Вступ
Серед видатних вчених,письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження танаціональної історичної науки XIX ст. особливе місце належить Миколі ІвановичуКостомарову. Він, за висловом Михайла Грушевського, «положив свою печать націлу епоху». Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика сталовідтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійністьщодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій вченого,які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського. Особливо слушнимищодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв’язку згромадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського:«…історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала тіреволюційні ідеї, що були вкладені в його молодечих «Книгах битія УкраїнськогоНароду».
1 Характеристика творчої діяльності М. Костомарова
Спадщина Костомарова вражаєбагатогранністю духовних обширів і діяльності. Тому є цілком логічним, щоісторіографія про Костомарова налічує сотні бібліографічних позицій івирізняється жанровим та видовим розмаїттям, а також широкимпроблемно-тематичним спектром, змістовим наповненням і багатством підходів. Унайзагальнішому плані її хронологічно можна розподілити на п’ять періодів: 1)прижиттєва історіографія (кінець 30-х років — 1885 р.); 2) дореволюційнаісторіографія (1885-1917 рр.); 3) історіографія доби визвольних змагань інаціонального відродження (1917-1930 рр.); 4) радянська та українська зарубіжнаісторіографія (30-80-ті роки) з перспективи двох науково-історичних процесів —в СРСР та в еміграції й діаспорі, які вирізняються тотальною ідеологічноюконфронтацією; 5) сучасна історіографія (90-ті роки XX ст. — початок XXI ст.)[2,4].
Оцінки і тлумачення працьКостомарова протягом першого періоду переважно визначалися спрямованістю йогонаукових дискусій, зокрема з прибічниками державно-юридичного напряму вросійській історіографії, слов’янофілами і норманістами, українськимиісториками-романтиками (Г. Карпов, М. Погодін, С. Соловйов, П. Куліш, М. Максимович,І. Срезневський та ін.). Отож діапазон оцінок і тлумачень творчої діяльностіКостомарова був досить широким, вирізнявся унітарно-прагматичною спрямованістю,суперечливістю і здебільшого відображав ті чи інші погляди його опонентів. Другийперіод історіографії про Костомарова характеризується диференціацією оцінок таінтерпретацій його наукового доробку. Частина вчених досить гостро критикувализ позитивістських позицій народницько-романтичні пріоритети історика. Деякінауковці народницького напряму вказували на видатну роль Костомарова у становленніукраїнської академічної історіографії й національному відродженні України (В.Ключевський, О. Маркевич, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.).
Протягом третього періоду, зпоявою та поширенням державницького напряму в українській історіографії акцентив оцінці спадщини Костомарова та його ролі в історії національної науки істотнозмінилися. Представники цього напряму, передусім Д. Дорошенко, наголошували напровідних ідеях у творчості вченого: республіканський демократизм, панславізмта український месіанізм[3,4]. Вони позитивно оцінювали думку Костомарова щодопереходу князівської доби через литовсько-польську в козацькі часи, щотлумачився вченим як доказ безперервності українського історичного процесу.Водночас історики-державники здебільшого ігнорували або сприймали скептично чинавіть негативно погляди Костомарова щодо федеративних засад майбутньоїслов’янської державної організації, панславізму, ролі народних мас вісторичному процесі тощо. Протягом цього періоду друкуються матеріали ідослідження про Кирило-Мефодіївське товариство (В. Міяковський, В. Семевський),що розкривають особистість Костомарова як громадсько-політичного діяча; зініціативи М. Грушевського видаються збірники його науково-публіцистичних,полемічних та етнографічних праць, публікуються спеціальні студії, присвяченіокремим напрямам діяльності та певним сегментам творчої спадщини Костомарова,зокрема археографічної .
Четвертий періодісторіографії про Костомарова, що розпочався з 30-х років XX ст.,характеризується наявністю двох напрямів у вивченні життя і творчості вченого —радянської та еміграційної. Більш позитивна оцінка діяльності Костомарова якісторика та кирило-мефодіївця міститься у працях окремих представників російськоїісторіографії (П. Зайончковського, А. Станіславської). У середині 60-х — напочатку 70-х років в українській історіографії набирає сили поміркована таобмежена, але позитивна тенденція оцінки праць Костомарова, яка спричинилася доспроби часткової переоцінки його ролі в історичній науці. Тоді були опублікованімонографія П. Попова, присвячена етнографічним студіям Костомарова, статті Р.Іванової, Ф. Кислого, І. Пільгука, Ю. Пінчука, В. Сарбея, Є.Шабліовського таінших, в яких позитивно оцінювалася громадська та наукова діяльність і твориКостомарова. У 1972 р. за вельми складних обставин було захищено кандидатськудисертацію Ю. Пінчука «М. І. Костомаров як історик України»[2,5].
