Історія 11 клас

Білет №1 1.1 Порівняйте плани Антанти та Троїстого союзу щодо України напередодні Першої світової війни. Розкрийте перебіг воєнних дій на території України у 1914р. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об’єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов’янських народів, прагнула завершити справу російських царів, об’єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. В ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. За гарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну Всі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині, як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції…, частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов’ям…" У 1897р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були фактично вичерпані. Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку або прифронтовою зоною. На цій території діяв російський Південно-Західний фронт. У серпні-вересні 1914р. росіяни спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулась Галицька битва. В результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною .та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення "справи великого князя Івана Калити". Наступним успіхом росіян стала успішна облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915р. В результаті росіяни взяли в полон ще 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю. Так, у Галичині запроваджувались російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади, культурні організації. Почалось по­вернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А.Шептицьким, вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські погроми. Російська окупація тривала до весни-літа 1915р. 1.2 Розкажіть про культурне життя в Україні у другій половині 40-х – на початку 50-х років Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом. Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємо-виключали один одного: зміцнення тоталітарного режиму (офіційно вважалось та активно пропагувалось, що саме він забезпечив кінцевий успіх) і зростання суспільної свідомості. Війна радикально підірвала ідеологію "гвинтика", адже її могли виграти лише самостійно мислячі, а не сліпі виконавці волі вождя. Величезний жертовний внесок народу у перемогу пропорційно збільшив у його свідомості не тільки відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український народ, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріаль­ного життя і справедливий демократичний лад. Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський режим посилив контроль над суспільством, особливо в царині ідеології. Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих пропагандистських стереотипів – все це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм, космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів культури. Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення – "методом народної будови". В 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. Довоєнна мережа шкіл практично відновилась, але цього не вистачало: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях, мало пристосованих для занять. Школи постій-но відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні. Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до швидкого зростання вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях. У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. У 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, у 1950 р. – 462, в тому числі понад ЗО академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал. Кількість науковців досягла у 1950р. 22,3 тис. осіб. Вчені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.Корольов. Під керівництвом С.Лебедєва у Києві в 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1,5 км. Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала "лисенківщина". В 1947-1948рр. відновилися переслідування генетиків. Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Сталіним, оголосив ген міфічною частинкою. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки. В складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії "Прапороносці", повісті "Земля гуде". Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Собко, письменник і режисер О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П. Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський. Дещо відновлене українське національно-культурне життя зазнало удару в період "ждановщини" (1946-1949 рр.). За період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Цькували не лише письменників. Переслідувань зазнали українські композитори Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, К.Данькевич (опера "Богдан Хмельницький"), науковці. . Наприкінці 40-х – на початку 50-х років розгорнулася боротьба проти "низькопоклонства" перед Заходом, "космополітизму". Об’єктом переслідувань були обрані літератори, митці, учені. 1.3 Розкрийте питання про створення Організації Об’єднаних Націй, роль і місце України в цьому процесі 1 січня 1942 р. у Вашингтоні було підписано декларацію 26 держав про безкомпромісну боротьбу проти фашистського блоку – Декларацію Об’єднаних Націй. Восени 1944р. представники СРСР, США, Англії та Китаю підготували пропозицію про створення 00Н і обговорили основні положення Статуту 00Н, але не змогли до кінця розв’язати проблеми заснування Організації Об’єднаних Націй. На Ялтинській конференції в лютому 1945 р. було прийнято рішення про скликання установчої конференції 00Н 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. Право стати членами 00Н отримали Українська і Білоруська РСР. При обговоренні питання механізму діяльності 00Н між лідерами 3-х держав виникла дискусія. Позиція Сталіна полягала в тому. що великі держави, які винесли на собі основний тягар війни, несуть відповідальність і за мир. Тому малим країнам в 00Н не потрібно надавати таких прав, користуючись якими вони могли б суперечити великим державам. Рузвельт погодився з цією думкою Сталіна. Черчілль, однак, заперечив: "Нехай орел дозволить малим пташкам співати, проте звертати увагу на їхній спів не варто". Конференція в Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р. У ній взяли участь близько 300 делегатів від 46 країн світу. При обговоренні Статуту 00Н виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень в Раді Безпеки та питання управління колоніями та залежними територіями. Відносно першої з них була прийнята радянська пропозиція, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються одноголосне. Ці країни також користувалися правом "вето". Завдяки цьому праву виключалась можливість використання авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам статуту 00Н. Проте це знижувало ефективність 00Н як інструменту захисту миру, оскільки дійти згоди країнам з різними інтересами було складно. Щодо другої проблеми вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних територій "в напрямку до самоуправління або незалежності". У прийнятому на конференції статуті 00Н зазначалось, що метою нової організації є підтримання міжнародного миру і безпеки колективними заходами, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співробітництва при розв’язанні проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. 00Н була заснована на принципах суверенної рівноправності всіх членів, мир­ного улагодження суперечок, утримання від застосування сили. 00Н не мала права втручатись у внутрішні справи, крім випадків, коли таке втручання необхідне для підтримання миру. Офіційною датою створення 00Н вважається 24 жовтня 1945р., коли набрав чинності статут 00Н. Вищим органом 00Н визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов’язків входить затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки. Економічної і соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем 00Н. Постійно діючим органом є Рада Безпеки, яка на той час складалася з 11 членів (тепер 15:10 непостійних, які обираються на два роки, і 5 постійних). На неї покладено обов’язки підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати санкції, вводити блокаду і застосовувати силу. У вирішенні всіх питань, крім процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ. Пізніше під егідою 00Н було створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО – Організація з питань освіти, науки і культури, ВОЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я, МОП – Міжнародна організація праці, ФАО – Продовольча і сільськогосподарська організація, ЮНІСЕФ – Дитячий фонд 00Н і т.