Період гетьманщини України

тема:

А. Брестський мир
УНР

Перед лицем неминучої по­разка
останньою надією Центральної Ради була чужоземна допомога. Узагалі симпатії
Ради схилялися ва бік Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася
визнання 5 членів, і особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла
за відновлення «єдиної та неподільної Роси», була неоднозначною. Проте 22
грудня 1917 р. виник цілком новий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні
пе­реговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він
репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам
представляти ва мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста
власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до, того як надійшла
звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Муравйова, з
представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, й сутність
зводилася до того, що Центральні держава визнали незалежність України і
зобов’язалися на­дати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею
великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів
після підписання угоди в Брест-Литов­ську німці з австрійцями розділили Україну
на сфери впливу і введи на її територію свою могутню армію, що налічувала понад
450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же висловом,
«принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого
нетривалого перебу­вання встановили у Києві царство терору, були змушені
тікати. Але це ще не значило, що повернення Централь­ної Ради з німецькими
військами 2 березня всі палко ві­тали.

Її політика
викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці
засуджували розрив зв’язків між Україною та Росією, незаможні селяни не
отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників
націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували
Центральну Раду за введення в країну жорсто­ких німців. Зі свого ж боку німці
теж утрачали терпець до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в
Цен­тральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично
ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх
так відчайдушно потребу­вали голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні
кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Централь­ній Раді
переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити.
Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада складала конституцію Української дер­жави,
до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна
Рада впала.

Б.
Гетьманський переворот. Політика уряду Скоропадського.

До весни
1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос.
Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян,
дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих
прошарків чиновництва, що складали 20% усього населення України. Австрійці та
німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити
вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно
домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з
гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимонархічними
традиціями, пов’язаними з ко­зацькими гетьманами).

Нащадок
давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні
землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив
військовим ад’ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З
початком революції вій ук­раїнізував своє військове з’єднання і, коли
Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем
селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського»
аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в ре­волюції на
Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити
правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня, на з’їзді,
скликаному в Києві Союзом зем­левласників, на який з усієї України прибуло 6500
делегатів, Скоропадського з ентузіазмом проголосили гетьманом, за­кликавши його
«врятувати країну від хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом о прибічниками
оголосив про вста­новлення «Української Держави» (на відміну від «Україн­ської
Народної Республіки» Центральної Ради). Нова де­ржава ґрунтувалася на
незвичайному поєднаній монархічних, республіканських і, що особливо характерно,
диктаторських засад. Ь підданим гарантувалися звичайні громадянські пра­ва,
причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.

Скасовуючи такі
нововведення Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурна
автономія, геть­ман увів окрему категорію громадян—козаків (які фактично були
заможними селянами), сподіваючись, що вони стануть основною соціальною опорою
режиму. Особливо впадали у вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому
належало виключне право видавати всі закони, призначати кабінет, управляти
зовнішньою політикою та військовими справами й бути верховним суддею країни.
Однак ці претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що
влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.

Як цього належало
чекати, українські діячі, більшість яких були соціалістами й членами
Центральної Ради, різко негати­вно поставилися до гетьманської держави. Тому
коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже
всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при
формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим
давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден
«справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором
Лизогубом (бага­тим землевласником), до якого входив лише один відомий
український діяч — міністр закордонних справ Дмитро До­рошенко, бракувало
націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів.

За якихось кілька
місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У
провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністра­торів,
що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських
урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками—
пе­реважно росіянами чи русифікованими українцями. Щоправ­да, труднощі виникли
при формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення великої
військової сили,

здатної кинути
виклик їхньому переважаючому впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч
і з неоднаковою ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато
колишніх царських офіцерів.

Якщо Центральна
Рада мала офіційні дипломатичні сто­сунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною
та Оттоманською імперією, то Гетьманат обмінявся посольствами з 12 країнами.
Його зовнішня політика була, головним чином, спрямована на укладення мирного
договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні
суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східно галицьких
земель та Холмщини.

Особливо вражають
досягнення уряду у створенні систе­ми освітніх закладів. На рівні початкової
школи було випуще­но кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а
в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових
україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в
Кам’янці-Подільському відкрився новий український університет. Було також засно­вано
національний архів та бібліотеку в понад 1 мли томів. Вершиною освітньої діяльності
уряду стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук.

Але якщо режим
Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом
конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні
політичні прорахунки. Усі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких
собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців,
очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге,
гетьман був тісно пов’язаний з маєтними класами, які нама­галися скасувати
впроваджені революцією зміни. Скоро­падському ставилися на карб такі вкрай
непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за до­помогою
німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували
поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто
прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією
була острівцем стабільності, стала не лише притул­ком для величезної кількості
представників колишньої царсь­кої верхівки, а й центром намагань відбудувати
«єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росі­янами, які не
приховували свого несмаку до української державності, а більшість кабінету
складали члени російської партії кадетів.

