Остарбайтерство, як складова частина нацистського "нового порядку" в окупованій Україні в роки Другої світової війни

Зміст
 
Вступ
1. Регіональний аспект досліджувальноїпроблеми
2. Насильницьке використаннямешканців району у мілітаристській економіці Німеччини
3. Вирішення проблеми колишніхостарбайтерів у післявоєнний час
Висновки
Література

Вступ
 
24 серпня 2008року у нашої Батьківщини – України 17-а річниця незалежності. Сімнадцять роківтому здійснилося те, про що мріяли багато поколінь українських патріотів – наполітичній карті світу постала вільна, суверенна, соборна Україна. Усі ці рокинаша держава переживає складний, суперечливий період розбудови. На цьому шляхуми маємо як успіхи, так і невдачі. Болісно і повільно формується новаУкраїнська держава в умовах складної громадсько-політичної обстановки,нестабільного економічного становища.
Та все ж, на всіперипетії і складнощі державотворчого процесу, можна впевнено констатувати, щов Україні будується цивілізоване громадянське суспільство.
А з розбудовоюнового демократичного суспільство зростає актуальність осмислення її минулого,того важкого й неоднозначного шляху, який пройшла вона протягом своєї історії,необхідність заповнення “білих плям” на сторінках. Важливою частиною цьогошляху є Друга світова війна як один з найскладніших, найтрагічніших і водночаснайгероїчніших періодів історії України. Багато її епізодів, зокрема, й ті, щостосуються українського питання та українського народу, довгий час свідомозамовчувалась і фальсифікувалися радянською ідеологією та історіографію. 22червня 2009 року в нашому календарі скорботна дата – 68-а річниця з дня початкуВеликої Вітчизняної війни. Чи всі наші однолітки усвідомлено схилять головицього дня, якщо з українських підручників фактично зникла назва “ВеликаВітчизняна”?
У зв’язку з цимхотілося б звернутися до виступу академіка П.Т.Тронька на XI Всеукраїнськійнауковій конференції “Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії,імена, події”: Сьогодні багато говориться про переосмислення вітчизняноїісторії, про її нове бачення, нові підходи. Нове бачення полягає не в тому, щобпаплюжити героїв і події великої Вітчизняної війни, плюндрувати нашу пам’ятьпро подвиг народу, як це робиться в деяких публікаціях, а в тому, щоб донестидо нинішнього і майбутніх поколінь правду про війну, про мужність і героїзмнароду, який вистояв і переміг у битві с нацизмом.
Очорненняминулого, як і замовчування фактів, що сьогодні є “невигідним” з поглядуполітичної кон’юнктури – це злочин перед історією. Молоді люди, що вступають ужиття, які не пережили страшного воєнного лихоліття і не знали, що таке війна,мають знати минуле в усі його складності та неоднозначності”( 1.с.2)
Питання остарбайтерстваяк складової частини нацистського “нового порядку” в окупованій Україні в рокивійни недостатньо розкрито в нашій історії, а тому у світлі вищевказанихдоленосних дат нашої історії його вивчення набуває значної суспільно –політичної актуальності.
Актуальна роботаі в науковому плані з тієї ж причини явної недостатності висвітлення цьогопитання в історії.
За умов національноговідродження, що так неоднозначно сприймається різними прошарками населення врізних регіонах України, важливий є донесенням до суспільства необхідністьусвідомлення трагедії українського бездержав’я. А це яскраво відслідковуєтьсяна прикладі питання про остарбайтерів, яке нерозривно взаємопов’язано звизначенням державного статусу України як у 1941, так і сьогодні.
Робота має значнуактуальність і з моральної точки зору. У значній мірі для нашого сьогоденняхарактерні песимізм, апатія, втрата громадянських цінностей. У цій праці мовапіде про людей, які, пройшовши через тяжкі випробування війною, неволею,нерозумінням, зуміли зберегти людяність, віру, надію, любов до своєїБатьківщини.
Певне значення цедослідження має і для учителів історії, учнів Перевальського району, оскількина регіональному рівні це питання ще не досліджувалось.
І, звичайно, великуактуальність ця робота має для нашого молодого музею Історії школи, так якузагальнює пошукову роботу про мешканців району – остарбайтерів, а отже,поповнює його матеріали.
Актуальне цедослідження і тим, що, на мій погляд, відсутня фундаментальна розробка питанняостарбайтерів. А це питання розглядається, зокрема, в шкільному курсі історіїУкраїни.
Об’єктом даноїроботи є проблема остарбайтерів як складової частини втілення фашистського“нового порядку” на окупованій українській землі, як жертв нацистського тасталінського тоталітарних режимів в історії України, історії рідного краю ташколи.
Предметомдослідження є долі земляків – остарбайтерів – випускників нашої школи тажителів її мікрорайону.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період від 12.06.1942- x до 3.09.1943 періодокупації Перевальського району німецькими військами.
Виходячи звищесказаного, метою даної роботи є розкриття проблеми остарбайтерства вукраїнській історії в усіх доступних дослідникам аспектам та конкретизація їїна краєзнавчому матеріалі.
Вказана метапередбачає доступні завдання:
– визначитичас виникнення, умови і зміст поняття “остарбайтер”;
– охарактеризуватистановище остарбайтерів у гітлерівській Німеччини та Австрії як жертвнацистських переслідувань;
– проаналізуватиставлення до колишніх остарбайтерів – невинних жертв війни – з боку сталінськоїтоталітарної держави;
– висвітлитирозвиток проблеми остарбайтерів та її вирішення в XX ст… як торжество ідейгуманізму, історичної справедливості, пріоритету прав людини;
– дослідитипитання остарбайтерства на скрижалях регіональної історії;
– віднайтиу своєму краї остарбайтерів, познайомитися з їхніми долями, документами тазнайти в їх долях підтвердження загальних висновків з трагедії остарбайтерів;
– поповнитифонди Музею історії школи матеріалами про випускників – остарбайтерів тасприяти ознайомленню з ними усіх учнів школи, батьків, громадськості;
– черезРаду суспільно корисних добрих справ “Учнівської парламентсько-президентськоїреспубліки” гімназії №1 організувати необхідну волонтерську допомогу колишнімостарбайтерам, взяти їх під опіку.
У ходідослідження використані наступні прийоми: порівняльно – історичний,статистичний, зіткнення різних джерел, ілюстративний, пошуково – практичний. Упроцесі пошуково – практичного методу використані наступні прийоми: екскурсіядо місцевого історичного музею, зустрічі й інтерв’ювання остарбайтерів, збір тааналіз документів, їх систематизація, волонтерські акції.
Складною єісторіографія даного питання. У новітній історичній науці незалежної України явнонедостатньо приділяється уваги питання історії України в роки Другої світовоївійни загалом і питанням окупаційного режиму та поняттю остарбайтерів зокрема.Відсутня фундаментальна академічна праця з цього питання, що, звичайно, викликаєпевні труднощі.
У першу чергу,труднощі історіографії даного питання пов’язані з замовчуванням чифальсифікацією цих питань у радянській історіографії. Вона односторонньохарактеризує окупаційний режим, встановлений гітлерівцями на окупованій територіїУкраїни, в ній відсутнє поняття “остарбайтер” через специфічне, підозрілеставлення сталінського режиму до населення, що залишилося на окупованій території,а тим більше до тих, хто був інтернований фашистським режимом. Найбільшоб’єктивною серед радянських історичних праць з точки зору характеристики гітлерівськогоплану “Ост”, “нового порядку” є енциклопедичне видання “Великая Отечественнаяввойна 1941- 1945”, видане в перебудов чому 1985 році. Щодо населення окупованихтериторій, тут згадується про “запровадження трудової повинності для населеннявід 18 до 45 років, встановлення робочого дня до 14-16 годин, трудовоїмобілізації, чому присвячена окрема стаття”Угон на роботу в Германию” (2с.508),але терміну “остарбайтер” не вводиться, як не згадується і про переслідуванняостанніх сталінським режимом.
Традиційнішкільні підручники, де в темі “Україна під час Другої світової війни”розглядається питання “Окупаційний режим в Україні”, приділили йому дуже малоуваги. Це стосується, зокрема, третього і четвертого видання підручника Ф.Г.Турченка. У них добре висвітлено питання “ розчленування України”, але не йдемова про плани фашистського керівництва щодо неї.
Менше абзацуприсвячено вивезенню в нацистське рабство “2,3 млн. найпрацездатніших чоловіківі жінок…Це становило майже 80% депортованих з СРСР”(3 С293). Поняття“остарбайтер”, як і характеристика їх становища, відсутні. На ті ж вади хибує іпосібник М.В. Коваля, хоча дещо ширше дає характеристику “нового порядку”, з використаннямцитувань гітлерівських гнобителів, як, наприклад, Е.Коха: “ Україна станемісцем утілення творчого духу германців”(4.с341).