д. У 1948р. 00Н прийняла Декларацію прав людини та Пакт про громадянські і політичні права, в яких усі країни закликались до встановлення в їхній політиці пріоритету інтересів особи над класовими та національними. Новий етап в діяльності 00Н наступив у 60-ті роки, коли до членів організації було прийнято багато нових держав. Організація стала перетворюватися на справжній інструмент збереження миру і розвитку співробітництва між державами. У різні "гарячі точки" – на Близький Схід, у Сомалі, Намібію, Камбоджу, в 1990-х роках у Югославію за рішенням 00Н направлялись її війська – "блакитні шоломи". Однак на роботу Організації Об’єднаних Націй значний вплив чинила "холодна війна". Кожна наддержава прагнула заручитись підтримкою якнайбільшого числа її членів. Після розпаду СРСР і завершення "холодної війни" назріла потреба реформування 00Н і перетворення її в дієвий орган міжнародної влади, а також активізації ролі 00Н у розв’язанні глобальних політичних, економічних, сировинних, екологічних та інших проблем. Нині нараховується 189 членів 00Н. Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї 00Н було обрано міністра закордонних справ України Г. Удовенка.Білет №2 2 1 Складіть розгорнутий план теми "Національний рух у Наддніпрянській Україні» 1915-1917рр." І. Реакція лідерів національного руху в Наддніпрянській Україні на початок Першої світової війни: 1. Позиція ТУП (Товариство українських поступовців); 2. Позиція частини УСДРП на чолі з С.Петлюрою; 3. Позиція частини УСДРП на чолі з В.Винниченком; 4. Радикалізація молодіжної частини українського руху, проголошення гасла Самостійної України. II. Умови розгортання національного руху в роки Першої світової війни: 1. Звуження легальних меж політичної діяльності; 2. Переслідування українських діячів, закриття українських періодичних видань; 3. Заслання лідера українського руху М.Грушевського до Симбірську. III. Українська революція: 1. Передумови і причини революції; 2. Лютнева революція в Росії 1917 р. і початок Української революції. 3. Утворення Центральної Ради. Київ, 4(17) березня 1917 р. 4. 100-тисячна демонстрація в Києві на підтримку Центральної Ради. 5. Відкриття Українського Національного Конгресу. Київ, 6(19) квітня 1917 р. 6. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд. 7. Проголошення І Універсалу Центральної Ради 10.06.1917 р. 8. Створення Генерального Секретаріату Центральної Ради на чолі з В.Винниченком. 9. Прийняття II Універсалу Центральної Ради 3.07.1917 р. 10. Збройний виступ полуботкінців у Києві 4-6.07. 1917 р. 11. З’їзд поневолених народів у Києві 8-14.09.1917 р. 12. Формування "вільного козацтва". 13. Засудження Центральною Радою жовтневих подій в Петрограді. 14. Прийняття III Універсалу Центральної Ради. 7.11.1917 р. 15. Проголошення Української Народної Республіки. 16. Захист УНР національно-патріотичними силами від наступу військ Радянської Росії. 2.2 Проаналізуйте здійснення повоєнної відбудови в Україні та визначте її особливості порівняно із західноєвропейськими країнами Потреба відбудови господарства України реально постала перед українським народом ще в ході звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників. Україну необхідно було піднімати з руїн і попелу. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її недоліками. Перевага надавалася кількісним показникам перед якісними. Неминучим було й використання репресивно-каральних методів – "закріпачення" колгоспників шляхом обмеження пересування. У 1948 р. Верховна Рада СРСР прийняла указ про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги. Більше того, СРСР надавав матеріальну підтримку "народно-демократичним" режимам у країнах Східної Європи. Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР було прийнято у серпні 1946 р. Передбачалося відновлення виробничих потужностей України, підвищення рівня валової продукції промисловості порівняно з довоєнним на 13%. Зверталась увага на відродження аграрного виробництва, легкої та харчової промисловості. Протягом 1946-1950рр. обсяг капіталовкладень у господарство країни становив понад 65 млрд. крб. (у довоєнних цінах). Це перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки, разом узяті. В сільське господарство спрямовувалося всього близько 7% капітальних вкладень. Селянство утискувалося великими податками, в тому числі навіть на фруктові дерева. Результати відбудовного періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано промисловість. Обсяг валової продукції промисловості України в 1946-1950рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь" і "Азовсталь", машинобудівні підприємства Києва і Харкова та багато інших. З іншого боку, соціальна ціна досягнутого була дуже високою. За Україною зберігалася висока енерго- і матеріалоємність продукції. Відбудова здійснювалася за рахунок соціальної сфери й тих галузей, які забезпечували споживання. Як наслідок, обсяг виробництва в легкій промисловості становив у 1950 р. лише 80% довоєнного; зберігався дефіцит промтоварів і продуктів харчування. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові й побутові умови характерні були для більшості населення. Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови. Одним із наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства був голод 1946-1947 рр. Об’єктивною передумовою продовольчих труднощів стала малосніжна зима й весняна посуха 1946 р. Урожайність зернових знизилася до 3,8 ц/га в колгоспах і 4,5 ц/га в радгоспах. Однак головна причина третього "радянського" голодомору полягала в політиці держави: практично повна реквізиція на селі продовольчих ресурсів, причому частину з них продавали за кордон, щоб одержати кошти для промисловості. Замість допомоги голодуючим поширювались репресії. Ситуація ускладнювалася розораністю підсобних господарств. Голод лютував у 16 областях України. Померло близько 1 мли. осіб 3 млн. осіб тяжко хворіли. Отже, відбудова господарства відбувалася за рахунок страхітливого знущання над народом й надмірного напруження його зусиль. 2.3 Дайте порівняльну характеристику демократичним революціям 1989-1991 рр. у країнах Центральної та Східної Європи На кінець 80-х років тоталітарні режими у Східній Європі вичерпали всі свої можливості для подальшого прогресу суспільства. Першими симптомами кризи, яка насувалась, стало погіршення економічної ситуації і, відповідно, поява нових соціальних проблем. З’явились такі суспільні риси, які не притаманні тоталітарному соціалізму, як безробіття, інфляція та падіння життєвого рівня. Таким чином, почали зникати ті риси суспільства, які асоціювались із "завоюванням соціалізму": стабільність, тверді ціни. Тоталітарна система вичерпала останні аргументи на свій захист. Замовчувати і приховувати масштаби кризи виявилось неможливим в силу більшої відкритості східноєвропейських країн, ніж СРСР, а також через відсутність значних стратегічних ресурсів, які могли б згладжувати негативні прояви кризи. Масове невдоволення існуючими порядками робили неефективною колишню систему контролю над суспільною свідомістю, без якої тоталітарне суспільство не може існувати. Спроби придушити невдоволення силою були безперспективними, тому що саме по собі посилення репресивного характеру режиму не вирішило б економічних проблем, а тільки відтягувало процес падіння тоталітарної системи. Яскравим прикладом цього є введен­ня воєнного стану в Польщі, жорстокість режиму в Румунії та Албанії. Таким чином, криза тоталітарного режиму у Східній Європі виявилась загальною. Вона включала у себе економічну, соціальну, політичну й моральну кризи. Для переростання кількісних показників (накопичення невдоволення) в якісні (зміна суспільного устрою) потрібні носії нового суспільного ладу. В умовах тоталітарної системи носіями демократичних ідей може бути інтелігенція (це пов’язано зі специфікою її праці, соціальним статусом і т.д.) і студентська молодь, яка в силу своїх вікових особливостей схильна до сприйняття нових ідей і рішучих дій по їх втіленню. Але цим верствам суспільства, не маючи економічної основи для своїх дій і будучи залежаними від тієї ж тоталітарної держави, не під силу самостійно здійснити соціальну революцію. Тому для початку соціальних революцій у країнах Східної Європи потрібен був зовнішній поштовх, який би ослабив тоталітарну державу. Таким поштовхом стала перебудова в СРСР. Перебудова сприяла посиленню впливу реформаторських елементів у комуністичних партіях і, одночасно, дискредитації консервативного неосталінського керівництва у цих партіях. Також вона позбавила народи Східної Європи страху перед можливістю радянської інтервенції (М.С.