Політичне лідерство та політичні еліти

Пошукова робота на тему: ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язанням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя суспільства неможлива без кардинального реформування управління, без наявності професійного корпуса політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, рухами, неформальними об’єднаннями. Лідерство – це не новий стиль керівництва, а засіб організації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників – основа нової сучасної політики. Проблема політичного лідерства та політичних еліт багатопланова. Мета лекції – лідерство і еліти як специфічний аспект політичної діяльності та політичних відносин. Розглянути цю проблему доречно за таким планом: 1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства. 2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлумачення еліт. Типологія еліт. 1 ПРИРОДА, СУЧАСНІ ТЕОРІЇ ТА ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА Спроби осмислення багатогранності проблеми лідерства (lider – від анг. – провідник) сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Історія дослідження політичного лідерства – є приклад різноманітності підходів і відсутності загальноприйнятої базової теорії. Здавна сформувалися традиції в підходах до її розуміння, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно моральнісно – етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати рішення, її здатність до згуртування людей для досягнення поставлених цілей тощо. Політику, її завдання і цілі розрізняються на різних рівнях політичної діяльності, тому існують і різні лідери. В малій групі (це може бути еліта верхніх рівней влади або іншого керівництва) роль лідера містить в собі здатність згуртувати людей та направити їх діяльність. Від лідера вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють організаторську роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити вірний політичний вибір. Водночас лідер повинен вміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм. Іншим є лідерство на рівні «великої політики», управління країною, політичними рухами. Від лідера такого масштабу вимагається згуртування інтересів широкої суспільної бази влади. Тут мають значення не стільки особисті якості лідера, скільки його вміння формувати загальні політичні вимоги, знаходити високі критичні й конструктивні якості, спілкуватися з більш широким колом людей, переконувати їх, бути виразником їх інтересів. Тільки тоді лідер може стати символом руху, партії, суспільства. Обов’язкова умова лідерства – володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівней і масштабу – від держави і навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але в кожних випадках лідер має соціальну і психологічну логіку, емоційну опору в суспільстві або колективах людей, які за ним слідують. Таким чином, на всіх рівнях політики лідерство реально при визначених умовах. Лідер повинен не тільки вести за собою людей, а й мати для цього необхідні якості. Що ж являє собою політичний лідер? Політичний лідер – це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані, здібності якої спрямовані на створення і реалізацію програми (концепції) розв’язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Його провідний засіб – моральний вплив, апеляція до громадської думки. Функції політичного лідера зосереджені на:  об’єднанні громадян навколо спільних цілей;  визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;  захисті мас від беззаконня;  забезпеченні політичного, інформаційного, емоційного зв’язку влади та мас;  укоріненні в свідомості мас оптимізму для досягнення проголошених цілей. Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання класифікації цього поняття. У науковій літературі існує безліч класифікацій, які базуються на різних критеріях. В політології, починаючи з М. Вебера, політичних лідерів поділяли на три типи: традиційних, легальних й харизматичних, в залежності від того, на чому базувались їх претензії на владу (авторитет). Традиційні лідери (вожді) опираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів. Легальні лідери повинні здобувати владу законним шляхом. Харизматичні лідери (харизма, по Веберу, лідер – полубог, пророк, великий месія) опираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості. Ці якості не мають чітко висловленого змісту, але вони достатні для того, щоб у харизматичного лідера були послідовники, які бажають вручити йому політичну владу. Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють :  експертів – людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;  організаторів – діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;  комунікаторів – спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;  стратегів – оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним. Американська дослідниця М. Херманн аналізує зміст функцій політичного лідерства через такі образи – людей: Образ перший: лідер – прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості. Образ другий: лідер – комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він, лідер, може надати цю допомогу. Образ третій: лідер – маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому «купують» його ідеї та плани. Образ четвертий: лідер – «пожежник», дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Автор вважає, що в політичній практиці всі відлічені риси в різному поєднанні реалізуються більшістю лідерів. В нашій країні, на жаль, переважають лідери – маріонетки і пожежні і явно бракує лідерів – прапороносців та служителів. Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорстокість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає. Докладно розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності. Популістський тип (від лат. populus – народ, боротьба за інтереси народу) відзначається прагненням ”показушності” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їх діяльності відсутнє знання реальності, багато амбіціозності, мало прозорливості. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами. Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д.Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він – глобальний стратег, має комп’ютерну грамотність, і іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення. Таким чином, стосовно розповсюдженої в сучасній науці концепції політичного лідерства поведінка лідера є результат взаємодії двох складових: його дій, що проявляються в якостях особистості, і об’єктивних обставин. Значення об’єктивних обставин визначається трьома факторами:  впливають на формування особистості лідера;  ставлять перед ним проблеми;  визначають умови, в яких лідеру ці проблеми доведеться вирішувати. Проте, потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось унікальний, а саме політичний ринок визначає ”вартість” тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства. У світовій політичній і теоретичній практиці відомо щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший – це орієнтація на лідера як на людину – програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, ціннісним, ідейним міркуванням, викладених у програмі лідерів. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідер. Розглянемо деякі західні концепції лідерів. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається “теорія рис”. Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф.Гальтона, котрий пов’язував цей феномен зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз браків між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість в тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадкоємно і відрізняють його від інших, то ці якості можна виділити. Проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося. В1940р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як ”лідерські”. Серед них були названі ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість в собі тощо. Але ні одна з них не займала міцного місця в переліках: 65% названих рис були згадані тільки одного разу, 16-20% – двічі, 4-5% – тричі і лише 5% рис були названі чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю.Дженнінгсу пояснити суб’єктивізм цих теорій рис, які, з його точки зору, значною мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера. Незалежно від відношення до теорії рис та її наукової цінності люди продовжують вважати, що політичний лідер повинен мати деякі головні риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність розв’язувати конфлікти, високий рівень інтелекту тощо. У такому контексті закономірним є запитання: чому лідерами в реальному житті стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на нього є розуміння головних тез ситуативної концепції лідерства. Ситуативна теорія лідерства (В.Ділл, Г.Хиптон, А.Голднер та ін.) стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у ”піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи. Ситуативна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте відстоюють позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (Л.Брежнєв, К.Черненко) об’єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того, щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е.Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключно, що він їм стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як ”лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером в конкретній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє її обранню і наступного разу; в-четверте, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади. Проте, така точка зору не зняла однобічності ситуативної теорії і тому породила третій, більш-менш компромісний варіант – особистісно-ситуативну теорію. В 1952р. Г.Герт і С.Мілз виділили чотири фактори, які потрібно врахувати при розгляді феномена лідерства:  риси і мотиви лідера як людини;  постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним;  характеристику ролі лідера;  інституціональний контекст, тобто, ті офіційній правові параметри, в яких працює лідер. Таким чином, лідерство стало розглядатися як відношення між людьми, а не як характеристика окремого індивіда. Феномен лідерства також пояснює теорія послідовників (Ф.Стенфорд, Д.Рісмен, К.Шатл та ін.). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником та послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера, стосовно своїх послідовників, залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство. Поясненню природи політичного лідерства допомагає і психологічна теорія, яка відштовхується від психоаналізу З.Фрейда. В основі психоаналізу З.Фрейда є теорія фрустації, що означає стан збудження людини, якщо вона усвідомлює, що є перешкоди до реалізації її інтересів. Теорія фрустації пояснює як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання. Послідовники З.Фрейда (Є.Фромм, Т.