На відміну відвітчизняних істориків, набагато ширше аналізує досліджуване питання історикО.Субтельний. У його популярній історії України розділ “Нацистська владаУкраїни” розглядає два варіанти в планах нацистського керівництва щодо України,їх трансформації та практичне втілення в життя, вводить поняття “остарбайтер”(хоча й не зупиняться на характеристиці становища), показує різне ставленняукраїнців до окупантів у різних регіонах і в різних проміжках часу.
ВідзначаєСубтельний і різну ступінь фашистського режиму в різних регіонах України: “Абиосягнути нацистське управління на Україні у належній перспективі, необхідно усвідомитите, що саме в Райхскомісаріаті Україна нацистський режим набрав своїх найбільшекстремальних форм”.(5.с571) Історики пролили світло ще на одну групу жертвДругої світової війни – людей, яких примусово вивозили на роботу до Німеччини.Я вже зазнавала, що остарбайтери ставали об’єктами найбезжалістноїексплуатації, брутального ставлення хазяїв.
“Довідник зісторії України” дає чітке визначення “остарбайтер”, визначає причини вивезенняробітників до Німеччини, умови праці лаконічно, але змістовно. Тут же вперше,порівняно з попередніми працями, зустрічаємо висновок: ”Більшість остарбайтерівпісля війни була насильно репатрійована до СРСР, де майже всіх звинувачено у“зраді батьківщини” і “репресовано”.(6.с542)
Хоча спірними тутє твердження “насильно” і “майже всіх”. Новизна даної наукової роботи втому, щоце спроба системно розглянути проблему остарбайтерства як аспект трагедіїбездержавності, показати остарбайтерів як жертв подвійного терору – з бокугітлерівської та сталінської тоталітарних держав – і перша спроба пов’язати цепитання з краєзнавчим матеріалом. Не була б ця робота повною без матеріалівспогадів і болю остарбайтерів.
Це дослідженняносить значне суспільно – гуманітарне навантаження, а, отже, може матипрактичне значення з точки зору наукової, краєзнавчої, виховної роботи.
Основні положенняцього дослідження пройшли апробацією: використані під час тематичногоінформування учнів гімназії та під час екскурсії в експозиції музею Історіїшколи “Школа і суспільство. Вони навчалися в нашій школі. Вони живуть у нашомумікрорайоні”.

1. Регіональнийаспект досліджуваної проблеми
Усе більше роківвіддаляє нас від Великої Вітчизняної війни, все менше очевидців того лихоліття.Війна торкнулася кожної сім’ї, скалічила не одну людську долю. Час стирає зпам’яті багато подій життя, але ніколи не забудуться важкі воєнні роки. Укожного доля склалася по різному: одні брали участь у бойових діях, другі булипартизанами, а третіх насильно вислали з рідної землі до фашистської Німеччини.
Давно позаросталитравою місця колишніх боїв. Час невблаганний. Але й досі болять рани тих, когоця війна не обійшла стороною, в кого вона влучила раз і назавжди. Жоднідокументи, вражаючі цифри не розкажуть про ті нелюдські умови існування, в якихопинилися мої співвітчизники краще за них самих.
Своє дослідженняя побудувала на основі фактів, документів, спогадів очевидців. В першу чергучерез районний історичний музей я проаналізувала період з 12червня 1942р по3вересня 1943р. Це період окупації Перевальського району німецько-фашистськимизагарбниками в роки війни. За цей період на примусові роботи до Німеччини буловивезено 1180 чоловік. В основному це були мешканці району віком з 5-ти до 30років. Цю категорію людей називали остарбайтерами (східні робітники). Черезуправління соціального захисту населення я зібрала багато інформації проколишніх остарбайтерів, познайомилася з списками, адресами людей які черезУкраїнський національний фонд “Взаєморозуміння і примирення” одержаликомпенсацію від Німеччини за примусову працю.( Додаток 1.2) Я розшукала ізустрілася з багатьма колишніми остарбайтерами, про долю декількох дізналасявід їхніх дітей, родичів або знайомих. Ті спогади крають душу, навертаютьсльози на очі. Минуле досі, ніби лещатами, стискає серце. Більшість цих людейпід час своїх розповідей не стримували сліз; дехто, не стримуючи душевногоболю, досить грубо висловлювався на адресу своїх катів. Мені ставало шкода цихлюдей, важкий камінь лягав на душу. І мимоволі я починала картати себе за те,що потривожила незагоєні рани, примусила цих сивочолих героїв знову страждати. Спілкуватисяз колишніми остарбайтерами було дуже важко, іноді хотілося припинити роботу, боці добрі привітні люди, коли розмова торкалася їхнього минулого, раптом ставалозамкнутим і навіть ворожими. І навіть з цього можна зробити висновок – доля цихлюдей була нічим не кращою за долю тих, хто наближав перемогу на передовій абов тилу.
Людина народженабути вільною, для творення, і тільки в цьому вона невмируща. Спілкуючись зостарбайтерами я постійно ставила перед собою запитання, чому ж наша пам’ятьтака коротка, чому на травневих святах до Дня Перемоги згадуємо лише воїнів –фронтовиків, партизанів, медиків?
Невже ми все жтаки про когось забули? А мабуть це варто. Ми повинні пам’ятати про все і про всих, бо це частина нашої історії і певною мірою, частина нас самих. Адже добревідомо – щоб будувати майбутнє, ставити перед собою й успішно здійснювати великізавдання, потрібно знати минуле – героїчні й трагічні сторінки нашої історії.Тому моя робота присвячена одній із таких трагічних сторінок.
Однією з формнаукової роботи було і проведення соціального опитування. Я визначилазапитання, з якими зверталася в першу чергу до перехожих:
1.Чи знаєте Ви,хто такі жертви нацизму?
2.Чи знаєте Ви,хто такі остарбайтери?
3. Як Виставитися до остарбайтерів?
На перше питаннявідповіді респондентів були такими:
– всі ті,що постраждали під час Другої світової війни;
– ті, щоГітлер і його прибічники знищували;
– це всілюди, які постраждали від голодомору;
– люди, якіпережили Велику Вітчизняну війну;
– жертви,які потрапили під гніт, тортури фашистів;
– люди, щозагинули під час громадської війни.
На друге питаннянайбільш яскравими були наступні відповіді:
– люди, якібули вивезені за кордон під час війни і праця яких використовуваласябезкоштовно;
– люди,яких насильно вивезли в Німеччину для роботи;
– цивільненаселення працездатного віку, яке було примусово вивезене до країн Третьогорейху ( Німеччини, Австрії) під час Другої світової війни і використовувалосьна підприємствах у якості недорогої робочої сили;
– східнілюди, які під час Другої світової війни перебували в Німеччині, працювали вхазяїв і на заводах. Лише через деякий час їм виплатили плату;
– ті, щопотрапили до концтаборів;
– ті, щопережили німецькі концтабори і лишилися живими;
– люди, щов часи війни були вивезені з України в Німеччину і працювали там задарма;
На третє питаннявідповідали переважно так:
– відчуваюспівчуття, це люди, які були жертвами свого часу, були змушені їхати у Німеччину;в іншому випадку були б знищені;
– дужеспівчуваю, бо вони були відірвані від своєї батьківщини і багато хто з нихвтратив свою родину;
– менішкода остарбайтерів, бо їм було тяжко в Німеччині, вони були змушені виконувативажкі роботи;
Як свідчитьопитування, більшість же дорослого населення поінформовано достатньо. Більшетого, приємно, що у нашому суспільстві, незважаючи на всі матеріальні іполітичні труднощі, спостерігається позитивне ставлення до людей цієїкатегорії.
Але деякіперехожі не змогли відповісти на мої запитання. І це я розумію, тому щопроблема “остарбайтерів” замовчувалась з різних причин в СРСР. Та і в наш часвеликого інформування населення на мій погляд не було. Мої здогадкипідтверджували колишні остарбайтери під час моїх зустрічей.
Що об’єднує всіх?Це люди похилого віку, більшість мають хронічні й тяжкі хвороби. На вигляддехто з них молодцюватий. Розповідаючи про своє минуле, дуже хвилюються. Майжев усіх погляд затуманений слідами минулого.
Багато чого вжене можуть пригадати, не пам’ятають людей на багатьох фотографіях. Та й не дивно– пройшло 63 роки.
Усі однаковонеохоче пригадують, як ставилася до них радянська держава і їх сусіди, яктільки – вони повернулися з неволі. Таке згадувати в нашому суспільствінезручно. Вони нікого ні в чому не звинувачують – вони в такий часвиховувались, коли звинувачувати простим людям було не дозволено. Вони простоглибоко порядні люди з понівеченою долею, із закатованою молодістю іпошматованим серцем. Вони – колишні остарбайтери.