Горбачов у відносинах з країнами Східної Європи відмовився від "доктрини Брежнєва" і визнав право народів цих країн самостійно обирати шлях свого розвитку). За своїм характером революції у Східній Європі були демократичними і антитоталітарними. Крім Румунії та Югославії, зміна влади відбулась мирним шляхом. Майже у всіх країнах події розгорталися з приходом до влади прихильників "оновлення соціалізму" в компартіях (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія). Прихильники "оновлення" на перших же демократичних виборах отримували більшість на хвилі критики тоталітаризму, комунізму і комуністичних партій і, прийшовши до влади, починали здійснювати реформи, які по суті приводили не до оновлення соціалізму, а до побудови капіталізму: проводилась приватизація державного сектора економіки, заохочувався бізнес і створювались ринкові структури. У політичній сфері проголошувався плюралізм і багатопартійність. У зовнішній політиці був взятий курс на радикальну переорієнтацію на Захід, ліквідацію РЕВ і ОВД, виведення радянських військ. Таким чином, спочатку відбувалась зміна влади, а потім під не підводилась відповідна політична (ліберальна демократія), соціальна та економічна база (створення соціально-орієнтованого господарства). За таким швидким переходом від тоталітаризму до демократії не встигали ні політична, ні соціальна, ні економічна структура східноєвропейських суспільств. До того ж. і морально значна частина населення не була підготовлена до життя у суспільстві, де кожен сам за себе і держава вже не гарантує відносно стабільний рівень життя. Труднощі революцій значною мірою були викликані невідповідністю політичної системи принципам ліберальної демократії, а отриманий у спадщину важкий економічний стан робить перехід економіки на ринкові рейки найбільш болючим: спад виробництва інфляція, зниження соціального статусу у значної кількості громадян. Зрештою, на певному етапі революції складається ситуація, коли невдоволення соціалізмом змінюється невдоволенням демократією, яка навіть не встигла проявити свої позитивні риси, і тим самим створюються умови для контрреволюції. Знову зростає авторитет лівих сил, які зуміли пристосуватися до нових умов. Вони роблять рішучі кроки для повернення до влади, що загрожує процесам демократизації, призводить до уповільнення ринкових реформ і, відповідно, до нового погіршення становища. Таким чином, перехід від тоталітаризму до демократії потребує часу і компетентного керівництва. Лібералізація режимів у деяких східноєвропейських країнах призвела до загострення міжетнічних протиріч і, як наслідок, стався розпад двох федерацій – Чехословаччини (мирним шляхом) і Югославії, яка стала ареною міжетнічних конфліктів, масових депортацій, етнічних чисток, жертвами яких стали понад 3 млн. осіб (біженці, поранені, убиті). У будь-якому випадку сорокарічна історія тоталітаризму в Східній Європі завершилась. Тоталітаризм виявився явищем тимчасовим, хоча він певною мірою дозволив здійснити розвиток "навздогін", забезпечив ривок від відсталості до відносно розвинутої індустріальної економіки. Проте вирішити проблеми більш розвинутого суспільства він не зміг. Країни тоталітарного соціалізму набагато відстали від країн Заходу. Падіння тоталітаризму в Східній Європі створило унікальну ситуацію в Європі – вся вона перетворюється на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на соціально-орієнтованому ринковому господарстві, ліберальній демократії та європейській ідеї. Революції стали ще одним кроком до становлення цілісності світу, Червень 1989 р. – Перемога демократичних сил Польщі на парламентських виборах 9 листопада 1989 р. – Зруйнування Берлінської стіни Листопад 1989 р. – "Оксамитова революція" в Чехословаччині Грудень 1989 р. – Перемога демократичної революції в Румунії Квітень 1990 р. – Перемога Демократичного форуму в Угорщині Серпень 1990 р. – Перемога Союзу демократичних сил в Болгарії З жовтня 1990р. – Об’єднання Західної та Східної Німеччини в єдиній державі – ФРН Білет №3 3.1 Розкрийте процес формування та бойовий шлях легіону Українських січових стрільців під час Першої світової війни З ініціативи Головної Української Ради у 1914 р. було сформовано легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Запис проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці воєнізованих українських організацій: громадянської "Сокіл", пожежної – "Січ", учнівсько-шкільної "Пласт". Бажаючих вступити в УСС виявилось 28 тис. осіб. Австрійський уряд, стурбований лояльністю такого великого національне свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб, озброївши їх рушницями, знятими з озброєння у 1888 р. Січові стрільці виявились найбільш боєздатними солдатами Австро-Угорської імперії. Попередні плани австрійського командування поступово знищити УСС у боях з противником були змінені. Їм почали доручати ключові ділянки фронту. УСС відзначились у боях за гору Маківку, у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоня на Тернопільщині у 1916 р. став останнім для полку УСС. Залишки вояків УСС були переведені на Волинь, де їх зобов’язали допомагати австрійським окупаційним властям поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Користуючись цим, січові стрільці відразу зосередились на освітній роботі, організувавши 46 початкових шкіл, працюючи там вчителями. 3.2 Розкрийте внесок світового українства у становлення незалежної України Під терміном українська "діаспора" розуміють концентровані і розпорошені поселення українців поза межами материкової України; це частина українського народу, яка назавжди залишила свою історичну батьківщину і поселилася в іноетнічному середовищі. Під східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу, під західною – поселення українців у Європі, Америці, Австралії. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців, з них за межами колишнього СРСР близько 2,5-5 млн. осіб. Найбільша українська діаспора в Росії (4,5 млн. чол.). Значна частина українців проживає у Казахстані – 900 тис. чол. та Молдові 650 тис. чол. Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис. чол.), США (понад 7.) тис. українців), Польщі (понад 250 тис. чол.). Характер зв’язків зарубіжних українців із батьківською землею залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові. Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі. Окрема сторінка в літописі українців у США і Канаді – підтримка Лютневої революції 1917 р. в Росії та Україні. Українські поселенці за океаном вірили, що перемога над царизмом відкриє широкі можли-вості для вільного розвитку українського народу. Цим пояснюється підтримка ними жовтневого перевороту 1917р. та соціалістичних ідей. Більшість зарубіжних українців щиро вірила в те, що соціалізм принесе жадану свободу, незалежність і щастя. Вітаючи визволення українського та інших народів Росії з-під ярма царського самодер-жавства, вони висловлювали надію, що вільний український народ допоможе трудящим Західної України об’єднатися в єдиній державі. З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в росії на початку 20-х років. Українські робітники і фермери Канади, до-помагаючи голодуючим Поволжя, одночасно збирали кошти і для голодуючих України. Для них було зібрано понад 10 тис. доларів. Таку ж суму зібрали й українці США. З особливою силою міжнародна солідарність з народом нашої країни виявилася в роки Великої Вітчизняної війни. Вже 26 червня 1941 р. в Канаді було утворено Українське товариство допомоги Ба-тьківщині (УТДБ). В Канаді і США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці, а в багатьох випадках вони висту-пили їхніми ініціаторами. В повоєнний період в радянській пресі лише інколи цитувалися схвальні відгуки про Україну окремих осіб чи представників офіцій-них делегацій, які відвідували нашу республіку. Водночас замовчува-лося. що в цей період серед української діаспори існував рух солідар-ності іншого характеру: не з країною, а з тими людьми в Україні, які боролися проти тоталітарного режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до "побудови соціалізму" на укра-їнській землі й до "успіхів", досягнутих на цьому шляху. Проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило й надії на те, що цього разу справа побудо-ви самостійної демократичної Української держави буде доведена до 1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідн цілі і принципи не були в ній закладені. 2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досяг-нення цілей. Сила – головний аргумент, а мета виправдовує засоби. 3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уні фікація відповідно до пануючої ідеології правлячої партії, яка воло-діє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона полі-тичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства. 4. Перетворення всієї власності в державну або у власність слух-няних підприємців: неможливість або надзвичайна складність вияв особистої ініціативи у господарській діяльності. 5. Тотальний контроль над особистістю, повне її підпорядкуван-ня і підкорення державі, чиновницьке свавілля від імені держави, Створення системи всебічного і постійного впливу на особистісті через школу, сім’ю, засоби масової інформації, державні й громадсь-кі організації, діяльність яких повністю контролюється партдержа-паратом. 6. Тотальний контроль над духовним життям і творчістю. 7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в на-товп, слухняний його волі. 8. Послідовний антилібералізм та антидемократизм. 9. Месіанство – віра в життя месії, надлюдини, яка здатна все ви-рішити. 10. Матеріальне й духовне усамітнення (обособлення, автаркія) ті самоізоляція. У Німеччині та Італії тоталітаризм будувався на ідеології фашиз-му. Фашизм – переважно європейський політичний рух XX ст. і осо блива форма державного правління. Саме слово "фашизм" італійського походження. Спочатку воно використовувалось тільки стосовно італійської дійсності 20-х років Згодом ним почали називати і аналогічні рухи в інших країнах. Ні-мецькі фашисти називали себе "нацистами", "наці". Фашизм як політичний рух має ряд рис, які визначають його специфіку. Перша – це націоналізм, що переходить у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації вище індивідуальних, групових, класових. Останні повинні приноситись у жертву першим. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму й націоналізму часів Першої світової війни. Найбільший розмах цього руху в Німеччині та Італії пояснюється образою національних почуттів народів цих країн, як; завершили своє об’єднання пізніше інших і вийшли з Першої сзіто-вої війни не тільки ослабленими, але й приниженими: Німеччина -умовами Версальського миру, Італія – тим, що її інтересами знехту-вали на Паризькій мирній конференції. Для фашистів демократія – це синонім хаосу, альтернативою якому вони вважають порядок і дисципліну. Вони возвеличують державу, вбачаючи в ній зосередження національного духу, основу стабільності і порядку, виступають проти будь-якої модернізації, закликаючи до механічного повернення до джерел, коріння, націо-нальних святинь. фашисти висунули і прагнули реалізувати на практиці не просто ідею сильної держави, а держави тоталітарної, яка поглинає грома-дянське суспільство. "Все для держави, нічого проти держави, нікого поза державою", – ЦІ слова Муссоліні висловлюють суть фашистсь-кої концепції тоталітарної держави. У Німеччині реалізація цієї ідеї породила конфлікт фашистів з церквою, яка прагнула зберегти свою автономію. Фашизм – це масовий рух, в якому брали участь ремісники, селя-ни, дрібні торговці і підприємці, службовці, ветерани війни. Потворною рисою фашистів є схильність до насильства, яке во-ни стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необ-хідного атрибуту політичної боротьби споріднювало фашизм з ор-тодоксальними соціалістами і комуністами. Фашизм виступав і з антикапіталістичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції і індивідуалізмі вбачалась загроза для національної єдності. Запозичивши у соціалістів ряд гасел та ідей, фашизм вважав со-ціалістів і комуністів основними своїми ворогами. Антикомуністич-ні гасла сприяли об’єднанню італійських фашистів, німецьких наци-стів і японських мілітаристів у Антикомінтернівський пакт. Соціалі-стів вони не сприймали за їхню "вину" у поразці в Першій світовій війні. У різних країнах фашистський рух мав свої специфічні риси. Бу-дучи націоналістами, його прихильники не докладали зусиль, щоб виробити спільну програму. У німецькому фашизмі націоналізм набрав крайніх форм. В іта-лійському цього не було. На думку німецьких фашистів історія люд-ства була вічною боротьбою за існування різних рас і народів. У цій боротьбі перемагає сильніший. Переможений повинен загинути або підкоритись. Найбільш життєздатною вони вважали арійську нор-дичну расу, до якої відносили себе. Її історична місія – завоювати світове панування. Італійський фашизм зразком для наслідування вважав Римську імперію і прагнув перетворити Середземне море в "італійське озеро". В класичному "закінченому" вигляді тоталітаризм утвердився в УЗ- р. в Німеччині, де фашисти прийшли до влади конституційним шляхом. В основі його встановлення – згубні для Німеччини наслід-ки Першої світової війни, глибока економічна криза, загострення соціальних суперечностей, рішення Паризької конференції, втрата території і колоній, величезні розміри репарацій, прагнення правля-чих кіл до реваншу. Гітлерівський режим будувався на абсолютній Централізації влади. Кінцевою метою нацисти проголошували вста- новлення гегемонії Німеччини в усьому світі, встановлення "нового порядку", знищення народів або їх повне підкорення фашистській владі. Опорою фашизму стала дрібна й середня буржуазія, значна частина робітників і селян, студентів та інтелігенції. Їм, що багато втратили після війни і натерпілися в роки кризи, обіцяли землі, ро-боту, звання, посади. Прийоми ідеологічного впливу підкреслювали ся створенням апарату насильства й залякуванням інакомислячих (СС, СД, СА, гестапо і т.д.). В країні були ліквідовані всі демократич-ні інститути Веймарської республіки: заборонені політичні партії, роль парламенту була зведена нанівець, прийняті антидемократичні закони. Економічне життя країни було підпорядковане мілітарист-ському курсу режиму. Шляхом розв’язання Другої світової війни гітлерівці прагнули досягнути світового панування. Фашистський режим в Італії будувався на принципах корпорати-візму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до влади у 1922 р. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде "соціальний мир і порядок", централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади під гаслами боротьби проти "гнилої демократії й парламентаризму". Білет №4 4.1 Охарактеризуйте початок Української революції, утворення та політичну програму Центральної Ради Українська революція стала визначною подією в історії украінсь-кого народу XX ст. Вона засвідчила негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське поне-волення, народ знайшов в собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу (1917-1920 рр.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність. Які ж були причини і передумови революції? Учасники і дослід-ники революції вказують такі причини: 1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавних-цька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщи-ни. 2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітницт-ва. 3. Піднесення українського національно-визвольного руху, орга-нізаційне та ідеологічне його оформлення. Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова вій-на, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність. Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап V її суспільно-політичному й духовному розвитку. 2 березня 1917р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який важав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти цдд усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Г^онавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і •убернським комісарам, якими були голови земських управ. Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, май-же одразу виникли інші структури влади – ради робітничих і солдат-ських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншо-вики, есери, більшовики. Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада. Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товари-ства українських поступовців. Полеміка щодо принципів її творен-ня, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917 р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР. УЦР поступово перетворилася в справжній керівний орган наці-онально-демократичної революції, своєрідний український парла-мент, що, крім ТУП, об’єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, коо-перативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917р. становив 822 особи. Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934) – видатного українського історика й полі-тичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917р.- члена партії українських есерів, прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), Симон Васильович Петлюра (1879-1926), а також С.Єфремов, Б.Мартос, І.Стешенко, П.Христюк та ін. Спочатку УЦР виконувала роль київської міської організації. Во-на не змогла одразу сформувати й політичної платформи своєї дія-льності, закликавши 9 березня український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать", обме-живши їх публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Остаточно викристалізував політичну програму УЦР і завершив її організацію Всеукраїнський національний конгрес, що працював у Києві 6-8 квітня 1917 р. за участю близько 1000 представників укра-їнських організацій і партій. Конгрес схвалив домагання національ-но-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку. Глибинний вну-трішній зміст цієї основної стратегічної мети УЦР розкрив М.Гру-шевський в опублікованих 1917р. брошурах "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації?", "Хто такі українці і чого вони хо-чуть?", "Звідки пішло українство?" Національно-територіальна автономія України, за Грушевсь-ким, – це територіальне об’єднання всіх етнічних українських зе-мель, організоване на основах широкого демократичного громадсь-кого самоврядування. Об’єднання самостійно вирішуватиме усі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природ-ними багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути. У федерації М.Грушевський бачив об’єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних. До функцій федера-тивної влади відносив: "справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за коштами, телеграфа-ми,… надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвім законодавстві". Таким чином, М.С.Грушевський розумів федералізм не як осно-вне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917р. йому здавалося можливим і реальним на-лагодити національно-державне життя України. Ухвалений 10 червня 1917 р. І Універсал Центральної Ради визнав за необхідне впровадження національно-територіальної автономії, скликання українського сейму. 