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання.Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох ученицьіз бідняцьких сімей.
У травні 1901 року, після завершення навчання у київськійвійськово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячнувідпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительськібудні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнаннясвіту. Він ділиться своїми мріями – навчатися далі, будь-що здобутиуніверситетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю,гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацюванняв медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі – кохання!
Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися,ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, запорадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі.11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання наісторико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іванберуть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшогоБожого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїмчоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому сталоїї долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські таполітичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде незробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховатиздорову, патріотично свідому родину – це мала робота?» – запитувала ДомінікаОгієнко.
Інтереси сім’ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна працячоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому,що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», – свідчив Іван Огієнко.Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала ДомінікаДанилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали,систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч картокдля чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лишеза перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії,професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св.Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичнихвикладів, поетичних творів, словників; рецензій.
Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьомусприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з’являються вкабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання.Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувалакілька тисяч томів.
Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію вПетрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надіїнаціонального відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко зпритаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальнихперетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачитьчоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює надчерговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами проукраїнську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію – завершитиосвіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українськогонародного університету, а 1918 року – студенткою Українського Державногоуніверситету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжуватинавчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам’янця-Подільського, якийстав у 1919–1920 роках місцем перебування уряду Української НародноїРеспубліки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожноїзустрічі, а вони відбувалися часто, напам’ять прочитувався чи не цілий «Кобзар».звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалисядодому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива,вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучихсправ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможнимстудентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався донеї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшлосаме до неї.
Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освітиі мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючиевакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, забагатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив набанківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім’я прибула у Кам’янецьлише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи наріканняза таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайнубезкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить йінший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило вОгієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та напропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валютудружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутисясвоїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам’янець, а цевикличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидкознецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене нанужду й поневіряння.
Кам’янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливоважким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв івіровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка,вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності тадипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, абиполегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов’язків.Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину,свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.
Не було обіду, а подеколи й вечері без гостей, і так день у день.Господиня створила в домі Огієнків щиру атмосферу сердечної гостинності,осередку національного духу й державності. Велика Огієнкова домівка стала длябагатьох людей громадсько-політичним, культурним центром, де зустрічалися йперетиналися знамениті постаті епохи. Не знайдеться бодай одного українськогоміністра, який не бував би гостем Огієнків. Декілька разів відвідав дімГоловний отаман С. Петлюра, гостили тут член Директорії Ф. Швець,прем’єр-міністр І. Мазепа, міністр А. Лівицький. Довше мешкали в різні періодипрофесори В. Біднов, Л. білєцбкий, Д. Дорошенко з дружиною та багатоінших.
Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчивсам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вонасвідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де якдержавний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, топрагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження пропершу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченкау березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: наобличчях їх – повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробиличесть академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, – каже мійсусід, професор Столярів. – Жінка ректора університету й Головноуповноваженогоуряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона – скромна, тактовна, ні однимрухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетністьі культуру духа».
Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завждивміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок,що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичноїокупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду ІсакаМазепи. До з’ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинкуОгієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною,підготувала прем’єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьомувідпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вонапро покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердовідповіла: «А хіба ж я боюся смерті?.. Найвище щастя людини – покласти життясвоє за рідний край».
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидаларідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати наїї визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.
Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка годинавипала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всітурботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки наеміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українськадіячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінціщонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраціз чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».
Тарнів, Винники, Львів, Варшава – шлях скитання Огієнків. Тарнів – урядовийцентр УНР в екзилі – був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, занових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість устосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка поспівпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам’янці СофіяРусова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, якприязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогіобставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам’янці.Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнкацінного діяча.»
Іван Іванович – викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р.професор кафедри старослов’янської мови та палеографії православного відділутеологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкоюпольського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І.Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботибез усякого попереднього повідомлення, без подання причин ібезпрожиткового забезпечення.
У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання доуряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископомЛуцьким мав стати В’ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посадіпольський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневихваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився відпропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. Зцією подією пов’язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко,який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленоїзаради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокоповичтаємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечийсан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на поглядпересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вонапогоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений їїпоривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюбленувидавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярниймісячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столицінімецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Нашакультура».
Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною.Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин»,приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний станвигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня надень. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за такихумов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій ізневір’я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. СвятогоПисьма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її,здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвалодушу. Чимало людей плакало.»
Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції ДомінікаДанилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою тачулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойнонесучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобівдо існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родиністан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у йогодіяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколине чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чинарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебралана себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якійскруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчиненідля друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама тадарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймаланадзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якомуніколи не зраджувала. Пам’ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живоюмовою Київщини. Найдосконаліше пам’ятала і величезну кількість пісень, їхрічний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записатиповний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та несудилося.
Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження тапраця підірвали здоров’я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій станвід рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св.Лазаря в Варшаві оперували – вирізали заражену раком ліву нирку. З’явиласянадія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти.Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцятьмісяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.
І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти,щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українськішляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв насвої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи їївід чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у деньсортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Українськийлітературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до щеоднієї великої праці його, життя.
Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітнійневилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створювавнастрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіладуша стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думкиперекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він згордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це нетільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужиласяперед рідною культурою».
Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на рукаху свого чоловіка, в присутності родини.
21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І.Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавськаукраїнська колонія. Згуртована в громаду, з’явилася студентська молодь зі своїмпрапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест ізжовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельнимдуховенством відправив отець архімандрит Палладій.
А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася ранавтрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм талистів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор ізПраги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключногарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українськогонароду, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з їїкончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, – писалаС. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла втяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родиннежиття, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав ДомінікуДанилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, – відзначив Л. Кобилянський,– це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, – наголошувавВ. Підгорецький, – діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її наРідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетітиширокого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».
Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вонадітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам’ятати просвоє українське походження та про свої національні обов’язки до своєїобездоленої Батьківщини-України».