Утім, спроби реабілітуватиКостомарова, що мали місце в УРСР наприкінці 60-х — на початку 70-х років XXст., було брутально обірвано. Відтак повноцінне вивчення наукового доробкувченого стало неможливим, хоча в 1984 р. вийшла друком монографія Ю. Пінчукапро історичні погляди Костомарова, яку позитивно оцінили вчені діаспори. Уконтексті української зарубіжної історіографії до кінця 60-х років XX ст.творча спадщина Костомарова розглядалася переважно з позицій державницькогонапряму української історіографії. Російські еміграційні історики (Г.Вернадський, А. Мазур) висвітлювали постать Костомарова в межах синтетичнихісторіографічних оглядів, зокрема вказували на його внесок в історичну наукуРосії. З-поміж інших студій, виконаних на еміграції та в діаспорі, слідзвернути увагу на докторську дисертацію Д. Папазяна «Микола Костомаров;російський історик, український націоналіст, слов’янський федераліст», захищенув 1966 р. у Мічиганському університеті.
П’ятий, сучасний періодісторіографії про Костомарова розпочався на початку 90-х років XX ст.кардинальним поворотом у вивченні наукової спадщини вченого, що був зумовленийяк потребами національно-державного відродження України, так і необхідністювсебічного вивчення його життєвого і творчого шляху. У пострадянську добурозгорнувся активний процес дослідження творчого доробку та інтелектуальноїбіографії Костомарова, зокрема, у монографіях Ю. Пінчука та Я. Козачка,розвідках В. Замлинського, А. Іванка, І В. Сарбея, В. Смілянської, В. Ульяновського,в англомовному життєписі вченого, створеному українсько-канадським історикомТомасом Приймаком та розвідці Девіда Сондерса, роботах багатьох іншихдослідників[2,5]. Інтенсивно вивчається суспільно-політична, публіцистична,літературна, епістолярна, археографічна та інші складові творчої спадщиниКостомарова.
Серед опрацьованих М.Костомаровим вирізняється тема історії козацтва, зокрема українського. Великуувагу він приділив процесу формування козацтва, його складу, козацьким рухам,з’ясуванню причин їх виникнення тощо. Оригінальність поглядів історика накозацтво та його історичну роль полягала в тому, що він не вважав козацькувольницю негативним явищем у становленні національної державності, наголошуючина притаманних козацтву традиціях народної демократії, які мали позитивнийвплив на тогочасне суспільство. Водночас він простежив виникнення і розвитокядра вільного козацтва Запорозької Січі, основу якої становив «народнийелемент», докладно висвітлив історію цього феномена, увів до наукового вжиткутермін «християнська козацька республіка».
Знаковою є громадсько-політичнадіяльність Миколи Костомарова, в якій він дотримувався ідеалів християнськоїісторіософії в поєднанні з канонами пізньопросвітницького раціоналізму, зокремаідей справедливості, свободи та рівності. Вони знайшли яскраве відображення унаписаній ним під час перебування в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві уКиєві (1845-1847) праці «Закон Божий» (інша назва «Книга буття українськогонароду»)[4,15]. У цьому творі, що увійшов до анналів української історичної тасуспільно-політичної думки, широко представлено палітру нашої минувшини,проаналізовано тенденції розвитку України, її народу та державності напідвалинах етнонаціональної самобутності, але не винятковості, що свідчить прозагальнолюдське розуміння історичного процесу, шанобливе ставлення до досвідуінших культур і народів.
Наразі слід наголосити, щояк діяч Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров виступав за створенняпанслов’янського союзу на добровільних і рівноправних засадах на зразокдавньогрецьких полісів.