4.2 Виділіть головні течії в русі Опору в Україні в роки Другої світової війни та його внесок в перемогу над ворогом Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз вели-чезні території були окуповані. Загарбники уже в 1941 р. захопили територію України з населенням близько 42 млн. осіб. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойова-них землях. Але "бліцкріг" – план блискавичної війни- не вдався і вона набула затяжного характеру. Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою – комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС – на-родного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні фор-мувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з’явилися партизанські загони, які очолювали зде-більшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. . ^ .іа;піоі або оулії розгри-.ртизанів діяли фашист- іИ були умови для таборів парти-набрав організованого характеру у ( . раїнський штаб партизанського руху, фіи Сгрокач. У русі Опору брали участь утікачі-партійні і безпартійні, дорослі і діти. .ндирами радянських партизанів стали С.Ковпак, . і/мов тощо. Зокрема, партизанські з’єднання йшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм ,^.„ і—’«ДУ блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна органі-зація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І.Туркенич, О.Кошовий, І.Земнухов, В.Третякевич, С.Тюленін, Л.Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій. Перше українське національне збройне формування з’явилося на Волині – "Поліська Січ" Тараса Бульби (Боровця). У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія – УПА. Її головнокомандувачем став член проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівці) Роман Шухевич. Повстанська армія конт-ролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30-40 тис. бійців. Конгрес ОУН(б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та частково східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об’єднатися проти Москви. Також на території західних областей України діяли і польські партизанські з’єднання, які ворогували як з загонами УПА, так і з радянськими партизанами. Партизанський рух відіграв важливу роль під час Курської битви, коли партизани провели скоординовану операцію на залізницях з метою зірвати перегрупування частин ворога. Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створен-ня Української держави. Комуністичний і націоналістичний парти- занський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни. 4.3 Проаналізуйте умови та наслідки Версальського мирного договору 11 листопада 1918р. було підписано Комп’єнське перемир’я -Перша світова війна завершилася. Для підготовки мирних договорів з переможеними країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась проведення її у своїй столиці. 18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем’єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У конференції брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція, Великобританія і США. На конференцію не були запрошені представники переможених країн і Росії, в якій йшла громадянська війна. Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну їх-нього становища у світі. Із боржника США перетворились у кредитора. Економічна могутність у роки війни зросла (національне багатство у 1914 р. складало – 192 млрд. дол., а в 1920 р. – 489 млрд. дол.), країна обзавелась могутньою армією і флотом. Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США в світі дає їм шанс стати рятівником світу і принести у міждержавні відносини нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у "14 пунктах", які були оприлюднені 8 січня 1918 р. Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити справедливіший і демократичний порядок, який виключав би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірвано, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. В очах американців виходило так, що їхні солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу призвело до зміни у настроях американців, і на виборах до конгресу 1918р. республіканці, дотримуючись ізоляціоністського напряму зовнішньої політики, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом. Великобританія ще до початку мирної конференції досягла головної своєї мети у війні. Німецький флот перестав існувати. До того ж англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем’єр-міністром Д.Ллойд Джорджем було закріпити вже досягнуте. Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. Бойові дії велися на її території. Франція із кредитора перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції – Росія анулювала всі свої зобов’язання. Найпопулярнішим гаслом у країні було "Німці за все заплатять!" Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув послабити Німеччину будь-якими засобами. Підготовка мирних договорів формально велась на основі "14 пунктів". Отже, таємні домовленості не повинні були братися до уваги. Тим не менше умови таємних угод весь час впливали на вироблення умов післявоєнного устрою світу. Італія, яку схилили взяти участь у війні на боці Антанти і обіцяли передати Південний Тіроль, все східне узбережжя Адріатичного моря і частину Малої Азії, на конференції весь час домагалась цих територій. Проте її внесок у перемогу над Центральними державами був оцінений так низько, що претензії на ці території були визнані без-підставними на фоні значно більшого внеску Сербії, якій і було передано узбережжя Адріатики. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною. Її делегацію було викликано до Парижу для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документу були відхилені, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписано мир, який став основою післявоєнного врегулювання. В текст договору за наполяганням Вільсона було вміщено статут Ліги націй. За договором Франції поверталися її землі – Ельзас і Лотарингія, а також передавалися вугільні шахти Саару, однак цей район на 15 років переходив під управління Ліги націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини так званий "польський коридор", що відкривав Польщі вихід до Балтійського моря. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене після плебісциту, Данія – північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923 р. приєднаний до Литви), а Данціг (Гданськ) оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй. За Версальским договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадцята її населення. Вона повністю позбавлялась своїх колоній, які поділили між державам-переможцями, їй заборонялося мати армію понад 100 тис. чол., військово-повітряний і підводний флот, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі. За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52% повинна була отримати Франція, 22% – Великобританія і 10% – Італія. Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною Версальс-кого договору. Загарбання Польщею Східної Галичини і Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши фор- мального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому. щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення. З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов’язують, зокрема, з тим, що радник британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був родом з України. 25 червня 1919р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення політичної автономії Галичини, релігій­ної та особистої свободи населення. Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик та міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919р. чеські війська зайняли Ужгород. 8’травня 1919р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, у вересні воно увійшло до Сен-Жерменського мирного договору. У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень. Білет №5 5.1 Складіть політичний портрет одного з лідерів Української Центральної Ради (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов чи ін.) В українській історії XX ст. знайдеться не багато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866-1934). Видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидат-нішими конституційними документами в історії української державності.’Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць). Наукова і політична діяльність висунула М.С.Грушевського в лідери українського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М.Грушевський бере активну участь в діяльності Київської громади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Чубинський та ін. З 1894 р. починається самий плідний час в творчості молодого вченого. М.Грушевський очолив кафедру історії України (офіційно – "всесвітньої історії"). Вже на першій вступній лекції виклав свою концепцію Русі-України: всі етапи цієї історії (Київська Русь – Гали-цько-Волинське князівство – Гетьманщина – до новітнього часу) – є історія української держави та українського народу. Знаходячись під впливом свого великого вчителя В.Антоновича, М.