Пам’ятником коханій дружині ісоратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» тафундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, – «Повстанняазбуки й літературної мови в слов’ян» із посвятою – «Моїй найдорожчійдружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам’ять».
6. Роль митрополита Іларіона урелігійному житті українців
Вже згадувалось про прийняттяОгієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частковопереломний етап життя Огієнка докладніше.
Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьохприкрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільненняйого польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко вдуші переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційномусередовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичнихорганізацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи «РіднаМова» й «Наша Культура», які, за його ж словами, останнім часом «ледь животіли»,Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу.Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початоктого шляху, що був пов’язаний з чернецтвом і служінням Богові.
Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й об’єктивні чинники.
З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучистурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, всенастійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойнузміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідниківсаме для численної української пастви.
Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців малопринциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви уПольщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат,проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково булизгубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цьогорелігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне,так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно іяк ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і якколишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, щовиникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдужеставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання,продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви,законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовнупосаду – єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильниківВ. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка далазгоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді відчернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він безвагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолитинайбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.
Певні надії для здійснення давньої мрії – здобуття автокефаліїУкраїнській церкві – додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початкомДругої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволялавідкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певнимипослабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українськійправославній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор таархієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.
Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнкоприїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій зісторії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками уХолмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в якихопинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, йвизріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але передсобором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:
1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотківскладалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на ційтериторії традиції саме старої Української церкви;
2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископівінтереси українських віруючих були належно представлені;
3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.
З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, іОгієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.
6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто йогознав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складніперипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, дававсяавторові особливо нелегко.
Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх згарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я комузаподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бутиІваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долюукраїнського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкавопробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.
Проф. Д-р Іван Огієнко».
Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про поверненняв Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилосярозставатися назавжди. Професорська кар’єра, наукові набутки і відкриття,нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчоїпроблематики – все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другийплан. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професораОгієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатисядо сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а – молитися.Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшимІларіоном – «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме таквін пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресупрофесора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі – лишекоротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».
То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…
Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року – вдень великого церковного свята Івана Богослова – у ЯблочинськомуСвято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійшийДіонисій – митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. Доречі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, уВаршавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету,а професор Іван Огієнко – його заступником.
Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, булодано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже водин і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичийпрестол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.
19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньомукафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьохукраїнських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт нареченняархімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.
Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує проті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тодіпишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнямиелектричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. ДаниловуГору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори булирозставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».
В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інаугураційної промовинововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня1940 року, уривок з якої варто подати:
«Стою я перед Вами, схвильований, у величезній! переповненій святійХолмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і менібракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповненатепер душа моя…
Посланці багато розповідали мені про невимовна тяжкі голгофськістраждання Холмсько-Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі,упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячоюлюбов’ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітнійдосвід, усі свої сили, – аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в якийзагнала її злоба людська.
І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле,приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багатотяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього – навпаки,радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде йнайбільша робота!.».
Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців напольських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних дляправославної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почалаактивно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церквишвидко зростав, і на початок тридцятих років вона налічувала на польськійчастині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.
За таким активним поступом українського православ’я не міг беззанепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Українськоїгреко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючина протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною вирішивучинити жорстоко.
З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличенняправославних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українськихправославних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церквиспалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене надбільш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.
Ось на цей руйнівнийчас і припала хіротонія арієпископа Іларіона, а з нею й надії православнихукраїнців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з неюнового предстоятеля, світське ім’я якого користувалося повагою і авторитетом нелише в науковому світі.
Таким чином,зацікавлення темою чернечого життя, глибинною філософією високого чину служінняБогові й народові тих особистостей, хто всерйоз і надовго відважувався стати нацей непростий житейських шлях, відрікаючись добровільно від земних благ,виникло в Огієнка-Іларіона цілком закономірно. Тому, напевно, нас не маєдивувати, що в цей час митрополит вирішує приступити до написання спеціальногодослідження, за яке досі ніхто з українських дослідників не брався, а саме –феномен українського чернецтва і філософія релігійності.
Серед тих, хто першимпривітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастирязанедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит АндрійШептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїмимудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. Влисті до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій,зокрема, писав:
«Після Вашої хіротоніїя бажав переслати свої гратуляції і побажання, але ми були відірвані прірвоюбільшовицького кордону. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотівписати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященствубажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св.Володимира і митрополита Іларіона».
Відтоді міжпровідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки,відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїмоднодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапідушпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14листопада 1941 року:
«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі моївсе зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше таммученицьке положення… Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновленняУкраїнської церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляськійєпархії. За рік вдалося немало зробити. На жаль, тільки маю одну поважнуперешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи проперешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція,розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саменайперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше –дерусифікація її, – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живоюукраїнською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім нецікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона нерозуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанетьсявсе-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюєтьсявнутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катомУкраїни москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…».
Обидва ці діячі-державотворці,патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребуоб’єднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «УкраїнськаПравославна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церкваГреко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви цінаблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».
Дуже хотів митрополит Іларіондожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він ітрудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні рокивін весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди,до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшогоприводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року зпроханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючихсвоїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.
Однак справжні наміри польськоївлади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря українськоїцеркви. З початком 1944 року уряд робить ще одну – жорстокішу і цинічнішу – спробузнищення українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправдати тойсправжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахиснихукраїнських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одномуГубешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад двітисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито уміжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців.
Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїйрезиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії,пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства таправославних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьомудокументі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розумуй серця кожного:
«Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини – православноїземлі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, якправославних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом добратерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господьпосадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім’я Христа я ще раз кличуВас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»
А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світовоїгромадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:
«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мійстогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православноївіри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати врідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».
Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійняласянад всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні тогозагального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнковезвернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидатисвяту Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію – Холмськукафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаноюсвятинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православногокафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви,вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще зачасів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горіпостав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому.Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі.Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українцівуніатами, після Зборівської угоди 1650-го – знову повернутий православним.Затим – чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову булапогвалтована і прибрана до чужих рук – тепер уже назавжди. Пізніше, уШвейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість удраматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».