Дослідженняобізнаності старшокласників щодо проблеми “остарбайтерів”, я провела середучнів своєї гімназії№1.
Темасоціологічного опитування – «Що я знаю про остарбайтерів?»
Проблемадослідження –досліджується, чи обізнані старшокласники з проблемами остарбайтерів.
Метадослідження –вивчення зазначеної проблеми.
Завдання – збір об’єктивноїінформації з даної теми.
Об’єктидослідження– учні 10-11 класів Перевальської гімназії №1.
Інструментарій – анкета.
Гіпотеза – припускається, що учністарших класів мають поверхові уявлення про особливості перебуванняостарбайтерів на примусових роботах на благо рейху.
Для того, щобдізнатися, наскільки сучасна молодь обізнана про проблеми остарбайтерів своєдослідження я провела у два етапи.
На першому етапіметодом анкетування я здійснила опитування – 28 учнів 10-го класу Перевальськоїгімназії №1. (Додаток 1)
На перше питанняанкети учні відповіли так:38% респондентів цікавляться історією, більшістьопитаних(56%) – тільки в межах навчальної програми. А 6% не цікавляться.
На запитання “Чичитаєте, окрім підручників з історії, передбачених навчальною програмою,додаткову літературу?” – 60% десятикласників відповіли ствердно, а 40%заперечило, не цікавляться предметом – 6%, цікавляться в межах навчальноїпрограми – 53%.
Про другу світовувійну багато сказано і написано, кожен знає принаймні щось про цю історію. Япоцікавилася з яких джерел учні знають про це. Більшість з цих на уроках ще впочаткових класах(75%), значна частка – з книг (43%) та розповідей дідусів ібабусь(43%),25% — кінофільми, Інтернет, ЗМЇ.
Якщо про другусвітову війну учні обізнані, то про остарбайтерів багато з них навіть не чули.Так на запитання “Чи відомо Вам щось про остарбайтерів?” Заперечно відповіли98%.А 2% все – таки знають щось з даного приводу. На поставлене запитання “Хтотакі остарбайтери”, вони за
мислилися,оскільки це слово чули вперше. Це підтвердило опитування і відповіді були такі:
-Не знаю;
-Люди, якіпрацювали в других країнах нелегально;
— Мешканці нашогорайону;
— Люди, якихзмушували працювати.
З відповідей нанаступне запитання анкети можу зробити висновок, що практично всі учні не мализмоги контактувати з колишніми остарбайтерами, так як серед рідних і знайомихнемає остарбайтерів.
Це підтвердилосяі у відповідях на запитання”Що Вам відомо про перебування остарбайтерів напримусових роботах за кордоном?” Учасники анкетування відповіли так:
-Не відомонічого-95%;
-працювали-3%;
-працювали набагатих людей-2%.
Минуло 63 рокивід тієї страшної війни. Багато пробачено і забуто. Невпинно очевидці йдуть віднас у вічність – як переможці. Більшість німців усвідомили свої помилки,помилки своїх батьків і дідів, тому й прагнуть хоча б зараз надати колишнімневільникам матеріальну допомогу, компенсувати їм роки важкої праці. Яким жеуявляють ставлення сучасних німців до остарбайтерів учні? На це питання учні невідповіли.А чи підтримує наша держава остарбайтерів? Відповіді були різними. Непідтримує – 19%, підтримує- 62%, не знають – 19%.
Моє припущенне,що десятикласники дуже мало знають про проблему остарбайтерів підтвердилося. Цея можу підтвердити на своєму досвіді. Якщо б я не займалася цією проблемою, нечитала багато літератури з цього дослідження у мене також були б низькі знання.Ознайомившись з різноманітною літературою, зустрічаючись з остарбайтерами ябагато чого усвідомила для себе.
На другому етапідослідження я провела опитування серед 30 учнів 11 класу Перевальської гімназії№1, аби дізнатися, що знають про проблеми остарбайтерів випускники.Одинадцятикласники на початку навчального року, вивчаючи на уроках історіїДругу світову війну, мають розглядати і проблему остарбайтерів, оскільки цепередбачено навчальною програмою.
З відповідей назапитання “Чи цікавитися Ви історією України та всесвітньою історією?” ядізналася, що 6% випускників не цікавляться історією, 31% любить пізнавати їїсторінки, а 63% цікавляться лише в межах навчальної програми.
Читаючирізноманітну літературу, людина стає більш ерудованою, у неї краще розвиваєтьсямислення та збагачується світогляд. Як виявилося, 50% опитаних читаютьдодаткову історичну літературу, а 50% — лише передбачену навчальною програмою.
Про Другу світовувійну 81% респондентів знають з уроків історії, 5% — з книг,3% — з розповідейдідусів і бабусь, 50% — із засобів масової інформації.
Незважаючи на те,що одинадцятикласники вивчали таке явище, як примусове вивезення людей закордон у роки Другої світової війни, 50% з них про остарбайтерів не маютьніяких відомостей, та 50% з них про остарбайтерів знають принаймні щось.
Визначення“остарбайтери” учні трактували так:
– люди, якіпід час війни працювали в Німеччині;
– люди, якіперебували на примусових роботах за кордоном.
Чотириреспонденти не відповідали взагалі.
Відповіді назапитання “Якого віку були люди, яких вивозили на примусові роботи за кордон?”були різними. По 38% припало на 20 – 30 та 18 – 40 років, по 12% — на 16 – 60та 30 – 50 років.
Хоча депортаціяпрацездатного населення торкнулося майже кожної української сім’ї, лише 2%старшокласників мають рідних чи знайомих остарбайтерів, 98% їх не мають.
Можназдогадатися, як нелегко було невільникам за кордоном. Опитані вважають, що:
– над нимизнущалися;
– вониважко працювали.
Одинадцятьомучням невідомо нічого про перебування співвітчизників на примусових роботах.
Кожен ізреспондентів уявляє, якими нещадними могли бути умови праці і проживанняостарбайтерів, і тому 75% переконані, що умови були дуже погані і важкі, 50% — над ними знущалися, 6% — у комфортних і залежно від місця перебування.
На запитання“Скільки людей з України було вивезено на примусові роботи?” досить багатоопитаних (57%) дали правильну відповідь:2,4 млн., 25% — 3тис., 12% — 10млн., 6%- 5млн.
Керуючисьвисокими моральними якостями людини, мало хто може подумати, щобагатостраждальні люди після кількарічних поневірянь на чужині почують не словаспівчуття від земляків, а будуть нерідко засудженні. 44% респондентів вважають,що остарбайтерам усі співчували, 30% — до них ставилися підозріло, 15% — їхзасуджували, 8% — байдуже, 3% — власний варіант:”до них ставилися по різному”,“виплачували гроші”.
Коли я запитала устаршокласників “Яке ставлення сучасних німців до остарбайтерів?”, 63% опитанихвирішили, що вони шкодують про помилки своїх предків, 25% — байдуже ставляться,6% — засуджують, ще 6% — виплачують гроші.
Держава повиннадбати про кожного громадянина. Особливо про тих, хто найбільше потребує цієїдопомоги. До такої категорії відносяться і остарбайтери. 62% респондентівпереконані, що наша держава підтримує остарбайтерів, 19% — що ні, ще 19% — незнають. Ті, які дали позитивну відповідь, вважають, що допомогою з боку державиє:
– виплатагрошей;
– підвищенняпенсій;
– наданняпільг;
На думкуреспондентів, остарбайтери потребують пільг, житла, роботи, безкоштовноїмедицини. Надати цю допомогу можуть держава та люди, які мають таку можливість.
Проводячи данедослідження у два етапи, я мала на меті порівняти рівень обізнаності проостарбайтерів учнів 10 – х та 11 – х класів. Логічно, що глибше знання проостарбайтерів повинні мати учні 11 – го класу, оскільки вони вивчали це науроках історії. Та чи це дійсно так, покаже порівняльний аналіз результатівдослідження в обох класах.
Якщо порівнятизацікавленість учнів історією, то 10- му класі вона більша, оскільки предметомцікавляться 38% опитаних, в 11-му – 31%, не цікавляться по 6% учнів у кожномукласі, у межах навчальної програми у 11-му класі 63%, у 10-му – 53%.
Але саме у цьомув обох класах і вийшов певний парадокс, оскільки цікавляться історією близько30% опитаних у кожному класі, а читають, окрім підручників, передбаченихнавчальною програмою, додаткову літературу по 50% учнів у кожному класі.Виходячи з цього, можна зробити висновок, що майже 20% учнів, які читаютьдодаткову літературу, роблять це без найменшої цікавості, або ж вони далинеправдиву відповідь і насправді не читають додаткову літературу.