2 Біографія Миколи Костомарова
Народився Микола ІвановичКостомаров 4 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезькоїгубернії. Однак у метричному свідоцтві М. Костомарова, нещодавно введеному донаукового вжитку, наводиться інша дата — 5 травня 1817 р. [5,7]. Родина МиколиКостомарова була мішаною за становим походженням. Це справило значний вплив надолю майбутнього історика, зокрема на формування його поглядів, так само як імісце народження, де, за висловом Костомарова, великоруська і малоруськанародності сходяться між собою рубежами. Тож світорозуміння й погляди видатноговченого формувалися на межі двох етнокультурних традицій — російської таукраїнської. Його батько Іван Петрович Костомаров був місцевимдворянином-поміщиком, нащадком козаків-переселенців; замолоду він служив уросійській імператорській армії, вийшов у відставку в чині капітана. Мати — Тетяна Петрівна Костомарова (дівоче прізвище Мильникова) — дочка селянина ПетраМильникова, українця за походженням [5,7], колишня кріпачка. До 1812 р. вонанавчалася в одному з московських пансіонів, куди її влаштував майбутній чоловік.Батьки обвінчалися після народження М. Костомарова, якого І. П. Костомаровзбирався, але не встиг усиновити, оскільки трагічно загинув у 1828 р. Микола,народжений до шлюбу, залишався у кріпосній залежності до 1832 р., коли завдякинеймовірним зусиллям і матеріальним жертвам матері отримав бажану волю. Однакперебування у статусі незаконнонародженого, наполовину кріпак, залишило тяжкийпсихологічний слід у свідомості юного М. Костомарова.
У дитячі роки закладаютьсяйого перші інтелектуальні підвалини світогляду майбутнього історика. Зокрема,батько, палкий прихильник європейських авторів-просвітників XVIII ст., особливоВольтера, намагався прищепити сину вільнолюбні ідеї і дати йому пристойнуосвіту. З цією метою десятилітнього Миколу віддали у московський приватнийпансіон. Пізніше мати, овдовівши, змушена була перевести сина до приватногопансіону у Воронежі, звідки він перейшов у передостанній клас місцевоїгімназії. Закінчивши гімназію у 1833 р., М. Костомаров вступив на словеснийфакультет Харківського університету. Вже перші роки університетських студійвиявили блискучі здібності юнака в царині гуманітарних наук і красногописьменства. Він багато працював, захоплювався стародавньою літературою імистецтвом, популярними творами того часу, опановував класичні мови. Особливопомітний вплив справили на нього лекції професора грецької літератури А.Валицького і професора загальної історії, гегельянця М. Луніна.
У 1836 р. М. Костомаровзакінчив Харківський університет зі званням дійсного студента, а в січні 1837р. здав іспит на ступінь кандидата. Того самого року, під впливом юнацьких мрійта наслідуючи приклад батька, він вступив до Кінбурнського драгунського полкуюнкером. Однак незабаром М. Костомаров дійшов висновку про безперспективністьсвоєї військової кар’єри. Натомість проявилися його найперші дослідницькізацікавлення. Цьому сприяла робота з давніми паперами в архіві повітового судуміста Острогозька, де квартирував Кінбурнський полк. Так з’явилася на світперша студія Костомарова — опис Острогозького слобідського полку, на жаль,утрачений пізніше, під час арешту автора у справі Кирило-Мефодіївськогобратства[2,7] .
Перший дослідницький досвідпородив нові плани: написати історію слобідських козацьких полків. Дляреалізації цієї мети Костомаров залишає військову службу, вирушає до Харкова, апізніше — до Москви з наміром продовжити свої історичні студії. Він значнорозширює коло знайомств, слухає лекції відомих вчених. Проте вирішальними длястановлення Костомарова як історика були тогочасні романтичні впливи. Наприкінці30-х — на початку 40-х років XIX ст. М. Костомаров, ознайомившись із творчістюхарківських поетів-романтиків, вивчає слов’янські мови, починає писатиукраїнською і видає під псевдонімом Ієремія Галка низку драм і поезій, оригінальнихта перекладних. Серед них — збірка поезій «Вітка» (1840), трагедія«Переяславська ніч» та інші, які відкрили нову сторінку в українськійдраматургії.
Чимало уваги М. Костомаровприділяє й історичним студіям, зокрема складає магістерський іспит наприкінці1840 р., а також працює над дисертацією «О причинах и характере унии в ЗападнойРоссии»[5,10]. Після подорожі 1841 р. до Криму молодий історик подав її увигляді книги до захисту на перше відділення філософського факультетуХарківського університету. Однак диспут, призначений на 23 березня 1842 р., невідбувся через протести з боку преосвященного Інокентія. Книгу відправили нарозгляд тогочасного міністра народної освіти графа С. Уварова, який доручивпрофесору Санкт-Петербурзького університету М. Устрялову скласти відгук.Останній фактично дійшов висновку, що праця суперечить офіційній політичній тарелігійній доктрині Російської імперії. Як наслідок, дисертацію зняли іззахисту, а всі її примірники наказали вилучити і знищити. Втім, М. Костомаровудозволили писати нову дисертацію.