7. Еміграція у Словаччині,Австрії, Німеччині, Швейцарії
Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практичновсе. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережаукраїнських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці рокиархієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столицісотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сілнемало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору запорадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польськихпідпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.
16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і,будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралисятисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька владаприйняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Українськоїправославної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавніопоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах – митрополитиДіонисій, Іларіон та архієпископ Палладій – опинилися разом у гірськомусловацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.
Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядомнімців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плесаприбули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувалащомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого – такаж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званимичервоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали змосковськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українськихправославних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданимрадянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.
І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Які тоді, в Кам’янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йомустороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми передОгієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися?Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-увчорашньому ректорові Кам’янець-Подільського університету ледь виповнилось було38, а тепер – більше, ніж 60 літ…
Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедриславістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважавсяпочесним професором, були закритими для нього – туди наближалисярадянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбамине було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йомудобре була відома доля значної частини передової української інтелігенції,духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірськихГУЛАГах. Як і те, що ім’я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масовоїінформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож,як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинктсамозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на тімалолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.
І знову, як і після вимушеного полишення Кам’янець-Подільського, Тарнова,Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу вчерговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього,– величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного уПольщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальнірукописи. З-поміж них – «Історія українського друкарства», «Складня українськоїмови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мовиШевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків»,«Мова молдавських грамот XIV–XVII віків», «Історіяукраїнської мови». Відомий український бібліограф, літературознавець,громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщізначного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою дляукраїнської культури».
Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чианглійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпнявін виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко цемаленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося.З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує своюскитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькомумонастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Часперебування там митрополита Іларіона незначний – з 20 січня по 2 квітня 1945року.
2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастирпобіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Післядев’яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11квітня він опиняється у містечку Фельдкірх – останньому населеному пунктіЗахідної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуваннівізи до Швейцарії.
Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовийрежим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців ізСхідної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тількизавдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера,який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії,здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства,таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчогооточення.
Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землюневідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня.Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вжезвідти, через три дні, він одержав дозвіл на від’їзд через Цюрих і Берн доЛозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійнихстудіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мноюлегко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити,що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляєспочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.
Перші дні перебування ще в одній чужій країні й – перші розчарування. «Тутнема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в’їхати до Америки. Яще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з могооточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пуститисюди бодай декількох осіб».
Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастилоопинитися в лозаннському притулку «Бетань».
Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейськунегоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював яккороткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодовиконання своїх обов’язків духовного провідника численної української пастви,він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.
У Швейцарії дослідник вирішивнайперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатнихособистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тутперед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми«Хмельницький і незалежність України».
Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповненінадлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б,замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіонау Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, якийсупроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливопісля Холма.
Проте невдачі й розчарування – здебільше морального плану – можутьздатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережитийому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосилайого сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіонготувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.
Стан здоров’я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади зХолма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючивночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійнорухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично забезплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікуваннянедоцільне, потрібна лише операція.
8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, наякій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, алише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болівмитрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що безнегайної повторної операції той і може у скорім часі померти.
Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря нестривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без – соннихночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку моюпровину – і покинення моїх вірних – Господь зволив тяжко покарати мене».Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спробпокращання свого побутового, матеріального й морального стану черезнеможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе,виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою,митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьомдітям. Анатолій і Леся мешкали поруч – у Берні – й заробляли собі на шматокхліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доляЮрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не моглане врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.
У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав самеза дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, черезсвоє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з нимиі більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму щемолодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір відтяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою їїмогилу у неприязній для їхньої сім’ї Варшаві. За те, що залишає в ційспустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх – свідомихукраїнців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.
Цей своєрідний документ – швейцарський заповіт митрополита Іларіона – являєсобою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка єбланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків – Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки навіддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляськийстоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська – «З Божої ласкиАрхієпископ Холмський і Підляський». Праворуч у верхньому куті першої сторінки –дата: 11 грудня 1945 року.
Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіономбуквально за день до другої – найскладнішої – операції.
Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити такезанарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більшез одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе вродинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якоговсі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечнийобов’язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.
Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїйЛарисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно вХолмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші вЛендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєюбілизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.
Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синовіАнатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась водних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разінеможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей,Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсьукраїнської публічної установи.
Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованимипрацями, – він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторськеправо усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право могоперекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям урівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолійзайметься цією справою.
Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці.Амін.
Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня рокуБожого 1945-го.
Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».
Другого дня після підписання заповіту – 12 грудня – митрополиту Іларіонубуло зроблено операцію, через тиждень – 19 грудня – ще одну. Після того сімдовгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після щеякийсь час – у притулку «Бетань».
30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву.Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мавмитрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливоображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично міжжиттям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонентатеплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, – зазначається в ньому, – пишуВам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров’ятакий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного відстраждань дня, а сили мої невеликі…»
Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії.Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїйпроповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі СвятоїПокрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугахзгорілому, – підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею дляЦеркви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх:опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всімапокинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за менеВисокопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, щозаступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу доздоров’я».
Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і нездогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебувавтоді цей діяч – «бездомний і бездольний Богомолець за розп’ятий українськийнарод», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свогопобратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у такихлистах, вимальовується його реальне становище.
З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсімодинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов’янської книжкине знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхатикуди-будь, аби тільки поміж своїх.
З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке – я одинокий.Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю,багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».
Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал іповсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, кудитільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов’янинові без хліба,так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставинискладуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.
Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:
«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі виданняУМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний.Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повнійматеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, – заплачу теплоюмолитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».
З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на тойчас в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:
«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, щоВаша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя – перекладНового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… УШвейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас зпроханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Васвислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна длянаукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».
Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На цевказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь,що не відшукав «Рідної мови», – це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю вбібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справупублічно – може, в когось знайдеться».
Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборномубажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украйнесприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статусполітичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українськихінституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі булочекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба,лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому – вжевкотре – сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об’єднуватися,не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленнюукраїнського видавництва «Наша культура».
Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьомаопераціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадаєнаписання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочатороботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» – «До щастя», «Останняхвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цьогоперіоду – своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічнупоему «На Голготі».
З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальнийОгієнків твір – «Дохристиянські вірування українського народу». Можна звпевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для ньогонадзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності тахудожньої творчості.
Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легендисвіту», і «Туми», і «Українська літературна мова».
З другої половини 1946 року здоров’я митрополита Іларіона помітно пішлона поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. Закороткий час створив немало нових праць як наукового характеру із цариниісторії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них – «Українськалітературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква вчас руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».
Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибинисерця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів іночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно:як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплятьці сторінки до тих, кому вони призначалися?
Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновленнядіяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».
У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід українськоїдрукарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.
Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні»,засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевськогоуніверситету – «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. Згрецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історіяцерковнослов’янської мови», «Нариси з історії української мови: системаукраїнського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська ПересопницькаЄвангелія 1556 р.».
Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів,Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань»вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував,очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи наунікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Нашакультура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, зновприступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови такрасного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.
Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українськегромадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцевій кожній українці корисну книжку.
Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, ботільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якомудоводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дастьвидавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служитиНародові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.
Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne,Bethanie.SUISSE.
Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що булозроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає вЗахідній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.
22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листатакого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тількимешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і тоне тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер непоявилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Вашізнайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».
Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів іобумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.
Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук ПавлаСомчинського – молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця зВаршави, який досі підробляв складальником у французьких та польськихдрукарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.
Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українцівв непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхняспівпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілоюгамою людських почуттів – від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння,розчарування й відчуження. Після від’їзду до Канади у вересні 1947 рокумитрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга заним, жаль, що з об’єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свогочасу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів йогожиття.
Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського зпропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був длямитрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилинзнайомства – побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річнийукраїнський митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й житиукраїнський емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодийвидавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти йогодоговірного зобов’язання.
Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополитаІларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов’язання ПавлаСомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояланазва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-АделіБистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятисянаприкінці книг у реквізитних даних.
Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти вЄвропі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення їїдіяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйоновінову форму бланків.
Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всюредакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко.Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва.Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнкомсигнального примірника.
Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функціїадміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовленьі налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міглише стан здоров’я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається донього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом,де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико?Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров’я й зокрема – неперепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров’я! Напишіть, прошу, нащо недомагаєте. А головно – тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров’я – це ж нелише Ваша особиста справа, Владико, – це має ж громадське значення. Цьоголегковажити не можна».
Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов’язаннінакладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати,аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти нарозширення видавничої діяльності.
Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштівобумовлювалася ще й наближенням дати від’їзду митрополита Іларіона до Канади.Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події ПавлоСомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшимукраїнське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:
Лист від 8 вересня 1947 року:
«Я буду щасливий, коли Господьдопоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати,яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та даєвін багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Вашітвори – було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, якотехнічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».
Але говорити про швидкий розпродажзібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід усвіт двох книг, яких найбільше чекав автор, – «Політична праця БогданаХмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» – припав на кінець1947 року.
8.Канада – останній притулокмитрополита. Останні роки життя патріота України
Але на кінець 1947 р. митрополита Іларіона в Лозанні вже не було.Він з нетерпінням чекав сигнальних примірників від свого видавця на місці свогонового перебування – у канадському Вінніпезі. Проте ні сигнальні примірники, ніобіцяні пачки готового накладу все не надходили.
Облаштовуючись у Канаді, митрополит Іларіон тоді ще не знав, що в мукахнароджені і щойно віддруковані в далекому Парижі, до того ж значними на той часнакладами, півтори і дві тисячі примірників кожна, бодай мізерна частина з тихнакладів двох книг про Богдана Хмельницького вже ніколи не потрапить до Канади,як і не пошириться де-небудь і коли-небудь у Європі…
Доля виявилася неприхильною до веселкових намірів молодого видавця ПавлаСомчинського. Обставини несподівано повернулися так, що життю Павла Сомчинськогоі його сім’ї у Франції загрожувала небезпека. Смуга невдач почалася для ньогосаме після друку творів митрополита Іларіона про Богдана Хмельницькогонаприкінці 1947 року – він отримав раптовий виклик до поліції. – справавиплила трирічної давності одного французького друкаря, в якого в роки війнипрацював нелегально емігрант-українець Павло Сомчинський. За невиплаченіподатки власника друкарні відправили до в’язниці. Така ж перспектива моглачекати й тих, хто працював з ним. Приголомшений такою несподіванкою післяпершого допиту в поліції, Павло найперше згадав про свої борги за випущенікниги митрополита Іларіона і ті, як сам висловився, «неймовірні інвестиції вкнижки мене спаралізували цілком», бо вони могли значно ускладнити справу.
Затим прийшла друга біда – пограбування на 75 тисяч франків видавничогоофісу «Нашої культури». Він пише розпачливого листа до Вінніпега і проситьмитрополита Іларіона вислати бодай якусь суму з реалізованих книг, аби хоча бчастково розрахуватися з боргами. Одержаних з Вінніпега 150 доларів виявилосянедостатньо. Крім того на складах у друкарні – майже три з половиною тисячіпримірників щойно віддрукованих книжок: 1400 – «Політичної праці БогданаХмельницького» і 2000 – «Недоспіваної пісні». Коли б ці книги і ті, що у Вінніпезі,були продані, можна було б виручити до 7 тисяч доларів… У січні 1948 року Павлоодин виїздить до Брюсселя і там клопочеться про сімейну візу до Аргентини іпише до Огієнка з проханням допомогти йому у цьому.
Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевнітривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі,скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд наканадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентівйому довелося витримувати.
Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору СвятоїПокрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати підзаставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай іблизького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раздумав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українськуКанаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися зБрюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.
Наступним своїм листом Павлообізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже зБуенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита уВінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади – навіть до Аргентини– навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де ябуду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цейклімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я,одначе, повний надії на краще…»
Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополитаІларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугамирозгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:
«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більшепрацюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій,Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи йварто писати? Зовсім мало читають усі американці – і в Канаді, і в СІЛА. Книжкивиходять накладом в 1000–2000, рідко 3000 прим. – і хіба за 5–10 роківрозійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кількараз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цихдвох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об’єднала в тяжкудля обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві,обриваються вже назавжди.
Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужнуукраїномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. МитрополитІларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 – напочатку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчивостанній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана – «Українськацерква за Богдана Хмельницького».
1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходамиУкраїнського наукового Богословського товариства.
А як же склалася доля паризькихкниг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-хроків новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірникицих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертавсялистом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідьвисловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отриматив Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втратамитрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини знею.
У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-нийювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу зусього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вамздоров’я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добраукраїнського народу».
Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив відактивної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з’являвсяна людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церквиПресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою вруках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.
З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища –часопису «Віра й культура», в якому за останні п’ять років він видрукувавбагато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:
Немов негода восени,
Підкралась старість, щоб кусати,–
й минули всі юнацькі сни,
минули й марення крилаті…
І налягли сльотливі дні,
І безконечні стали ночі,
1 світ міняється мені,
Бо мруть чуття, темніють очі…
В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанніслужбових обов’язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійшийВладика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу впоточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський.Так минули сповнені недугом п’ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десяткамителеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополитаз 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування знайближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка зновою силою спалахнула жадоба життя.
Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радістьвідчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його усвітлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітераСергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіонакатастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять довінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-уроці життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню митьбіля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, щодоглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.
Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві,Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності уПетербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії уКатеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товаристваімені Шевченка у Львові, Слов’янського інституту у Празі, Польськогомовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідівВолині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британськогоі Закордонного біблійного товариства у Лондоні.
Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії українськоїгреко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православнихукраїнців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе якмитрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р.на митрополичу кафедру.
На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети,часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звісткапро смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ.Лише у радянській Україні, де ім’я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмамбуло насильно викреслено із пам’яті кількох поколінь, про цю скорботну подіюмайже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагіднезазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичнийкалендар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смертіІвана Огієнка.
Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у Вінніпезі заактивною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополитаІларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священнеприготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенствоВінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.
Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу СвітлогоТижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслуженопанахиду. У перший день похорону – вівторок тіло митрополита під проводомдухівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церквиПресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривавдва дні. Здійснювали чин п’ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл– намісник Української греко-православної церкви в Канаді, ПреосвященнийТеодосіос з Торонто – архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представникПатріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка – представник Українськоїправославної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний ВладикаБорис – правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православноїцеркви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітерАртемій Селепика – голова Консисторії Української православної церкви у США.Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії.Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, великепредставництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надалипохоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятийдухом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабамцієї величності».
Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулосяпрощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедруПресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало йогоархієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронномуавто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св.Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останнійпогляд на труну, останній уклін…
Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земляна момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою українськоїземлі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрілюди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з ВеликоїУкраїни, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугуБатьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.
Настав час, і довго незнане ім’я нашого співвітчизника, котрий присвятивжиття своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються істають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установамнадано ім’я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілкиписьменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, єнадія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що вінтак щиро сподівався.
Строго і величаво увічниликанадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалекупривертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам’яна стіна. З неї нібивиринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чинуХристового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі.Зведена на кам’яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лишемісце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.
Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійшиймитрополит Іларіон. 15.01.1882–29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону навічну пам’ять».Посередині плити – вміщені дві строфи його передсмертноїпоетичної сповіді:
Я відірвався від земного,
Зі мною тут – один лиш Бог,
У серці – голос Пресвятого,
В душі палає сам чертог…
В одно єство зіллюся з Богом,
Святі призначення готові, –
Усе охопиться чертогом
Його Господньої любові…
Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовнішізаповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:
«Українська церква-то наша рідна мати»,
«Служити народу-то служити Богу»,
«Любити-то служити»,
«Мова – душа народу»,
«Любімо все своє рідне».
Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтінняопадаючого із дерев осіннього листя. А ще – курликання тамтешніх журавлів, щовже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам’ятьприйшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі длянього часи у Лозанні:
Так тяжко чутися вигнанцем
Із краю рідного навіки,
Хто щирим був його коханцем,
Хто ніс йому цілющі ліки.
Для мене Україна мила,
Немов та молодість минула:
У мріях лиш, як юна сила,
Й не вернеться краса заснула…
Збулася листя деревина,
Але весною знов зодягне,
А я навіки – чужанина,
Хоч серце в вирій вічно прагне…
Летять пташки ключем у вирій,
Й додому вернуться весною,
А я в роботі Краю щирій
Лишусь навіки з чужиною…
Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова!Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок іпереживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужоїдуші доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу,створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого йпережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона– Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста ічесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він,незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.
9. Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка
Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнковідданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь,було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.
Глибоко переживши трагедію української революції, ІванОгієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себеробітником пера – своїми думками за допомогою друкованого слова ділився зконкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вонаналежить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.
Сьогодні в Україні до читацького загалу поступовоповертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагомішіпраці вченого – «Історія українського друкарства», «Історія українськоїлітературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянськівірування українського народу».
У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
Ігорів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життяІвана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшшізначною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого напідготовці до написання цілої серії досліджень з історії Українськоїправославної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історіяукраїнського народу й історія Української церкви міцно злилися в одненерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, засловами Огієнка, стає головним суб’єктом і об’єктом української історії, бо заоборону її цілості й чистоти православ’я, її мови, обрядів, її індивідуальностіточилася й точиться справжня боротьба.