Основним джереломзнань про Другу світову війну в учнів як 10-го, так і 11-го класу є урокиісторії. Але якщо вони так багато дізнаються про події війни з уроків історії,чому ж про остарбайтерів бодай щось знають лише 50% одинадцятикласників, і 2%десятикласників?
На питання “Хтотакі остарбайтери?” учням обох класів було важко дати відповідь. Склалося такевраження, щось десь краєм вуха вони щось про це чули, але де і що – вони й саміне знають. Надані відповіді були схожими:
– люди,яких змушували працювати;
– люди, якіпрацювали в Німеччині;
– люди,яких вивозили на примусові роботи за кордон.
З деякихвідповідей одразу видно, що учні не знають, хто такі остарбайтери, а отже, їмнічого не відомо про їхнє перебудування на примусових роботах за кордоном. Багатоучнів так і писали, та дехто від незнання примусову працю за кордономпорівнював із сучасністю, з тим, що коїться у світі нині, тому й писав, щоостарбайтерам обіцяли добре жити, працюючи офіціантами, а вони займалисяпроституцією. Решта учнів вважають, що остарбайтери тяжко працювали на багатихлюдей, які з них знущалися.
Більшістьстаршокласників переконані, що невільники жили і працювали в дуже поганих іважких умовах.
Багатоодинадцятикласників -57% знають, що на примусові роботи було вивезено 2,4мільйона людей з України, а 50% десятикласників думають, що було вивезено лише3тисячі чоловік.
У наступномупитанні помиляються учні обох класів, вважають, що всі співчували остарбайтери,коли ті повернулися на Батьківщину. У 10-му класі так думають 69% учнів, в11-44%.
У питанні “Якеставлення сучасних німців до остарбайтерів?” більшість учнів як 10-го, так і11-го класів вважають, що сучасні німці шкодують про помилки своїх предків.Одностайними виявилися думки старшокласників про те, що наша держава підтримуєостарбайтерів. Вони вважають, що остарбайтерам надаються пільги та фінансовадопомога з боку держави.
Подібні відповідінадали учні 10-го і 11-го класів щодо допомоги, якої потребують колишніостарбайтери – пільги, безкоштовна медицина, увага і турбота.
З даногодослідження можна зробити висновок, що учні 11-го класу знають трохи більше проостарбайтерів, ніж десятикласники. Але глибоких знань по даній темі не маютьані одні, ані другі, і це є проблемою. Отже, моя гіпотеза, що учні старшихкласів мають поверхові уявлення про особливості перебудування остарбайтерів напримусових роботах на благо рейху, підтвердилися.
Якщопроаналізувати як ставало українське населення жертвами нацистських переслідуванья встановила, що не тільки з нашого району вивозили людей. Все Україна була підгнітом Німеччини
Усі роки окупаціїУкраїни йшли до Німеччини ешелони з українськими невільниками.
Радянськіцивільні робітники, яких називали “Ostarbeiter”, мали позначки “OST”(“схід”) нагрудях з правого боку, були віднесені в рейху до найнижчої категорії в ієрархіїпримусових робітників. Їх утримували переважно за колючим дротом у спеціальнопобудованих таборах. Табори були створені по всій території рейху. О.Святунвказує на їх кількість – 30 тис. [7 с51], “Книга Пам’яті України” – 20 тис. [8с217].
По всій Німеччинібули розкидані “ринки збуту робочої сили” – “арбайтсамт” (у спогадах їх колишніостарбайтери називають біржами праці), де легально відбувався продаж привезенихзі сходу підприємцям і бауерам (фермерам).
Ці ринки скорішенагадували Грецію і Рим перед початком нової ери, ніж Європу середини XXстоліття: робочу силу вибирали, як худобу, заглядаючи в зуби і пробуючи м’язи,продавали по ціні дешевого пальта та черевиків на дерев’яній підошві. Ось уцьому випадку знову зустрічаємося зі злочином – торгівлею людьми.
Більше шансів навиживання мали ті, хто працював у бауєрів, власників майстерень, магазинів. Тутусе часто залежало від людських взаємин.
Життяостарбайтерів у неволі строго регламентувалося інструкціями гестапо, господаря.Кожному вручали “Пам’ятку” з правилами поведінки, що складалися із суцільнихзаборон. Кожен німець, який виявив остарбайтера без знаку “OST”, зобов’язанийбув здати його в поліцію, де останнього “провчали”: били, штрафували, саджали вкарцер.
Але найгірше внеймовірно тяжкому житті “східних робітників” – це непосильна праця. Робочийдень становив 14 – 16 годин на добу без відпусток, без елементарної охоронипраці, а часто й без вихідних, без перерв на обід. Тяжка праця та нікчемнехарчування при цьому досить швидко приводили людей до виснаження і смерті.Праця остарбайтерів оплачувалась набагато нижче, ніж праця інших категорійнаселення, а то й не оплачувалася взагалі. Часто плату за остарбайтеріводержували СС, які вважались офіційними власниками того чи іншого табору.
Працювалиневільники під постійним наглядом. За мінімальні порушення, за відволікання,розмови наглядачі били. За особливо тяжкі порушення, як втеча, непокораадміністрації, підбурювання до повстання, остарбайтерів чекав концтабір. Багатов’язнів гинуло під час бомбардувань німецьких міст та промислових об’єктів.
Примусововивезені в Німеччину люди повинні були жити в тяжких умовах. Скупченість убараках, антисанітарія, напівголодне існування, виснажуюча праця, необмеженийробочий день, суворе покарання, терор гестапо були постійними факторами їхжиття. Гітлером був призначений генеральний уповноважений обер группенфюрер ССФріц Заукель відповідальним за виконання робочої сили, який відправляв мільйонилюдей із окупованих країн на примусові роботи в Німеччину, зробивши все, щобкожен з примусових працівників вироблявся до смерті.
“Першими жертвамимасових нацистських злочинів проти людства стали діти. Саме з них почалосьзнищення людей у великих масштабах «індустріальним засобом». (9 с.41)
Остарбайтерамдозволяли листування з рідними. Однак листи, які не повинні перевищувати 4сторінки, можна було відіслати лише двічі на місяць. Листи слід було здавативідкритими і оплаченими за німецьким внутрішнім тарифом керівництву табору,звідки вони передавались на пошту.
Але листи булиєдиною формою зв’язку з домом, з рідними, Батьківщиною. Тому й писали в них незавжди правдиво, завуальовано, щоб не травмувати рідних, щоб пропустилацензура, щоб прийшла така очікувана відповідь.
До своєї роботи язалучаю листа, який довгі роки зберігається як сімейна реліквія НадіїДорофієвої (Мамонової). Цей лист був написаний в Німеччині. Це історичнапам’ять про любов до своєї Вітчизни наших співвітчизників, які в муках і стражданняхпронесли віру у своє визволення з неволі. Зміст листа дуже патріотичний. Доцього часу зберегли листа внуки Надії Дорофієвої (Мамонової), який бувпривезений з Німеччини. (Додаток 4).
Знаходячисьдалеко від рідної землі всі згадували свою Вітчизну, рідних. Дізнатися проподробиці написання листа і юні роки Надії Дорофієвої я не зміг. Декілька роківтому її не стало. Далися взнаки роки перебування на важких роботах у Німеччині.
У наш часвідкритої демократії, можливо молодь не замислюється над тими трагічнимисторінками в житті українського народу, які винесли на своїх плечах такі ждіти, як і ми. Цього не потрібно викреслювати з нашої історії, пам’яті. Це нашабіль і разом з тим гордість за наш народ, за нашу рідну Україну
Цікаві думкиВ.Литвинова про відношення обох країн до категорії дітей в’язнів, у з’язку зчим він піднімає і тему провини сталінського режиму:”Правда о страданиях этойкатегории жертв войны была нежелательной, неудобной как для побежденных, так идля победителей. Это позорный компромат на два тоталитарных режима. Немецкойстороне следовало признать факты неслыханой жестокости: расстрелы, каторга,бесчеловечные опыты над людьми, голод, унижения. С другой стороны вставалвопрос: как могло случиться, что тысячи детей оказались на оккупированнойтерритории? Целые детские дома оказались брошенными на
произвол судьбы.Их никто не собирался спасать. Подпункт б пункта 2 постановления ЦК ВКП(б)Совнаркома СССР от 27июня 1941 г. четко указывает: эвакуации подлежат“квалифицированные рабочие, инженеры и служащие вместе с эвакуированными сфронта предприятиями, население, годное для военной службы, ответственныепартийные работники”.