На початку 40-х років XIXст. Костомаров обіймає посаду помічника інспектора в Харківському університеті,одночасно викладаючи історію в приватних закладах та як домашній репетитор. Уцей період учений займався підготовкою нової магістерської дисертації — «Обисторическом значении русской народной поэзии», яку успішно захистив у січні1844 р. Тоді ж він публікує «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»,що став однією з перших критичних праць в українському літературознавстві, атакож історичні розвідки про повстання С. Наливайка, родину князів Острозькихтощо.
Романтичне світобаченняКостомарова активно стимулювало його творчі пошуки, які концентрувалися надинамічних, суперечливих етапах з неповторними та різноманітними виявами народногодуху. Відтак у травні 1843 р. Костомаров розпочав студіювати історію добиБогдана Хмельницького. Нові наукові зацікавлення, складні взаємини зхарківським начальством, нарешті, прагнення отримати кафедру спонукали йогоперебратися з Харкова до Києва. Проте у 1844 р. Костомарову не вдалосяреалізувати свої плани повною мірою. Спочатку він отримав призначення вРівненську гімназію на посаду вчителя історії, яку обіймав протягом року.Впродовж цього часу вчений досліджував добу Хмельниччини, здійснював польовістудії з вивчення народного побуту і творчості, які збагатили його світогляд,дали змогу зробити важливі спостереження щодо української духовної таматеріальної культури. У 1845 р. Костомарову випала нагода переїхати до Києва. Зсерпня 1845 р. він працював старшим учителем історії у Першій Київськійгімназії, одночасно викладаючи загальну й російську історію в приватнихпансіонах, а пізніше — в Київському Інституті шляхетних дівчат. У червні 1846 р.,після прочитання пробної лекції «Изложение истории русских славян от древнейшихвремен до образования Гуннской держави» рада Київського університету Св. Володимиразатверджує його ад’юнктом кафедри російської історії. Викладацьку діяльність вінпоєднував з інтенсивними науково-історичними студіями, вивчав добу Б.Хмельницького, готував до видання літопис С. Величка, працю «Славянскаямифологія», що вийшла друком кирилицею та гражданським шрифтом 1847 р. у Києві.У цій студії розкривається християнський світогляд слов’янських племен, зокремафольклорні матеріали зіставляються з історичними відомостями[2,9].
У Києві М. Костомаров здобувчимало друзів та знайомих, передусім з числа представників українськоїінтелігенції та національно-визвольного руху: В. Білозерського, М. Гулака, П.Куліша, Т. Шевченка та ін. На ґрунті спільних інтелектуальних і духовнихзацікавлень історичним минулим, а також під впливом романтичних віянь влітературі, культурі та мистецтві слов’янських народів вони утворили таємнеполітичне об’єднання — Кирило-Мефодіївське товариство. Найважливіший програмнийдокумент Кирило-Мефодіївським братчиків — «Книгу буття українського народу»було написано М. Костомаровим. На думку деяких учених (М. Грушевського, М. Возняката ін.), у «Книзі…» в найвідвертішій формі висловлено суспільно-політичніпогляди автора — обстоювання самостійності української нації та ЇЇ необмеженогоправа на вільний розвиток, а також ідеї месіанства і панславізму, саме щодоУкраїни, Росії та Польщі. Крім цього, М. Костомаров, В. Білозерський та М. Гулаксклали Статут товариства. Кирило-мефодіївці ставили за мету перебудуватитодішнє суспільство на засадах християнської історіософії, зокрема на принципахбратерства, рівності, свободи, справедливості, гармонії тощо[4,16].Перетворення суспільства мало здійснюватися на реформаторській основі, зокремачерез ліквідацію кріпацтва, проголошення рівності станів, гармонійнеспівіснування народів та їх культур, широкі культурно-просвітницькі заходисеред народних мас.
М. Костомарова булозаарештовано 28 березня, напередодні його весілля з Аліною ЛеонтіївноюКрагельською, призначеного на ЗО березня 1847 р. Аліна Крагельська народилася всім’ї військового, виховувалася і виросла в Києві, закінчила в 1846 р.Київський жіночий зразковий пансіон Де-Мельян, в якому Костомаров з 1845 до1847 р. викладав загальну та російську історію, і там познайомився з Аліною. 13лютого 1847 р. він заручився з нею, але обвінчався лише через 28 років. Безсуду М. Костомарова було ув’язнено на рік у Петропавловській фортеці, потімвислано до Саратова під нагляд поліції, із забороною обіймати наукові посади ідрукуватися. Це була ще одна трагічна віха в його житті.