Основною опорою гетьманського режиму
були поміщики, бур­жуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані,
яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До на­ціональної
ідеї вони ставилися байдуже.

Гетьманат мав не
тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П.
Скоропадським курсу на розбу­дову національної державності. Однобічна
орієнтація на імущі кла­си, потреба задовольнити апетити австро-німецьких
окупантів зу­мовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка
вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути
поміщикам землю, обов’язкова передача селя­нами врожаю у розпорядження держави,
збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин,
заборо­на страйків (за участь у страйках ув’язнення до двох років, великі
штрафи) сприяли, формуванню опозиції, яка досить швидко пе­рейшла до активних
дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху
(припинили роботу май­же 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині,
Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти оку­пантів
та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх ла­вах понад 40 тисяч
осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта
стабільності. Спроби гетьма­на змінити орієнтири (офіційне скасування державної
самостій­ності України, проголошення федеративного союзу з не більшовицькою
Росією, створення уряду "українського за формою, але мос­ковського за
змістом") вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918р. війська
Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і
незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба
консервативних політичних сил шляхом вста­новлення авторитарної форми правління
стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П.
Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відно­син
не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Склад­ний клубок внутрішніх та зовнішніх
протиріч виявився сильні­шим за гетьманську владу.

Основними
причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від
австро-німецьких збройних формувань;

відсутність
численної дієздатної регулярної української національ­ної армії; реставрація
старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя;
посилення впливу на дер­жавну лінію гетьмана російських консервативних кіл;
вузька со­ціальна база; підкорення соціально-економічної політики інте­ресам
панівних верств та окупаційної влади; наростання соці­альної напруги та
формування організованої опозиції.

Із самого початку
стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся
ряд нелегальних з’їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду
висловили представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти,
селяни й робітники. Виник коор­динаційний осередок опозиції, названий
Українським національно-державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.
Антигетьманський курс узяла інша впливова ор­ганізація —.Всеукраїнський
земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоро­падським
про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та
згодом вони. взялися підіймати проти нього повстанця.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти
уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і послав у
їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й
досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися
загони озброєних селян (зброя тоді була легкодоступною) на чолі з ватажками з
місцевих жителів, що часто були анархістські настроєними і яких на козацький
кшталт називали отаманами або бать­ками. Ці сутички набирали величезних
масштабів: зокрема, у Звенигородському й Таращанському повітах Київської
губернії селянське військо в 30—40 тис. чоловік, споряджене двома
артилерійськими батареями й 200 кулеметами, завда­ло німцям втрат у 6 тис. чоловік.
На початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, та за
два дні зазвали поразки через відсутність підтримки народу.

На початку осені
стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну. І тут гетьман був
змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба залучити до
кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в бік у
відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадсь­кий пішов на останній ризик: 14
листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з
російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов’язався
об’єднати Україну з майбутньою не більшовицькою російською державою. Цей
суперечливий крок було зроблено з метою. завоювати підтримку настроєних проти більшовиків
росіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила
альтернативний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками —
Винниченком та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.

Повстання,
підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян під проводом
отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала штабом
антигетьмапських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко
дисципліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим
стало те, що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана,
як, зокрема, січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника
його штабу Андрія Мельника та Сірожупашіа дивізія, збільшивши таким чином
кількість її регулярного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ,
і після тривалих переговорів з метою за­безпечити вихід німецької залоги 14
грудня німці залишили місто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили
Директорії тріумфально ввійшли до Києва й про­голосили відновлення Української
Народної Республіки.

Гетьманат
проіснував менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках
німців, а його власний вплив був обмеженим. Спочатку він зміг здобути собі
певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика
частина населення. Проте він не спромігся належним чином підійти до розв’язання
двох основних пи­тань, що їх поставила революція на Україні, — питань
соціально-економічної реформи та національної незалежно­сті. Спроба відновити
стабільність шляхом повернення до­революційного соціально-економічного устрою,
насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В
національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку
великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,
змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «українсь­кий
за формою, але московський за змістом».

Проте, як
зауважує ідеолог сучасного українського кон­серватизму В’ячеслав Липинський,
Гетьманат мав ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й навіть залученні
на підтримку ідеї української державності деяких представ­ників значно
русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло
розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української
інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборо­бів»,
тобто заможних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався,
то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності
найпродук­тивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від
«ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську
інтелігенцію.

Використана література:

1.   Історія України/ Львів: Світ,
1998.

2.   Бойко О.Д. Історія України. –
К.: 1999.

3.   Лановик Б.Д., Матейко Р.М.,
Матисякевич З.М. Історія України: За ред. Б.Д. Лановика. К.: 1999.

4.   Субтельний Орест.Україна:
історія –К.: Либідь,1993.