Грушевський все наукове життя залишався на народницьких позиціях, підкреслюючи, що народ "єсть єдиний герой історії". Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадсько-політичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історико-філософсь-кої) наукового товариства ім.Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. Зустріч з І.Франко сприяла активним політичним крокам Грушевського. 1899р. він став одним із засновників Української Національно-демократичної партії. В період першої російської революції Грушевський розробив власний конституційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії. Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в провідники українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада. "Проект організації Центральної Ради був моїм ділом", – зазначав М.Грушевський. Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності. Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця – гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного характеру в інтересах всіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу". Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціал-демократичний характер. Він підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти), ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих…" М.Грушевський намагався вирішити споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати". Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і єврейських, що пристали до українців в різні часи", тому і пропонує залучати до української справи всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів". Певний час М.Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не кінцева мета. Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію. З початком наступу Червоної гвардії в Україні Грушевський остаточно відкинув ілюзії щодо Петроградського уряду та можливих угод з ним: "…війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над своєю ідеологією". 29 квітня 1918р. Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Після гетьманського перевороту П.Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував український соціологічний інститут у Відні, в 1920-1922рр. редагував орган українських есерів "Борітеся – поборете", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". Жив також у Женеві, Берліні. Парижі. В березні 1924 р. після довгих переговорів з Радянським урядом повернувся в Україну. 1924р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. – академіком Академії Наук СРСР. Але вже на початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинуативши в причепності до діяльності антирадянського "Українського національного центру". Невдовзі його звільнили і вислали до Москви. 25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М.Грушевський помер при загадкових обставинах. На смерть відомого вчено­го відгукнулась газета "Правда", назвавши його "великим буржуазним істориком України". Академік В.Вернадський писав, що із життя пішов "найбільш видатний український історик". В пам’яті народу М.С.Грушевський залишився не тільки як автор досліджень про Україну, як її кращий знавець, але і як один з головних творців її історії, засновник незалежності Української держави. Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) народився в с. Григорівні Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім’ї чабана. В 1900 р., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київського університету, де зв’язався з гуртками Революційної української партії (РУП). В 1902 р. заарештований. Після виходу із Лук’янівської в’язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину. Там він вів пропаганду серед селян. Будучи призваним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в’язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 р., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на 8 місяців потрапив до в’язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував. Головував на II з’їзді РУП – УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії). До 1914 р. жив у Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала світова війна. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у виданні легального жу­рналу "Промінь". Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП "Робітничу газету". В кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конференції УСДРП (вересень 1919р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету "Нова доба". У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами. Єфремов Сергій Олександрович (1876-1937)- народився в с. Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в багатодітній (мав три сестри та дев’ять братів) сім’ї священика. Навчався в Уманському духовному училищі, потім Київській духовній семінарії. В 1896 р. залишив семінарію і, здавши екстерном екзамени на атестат зрілості при 1-й Київській гімназії, вступив на юридичний факультет Київського університету. В 1897 р. вперше був заарештований. Після закінчення університету (1901 р.) відбув військову службу і зайнявся літературною, науковою та політичною діяльністю. Входив до Загальної безпартійної української організації Української демократичної партії (УДП), був одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та Української демократично-радикальної партії (УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал "Нова громада", співробітничав у багатьох українських виданнях. Після поразки першої російської революції – один із засновників ТУП, член його ради. В керівництві ТУП займав центристську позицію. Після Лютневої революції – голова президії Союзу автономістів-федералістів, голова тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії соціалістів-федералістів. В цей же час займався дослідженням архівів Київського Головного жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної Ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах. В 1919 р. відійшов від активної політичної діяльності. Тоді ж був обраний академіком, а 1922 р. віце-президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Очолював історико-літературне товариство та ряд комісій в галузі літературознавства. За радянської влади неодноразово (1919, 1921, 1922, 1929рр.) заарештовувався. Засуджений за процесом Спілки Визволення України (СВУ) до смертної кари, яку було замінено на 10 років ув’язнення. Покарання відбував у Ярославлі та Володимирі. 5.2 Охарактеризуйте перебіг та результати виборів Президента України у 1999р. Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. У цей день у голосуванні взяли участь 70% виборців. До бюлетеня Центрвиборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти. Починаючи з літа 1999р. навколо виборів точилася гостра боротьба. Кожен із кандидатів у Президенти України висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати – Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник та О.Ткаченко, зустрівшись у Канові, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О.М.Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П.Симоненка. Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з’ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л.Кучма, а друге – П.Симоненко. Третім був О.Мороз, четвертою – Н.Вітренко. Шість кандидатів набрали менше одного відсотка голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування – 14 листопада. Для безперешкодного волевиявлення людей були забезпечені всі умови. Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка -близько 38%. З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях – на Закарпатті, Івано-Франківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до 73% виборців. З помітною перевагою він переміг П.Симоненка також у Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одесь-кій областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині. Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Віннич-чині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кірово-градщині, Черкащині, у Криму. Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л. Кучма пере-міг не лише в центральних, а й в західних та східних областях Украї-ни. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі, представ-ники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні пе-реконливо довели перемогу курсу реформ, 5.3 Розкрийте причини та перебіг громадянської війни 1936-1939рр. в Іспанії. Визначте ставлення великих держав до цього конфлікту 12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори, на яких перемогли прихильники республіки. 