Необхідно все ж зазначити,що кирило-мефодіївці справили неабиякий вплив на становлення українськогонаціонально-визвольного руху другої половини XIX — початку XX ст., зокрема наформування політичного українства. М. Костомаров відіграв у діяльностіКирило-Мефодіївського товариства величезну роль. Він був не лише авторомпрограмних документів братчиків, а й одним з ініціаторів заснування об’єднаннята його неформальним лідером. Хоча за матеріалами слідчої справи він проходитьяк «великороссиянин», що суперечило його духовній приналежності до українців, зякими була пов’язана і громадсько-політична діяльність ученого. У ній чіткопроглядається прагнення захистити право українського народу на культурну ідержавну автономію у складі слов’янської федерації.
На початку 1856 р. зКостомарова зняли поліцейський нагляд, але його становище істотно не змінилося,оскільки де-факто обмеження існували й надалі. Втім, йому дозволили здійснититривалу подорож за кордон (Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Австрія), якадала можливість ознайомитися з тогочасними європейськими інтелектуальниминоваціями.
Зрештою, у новій,ліберальній атмосфері, що склалася напередодні Великої реформи 1861 р.,Костомаров зміг розпочати публікацію низки праць, зокрема монографій «БогданХмельницкий» (1857) та «Бунт Стеньки Разина» (1858), які принесли йому широкевизнання. За оцінками вчених (В. Смолій, В. Степанков), праця про Хмельниччину- перша в українській історіографії спроба висвітлити на основі великогофактичного матеріалу військову і державно-політичну діяльність гетьманаХмельницького, а «Введение» до монографії, на думку В. Антоновича, безперечно,кращий систематичний нарис з історії козацтва. М. Грушевський вважав обидвімонографії зразком революційної історіографії [2,10].
Навесні 1858 р. Казанськийуніверситет обирає Костомарова професором для викладання «русских древностей»,але Міністерство народної освіти не дозволило йому посісти кафедру. Проте вженаступного, 1859 р. Санкт-Петербурзький університет запросив ученого обійнятикафедру російської історії. Там він як екстраординарний професор викладав злистопада 1859 по березень 1862 р. У своїх лекціях Костомаров висував на першийплан історію народного життя в його найрізноманітніших виявах.
За поданням міністранародної освіти в січні 1860 р. Костомаров став членом Археографічної комісії вСанкт-Петербурзі, де до кінця життя готував і редагував серійне видання документівз української, російської та білоруської історії — «Акты Южной и ЗападнойРоссии». За редакцією Костомарова впродовж 1861-1884 рр. опубліковано 12 з 15томів цього капітального видання, що містить унікальні матеріали ізсередньовічної та ранньомодерної історії, зокрема історії українського козацтва,визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким, матеріали біографічного характерупро найважливіших діячів тієї епохи та багато інших, що не втратили науковоїцінності дотепер. Саме цей його доробок високо оцінив І. Крип’якевич, на думкуякого, навіть якщо б усі монографії Костомарова втратили наукове значеннявнаслідок новітніх досліджень, археографічні публікації залишатимуться вічнимпам’ятником його науковій сумлінності .
Наукова діяльність у цариніархеографії, архівознавства та джерелознавства зробила Костомарова одним ізнайкращих фахівців з української історії того часу, а також забезпечиладжерельну основу його монографій та розвідок «Гетманство Выговского» (1861),«Гетманство Юрия Хмельницкого» (1868), «Павел Полуботок» (1876), «Руина.Историческая монографія» (1663-1687), «Гетманства Бруховецкого, Многогрешного иСамойловича» (1879— 1880), «Мазепа. Историческая монография» (1882), «Мазепинцы»(1884). Ці праці засвідчують, що вчений дотримувався сформульованого ним напочатку творчої діяльності проекту систематичного вивчення і висвітленняісторії України в цілому[1,94].
На початку 60-х років XIXст. М. Костомаров проявив себе як блискучий полеміст у дискусіях з визначниминауковими авторитетами (М. Погодін, С. Соловйов та ін.). За здійснений у 1861р. критичний огляд праці І. Попки «Черноморские козаки» він одержав відСанкт-Петербурзької академії наук золоту медаль (удруге цієї нагороди його булоудостоєно в 1872 р. за присудом рецензента, німецького вченого Е.А.Германа, замонографію «Последнпе годы Речи Посполитой» (1870)). Одночасно Костомаровспівпрацював із провідними російськими часописами пореформеної доби — журналами«Отечественные записки» та «Современник»[1,94].