Адорно та ін.) стверджують, що психіка людини має бути в основі суспільного життя, а людина, по природі індивідуальна, власна, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство визначеним видом помарення як слідство неврозу. Вони виявили тип особистості схильним до авторитаризму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто вона є своєрідною формою садизму. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато політичних лідерів були невротиками – Наполеон, Гітлер, Сталін тощо. Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії – сутність культу особи. Це закономірне слідство і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особи лежать в тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною тощо. Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистисних взаємин. Політичне лідерство може змінюватися лише в системі взаємодії із зазначеними чинниками, що й визначає науковість діяльності лідера. 2 СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ, КОНЦЕПТУАЛЬНІ НАПРЯМИ ТЛУМАЧЕННЯ ЕЛІТ. ТИПОЛОГІЯ ЕЛІТ Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється визначеною групою людей – елітою. Елітисти (вчені, що вивчають проблему еліти) стверджують, що ще з стародавніх часів людство було розділено на дві нерівні частини – правлячу групу і маси. Головними фігурами в історичному процесі є історичні особистості, а народні маси не здатні до історичної творчості. Ще Сократ вчив, що суспільством управляють ”кращі люди”, Платон вважав, що управляти державою повинна каста аристократів, яка утримує в смиренні народ. Погляди стародавніх мудреців живучі, вони культивуються віками й оправдовують панування меншості. Сучасні, класичні концепції еліт розроблені в к. ХІХ – п. ХХ ст. в працях Т.Моски, В.Парето, Р.Міхельса, М.Вебера та ін. Слово еліта (від лат. eligere та фр. elite означає кращий, добірний, обраний). У суспільних науках термін широко не вживали в Європі до кінця ХІХ – початку ХХ ст., у США – до кінця 30-х років ХХ ст., а в нашій країні до початку 90 рр. Що таке еліта? У відповіді на запитання наука виявляє більш розбіжностей, ніж згоди. Спроби згрупувати строкаті визначення еліти дають можливість виявити два загальні концептуальні напрями у тлумаченні цієї проблеми: ціннісний та структурно-функціональний. Ціннісний напрям пояснює існування еліти певною ”перевагою” (моральною, інтелектуальною тощо) одних людей над іншими. Найбільш поширений варіант ціннісного напряму – теорія ”демократичного панування еліт”. Суть цієї теорії може бути репрезентована кількома її головними тезами. Це істотне зростання ролі в суспільстві елітарних груп; захист прав еліти ”володіти й правити”, твердження, що нерівність – підвалина соціального життя. До ціннісних підходів до еліти належить й геніократія – ідея про месіанську функцію генія, яка також досить поширена. Структурно – функціональний напрям акцентує увагу на важливості функцій управління, які й визначають владну роль людей, котрі їх виконують. Рамки структурно – функціонального напряму розширюють суміжні з ним елітаристський та плюралістичний підходи до тлумачення еліт. Згідно з елітаристським підходом, суспільством керує еліта, яка об’єднує тих, хто стоїть у влади, насамперед, у політичній, економічній, військовій царинах. Члени цих еліт об’єднані єдиними інтересами, згуртовані. Ця єдність, у свою чергу, має коріння в однаковому соціальному походженні, високому рівні освіти, матеріальній забезпеченості. Завдяки цьому існує циркуляція людей, які обіймають владні посади. Цей взаємообмін лідерами стимулює появу й функціонування монолітної еліти влади, що має єдині ціннісні орієнтири. Прихильники плюралістичних тлумачень еліти обстоюють її різноманітність. Вплив кожної з еліт обмежений специфічної для неї сферою діяльності. Ні одна з еліт не може домінувати у всіх сферах діяльності. Наявність численних центрів влади є достатньою підставою для контролю за владними структурами, за змістом, методами їх діяльності, її відповідальності суспільним проблемам. Розібратися в різноманітності еліт допомагає її типологія. Типологізувати еліту можна за безліччю критеріїв. Як перший критерій типізації еліт, розглянемо джерела та способи її формування. Наприклад, якщо пріоритетним шляхом належності до еліти є багатство, то вона має плутократичний (від грец. pluyos – багатство та kratos – влада) характер; якщо нехтування моральними нормами, то макіавелістський характер тощо. Другим критерієм типізації еліт є зміст функцій та цілей їх діяльності. У зв’язку з цим виділяються контреліта і квазіеліта. Контреліта – це владні групи, які існують у складі діючої еліти або паралельно з нею й протидіють їй. Тлумачення терміна ”квазіеліта” (іноді її ще називають псевдоеліта) важке. Що є визначальними характеристиками квазіеліти? Це, перш за все, сакралізація, тобто, наділення явищ, людей ”священним” змістом, впровадження у суспільну свідомість низки потрібних постулатів. Для громадян таке обожнення влади обертається насадженням духу недовіри, страху, доносу, а водночас сліпою вірою в мудрість можновладців. Іншою характерною рисою квазіеліти є подвійність її свідомості. Свідчення тому – подвійні стандарти, які передбачають, що думати можна одне, а говорити інше (наприклад, окупація радянськими військами Афганістану, яку іменували ”наданням інтернаціональної допомоги”). Наслідком подвійної свідомості і маневрів квазіеліти є виникнення подвійної істини – однієї для всього світу, а іншої – для самої квазіеліти. Підкреслимо, що квазіеліта – це соціальне, колективне явище. Для здійснення переходу до іншої, не ілюзорної, а реальної соціальної конструкції, необхідне не тільки нове духовне формування народу, а й становлення