14 квітня король втік з країни й Іспанію було проголошено республікою. Так мирним шля-хом відбулась демократична революція. Перед новим урядом постали старі проблеми: проведення аграр-ної реформи, ліквідація поміщицького землеволодіння (поміщикам належало 67% земель); вирішення національного питання. На порядку денному стояло ще й врегулювання відносин з като-лицькою церквою, захист національної іспанської промисловості, проведення реформи в армії, офіцерський склад якої становили ви-ключно вихідці із землевласників, вирішення соціальних питань. Нерішучість уряду у проведенні зазначених вище реформ, наступ на права католицької церкви, яка мала традиційно сильний вплив серед селян, призвели до того, що на виборах 1933 р. перемогли пар-тії правого блоку – противники реформ. Наприкінці 1933 р. син колишнього диктатора Хосе-Антоніо Прі-мо де Рівера утворив партію Іспанська фаланга (іспанські фашисти). Вона виступила за ліквідацію республіки, встановлення унітарної дер-жави з сильною владою і розширення прав католицької церкви. Ліві сили у січні 1936 р. утворили Народний фронт. Він виступив з широкою програмою реформ, що була підтримана на виборах, і в лютому 1936 р. прийшов до влади. Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. На чолі заколотників стояли Прімо де Рівера, генерал Санхурно, який безпосередньо готував заколот, і генерал Франко. Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Насту-пного дня він поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотни-ків перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залиши-лись вірними республіці. У країні почалась громадянська війна. На допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які пере-кинули марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів. Початок заколоту відразу поставив перед республіканським уря-дом завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому, що іспанська промисловість не виробляла багатьох видів вій-ськової техніки і спорядження. Не вистачало підготовлених військо-вих кадрів. На звернення до урядів Англії, Франції і США з прохан-ням продати зброю республіканці отримали відмову. Уряди цих держав посилались на міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. Уряди західних країн враховували і досвід Росії, де їх збройна інтервенція і підтримка антибільшовиць-ких сил мали зворотній результат. Між 27 країнами була підписана угода про невтручання в іспан-ські справи. Але Італія та Німеччина не збирались цього виконувати і активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936р. СРСР за-явив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям і постачатиме зброю. На захист республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис. чол., які прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені інтернаціональні бригади. У вересні 1936р. сформовано новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро, який провів низку реформ. На контрольова-ній ним території було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною ж причиною стало зростання впливу комуністів, які спиралися на підтримку СРСР. Іспанські комуністи, які копіювали дії більшовиків у СРСР, поча-ли боротьбу з троцькістами, що мали значний вплив у Каталонії. В країні встановився терор каральних органів. В Іспанії навіть була зроблена спроба провести за радянським прикладом показовий су-довий процес над троцькістами, які нібито підтримували зв’язки з фашистами. Таким чином, іспанська демократія припинила існуван-ня раніше, ніж загинула Іспанська республіка. У 1936-1937 рр. основні бойові дії точилися навколо Мадриду, але всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники, так звана "п’ята колона" у самій столиці. Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію; в країну були направлені німе-цькі та італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мад-рид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. іта-лійський корпус було розгромлено. Після цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у Ката-лонію, намагаючись скористатись конфліктом між троцькістами й комуністами. 3-6 травня 1937 р. троцькісти, підтримані Л.Кабальєро у Барселоні, здійснили збройний виступ, протестуючи проти політи-ки комуністів. У квітні 1938 р. армія франкістів відокремила Катало-нію від іншої території республіки. Райони, контрольовані республі-канцями, були відрізані від Франції. 27 лютого 1939 року Англія і Франція розірвали дипломатичні від-юсини з песлубліканським урядом і визнали уряд Франко. На цей час СРСР майже припинив постачання зброї, з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади. 6 березня 1939 р. командуючий обороною Мадриду полковник касадо здійснив переворот, повалив республі-канський уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повстання зазнала поразки. На територію, контрольовану республіканцями стулили франкістські війська. В Іспанії було встановлено диктатуру генерала Франко. Війна дорого обійшлась іспанцям: загинуло близько 1 млн. чол., 500 тис залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтер-нативою. Білет №6 6 1 Визначте практичне й історичне значення прийняття Центральної Радою Третього універсалу та проголошення Української Народної Республіки У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягну-ти до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій"був перерваний виступом більшовиків у Петрог-раді 25 жовтня (7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 р.). Другий Всеросійський з’їзд рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим Зїзд прийняв Декрет про мир та Дек-рет про землю Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України" в якій заявляв, Що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Раду на-родних комісарів – уряд створений більшовиками, Секретаріат ви-знавав як уряд центральних районів Росії. Отже у листопаді 1917р. в Києві сформувалися три ворогуючі табори які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військо-вого округу більшовики спирались на ради робітничих і солдатсь-ких депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. Ініціативу у подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні Війська КВо терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР Спепіальна комісія із представників ворогуючих сторін виро-била угоду згідно з якою війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання рад робітничих і солдат-ських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б конституювати новий суспільно-політичний та економічний устрій України. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях біль-шовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило III Універсал. В ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською На-родною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся вдасть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові Украї-ни". III Універсал проголошував широку програму перетворень: – скасовувалось право приватної власності на землю – вона ви-знавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу; – Центральна Рада зобов’язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; – проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання; – скасовувалась смертна кара; – впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над ви-робництвом; – підтверджувалось право національно-територіальної автономії За визначенням В.Винниченка, III Універсал не справив такого впли-ву, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічн; програма не задовольняла значну частину населення, особливо се-лянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Украї-ну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних наро-дів, яку УЦР зобов’язувалась допомогти створити. Особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сто-рожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання. Проголошення Української Народної Республіки стало актом ве-ликої історичної ваги: український народ після тривалого понево-лення заявив про відродження власної держави. 6.2 Розкрийте процес становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років Необхідною умовою становлення демократичної правової дер-жави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства. До головних причин, що призвели до багатопартійності в Украї-ні, можна віднести: – розширення демократизації суспільного життя, гласність; – історичне коріння багатопартійності в Україні; – виникнення й розвиток в Україні дисидентства; – нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила. В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи: 1. 1988-1989 рр. – створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об’єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. В цей час в Україні розгорта-ють активну діяльність Українська Демократична Спілка (УДС), піз-ніше перейменована в Українську Народно-Демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська Спілка (УГС), Народний Рух Украї-ни за перебудову (НРУ). 2. 1989-1990р. – етап безпосереднього створення початкової ба-гатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об’єднались понад ЗО тис. осіб. 3. Початок 1991 р. – серпень 1991 р. – кардинальні зміни у стано-вленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві 19-21 серпня 1991 р. у зв’язку з до-казами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України. Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їх конституювання, контролюють державні інституції. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об’єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України. Партійні формування обов’язково повинні мати нормативні документи (статут, програму). відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в сто-лиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. На початок 1999 р. зареєстро-вано понад 60 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об’єднань, в т.ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежнос- ті. Їхня діяльність особливо активізується в період виборчої кампанії. 6.3 Порівняйте японське та німецьке повоєнні "економічні дива". Висловте власну думку про те, які з їх уроків заслуговують на увагу при реформуванні сучасної української економіки Повоєнне становище Німеччини та Японії було майже схоже, Обидві країни зазнали поразки у війні. Значними були їхні людські й матеріальні втрати. Промислове виробництво в Німеччині складало третину довоєнного, а в Японії – лише 14%. Значна частина населен-ня не мала засобів до існування: безробітні, переміщені особи, репа-тріанти, демобілізовані та ін. Не вистачало елементарних речей. Процвітав "чорний ринок", інфляція. Країни знаходились під окупа-ційною владою. Здавалось, що обидва народи приречені на злиденне існування. Але вже через кілька років ситуація докорінно змінилась. На початку 50-х років обидві країни досягли довоєнного рівня виро-бництва. Після цього почалось стрімке економічне зростання, яке перетворило обидві держави у світових лідерів. Процес стрімкого економічного зростання отримав назву "економічне диво". З середини 50-х років починається п’ятнадцятирічне феноме-нальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення у світі. Темпи зростання були найбільш високими серед країн Заходу. У 1961-1970 рр. вони складали 11% на рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виро-бництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки і фотоапаратури, а в 1981 р. – по виробництву легкових автомобілів. ФРН посіла провідне місце в Європі за основними показниками економічного розвитку. Фактори, що сприяли стрімкому економічному піднесенню Ні-меччини та Японії: 1. Повсякденна наполеглива праця німецького та японського на-родів. 2. Менталітет народів. 3. Американська фінансова, технологічна і матеріальна допомога. Позитивно позначалось на економічному розвитку цих країн ра­дянсько-американське протистояння ("холодна війна"). Обидві вони були передовими рубежами боротьби проти комунізму. Бази інозе­мних військ стали джерелом прибутків і створювали додаткові робо­чі місця. У 1952 р. Японія уклала "договір безпеки", за яким США фактично брали на себе захист Японії. У 1955 р. ФРН стала членом НАТО. Це дало змогу обом країнам витрачати незначні фінансові й матеріальні ресурси на оборону (Японія – 1% валового внутрішнього продукту). Крім вказаних загальних причин, в кожній країні були свої особ ливі. Під час американської окупації в Японії були здійснені демокра-тичні перетворення, розроблено і прийнято нову конституцію, змі-нено структуру економіки, проведено аграрну реформу. Це заклало підвалини майбутнього зростання. Важливим фактором зростання стала розробка стратегії повоєнного розвитку, автором якої був Сі-геру Йосіда. Також в Японії: – більше, ніж в інших країнах, інвестувалось у промисловість; – використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку; – економіка була орієнтована на експорт; – японський робітник отримував значно менше ніж в Європі чи США, до того ж мав високу кваліфікацію і був дисциплінованим; – домінувала традиційна система найму на роботу, згідно з якою робітник поступав на роботу і працював до виходу на пенсію. Заро-бітна плата прив’язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка, в свою чергу, навіть у скрутні часи не звільняє робі-тника. Така система найму називається патерналізмом. У Західній Німеччині окупаційна політика теж сприяла віднов-ленню демократичних інститутів влади, була проведена фінансова і господарська реформи, які зупинили інфляцію і заклали основи для подальшого стрімкого розвитку. Автором реформ, що базувалися на ідеї соціального ринкового господарства, був Людвіг Ерхард. Крім цього у ФРН: – значну частку продукції відправляли на експорт; – робочий тиждень становив 62 години, а заробітна плана була нижчою від довоєнного рівня; – заохочувалась додаткова праця; – робітники отримували частину прибутку підприємства. Білет №7 7.1 Проаналізуйте причини поразок українських військ у війнах УНР з радянською Росією наприкінці 1917р.-на початку 1918р. Керівництво більшовицького Раднаркому в Росії усвідомлювало, що без матеріальних і людських ресурсів України справа пролетарсь-кої революції приречена на поразку. Необхідно було встановити ди-ктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з’їзду рад. Одноча-сно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання. Раднар-ком Росії протиправне проголосив Україну в стані облоги і зо-бов’язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних піхотних пол-ків) діяти рішуче проти ворогів революції, не чекаючи вказівок зверху. У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, повертатись в УНР, а ЗО листопада (12 грудня) 1917р. обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні частини міського гарнізону. Провалом закінчилась спроба більшо-виків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебу-вав під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського. На початку грудня 1917 р. у Києві проходив 1-й Всеукраїнський з’їзд рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з’їзду пере-дати всю владу радам та проголосити радянську владу в Україні, з’їзд висловив вотум довіри УЦР: з 2500 делегатів з’їзду за більшовиків голосувало ледве 150. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Ле-ніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Цент-ральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського наро-ду на самовизначення, Раднарком зажадав негайно припинити фор-мування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки (на Дону – військовий уряд генерала О.Каледіна), не обеззб-роювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна. Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоп-лений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода. Саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка зали-шила київський з’їзд рад. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з’їзд рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради На-родних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР. Наявність в Україні двох центрів влади – київського національ-ного і харківського радянського – дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутріш-ній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби. Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював Антонов-Овсієнко, а військове – колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоног-вардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців. Їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над великими промис-ловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомо-гу робітничих загонів у цих містах. Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва – добровольчі формування, які створювались вже в ході війни. Чисель- ністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпо-рошені по всій Україні, у той час як більшовицькі сили діяли на го-ловних стратегічних напрямках. Насамперед радянське командування встановило контролі над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня було захоплено важливі залізничні вузли і станції – Лозова, Павлог-рад, Синельникове. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні. Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці. Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення не-залежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918 р.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах де-моралізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР симво­лом національної честі став подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня непо-далік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими сила-ми ворога й по-геройському загинули за українську ідею. 16 січня 1918р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямова­ний проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С.Петлю­ри та Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення. Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генераль-ний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім – до Сарн. Тепер вря-тувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ. Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соці-альної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належ-ної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, ус-пішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія рад. 7.2 Охарактеризуйте структуру та головні положення Конституції України – Основного закону держави Конституція – основний закон держави, в якому закріплено ос-нови суспільного, економічного, політичного устрою держави, пра-вовий статус особи, її права, свободи, форму державного правління,