Саме тоді Санкт-Петербург, уякому мешкали Костомаров та деякі інші колишні кирило-мефодіївці, перетворивсяна один із центрів українського національно-культурного руху. Його ідейнимрупором став часопис «Основа» (1861-1862), на сторінках якого Костомаров вівдискусії з польськими та російськими вченими, а також публікував нариси про Г.Сковороду, Т. Шевченка та інші праці. Крім того, він умістив у цьому виданнінизку статей науково-публіцистичного і полемічного спрямування, присвяченихпереважно з’ясуванню етносоціальних та етнопсихологічних рис українськогонароду, зокрема особливостей його історичного буття. Серед них найбільшґрунтовні та відомі «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861) та «Дверусские народности» (1861). Разом з іншими студіями вченого, такими як «Украйна»(1860), надрукована в газеті «Колокол», вони заклали основинародницько-романтичної, з елементами позитивізму, історіософії. На думку М.Драгоманова, М. Грушевського та інших учених, у згаданих студіях представленоідеї Костомарова доби Кирило-Мефодіївським братчиків, зокрема апологіюісторичного буття українського народу .
У 1862 р. Костомаров бувзмушений перервати професорську кар’єру. Сталося це через закриття Санкт-Петербурзькогоуніверситету в 1861 р. та конфлікт навколо професора П. Павлова, репресованогоза читання публічної лекції у 1862 р. У читанні лекцій брав участь іКостомаров, який відмовився їх припинити на знак протесту проти арешту Павлова[2,12].Відтак у вченого склалися напружені стосунки як з адміністрацією університету,так і з ініціаторами акцій протесту. Тому він вирішив вийти зі складупрофесорської корпорації і з того часу став виключно кабінетним ученим. Утім,Костомарову не раз пропонували кафедри в Київському (1862, 1863, 1868, 1869),Казанському (1865) та Харківському (1864, 1865) університетах. Проте вченомутак і не вдалося поновити викладацьку діяльність у вищій школі з різних причин,зокрема через перешкоди, які чинило йому Міністерство народної освіти. Та,незважаючи на це, в 1864 р. рада Київського університету Св. Володимираприсудила Костомарову ступінь доктора історії. Одночасно дослідник продовжувавактивну громадську та просвітницьку діяльність, зокрема проводив у себе вдома«вівторки», на яких збиралися науковці, митці, письменники, журналісти,громадські діячі й обговорювали різноманітні питання, у тому числі суспільногоі політичного життя[3,9]. Відвідували «вівторки» Т. Шевченко, О. Пипін, О.Бодянський, М. Ге, Д. Мордовець, Н. Вілозерська та ін. Загалом помешкання М.Костомарова стало своєрідним клубом тогочасної інтелігенції.
У 1872 р. унаслідокнапруженої роботи зір М. Костомарова настільки ослаб, що він уже не міг вестисистематичних архівних пошуків. Тому вчений зосередився на створенінауково-популярної праці «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».Вона є систематичною версією російської і почасти української історії зперспективи біографістики, і нині користується чималою популярністю. 60-70-тіроки XIX ст. Костомаров присвятив також літературній роботі. З-під його перавийшла низка оригінальних творів, зокрема таких відомих, як «Кудеяр» (1875),«Холуй» 1878), «Черниговка» (1881), що принесли йому славу як письменнику. У70-х роках XIX ст. наукова діяльність Костомарова здобула загальне визнання яку Російській імперії, так і за кордоном. У 1876 р. вченого обираютьчленом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, а пізніше —Південнослов’янської академії та Сербського вченого товариства. У 1884 р. вінстав почесним членом Київського університету Св. Володимира. У 1873 і 1874 рр.у Києві проводився III Археологічний з’їзд, на якому М. Костомаров читавреферат «Об образовании княжеской дружины, о ее значении в древнєє время и о ееизменениях в последующем быте русского народа». Тут учений зустрівся зі своєюколишньою нареченою Аліною Крагельською (у шлюбі Кисіль). Взимку 1875 р. вонапереїхала до Санкт-Петербурга, щоб доглядати Костомарова, і оскільки він тяжкозанедужав, імовірно на тиф, і перебував у критичному і стані. 1 лютого 1875 р.померла від тифу мати Костомарова Тетяна Петрівна, яка опікувалася сином докінця свого життя. Після одужання навесні 1875 р. М. Костомаров разом із АліноюКисіль поїхав до України. Там, у Дідівцях — маєтку Киселів поблизу Прилук, 9травня 1875 р. вони обвінчалися у місцевій церкві. Упродовж 1875-1881 р. Костомаровпродиктував дружині спогади, в яких докладно висвітлив обставини свогожиттєвого і творчого шляху[2,13]. Вперше без купюр вони були опубліковані під назвою«Автобіографія» у 1922 р. в Москві. Книга являє собою не тільки власнийжиттєпис Костомарова, а й репрезентує його бачення епохи, тогочаснихполітичних, громадських, наукових проблем і становить неабияку цінність длявсіх, кого цікавить історія XIX ст. Небезінтересна вона і для любителівмемуаристики.