10. Релігійна тематика творів історика українськоїцеркви
Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкийархівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках,оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська АвтокефальнаПравославна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празіпобачило світ солідне – у двох томах – видання Огієнкової «Української церкви».Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українськогонароду ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українськогодрукарства – Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долюукраїнської церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вжепізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручниковогоматеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладнішій найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з’являються, майже одночасно, двійого монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» і «Українськацерква за час руїни. 1657–1687». Логічним продовженням розпочатої теми малостати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». Нажаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неїархівний матеріал.
Тематична і жанрова палітра творівОгієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. Дофундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлосявище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ’я,і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, ідраматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі – борці заукраїнське православ’я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники іпосібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а,передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українськоюпатрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавимиз пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих – у Візантії,Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх іновіших богослужб.
Релігійну поезію здатна, як відомо,людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденнимбезкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко – МитрополитІларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало всебільше народжуватися поетичних рядків.
Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичнекредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійногосвітогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїмрідним батьком, поєднатися з ним – обожнитися».
Втім, це була спроба відродити стару українську літературнутрадицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками упоетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд ізземлянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цейлітературний жанр – філософська містерія, як відомо, був дуже популярний середвикладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справдівиховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.
Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка підзаголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший томдвотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчилапро достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції,коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичноютрилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини.Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».
Непросто і нешвидко писалися цітвори. Скажімо, роботу над містерією у п’яти діях «До щастя» автор розпочав 15–16лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років – 26 травня1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над«Останньою хвилиною».
Маючи, на перший погляд, простийсюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаженнятут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначеннялюдини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральнихцінностей, який завжди стоїть перед нами.
Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозумінняпровідників українських церков і об’єднання в єдину соборну Українськуправославну церкву видається драматична містерія «Руїна йвоскресіння», яка завершує зазначений філософський циклрелігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назватисвоєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.
На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки – «Богі світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка длямолоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі авторзнайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськимипоняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об’єдналакращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу – переважнодавньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремимрозділом виділені слов’янські легенди.
Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українськоговільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури»,яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, середцілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різнихепох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематикий Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічноїдовідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Богане відчую», написану 1960 року.
11. Відданість українському слову
Залишаючись вірним справі оборони української мови таукраїнського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини йнаслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та іншихрелігійних творів київських авторів.
Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою,латинською, церковнослов’янською, давньоєврейською, польською, німецькою,англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цимимовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато зних переклав українською мовою.
Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, перекладБіблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І щебільш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.
Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живуукраїнську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільшечитається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, – вона могла іповинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а ймовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, якапротягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов длянормального розвитку.
Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свогожиття, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської УкраїниНовий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смертіперекладача – в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І.Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки – час активноїукраїнізації – з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади булизастарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крімтого, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, ау вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Меншвідомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочаснугалицько-українську мову одного з провідників національного відродження взахідноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.
Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею новогоперекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Минадзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасноюлітературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергуНовий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай наперші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивченняукраїнської мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиметак їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головнийчитач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий перекладтреба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справдіпо-літературному».
Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи,Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточнішепередати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого рядубагатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасноюлітературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і ЗакордоннеБіблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.
Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьохЄвангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року – додрукований уВаршаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Бібліїзавершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запуститиїї в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частинаБіблії – «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу уФінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.
Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер єнедоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодногопримірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.
Отож,Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народузвертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілихдвадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров’я, розуму, силиволі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченнісвоєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:
То був справжній науковий подвиг і ним не могли незахоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього впершепід час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого,але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і фактвідзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії ЄлизаветиII з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих ізахоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодицітого часу!
Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених івиданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної,ще одну важливу місію – забезпечення українському народові його невід’ємногоправа читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.
До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблемурідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головногопідмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».
Вагомемісце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики.Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас надогоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своєнаціональне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові нашірани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».
Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…
Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі«Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народзалишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним;натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душінародній нових невигойних вікових ран.
Така ідея підсилюєтьсяприголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, усконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історіїяк покарання Господа за наше невміння й небажання об’єднатися, жити без сварокі заздрощів, будувати єдину соборну Україну.
Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбоюзажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуючезвучать заключні акорди бандури:
Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «Начужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського іЯрославського – великого українського ученого і поета, автора знаменитих навесь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українськогопатріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїйісторичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увагаавтора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життямитрополита – 27 жовтня 1709 року.
Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немалоавтобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдетьсяпро чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поеманаписана в травні 1959 року у Вінніпезі – далекій і чужій для Огієнка стороні.Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:
Ціла галерея видатних постатей української історіїпредставлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» – «ВоскресенняУкраїни». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьманПетро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві ІовБорецький та Свято-Межигірського монастиря – Ісайя Копинський, видатніучені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький,Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль увідновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі післязагарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію –таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Якзазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу вСофійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.
В одному томі художніх творів під загальною назвою «Віковінаші рани» об’єднано п’ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею якихзакладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережитиукраїнському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяніворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності,їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.
Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступнихдвох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто – «Наш бій задержавність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнковиношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там улозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагодупопрацювати в унікальній бібліотеці відомого російськогореволюціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів істародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму – найбільшу за обсягом –з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко нелише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видавїї окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.
Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій задержавність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першоїчастини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгихвіків унаслідувана, це – незалежна Українська Держава. Вона в нас була… буладовгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки – і спинили її.Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницькоїідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум’ям, іпородила наш лицарський Бій за Державність.
Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усюукраїнську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головнуціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, іНаш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».
Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій задержавність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком«Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про цепрямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих ітернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.
З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написанихавтором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяєтьсяісторична драма на п’ять дій «Розп’ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиноюпроникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасногоетапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом,закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором ІванаОгієнка.
До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомихпричин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура».А написана була теж за незвичних обставин – у потязі за десять днів дорогою доМонреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складноїза сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібнийтвір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багатодесятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене вдуші викласти на папері.
Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттямигероїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи йнезалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики.Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».
Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів,переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені донинішніх нащадків.
Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним утяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешнійкінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своємународові. Підтвердження цьому – історія створення поеми «Останній лицар». «Утравні 1964 р., – пише Огієнко, – почали сильніше темнути мої очі – виявилося,що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тижденьправого. Я терпів тяжкі переживання – крім фізичних і духовних. Довелося багатоперебувати з обома зав’язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І явирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, янаписав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»
Поетичний переспів видатної літературної пам’яткиукраїнського походження – «Слова про Ігорів похід» – з такою ж назвою можна безперебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вонабула в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, післяперенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон зчастиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти – вСловаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, вінвзявся за глибинне вивчення цього унікального твору.
Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїхпопередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам’ятки,сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.
Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується напроблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсваренихкнязів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дійцього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великогокнязя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.
1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друкомподарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасномуоформленні народного художника України В. Лопати – «Слово о полкуІгоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту тапаралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі вукраїнській та російській літературах переклади цього твору – від Т. Шевченкадо В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурнихпричин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданняхцієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнитькнигу, тут все ж з’явиться.
А за кордоном цей твір видававсядвічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади івідновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге – 1967 року, уже вповнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорівпохід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературноїмонографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся застворення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише яклітературну, а й як історичну пам’ятку українського народу.
Характерною особливістю цьогодослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськістьпоходження цього унікального рукопису.
У творчій спадщині Івана Огієнкаокреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси,присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили пособі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії.Об’єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або йдосі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше черезревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватисярадянські науковці.
На початку наукової праці І.Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, якіокремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такийприклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.
Ґрунтовніше, глибше Огієнкозайнявся життєписами після переїзду до Канади – в п’ятдесятих роках. Так, 1956року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословськоготовариства виходить велико-обсягова книга митрополита Іларіона «Українськацерква за час Руїни. 1657–1687». Книга присвячена висвітленню подійнайдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідникамиРуїною, відгомони якого – і в політичному, і в духовному плані – озиваються внашій державі й дотепер.
Надзвичайно цінним, передусім зпізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремомурозділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожнанація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутністьпро них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках.Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постатімучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, АфанасіяЛубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнкомна правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені яквсенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їхвідбулася значно пізніше.
До речі, про одного з цихукраїнських священномучеників – Іова Почаївського –Іван Огієнко, зібравшиповніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті,найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українськогочернечого кліру кінця XVI – першої половини XVII століть, який своїм життям ідіяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським,Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографіївід попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описомстрадницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри віднасильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнкопоказав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, моватворів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішкамицерковнослов’янських слів.
До свого 75-ліття, яке широковідзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року,митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «КнязьКостянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступногороку із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православноїгромади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополитаІларіона».
Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієїповажної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українськогокнязя – патріота, оборонця православ’я, визначного будівничого й меценатаукраїнської культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого вукраїнській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвяченінаціональній зраді дітьми Костянтина – найемоційніші. Автор болісно розмірковуєнад причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку:«Історія роду князів Острозьких – це найтрагічніша історія. Це й символічнаісторія – це вся історія України…».
Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівнийматеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактівнайсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко нібививіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стількиліт брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучийого на Голгофу.
Самев час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв,вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою:«Українському народові у дні мого сімдесятип’ятиліття»:
Іван Огієнко й надалі, продовжуючипрацювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такіпостаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистимиустремліннями.
Останню свою працю зазначеної серії – «Старець ПаїсійВеличковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді непобачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайтидля неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшладруком вже через три роки по смерті митрополита –1975 року – заходами Інститутудослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковимінституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, щозосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можнаумовно об’єднати одною назвою – «Життєписи великих українців». Ці постаті знашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягомстоліть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них – істиннихсвоїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошукуІвана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українськомучитачеві з’явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадськійземлі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок
Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографіїнаукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчившийого величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Українібодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з’ясувавши усіхобставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнутисьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути,усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомнупрацю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вжесьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемоз’ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас ІванОгієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українськогодержавотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковийперіод здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди назневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітетуконкретним змістом і в конкретних умовах.
Отож, про уроки Івана Огієнка.
1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності
Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузейзнань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство,красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнямипомітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича,перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву йзахоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли бвидати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярнуспадщину Огієнка, – вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони,без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вженаповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесівукраїнського державотворення.
Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назвеу своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньоївід рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Ботільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливостіякої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-якийперіод свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою учасі, роботою.
Переконливий факт: за короткийперіод діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників,посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населенняукраїнської мови! А в Кам’янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодиннихтурбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями іприкладами на 200 тисяч карток! Чого вартує, скажімо, написання десяти томів«Історії церковнослов’янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600сторінок. Та маємо лише перший том – рукописні другий і шостий, як і цілий рядінших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…
Що вже говорити про неймовірніпотуги задля створення українського видавництва й написання десятків власнихнаукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного йголодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українськоюмовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написавіз зав’язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів,бо «сильно била незвичка бути без праці»…
2. Урок істинного, а некон’юнктурного служіння науці
По закінченні Київськогоуніверситету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посадидоводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишавсяпередусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хистдослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народуактуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробокскладає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіхгуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скластиокремий предмет студій – огієнкіану.
Кожна наукова праця професораОгієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленогоставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої науковоїроботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків іконцепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, якправило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна«проробка» їхньої історіографії. Й на все це – переконливі джерельні посилання.У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої«белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чиіншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньомутакого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вжедосліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету якнауковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту,якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням вокремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та йогооколиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власнарепутація.
Наукові праці професора Огієнказручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважнійбільшості мають солідний допоміжний апарат – систему іменних і предметнихпокажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики,що з’явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняттячитачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав проілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним дляполіграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії українськоїлітературної мови», а особливо – у багатотомній «Історії церковнослов’янськоїмови» – цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних ідрукованих текстів різних редакцій.