Остальные – не всчет. Так их предали в первый раз…”(10с39). Я вказую на цю цитату, щобакцентувати увагу на ще одному винуватцю трагедії остарбайтерів – сталінськомутоталітарному режиму, тобто ще раз повернутися до трагедії українськоїбездержавності.
Кинутінапризволяще однією державою – загарбником, стали жертвою іншої.
Жодного разу зароки війни сталінське керівництво не поцікавилося долею “остарбайтерів”, невисловило протест. Хіба лише на Потсдамській конференції, коли вимагало видачівсіх громадян СРСР із зони окупації союзників. Зі списку благонадійних осіб їхвикреслили ще в 1941 році, коли кинули на окупованій території, коли зрадиливперше. “Во второй раз Родина – мать стала мачехой, когда истерзанные, больные,прошедшие все круги ада, они стали изгоями в своей стране. Немногие смоглиполучить образование, в основном их уделом стал неквалифицированный тяжелыйтруд. Из них, призванных в армию, комплектовали подразделения для испытанийобразцов нового оружия, в т.ч. ядерного, химического, бактериологического”(11.с340).
Так, усі, хтоперебував на окупованій території(а хто винен?), сталінським режимом ставилисьпід підозру, а то й звинувачувались у зрадництві. Були й зрадники, були й ті,хто виїхав добровільно (отже, щоб не повертатися), але ці, певно, прагнулизалишитися в Німеччині, в Західній Європі, емігрували в США, Канаду, Австрію.Можливо, це був знак протесту проти сталінської системи, а може, й передчуттяобов’язкових репресій.
“В Україні вприкордонній зоні було створено шість збірно – переселенських пунктів, а такожсімдесят обласних приймально – розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945року через них пройшли 1334 тис. чоловік, з них 1129 тис. цивільного населення.Усього ж з 1942 по 1950 рр. в Україну повернулося 1850 тисяч колишніх“остарбайтерів”. Близько 150 тисяч скористалися можливістю залишитися на Заході. Приблизно 30% вивезених у неволю не повернулися”.(2.с219)
Ніхто недосліджував, від скількох громадян – колишніх “остарбайтерів”, відмовиласьБатьківщина, скільки їх не повернулося до рідної домівки вже з вини радянськоїтоталітарної системи. А скільки підкошених ще однією неволею, так і не змоглипіднятися з колін.
“З 1850тисячостарбайтерів у 1945р. на 1993р. їх залишилося в Україні 670 тисяч. Третячастина… Чи тільки через німецьку неволю згасло їх життя? Певно, що є в цьому йвина сталінського режиму.
Обмеження вправах, необґрунтовані покарання, ув’язнення чи примусова трудова повинність –усе це прояв репресій. Виходячи з цього, можна твердити, що остарбайтери сталиподвійними жертвами – не лише нацистського, але й сталінського режимів”.(12.с38)

2. Насильницькевикористання мешканців району у мілітаристській економіці Німеччини
 
Своє дослідженнядолі моїх однолітків періоду окупації німцями Перевальського району я почалабезпосередньо з особистих зустрічей з ними. Досвід такої роботи у мене вже був.У пошуках людей насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини менідопомагали колишні остарбайтери, вони раділи тому, що про них пригадали зхорошої, поважної сторони. Адже не по добрій волі вони опинилися в Німеччині, ів певний період часу наша держава негативно оцінювала таке положення. Хто вцьому винен? Час і життя розставив все по своїх місцях. Відновлені чесні імена.Але моральна травма остарбайтерів залишилася на все життя, не дивлячись нефінансову компенсацію з боку Німеччини. Ніякі гроші не замінять втраченумолодість, здоров’я.
12 липня 1942року Перевальський район був окупований німцями. 419 днів панував режимкривавого терору і насильства. Для придушення населення німцями був створенийвеличезний каральний апарат. Поліція і німецький комендант знаходилися вбудівлі тресту “Ворошиловград вугілля”. Окупанти встановили комендантськугодину, заборонялося збиратися групами, проводити збори і інше. Для узяття наоблік працездатних була встановлена обов’язкова реєстрація населення на біржахпраці. Робочий день для промислових робочих був встановлений 12-14 годин.Найголовніше, що цікавило німців – вугілля. Шахти знаходилися зовні в робочомустані. Німці намагалися їх відновити. Диверсії на шахтах району продовжувалисяповсюдно. Багато робітниківбули схоплені і розстріляні, але до приходурадянських військ так і не вдалося німцям добути вугілля. Жителям районудовелося пройти через безліч випробувань: терор, голод, відсутність магазинів,аптек, лікарень, шкіл, масовий угін на роботу до Німеччини. Тільки зПеревальська було вивезено 1180 чоловік. Остарбайтерами ставали не тількидорослі але і діти. Багато хлопців і дівчат ховалися від угіну в підвалах, нагорищах будинків, в шурфах і шахтах. Викликали штучно різні шкірнізахворювання, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини
Страшна бідаприйшла в кожний дім. “Масовий угін до Німеччини – це сльози, смерть,насильство, розорення, стогін і ридання на вокзалах, завантажені колонаминевільників дороги, останні квапливі поцілунки, початок страшної смуги”.(10.с465)
Не тільки доНімеччини відвезли на примусові роботи. У нашому районі біля села Бугаївка бувобладнаний німцями табір. Жінки містилися в двоповерховій будівлі, чоловіки вбараках. Обидві будівлі були обгороджені колючим дротом, а по периметру стоялаохорона. На протязі вже ряду років колишній в’язень незареєстрованого таборуБелікова Галина Василівна в різних інстанціях добивалася свого визнання, щовона була “остарбайтером”. Проте до нашого часу позитивної відповіді вона неодержала. Я зустрілася з нею і вона повідала мені свою гірку долю дитячихроків.
“Це був 1942 рік,мені було 15 років, в район прийшли нові “господарі”. Табір розташувався вМалокостянтинівці Бугаївської селищної ради, куди в бараки зігнали декілька сотлюдей місцевого населення. Рили протитанкові рови до самої Михайлівни. У будь –яку погоду, в нелюдських умовах. Били просто так, ні за що, спускали на людейспеціально навчених церберів. Я носила воду з Бугаївки. І всякий раз, колипроходила мимо німців, вони забирали воду собі. Тому мені по декілька разівдоводилося ходити туди і назад. Знущання доводилися до відчаю. Суп навпіл зкомарами застрявав у горлі. Іноді, правда, коли під бомбардування потраплявкінь, перепадало по шматочку м’яса. А то ще зрідка мама приносила оладки зтрави з додаванням муки.
І сама не знаю,як зважилася на втечу. Не встигла заскочити в свій будинок, як на вулицізаторохтів мотоцикл. Ось і вся ілюзорна свобода. Мене сильно побили і зновуповернули в табір. Там били ще, потім кинули в підвал
Паніка в станіворога почалася в серпні 1943 року. Відчуваючи, що вже на п’яти наступаютьрадянські війська, німці зняли табір по тривозі і в швидкому порядку погналиарештантів на станцію Ясіноватая. Швидше за все, для відправки до Німеччини.Опинилася на цьому етапі і я з своєю сестрою Вірою. Ніякого передиху і привалів– тільки вперед: швидше, швидше! Підтримуючи один одного, арештанти ледвепересували ноги. Ніч застала в Дебальцеві. І тут немов розірвалося небо,висипаючи на землю – матінку тонни смертоносного металу, — наші бомбили ворожірозташування…”
Насправдітягнуться до Михалівки окопи, наполовину присипані землею і порослі густоютравою, потім і кров’ю поливали їх зовсім ще дівчатка під дулами автоматів ізле гарчання псів. Не заживають ці рани – рови в серцях і душах живих свідків.
НІЯК не можевідновити справедливість Г.В. Белікова: так був все-таки табір або не було?
Через районнугазету “Народна трибуна” мені допомогли звернутися до живих свідків тих грізнихподій 1942 роки з метою встановлення істини в існуванні незареєстрованоготабору. Виявилося, що до теперішнього часу в районі проживають в’язні цьоготабору.
Мені вдалосяпоспілкуватися ще з одною людиною, на яку вказала Белікова Г.В.Я з великоюувагою вислухала та записала сповідь Есауленко (Висоцької) Параски Петрівни,яка до цього часу мешкає в м. Перевальськ, вул. Амурська, 13/1.