Наприкінці 70-х — на початку80-х років XIX ст. М. Костомаров приділяє велику увагу полеміці навколоукраїнофільства, зокрема вміщує в періодиці низку статей з цього питання: «Малорусскоеслово» (1881), «По поводу статьи г. Де-Пуле об украинофильстве» (1882) та ін.Розвідки Костомарова з українофільства мали поліфункціональне призначення. З одногобоку, вони спрямовувалися проти панівних стереотипів і міфів російськоїосвіченої публіки, які побутували в суспільстві після Емського акта 1876 р., аз іншого — мали практичну мету: надати українському питанню суспільногорозголосу, щоб хоч якоюсь мірою послабити репресивні антиукраїнські акціїросійського царату. Проте українофільство Костомарова досить суперечливосприймалося російською інтелігенцією, значна частина якої вбачала в ньомузагрозу для імперського режиму або для поступу російської літератури такультури. Натомість радикально налаштованим колам українства позиціяКостомарова видалася занадто ліберальною і викликала гострий осуд.
В останні роки життя увченого значно погіршився зір. Восени 1881 р. його при переході вулиці збиввантажний візник, що стало причиною посилення кашлю й нападів задухи. У січні1884 р., вийшовши надвечір з приміщення архіву, він був збитий з ніг і зім’ятийпарою коней, запряжених у дишлові сани. Тоді з горла й вуха у нього точиласякров. З того часу, зазначає його дружина, хвороба швидше почала руйнувати міцнийорганізм Миколи Івановича. Він практично вже не бачив на одне око і з жахом очікувавповної сліпоти. Тяжка хвороба Костомарова майже повністю позбавила його можливостіпрацювати, хоча він навіть за таких обставин диктував Аліні Леонтіївні невеликістатті й потроху писав сам, працюючи над епохою фельдмаршала В.К. Мініха,життєписом М. Ломоносова та ін.
7 квітня 1885 р. МиколаІванович Костомаров помер. Поховали його 11 квітня на Волковому кладовищі уСанкт-Петербурзі, біля Літературних мостиків. 7 квітня 1889 р. на могилі буловідкрито пам’ятник (майстер К. Сетінсон) — гранітний хрест на постаменті знаписом: «Николай Иванович Костомаров. 1817-1885. Историк, писатель»[2,14]. Зазаповітом Миколи Костомарова право на видання його творів було наданоЛітературному фонду; крім того, Аліна Костомарова передала у власність фондупримірники опублікованих праць чоловіка, зокрема відомий збірник «Литературноенаследие Н. И. Костомарова» (1890). В 1894 р. вона також передала у власністьКиївському університету Св. Володимира унікальну бібліотеку вченого — 1425книжок і 29 рукописів.
Потрібно зазначити, щоЛітературний фонд — це громадська доброчинна організація, заснована у 1859 р. вСанкт-Петербурзі групою відомих діячів науки і культури з метою наданнядопомоги нужденним ученим і літераторам, їх родинам. Серед членів-засновниківцієї організації був і Т. Шевченко. Фінансову основу Літературного фондустановили добровільні внески, кошти від окремих видань, літературних вечорів,вистав, концертів, лекцій та пожертв окремих осіб. Сам Костомаров тежнеодноразово читав публічні благодійні лекції, що було відзначено листами Фондуз подякою від 7 жовтня 1864 р. та 17 грудня 1866 р.
3 М. Костомаров провідний теоретик народництва в Україні
Проблематика праць М.Костомарова має загальнолюдський сенс, конкретизуючи у науковому аналізі діяльністьнародів та окремих осіб. На думку вченого, результати діяльності попередніхпоколінь є основою матеріального і духовного життя народу. Тому він вважав, щосвіт історії не може розглядатися залежно від людської волі. В цьому розумінні розвитоксуспільства є природно-історичним процесом. Однак цей процес не є автоматичним.Наразі матеріальні й духовні потреби суспільства трансформуються в інтересахйого носіїв (націй, народностей, соціальних груп, окремих осіб) і реалізуютьсяв боротьбі та єдності їх зацікавлень .