істинної еліти. У формуванні політичної еліти велике значення мають системи її рекрутування. Розрізняють дві системи рекрутування еліт: система гільдій та антрепренерська система (підприємницька). В чистому вигляді вони зустрічаються рідко. Антрепренерська більш характерна для демократичних держав, система гільдій – для авторитарних, хоч її елементи застосовуються і в демократичних країнах, особливо в економіці і державно-адміністративній сфері. Для системи гільдій характерні :  закритість, відбір претендентів на більш високі посади із самої еліти, ієрархія;  наявність високих вимог для заняття посад (партійність, вік, освіта, характеристика тощо);  закрите коло селекторату (люди, що здійснюють відбір) – в нього входять лише члени керівного органу влади (бюро, ради тощо) або питання вирішує один керівник – голова уряду, фірми тощо;  репродуктування існуючого типу еліти: тоталітарного, авторитарного, демократичного. Для антрепренерської системи характерні:  відкритість, можливість претендувати на посаду багатьох представників різних груп;  невелика кількість формальних вимог;  широке коло селекторату, який включає всіх виборців країни, конкурентність відбору;  першочергова значимість особистих якостей, вміння захопити ідеями і програмами;  можливість досягнення пропорційності представлення в еліті різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів. Ці обидві системи мають як позитивні, так і негативні риси. Антрепренерська відкрита для молодих лідерів і інновацій. Проте існує імовірність ризику і непрофесіоналізму, непередбаченості в політиці. Система гільдій характеризується більшим професіоналізмом, досвідом, передбаченістю, проте, схильна до бюрократизації, консерватизму, приводить до перетворення в замкнуту касту. Отже, повторимо услід за одним із засновників теорії еліт італійським вченим В.Парето, подобається це комусь чи ні, але людське співтовариство є неоднорідним і люди відрізняються фізично, морально, інтелектуально. Еліта, місія якої на початку ХХІ ст. дедалі більш окреслюється не у протиставленні себе народу, а у приведенні до спільного знаменника окремих індивідуальних воль, які самостверджують себе в усій їхній різноманітності, формує лідерство й безпосередньо спирається на такий ешелон влади, як бюрократія. ВИСНОВКИ Таким чином, виховання еліти – важлива суспільна задача. Навчання господарському управлінню (менеджменту) утворює умови для підготовки людей, які здатні зайняти в державі високі політичні посади. Це передача знань, досвіду аналізувати ситуації, розвиток управлінських навичок, виховання відповідальності, навчання різноманітним стилям управління. Лідер повинен вміти, як говорив У.Черчілль, добувати користь із самих невигідних ситуацій. Особливе мистецтво лідера – перетворювати в союзників прихованих, і навіть, явних супротивників. Наш час і наша країна гостро потребують нове покоління лідерів із стратегічним мисленням, неординарним баченням ситуації, впевненістю в успіх. Поєднання об’єктивних сил, політичних обставин, суспільних традицій політичної дійсності утворює лідера, але тільки при особливим його складі, інакше він залишиться службовцем, керівником хоч і високопоставленим. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Лазоренко О.В., Лазаренко О.О. Теорія політології. – К.: 1996. Мальцев В.А. Основи політології. – М.: 1997. Михельс Р. Рабочие вожди пролетарського происхождения. // Диалог, 1990., №8. Бебик В. Еліта, елітарність, лідерство. // Віче, 1993., липень. Блондель Ж. Политическое лидерство. – М.: 1992. Скуратовский В. Историческая ритмика украинской элиты. // Политическая мысль, 1994., №3. Федоров А. Нарциссизм посткоммунистической украинской элиты. // Политическая мысль, 1994., №3. Бекешкина И. Есть ли в Украине общенациональные лидеры? // Политическая мысль, 1994. №3. ДОДАТОК А Політичний лідер Авторитетний член організації, групи, суспільства, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати вагому роль в політичних процесах і ситуаціях Характерні риси Основні функції Наявність ясної політичної програми, відповідної інтересам великих соціальних груп Інтеграція суспільства, об`єднання народних мас Популярність, вміння подобатися людям, завойовувати їх симпатії Находження й прийняття оптимальних політичних рішень Політична воля, готовність брати на себе відповідальність Соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня, підтримка порядку у суспільстві Гострий розум і політична інтуїція Комунікація влади і мас, запобігання відчуження громадян від політичного керівництва Організаторський талант і ораторські здібності Мобілізація мас на реалізацію політичних цілей Легітимація політичного устрою ДОДАТОК Б Політична еліта Відносно невелика соціальна група, яка концентрує в своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечуючи інтеграцію, субординацію й відображення в політичних установах інтересів різних верств суспільства Характерні риси Гарантія проти деградації Критерії ефективності діяльності Невелика, достатньо самостійна соціальна група Широка гласність Досягнутий рівень прогресу і добробуту свого народу Високий соціальний статус Політичний плюралізм (конкуренція еліт) Політична стабільність суспільства Значний обсяг державної і інформаційної влади Розподіл влади Національна безпека Безпосередня участь у здійсненні влади Відкритість еліти для соціальної мобільності Оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою Організаторські здібності і талант Суворе дотримування законності, демократичних процедур