“Влітку 1942 рокуСтепанівну зайняли німці. Нашу сім’ю з 6 чоловік викинули на вулицю, а в хатинівлаштувалися ворожі солдати. Вони поверталися сюди на відпочинок с передовоїз-під Іллірії, де стримували натиск окупантів радянські воїни. На ті часи у насбуло велике господарство:
кури, качки,гусаки, свиня і велика пасіка. Все забрали іроди, не пошкодували навіть дітей малих.До самої осені 1943-го нашу сім’ю, як і інших, тримали у таборі, колишньомубудинку інвалідів, за колючим дротом. Ми так і не дізналися, куди німці поділитих людей. Мене, старшу сестру і батька ганяли під конвоєм з собаками ритибліндажі і протитанковий рів. Працювали з ранку до вечора. Того, хто невиконував норму, нещадно били. А мене більше за всіх діставалося, тому що ябула дуже слабенька, та і років замало — всього 13. За мене вступали старші,допомагали рити окопи.
У серпні 43 – гонас підняли серед ночі і під автоматами погнали на станцію Ясіновата длявідправки до Німеччини. Потрапивши під бомбардування, ми розбіглися хто куди –в основному сховалися в зруйнованих будинках. Потім нас звільнили радянськівійська. Чоловіків же всіх погнали до Німеччини, зокрема моїх батька, братів іінших.
З березня 1995року пишу в Луганський обласний архів х надією знайти сліди табору, в якому мипрацювали. А нам просто відповідають: табір не зареєстрований. На запити зНімеччини прийшов лист: повідомте прізвище працедавця. Абсурд якийсь: невже бми посміли питати її у коменданта табору?
Роки такі, що япостійно хворію, не можу ходити. Виховую внука- сироту, якому вже 16 років. Такхочеться справедливості добитися, хоча б ради внучка.”
У селі Михайлівнапроживає Петренко Микола Іванович, 1928 рока народження, який підтверджує, щотабір дійсно був, оскільки він проживав в селищі шахти №5, який знаходивсяпоряд біля с. Бугаївка.
“Нас теж німцізбирали підлітків, людей похилого віку і гнали рити окопи. Ми проходили мимотих таборів, коли йшли на роботу. Жіночий табір знаходився в двоповерховійбудівлі, а чоловічій в бараках. Коли ми поверталися з роботи, то нас годували вцьому таборі. У серпні 1943 із з двоповерхової будівлі вигнали жінок і погналив Ясиноватую. А в цю будівлю загнали людей похилого віку і підлітків, якіпрацювали на окопах. Переночувавши ніч, на ранок теж погнали на Ясиноватую длявідправки до Німеччини. У Німеччині я пробув два роки в таборі Маутхаузен, покине звільнили союзники. Повернувшись додому до 1957 року проживав в селищішахти№5, а потім переїхав в Михайлівку”.
У нескінченномуланцюгу всенародної трагедії, що її принесла в Україну війна з Німеччиною таворожа окупація, була травма неосяжних масштабів, біль від якої не вгамовуєтьсяй досі. Примусова депортація працездатних людей торкнулася майже кожної сім`ї,практично всього українського народу.
Друга світовавійна ввела в лексикон народів Європи нові поняття – «жертва нацизму» та«остарбайтер».(12.с21)
Проаналізувавшидоступні джерела, я встановила основні передумови виникнення проблеми примусовоїпраці: поширення експансії фашистської Німеччини ( з 1939 року); зростаючапотреба у військовій силі для ведення війни вимагала нових мобілізацій, щопривело до вилучення робітників з промисловості і виникнення дефіциту робочоїсили, з іншого боку, армія і промисловість потребували продовольства, дляпостачання якого теж потрібна була робоча сила. Ускладнення становища німецькоїармії з початком війни загострило всі існуючі проблеми і стало останньоюпередумовою використання в рейху праці остарбайтерів.
Крім того, потребав робочій силі постійно зростала в зв’язку з поразками планів гітлерівців увійни з СРСР. Ознайомившись з документами рейху, що регламентували вилученняробочої сили з окупованих східних територій. Я встановила основні етапи вивезенняостарбайтерів до Німеччини та склала на основі цього таблицю.
Етапи вивезеннядо Німеччини остарбайтерів у роки Другої світової війни№ Регламентуючий документ Характер Методи 1 5 серпня 1941 – закон про трудову повинність. 7 листопада 1941 – наказ Герінга про масове використання робітників с СРСР Добровільні вербування Частково добровільні: дезорієнтація, спокуса 2 6 березня 1942–циркуляр Розенберга. 21 березня 1942 – декрет Гітлера про створення Імперського бюро з використання робочої сили на чолі з Ф.Заукелем Масове насильницьке вивезення – депортація Насильницькі: «полювання», облави, пастки, розстріли, спалення сіл. 3 Вересень1943–директива німецького командування на Україні «Про відхід та евакуацію» Тотальна депортація – «евакуація» Насильницькі: примус, розстріли, спалення
Час стирає слідиісторії, з роками все менше залишається живих учасників страхітливих подій, іте, що ми збираємо данні, пізнаємо внесок нашого народу у Велику Перемогу надфашизмом не з підручників, а від живих свідків – це останнє шанування, знакглибокої вдячності живим і мертвим героям. При написанні цієї роботи я провелавелику пошукову роботу по виявленню людей депортованих у німецький рейх напримусові роботи.
Я записала багатоспогадів колишніх остарбайтерів Ось про що розповіла мені Дорохова МаріяІванівна, якій на той час було 15 років.
“Привезли наспотягом до Мюнхена, на біржу праці (як я дізналася потім) й по черзі викликалиу великий зал, де знаходилися кілька німкень. Мене вибрала худесенька фрауРенненбаум, дружина мюнхенського адвоката. Так я стала служницею. Мійрозпорядок дня був таким: підйом о 6 ранку, відбій о 10 – 11 годин вечора. Ушколі в мене з німецької мови було “5”, але як погано я її знала. І все ж,знання, набуті в школі, мені дуже допомогли й дуже скоро я навчилася розумітиїхні розмови, а поступово й сама вільно розмовляла німецькою. Весь день, зранку до ночі, був зайнятий. У неділю я мала право 3-4 години використовуватияк хотіла. Значна частина радянських дівчат працювала на фабриці “Штауфер”.
А цю інформаціюдоповнила Турова Валентина Василівна, якій було 16 років.
«У Мюнхені я булапоселена у карантинний табір для «восточних народов» на Шванзейштрассі, а потімперевели до табору на Баланштрассі. Працювати примусили на підприємстві фірми«Штейнхель й брати”. Ми відчували себе рабами магнатів німецької промисловості.На роботу й з роботи нас возили під конвоєм, і тільки заради виняткової“милості” у неділю дозволяли виходити з табору до міста. Заводські наглядачі дужезнущалися з нас, били. У лютому 1945 року на заводі я познайомилася ізконтрольним майстром Робертом Цурлем, а через нього – з робітницею КароліноюШтейн. Була у неї вдома й, замкнувшись у кімнаті, всі, разом з чоловіком фрауШтейн, Юрганом Штейн, слухали радіопередачі з Москви. Зведення Радінформбюро таінші важливі відомості, що повідомляло радіо з Москви, ми потайки передавалинашим дівчатам”.
Були поодиноківипадки де до остарбайтерів відносимося поблажливо.
“Головин ВасильІванович, 1925 року народження. В 1942 році, був вивезений до Німеччини. Йогопривезли в місто Равенстург. Відправили на працю до багера Йозефа Ротта в селоДорорбеккер – валле. Працював на сільськогосподарських роботах. Годували добре.У хазяїна було чотири сина на фронті, з котрих один загинув, а троє повернулисядодому. Хазяїн не знущався, а била частіше німка-працівниця.
Звільнилиамериканські війська в квітні 1945 року. Пройшов перевірку в контррозвідці табув направлений на службу в роту охорони в місто Володимир-Волинський дляборотьби з оунівцями. Повернулися додому під Новий рік – 1946 р. хворівмалярією. Вилікувався. У серпні 1993 року по визові разом із онуком гостював усина хазяїна Ервіна Ротта, 1923 року народження. Батько Йозеф Ротт помер у 1974р. Син – пенсіонер, живе краще, ніж переможці. Возили нас у Швейцарію. Ми зонуком дивувалися і не могли повірити, побачивши на власні очі життя людей взахідних країнах. Які ми бідні. Соромно нам за наше керівництво СРСР, а тепер іУкраїни, яке не змогло, а може і не хотіло, щоб наш город жив гідно. Мипобували там, де до свого народу відносяться з повагою та створюють всінеобхідні умови для покрашення життя та побуту…”
Багато людей,яких відправили до Німеччини на підприємства, стали псувати виготовленупродукцію. Так мешканка м. Перевальська Андрєєва (дівоче прізвище Короніна)Ольга Олександрівна за випущений брак опок у літейному цеху (завод Юнкерса)стала ув’язненою Освенціума під номером 75026. У цьому таборі знаходилось ще 5наших земляків, а одна з них – Суровцева Алла – народилась в страшному пеклілюдських страждань. Бідна дівчинка, яка на диво вижила, багато років носиласукню тільки з довгим рукавом, щоб люди не бачили номера, котрим клеймили катинемовля.