Як один з провіднихтеоретиків народництва в Україні М. Костомаров відіграв визначальну роль уформуванні народницького напряму в українській історіографії, сповнавикористовуючи здобутки національного романтизму та фольклорно-етнографічнихдосліджень народного життя, а також ідеї вітчизняного месіанізму, панславізму,федералізму та егалітаризму[2,14]. Він надавав пріоритет народу, народним масамяк вирішальному чиннику історичного процесу та приділяв увагу переважновисвітленню громадських рухів, повстань, інших явищ народної історії, хочачасто подавав останні в ідеалізованому та романтизованому вигляді. Для йогонародницької концепції характерне негативне ставлення до роліцентралістично-бюрократичної абсолютистської дєржави в історичному процесі. Протеобстоювати українські інтереси Костомаров змушений був саме в політичномукліматі абсолютистської Росії, будучи переконаним прихильником еволюційногошляху поступу людського суспільства.
М. Костомаров зробивпомітний внесок і в дослідження загальнометодологічних проблем історичногопроцесу, проаналізувавши в науковому і суспільно-політичному плані зміст такихпонять, як слов’янське питання, слов’янофільство, панславізм, українофільствота багато інших. Тут він розкривається як талановитий дослідник історії такультури слов’янських народів[1,98]. Зокрема, у відомій течіїсуспільно-політичної думки XIX ст. — панславізмі Костомаров уособлювавдемократичне крило. Спираючись на власну федералістську концепцію, вченийзнаходив витоки федералізму в давньослов’янському суспільстві. На його думку,вони становили одну з найкращих нереалізованих можливостей у розвитку Росії таУкраїни. Як філософ, інтелектуал Костомаров обстоював ідею рівності людей,станів та етнонаціональних спільнот, національної гармонії, що спиралася натрансцендентальні цінності християнства та морально-етичні відчування народногодуху, актуалізовані постулати народоправства і федеративних способіворганізації суспільства.
Варто наголосити, що екстремізмбув невластивий М. Костомарову, котрий мав гармонійну і напрочуд багату системуцінностей. Толерантність його духовної структури була основою схильності довеликої конструктивної творчої праці. І це тим більш важливо, що М. Костомаровніколи не був пасивним спостерігачем. Він жив у вирі подій, відстоював своїпогляди і переконання, що часто розходилися з позицією влади та офіційною історіографією,намагався сприяти суспільному розвитку, уявлення про який будував на широкихзнаннях у галузі історії. Він був противником злиття російського і українськогонародів, убачаючи перспективу їх розвитку в добросусідських взаєминах. Зважаючина це, становить інтерес згадка російської дослідниці Т. Чалої про те, що«після Кирило-Мефодіївського братства і заслання, робота в журналі «Основа» щебільше зміцнила Костомарова в думці щодо душевної приналежності до українців,водночас зберігаючи право називатися росіянином[4,18]. Слов’янин, росіянин, алеукраїнець, так можна сформулювати його розуміння власної національної ідентифікаціїв зрілому віці» .
Висновок
Нині інтерес до особивизначного українського історика та його творчої спадщини є досить значним, іне тільки в науковому середовищі, а й у суспільстві в цілому. Водночасушанування пам’яті вченого матиме, інтернаціональний та полідисциплінарнийхарактер, адже його творча спадщина за хронологією та просторовими межамиобіймає низку епох, насичених визначними подіями української, російської тапольської історії, а також охоплює низку суміжних наук і дисциплін, таких якетнографія, фольклористика, археографія і джерелознавство, що відіграваливажливу роль у процесі формування й становлення академічної історіографії вУкраїні.
Використаналітература
1. Грушевський М. Українськаісторіографія і Микола Костомаров. // Молода нація. Смолоскип., -2002. -№1.–С.90-108.
2. Пінчук Ю. Микола Костомаров:людина, вчений, громадський діяч // Історичний журнал. -2007. -№1. –С.3-16.
3. Пінчук Ю.А. До оцінки йгромадської діяльності М.І. Костомарова // Український історичний журнал.-1992. -№3. –С.3-11.
4. Пінчук Ю. ІдеологКирило-Мефодіївського братства // Київська старовина. -1992. -№5. –С.15-18.
5. Толочко П. Видатний історикУкраїни і Росії // Київська старовина. -1992. -№5. –С.7-14.