Постійно дбав професор Огієнко прокультуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цьогодоскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одноговидання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав запотрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було,зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманськадрукарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладупроставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».
Яскравою характеристикоюОгієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати осьтакі витяги з його листів.
До Іларіона Свенціцького:
«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу»в перекладі на українську мову. До цієї «Служби Божої» буде подано передмовупро ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія загинула десь напошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислатимені заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці. На відповідьдаю 10 марок».
До Михайла Возняка:
«У Вашій цінній «Історіїукраїнської літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича ІванаПрислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час язаймаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, колиласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії»докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номерацього рукопису в Перемишльській бібліотеці?».
2.        Урок синівськоговболівання за долю української мови, самовідданих зусиль задля її утвердження вусіх сферах державного, суспільного життя
Національне прозріння йсамоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народупочалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідноїмови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути,не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часинайкращими національними провідниками народу.
В ряди таких провідниківбеззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорськоюкар’єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університетусвятого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїмгромадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись унеобхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля яквченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності українськоїмови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населенняшляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників,різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наукапро рідномовні обов’язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусімдля вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства.Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх дослідженьОгієнка-мовознавця:
«Без добре виробленої рідної мовинема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомоїнації – нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти урядуДиректорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодоунормування українського правопису, а найголовніше – прийняття Закону продержавну українську мову в УНР.
До останніх днів свого життяОгієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературноїмови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і вблизькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила цялюдина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Дляодного народу – одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька,саможертовна робота задля мовного об’єднання нації в десятках випусківунікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі,у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, удіяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, доречі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидалапрофесора Огієнка, – у Польщі, Швейцарії, Канаді.
З любові до української мови, звірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщенийу післямові до книги «Історія української літературної мови».
4. Урок глибокої порядності й людяності
Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка.Сирітське дитинство, нужда і безгрошів’я в юнацькі роки; виснажлива праця вперіод визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути вепіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки;щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім’ї протягомусіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати,підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення – на все це його життябуло надто щедрим.
Та, незважаючи на такі випробування долі, він нерозчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше – не обізливсяна людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості – любов іпошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто самне маючи можливості заробити для сім’ї шматок хліба, він замовляв слово чипросив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея:«Знайомий мій – Леонід Михайлів – змушений везти до Заліщиків своїх хворихдіток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і якпристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашуадресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…
Не може не викликати захоплення й такий громадянськийвчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В періодантиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських науковихінституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство»з’являється стаття його редактора Н. Кагановича з жорсткою інеаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті«Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців – Тимченка,Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, – на праці яких посилалися авторипублікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянськійУкраїні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегамипісля публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодовипаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб ненаразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, щоя ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко».
Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немалознайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль усправах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Неможна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівахколишніх спецфондів.
5. Урок політичної мудрості
Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибокопереживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи непрагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієїполітичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цієюметушнею емігрантських колах.
Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнкой нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похідпроти його дітища – «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав:«Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редакторвідмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втратукафедри в університеті з тих же причин». Пізніше він свідомо підкреслював своюпозапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшоїоб’єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності якдослідника й науковця.
Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізаціїодного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:
«Група аполітичних українських емігрантів задумує внайближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «ВизволенняУкраїни»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний інепартійний». Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію влисті-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака зТоронто, які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи йогоімені в Торонто. Огієнко писав:
«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, боце зробить її слугою партії й уб’є її науку. Проводьте школу так, щоб вонавиховувала вірних синів України і щоб усі емігранти – без різниці партійної йвіросповідної – могли спокійно звати її своєю».
Без зайвої полеміки, суб’єктивних випадів, а то й огульнихзвинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється насторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровуватитематичну палітру ще одного свого часопису – «Наша культура». Тому й виступалина сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вченінайрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві іззадоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліталегко об’єдналася».

Використана література
 
1.     Андрусишин Б. Упошуках соціальної рівноваги. Нарис з історії робітничої політики українськихурядів революції та визвольних змагань 1917–1920 рр. – К.: Федераціяпрофесійних спілок України, 1995.
2.     Бій-БійченкоЮ. Таваріщ Каганович «сердиться» Рідна мова. 1937. Ч. 4
3.     Відділрукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.
4.     Гунчак Т. Україна:перша половина XX століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.
5.     Дем’янко О.М. Лютневареволюція та становлення національної державності. – К., 1995.
6.     Доценко О. Літописукраїнської революції. Матеріали і документи до історії Української революції1917–1922. – К., Львів, 1923. – Т. 2. – Кн. 4
7.     Животко А. Історіяукраїнської преси. – К. Наша наука і література. – 1999
8.     Кривошей Г.Ф.Етносоціальна база Української революції (березень 1917 – лютий 1918 рр – Запоріжжя,1997
9.     Літературно-художній тасуспільно-політичний журнал Дніпро К.1999. Випуск 3–4
10.   Львівськанаукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб.104. Арк. 4.
11.    Ляхоцький В. Домініка Сучасність, – К.1998.Випуск 7–8
12.    Ляхоцький В. Миттєвості життя –миттєвості історії Слово і час. – К., 1997. Випуск 3
13.    Ляхоцький В. На олтар Вітчизни Українськакультура. – К.1998. Випуск 6
14.    Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповіданьУНРПамять століть. – К.1998
15.    Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційнадіяльність Івана Огієнка. – К., 2000
16.    Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам’ятьстоліть К.1997. №5
17.    Ляхоцький В.П. ФондГоловуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключногоетапу визвольних змагань 1917–1921 рр. Студії з архівної справи тадокументознавства: Т. 3. – К., 1998. – С. 114.
18.   Мазепа І.Україна вогні й бурі революції. 1917–1921. Кам’янецька доба – Зимовий похід: в 3 т. – Прага,1942, 1943.