Остарбайтер зЧорнухіно Лямцев Петро Андрійович при невдалій спробі втечі з Німеччини бувув’язнений у табір Бухенвальд. На другий день на його одежу пришили номер. Вінперестав бути Лямцевим. Ганяли працювати з командою в кам’яний кар’єр, де 28полонених впрягалися у вагонетку, навантажену камінням, і тягли вгору на каміннядробилку. Кожного дня поверталися в’язні, несучи 8-10 своїх товаришів, вбитихохороною: на перевірці на апель- плаці повинні бути як живі, так і мертвів’язні.
Крім того, зкожного населеного пункту району відправляли на примусові роботи молодих матерівз дітьми.
«Мій батько бувкомуністом, — згадує колишній остарбайтер Дементьєв Володимир Іванович, — іколи почалась війна, нашу родину одну з перших відправили до Німеччини.Привезли до концтабору Дахау, в якому ми пробули десь близько місяця. Потім насвзяла до себе родина німців, яка мешкала біля Мюнхена в місті Марнграфінг.
Німці дуже сувороставилися до крадіжок – карали людей. Одного разу я зірвав з огороду три огіркаі приніс матері, але вона мене побила і змусила викинути їх за огорожу. Вона дужебоялась гніву хазяїна. На плантації була побудована шибениця, де за крадіжкивішали людей. Якось я похвалився німецьким дітям, що якби у мене був автомат,то я би перестріляв багатьох німців. Коли я вранці прийшов на плантацію, топобачив, як моя мати стояла на колінах і благала хазяїна не відвозити мене догестапо.
Пройшли роки,біль згас, але десь, у глибині душі, ще є образа за наших людей, які винеслизнущання, приниження.”
Ось що зміг розповістиГуценко Микола Іванович, не зважаючи на хворий стан.
«Після невдалоївтечі з фабрики, де я працював, мене відправили до Бухенвальду. Барак, колючийдріт – весь табір неначе пливе у тумані. У цьому тумані на плацу люди відвиснаження і холоду були схожі на примар, ледве пересували ноги. Поряд –крематорій із високою трубою з клубами диму, що вириваються з неї. Страшеннийсморід паленого людського м’яса. Вікна камери смертників… полонені, прикованідо великих кілець біля стін, і лунає страшний крик… На плацу лунає команда:«Мітцен ауф!» і крокують стомлені люди. Всі без віку і без нації. Із вас ніхтоне відчував і не дай Боже відчути, почуття голоду, коли сили зовсім зникають ігадаєш, що жити залишилось тільки останні хвилини… у таборі був наглядач, якийміг заснути тільки тоді, коли вбивав в’язня і клав його труп собі під ліжко.
Усі, хто перенісфашистську неволю, пам’ятають як, відчуваючи близьку загибель, обмінювалисьадресами, як просили товаришів, яким пощастить повернутися на батьківщину, урідний край, передати близьким останнє передсмертне прохання.»
В селі Уткінонашого району мешкає Коротчук Леонід Павлович, який примусово був вивезений доНімеччини. В свій час навчався в нашій школі. Стан його здоров’я дуже поганий,але мене він прийняв. Свою сповідь висловлював не послідовно, але я змоглазаписати його сповідь. “Народився, Коропчук Л.П. в 1925, коли німці зайняли нашрайон, то багато молоді було відправлено на примусові роботи в німецький рейх.Мене теж забрали. З дому дали продукти та одяг. В вагонах для худоби привезли вНімеччину, а потім перевезли до Австрії. Працював по 14-15 годин. Моя вага була 28 кг. Я вже не думав, що виживу. Мені все було байдуже. В думках я прощався зрідними. Звільнили мене американці. Я лікувався, щоб набрати вагу. Найбільшарадість була, коли я повернувся додому, ще й вдома було багато неприємностейчерез те, що я був у німців. Мене довго не приймали на роботу. Роки проведені вневолі погіршили моє здоров’я”.
Довгий час підзавісою секретності було те, як поводились в нашій країні з тими, хто повертавсяз німецьких таборів, «остарбайтери”. Були утворені фільтраційні табори деперевіряли кожну людину. Після перевірки видавали довідки. Але було дуже багатовипадків, коли людей відправляли не додому, а на заслання в Сибір. Сама назва”фільтраційний табір” сигналізує: влада, мабуть, продовжує рахувати, що вонамає право сортувати людей, визначати, хто з них корисний, а хто шкідливий, хтогідний жити, а хто ні. І, не важливо, чим вона керується, визначаючи критеріїдля фільтрації: расовими, класовими або чисто матеріальними міркуваннями.Жертви війни виявилися між молотом і наковадлом, вирвавшись з ”чужого” полону,не рідко потрапляли ув’язнення до “своїх”. Їх піддавали тортурам, вимагаючипризнатися у співпраці з ворогом. Така політика була створена за життя Сталіна,для цієї мети були створені фільтраційні табори.
А ті, що їхалидодому, повинні були пройти принизливі процедури виявлення обставин відправкидо Німеччини, поведінки у фашистській країні та благонадійності й лояльності дорадянської влади. До всіх остарбайтерів радянські органи безпеки ставили зпідозрою, проводили неодноразові допити, виявляли можливих шпигунів.
Для більшостірепатріантів це все ж таки було повернення додому, зустріч зі своїми рідними таблизькими.
Прискіпливорозбиралися з усіма тими, хто перебував на тимчасово окупованих ворогомтериторіях, хто, повіривши в обіцянку недоторканість, добровільно повертався наБатьківщину з таборів для переміщених осіб. Головним у ставленні до такихспіввітчизників була горезвісна презумпція ”винуватості”.
3. Вирішенняпроблеми колишніх остарбайтерів у післявоєнний час
Людина живе всуспільстві. Для того, щоб якнайповніше реалізувати свої права, вона повиннавідчувати себе захищеною. Цю функцію бере на себе держава. Якщо суспільстводемократичне…
Про яку турботуза колишніх остарбайтерів можна було говорити в СРСР, коли сталінський режимініціював переслідування цих людей, створював атмосферу їх меншовартості.
Згадуючи звисоких трибун загиблих на полі бою, керівництво СРСР протягом багатьох роківвикреслювало з людської пам’яті тих, хто був у полоні, хто пройшовконцентраційні табори та витримав тягар нелюдської примусової праці нанацистський уряд. Прикро, але на своїй батьківщині колишні невільники знайшлине співчуття і допомогу, а приниження за не скоєний гріх. На їх долю випала щеодна несправедливість – вони були позбавлені грошової компенсації за примусовупрацю і перенесені страждання, яку за рішенням міжнародного трибуналуантигітлерівської коаліції в Нюрнберзі виплачувала Німеччина .
При цьомунайбільш постраждала категорія – остарбайтери з СРСР- до 1990 року навіть нефігурувала в списках осіб, які мали право на компенсацію. Це становище булозмінено тільки після підписання угоди 1990 року про об’єднання Німеччини, що нетільки зміцнювало міжнародні відносини, а й було сприйнято у світі як мирнийдоговір.
У 1993 році урядФРН надав одноразову гуманітарну допомогу Україні в розмірі 400 млн. марок. Їїодержали близько 670 тис. колишніх остарбайтерів.”(13.с.21)
“У незалежнійУкраїні почало змінюватися ставлення до цього воєнного покоління як самоїдержави, так і громадськості. 1993 року було прийнято закон “Про статусветеранів, гарантії їх соціального захисту”, згідно якого громадян, що булививезені на рабські і примусові роботи, прирівняно до ветеранів війни знаданням певних пільг. У 2000 році вже прийнято окремий закон “Про жертвинацизму”, яким визначено політичний статус, гарантовано соціальний захистособам, які в роки Другої світової війни стали жертвами націонал-соціалізмувнаслідок переслідувань із політичних, релігійних і расових мотивів.
“У наступні рокипродовжується тенденція до піднесення в суспільстві статусу цієї категорії.Виникають нові громадські всеукраїнські й міжнародні організації жертв нацизму,в яких активно обговорюється питання недостатності компенсації остарбайтерам зУкраїни. Адже фактично отримані ними суми були в 15-20 разів нижчими зааналогічні виплати, здійснені урядом ФРН в інших країнах. Теми компенсаціїгромадянам Східної Європи – колишнім жертвам нацизму обговорюються також наМіжнародних Лондонській (1997 р.) та Вашингтонській (1998р.) конференція зпроблем нацистського золота.”(14.с.15)
16 лютого 1999 р.кілька великих німецьких підприємств заявили про готовність створити фонд дляздійснення відшкодувань колишнім своїм примусовим працівникам. Ця датавважається початком переговорного процесу, який завершився 12 серпня 2000 р.прийняттям закону ФРН про створення Фонду “Пам’ять, відповідальність імайбутнє”.
“Паралельновідбувалися переговори і з австрійським урядом. 27 листопада 2000 р. булоприйнято Закон “Про Фонд добровільних виплат Австрійської республіки Австріяколишнім рабським та примусовим робітникам нацистського режиму”. (14.с.8).
До кінця 2005року здійснення виплат з обох фондів в основному були завершені. Віднімецького фонду такі компенсації отримали 464,9 тис. осіб, від австрійського –43 тис., що, певно, свідчить про кількість колишніх остарбайтерів в Україні –менше 510 тис.
Крім цих виплат,надані допомоги на медичне, санітарно – курортне обслуговування, здійснені ірозробляються далі десятки гуманітарних проектів. Протягом останнього десятиріччязначно зросли контакти між конкретними підприємствами, містами ФРН іУкраїнським фондом “Взаєморозуміння і примирення”, спрямовані на соціальнийзахист жертв нацизму. Успіх у цій справі здійснений і за рахунок громадськихорганізацій самих ФРН і Австрії, за рахунок зусиль окремих їх громадян, якіусвідомлюють відповідальність за майбутнє, необхідність взаєморозуміння іпримирення.
Слід зауважити, щодумки людей з якими я спілкувалася з оцінки останніх матеріальних компенсаційрозходяться.
Все ж можнатвердити, що в незалежній Україні було зроблено значний крок по піднесеннюстатусу колишніх остарбайтерів на тлі повного ігнорування цього питання в тоталітарнійрадянській державі. Але ж чи є це заслугою саме її?
Не можна сказати,що питання остарбайтерів вирішені. По – справжньому вирішити цю проблемуможливо лише за умов економічного піднесення, стабільності та розвиткудемократичної соціальної держави.
“Дуже схвально,що в Берліні зусиллями Євангелістської церкви Німеччини відкритий першиймеморіал жертвам нацизму з Східної Європи. Це своєрідне визнання провини церквиперед “остарбайтерами”. За словами епіскопа Вольфгана Хубера, з 1942 по 1945 рна території кладовище Єрусалимської общини Берлінського району Нойкельн діявтрудовий театр, в якому на церкву працювати більше ста підневільний робітниківтретього рейху, «вивезених з України, Росії і інших східноєвропейських країн”(15.с 12).

Висновки
Опрацювавшивідповідну літературу, проаналізувавши документи та опитавши колишніх жертвнацистського режиму – остарбайтерів я встановила, що:
– сталінськийтоталітарний режим опосередковано був винуватцем окупації України гітлерівськоюНімеччиною;
– нацистський“новий порядок” завдав безповоротних втрат українському народові, а тому йогонеобхідно розцінювати як злочин проти нації з метою її знищення;
– причинамивиникнення “остарбайтерства” були: расова людиноненависницька ідеологіяфашистської Німеччини; зростаючи агресивні плани Німеччини, необхідністьзабезпечення при цьому зростаючих потреб армії і промисловості; перемоги СРСР,що завдали ударів німецькій армії; надлишок лишок людської робочої сили натериторії України; відсутність української державності, здатної за будь-якихумов відстоювати інтереси народу;
– остарбайтерибули позбавлені батьківщини, стали об’єктом работоргівлі, расовоїдискримінації, масового знищення;
– за умоввідсутності своєї держави після звільнення з фашистської неволі остарбайтеристали жертвами і тоталітарного сталінського режиму, будучи обмеженими в правих,ув’язненими, висланими на примусові роботи;
– унаступні після війни роки комуністичне керівництво СРСР не намагалося вирішитичужі йому проблеми остарбайтерів, забезпечити їх інтереси, як повинна буладіяти держава щодо своїх громадян;
– лише вумовах незалежної Української держави проблема остарбайтерів знайшла свій шляхдо вирішання;
– розв’язанняцієї проблеми можливо лише в демократичній соціальній державі, де існує громадськесуспільство;
– усіпопередні висновки підтверджуються словами і долями опитаних остарбайтерів;
– жертви іпоневіряння українського народу в роки Другої світової війни безпосередньопов’язані з невирішеним українським питанням, відсутністю держави, тобто єпрямим наслідником трагедії української бездержавності, заручниками якої булиукраїнці в XX столітті;
– трагедіябездержавності в повній мірі присутня і в нашому районі. Жертви і поневірянняукраїнського народу в роки Другої світової війни безпосередньо пов’язані зневирішеним українським питанням, відсутністю держави, тобто є прямимнаслідником трагедії байдужості, заручниками якої були українці у XX столітті;
Безпосередньо вході пошуку жертв нацистських переслідувань – остарбайтерів – поповнено фондимузею копіями документів у кількості 70 шт., фото(сучасні) – 15, на основіматеріалу дослідження проведено екскурсії для учнів, системно надаєтьсяволонтерська допомога остарбайтерам. Головним правилом нашого волонтера є:
Не чекай закликуі наказу, прагни сам побачити, де потрібні твої умілі руки, твоє добре серце,зумій зробити все спокійно і скромно, не розраховуй на похвали і нагороду, апросто радій, що всім навколо добре.
— Учні нашоїгімназії пишаються своїми випускниками, які в роки війни заслужити вищідержавні нагороди. Їх імена написані на меморіальні дошці шкільної будівлі.
“В цій школінавчались:
Герой РадянськогоСоюзу Косінов Володимир Єгорович
Герой РадянськогоСоюзу Поляков Микола Федорович
ГеройЧехословацької соціалістичної республіки Ясіок Рудольф Рудольфович.
Загинули в бояхза свободу і незалежність нашої Вітчизни в Великій Вітчизняній війні”.
Це дослідженняможна використати для проведення тематичних інформацій, виховних годин, а такожна уроках історії України в XI класі.
Цінним воно можебути і для місцевих краєзнавців. Корисне кожному справжньому громадянину, томущо за умов національного відродження особливо важливою є необхідністьусвідомлення трагедії української бездержавності.
Дослідження проПеревальських остарбайтерів буде продовжуватися.
До майбутнього мийдемо, озираючись на минуле, тому що не треба повторювати минулих помилок.
Майбутнє – ценаше життя. І нам, молодому поколінню, творити нове життя в Україні
 

Література
 
1. ТронькоП. Внесок Народу України в перемогу над гітлерівськими загарбниками// ІсторіяУкраїни. – 2005.-№43.с2
2. Великая Отечественнаявойна. 1941-1945: энцеклопедия.-/Глру.М.М.Козлов.Редколегия: Ю.Я Барабаш, П.А.Жилин (зам, глред.), В.И.Канатов (отв. секретарь) идр. М.: Сов.Єнцеклопедия,1985.-с.508,219
3. ТурченкоФ.Г., Панченко П.П, Тимченко С.М. Новітня історія України(1939-2001): Підручникдо 11-го кл.серед.загальноосв.закл.Вид.4-те, допрацьоване йдоповнене.-К.:Ґенеза,2001.-с.293
4. КовальМ.В. та інші. Історія України. Матеріали до підручника для 10 -11 кл.серед.шк.,- к.”Райдуга”,1992.с341
5. СубтельнийОрест. Україна:історія/Пер.з англ… Ю.Г. Шевчука; Вет.ст.С.В.Кульчицького.-3-тевид, перероб. і доп. – К.: Либідь, 1993.-с571
6. Довідникз історії України (А-Я): посібник для серед. Загальноосв. нав. зак./За заг.Ред..І.Підкова, Р.Шуста.-2-ге вид,, доп. і доповк.-К.:Ґенеза,2001.-с.542
7. СвятунО.Остарбайтери//Політика і час.-2001.-№4.с51
8. Безсмертя.Книга пам’яті України.1941 -45. Головна редакційна колегія (голова І.О.Герасимов, заступник голови І.Т.Муковський і П.П.Панченко, відповідальнийсекретар Г.Г. Вишневський) — К.: Пошуково – видавниче агентство “Книга Пам’ятіУкраїни”,200.-с.217
9. НиколавИ. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Юридическая література М.1987.с41
10.Стрижова Галина. Забудьте слово“остарбайтер”.-к.2001-с.39.465
11. Костюк Г.О. Сталінізм в Україні:(Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника /Пер. зангл..-К.: Смолоскип,1995.с.340
12.Яровий І. Остарбайтери ілюдолови//Зоря.-1999.-№36.с38.21
13.Петренко М. Бранки зУкраїни//.-1996.- 17липня., с.21
14.Моторна В.Н Порядок здійсненнявиплат.-К.2002.-с. 15,8
15.Палта В.В: Про Австрійський фондПримирення. –2001.К.-с.12